| Скачать .docx |
Дипломная работа: Вплив податкоавої політики на діяльність підприємства
Магістерська робота на тему:
„Податкова політика та її економічна оцінка”
зміст
Вступ. 3
Розділ 1. Детермінанти податкової політики в Україні. 5
1.1. Необхідність державного регулювання економіки та межі державного втручання. 5
1.2 Принципи функціонування податкової системи ринкового типу. 29
1.3 Основні напрями податкової політики в Україні 39
Розділ 2. ста н податкової політики в сфері оподаткування доходів фізичних осіб в Україні 54
2.1. Альтернативні зміни в оподаткуванні доходів фізичних осіб в Україні 54
2.2 Прогнознозуваання надходжень податку з доходів фізичних осіб на 2004 рік 58
2.3. Проблема детінізації доходів громадян в контексті змін щодо оподаткування доходів громадян. 64
Розділ 3. Застосування зарубіжних моделей податкової політики для умов України 70
3.1 Податкова політика зарубіжних країн в сфері оподаткування доходів громадян 70
3.2 Стан податкової політики країн світу в контексті глобалізації економік країн світу. 88
3.3. Модельне порівняння дії основних податків країн світу. 92
Розділ 4. Охорона праці в органах ДПС.. 98
4.1. Нормативно-правова база охорони праці в Україні. 98
4.2. Організація охорони праці в ДПІ Оболонського району м. Києва. 100
4.3. Умови праці на робочому місці в ДПІ Оболонського району м. Києва. 101
4.4. Профілактика травматизму та профзахворювань в ДПІ Оболонського району м. Києва. 115
Висновки. 119
Список використаних джерел. 120
Додатки. 123
Вступ
Актуальність теми дослідження. У 90-х рр. минулого століття Україна була вимушена практично з нуля будувати власну систему оподаткування. Вона мала водночас як відповідати вимогам ринкової системи господарського регулювання, так і виходити зі специфічних рис трансформаційних процесів, що відбувалися в українській економіці. Недосконалість нормативних актів у сфері оподаткування, часто некритичне копіювання досвіду розвинутих країн, невпинне загострення трансформаційної кризи призвели до формування в країні складної, заплутаної, суперечливої та неефективної податкової системи.
Значний податковий тягар гальмує економічне зростання в Україні, перешкоджає розвиткові інвестиційних процесів, послаблює конкурентоспроможність українських підприємств. Податкова система «карає» суб’єктів, які здійснюють вкладення в економічний розвиток. Між тим зниження податкових ставок загрожує скороченням бюджетних надходжень, що може призвести до порушення виконання державою покладених на неї функцій, зокрема у соціальній сфері. Податкова реформа має вирішувати зазначену суперечність, забезпечити раціональний баланс між фіскальною та регуляторною функціями податків, забезпечити підпорядкованість податкової політики стратегічним завданням довгострокового економічного зростання та якісної структурної перебудови національної економіки.
Кроки, які останнім часом зроблено Україною у напрямі модернізації податкової системи, не знімають потреби в підготовці та здійсненні її більш ґрунтовних перетворень, спрямованих на формування передумов та стимулів для запровадження інноваційної моделі соціально-економічного розвитку.
Питання податкової реформи є предметом досліджень багатьох науковців та наукових колективів. Зокрема, під керівництвом доктора економічних наук Б. Губського ще у 2000 р. було підготовлено детальну концепцію реформування податкової системи України[1] . Слід також відзначити глибокі наукові дослідження проблем впливу податкової системи на структуру національної економіки, здійснені Л. Шаблистою[2] , аналіз методологічних основ та процесу становлення податкової системи, проведений А. Соколовською[3] , оцінки реального рівня податкового тягаря, здійснені академіком НАНУ О. Амошею[4] та низку інших наукових праць з цієї тематикиЛисюк В. С., Луніна І., Білостоцька В. О., Островецький В. І., Лондар С., Чугунов І., Эрхард Л., Вишневский В., Липницкий Д., Бобоев М., Кашин В., Я. А. Жаліло, О. І. Барановський, В. В. Головко та інш.
Метою дипломної роботи поставлено спробу проаналізувати основні завдання, які стоять перед податковою реформою в Україні, та визначити головні обмеження, які постають для такої реформи у зв’язку з сучасним станом соціально-економічної системи. Базуючись на зазначеному аналізі, автори висувають власні рекомендації щодо основних напрямів перетворень податкової системи та їхнього місця у стратегії стійкого економічного зростання та інноваційного розвитку. Значна увага приділяється проблемі оподаткування доходів фізичних осіб, прогнозуванні надходжень за новими правилами оподаткування, використання даних досліджень може бути спрямоване на реалізацію стратегічних завдань формування інноваційної моделі розвитку України.
Для виконання мети були поставлені наступні завдання:
- розглянути межі державного втручання держави в процеси регулювання економіки країни;
- розглянути основні принципи функціонування податкової системи ринкового типу;
- зробити огляд сучасного стану податкової політики України;
- розглянути альтернативні системи оподаткування доходів фізичних осіб, та зробити аналіз можливих наслідків;
- вивчити проблеми ухилення від сплати податку на доходи фізичних осіб та втрати держави;
- проаналізувати зарубіжний досвід у сфері оподаткування доходів фізичних осіб;
- визначити вплив глобалізації економік країн світу на податкову політику держави;
- розглянути моделі основних податків країн світу;
- розглянути питання охорони праці в органах ДПС України.
Об’єктом дослідження є податкова політика держави у сфері оподаткування доходів фізичних осіб.
Предмет дослідження складають нормативно-правові акти, що регулюють порядок оподаткування доходів фізичних осіб в Україні, статистичні матеріали щодо оподаткування доходів фізичних осіб та зарубіжний досвід країн у цій сфері.
Теоретичну основу дослідження складають нормативно-правові документи України, такі як Конституція України, Закони України, Укази Президента, Постанови Верховної Ради та Уряду України, дані Міністерства фінансів, Державного комітету статистики, Державної податкової адміністрації та інших міністерств і відомств України, монографічна й періодична література.
Інформаційну базу дослідження складають звітні дані Міністерства фінансів України, Держкомстату України, Державної податкової адміністрації України.
У першому розділі роботи буде розглянуто межі державного регулювання економіки, принципи функціонування податкової системи ринкового типу та сучасні аспекти податкової політики України в сфері оподаткування доходів фізичних осіб.
Другий розділ роботи присвячено аналізу пропонованих раніше підходів до оподаткування доходів фізичних осіб, проведено оцінку майбутніх наслідків реформи оподаткування доходів фізичних осіб та розглянуто основні аспекти детінізації сфери оподаткування доходів фізичних осіб в Україні.
В третьому розділі буде розглянуто зарубіжний досвід з питань оподаткування доходів фізичних осіб, вплив глобалізації на стан податкової політики країни та моделі основних податків країн світу.
Розділ 1. Детермінанти податкової політики в Україні.
1.1. Необхідність державного регулювання економіки та межі державного втручання
Системоутворюючий вплив на процес еволюції податкової системи передусім мають відносини, які визначаються місцем та значенням ролі держави в суспільстві. Вони завжди були тим стрижнем, навколо якого розвивалися податкові відносини і формувалися податкові системи всіх країн.
Враховуючи те, що наше суспільство в цілому і держава зокрема переживають трансформаційний процес, який не мав аналогій у світовій практиці, важливо зрозуміти його сутність і, виходячи з існуючих закономірностей розвитку держави та, відповідно, її функцій у сучасних умовах, сформувати таку податкову систему, яка б відповідала потребам не тільки сьогодення, а й була здатна вирішувати проблеми, у першу чергу економіки, у перспективі.
Теоретичні концепції ролі держави в економіці мають багате історичне підґрунтя. Держава як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму найбільш влучно: визначена Гегелем. Це сутність, влада якої перевершує все, що можна було б їй надати. Вона наділена волею; яку виявляє через державні дії (ухвали законодавчих актів, запровадження особистого стану) і завдяки яким змушує виконувати чи відміняє ті чи інші дії. Нарешті, вона має права та обов'язки щодо забезпечення нормальних умов життєдіяльності своїх громадян. Тобто Гегель розглядає державу не лише як засіб, але і як мету, її права потребують особливої поваги й шани, і до них треба підходити з тими без особистісними установками, які застосовуємо до явищ, що мають природу цілей у самих собі. Етатизм Гегеля, а саме: принцип суверенності держави і державних форм вияву, організації і дії, які визнаються еталоном, по суті, є необхідною умовою для будь-якої концепції і практика домінування правової держави.
Філософська економічна думка щодо ролі держави в регулюванні економіки вказує на пряме ставлення суспільної влади до функціонування суспільного господарства будь-якої розвиненої економічної системи. Питання про роль держави — це питання про фундаментальні складові суспільного господарства, тобто його цілі, структуру, функціональний механізм тощо. Історія людської цивілізації не дає прикладів економіки, вільної від держави, чи такої, що не потребує держави, хоча ступінь і зміст втручання були різними. Починаючи з меркантилізму і завершуючи сучасними теоріями економічної політики, можна прослідкувати еволюцію теоретичного обґрунтування та практичного інструментарію державної економічної політики. 1, разом з тим, за визнанням одного з найбільш відомих фахівців економіки державного сектора Джозефа Е. Стігліца, дебати продовжуються і сьогодні. У цілому зроблено значний внесок у розуміння економіки державного сектора, хоча залишається багато питань, на які зараз ще не існує однозначної відповіді і, крім того, постійно з'являються нові. Разом з тим, передбачити подальшу еволюцію такої ролі можна лише з урахуванням попереднього розвитку та сформованих історичних закономірностей.
Думка, що для найповнішого задоволення суспільних потреб необхідний сильний уряд, отримала найбільш широке визнання в XVII — XVIII столітніх у поглядах прихильників школи меркантилістів. Вони обстоювали необхідність активних дій уряду для розвитку промисловості й торгівлі. Заснована на теорії меркантилізму протекціоністська політика держави вперше використала елементи розподільчої системи (тарифи, мито) для обмеження ввезень у країну. Як зазначає М. Кондратьєв, "система меркантилістів, по суті, рівним чином була системою практичної політики, системою, яка в основному відповідала на питання, яким чином бути народному господарству і як повинна себе вести щодо нього державна влада". Активна участь держави у народному господарстві того періоду забезпечила багатьом європейським державам економічне процвітання.
Водночас наявність у світі держав, які мали сильний уряд, результати дій якого були неадекватними економічному стану держави, призвела до пошуків причин таких розбіжностей. Дати відповідь на це запитання зробив спробу Адам Сміт у своїй першій праці "Багатство націй" (1776). Тут обстоювалася думка, що ефективнішим способом виробництва є прагнення людей до задоволення власних потреб (мотив особистої вигоди) та конкуренція, які, врешті-решт, сприяють задоволенню суспільних потреб. На думку А. Сміта, до визначальних мотивів розвитку суспільного виробництва належить, передусім, зростання продуктивної сили праці, завдяки якій "усі предмети поступово ставали б більш дешевими і на їх виробництво необхідно було б витрачати все меншу кількість праці", тому що із зростанням продуктивної сили праці "при затратах меншої кількості праці виробляється більша кількість виробів". Разом з тим, він зазначав, що "кількість продукту, отриманого із землі, рудників, рибальства, передбачає їх природну продуктивність і залежить від розмірів та належного використання капіталів, застосованих до них. Тобто крім зростання продуктивної сили та інтенсивності праці не менш важливим фактором суспільного виробництва є накопичення капіталу - засобів виробництва у формі основних фондів та матеріально-технічних ресурсів. Обмеження, що накладалися кількістю засобів виробництва, потребували суспільної організації праці. Звідси повна свобода у ринкових відносинах, яку проголошував А. Сміт, у практичній площині вимагала введення певних обмежень. Така суперечність пов'язана з поєднанням А. Смітом у методологічному плані двох різних, по суті протилежних способів пізнання економічного життя: аналітичного та описового. Намагаючись заглибитися в анатомію та фізіологію капіталістичної системи виробництва і виявляючи, таким чином, її внутрішні закономірності, фактично було описано та класифіковано зовнішню оманливу видимість цих явищ і зафіксовано залежності, які виступають на поверхні. Ідеї А. Сміта мали значніший вплив на державу. Переважаючою, стала думка щодо обмеження ролі уряду. Економіка керується "невидимою рукою", що спрямовує її до виробництва необхідного найбільш якісного товару. Найвизначнішими економістами XIX століття (Джон Стюарт Міл та Наео-старший) була оприлюднена доктрина, відома як "дозволяйте робити (чого хочуть)", яка не визнавала втручання Уряду у справи приватного сектора. Вільна конкуренція вважалася найкращим засобом захисту інтересів суспільства.
Починаючи з 20-х років XX століття, розвиваються ідеї мінімалістської держави. Спираючись па традиційні положення неокласичної ринкової концепції, її представники (Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмеп) неухильно висловлювали думку про неефективність державної інтервенції в економіку.
Історія свідчить, що не всі мислителі того часу були прихильниками цих .поглядів. Реальність спонукала до появи інших теорій. Найефективніше ці спроби були реалізовані соціальними теоретиками (Карл Маркс, Сісмонді, Раберт Оуен). Вони захищали провідну роль держави в контролі над засобами виробництва. Згідно з теорією К. Маркса, на певному етапі суспільного розвитку в умовах подальшої концентрації капіталу його "монополія стає кайданами того способу виробництва, який виріс при ній та під нею. Централізація засобів виробництва та усуспільнення праці досягає такого пункту, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає, б'є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють". Завдяки таким поглядам ще чіткіше була проілюстрована необхідність суттєвих обмежень повної свободи у ринкових відносинах. Ця доктрина, як відомо, була абсолютизована в СРСР і зазнала невдачі.
Особливо значних змій питання про вирішення проблем місця і ролі держави .в регулюванні соціально-економічного розвитку зазнало впродовж XX століття, яке дало багато прикладів неефективності ринкових важелів, зокрема, вільної конкуренції. Аналізуючи ринкові невдачі за період від Великої депресії (30-ті роки) до початку 60-х років, економісти та політики, як зазначає Дж. Е. Стігліц, стикнулися з тим, "що економіка вільного ринку, навіть найбагатшого у світі, виявилася неспроможною задовольнити деякі основні потреби суспільства. Така модель економіки завжди породжувала періоди безробіття, і деякі з них мали масовий характер. За часів Великої депресії рівень безробіття сягнув 25 %, а національний продукт, порівняно з піковим 1929 р., зменшився приблизно па ЗО %"7.
Уряд США, долаючи депресію 30-х років реалізував ряд програм, які отримали загальну назву "нового підходу". Саме в цій країні ліберальний реформізм пішов шляхом соціалізації ринкової системи, значною мірою підкоривши інтереси приватного підприємництва громадським і національним інтересам. Прийняті програми стосувалися як стабілізації рівня економічної діяльності, так і розв'язання конкретних соціально-економічних проблем (соціальне забезпечення, страхування від безробіття, федеральне страхування вкладників тощо). Ряд програм були розроблені та реалізовані впродовж 60-х років, коли президент Ліндрн Б. Джонсон оголосив "війну з бідністю". У результаті після Другої світової війни країна досягла небувалого рівня розвитку.
В Європі, що відзначалася глибокими традиціями соціал-демократичного руху та націоналізації приватної власності, розроблялися і втілювалися моделі, у яких різною мірою поєднувалися економічна свобода та громадський контроль, план і ринок, децентралізація і централізм, Найбільш відомі альтернативні концепції "соціального ринкового господарства" - Л, Ерхард, В. Оикеи, д. Коул, Е. Кросленд, Г. Мюрдаль.
Водночас уже у 70-х роках фінансова криза зумовила необхідність більш критичного аналізу здійснених кроків. Головні результати цього аналізу - виявлення обмежень урядової діяльності, що перешкоджають успішній державній економічній політиці. Серед них було названо: обмеженість інформації .уряду; обмежені можливості урядового контролю за окремими наслідками власної діяльності; обмеженість його впливу на бюрократію; обмеження, які накладаються політичними процесам. Проте це були саме обмеження, а не заперечення впливу держави в економіці. У країнах з розвиненою економікою вже майже чверть століття не виникає суперечок щодо важливості ролі держави в регулюванні економіки.
XX століття накопичило досвід практичного втілення авторитарної ролі держави у суспільно-економічному розвитку. Існування загальнодержавної форми власності створило умови та можливості такого гіпертрофованого впливу державі! на розвиток економіки, який здійснювався через вплив загальнодержавних інститутів влади на кожного окремого економічного суб'єкта та їх взаємодію. "За державного соціалізму в його чистій формі всі економічні рішення ухвалює держава. Де-факто існує лише один економічний агент - держава. Ступінь свободи для окремих підприємств нульовий: усі рішення щодо цін, кількості затрачених факторів виробництва та обсягу виробництва,фірм-постачальників і фірм-покупців уже ухвалено. Окремі підприємства є просто підрозділами національної економіки (частинами єдиної майстерні, як називали це Бухарін та Преображенський)"8.
У результаті практика взаємодії держави й економіки окреслила дьа типи теоретичних систем. Перший -- держава — "нічний сторож", вимушена необхідність, пов'язана з потребами підтримки сприятливих умов для розвитку приватної економіки і стабільності громадянського суспільства. Другий - держава - основа керованого розвитку системи вільного підприємництва, трансформатор системи "експропріаторів" у цивілізовану ринкову систему.
Зміну ролі держави і державного регулювання економіки впродовж XX століття яскраво ілюструє такий загальний показник, як питома вага державних витрат у ВВП. Якщо у промислове розвинених країнах Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) у 1870 році цей показник становив 8 % ВВП, то протягом наступних ста років зріс у 5,5 раза (у 1917 р. - 15 % ВВП; у 1980 р. -43-44 % ВВП; у 1995 р. -48-49 % ВВП). За період з 1950 до 1993 року частка державних витрат у ВВП зросла у США з 20 до 38 %, у Японії - з 20 до 38 %, у Великій Британії - з 36 до 50 %, у Франції — з 31 до 54 %. Зараз, як зазначається , у Звіті про світовий розвиток — 1997 "Держава у світі, що змінюється", підготовленого Світовим банком, державні витрати досягають майже половини ВВП у промислово розвинених країнах ОЕСР і майже одну чверть — у країнах, що розвиваються. Такі тенденції відбилися на динаміці питомої ваги податків у ВВП. При всіх умовностях оцінки ВВП, на початку XX століття видно, що від податкових стягнень у середньому 10 % ВВП до Першої світової війни країни підходили до 20 % в середині століття. Зараз ця частка коливається в межах від ЗО % до 50 % ВВП. Зокрема, у 1996 році вона становила у США — ЗО %, Японії — 31 %, Великій Британії - 37 %, Франції — 44 %. Лідерами є Данія, Швеція та Бельгія, де цей показник перевищував 50 %.
Наведені дані ілюструють різний ступінь втручання держави в економіку та його нерівномірність у розрізі окремих країн, однак жодною мірою не можуть свідчити про ефективність державного навантаження на економіку. Відповідь на таке питання є предметом активної дискусії та пошуків, у тому числі й цієї роботи. У даному випадку слідлише відзначити досить поширену думку про те, що багато країн у сучасних умовах фактично досягли межі перерозподілу частки ВВП через бюджет, особливо з огляду на цю проблему в соціально-політичному розрізі. Подальше зростання такої частки здатне викликати якісні зміни в економічній природі суспільства.
При всіх розбіжностях, які проглядають при аналізі фіскальної політики, історична динаміка трансформації ролі держави свідчить про залежність питомої ваги дохідної та видаткової частин бюджету у ВВП від рівня розвитку окремої країни, ступеня втручання держави в економіку. Це позначається й па можливостях виконання державою своїх функцій.
Економічна теорія дає й інші точки зору па проблему закономірностей щодо державних витрат. Так, у 1863 р. А. Ватером був розроблений "Закон про постійно зростаючу державну діяльність". Він передбачав, що держава не обмежуватиме свої функції традиційною діяльністю правової держави. Вона дедалі більше буде брати на себе завдання, зумовлені цілями культури і добробуту. Природно, це зумовить і відповідне зростання рівня державного навантаження на економіку. Однак однозначної оцінки обґрунтованості тенденції зміни державних видатків отримано не було. Зафіксована тенденція значною мірою була поверхневою, оскільки абсолютне зростання частки держави не завжди означало відносне. З огляду па ціну, яку необхідно заплатити за забезпечення загального добробуту, спеціалістами МВФ зроблено висновок про можливість зниження частки державних витрат без втрат для суспільного добробуту10. Можливість зниження частки витрат держави зумовить відповідні рішення і щодо податкової політики.
У демократичних країнах, де існує інститут виборів, розмір і роль держави залежить від процедури прийняття політичних рішень. У найбільш простому випадку, коли функціонує пряма демократія, тобто коли політичні рішення приймаються окремими учасниками голосування безпосередньо, працює модель, з учасником голосування, який має менший дохід. Вона показує що розмір держави детермінується пріоритетами так званого "середнього виборця". Ця концепція ґрунтується па простій ідеї. Кожен виборець прагне до максимізації функції індивідуальної корисності, тобто є раціональною особою, і, виходячи з того доходу, який він здатен отримати, вирішує для себе, яку його частку віддати державі у формі податків. За умови відсутності Із кожної особи-члена певного суспільства розбіжностей у соціально-економічних пріоритетах, відповідно, не було б ніякої незгоди щодо розміру держави та рівня її витрат.
На практиці, звичайно, виконання цієї умови неможливе. Тому в країнах, що гарантують свободу волевиявлення кожної окремої особи, тобто демократіях, більш ефективною є мажоритарна система голосування, яка дозволяє дійти згоди щодо розмірів держави. Рівновага мажоритарної системи голосування представляє собою кількість суспільного блага, якого потребує індивідуум з медіанним доходом. Відповідно, якщо його вимоги змінюються, необхідно очікувати і змін у рійні державних видатків.
В Україні відбуваються постійні зміни процедур прийняття політичних рішень. Сьогодні спостерігається загальна тенденція до збільшеним ролі пропорційної системи голосування, відповідно, роль мажоритарної зменшується. Це дає певні підстави стверджувати, що негативні економічні, демографічні й політичні процеси в Україні, які мали і мають місце у перехідний період, породжують і концептуальні суперечності податково-бюджетної сфери.
З одного боку, у нашому суспільстві чітко простежуються інтереси економічних сил, угруповань, що в більшості представляють національний капітал. Вони прагнуть зменшення податкового тягаря, відповідно, має зменшитися і роль держави. Але з іншого — третина населення України — це пенсіонери, які прагнуть до відтворення соціальних стандартів, що надавала їм адміністративно-командна економіка, тобто голосують за лівих. Подібна структура електорату в Україні прямо порушує основну умову ефективності демократії: усі особи, що приймають рішення, є одночасно споживачами суспільних благ і платниками податків". Пенсіонери не є платниками податків а отже, прагнення до ліберальної моделі не підкріплюється вимогами третини українських виборців.
Відсутність політичної угоди, консенсусу між інтересами різноспрямованих соціальних угруповань є одним із головних чинників, які породжують антагоністичні суперечності щодо ролі та функцій української держави і надають особливої специфіки бюджетно-податковим проблемам. У свою чергу, без відповідних перетворень, максимальної ефективності методів державного регулювання неможливо вирішити макроекономічні проблеми перехідної економіки. Політика витрат - одна з найпомітніших рис державного управління економікою. Говорячи про вектор розвитку такої політики, слід враховувати ЇЇ багатогранність. З одного боку, вона уособлює та пояснює трансформації ролі держави в економіці. З іншого - динамічний характер бюджетних видатків безпосередньо зумовлений динамізмом ролі держави. Ці процеси відбуваються і в сукупності їх елементів, і кожен з них має свій, особистий вектор розвитку, притаманний саме даній сфері. У такому розумінні політика витрат у цілому є багатовекторним процесом. Та все ж названі складові знаходяться у певній субординації. Оскільки мова йде про політику витрат як цілісність, то визначального значення набуває загальний вектор її розвитку. Очевидно, що це повністю стосується і податкової політики. Сутність, роль, розмір, функції держави виступають першопричиною щодо функціонування окремих елементів, вибору методів державного регулювання економіки (зокрема, бюджетно-податкових), їх ефективності. У такому розумінні сутність та закономірності трансформації ролі держави в економіці здійснюють Перетворюючий вплив на політику витрат, податкову політику, які як частини системи підпорядковані цілому. Тому важливо в першу чергу приділити увагу детермінантам, які впливають, насамперед, на формування змістовних ознак економічної ролі держави. А в подальшому звернутися до проблеми ефективності економічної ролі держави через її фіскальну політику, податкову систему, податки. Загальні тенденції історичної взаємодії держави та економіки дозволяють зробити висновок, що суперечності, які визначилися на історичних етапах державного втручання в економіку, не просто теоретичне підґрунтя, а авторитетна засторога при обґрунтуванні практичної моделі. Сьогодні при визначенні економічної політики вони спонукають до необхідності виваженого ставлення до дій як "невидимої руки", так і держави. Ефективність цих дій в обох випадках можлива лише за певних обмежень. Варто ще раз наголосити, що і системи вільного ринку, коли втручання держави мало епізодичний характер, і всепоглинаюча директивна економіка себе вичерпали. Цепідтвердили Велика депресія 30-х років у США і розпад економіки СРСР па початку 90-х років. У більшості країн на зміну прийшла система економічного управління, яка поєднує ринкові та адміністративні важелі регулювання і управління в їх певних пропорціях у кожній окремій державі. Та як би не були поширені у світі методи ринкової саморегуляції, якою б високою не була частка приватного сектора в економіці, держава, змінивши у ході еволюції свої функції у системі економічного управління, не стала і не повинна стати другорядним фактором соціально-економічної динаміки. У цьому і полягає одна з головних ознак сутності економічної ролі держави в ринковій економіці, яка накладає суттєвий відбиток на хід розв'язання всіх пов'язаних з нею проблем. На жаль, це не завжди послідовно втілюється. Останнє підтверджується досвідом новітньої історії України. Мінімізація ролі держави на старті ринкових перетворень, непослідовність, поверховість дій та заходів держави з реформування господарської системи в подальшому, недостатня концептуальна визначеність не лише механізму, а й самої ідеї необхідності та місця держави в трансформаційних перетвореннях (про це більш докладно буде йти мова в наступних розділах роботи), стали однією з основних причин, які відкинули українську економіку далеко назад.
Уся динаміка історичного розвитку свідчить, що держава й економіка взаємозалежні й взаємозумовлені. Якщо ми спробуємо з'ясувати, що тут первинне, то виявимо, що питання у такій постановці взагалі некоректне. Вони на рівних визначають шляхи розвитку суспільства, завжди пов'язані між собою. Інша річ — межі та форми такого зв'язку.
Такому розумінню сприяють, насамперед, об'єктивно існуючі стабільні причини, які відтворюють необхідність включення держави в економічне регулювання. Звертається увага на основні з них:
а) неможливість успішної економіки поза визначеністю і цілісністю її територіального простору, що забезпечується саме державою;
б) пріоритет держави у визначенні загальнонаціональних цілей. Бізнес, яким би масштабним він не був, зобов'язаний поважати такі цілі, рахуватися з ними. Недопустима ситуація, коли той чи інший бізнес або підприємницька група підпорядковують собою цілі й духовні цінності нації;
в) узгодження економічних інтересів у межах усієї країни. Якщо система балансу інтересів підпорядковується економічно-політичнимцілям окремої соціальної групи, це призводить до соціальних потрясінь і, нарешті, до кризи держави.
Украй важливо також зважати й на те, що економіка живить державу в усіх цивілізаціях. З іншого боку; кожна економічна операція невіддільна від умов, що диктуються державою. Це підтверджується всім ходом історичного процесу. Здійснити суспільний товарно-грошовий процес, що лежить в основі економіки, без участі держави, її влади, волі та порядку неможливо. Діючі в економіці принципи приватної ініціативи і вигоди, конкурентної боротьби, стихійної самоорганізації не забезпечують такої ефективної організації, яка б не вимагала додаткового коригування. Економічний розрахунок може працювати як на економіку, так і проти неї, породжувати протилежні тенденції, при цьому не завжди їх урівноважуючи. Регулювання ж, навпаки, здатне надати економіці можливості ефективної реалізації. До "нових правил гри", розроблених державою поряд з традиційними, які полегшують становлення і розвиток ефективного господарювання, у нових умовах відповідно до завдань трансформаційного характеру належать: нові інституції фінансового сектора економіки, інфраструктура ринків, підтримка конкуренції та вільного ціноутворення, цивілізованих відносин між суб'єктами ринку, розвиток підприємництва тощо. Економічний успіх залежить від мудрості держави, яка регулює його розвиток в усіх вищезазначених напрямах. Можна вважати гіпотезою тезу, що саме держава повинна взяти на себе відповідальність за етап і рівень економічного прогресу країни та визначати роль бізнесу у цьому процесі. У такому трактуванні проглядає наступна суттєва ознака ролі держави в новітній економічній системі, яка відповідно визначає і вибір методів її втручання в економіку.
Державне регулювання не повинно переходити в управління економікою, хоча в окремих випадках і воно буває необхідним. Управління, яке обмежується встановленням відносин "наказ — виконання", внутрішньо не притаманне економіці. Звідси витікає важлива ознака державного управління економікою: не керувати, а регулювати в межах функціональних дій самої Держави та сфер, які залишилися поза межами ринкової економіки чи її ефективності, виконуючи при цьому роль своєрідного гаранта ефективного функціонування ринкової системи. Регулювання як потреба і властивість у першу чергу самої економіки є також вимогою середовища, що охоплює економіку, аджеїї регулювання викликане не тільки суто економічними мотивами. Історична практика ілюструє проникнення держави в усі "щілини економічної системи", коли вона ставить перед собою різноманітні завдання. Усе, що є в економічній системі, може бути об'єктом державної уваги або ініціювати державні дії. Попри могутню силу приватної ініціативи вільного підприємництва, держава з її фінансовими .можливостями необхідна для вирішення позаекономічних завдань12. Через податки і бюджетні видатки держава реалізує свої функції, керуючись при цьому, в тому числі, й позаекономічними мотивами.
У 50-ті роки в економічну теорію були введені поняття нормативної і припустимої ролі держави. Перша полягає в тому, що держава повинна робити, щоб сприяти зростанню національного благоустрою. Вона ґрунтується на висновках економічної теорії. Друга характеризує фактичні дії держави. Поряд з положеннями економічної теорії, вона оперує нормативними і законодавчими актами, синтезуючи їх з практикою застосування. У ринково орієнтованих демократіях Заходу, де зародилась більшість сучасних економічних теорій, вважається, що нормативна роль держави має у своїй основі політичний процес, у якому немає інших цілей, окрім цілей індивідуальних громадян чи виборців. Саме це пояснює, чому більшість вбачає існування нерозривного зв'язку між ринковою економікою і демократією.
В ідеалі припустима і фактична роль держави повинні співпадати, тобто якщо держава буде робити те, чого від неї чекають, суспільний благоустрій максимізується. Реально ж між тією чи іншою ролями завжди спостерігається розрив, іноді досить значний. Тому в багатьох країнах відчувається велика потреба в реформах, які забезпечували б зближення позитивної і нормативної ролі.
Причини розриву між тією чи іншою роллю держави різноманітні. Однією з них є те, що поточний розвиток часто продовжує ііпзпачаї пси політикою минулих років або є наслідком попередніх рішень. Серед таких причин - відмінності між інтересами тих, хто керує, і тих, ким керують; помилки з боку політиків; недостатнє володіння інструментами економічної політики. Важливу роль відіграють і такі фактори:
- менталітет населення, який визначається культурною спадщиною або релігією, та система індивідуальних характеристик груп населення, конкретної людини щодо економіки і держави в цілому;
- рівень економічного розвитку країни, що залежно від розвиненості ринкових відносин і приватного сектора визначає потребу в більшому чи меншому втручанні;
- ступінь відкритості економіки, високий рівень якої потребує відповідного державного регулювання;
- рівень технологічного розвитку, який визначає наявність чи відсутність природних монополій, а також необхідність у регулюванні деяких нових видів діяльності;
- якість апарату державного управління, яка зумовлює межі ефективного втручання урядів в економіку.
Таким чином, окреслюється і така ознака сутності державного управління економікою, яка полягає в доцільності його здійснення тільки в межах функціональних дій самої держави та сфер, які залишилися поза межами ринкової економіки чи. її ефективності. Очевидно, що її дотримання в реальній дійсності дозволило б оптимізувати навантаження на економіку, яке реалізується державною податковою системою через податки.
У результаті постає завдання набуті системою державного управління економікою необхідної гнучкості, в основі якої відповідні теоретичні обґрунтування, оцінка реальної ситуації та наслідків стратегічних і тактичних передбачень. Щодо цих передбачень, то існують такі прогнози. Поділ періоду входження у розвинені [шикові відносини на окремі етапи дозволив відобразити основні особливості окремих країн щодо ступеня втручання держави в їх економіку та згрупувати їх за таким критерієм.
Перший етап включає широкі регулюючі функції держави щодо розгалуженого спектра економічних процесів. Він характерний практично для всіх транзитивних економік, до яких належить і Україна. Існує думка, що для України - перший етан буде продовжуватися до 2035— 2040 років.
Другий етап передбачає звуження функції втручання держави в розвиток економіки, передавши їх суто ринковим відносинам. Актуальними залишаться такі функції, як зайнятість населення, рівень інфляції, сальдо платіжного балансу, сталий рівень економічного розвитку. Невелика група країн уже пройшла перші два етапи у період з 30-х до 80-х років XX ст. і сьогодні перебуває па третьому етапі розвитку своїх економік.
Третій етап характеризується подальшим зменшенням рівня втручання держави в економіку. Лише найважливіші стратегічні завдання - контроль над інфляцією та досягнення пової якості економічного зростання — тепер стоять перед державою. На цьому етапі знаходяться такі країни, як США, Японія, Великобританія, Швеція, Франція та деякі інші. Висловлюється припущення, що саме на третьому етапі суспільство відчує потребу у пошуці пової системи суспільного ладу, у якій поєднаються позитиви капіталістичної системи та ідеали, здебільшого теоретичні, соціалістичної системи.
Кожна країна, керуючись цілями власної економічної політики, приймає рішення щодо державного втручання в економіку. Однак при цьому існує загальний вектор прийняття таких рішень, який формується під впливом сукупності факторів. Серед них слід назвати: по-перше, здатність держави через регулювання економічної діяльності суб'єктів ринку викопувати роль стабілізуючого фактора суспільного розвитку; по-друге, розуміння складності теоретичного обґрунтування та практичної реалізації присутності держави в економіці, адекватної складності самої економіки; по-третє, залежність ефективності Державного управління від умов, коли держава не керує, а саме регулює економіку в межах функціональних дій самої держави та сфер, які залишилися поза межами ринкової економіки чи її ефективності; по-четверте, гнучкість системи державного управління економікою через постійний пошук та послідовне втілення ефективних моделей і методів державного втручання, адекватних визначеним пріоритетам. Складність взаємозалежності цілого та його частин і полягає в тому, Ідо якість та послідовність практичної реалізації кожного з цих елементів здатні зумовити визначальний вплив на характер і зміст цілого. Саме тому проблема економічної ролі держави потребує подальшого осмислення теоретичного підґрунтя, схем, що узагальнюють практику взаємодії держави й економіки, критичного осмислення на основі сучасних тенденцій традиційних уявлень, у процесі яких докорінно змінювалася роль держави.
Відзначаючи постійне зростання протягом XX століття впливу держави па економіку (з 1913 до 1995 року частка державних видатків у ВВП в індустріальне» розкинених країнах зросла в середньому від 12 до 45 %), а також те, що конкретні форми і методи, які забезпечували практичне втілення механізму державного регулювання, на окремих етапах розвитку економічної теорії та практики господарювання змінювалися залежно від потенціалу, можливостей, пішім розвитку країни, зовнішніх умов та багатьох інших факторів, ці зміни все ж ґрунтувалися переважно па двох концепціях: кейнсіанцеві та монетаризмі. І сьогодні ці концепції, постійно трансформуючись, обумовлюють відповідні напрями економічних реформувань; у тому числі і в економіках перехідного типу. Перша знаменує собою інституціонально-кейнсіанський варіант еволюційних змін, або градуалістської політики, друга — ліберально-монетарний варіант радикальних змін, або політику "шокової терапії". Тобто історій свідчить про відому одноманітність функціонування та розвитку. Проте кожний перехід відкриває нові сходинки, тому важливо не тільки їх врахувати, але й прагнути реально та, по можливості, одночасно реалізувати всі аспекти процесу перетворень.
У найбільш загальному щодо державного регулювання контексті основний зміст кейнсіанської концепції полягає в активній ролі держави у вирішенні завдань стабілізації економіки, пом'якшенні економічних спадів і стимулюванні зростання, оскільки власне ринок не спроможний вирішити ці завдання з належною ефективністю. Об'єктами державної економічної політики виступають заходи, спрямовані па підвищення попиту, інвестицій, зростання експорту і державних витрат, які формують рівень виробництва, зайнятості, доходів і цін. Це пояснюється тим, що згідно з цією концепцією коливання сукупних витрат впливають, насамперед, не па ціпи, а па виробництво і зайнятість. Тому основними категоріями на макроекономічному рівні, якими оперує така концепція, виступають дохід, інвестиції, рівні споживання, заощаджень та зайнятості, відсотки за кредити. Державне регулювання полягає у впливі па величину сукупного попиту через його головний інструмент — бюджет.
Теорія дефіцитного фінансування державних витрат виступає па порядок денний, особливо з розвитком неокейнсіанському напряму. Зокрема, вважається, що дефіцит бюджету, викликаючи розширення грошового обігу, зумовлює зростання виробництва. Заміщення приватного попиту на гроші державним досягатиметься через реальне зростання економіки, низький відсоток на кредити та розширення грошової пропозиції.
Концепція монетаризму базується на протилежних позиціях. Згідно з її положеннями високий ступінь макроекономічної стабільності найкращим чином забезпечує система вільного ринку, що діє на основі конкуренції за умови мінімізації втручання держави у функціонування економіки. Визнається, що коливання сукупних витрат впливають саме на ціни продукції та ресурсів, а не на рівні виробництва і зайнятості. Тому втручання держави у монопольну політику, фінансово-бюджетну та грошово-кредитну системи підриває здатність вільного ринку до забезпечення макроекономічної стабільності. Саме незадовільна грошова політика, на думку прихильників концепції монетаризму, провокує інфляцію, спад економіки, безробіття, кризи платіжного балансу.
Вирішальними для оздоровлення економіки у такий спосіб визнаються жорстке регулювання приросту грошової маси, зниження рівня податків і кредитів, зменшення соціальних витрат, забезпечення вільного розвитку підприємництва, ринкове ціноутворення, скасування мінімальних рівнів заробітної плати. Методи державного регулювання переорієнтовуються з аитициклічного регулювання попиту на стимулювання довгострокового зростання, інвестиційної активності, ліквідацію диспропорцій, структурну перебудову економіки. Відбувається відмова від політики повної зайнятості, акцепт переміщується у бік боротьби з інфляцією.
Світова практика демонструє приклади застосування обох концепцій. У 30-ті роки мав місце перехід від моделі неврегульованого ринку до кейнсіанської парадигми, у 70-ті роки — від останньої до монетаризму. Кейнсіанська концепція домінувала в США після Великої депресії 30-х років, в індустріальних країнах Європи — у повоєнний період, що в обох випадках слугувало підтвердженням її" ефективності. Цей досвід достатньо чітко окреслив основну закономірність: переваги кейнсіанської концепції проявляються саме в складних умовах розцінку економіки. Цьому є свої пояснення, які випливають з вищезазначених узагальнених характеристик. Державне регулювання логічне в умовах становлення ринку, саморегуляція потребує його зрілих форм. Проте цей висновок не завжди однозначний і в часі, істосовно конкретної держави. Так, Японія, яка, починаючи з повоєнного періоду і до сьогодні, надає перевагу кейнсіанському підходу, демонструє високий рівень розвитку національної економічної системи. Усі ці процеси збагатили світовий досвід відповідними положеннями, значення яких важко переоцінити, особливо для країн, які переживають подібні зміни.
Щодо практичного використання в умовах України кейнсіанської концепції державного регулювання, яка базується або на зниженні податків, або на збільшенні державних витрат чи поєднанні цих заходів з метою розширення сукупного попиту, слід зазначити, що розширення видатків бюджету не можна визнати обґрунтованим в умовах їх надмірних обсягів, а саме це має місце в Україні. Більш прийнятним бачиться варіант зниження податків, однак за відсутності структурних реформ політика розширення сукупного попиту не спроможна бути ефективною, а при умові достатньої грошової маси може навіть викликати загрозу інфляції. Сукупний попит слід стимулювати одночасно із сукупною пропозицією, що зумовлює потребу активізації структурних реформ і стимулювання виробництва. Як буде показано далі, порушення таких вимог здатне призвести до поглиблення існуючих протиріч.
У сучасній економічній теорії названі концепції оцінюються по-різному: від протиставляння до становлення нового оригінального напряму економічної думки — теорії перехідної економіки. Це обумовлено, з одного боку, наявністю позитивних моментів, які містяться в кожній з концепцій, а з іншого - складністю моделювання перехідних систем. Формування та реалізація транзитивних перетворень потребують урахування співвідношення загального та особливого, універсального характеру світового економічного знання та національного досвіду. Те, що практичні рекомендації, сформовані па основі звичних теоретичних підходів, не дають бажаної результативності, активізує необхідність пошуку альтернативної методології, яка, природно, потребує осмислення та розумного симбіозу загальнотеоретичних проблем системних трансформацій. Сьогодні йде пошук форм і методів регулювання світового ринку па Наднаціональному рівні: готується трансформація системи регулювання економіки у глобальному масштабі. Ця обставина надзвичайно суттєва для дослідження вітчизняної економічної системи.
Розглядаючи еволюцію форм і методів державного регулювання економіки, не можна залишити поза увагою можливості змішаних підходів до організації та структури інститутів регулювання.
У II історичному періоді традиційно відрізняють, по-перше, "чистий капіталізм". Тут передбачається, що при досягненні вимог дії чистої, досконалої конкуренції немає жодної необхідності державного втручання у функціонування системи чистого капіталізму. Однак відразу слід зазначити, що такої системи ніколи не існувало та не існує й зараз; швидше, це ідеал ринкової системи, до якої капіталістичний спосіб виробництва повинен був прагнути. Об'єктивно закладені внутрішні протиріччя капіталізму (які одночасно є джерелом його розвитку) віддалили капіталістичну систему від системи "чистого капіталізму".
По-друге, виділяють командну економіку, за західною термінологією, або, за термінологією постсоціалістичних країн, "адміністративно-господарську систему", головний зміст якої виражено у самій назві. Основна ознака такої системи - панування виробника над споживачем і як результат — вибір у споживача відсутній, суспільна оцінка праці товаровиробників спотворюється і, врешті-решт, стає хибною, суб'єктивною. У результаті ефективність системи неухильно знижується, що є критично важливим при вирішенні питань її існування.
І, нарешті, змішані системи. Власне, ідея "змішаної економіки" була викладена австрійським економістом А. Ватером у книзі "Основи політичної економії". На його думку, загальнодержавне господарство — це не якась окрема і єдина система, а сполучення трьох різних господарських систем: а) приватний капіталізм з його прагненням до отримання максимального прибутку; б) суспільно-господарська система, що керується принципом спільної користі; в) благодійна система, діюча за альтруїстичними спонуканнями.
Подальший розвиток теорія "змішаної економіки" отримали в 30-ті роки XX ст. у працях американських економістів, особливо С. Чейза, якому і належить термін "змішана економіка". У наукових дослідженнях Дж. Кейнса, Е. Хапсена, Л. Харріеа, II. Самуельсона та інш. відображається основний напрям пошуків конкретних шляхів поєднання, визначення пропорцій між приватною та державною власністю, методів запобігань кризовим режимам економіки.
Досягнення найкращого поєднання цих систем, без перебільшення, є сьогодні центральним завданням багатьох держав, їх економічної політики. Водночас, уже накопичено значний досвід практичного застосування змішаних економік. Високою результативністю, зокрема, відзначаються китайська та індійська системи. Перша поєднує у собі ліберальний режим та експортну орієнтацію швидко зростаючих "вільних зон" з жорстким державним регулюванням та замкненістю внутрішнього ринку. Друга узгоджує самоорганізацію внутрішнього ринку (з його закритістю від іноземних, конкурентів) з активною політикою стимулювання економіки па основі державних інститутів. В обох випадках економіки швидко розвивалися, забезпечуючи високі темпи приросту (більше 6 % відсотків у рік), незважаючи навіть па глобальну фінансову кризу.
Країни Південно-Східної Азії, які нещодавно також демонстрували швидкий та стійкий розпиток, реалізували синтезуючу активну політику розвитку на основі Інституті державного регулювання з поступовою лібералізацією внутрішнього ринку. Що ж до трати останнім часом даними країнами стійкості, то фахівці вбачають основні причини цього у невиправданому форсуванні (під тиском міжнародного капіталу та МВФ) лібералізаційного процесу. Це призвело до внутрішніх диспропорцій налагодженої системи через вплив спекулятивного капіталу. Подібна ситуація була характерна для Японії. Форсована лібералізація її економічної системи, яка синтезувала у собі активну політику розвитку, експортну орієнтацію та закритість внутрішнього ринку, призвела до її дезорганізації та втрати стійкості.
З досвіду реформування постсоціалістичних систем, за оцінкою Ю. Ольсевича, виділяються "дві здорові моделі перехідної економіки — чеська та китайська".
Сутність першої моделі - у проведенні прискореного роздержавлення державного сектора, повна лібералізація економіки, її вибір рядом країн (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Україна, Росія) був однозначно зумовлений сценарними рекомендаціями міжнародних фінансових організацій. Що стосується кінцевих результатів застосування цієї моделі, то н Україні, наприклад, її наслідком стало падіння виробництва, реального ВВІ І (спричинене, насамперед, негайним порушенням вертикальних та горизонтальних зв'язків), багатостороння фінансова та соціальна криза. Якщо за роки Великої депресії, як показувалося вище, спад виробництва у СІПЛ був на рінні 25 %, то и Україні пін становив ЗО %. Фактично псі країни переліченого ряду відзначалися загальноекономічним падінням. Те, що його рівень відрізнявся за окремими країнами, - наслідок різного рівня їх практичної адаптації до застосування згаданих рекомендацій, що буде проілюстровано в. подальшому.
Другий напрям реформувань характеризувався "м'яким" входженням у ринок, базувався, що не мети важливо, на відповідному ідеологічному підґрунті і відзначався послідовністю заходів господарського реформування у напрямі ринку. Він був успішно реалізованим у Китаї та В'єтнамі,
Отже, коректна наступна постановка проблеми. Змішані системи (за певних умов) мають високий потенціал ефективності. Однак при вирішенні питань реалізації цього потенціалу виникає комплекс складних проблем. Вони стосуються як розробки теорії трансформації, так і вибору адекватної умовам країни моделі і практичних методів її реалізації. З їх сукупності далі виділено окремі вузлові, намічено головні та альтернативні попереднім вимоги до організації процесів формування змішаних систем. Дуже коротко вимоги до забезпечення ефективності синтезу різних систем державного регулювання вказують на багатовекторність такого процесу і зводяться до таких:
- визнання цільовою функцією реформаційних перетворень підвищення соціально-економічної ефективності економічної системи. Тому інститути державного регулювання не повинні заміщати процеси ринкової саморегуляції чи надбудовуватися над ними. Стоїть завдання створення єдиного цілого. Інакше системний ефект не забезпечується, що спрямовує проведені реформування па отримання негативного результату;
- концептуального забезпечення і високого рівня інформованості з мстою побудови пової моделі та формування сприяння і довіри до її дієздатності;
- цілісність конструкції, що створюється, внутрішня узгодженість та злагодженість її головних елементів. Інакше вона формуватиметься спонтанно, підкидаючи несумісні елементи та створюючи ті, яких бракує;
- недопустимість форсованого впровадження. Лібералізація по винна здійснюватися поступово при збереженні дії основних інститутів, державного регулювання;
- послідовність та виваженість у напрямі обраних пріоритетів, зважаючи на тс, що економічні процеси та їх результативність піддаються змінам не миттєво, а вимагають певного часу та ресурсів;
- стійкість та захищеність від необґрунтованого втручання зовнішніх чинників.
Наведені вимоги стосуються і України. Водночас результати здійснених трансформацій у її новітній історії вказують на незадовільний рівень вирішення завдань взаємодії ринку та держави з точки зору врахування та реалізації багатовекторності такого процесу. У такому разі правомірним є виявлення формуючого значення, "внеску" ринку та держави в отриманий в Україні результат ринкових перетворень, адже будь-який з них чинників спроможний стати вирішальним у долі існування такого результату. Стоїть завдання своєчасного і врівноваженого впливу кожного з чинників на функціонування економічної системи з тим, щоб у міру становлення ефективної соціально-економічної структури суспільства їх вага знижувалася до звичайного протиріччя в межах існування змішаної системи.
Формування змішаної системи для багатьох транзитивних економік висуває завдання першочергової побудови ринку. Справа в тому, що перехід від планово-розподільчої до змішаної економіки потребує проміжного етапу - етапу ринкової економіки. Остання ж як ефективна форма господарювання та засіб досягнення більш глобальної мсти, яку визначає суспільство, є складним і суперечливим щаблем розвитку економічних систем. Досвід його подолання свідчить, що в перехідний період особливо великою стає роль держави, оскільки багато функцій тоталітарної системи вже спрощені, а нові ринкові ще не сформувалися. Це пояснює, чому останнім часом проблема економічної ролі держави знову набула рис гострої полеміки: адже від її розв'язання багато в чому залежить майбутнє транзитивних економік, здатність забезпечити максимізацію загального динамізму виробництва, зведення до мінімуму негативних економічних і соціальних наслідків ринковихдиспропорцій, які постійно виникають і в розвинених у ринковому плані економіках, а особливо гостро стоять у перехідних економіках, де взаємовідносини між державою та ринком тільки формуються, і цей процес ще буде тріщати.
Загальні тенденції історичної взаємодії держави і ринку вказують па помилковість тверджень щодо досконалості як суто ринкового механізму, так і державного регулювання. Відповідь па цю проблему влучно сформульована Дж. Гелбрейтом: "Існує велика сфера господарської діяльності, в якій роль ринкових механізмів не підлягає сумніву і не повинна заперечуватись, але є й не менш широка, постійно зростаюча у міру підвищення рівня економічного добробуту, сфера, де послуги і функції держави або жорстко необхідні, або уявляються доцільнішими з соціальної точки зору. Справді, ринкові механізми, незважаючи на свій спонтанний характер, дозволяють досягти певної рівноваги між попитом і пропозицією, оскільки гнучкість ціп через вільну конкуренцію (якщо остання має місце) зводить відхилення від рівноважного стану до мінімуму. Це сприяє прийняттю агентами ринку раціональних рішень щодо виробництва, збуту і використання економічних ресурсів. Досягнення суб'єктами підприємництва через власні економічні Інтереси високої ефективності, врешті-решт, сприяє результативності економіки в цілому. Децентралізація влади як неодмінний супутник ринкової економіки, політичний плюралізм та демократія сприяють ефективності суспільного виробництва. Разом з тим, помітним явищем XX століття стало монополістичне та олігополістичне витіснення досконалої конкуренції. Ринок не в змозі самостійно досягти оптимального розв'язання такої проблеми. Наявність зовнішніх впливів, розрий лиж приватними та соціальними витратами, внутрішньо притаманні ринку протиріччя, що проявляються через суперечності між приватними та суспільними, потомними та довгостроковими інтересами, — це лише частина завдань, які потребують державного втручання.
1.2 Принципи функціонування податкової системи ринкового типу.
Кожній соціально-економічній формації притаманна фіскально-економічна система, раціональність якої визначається рівнем розвитку товарно-грошових відносин, способом виробництва, природою і функціями держави. Ефективність насамперед податкового механізму ґрунтується на певних, об'єктивно обумовлених засадах податкової політики, критеріях фіску, формах і методах оподаткування, адекватних відповідному етапу економічного й соціального розвитку суспільства. Формування головних принципів становлення, функціонування й розвитку податкової системи ринкового типу є важливим завданням фіскальної теорії та практики, від успішного вирішення якого значною мірою залежить економічний потенціал країни, соціальна стабільність у суспільстві, підвищення рівня добробуту малозабезпечених верств населення.
Уперше науково обґрунтовану концепцію оподаткування запропонував А. Сміт, який визначив такі базові принципи оподаткування.
Усі громадяни повинні брати участь в утриманні уряду пропорційно до своїх доходів, які вони отримують під захистом та опікою держави. Тобто потрібно дотримуватися рівності оподаткування.
Податки повинні бути чітко визначені, а не довільні. Це означає встановлення термінів сплати, способів платежу, сум податків, зрозумілих для платника та всіх інших осіб.
Податки повинні стягуватися тоді та в такий спосіб, щоб це було вчасно й зручно для платника. Ця необхідна умова оподаткування передбачає зручність їх справляння.
Кожний податок має бути розроблений так, щоб якомога менше вилучати грошей у платників понад той дохід, який вони приносять у скарбницю, тобто забезпечити дешевину справляння податків. Великі витрати на утримання податку роблять сам податок недоцільним[5] .
Дослідження А. Сміта продовжив Дж. С. Мілль, який критикував вчення свого попередника з позицій фіскальної рівності та стверджував, що дохід не є точним критерієм платоспроможності. Вирішального значення він надавав принципу рівномірності податкового тягаря: "Подібно до того, як уряду не слід проводити розмежувань між окремими особами або класами в тому, що стосується їхніх вимог щодо вигід від діяльності уряду, так і будь-які жертви, яких він, у свою чергу, вимагає від них, мають по можливості рівним тягарем лягати на всіх. Як наслідок, рівномірність оподаткування як принцип політики означає рівномірність жертв. Вона означає такий розподіл податків, що стягуються для покриття урядових витрат, від якого ніхто із платників податків не відчував не більше і не менше невигід від своєї частки, ніж кожний інший від своєї. Цей досконалий розподіл, як і інші принципи досконалості, неможливо впровадити в життя повною мірою, але в кожному практичному дослідженні слід насамперед виходити із знання ідеалу"[6] 2 .
Подальшого розвитку вчення про принципи оподаткування набуло у працях А. Вагнера. Він, зокрема, вважав, що система оподаткування в суспільстві ґрунтується на цілій низці принципів, які можна систематизувати в такі групи:
- фінансово-технічні, що охоплюють принципи достатності й рухомості;
- народногосподарські, тобто ті, за якими належить вибирати потрібне джерело й окремі податки з урахуванням впливу певних форм і видів оподаткування на діяльність платника;
- справедливості, що передбачають всезагальність і рівнонапруженість;
- податкового управління, що передбачають визначеність, зручність, дешевину стягнення податків[7] .
Серед окреслених принципів нерівність, на думку А. Вагнера, властива фінансово-технічним. Водночас меншого значення набувають народногосподарські принципи і принципи справедливості. Він вважав, що ці принципи дають змогу вибирати джерела, об'єкти, види і форми оподаткування відповідно до народногосподарських підходів.
На нашу думку, пріоритетність фінансових принципів є правомірною, оскільки податки насамперед є фінансовою категорією. Крім того, з розширенням недержавних форм власності та обмеженням господарських функцій держави, народногосподарські підходи щодо організації фіску втрачають своє значення.
На відміну від А. Вагнера, А, Тривус (прихильник кейнсіанської концепції оподаткування) виходив із домінуючого значення народногосподарських принципів. Він вважав, що фіскально-економічна система для виконання своєї ролі як знаряддя економічної політики має будуватися так, щоб самі підприємці були зацікавлені в економічній діяльності в потрібному для держави руслі. "Тут маємо такий принцип: податковий прес повинен розподілятися між окремими галузями народного господарства в оберненій пропорції відповідно до їхнього значення для економічного розвитку країни"[8] . Природно, А. Тривус прагнув повніше сформулювати принцип визначеності податків відповідно до завдань економічної політики. За А. Смітом податки повинні бути визначені відносно часу, способу, розміру платежу, що, очевидно, є дуже суттєвим правилом фіску, оскільки відсутність визначеності негативно впливає на економіку, не дає можливості суб'єктам господарювання скласти достовірний бізнес-план, розподілити в часі передбачені видатки, примушує іммобілізувати частину коштів на випадок податкової неплатоспроможності тощо.
Значення окреслених чинників важливі для платника лише з огляду на негативний вплив носіїв фіскальних відносин на нагромадження та раціональне використання фінансових ресурсів. Якщо законодавчий орган керується тим, щоб податки не тільки "менше шкодили, а й мали позитивне значення для народного господарства, щоб платник податку здійснював діяльність у бажаному для держави напрямі, щоб у нього виник відповідний інтерес, необхідно, аби він знав не лише час, спосіб сплати, розмір, внутрішню цінність наступного внеску, а й самі основи оподаткування (об'єкт, одиницю) і, зокрема, які фіскальні наслідки має в кожному окремому випадку та чи інша дія чи бездіяльність"[9] .
Розглядаючи запроваджений А. Вагнером принцип достатності, А. Тривус надає йому дещо більшого значення: "Під достатністю податків, з точки зору економічної політики, треба розуміти такий розмір податкових ставок, який гарантував би той народногосподарський ефект, до якого прагне законодавець"[10] .
Аналіз головних принципів проведення податкової політики, запропонованих А. Тривусом, має суттєве значення для побудови раціональної системи оподаткування у перехідній економіці, бо правильність його висновків і узагальнень підтвердила світова фіскальна практика.
На особливу увагу заслуговують позиція В. Твердохлєбова щодо формування основних принципів оподаткування та їх критичний аналіз, проведений А. Соколовим у роботі "Теорія податків". В. Твердохлєбов вважає найважливішим принципом фіскально-економічної політики принцип розвитку продуктивних сил. "Розвиток продуктивних сил — ось той зовнішній принцип оподаткування, який повинен лягти в основу кожної податкової системи, і з позицій якого наука має право оцінювати ці системи, не втручаючись у галузь етики і зберігаючи свій політичний нейтралітет"[11] .
Розвиток продуктивних сил, як відомо, характеризується насамперед зростанням обсягу чистого національного продукту та його збільшенням на душу населення. З огляду на це А. Соколов універсальний принцип оподаткування сформулював так: "...податки мають сприяти або хоча б не суперечити абсолютному й відносному зростанню чистого національного продукту"[12] .
У такому узагальненому вигляді цей принцип не повинен викликати будь-яких заперечень, оскільки суспільство зацікавлене в зростанні національного багатства. Однак дещо суперечливою є сама ідея того, що податки здатні сприяти розвитку продуктивних сил. Адже саме через податки вилучається певна частина коштів із народного господарства, частково знекровлюючи його. Із цього можна зробити висновок, що податки стримують розвиток економіки. Не підлягає сумніву, що для народного господарства було б значним полегшенням, коли б ті послуги, які надає йому держава, могли б здійснюватися безоплатно. Але сподіватися, що держава, володіючи апаратом управління, не витрачатиме коштів на його утримання, марно. Утримання державного апарату — це необхідні витрати народного господарства, без яких воно не може обійтися. Очевидно, виходити треба з того, що певна частина національного продукту обов'язково повинна вилучатися від суб'єктів господарювання на потреби державного управління, і йдеться лише про те, щоб вилучати відповідну суму коштів з якнайменшою шкодою для розвитку продуктивних сил. Природно, одну й ту саму суму коштів можна стягувати або з більшою, або з меншою шкодою для розвитку продуктивних сил, і та фіскально-економічна система, при якій таке можливо зробити з меншими витратами, є ефективною і сприяє розвитку народного господарства.
Отже, податки певним чином знекровлюють економіку, але це не виключає необхідності побудови податкової політики відповідно до рівня розвитку продуктивних сил. Тут важлива інша обставина. Вона полягає в тому, що цей принцип є не досить визначеним, тому в окремих випадках щодо нього можуть робитися різні висновки, причому не завжди обґрунтовані.
"Річ утому, — зауважує А. Соколов, — що якщо формула розвитку продуктивних сил може вважатися загальноприйнятою, то шляхи і способи її практичної реалізації можуть бути зовсім різними. І тут, уже при виборі шляхів її практичного здійснення, можуть і виникають суттєві суперечності. Наприклад, нагромадження є, поза сумнівом, необхідною умовою розвитку продуктивних сил, але нагромадження потребує обмеження поточного споживання трудящих, тим часом підвищення їхнього добробуту є необхідним чинником і метою розвитку продуктивних сил. Це істотно порушує стійкість і практичну цінність вказаного критерію"[13] .
На нашу думку, усі суперечності з приводу основного принципу побудови фіскально-економічної політики вирішуються самим життям. Це не означає, що на окремих етапах система оподаткування не може увійти в конфлікт Із тенденціями зростання народного господарства. Але в кожному економічно прогресивному суспільстві пріоритетність повинна надаватися розвитку продуктивних сил, а не податковій системі.
На наш погляд, сучасна податкова система має відповідати перехідним економічним умовам і ґрунтуватися на таких принципах:
- стабільність податкового законодавства;
- правове регламентування взаємовідносин платників податків і держави;
- рівномірний розподіл податкового тягаря між окремими категоріями платників;
- пропорційна відповідність стягнених податків доходам платників;
- зручність способу, дати, механізму справляння податків для їхніх платників;
- рівність усіх платників податків перед законом — принцип недискримінації;
- мінімізація витрат, пов'язаних із нарахуванням і сплатою податків;
- нейтральність системи оподаткування щодо різних сфер економічної діяльності та форм господарювання;
- доступність і відкритість податкової інформації;
- дотримання податкової таємниці.
Охарактеризуємо зміст вказаних принципів оподаткування.
Під стабільністю податкового законодавства слід розуміти незмінність норм і правил, які регулюють сферу податкових відносин. Відповідно до цього принципу податкове законодавство не повинно змінюватися протягом бюджетного року, а діючі пільги та преференції зберігати свою чинність до встановленого законом періоду. Важливою є також незмінність податкових норм у тривалішому періоді, оскільки щорічний перегляд механізмів справляння податків і зборів обмежує розвиток економіки, скорочує обсяги інвестицій, Істотно ускладнює податкову роботу, підвищує вартість адміністрування податкового процесу, створює передумови для ухилення від оподаткування та перенесення податків.
Зміни в податковому законодавстві розвинених країн оприлюднюються відповідно до чинної процедури ухвалення законів. Зазначена процедура передбачає існування тривалого періоду між датою прийняття змін до нормативних актів з питань оподаткування і періодом їх впровадження. Цей механізм може бути реалізований тільки у правових державах, де право податкової ініціативи належить лише парламенту, а виконавчі структури органів державного управління можуть тільки вносити відповідні пропозиції. Правовий характер податкових взаємовідносин передбачає також взаємну відповідальність усіх суб'єктів оподаткування в галузі податкового права.
Податковій системі кожної країни притаманні суперечності, зумовлені загальним рівнем податкового тягаря, непропорційністю його розподілу між окремими сферами господарювання. Природно, створити систему оподаткування, яка б відповідала критеріям абсолютної справедливості для всіх платників, в умовах ринкового середовища неможливо. Водночас податкове законодавство має бути спрямоване на вирівнювання нерівномірності фіскального навантаження між різними категоріями платників податків, які відрізняються соціальним складом, родом занять, місцем проживання тощо, а також не допускати суттєвих розбіжностей при оподаткуванні суб'єктів підприємництва з пропорційно рівними доходами. Пропорційність оподаткування доходів населення не повинна стати обов'язковою метою законодавця, однак і значні диспропорції небажані, особливо в соціальному плані.
Принцип пропорційної відповідності стягнених податків доходам платників має подвійне призначення. По-перше, після виконання платниками податкових зобов'язань їм має залишатися необхідна сума обігових коштів для забезпечення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. По-друге, належна до сплати сума податкових платежів у момент сплати не повинна перевищувати рівня поточних надходжень. В іншому разі подібне вилучення обігових коштів до бюджету створить передумови для масових банкрутств.
Дотримання принципу створення максимальних зручностей для платників податків — важливе завдання кожної держави, яка дбає про підвищення обсягів економічного зростання. Під зручностями платника слід розуміти не лише встановлення оптимальних термінів сплати податків, механізмів їх справляння, можливість отримання податкових знижок і кредитів, а й доступність норм і правил податкового законодавства. Реалізація останнього критерію зручності оподаткування має ґрунтуватися на таких чинниках.
Кожний податковий термін повинен мати єдине тлумачення, яке вста
новлено Податковим кодексом.
Кількість нормативно-правових актів, шо регламентують податкові відносини не повинна бути надмірною.
Законодавчі норми мають відповідати одна одній, взаємодоповнюватися, а не заходити в суперечність між собою.
Зміни в податковому законодавстві необхідно в оперативному порядку доводити до платників, запобігаючи тим самим порушенням платіжно-розрахункової дисципліни.
Важливим принципом побудови податкових систем є недопущення податкової дискримінації. Формою її вияву є індивідуальний підхід при наданні податкових пільг, тобто перевагами від зниження податкового тиску користуються не всі платники як суб'єкти оподаткування, а окремі їх категорії. Як показує вітчизняний фіскальний досвід — це передумови для порушення цінових пропорцій, структури споживання та нагромадження, переміщення капіталу в тіньовий сектор економіки. З огляду на це доцільно впорядкувати правовий режим пільгового оподаткування, оптимізувати структуру податкових пільг на основі їхньої економічної ефективності та соціальної значимості для суспільства, ліквідувати пільгові важелі для індивідуальних платників і окремих секторів господарювання.
Податки є важливим джерелом формування доходів бюджету, гарантом фінансової стабільності держави, що виражається у можливості повного та своєчасного фінансування урядових витрат. Водночас процес податкової роботи передбачає низку витрат на адміністрування податків, які в свою чергу забезпечуються бюджетними надходженнями. Фіскальній історії відомі випадки, коли державні видатки на розроблення та заповнення документації, перерахунки податкових зобов'язань у поєднанні з широким діапазоном пільг призводили до того, що сума податкових надходжень була меншою за здійснені витрати. Традиційно високими витратами вирізняється система оподаткування доходів фізичних осіб, особливо в умовах відносно низького рівня доходів середнього класу. З великими витратами пов'язане, як правило, запровадження нових форм оподаткування, які передбачають повну заміну старих форм звітності. Тому принцип рентабельності податкових заходів має набути особливої актуальності, лежати в основі функціонування кожного виду податкових платежів, усебічно враховуватися в умовах проведення податкових реформ.
Принцип нейтральності оподаткування щодо форм і методів економічної діяльності не суперечить регулювальній функції податків. Умови оподаткування впливають на прийняття рішень в економіці поряд з такими чинниками, як вартість засобів виробництва, витрати на оплату праці, рівень процентних ставок, темпи інфляції.
Виправданим є використання податків для стимулювання приросту капіталу в пріоритетних секторах економіки, створення сприятливих умов для національних товариств, стримування перенаселення великих міст, зниження споживання промисловими підприємствами енергетичних і природних ресурсів. Податки можуть також використовуватися як протекціоністський інструмент при зовнішньоекономічних операціях. Придбання устаткування, сировини, матеріалів, іноземної валюти, залучення кредитів, створення нових підприємств, їхніх структурних підрозділів і філіалів підприємства повинні здійснювати з метою підвищення ефективності господарювання, а не залежно від умов оподаткування. Наслідком грубого порушення принципу нейтральності податків є поширення організаційно-правових форм підприємницької діяльності (банків, бірж, страхових компаній, інноваційних фірм, підприємств з великою кількістю працівників-інвалідів тощо), для яких встановлені особливі умови оподаткування — особливості формування податкової бази, специфічні пільги, відмінний від інших порядок виконання податкових зобов'язань перед бюджетом.
До основних принципів побудови цивілізованої податкової системи належить доступність і відкритість інформації про нарахування й сплати податкових платежів, а також даних про використання коштів платників податків. Практичне застосування цього принципу означає, що податковий орган зобов'язаний надати будь-яку інформацію з питань регламентування податкової сфери кожній особі, що звернулася по неї. Відкритість і доступність інформації може обмежуватися лише галуззю правил щодо контролю за справлянням податків.
Дотримання податкової таємниці є обов'язковим атрибутом для податкових служб правових держав. У багатьох країнах діє законодавча заборона на розголошення й публікацію в засобах масової інформації даних, які б давали підстави для оприлюднення показників економічної діяльності суб'єктів оподаткування.
Законодавче закріплення та практична реалізація окреслених принципів функціонування податкової системи дають належний ефект за умови комплексного реформування всіх сегментів ринкової економіки як чинника забезпечення загальнополітичної та соціально-економічної рівноваги в державі, активізації проведення інституційних, структурних, правових реформ.
1.3 Основні напрями податкової політики в Україні
Як зазначав один з «батьків» соціального ринкового господарства Л. Ерхард, система оподаткування повинна будуватися на таких принципах:
- забезпечувати по можливості якнайменший податковий тиск;
- не перешкоджати конкуренції;
- відповідати структурній політиці держави;
- забезпечувати більш справедливий розподіл доходів;
- поважати приватне життя людини;
- виключати подвійне оподаткування;
- забезпечувати адекватність розміру податків обсягові державних послуг[14] .
Забезпечення довгострокового інноваційно орієнтованого економічного зростання та якісної структурної перебудови національної економіки потребує зосередження навколо цього завдання усіх напрямів державної економічної політики. Відтак на даному етапі перебудова податкової політики повинна виходити насамперед з потреби максимізації регуляторної та стимулюючої функцій податків.
Серед сучасних експертів основними завданнями податкової реформи вважаються значне зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення податкового контролю за рівнем витрат виробництва, мінімізація витрат виконання й адміністрування податкового законодавства, зниження ставок податків. Система оподаткування має бути гранично спрощена, що дозволить розширити базу оподаткування, суттєво скоротити витрати на документообіг і утримання податкової служби і таким чином збільшити обсяг надходжень до бюджету без підвищення (або навіть за зниження) ставок податків. Слід істотно підвищити оподаткування непродуктивних видів діяльності: бізнесу розваг, деяких видів посередництва тощо. Фахівці наголошують на необхідності поступового відходу від податку на додану вартість як одного з головних джерел формування бюджетних надходжень. ПДВ ефективно спрацьовує в розвинутих економіках як важіль стримування платоспроможного попиту та упередження «перегріву» економіки, проте в Україні — гальмує економічне зростання та, до того ж, збільшує державний борг.
Формуючи стратегію здійснення податкової реформи на зазначених вище принципах, слід, на наш погляд, зважати й на можливий негативний ефект, який така реформа може мати, враховуючи поточний стан економіки.
1. Одномоментна заміна існуючого податкового законодавства на цілком нове в умовах нестачі висококваліфікованих спеціалістів у галузі фінансів як на підприємствах, так і в податковій службі призведе до масового виникнення непорозумінь і збоїв у механізмі сплати і збирання податків. Це загрожує різким зростанням видатків на функціонування податкової системи, що, враховуючи тотальний дефіцит коштів у суб’єктів економіки, пригальмує економічний розвиток і поглибить і без того значну нестабільність. Отже, доцільніше говорити про поступові зміни чинного законодавства .
2. Безумовно, різке зниження податкового тиску сприятиме збільшенню вільних коштів у підприємств, але значно, принаймні у короткостроковому плані, скоротить доходи бюджету, а відтак і можливості впливу держави на процес реформування економічної системи і суспільства в цілому. На думку експертів, часовий лаг з моменту зміни податкової політики до початку реального зростання доходів бюджету становить від 0,5 до 2 років. А зміни в темпах економічного зростання виявляються ще пізніше[15] . Розрахунки, проведені по країнах ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку) за 35-річний період, довели, що скорочення податкового тиску на 10 процентних пунктів приводить до зростання ВВП на 0,5 — 1 процентний пункт на рік[16] . Наведені дані свідчать, що зниження рівня податкових ставок не вестиме до збільшення бази оподаткування, достатньо значного, щоб компенсувати це зниження для бюджету.
Запровадження пропорційної ставки оподаткування доходів фізичних осіб на рівні 13%, як це передбачається прийнятим у травні 2003 р. Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб», може не привести до скільки-небудь відчутної детінізації доходів. Адже їх більшу частку складає заробітна плата, яка виштовхується в «тінь» не лише прибутковим податком, але й нарахуваннями на фонд оплати праці (скорочення яких не входить в найближчі плани уряду та потребує широкомасштабних змін щодо запровадження пенсійного та медичного страхування).
Скорочення ставки податку на прибуток з 30 до 25 або й 20% було б відчутним за умов розвиненої ринкової економіки, чутливої до щонайменших змін, але не для українських суб’єктів господарювання, які давно використовують різноманітні методи штучного завищення собівартості. Відтак збільшення податкових надходжень не компенсуватиме їх скорочення внаслідок зниження ставок, що спричинить валове скорочення бюджетних доходів.
Зниження ставок оподаткування має відбуватися поступово та поетапно і обов’язково бути компенсоване синхронним розширенням податкової бази. Надмірне зниження ставок може втягти українську економіку до спіралі зниження ефективності бюджетної політики.
3. Сподівання на те, що зниження ставок оподаткування негайно суттєво скоротить «тіньову» економіку, можуть не виправдатися, і база оподаткування в такому разі автоматично не зросте. Справді, структури, що звикли працювати в «тіні» і налагодили відповідні схеми розрахунків та збуту, навряд чи добровільно почнуть свою легалізацію навіть за пом’якшення податкового тиску. Отже, податкова реформа повинна відбуватися в комплексі з заходами щодо стимулювання конверсії некримінального «тіньового» капіталу, надання відповідних механізмів та гарантій збереження недоторканості легалізованого капіталу та його власника.
4. Сумнівним є поширене твердження про те, що, чим меншою є кількість податків, тим ефективнішою є податкова система і тим краще виконується регулююча функція оподаткування. Реальність та досвід доводять, що господарська діяльність в сучасному світі настільки різноманітна, що невеликою кількістю засобів бюджетно-податкової політики регулювати їх неможливо. Відтак слід обережно ставитися до спрощення податкової системи. Для успішного управління економікою за допомогою податкової політики потрібен адекватний набір інструментів у вигляді податків, податкових пільг та спеціальних податкових програм.
5. Практика економічної політики в Україні засвідчила використання фіскальної системи як монетарного стабілізатора — засобу стерилізації приросту грошової пропозиції. Тому зниження рівня оподаткування, що вестиме до зростання особистого та виробничого споживання, міститиме інфляційний потенціал і може викликати відповідні рестриктивні заходи у монетарній сфері. Тому стратегія реалізації податкової реформи потребуватиме узгодження її також зі стратегією діяльності Національного банку та запровадження заходів грошово-кредитного регулювання, здатних уникнути потенційних монетарних шоків.
6. Як відомо, стабільність умов ведення бізнесу — одна з необхідних складових економічного розвитку. Проте, у разі безумовного прийняття мораторію на зміни у податковому законодавстві, державна влада залишиться без найважливішого важеля оперативного впливу на мінливу економічну систему. Перехідна економіка характеризується системними зрушеннями, що потребуватимуть гнучкої бюджетної та податкової політики. Тому податкова система не повинна бути статичною, її слід постійно удосконалювати, змінювати разом зі зміною економічних умов у країні. На нашу думку, слід залишити за державою право надалі вносити зміни до податкового законодавства, обмеживши, проте, механізми внесення та перелік суб’єктів, які це можуть робити.
7. У більшості випадків недоцільним видається перехід від надання пільг до адресного бюджетного фінансування. Адже, по-перше, якщо податкові преференції сприяють тому, що додаткові кошти безпосередньо залишаються у платників податку, субсидування вимагає подвійного руху коштів через державний бюджет. Це створює додаткове навантаження як на бюджетну, так і на монетарну сфери, формує додаткове підґрунтя для «тіньових» та корупційних процесів. По-друге, звичайною практикою останніх років стало бюджетне недофінансування насамперед саме таких видатків, через що задекларований принцип бюджетного стимулювання може виявитися фікцією. По-третє, хоча пряме субсидування (наприклад, сільського господарства) й поширене у багатьох розвинутих країнах світу, наслідування цього досвіду потребує розвинених адміністративної та фінансової систем.
Очевидно, що зниження податкового тиску не повинно супроводжуватися скороченням доходів бюджету. Інакше таке скорочення відбиватиметься скороченням видатків (отже, зменшенням ефективності бюджетної політики) чи спробами емісійного (інфляційного) або позичкового фінансування дефіциту. Відтак податкова реформа має неодмінно містити стимулюючі складові, які б безпосередньо сприяли пожвавленню економічного зростання та компенсації втрат податкових надходжень за рахунок зростання податкової бази вже на перших етапах реалізації цієї реформи.
Жорстка фіскальна політика, що зберігається в українській економіці сьогодні та зберігатиметься, в разі поступового здійснення податкової реформи, тривалий час, суттєво посилює відповідальність держави за використання вилучених до бюджету ресурсів у спосіб, який максимально стимулюватиме економічний розвиток та інвестиційні процеси. Отже, податкова реформа має здійснюватися у жорсткій ув’язці з підвищенням ефективності бюджетної політики. Політика пристосування бюджету під обсяги виробництва і доходів, що знижуються, безперспективна. За роки ринкових перетворень в Україні значно скоротилися державні витрати на фінансування закладів науки, культури, соціальної сфери. Тому подальше зниження сукупних видатків є неприпустимим, оскільки спричиняє як стратегічне відставання українського суспільства від прогресу світової цивілізації, так і наростання соціальної напруженості, зневіру в ринкових реформах та державній незалежності України. Існує певний оптимум розміру бюджету, що визначає його ефективність як макроекономічного регулятора, нижче якого фіскалізація бюджетної політики неминуча.
На нашу думку, і в стратегічній перспективі навряд чи слід орієнтуватися на зниження рівня перерозподілу коштів через державний бюджет. Навпаки, і це підтверджує, зокрема, досвід багатьох країн з перехідною економікою, з часом рівень фіскального навантаження на ВВП в Україні зростатиме. Реальний зміст бюджетно-податкової реформи має полягати у переорієнтації податкової системи та бюджетних видатків на стимулювання процесів розвитку.
Податкова реформа як складова стратегії інноваційного розвитку
На жаль, Програма діяльності Кабінету Міністрів України, затверджена Верховною Радою в квітні 2003 р., лише перелічує заходи щодо реформування податкового законодавства, проте жодним чином не вказує на цілі податкової політики, орієнтири, за якими впроваджуватиметься реформа, податкові стимули, що застосовуватимуться з метою структурного регулювання, розвитку визначених проектом пріоритетних видів економічної діяльності. Програма також цілком ігнорує проблему узгодження податкової реформи з необхідністю забезпечення належних податкових надходжень.
На нашу думку, впровадження елементів реформування податку на прибуток підприємств та прибуткового податку, які буде запроваджено з 2004 року, не приведе до істотних позитивних результатів. Запропоноване зниження ставок податків є недостатнім для відчутного стимулюючого впливу на економічну активність, натомість відразу негативно позначиться на обсязі податкових надходжень. Скорочення пільг через спричинене ним погіршення фінансового стану підприємств може не компенсувати зниження бюджетних доходів, що на тлі піку платежів за державним боргом у 2004 році призведе до бюджетної кризи, недофінансування соціальної сфери. Останнє зведе нанівець ефект зниження оподаткування доходів громадян, що особливо небезпечно напередодні президентських виборів.
Як відомо, зміни до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», внесені у грудні 2002 р., не містять практично жодних стимулів інвестиційного спрямування прибутку. Відтак суттєве скорочення оподаткування доходів фізичних осіб призведе лише до певної легалізації великих доходів без відповідного збільшення інвестицій, що наочно засвідчив російський досвід аналогічного реформування. Натомість зросте попит суб’єктів з високими доходами на імпортовану продукцію. Податкові пропозиції Уряду здебільшого не ґрунтуються на вичерпних економічних розрахунках, є традиційним механічним запозиченням досвіду інших країн, а отже, їх реалізація може мати непередбачувані наслідки.
Реформування податкової системи України повинне мати форму цілісної стратегії та враховувати соціально-економічне становище в країні, завдання національної економіки і бути інструментом економічної політики, а не її метою. Податкова реформа має розглядатися не як достатня умова, але як необхідна складова загальної скоординованої політики економічної трансформації і забезпечення прискореного економічного зростання.
Цілями податкової політики, а відтак — орієнтирами податкової реформи в Україні мають стати:
- підвищення добробуту населення та розвиток людського капіталу;
- стимулювання динамічного розвитку економіки;
- структурна перебудова економіки, заохочення інвестиційної та інноваційної діяльності;
- стимулювання розвитку зайнятості та самозайнятості.
Однією з важливих складових оптимізації податкової системи України є радикальне посилення її стимулюючого впливу на економіку і насамперед на формування повноцінних суб’єктів ринку і всієї ринкової інфраструктури, створення конкурентного середовища як механізму реалізації найбільш ефективних господарських рішень. Податкова система має бути звернутою до виробництва, стимулюючи його зростання. Визначальним у податковій реформі має бути розуміння необхідності стабілізації фінансів мікрорівня та формування мікроекономічних передумов економічного розвитку. До речі, ще у Посланні Президента України Верховній Раді «Європейський вибір» було визначено, що «основою вирішення фінансових проблем держави, головною передумовою соціальної та структурно-інноваційної переорієнтації економіки є першочергове зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств»[17] .
Одним з актуальних завдань реформування податкової системи у напрямі стимулювання сталості економічного зростання є внесення змін, які б мінімізували «вимивання» оборотних коштів підприємств у зв’язку зі сплатою податків. Особливе місце в стратегії розвитку економічних суб’єктів посідають інвестиції, пов’язані з формуванням матеріально-технічної бази виробництва на більш прогресивних технологічних засадах. Але сьогодні існуюча податкова система стимулює «проїдання» основного капіталу та де-факто фінансово «карає» підприємства, які здійснюють вкладення у довгостроковий розвиток.
При формуванні податкової системи слід мінімізувати оподаткування результатів діяльності капіталу як таких, підвищуючи рівень оподаткування для засобів, що виводяться з виробничого обороту[18] . Зокрема, цікавою видається практика диференціації ставки податку на прибуток для розподіленого та нерозподіленого капіталу деяких європейських країн, що заохочує інвестування в розвиток виробництва. Так само й в індивідуальних доходах в ідеалі має оподатковуватися лише той їхній обсяг, що перевищує вартість простого відтворення робочої сили (виражений в офіційному прожитковому мінімумі).
Таким чином, реформування податкової системи для реалізації її стимулюючої функції має ґрунтуватися на засадах:
- спрощення податкової системи у спосіб оптимального скорочення кількості податків та перенесення їх на більш прозору та зручну для платника податкову базу, скасування податків (зборів, обов’язкових платежів), витрати на адміністрування яких перевищують доходи від їх стягнення;
- звільнення від оподаткування прибутку, який інвестується в межах України;
- обґрунтованого зниження рівня податкового навантаження на суб’єктів оподаткування;
- трансформації механізму «транзитного» ПДВ;
- збереження економічно обґрунтованих пільг для стимулювання обмеженого кола пріоритетних галузей та видів діяльності.
Слід враховувати потенційний ефект взаємодії податкової та інших складових державної політики. Зокрема, збільшення неоподатковуваного мінімуму для прибуткового податку, навіть без зміни прогресивної шкали, дозволяє очікувати збільшення обсягів споживання. Це, в свою чергу, сприятиме зростанню надходжень від ПДВ та акцизу, що дає змогу здійснювати їхнє реформування у другу чергу. Між тим без внесення необхідних змін до оподаткування прибутку підприємств зростання споживчого попиту не сприятиме модернізації вітчизняного виробництва та, зрештою, слугуватиме зростанню імпорту. Відтак довгостроковий стимулюючий ефект зниження податкових ставок матиме згасаючий характер. Отже, зміни податків на прибуток та доходи громадян мають запроваджуватися одночасно.
Слід зазначити, що наростання податкової заборгованості значною мірою було обумовлене використанням цього боргу підприємствами як альтернативи залученню кредитних ресурсів, вартість яких надмірно висока. Зниження величини кредитної ставки комерційних банків може зменшити цю зацікавленість, що сприятиме поліпшенню становища з виконання плану податкових надходжень. Тому податкова реформа має бути пов’язана і з перебудовою фінансово-банківської системи. Підвищення доступності кредитних ресурсів, зменшення дефіциту ліквідних коштів (збільшення частки грошових коштів в оборотних коштах підприємств та переведення принаймні частини дебіторської заборгованості в ліквідну форму) сприятимуть полегшенню пресу з боку ПДВ, спростять для підприємств процедуру сплати прямих податків.
Пом’якшенню монетарних обмежень податкової системи сприяло б «цивілізоване» використання залікових схем, спрямоване на мінімізацію відволікання оборотних коштів на податкові потреби та запобігання зустрічному руху коштів. Наприклад, підприємство, що здійснює фінансування місцевих потреб, може звільнятися від сплати прибуткового податку чи певних місцевих податків та зборів. Доцільно також вивчити можливість скасування прямого оподаткування підприємств, які фінансуються з бюджету, в обсягах цього фінансування (йдеться, наприклад, про оподаткування прибутковим податком заробітної плати працівників бюджетних організацій, сплачуваної з бюджету).
Окремим питанням є вдосконалення нарахувань на фонд оплати праці, зниження яких сьогодні є неможливим з огляду на необхідність здійснення соціальних виплат. Розв’язання цієї проблеми можливе у два етапи: запровадження єдиного соціального збору за зразком російського — на першому, поступове, за розрахованого на багато років графіка скорочення ставок відповідно до розвитку накопичувального сегмента пенсійної системи — на другому.
Необхідність збереження спрощених механізмів оподаткування, спрямованих на підтримку малого бізнесу та самозайнятості населення, не викликає сумніву. Проте діючі спрощені системи оподаткування малих підприємств через оборотний принцип оподаткування, придатні переважно лише для сфери послуг і малопридатні або взагалі не придатні для виробництва та інших галузей з великим оборотом матеріальних ресурсів, тобто для основної частини економіки. Модернізація цієї системи потребує диференціації порогових величин господарських оборотів, що мають бути різними для виробничої, торговельної діяльності та сфери послуг, а також інтелектуального виробництва. Необхідне застосування більш гнучких форм спрощеного оподаткування, які б враховували рівень витрат принаймні на малих промислових та сільськогосподарських підприємствах. Слід удосконалити механізм розподілу єдиного податку між державним бюджетом, місцевими бюджетами та позабюджетними цільовими фондами, що повинен мати регіональну диференціацію. Вельми важливою є розробка механізму, який впорядковуватиме відносини між підприємствами-платниками ПДВ та суб’єктами малого підприємництва — платниками єдиного податку.
До пільгового оподаткування малого бізнесу слід підходити виважено, не допускаючи його використання з метою ухиляння від сплати податків. Цій меті може слугувати запровадження презумптивного податку в окремих сферах діяльності малого бізнесу, що добре зарекомендував себе в Росії.
Конструктивним елементом прийнятого у другому читанні проекту Податкового кодексу є запровадження податку на майно. Проте, як свідчить російський досвід, на початковому (досить тривалому) етапі надходження цього податку лише компенсуватимуть витрати на його справляння. Для уникнення російських помилок слід справляти податок не з балансової, а з ринкової вартості майна. При цьому необхідно запровадити обґрунтовані пільги, насамперед соціального спрямування, та забезпечити адресність податку, передбачивши, наприклад, прогресивне оподаткування залежно від кількості об’єктів нерухомого майна.
Слід забезпечити збільшення обсягів рентних платежів, плати за користування природними ресурсами (в тому числі плати за землю).
Продуктивною є ідея поступового переходу в прибутковому податку до оподаткування домогосподарства замість особи. Це дає змогу враховувати за оподаткування особистого доходу наявність споживачів — непрацездатних, дітей, пенсіонерів, які перебувають на утриманні працюючого.
Відокремлені податковий та бухгалтерський обліки дають несуттєві розбіжності для доходів бюджету, проте призводять до зростання непродуктивних витрат на їх ведення та, врешті-решт, до ускладнення самого процесу адміністрування податку. Тому важливою складовою податкової реформи є уникнення подвійного оподаткування та максимальне спрощення системи звітності підприємств.
Принципи надання податкових преференцій
Створення рівних умов господарювання для різних галузей за нерозвиненості механізмів ринкового перерозподілу ресурсів та регулювання сприятиме консервації існуючої структури економіки, її уповільненої адаптації до сучасних вимог[19] . Широкомасштабне скасування податкових пільг неодмінно призведе до кризового погіршення фінансового стану та неплатоспроможності провідних галузей (що відбулося, наприклад, після закінчення експерименту в гірничо-металургійному комплексі). Завдання стратегії інноваційного розвитку потребують запровадження в Україні селективної податкової політики. Тому невід’ємною складовою податкової стратегії має стати встановлення чітких та прозорих критеріїв та методик надання податкових преференцій.
Надмірний обсяг податкових пільг робить їхнє скорочення безальтернативним питанням. До того ж значна частина пільг не відповідає вимогам міжнародних організацій, до яких входитиме Україна (і насамперед — СОТ) і, отже, скасовуватиметься під зовнішнім тиском. Між тим слід узгодити зменшення обсягів податкових пільг із зниженням загального рівня оподаткування економіки. Потрібно усвідомлювати, що податкові пільги є свого роду «ціною» економічного зростання, а спроба вилучення хоча б частини цієї суми з господарського обігу у фіскальних цілях в будь-якому разі, принаймні — в короткостроковому періоді, вестиме до його уповільнення.
На нашу думку, найбільш адекватним стратегії зростання є функціональний підхід до податкового регулювання. Йдеться про надання податкових пільг не за галузевим принципом (чи й безпосередньо окремому підприємству), як це, переважно, відбувається за існуючої системи, а як «винагороди» за виконання суб’єктами господарювання певних суспільно важливих функцій відповідно до завдань державної економічної стратегії. Пільги не завжди мають бути незмінними протягом тривалого часу. Варто лишати можливість із часом коригувати або встановлювати регресивні (змінні) пільги.
З огляду на першочергові завдання економічної стратегії, найважливішим завданням бюджетно-податкової політики є запровадження податкового стимулювання інвестиційних процесів за спрощення доступу до цих стимуляторів за рахунок забезпечення прозорості процесів надання останніх та надання допомоги в одержанні належних пільг та відстрочок. Слід повністю або частково звільнити від податків прибуток, що реінвестується, та запровадити «податкові канікули» на повернення підприємством інвестиційного кредиту (прибутки, що використовуються на повернення кредиту, не повинні обкладатися податком). Поряд з іншим, це сприятиме скороченню терміну повернення кредитів, більш швидкій окупності інвестиційних проектів та, відповідно, можливості більш точно планувати інвестиційну діяльність, що дозволить банкам знизити кредитні ставки у відповідь на зменшення ризику кредитування. Потрібно запровадити суворий контроль за обсягом та результатами використання інвестиційних податкових пільг.
Найдоречнішим видається синхронне зі скасуванням необґрунтованої галузевої пільги надання аналогічної функціональної пільги з метою стимулювання певного виду діяльності, наприклад, в інноваційній чи соціальній сферах, або й пряме спрямування отриманих від скасування пільги коштів на інвестиційні потреби через інструменти державного бюджету. В останньому випадку розпорядником та гарантом цільового використання коштів має врешті-решт виступити Український банк реконструкції та розвитку (УБРР), створення якого, поки що «на папері», триває в Україні ще з 1997 року.
Кошти, отримані підприємствами завдяки пільговому оподаткуванню, мають акумулюватися на їхніх спеціальних інвестиційних рахунках та використовуватися, наприклад, за схемою, яка діяла в 2002 р. в рамках податкового експерименту в гірничо-металургійному комплексі. За повідомленнями офіційних осіб, така схема не дала очікуваного ефекту. Проте, на наш погляд, причина цього полягає саме у відсутності суб’єкта, зацікавленого у стратегічно ефективному використанні нагромаджуваних на казначейських рахунках коштів. Утворення УБРР дало б можливість вирішити і цю проблему.
Серед можливих податкових пільг, які відповідають функціональному принципу пільгового оподаткування, слід відзначити такі:
- застосування пільг в оподаткуванні прибутку інноваційних підприємств згідно з чинним законодавством (показово, що практично перша спроба запровадження пільг функціонального характеру, передбачена Законом України «Про інноваційну діяльність», у 2003 р. була призупинена з метою «бюджетної консолідації»);
- звільнення від оподаткування коштів підприємств, спрямованих на інформаційно-консалтингові послуги, підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів, витрат на соціальне забезпечення (пенсійне, медичне страхування, оздоровлення тощо) з прирівнюванням їх до інвестицій в людський капітал;
- звільнення від оподаткування коштів підприємств, що спрямовуються на фінансування наукових досліджень;
- податкові пільги підприємствам, що здійснюють експортне та імпортозамінне виробництво, діють у трудонадлишкових чи депресивних регіонах тощо — в межах та за напрямами, визначеними відповідними державними програмами (за таким орієнтиром могла б еволюціонувати політика щодо спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку);
- звільнення від оподаткування коштів комерційних банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших фінансових установ, які інвестуються в інноваційні підприємства; встановлення пільг з оподаткування коштів, отриманих внаслідок цих інвестицій, зокрема — диференціювання ставки податку на прибуток комерційних банків залежно від напрямів використання ресурсів у спосіб зниження їх у разі довгострокового кредитування високотехнологічних проектів, пільгове оподаткування прибутків від страхування інноваційних підприємств тощо;
- надання пільг в оподаткуванні комерційних банків, що здійснюють довгострокове інвестиційне кредитування;
- вилучення з бази оподаткування доходів фізичних осіб витрат (в обумовлених межах) на отримання середньої та вищої освіти, охорону здоров’я тощо, а також інвестицій на відкриття власної справи.
З метою забезпечення цільового використання отриманих внаслідок податкової пільги коштів, видається за доцільне здійснювати надання пільги на основі конкретної угоди між уповноваженим державним органом та платником податку. Така угода має передбачати зустрічне зобов’язання платника щодо цільового використання отриманих коштів чи виконання ним певних супутніх функцій (наприклад, дотримання цінових умов, підтримка розвитку територіальної громади, соціальні витрати тощо) та його відповідальність у разі порушення цього зобов’язання.
Розділ 2. ста н податкової політики в сфері оподаткування доходів фізичних осіб в Україні
2.1. Альтернативні зміни в оподаткуванні доходів фізичних осіб в Україні
У світлі проголошеної податкової реформи, яка має на меті зниження податкового тягаря і створення сприятливих умов для економічного росту, відхід від попередньо проголошених ставки та розміру соціальної пільги не сприятиме зростанню довірі до уряду з боку платників податків та потенційних інвесторів. Натомість, головним учасникам бюджетного процесу – уряду та Верховній Раді, слід, на нашу думку, переглянути планові показники надходжень податку з доходів фізичних осіб, які закладаються в бюджеті на наступний рік, з метою їх зменшення.
Мета цього дослідження - розрахувати прогнозний обсяг надходжень податку з доходів фізичних осіб за умови зміни розміру ставки податку та розміру соціальної пільги.
Розрахунок надходження прибуткового податку з громадян на 2004 за ставкою 13% та 15% показано на додатку 1.
Рядок 3. Відрахування до Пенсійного та фондів загальнообов'язкового соціального страхування. Згідно стаття 3.5 Закону про податок з доходів фізичних осіб (№889) при нарахуванні у вигляді зарплати об’єкт оподаткування визначається як нарахована сума такої зарплати, зменшена на суму збору до Пенсійного фонду України чи внесків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування. Отже, платник податку (податковий агент) матиме право зменшити нараховану зарплату або на суму збору до Пенсійного фонду (2%), або на суму внесків до фондів соціального страхування (0.5% + 0.5%). Очевидно, що платники користуватимуться вищою ставкою Пенсійного фонду (2%), що дасть об’єкт оподаткування в 10714,4 млн. грн. В той же час, в розрахунках Міністерства Фінансів об’єкт оподаткування зменшується на 3.5%, що дає 10550,4.
Таким чином, в розрахунках Міністерства Фінансів об’єкт оподаткування занижено на 1261,5 млн. грн., а податок на 164 млн. грн.
Рядок 6. Соціальна пільга. Розрахунок соціальної пільги за ставкою 15% наводиться у додатку 2:
Таким чином, застосування соціальної пільги за ставкою 15% призведе до зменшення надходжень на 1880 млн. грн., що на 250 млн. грн. більше ніж за ставкою 13%
Рядок 8в. Дохід у вигляді дивідендів (стаття 4.2.12) – додатковий податок оцінений у 89,7 млн. гривень
довідково: населенням за 2002р. отримано близько 520 млн. гривень у вигляді дивідендів. З урахуванням темпів зростання прибутку прибуткових підприємств за 2003-2004 роки українці таких дивідендів можуть отримати 597,8 млн. гривень. За ставкою 15% податку буде сплачено 89,7 млн. гривень.
Рядок 8г. Оцінка можливого затримання виплати зарплати в 2003 і виплата її на початку 2004. Найбільш вагомим фактором, який може вплинути на збільшення прогнозного обсягу податку на 2004 рік, на думку експертів є можливе затримання виплат заробітної плати наприкінці 2003 року, про що свідчить досвід застосування аналогічного законодавства у Російській Федерації. Так, можна емпірично оцінити обсяг затриманого для виплат у кінці 2003 року фонду оплати праці з метою його оподаткування вже у 2004 році за нижчою ставкою. Фактично, у Росії обсяг такого “зсуву виплат” склав трохи менше 25 відсотків до місячного ФОП і продовжувався два місяці. Отже розрахунок зроблено за наступною формулою:
([{ФОП без в/с за 2003р}: 12 * 2] * 25% * 13%) = 73850,8 : 12 * 2 * 0,25 * 0,15 = 461 млн.грн.) (2.1.1)
В той же час, слід зазначити, що застосування ставки 15%, замість очікуваної 13%, може негативно вплинути на поведінку платників податків.
Рядок 11. При оцінці розміру податку з військовослужбовців (як в разі застосування ставки 13% так і 15%) було враховано зменшення об’єкту оподаткування на суму збору до Пенсійного Фонду (стаття 3.5), тому цей показник відрізняється від показника Міністерства Фінансів.
В разі застосування ставки 15% замість 13% для оподаткування доходів фізичних осіб (за умови не зміни розміру соціальної пільги) надходження бюджету від цього податку складуть 12.2 млрд. грн. Це на 1,5 млрд. грн. більше показника розрахованого експертами і на 263 млн. грн. менше показника Міністерства Фінансів.
Це проілюстровано на наступному графіку:
2. В разі застосування соціальної пільги в розмірі 25%, 20% та 15% від розміру, визначеного статтею 6.1.1 Закону і за умови збереження ставки 13% надходження бюджету від цього податку складуть відповідно 10938 млн. грн., 11210 млн. грн. та 11482 млн. грн. Тобто надходження від цього податку зростуть відповідно на 270 млн. грн., 541 млн. грн., 813 млн. грн. в порівнянні з показником надходжень до бюджету за розміру соціальної на рівні 30% розрахованого експертами. При цьому, ці показники будуть меншими показника Міністерства Фінансів відповідно на 1561 млн. грн., 1289 млн. грн. та 1017 млн. грн.
3. В разі застосування соціальної пільги в розмірі 25%, 20% та 15% від розміру, визначеного статтею 6.1.1 Закону і за умови збереження ставки 15% надходження бюджету від цього податку складуть відповідно 12547 млн. грн., 12861 млн. грн. та 13174 млн. грн. Надходження від цього податку зростуть відповідно на 1878 млн. грн., 2192 млн. грн. та 2506 млн. грн. в порівнянні з показником надходжень до бюджету за розміру соціальної на рівні 30% та ставкою 13% розрахованого експертами. При цьому, ці показники перевищать показник Міністерства Фінансів відповідно на 48 млн. грн., 361,5 млн. грн. та 675 млн. грн.
 |
Ці висновки підсумовані на наступному графіку:
А також в наступній таблиці:
| Ставка податку | 13% | 15% | ||||
| Розмір соціальної пільги | 25% | 20% | 15% | 25% | 20% | 15% |
| Надходження, всього (млн. грн.) | 10 938 | 11 210 | 11 482 | 12 547 | 12 861 | 13 174 |
| Відхилення (Міністерство Фінансів) (млн. грн.) | - 1 561 | - 1 289 | - 1 017 | 48 | 361,5 | 675 |
| Відхилення (млн. грн.) | 270 | 541 | 813 | 1 878 | 2 192 | 2 506 |
2.2 Прогнознозуваання надходжень податку з доходів фізичних осіб на 2004 рік
Аналіз здійсненого Урядом розрахунку прогнозного показника податку з доходів фізичних осіб на 2004 рік свідчить про його завищення на майже 1,9 млрд. гривень, зокрема за наступними параметрами:
- прогнозний показник фонду оплати праці на 2004 рік завищено порівняно з врахованим у макропоказниках на 2004 рік на 8,1 млрд. гривень (до 10 відсотків обсягу);
- можливі втрати від застосування соціальної податкової пільги можуть скласти 1564,5 млн. гривень, що на 570,6 млн. гривень більше показника, розрахованого Урядом;
- викликає сумнів додаткове залучення до бюджету 525 млн. гривень за рахунок виведення із тіньового сектору частки ФОП (майже 4 млрд. гривень доходів фізичних осіб);
- додаткове розширення податкової бази та інші можливості щодо збільшення надходження податку на доходи фізичних осіб за експертною оцінкою є не суттєвими і не дозволяють покрити виникаючий розрив між показниками, що запропонований Урядом та розрахований Групою фіскального аналізу.
Питання визначення додаткового фонду оплати праці
Згідно із пояснювальною запискою до проекту Державного бюджету України на 2004 рік головною причною, згідно з якою фонд оплати праці відповідно макропоказників Мінекономіки у розрахуках Кабінету Міністрів України збільшено на 10 відсотків є те, що у показнику Мінекономіки не враховано додаткові доходи населення, які, на думку Уряду, повністю відображаються Державною податковою адміністрацією у формі звітності №8-ДР.
Проте, згідно інформації ДПА (лист на Мінфін від 01.08.2003 №6796/5/17-0216 додається), за 2002 рік населенням отримані наступні доходи:
59 224,6 млн. гривень - за основним місцем роботи та
3 187,9 млн. гривень - за неосновним.
Тобто, загальний отриманий дохід складає 62 412,5 млн. гривень.
На нашу думку, цей показник відповідає показнику ФОП за 2002 рік у обсязі 62 509,7 млн. гривень (без військовослужбовців і прирівняних до них осіб), який поданий Урядом у Пояснювальній записці до проекту Закону про Державний бюджет України на 2004 рік. Відхилення складає лише 0,2 відсотка.
Достовірність вищенаведених даних підтверджує також той факт, що розбіжність у показниках фактично отриманого податку за 2002 рік між даними ДПА і Держказначейства складає 3 відсотка, що пояснюється врахуванням у даних ДПА проведених податковими органами остаточних розрахунків із платниками (у тому числі повернення надміру сплаченого податку), в той ж час як органами ДКУ фіксується сума станом на 1 січня (без такого повернення).
Отже, розбіжностей у показниках обсягу оподатковуваного доходу фізичних осіб (ДПА) та фондом оплати праці (Мінекономіки) за 2002 рік та підстав для збільшення на 8,1 млрд грн. показника ФОП, врахованого у макропоказниках економічного та соціального розвитку України у 2004 році, немає.
Через цей фактор показник доходів місцевих бюджетів, який враховується при визначенні міжбюджетних трансфертів, завищено на 1.1 млрд. гривень
Соціальна податкова пільга.
Розрахунок обсягу податкових пільг, які отримують платники по окремих категоріях (100, 150 і 200 відсотків базової податкової соціальної пільги) має здійснюватися на основі даних про кількість таких пільговиків (зокрема у минулих роках), а також загальної чисельності працюючих та тих, хто фактично отримує щомісячний заробіток нижче 530 гривень.
Оскільки у Пояснювальній записці, що надана Кабінетом Міністрів України, відсутній розрахунок втрат податку від застосування податкової пільги, надаємо розрахунок таких втрат із зазначенням джерела інформації (використана інформація за 2002 рік ).
Загалом, основні параметри розрахунку наступні:
| 1 | Кількість працівників, всього (чол) | 18 072 353 |
| 2 | Частка тих, хто отримує дохід до 500 гривень, (%) | 75,0 |
| 3 | Частка тих, хто отримує дохід від 500 до 530 гривень, (%) | 1,75 |
| 4 | Частка отримувачів пільги, (%) (4=2+3) |
76,75 |
| 5 | Кількість отримувачів пільги, (чол) (5=4*1) |
13 870 531 |
| з них: | ||
| 6 | отримувачі 150% податкової пільги, (чол) (106,5 грн) |
1 678 775 |
| 7 | отримувачі базової податкової пільги, (чол) (71 грн) |
12 191 756 |
| 8 | Втрати по базовій пільзі, (грн) (8 = 7 * 71грн * 12 міс * 13%) |
1 350 358 886,53 |
| 9 | Втрати по пільзі у 150% від базової, (грн) (9 = 6 * 106,5 грн * 12 міс * 13%) |
214 064 713,25 |
| Всього втрат, (грн) | 1 564 423 599,78 |
Слід зазначти, що показник втрат податку з доходів фізичних осіб, які мають право на 200 відсотків базової податкової пільги, пропонується прийняти у запропонованому Урядом обсязі, оскільки кількість таких пільговиків – мізерна, враховуючи їх перелік.
Межа застосування податкової пільги прийнята ДПА на рівні 530 гривень (проти 510 гривень, які враховано у розрахунках Уряду) і визначена відповідно до рішення, прийнятого Кабінетом Міністрів України на засіданні 27 серпня 2003р., щодо надання Верховній Раді України пропозиції встановити на 2004 рік прожитковий мінімум у сумі 356,04 гривні на людину. При цьому показник прожиткового мінімуму на працездатну особу має підвищитися з 365 гривень у 2003 році до 379,81 гривні у наступному році. Таким чином, має збільшитися і рівень порогу доходу фізичної особи для застосування податкової пільги з 510 гривень до 530 гривень.
Отже, загальна сума втрат від застосування соціальної податкової пільги за розрахунками може скласти 1 564,5 млн. гривень, що на 570,6 млн. гривень більше показника, врахованого Урядом.
Проблема виходу частки фонду оплати праці з тіньового сектору
На думку експертів, прогнозний обсяг виходу з тіньового сектору значної (до 4 млрд. гривень) частки до цього часу приховуваного доходу є завищеним з декількох причин.
Так, лише зменшення загального фіскального тиску на фонд оплати праці - шляхом зниження ставки податку на доходи, - не може бути достатнім стимулом для такого кроку з боку платників податків (як роботодавців, так і робітників). Зокрема, залишаємий значний рівень відрахувань до соціальних фондів, не введення персоніфікованого медичного та незавершеність реформи пенсійного забезпечення не спонукають платників декларувати свої фактичні (реальні) доходи.
Закладені у Законі України “Про податок з доходів фізичних осіб” окремі норми, які б сприяли виходу з тіньового обороту певних доходів, (зокрема оподаткування процентів, операцій з нерухомістю, спадщини та дарунків) вступають у дію лише з 2005 року. Крім того, норма статті 5 щодо застосування податкового кредиту почне впливати на надходження з 2005 року.
Така ситуація навпаки може спровокувати платників до подальшого застосування нелегальних способів уникнення оподаткування, у тому числі до конвертації коштів в готівку для виплати реальної винагороди працівникам “у конвертах”.
Водночас існування порогу заробітної плати, до якої діє податкова соціальна пільга, провокує на свідоме заниження роботодавцем офіційного рівня доходів своїх працівників з метою зменшення рівня нарахувань на ФОП, що буде підтримано також працівниками з метою отримання податкової пільги і збільшення отримуваної винагороди (доходу, що є у розпорядженні працівника). Так, при заробітній платі у 530 гривень в місяць працівник сплачує 59,67 гривень податку. При збільшенні заробітної плати лише на 5 гривень (до 535 гривень), податок збільшується на 9,88 гривень.
Як один з ймовірних способів ухилення від оподаткування може стати і дроблення роботодавцями своїх підприємств з метою виділення за „основним місцем роботи” заробітку у 530 гривень та отримання там податкової пільги.
Найбільш вагомим фактором, який може вплинути на збільшення прогнозного обсягу податку на 2004 рік, на думку експертів є можливе затримання виплат заробітної плати наприкінці 2003 року, про що свідчить досвід застосування аналогічного законодавства у Російській Федерації. Так, можна імпирично оцінити обсяг затриманого для виплат у кінці 2003 року фонду оплати праці з метою його оподаткування вже у 2004 році за нижчою ставкою. Фактично, у Росії обсяг такого “зсуву виплат” склав трохи менше 25 відсотків до місячного ФОП і продовжувався два місяці.
На нашу думку, в Україні такий обсяг теж не перевищить середньостатистичний у Росії, тому додаткові надходження можна прогнозувати у обсязі не більше 400 млн. гривень, а не 525 млн. гривень, як вказано у прогнозі Уряду:
([{ФОП без в/с за 2003р}: 12 * 2] * 25% * 13%) = 73850,8 : 12 * 2 * 0,25 * 0,13 = 400 млн.грн) (2.2.1)
Оскільки Урядом у Пояснювальної записки до проекту закону не надані пояснення щодо розрахунків (механізмів) отримання до бюджету сум податку за рахунок скорочення тіньового сектору, аналіз проведено за методикою експертів .
Виходячи із наведеного аналізу вважаємо, що прогнозний показник податку з доходів фізичних осіб через цей фактор завищено на 162,3 млн. гривень.
Додаткові надходження, передбачені Законом про оподаткування доходів фізичних осіб
Низка положень Закону про оподаткування доходів фізичних осіб мають на меті розширення податкової бази в порівнянні з положеннями Декрету про прибутковий податок з громадян, найбільш значущими з яких є:
- дохід у вигляді дивідендів (стаття 4.2.12) – додатковий податок оцінений у 77,7 млн. гривень
- довідково: населенням за 2002р. отримано близько 520 млн. гривень у вигляді дивідендів. З урахуванням темпів зростання прибутку прибуткових підприємств за 2003-2004 роки українці таких дивідендів можуть отримати 597,8 млн. гривень. За ставкою 13% податку буде сплачено 77,7 млн. гривень.
- залучення до оподаткування доходів фізичних осіб – платників єдиного податку, які надають послуги іншій особі протягом більш ніж одного місяця, як заробітної плати (стаття 1.8 Закону) – оцінити вплив даного нововведення досить важко, оскільки відсутня відповідна статистика. Але можна припустити, що дана норма зачепить в першу чергу високооплачуваних робітників, які надають послуги своїм роботодавцям як підприємці, а не як наймані працівники – а таких не так вже й багато.
Інші додаткові джерела є за своїм характером несуттєвими, не зможуть якимось чином вплинути на надходження від податку на доходи фізичних осіб і Урядом у своїх розрахунках не враховані (зокрема, сума заборгованості платника податку, за якою минув строк позовної давності, оподаткування хабарів, викрадених чи знайдених скарбів, не зданих державі, утримання податку з сум, які виплачуються за зданий фізичною особою брухт чорних або кольорових металів тощо).
Висновки експертів підтверджується і кінцевою перевіркою щодо прогнозної на 2004 рік ефективної ставки податку.
Так, якщо брати за основу розрахунок Уряду, ефективна ставка податку до офіційно поданого показника фонду оплати праці становить 14,04 відсотка, за розрахунками експертів – 11,9 відсотка.
2.3. Проблема детінізації доходів громадян в контексті змін щодо оподаткування доходів громадян
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції вважає, що реформування системи оподаткування доходів громадян має забезпечити:
по-перше, зростання реальних доходів громадян, їх купівельної спроможності та розширення платоспроможного попиту в країні як необхідну умову економічного зростання;
по-друге, створення умов для зростання частки заробітної плати у структурі собівартості продукції, що є одним із чинників розвитку інноваційно-інвестиційної моделі економіки;
по-третє, легалізацію доходів громадян та збільшення інвестиційної можливості економіки.
Незважаючи на те, що частка прибуткового податку з громадян в структурі доходів бюджету України зростає, вона порівняно з іншими країнами є низькою.
Частка цього податку до ВВП за період з 1999 по 2002 рік зросла з 3,4 відс. до 4,9 відсотка. Це співвідношення в країнах ОЕСР в середньому складає 7%.
Низька частка прибуткового податку з громадян у структурі доходів бюджету є результатом поєднання високого рівня оподаткування доходів громадян та значного рівня нарахувань на фонд заробітної плати, які мають бути сплачені підприємцями (при виплаті однієї гривні зарплати підприємець має сплатити до бюджету, пенсійного, соціального та інших фондів до 85 коп.). Це негативно позначається на стимулах до збільшення заробітної плати, податок утримується з доходу, меншого за рівень прожиткового мінімуму. Тобто, при оподаткуванні не враховується необхідність забезпечення мінімальних потреб людини. Через це відсутня мотивація до підвищення мінімальної заробітної плати до рівня прожиткового мінімуму. Внаслідок цього питома вага заробітної плати у собівартості продукції є низькою (у 2001 році – 12,8 відс.). Тому від реформування системи оподаткування доходів громадян Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції очікує також швидкого наближення мінімальної заробітної плати до рівня прожиткового мінімуму.
Існуюча прогресивна шкала оподаткування, стримуючи зростання заробітної плати, призводить до її тінізації. Тіньова економіка живиться, передусім, за рахунок тіньової заробітної плати. Виходячи з оцінки обсягів тіньової економіки, реальні доходи громадян насправді значно вищі, ніж ті, що декларуються для сплати податку.
Довідково. Аналіз структури надходжень прибуткового податку з громадян за видами доходів свідчить, що прибутковий податок сьогодні - це фактично податок на заробітну плату працюючих в економічному секторі, що є "прозорим" для податкових органів, але він не справляється зі значних масивів доходів осіб, які ігнорують фіскальну систему держави. Питома вага податку з оплати праці робітників і службовців у 1999 році становила 92,5 відс., у 2000 році - 93,6 відс., у 2001 році - 94,5 відс., у 2002 році – 94,3 відс. загальної суми прибуткового податку, що був сплачений громадянами протягом відповідного року. Водночас у структурі грошових доходів населення України, що фіксуються органами офіційної статистики, питома вага оплати праці становила у 2001 році лише 50 відс., у 2002 році – 42,5 відсотка.
Разом з тим, оподаткування доходів від підприємницької діяльності забезпечило надходження до казни держави у 1999 році 6,3 відс., у 2000 році - 5,1 відс., у 2001 році - 4 відс., у 2002 році – лише 3,5 відс. загальної суми прибуткового податку, отриманого від громадян України.
Така ситуація вимагає від держави максимально повного врахування реальних економічних можливостей платників податків і приведення системи оподаткування фізичних осіб у відповідність з ними.
На думку Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, для цього необхідно здійснити такі кроки:
1) встановлення єдиної ставки податку на доходи фізичних осіб у розмірі 13 відсотків;
2) прив’язка неоподатковуваного мінімуму до мінімальної заробітної плати на період до досягнення нею прожиткового мінімуму, а потім – до прожиткового мінімуму;
3) запровадження сплати податку усіма платниками з усіх видів доходів, за винятком пасивних доходів (процентів, дивідендів, страхових виплат) та пенсій.
Такі підходи в оподаткуванні дозволять забезпечити простоту адміністрування податку, соціальну рівність, витримати конкуренцію на традиційних ринках збуту українських товарів, в першу чергу, на російських ринках.
Чому Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції вважає, що єдина ставка податку на доходи фізичних осіб має бути на рівні 13 відсотків?
По-перше, тому що на сьогодні в Україні, не дивлячись на застосування прогресивної шкали оподаткування, співвідношення між надходженнями прибуткового податку з громадян до бюджету та обсягом оплати праці фактично склалося на рівні 13 відсотків (обсяг надходжень прибуткового податку з громадян до бюджету у 2002 році - 10,8 млрд. грн., оплата праці, за даними Держкомстату, - 81,5 млрд. грн., 10,8/81,5*100% = 13,25%).
По-друге, через застосування такої ставки в Росії. Відсутність перепон на шляху руху капіталу та робочої сили між Україною та Росією разом з вищим рівнем оподаткування доходів фізичних осіб в Україні призводить до перетоку виплат доходів українських громадян та сплати прибуткового податку в Росію. В умовах відкритого кордону проконтролювати, чи перебуває громадянин 182 дні протягом року на території України, надто складно. Через це бізнес мігрує до Росії, де нижче податкове навантаження.
По-третє, через високий рівень навантаження на фонд заробітної плати не стимулюється розвиток виробництва трудомісткої продукції, в першу чергу, наукоємного виробництва, втрачається науково-технічний потенціал України.
По-четверте, через високий рівень тінізації доходів на сьогодні ми не маємо реальної картини про розподіл громадян за рівнями доходів, що робить низькою якість оцінок можливих наслідків запровадження різних ставок податку на економічний розвиток та доходи бюджету. Тому, завданням єдиної 13-відсоткової ставки є виявлення розподілу громадян за рівнями доходів.
По-п’яте, фізичні особи – суб’єкти малого підприємництва не сплачують прибутковий податок з громадян за діючою шкалою, якщо вони застосовують спрощену систему оподаткування. Ставки єдиного податку знаходяться в межах від 20 до 200 грн. в місяць, що стимулює зменшення частки доходів, які оподатковуються на загальних підставах. При отриманні суб’єктом малого підприємництва доходів на рівні середньомісячної заробітної плати (376,38 грн.) фактична відсоткова ставка прибуткового податку при застосуванні мінімальної ставки єдиного податку складає лише 5,3%, тим самим провокуючи перетік доходів через цю систему.
По-шосте, для скасування податкових привілеїв військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів необхідно компенсувати цим громадянам втрати на сплату податку відповідним збільшенням заробітної плати. Для цього у бюджеті спочатку необхідно вишукати додаткові кошти. При 13% ставці потреба в додаткових коштах буде меншою. Так, лише для військовослужбовців для сплати податку за ставкою 13 % необхідно збільшити видатки на зарплату на 676 млн. гривень, а при ставці 15 % - на 780 млн. гривень.
Прийнятий Верховною Радою України у другому читанні проект Закону України „Про податок на доходи фізичних осіб” частково відповідає визначеним Міністерством завданням, зокрема, в частині встановлення єдиної ставки податку, скасування пільг, наданих за професійною ознакою.
За розрахунками Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, податкове навантаження внаслідок запровадження запропонованого у проекті Закону порядку оподаткування доходів громадян знизиться більш, ніж у 3 рази. Коливання розміру такого зниження залежатиме від величини сукупного оподатковуваного доходу громадянина, введення, чи не введення соціальної пільги щодо не оподаткування доходу у розмірі мінімальної заробітної плати (розрахунок прибуткового податку за чинними ставками та за ставками, які буде введено, додається).
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції вважає економічно недоцільним передбачене проектом Закону України запровадження оподаткування процентів. Це може негативно вплинути на залучення банками коштів фізичних осіб, тобто призвести до відтоку коштів населення з банківської системи та збільшення тіньового сектору, кредитних ставок та загального погіршення стану економіки.
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції відстоює комплексний підхід до розв’язання проблеми зниження податкового навантаження на заробітну плату, оскільки тільки за таких умов дійсно може відбутися зростання реальної заробітної плати та її легалізація. Загальна ставка нарахувань на фонд заробітної плати не повинна перевищувати 25 відсотків.
Поряд з позитивними наслідками реформування оподаткування доходів громадян та пенсійної реформи можливі у короткотерміновому періоді і негативні моменти, які, в першу чергу, проявляться у зростанні цін та посиленні диференціювання регіонів за рівнями доходів, адже прибутковий податок є основним бюджетоутворюючим джерелом місцевих бюджетів.
Стосовно зростання цін. Стабільність цін не завжди стимулює розвиток економіки, оскільки за стабільних цін з часом втрачається мотивація до інвестування, зміни асортименту, підвищення конкурентоспроможності, оновлення виробництва. Зростання цін є ознакою виникнення попиту та відповідного руху капіталу.
Більш складним питанням у зв'язку з реформуванням оподаткування доходів громадян може стати посилення диференціації між доходами бюджетів окремих регіонів. В регіонах, де сконцентроване промислове виробництво, за рахунок легалізації заробітної плати доходи бюджетів зростатимуть більшими темпами, ніж на депресивних територіях, де можливе загострення бюджетних проблем. Тому першочергового значення набуває задіяння механізму надання дотацій вирівнювання.
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції вважає, що реформування оподаткування доходів громадян не може здійснюватися автономно, а повинно реалізовуватись одночасного з просуванням реформ в системі державних видатків, системі пенсійного та соціального страхування.
Розрахунок прибуткового податку з громадян за чинними ставками
і за ставками, які передбачені проектом Закону України
„Про податок на доходи фізичних осіб”
/грн./
| Розмір сукупного оподатковуваного доходу за рік | 4516,56 (виходячи з розміру середньомісячної зарплати) |
1000000 |
| Середньомісячний розмір доходу | 376,38 | 83333,33 |
| Розмір податку за місяць: | ||
| за чинними ставками | 60,75 | 33046,75 |
| за ставкою, яку буде введено (13%, за умови введення соціальної пільги, яка передбачає, що податок на доходи фізичних осіб не нараховуватиметься на розмір мінімальної заробітної плати /237 грн./) | 18,12 | 10802,52 |
| за ставкою, яку буде введено (13%, без врахування соціальної пільги) | 48,93 | 10833,33 |
| Розмір податку за рік: | ||
| за чинними ставками | 729 | 396561 |
| за ставкою, яку буде введено (13%, за умови введення соціальної пільги, яка передбачає, що податок на доходи фізичних осіб не нараховуватиметься на розмір мінімальної заробітної плати /237 грн./) | 217,43 | 129630,27 |
| за ставкою, яку буде введено (13%, без врахування соціальної пільги) | 587,16 | 130000 |
| Співвідношення між розмірами податку з урахуванням соціальної пільги | 3,35 | 3,06 |
| Співвідношення між розмірами податку без урахуванням соціальної пільги | 1,2 | 3,05 |
Розділ 3. Застосування зарубіжних моделей податкової політики для умов України
3.1 Податкова політика зарубіжних країн в сфері оподаткування доходів громадян
Підтримка платоспроможного попиту одностайно визнається вітчизняними і закордонними економістами однією із ключових умов досягнення економічного зростання - заради котрого, власне, затівався курс реформ. Збільшення такого попиту можливо лише зі збільшенням купівельної спроможності кінцевих споживачів - говорячи простіше, добробуту, рівня реальних прибутків населення.
Для стимулювання збільшення прибутків в Україні вже давно пропонується полегшити їхнє оподатковування, і зокрема оподаткування заробітної плати: понизити прибутковий податок із громадян і нарахування на фонд заробітної плати підприємств. Однак віз і нині там. З одного боку, уряд і депутати ніяк не можуть домовитися про прийнятну шкалу оподатковування, а з іншого - спрацьовує стандартний аргумент податкової адміністрації: знизьте податки - і подивимося, як ви забезпечите видаткові статті бюджету. Та й у "розвитих країнах", мов, податки на доходи громадян є однією з основних статей формування бюджетів (як державного, так і місцевих).
Частка прибуткового податку в прибутках бюджету в 90-х роках у США, за підрахунками Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР, OECD), складала понад 35%, а наприкінці 80-х - понад 45%, у Великобританії і більшості країн континентальної Західної Європи ця частка коливається в межах 25-30%. Своєрідний рекорд належить країнам Північної Європи, де з відрахувань прибуткового податку формується до 50% прибутків державного бюджету; до того ж, прибутки громадян цих країн оподатковуються муніципальними і церковними податками, а також зборами в соціальні фонди.
Так, у Данії середня ставка муніципального і церковного податків у сумі складає 29,5 %. Ставка державного податку диференційована в залежності від прибутку. Якщо простий (муніципальний) податок перевищує 134500 датських крон, додатково встановлюється податок у розмірі 5 % і 15 % - при перевищенні прибутку 243500 датських крон. Гранична ставка прибуткового податку склала в 1996 р. 61 %, із 1998 р. вона знижена до 58 %. У 1994 р. запроваджено новий податок у соціальні фонди. Ставка в 1996 р. склала 7 % від валової заробітної плати. Ці внески утримуються роботодавцем і сплачені суми податку зменшують базу оподаткування на суму персонального відрахування, що складає в середньому 13224 датських крон. Внески в державні пенсійні і страхові фонди також можуть відраховуватися з бази оподаткування. Крім того, база оподаткування може бути зменшена на суми внесків із страхування за безробіттям, суми пожертвувань, деякі види транспортних витрат, витрати на виховання дітей і аліменти.
У Швеції дохід у розмірі не більш 209100 шведських крон оподатковується муніципальним податком за ставкою приблизно 32 %. Дохід понад ці суми оподатковується також національним податком 25 %. Таким чином, максимальна ставка прибуткового податку (муніципального і національного) - 57 %. Дохід від капіталу оподатковується окремо за ставкою 30 %. Фізична особа, що знаходиться на території Швеції менше 6 повних місяців, має обмежену податкову відповідальність. Податок за ставкою 25 % повинний бути утриманий роботодавцем при оплаті зроблених у Швеції робіт і послуг. Нерезидент, що працює за наймом, не зобов'язаний представляти декларацію про доходи в податкові органи. Велику частину податку в соціальні фонди (33 % від валової заробітної плати, включаючи вартість додаткових виплат і пільг) сплачує роботодавець, однак працівник, вік якого не перевищує 65 років, повинен також сплачувати внески на індивідуальне медичне страхування - 3,95 % і пенсійне забезпечення - 1 %. З 1996 року був установлений граничний розмір страхових внесків - 271500 шведських крон.
Ставка муніципального податку у Фінляндії встановлена на рівні 15 і 20 %, у залежності від місцевих законодавчих актів. Податки також сплачують парафіяни Фінської Церкви за ставкою 1 - 2 %. Додатково з громадян стягуються наступні податки: внески в соціальні фонди за ставкою 1,9 %, на доходи, що перевищують 80000 фінляндських марок - 3,35 %, у пенсійний фонд - 4,3 % і 1,5 % у фонд зайнятості. Суми, сплачені в соціальні фонди й у фонд зайнятості, цілком відраховуються з податкової бази. Ставки державного прибуткового податку сплачуються по прогресивних ставках, диференційованих від 7 до 39 % у залежності від розміру доходу. Доходи до 43000 фінляндських марок звільнені від цього податку. Прибутковий податок розраховується і стягується з заробітної плати працівника роботодавцем. Недоплачений податок утримується додатково, а переплачений - відшкодовується. Нерезиденти сплачують податок на фінські джерела доходу за ставкою 28 % на дивіденди, авторські гонорари, відсотки, а на заробітну плату і пенсії - 35 %.
У Норвегії виділяються дві групи платників податків: самотні громадяни і громадяни, що мають 1 і більше утриманців на утримуванні. Ставка муніципального податку дорівнює 21 % плюс 7 % - податок у фонд вирівнювання, що виплачується із сум чистого доходу, що перевищують 23300 норвезьких крон для першої групи платників податків і 46000 норвезьких крон для другої групи. Індивідуальний дохід (який визначається як валовий дохід від трудової діяльності за трудовою угодою або підприємницької діяльності, включаючи пенсії) є предметом оподатковування. Національний податок має дві ставки. Для першої групи платників податків, що мають дохід 220501 - 248500 норвезьких крон, податок складає 9,5 %, а при доходах понад 248500 норвезькі крони - 13,7 %. Для другої групи ставка 9,5 % діє при доходах 267501 - 278500 норвезьких крон, 13,7 % - якщо дохід перевищує 278500 норвезьких крон. З оподатковуваного доходу відраховується неоподатковуваний мінімум у розмірі 36000 норвезьких крон для першої групи платників податків і 29800 норвезьких крон - для другої. Працівники виплачують із своєї заробітної плати внески в соціальні фонди в розмірі 7,8 %. Для вільних підприємців ставка податку в соціальні фонди дорівнює 10,7 % від їхнього доходу, що не перевищує 447600 норвезьких крон, і 7,8 % при перевищенні цього рівня. Із сум пенсій також утримується податок у соціальні фонди, але за зниженою ставкою - 3 %. Ця ж ставка застосовується на доходи осіб, вік яких менше 17 років і більше 69 років. Іноземні громадяни зобов'язані в загальному порядку сплачувати страхові внески, хоча може бути надане виключення з правил, якщо є відповідна податкова угода. Іноземці, що працюють на континентальному шельфі, звільнені від сплати страхових внесків.
Практично у всіх країнах із податкової бази виключаються витрати, пов'язані з одержанням прибутку, дивіденди, відсотки, аліменти і подібне. Слід зазначити, що реформа податкової системи в 90-і роки стала повальним явищем практично в усіх державах.
Відповідно до результатів дослідження, проведеного Центральним економіко-математичним інститутом (ЦЕМІ) російської Академії наук (на жаль, вітчизняна наука не одержує фінансування на подібні дослідження), основними тенденціями зміни податкових ставок у Західної Європі є: зниження ставок податків на прибутки корпорацій, підвищення ставок ПДВ і ставок соціальних платежів, невелике збільшення неоподатковуваного індивідуального доходу і зниження ставок індивідуального прибуткового податку; у Росії в 1992-95 р. спостерігалися в основному протилежні тенденції: ріст ставок податку на прибуток, зниження ставки ПДВ, підвищення сукупної ставки нарахувань на заробітну плат. В 1996-1997 р. істотних зміни більшості ставок не відбулося, але був скасований спецподаток і податок на наднормативний фонд оплати праці. Лише 2000 року був початий процес прийняття нового Податкового кодексу, і насамперед проведена згадувана реформа податку на доходи громадян.
Відмінності у значеннях ставок прибуткового податку у світі дуже значний: від мінімальної ставки - 3,1% у Швейцарії до 42% у Данії (у середньому 20,4%), а максимальної ставки - від 35,7% до 63% у тих же країнах (у середньому 51,1%).
У США максимальна ставка нижча і становить 31%. За даними ЦЕМІ РАН, у 1995 р. у порівнянні з 1991 р. мінімальна ставка зросла в 5 країнах, понизилася в 10 країнах, не змінилася в 2 країнах, максимальна ставка підвищилася в 5 країнах, понизилася в 7 країнах і не змінилася в 5 країнах. У 1997 р. у порівнянні з 1995 р. мінімальна ставка підвищилася в 2 країнах, знизилася в 5 країнах; максимальна ставка понизилася в 3 країнах, підвищилася в 4 країнах, а в більшості країн ставки залишилися без змін. У середньому простежується тенденція до невеликого зменшення ставок індивідуального податку на дохід (мінімальної на 2,2 пункти, максимальної - на 2,9 пункти). Найбільш істотне зменшення ставок у Норвегії, Данії, Фінляндії й Ірландії, де вони були вищими, ніж в інших країнах Європи. Досить значно підвищилися податкові ставки в Бельгії і Німеччині через уведення надбавок до прибуткового податку. Слід зазначити, що в більшості країн щорічно або раз на два роки коректуються податкові інтервали в зв'язку з інфляцією. У країнах, де застосовувалися шкали з великою кількістю інтервалів - 10-20, до 1997 р. відбулося їхнє скорочення до 5-10. Більше 10 податкових інтервалів встановлене в Греції (15) і Люксембурзі (17). Середнє число інтервалів по країнах Західної Європи дорівнює 7.
Сукупні ставки соціальних платежів, що являють собою суму усіх видів нарахувань на заробітну плату, у 1995 р. у порівнянні з 1991 р. збільшилися для роботодавців у 8 країнах, для працівників - у 12 країнах, залишилися незмінними відповідно в 2 і 4 країнах і зменшилися в 7 країнах і в 1 країні. У 1997 р. у порівнянні з 1995 р. ставки соціальних платежів окремо для роботодавців і для працівників зросли в 7 країнах, а знизилися в 4 країнах. Середня ставка по 17 країнах Європи (без Ісландії) склала в 1997 р. для наймачів 22,4% (ріст на 0,5 пункту в порівнянні з 1991 р.) , а для працівників - 11,9% (ріст на 2,4 пункти). Незважена середня сукупна ставка виросла на 3,6 пункти і склала 34,3%. Це означає, що превалює тенденція до росту ставок соціальних платежів. Слід зазначити, що в тих 11 країнах, де соціальні податки стягуються по окремих ставках на різні потреби, ріст сукупної ставки відбувався за рахунок збільшення відрахувань на страхування безробіття при зниженні відрахувань на медичне страхування.
У зв'язку з обмеженістю наданих соціальними фондами благ у багатьох країнах (США, Сінгапур, Австрія, Німеччина, Греція, Ірландія, Іспанія, Нідерланди, Люксембург і Швейцарія) існують максимальні межі заробітку, із якого стягуються соціальні внески, що знижує ступінь оподатковування високих заробітків. Межі варіюються від 23 тисяч до 88 тисяч доларів США в рік (приблизно від 1 до 3 середніх заробітних плат). У зв'язку з інфляцією і ростом заробітків ці границі, як правило, щорічно підвищуються на 5-10%, а за період 1991-1997 р. вони в середньому збільшилися в 1,6 рази.
Таким чином, розвинуті країни продовжують політику "соціальної держави", залишаючи незмінними або збільшуючи відрахування в спеціальні фонди, однак одночасно роблять спробу стимулювати збільшення доходів, знижуючи ставки власне прибуткового податку. Як видно, ставки прибуткового податку в Україні порівнянні зі ставками в найменш ліберальних у цьому відношенні країнах Північної Європи, а ставки відрахувань у соціальні фонди навіть перевищують скандинавські аналоги. При цьому невиправдано низькими залишаються рівні прибутків, що оподатковуються високими ставками. З урахуванням інфляції це приводить до щорічного падіння реальних прибутків: відповідно до підрахунків економістів програми TACIS, у 1999 році ставка податку на дохід, стягнутий з еквівалента 100 доларів, досягла рівня оподатковування... 300 доларів у 1995 році. Беручи до уваги, що за українським законодавством підприємство, бажаючи виплатити працівнику "чистими" еквівалент 100 доларів, повинно передбачити в бюджеті еквівалент ще понад 72 доларів на прибутковий податок, соціальні відрахування і нарахування на фонд зарплати, не дивно, що зарплати вважають за краще тримати низькими або виплачувати їх у "тіні", вивертаючись у всіляких схемах.
У результаті офіційна середня зарплата в Україні за підсумками 2000 року - з урахуванням зростання на 35% у порівнянні з 1999 роком - становить 296 грн. на місяць (менше 55 доларів або 60 євро) - при офіційно визнаному прожитковому мінімумі доходів понад 300 гривень. За цим показником Україна безнадійно відстає не тільки від розвинених країн, але і від сусідів у Центральній і Східній Європі, включаючи Болгарію і Румунію. За даними Дойчебанка, середня нарахована (до сплати податків) зарплата на місяць у 2000 році складала: Румунія - 135 євро, Болгарія - 143 євро, Латвія - 290 євро, Словаччина - 299 євро, Литва - 300 євро, Естонія - 340 євро, Угорщина - 357 євро, Чехія - 414 євро, Польща - 522 євро, Словенія - 925 євро (середній у Євросоюзі рівень місячної зарплати - 1852 євро). Не зайве нагадати, що рівень споживчих цін у Центральній і Східній Європі порівнянний з українським, а в деяких країнах і нижче...
Те, що необхідно стимулювати зростання доходів населення, визнається усіма - від уряду і депутатів до експертів-економістів незалежно від громадянства. Але, як уже було сказано, страх загубити існуючі доходи бюджету змушує чіплятися за грабіжницькі ставки і податкові діапазони.
Водночас давно відомо, що покладатися на обкладання доходів громадян як основне джерело прибутків можуть тільки держави з економікою, що постійно зростає, стабільною соціально-економічною ситуацією і низькою інфляцією. Тільки такі чинники дають необхідне відчуття стабільності, дозволяють витрачати значні бюджетні кошти на соціальні програми, що створює для платників податків досить ясну картину того, на що йдуть відрахування з їхніх доходів, і сприяє формуванню атмосфери солідарності і відповідальності, на відсутність якої в наших громадян так скаржаться вітчизняні податківці.
На початкових етапах економічного перехідного періоду прибутковий податок не є важливим джерелом податкових надходжень. У перехідний період дохід на душу населення невеликий, і економіка може пристосовуватися до перехідних умов за рахунок подальшого скорочення прибутків населення до поновлення економічного зростання.
Крім того, основним джерелом прибуткового податку в перехідний період є відрахування з зарплат, і потрібно певний період часу для того, щоб надходження з інших джерел прибуткового податку (відсотки, дивіденди, дохід від малого бізнесу) стали ефективним податковим інструментом.
Країни з перехідною економікою повинні пристосуватися до нових податкових концепцій, з урахуванням місцевих особливостей, а населення повинно усвідомити, що сплата податків є його громадянським обов'язком. Як і всякий процес, зв'язаний із масовою свідомістю, подібне ставлення до податків розвивається досить повільно.
Тому на початкових етапах реформи частка бюджетних надходжень від прибуткового податку повинна бути невелика. Важливо, щоб податок стягувався за схемою, що забезпечує адаптацію економіки до цього податку. Тоді усе більше людей будуть ставати платниками прибуткового податку і/або платити більше податків - мірою зростання їхніх реальних доходів.
З цих міркувань виходили й автори податкової реформи в Росії. Економічні розробки авторів так називаної "реформи Грефа" зводяться до того, що на початкових етапах реформ досить запровадити найпростішу схему оподатковування, що включала б у себе не оподатковуваний податком мінімум, єдину (і низьку - біля 12%) ставку прибуткового податку і помірні - до 25% - відрахування в соціальні фонди (обов'язкового соціального, пенсійного і медичного страхування). У цілому відрахування з доходів не повинні перевищувати 35-35,5%.
Відомо, що застосування цих теоретичних викладок на практиці в Росії дало позитивний ефект. Навіть скептики визнають, що надходження від прибуткового податку збільшилися як мінімум у півтора рази - це при істотному зниженні ставок! Практично одномоментне збільшення надходжень від прибуткового податку - без звичного для макроекономістів "лагу" (тимчасового інтервалу між зміною правил гри і їхнім економічним ефектом) аналітики пояснюють виходом значних обсягів заробітної плати з "тіні".
Утім, зараз у російській пресі активно обговорюється питання, скільки ще протриває дароване владою послаблення. Ще влітку 2000 року перший віце-прем'єр І.Клебанов проговорився, що 13% ставка прибуткового податку - "тимчасовий захід". Як тільки більшість підприємців почне вказувати реальні доходи своїх працівників, уряд різко підніме ставки. А виправдати різке заниження прибутків, що декларуються, буде вже дуже непросто, і громадянам доведеться платити більш високий податок. До того ж, терміни підвищення ставок не визначені законодавчо, і уряд може внести відповідну пропозицію в будь-який момент. А якщо в цей момент держава буде особливо гостро потребувати коштів (наприклад, на чеченську кампанію, програму протиракетної оборони або інший дорогий проект), Дума цілком може погодитися з урядом.
У цей момент це тільки припущення. Але вони істотно зменшують довіру до реформи. Щоб позбутися подібних побоювань, терміни підвищення ставок слід передбачити - надавши, приміром, п'ятилітній мораторій на їхнє підвищення і/або прив'язавши терміни підвищення ставок до досягнення визначеного середнього рівня доходів громадян.
Російський досвід дуже цікавий і міг би багато в чому бути використаний Україною. Однак варто визнати і той факт, що єдина ставка прибуткового податку в сьогоднішньому світі - швидке виняток, ніж правило. Законодавці в ХХ столітті - і особливо після Великої Депресії і II Світової війни - притримуються принципу справедливості і солідарності: якщо більше заробив, більше поділись із суспільством - в обмін на ефективність наданих суспільством публічних послуг. Крім чисто економічного ефекту (збільшення надходжень у бюджет), така політика сприяє легітимізації влади, підтримці її виборцями, більшість із яких вірить в обов'язок багатих ділитися. Тому в переважній більшості країн застосовується прогресивна шкала оподаткування доходів.
Крім Росії, на постсоціалістичному просторі єдина ставка застосовується тільки в Естонії. Але там вона удвічі вища - 26% (із зниженою ставкою 10% для виплат по пенсійному страхуванню). У країні існує також єдиний соціальний податок (33% фонду зарплати).
Інші держави, що виникнули на території колишнього СРСР, використовують прогресивну шкалу оподатковування.
Наприклад, у Вірменії ставок три: 15, 25 і 30%.
У Киргизстані (до речі, одній з небагатьох держав, що мають податковий кодекс - із 1996 року) - цілих шість:
до 5-кратної мінімальної річної заробітної плати (МГЗП) - 5% із суми доходу; від 5 до 15-кратної МГЗП - сума податку з 5-кратної МГЗП + 10% із суми, що перевищує її;
від 15 до 25-кратної МГЗП - сума податку з 15-кратної МГЗП + 15% із суми, що перевищує її;
від 25 до 35-кратної МГЗП - сума податку з 25-кратної МГЗП + 20% із суми, що перевищує її;
від 35 до 45-кратної МГЗП - сума податку з 35-кратної МГЗП + 30% із суми, що перевищує її;
понад 45-кратну МГЗП - сума податку з 45-кратної МГЗП + 40% із суми, що перевищує її; соціальні відрахування в Податковий кодекс Киргизстану не включені - і Україна, до речі, ризикує повторити цей досвід.
В Узбекистані (також має Податковий кодекс - із 1998 року) - п'ять:
до 3-х кратного розміру мінімальної зарплати (МЗ) - 15%;
від 3 до 5 МЗ - податок до трьох МЗ+25% із суми, що перевищує їх;
від 5 до 10 МЗ - податок до п'ятьох МЗ+35% із суми, що перевищує їх;
від 10 до 15 МЗ - податок до десятьох МЗ+40% із суми, що перевищує їх;
понад 15 МЗ - податок до п'ятнадцятьох МЗ+45%із суми, що перевищує їх.
Високі ставки і дещо заплутаний порядок нарахування, а також низький поріг для малих ставок (навіть зважаючи на те, що країни Середньої Азії взяли за одиницю розрахунків мінімальну зарплату, а не сміховинний неоподатковуваний мінімум, як в Україні) створюють проблеми з нарахуванням і сплатою податків: податковий тягар залишається долею громадян із низькими доходами, що до того ж не можуть піти в "тінь".
Утім, "лідери економічних реформ і європейської інтеграції" у реґіоні - Угорщина, Польща, Чехія, Словенія, Хорватія, - а також Литва і Латвія теж використовують різні моделі прогресивного оподатковування.
Оподатковування доходів у Польщі досить істотне. Існують три ставки прибуткового податку для фізичних осіб: 19% (прибутки до 32736 злотих на рік - тобто більше 8000 доларів), 30% (32736-65000 злотих) і 40% (понад 65 тис. злотих).
Сукупний дохід зменшується на витрати, пов'язані з його придбанням, а також суми дивідендів, відсотків, соціальних виплат і подібного, що характерно для більшості держав. Однак існують і специфічні пільги - наприклад, на житлове будівництво (вкладаючи гроші в будівництво п'яти квартир, платник податків зменшує свій дохід на визначену квоту - 133 тис. злотих). Від прибуткового податку також звільняються (на 5-10 років) іноземні інвестори, що вклали 30 млн. доларів і більше.
Треба сказати, що податкове законодавство в Польщі переглядається, його намагаються зробити більш ліберальним. Планується перехід до двох ставок прибуткового податку - 22% і 32%, - а згодом і до єдиної ставки в 22%. При цьому такі зміни проводяться в комплексі з іншими. Поступово знижується, наприклад, також ставка прибуткового податку з юридичних осіб: із 38% (у 1992 р.) до 30% (у 2000 р.), причому польський уряд має намір продовжити цю тенденцію і довести цей рівень до 28% у 2001 і 22% - у 2003 році. У такий спосіб уряд має намір реалізувати ідею про "дзеркальне" відповідності ставок на прибутки фізичних і юридичних осіб, щоб досягти "збалансованості в економіці".
Компенсувати це зниження ставок у Польщі передбачається традиційним для країн ЄС шляхом: "підтягування" до максимального (22%) рівня ставок ПДВ (сьогодні існують пільгові ставки 0% і 7%).
До того ж, у Польщі дуже істотні відрахування в соціальні фонди. У залежності від прибутків, підприємства сплачують 19% або 40% податок на фонд зарплати працівників. Стягується також збір у фонд соціального страхування (близько 56%).
В Угорщині існують три ставки прибуткового податку. При річному доході до 400 тис. форинтів застосовується ставка 20%. При доході від 400,001 до 1 млн. форинтів ставка розраховується як 80 тис. форинтів плюс 30% суми, що перевищує 400 тис. форинтів. З прибутку 1000,001 форинта і вище стягується 260 тис. форинтів плюс 40% суми, що перевищує 1 млн. форинтів.
Неоподатковуваного мінімуму немає, хоча в країні ведуться дискусії про необхідність його введення - як і про зниження максимальної (40%) ставки.
Крім традиційних статей зменшення оподатковуваного доходу, угорське законодавство передбачає ряд специфічних пільг. Так, особи, що займаються приватним підприємництвом, можуть вилучати з доходу витрати, понесені для його одержання (від утримування квартири й автомобіля до прийому ділових партнерів). Існують також інші підстави для відшкодування частини податку. Так, особи, що одержують менше 1 млн. форинтів у рік, мають право в період заповнення декларації (лютий-березень) одержати назад 10% сплаченого податку. Якщо дохід родини не перевищує 45 тис. форинтів на місяць на людину, на місяць повертається 1700 форинтів на кожну дитину - до досягнення дітьми повноліття або закінчення стаціонарного відділення вузу. Родини з трьома і більше дітьми щомісяця одержують відшкодування 2600 форинтів на кожну дитину.
Відрахування в соціальні фонди невисокі: 11% валової зарплати, із яких 8% йде в Пенсійний фонд, а 3% - у фонд охорони здоров'я.
Законодавство про оподатковування доходів у Чехії істотно відрізняється від інших країн реґіону - там відсутні спеціальні відрахування в позабюджетні й інші соціальні фонди.
Тому ставки прибуткового податку досить високі: річний дохід до 102 тис. крон оподатковується за ставкою 15%; при доходах від 102 тис. крон до 204 тис. крон, стягуються 15300 крон плюс 20% суми, що перевищує 102 тис. крон; при доходах від 204 тис. крон до 312 тис. крон - 35700 крон плюс 25% суми, що перевищує 204 тис. крон; для доходів понад 312 тис. крони застосовується ставка 32%.
А вже зібраний прибутковий податок розподіляється між Пенсійним фондом, фондами соціального і медичного страхування.
Зменшення бази прибуткового податку також в основному має соціальну основу і пов'язане з тим, чи має платник податків на утримуванні не працюючих членів родини: дружину, літніх батьків, дітей, інвалідів та інше. Зменшення податку для глави такої родини - спосіб державної підтримки, своєрідна соціальна дотація.
У Хорватії існують дві ставки: 25% для доходів до 2100 хорватських кун на місяць, і 35% - для доходів понад цю суму. Додатково до цього, міста з населенням більше 40 тис. мешканців мають право стягувати додатковий місцевий прибутковий податок із ставкою 5-22,5% від суми загальнодержавного податку.
Неоподатковуваний мінімум становить 700 кун на місяць.
Як і в більшості країн, прибутковий податок не стягується із соціальних виплат, дивідендів, відсотків і подібного. Податкова база також може бути зменшена на витрати, пов'язані з одержанням доходу; зокрема, не оподатковуються податком 30% доходів від прав власності і 50% - від здачі в оренду житла. Особи, що займаються приватним бізнесом, можуть віднімати з доходу свої витрати, що називаються "витратами діяльності" (матеріали, сировина, товари, електроенергія, різні послуги і подібне).
У Хорватії існує поняття "зон спеціального інтересу" - аналога спеціальних економічних зон, де можуть установлюватися полегшені правила оподатковування для залучення інвестицій - особливо в сільське господарство.
Кожний працівник платить 23,85% валового заробітку на різні соціальні збори (і ці відрахування не включаються в дохід: вилучаються до розрахунку прибуткового податку).
Збори включають: відрахування в Пенсійний фонд ("Фонд пенсій і допомоги непрацездатним" - 12,75%), медичне страхування (7%), внесок на боротьбу з безробіттям (1,90%), відрахування на допомогу дітям (2,20%).
Крім того, роботодавець платить 19,75% фонду зарплати в Пенсійний фонд (12,75%) і на медичне страхування (7%). Ці виплати не повинні впливати на базу оподатковування.
У Словенії існує досить складна система нарахування прибуткового податку і соціальних зборів. До речі, варто відзначити, що надходження від прибуткового податку складають біля 15,5% (ПДВ - 31,5%, податок із прибутку корпорацій - 2,8%), а соціальні збори - менше 36,8% доходів консолідованого бюджету - при тому, що, як пам'ятаємо, у Словенії найвища в постсоціалістичної Європі середня зарплата.
Існує шість ставок (17%, 35%, 37%, 40%, 45% і 50%), по яких прибутковий податок стягується із сукупного доходу. Не оподатковуються податком особи, чий дохід не перевищує 11% середнього по країні, пенсіонери, що живуть тільки на пенсію, і студенти й учні, якщо їхній загальний дохід не перевищує 51% середнього по країні.
Крім звичайних категорій доходів, що виключаються з бази оподатковування, у Словенії дозволяється зменшувати прибуток на 40% вартості найму житла, приміщень для індивідуального бізнесу або гаражів, на 60% вартості найму обладнаного житла, і на 40% доходів від прав власності.
Шкала прибуткового податку розраховується по двох схемах. За однією стягується податок із заробітної плати і пенсій, за іншою - з приватного підприємництва і приватної практики. В основі розрахунків лежить середня місячна зарплата (СМЗ) по країні за попередній податковий період (рік).
По першій схемі прибутки з 11% до 50% СМЗ оподатковуються ставкою 17%.
50%-100% СМЗ -- 50%СМЗ x 17% + 35% понад 50%СМЗ.
100%-150% СМЗ -- 50%СМЗ x 52% + 37% понад 100%СМЗ.
150%-200%СМЗ -- 50%СМЗ x 89% + 40% понад 150% СМЗ.
200%-300% СМЗ -- 50%СМЗ x 129% + 45% понад 200%СМЗ.
Понад 300% СМЗ -- 50%СМЗ x 219% + 50% понад 300% СМЗ.
По другій схемі ставки розраховуються так:
до 80% СМЗ -- 15%
80%-320%СМЗ -- 80%СМЗ x15% + 25% понад 80%СМЗ
320%-640%СМЗ -- 80%СМЗ x 90% + 35% понад 320% СМЗ
640%-960%СМЗ -- 80%СМЗ x 230% + 45% понад 640% СМЗ
Понад 960%СМЗ -- 80%СМЗ x 410% + 50% понад 960%СМЗ
Доходи, отримані від занять сільським господарством, оподатковуються так: до 30% СМЗ - 0%, понад - 8%. Нерезиденти, правда, платять 17%.
Доходи від роботи за контрактом оподатковуються за ставкою 25%.
Дивіденди - 25% для резидентів і 15% у випадку їхньої експатріації.
З доходів від прав власності береться податок 25%, із доходів з капіталу - 30%.
Соціальні збори відчисляються в позабюджетні Пенсійний (15,50% валової зарплати платить працівник, 8,85% - роботодавець), і Охорони здоров'я (6,36% і 6,89% відповідно) фонди, а також у бюджет на виплати за безробіттям (0,14%, 0,06%) і декретні відпустки (0,10%, 0,10%). Вони сплачуються як працівником, так і роботодавцем - хоча реально їх утримує для виплати податковим органам роботодавець. У цілому працівник відчисляє на соціальні платежі 22,10% валової зарплати, роботодавець - 15,90%.
Крім того, роботодавці (крім тих, 40% працівників яких - інваліди) платять прогресивний подушний податок: 0% із фонду зарплати до 110 тис., 2% - 110001-130000, 4% - 130001-400000, 8% - 400001-750000 і 15% - із фонду понад 750 тис. словенських толарів.
У Литві передбачений поділ оподатковування доходів у залежності від їх виду. Так, доходи з основного місця роботи оподатковуються за єдиною ставкою 33% - так званий "прибутковий податок на працевлаштування". Інші доходи оподатковуються за прогресивною шкалою від 10% до 35% - також у залежності від виду доходів.
Цікаво, що доходи працюючих в іноземних компаніях оподатковуються за ставкою 20%. Особи, що займаються приватним підприємництвом, також платять єдиний податок - 24%.
Неоподатковуваний мінімум встановлюється урядом і нині складає 214 литів, "зароблених на основному місці роботи" на місяць.
Надходження від прибуткового податку у повному обсязі зараховуються до місцевих бюджетів.
Передбачено також відрахування в соціальні фонди: соціального забезпечення, у який із працівників утримується 1% валової зарплати, а з роботодавця - 27% фонду заробітної плати, і фонду медичного страхування, у який роботодавці платять 3% фонду зарплати.
У Латвії існують дві ставки: основна в 25% і додаткова - 10% із різниці між реальним об'ємом доходу і двадцятьма неоподатковуваними мінімумами. Цей мінімум у Латвії складає 21 лат на місяць.
Усі працівники платять 1% збір у соціальний фонд. До 31 грудня 2001 року в Латвії також відраховується 37% (для зайнятих у сільському господарстві - 18,5%) збір у фонд соціального страхування, із яких 28% платить із фонду зарплати роботодавець, а 9% - із своєї зарплати працівник. З 2002 року ставку цього збору знизять до 33%, із яких половину повинен буде виплачувати працівник. До того ж установлюється, що збір на соціальне страхування буде стягуватися лише з прибутків, що не перевищують 12000 латів у рік. Мовляв, на соціальні потреби повинні скидатися тільки ті, хто відповідними благами користується.
Постсоціалістичні країни південно-східної Європи також застосовують традиційні шкали оподатковування доходів.
Так, у Болгарії розрахунок прибуткового податку за рік робиться за такою схемою:
до 1200 болгарських левів у рік не оподатковуються;
1200-1620 левів - 20% перевищення 1200;
1620-4800 левів - 84 лева+26% перевищення 1620;
4800-16800 левів - 910,80 левів +32% перевищення 4800;
понад 16800 левів - 4750,80 левів+38% перевищення 16800 левів.
Однак доходи з основного місця роботи оподатковуються дещо інакше, ніж сукупний дохід: відповідні відрахування робляться щомісяця за такою схемою:
до 100 левів на місяць - не оподатковується;
100-135 левів - 20% перевищення 100;
135-400 левів - 7 левів +26% перевищення 135;
400-1400 левів - 75,90 левів +32% перевищення 400;
понад 1400 левів - 395,90 левів +38% перевищення 1400.
Роботи за контрактом оподатковуються за ставкою 15% - але наприкінці року робиться перерахунок за зазначеною вище схемою, і до 35% платежів може бути повернуто. Управляючі та члени рад директорів оподатковуються за ставкою 15%, і після перерахунку до 25% може бути повернуто.
Крім неоподатковуваного мінімуму в 100 левів щомісяця і традиційних статей зменшення податкової бази, передбачено також звільнення від податків доходів від операцій із нерухомістю; а от послаблень у зв'язку з утримуванням непрацюючих членів родини немає.
Роботодавці і працівники платять також відрахування в соціальні фонди: соціального страхування, боротьби з безробіттям і медичного страхування. У фонд соціального страхування роботодавці платять 26,3% фонду зарплати, працівники - 6,4% валової зарплати. У фонд боротьби з безробіттям відповідні відрахування складають 3,2% і 0,8%. У фонд медичного страхування відраховуються 4,8% і 1,2% відповідно. Ці платежі відраховуються з валової зарплати, але із суми, що не перевищує 10 мінімальних зарплат (мінімальна зарплата - 79 левів).
Цікаво також оглянути досвід іншого сусіди України - Туреччини, демографічні показники якої схожі з українськими, а економічні набагато Україну випереджають.
Прибутковий податок стягується за прогресивною шкалою:
до 2 млрд. турецьких лір у рік - 15%;
2-5 млрд. лір - 300 млн. лір +20% перевищення 2 млрд.;
5-10 млрд. лір - 900 млн. лір +25% перевищення 5 млрд.;
10-25 млрд. лір - 2,15 млрд. лір +30% перевищення 10 млрд.;
25-50 млрд. лір - 6,65 млрд. лір +35% перевищення 25 млрд.;
понад 50 млрд. - 15,4 млрд. лір +40% перевищення 50 млрд.
Від податку звільняються люди "вільних професій" (художники, письменники, винахідники і т.п.), доходи від здачі в оренду житлових приміщень, кошти, що спрямовуються на інвестиції, а також традиційний набір "витрат, пов'язаних з одержанням доходу", витрат на утримування непрацюючих членів родини, соціальні виплати, відсотки і т.д.
Таким чином, для систем оподатковування доходів у сучасних країнах характерні досить високий неоподатковуваний мінімум, значні податкові діапазони (інтервали в значеннях доходів, оподатковуваних за однією ставкою), обкладання малих і средньо-малих доходів за низькою ставкою. У свій час автори податкового законодавства цих країн не побоялися відмовитися від "визискування бідних", і в результаті одержали і високий рівень доходів громадян, і значні надходження в бюджет.
Досвід Росії із запровадженням єдиної ставки податку є безперечно вдалим. І усе ж при реформуванні податкового законодавства України варто врахувати недоробки росіян, особливо в частині стабільності нових податкових умов. Необхідно або відразу передбачити більш високу ставку для високих (більше 1000 доларів) доходів, або чітко визначити терміни й умови запровадження прогресивної шкали, або оголосити тривалий (понад 5 років) мораторій на зміну умов обкладання доходів.
У цілому, досвід сусідів України свідчить про те, що побоювання "бюджетних втрат" у результаті відмови від "визискування бідних" не мають під собою ґрунту. Як відомо з давніх часів, краще зібрати небагато з багатьох, ніж у деяких побагато.
3.2 Стан податкової політики країн світу в контексті глобалізації економік країн світу
Якщо у 2000 р. приріст світового валового продукту становив близько 4% річних, то цього року, за прогнозами МВФ, очікується лише приблизно 1% приросту. Якщо наприкінці минулого сторіччя оазами економічного процвітання були центри конвертації валют і пільгових податків, а також США, то нині їх економічні успіхи є досить нестійкими, а лідерство - сумнівним (скорочуються робочі місця та втікає бізнес з Сінгапуру та Гонконгу, а приріст ВВП склав у США у II чверті 2001 р. лише 0,2% річних [20] ). Отже, закономірним буде запитання: чи дійсно світова економічна система, зокрема її податковий компонент, є такою вже "успішною"?
Критичний огляд ситуації почнемо з конфліктів. Проблеми глибинного економічного змісту раптово сколихнули молодь і активну частину всього людства через маніфестації у грудні 1999 р. в Сіетлі - приблизно 40 тис. демонстрантів виступили проти СОТ, 15-17 квітня 2000 р. відбулися демонстрації у Вашингтоні проти Світового банку і МВФ, також десятки тисяч людей виступили проти великих ТНК у Мільо, на Окінаві, в Мельбурні, Женеві, Чанг Маї, Празі, Ґетеборзі, Генуї тощо. Акції протесту були спрямовані проти існуючої моделі світової глобалізації, а серед основних вимог проголошувалися: заборона на збагачення ТНК за рахунок погіршення екології та примусового нав'язування "негативів" (so-called negative effects) щодо національних економік; перегляд "економіки глобального казино" (цей вислів поширив генеральний директор МОП X. Сомавіа); прийняття податку Тобіна (йдеться про маленькі стягнення з валютних операцій для стримування короткострокових валютних спекуляцій і уникнення великих біржових крахів, з посиленням національних підойм впливу на обмінні курси валют).
Виразно проявив себе антисвітшоп-рух (від sweatshop - організація, де застосовують екстремальну експлуатацію з виснаженням працюючих через шкідливі умови праці, небезпечний або нездоровий режим роботи, порушення людської гідності та основних прав людини, низьку зарплату). 7 грудня 1996 р. близько 70 організацій, зокрема - групи студентів-іммігрантів, провели у Нью-Йорку конференцію "Глобальна змінна Sweatshops: усталеність і альтернативи", присвячену стратегіям опору економічній глобалізації, а досягши взаємопорозуміння, створили USAS-об'єднання студентів проти Sweatshops. З 1998 р. ними обнародуються дані про порушення ТНК людських прав і гідності (наприклад, примусове тестування на вагітність при укладанні трудової угоди з фірмою "Nike"). USAS вимагає від керівництва навчальних закладів відмови від закупівлі товарів ТНК, і саме виробляє спортивний одяг, "вільний від поту", з емблемою "anti-sweatshop".
Іншим крилом протестуючих став антиПДВ-рух, потужний в Індостані, особливо - в Непалі. З 1997 р. відомим є податкове протистояння між міністерством фінансів і непальськими підприємцями, профспілками та громадськістю, в 1999 р. було створено впливовий комітет "антиПДВ" (організатор мітингів та страйків з вимогою "Ніякого ПДВ!"); протистояння було перерване державним переворотом у червні 2001 р.
Взагалі деякі країни не підкоряються глобалізації, а вершать її на свій розсуд. Про намір захопити бастіон "самостійницької глобалізації" заявив у Сіетлі у грудні 1999 р. Б. Клінтон. У віддаленні вщухав гомін 5 тис. арештованих маніфестантів, і була оголошена "інтеграція... Індостанського субконтиненту в основні політичні та економічні процеси нашого часу". На мові практичних дій це означає запровадження як ПДВ, так і поступок щодо його сплати на експортовані товари. Нині "процес пішов" уже у Бангладеш і Шрі-Ланці.
Огляд заворушень наводить на думку, що точиться реальна боротьба. І якщо існують "антиглобалізатори ", то, очевидно, у світі діють і "глобалізатори"- приховані творці декому ненависної економічної системи транснаціональних відносин. Дослідимо ж цю систему.
Одним з виразних її проявів є "зовнішнє оподаткування", яке досі не фігурує в жодному, принаймні незасекреченого типу [21] , підручнику. Стратегія зовнішнього оподаткування полягає у зміні навколишнього податкового середовища для власних потреб. Так, дедалі більше підтверджень має версія, що, будучи заохочуваними з боку ТНК, федеральні інститути США в останні десятиріччя розробляли, а мас-медіа і "міжнародні" (транснаціональні) інституції просували податкову піраміду, діяння якої спрямоване на розвиток високих технологій у великих корпораціях американського базування шляхом... практичного погіршення умов технологічної та інноваційної діяльності національних товаровиробників світу. Творче освоєння системи зовнішнього оподаткування нині демонструють Німеччина (зокрема, вона забезпечила запровадження у Словенії та Хорватії податкового режиму, який поліпшив умови діяльності складальних виробництв німецької автофірми "Мерседес") та Японія (японський фонд Міядзави виділив у 1997 р. 100 млн. дол. на сприяння таїландській податковій реформі: проявляється заінтересованість японських корпорацій, зокрема - автомобільних, до розширення виробництва і збуту через Таїланд).
Іншими елементами глобалізації є "податковий дизайн" і трансферти [22] , що безпосередньо пов'язане з транснаціональною юрисдикцією. "Глобалізатори" (розпорядники ТНК, офшорів, впливових мас-медіа, заінтересовано - благодійні спонсори ідеологів, вчених і політиків) навмисне культивують контраст між місцями одержання ресурсів і сплати податків (бажаючи одержувати багато, а сплачувати мало) та лібералізацію світового ринку (закріплюючи своє право довільно діяти і мати своїх посередників скрізь). Отже, на думку "глобалізаторів", території типу України, багаті на матеріальні, трудові, інтелектуальні ресурси, повинні мати несприятливі для підприємництва податки - тоді вони стають більш доступним джерелом ресурсних благ; і навпаки, загублені в океані території типу о. Науру, де ресурсів обмаль, легко звабити стати джерелом податкових благ - таких, що на місцевих пляжах можна... "відмивати" здобуті ресурсні блага.
Податкова глобалізація поширювалася високими темпами тому, що вона добре задовольняла певні інтереси "глобалізаторів". Правомірним (і підтвердженим світовою практикою) є припущення, що речники "глобалізаторів" "прогресом" та "реформами" іменують податкову інтервенцію, тобто запровадження (і втримання!) в країнах світу податків "глобалізаторського" типу. Завуальованим економічним інструментом здійснення "глобалізації" стали непрямі податки типу універсальних акцизів: ПДВ (Україна), НДС (Росія), IVA (Латинська Америка), VАТ (ЄС, Японія, Китай та ін.) МWST (Німеччина), GST (Австралія, Нова Зеландія), НSТ, PSТ (провінції Канади). Взаємні торговельні поступки країн щодо сплати саме цих податків є практичним проявом "ліберал ізації" (підстьобування) світової торгівлі. У ситуації широкого спонукання "все своє продати, все чуже купити" ці податки починають виконувати роль штрафу, який накладається на національних товаровиробників за їх спроби провести прямі банківські взаєморозрахунки, самостійно виробити кінцеву продукцію. "Глобалізовані" ринки є економічними утвореннями, підконтрольними транснаціональним структурам, які ухиляються від сплати податків, практикуючи толінг, факторинг, трансферти, цесїі, внутріфірмове взаємопостачання через кордони тощо. Тим часом місцеві уряди в пошуках грошей у бюджет змушені перекладати додатковий податковий тягар на плечі національних товаровиробників.
Крім переваг досвіду, зв'язків та лобіювання "одноразових" міжнародних угод, "глобалізатори" закріпили за собою також і певні привілеї "назавжди", з утворенням своєрідного міжкордонного простору, не підзвітного нікому. Товари, що направляються сюди, не оподатковуються податками типу ПДВ (це правило закріплене у статуті СОТ), І дешеві товари цілком наповнюють цей ринок. Обмін же цих товарів, поза корисливої участі транснаціональних посередників, практично неможливий. Національні товаровиробники тут постійно наштовхуються на протекціоністські бар'єри, антидемпінгові процедури, сертифікаційні "рогатки". Отже, транснаціональні структури і є "генеральними конструкторами" перешкод, виставлених проти національних конкурентів.
3.3. Модельне порівняння дії основних податків країн світу
"Глобалізація" має деякі позитивні результати (подолання економічного застою, поширення Інтернету тощо). Але нинішня світова економічна криза є, насамперед, кризою "генеральної лінії" глобалізації, що базується на незугарних податках. Наведене в таблицях 1-4 модельне порівняння податків дає змогу усвідомити природу нинішнього міжнародного поділу праці, а також наперед запрограмованої нерівності умов конкурентної боротьби та вичерпання природних ресурсів.
Коректність запропонованого моделювання зумовлено визначеністю сталих та змінних величин: прийнято, що сталими є ціни на продукцію та обсяги затрат на виробництво (з їх наближенням до середньосвітових), а види податків - величини змінні.
Для простоти візьмемо, що єдиним економічно істотним податком є той, який ми розглядаємо, і дисципліна його сплати є високою. Величини податкового тиску свідомо наблизимо до рівня тиску ПДВ (20%) на економіку України (це дасть змогу наочно "приміряти податки на себе").
Основні типи світових податків епохи глобалізації є такими;
- ПДВ (sales tax) - iноді має назву "податок на додану вартість", але фактично - податок з продажу, тобто на ціну товару.
- КОН (consumption tax) - податок на додану частку вартості в ціні товару з компенсацією (розвантаженням) за купівлю сировини.
- МПП (малайзійський податок на продаж) - одноразовий податок на оголошену ціну. Ним оподатковуються несировинний імпорт і кінцева вітчизняна продукція.
- СіТі (commercial tax) - комерційний податок, запроваджений у М'янмі (Бірмі) з 1 січня 1991 р. Градація ставок у межах 200-30% свідомо диференційована таким чином, щоб уникати "заплямування", а також з метою додаткового заохочення випуску складної готової високо технологічної продукції.
Базовий приклад взято з алюмінієвої індустрії [23] : по технологічних переділах простежено шлях переробки 1 т матеріалів. Неважко побудувати подібні моделі й по інших металургіях, галузях хімії, у харчовій промисловості, електроніці, будівництві тощо.
Порівняння з іншими податками (див. табл. 2, 3, 4) демонструє, що цей податок має такі особливості:
- заохочує сировинні виробництва;
- гальмує виробництво комплектуючих та кінцевої продукції;
- призводить до "проїдання" основних фондів на переділах 5-9, до зменшення обсягів виробництва і запровадження світшопівської практики (затримки з оплатою праці та зарплати на рівні, нижчому від прожиткового, примусові відпустки, занепад соціального забезпечення працюючих), до масового безробіття, проституції[24] , падіння чисельності чи зменшення приросту населення, до перетоку трудівників з виробництва у сферу послуг.
Податки типу sales tax - найпоширеніші в "глобалізованому" світі: СНД, Африка, Латинська Америка, деякі країни Азії. Їх тиск буває найбільшим, а ставка сягає 29-50% (Гвіана, Туніс, Танзанія). Країни з найбільшими ставками цього податку активно експортують сировину та енергоносії, з дещо меншими - частково реекспортують чи споживають їх, а також експортують далі напівфабрикати. Оскільки таких країн у світі більшість, то найнапруженіша конкурентна боротьба і найнижчі світові ціни - саме на ринку
Відповідно, ці країни є найбіднішими, а їх товар далеко "їде" і довго "блукає" у пошуках споживача, витрачається з великим марнотратством. Отже, більшість країн світу нині інтенсивно "проїдає" сировинні та енергетичні ресурси планети, а сфера послуг "розбухла" за рахунок надмірних перевезень туди-сюди. Це, зрештою, перемістило пік "тепличного ефекту" з епохи хімізації країн Заходу (яка завершилась енергетичною кризою 1975-1976 рр.) в епоху електроніки, яка, здавалося б, мала привести до заощадження енергоносіїв і оптимізації перевезень. Не випадково адміністрація США як головний організатор саме такої моделі глобалізації[25] нині відмовляється додержуватися Кіотської домовленості про накладання штрафів на країни - розтринькувачі світових енергоресурсів.
Податок типу consumption tax має такі особливості:
- заохочує виробництва комплектуючих виробів (через один технологічний переділ); система оподаткування тут працює циклічно, за принципом автоколивань;
- гальмує сировинні та деякі комплектуючі виробництва (через один технологічний переділ) і випуск готової продукції;
- призводить (з причини втрати національного контролю за технологічним ланцюжком) до безробіття, до усталення квазідержавних утворень типу ЄС і, зрештою, до виникнення товарної маси химерних, невиразних і "безвідповідальних" виробів типу "зроблено в ЄС".
Громіздка процедура розрахунків "розвантаження" вимагає використання комп'ютерів, що спочатку сприяло успішній комп'ютеризації[26] . Країн з оподаткуванням типу consumption tax в "генеральній лінії" глобалізації на перших етапах було небагато, і реальний тиск цього податку традиційно є не дуже високим [27] (максимум - 25% у Данії та Швеції"). Це дозволяло, насамперед західноєвропейцям, довго утримувати олігопольно високі ціни на продукування комплектуючих і простих готових виробів, "підгодовуючи" своє населення: товари вироблялися з сировини, яку змушені були постачати їм за безцінь країни "третього світу" з податками типу sales tax. Але згодом податок consumption tax невисокої ставки освоїли Китай (14%), Таїланд (10%), Хорватія тощо, а нині чимало країн, серед яких Південна Корея, Туреччина, Україна, воліють до запровадження consumption tax із зниженням податкового тиску, що спричинить скорочення переваги країн з КОН.
Країни з відносно більшими ставками КОН (Данія, Ірландія, Бельгія) виробляють комплектуючі, дещо ближчі до напівфабрикатів, а країни з відносно меншими ставками КОН - комплектуючі, ближчі до кінцевої продукції (Німеччина, Франція, Нідерланди). Країни з КОН часто мають по кілька спеціальних ставок у межах 25-5%, але пільга не стосується категорії комплектуючих високого ступеня обробки - цього ТНК звичайно не допускають. Адже дорожнеча комплектування на національному ринку виступає запорукою відсутності конкуренції на ринку складання готових виробів, а досить переправити цей процес у США, де ПДВ чи КОН відсутні, як виникає можливість виробляти з надприбутками складну кінцеву продукцію. Але нині ця схема починає "пробуксовувати", бо корпорації, що керують з США, втрачають організаційну кмітливість. ТНК "задихаються", завалені товарами і пропозиціями, будучи не в змозі задовольняти дедалі вибагливіші запити іноземців. Спроби маркетологів, зрештою, є безсилими, коли втрачено зв'язок з живим покупцем, внаслідок чого, скажімо, у Франції розгортається масовий рух проти американських харчових продуктів з погромами Мак Дональдса [28] та знищенням експериментальних посівів Монсанто.
Податок типу МПП має такі особливості;
- заохочує виробництва комплектуючих виробів;
- гальмує сировинні виробництва (так, у Малайзії рідкоземельний метал тантал з метою його контрабандного продажу виробляють кустарно, видобуваючи руду в підпільних копальнях, зазнаючи травм і професійних хвороб) [29] і, особливо, випуск готової продукції;
- призводить до встановлення залежності від іноземних партнерів — виробників кінцевої продукції, зорієнтовує на переважно трудомісткі технології.
Історично МПП склався як поліпшена в національних інтересах версія розглянутих нами податків, "замаскована" під sales tax, з малим реальним податковим тиском (у Малайзії з 1992 р. він становить 10%).
На першому та останньому технологічних переділах оподатковують чистий доход -різницю між собівартістю та проміжною ціною або ціною кінцевої продукції.
Податок типу СіТі має такі особливості:
- заохочує виробництва по ходу технологічних переділів, особливо - готових товарів високого ступеня переробки, заощадження енергії та матеріалів (на них встановлено підвищену податкову ставку), запровадження інновацій та здійснення технологічних проривів (на останніх переділах, де продукція є найдосконалішою, можна одержати найбільші прибутки);
- гальмує сировинні та напівфабрикати! виробництва;
- приводить до насичення суспільства товарами, послугами і робочими місцями, забезпечує природне відтворення населення та його моралі (у М'янмі жінка народжує в середньому 4 дитини, розлучення практично відсутні), сприяє здобуттю і реалізації високої кваліфікації фахівців.
Одним з наслідків глобалізації є те, що далекі країни і процеси, що відбуваються в них, можуть парадоксально впливати на наше сьогодення, на спосіб життя і побут. Так, запровадження, з подачі іноземних радників, ПДВ в Україні опосередковано призвело, зокрема, до нестачі підручників у школах. Водночас донедавна "дикунська" країна (М'янма), запровадивши кращу податкову систему, змогла, зберігаючи природні ресурси для майбутніх поколінь, стати найбільшим у світі виробником і читачем книг, успішно здійснити електрифікацію, причому разом з комп'ютеризацією, створити найощадливіші у світі щодо використання енергоносіїв виробництва. У 1999 р. населення М'янми перевищило населення України. Попри економічну блокаду та військові провокації, в країні чудові економічні показники. Наявний у 2000 р. приріст , ВВП у 10% річних намічено зберегти у 2001-2006 рр. [30] .
Якщо справи так підуть і далі, то Україна незабаром, скажімо, втратить туркменський газ: завершенням реалізації проекту транскитайської газової магістралі, оцінюваного в 18,1 млрд. дол., під егідою Britain Petroleum, Exxon Mobil, Royal Dutch/Shell, PetroChina i Petronas, напевне, стане утворення газової мережі, що з'єднає центральну і Південну Азію. Хронічні проблеми України щодо оплати поставок газу, зменшення кількості споживачів, зростаюча аварійність проіржавілих газових мереж, за умов збереження невисокого конкурентного потенціалу нашої економіки, можуть закономірно призвести до переорієнтації газових потоків на більш конкуренто- і платоспроможний Південь, зокрема - в Індокитай, де розташована М'янма. Подібні до українських проблеми є і в Росії: в умовах достатку природних багатств, але з ПДВ, населення вимирає. Добропорядні громадяни взимку часто мерзнуть без опалення, бо "лібералізовані" енергоносії вигідніше експортувати, ніж споживати.
Розділ 4. Охорона праці в органах ДПС
4.1. Нормативно-правова база охорони праці в Україні.
Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини в процесі праці.
Охорона праці спирається на комплекс державних законодавчих актів. Загальними законодавчими актами, що визначають основні положення щодо охорони праці, є Конституція України, Кодекс законів про працю, Закони України "Про охорону праці", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про пожежну безпеку", "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" та відповідні підзаконні акти.
Усі закони і підзаконні акти з охорони праці базуються і відповідають Основному Закону держави – Конституції України, яка була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. У ній декларуються права громадян України на працю, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються, на належні, безпечні і здорові умови праці, відпочинок і на соціальний захист.
Основним законодавчим актом щодо охорони праці є Закон України “Про охорону праці”, який прийнято Верховною Радою України 14 жовтня 1992 року і введений в дію з 24 жовтня 1992 року. Він визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи й організацій.
У Законі враховано основні вимоги конвенцій і рекомендацій Міжнародної Організації Праці щодо безпеки і гігієни праці та виробничого середовища, регулювання відносин охорони праці в передових промислово розвинутих країнах. За часу, що минув з дня набрання чинності цим Законом, розроблено, затверджено і введене в дію більш тридцять положень, інструкцій та інших підзаконних нормативних актів, прийнято ряд постанов Уряду.
На виконання вимог Закону і з метою забезпечення комплексного управління охороною праці на державному рівні утворено національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення при Кабінеті міністрів України та Державний Комітет України по нагляду за охороною праці. Почав діяти Національний науково-дослідний інститут охорони праці та Науково-інформаційний і навчальний центр охорони праці цього Комітету. Вперше в законодавче регулювання охорони праці Закон увів поняття моральної шкоди і встановив обов’язок власника або уповноваженого їм Органу відшкодувати моральну шкоду потерпілому, за небезпечні або шкідливі умови праці. Значно підвищено захист працівників при нещасних випадках на виробництві. Зокрема, встановлено виплату одноразової допомоги потерпілому. У разі смерті потерпілого розмір одноразової допомоги винний бути не менше 5-річного заробітку працівника, який виплачується його сім’ї, і, крім того не менше річного заробітку на одного утриманця потерпілого.
Вивчаючи стан охорони праці на підприємствах країни Міністерство освіти України бачило наказ №120 від 2.12.1998 долі “Про вдосконалення навчання з охорони праці і безпеки життєдіяльності у вищих навчальних заставах освіти України”.
У законі говоритися:
“1.3. Передбачити включення відповідних розділів і питань охорони праці до робочих навчальних програм профілюючих дисциплін, контрольно-кваліфікаційних завдань, програм виробничної та переддипломної практики, а також до дипломних проектів і робіт молодших спеціалісті і магістрів.
До екзаменаційних білетів державних випускних іспитів бакалаврів і спеціалістів включати окремі питання з охорони праці.
Проходячи переддипломну практику кожний дипломант повинний вивчити умови праці на робочому місці, ділянці, відділі банку, бухгалтерії і т.д.”
Всі розуміють, що найдорожчим для людини є її життя та здоров’я. Так за перше півріччя 2000 року на виробництві загинуло 665 осіб, а від нещасних випадків невиробничого характеру загинуло на Україні 33,5 тисячі чоловік.
Вкрай незадовільним є стан охорони праці на малих, орендних і приватних підприємствах, комерційних структурах.
Служби охорони праці місцевих, районних, обласних держадміністрацій не організовані. На підприємствах не додержуються вимог щодо забезпечення безпечних розумів праці.
У законі “Про охорону праці” чітко визначено пріоритет життя і здоров’я робітника, повну відповідальність власника за створення безпечних та нешкідливих розумів праці.
Економічна кризу загострила проблеми безпеки людини на виробництві. Думаючи про те, як вижити, мало хто по-справжньому дбає про охорону праці. Під страхом безробіття трудящі вимушені мовчати про незадовільні умови праці, про відсутність санітарно-побутових приміщень, нехтування санітарно-гігієнічними нормами, наражають на безпеку своє життя і здоров’я.
4.2. Організація охорони праці в ДПІ Оболонського району м. Києва.
Забезпечення нормальних умов праці начальник ДПІ Оболонського району м. Києва забезпечує функціонування служби управління охороною праці, для чого:
створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов’язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій;
розробляє за участю профспілок і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів з охорони праці, створює умови для модернізації комп’ютерної техніки;
забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань і виконання профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;
організовує проведення лабораторних досліджень умов праці, атестації робочих місць на відповідність нормативним актам про охорону праці в порядку і строки, що встановлюються законодавством, вживає за їх підсумками заходів щодо усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я виробничих факторів;
розробляє і затверджує положення, інструкції, інші нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до державних міжгалузевих га галузевих нормативних актів про охорону праці, забезпечує безкоштовно працівників нормативними актами про охорону праці;
здійснює постійний контроль за дотриманням працівниками технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами. устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог щодо охорони праці;
організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками в галузі охорони праці.
Основні завдання, покладені на службу охорони праці полягають у виконанні комплексу послідовних взаємопов’язаних дій щодо попередження травматизму та виробничозумовлених захворювань.
4.3. Умови праці на робочому місці в ДПІ Оболонського району м. Києва.
Раціональна організація робочих місць службовців припускає: вибір меблів і устаткування з урахуванням антропологічних показників і забезпечення зручного положення корпуса працівника, що створює умови для меншої стомлюваності, волі рухів. У ДПІ Оболонського району м. Києва максимальна площа приміщення складає 2,5 квадратних метри на одного службовця, при однобічному природному висвітленні глибина приміщень не перевищує 5 метрів. Вікна розташовані перпендикулярно столам і не розташовуються в полі зору робітників.
Робоча поверхня столів тверда і гладка, переважно з дерева. Проектуючи планування робочого місця, необхідно забезпечувати раціональне розміщення засобів і предметів праці. Для цього на поверхні робочого столу й усередині його не повинно бути нічого зайвого, а засобу праці, інвентар, документація і матеріали повинні мати строго визначене місце, найбільш часто використовувані предмети повинні розташовуватися в межах нормальної зони досягнення. Розміри полиць і шухляд у столах повинні відповідати розмірам збережених паперів, папок, причому спосіб збереження повинний забезпечувати зручність їхнього укладання та пошуку. Доцільно обладнати спеціальні шухляди для збереження паперів, письмового приладдя, карток.
При організації робочого місця начальника ДПІ Оболонського району м. Києва вирішальне значення мають такі особливості праці, як широкі інформаційні зв’язки, постійні контакти з великим числом людей, необхідність прийняття оперативних рішень і швидкого доведення їх до виконавців, здійснення контролю за виконанням рішень.
Робочі місця фахівців розробляються також з урахуванням змісту їхньої праці. Поряд зі спеціальною технікою, зв’язаної зі специфікою конкретної праці, робочі місця фахівців повинні бути оснащені “малою” оргтехнікою, що включає технічні довідники-блокноти для пошуку номера телефону й адреси. Кожне робоче місце фахівця оснащується також комплексом канцелярський приладдя.
Для створення сприятливих умов для працівника розумової праці особлива увага повинна бути звернена на освітленість робочих місць. У службових приміщеннях найкраще застосовувати комбіноване люмінесцентне висвітлення. Стельове висвітлення рівномірне висвітлює все приміщення, а місцеве – робочу зону. Застосовувати тільки місцеве висвітлення неприпустиме, тому що це погано впливає на зір. Для устаткування місцевого висвітлення краще застосовувати обертаючі пересувні лампи на гнучкому чи шлангу на спеціальних шарнірах. Здоров’я і працездатність людини залежать також від факторів зовнішнього середовища, що впливають на його. Температура і вологість повітря регламентуються санітарними нормами СН-245-71. Для підвищення продуктивності праці велике значення мають заходу щодо боротьбі із шумом, облицювання стін, стель, дверей у приміщеннях звукопоглинаючими матеріалами, пристрій звукопоглинаючих стель, пристрій пристосувань, що усувають хлопання дверей, укладання в коридорах і приміщеннях килимових доріжок. При проектуванні й устаткуванні службових приміщень варто враховувати естетичні вимоги. Це насамперед відноситься до архітектурно-планувального рішення інтер’єра службових приміщень, що повинне забезпечувати об’ємно-просторове естетичне оформлення.
Типове проектування організації праці службовців дозволило значно підвищити ефективність впровадження охорони праці. На першому етапі розгортання цих робіт основна увага приділяється розробці планових проектів організації робочих місць. Особливо перспективним напрямком у роботі з удосконалювання організації праці службовців є розробка типових проектів на основі створених процедур виконання конкретних робіт. Такі типові проекти організації праці можуть охоплювати окремі посади, окремі підрозділи і комплекс робіт з кожної функції керування по підприємству в цілому.
Типовий проект по функції керування містить:
1. загальні положення – характеристику функції, склад задач по функції, структуру функціональної служби, зразкове положення про функціональну службу і її структурні підрозділи, розподіл задач між структурними підрозділами;
2. характеристику робіт з функції і методів їхнього виконання;
3. професійні вимоги по підборі, розміщенню і використанню кадрів службовців;
4. найбільш типові варіанти організаційно-технічних умов виробництва;
5. перелік основних посад керівників, фахівців, технічних виконавців;
6. характеристику праці керівників, фахівців, технічних виконавців;
7. рекомендації з методів роботи керівників, фахівців, технічних виконавців;
8. зразкові режими праці і відпочинку, регламенти робочого дня керівників, фахівців, технічних виконавців;
9. організацію робочих місць, планування службових приміщень, планування й оснащення робочих місць, умов праці на робочих місцях.
Аналіз повітряного середовища у ДПІ Оболонського району м. Києва
Щорічно в Україні викидається в атмосферу 2 млн.т. шкідливих речовин. У середньому на шкірного громадянина України припадає близько 400 кг шкідливих речовин. Крім того, 14 працюючих атомних реакторів АЕС за розумів ідеальної безаварійної роботи викидають в атмосферу понад 140 тисяч кюрі радіоактивних речовин на рік.
Працюючі люди, обладнання та пристрої опалення викидають у навколишнє середовище теплову енергію.
Усі це разом взяте приводити до погіршення продуктивності праці на 5-10% та виникнення різних захворювань.
Вентиляція виробничих приміщень робочих місць – основа оздоровлення розумів праці, підвищення продуктивності праці та ліквідації небезпечних професійних захворювань.
Вентиляцій і опалення виробничих приміщень здійснюється для всіх виробнично-побутових та допоміжних приміщень, згідно будівельних норм правил.
Вентиляція може бути природна, штучна або змішана.
Природна вентиляція виробничих приміщень здійснюється за рахунок спеціальних каналів, фрамуг, кватирок тощо.
При розрахунку природної вентиляції розраховують площу кватирки, каналу (проріз) як верхньої так і нижньої.
Кондиціювання повітря – це створення та автоматизована підтримка в приміщенні нормального повітря.
Може використовуватись повне кондиціювання повітря або неповне кондиціювання. При повному кондиціюванні забезпечується постійна температура повітря, відносна вологість, чистота та швидкість повітря.
Аналіз освітлення робочого міста
Виробниче освітлення – найважливіший показник гігієни праці, невід’ємна частина його наукової організації і культури виробництва. Освітлення є головним чинником якості інформації про зовнішній світ, що надходить у наш мозок через очі. Раціонально улаштоване освітлення дозволяє чітко розрізняти колір і розміри об’єктів праці, знижує стомлення, сприяє тривалому збереженню працездатності, росту продуктивності праці і якості продукції, що випускається, підвищує безпека праці.
У відділах ДПІ Оболонського району м. Києва застосовується штучне загальне освітлення. Робоче освітлення використовується для забезпечення нормальної роботи, проходу людей, під час чи відсутності недоліку природного освітлення. В залежності від розряду зорових робіт встановлюється відповідна освітленість робочого місця.
У відділах ДПІ Оболонського району м. Києва доцільно періодично перевіряти освітленість, що створюють прилади на робочому місці. Величина освітленості не повинна бути нижче 300-500 лк.
Аналіз шуму в робочому приміщенні
Шум – одна із форм фізичної дії середовища, що впливає на продуктивність працездатності. Надмірна інтенсивність шуму знижує продуктивність праці на 40%, призводить до захворювання.
Джерелами шуму є транспорт, насоси, двигуни, пневматичні та електричні інструменти, верстати, будівельна техніка тощо.
У робітників, які мають справу з шумними машинами та механізмами, виникають стійкі порушення слуху. Тривала дія шуму робить людину нервовою, погіршує самопочуття, знижує працездатність та швидкість рухові, уповільнює розумовий процес, робить людину дратливою та пригніченою. Такий стан людини спричиняє аварію на виробництві.
Треба пам’ятати, що:
- шумовий фон до 70 дБ викликає погіршення ендокринної та нервової системи;
- шумовий фон до 90 дБ – порушує слух;
- шумовий фон до 120 дб призводить до фізичного болю, який може бути нестерпним;
- шумовий фон у фінансових відділах, де переважає розумова праця, не винний перевищувати 45-55 дб;
- шумовий фон для робітників цехів, гаражів – 56-70 дб;
- шумовий фон банківських установ складає 60-75 дб.
Для захисту людей від дії шуму необхідно знижувати його рівень. Для цього використовують шумовловлювачі-екрани, фільтри-поглиначі, встановлюють безшумні механізми, змінюють технологію виробництва, динаміку транспортних потоків, використовують зелені насадження, шумозахисні смуги будинків та споруд.
Нормування шуму – головний захід щодо боротьби з його шкідливим впливом на організм людини. Норми на припустимий рівень шуму у виробничому приміщенні і на робочому місці базується на результатах багаторічних медичних спостережень. На основі цих досліджень установлені граничні рівні шуму, тривалий вплив якого на людину у виробничих умовах не приводить до небезпечних відхилень у стані здоров’я.
Оскільки шкідливий вплив шуму залежить від частоти, те кожна активна смуга частот має окремий припустимий рівень шуму. Найбільші припустимі рівні шуму на низьких частотах і найменші – на високих частотах.
Метод захисту від шуму в кожнім конкретному випадку вибирають окремо. Найчастіше використовують не один метод, а трохи. Тому найбільш ефективним вважається комплексний підхід до захисту від шуму. Він являє собою сполучення наступних методів: зменшення шуму в джерелі, зміна спрямованості випромінювання шуму, акустична обробка приміщень і раціональне планування підприємств і цехів, зменшення шуму на шляху його поширення.
Найбільш раціональним вважається метод боротьби із шумом, заснований на зменшенні шуму джерелі виникнення. Зниження шуму машин домагаються головним чином шляхом підвищення точності виготовлення деталей і підбора матеріалів з незначними пружними коливаннями.
Оцінка електробезпеки
Електрообладнання, яким доводитися користуватися в відділах ДПІ Оболонського району м. Києва, являє собою потенційну небезпеку.
Електричний струм, проходячи крізь тіло людини, лагодити на нього складний вплив:
- термічний – нагрівання тканини живого організму;
- біологічний – подразнення і збудження нервових волокон та інших тканин організму;
- електролітичний – розпад крові та плазми;
- механічний – розрив шкіри, вивихи, переломи кісток.
Поріг відчуття струму залежить від стану нервової системи та фізичного розвитку людини. У більшості випадків – це струм 1 ма при змінній частоті 50 Гц.
Для жінок порогове значення струму в два рази нижче ніж для чоловіків. При струмі 10-15 ма виникає судорожне скорочення м’язів, яку вся година підсилюється, і людина не може самостійно звільнитись від контакту зі струмопровідною частиною обладнання.
Слід пам’ятати, що основними причинами враження електричного струму є:
- випадкове доторкання до струмопровідних частин, що перебувають під напругою;
- несправність захисних засобів, якими потерпілий доторкається до струмопровідних частин;
- поява напруги на металевих частинах електрообладнання (огорожах, карнизах, кожухах) у результаті пошкодження ізоляції струмопровідних частин електрообладнання, замикання фази на землю;
- поява напруги на відключених частинах електрообладнання в результаті поломки обладнання, помилкового включення обладнання, коротких замикань струмопровідних частин, розряду блискавки та інше;
- виникнення кропової напруги на поверхні землі або підлоги, на якій стоїть людина, у результаті замикання проводу на землю, несправності заземлення.
При роботі з електрообладнанням необхідно виконувати такі правила техніки безпеки:
- перед включенням електроприладів візуально перевірити шнури на наявність механічних порушень;
- електроприлади повинні бути надійно заземленими згідно правил улаштування приладів;
- забороняється працювати з електроприладами вологими руками;
- не залишати електроприлади без нагляду на довгий година;
- після закінчення роботи вимкнути електроприлади;
- при виявленні несправності в електроустаткуванні негайно викликати електрика, що його обслуговує;
- категорично забороняється самостійно проводити будь-які ремонтні роботи;
- уміти надати долікарську допомогу при ураженні електричним струмом.
Дія електричного струму на організм людини виявляється в складних і своєрідних формах. Проходячи через організм, електричний струм робить хімічне, теплове і біологічне дії. При хімічному впливі розкладаються кров і інші органічні рідини організму. Теплова дія виражається в опіках окремих ділянок тіла.
Біологічний вплив електроструму виявляється в роздратуванні і порушенні живих тканин організму, що супроводжується мимовільними судорожними скороченнями м’язів.
Охорона праці при експлуатації комп’ютерної техніки.
Джерелом небезпеки для життя людини при роботі з комп’ютером є:
- напруга живлення 220-380 В;
- іонізоване опромінення, що створює електронно-променева трубка;
- електромагнітне опромінювання, що створюють блоки живлення електронно-променевої трубки напругою 16-25 Кв.
Під час роботи з комп’ютером, на працюючого діють такі небезпечні та шкідливі фактори:
фізичні
-підвищена напруга електричного кола 220, 380, 16000 або 25000 В;
-підвищений рівень електромагнітного випромінювання та створення торсіонних полів;
-підвищений рівень статичної електрики;
-підвищений рівень іонізації повітря.
психофізіологічні
-статичне та динамічне перенавантаження;
-розумове перенавантаження;
-перенапруження зору при роботі за екранами приладів.
Рекомендації щодо організації робочого місця працюючого з комп’ютером та захисту від шкідливого впливу комп’ютера на здоров’я людини:
-до роботи з комп’ютерами допускаються особи, які засвоїли відповідний практичний курс, склали іспит та отримали посвідчення на право роботи за комп’ютерами;
-ознайомились з інструкцією щодо роботи з ЕОМ і отримали інструктаж на робочому місці;
-перед вмиканням ЕОМ у мережу необхідно переконатись у наявності заземлення приладів, у справності шнура живлення, шнура зв’язку клавіатури з блоком живлення;
-категорично забороняється включати ЕОМ у розетку при несправному шнурі живлення, проводити будь-який ремонт під година роботи ЕОМ, вмикати та вимикати роз’єми кабелів при поданій напрузі, залишати комп’ютер під живленням без нагляду;
-після закінчення роботи на ЕОМ необхідно відключати живлення, пам’ятаючи, що частина схеми залишається під напругою 220 В;
-у разі виникнення пожежі використовувати всі наявні засоби гасіння пожежі, крім води і пінних вогнегасників (ОХП-Б), при необхідності викликати пожежну команду за телефоном 01;
-положення тіла повинно відповідати погляду, неправильна поза призводить до виникнення захворювання;
-нижній край екрана винний бути на 20 см нижче рівня очей, рівень верхньої крайки екрана винний бути на висоті чола;
-екран встановлюють на відстані 75-120 см від очей працюючого;
-висота клавіатури винна бути встановлена таким чином, щоб кість руки користувача розміщувалась прямо, щоб не було необхідності далеко витягувати руку;
-спинка стільця винна підтримувати спину користувача, кут між стегнами і хребтом має становити 90;
-відстань між столами з комп’ютерами винна бути не менше 1,5м, між моніторами – 2,2 м;
-якщо під час роботи доводитися дивуватися на документи, те підставку з оригіналом документа треба встановлювати в одній площині з екраном і на одній висоті з їм;
-уникати яскравого освітлення екрану, щоб не втомлювати очі різкою зміною потужності світлового потоку;
-екран комп’ютера треба розміщувати під прямимо кутом до вікон, самі вікна під година роботи доцільно завішувати або закривати жалюзями;
-у робочому приміщенні доцільно збільшувати вологість повітря (оптимальна вологість – 60% при температурі 21о С, розміщувати квіти, акваріум у радіусі 1,5м від комп’ютера;
-при введенні даних, редагуванні програм, читанні інформації з екрана безперервна робота за екраном монітора не винна перевищувати 4-х часів при восьмигодинному робочому дні;
-через кожну час праці необхідно робити перерву на 5-10 хвилин. Під час перерви доцільно використовувати комплекс вправ виробничої гімнастики та проводити сеанс психофізіологічного розвантаження.
Аналіз пожежної безпеки та засобів пожежегасіння.
Пожежа – це стихійне розповсюдження вогню, який вийшов з-під контролю людей і призводить до матеріальної шкоди, наносити шкоду здоров’ю людей, а іноді до їх загибелі.
Головна небезпека, яка травмує людей та приводити до їх загибелі – це дим і гаряче повітря. У задимленому приміщенні потрібно дихати тільки через мокру тканину.
Виходячи із приміщення, де виникла пожежа, потрібно зачинити щільно двері, позбавивши полум’я кисню.
Необхідно пам’ятати, що основними причинами пожежі є:
- необережне поводження з увігнемо, газом, бензином, несправність електрообладнання та електропроводки;
- аварії та катастрофи на підприємствах;
- недотримання правил техніки безпеки;
- природні явища.
Відповідно до Закону України “Про пожежну безпеку” забезпечення безпеки на підприємствах, установах покладено на керівників або уповноважених осіб. Згідно статті 5 цього закону керівник підприємства зобов’язаний:
- розробляти комплекс заходів щодо забезпечення пожежної безпеки;
- розробляти та затверджувати положення, інструкції, схеми евакуації при виникненні пожежі, інші нормативні акти, що діють у межах підприємства, здійснювати контроль за їх виконанням;
- організовувати навчання працівників щодо пожежної безпеки;
- утримувати в справному стані засоби протипожежного захисту і зв’язку, пожежну техніку, обладнання та інвентар, не використовувати його не за призначенням;
- проводити службове розслідування.
Посадові та фізичні особи, що винні в порушенні цих правил, несуть адміністративну, кримінальну та іншу відповідальність відповідно до чинного законодавства.
У всіх установах слід організувати вивчення всіма працівниками правил пожежної безпеки і дій на випадок пожежі.
Кожний працівник зобов’язаний:
- знати місце розташування первинних засобів пожежегасіння і вміти ними користуватися;
- знати правила поведінки при пожежі та шляхи евакуації;
- легкозаймисті та горючі рідини дозволяється зберігати в спеціально відведених місцях відповідно до норм та потреб;
- у разі виникнення пожежі, негайно повідомити про це пожежну охорону за телефоном 01 та керівництво;
- розпочати евакуацію людей та розпочати ліквідацію пожежі всіма наявними засобами.
Нагляд за додержанням законності пожежної охорони здійснює безпосередньо прокурор України.
Правила пожежної безпеки для установ та організацій:
1) Адміністративні приміщення в установах та організаціях повинні перебувати в чистоті, не закривати робочі кімнати, коридори.
2) Всі двері запасних і основних виходів повинні утримуватися в такому стані, щоб у випадку пожежі вони можуть бути використані для евакуації людей.
3) Якщо двері зачиняються, то ключі повинні знаходитися в шафу замків, або зачинятися на внутрішні засуви.
4) В місцях де дозволено палити повинні бути встановлені урни заповнені на 1\4 об’єму водою.
Згідно з класифікацією приміщення поділяються на два класи:
- пожеженебезпечні;
- вибухонебезпечні.
Для припинення пожежі застосовуються такі методи:
- припинення надходження опалювача;
- зменшення температури горючої речовини нижче температури займання;
- зменшення надходження горючої речовини до зони горіння;
- механічний відрив полум’я сильними струменями газу чи води.
Пожежна сигналізація є 2 видів: променева і кільцева.
Пожежна небезпека в навчальних майстернях, фізико-хімічних та електротехнічних лабораторіях, кабінетах навчальних закладів зумовлена властивостями матеріалів-реагентів, які застосовуються.
Пожежна безпека – це стан об’єкта, при якому виключається можливість пожежі, а у випадку її виникнення вживаються необхідні заходи щодо усунення негативного впливу небезпечних факторів пожежі на людей, споруди і матеріальні цінності.
Протипожежний режим – це комплекс встановлених норм і правил поведінки людей, виконання робіт і експлуатації об’єкта, спрямованих на забезпечення пожежної безпеки.
До організаційних заходів належать:
- розробка правил, інструкцій, інструктажів протипожежної безпеки;
- організація інструктування і навчання робітників та службовців;
- здійснення контролю за дотриманням встановленого протипожежного режиму всіма працюючими;
- організація добровільних пожежних дружин та пожежетехнічних комісій;
- організація щоденної перевірки протипожежного стану приміщень після закінчення роботи;
- розробка і затвердження плану евакуації і розпорядку оповіщення людей на випадок виникнення пожежі;
- організація дотримання належного протипожежного нагляду за об’єктами;
- організація перевірки належного стану пожежної техніки та інвентарю.
До технічних заходів належать:
- дотримання пожежних норм, вимог та правил при влаштуванні будівель, споруд, складів;
- підтримання у справному стані систем опалення, вентиляції, обладнання;
- улаштування автоматичної пожежної сигналізації, систем автоматичного гасіння пожеж та пожежного водопостачання;
- заборона використання обладнання, пристроїв, приміщень та інструментів, що не відповідають вимогам протипожежної безпеки;
- правильна організація праці на робочих місцях з використанням пожеженебезпечних інструментів приладів, технологічних установок.
Види протипожежних інструктажів:
- вступний;
- первинний;
- повторний;
- позаплановий.
Вступний інструктаж проходять усі робітники, інженерно – технічні працівники та службовці перед допуском їх до роботи. Його проводить спеціальна особа, відповідальна за протипожежну безпеку підприємства, організації. При проведенні цього інструктажу працівників знайомлять з основами вимог Закону України “Про пожежну безпеку”, з установленими на підприємстві протипожежним режимом, з найбільш пожеженебезпечними ділянками, де забороняється палити, використовувати відкритий вогонь, з практичними діями на випадок виникнення пожежі, з можливими причинами виникнення пожеж і вибухів та заходами щодо їх запобігання.
Первинний протипожежний інструктаж новоприйнятий робітник проходить на робочому місці перед початком роботи, а також при переміщенні з одного цеху до іншого, на іншу посаду, спеціальність або виробничу операцію.
Під час первинного інструктажу:
- знайомлять з пожежною безпекою цеху, ділянки, правилами та інструкціями з пожежної безпеки;
- показують запасні виходи, пожежної сигналізації, вогнегасники, засоби пожежегасіння;
- перевіряють практичні дії особи, що інструктується на випадок пожежі.
Повторний інструктаж проводять безпосередньо в цеху двічі на рік у строки, встановлені керівником підприємства згідно з програмою первинного інструктажу на робочому місці.
Позаплановий протипожежний інструктаж проводиться при зміні пожежної безпеки технологічного процесу, використанні нових пожеженебезпечних матеріалів, при самозайманні, та пожежах.
Навчання правил пожежної безпеки робітників і службовців проводиться на виробництві раз на два роки з метою підвищення рівня їх знань. Перелік професій робітників та посад службовців, з якими мають проводитись заняття за протипожежною програмою, визначає головний інженер підприємства.
Для гасіння пожежі використовують первинні засоби пожежегасіння, які спеціально заготовлюються в підприємстві: пісок, вода, азбестові споруди, вогнегасники.
У лабораторіях необхідно використовувати порошкові або вуглекислотні вогнегасники, які встановлюють на видному та доступному місці (не менше 2 штук).
4.4. Профілактика травматизму та профзахворювань в ДПІ Оболонського району м. Києва.
Організаційні причини – неякісне проведення навчання з питань охорони праці, відсутність контролю, порушення правил експлуатації транспортних засобів, невиконання заходів щодо охорони праці та правил протипожежної безпеки.
Технічні причини – несправність електрообладнання, з яким працюють працівники органів ДПС України; автомобільні аварії, в які можуть потрапити співробітники ДПС України при досить частих поїздках у службовому або особистому автомобільному транспорті.
Санітарно-гігієнічні причини – недостатнє чи нераціональне освітлення робочих місць, незадовільні мікрокліматичні умови праці, наявність різноманітних випромінювань з боку працюючих комп’ютерів, копіювальної техніки, мобільних засобів зв’язку, порушення правил особистої гігієни.
Психофізіологічні причини – фізичні та психологічні перевантаження організму людини, викликані напруженістю роботи (що характерно для окремих категорій співробітників ДПС України -інспекторів, службовців податкової міліції), невідповідність психофізіологічних даних працівників виконуваній роботі.
В окрему групу для співробітників органів ДПС України необхідно віднести травми, нанесені працівникам цих органів кримінальними елементами, їх розглядають та розслідують органи міліції та прокуратури.
Одним з основних факторів, що попереджує виникнення професійних захворювань є попередній та періодичний медичні огляди працівників. Згідно законодавства України “Про охорону праці” контроль за проходженням медичних оглядів покладається на служби з питань охорони праці, а їх проведення здійснюється медичними закладами, працівники яких несуть повну відповідальність згідно законодавства за невідповідність медичного висновку фактичному стану здоров’я працівника.
З метою зниження втоми та профілактики професійних захворювань рекомендується проведення комплексу вправ, які знімають втому очей, поліпшують кровообіг, знімають втому рук та хребта.
Комплекси нескладних фізичних вправ, які щоденно виконуються в процесі роботи, сприяють покращенню функціонального стану організму, підтриманню високого рівня працездатності та збереженню здоров’я працівників. Такий комплекс вправ має профілактичне значення у попередження захворювань. Розроблені спеціальні комплекси вправ для очей, для зняття розумового і м’язового напруження, психофізичного розвантаження, дихальна гімнастика й ін.
Нахили і повороти голови справляють механічні дії на стінки шийних кровоносних судин, підвищуючи їх еластичність. Тренування вестибулярного апарату сприяє розширенню кровоносних судин головного мозку, а дихальні вправи, особливо дихання через ніс, збільшують їх кровонаповнення. Усе це підсилює мозковий кровообіг, тим самим полегшуючи розумову діяльність.
Спеціальні вправи для тренування і розслаблення хребта поліпшують периферійний кровообіг, сприяють збереженню правильної постави, оптимальному перерозподілу м’язового навантаження при роботі, цілюще впливають на функціональний стан внутрішніх органів, нервової системи, органів зору, допомагають подолати наслідки гіподинамії.
Виконуючи вправи не слід роботи різких рухів. Треба весь час зважати на свої фізичні можливості. Амплітуду збільшувати поступово. Спочатку кожну вправу потрібно виконувати 2–5 разів, поступово збільшуючи навантаження до 10 разів. Комплекс вправ необхідно роботи щодня до помітного поліпшення самопочуття. Надалі – досить 2 разів на тиждень.
З метою захисту працівників від несприятливого впливу електромагнітних випромінювань необхідно застосовувати персональні комп’ютери, прилади радіозв’язку новітніх конструкцій, які відповідають сучасним вимогам стосовно захисту від випромінювання.
Захист від електростатичної електрики та її небезпечних прояв досягається наступними заходами:
- застосуванням іонізації повітря нейтралізаторами статичної електрики;
- періодично при вимкненому комп’ютері протирати ледве змоченим мильним розчином бавовняною ганчіркою пил з поверхонь апаратури. Екран та захисний екран протирати ватою, змоченою спиртом.
Необхідно звернути увагу на забезпечення раціонального освітлення на робочому місті, використання сучасних дисплеїв з покращеними характеристиками, встановлювати на екрани старої конструкції заземлені приекранні фільтри, не переобтяжувати приміщення значною кількістю робочих місць з ПК, вимикати ПК, що не працюють дотримуватись режимів праці та відпочинку, а також профілактичної гімнастики.
Отже, застосування комп’ютера, як свідчать вітчизняні та зарубіжні медики-гігієністи, несе із собою ряд небезпек. Хоча комп’ютерна техніка постійно розвивається та удосконалюється, з’являються все нові менш шкідливі комп’ютери, але вони мають велику вартість ($ 1.000 – 10.000), а враховуючи скрутне фінансове становище в Україні навряд чи можна сподіватись на швидке переоснащення новою технікою.
У професійних операторів комп’ютерів, які використовують відеодисплейні термінали, частіше зустрічаються порушення органів зору, опорно-рухового апарату, центральної нервової, серцево-судинної, імунної та статевої систем, захворювання шкіри.
Висновки
Отже, реалізація стратегічних функцій бюджетно-податкової політики вимагає докорінного реформування податкової та бюджетної систем. Проте ні проект Податкового кодексу, прийнятий у другому читанні Верховною Радою України, ні Програма діяльності Уряду, передбачаючи косметичне поліпшення фіскального механізму, не вирішують проблем структурних диспропорцій національної економіки. З року в рік триває практика недофінансування нагальних потреб бюджетної сфери та фіскалізація податкової політики.
Усунення системних недоліків податково-бюджетної політики неможливе без здійснення принаймні середньострокової стратегії перетворень. З огляду на це, видається доцільною розробка концептуального документа — Основних напрямів реформування податково-бюджетної політики[31] , який ґрунтувався б на зазначених вище засадах і передбачав на першому етапі внесення першочергових змін до чинного податкового законодавства, на наступному — доопрацювання і поетапне введення в дію Податкового кодексу. Така стратегія повинна, в свою чергу, бути органічно вписаною в стратегію соціального та економічного розвитку України до 2011 року, яка розробляється на виконання розпорядження Президента України, та бути узгодженою з рештою напрямів економічної політики держави на сучасному етапі.
Подальший розвиток наукових досліджень у зазначеній сфері має здійснюватися щодо вивчення можливостей податкового стимулювання економічного розвитку та інноваційних процесів, зарубіжного досвіду в цьому напрямі, визначення шляхів оптимального поєднання фіскальних та регуляторно-стимулюючих функцій податків.
Аналіз здійсненого Урядом розрахунку прогнозного показника податку з доходів фізичних осіб на 2004 рік свідчить про його завищення на майже 1,9 млрд. гривень, зокрема за наступними параметрами:
- прогнозний показник фонду оплати праці на 2004 рік завищено порівняно з врахованим у макропоказниках на 2004 рік на 8,1 млрд. гривень (до 10 відсотків обсягу);
- можливі втрати від застосування соціальної податкової пільги можуть скласти 1564,5 млн. гривень, що на 570,6 млн. гривень більше показника, розрахованого Урядом;
- викликає сумнів додаткове залучення до бюджету 525 млн. гривень за рахунок виведення із тіньового сектору частки ФОП (майже 4 млрд. гривень доходів фізичних осіб);
- додаткове розширення податкової бази та інші можливості щодо збільшення надходження податку на доходи фізичних осіб за експертною оцінкою є не суттєвими і не дозволяють покрити виникаючий розрив між показниками, що запропонований Урядом та розрахований Групою фіскального аналізу.
Більш складним питанням у зв'язку з реформуванням оподаткування доходів громадян може стати посилення диференціації між доходами бюджетів окремих регіонів. В регіонах, де сконцентроване промислове виробництво, за рахунок легалізації заробітної плати доходи бюджетів зростатимуть більшими темпами, ніж на депресивних територіях, де можливе загострення бюджетних проблем. Тому першочергового значення набуває задіяння механізму надання дотацій вирівнювання.
Реформування оподаткування доходів громадян не може здійснюватися автономно, а повинно реалізовуватись одночасного з просуванням реформ в системі державних видатків, системі пенсійного та соціального страхування.
За розрахунками Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, податкове навантаження внаслідок запровадження запропонованого у проекті Закону порядку оподаткування доходів громадян знизиться більш, ніж у 3 рази. Коливання розміру такого зниження залежатиме від величини сукупного оподатковуваного доходу громадянина, введення, чи не введення соціальної пільги щодо не оподаткування доходу у розмірі мінімальної заробітної плати (розрахунок прибуткового податку за чинними ставками та за ставками, які буде введено, додається).
Економічно недоцільним передбачене проектом Закону України запровадження оподаткування процентів. Це може негативно вплинути на залучення банками коштів фізичних осіб, тобто призвести до відтоку коштів населення з банківської системи та збільшення тіньового сектору, кредитних ставок та загального погіршення стану економіки.
Необхідно застосовувати комплексний підхід до розв’язання проблеми зниження податкового навантаження на заробітну плату, оскільки тільки за таких умов дійсно може відбутися зростання реальної заробітної плати та її легалізація. Загальна ставка нарахувань на фонд заробітної плати не повинна перевищувати 25 відсотків.
Поряд з позитивними наслідками реформування оподаткування доходів громадян та пенсійної реформи можливі у короткотерміновому періоді і негативні моменти, які, в першу чергу, проявляться у зростанні цін та посиленні диференціювання регіонів за рівнями доходів, адже прибутковий податок є основним бюджетоутворюючим джерелом місцевих бюджетів.
У світлі проголошеної податкової реформи, яка має на меті зниження податкового тягаря і створення сприятливих умов для економічного росту, відхід від попередньо проголошених ставки та розміру соціальної пільги не сприятиме зростанню довірі до уряду з боку платників податків та потенційних інвесторів. Натомість, головним учасникам бюджетного процесу – уряду та Верховній Раді, слід, на нашу думку, переглянути планові показники надходжень податку з доходів фізичних осіб, які закладаються в бюджеті на наступний рік, з метою їх зменшення.
Під час розгляду показників міжбюджетних трансфертів, що є складовою Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік”, зменшити показник доходів місцевих бюджетів, які враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, на 1,9 млрд. гривень та здійснити їх перерахунок.
Список використаних джерел
1. Амоша О., Вишневський В. До питання про оцінку рівня податків в Україні // Економіка України. — 2002. — № 8. — С. 11-19.
2. Амоша О., Вишневський В. До питання про оцінку рівня податків в Україні // Економіка України. — 2002. — № 8. — С. 11-19.
3. Білостоцька В. О., Островецький В. І. Податкове навантаження в Україні //Фінанси України. — 2002. — №12. — С. 75-80.
4. Бобоев М., Кашин В. Налоговая политика России на современном этапе // Вопр. экономики. — 2002. — № 7. — С. 54-70.
5. Бобоев М., Кашин В. Налоговая политика России на современном этапе // Вопр. экономики. — 2002. — № 7. — С. 57.
6. Бюджетна політика як засіб стимулювання економічного розвитку в Україні / Я. А. Жаліло, О. І. Барановський, В. В. Головко та ін. // «Бюджет розвитку» як засіб стимулювання підприємницької активності в Україні: Зб. матеріалів «круглого столу». — К.: Сатсанга, 2001. — С. 7-51.
7. Бюджетна політика як засіб стимулювання економічного розвитку в Україні / Я. А. Жаліло, О. І. Барановський, В. В. Головко та ін. // «Бюджет розвитку» як засіб стимулювання підприємницької активності в Україні: Зб. матеріалів «круглого столу». — К.: Сатсанга, 2001. — С. 41-51.
8. Вишневский В., Липницкий Д. Оценка возможности снижения налогового бремени в переходной экономике // Вопр. экономики. — 2000. — № 2. — С. 107-117.
9. Вишневский В., Липницкий Д. Оценка возможности снижения налогового бремени в переходной экономике // Вопр. экономики. — 2000. — № 2. — С. 108.
10. Концепція реформування податкової системи України / Б. Губський, В. Альошин, І. Белоусова та ін. — К., 2000. — 50 с.
11. Концепція реформування податкової системи України / Б. Губський, В. Альошин, І. Белоусова та ін. — К., 2000. — 50 с.
12. Кучма Л . Д. Європейський вибір: Послання Президента України до Верховної Ради України. — К.: Преса України, 2002. — 96 с.
13. Кучма Л . Д. Європейський вибір: Послання Президента України до Верховної Ради України. — К.: Преса України, 2002. —С. 49-50
14. Лисюк В. С. Особливості методики розрахунку податкового тягаря // Фінанси України.— 2000. — № 11. — С. 79-86.
15. Лондар С., Чугунов І. Динаміка податково-бюджетного навантаження на економіку України // Економіст. — 2000. — № 7–8. — С. 15–18.
16. Луніна І. Податкова політика України у контексті створення умов для економічного зростання // Економіка України. — 2000. — № 9.
17. Милль Дж. Основы политической экономии /Т 3 — М — Прогресс — 1981 — С 455
18. Налоговые системи зарубежных стран (під ред. В. Г. Князева, Д. Г. Черника). М., "Закон й право", 1997, 128 с.
19. Смит А. Исследованпе о природе й причинах богатства народов. — М. – Соизкгиз. — 1962 - С. 565-589.
20. Соколов А. Теория налогов. — М — 1928 — С 66
21. Соколовська А. М. Податкова система України: теорія та практика становлення. — К.: НДФІ, 2001. — С.344
22. Твердоліебов В.Н. Новейшие финансовые проблеми (1914—1923 гг ) — Петроград — 1923. - С 49
23. Тривус А.А. Налоги как орудие зкономической политики. — Баку. РИО АС ПС. — 1925. — С. 52
24. Шаблиста Л. М. Податки як засіб структурної перебудови економіки. — К.: Ін-т економіки НАНУ, 2000. — 219 с.
25. Эрхард Л. Благосостояние для всех. — М.: Начала-Пресс, 1991. — 352 с.
26. Bovos French farmers return to Mcdonald’s. "The Guardian" від 13 серпня 2001 року.
27. Chossudovsky M. The Globalisation of Poverty: Impacts of IMF and World Bank Reforms, 1997, 280 р.
28. J. WagnerA. Finanazw/ В 2. - 1883 — S. 304
29. Marty Logan. High-tech “gold” fever grips poor Malaysians. “Reuters BUTTERWORTH” від 2 травня 2001 року.
30. Myanmar Emphasizes Importance of Trade Sector in Economic Plan. February 09, 2001 YANGON Xinhua News Agency.
Додатки
Додаток 1
Таблиця 2.1.1.
Розрахунок надходження прибуткового податку з громадян на 2004 за ставкою 13% та 15%
 |
Додаток 2
Розрахунок соціальної пільги за ставкою 15%
 |
Додаток 3
Додаток 4
Таблиця 3.2.1
Оподаткування типу sales tax (приклад українського ПДВ ставки 20% моделі 90-х років): вплив на технологічні переділи
Технологічні переділи |
Ціна матеріалів + ПДВ "на вході" |
Ціна енергії + ПДВ "на вході" |
Ціна послуг + ПДВ "на вході" |
Норма та обсяг амортизації | Технологічні витрати + ПДВ "на вході" + зарплата = собівартість | Собівартість + прибуток = проміжна ціна | Норма прибутку |
| 1. Боксити | - | 6,65+1,33 | 5,5+1,1 | 10% 0,01 | 12,16+2,43+0,1 = 14,69 | 14,69+1,81 = 16,5 |
11% |
| 2. Глинозем | 32,73*+ 6,55 | 76+15,2 | 57+11,4 | 11% 1,03 |
166,76+33,15+ 3,16=203,07 | 203,07+26,93 =230 | 11,7% |
| 3. Алюміній | 460* +92 | 285+57 | 292+58,4 | 12% 8,7 |
1015,7+207,4+ 125=1348,1 | 1348,1+211,9 = 1560 | 13,6% |
| 4. Прокат | 1638* + 327,6 | 120+24 | 190+38 | 13% 20,6 | 1968,6+389,6+ 140=2498,2 | 2498,2+91,8 =2590 | 3,5% |
| 5. Деталь | 3108*+ 621,6 | 95+19 | 168+33,6 | 14% 41,2 | 3412,2+674,2+ 330,3=4416,7 | 4416,7-86,7 =4330 6844,2-144,2 =6700 | збиток |
| б. Вузол | 4849,6*+ 969,9 | 40+8 | 358+71,6 | 15% 67,1 | 5314,7+1049,5+480=6844,2 | 6844,2-144,2=6700 | збиток |
| 7. Блок | 7169*+ 1433,8 | 28+5,6 | 550+110 | 16% 99,6 | 7846,6+1549,4+270=9666 | 9666-166 =9450 | збиток |
| 8. Модуль | 9884,7*+ 1976,9 | 40+8 | 505+101 | 17% 142,9 | 10572,6+2085,9+160=12818,5 | 12818,5-468,5=12350 | збиток |
| 9. Літак | 12720,5* +2544, 1 | 36+7,1 | 455,9+ 91,2 | 18% 192,5 |
13404,9+2642,4+76=16123,3 | 16123,3+ 292,5+3283,2 =19699 | 1,5% |
| Собівартість ± прибуток + ПДВ "на виході" = ціна продажу літака | |||||||
*Споживання "на вході" тут скрізь є більшим, ніж "на виході", оскільки кожний технологічний переділ для виробництва 1 т продукції споживає понад 1 т сирцю (з урахуванням відходів, аварійних втрат, неповноти і дорожнечі утилізації).
Додаток 5
Таблиця 3.2.2
Оподаткування типу consumption tax (приклад західноєвропейського КОН ставки 76%): вплив на технологічні переділи*
| Технологічні переділи | Ціна матеріалів + КОН* | Ціна енергії + КОН "на вході" | Ціна послуг + КОН "на вході" | Норма та обсяг амортизації | Технологічні витрати + КОН + зарплата = собівартість | Собівартість + прибуток = проміжна ціна | Норма прибутку |
| 1. Боксити | — | 6,65+5,05 | 5,5+4,18 | 10% 0,01 | 12,16+9,23+0,1 =21,49 | 21,49-4,99 = 16,5 | збиток |
| 2. Глинозем | 32,73+0 | 76+57,76 | 57+43,32 | 11% 1,03 | 166,76+101,08 +3,16=271 | 271-41=230 | збиток |
| 3. Алюміній | 460+0 | 285+216,6 | 292+221,9 | 12% 8,7 | 1015,7+438,5 + 125=1579,2 | 1579,2-19,2=1560 | збиток |
| 4. Прокат | 1638+ 123,5 | 120+91,2 | 190+144,4 | 13% 20,6 | 1968,6+359,1 + 140=2467,7 |
2467,7+122,3 =2590 | 4,7% |
| 5. Деталь | 3108+ 608,7 | 95+72,2 | 168+127,7 | 14% 41,2 | 3412,2+808,6 +330,3=4551,1 | 4551,1- 221,1=4330 |
збиток |
| 6. Вузол | 4849,6+ 509,2 | 40+30,4 | 358+272,1 | 15% 67,1 | 5314,7+811,7 +480=6606,4 | 6479,7+93,6 =6700 | 1,4% |
| 7. Блок | 7169+ 843,4 | 28+21,3 | 550+418 | 16% 99,6 | 7850,3+1282,7 +270=10955,7 | 10955,7-1505,7=9450 | збиток |
| 8. Модуль | 9884,7+ 649,8 | 40+30,4 | 505+383,8 | 17% 142,9 | 10572,6+1064 + 160=11796,6 | 11796,6 +553,4=12350 |
4,5% |
| 9. Літак | 12720,5+ 932,4 | 36+27,4 | 455,9+ 346,5 | 18% 192,5 | 13404,9+1306,3 +76=14787,2 | 14787,2 -6166,6 + 11078,4 =19699 | збиток |
| Собівартість + прибуток + КОН "на виході" = ціна продажу літака | |||||||
* Розраховано за формулою: додана вартість у межах даного технологічного переділу = вихідна вартість - вхідна вартість. Тобто додана вартість є повною ціною реалізації з вирахуванням витрат на товари і послуги, куплені в інших підприємств (але £ й 0).
Додаток 6
Таблиця 3.2.3
МПП ставки 84%: вплив на технологічні переділи
| Технологічні переділи | Ціна матеріалів | Ціна енергії + МПП "на вході" | Ціна послуг + МПП "на вході" | Норма та обсяг амортизації | Технологічні витрати + МПП + зарплата = собівартість | Собівартість ± прибуток = проміжна ціна | Норма прибутку |
| Боксити | - | 6,65+ 5,59 | 5,5+4,62 | 10% 0,01 | 12,16+10,21 + 0,1-22,47 |
22,47-5,97= 16,5 | збиток |
| Глинозем | 32,73 | 76+ 63,8 | 57+47,88 | 11% 1,03 | 166,76+111,68 + 3,16=281,6 | 281,6- 51,6=230 | збиток |
| Алюміній | 460 | 285+ 239,4 | 292+245,3 | 12% 8,7 | 1015,7+484,7 + 125= 1625,4 | 1625,4- 65,4=1560 |
збиток |
| Прокат | 1638 | 120+100,8 | 190+159,6 | 13% 20,6 | 1968,6+260,4 + 140=2369 | 2369+221 = 2590 | 8,5% |
| Деталь | 3)08 | 95+ 79,8 | 168+141,1 | 14% 41,2 | 3412,2+220,9 + 330,3= 3963,4 | 3963,4+368,5 = 4330 | 8,5% |
| Вузол | 4849,6 | 40+ 33,6 | 358+300,7 | 15% 67,1 | 5314,7+334,3 + 480=6129 | 6129+571 = 6700 | 8,5% |
| Блок | 7169 | 28+23,5 | 550+462 | 16% 99,6 | 7850,3+485,5 + 270=8605,8 | 8605,8+844,2 = 9450 | 8,9 % |
| Модуль | 9884,7 | 40+ 33,6 | 505+424,2 | 17% 142,9 | 10572,6+457,8 + 160=11190,4 | 11238,7+1159,6 = 12350 | 9,4% |
| Літак | 12720,5 | 36+ 30,2 | 455,9+ 383 | 18% 192,5 | 13404,9+413,2 + 76=13894,1 | 13894,1-5870,9+11675,8 = 19699 | збиток |
| Собівартість ± прибуток + МПП "на виході" = ціна продажу літака | |||||||
Додаток 7
Таблиця 3.2.4
СіТі: вплив на технологічні переділи
| Технологічні переділи та ставка міжпередільного СіТі* | Ціна матеріалів + міжпередільний СіТі |
Ціна енергії + СіТі 30% "на вході" |
Ціна послуг + СіТі 10% "на вході" |
Норма та обсяг амортизації |
Технологічні витрати + СіТі + зарплата = собівартість | Собівартість + прибуток = проміжна ціна | Норма прибутку |
| 90% з прибутку | |||||||
| Боксити 77% | * | 6,65+ 1,995 | 5,5+ 0,55 | 10% 0,01 | 12,16+2,545+0,1 = 14,805 | 14,805+ 0,169+ 1,526=16,5 |
1% |
| Собівартість ± прибуток + СіТі = проміжна ціна бокситів | |||||||
| Глинозем 44% | 32,73 + 25,2 | 76+ 22,8 | 57+ 5,7 | 11% 1,03 | 166,76+53,7 + 3,16=223,62 | 223,62+6,38 = 230 | 2,8% |
| Алюміній 25% | 460+202,4 | 285+85,5 | 292+29,2 | 12% 8,7 | 1015,7+317,1 + 125=1457,8 | 1457,8+102,2 = 1560 | 6,6% |
| Прокат 14% | 1638 + 409,5 |
120+36 | 190+19 | 13% 20,6 | 1968,6+464,5 + 140=2573,1 | 2573,1+16,9 = 2590 | 0,7% |
| Деталь 8% | 3108+ 435,1 | 95+ 28,5 | 168+16,8 | 14% 41,2 | 3412,2+480,4 + 330,3=4222,9 | 4222,9+107,1 = 4330 | 2,5% |
| Вузол 5% | 4849,6 + 388 | 40+12 | 358+35,8 | 15% 67,1 | 5314,7+435,8 + 480=6230,5 | 6230,5+469,5 = 6700 | 7% |
Блок 3% |
7169 + 358,5 | 28+ 8,4 | 550+55 | 16% 99,6 | 7850,3+421,9 + 270=8542,2 | 8542,2+957,8 ^9450 | 10,1й/ |
| Модуль 1,5% | 9884,7 + 296,5 | 40+12 | 505+ 50,5 | 17% 142,9 | 10572,6+359 + 160=11091,6 | 11091,6+1258,4 = 12350 | 10,2°/ |
| Літак 10% | 12720,5 + 190,8 | 36+ 10,8 | 455,9 + 45,6 | 18% 192,5 | 13404,9+247,2 + 76=13728,1 | 13728,1+5373,8 + 597,1*19699 | Ї7,3°/ |
| Собівартість ± прибуток + СіТі "на виході" = ціна продажу літака | |||||||
*Для збереження природних ресурсів та розвитку технологій поглибленої переробки встановлено таку систему ставок: 90% - на нульовому технологічному переділі, 10% - на останньому, 77% - на першому переділі, з подальшим розрахунком для інших проміжних переділів за формулою (%): ставка міжпередільного СіТі з попереднього технологічного переділу : 7 х 4 = ставка міжпередільного СІТІ з даного технологічного переділу сировини та енергоносіїв.
[1] Концепція реформування податкової системи України / Б. Губський, В. Альошин, І. Белоусова та ін. — К., 2000. — 50 с.
[2] Шаблиста Л. М. Податки як засіб структурної перебудови економіки. — К.: Ін-т економіки НАНУ, 2000. — 219 с.
[3] Соколовська А. М. Податкова система України: теорія та практика становлення. — К.: НДФІ, 2001. — 290 с.
[4] Амоша О., Вишневський В. До питання про оцінку рівня податків в Україні // Економіка України. — 2002. — № 8. — С. 11-19.
[5] Смит А. Исследованпе о природе й причинах богатства народов. — М. – Соизкгиз. — 1962 - С. 565-589.
[6] Милль Дж. Основы политической экономии /Т 3 — М —Прогресс — 1981 — С 455
[7] J. WagnerA. Finanazw/ В 2. - 1883 — S. 304
[8] Тривус А.А. Налоги как орудие зкономической политики. — Баку. РИО АС ПС. — 1925. — С. 52
[9] Там само.
[10] Там само.
[11] Твердоліебов В.Н. Новейшие финансовые проблеми (1914—1923 гг ) — Петроград — 1923. - С 49
[12] Соколов А. Теория налогов. — М. — 1928. — С. 65.
[13] Соколов А. Теория налогов. — М — 1928 — С 66
[14] Эрхард Л. Благосостояние для всех. — М.: Начала-Пресс, 1991. — С.18–20
[15] Шаблиста Л. М. Податки як засіб структурної перебудови економіки. — К.: Ін-т економіки НАНУ, 2000. —С. 199
[16] Вишневский В., Липницкий Д. Оценка возможности снижения налогового бремени в переходной экономике // Вопр. экономики. — 2000. — № 2. — С. 108.
[17] Кучма Л . Д. Європейський вибір: Послання Президента України до Верховної Ради України. — К.: Преса України, 2002. —С. 49-50
[18] Бобоев М., Кашин В. Налоговая политика России на современном этапе // Вопр. экономики. — 2002. — № 7. — С. 57.
[19] Соколовська А. М. Податкова система України: теорія та практика становлення. — К.: НДФІ, 2001. — С.344
[20] Див.: "Известия" від 20 жовтня 2001 р.
[21] Див,: Налоговые системи зарубежных стран (під ред. В. Г. Князева, Д. Г. Черника). М., "Закон й право", 1997, 128 с.
[22] Приклад найпростішого "податкового дизайну": А. Онасіс після Другої світової війни зайнявся морськими перевезеннями між Америкою та Європою. Реєстрування кораблів у Ліберії (Африка), де низькі податки і досить ліберальне морське законодавство, полегшило йому шлях у мільярдери. Трансферт, як правило, зводиться до продажу корпорацією власних товарів, вироблених у країнах з високим податковим навантаженням, своїм же зарубіжним філіям - за ціною, нижчою від собівартості, з подальшою сплатою мінімального податку та їх продажем знову в країну з високим податковим навантаженням (фізичне переміщення товарів не обов'язкове). Намагаючись боротися з трансфертом, країни світу впроваджують унітарні поліси оподаткування (щоб оподатковувати сукупний прибуток всієї ТНК), проте ТНК лобіюють відхилення цих заходів (див.: http://www.unrisd.org/engindex/publ/list/op/op5/op05-03.htm).
[23] Розраховано за: "Зарубежом". Спецвипуск "Металлургия" № 46 віл 25 листопада -1 грудня 1999р.
[24] Див.: Chossudovsky M. The Globalisation of Poverty: Impacts of IMF and World Bank Reforms, 1997, 280 р.
[25] Зауважимо, що і в США в умовах паніки напередодні кризи конгресмен Б. Арч пропонував запровадити ПДВ ставки 10% як основний державний податок. Проте американці більше прислухаються до його опонента сенатора Г. Міллера, який у своєму штаті Джорджия скасував salestax навіть з бакалії (у США цим податком оподатковуються лише дрібні товари на розкладках).
[26] Зауважимо, що транснаціональні поставщики програмного забезпечення у 1994 р. влаштували тихий бойкот Україні, не запропонувавши пакети програмних продуктів для податківців і підприємців, коли уряд намагався замінити ПДВ 20% на consumption tax 25%; ми навіть не знали, що такі програми потрібні, не знали їх ціну. Тим часом словенці, коли отримали на руки калькуляцію витрат, виготовили вітчизняне програмне забезпечення, заощадивши чималі кошти.
[27] Використану в таблиці 2 ставку виведено з даних про досвід успішної податкової реформи у Словенії (липень 1999 р.). Там були здійснені спеціальні розрахунки: зберігаючи податковий тиск (фіскальне навантаження), старий словенський "вульгарний" податок (типу sales tax ставки 5% замінено "грацільним" податком західноєвропейського зразка (типу consumption tax) ставки 19%. Склавши пропорцію, одержуємо "словенський коефіцієнт" 3,8. Отже, українському ПДВ ставки 20% відповідає західноєвропейський КОН аналогічної сили податкового тиску розміром ставки 76%.
[28] Див.: Bovos French farmers return to Mcdonald’s. "The Guardian" від 13 серпня 2001 року.
[29] Див.: Marty Logan. High-tech “gold” fever grips poor Malaysians. “Reuters BUTTERWORTH” від 2 травня 2001 року.
[30] Див.: Myanmar Emphasizes Importance of Trade Sector in Economic Plan. February 09, 2001 YANGON Xinhua News Agency.
[31] Бюджетна політика як засіб стимулювання економічного розвитку в Україні / Я. А. Жаліло, О. І. Барановський, В. В. Головко та ін. // «Бюджет розвитку» як засіб стимулювання підприємницької активності в Україні: Зб. матеріалів «круглого столу». — К.: Сатсанга, 2001. — С. 41-51.