Курсовая работа: Видове різноманіття ящірок фауни України

КУРСОВА РОБОТА

"Видове різноманіття ящірок фауни України"

Київ 2010

Вступ

Плазуни (Reptilia) є одним із класів типу хордових (Chordata), які в процесі еволюції тваринного світу були суто наземними хребетними тваринами.

Незважаючи на певну подібність до земноводних, плазуни докорінно відрізняються від них низкою істотних рис своєї організації, обумовлених цілковитим переходом до наземного життя. Насамперед це стосується ембріогенезу, оскільки розвиток плазунів зовсім з водою не пов’язаний. Можливість цього забезпечена наявністю спеціальних ембріональних пристосувань, перш за все особливих зародкових органів – алантоїса, амніона, серози.

Фауна України налічує 20 видів плазунів, серед яких 9 представників підряду Ящірки – Sauria (Lacertilia), які розповсюджені по всій її території. Підряд Ящірки відзначається дуже великою різноманітністю форм, відмінних за будовою тіла, розмірами і екологічними особливостями. Наприклад, є багато видів з добре розвиненими ногами і зовсім без ніг.

Вивченням ящірок займались М.М. Щербак (зокрема видами, які поширені в українських Карпатах), В.І. Таращук (детально вивчав морфологію, динаміку чисельності, поширення та екологію ящірок).

Актуальність теми полягає у вивченні видової різноманітності ящірок фауни України, виявленні видів, занесених до Червоної книги України, з’ясуванні динаміки чисельності і поширення, особливості трофічних зв’язків, добової і річної активності.

Об’єкт дослідження: ящірки фауни України.

Предмет дослідження: видове різноманіття ящірок фауни України.

Метою і завданням дослідження є вивчення:

· особливостей будови і морфологічних характеристик ящірок;

· поширення видів;

· динаміки чисельності представників;

· річний і добовий цикл активності;

· виявлення видів, занесених до Червоної книги України.

ящірка фауна трофічний

1. Особливості біології представників родини ящіркові – lacertidae

1.1 Ящірка зелена – Lacerta viridis L a u r . (Рід Lacerta )

Зелена ящірка найбільша з ящірок фауни України. Загальна довжина старих самців, пійманих на території України, перевищує 380 мм: довжина тулуба становить понад 130 мм, довжина хвоста – понад 250 мм. Мінімальні розміри молодих ящірок, які щойно вилупились, близько 100 мм (довжина тулуба 35 мм, довжина хвоста 63,6 мм).

Довжина ступні задньої ноги більша, зрідка дорівнює і, як виняток, незначно менша від довжини голови. Хвіст приблизно вдвоє довший від тулуба з головою. Відношення довжини тулуба до довжини хвоста становить 0,45–0,57, у самок та молоді це співвідношення звичайно більше, ніж у самців, тобто самці в більшості випадків мають відносно довший хвіст. У молодих ящірок хвіст коротший: відношення довжини тулуба до довжини хвоста становить 0,55–0,68.

Досить добре виражений статевий диморфізм. Крім зазначеної різниці у відношенні довжини тулуба до довжини хвоста, характерна також різниця у відносних розмірах голови (у самців голова відносно більша). Так, відношення довжини голови до довжини тулуба у самок коливається в межах 0,19–0,22 (останнє дуже рідко), а у самців від 0,21–0,22 (дуже рідко) до 0,25. Не менш характерна також форма стегнових пор. У самців стегнові пори значно більші, ніж у самок, і мають форму косо розташованого, витягненого овалу. Весною, в період парування, пори бувають більшими, і тоді кожна з них займає майже всю порову лусочку. У самок стегнові пори дрібні, круглі, нерідко мають вигляд невеликих цяток, розташованих по одній на кожній поро-вій лусочці.

Забарвлення старих зелених ящірок можна звести до двох основних типів. Ймовірно, що відміни між цими типами є наслідком різниці у віці ящірок.

Спина та зовнішні поверхні кінцівок темно-зелені (чорно-зелені) з дрібними жовто-зеленими або світло-жовтими крапками. Такий малюнок є наслідком того, що кожна лусочка забарвлена у два кольори: темний основний з одним або двома сегментами жовтого. На попереку та задніх кінцівках збільшується кількість цілком зелених, світліших, ніж на спині, лусочок, темні плями розташовані рідше; іноді поперек має буруватий відтінок. Голова зверху темно-зелена, іноді (особливо у самок) бурувата (бурувато-зелена), вкрита світлими жовтуватими рисочками. Нижня поверхня тіла жовта. Голова знизу та горло у ящірок в шлюбному вбранні яскраво блакитного кольору. Іноді голова знизу (якщо не блакитна) має мармуроподібні блакитно-зелені розводи та райдужний відблиск (іррадіює). Хвіст зверху бурувато-сірий, ближче до тулуба цей колір поступово замінюється на зелений часом з чорними крапками. Нерідко вздовж хвоста по його середині тягнеться темна пунктирна смужка.

Забарвлення другого типу відрізняється від описаного тим, що зазначені вище темні та світлі ділянки малюнка більші, захоплюють по кілька лусочок кожна, що справляє враження чорних плям неправильної форми, розкиданих на світло-зеленому фоні, або ж світлої сітки на темному фоні. Іноді згадані чорні плями зв'язані між собою темними смужками, внаслідок чого утворюється чорна сітка на світло-зеленому фоні. В залежності від розмірів і розташування темних та світлих ділянок можуть бути різні варіації. В напрямку до попереку темні плями більші і розташовані рідше, жовто-зелений відтінок фону переходить в темніший зелений колір. В іншому забарвлення таке, як і попереднього типу, але передня частина хвоста замість крапок вкрита більш або менш великими чорними плямами. Іноді, крім середньої, вздовж хвоста тягнуться дві бічні смужки. Крім того, синій колір горла менш інтенсивний, а на голові краще помітний буруватий відтінок.

Цей тип забарвлення властивий переважно самкам і залежить від віку: з віком він наближається до першого типу. Таким чином, забарвлення старих самок дуже нагадує забарвлення самців.

Молоді особини, які вже стали статевозрілими, але ще не досягли розмірів старих, мають ряд відмін у забарвленні. Спина у них різноманітних відтінків зеленого кольору, що на боках, попереку та зовнішній поверхні задніх кінцівок переходить у світло бурий (у більш молодих екземплярів бурий колір краще розвинений і лише передня частина спини зелена). Голова зверху бурувато-зелена. Верх та боки тіла більш або менш густо поцятковані чорними плямками, часом рідше розташованими на середній частині спини; іноді вздовж хребта утворюється широка одноколірна смуга, обмежена по боках темними крапками та плямками. Часто на боках тіла буває ряд білих (іноді жовтуватих) овальних плямок, що в деяких випадках зливаються у білу смужку. Зрідка таких смужок може бути по дві з кожного боку. На задній стороні стегон порівняно молодих екземплярів (переважно тих, у яких є серії бокових плямок) часто є овальні білі або жовтуваті крапки. Горло не буває блакитним. Низ тіла білувато-жовтий; хвіст буруватий.

Забарвлення та рисунок у ящірок цієї групи найбільш мінливі і залежать від віку.

У зелених ящірок черево завжди одноколірне – жовте (у старих) з усіма переходами до білого (у молодих) і на ньому ніколи не буває темних плям. Лише комір та груди по боках іноді вкриті нечіткими розпливчастими синювато-зеленими плямами.

Усі типи забарвлення зеленої ящірки добре гармоніюють з навколишнім середовищем і можуть бути залічені до категорії захисних забарвлень.

Цьоголітки бурого кольору з рідко розкиданими чорними крапками та плямками. На боках є по серії білих крапок або плямок, розташованих однією лінією. Ці плямки краще виявлені на другому році життя. Тоді ж з'являються і світлі крапки на стегнах.

Яйця розміром 15,5–18X12–14 мм, матово-білого кольору, в шкірястій м'якій оболонці.

Ареал типової форми L. viridisviridis, до якої належать ящірки з Степу та Лісостепу Правобережної України.

Вона населяє передгір'я та відроги Карпат (Закарпатська, Станіславська та Чернівецька області), далі між Прутом та Дністром зустрічається скрізь, крім безлісних степів. Між Дністром і Бугом зустрічається всюди, де є гаї або скелі, але між Березанським лиманом та Бугом (район м. Очакова), за даними А. Браунера, її нема. Між Бугом та Інгулом поширена до м. Миколаєва, в районі якого зустрічається не рідко, але досить локалізовано. В Миколаївській області звичайна також вздовж річок басейну Бугу, де є виходи гранітів та кущі.

Далі на північ зелена ящірка зустрічається в правобережній частині Запорізької області, в Кіровоградській області. Із західних областей України знайдена в Тернопільській та Львівській. В Хмельницькій та Вінницькій областях зустрічається у відповідних стаціях, звичайна в Черкаській області. В Київській області звичайна в південній частині (Таращанський, Ржищівський райони), доходячи на північ майже до околиць Києва (Конча-Заспа). Дуже ймовірно, що на Лівобережжя зелена ящірка розселилась саме в районі порогів, про що свідчить знахідка цього виду на острові Хортиця.

Таким чином, населяючи Степ та Лісостеп правобережної частини України, зелена ящірка доходить навіть до південної межі Полісся.

Від зимової сплячки ящірки цього виду прокидаються трохи пізніше, ніж інші види, які живуть в Україні: в залежності від ходу весни – в кінці квітня – на початку травня в умовах Київської та Черкаської (Канів) областей і трохи раніше, в кінці березня – на початку квітня на півдні (в районі Одеси).

Стації зеленої ящірки в загальних рисах можна схарактеризувати так. Це сухі, сонячні, переважно горбкуваті або скелясті ділянки, порослі кущами або рідкими деревцями. Зовсім відкритих степових просторів, а також густого лісу зелені ящірки уникають.

Вибагливість цього виду до умов ландшафту зумовлює його поширення окремими, часто локалізованими популяціями. Незабаром після залишення зимових сховищ ящірки починають паруватися. Шлюбний період триває 1–1,5 місяця. В Київській та Черкаській областях парування припадає на травень, особливо другу його половину, і першу половину червня. В південних районах строки відповідно зміщені на більш ранній час, зокрема біля Одеси – на 15–20 днів. В цей час у самців дуже збільшуються сім'яники, що досягають 11–12 мм проти 4–7 мм поза періодом розмноження, а у самок починають розвиватися яйця. Самці запекло б'ються між собою і відносно мало живляться. Активність як самців, так і самок сильно підвищується.

Будучи типовою денною твариною, зелена ящірка активна від сходу і до заходу сонця. Ранком ящірки звичайно з'являються, коли спаде роса і земля трохи нагріється. Незадовго перед заходом сонця вони зникають на ночівлю.

Під час негоди, в похмурі або сильно вітряні дні ящірки не виходять із сховищ або зустрічаються дуже рідко. Але ящірки уникають місць, які знаходяться під безпосереднім впливом сонячного проміння.

Зранку ящірка ловить здобич, а потім, наївшись, гріється на сонці.

Під час полювання, а також якщо її налякати, ящірка може робити стрибки майже до 1 м в довжину.

В нори ящірки ховаються рідко, лише в разі крайньої необхідності, і вдень довго там не залишаються.

Приблизно в другій декаді або навіть в другій половині червня самки починають відкладати яйця. В районі Канева початок відкладання яєць припадає приблизно на 18–20 червня, в південніших районах настає раніше. В залежності від стану погоди ці строки можуть дещо змінюватись. Період відкладання яєць триває цілий липень.

Одна самка відкладає 5–13, найчастіше 8–12 яєць. Ця кількість залежить від віку самки: старші екземпляри відкладають більше яєць. Яйця відкладаються в круглу ямку глибиною 7–8 см не щільно одне біля одного, а з невеликими проміжками і засипаються землею або піском. Для відкладання яєць самки вибирають добре прогрівані сонцем і захищені від вітру місця з м'яким незадернованим ґрунтом, досить часто на оброблених ділянках.

У серпні починає з'являтись молодь. Масова поява молоді зеленої ящірки в Київській області припадає на кінець серпня – першу декаду вересня. На півдні України та в Закарпатській області масова поява молодих ящірок спостерігається трохи раніше.

Протягом літа приблизно один раз на місяць зелені ящірки линяють.

З середини вересня в північній частині ареалу і з початку жовтня на півдні починається зимова сплячка. Зимують зелені ящірки в норах, закривши вихід землею, або в інших сховищах, наприклад в дуплах дерев. Найчастіше використовують як зимовища нори мишовидних гризунів, природні щілини в ґрунті, щілини під камінням, іноді відповідно їх пристосувавши, але риють нори і самостійно.

Ящірки використовують нори і влітку: ночують, ховаються під час негоди та від ворогів.

Живлення зеленої ящірки тісно пов'язане з її поведінкою протягом дня. Як уже зазначалось, влітку ящірки активні до і після полудня. Опівдні, коли настає сильна спека, вони ховаються у сховища. Винятком є лише весняний період, період парування, коли активність у ящірок підвищена та й особливої спеки ще не буває. Відповідно і живляться ящірки в першій і після більш-менш тривалої перерви в другій половині дня.

Основу живлення складають комахи, іноді зустрічаються й інші безхребетні: молюски, багатоніжки, павуки, а зрідка і хребетні, зокрема молодь ящірок. В складі поживи зелених ящірок переважають жуки, прямокрилі, далі йдуть клопи, гусінь метеликів, перетинчастокрилі та павуки.

Серед ворогів зеленої ящірки зазначають деяких хижих птахів, зокрема канюка і боривітра, змію мідянку, яка часом знищує молодих ящірок, проте з дужими дорослими екземплярами впоратись не може, лисицю, кам'яну куницю, нарешті, поблизу садиб та людського житла зелені ящірки нерідко стають здобиччю домашніх кішок.

Серед комах та інших тварин, якими живиться зелена ящірка, є значна кількість шкідників сільського господарства. Найголовніші з цих шкідників – різні саранові, довгоносикові, листогризові, коваликові, вусачеві, жук-кравчик, хрущ травнений, жук-кузька, хрущ червневий, мідляк піщаний, оленка, гусінь метеликів та ін.

Оскільки щільність популяції ящірок може бути значною і зустрічаються вони досить часто на оброблюваних землях (садки, виноградники), цей вид може відігравати значну роль у знищенні шкідників.

1.2 Ящірка прудка–Lacerta agilis L

Прудка ящірка менша, ніж зелена, але більша за ящірок інших видів, поширених на Україні. Довжина тіла понад 10 см. Хвіст порівняно короткий і становить – довжини тулуба з головою (відношення довжини тулуба до довжини хвоста коливається в межах 0,53–0,77).

Черевні щитки розташовані шістьма поздовжніми рядами. Навколо середини тіла 34–54 лусочки, не рахуючи черевних щитків. Комір сильно зубчастий. Анальний щиток великий, його ширина в 1,1–3,5 рази перевищує довжину. Стегнових пор 10–21 (найчастіше 14–17), їх ряд доходить до колінного згину. Знизу на четвертому пальці задньої кінцівки 16–23 пластинки.

Забарвлення і особливо рисунок дуже мінливі. В більшості випадків у порівняно молодих екземплярів та у самок основний колір сіро-бурий або сіро-коричневий. По боках тулуба розташовані ряди (найчастіше по два) світлих овальних вічок, облямованих темними кільцями. Нижче них може бути ще по ряду світлих плямок без облямівки. На спині найчастіше розкидані темні плями неправильної форми, які групуються по обидва боки хребта і переходять на хвіст. Іноді спина однобарвна, бура або навіть яскраво-руда.

Старі самці відрізняються зеленим основним забарвленням, особливо в передній частині та по боках тіла, лише хвіст у них буруватий. Вздовж хребта теж є подвійна серія бурих плям. Там, де поширений підвид L. agilisagilisL., зустрічаються екземпляри з суцільним зеленим забарвленням спини або з широкою рудою смугою вздовж хребта (мал. 1).

Поширення зеленого кольору на поверхні тіла ящірки залежить від її віку: старші екземпляри більш зелені. Зелений відтінок по боках і на передній частині тіла починає з'являтися і у старих самок[4].

Зелений колір прудкої ящірки має синюватий, а не жовтуватий, як у зеленої ящірки, відтінок.

Голова зверху бурувато-оливкова. Черевце і горло у самців і у самок світлі: у самок білувате або жовтувате, а у самців зеленувате, іноді досить інтенсивно зелене; у самок черевце найчастіше без плям, у переважної більшості самців, навпаки, густо поцятковане темними плямками [1].

Цьоголітки мають забарвлення, схоже на забарвлення самок, з більш чітко розвиненими світлими смужками на спині.

Яйця овальні, вкриті шкірястою оболонкою. їхні розміри коливаються в межах 12–18x7–10 мм, найчастіше 12–18x7,5–8 мм.

В межах України зустрічаються два підвиди. Номінальна форма L. agilisagilisL. відзначається наявністю найчастіше лише одного задньоносового щитка, відсутністю або дуже малою (не більше п'яти) кількістю зерняток між верхньоповіковими і надорбітальними щитками, наявністю 34–46 лусок навколо середини тіла, однаковими розмірами преанальних щитків, які розташовані одним рядом, наявністю 10–17 стегнових пор і відсутністю світлої смужки вздовж хребта. Цей підвид поширений на захід від лінії, що проходить приблизно від ст. Ворожба в північній частині України до Дніпропетровська, потім іде трохи далі на захід від оз. Леніна, залишаючи вздовж, нього вузьку смугу, перетинає Дніпро і звертає на південний схід в напрямку Скадовська.

В середньому по Україні при нормальному ході весни прудка ящірка залишає зимові сховища на початку квітня.

Прудка ящірка є найевритопнішим видом з усіх плазунів фауни України. Вона населяє найрізноманітніші стації усіх ландшафтних смуг країни і уникає лише дуже вологих темних лісів (наприклад, грабові груди в Лісостепу), мокрих боліт та луків і сипких, позбавлених рослинності або лише дуже слабо задернованих дюнних пісків. В лісових районах прудкі ящірки локалізуються переважно на узліссях, галявинах, порубках, вздовж шляхів і т. п. У відкритих місцевостях вони звичайні повсюди, в тому числі на заплавних луках, де концентруються на підвищених місцях, які звичайно не заливаються водою, а на високих сухих луках, по балках, перелогах та Інших цілинних ділянках бувають дуже численними. На розораних землях найчастіше зустрічаються по межах, лісосмугах, обочинах шляхів та інших місцях, де зберігається трав'яний покрив. У районах, що прилягають до узбережжя Чорного і Азовського морів, її можна зустріти на старих задернілих дюнах і навіть біля солончаків.

Прудка ящірка є звичайним елементом фауни населених пунктів, в тому числі великих міст, де в значній кількості живе по городах, баштанах та садках околиць, на кладовищах і в парках[2].

Парування прудких ящірок відбувається переважно в травні. В цей час, як і інші види, вони особливо активні. Спостерігаються запеклі бійки самців і настирливе переслідування ними самок. За окремими спостереженнями (Даревський, 1946), прудкі ящірки утворюють більш-менш постійні пари; самка і самець живуть разом протягом цілого сезону, а іноді й кілька років.

Характер денної активності прудкої ящірки цілком залежить від пори року і метеорологічних умов. Весною ящірки виходять з нічних сховищ через – годин після сходу сонця, коли земля нагріється і висохне роса, і активні цілий день. З другої половини або з кінця травня і протягом цілого літа ящірки стають активними із сходу сонця. Якщо літо жарке і сухе (особливо в південних степових районах), між 12-ю і 16-ю годинами спостерігається зниження або повне припинення активності. Навпаки, восени активний період, тривалість якого дедалі скорочується, припадає на час близько полудня (від 10–12 до 15–17 год.). В дощ ящірки зовсім не виходять із своїх сховищ.

Сховищами прудкої ящірки можуть бути як різні тріщини в землі та старі нори мишовидних гризунів, так і нори, викопані самими ящірками. Ящірка копає нору передніми лапками, поперемінно то однією, то другою, допомагаючи собі свердлячими рухами голови. Більшу частину часу активності (крім періоду парування) ящірки приділяють здобуванню поживи. Найінтенсивніше вони полюють протягом двох-трьох ранкових годин. Здобич, як і інші види ящірок, прудка ящірка ловить, швидко і раптово кидаючись на неї, і, перш ніж проковтнути, звичайно мне щелепами.

Відкладання яєць у прудких ящірок триває приблизно з другої половини травня до кінця червня. В затишному сонячному місці самки викопують ямки глибиною 6–7 см, в які відкладають яйця, а потім засипають їх землею. Одна самка відкладає від 2 до 12 яєць, найчастіше 4–6. Для розвитку яєць потрібна певна вологість ґрунту (за експериментальними даними, не нижче 3%).

Молоді ящірки починають з'являтися у середньому в липні. Масовий їх вихід припадає на липень–серпень, але іноді продовжується і у вересні.

В кінці вересня – в жовтні прудкі ящірки ховаються на зиму.

Основу живлення прудкої ящірки складають комахи. Крім того, до її раціону входять павуки, наземні молюски, багатоніжки, дощові черви. Зрідка зустрічаються також хребетні – молодь ящірок.

Ворогів у прудкої ящірки досить багато. Вона стає здобиччю деяких плазунів (звичайний вуж), птахів (білий та чорний лелеки), ссавців (лисиця).

Значну частину здобичі прудкої ящірки становлять шкідники сільського господарства, серед них на першому (за кількістю) місці стоять жуки, насамперед різні види хрущів.

Кількість шкідливих форм у вмісті шлунка перевищує 50% при майже 100% зустрічальності, в той час як корисні становлять менше 1%, а їх зустрічальність не перевищує 3–5% (Пащенко, 1954).

Беручи до уваги, що цей вид на Україні дуже поширений і численний, його слід вважати одним з найкорисніших елементів нашої фауни, який поряд з птахами відіграє значну роль в обмеженні кількості шкідників.

З другого боку, слід мати на увазі можливе епідеміологічне значення прудкої ящірки як тимчасового хазяїна іксодових кліщів-перенощиків трансмісивних захворювань свійських тварин і людини. Саме чисельність прудкої ящірки і її повсюдне поширення вимагають особливої пильності у цьому відношенні.

1.3 Ящірка живородяща – Lacerta vivipara Jacg .

Живородяща ящірка є найменшою з ящірок фауни України. Довжина тіла досягає 70–73 мм, але звичайно не перевищує 60–65 мм. Хвіст довший за тулуб в 1,5–2,0 рази. Відношення довжини тулуба до довжини хвоста становить 0,50–0,75 (0,78).

Довжині одного черевного щитка відповідають дві бічні лусочки; навколо середини тіла 26–37 лусок. Верхні луски хвоста з реберцями. Задній край кожної лусочки загострений. На спідній стороні хвоста луска гладенька (лише біля кінця хвоста з реберцями) з тупими задніми краями. Луска хвоста утворює по черзі то широке, то вузьке кільце. На середній лінії горла, рахуючи від коміра, 14–23 луски. Дорослі ящірки зверху бурого, горіхового, жовтуватого, іноді зеленуватого або темнооливкового кольору з дрібними чорними плямками. По боках тіла темні смуги, знизу та зверху обмежені рядами світлих, облямованих чорним плямок. Вздовж хребта звичайно є темна смуга. У екземплярів з гірських районів Карпат спина здебільшого майже чорна.

Черевце у самців оранжеве, у самок – білувате, жовтувате або зеленувате.

Молоді ящірки зверху майже чорні або темно-коричневі. Щойно народжені досягають довжини 34–42 мм.

В Україні живородяща ящірка (типова форма – L. vivipara vivipara Jaq.) поширена переважно в поліських районах як на Правобережжі, так і на Лівобережжі та в гірських районах Карпат. Питання про наявність цієї ящірки в околицях Харкова, на що вказували деякі старі автори (А. Чернай, М. Сомов), залишається поки що відкритим, оскільки новіших даних про знахідки там живородящої ящірки нема. Зовсім відокремленою від основного ареалу є знахідка в районі с. Степанівки Магдалинівського району Дніпропетровської області (Цемш, 1937). Вказівки про знахідку у Чорному лісі Кіровоградської області та в околицях Херсона слід вважати помилковими як такі, що не ствердилися.

Живородящі ящірки залишають свої зимові сховища ледве розтане сніг – в березні, а в особливо пізні весни – на початку квітня. Нерідко бувають активними, коли сніг ще не зовсім зійшов, але сонце вже почало пригрівати.

Населяють вологі ділянки в лісах або в горах. Найхарактернішими стаціями живородящих ящірок в межах України є вологі місця серед листяних лісів, переважно вільхові болота, береги лісових річок та струмків, узбережжя сфагнових боліт у соснових лісах з купинням, заростями клюкви та брусниці; моховища біля торфових боліт, а іноді й по схилах піщаних дюн на Поліссі; букові та ялинові ліси Карпатських гір, галявини, береги струмків; гірські луки-полонини в Карпатах переважно з брусничниками, зарості гірської сосни та вільхи, а також кам'янисті розсипища на полонинах. В Карпатах живородяща ящірка знайдена на висоті до 2000 м н. р. м.

Тварина, що звикла до вологих місць, живородяща ящірка добре плаває, може бігати по дну водойм і навіть закопуватися у мул.

Вона значно краще від інших видів плазунів фауни України пристосована до низьких температур. Так, в Карпатах активні ящірки спостерігались при температурі повітря до 0,5° і ґрунту до 5° (при інтенсивній сонячній радіації).

Незабаром після виходу із зимових сховищ, в кінці квітня – у травні, відбувається парування. Як і у попереднього виду, самці переслідують самок і запекло б'ються між собою.

В кінці липня – в серпні живородящі ящірки в залежності від їх віку народжують від 2–5 до 8–12, найчастіше 5–8 малят розміром 34–42 мм. Таким чином, вагітність триває близько 90 днів. Малята відразу ж добре пристосовані до самостійного життя і на кінець сезону виростають до 50–55 мм.

В жовтні, коли починаються приморозки, ящірки ховаються на зимівлю. Зимують під корою пнів, між корінням, в щілинах скель або ґрунту, під сухим купинням і т.п. В особливо теплі зими під час тривалих відлиг часом прокидаються і виходять із сховищ.

Живородящі ящірки живляться переважно комахами.

Як її вороги відомі гадюка, прудка ящірка, яка знищує молодь живородящої, деякі хижі птахи, лисиця, єнотовидний собака.

1. 4 Ящірка кримська – Lacerta taurica ( Pall .)

Кримська ящірка більша від живородящої, але менша за прудку ї особливо зелену. Максимальна довжина тулуба досягає 80 мм. Хвіст порівняно довгий: відношення довжини тулуба з головою до довжини хвоста становить 0,5–0,6.

Дорослі екземпляри зверху зеленуватого або буруватого (переважно самки) кольору з чорними плямами, які звичайно групуються в поздовжні ряди (найчастіше таких рядів шість); вздовж хребта плям нема. Часто середина спини значно світліша, салатного кольору. По обидва боки хребта та по боках тіла проходять вузькі зеленуваті поздовжні смужки (всього таких смужок чотири); з кожного боку голови є по смужці, що тягнеться вздовж верхнього краю рота до кінця морди. Груди та горло найчастіше зеленуваті, черево і нижня сторона хвоста у самців рожеві, червонуваті або жовтуваті, у самок – білуваті або зеленуваті. На бічних краях черевних щитків блакитні плями. Молоді ящірки темніші. Темні плями на спині і бічні світлі смужки малопомітні. В Україні поширений підвид LacertatauricatauricaPall.

В межах країни, крім Кримської області, кримська ящірка зустрічається на узбережжі Чорного моря від Дунаю до Дніпра.

Біологія цього виду дуже мало вивчена. Типовою стацією є гори, але на Україні кримська ящірка живе і на рівнинах, вибираючи глинисті ділянки з рідкою трав'янистою рослинністю, часто ховається під сухим бур'яном. Нерідко зустрічається на кладовищах, де ховається під могильними плитами, та на відкритих схилах балок. В районі Бериславазнайдена навіть в щойно насаджених полезахисних смугах, де провадиться обробка міжрядь. В Криму найхарактернішою стадією цього виду є щебенистий степ у передгір'ях.

Зимові сховища кримська ящірка залишає у квітні. Парування відбувається в квітні – травні. Самка відкладає два–шість яєць, але найчастіше три.

Кримські ящірки живляться майже виключно комахами, зокрема в шлунках виявлено довгоносикових, клопів, цикадоподібних тощо. В 16 шлунках цих ящірок була виявлена така пожива: павуки, комахи, в тому числі прямокрилі, зокрема сарануваті; клопи, зокрема з родини ромбовикових; цикадоподібні, жуки: жужелиці, зокрема тускляк, чорнотілкові, в тому числі мідляк і кукурудзяний жук, та довгоносикові; перетинчастокрилі, зокрема мурашкові, бджолині й осині, а також лускокрилі – метелики і гусінь совкових і п'ядунозих та двокрилі.

Оскільки кримська ящірка знищує таких серйозних шкідників, як піщаний медляк, кукурудзяний жук, гусінь нічниць тощо, і зважаючи на те, що в ряді місць вона регулярно зустрічається в наймолодших посадках, зокрема в полезахисних смугах, цей вид, хоч і має досить обмежене поширення, може відігравати певну роль в захисті молодих насаджень від шкідників [5].

1.5 Ящірка скельна – Lacerta saxicola Eversm

Скельна ящірка приблизно таких самих розмірів, як і кримська, тобто трохи більша за живородящу, менша від прудкої і значно менша від зеленої.

Характерною рисою цього виду, як і попереднього, є струнке тіло і відносно довгий тонкий хвіст. Довжина тулуба з головою досягає 80 мм. Хвіст приблизно вдвоє довший за довжину тулуба з головою; відношення довжини тулуба до довжини хвоста становить 0,45–0,54.

Забарвлення досить мінливе. У екземплярів з Криму, яких залічують до підвиду LacertasaxicolasaxicolaEversm., спина найчастіше блідо-зеленого (іноді з блакитним відтінком) основного кольору, боки інколи дещо темніші, на голові зеленуватий колір стає буруватим. На цьому фоні розкидані численні чорні плямки, дрібніші на голові і більші на тулубі, які на спині досить часто, а на боках майже завжди зливаються, утворюючи на спині складний примхливий візерунок, а по боках по темній, досить широкій смузі. Хвіст оливкового кольору з рідкими темними плямами як зверху, так часто і знизу. Черево світле – білувате, зеленувате, жовтувате або червонувате.

Молоді ящірки відзначаються темнішим буруватим кольором тіла, рівномірнішою плямистістю, що складається з витягнених впоперек дрібних плямок, які найчастіше утворюють хвилястий візерунок, і блідо-зеленим забарвленням хвоста. Довжина молодих особин досягає 3,6 – 4,5 см.

Скельна ящірка поширена в межах України – лише в гірській частині Кримської області, в районах, що лежать на південь від Сімферополя. Найчастіше зустрічається на південних схилах Кримських гір.

Даних щодо екології цього виду в умовах України поки що мало.

Стаціями скельної ящірки є скелі, кам'яні завали, розсипища, навіть муровані кам'яні стіни з щілинами між окремими каменями, причому не тільки в горах, а й безпосередньо на узбережжі, де цю ящірку досить часто можна зустріти на галькових пляжах під час полювання на комах. Нерідко зустрічається також по обочинах гірських шляхів, зокрема восени (кінець вересня) в подібних місцях трималися майже виключно молоді екземпляри, які, можливо, тут виводяться. За спостереженнями М.М. Щербака (усне повідомлення), зустрічається також в букових лісах і іноді ховається в дуплах та під корою дерев. Загалом можна сказати, що скельна ящірка є порівняно вологолюбним видом.

Точних відомостей про час появи скельних ящірок навесні в умовах Криму нема, але вже в квітні вони зустрічаються у великій кількості.

Відкладання яєць припадає на середину літа – від травня до початку серпня, а молодь з'являється переважно у вересні. Наприкінці ж вересня скельні ящірки починають ховатися на зиму, хоч є відомості, що на активних скельних ящірок при теплій погоді натрапляли навіть у грудні. Першими ховаються старі особини.

Скельна ящірка живиться комахами та павуками (в трьох шлунках ящірок з Кара-Дагу виявлено 3 павуків, 2 екземплярів прямокрилих, 8 довгоносиків, 6 гусениць нічниць, 1 муху).

Господарське значення незначне, оскільки ящірки цього виду, хоч і живляться комахами, більшість яких є шкідниками, зустрічаються найчастіше не на господарських ділянках (за винятком деяких ділянок лісу та окремих місць, що прилягають до виноградників).

1.6 Ящірка піщана – Eremias arguta Pall

Інші назви: ящірка різнобарвна, ящірка різноколірна.

Піщана ящірка належить до числа дрібних видів українських ящірок; вона, мабуть, трохи менша, ніж навіть живородяща. Довжина тіла особливо великих екземплярів досягає 10 см, але розміри ящірок в Україні не перевищують 80 мм, та й такі зустрічаються дуже рідко. Тіло коротке й широке, ніби трохи приплюснуте. Хвіст дуже потовщений при основі, а далі різко звужується; його довжина приблизно така сама, як довжина тулуба з головою (відношення довжини тіла до довжини хвоста становить 0,70–1,10). Голова коротка, клиноподібна, масивна в потиличній частині і різко звужується на кінці, але морда тупа. Перед передлобними щитками ще можуть бути дрібні щитки. У екземплярів з території України, які належать до підвиду Eremiasargutadeserti (Gmel.), між передлобними звичайно є додатковий щиток.

Яйця білі, в шкірястій оболонці, розміром 12–16x7–8 мм. Основний тон забарвлення верхньої сторони тіла сірий з попелястим, буруватим, коричневим або оливковим відтінком. Вздовж спини та боків розташовані поздовжні ряди білих плям чи вічок, облямованих чорними або темно-бурими кільцями. Середні ряди цих плям (два або чотири) заходять на хвіст. Самці і самки забарвлені однаково. У більших старих екземплярів облямівка навколо білих плямок ширша і часом справляє враження рядів чорних плям між рядами білих.

У молодих ящірок облямівки майже нема і по спині та боках проходять шість білих крапчастих смуг. В усіх ящірок черево світле–сірувато – або жовтувато-біле.

У відповідних стаціях піщана ящірка поширена в південній частині України, включаючи й степовий Крим.

В Україні мешкає в степовій (включаючи і рівнинну частину Кримської області) та почасти в лісостеповій смугах. Найпівнічніший пункт знахідки на Україні – околиці Миргорода між с. Сорочинці та х. Хатки (Малий Перевіз) Полтавської області.

Даних щодо екології піщаної ящірки порівняно мало. Найтиповішою стацією цього виду в умовах України є більш-менш закріплені піщані горби другої тераси річок.

Зовсім інший характер має другий тип стацій піщаної ящірки. Це глинисті або лесові ділянки, лише подекуди вкриті невеликим гумусовим шаром, з дуже бідною рослинністю, представленою переважно рідкими кущиками низького полину. В ряді випадків у таких місцях є виходи вапняків; ці ділянки мають характер крем'янистого степу. Подібні стації типові для рівнинної частини Кримської області, але зустрічаються і в інших пунктах степової зони України (в Одеській області, Криворізькому район Дніпропетровської області та деякі інші).

Відразу ж після залишення зимових сховищ у квітні починається парування. Період розмноження дуже розтягнений: вагітні самки з яйцями на різних стадіях розвитку зустрічаються з кінця квітня і до початку липня. У однієї самки буває від двох до шести яєць: у 40% випадків зустрічається три яйця, у 25% – два і лише в 2,5% – шість.

Молоді ящірки з'являються з червня (в незначній кількості) до початку вересня. Найбільша їх кількість виплоджується в останній декаді серпня.

На початку вересня старі особини вже ховаються на зиму. Молодь зникає трохи пізніше.

Піщана ящірка – денна сонцелюбна тварина. Це, мабуть, найтеплолюбніший вид серед усіх ящірок фауни України. За даними польових досліджень, проведених в травні–червні, найактивнішими піщані ящірки бувають при температурі повітря близько 42° і ґрунту 32є. Свої сховища вони залишають звичайно при температурі повітря і ґрунту близько 22–23°, але при таких умовах ще порівняно мляві, лише молоді екземпляри з'являються при температурі ґрунту 17° і повітря 20°. При температурі 16–18° активних піщаних ящірок не виявлено. За тими ж спостереженнями, при таких самих температурах влітку піщані ящірки рухливіші, ніж рано восени, в кінці періоду активності.

Бігає піщана ящірка надзвичайно швидко і безшумно, причому хвіст тримає над землею, а не волочить. В разі небезпеки і на ніч ховається в нірки, які найчастіше робить сама десь під кущиком шелюги, молочаю, піщаної осоки та ін., де пісок краще закріплений і менше осипається. Вхід у нірку має вигляд поперечної щілини з трохи навислим верхнім краєм і характерною вигрібкою піску знизу, далі йде невеликий хід завдовжки не більше 25 см. Ширина ходу приблизно 2,5–3,0 см і висота 2,0–2,5 см. Іноді зустрічаються наскрізні нірки, які мають вхід і вихід. Найчастіше нірки зовсім коротенькі (7–10 см); в такому разі ящірку дуже легко викопати просто руками. В одній нірці часто ховаються дві-три ящірки. Ховаючись на ніч, ящірка забиває вхід піском. В стаціях з твердим ґрунтом піщані ящірки часто використовують нори гризунів.

Піщана ящірка живиться майже виключно комахами, серед яких переважають наземні форми, але зустрічаються й літаючі. Крім того, певну роль в живленні нього виду відіграють павуки.

Піщані ящірки бувають здобиччю кібчика, сірої чаплі, білого лелеки, лисині. З паразитів в кишковому тракті ящірок виявлені круглі черви (не визначені).

Певне господарське значення як винищувач шкідливих комах, які становлять майже 56% її поживи, піщана ящірка має на ділянках, відведених під соснові посадки та тих, що безпосередньо межують з окультуреними землями і можуть бути резерваціями для шкідників.

2. Особливості біології представників родини Геконові– Gekkonidae

2.1 Кримський голопалий гекон – Gymnodactylus kotschyi danilewskii Strauch

Невелика нічна ящірка. Довжина тіла з головою досягає 40 – 50 мм, загальна довжина – понад 100 мм. Тіло і особливо голова плескаті. Висота голови в потиличній ділянці менша, ніж довжина морди від її кінця до верхнього краю ока. При розгляданні в профіль помітно, що передня частина голови трохи ввігнута. Морда спереду загострена і дещо нагадує своєю формою морду щуки. Орбіти великі і сильно випинаються над поверхнею голови. По боках тіла добре виражені поздовжні згортки шкіри (по одній з кожного боку) [3].

Голова зверху вкрита дрібною зернистою лускою.

Основний тон забарвлення зверху попелясто-сірий. Починаючи від потилиці тіло перетинають темні (бурі або темно-сірі) зигзагоподібні поперечні смуги, які мають розмитий передній контур, але чітко окреслені ззаду. Такі самі смуги є на хвості і на верхній стороні кінцівок. На голові дрібні плямки такого самого темного кольору. По боках голови через око ідуть бурі (темно-сірі) переривчасті смуги, що простягаються і на боки тіла аж до основи задніх ніг. Черево світле, попелястого відтінку по боках і кремового або жовтуватого посередині, спід хвоста жовтуватий або світло-оранжевий (помаранчевий).

Поширений в Кримській області України.

Окремі пункти Південного узбережжя Криму є єдино певними місцями знахідок цього виду на території України.

Кримський голопалий гекон(підвид G. kotschyi danilewskii S t r a u c h.) відомий з дуже небагатьох місць і в невеликій кількості екземплярів. За даними давніх авторів, він зустрічався в районах Ялти, Херсонеса, а, можливо, також Алушти. У 1930 р. один екземпляр цього виду С.О. Чернов здобув в околицях Ялти. Тепер кримський гекон зберігся, очевидно, лише в найпівденніших пунктах півострова, зокрема в районі мису Сарич, мису Айя (Батіліман), Ялти та Севастополя.

Наприкінці весни (травень) і влітку геконів можна знайти в руїнах, на мурах або на стовбурах дерев, причому їх забарвлення дуже подібне до кори і, нагадуючи забарвлення деяких нічних метеликів (орденська стрічка – Саtосаlа), має добре виражений захисний характер. Крім того, гекони трапляються на стінках будівель і навіть в приміщеннях.

Активними гекони бувають в присмерку. Вдень та в негоду вони ховаються в щілинах між камінням, під відсталою корою тощо.

Строки парування і розмноження також не встановлені, але у самок, здобутих у червні, в яйцеводах знайдено готові до відкладання яйця (по одному-два). На зиму кримський гекон ховається, мабуть, наприкінці вересня.

Основу живлення гекона складають комахи.

Зважаючи на малу чисельність кримського гекона, говорити про будь-яке господарське значення цього виду не доводиться. Як рідкісний вид він заслуговує на охорону.

3. Особливості біології представників родини Веретінницеві – А nguidae

3.1 Жовтопуз безногий (жовтопузик, глухар) – Ор isaurus apodus

Найбільша з ящірок України. Зустрічаються екземпляри загальною довжиною понад 1 м. Довжина тіла (від кінця морди до анального отвору) досягає 70 см. Тіло змієвидне. Кінцівок нема, лише по боках анального отвору збереглися сосочковидні рудименти задніх ніг. По боках тіла від голови до рівня анального отвору іде глибока борозна – згортка шкіри.

Хвіст становить приблизно загальної довжини тварини; відношення довжини тіла до довжини хвоста дорівнює 0,50–0,67. Луска на спині ромбовидна із закругленими задніми краями і має реберця, особливо виразні у молодих особин; всього є 12–14 рядів спиннихлусок. На череві луска розташована десятьма поздовжніми рядами, у дорослих гладенька, а у молодих також з реберцями. Хвостова луска уся з реберцями.

Забарвлення тіла зверху оливкове з бурим або червонуватим відтінком. Голова світліша. Знизу тіло жовтувате, світле.

Молоді тварини світлосірі з темнобурими зигзагоподібними поперечними смугами на тулубі і хвості. З віком ці смуги зникають, починаючи від заднього кінця тіла, і у напівдорослих екземплярів ледве помітні лише в передній частині тулуба.

Яйця великі, довгасті, вкриті шкірястою оболонкою. Довжина яйця 3,5–4,5 см.

В Україні жовтопуз зустрічається лише в південній частині Кримської області; відомий з околиць Нікітського ботанічного саду, Ялти, Алушти Євпаторії, Севастополя, Бахчисарая та ін.

Зимові сховища жовтопуз залишає дуже рано: в Криму вже на початку березня. Улюбленими стаціями жовтопуза є більш-менш відкриті косогори і сухі долини з щебенистим ґрунтом (кам’яні розсипи), вкриті досить густою трав’янистою рослинністю і негустими кущами або деревами. Часто зустрічається біля виноградників і навіть на поливних землях. Як сховища використовує найчастіше кори гризунів, іноді трохи розширивши їх, але ховається також між камінням, в щілинах ґрунту, між корінням в чагарниках і т.п. Весною жовтопуз активний протягом цілого дня, але з настанням жаркої пори року його можна знайти лише вранці та надвечір, а вдень він ховається у сховищах.

На щебенистому ґрунті, а також поміж рідкою травою жовтопуз пересувається дуже спритно, а на рівному місці, наприклад на дорозі, значно незграбніше.

Наприкінці червня – в липні самка відкладає до 10 (найчастіше 8) яєць. Для цього вона вибирає місце десь під кущем, де збереглося опале листя, в яке і закопує яйця.

Молодь з'являється в другій половині серпня–на початку вересня. Наприкінці вересня – в жовтні жовтопузи поступово ховаються на зиму.

Жовтопуз живиться молюсками, великими комахами (жуки-гнойовики, жужелиці, златки, саранові), зрідка гризунами, ящірками та при нагоді яйцями птахів і пташенятами з гнізд. Піймавши здобич, жовтопуз довго тріпає її і мне зубами і лише потім проковтує.

Жовтопуз, безумовно, є корисною твариною, оскільки живиться головним чином шкідливими тваринами (деякі наземні молюски, комахи, навіть гризуни). Крім того, треба враховувати відносно велику (у порівнянні, наприклад, із зміями) потребу жовтопуза в поживі, а також те, що жовтопузи часто живуть на оброблюваних землях, зокрема на виноградниках[5].

3.2 Веретінниця ламка – Anguis fragilis L

Характерний статевий диморфізм, за більшістю ознак.

Маса самців до 39 г., а самок до 77 г.

Тіло змієподібної форми, кінцівки відсутні Хвіст закінчується тупо. Морда спереду тупа, голова і тіло круглі в поперечному розрізі. Слухові отвори позаду очей (можуть бути відсутнім). Луска на тілі гладка, без ребер.

Забарвлення тіла зверху бурого, коричневого, бронзового або мідного кольору. Зустрічаються різні варіації кольору і малюнка, що не мають систематичного значення: ряди темних крапок або рисок, одна або декілька поздовжніх чорно-фіолетових смуг. У веретінниць із Закарпаття плямистість є у 68,3% особин і відсутня у 31,7%. Черевце у самців переважно світло-сіре, у самок – темне, до чорного.

Веретінниця представлена трьома формами: номінативною, поширеною на більшій частині видового ареалу в Європі (на схід до Східних Альп і Карпат) і в Північно-західній Африці; А. fragilis colchicus (Nordmann, 1840), що мешкає в Південно-східній Європі від Карпат на схід до Кавказу і Ірану і А. fragilis peloponnesiacus Stepanek, 1937, відомої з Південної Греції (Меrtens, Wermuth, 1960).

Щодо правомірності виділення А. f. соlсhiсиs немає єдиної думки. Вперше вона була описана А. Нордманом як варіація, з блакитними плямами на спині. Реальність даної форми бралася під сумнів багатьма вітчизняними герпетологами. Проте в каталозі земноводних і плазунів Європи, вона є підвидом. Це питання має особливу актуальність у зв'язку з тим, що межа номінативної і вказаної форм проходить, відповідно до поглядів її прихильників, через Карпати.

Веретінниця – малочисельний вид, поширений в Карпатах від рівнин до нижньої межі полонин, тобто до висоти 1100–1500 м, смуги криволісся.

Веретінниця поширена в Карпатах від рівнин до полонини, проте частіше мешкає в листяних або змішаних лісах, у вологих місцях, з товстою підстилкою, підліском, на лісових полянах з чагарниками мохів і папоротей, в долинах струмків, серед вкритого мохом каміння. Веретінниці в смузі лісу розподілені більш менш рівномірно незалежно від висоти над рівнем моря.

Це єдиний вид ящірок Карпат із присмерково-нічною активністю. Вдень вони знаходяться в укриттях, покидаючи їх тільки в сиру похмуру погоду. Особини, що гріються під прямим або розсіяним сонячним промінням, частіше спостерігаються в період вагітності, в серпні – вересні.

Веретінниць можна знайти в тимчасових сховищах з кінця березня по жовтень на рівнині і з кінця квітня по вересень в горах.

Найбільш сприятливі умови для цього виду при температурі повітря 18°.

Шлюбний період починається у середині квітня. Закінчується на початку липня. Веретінниця – вид яйцеживородний. Під час вагітності, що триває 2,5–3 місяці, розвивається 6–17 яєць розміром 9x16 мм. З яєць виходять цілком розвинуті дитинчата, здатні до самостійного життя.

Народження молоді в Карпатах відбувається, враховуючи спостереження на сусідніх територіях, з кінця липня до кінця вересня.

Довжина тіла новонароджених веретінниць 71–118 мм. Статеве дозрівання у них відбувається на третьому році життя при мінімальних розмірах тулуба самця 82, самки 80 мм. Відома максимальна тривалість життя веретінниці – 50 років, середня – 20–30 років.

Веретінниці поїдають дощових черв'яків, голих слимаків і павуків, багатоніжок, мурашок і їх личинок, двокрилих і інших безхребетних. Вони дуже часто знищуються людьми, які приймають їх за отруйних змій. На них нападають хижі птахи і мідянки.

Веретінниця – малорухлива тварина, рухається у зв'язку з обмеженою еластичністю тулуба широкими вигинами тіла, але серед рослинності, в підстилці або між камінням пробирається досить швидко. Присмерковий спосіб життя і ламкий хвіст (аутотомія) служить захистом від ворогів.

Линяє веретінниця, як і інші ящірки, кілька разів протягом року, залишаючи після себе подібно зміям цілий виповзок. У шлюбний період самець більш рухомий, під час спаровування він хапає самку щелепами за шию так, що потім залишається помітний слід.

Розшукує здобич веретінниця активно, обмацує її язиком, потім розкриває рот і, не поспішаючи, хапає. Якщо одну і ту ж здобич хапають дві ящірки цього виду, вони починають обертатися навколо своєї осі тіла в різні боки і розривають її.

У тимчасових сховищах під камінням, стовбурами дерев, що впали, вони часто зустрічаються разом з прудкими і живородними ящірками. Зимують веретінниці в норах гризунів, під гнилими пеньками, на глибині до 70 см від поверхні землі. За спостереженнями різних авторів (Даревській, 1969; Juszczyk, 1974), веретінниці збираються в місцях зимівель по 20–30 особин і більше.

Веретінниця поїдає дуже шкідливих слимаків, які є для більшої частини птахів і плазунів недоступними або неїстівними. У зв'язку з цим веретінниць можна рекомендувати як біологічний метод боротьби із слимаками в теплицях і оранжереях. Тому їх слід вважати корисними і охороняти[6].

Висновки

Робота була присвячена вивченню видового різноманіття ящірок фауни України. В результаті наших досліджень ми з’ясували:

· У фауні України є два види безногих ящірок – жовтопуз безногий та веретінниця ламка, серед яких жовтопуз є найбільшою ящіркою України і може досягати 1 м.

З-поміж ящірок, у яких наявні кінцівки, найбільшою є зелена ящірка з добре вираженим статевим диморфізмом. Крім різниці у відношенні довжини тулуба до довжини хвоста, характерна також різниця у відносних розмірах голови (у самців голова відносно більша). У самців стегнові пори значно більші, ніж у самок, і мають форму косо розташованого, витягненого овалу. Молоді особини, які вже стали статевозрілими, мають ряд відмін у забарвленні. Спина у них різноманітних відтінків зеленого кольору, що на боках, попереку та зовнішній поверхні задніх кінцівок переходить у світло бурий, а голова зверху бурувато-зелена. Найменшою у фауні України є живородяща ящірка, довжина тіла якої не перевищує 60–65 мм. Дорослі ящірки зверху бурого, горіхового, жовтуватого, іноді зеленуватого або темно-оливкового кольору з дрібними чорними плямками.

В Україні зелена ящірка зустрічається дуже часто, бо поширена в межах Степу і Лісостепу та в Карпатах. Фоновий вид прудка ящірка поширений на захід від лінії, що проходить приблизно від ст. Ворожба в північній частині України до Дніпропетровська, перетинає Дніпро і звертає на південний схід в напрямку Скадовська. Живородяща ящірка поширена переважно в поліських районах як на Правобережжі, так і на Лівобережжі та в гірських районах Карпат. В межах країни, крім Кримської області, кримська ящірка зустрічається на узбережжі Чорного моря від Дунаю до Дніпра. Щодо скельної ящірки, то цей вид поширений лише в гірській частині Кримської області, в районах, що лежать на південь від Сімферополя. Піщана ящірка поширена в південній частині України, включаючи й степовий Крим. Кримський голопалий гекон зустрічається лише в Кримській області України. Найменш поширеним є жовтопуз безногий, який мешкає в південній частині Криму і є видом, занесеним в Червону Книгу України. Веретінниця – малочисельний вид, який також потребує охорони через схожість зі зміями.

· Річний цикл активності ящірок фауни України є схожим. Від зимової сплячки прокидаються у квітні – травні (винятком є жовтопуз, який прокидається на початку березня), а ховаються, впадаючи у сплячку в жовтні – вересні. Парування відбувається зазвичай одразу після того, як ящірки прокидаються від сплячки і триває до травня – червня. Характерним є те, що прудка ящірка створює більш-менш постійні пари. Час появи молоді є різним. Так, у липні – серпні з’являються малята зеленої, прудкої та живородної ящірки, а у вересні – малята кримської, скельної, піщаної ящірки, жовтопуза та веретінниці. При чому живородна ящірка і веретінниця є яйцеживородними. Більшість ящірок є типовими денними тваринами, серед яких піщана ящірка є сонцелюбною, а живородна – вологолюбною і добре плаває. Гекон характеризується присмерковою активністю, а веретінниця – присмерково-нічною.

· До Червоної Книги України занесений вид жовтопуз безногий, який потребує особливої охорони. Також потребують охорони веретінниця ламка і кримський голопалий. До того ж усі види ящірок фауни України знищують сільськогосподарських шкідників, тому їх слід вважати корисними і охороняти.

Література

1. Акимушкин И.И. Мир животных. Рассказы о змеях, крокодилах, черепахах, лягушках, рыбах. – М.: «Молодая гвардия». – 1974. – 320 с.

2. Даревский И.С., К биологии прыткой ящерицы, «Природа», №9. – 1946.

3. Наумов Н.П., Карташев Н.Н. Зоология позвоночных. – Ч. 2. – М.: «Высшая школа». – 1979. – 272 с.

4. Рудников В.А. Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия. – 2003.

5. Таращук В. І. Фауна України: Земноводні та плазуни. – Т. 7. – К.: АН УРСР. – 1959. – 246 с.

6. Щербак Н.Н. Земноводные и пресмыкающиеся Украинских Карпат.-К.: Наукова думка. – 1980. – 266 с.