Курсовая работа: Система оподаткування в Італії

Зміст

Вступ

1. Історичні передумови розвитку податкової системи Італії

Розділ 2. Загальна характеристика прямого та непрямого оподаткування

2.1. Структура правового регулювання оподаткування в сучасній Італії

2.2. Особливості прямого оподаткування в Італії

2.3. Особливості непрямого оподаткування в Італії

3. Податкове адміністрування

3.1. Суб’єкти, які підлягають оподаткуванню

3.2. Система податкової адміністрації Італії та здійснення ними контрольної функції

Висновки

Перелік використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Дослідження податкового права Італії є актуальним в наш час з декількох підстав.

1. Українське право відноситься до країн континентальної, або романо-германської, правової сім’ї. Ця система права бере свій початок від часів Античного Риму. Вивчення історії податків часів Римської республіки та Римської імперії дає змогу уявити собі першоджерела українського податкового законодавства, а також, як це не дивно, причини деяких помилок сучасних законодавців у галузі оподаткування.

2. У зв’язку з пунктом першим, слід також зазначити, що українське та італійське податкове законодавства є дуже схожими в декількох параметрах. Зокрема, спільним в них є переважання кількості підзаконних нормативних актів та роз’яснень податкової служби над законами, що регулюють відносини оподаткування. Також слід відмітити велику кількість законодавчих актів, якими ці відносини регулюються. Однак Італія накопичила дуже багато позитивного досвіду з регулювання цього процесу, які слід взяти до уваги українському законодавцю. Деякі з них, наприклад, можливість суб’єкта оподаткування з допомогою мережі Інтернет, ознайомитися із своєю податковою справою та система запитів і відповідей на них податкових служб будуть докладно освітлені у цій курсовій роботі.

3. Також слід узяти до уваги те, що Італія входить до Європейського Співтовариства, а отже, має великий досвід співпраці, у тому числі й у податкових відносинах, з цією організацією. Якщо Україна бажає стати членом ЄС, то італійський досвід (з урахуванням схожості податкових систем) слід вивчити якнайуважніше. Зокрема, потрібно роздивитися досвід Італії у переході з однієї валюти (ліри) на іншу (ЄВРО). На сьогоднішній день в Італії має місце своєрідне „двовалюття”: італійці мають можливість розраховуватися як лірами, так і ЄВРО [6, c.2]. До того ж, багато законодавчих актів ще не змінено, тобто і в цій курсовій роботі було використано як ставки в ЄВРО, так і в лірах.

Ці три пункти є взаємопов’язаними і в даній роботі розглядаються комплексно.

Науково-теоретична база дослідження. На сьогоднішній день дуже мало українських дослідників приділяє увагу італійській податковій системі. У рамках більш великої роботи її досліджували Андрущенко В.Л. та Данілов О.Д., однак вказаного в їх роботі матеріалу недостатньо для курсової роботи. Тому в цій роботі автор спирався на праці російських дослідників, таких як Бризгалін А.В., Телятников Н.Б., Куніцин Д.В. та ін. Дуже багато джерел з сучасного податкового законодавства Італії викладено в мережі Інтернет, наприклад, доволі цікаве дослідження Романа Моріарті. Це ще раз доказує, що податкова система Італії є дуже цікавою для російських та українських підприємців, а отже, потребує детальнішого та докладнішого вивчення вченими-теоретиками.

Роботу можна використовувати в навчальних та дослідницьких цілях.

1. Історичні передумови розвитку податкової системи Італії

Податкові правовідносини Італії мають багатовікові традиції, які починаються із Древнього Рима. Спочатку вся держава являла собою лише м. Рим і прилягаючі до нього місцевості.

Існує кілька розподілів римської податкової історії на періоди. Але найбільш чітку межу можна провести між двома епохами, між якими гранню є 167 р. до н.е., коли римляни скорили Македонію й тим поклали початок своїм завоюванням поза межами Італії [12].

У мирний час тоді податків не було. Видатки на управління містом і державою були мінімальними, оскільки вибрані магістрати виконували свої посади безоплатно, часом вкладаючи власні кошти. Головна стаття видатків - будівництво громадських будівель - звичайно покривалася за рахунок здачі в оренду громадських земель.

У воєнний час громадяни Рима обкладалися податками відповідно до доходів.

Визначення суми податку (цензу) проводилося кожні п'ять років вибраними урядовцями-цензорами. Громадяни Рима робили цензорам клятвену заяву про свій майновий стан і родинний стан. Як бачимо, ще тоді закладалися основи декларації про доходи.

В IV-III ст. до н.е. римська держава розростається, засновуються або завойовуються нові міста-колонії. Відбуваються й зміни в податковій системі. У колоніях уводяться комунальні (місцеві) податки й повинності. Як і в Римі, їхня величина залежала від розміру майна громадян, і визначення суми податків здійснювалося кожні п'ять років. Римські громадяни, що проживали поза Римом, платили як державні, так і місцеві податки.

У випадку переможних воєн податки знімалися, а часом державний податок відмінявся зовсім. Необхідні кошти забезпечувалися контрибуцією завойованих земель.

Комунальні ж податки з тих, хто проживав поза Римом, стягувалися регулярно.

Рим перетворювався в імперію, до складу якої входили провінції. Жителі провінцій були підданими імперії, але не користувалися правами громадян. Вони були зобов'язані платити податки, що свідчило про їхнє залежне становище. У провінціях збиралися прямі й непрямі державні податки, в основному у вигляді зборів, пов'язаних з торгівлею. Єдиної податкової системи не існувало. Окремі держави й громади були обкладені по-різному. Ті міста й землі, які здійснювали найбільш завзятий опір римським легіонам, після завоювання обкладалися більш високими податками. Крім того, римська адміністрація найчастіше просто використовувала систему податків, що склалася в даній місцевості до римлян. Змінювалися лише напрямок і використання коштів.

Тривалий час у римських провінціях не існувало державних фінансових органів, які могли б професійно встановлювати й стягувати податки. Римська адміністрація вдавалася до допомоги відкупників, діяльність яких вона не могла належною мірою контролювати. Панування відкупної системи при відсутності яких-небудь чітких правил в оподатковуванні призвело до того, що в провінціях панувала повна сваволя. Звичайними явищами стали зловживання, корупція.

Окремою сторінкою римської податкової історії, та й світової у цілому, потрібно назвати, звичайно ж, відкупників, які з'явилися саме в епоху Римської республіки, коли центральна влада стала зазнавати великих труднощів з поповненням державної скарбниці (з переходом до найманої армії військові видатки різко збільшилися). Бізнес спритних ділків, здатних забезпечити збір і сплату податків, полягав в тому, що вони заздалегідь домовлялися із владою про суму надходжень. Все інше йшло прямо в кишені публіканів — так відкупників іменували в Римі. Згодом люди цієї професії з'являлися в різних містах і країнах. Але вперше механізм податкових відкупів запрацював саме в Римській республіці. Так звані відкупи проводилися як у самому Римі, так і в його провінціях. Як правило, вони являли собою публічні аукціони, на яких публікани викуповували право заплатити фіксовану суму в скарбницю. Одночасно вони здобували й право відшкодувати свої витрати. Для цього їм дозволялося створювати армії власних агентів по збору податків. У результаті у володіннях відкупників виявлялися цілі провінції. І публікани фактично управляли ними без належної оглядки на державних представників — магістратів. Пізніше відкупники стали об'єднуватися в класи. Їхня економічна влада зростала разом з експансією Рима на схід, збільшувався й політичний вплив. І от вони вже позичають грішми сенат Римської республіки й формують дійсну фінансову аристократію, свого роду олігархів Рима, здатних протистояти старій аристократії. Історики вважають, що саме публікани стали вершителями долі Римської республіки й одночасно — її гробовщиками. Покінчити ж із владою олігархів-відкупників змогли лише Цезарі — творці Римської імперії [11, c.45].

Перетворення фінансового господарства й насамперед податкової системи почав Юлій Цезар (102 або 100 - 44 р. до н.е.). Насамперед він скасував відкупи по прямих податках, зберігши їх тільки для непрямих. Для кожної громади була визначена сума, яку вона повинна була внести. Розподіл і збір її були покладені на саму громаду. Податки були знижені, оскільки держава могла одержувати їх безпосередньо, без того, щоб значні суми йшли в кишені відкупників. Багато міст одержали податкові пільги, але деякі за завзяту боротьбу проти Цезаря були покарані підвищенням податків.

Головним джерелом доходів у римських провінціях служив поземельний податок. У середньому його ставка становила одну десяту доходів із земельної ділянки, хоча застосовувалися й особливі форми оподатковування, наприклад, податок на кількість фруктових дерев, включаючи виноградні лози.

Обкладалася податком і іншою власністю: нерухомість, живий інвентар (у це поняття крім великої рогатої худоби включалися раби), цінності.

Кожний житель провінції повинен був платити єдину для всіх подушну подать.

В 6 р. н.е. імператор Август увів податок зі спадщини - 5%. Податком зі спадщини обкладалися лише громадяни Рима, але не провінцій. Податок носив цільовий характер. Отримані кошти направлялися для пенсійного забезпечення професійних солдатів. Найближчі їх родичі були від нього звільнені.

Крім прямих податків у Римській імперії існували й непрямі. Найбільш істотними з них можна назвати:

- податок з обігу або акциз на внутрішнє споживання за ставкою звичайно 1%;

- особливий податок з обігу при торгівлі рабами за ставкою 4%;

- податок на звільнення рабів за ставкою 5% від їхньої ринкової вартості;

- акциз на сіль (його платили тільки жителі провінцій) [5, c.46; 15].

Августом були введені нові мита у всіх провінціях із всіх вивезених або ввезених на продаж товарів. Величина мит була диференційованою, у середньому ставка становила 5%.

Уже в Римській імперії податки виконували не тільки фіскальну функцію, але мали роль додаткового стимулятора розвитку господарства. Податки вносилися грішми. Отже, населення було змушено виробляти надлишки продукції, щоб продавати їх. Це сприяло розширенню товарно-грошових відносин, поглибленню процесу поділу праці, урбанізації.

Сучасна податкова система Італії сформувалася наприкінці 1980-х років. Найбільш значними подіями в розвитку сучасної податкової системи Італії стали реформи 1973–1974 рр. та 1988 р. Перша була проведена з метою модернізувати структуру й адміністрування національної податкової системи у відповідності з вимогами Європейського Союзу, друга внесла зміни в оподаткування доходів фізичних і юридичних осіб.

У результаті реформи 1974 р. найбільшому спрощенню піддалися прямі податки, що стягуються безпосередньо із платників податків. Крім того, істотні зміни в практику стягнення даного виду податків внесла реформа 1988 р., що торкнулася трьох основних податків: прибуткового податку з фізичних осіб, прибуткового податку з юридичних осіб і місцевого податку (з фізичних і юридичних осіб) [13].

Сучасна система оподатковування Італії побудована на 19 загальних декретах, прийнятих у жовтні 1972 р., і на декретах про прямі податки, прийнятих у січні 1974 р. У червні 1994 р. прийнятий Декрет про відповідальність податкових органів за консультації, які даються платникам податків. Серед великих акцій треба відзначити податкову амністію, яка була проведена в 1992 р. і охопила період 1985-1990 рр [10, c.30-31].

На завершення слід зазначити, що право Давнього Риму безперечно вплинуло на право всіх країн Європи, але, зрозуміло, на право власне Італії вплив був найбільшим. Не можна ставити знак рівності між давньоримською державою та сучасною Італією, це не одна держава. Але це держави, які існували на одній території, і тому не дивно, що в сучасному законодавстві Італії, в тому числі податковому, більше рис римського права, аніж у законодавстві інших країн.

Але право України також розвивалося під впливом римського права, хай і не у такій мірі. Тому, на нашу думку, є доцільним вивчати податкову систему Італії з метою виявлення у ній рис, які можуть бути використані в Україні.

Розділ 2. Загальна характеристика прямого та непрямого оподаткування

2.1 Структура правового регулювання оподаткування в сучасній Італії

У наш час податкове законодавство Італії містить у собі понад 350 законів. При цьому необхідно мати на увазі, що питання оподатковування регулюються Конституцією Республіки Італія, у якій визначені основні принципи оподатковування, міжнародними угодами, сукупністю законів про податки й збори, а також цілим рядом актів президента, уряду, Міністерства економіки й фінансів, представницьких органів влади на місцевому рівні. Значну роль у регулюванні національної системи оподатковування грають нормативні акти Європейського Союзу, які визначають не тільки основні види податків, які повинні бути встановлені на території конкретної держави, але й загальні принципи їхнього стягнення й розміри податкових ставок.

Італійська держава приєдналася до Договору про Європейське Співтовариство від 25.03.1957 р., що обумовив виникнення міжнаціональної юридичної системи, що має власні органи й власні нормативні джерела.

Найважливіші принципи оподатковування країни закладені в конституції Італійської Республіки. Насамперед, у ній записано, що виконавчі органи влади не мають право встановлювати податки, вносити зміни в порядок їхнього встановлення й стягнення. Дане право цілком і повністю належить парламенту країни як вищому законодавчому органу влади. Разом з тим парламент делегує уряду деякі функції по виданню юридичних актів і норм, що стосується оподатковування.

Іншим важливим принципом оподатковування є зафіксований у конституції принцип пропорційності й прогресивності відрахувань. Із всіх суб'єктів, які підлягають оподатковуванню, стягуються суми пропорційно розміру їхніх доходів з урахуванням прогресивності, тобто зі збільшенням розміру доходу відбувається прогресивне збільшення відрахувань, що стягуються.

Важливі статті конституції про те, що проведення референдуму по скасуванню існуючих податкових законів є незаконним, і про те, що після затвердження держбюджету не можуть бути встановлені податки [10, c.30].

Загальноєвропейські нормативні джерела походять від закону, на якому заснований Установчий договір Європейського Співтовариства, і наділені силою скасування національних законів в області своєї компетенції.

Загальноєвропейськими джерелами є:

- положення загального характеру, всі складові яких є обов'язковими й прямо застосовуються в кожній з Держав-членів;

- директиви, які, навпаки, зобов'язують національного законодавця привести внутрішній правопорядок у відповідність із загальноєвропейськими нормами. У тому випадку, якщо директиви накладають беззастережне й чітке зобов'язання, навіть якщо воно не визнано Державою-членом, суддя цієї держави зобов'язаний відмовитися від застосування національних нормативних актів, що суперечать загальноєвропейським директивам;

- постанови Верховного Суду, які юриспруденція Конституційного Суду визнає складовою частиною загальноєвропейських норм, за умови, що формулювання цих постанов може дозволити їхнє безпосереднє застосування.

В Італії існує 2 типи законодавчих актів:

• державні закони, прийняті парламентом;

• надзвичайні закони, на підставі яких уряд розробляє окремі заходи щодо застосування положень державних законів.

На регіональному (обласному) і місцевому (муніципальному) рівнях урядом видаються наступні закони:

• ексклюзивні (постанови, розпорядження, що стосуються й певних галузей, наприклад, транспорту);

• конкурентні (супроводжують республіканські закони; наприклад, республіканське законодавство визначає мінімальний і максимальний рівень податкової ставки по конкретному податку, область (провінція, муніципалітет) вибирає в межах установлених порогів певний розмір податкової ставки);

• виконавчі (парламентом видається законодавчий акт, урядом області визначається порядок реалізації цього закону; наприклад, парламент визначає території, на яких буде проводитися утилізація відходів, уряд області, виконуючи закон, ухвалює рішення щодо конкретних заходах утилізації).

Протиріч між законами республіки, області, муніципалітету бути не повинно, інакше Конституційним судом відповідний законодавчий акт відміняється [8, c.157].

Таким чином, підставою для утримання податків є наступні нормативні акти:

- закон, схвалений обома палатами парламенту;

- законодавчий декрет, виданий урядом юридичний акт на основі делегованих йому парламентом функцій і директив;

- декрет-закон, видаваний урядом у надзвичайних випадках. Цей юридичний акт представляється для розгляду парламентом протягом 60 днів після прийняття [10, c.30].

Після прийняття законів податковими органами випускаються відповідні роз'яснення, які не мають сили законодавчого акту й на практиці оспорюються платниками податків [8, c.157-158].

Податкова система Італії включає наступні основні види податків:

1. Національні податки;

2. Обласні податки;

3. Комунальні податки.

Для стягнення комунальних податків призначаються податкові збирачі.

Податки, збори й інші обов'язкові платежі в Італії обчислюються й сплачуються в євро [8, c.163].

2.2 Особливості прямого оподаткування в Італії

До прямих податків в Італії належать податки на прибуток фізичних та юридичних осіб та місцеві прямі податки.

Прибутковий податок з фізичних осіб. Суб'єктом обкладання цим податком виступають приватні особи, резиденти й нерезиденти Італії, а об'єктом - їхні доходи. У резидентів (такими крім автентичних італійців уважаються іноземці, які мають в Італії основне джерело доходів або проживають у країні більше 6 місяців) цим податком обкладаються всі доходи, отримані не тільки в Італії, але й за кордоном. Нерезиденти виплачують цей податок тільки з доходів, отриманих в Італії [13].

В Італії встановлена прогресивна система оподатковування доходів фізичних осіб, при цьому базові ставки податку на доходи фізичних осіб для 2005 року визначені в наступному розмірі:

1. Дохід до 26 тис. євро - 23%;

2. Дохід від 26 тис. євро до 33,5 тис. євро - 33%;

3. Дохід від 33,5до 100 тис. євро - 39%;

4. Дохід понад 100 тис. євро - 43%.

Для цілей оподатковування резидентом визнається фізична особа, що більшу частину податкового періоду зареєстрована в цивільній реєстрації або яка зареєстрована або має постійне місце проживання в Італії відповідно до Цивільного кодексу.

Постійним місцем проживання визнається місце, де фізична особа встановила основний центр свого бізнесу й життєвих інтересів, у той час як її місце проживання - місце, де вона має звичайне місце проживання.

Італійські громадяни, які змінили своє місце реєстрації шляхом переміщення в державу або на територію, розглядувану як «податковий притулок», вважаються резидентами Італії, доки не представлять докази зворотного. Усього в цей час за італійським законодавством 57 держав і територій належать до категорії «податкових притулків», у тому числі Андорра, Гибралтар, Панама, Філіппіни, Монако, Тайвань, Об'єднані Арабські Емірати тощо [8, c.163].

Всі доходи приватних осіб залежно від джерела походження діляться на п'ять категорій, кожна з яких має особливості обчислення. Цими джерелами визнаються:

а) земельна власність, нерухомість і будівлі;

б) капітал;

в) робота за наймом та вільні професії;

г) підприємництво;

д) інші джерела.

За категорією а) оподатковуваний дохід, отриманий від земельної власності, ведення сільськогосподарської діяльності, а також будівель і споруд, обчислюється кадастровим методом. Кожному виду нерухомої власності відповідає певний розмір доходу, що приймається в розрахунок незалежно від того, був або не був він реально отриманий.

Кадастрові оцінки переглядаються кожні 10 років, а в проміжку до чинних норм Міністерство фінансів має право вводити поправочні коефіцієнти.

При обчисленні доходів від будівель у розрахунок приймаються міські будинки, дачі, майстерні й інші будівлі, використовувані власниками для проживання або здачі внайми. Подібна практика не поширюється на сільськогосподарські будівлі (приміщення для утримання худоби, зберігання сільськогосподарської продукції й т.д.), а також різні допоміжні будівлі торговельних підприємств (склади й т.п.).

Дохід від будівель, як уже вказувалося, визначається відповідно до кадастрових коефіцієнтів, однак у ряді випадків робиться відступ від загального правила. Так, якщо будівля не може бути використана за призначенням або здана в оренду без згоди власника, кадастрова оцінка скорочується на 70%. І навпаки, кадастрова оцінка збільшується на 300%, якщо будинок, розташований у густонаселених комунах із числом жителів більше 300 тис. чоловік, не використовується власником і не здається ним у найм. Тарифи також зростають (на 30%) стосовно другого будинку (не за основним місцем перебування) власника.

Дохід від володіння землею обчислюється на основі застосування списків оцінної вартості, установленої для кожного типу й класу землі відповідно до умов кадастрового закону. Дохід від будинків обчислюється на основі застосування списків оцінної вартості, установленої для кожного типу й класу будинків або на основі їхнього віднесення до спеціальної або специфічної цілі на основі прямої оцінки відповідно до умов кадастрового закону [14].

Якщо протягом 3-літнього періоду фактичний загальний дохід, отриманий від будівлі, відрізняється від кадастрового доходу більш ніж на 50%, то податковий орган може повторно оцінити класифікацію власності в кадастрі. Фактичний загальний дохід представляє загальну суму орендної плати від орендних договорів, а у випадку їхньої відсутності розмір орендної плати за порівнянну власність на тій же території.

Зайняті власником будівлі вважаються такими, що приносять оподатковуваний дохід для власника тільки для цілей оподатковування доходів фізичної особи. Однак, оцінний дохід зайнятого власником житла не обкладається податком, оскільки допускається застосування податкових відрахувань у розмірі оцінного доходу. Оцінний дохід від інших будинків, що перебувають додатково у власності власника житла або його родини або використовуються для ведення бізнесу або професійної діяльності, які використовуються власником або його родиною як друга резиденція або інакше зберігається в їхньому розпорядженні, збільшується на одну третину.

Дохід від нерухомості, розташованої за рубежем, не підпадає під кадастрову систему оподатковування. Дохід, отриманий від неї, розглядається як інший дохід.

Інвестиційний дохід містить у собі відсотки, дивіденди й інші надходження, роялті, доходи від нерухомості й ін.

Податком обкладаються відсотки, отримані від позичок, депозитів, поточних рахунків, цінних паперів, включаючи різницю між отриманим по них доходом при погашенні й ціною придбання.

Роялті включають дохід, отриманий від використання третіми особами інтелектуальної власності, патентів, винаходів. Роялті розглядаються як професійний дохід, якщо він отриманий автором або винахідником. Чинне законодавство дозволяє здійснювати податкові відрахування в розмірі 25% від загального розміру отриманого доходу, тільки у випадку, якщо активи, що приносять роялті, були придбані виходячи із цих міркувань [8, c.164].

Категорія б) включає всілякі види грошової ренти - відсотки за поточними позиками і депозитними рахунками у банках, облігаціями і іншими цінними паперами, виграшами у лотереях, аннуїтетами тощо. Особливість цієї категорії доходів полягає в тому, що вилучення податку здійснюється в більшості випадків у джерела, тому ці суми не включаються в оподатковуваний дохід фізичної особи. При цьому ставка податку у випадку його вилучення в джерела є єдиною для всіх платників податків незалежно від загального розміру їх доходу [14].

Категорія в) фактично поєднує всі трудові доходи. Вона підрозділяється на доходи від роботи за наймом й доходи осіб вільних професій. Власне дохід від роботи за наймом складається не тільки із платні, але й із всіх видів компенсацій як у грошовій, так і в інших формах, отриманих протягом податкового періоду платником податків, включаючи будь-яку компенсацію, отриману як поділ прибутку у відносинах зайнятості, а також компенсацію видатків, пов'язаних зі здійсненням трудових обов'язків і отриманих безкоштовних платежів.

Не включаються в дохід наступні види виплат:

1. Видатки на охорону здоров'я, оплачені підприємцем і працівником фондам, що забезпечують охорону здоров'я й добробут відповідно до умов закону, колективними трудовими контрактами, угод і інструкцій у розмірі до 3615,2 євро.

2. Вартість послуг, забезпечених підприємцем для вигоди всіх працівників або груп працівників для освіти, відпочинку й релігійних цілей, включаючи внески у видатки для дитячих садків і навчання для членів сімейства.

3. Платежі, зроблені всім працівникам або певним категоріям після виникнення спеціальних подій у розмірі до 258,23 євро за податковий період; спеціальні субсидії для особистих або сімейних потреб; виплати, зроблені працівникам, що стали жертвам шахрайства в спеціальних обставинах.

4. Внески соціального забезпечення, оплачені підприємцем і працівником організаціям або фондам, єдиною метою яких є соціальний добробут або вигода відповідно до умов закону й ін.

Пенсії всіх типів і допомоги, розцінені як еквівалент пенсії, є доходом від зайнятості. Однак, фінансовий компонент аннуїтетів (рент) кваліфікованого плану пенсій розглядається як дохід від капіталу й підлягає оподаткуванню по ставці 12,5%.

Винагорода, виплачувана директорам компаній, асоціацій і інших юридичних осіб, розглядається як дохід від зайнятості (роботи за наймом).

До 8 тис. євро, отриманих італійським резидентом від зайнятості на постійній основі в прикордонних зонах і сусідніх регіонах, не включаються в оподатковуваний дохід. Крім того, оподатковуваний дохід від зайнятості на постійній основі за кордоном дорівнює сумі, яка щорічно визначається Міністерством праці. Цей режим застосовується відносно працівника, що відсутній за кордоном більш ніж 183 дні в будь-якому 12 місячному періоді.

Допомоги й компенсація видатків для відряджень у межах муніципалітету, де здійснюється бізнес, включаються в оподатковувані доходи від зайнятості. Якщо поїздка має місце поза муніципалітетом, то компенсації в межах 46,48 євро в день виключаються з податкової бази, а при закордонних відрядженнях - до 77,47 євро в день.

Транспортні видатки не включаються в дохід у будь-якому разі [8, c.164-165].

Доходи осіб, що працюють за наймом, є головним джерелом надходжень по прибутковому податку з фізичних осіб, їхня питома вага в загальній сумі оподатковуваного доходу перевищує 80% [14].

Професійний дохід містить у собі дохід від звичайної самостійної діяльності, відмінної від підприємницької, у т.ч. від мистецтва й т.п.

Оподатковуваний дохід визначається як різниця між отриманими доходами й понесеними витратами, включаючи витрати на оплату послуг готелів, ресторанів і розваг у розмірі до 2% від отриманих доходів, а також амортизацію основних коштів, використовуваних для професійної діяльності. Амортизація основних коштів, які більшу частину податкового періоду не використовуються винятково для професійних цілей, включається до складу витрат тільки в розмірі 50% від сум, що визнаються для цілей оподатковування в інших випадках [8, c.165].

Категорія г) стосується доходів дрібної, некорпорованої буржуазії, що має приватні комерційні підприємства. Прибуток від цих підприємств обчислюється так само, як і прибуток корпорацій, однак для податкових цілей розглядається як індивідуальний дохід власника [14].

Підприємницький дохід фізичної особи обчислюється на основі застосування правил розрахунку прибутку для цілей оподаткування прибутку підприємств із деякими особливостями. Ділові витрати фізичної особи віднімаються від доходу наростаючим підсумком тільки в тій мірі, у якій вони використовуються для добування оподатковуваного доходу. Вони можуть бути відняті тільки за умови, що точно визначені й установлений податковий період, до якого вони належать [8, c.165].

Доходи сімейного підприємства відповідно до Цивільного кодексу повинні розподілятися пропорційно кількості і якості праці, виконуваної членами родини. Однак у відношеннях з податковими органами цей дохід ділиться на рівні частини між всіма учасниками підприємства, що дає можливість главі родини скоротити обсяг оподатковуваного доходу, до якого відповідно застосовувалися вже більш низькі прогресивні ставки. Дохід, що розподіляється між учасниками, не повинен перевищувати 49% загального доходу підприємства.

Оподатковуваний дохід сімейних підприємств визначається відповідно до загального положення, однак при цьому є деякі допущення. У зв'язку з тим, що дрібні підприємства ведуть бухгалтерську звітність за спрощеною схемою, не всі види витрат даного підприємства документально підтверджуються. Для визначення цих витрат використовується наступне правило: обсяг неврахованих витрат дорівнює 3% з доходів до 12 000 000 лір, 1% від 12 000 000 до 150 000 000 лір, 0,5% від 150 000 000 до 180 000 000 лір (у сучасних умовах – еквівалент у ЄВРО) [14].

За загальним правилом, підприємницький дохід обкладається за прогресивними ставками податком на доходи фізичних осіб. Однак, фізичні особи, що організують новий бізнес або професійну діяльність, можуть вибрати заміну у вигляді оподатковування за ставкою 10%. Дане право передбачене тільки для перших 3 років діяльності й тільки в тому випадку, якщо виторг не перевищує 30987,41 євро для сфери послуг і 61974,83 євро для інших видів діяльності. Фізичні особи, що постійно здійснюють невелика діяльність (дохід не перевищує 25822,84 євро), можуть вибрати заміну у вигляді оподатковування за ставкою 15%, не обмежену в часі [8, c.166].

У категорію д) входять наступні види доходів: прибуток від спекулятивного перепродажу землі, нерухомості, предметів мистецтва в межах обумовленого періоду часу; доходи від власності, яка перебуває за кордоном; платежі за разові й випадкові послуги й ін.

Туди ж варто віднести виграші в лотерею, призи на змаганнях, іграх і парі, організованих для публіки, дохід від землі не кадастрової оцінки, що має, включаючи землі, орендовані для несільськогосподарського використання, дохід від землі й нерухомості, розташованої за рубежем, дохід від економічного використання інтелектуальної власності, винаходів, патентів, формул і «ноу-хау», отриманий особами, що не є власниками або винахідниками й ін.

Сукупний дохід, утворений із всіх перерахованих вище джерел, потім коректується на дозволену суму відрахувань.

Відповідно до нового кодексу, платник податків має право на відрахування з оподатковуваної суми наступних витрат:

1) суми сплаченого місцевого прибуткового податку;

2) орендної плати й інших усіляких платежів за нерухомість;

3) відсотків, що сплачуються по отриманому раніше іпотечному кредиту;

4) витрат на лікування (повністю віднімаються витрати на відвідування фахівців, протезування й хірургічні операції);

5) витрат на похорони (у сумі не більше 1 000 000 лір або - у сучасному еквіваленті ЄВРО);

6) витрат на освіту (у сумі, не перевищуючій плату за навчання, установленої в державних навчальних закладах);

7) аліментів. Повне вирахування проводиться відносно періодичних платежів, зроблених чоловікові (дружині), крім платежів на утримання дітей, у результаті юридичного або фактичного поділу, розлучення або анулювання шлюбу або завершення його цивільних наслідків, якщо вони були зроблені відповідно до судового порядку;

8) внесків у систему соціального страхування й забезпечення;

9) внесків по страхуванню життя й від нещасних випадків;

10) витрат, пов'язаних із проведенням виборних компаній (дане право мають підприємці);

11) витрат, пов'язаних з поточним ремонтом, утриманням і охороною творів мистецтва;

12) внесків до фонду боротьби з голодом (максимальна сума 2% оподатковуваного доходу);

13) допомоги театральним об'єднанням (до 20% оподатковуваного доходу);

14) втрат, понесених орендарем через припинення орендної угоди;

15) пожертвувань на користь церкви [14].

Прибутковий податок з юридичних осіб. Податок - це універсальний інструмент оподатковування прибутків капіталістичних корпорацій. Він поширюється на всі промислові, комерційні й кредитно-фінансові компанії на території країни, а також на їхні закордонні філії. Під нього підпадають і дрібні приватні підприємства, що не мають статусу акціонерних товариств, але побудовані на участі на паях у капіталі (партнерства, кооперативи й ін.).

Об'єктом обкладання є чистий дохід компанії у вигляді нерозподіленого прибутку. Останній визначається на основі рахунку прибутків і витрат і інших даних бухгалтерського обліку за формулою: валовий дохід компанії мінус витрати виробництва й витрати, необхідні для підтримки процесу комерційної діяльності.

Витрати й видатки, що віднімаються із валового доходу підприємства, включають широкий ряд статей. Насамперед, це заробітна плата персоналу, але без урахування виплат директорам компанії в порядку участі в прибутках. Експлуатаційні витрати, видатки на ремонт і модернізацію основних фондів дозволені в межах до 5% вартості на початок податкового періоду. Видатки на НДДКР (науково-дослідницьку та дослідно-конструкторську роботу) можуть відніматися в повному обсязі з доходів у перший рік їхнього проведення; у наступний період розмір відрахування - не більше 25% фактичних витрат.

Регулююча роль прибуткового податку з юридичних осіб проявляється й у ряді інших випадків. Наприклад, якщо при продажі частини основних капіталовкладень отримана прибуток, то вона зараховується на спеціальний резервний рахунок, що прирівняний до амортизаційного фонду й у такий спосіб звільнений від податку.

Спеціальні правила регулюють обкладання доходів, отриманих за кордоном. Податки, сплачені там, надають право на податкову пільгу в Італії. У тих випадках, коли між Італією й країною, де був отриманий дохід, є договір про запобігання подвійного оподатковування, він регулює відсоток вилучення, що не може перевищувати суми італійського прибуткового податку. У тих випадках, коли такий договір відсутній, пільгове вилучення лімітується в межах 25%. Таким чином, принцип універсальності обкладання доходів, отриманих за кордоном, в Італії не існує, і ефективні ставки прибуткового податку коливаються від 33 до 75% поточних ставок залежно від країни походження.

З 1983 р. податок стягується за єдиною ставкою 36%. До цього періоду основна ставка прибуткового податку становила 25%. Крім неї в Італії були дві спеціальні ставки. Для фінансових і холдингових компаній, що оперують тільки із цінними паперами, ставки прибуткового податку скоротилися до 7,5%. Компанії й організації з “змішаним” капіталом, у якому частка участі держави перевищувала 50%, сплачували податок за ставкою 6,25% [14].

Місцевих податків в Італії безліч. Деякі з них є доволі цікавими. Так, наприклад, на італійському острові Сардінія введено податок на швартування яхт – 15 тис.ЄВРО [9, c.2]. Новинкою є введення податку на туристів, що схвалене в Італії у виправленні до фінансового бюджету на 2007 рік.

З початку 2007 року кожний турист, що відвідує країну, повинен буде сплачувати від двох до п'яти євро в день залежно від міста, у якому він зупиниться. Але остаточне рішення про введення податку на туристів повинні будуть прийняти органи влади кожного окремого міста.

Отримані кошти підуть на поліпшення вигляду міст, надавані послуги, утримування пам'ятників, музеїв, а також на громадський транспорт. Плата буде стягуватися під час перебування туристів у готелях [7, c.2].

2.3 Особливості непрямого оподаткування в Італії

Непрямими податками обкладаються різні види операцій, пов'язаних із просуванням товарів по стадіях виробництва й обігу, наданням послуг, імпортом товарів, зміною власності й рядом інших угод. Найбільш важливим з них є податок на додану вартість. Податок на додану вартість стягується за диференційованими ставках. У цей час їх п'ять: пільгова - 2%, основна - 9%, дві підвищені - 18% і 38%, а також нульова, котра застосовується до експорту товарів і послуг.

Пільгова ставка 2% застосовується до товарів першої необхідності (хліб, молоко й інші продукти харчування), а також газет, журналів. За основною ставкою 9% обкладається широке коло промислових виробів, у тому числі текстильних. Продукти харчування й спиртні напої, продавані через ресторан, а також бензин і нафтопродукти обкладаються за ставкою 18%. Найвища ставка застосовується до предметів розкоші (хутра, ювелірні вироби, спортивні автомашини) [14].

Всі інші непрямі податки мають специфічні сфери застосування, і їхні назви, як правило, відображають їхню суть:

1. гербовий податок стягується державою за юридичне оформлення цивільних і комерційних документів.

Гербовий податок стягується у формі продажу державою спеціального гербового паперу або гербових марок, необхідних за законом для належного оформлення різних комерційних документів (боргових зобов'язань, квитанцій, чеків, рахунків-фактур, по яких не стягується податок на додану вартість; приватних контрактів і письмових угод). Всі нотаріальні операції в обов'язковому порядку обкладаються гербовим збором. Розмір гербового податку диференційований по видах документів, а усередині окремих видів (наприклад, боргові розписки) залежить від суми угоди. По згаданих боргових розписках з кожної 1000 лір стягується податок від 5 до 8 лір. Ціна фірмових бланків коливається від 400 до 1500 лір за один аркуш (зараз використовуються еквіваленти в ЄВРО).

2. реєстраційний податок доповнює гербовий у тих випадках, коли крім оформлення документів потрібний запис їх у державні реєстраційні книги.

Тобто, реєстраційний податок виплачується в тих випадках, коли вчинена угода або акт повинні бути зареєстровані державою у відповідних книгах. За законом реєстрація необхідна при переході прав власності (судна, наземні засоби пересування, патенти й деякі інші). Крім того, реєструються всі контракти, пов'язані з лізингом, позиками, доручення, дарчі, судові рішення й ухвали.

3. податок на приріст вартості нерухомості стягується на користь місцевих органів влади у випадках продажу нерухомості із прибутком;

4. інші виробничі й комерційні акцизи (на електроенергію, алкогольні напої, цукор, тютюн) і збори (при укладанні страхових контрактів, купівлі-продажу акцій і облігацій і при наданні державою так званих концесійних послуг, тобто видачі дозволів, ліцензій і т.п.);

5. мита й збори;

6. податок з лото й лотерей.

Таким чином, з розглянутого можна зробити такі висновки. Податки в Італії поділяються на прямі та непрямі. Деякі в них, так само як в Україні, мають фіксовану ставку; ставка деяких прогресивна. Окремо варто відзначити наявність пільгових ставок за деякими податками, наприклад, податком на додану вартість.

Податкові системи Італії та України створено за подібними загальними принципами, тому, на нашу думку, доцільно докладно дослідити податкову систему Італії та вичленувати з неї окремі моменти, які можна впровадити в Україні.

Так, на нашу думку, має сенс знизити ставку податку на додану вартість на продукти широкого вжитку, перш за все на продукти харчування. В той же час, ставка податку на додану вартість, прийнята в Італії, здається нам надто високою для України, яка знаходиться зовсім на іншому рівні економічного благополуччя.

3. Податкове адміністрування

3.1 Суб’єкти, які підлягають оподаткуванню

В Італії в наш час налічується понад 20 млн. платників податків. До їхнього числа належать як юридичні, так і фізичні особи, у т.ч. індивідуальні підприємці, а також товариства партнерів (здійснення спільної діяльності без утворення юридичної особи).

Італійське податкове законодавство не розглядає групи юридичних або фізичних осіб як платників податків. Однак, в Італії існує поняття «консолідований платник податків», що застосовується відносно групи юридичних осіб, що включає керуючого суб'єкта й дочірні компанії, у яких частка прямої або непрямої участі керуючого суб'єкта перевищує 50%. При цьому існують 2 системи консолідації - національна й світова. Перша застосовується відносно тільки національних компаній, а друга в тому випадку, якщо «консолідований платник податків» містить у собі національні й іноземні компанії. Метою встановлення поняття «консолідованого платника податків» є вирішення проблеми нагромадження податкових кредитів, а також подолання податкових складностей, що походять від використання спеціальних угод для компенсації прибутків і збитків усередині групи. Рішення про визнання юридичних осіб «консолідованим платником податків» приймається ними самостійно на строк не менш ніж 3 роки при національній системі консолідації й 5 років - при світовій. Однак, не можуть бути включені до складу консолідованого платника податків компанії, що користуються пільгами по зниженню ставок податку на прибуток підприємств (IRES), а також компанії-банкрути або компанії в стані попередньої адміністративної ліквідації й деякі інші компанії.

У випадку визначення бази оподатковування по «консолідованому платнику податків» алгебраїчна сума баз відносно кожного платника податків, що входить у групу, може бути зменшена на окремі внутрігрупові операції, у т.ч. по виплаті дивідендів, перерозподілу відсотків і ін.

З метою ототожнення фізичних осіб у відносинах з державними установами й адміністративними органами кожному громадянинові Італії державною установою Реєстрації податкових даних привласнюється фінансовий код (Codice fiscale), який реєструється в архівах інформаційної системи Агентства податкових надходжень (далі - АПН). Даний код може бути привласнений також іноземним громадянам на основі їхньої заяви й непростроченого паспорта або посвідчення на проживання.

Крім того, будь-яка особа, що має намір розпочати економічну діяльність, протягом 30 днів до її початку повинен зробити запит на одержання особистого номера по ПДВ (податку на додану вартість). Даний номер може бути також запитаний безпосередньо через Інтернет або через так званого кваліфікованого посередника. Можливі зміни даних або припинення діяльності повинні бути заявлені в ті ж строки, що й запит на одержання номера по ПДВ.

Основні права й обов'язки платників податків Італії в значній мірі схожі з тими, які є в податковій системі України. Однак практична реалізація тих або інших прав і обов'язків здійснюється по різному. Так, італійський платник податків за допомогою системи паролів має можливість доступу через Інтернет до відомостей, що містяться у відношенні його у базі даних податкових органів, у т.ч. може знайомитися зі станом особового рахунка платника податків, а також ознайомитися з даними, що містяться в представлених раніше податкових деклараціях, що сприяє повноцінній реалізації прав платників податків.

Як метод попереднього захисту своїх прав можна розглядати напрямок платником податків запитів у податкові органи Італії про варіанти правомірної поведінки в конкретній ситуації, тлумачення або незастосування тих або інших податкових норм.

В Італії існує наступна система запитів:

1) ординарний (звичайний) запит (являє собою заяву, яку направляє в податковий орган платник податків з метою прояснити конкретну ситуацію - тлумачення закону в окремому випадку). Суб'єктами ординарного запиту є будь-який платник податків або асоціації, профспілки, які формують колективні запити. Запит направляється в письмовому вигляді: платником податків - в обласне управління АПН; асоціаціями, профспілками, а також великими платниками податків (річний оборот- понад 25 млн євро) - у центральне управління АПН.

У запиті повинні бути зазначені (і це законодавчо визначено):

• дані про платника податків;

• точні й конкретні обставини предмета запиту;

• опис сумніву платника податків;

• невирішені, на думку платника податків, питання із пропозицією свого варіанта вирішення.

Податковий орган зобов'язаний дати відповідь на запит платника податків протягом 120 днів. Існує законодавче правило: якщо податковий орган не відповів на запит протягом установленого строку, виходить, він приймає варіант платника податків, зазначений у запиті. При вирішенні податкових суперечок у суді платник податків вправі посилатися на відповідь на запит або на факт залишення запиту без відповіді;

2) попередній запит проти відхилення від сплати (потрібен дозвіл ситуації, що виникає у зв'язку з реорганізацією, або сумнівів платника податків, що певного роду поведінка може являти собою часткове ухиляння від сплати податків);

3) корективний запит (запит про виправлення) (потрібно довідатися про незастосування певних норм, у яких говориться про часткову сплату податку);

4) спеціальний запит для інвесторів-нерезидентів (стосується діяльності іноземних компаній, у тому числі тих, що знаходяться в офшорних зонах);

5) юридична консультація (надання податковими органами консультаційних послуг на відміну від інших видів запитів не призводить до правових наслідків для платника податків).

Незважаючи на ретельний опис видів запитів і порядку їхнього направлення в АПН, тривалий строк, установлений на надання офіційних відповідей, не дозволяє повною мірою забезпечувати стабільність економічної діяльності платників податків через складне тлумачення податкового законодавства, а також наявність цілого ряду інших проблем в оподатковуванні [8, c.158-159]. На нашу думку, цю проблему можна вирішити двома шляхами. Перший – скоротити строк на надання офіційних відповідей, але це призведе до розширення апарату осіб, які цим займаються. Другий полягає в усуненні причин невдоволеності платниками податків існуючими строками. На нашу думку, вони такі: запит направляється для вирішення конкретної проблеми, яка, як правило, виникає під час готування платником податків до сплати податку. Але існуючий час, відведений на відповідь (120 днів), як правило, перевищує строк, який залишився платнику податку, котрий направив запит, до сплати податку. Таким чином, платник має або сплачувати податок на свій розсуд (і тоді виникає небезпека звинувачення його у порушенні законодавства), або не платити податок зовсім, оскільки, раз поданий запит, значить, платник не знає, як правильно сплачувати. На нашу думку, можна було б ввести правило, згідно з яким платник податку має право не сплачувати той податок, щодо якого він звернувся за роз’ясненнями, протягом певного строку, наприклад, до того, як з моменту надання йому офіційного роз’яснення сплине 5 робочих днів.

3.2 Система податкової адміністрації Італії та здійснення ними контрольної функції

Функції по організації діяльності податкової служби Італії покладені на Департамент податкової політики Міністерства економіки й фінансів, що входить до складу уряду Італії, координує роботу всіх суб'єктів податкової діяльності, вирішує питання, пов'язані з податковим законодавством (тлумачення законів, розробка законопроектів).

Департамент податкової політики Міністерства економіки й фінансів (далі - департамент), що входить до складу уряду Італії, координує роботу всіх суб'єктів податкової діяльності, вирішує питання, пов'язані з податковим законодавством (тлумачення законів, розробка законопроектів).

До складу департаменту входять 8 відділів, у тому числі:

- досліджень і податкової політики (включає 13 підрозділів; відслідковує заробітну плату, парламентські запити; надає юридичні консультації всім підрозділам);

- політико-економічного й податкового дослідження (включає 8 підрозділів; здійснює поточний моніторинг податкових надходжень);

- податкових агентств (підготовляє й підписує конвенції з агентствами податкових надходжень; оцінює результати їхньої діяльності; аналізує відхилення за прогнозованими результатами); податкового федералізму (консультує й надає допомогу у відносинах з податковими органами на обласному й місцевому рівні).

У цілому в департаменті (включаючи структурні підрозділи) працює близько 1200 чоловік.

В 2001 році зі складу міністерства виділені 4 агентства, у т.ч. Агентство податкових надходжень. Між АПН і відділом податкових агентств департаменту укладаються конвенції на 3 роки, куди вносяться зміни залежно від визначених на поточний рік завдань.

АПН мають автономію (майнову, бухгалтерську, адміністративну). Центральне управління АПН знаходиться в Римі й підпорядковується Міністерству економіки й фінансів. Воно управляє й здійснює контроль за діяльністю регіональних (обласних) управлінь і місцевих (провінційних, які, у свою чергу, складаються з муніципальних) інспекцій АПН. Усього в Італії 19 обласних, 2 регіональні управління АПН і 388 місцевих (провінційних, муніципальних) інспекцій АПН. В АПН всіх рівнів працює близько 70 тис. державних службовців.

Основними завданнями АПН є:

- збір податків;

- інформування платників податків;

- здійснення контрольних заходів;

- розробка заходів щодо виявлення відхилення від оподатковування;

- прийняття рішень в урегулюванні спірних питань із платниками податків;

- впровадження нових організаційних моделей і моделей планування.

Безпосередню роботу із платниками податків - видачу свідоцтв про постановку на облік, збір податків, пред'явлення офіційної податкової претензії, розв'язання спірних питань (розгляд скарг платників податків) - здійснюють місцеві (провінційні, муніципальні) інспекції АПН. Вони ж проводять заходи податкового контролю.

До проведення контрольних заходів відносно суб'єктів, що займаються шахрайством, залучається фінансова гвардія (фінансова поліція), що підпорядковується Міністерству економіки й фінансів. Вона існує більше двохсот років, зокрема у 1881 р. їй було доручено контролювати всю систему оподатковування країни. Сучасна структура, функції фінансової гвардії встановлені законом від 1959 р. Вона входить до складу міністерства фінансів і має власну академію, училище унтер-офіцерів, легіон курсантів. Міністерство фінансів Італії займається тільки доходами, у нього входять податкові й митні органи [10, c.31].

Фінансова гвардія є єдиним військовим органом Італії, уповноваженим у фінансових питаннях.

Офіцери фінансової гвардії з метою здійснення функцій митного контролю прикомандировані в різних країнах світу.

Питаннями оподатковування при експорті-імпорті товарів із країн, що не входять у Європейське Співтовариство, займається митне агентство, що також підпорядковується Міністерству економіки й фінансів.

Питання реєстрації нерухомості й ведення кадастру перебувають у компетенції агентства державного майна [8, c.161-162].

Розбіжності між платниками податків і податкових органів Італії (у тих випадках, коли спірна ситуація не врегульована в АПН) розв'язують податкові комісії. Вони являють собою трирівневу систему судів, що спеціалізуються винятково на податкових суперечках: перший рівень — провінційна податкова комісія, другий — регіональна податкова комісія, третій - Колегія податкових суперечок Верховного суду [8, c.162-163].

Щорічно податкові управління перевіряють від 3 до 5% представлених декларацій про доходи. Взаємини між податковими відомствами й підприємцями по прямих податках беруть початок з моменту заповнення річної декларації про доходи. Є кілька зразків таких декларацій, установлених у податковій системі. Один з них являє собою найбільш просту форму декларації про доходи. Платник податків (у цьому випадку працюючий за наймом або перебуваючий на пенсійному забезпеченні), що має ще й інші джерела доходів і бажає скористатися перевагами відрахувань і знижок, заповнює цей зразок і представляє його своєму роботодавцеві або ж в автоматизовані центри по сприянню в питаннях оподатковування. Дебет і кредит на суму податку буде безпосередньо компенсований при видачі зарплати, пенсії.

Інший зразок є розповсюдженою формою заповнення декларації про доходи, що охоплює доходи, отримані в результаті виробничої діяльності або від володіння предметами, що приносять дохід. Його суб'єктами виступають фізичні особи, підприємці й особи вільної професії. Даний зразок повинен містити відомості в чіткому й аналітичному порядку, наприклад: про доходи підприємства, доходи домохазяїнів і землевласників, доходи осіб, що працюють за наймом і мають власну справу, доходи від капіталу. Тут же вказуються й всі витрати, понесені в процесі одержання доходів.

Наступний зразок використовується стосовно доходів компаній, товариств, які потім будуть віднесені відповідно до часток, квот до окремих акціонерів, членів товариства для сплати податків.

Є й зразок, що повинен бути заповнений і представлений товариствами, які поєднують капітали з відповідальністю учасників у межах вартості їхніх внесків.

І, нарешті, є універсальний зразок для всіх платників податків (підприємців, приватних осіб, приватних фірм або товариств із обмеженою відповідальністю), які перерахували певні грошові суми третім особам шляхом утримання податку при виплаті сум. У даному виді декларації повинні бути зазначені всі платники податків, яким були виплачені гроші, із вказівкою валових сум і нетто даних утримань. Головною функцією даної декларації є те, що вона дає можливість податковим управлінням проводити "перехресний" контроль між деклараціями платників, які одержують і видають кошти.

Перевірки, проведені податковими органами, розділяються на вибіркові, по жеребкуванню, з інших причин (зі сфери підвищеної податкової значимості, особливого виду робіт або товарів, важко контрольованого порядку сплати податків).

Традиційне повідомлення про контролювання з боку податкових органів є завершальним етапом позовів по виявленню доходів, проведених податковими управліннями.

На практиці повідомленню про контролювання доходів передує ряд трудомістких процедур попереднього слідства, що складаються з одержання відомостей, розсилання питальних аркушів, банківського контролю й "перехресних" перевірок. Тільки за умови правильного, ґрунтовного й такого, що має юридичну силу, попереднього слідства повідомлення про контролювання може витримати заперечення по всіх позиціях при судовому розгляді по скарзі платника податків.

Основні типи контролю, застосовувані податковими органами:

1. Аналітичний контроль - податкові управління вносять коректування в зазначені в декларації дані на основі бухгалтерських записів, проводок. Його невід'ємною умовою є правильне й точне ведення бухгалтерського обліку. Як правило, дана форма контролю вимагає проведення перевірки бухгалтерських записів і всієї документації підприємства.

2. Індуктивний контроль проводиться, якщо в декларації не повністю зазначені джерела доходів, відсутній ряд бухгалтерських записів, є серйозні порушення правил бухгалтерського обліку.

3. Частковий контроль проводиться безпосередньо по реєстру платників податків. Прикладом часткового контролю може слугувати практика контролю доходів на підставі "передбачуваних коефіцієнтів доходу".

4. Скорочений контроль полягає в тому, що при виявленні в платника податків платоспроможності, що перевершує ту, котра зазначена в декларації про доходи, податкові бюро мають повноваження вносити необхідні зміни в зазначений сукупний дохід.

Перевірки або ревізії завершуються прийняттям відповідного акту і його розсиланням департаменту по прямих податках, департаменту по обліку ПДВ, архіву й картотеці платників податків, відділу по обліку податків з нерухомості, місцевому податковому управлінню [10, c.31-33].

Таким чином, слід сказати, що в Італії система контролю за сплатою податків є чіткою, зрозумілою та ефективною. На нашу думку, деякі її елементи можна було б запозичити, адаптувавши їх до українських реалій.

Так, враховуючи велику кількість листів, роз’яснень та інших документів Державної податкової адміністрації України, значна кількість яких протирічить один одному, а також законодавству України, було б доцільно ввести систему запитів платників податків з зазначенням жорстко встановлених строків для відповіді. Це значно зменшило б кількість помилок та зловживань.

Висновки

Підводячи підсумки, можна сказати наступне.

Податкові правовідносини Італії мають багатовікові традиції, які починаються із Давнього Рима.

Саме в Давньому Римі було закладено підвалини нинішньої системи оподаткування, зокрема, проведено відмежування прямих податків від непрямих, а також винайдено систему відкупників, яка довгий час заважала розвиткові податкової системи.

Слід зазначити, що в Давньому Римі податки для мешканців різних територій були різними. Так, громадяни сплачували менше податків, ніж не-громадяни, мешканці самого Риму – менше, ніж мешканці провінцій, менш лояльні місцевості обкладалися більшими податками.

Спочатку в самому Римі населення не сплачувало податків у мирний час, обкладаючись ними лише під час воєн. Видатки на управління містом і державою були мінімальними, оскільки вибрані магістрати виконували свої посади безоплатно, часом вкладаючи власні кошти. Головна стаття видатків - будівництво громадських будівель - звичайно покривалася за рахунок здачі в оренду громадських земель.

Потім, будучи державою-загарбником, Рим обкладав даниною (контрибуціями) завойовані землі, полегшуючи податковий тягар для власного населення. У колоніях уводяться комунальні (місцеві) податки й повинності. Як і в Римі, їхня величина залежала від розміру майна громадян, і визначення суми податків здійснювалося кожні п'ять років.

Однак держава розросталася, тому виникла потреба обкладати податками й громадян Риму. Так, наприклад, в 6 р. н.е. імператор Август увів податок зі спадщини - 5%. Податком зі спадщини обкладалися лише громадяни Рима, але не провінцій. Податок носив цільовий характер. Отримані кошти направлялися для пенсійного забезпечення професійних солдатів. Найближчі їх родичі були від нього звільнені.

Сучасна система оподаткування Італії багато узяла від давньоримської, з урахуванням, однак, сучасних реалій.

Кількість документів, які регламентують оподаткування в сучасній Італії, є завеликою. Італійці намагаються боротися з цим, вважаючи, що така ситуація має несприятливі наслідки для держави. Так, навіть не кажучи про зловживання, робиться багато помилок особами, які не змогли до кінця розібратися в численних правових нормах. На нашу думку, Україні, яка, на жаль, іде тим самим шляхом, варто замислитись над власним законодавством.

Податкова система Італії включає наступні основні види податків:

1. Національні податки;

2. Обласні податки;

3. Комунальні податки.

а) земельна власність, нерухомість і будівлі;

б) капітал;

в) робота за наймом та вільні професії;

г) підприємництво;

д) інші джерела.

Прибутковий податок з юридичних осіб поширюється на всі промислові, комерційні й кредитно-фінансові компанії на території країни, а також на їхні закордонні філії. Під нього підпадають і дрібні приватні підприємства, що не мають статусу акціонерних товариств, але побудовані на участі на паях у капіталі (партнерства, кооперативи й ін.).

Місцевих прямих податків в Італії існує безліч.

До непрямих податків в Італії відноситься, перш за все, податок на додану вартість. Крім того, до групи податків з ділових операцій відносяться гербовий, реєстраційний, концесійний податки. Серед непрямих податків також слід виділити мита й збори, податок з лото і лотерей, виробничі і комерційні акцизи тощо.

Функції по організації діяльності податкової служби Італії покладені на Департамент податкової політики Міністерства економіки й фінансів. До складу департаменту входять 8 відділів. В 2001 році зі складу міністерства виділені 4 агентства, у т.ч. Агентство податкових надходжень (АПН). Воно управляє й здійснює контроль за діяльністю регіональних (обласних) управлінь і місцевих (провінційних, які, у свою чергу, складаються з муніципальних) інспекцій АПН. Усього в Італії 19 обласних, 2 регіональні управління АПН і 388 місцевих (провінційних, муніципальних) інспекцій АПН. В АПН всіх рівнів працює близько 70 тис. державних службовців.

Перелік використаних джерел

1. Андрущенко В.Л., Данілов О.Д. Податкові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.:Комп’ютер прес, 2004. – 300 с.

2. Иоффе М.Я., Князев В.Г., Пансков В. Г., Черник Д.Г., Попов Б.В. Налоговые системы зарубежных стран: Учебник для студ. вузов / В.Г. Князев (ред.), Д.Г. Черник (ред.). — 2. изд., перераб. и доп. — М. : Закон и право, 1997. — 191с.

3. Крисоватий А.І. Податкові системи зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл.. — Т. : Економічна думка, 2001. — 258с.

4. Литвиненко Я.В., Якушик І.Д. Податкові системи зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2004. — 208с.

5. Налоги и налоговое право Учебное пособие / под ред. А.В. Брызгалина. - М.-1997. - 600с.

6. В Италии еще можно расплачиваться лирами // Новости туризма. – 2006. – 3 октября. – С.2

7. Итальянские власти одобрили «налог на туристов» // Новости туризма. – 2006. – 13 ноября. – С.2

8. Куницын Д.В. Налоговая система Италии // Налоговый вестник Сибири. – 2005. - № 3 (19). – С.157-169

9. „Налог на богатых” введён на Сардинии //Новости туризма. – 2006. – 29 августа. – С.2

10. Телятников Н.Б. О налогообложении в Италии // Финансы. – 1995. - № 3. – С.3 0-33

11. Тихонов А. Налоги, или Предложения, от которых нельзя отказаться // Вокруг Света. – 2006. - № 6 (2786)

12. Иловайский С.И. Учебник финансового права. – Одесса, 1904 // Allpravo.ru. – 2005. - <http://allpravo.ru/library/doc4396p0/instrum4397/item4417.html>

13. Мориарти Р. Проект Италия: Особенности налоговой системы Италии. – 2005. - < http://www.italyproject.ru/business_pravo/tax_system.htm>

14. Мориарти Р. Проект Италия: Структура налоговой системы Италии. – 2005. - < http://www.italyproject.ru/business_pravo/tax_structura.htm>

15. Учебн ые материалы Всероссийской государственной налоговой академии: История мировой системы налогообложения: Древний Рим // Управление федеральной налоговой службы России по г.Москве, 2005. - <http://www.mosnalog.ru/page.asp?id=98b772-e7bb512040--7fff>