Реферат: Проблема субстанції в філософії XVII ст

Проблема субстанції в філософії XVII ст

Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстан-ції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження орга-нічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.

Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний ме-ханізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мис-лення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мис-лення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеаліс-тичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстан-ціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів. Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його дум-ку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універ-сальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спі-нози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — про-тяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що тво-рить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створе-ною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джере-лом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові. У природі все суворо детерміновано, все підпорядковано необхід-ності внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Спі-ноза переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталіз-му, проте намагається подолати, пом'якшити останній своїм вченням про свободу. На його думку, необхідність не виключає свободи, а, навпаки, передбачає її. Коли б у природі панував хаос, і коли б люди-на як частина природи не підкорялась необхідності, вона не могла б пізнавати ні природу, ні власні вчинки. А не пізнаючи, не могла б керувати ними, була б рабом своїх вчинків та пристрастей. Завдяки ж пізнанню природи світу та своєї власної природи людина стає вільною, має свободу. Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхід-ністю власної природи, без будь-якого примусу зовні. Свобода про-тиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої при-страсті розуму. А для цього необхідно пізнати свою природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність. Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений-енцик-лопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — по-чатку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646-1716) Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про мета-фізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Тео-дицея" (1710), "Монадологія" (1714). Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що суб-станцій-монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та актив-ності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одини-цею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, ос-кільки матерія (в філософії XVII ст.) — пасивна, не здатна до самору-ху та активної діяльності Монади вічні, вони не виникають і не зни-кають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромі-нювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, неза-лежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє бут-тя одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передба-ченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзерка-ло Всесвіту. Всі монади об'єднані Всемудрим Творцем. Кожна мо-нада є певним "світом у собі" і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монада-ми — це гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед установленій гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому. Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої доскона-лості, запрограмованої Богом: 1) найнижчі, що характеризуються "пер-цепцією", тобто пасивною здатністю до сприйняття; 2) монади-душі, умовах XVIII ст. географічний детермінізм Монтеск'є був, незважаю-чи на всю свою обмеженість, значним досягненням соціально-філософ-ської думки на шляху вироблення альтернативних теологічним поглядів на розвиток суспільства. Визнання такої суттєвої умови матеріально-го життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кро-ком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної "людської природи" філософів XVII ст. Монтеск'є, характеризуючи психологічні особ-ливості людської природи, починає розглядати її як таку, що сформу-валася під впливом умов життя людей у певному природному середо-вищі, а якоюсь мірою навіть характеру їхньої трудової діяльності. Одним з найзначніших досягнень Монтеск'є була ідея співвідно-шення законів суспільного розвитку та природного середовища, вра-хування кліматичних умов, характеру грунту, площі, способу життя народів, що визначають не тільки "дух законів", а й державне правління. Він розрізняє три види державного правління: республіканське, монархічне та деспотичне. Монтеск'є висуває плідну установку: зрозуміти суспільство як певну цілісність і відмовитись від поверхо-вого погляду на нього як на механічний агрегат індивідів та інститу-тів. Він характеризує соціальну цілісність через поняття "загального духу народів" як результату дії "багатьох речей", що "управляють людьми": клімату, релігії, законів, принципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій і т.д. Центральним елементом "загально-го духу народів" Монтеск'є вважав специфічні "людські пристрасті", що спонукають людей діяти так, щоб суспільство та його структура мали стійке існування. В республіці таким центром є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівності; в монархії — честь, як ви-гідні для правителя забобони окремих осіб та суспільних груп і станів; у деспотії — страх. Монтеск'є при цьому підкреслює, що республіки занепадають при послабленні в них доброчесності, монархії — честі, а деспотії — страху. Для кожного способу правління шкідливим є також залучення до нього чужорідних принципів та спонукань до дії. Отже, Монтеск'є поставив і досліджував важливу проблему полі-тичної значимості соціально-психологічних рис народів, проте роль цих рис ним занадто абсолютизувалась. Правда, ця абсолютизація зумовлена у Монтеск'є прагненням виявити об'єктивні детермінанти психології різних народів та властивих для них "способів правління". Ці детермінанти, на його думку, походять від географічного середо-вища, це перш за все клімат, грунт, рельєф місцевості і величина території. Перші два детермінують спосіб правління через вплив на формування психології народів, решта ж через вплив на організацію діяльності людей. Незаперечною заслугою Монтеск'є є також деталь-на розробка локківської ідеї поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Лише за умови такого поділу, на його думку, можливий дер-жавний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє. Ще одну концепцію атеїстичної філософії просвітництва розроб-ляє Вольтер Франсуа-Марі Аруе (1694—1779), головні ідеї якого викла-дені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765), "Досвід про звичаї та дух народів" (1769). Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману. Хрис-тиянство, на його думку, це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків. Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, як засіб стриму-вання бідняків проти зазіхань на власність багатих та запобігання сва-віллю "сильних світу цього". "Коли б Бога не було, його слід було б вигадати" — це максима Вольтера, якою він прагне довести, щоб Бог існував і карав би те, чого не в змозі придушити людське правосуддя. В своїх філософських поглядах Вольтер схиляється до емпіризму Ф.Бе-кона, сенсуалізму Д.Локка, фізики І. Ньютона, в експериментальному природознавстві вбачає єдиний надійний шлях пізнання природи світу і природи людини. Спираючись на емпірико-матеріалістичну філо-софську традицію, Вольтер розглядає людську душу як здатність мис-лити та відчувати в прямій залежності від тілесної організації, діяль-ності органів чуття, нервів та мозку. Важливе місце в філософії Воль-тера посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він стверд-жує, що суспільні моральні норми, юридично-політичні закони, які регулюють відносини між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Вольтер вважає, що існують фундаментальні універсальні принципи моральності, які є необхідним результатом осмислення людьми свого життєвого досвіду і функціонують у будь-якому людсь-кому суспільстві. Так, на його думку, виникає той "природний закон моральності", що виражається в сформульованому стародавніми мудре-цями "золотому правилі": чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою. Вольтер підкреслює земні, людські мотивації мо-ральної та правової поведінки людей, вважаючи Їх достатніми та ефек-тивними, що не потребують ніяких надприродних причин та спону-кань для свого функціонування. У своїх роздумах про суспільне буття людей Вольтер постійно звер-тався до осмислення історії, спираючись на нього в обгрунтуванні своїх суспільних ідеалів та критиці неприйнятних для нього поглядів, відносин, організацій. Вольтер був видатним істориком XVII ст., ство-рив школу просвітницької історіографії, намагався будувати історич-ну науку на достовірних письмових свідченнях та матеріальних пам'ятках минулого. Він висунув ряд плідних ідей та принципів досліджен-ня історії людства: по-перше, в центрі уваги істориків має бути істо-рія життя народів, а не лише правителів; по-друге, варто досліджува-ти всю духовну культуру народів, а не тільки релігію; по-третє, слід створити історію матеріальної культури людства, дослідити, які галузі економіки були розвинуті в той чи інший історичний період, яким було національне багатство і як воно розподілялось, яким був матері-альний побут людей і т.д.; по-четверте, слід повніше дослідити всес-вітню історію, не обмежуючись лише історією християнського світу, включивши в історію людства цивілізації Індії, Китаю, арабських на-родіі, аборигенів американського континенту, оскільки всі народи здатні до прогресивного розвитку. Вольтер дає філософське осмис-лення історії людства, відкинувши ідею божественного промислу і підкреслюючи, що історію творять самі люди на основі своїх погля-дів, гадок, прагнень, які виникають на підставі життєвого досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей. Ці погляди, думки вели-ких мас людей Вольтер ділить на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого устрою людського життя, а хибні — до біди та нещастя. До істинних він відносить ті, які просвіщають правителів щодо їхнього обов'язку забезпечувати народам можливість матеріального благопо-луччя, свободи та соціальної справделивості. Хибні ж думки переко-нують правителів, що вони не несуть ніякої відповідальності перед народами і є їхніми абсолютними володарями. Ці протилежні при-нципи підходу до проблем державного управління залежать, на думку Вольтера, від розуміння природи світу та природи людини, людсько-го буття та буття суспільства, свідомості та пізнання. Історію людства, її правдиве висвітлення Вольтер вважав важли-вим засобом просвітницької діяльності. Аналізуючи помилки, люди могли б уникати їх у майбутньому, будуючи життя на принципах ро-зуму. В цілому історія людства є, на думку Вольтера, історією злочи-нів, безчинств та нещастя в зв'язку з пануванням омани, релігійного дурману та фанатизму. Проте він бачив в історії і світлі моменти, свідчення того, що розум і істину неможливо знищити. Істина від-кривається лише розумом і спростовує релігійні вірування як згубну для людства оману. В історичному минулому Вольтер бачив чотири відносно щасливі епохи: розквіт афінської культури при правлінні Перікла; староримської — при правлінні Августа; ренесансної — при Медічі та новоєвропейської в XVII — XVIII ст. Він вважав, що розум, вищим втіленням якого стала філософія, котра спирається на науку і мистецтво, дедалі більше і значніше впливатиме на організацію людсь-кого життя. Головну ж надію Вольтер покладав на те, що висновки філософського розуму про сутність та завдання державної влади ста-нуть надбанням правителів. Він був переконаний у неминучусті встановлення Царства Розуму, де буде ліквідовано соціальне зло і створе-но всі умови для щасливого і справделивого життя людей. При цьому він вважав, що свобода, соціальна справедливість, висока духовна куль-тура можуть стати надбанням усіх без винятку народів світу. Суспіль-но-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з філософськи освіченим монархом. Видатним представником деїстичного напрямку просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712—1778), який свою оригінальну концепцію істо-рії, закономірностей та перспектив суспільного розвитку розкриває у працях: "Міркування про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762). Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерів-ності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" по-треби людей, а духовні — їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистец-тво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука і культура мало сприяли удосконаленню людського буття, все ж джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в со-ціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існува-ла не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми. Майнова нерівність, поділ на бідних та багатих, на думку Руссо, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку, з його точки зору, багаті та бідні уклали договір, що привів до встановлення державної влади, яка мала б бути гарантом справделивості і миру. Нерівність між багатими і бідними, таким чином, піднімається на новий щабель, перетворюється в нерівність між пануючими, володаря-ми та підлеглими, підвладними. Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом перетворення законної влади на деспотизм. Якщо рані-ше народ був одурений державою та законом, то деспот обманює і закони, і народ. Цей третій щабель нерівності створює, між тим, і нову рівність — щодо деспота всі люди стають рівними у своєму без-прав'ї. Таким чином, Руссо намагається обгрунтувати та морально і юридичне виправдати право народу на бунт проти деспота. Отже, головну причину соціальної нерівності Руссо вбачає у май-новій нерівності. З іншого боку, соціальна нерівність укорінена у вза-ємній залежності людей, викликаній суспільним поділом праці та розвитком цивілізації. Тому основну увагу він зосереджує на критиці цивілізації. Природним станом людського життя він вважає такий стан, коли людина є самодостатньою, незалежною від інших людей ні як виробник, ні як споживач. В цьому природному стані всі люди були рівними, не знали, що таке майно, що таке приватна власність. Основною рисою цього природного стану була моральна доскона-лість, бо там, де немає приватної власності, не може бути і несправед-ливості. Ця ідилія, проте, скінчилась, коли виникла приватна влас-ність. Руссо підкреслює, що людина, яка загородила певну ділянку землі і проголосила "це моє!", знайшовши достатню кількість при-хильників, і є справжнім засновником громадянського суспільства. Скількох злочинів, воєн, вбивств уникло б людство, коли б хтось зруйнував загорожу і попередив, що небезпечно слухатись таку люди-ну, бо ви загинете, коли забудете, що плоди землі належать усім, а земля — нікому. Проте цього не сталося. І прямим наслідком приват-ної власності є ворожнеча між людьми, прагнення збагачуватись за рахунок інших, ліквідація старого і натомість збудоване нове на заса-дах суспільного договору. Руссо вважав, що новий суспільний лад не може будуватися на насильстві, засобом подолання соціальної не-справедливості і нерівності може бути лише суспільний договір, за яким Сувереном, єдиним правителем суспільства має бути об'єдна-ний народ. В суспільному договорі Руссо шукає також реалізацію сво-боди, яка, на його думку, є свободою вищого типу, ніж природна свобода, тому що підкорення лише одним бажанням є рабством, а підкорення закону, який люди самі встановили, — це справжня, реаль-на свобода. Людину Руссо розуміє як природну істоту, всі здібності та здат-ності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає по-чуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Голос совісті звучить в'усіх серцях, проте не всі його чують, тому що забули його мову, а, між тим, це мова самої природи. Причиною того, що люди забули мову природи, голос со-вісті і серця є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація, техніч-ний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармо-нійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації і дійшов вис-новку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тіль-ки користь, а й має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому Рус- со покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслює, що у людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі, навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами. Матеріалістичний напрямок філософії Просвітництва представ-лений насамперед французьким матеріалізмом XVIII ст., що у своїх концепціях обстоює ідеї просвітництва, гуманізму, наголошує на пі-знанні природи як головному засобі утвердження гуманізму в су-спільному житті, прогресу розуму, прогресу моральності, свободи і реалізації Царства Розуму та самоутвердження людини. Одним з визначних представників цього напрямку був Жюль'єн Офре де Ламетрі (1709—1751), який оголосив матеріалізм єдино пра-вильним філософським напрямком, ворожим спіритуалізму (читай ідеалізму) та релігії. Свої ідеї він розкриває у працях: "Трактат про душу" (1745), "Людина-машина" (1747), "Анти-Сенека, або роздуми про щастя". Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилеж-них методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подаль-шим досвідно-експериментальним дослідженням і завершується ра-ціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що ро-зум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним. Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створен-ня матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здат-ність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід'ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людсь-кої свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних про-явах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від мехаінзмів. Людина, підкреслює він, — це, по-перше, особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло; по-друге, це машина, яка сама себе заводить, органічно, шляхом надходження у кров "хілусу" — харчового соку, утвореного при перетравлюванні людським орга-нізмом їжі. Ламетрі вислювлює думку про хімічний характер процесу перетворення "хілусу" в енергію, яка вже потім механічно оживляє мускули і серце. По-третє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує в філософії Нового часу як образ ідеально від-регульованої самодіючої машини і з яким Ламетрі порівнює людське тіло, останнє продовжує функціонувати і після серйозних пошкод-жень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі першим у філософії Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Визначним досягненням Ламетрі було також усвідомлення ним того, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами. Він висуває положення про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ламетрі вважає, що людині від народження притаманний "природний закон", суть якого полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виразом "природного закону" моральності, на його думку, є почуття вдячності за добро та почуття розкаяння за зло, вчинене у відповідь на добро. Ще одним видатним філософом-матеріалістом XVIII ст. був Дені Дідро (1713-1784), основні ідеї якого викладені у працях: "Думки про тлумачення природи" (1754), трилогії " Розмова Д'Аламбера з Дід-ро", "СонД'Аламбера", "Продовження розмови" (1769), "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770). Понад двадцять років Дідро присвятив праці над "Енциклопедією" (1751-1780), яка стала одним з величних культурних звершень того часу і відіграла значну роль у розробці та поширенні просвітницького світогляду та згуртуванні просвітителів. У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, вже спостерігається певний прогрес у пізнанні природи і що в майбутньо-му він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. При цьому він чітко розумів, що внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне піз-нання природи неможливе. Природу як об'єкт пізнання Дідро упо-дібнює неосяжній книзі, в якій вчені послідовно один за одним про-читують все нові й нові сторінки, але ніхто ніколи не може розрахо-вувати, що коли-небудь зможе перегорнути її останню сторінку. Про-те ніяких конкретних меж розвитку людського пізнання Дідро не ста-вив, будучи переконаним у можливості розгадати найскладніші "сві-тові загадки". В теорії пізнання Дідро поєднує переваги як емпіриз-му, так і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональ-ності, яка б функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнан-ням, визначаючи суть філософської методології як перевірку розуму розумом, контроль розумом та експериментом чуттєвого пізнання, відображення чуттєвим досвідом природи. На думку Дідро, по-справ-жньому адекватно тлумачити природу може лише мислитель, який органічно поєднає "раціональну" філософію з "експериментальною", що практично означало філософське осмислення природничо-науко-вого матеріалу. Важливим досягненням Дідро було вчення про універсальну внут-рішню активність матерії. Рух не зводиться ним лише до механічного переміщення у просторі, а розуміється як будь-яка зміна, як актив-ність взагалі. Рух, на його думку, є як в тілі, що переміщується, так і в тілі, яке перебуває в спокої. Як і всі філософи-просвітники, Дідро велику увагу приділяє кри-тиці релігії. Аналізуючи особливості релігійної віри, він робить вис-новок, що вона не веде людину до справжніх істин, а підкоряє її свідомість дикунським забобонам. Релігійну віру Дідро порівнює з тугою пов'язкою на очах, яка робить людей сліпими, не здатними правильно визначити життєвий шлях до щастя, і тоді вони потрапля-ють до рук священиків, які спрямовують їх на тернисту стежку страж-дань. Лише розум, підкреслює Дідро, є єдиним дороговказом людині в пошуках благодатної істини, яка має вище вираження в філософсь-кому знанні. Дідро висунув широку антиклерикальну програму: усу-нення впливу церкви на уряд, секуляризація більшої частини церков-ного майна, знищення інституту чернецтва та контролю духівництва над системою освіти, що, на його думку, призведе до того, що релігія через два-три століття зникне сама собою. Дідро був прибічником повної ліквідації релігії і перетворення суспільства на атеїстичне. Проте атеїзм, на його думку, має базуватись на високих духовних цінностях, філософській аргументованості та морально-соціальній відповідаль-ності. Дідро вважав, що соціальна справедливість, яка забезпечується законами "просвітницького правління", є найважливішою об'єктив-ною передумовою для втілення моральних начал у житті народів. Дід-ро переконаний, що законодавчо-юридичні заходи, спрямовані на забезпечення моральності громадян, необхідно органічно поєднувати з системою морального виховання та просвіти, інтелектуального роз-витку особистості, яка при осмисленні людських відносин була б здат-ною зрозуміти, що для особистого щастя кожного краще врешті-решт бути чесною і добродійною людиною. Особливе місце в системі поглядів просвітників-матеріалістів посідає творчість Поля Гольбаха — Пауля Дітріха Тірі (1723-1789), відображена у працях: "Система природи" (1770), "Універсальна мо-раль, або Права людини, основані на природі" (1776), "Етократія, або Правління, основане на моралі" (1776). Головна праця П.Гольбаха "Система природи" була своєрідним колективним кредо французь-кого матеріалізму, де з енциклопедичною скрупульозністю подані основні принципи, методологічні засади та висновки матеріалістич-ного осмислення дійсності у XVIII ст. Гольбах підходить до осмислення питання про відношення приро-ди, матерії та духу, свідомості як центральної філософської проблеми Нового часу і виділяє два протилежні напрямки — натуралістичний та спіритуалістичний. Він також конкретизує та обгрунтовує вчення про субстанцію, наголошуючи, що субстанцією може бути лише матерія — вічна, безкінечна і самопричинна. У Гольбаха ми знаходимо одне з перших визначень матерії: матерія — це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Гольбах також наголошує на єдності матерії і руку. Рух є способом існування матерії, який не зводиться до про-стого механічного переміщення, а включає також фізико-хімічні та біологічні зміни, що виявляються в народженні, зростанні, розквіті, старінні та вмиранні живих істот. Гольбах розрізняє зовнішній рух, що чуттєво сприймається як певна зміна у просторі та часі, і внутріш-ній, прихований рух, залежний від притаманної тілам енергії, тобто від їх сутності, від комбінації, дії та протидії невидимих молекул ма-терії, з яких складаються тіла. Цей "молекулярний" рух він розглядає як процес, що відбувається постійно і неперервно і викликає якісні перетворення в тілах. Гольбах підкреслює, що в тілах діють внутрішні сили дії та протидії, які як єдність протилежностей стимулюють про-цес руху, тобто він близько підійшов до розуміння руху як саморуху. У відносному спокої тіл Гольбах вбачає результат взаємного врівно-важення протилежно спрямованих сил. Він намагається навіть в ста-тичних взаємодіях виявити прояв внутрішньої активності матерії. Завдяки органічній єдності матерії і руху Всесвіт, на думку Голь-баха, постає як неосяжний, безмежний та неперервний ланцюг при-чин та наслідків. Причина, з його точки зору, це тіло чи істота приро-ди, що спонукає до руху інше тіло чи здійснює в ньому якісні зміни, а наслідок — це самі зміни, що здійснюються яким-небудь тілом в іншому за допомогою руху. Основою закономірностей природи Голь-бах вважає детермінізм, зведений ним до причинно-наслідкових взаємов'язків. Універсальну природну причинність він розумів як про-цес зваємодії між причиною та наслідком, відмежовуючись від одно-бічного її трактування, яке визнавало активність лише за причиною. Проте і сам Гольбах не уникав однобічності в розумінні природи. На його думку, в природі всі зміни, всі дії підкоряються лише необхід-ності, випадковість же виключається. В природі діє вічний, немину-чий, необхідний порядок або неминучий зв'язок причин дії з похід-ними від них діями. Людина теж, будучи частиною природи, підкоря-ється цим універсальним необхідним закономірностям. Всі її вчинки підпорядковані фатальності, ніщо в ній, як і в природі в цілому, не є випадковим. Людина вважає себе вільною, оскільки не помічає іс-тинного мотиву, який спонукає її до дії. Щоб бути щасливою, люди-на має пізнати свою природу і діяти відповідно до неї. Незнання ж своєї природи і природи світу веде до рабства та нещастя. Праця "Система природи" починається гіркою констатацією, що людина нещасна. Рабство, деспотизм у суспільному житті, всі кон-флікти та вади, соціальне зло є продуктом неосвіченості, незнання людиною своєї природи. Завдання цієї праці Гольбах визначає як від-криття єдино правильного шляху до щастя. Щоб бути щасливою, людина має повернутися до природи, якої вона зреклася через своє невігластво. Отже, щоб досягти щастя, слід адекватно пізнати природу світу і природу людини. У світі ж немає нічого, окрім матерії, способом існування якої є рух. Універсальним же законом матеріаль-ного руху, на думку Гольбаха, є закон інерції. Все в природі, в тому числі і людина, підкоряється цьому закону. В людському житті цей закон проявляється в тому, що кожна людина прагне самозбереження, відстоює своє буття і намагається продовжити його у безкінечність і вічність. Далі Гольбах робить висновок, що кожна людина відповідно до своєї природи намагається задовольнити свої власні особистісні ін-тереси, саме в цьому проявляється універсальний закон інерції як праг-нення до самозбереження. Немає інших двигунів, інших мотивів ді-яльності, окрім власних інтересів. Зробіть так, щоб людина вбачала в суспільному інтересі свій особистісний інтерес, і тоді лише божевільні будуть аморальними. Отже, наголошує Гольбах, єдиним можливим шляхом до щастя є пізнання природи та створення відповідного зако-нодавства, яке б враховувало природу людини, її прагнення до само-збереження як прояв універсального закону інерції та грунтувалося на органічній єдності й узгодженні особистісних та суспільних інтересів. Це єдиний шлях утвердження в суспільстві принципів Розуму і Спра-ведливості. Але як цього досягти? На це питання спробував відповісти відомий філософ-матеріаліст XVIII ст. К.-А.Гельвецій. Клод Андріан Гельвецій (1715-1771) у своїх головних працях "Про розум" (1758) та "Про людину" (1770) намагається застосувати ос-новні матеріалістичні принципи до осмислення проблем людського буття, перебудови суспільного життя на принципах Розуму і Спра-ведливості, дослідження морально-етичної проблематики, механізмів узгодження особистісних та суспільних інтересів. Головне завдання своєї філософії Гельвецій вбачає в пошуку мож-ливого суспільного стану, який би забезпечив умови для втілення моральності і досягнення щастя. Найкращою формою суспільної ор-ганізації він вважає таку, при якій закони мають забезпечити загальне благополуччя і достатню справедливість. Людину Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядає як частину природи, проте враховує, що суттєві її характеристики не-можливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаючи проблему походження свідомості, він наголошує на зв'язку розвитку свідомості не просто з суспільним життям, а насамперед з трудовою діяльністю, з виготовленням та застосуванням знарядь праці. Гельве-цій підкреслював, що розум розвивався із чуттєвості тому, що завдя-ки наявності рук, пальці яких можуть маніпулювати різними предме-тами, люди виробляли різні знаряддя та засоби добування Їжі, будува-ли житло, винаходили та удосконалювали ремесла. Без цієї діяльнос-ті, на його думку, люди не змогли б вийти із стану дикості і створити Цивілізацію. Гельвецій підійшов до осмислення суспільно-історичної обумовленості свідомості і пізнання, пов'язуючи їх з практичними інтересами людей. Він наголошує, що розум не дається людині від народження. Від природи людина має лише здатність відчувати, з якої потім уже розвивається розум, здатність усвідомлення та мис-лення. На його думку, подальша ж величезна розумова нерівність є результатом відмінностей у вихованні. Гельвецій підкреслював, що ніхто не отримує однакового виховання і не може бути поставленим в однакові умови з іншими, проте в належних умовах кожна людина здатна піднятися на найвищі ща-блі культури. В питаннях свідомості Гельвеція цікавив не стільки її гносеологічний аспект, скільки цін-нісний, аксеологічний, що спрямовує поведінку людини в суспільст-ві. На відміну від інших просвітителів Гельвецій заперечує вродже-ний характер моральних принципів. Людина не народжується ні до-брою, ні злою. Всім тим, чим вона є, людина зобов'язана вихованню як цілісному процесу формування особистості, у якому велике зна-чення має вплив суспільного середовища. Правда, при цьому Гельве-цій все ж весь час апелює до "людської природи". Вихідною характеристикою "людської природи" Гельвецій вва-жає "фізичну чуттєвість", внаслідок якої людина є чутливою до болю та задоволення, насолоди і відповідно має почуття любові до насоло-ди та відрази до страждання. З цих двох почуттів, які завжди прита-манні душі людини, у неї формується любов до себе. Ця любов до себе, на думку Гельвеція, є первинним мотивом усіх наших дій і як вихідне природне почуття може перетворюватись як у найвищі чесноти, так і в найниціші пороки. З огляду на цей принцип Гельвецій намагається пояснити механізми людської діяльності. В цих механіз-мах він виділяє три головні пружини, які утворюються на основі лю-бові до себе: пристрасті, прагнення до щастя та інтереси. Гельвецій підкреслює, що в сфері моралі пристрасті, прагнення до щастя та інтереси мають таке ж значення, яке має рух у світі фізичному. Рух створює, руйнує, зберігає, оживляє, без нього усе було б мертвим, а пристрасті та інтереси все оживляють у світі моральному. Поняття пристрастей, прагненя до щастя та інтересів у Гельвеція пов'язані дуже тісно і часто співпадають за змістом. Пристрасті спрямовані на реалізацію людського прагнення до щастя, а воно в свою чергу вхо-дить до визначення інтересу як всього того, що може дати нам задо-волення, насолоду або ж звільнити нас від страждання. Слід підкрес-лити, що пристрасті та інтереси у Гельвеція наповнені соціально-культурним змістом. Він апелює до тих пристрастей та інтересів, які своїм виникненням зобов'язані існуванню суспільства. До них Гельвецій відносить: гордість, прагнення до слави, патріотизм, любов, дружбу і т.д., підкреслюючи, що вони не існували для людини, яка могла відчувати лише фізичні задоволення чи страждання. Вони є 86 продуктом суспільства, і тому саме вони оживляють все в світі людсь-ких відносин та діянь. Положення про пристрасті та інтереси як пружини людської ді-яльності орієнтоване у Гельвеція на виявлення об'єктивних соціаль-них детермінант цієї діяльності. При цьому він шукає детермінанти діяльності не лише індивідів, а й великих соціальних груп, станів, класів і суспільства в цілому. Гельвецій розрізняє три групи інтересів: інтереси індивідів (особистісні), інтереси соціальних груп (спільні) та інтереси суспільства (суспільні). В філософському осмисленні інтере-сів він бачив шлях до розуміння того, що таке чесноти і пороки, добро і зло. З його точки зору, інтереси є етично нейтральними, а своїми чеснотами чи пороками люди зобов'язані виключно тим ви-дозмінам та викривленням, яким піддаються особистісні інтереси під впливом суспільства. Ту чи іншу етичну спрямованість особистісні інтереси набувають в суворій залежності від того, як верховна влада, законодавець визначає суспільні інтереси. Тому, помічаючи в тому чи іншому суспільстві домінування пороків, слід говорити не про злос-тивість людей, а про нерозумність та неуцтво законодавців, які винні у протиставленні особистісних та суспільних інтересів. Отже, єдиний шлях до суспільства доброго, справедливого — це узгодження шляхом розумного законодавства особистих та суспіль-них інтересів. Необхідно, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інте-ресом і пануючою пристрастю. Доброчесна людина, як підкреслює Гельвацій, — це не та, яка жертвує своїми звичками та найсильніши-ми пристрастями заради спільного інтересу — така людина просто неможлива, а та, чия сильна пристрасть до такої міри узгоджується з суспільним інтересом, що вона завжди змушена бути добродійною. На думку Гельвеція, все це цілком можливо реалізувати в сучас-ному йому суспільстві шляхом втілення у дійсність розумного зако-нодавства, просвітництва та відповідного виховання, що цілком уз-годжується з основною тенденцією філософії Нового часу — вірою у всемогутність Розуму та пізнання як рушіїв прогресивного розвитку людства.