Главная / Рефераты / Физкультура и спорт

Курсовая работа: Дрогобич – туристичне місто

Курсова робота

«Дрогобич – туристичне місто»

Зміст

Вступ

Розділ І. Україна – Держава туристична

1.1 Історія розвитку туризму в Україні

1.2 Сучасний стан туристичної галузі України

Розділ ІІ. Екскурсія як вид активного відпочинку з пізнавальною діяльністю

2.1 Екскурсійна діяльність

2.2 Класифікація екскурсій

2.3 Технологія підготовки і проведення екскурсій

Розділ ІІІ. Перспективи розвитку екскурсійного туризму в Дрогобичі

Розділ ІV. Розробка проектів піших екскурсій містом Дрогобичем

4.1 Вулицями старого Дрогобича

4.2 Старовинні храми міста Дрогобича

4.3 Франко і Дрогобич

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Україна повсякчас "йшла в ногу" з Європою і щодо розвитку організованого рекреаційного туризму та розбудови відповідної інфраструктури. Освоювалися ресурси лікувальних вод і грязей, один за одним "виростали" оздоровчі заклади (Шкло, 1576р., Саки, 1799р.,Трускавець, 1827 р., Одеса, 1829р., Євпаторія, 1890р. і т.д.). Семимильними кроками розвивалося маркетингово-рекламна індустрія популяризації чорноморських курортів.

Одне лише геопросторове розташування вже саме по собі є, без перебільшення, унікальним туристичним ресурсом, що визначає Україну як велику туристичну державу. Простягаючись від тінистих пралісів Полісся до величних гірських узвись і сонячного субтропічного узбережжя Південного берега Криму, від лісистих Карпат до квітчастих "островів" цілинного донецького степу, Україна володіє потужними природоресурсними потенціалами розвитку туризму. Унікальна Трипільська спадщина IV – IIIтис. до Різдва Христового; "стенові піраміди", мегалітичні споруди і кам'яні фундаменти укріплених городищ войовничих індоарійських племен ІІ тис. до Різдва Христового, до доходили походами до Великобританії, Єгипту, Індії; архітектурно-мистецька спадщина еллінської цивілізації і кургани царів Великої Скіфії І тис. до Різдва Христового; городища давніх слов'ян і старокняжі міст Русі-України 1 тис першої третини ІІ тис.; пам’ятки козацької доби й самобутньої духовно-меморіальної культури українського народу, а зрештою й екзотична спадщина комуністичної доби творять багатющий історико-культурний потенціал розвитку туризму.

Величезний потенціал розвитку туризму має і наш регіон. Такі курорти як Трускавецький, Моршинський, Східницький відомі далеко за межами України. У Бальнеологічні курорти Східниці, Великий Любіть, Немирів, Шкло, Новий Мізунь приймають щорічно величезну кількість відпочиваючих

На Львівщині діє понад 200 агроосель, що свідчить про високий рівень розвитку сільського земного туризму. Центрами сакрального туризму є Крехівський і учнівський монастирі, Манявський скит, печерна Страдчанська церква (тут до 26 червня 1941р. був парохом Блаженний великомученик Микола Конрад, замордований НКВС, батифікований Папою Іваном Павлом ІІ при візиті на Україну в 2001р. В м.Дрогобичі проживає правнук М.Конрада Роман Кліш).

Увагу туристів і їхній інтерес привертають історико-архітектурні й сакральні комплекси (замки: Старосільський, Добромильський, Бродовський, Підгорецький, Жовківський, Поморянський). Невід’ємною частиною національної культури є храми, ікони дзвіниці, каплиці, хоча протягом десятиріч у нас побутувала досить "оригінальна" практика включення таких об’єктів в екскурсійний огляд (у розповідях про храми рекомендувалося робити акцент на "антинародній сутності релігії"). Базування сучасної екскурсійно-туристичної роботи на оволодінні культурними, історичними проблемами, знанні правдивих фактів історії релігії, культури – є головним завданням цієї роботи, що і визначає актуальність її теми.

Мета дослідження: розкрити історико-культурний, пізнавальний і виховний потенціал пам’яток м. Дрогобича як об’єкту екскурсійно-туристичної діяльності. Поставлена мета передбачає розв’язання ряду завдань:

- дослідити основні етапи розвитку туризму на Україні;

- проаналізувати сучасний стан туристичної галузі України;

- визначити особливості розвитку її структури історичного туризму;

- дослідити історико-культурний, пізнавальний і виховний потенціал пам’яток Дрогобиччини як для функціонування екскурсійного туризму;

- створити проекти екскурсійних маршрутів по місту Дрогобичу.

Практичне значення. Дослідження історико-культурних, архітектурних пам’яток м. Дрогобича має важливе пізнавальне й освітнє значення як для туристів, що приїхали з інших міст України, іноземних туристів, так і для Дрогобича (у тому числі школярів, студентів та місцевого населення). Проекти пішохідних маршрутів, розроблені у роботі, можна використовувати для проведення екскурсій по місту.

Розділ І. Україна – держава туристична

1.1 Історія розвитку туризму в Україні

У першій половині ХІХ ст. серед передової української інтелігенції виникло зацікавлення своєю Батьківщиною, її історико-культурними та природними пам’ятками. Зокрема значну увагу організації народознавчих мандрівок приділяли члени "Руської трійці" – М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький.

У другій половині ХІХ ст. було досліджено лікувальний потенціал Криму, Прикарпаття та Закарпаття.

На кінець ХІХ ст. припадає час створення перших туристичних бюро, які займалися організацією туристичних мандрівок у регіоні. Одним з перших було створено Ялтинське екскурсійне бюро (1895). Такі ж організації наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було створено і в Галичині (у Львові, Перемишлі, інших містах краю). На цей же період припадає початок освоєння рекреаційно-туристичних місцевостей Яремче, Ворохти тощо. В Українських Карпатах розвивається лещетарський туризм.

У 20-х роках ХХ ст. на українських землях було відкрито перші будинки відпочинку, спочатку на Донбасі, а згодом і в інших придатних для цієї мети місцевостях. Водночас розвивається й курортологія. Для розв’язання проблем грязелікування та бальнеотерапії при захворюваннях серцево-судинної та нервової систем, органів травного тракту та сечовивідних органів тощо 1928р. було створено Одеський науково-дослідний інститут курортології.

За часів СРСР туризм в Україні розвивався на профспілковій та відомчій основі. Путівки на бази та у будинки відпочинку надавали як своєрідний вид пільг. Профспілковим туризмом в Україні керував «Укрпрофтуризм», до того ж він розвивався доволі швидкими темпами – лише 10% прибутку від путівок сплачували організації до місцевих бюджетів, а згодом ці кошти йшли на будівництво транспортних шляхів сполучення, відновлення і реставрацію історичних та культурних пам’яток тощо. Іноземним туризмом монопольно займався "Інтурист", а також «Супутник», – організація, яка впорядковувала в СРСР міжнародний молодіжний туризм.

До 1991р. рекреаційно-туристичне господарство України функціонувало в єдиному рекреаційно-туристичному комплексі Радянського Союзу. Курорти належали державі, керівництво туристичною діяльністю велося централізовано.

Період з 1990 до 1993 року був особливо важким для туризму в Україні. Обсяг туристичної діяльності на внутрішньому ринку зменшився в чотири рази, а кількість іноземних туристів, які відвідали Україну, зменшилась на 80%. Лише 120 тис. іноземних туристів було зареєстровано 1992р.

Із прийняттям Верховною Радою України "Закону про туризм" (1995) розпочався новий етап відродження та розвитку українського туризму. Сьогодні ж туризм розглядають як одну з найперспективніших, а тому – провідних у недалекому майбутньому галузей економіки України.

Для обслуговування туристів в Україні сьогодні використовують можливості понад 3000 закладів оздоровлення й відпочинку, майже 1400 готелів, мотелів, кемпінгів різних форм власності, 3500 транспортних засобів. Туристичною діяльністю займаються 2,5 тисячі підприємств, на яких працюють понад 100 тисяч осіб.

Реалії часу змушують Україну шукати свого місця у світовій туристичній індустрії. Керівництво Державної туристичної адміністрації України бачить майбутнє галузі у розвиткові транспортних коридорів та туристичної інфраструктури. Ще одне зі стрижневих питань – контроль за якістю туристичних послуг, що надаються клієнтові.

Отже, про туризм в Україні серйозно заговорили, проголосивши його пріоритетним напрямом української економіки, а це дуже важливо для розвитку галузі.

1.2 Сучасний стан туристичної галузі України

Упродовж 2000р. зареєстровано 11,2 млн. відвідань України іноземцями (річний приріст становить 5.6%), у тому числі 4,4 млн. туристських поїздок (приріст 4,1%) та 6,8 млн. одноденних поїздок (приріст 6,2%).

За схемою розрахунків, рекомендованою ВТО, іноземні відвідувачі впродовж свого перебування в Україні в 2000р. залишили в ній 2,2 млрд. доларів США.

У 2000р. громадяни України здійснили 13,4 млн. закордонних поїздок (приріст становить 16,4%), у тому числі 8,7 млн. туристських (приріст 17,0%), решта – одноденні відвідання.

Так само як і для багатьох європейських країн, де найпопулярнішими є туристські потоки між сусідніми державами, для України сукупна частка туристського обміну з Росією, Білоруссю та Молдовою впродовж останніх років становить близько 65% загального обсягу тур потоків.

Щодо внутрішнього туризму слід зазначити помітну активізацію в 2000р. діяльності як деяких регіональних підрозділів державної виконавчої влади у галузі туризму (Київська, Вінницька, Донецька, Тернопільська, Полтавська, Харківська, Хмельницька області, Крим), так і туристичних підприємств цих регіонів.

Близько 6,6 млн. населення України здійснили різноманітні подорожі рідним краєм. Близько 16 млн. відвідувачів зареєстровано музеями України та понад 1,6 млн. екскурсантів – турагенствами.

За останні п’ять років кількість відвідувань України іноземними громадянами збільшилась у 2,2 рази, а кількість іноземних туристів зросла на 19%. За цей самий період у платіжному балансі України частка експорту послуг за статтею "Подорожі зросла з 7 до 10%.

Визначними подіями 2000р., що мали або матимуть у майбутньому вплив на туристичну галузь в Україні, були:

1. Прийняття змін до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".

2. Парламентські слухання "Про стан і перспективи розвитку туризму в Україні".

3. Візит до Києва Генерального секретаря ВТО Франческо Франжіаллі.

4. Регіональний семінар ВТО "Вплив Інтернету та електронної торгівлі на індустрію подорожей і туризму".

5. Активна діяльність громадських туристичних організацій України, створення Всеукраїнського союзу працівників асоціацій, підприємств та організацій туристичної сфери (УкрСоюзТур).

6. Участь України в Олімпійських іграх у Сіднеї та Афінах.

7. Проведення VII Міжнародного туристичного салону "Україна 2000".

Розвиток туристської галузі вимагає наявності в країні таких складників, як природно-рекреаційні ресурси, культурно-історичний потенціал, туристська інфраструктура тощо. Усім цим вимогам якнайкраще відповідає теорія України: різноманітні природно-рекреаційні ресурси змінюються від гірських ландшафтів Карпат з помірним континентальним кліматом на заході до степових районів сходу України і південного узбережжя Криму з м'яким субтропічним кліматом; культурно-історичні туристські ресурси відображають багатовікову історію країни та регіонально-культурні особливості.

В порівнянні з 2000р. відбулися структурні зміни, причиною яких було значне зростання (+57%, або 1,5 млн. осіб) приватних туристських поїздок одночасно з різким падінням обсягів транзиту (-54% або 2,6 млн. осіб).

Громадяни України в 2001р. здійснили 15,6 млн. закордонних поїздок (приріст склав 16,4%) в тому числі 9,4 млн. туристичних (приріст 8,0%), решта – одноденні відвідання.

Щодо внутрішнього туризму, слід зазначити продовження активної діяльності у 2001р. туристичних підприємств таких регіонів як АР Крим, м. Київ, м. Севастополь, Одеська, Донецька, Львівська, Харківська області.

З метою збереження та ефективного використання природно-рекреаційних та культурно-історичних ресурсів України, своєрідною віссю якої є найбільша водна артерія країни – Дніпро-Славутич, і подальшого розвитку міжнародної і внутрішньої туристської діяльності в кінці 90-х рр. ХХ ст. розроблено Національну систему туристсько-екскурсійних маршрутів під загальною назвою "Намисто Славутича". До розробки Національної системи були залучені представники Державного комітету України по туризму, Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури і мистецтв України за активної участі співробітників Київського університету туризму, економіки і права, Інституту туризму Федерації профспілок України та Фонду "Намисто Славутича".

Методичною основою для створення Національної системи став розроблений ще в 1980-1984 рр. комплекс туристсько-екскурсійних маршрутів під назвою "Намисто Славутича" на базі п’яти областей Середнього Подніпров'я: Київської, Полтавської, Сумської, Черкаської та Чернігівської.

На другому етапі розробки (1997р.) до Національної системи було включено 12 областей України, які в основному прилягають до Дніпра: Дніпропетровську, Житомирську, Запорізьку, Київську, Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Сумську, Херсонську, Черкаську, Чернігівську та м. Київ.

На третьому етапі розробки (1998р.) до Національної системи туристко-екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича" було залучено решту областей Лівобережжя і Правобережжя України та Карпатського регіону: Вінницьку, Волинську, Донецьку, Закарпатську, Івано-Франківську, Луганську, Львівську, Рівненську, Тернопільську, Харківську, Хмельницьку та Чернівецьку.

На основі наявних туристських ресурсів країни можна виділити такі тематичні напрями маршрутів подорожей туристів та екскурсантів: "По давньоруських містах", "Фортеці та замки України", "Шляхами української історії", "По святих місцях України", "Гетьманські столиці", "Козацькими шляхами", "Чумацькими шляхами", "По Шевченківських місцях", "Шляхами І.Франка", "Народне мистецтво України", "Перлини садово-паркового мистецтва". Такий підхід щодо організації подорожей передбачає показ природних та культурно-історичних пам’яток разом із наданням інформаційного та екскурсійного матеріалу, виходячи з певної тематики маршруту.

Розділ ІІ. Екскурсія – як вид активного відпочинку з пізнавальною діяльністю

2.1 Екскурсійна діяльність

Світове співтовариство визнало туризм ефективним засобом індивідуального й колективного вдосконалення, важливою складовою якого є послуга суто інтелектуального характеру – екскурсія з її просвітницькою, духовною та освітньою функціями.

Невичерпні екскурсійні ресурси багатьох регіонів нашої країни разом з глибинним національним духовним корінням і традиціями українського народу дають підставу стверджувати, що саме екскурсії можуть стати активним і змістовним засобом гармонізації особистості, її духовного зростання в новій демократичній Україні. Вони є джерелом нової інформації, нових вражень і відчуттів.

Глобальний етичний Кодекс туриста, прийнятий ВТО на порозі нового тисячоліття, наголошує на необхідності широкого доступу населення до культурних і релігійних пам’яток, визнає, що кошти, які отримують з відвідання об’єктів і пам’яток культури, слід хоча б частково використовувати для підтримання, охорони та реставрації цієї спадщини.

Прийнятий у червні 2000р. Верховною Радою Закон України "Про охорону культурної спадщини" прямо стосується туризму. Адже нині відтворюється стародавня історія Білгорода-Дністровського, яка налічує вже 2500 років, Любича, Дубна та Корця, Новгорода-Сіверського та Кам’янця-Подільського, Херсона, Ольвії та Острога, гетьманських столиць – Батурина, Чигирина, Глухова та десятків інших міст.

Нині під охороною держави перебуває160 тис. пам’яток. Це справжня скарбниця нашої національної спадщини, до якої пролягають десятки туристських маршрутів. Туристи мають можливість ознайомитися з історією та культурою України. Цікавими для туристів є розкопки античних міст Північного Причорномор’я – Тіри, Ольвії, Херсонеса, Пантікапея.

Найвизначніші історико-культурні пам’ятки знаходяться в Києві, Львові, Кам’янці-Подільському, Одесі, Чернігові. Туристів приваблюють Латинський собор у Львові, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Софійський, Михайлівський Золотоверхий та Володимирський собори.

Від взаємодії органів охорони пам’яток, їх збереження, реставрації та дослідження, ознайомлення з ними широких верств населення, особливо школярів і молоді, залежить майбутнє держави. Варто підкреслити велике виховне значення цієї роботи. Не останню роль відіграють і економічні важелі. Про це свідчить досвід деяких країн світу (Велика Британія, Єгипет, Греція, Індонезія), де питання збереження й пропаганди культурної спадщини перебувають під опікою органів державного регулювання, які забезпечують також розвиток туризму.

То ж надзвичайно важливим є Наказ Держком молодь спорт туризму від 17.01. 2001 р. №7/62 "Про затвердження ліцензійних умов впровадження господарської діяльності з організації іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму, екскурсійної діяльності".

До складу туристичних послуг згідно з Міждержавними стандартами (ГОСТ 28681.1-95 і ГОСТ 28682.2-95) зараховуються екскурсії, походи, подорожі.

Екскурсія може бути надана як екскурсанту, так і туристу

Екскурсія – туристична послуга, яка забезпечує задоволення духовних, естетичних, інформаційних та інших потреб туриста або екскурсанта.

Екскурсант – тимчасовий відвідувач, який перебуває менше 24 год. у країні або на об’єкті відвідування.

Екскурсійна діяльність – діяльність з організації подорожей, що не перевищують 24 год., у супроводі фахівця – екскурсовода за заздалегідь складеними маршрутами, з метою ознайомлення з пам’ятниками історії, культури, природи, музеями, з визначними місцями тощо.

Під час екскурсії учасники мають можливість пізнавати навколишній світ, природні явища і утворення, історичні ситуації, побутові елементи, надбання та здобутки місцевості та ін.

Функціональне призначення екскурсії – відпочинок і дозвілля, підвищення пізнавального та культурного рівня, спілкування.

2.2 Класифікація екскурсій

Екскурсійна діяльність має свої характерні ознаки: зміст, тематику, склад учасників, місце проведення, впорядкований маршрут, тривалість за часом, форму проведення, спосіб пересування, наявність екскурсовода, тексту екскурсії, об’єктів показу і безпосередньо самих учасників.

За змістом екскурсії бувають багатопланові (оглядові) і тематичні. Тематичні екскурсії поділяються на індивідуальні, групові, для школярів та студентів, для місцевого населення та приїжджих.

За місцем проведення екскурсії бувають: по місту, за містом та на міжміських маршрутах (інформація в дорозі).

За способом пересування екскурсії поділяються на пішохідні, з використанням транспортних засобів та комбіновані.

Тривалість екскурсії складає від 1 год. до 1 доби.

За формою проведення екскурсії поділяються на звичайні, навчальні, рекламні, екскурсії-лекції, екскурсії-прогулянки, екскурсії-концерти.

2.3 Технологія підготовки і проведення екскурсій

Підготовка екскурсії проводиться в декілька етапів: вибір теми екскурсії, створення екскурсії під вибрану тему, підготовка екскурсовода для проведення екскурсії.

Вибір тем екскурсії залежить від потенційного попиту, конкретного замовлення або цілеспрямованого створення "банку" екскурсій. Тема екскурсій повинна об’єднувати всі об’єкти відвідування в єдине ціле.

Підготовка екскурсії проводиться творчою групою, склад якої залежить від теми екскурсії. Тут можуть бути залучені працівники музеїв, галерей, наукових закладів, спеціалізованих туристично-екскурсійних організацій і інших.

Робота розпочинається з підбору матеріалу по темі і його вивчення, відбору об’єктів показу, а також накопичення знань по всіх розділах теми.

При опрацюванні матеріалів по темі доцільно скласти бібліографію літературних та інших джерел, а також використати архівні матеріали, розповіді учасників подій та очевидців, кінохроніку та ін.

Важливим етапом створення екскурсії є правильний підбір об’єктів показу.

В Україні на державному обліку знаходиться велика кількість пам’ятників архітектури, історії, культури, археології, а в музеях країни зберігаються мільйони експонатів.

Об’єктами екскурсій можуть бути:

- місця, пов’язані з історичними подіями;

- природні об’єкти і заповідники;

- будівлі і споруди;

- меморіальні пам’ятники і комплекси;

- об’єкти, пов’язані з життям і творчістю видатних особистостей;

- пам’ятники мистецтва;

- експозиції музеїв, картинних галерей, виставок, технічні експонати;

- археологічні пам’ятки.

При великій кількості таких об’єктів необхідно звернути увагу на їх правильний відбір з урахуванням пізнавальної цінності, важливості, змісту, функціонального призначення, безпечності та ін.

Екскурсія не повинна бути перевантажена великою кількістю відвідуваних об’єктів, тому що це збільшує її тривалість і зменшує інтерес туристів. Оптимальна тривалість екскурсії по місту складає 2-3 год., при цьому з інтересом сприймається не більше 15-20 екскурсійних об’єктів.

При підготовці екскурсії доцільно скласти паспорт на кожний об’єкт, в який має бути внесено назву об’єкта, події, пов’язані з цим об’єктом та дати, коли відбувались ці події, місцезнаходження, джерела інформації про об’єкт та дані про авторів об’єкта, безпека при його відвідуванні, фотографії та відео зйомки та ін. дані.

Процес створення екскурсії також включає в себе розробку екскурсійного маршруту, тексту екскурсії, методики проведення, розробку і виготовлення демонстраційного матеріалу (фото, відео, плакати), калькуляцію витрат і розрахунок ціни на екскурсійну послугу, затвердження екскурсії у встановленому порядку, рекламу екскурсійного маршруту.

При пробному обході або об’їзді маршруту екскурсовод зобов’язаний ознайомитися з планом розташування вулиць і площ, визначити місця стоянок транспортних засобів, визначити місцезнаходження об’єкта та площадки для найкращого показу, провести хронометраж маршруту та ін.

Після пробного обходу або об’їзду затверджується контрольний текст екскурсії, на основі якого екскурсовод готує індивідуальний текст, а також різні варіанти даної екскурсії.

На основі контрольного тексту, індивідуального тексту екскурсовода, контрольного обходу або об’їзду, хронометражу маршруту, складається паспорт екскурсійного маршруту і всі ці документи разом подаються на засідання методичної комісії. Методична комісія приймає матеріали та шляхом відкритого захисту на методичній раді екскурсоводом, який брав участь в розробці екскурсії, затверджує екскурсійний маршрут.

Розділ ІІІ. Перспективи розвитку екскурсійного туризму в Дрогобичі

У Дрогобичі турист знайде чимало цікавого, запевняв сто років тому анонімний автор рукописного путівника по місту та околицях.

Так, справді, у місті є що подивитися, є що вивчати, над чим попрацювати. Адже Дрогобич – старовинне місто, що має багату і цікаву історію, видатних і знаних у всьому світі мистців, літераторів, науковців, величні пам’ятки архітектури, храми тощо. У Дрогобичі збереглися пам’ятки архітектури європейського значення: церкви Святого Юра і Воздвиження Чесного Хреста, кам'яний костьол, оборонна вежа-дзвіниця, громадський шпихлір (житниця) XVIII ст., багато будівель різних архітектурних стилів. Пам’ятники Т.Шевченкові, І.Франкові, Юрієві Дрогобичу, В.Стефаникові, національному героєві боротьби за незалежність України у ХХ ст. Степанові Бандері, двотисячоліттю Різдва Христового, польському поетові Адамові Міцкевичу прикрашають місто і увіковічнюють пам’ять славетних людей. У Дрогобичі учнями міської гімназії були Іван Франко, пізніше – класики української літератури Василь Стефаник і Лесь Мартович. Вчилися або працювали багато інших відомих людей культури: письменники Стефан Ковалів, Осип Туринський, Петро Карманський, Володимир Бірчак, мовознавець і природознавець Іван Верхратський, композитор і диригент о. Остап Менцинський, театральний режисер Йосип Стадник, жив, творив і загинув польський письменник і художник єврейського походження Бруно Шульц, шеф Головного військового штабу Української Повстанської Армії генерал Дмитро Грицай. У Дрогобичі народився і виріс полководець Західно-Української Народної Республіки Григорій Коссак.

За 900 чи 1000 чи більше (достовірних доказів про час заснування міста немає) свого існування Дрогобич пережив чимало історичних подій, які залишили свій слід у міській архітектурі, історичних пам’ятках, музеях тощо. За час свого існування у місті розвивалися різноманітні ремесла і промисли, найстарішим з яких є видобування солі. Нині на геральдичному знаку Дрогобича нема ні хижого орла, ні панівної корони. (Ці знаки в різні часи було зображено на гербі міста). Залишилася сіль: дев’ять білосніжних топок на нижній темно-зеленій частині гербового щита.

З виробництвом солі пов’язано багато пам’яток (старовинна солеварня, яка є діючою і сьогодні, історія ряду вулиць тощо). Багато пам’яток пов’язано з нафтовими промислами, які теж були розвинуті на Дрогобиччині. В історію міста записано багато подій, пов’язаних із обороною від багато численних загарбників (руйнівний похід угорських феодалів (1610р.), турків (1639р.), похід угорських полчищ (1498р.), повстання Дрогобича та ін.).

В історії Дрогобича є чимало "білих плям", які потребують досліджень і наукового аналізу істориків, археологів, літературознавців. У цьому плані у міста є величезний потенціал і перспективи: поряд із дослідженнями Михайла Шалати, Романа Пастуха, Петра Сов’яка повинні з'явитися праці молодих фахівців, які навчаються у Дрогобицькому педагогічному університеті. Історія міста, його старовинні вулиці і пам’ятки повинні привертати увагу і школярів, адже, знати історію свого міста – почесна справа юних дрогобичан.

Отже, на мою думку, дослідницька краєзнавча робота має проводитись як у школі, так і у місцевому ВУЗі. Туристсько-краєзнавча робота має декілька цілей: всебічне вивчення історії міста; накопичення матеріалу для поповнення краєзнавчого музею; використання матеріалу з метою туристсько-екскурсійної діяльності. Крім того, глибокі і різноманітні краєзнавчі матеріали сприяють справі охорони і збереженню пам’яток історії і культури, творів мистецтва, рукописів тощо. І це дуже важливо. Адже стародавня культура і історія нашого міста – унікальне, неповторне, багатогранне явище, котре у кожному випадку потребує спеціального дослідження.

Такі дослідження, приміром, можуть проводитися у таких напрямках: 1) дослідження історії вулиць і архітектурних споруд; 2) дослідження пам’яток, пов’язаних із сакральним мистецтвом; 3) дослідження, пов’язані з історико-літературною спадщиною діячів міста. Саме у такому ракурсі у моїй роботі спроектовано три екскурсійні маршрути: "Вулицями старого Дрогобича", "Старовинні храми міста", "І.Франко і Дрогобич".

Проекти подано із врахуванням особливостей нашого міста (старовинні вулички, центральні забудови), які передбачають використання такої ефективної форми організаційної системи туристсько-екскурсійних маршрутів, як радіальні, нетривалі, менш протяжні та більш деталізовані походи, прогулянки пізнавального спрямування в межах однієї тематики. Мої проекти розраховано на людей, які обмежені часовими рамками (1-2 год.), тобто відпочиваючими, які проходять лікування в Трускавецьких, Східницьких та Моршинських санаторіях та на учнів шкіл, студентів, працівників різних підприємств і організацій.

Розділ ІV. Розробка проектів піших екскурсій містом Дрогобичем

4.1 Вулицями старого Дрогобича

Над Тисьменичков-річков,

Що звесь «нафтовов калюжею»,

Там город преславний Дрогобич лежить,

Преславний, та не дуже.

І хоч Борислав, Трускавець,

Стебник і другі діти

На нього сиплють слави блиск, –

Він якось не міг проясніти.

І хоч дрогобицькі самі

Тож лепські горожане,

Цибулярі і зваричі, –

Все ж місто їх мало де знане.

Та й не скажу, щоб мало вни

О славу міста дбали:

Щоб в світі вславитись, чого

Вони не виробляли!

Іван Франко. «Похвала Дрогобичу»

У передгір’ях зелених Карпат, оперезаних синьою стрічкою Тисмениці, на межі з Наддністрянською рівниною розкинувся стародавній Дрогобич.

Походження назви Дрогобич залишається нез’ясованим. Побутують кілька легенд і версій. Одна з них говорить, ніби у сиву давнину ще на зламі першого і другого тисячоліть від Різдва Христового у тому місці, де між Дрогобичем та Бориславом лісиста гора Тіптюж існувало поселення Бич, оточене валами з дерев’яним частоколом і ровами з водою. Десь у тих часах його захопило і спалило військо тюркських кочовиків, ймовірно половців. Уцілілі жителі на іншому місці заснували нове поселення і назвали Другий Бич. З плином століть народна традиція об’єднала ці два слова в одне, і вийшов Дрогобич.

Заслуговують уваги інші погляди на походження назви міста. Дехто виводить її від слова "другий бік", що пізніше теж злилися, бо сучасне місто почалось на другому боці річки-потічка Побук (тепер Серет), навпроти солеварні. Пов’язують топонім Дрогобич і зі словом "драговина", що означає болотисте місце, адже первісна територія міста була справді дуже заболоченою. Виглядає доволі вмотивованою думка про утворення назви міста від особової назви Дорогобит, пізніше сполонізованої.

Який вік Дрогобича, невідомо. Кажуть про 900, 1000 і більше років, хоча достовірних доказів не подають. Тим часом найдавніша з відомих документальна згадка є у міському акті Львова і датується 6 листопада 1387р. Не викликає сумнівів, що початок Дрогобичу дали джерела ропи – солоної води, з якої виварюють сіль, колись дуже дорогу.

Сіль у Дрогобичі почали вивалювати і постачати на внутрішній та європейський ринок приблизно 1000 років тому. Цим займалися працівники жупи – солеварні. Технологія проста і збереглась донині. У мідні або залізні чани (черіні) наливали добуту з колодязя відрами ропу, під чанами палав вогонь, вода випаровувалась, а сіль залишалась. Щороку спалювали тисячі возів дров. Сіль продавали на розсип, у мішках, бочках або у вигляді конусоподібних, запечених на вогні топок. Солевари й заснували найдавнішу дільницю Дрогобича – Зваричі, з якої зародилось місто. Є в Дрогобичі й вулиця Жупна. Дев’ять топок білої солі, розташовані на блакитному тлі згори у низ у пропорції 4, 3, 2, складають основу герба і прапора міста.

Дрогобич заснували предки русинів-українців, які мешкали тут з прадавніх часів. Потім місто входило до складу могутньої Української держави – Русі зі столицею в Києві. Коли вона впала під ударами монголо-татарських орд, Дрогобич залишився в складі Галицько-Волинської держави.

Від 1339р. місто разом з іншими землями Галичини було зайняте королівською Польщею. Сюди почали прибувати у все більшій кількості польські чиновники, ремісники, купці, духовенство. За ними потягнулися представники інших національностей, зокрема євреї, які вже у XVII ст. займали ціле передмістя – Лан.

Під впливом королівської адміністрації українське населення витіснялося з центральної частини на околиці. За міськими валами сформувалися передмістя – Зварицьке, Задвірне, Плебанія, Міські Загороди, Лішнянське, Завіжне. Разом з уже згадуваним єврейським передмістям Лан і початково заселеним передмістям Війтівська Гора вони у ХІХ ст. після ліквідації міських валів злились і утворили місто Дрогобич у сучасному розумінні.

Повільний плин життя Дрогобича тих часів постійно порушувався непередбаченими подіями. Місто часто потерпало від повеней, неврожаїв, епідемій чуми і холери, іноземних військ, що переходили через нього, непосильних поборів. Багато разів воно горіло, його затоплювали води Побуку і Тисмениці.

Жахлива руїна, цілковитий занепад господарства. Небувале зубожіння населення – ось що побачили австрійські війська і чиновники, коли внаслідок першого поділу Польщі в 1772р. Галичина опинилася під владою цісарської династії Габсбургів.

Нова, хоч теж окупаційна, влада дозволила монахам-о.о.Василіанам побудувати монастир з церквою Святих апостолів Петра і Павла і відкрити там першу міську гімназію з українською мовою навчання. Їм же передали будівлі монастиря і костелу кармелітів (тепер кафедральний собор Пресвятої Трійці).

Наступний потужний розвиток Дрогобича безпосередньо пов’язаний з початком промислової переробки бориславської нафти. "Чорне золото" черпали відрами просто з неглибоких колодязів, а при свердлінні землі воно «вибухало» – било високими фонтанами. Від 1860-х рр. у Дрогобичі появились перші нафтопереробні заводи, по-тодішньому рафінерії. Сюди попливли іноземні капітали, спеціалісти, робоча сила, а особливо після побудови залізниці через Дрогобич. Після перетворення Дрогобича «соляного» на Дрогобич "нафтовий", швидкої забудови кам’яними домами він набув цілком європейського вигляду. Тут тісно переплелися різні стилі – від готичного, ренесансного, барочного, класичного – до електричного і модерного.

Розпочнемо екскурсію з майдану Ринок. Основна споруда майдану – ратуша. Перша міська ратуша була дерев’яною. У XVII ст. стояла вже друга ратуша – мурована. Центр міста був обнесений високими валами з дубовим частоколом, глибокими ровами. Збереглися назви вулиць Завалля і Підвалля. До центру вели чотири брами, обабіч яких стояли оборонні вежі: брама Жупна, Угорська, Львівська, Замкова. Мурована ратуша мала високу вежу на якій сидів дозорець із трубою, що сповіщав про пожежі чи про наближення ворогів. Перший поверх складався з кімнат війта, писаря, канцелярії. Другий поверх займала велика кімната, в якій сидів бургомістр і райці. Масивні залізні двері вели до скарбівні, де зберігався "меч правосуддя" (меч ката). Ката в Дрогобичі не було. При потребі його викликали зі Львова. У підземних мурах ратуші знаходилася тюрма.

Сьогоднішня ратуша – п'ята за чергою – споруджена в 20-х роках минулого століття, архітектори – І.Семкович, М.Никодимович. Декілька століть Ринкова площа була центром торгівлі. Щопонеділка їхали сюди возами селяни з усього повіту, і починався торг. Продавались-купувались дари землі, лісу, річок, ремісницькі вироби. У Дрогобичі XVI-XVIIIст. ремісники об’єднувались в цехи, котрі мали свої статути, герби. Цехів було немало: ковальський, бондарський, ткацький, кравецький, шинкарський, кушнірський, шевський… Були у місті сідлярі, пекарі, котлярі, "поворозники", пивовари і навіть водоноси (перший скромний водогін у місті споруджено в 1552р. – він з’єднував центр із Гіркою). У XVIIст. (1663р.) Дрогобич придбав на ратушу годинник. Центр був заселений переважно поляками, передмістя – переважно українцями, крім Лану, де оселилися євреї. У 1578р. король Стефан видав суворий наказ, за яким прибулому єврею не дозволялося перебувати в місті більше трьох днів. Оскільки євреїв все більшало, дрогобицький староста Микола Данилкович у 1616р. «розщедрився» для них на недорідний лан, звідки й пішла назва передмістя.

«Твій Ghetto, що зоветься Лан,

Оце-то раз дивниця:

Здаєсь, що не зрівняєсь з ним

І львівська Зарваниця.»

Іван Франко. «Похвала Дрогобичу»

На Лані в 1835 році відкрито одну з найбільших на західноукраїнських землях хоральну синагогу. Незважаючи на постійні утиски, дискримінацію, частина єврейських поселенців, займаючись торгівлею і ремеслом, зуміла скласти значний капітал і поступово перебралася у центральну частину Дрогобича, де вже на початку ХХ ст. їм належала більшість домів і склепів.

Свій початок з майдану Ринок бере вулиця І.Мазепи. Тепер, як і в старі часи дрогобичани любили поласувати кавою. У гарному будинку №2 знаходилася цукорня купця Ю.Федевича. був то місцевий чоловік, який зумів збити капітал і відкрити тут, сказати б по-сьогоднішньому, кафе. Торгував кавою, чаєм, тістечками, не відмовляв і любителям хмільного.

З південного боку площу Ринок "замикає" кам'яна церква Пресвятої Трійці. почали її будувати в 1700р., а посвятили в 1709р. Спочатку вона правила костьолом отців кармелітів взутих при їх монастирі XVI ст. Коли західноукраїнські землі окупувала Австрія, цісар Йосиф ІІ в 1789р. ліквідував монастир, костьол же передав під церкву греко-католицького обряду. Приміщення монастиря деякий час займали магістратське бюро, дитячий виховний заклад, а в 1813р. його передано отцям василіанам за умови, що ті вестимуть у ньому "нормальну", тобто чотирикласну школу. Саме в цій школі з 1864 по 1867 рр. навчався Іван Франко. В цей час він жив у своєї тітки Кошицької. Хата стояла праворуч Бориславського тракту за потоком. Тітчин чоловік утримував столярню.

Пізніше, у 1882 році, у своєму творі "Похвала Дрогобичу", Іван Франко напише:

«Твій бориславський тракт – гай, гай,

Се восьме чудо світу!

Здаєсь, що на нім ти болото зібрав

З ціліського повіту»

У 1911р. на Західній Україні широко відзначалося 100-річчя від дня народження М.С.Шашкевича – українського письменника, організатора та керівника "Руської трійці" – гуртка передової молоді, до складу якого входили І.Вагилевич, Я.Головацький. Свою мету вони вбачали у культурному відродженні західноукраїнських земель. Головним їх кроком у досягненні мети було видання безсмертного альманаху «Русалка Дністровая».

Того року передова українська громадськість Дрогобича встановила на церкві Пресвятої Трійці пам’ятну дошку з пристрасними рядками М.Шашкевича:

«Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила,

Чому ж мова єй не мила?»

Ця дошка проіснувала до 40-х років минулого століття. В часи культу особи її зняли. Кілька десятиліть про меморіальну плиту нічого не було відомо. Але дбайливістю добрих людей вона зберігалась у запасниках Дрогобицького краєзнавчого музею. У жовтні 1989р. пам’ятку повернуто на її законне місце.

В 2000 році здійснено ремонт, реконструкцію, реставрацію і наново розписано приміщення церкви.

Дзвонить годинник на ратушній вежі. Чого тільки не бачив цей майдан протягом століть: залізні полки Данила Галицького, турецько-татарських загарбників, козаків Хмельницького, Українських Січових Стрільців, "визволителів" 1939р., німецьких окупантів, труни з останками 486 своїх громадян. Майорить на шпилі ратуші національний прапор, піднятий 2 квітня 1990р. Пережив майдан й "Помаранчеву революцію". Віддзвонює годинник на вежі новий час.

Підходимо до площі Замкова Гора. Величний пам’ятник нашому землякові, вченому середньовіччя Юрію Дрогобичу (Котермаку). Свої праці він підписував псевдонімом Дрогобич. Його наукова праця "Прогностична оцінка поточного 1483р." стала науковим посібником для студентів Болонського університету, поміж якими був і Миколай Копернік. У цьому університеті Ю.Котермак був ректором. Скульптор пам’ятника Теодозія Бриж не дожила до відкриття скульптури 3 місяці, хоча скульптура була готова і зберігалася в комунальних службах понад 10 років. Пам’ятник відкрито восени 1990р. На відкритті був присутній Президент України Л.Кучма.

Перейдемо до найстаріших споруд міста. Одна з них – готичний парафіяльний костьол св. Бартоломія. Королівським указом від 16 грудня 1392р. ухвалено будівництво костьолу. В тім указі Владислав Ягайло пообіцяв щорічно виділяти на будову "6 куп грошей широких". Навряд чи довго допомагав король грошима. Костьол в основному споруджувався на мозольні кошти дрогобичан. Аж до 1511р. тривало це будівництво, бо зазнавало неодноразових руйнувань. Львівські вчені Іван та Роман Могитичі при обстеженні костьолу встановили, що зведено його на місці давньоруського терему княжого воєводи і частина цього терему увійшла в будівлю костьолу. Терем був квадратної форми, з внутрішніми розмірами 8,78 х 8,10 м., мав три яруси, сягаючи висоти 10,5 м. В свій час костьол славився барочним вівтарем, іконою Матері Божої з Ісусом Христом, написаною, можливо, в XIV ст., фресками, бібліотекою стародруків, вітражами Я.Матейка, С.Виспянського, Ю.Мегоффера.

На жаль, ця пам’ятка архітектури в 40-70 рр. ХХ ст. зазнала тяжкої долі багатьох інших культових споруд. На сьогоднішній день крім реставрованих у 80-х роках львівськими реставраторами купольних, частини настінних фресок, кількох великих дерев’яних таблиць з латинським і польським текстами, надгробку п. Рамултової, близько 13% вітражів, тут майже нічого не залишилося.

Цікава історія південних дверей костьолу. Зверху, над дверима, зображений герб Дрогобича за часів Польщі: орел з розпростертими крилами, а поряд щит із зображенням 9 соляних топок. Обабіч висічені з каменю два великі хрести. А історія їх така. Тевтонські рицарі, під Грюнвальдом (1410р.) принесли польському королю Владиславу Ягайлові і литовському князю Вітовту два мечі й заявили: "Прийміть, щоб мали чим битися". Прийняв зухвалий дар вірний воєвода короля Ян Менжик. А коли польсько-литовське військо, в якому було багато українців, розбило тевтонську силу, король подарував ті мечі Менжику. У 1422 році король призначив Менжика війтом у Дрогобич. У Дрогобичі новопризначений війт спорудив собі на горбі будинок. Звідси і назва вулиці Війтівська гора. Давши гроші на оздоблення дверей костьолу, він звелів по боках вирізьбити два свої незвичайні мечі. Під час поновлювальних робіт у 1791р. зображенням надали форми хрестів – як їх бачимо нині. В 1910р. біля костьолу спорудили окремий пам’ятник Грюндвальської битви. На жаль він не зберігся.

Поряд з костьолом знаходиться оборонна цегляна вежа, яка датується ХІІІ – першою половиною XV ст. В 1551р. будівничий з Перемишля Іван Грендош надбудував на ній ще один ярус висотою 2,5 – 3 м. При реставрації в ХІХ ст. цей ярус розібрали і надали будівлі інших форм. Товщина стін сягає 2м. дверні прорізи на висоті другого-третього ярусів служили виходами на земляний вал та на бойову галерею дерев’яного частоколу поверх цього валу. У порівнянні з центром, костьол у фортифікаційному відношенні був майже недоступним. На значно меншій території тут стояли свої три башти, а головне – оборонна вежа. Та й сама споруда костьолу була опоясана вгорі двома рядами бійниць. Центр міста і костьол з’єднувала мурована брама Жупна з дубовим відкидним мостом.

Виходимо на вулицю імені Тараса Шевченка, підходимо до будинку, де колись була розташована "Мистецька вітальня", а зараз розташована адміністрація нафтопроводу "Дружба".

Пригадаймо початок повісті І.Франка "Борислав сміється": "Сонце досягло полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко і плачливо одинадцяту годину… Цілий плац на розі вулиць Панської і Зеленої заповнений був людьми, деревом, камінням, цеглою, гостям, купами глини і подобав на велику руїну." . Вулиця Панська – то нинішня Т.Шевченка, Зелена – теперішня І.Франка. Багатий нафтопромисловець Гартенберг будує цю велику кам'яницю з колонами. Переповідають, ніби Гартенберг забагнув вимостити підлогу вітальні золотими австрійськими монетами. За дозволом він звернувся до цісаря Франца-Йосифа. Той дозволив, проте поставив умову: монети викладати не плазом, а ребром. Гартенберг од задуму відмовився.

За часи Івана Франка, вулиця носила назву Панська. Та вона й відповідала своїй назві. Селилися тут багаті жителі міста: нафтопромисловці, лікарі, адвокати. У ті часи вулиця була зашутрованою але брудною. На 1911р. очікувався візит до Дрогобича наступника австрійського престолу, архікнязя Карла-Франса Йосифа, або простіше, Карла Габсбурга. Магістрат, не бажаючи осоромитись перед такою особою, приступив до корінної реконструкції вулиці. Роботами керували майстри Василь Петричка і Валігула. Камінь доставляли з околиць села Сколе, бруківку – з міста Тшебіня в Чехо-Словатччині. Спочатку зняли на 70 см. верхній шар проїжджої частини. На самий низ насипали грубий шар шутру, далі – коленого каменю, який укладали "на ребро", тоді – товченого шутру, після чого утрамбували 20-тонним паровим котком. Потім його накрили шаром щебеневого відсіву та піску і знову провальцювали. Лише на таку надійну "подушку" уклали бруківку. Таке кам'яне покриття можна вважати вічним. Карл Габсбург приїхав акурат на Великдень, у квітні місяці. Сам був на красивому коні. Супроводжував сина цісаря ескадрон уланів. Пробув він у Дрогобичі не більше одного дня, а впорядкована вулиця стала місцем прогулянок, зустрічей дрогобичан.

З правої сторони в приміщенні теперішнього концертного залу Заслуженого Прикарпатського ансамблю пісні і танцю "Верховина" до 20-х років минулого століття знаходився магістрат. У прибудованій до магістрату тюрмі – цюпці – був ув’язнений І.Я.Франко, якого 11 – 13 червня 1880р. етапу вала пішки з Коломиї до Нагуєвич австрійська поліція. З кінця 20-х років і до 1939р. тут містився польський стрілецький легіон.

На той час, аж до розпаду Австро-Угорської імперії бургомістром Дрогобича був Раймонд Ярош. Його власністю були дім і поле у селі Модричі, санаторій у Трускавці, басейн на Помірках, фабрика паперу біля міста Кросно в Польщі. Коли з Дрогобича виїжджали нафтові магнати брати Шпіцмани, Ярош купив у них гарну кам'яницю (бувший Палац школярів, навпроти філологічного факультету Педагогічного Університету), збудовану в еклектичному стилі. Отак жили колись "вершки" ділового Дрогобича. Всі вони переважно належали до польської або єврейської грошовитої еліти. Серед місцевих українців великих багачів не було. Водночас існувало і дрогобицьке "дно" – жебраки. Серед жебраків були й свої рекордсмени. Так, один з них назбирав на весілля доні 17 тисяч золотих, за які міг купити 150 корів. Була ще й одна жінка – Февронія Сікорова. Нажебравши грошей, вона замовила каменяреві спорудити на цвинтарі пам’ятник… самій собі. Кожного дня ходила молитися до цього пам’ятника. Діти перші дві літери в прізвищі стерли. Неписьменна Сікорова лише згодом дізналася про причину їх насмішок.

Через дорогу від будинку Раймонда Яроша знаходиться приміщення колишньої гімназії, яка відкрилася 21 вересня 1858 року.

Саме до цієї гімназії, після закінчення "нормальної" школи отців-василіан (1864-1867), вступив Іван Франко. Навчалися у гімназії 8 років. Суворою була дисципліна в гімназії: за "двійку" батьки учня платили 15 злотих штрафу. Гімназист не смів після восьмої години вечора з'являтися на вулицях міста. За згадкою І.Погорецького, "в гімназії був Франко дуже скромний і несміливий. Ходив у полотняній блузі, носив багато книжок і багато читав". Розпорядженням ради від 9 травня 1868 року Івана Франка, як кращого учня, але матеріально незабезпеченого, було звільнено від оплати за навчання. Заробляв Франко на прожиття тим, що навчав дітей багатих міщан. У тодішній гімназії було кілька вчителів які справили вплив на формування світогляду світозвістного Каменяра: Іван Верхратський, Юлій Туринський, Міхонський, Гюкель. У Дрогобичі Іван Франко розпочав свою літературну діяльність. Тут він написав "Народну пісню", "Котляревський", багато ліричних поезій. Після закінчення гімназії І.Франко продовжував навчання у Львівському університеті.

У цій же гімназії з 1890 по 1892 рр. навчалися Лесь Мартович і Василь Стефаник, які перевелися сюди з Коломийської гімназії.

В 1896 році гімназію було переведено в новозбудоване триповерхове приміщення, а цей будинок віддали під жіночу школу ім. Королеви Ядвіги.

Поряд з гімназією – погруддя польського поета Адама Міцкевича. На старих поштових листівках збереглося зображення первісного пам’ятника поетові, спорудженого в 1894 році. Там він височіє на повен зріст. Однак, пізніше, скульптуру було пошкоджено. Відновлено її після Другої Світової війни.

Переходячи по вулиці імені Тараса Шевченка, з лівої сторони ми бачили вулицю імені Адама Міцкевича, яка належить до найкоротших у місті. Та в архітектурному відношенні – це цікавий куточок Дрогобича. В красивих, просторих кам’яницях кінця ХІХ –початку ХХ ст. мешкали представники імущих класів. Австрійські власті порахувалися з побажаннями корінного українського населення і на честь 100-літнього ювілею великого Кобзаря присвоїли вулиці його ім’я. Від 1990р. – вул. Адама Міцкевича. Є згадка, що на цій вулиці, у будинку, поряд з кінотеатром жив на початку 90-х років ХІХ ст. український письменник Лесь Мартович (в цей час учень гімназії).

Пройшовши сквером, виходимо до міського Будинку "Просвіта". Біля цього будинку 9 жовтня 1966р., коли відзначалося 110-річчя від дня народження Івана Франка, відкрито один із кращих пам’ятників письменникові (автори В.Одрехівський, Я.Чайка, Є.Мисько).

З лівої сторони розташований будинок, що належав "нафтовому" адвокатові Йонашу Гершдерферу. Споруджений він на початку ХХ ст. Гершдерфер спеціалізувався на справах бориславських нафтових капіталістів. Мав він свого садівника, який вирощував коло дому екзотичні для нашого краю дерева. Частина з них, зокрема магнолія та оцтове дерево, збереглися донині.

В 2001 році в сквері, який дрогобичани завжди називали "парком Сталіна", оскільки тут стояв пам’ятник Сталіну до 1961 року, було споруджено пам’ятник борцеві за волю України, національному героєві – Степану Бандері.

Сотні однодумців, сивих ветеранів боротьби за волю України, бувших воїнів визвольної боротьби були присутні на відкритті пам’ятника. Під час відкриття пам’ятника з промовою виступив онук Степана Бандери – Степан Бандера.

Переходимо на площу Т.Шевченка. Поет зображений у молодому віці (скульптори І.Гончар та А.Гончар, архітектори В.Гнатюк та М.Стухляк). Чому в молодому, а не в старшому віці? Пам’ятник молодому Шевченкові збудований у Вашингтоні, в Буенос-Айресі, на Україні в місті Яготині на Київщині. Так чому ж саме молодому? Шевченків "Кобзар" з'явився, коли авторові було 26. Найреволюційніші твори – "Сон", "Кавказ", "Заповіт", "Єретик", "І мертвим, і живим, і ненародженим…" – поет написав в 1884-1845 рр., тобто в 30-31-річному віці. Ще раніше були написані знамениті "Гайдамаки", драма "Назар Стодоля". Пам’ятник молодому Шевченкові у Дрогобичі – символ нашого відродження, загального оновлення. Пам’ятник відкрито в день святкування 900-річчя міста.

4.2 Старовинні Храми міста Дрогобича

Цікава сторінка історії Дрогобича – релігійне життя. Деякі джерела доносять відомості про церкву Зачаття Пречистої Діви Марії, передану польським королем у XIV ст. під парафіяльний костьол, і церкву св. Івана. Остання знаходилась на давньому передмісті – Міських Загородах (сучасна вулиця М.Тарнавського). До XIVст. відносять згадки про давні церкви на Зварицькому передмісті – попередниць нинішніх церков св. Юра і Воздвиження Чесного Хреста. Існували церкви св. Параскевії та Пресвятої Трійці (на території теперішнього Малого Ринку). Становище української церкви було нелегке: вона постійно переслідувалась й обмежувалась у правах. Українських храмів у межах міста не дозволялось будувати. Права віруючих-українців у Дрогобичі захищало Ставропігійське братство, що не підпорядковувалось місцевій духовній владі.

Всього у Дрогобичі до 1939 року діяло сім українських церков. Богослужіння в них відправляли десять (а часом і більше) священників, зокрема сім отців василіан і три світські (останні ще вчили катехізму учнів шкіл і гімназії).

Василіани брали активну участь у суспільно-політичному, економічному і культурному житті української громади. Головним їх осідком з 70-х рр. XVIIIст. була дерев’яна церква св. Петра і св. Павла з монастирем на вулиці Стрийській. У 1813р. василіани отримали нинішнє приміщення церкви Пресвятої Трійці (теж з монастирем).

З південного боку площу Ринок "замикає" кам'яна церква Пресвятої Трійці. Почали її будувати в 1700р., а посвятили в 1709р. Спочатку вона правила костьолом отців кармелітів взутих при їх монастирі XVI ст. Коли західноукраїнські землі окупувала Австрія, цісар Йосиф ІІ в 1789р. ліквідував монастир, костьол же передав під церкву греко-католицького обряду. Приміщення монастиря деякий час займали магістратське бюро, дитячий виховний заклад, а в 1813р. його передано отцям василіанам за умови, що ті вестимуть у ньому "нормальну", тобто чотирикласну школу. Саме в цій школі з 1864 по 1867 рр. навчався Іван Франко.

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила,

Чому ж мова єй не мила?»

В 2000 році здійснено ремонт, реконструкцію, реставрацію і заново розписано приміщення церкви.

Перейдемо до однієї із найстаріших споруд міста – готичного парафіяльного костьолу св. Бартоломія. Королівським указом від 16 грудня 1392р. ухвалено будівництво костьолу. В тім указі Владислав Ягайло пообіцяв щорічно виділяти на будову "6 куп грошей широких". Навряд чи довго допомагав король грошима. Костьол в основному споруджувався на мозольні кошти дрогобичан. Аж до 1511р. тривало це будівництво, бо зазнавало неодноразових руйнувань. Львівські вчені Іван та Роман Могитичі при обстеженні костьолу встановили, що зведено його на місці давньоруського терему княжого воєводи і частина цього терему увійшла в будівлю костьолу. Терем був квадратної форми, з внутрішніми розмірами 8,78 х 8,10 м., мав три яруси, сягаючи висоти 10,5 м. В свій час костьол славився барочним вівтарем, іконою Матері Божої з Ісусом Христом, написаною, можливо, в XIV ст., фресками, бібліотекою стародруків, вітражами Я. Матейка, С. Виспянського, Ю. Мегоффера.

На жаль, ця пам’ятка архітектури в 40-70 рр. ХХ ст. зазнала тяжкої долі багатьох інших культових споруд. На сьогоднішній день крім реставрованих у 80-х роках львівськими реставраторами купольних, частини настінних фресок, кількох великих дерев’яних таблиць з латинським і польським текстами, приблизно 13% вітражів, надгробку п. Рамултової тут майже нічого не залишилося.

Пройдемося вулицею імені нашого земляка, вченого середньовіччя Юрія Дрогобича (Котермака). З лівої боку, де невеликий сквер, ми бачимо пам’ятний хрест, встановлений дрогобичанами у 1992р. в пам’ять про найдавнішу церкву у Дрогобичі. За переказами у цьому сквері стояла перша церква Зачаття Пречистої Діви Марії. Уже Казимир, завойовник Галицької Русі, "відняв руським церкву Пречистої і віддав її пришельцям римського віросповідання"; польські феодали в 1340 році переобладнали її під костьол. Пізня осінь 1498р. На Прикарпаття, як свідчить літописець, насунуло сімдесятитисячне турецько-татарське військо: "иже начаме около Дністру, около Галича, Жидачева, Дрогобича, сам бора огнем и мечем поплениша". Небагато після того нашестя лишилося в Дрогобичі людей, хат. Згоріли тоді й три дрогобицькі церкви: дам де був перша церква (Діви Марії), св. Юра та Воздвиження Чесного Хреста.

В 1541р. тут побудовано новий костел, що простояв до 1788р., коли його продали і перевезли до села Новошичі на Дрогобиччині. В 1838р. дрогобицькі міщани спорудили на цьому місці пам’ятну колону, замурувавши в неї пляшку з відповідним записом. Колона витримала всі буревії історії, пережила війни, окупації, свавілля і беззаконня періоду культу особи, та не змогла протистояти сучасним бюрократам. У 1986р., подібно, як у 30-і роки войовничі атеїсти нищили церкви та собори, колону знесли. За сквером зліва збігає донизу вулиця Маріїнська історично названа в честь першої церкви Діви Марії.

Перейшовши вулицею Маріїнською та Жупною перед нами відкривається вид на ще одну церкву древнього Дрогобича – св. Юра. Як уже згадувалося, в 1498р. Дрогобич зазнав чергового набігу татар, внаслідок якого первісне приміщення церкви св. Юра згоріло. На її місці споруджено новий, відомий нині храм. Церква по праву вважається унікальним витвором української дерев’яної архітектури галицької школи; про неї розповідається у всіх мистецьких виданнях. "На Україні немає іншої церкви з такою мальовничою грою об’ємів…Храм св. Юра і дзвіниця – це справжня поема в дереві, витесана сокирою, немов велетенський скульптурний твір" – так говорить про храм св. Юра в Дрогобичі відомий український мистецтвознавець Г.Н.Логвин.

За народною легендою цей "храм без жодного гвізда" місцеві чумаки виміняли на сіль аж за Дніпром і на возах привезли його у рідне місто. Дослідники ж вважають, що церкву св. Юра змайстровано і поставлено в селі На дієво (Долинського району, Івано-Франківської обл.), а в 1657р. її купили і в розібраному вигляді перевезли до Дрогобича.

Церква – тризубна, трибанна, з восьмигранними верхами. У східній частині має низеньку аркаду, що переходить у широке "опасання". Обшита ґонтом. Інтер’єр храму мальовничий і складний, побудований на співставленні об’ємів маленьких криласів-капличок. Розписи, що суцільно вкривають стіни, яруси та склепіння бань, добре гармоніюють з фактурою дерева. Іконостас різьблений, позолочений. Під хорами читається напис: "Розписані були хори сі р.Б.1691 міс. Квітня за старанням Братства і коштом Григорія Проскурського". З напису, вміщеного на іконі в південних воротах іконостасу дізнаємося: "Написана вона (ікона) 1651р., обновлена 1843р.". Ікона північних воріт 1659р.; одна ікона св. Миколая 1759р. Один антаміс бічного вівтаря має рік 1700. Діяла церква до 1961 року. Оскільки її приміщення невелике і становить виняткову архітектурну та мистецьку цінність, богослужіння в ній відбуваються в найбільші релігійні свята – на Різдво, Йордан, Великдень і на Юрія.

Перейдемо тепер до церкви Воздвиження Чесного Хреста яка з часу побудови суперничала за парафіян зі своєю красивою "сусідкою" – церквою св.Юра.

Церква Воздвиження Чесного Хреста разом із монументальною дзвіницею, що збудована у формах давніх оборонних дерев’яних веж, складає чудовий ансамбль рідкісної гармонії. До середнього зрубу зі сходу притулився низький вівтар, із заходу – бабинець з аркадою і маленьким наметовим верхом. Невеликий двоярусний іконостас не закриває фігурного вирізу арки, крізь який видно вівтарний розпис; вище від вирізу арки теж є розписи. Після чергового нападу на Дрогобич татар храму не стало. В 1661р. дрогобичани відбудували його; інтер’єр розписано в різний час. На внутрішній стіні церкви по правій руці видно напис: "Іоан Іляшевич – родич Грушатицький, пом’яни його Господи в церкві своїй – Амінь – Р.Божого (1636) міс. Липня". Виходячи з іншого напису, бачимо, що 1754р. записав церкві якийсь Андрій Зубрицький і дружина його з Немировських 700 золотих.

Пройшовши вулицями Зварицькою виходимо на вулицю Коцюбинського (колишню Церковну). Не даремно вона мала таку назву. На ній розташована ще одна дерев’яна церква – церква св. Парасковії-П’ятниці. Ця церква менша всіх усіх дерев’яних церков Дрогобича і новіша, бо споруджена у 1815 році на місці давньої, через необережність у день Різдва Христового спаленої.

Ще одна церква, яка заслуговує уваги, розташувалася на передмісті Лішнянське (сучасна вулиця Івана Франка) – церква Різдва Пресвятої Богородиці. Церква кам’яна і подібна у вигляді до так званої костелівки. Побудована на місці розібраної дерев’яної у 1850р. стараннями ігумена О.Гнатевича, а коштами мешканців Лішнянського передмістя. Від старого храму залишилась тільки "фігура-вежа", змайстрована у другій половині ХІХст. Всередині великий вівтар поставлений 1850р., коштами міщан Івана Собка і його жінки. Іконостас та інші церковні прикраси взяті із старовинної церкви.

4.3 Франко і Дрогобич

Наше місто гордиться, що було колискою дитинства та юності І.Франка. До Дрогобича він прибув восьмирічним хлопчиком, а залишив його дев’ятнадцятирічним юнаком.

По вул. Трускавецькій 2 розташований будинок, де знаходилась так звана "нормальна школа", в якій в 1864-1867 рр. навчався Іван Франко. Жив у своєї тітки Кошицької. Хата стояла праворуч Бориславського тракту, відразу за потоком, її чоловік утримував столярню. Ходив Франко до школи зодягнутим у селянську одежу, через що часто чув насмішки паничів. На урочистостях з нагоди закінчення навчального року серед запрошених був і батько Франка. "… Я не бачив його, а тільки коли викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав. В два місяці опісля, на самий Великдень, він умер…" (І.Франко. Автобіографія). Дрогобицьку міську школу Франко закінчив з відзнакою.

Вниз, коло церкви Пресвятої Трійці, збігає вулиця Бориславська. В часи Франкового дитинства це була неширока, в баюрах і болоті, майже польова дорога. Письменник залишив свої згадки про місто дитинства та юності. "В часи моїх гімназіальних студій Дрогобич був містом дуже багатим на негативні прикмети. Не було ані одної… публічної бібліотеки, ні одного освітнього товариства, ані одного зібрання чи то з політичною, чи то з освітньою метою. Не було навіть води, крім домашньої соленої, якої по сторонні люди не могли пити. Більшість вулиць без тротуарів та без освітлення, а широко розкинені передмістя, особливо Задвірне, Завізне, Війтівська Гора, були собі прості села з солом’яними стріхами, огороджені плотами…". Очевидно такою була і вул. Бориславська, де довелось жити малому Івасеві. Пізніше, у 1882 році, у своєму творі "Похвала Дрогобичу", Іван Франко напише:

«Твій бориславський тракт – гай, гай,

Се восьме чудо світу!

Здаєсь, що на нім ти болото зібрав

З ціліського повіту»

Та пройдемось далі вулицями міста.

Ось сучасний магазин "Анна" (поблизу церкви Пресвятої Трійці). На місці цього магазину мав гарний ресторан німець Ф.Швайцер.

За розповідями, сюди заходив пообідати І.Я.Франко під час відвідин міста своєї молодості.

Минаємо пл. Ринок (сюди щопонеділка їхали возами селяни з усього повіту, і починався торг), костьол св. Бартоломія і виходимо на вул. Шевченка. Перед нами великий будинок з колонами (тепер будинок адміністрації нафтопроводу "Дружба"). Давайте згадаємо початок повісті І.Франка "Борислав сміється": "Сонце досягло полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко і плачливо одинадцяту годину… Цілий плац на розі вулиць Панської і Зеленої заповнений був людьми, деревом, камінням, цеглою, гостям, купами глини і подобав на велику руїну." . Вулиця Панська – то нинішня Т.Шевченка, Зелена – теперішня І.Франка. Багатий нафтопромисловець Гартенберг будує цю велику кам'яницю з колонами. Переповідають, ніби Гартенберг забагнув вимостити підлогу вітальні золотими австрійськими монетами. За дозволом він звернувся до цісаря Франца-Йосифа. Той дозволив, проте поставив умову: монети викладати не плазом, а ребром. Гартенберг од задуму відмовився.

Та пройдемося далі вулицею Шевченка. Ця вулиця дійсно відповідала своїй попередній назві – Панська, бо стоять тут великі кам'яні будівлі, які не могли собі збудувати ні прості робітники, ні селяни. А ось і концертний зал ансамблю пісні і танцю "Верховина". До 20-х рр. минулого століття, коли перебудували ратушу, тут знаходився магістрат. У прибудованій до магістрату тюрмі був ув’язнений І.Я.Франко, якого 11-13 червня 1880р. етапувала пішки з Коломиї до Нагуєвич австрійська поліція.

Та ось і приміщення колишньої гімназії до якої вступив І.Франко у 1867р.

Гімназисти починали навчання з першого класу і вчилися до восьмого. Суворою була дисципліна в гімназії: за "двійку" батьки учня платили 15 злотих штрафу, а в разі отримання незадовільної оцінки з поведінки його могли не перевести до наступного класу. Гімназист не смів після восьмої години вечора з'являтися у місті. За згадкою І.Погорецького, "в гімназії був Франко дуже скромний і несміливий, ходив у полотняній блузі, носив багато книжок і дуже багато читав". Заробляв собі на прожиття Франко тим, що давав уроки дітям багатих міщан. Розпорядженням гімназійної ради від 9 травня 1868р. Франка, як кращого учня, але матеріально незабезпеченого, було звільнено від оплати за навчання.

Під час навчання в гімназії Іван Франко мешкав у кількох місцях, але чи не найдовше жив він у міщанки Козакевич на вулиці Жупній. На куті вулиць Ю.Дрогобича та Маріїнської стояла донедавна хатка під №2, що належала бондареві Г.Корпаку. в нього також мешкав Франко.

Та продовжимо мандрівку вулицями Шевченка та Січових Стрільців і вийдемо на кут вул. Самбірської та І.Франка. На кутовому будинку встановлено меморіальну таблицю з написом :"Вулиця названа іменем видатного українського письменника революціонера-демократа І.Я.Франка (1856-1916) в червні 1926 року".

Річ у тім, що раніше частина сучасної вул. І.Франка (від Меморіалу Слави вниз) носила назву Лішнянська. Коли в травні 1916 року І.Франка не стало, галичани почали думати над увічненням пам’яті поета. У 1926 році українська громад кість готувалася вшановувати 10-і роковини з дня смерті Франка. Після обміну думками, вирішили звернутися в магістрат з проханням присвоїти ім'я поета вулиці Бориславській. Вибір мотивувався тим, що на цій вулиці колись мешкав Франко. Представники влади запропонували перейменувати не цю вулицю, а іншу – Лішнянську, аргументуючи тим, що на Бориславській українців живе мало, а на Лішнянській багато. 21 травня 1926р. були проведені урочисті збори, на які прибуло понад 500 чоловік. Після цього всі рушили на місце відкриття. Попереду несли портрет І.Франка. був відкритий чотиригранний дубовий стовп і пам’ятний напис: "Вулиця Івана Франка".

Пройдемо далі вулицею І.Франка (донедавна Гоголя), проминаємо педагогічний університет ім. І.Франка. і ось величний пам’ятник нашому землякові. Відкритий пам’ятник 9 жовтня 1966р. Скульптори Є.Мисько, В.Одрехівський, В.Чайка.

Висновки

1.1 Процес історії розвитку туризму в Україні засвідчує, що про туризм в Україні заговорили серйозно, проголосивши його пріоритетним напрямом української економіки. Це підтверджують нормативні акти, прийняті Верховною Радою України і статистичні дані, які подано в багатьох підручниках і посібниках (Мальська В.П., Худо В.В., Цибух В.І., Рутинський М.Й., Кияк В.Ф., Федорченко В.К., Дьорова Т.А.)

1.2 Сучасний стан розвитку туристичної галузі України характеризується такими основними рисами: збільшення кількості відвідань України іноземними туристами (у 2,2 рази); зростання приватних туристичних поїздок з різким падінням обсягів транзиту (+57%; -54%); збільшення кількості туристичних поїздок громадян України за кордон; значне підвищення рівня розвитку туристичної галузі в таких регіонах як АК Крим, м. Київ, м. Севастополь, Одеська, Донецька, Львівська, Харківська області.

2.1 Багато регіонів України володіють невичерпними потенціалами розвитку екскурсійного туризму, особливістю якого є поєднання відпочинку з пізнавальною діяльністю. Туристів приваблюють історико-культурні та архітектурні пам’ятки України (сьогодні тільки під охороною держави перебуває 160 тис. пам’яток). Найвизначніші історико-культурні пам’ятки знаходяться у Києві, Львові, Кам’янці-Подільському, Одесі, Чернігові. Розвинута екскурсійна діяльність у місцях розкопок античних міст (Олівії, Херсонеса та ін.).

2.2 Екскурсії класифікуються: за змістом (багатопланові (оглядові) і тематичні); за місцем проведення (по місту, за містом, міжміські маршрути); за способом пересування (пішохідні, з використанням транспортних засобів, комбіновані); за формою проведення (звичайні, навчальні, рекламні, екскурсії-лекції, екскурсії-прогулянки, екскурсії-концерти).

2.3 Технологія підготовки і проведення екскурсій вимагає: вибір теми, створення екскурсійного маршруту, підготовка екскурсії, проведення екскурсії. Підготовка екскурсії проводиться творчою групою.

ІІІ розділ. Місто Дрогобич володіє потужними ресурсами для розвитку екскурсійного туризму: багата історія, старовинні історико-культурні та архітектурні пам’ятки, пам’ятки, пов’язані з життям та діяльністю багатьох відомих і славетних людей (Юрій Котермак, Іван Франко, Стефан Ковалів, Осип Туринський, Петро Карманський, Володимир Бірчак, Остап Нижанківський та банато інших).

Екскурсійна діяльність має величезне значення: краєзнавчі матеріали можна використати з навчальною і пізнавальною метою; на базі цих матеріалів може розвиватися краєзнавчо-дослідницька діяльність; підготовка і проведення екскурсій сприяє справі охорони пам’яток м.Дрогобича.

У роботі розроблено проекти із врахуванням особливостей міста (маршрути радіальні, нетривалі, деталізовані, пішохідні), у трьох тематичних напрямах: історія старовинних вулиць, архітектурні пам’ятники (храми), історико-літературна.

4.1 Маршрут "Вулицями старого Дрогобича" включає: площу Ринок, площу Замкова Гора, вулиці Т.Шевченка, І.Франка, А.Міцкевича, площу Т.Шевченка.

4.2 Маршрут "Старовинні храми міста Дрогобича" ознайомлює з історією створення та забудови старовинних храмів міста: церкви Св. Юра (XVIIст.), церкви Воздвиження Чесного Хреста (XVII ст.), Церкви Параскевії П’ятниці (XVIII ст.), костьолу Св. Бартоломія (XIV ст.), церкви Різдва Пресвятої Богородиці (XVII ст.), церкви Пресвятої Трійці (XVIII ст.).

4.3 Маршрут "Франко і Дрогобич" включає: "нормальна школа", гімназія, пам’ятник І.Франкові, місця проживання письменника у місті.

Список використаної літератури

1 Виноградская А. Развитие туристического бизнеса в Украине // Бізнес-информ. – 1999. – № 9-10. – С. 122-127.

2 Гаврилюк М. Дрогобицька ратуша // Радянське слово. 1990. 19 жовтня.

3 Дрогобицький краєзнавчий музей: Путівник. – Львів: Каменяр, 1987.

4 Дрогобиччина – земля Івана Франка – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1973. – Т.1.

5 Ісаєвич Я. З історії Дрогобича XVI-XVIII ст. // Наукові записки АН УРСР. – К., 1961.

6 Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. – К.: Молодь, 1972.

7 Квартальнов В. Туризм. М.: "Финансы и статистика", 2003.

8 Кифяк В. Організація туристичної діяльності в Україні. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003.

9 Мальська М., Худо В., Цибух В. Основи туристичного бізнесу: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004.

10 Мариняк М. Дрогобич. – Львів, 1979.

11 Олійник О. Туризм в Україні має перспективи // Урядовий кур’єр. – 1997. – 26 лютого.

12 Пастух Р. Вулицями старого Дрогобича. – Львів: Каменяр, 1991.

13 Пастух Р. Дрогобич давній і сучасний у датах, подіях і фактах. – Дрогобич: ВФ "Відродження", 2002.

14 Площанський В. Королівське вільне місто Дрогобич. Перевидання 1867р. – Дрогобич, 1991.

15 Про підтримку розвитку туризму в Україні: Указ Президента України від 02.03.2001 №127/2001 // Урядовий кур’єр – 1999. – 29 вересня.

16 Рутинський М. Географія туризму України. – К.: Центр навчальної літератури, 2004.

17 Тимчишин Я., Савка М., Тимошенко П. Подорожі по Львівщині. Краєзнавчо-туристичний нарис. – Львів: Каменяр, 1967.

18 Туризм у ХХІ столітті: глобальні тенденції і регіональні особливості: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 10-11 жовтня 2001р. – К.: Вид-во "КІТЕП", 2001.

19 Федорченко В., Дьорова Т. Історія туризму в Україні. – К.: Вища школа, 2002.

20 Франко І. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. – К.: Наукова думка, 1978. Т.15.

21 Франко І. Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1954. – Т.13.

22 Хільчевстка І. Дніпро – туристська вісь України // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2003. – № 42-43.

23 Шалата М. Дрогобич. – Львів, 1986.

24 Шалата М. Місто в передгір’ї Карпат. – Дрогобич: Бескид, 1991.

25 Шльопек А. 600-ліття костьолу св. Бартоломія в Дрогобичі. – Тишов, 1992.

26 Шолохов В. Організація і проведення екскурсій. – М.: Профиздат, 1965.