Реферат: Міжнародна інвестиційна діяльність

міжнародний інвестиційний ринок

Різновидом інвестиційної діяльності є міжнародна інвестиційна діяльність.

Існує багато визначень міжнародної інвестиційної діяльності. Основні із них такі.

Міжнародна інвестиційна діяльність — це сукупність дій її суб’єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій за рубіж та іноземних інвестицій з метою одержання прибутку [7, ст. 26].

Міжнародна інвестиційна діяльність — це діяльність, що пов'язана з експортом й імпортом капіталів, технологій, послуг, здійсненням разом з іншими державами проектів, створенням спільних підприємств, з інтеграційними процесами у різних сферах.

Її суб’єктами — інвесторами є фізичні особи, корпорації, національні та міжнародні фінансові інституції, уряди країн, а суб’єктами — учасниками є фізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора.

Щодо суб’єктів міжнародної інвестиційної діяльності використовують такі поняття:

інвестор інвестицій за рубіж — суб’єкт-донор, який є резидентом певної країни (країни базування) і який вкладає кошти в об’єкти за рубежем;

зарубіжний реципієнт інвестицій — суб’єкт, який не є резидентом країни базування і який отримує кошти від інвестора, який є резидентом країни базування;

іноземний інвестор — суб’єкт, який не є резидентом приймаючої країни і який вкладає кошти в реципієнтів, що є резидентами приймаючої країни;

реципієнт іноземних інвестицій — суб’єкт, який є резидентом приймаючої країни і який залучає кошти іноземних інвесторів [7, ст. 27].

Міжнародна інвестиційна діяльність посідає особливе місце у системі сучасного міжнародного бізнесу. Це обумовлено багатьма факторами, найбільш значущими із яких є:

· превалювання у міжнародному поділі праці виробничої і науково-технічної кооперації, ефективність якої залежить від мобільності всіх факторів і, насамперед, капіталу;

· великомасштабний і динамічний розвиток процесів транснаціоналізації, основу яких становить інтенсивна інвестиційна діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК);

· формування і розвиток міжнародних інтеграційних угруповань, в яких поряд із вільним рухом товарів, послуг і робочої сили забезпечується вільний рух капіталів;

· становлення глобального фінансового ринку із безпрецедентними обсягами рухливих портфельних інвестицій, що здійснюються переважно, через інформаційно-комунікаційну фондову інфраструктуру.

Міжнародні інвестиції, можуть бути представлені інвестиціями за рубіж та іноземними (рис. 1).

Рис.1. Міжнародна інвестиція

Із країни базування здійснюється експорт капіталу, вона є місцем переважного перебування інвестиційного суб’єкта (для фізичної особи — це країна громадянства, для юридичної — країна реєстрації). Інвестування капіталу, його безпосереднє вкладення здійснюється у приймаючій країні. Країни базування іноді називають країнами-донорами, а приймаючі країни — країнами-реципієнтами інвестицій.

Кожна країна (національна економіка) володіє певними інвестиційними ресурсами, що складаються із її власних (національних) та іноземних інвестицій. Ці ресурси можуть використовуватись як для внутрішнього, так і для зарубіжного інвестування.

У широкому розумінні міжнародними є ті інвестиції, реалізація котрих передбачає взаємодію учасників, які належать різним державам (резидентів та нерезидентів по відношенню до конкретної країни). Мотивацію і форми міжнародних інвестицій можна представити за допомогою схеми міжнародного руху капіталу (рис. 2).

Рис. 2. Види, форми і мотивація руху капіталу

Міжнародні інвестиції — це інвестиції, які дають можливість отримати більш високу прибутковість вкладення капіталу в порівнянні з національним ринком інвесторів за рахунок 6ільш високого зростання цін активів на інших національних ринках, росту курсу валют по відношенню до валюти інвестора за рахунок ефекту транс-націоналізації діяльності корпорацій. Міжнародні інвестиції здійснюють спеціалізовані інвестиційні та пенсійні фонди, страхові компанії, банки, корпорації і приватні інвестори.

Міжнародні інвестиції, ринок міжнародних інвестиційних активів розподіляються на два головних сегменти:

1)міжнародний ринок фінансових інвестицій;

2)міжнародний ринок реальних інвестицій.

Реальними інвестиціями, як правило, є інвестиції у будь-який тип матеріальних активів (земля, устаткування, підприємства). Фінансовими інвестиціями є інвестиції у фінансові інструменти,насамперед цінні папери [5].

Чинники міжнародної інвестиційної діяльності

Міжнародна інвестиційна діяльність здійснюється у двох напрямках: вивезення капіталу та залучення іноземних інвестицій.

Вивезення капіталу зумовлюється дією таких чинників:

1. надлишком капіталів у країні (низькі норми прибутку чи брак відповідної економічної структури для застосування капіталів);

2. потребою у нових ринках збуту сировини;

3. формуванням певного рівня конкурентоспроможної економіки;

4. міжнародним поділом праці;

5. транс-націоналізацією економіки;

6. пошуком стабільних умов застосування капіталу.

Необхідність залучення іноземних інвестицій виникає за:

1. обмеженості внутрішніх інвестиційних ресурсів;

2. низької інвестиційної активності власних інвесторів;

3. необхідності забезпечення разом з інвестиціями нової техніки та технології;

4. бажання створити конкурентноспроможну економіку та освоїти світові ринки;

5. потреби в модернізації соціальної інфраструктури суспільства [3]. Міжнародний інвестиційний ринок — це регулятор сукупності економічних відносин, що виникають між продавцем інвестиційних ресурсів та їх покупцем, які є резидентами різних країн.

Функціональну структуру міжнародного інвестиційного ринку можна відобразити за допомогою рис.3

Рис.3. Функціональна структура міжнародного інвестиційного ринку.

З точки зору цінних паперів, що обертаються на ринку, міжнародний інвестиційний ринок поділяється на ( класифікація за Мельником В.В., Козюком В.В.):

1) світовий ринок звичайних акцій, який включає в себе ринок євро акцій – цінних паперів,що емітуються на кількох національних ринках міжнародними синдикатами;

2) світовий ринок облігацій, що включає ринок єврооблігацій. Єврооблігація – це цінний папір, який емітується міжнародним синдикатом, доступний зразу після емісії інвесторам кількох країн; обертається поза законодавством будь-якої оремо взятої країни;

3) грошовий ринок, інструментом якого є боргові забов’язання строком погашення не більше року;

4) ринок фінансових деривативів (опціонів і ф’ючерсів);

5) ринок реальних (не портфельних) інвестицій, що передбачає здійснення (в тому числі) прямого інвестування і операцій з венчурним капіталом [6, ст.12].

Переваги та недоліки міжнародного інвестування

Незважаючи на істотні потенційні переваги, які має інвестиційна діяльність, спрямована на міжнародний рівень, існує ряд труднощів,які виникають при цьому. Це насамперед:

1. Психологічні бар’єри – пов’язані з незнанням економіки, політики, культури інших держав, іноземних мов, методів торгівлі на зарубіжних фінансових ринках тощо.

2. Інформаційні труднощі – отримання інформації про зарубіжні ринки і емітентів для суб’єктів міжнародної інвестиційної діяльності є дещо складнішим, ніж для осіб, що здійснюють інвестування на національному ринку.

3. Юридичні труднощі – виникають при розміщенні капіталу іноземного інвестора в країні-реципієнті і при поверненні його, а також отриманого доходу,і полягають,в основному, в особливостях оподаткування.

4. Додаткові витрати (трансакційні) (вища плата посередникам на міжнародних ринках, вища плата за оформлення угоди тощо).

5. Ризики міжнародних інвестицій.

Перевага міжнародної інвестиційної діяльності полягає насамперед в тому, що вона дає змогу отримати вищу якість – більшу доходність і менший ризик порівняно з національними інвестиціями [6, ст. 14].

Регулювання міжнародної інвестиційної діяльності

Міжнародна інвестиційна діяльність, відіграючи ключову роль у системі сучасних світогосподарських зв’язків і маючи значний потенціал впливу (як позитивного, так і негативного) на економічний розвиток, має бути регульованою на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях. Таке регулювання може здійснюватися за допомогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних та соціально-психологічних методів, та деяких інструментів стимулювання і обмеження.

Правові методи реалізуються через систему цивільного та процесуального права.

Адміністративні методи юридично визначають господарську суб’єктність, регламентують питання власності, процедури вирішення суперечок у судовому порядку тощо.

Економічні методи реалізуються через систему дотацій, кредитів, здійснення фіксальної політики.

Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання відповідного типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів [7, ст. 196].

Сучасне міжнародне регулювання інвестиційної діяльності формувалося протягом десятиліть. Нагадаємо у хронологічному порядку найважливіші у цьому плані події:

· У 1929 р. у Парижі за ініціативою Ліги Націй була скликана конференція з метою укладання багатосторонньої міжнародної конвенції, яка б визначила норми поводження з іноземцями та їх власністю. Проте на цій конференції не вдалося прийняти відповідні документи.

· У 1944 р. створені Міжнародний Валютний Фонд і Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку.

· У 1946 р. США запропонували прийняти Статут Міжнародної торгової організації. Але він не був ратифікований необхідною кількістю держав.

· 14 грудня 1962 р. прийнята резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVIII) «Про постійний суверенітет над національними природними багатствами».

· У відповідності з Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2087 (ХХ) «Про фінансування економічного розвитку» та після вивчення експертами ООН питань іноземного інвестування ООН опубліковано ряд документів. Це: 1) документ ООН Е/4446 «Іноземне інвестування в країнах, що розвиваються»; 2) документ ООН ТД /35, «Роль приватного підприємництва в інвестуванні і в забезпеченні експорту товарів із країн, що розвиваються»; 3) документ ООН Е/4614 «Договори про оподаткування між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються».

· Прагнучи забезпечити на багатосторонній основі захист інтересів інвесторів, західні держави запропонували укласти конвенцію про розгляд суперечок по інвестиціях між державами і особами інших держав. Конвенція була підписана 18 березня 1965 р. і вступила в силу 14 жовтня 1966 р. Вона передбачає правила примирювальної і арбітражної процедури вирішення спорів, а також створення Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів при МБРР. Метою конвенції є вилучення з юрисдикції національних органів країн-учасниць питань про інвестиційні спори з іноземцями, задля забезпечення захисту приватного капіталу іноземних держав в цих країнах.

· 12 грудня 1967 р. Радою Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) було ухвалено проект конвенції ОЕСР «Про захист іноземної власності».

· 12 грудня 1974 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Хартію економічних прав і обов’язків держав (Резолюція 3281). В ній сказано, що кожна держава має право регулювати іноземні інвестиції в межах своєї національної юрисдикції згідно зі своїми законами та іншими нормативними актами й у відповідності з національними цілями і першочерговими завданнями. Ні одна держава не може бути примушеною до надання пільгового режиму іноземним інвестиціям.

· В 1979 р. в рамках Андського угруповання прийнято Кодекс іноземних інвестицій. Він регулює основні протиріччя, що існують між розвинутими країнами і країнами, які розвиваються, у питаннях про міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК. Ці протиріччя зумовлені тим що: 1) країни, які розвиваються, надають перевагу міжнародно-правовим актам, які мають бути обов’язковими для країн-учасниць. Промислово розвинуті країни — задля врегулювання протиріч між глобальною стратегією ТНК в цілому та інтересами їх окремих підрозділів — надають перевагу актам «добровільного характеру»; 2) країни, що розвиваються, прагнуть підкорити ТНК законам приймаючих країн. (Мається на увазі виключна юрисдикція судів приймаючих країн, тобто, що в разі вибору судом того чи іншого права для застосування, вибір робиться на користь права приймаючої держави). Промислово розвинуті країни визнають і певні права в юрисдикції за державою походження ТНК, і свободу вибору застосовуваного права; 3) країни, що розвиваються, виступають проти прямого допуску ТНК в міжнародні суди: спори з приводу ТНК повинні розглядатися між державами, а не між ТНК і державою.

· На вимогу країн, що розвиваються, Генеральний Секретар ООН створив групу видатних діячів, котра в 1974 р. подала доповідь, у відповідності з якою для подальшого вивчення проблем регулювання діяльності ТНК і прийняття відповідних рекомендацій були створені Міжурядова Комісія ООН з ТНК і Центр з ТНК. Ці органи приступили до підготовки проекту Кодексу поведінки ТНК. Проте значну частину його положень так і не вдалося сформулювати в остаточному вигляді. На відновленій спеціальній сесії Комісії ООН з ТНК (червень 1985 р.) Центром ООН з ТНК була зроблена доповідь. Передбачалося, що Кодекс буде складатися із таких частин: І — преамбула і цілі; ІІ — визначення і сфера застосування; ІІІ — діяльність ТНК: А — загальні і політичні положення, В — економічні, фінансові і соціальні положення, С — надання гласності інформації; IV — кодекс поведінки. Наголошувалося, що ТНК повинні виходити в своїй діяльності з наступних положень: 1) поважати суверенітет країн, в яких вони діють; 2) підкорятися законам цих країн; 3) виходити з економічних цілей і завдань політики, яка проводиться в цих країнах; 4) поважати соціально-культурні цілі, цінності і традиції країн, в яких вони діють; 5) не втручатися у внутрішні справи країн; 6) не займатися діяльністю політичного характеру; 7) утримуватися від практики корупції; 8) дотримуватися законів і постанов, які торкаються обмежувальної ділової практики, дотримуватися прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1980 р. документа з цього питання, який має назву «Комплекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою». Кодекс поведінки ТНК прийнято у лютому 1988 р.

· 21 червня 1976 р. ОЕСР прийняла Декларацію про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства. В додатку до цієї Декларації вміщені «Керівні принципи для багатонаціональних підприємств». Хоча даний документ і є міжнародно-правовим, його дотримання носить добровільний характер. При прийнятті цього документа не ставилась мета трансформації його норм у внутрішнє право країн-членів ОЕСР. В основу Декларації покладено два принципи: національний режим і уніфікація норм так званого мінімального стандарту. Це означало, що країни-учасниці мають ставитись до іноземних підприємств як до вітчизняних. До керівних принципів поведінки багатонаціональних компаній, згідно з Декларацією, відносяться такі: 1) дотримання міжнародного права; 2) підлеглість праву країн перебування; 3) врахування політики країни перебування в області розвитку і права; 4) співробітництво з країною перебування, виключення практики підкупу і субсидій; 5) невтручання у внутрішні справи. Особливо важливим є дотримання багатонаціональними компаніями принципів забезпечення конкуренції, положень, що торкаються фінансування, оподаткування, трудового права і права соціального захисту, науки і технології. В документі містяться також вказівки про проведення консультацій, що стосуються національного режиму і можливостей контролю за діяльністю підприємств. Документ діє для Бельгії, Франції , ФРН, Греції, Ірландії, Ісландії, Канади, Норвегії, Австрії, Португалії, Швейцарії, Іспанії, США, Нідерландів, Італії, Японії, Фінляндії, Австралії і Нової Зеландії.

· Питання про корупцію було і залишається предметом обговорення різних органів ООН. Гострота питання визначається тим, що ТНК широко застосовують в своїй діяльності протиправну політику підкупу державних посадових осіб приймаючої країни з метою прийняття вигідних для них рішень, які протирічать інтересам цих країн, не відповідають національним планам їх розвитку. На 30-й сесії ООН була прийнята Резолюція 3514 (ХХХ) «Заходи проти корупції, яка практикується ТНК та іншими корпораціями, їх посередниками та іншими причетними до справи сторонами», що регулює питання боротьби з корупцією.

· У 1985 р. була прийнята Сеульська конвенція про створення Агентства по страхуванню іноземних інвестицій, яке повинно займатися страхуванням інвестицій від комерційних і некомерційних ризиків.

Аналіз різних систем регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома шляхами:

· через прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;

· через розробку тих чи інших правових актів, що регулюють різні аспекти іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.

Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийнятий єдиний законодавчий акт щодо міжнародної підприємницької діяльності.

Проте в цілому (і в першому, і в другому випадках) однаковим є перелік питань (об’єктів) регулювання: визначення іноземного інвестора; видів та форм іноземних інвестицій; участі у власності; репатріації прибутку іноземного інвестора; вимог до результатів діяльності іноземного інвестора; системи інвестиційних пільг та обмежень; гарантій щодо прав іноземного інвестора.

Інститути міжнародної інвестиційної діяльності

Основними міжнародними державними організаціями є: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) – спеціалізоване агентство, створене в 1945 році, що працює у співробітництві з ООН з метою допомоги у фінансуванні повоєнного відновлення господарства та підвищення рівня життя в країнах, що розвиваються, шляхом надання позик урядам чи шляхом гарантій позик, які отримані з інших джерел. Банк надає позики на комерційній основі для спеціалізованих проектів чи більш загальних цілей соціального розвитку. Засоби для позик мобілізуються на міжнародних грошових ринках. Банк разом із своїми філіями – Міжнародною асоціацією розвитку та Міжнародною фінансовою корпорацією – часто називають Світовим Банком (Word Bank). Ним володіють уряди 151 країни, які також повинні бути членами Міжнародного валютного фонду. Штаб-квартира банку знаходиться у Вашингтоні, відділення – у Парижі і Токіо. У 50-і роки МБРР почав спеціалізуватися на фінансуванні «проектів розвитку» в галузі сільського господарства, будівництва і промисловості. Збільшується кількість кредитів, що надаються для здійснення програм «структурного регулювання», тобто на повну перебудову економіки. Діяльність МБРР дедалі тісніше поєднується з діяльністю і політикою МВФ, коли надаються «обумовлені кредити», тобто кредити під зобов’язання держави провадити рекомендовані МВФ і МБРР реформи. «Обумовлені кредити» видаються на термін до 25 років на умовах ставки з «плаваючими» відсотками, яка переглядається кожні півроку. Пост президента МБРР традиційно обіймає представник США. МБРР має дві спеціалізовані філії. Одна з них – Міжнародна фінансова корпорація (МФК), яка покликана фінансувати підприємства приватного сектора в країнах-членах МФК. Корпорація надає позики на 15 років. Вона має право безпосередньо брати участь в акціонерному капіталі підприємств, що будуються або розширюються, з правом подальшого перепродажу акцій приватним підприємцям. Другою філією МБРР є Міжнародна асоціація розвитку (МАР), яка спеціалізується на сприянні економічному розвитку найбільш економічно відсталих країн світу шляхом надання пільгового фінансування [9].

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) – філія МБРР, створена у 1956 році з метою надання допомоги приватним проектам. Вона є юридично і фінансово самостійною організацією, але використовує кошти Світового банку для надання приватним інвесторам. Роль МФК значно посилилася у 80-90 роки з розвитком кризи державних заборгованостей та переорієнтації міжнародних фінансових структур на приватнопідприємницький сектор. Штаб-квартира МФК знаходиться у Вашингтоні.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – підрозділ ООН, створений у 1945 році для сприяння валютному співробітництву та розширенню міжнародної торгівлі, стабілізації обмінних курсів валют і допомоги державам, які мали короткострокові проблеми у вирівнюванні своїх платіжних балансів, у підтримці обмінних курсів їх валют. Фінансова база МФВ складається із внесків країн-членів цієї організації. До складу МФВ входять більш ніж 150 країн світу. Більшість поточних рішень фонду приймається не голосуванням, а шляхом консенсусу, що розширює можливості невеликих держав висловлювати і захищати власну точку зору. Роль МВФ у світовій економіці, його кредитна діяльність стали важливими елементами стратегії врегулювання проблеми міжнародної заборгованості. Штаб-квартира знаходиться у Вашингтоні. МФВ є центральним регулюючим органом світової валютної системи. Він встановлює основні правила міждержавних відносин у валютній сфері.

Основними завдання МВФ є:

– забезпечення постійного механізму міжурядових консультацій і співробітництва у валютних питаннях;

– стабілізація валютних курсів;

– запобігання конкурентному знеціненню грошової одиниці;

– встановлення між країнами-членами багатосторонньої системи платежів за поточними операціями та усунення валютних обмежень з метою безперешкодного розвитку зовнішньоекономічного обміну;

– надання кредитів для врегулювання дефіцитів платіжних балансів;

– поновлення в деяких випадках міжнародної заборгованості шляхом випуску штучних резервних активів.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) - був створений 25.05.90 на основі міжурядових угод щодо сприяння проведення реформ в країнах Центральної Європи в умовах переходу до ринкових відносин (штаб-квартира в Лондоні). ЄБРР є комерційним банком, і тому умови його кредитування відрізняються від умов кредитування МВФ та МБРР. До основних напрямів фінансової підтримки належать:

1. надання прямих кредитів і участь у спільному (з іншими кредиторами) фінансуванні;

2. інвестування акціонерного капіталу підприємств приватного і державного сектора;

3. гарантоване розміщення цінних паперів, випущених як підприємствами приватного, так і державного сектора;

4. забезпечення вказаним підприємствам доступу до внутрішніх і міжнародних ринків капіталу шляхом надання гарантій, фінансових консультацій;

5. надання або участь у позиках і здійснення технічного сприяння для реконструкції та розвитку інфраструктури [9].

Таким чином, на основі використаних літературних джерел, власних спостережень і міркувань, можна зробити висновок, що міжнародна інвестиційна діяльність займає надзвичайно важливе місце в економіці світових держав сьогодні. Вона сприяє розвитку міжнародного співробітництва, є важливим джерелом надходження ресурсів для країн, що розвиваються; стимулює підприємницьку активність. Міжнародну інвестиційну діяльність можна визначити як сукупність дій її суб’єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій за рубіж та іноземних інвестицій з метою одержання прибутку

Міжнародні інвестиції – це інвестиції за рубіж та іноземні інвестиції. Вони дають можливість отримати більш високу прибутковість вкладення капіталу в порівнянні з національним ринком інвесторів. Основними чинниками вивезення капіталу закордон є надлишок капіталу у країні, потреби у нових ринках збуту сировини; необхідність формування певного рівня конкурентоспроможної економіки тощо. Основними чинниками залучення іноземних інвестицій є обмеження внутрішніх інвестиційних ресурсів, низька інвестиційної активності власних інвесторів, необхідність забезпечення разом з інвестиціями нової техніки та технології, бажання створити конкурентоспроможну економіку та освоїти світові ринки.

Міжнародна інвестиційна діяльність має свої переваги і недоліки. Вона дає змогу отримати більшу доходність і менший ризик порівняно з національними інвестиціями, проте існує ряд психологічних, інформаційних, юридичних та інших бар’єрів на шляху здійснення міжнародного інвестування. Крім того, воно зумовлює додаткові витрати та підвищений ризик.

Найбільш важливими міжнародними інвестиційними інститутами є Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Список використаної літератури:

1. Господарський кодекс України [Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=436-15].

2. Закон України «Про інвестиційну діяльність» вiд 18.09.1991 № 1560-XII. [Режим доступу:http://www.twirpx.com/file/130367/]

3. Види і форми іноземного інвестування. Міжнародна інвестиційна діяльність і її чинники. [Режим доступу: http://otherreferats./finance/00033605_0.html].

4. Інвестування: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / А.А. Пересада, О.О. Смірнова, С.В. Онікієнко, О.О. Ляхова. — К.: КНЕУ, 2001. – 251 ст.

5. Лекції з міжнародної інвестиційної діяльності [Режим доступу: http://www.twirpx.com/file/130367/ ].

6. Мельник В.В. Міжнародна інвестиційна діяльність / В.В. Мельник, В. В. Козюк. – Тернопіль : Карт-бланш, 2003. – 249 ст.

7. Міжнародна інвестиційна діяльність. Підручник / Лук’яненко Д.Г., Губський Б.В., Мозговий О.М. та ін. — К.: КНЕУ, 2002. – 310 ст.

8. Мойсеєнко І.П. Інвестування. Навч. посіб. - К.: Знання, 2006.- ст. 496.

9. О.Д. Данілов, Г.М. Івашина, О.Г. Чумаченко. Інвестування: Навчальний посібник. – Ірпінь, 2001. [Режим доступу: http://www.vuzlib.net/invest_D/_index.htm].