| Скачать .docx |
Реферат: Грошовий ринок
РЕФЕРАТ
на тему:
“Грошовий ринок”ПЛАН
1. Суть і структура грошового ринку
2. Попит на гроші та грошова пропозиція
3. Мотиви та чинники, що визначають параметри попиту
на гроші
Список використаної літератури
1. Суть і структура грошового ринку
Відомо, що ринок за своїм призначенням на регулярній основі забезпечує взаємодію попиту і пропозиції на товари та послуги, інакше кажучи, зводить продавців і покупців. Гроші, як уже зазначалося, є специфічним товаром, застосування якого регулюється не лише конкретно визначеними, а й загальними принципами ринкової економіки. Виходячи з цього можна дати таке визначення: ринок грошей (монетарний ринок) ¾ мережа спеціальних інститутів, що забезпечує взаємодію попиту та пропозиції на гроші як специфічний товар.
Слід підкреслити, що гроші не “продаються” і не “купуються” у тому ж розумінні, що продаються і купуються звичайні товари за відповідними цінами. Тут вкладено інший смисл ¾ гроші обмінюються на інші ліквідні активи за альтернативною вартістю, яка вимірюється через норму позичкового процента. Тому грошовий ринок є складовою частиною, відповідним сегментом фінансового риноку, де здійснюються короткострокові депозитно-позичкові операції.
Об¢єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є тимчасово вільні грошові кошти. Економічні агенти купують гроші як капітал, тобто беруть у борг з виплатою процента. Отже, ціною “товару”, що продається і купується на ринку, є позичковий процент. Завжди попиту на гроші з боку суб¢єктів ринку протистоїть пропозиція грошової маси. Гроші, якими торгують на ринку, виступають у формі позичкового капіталу. Напевне, саме цю обставину мав на увазі Й.Шумпетер, коли писав, що між поняттями “ринок грошей” і “ринок капіталу” не існує різниці.
Грошовий ринок стихійно виник у кожній країні для того, щоб забезпечити проведення банківських операцій в національній валюті. На грошовому ринку здійснюються операції двох типів:
* операції комерційних банків між собою, цей сегмент ринку називається “міжбанківський ринок”;
* операції комерційних банків та уряду з центральним банком, цей сегмент ринку називається “Відкритий ринок”.
Грошовий ринок обслуговує короткотермінові ¾ строком від кількох годин до одного року угоди. Назва терміну, однак, не повинна вводити в оману, оскільки основними інструментами грошового ринку виступають не гроші у вигляді готівки, а різноманітні фінансові активи, які за своєю ліквідністю наближаються до готівкових грошей і порівняно легко можуть бути перетворені у платіжні засоби.
Ринок грошей у більшості країн складається із міжбанківського ринку та ринку короткострокових цінних паперів.
Найбільш питому вагу на ринку мають операції на міжбанківському ринку, які являють собою короткотермінові угоди з приводу незабезпечених кредитів. За допомогою міжбанківського ринку комерційні банки можуть балансувати потреби, як в оперативній, так і поточній ліквідності. Іншими словами, за допомогою міжбанківського ринку відбувається горизонтальне балансування ліквідності всередині кредитної системи. Крім цього, операції на міжбанківському ринку дають змогу банкам отримувати додаткові прибутки, управляти процентними та валютними ризиками.
У грошового ринку нема визначеної локалізації; його учасниками (суб¢єктами) виступають: банки, держава, спеціальні фінансово-кредитні інститути та інші посередницькі організації, котрі продають і купують, як правило, короткострокові боргові зобов¢язання. Інструментами ринку грошей служать: скарбницькі та комерційні векселі, облігації, бони, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо.
Безперечно, його головні учасники ¾ комерційн банки, які постійно або перемінно можуть виступати в якості продавців, покупців або посередників. На грошовому ринку між банками ведеться оперативна, дуже пожвавлена торгівля, де окремі банки відчувають тимчасову потребу в грошових коштах, а інші мають тимчасовий надлишок ліквідних коштів і намагаються прибутково розмістити ці кошти.
Комерційні банки мобілізовують тимчасово вільні грошові кошти клієнтів у формі вкладів та депозитів. Частка залучених коштів складає фонд обов¢язкових резервів, які комерційні банки зобов¢язані тримати в Національному банку у визначених пропорціях до вартості своїх зобов¢язань (пасивів). Решта коштів може бути використана для проведення операцій на міжбанківському грошовому ринку. Такі операції здійснюються, по-перше, для вирівнювання міжбанківського платіжного обороту. По-друге, банки, які мають надлишкову ліквідність, намагаються розмістити ці кошти таким чином, щоб вони приносили доход у формі процентів.
Держава також вихадить на грошовий ринок як позичальник шляхом розміщення та реалізації державних цінних паперів серед його учасників. За своїми ознаками такі цінні папери характеризуються високю номінальною вартістю, емісією у формі торгів (аукціонів) із обов¢язковим записом на окремий рахунок у центральному банку, які б активно працювали на вторинному ринку. Нині Національний банк впроваджує в практику загальноприйнятні у світовій банківській системі механізми регулювання процесами на грошово-кредитному ринку. А це і кредитні аукціони, і вексельне редисконтування і депозитні сертифікати тощо. Передбачається, що аукціони з розміщення державних цінних паперів проводитимуться регулярно. Для забезпечення ліквідності цінних паперів і капіталізації боргу запроваджується механізм використання державного майна, маються на увазі основні фонди, земля, рудники, золото, валюта тощо. Розпочатий випуск державних цінних паперів у подальшому дасть можливість в принциповому плані змінити взаємовідносини між Національним банком та Міністерством фінансів у питанні джерел покриття дефіциту державного бюджету.
Центральний банк майже завжди виступає на грошовому ринку в ролі позикодавця. Його завдання ¾ надавати банківській системі позики, щоб комерційні банки в свою чергу позичали гроші іншим економічним агентам. Національний банк передбачає кредитувати комерційні банки через викуп цінних паперів, та дисконтні операції з векселями.
Для Національного банку грошовий ринок ¾ надійний важіль взаємодії на ліквідні кошти комерційних банків, а через них ¾ на процентні ставки і грошову масу; тому центральний банк очолює і фактично здійснює керівництво грошово-кредитним ринком.
Поряд з традиційними учасниками на ринку грошей функціонують посередницькі організації. Це позабіржеві маклери, котрі обмежуються тим, що зводять кредиторів і позичальників, і живуть на комісійних, які їм виплачують позичальники; ділингові контори, облікові дома, які мають статус банків і здійснюють грошові операції, позичаючи в одних учасників ринку, щоб дати в борг іншим, і отримують прибуток на різниці процентних ставок. В Україні нині створюється мережа регіональних ділингових центрів для здійснення операцій з державними цінними паперами, кредитними ресурсами як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Появились нові учасники ринку ¾ фінансові та страхові компанії, пенсійні фонди. Нині вони випускають короткострокові зобов¢язання і продають кредиторам або самі виступають у ролі кредитора.
2. Попит на гроші та грошова пропозиція
Їснують суттєві відмінності формування попиту та пропозицції на грошовому ринку.
ПОПИТ- це намагання суб‘єктів мати в свлєму розпорядженні певну встановленну ними масу грошей.
Якщо розмір поточної каси коливається в короткостроковому періоді при заданому обсязі ВНП то це означає що проводиться політика регулювання депозитної ставки.
ПРОПОЗИЦІЯ грошей на рівні окремого суб‘єкта залежить від зміни доходності розміщення коштів в активи, отже от зміни %. Чим вища % тим вища пропозиція.
Монетаристи розглядають пропозицію грошей як альтернативне відношення до їх попиту. Це дві невіддільні й водночас протележні сторони єдиного економічного механізму, взаємодія яких здійснюється на монетарному ринку. Грошова пропозиція, як проміжна мета, повинна визнаватися відповідно до попиту на гроші. Неврахування цієї істини може призвести до суттєвого розходження між пропозицією і попитом, що в свою чергу може вилитись в проблеми із платіжним балансом, падіння ВВП, високими темпами інфляції.
Позитивний кореляційний звўязок між зростанням грошової пропозиції та рівнем інфляції визнають і кейсіанці і монетаристи. Так, Дж. Кейнс уважав, що усяке зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень відсоткової ставки (ціни за ліквідні кошти) падає. Сукупний попит буде розширюватися опосередковано, оскільки пониження відсоткової ставки призводить до збільшення інвестиційних витрат.
У протележність цьому, М.Фрідмен наполягав на тому, що зростання грошової пропозиції призводить до додаткових витрат безпосередньо, і тим самим викликає інфляцію. Він стверджував, що люди завжди тримають визначену частку свого доходу у вигляді готівки і зростання грошової пропозиції збільшує сукупний попит на товарному і фондовому ринках.
Кейсіанство вчить мистецтву маневрування з допомогою норми процента: як відомо, тільки вона, змінюючи ціни на капітальні активи визначає обсяг інвестицій.
Монетаристи ѕ прихильники цінової стабілізації, не виключають процентного регулювання, але вбачають свою “проміжну мішень” у грошовій масі. В наукових працях М.Фрідмена сформульовано “грошове правило”, згідно якого збільшення грошової маси необхідно проводити систематично, але поступово і незалежно від конўюктури і циклічності коливань.
Центральному банку необхідно взяти на себе зобовўязання не допускати сезонних та інших коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її зростання. При визначенні грошової пропозиції, М.Фрідмен пропонує орієнтуватися на стійкий приріст ВВП і довготермінову тенденцію до сповільнення швидкості обігу грошей. Перший чинник вимагає (в США) 3-х % приросту (М), другий додатково ще 1%. Разом щорічний приріст грошової маси не повинен виходити за межі 4%.
Незважаючи на звинувачення монетаристів у “механічному підході” ідея “грошового правила” набула популярності. В деяких монетаристів виникла ідея “виделки”, тобто запровадження горішньої і долішньої межі зростання грошової маси. Нова програма була взята на озброєння багатьма країнами у другій половині 70-х р.р. Вони стали запроваджувати межі або тверді щоквартальні ліміти зростання грошової маси. Так у Великобританії “виделку” коливань уряд М. Тетчер встановив по відношенню до (М3). В 1976-1977р.р. виделка складала 9-13%, а потім у 1979-1981 р.р. ѕ 7-11% щорічного приросту.
У США виделку на грошові агрегати теж було встановлено майже одночасно з європейськими країнами, яка щоквартально переглядалася і звичайно в бік підвищення квоти. Тільки в кінці 70-р.р., коли інфляція у Штатах і підрив міжнародної позиції долара катастрофічно стали загрозливими, ФРС були розроблені заходи щодо різкого обмеження емісії і зростання грошової маси. Отже, грошове правило М.Фрідмен ѕ це своєрідний обруч, який стягує дискретне управління попитом на гроші.
Таким чином, у монетаристів спостерігається протиріччя у поглядах на пропозицію грошей на монетарну політику. З одного боку, монетаристи вважають, що на відміну від попиту, який визначається економічними процесами, пропозиція грошей є суто екзогенним показником, що незалежить від функціонування економіки, М.Фрідмен та його прихильники закликають “Не чіпати гроші”, пояснюють кризи, інфляцію, безробіття причиною втручання держави в грошово-кредитну сферу, де вона орудує “наподобі слона в крамниці для посуду”. З другого боку, методи лікування економіки прямо повўязані у монетаристів з контролем за станом грошової маси, співвідношенням та взаємодією між (М1) і (М2). Основну причину неполадків у грошовому обігу монетаристи вбачають у безладному коливанні грошової маси, дефіциті бюджету і надто дешевих кредитах. Основний зміст монетаризму полягає в тому, що приборкання інфляції можна досягти шляхом гальмування зростання грошової маси.
Пропозиція на макрорівні-постійний фактор= загальна маса грошей в обігу. Незалежить від %. Ставка рівноваги- крива попиту перетинає криву пропозиції.
Інвестиційні ресурси = заощадження – держ. позички на внутрішньому ринку.
3. Мотиви та чинники, що визначають параметри попиту
на гроші
Монетарна теорія розглядає багатство як один із визначальних чинників попиту на гроші. В працях Дж.Кейнса розроблена методологія оцінки попиту на різні форми багатства. Гроші ¾ це тільки одна із розмаїтих форм багатства.
Сутність попиту на гроші аргументується як попит на одну з можливих форм багатства. Йдеться про визнання тієї частки багатства, яку індивідуми мають намір зберігати у грошовій формі. Це означає, що попит на гроші правильно розглядати як попит на запас грошей на певний фіксований у часі момент, а не як потік грошей, який визначається за певний період часу.
Попит на гроші відрізняється від попиту на інші товари. Гроші бажані не задля самих себе, а для того, щоб купувати необхідні товари. Грішми володіють через їх представницьку вартість. Але зберігання грошей є обмеженим, оскільки нагромадження багатства у формі грошей, а не в інших формах, характеризується вартістю втрачених можливостей: ми відмовляємося від процентного доходу, дивідентів, тримаючи гроші на руках. А тому попит на гроші опирається на потребу здійснювати трансакційні операції мотив споживання і на бажання володіти активами у майбутньому тобто утримувати гроші як засіб нагромадження вартості.
Отже, існує два мотиви (джерела) сукупного поиту на гроші: попит на гроші для трансакцій і попит як на активи.
Попит на гроші для трансакцій. Такий попит існує, оскільки індивідуми потребують готівки чи поточних рахунків, щоб оплачувати рахунки або купувати товари. Такі потреби в грошах забезпечуються через М1 і пов¢язані, здебільшого, з велечиною операцій або номінальним ВВП.
Попит на гроші для трансакцій чутливий до втрат від зберігання грошей. Коли процентна ставка на альтернативні види активів зростає порівняно зі ставкою процента на гроші, то фізичні та юридичні особи намагаються зменшити суми нагромадження своїх грошей, і воліють тримати гроші як активи.
Попит як на активи. Таке визначення попиту на гроші монетаристами зводиться до концептуального поняття “портфеля”, що означає, як раціональні інвестори вкладають своє багатство в “портфель” (набір цінних паперів або інших ліквідних активів).
Теорія портфеля грунтується на фундаментальному припущенні, що інвестори в основному робитимуть ризиковані вклади тільки тоді, коли їхні доходи від інвестицій будуть ультрависокими. З двох видів доходів, що приносять одинакові доходи, індивідуми оберуть безпечніший. Щоб привернути увагу індивідумів від низькоризикованих активів до ризикованих (акції, нерухоме майно), останні мають забезпечувати вищі доходи.
Теорія портфеля пояснює, як не схильний до ризику інвестор повинен розмістити своє багатство. Важливим правилом є диферсифікація портфеля між різними видами активів. “Не кладіть всі яйця до одного кошика” ¾ одна з форм цього правила. Тому не дивно, що багато індивідумів тримають гроші не тільки для трансакцій, а як частину своєї стратегії розміщення багатства.
Список використаної літератури
1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.
2. Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ,2001.-602с.
3. Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш, 2000.-510.
4. Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в Україні; тенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000.- №9.
5. Синбченко М. І. Кон’юнктурна теорія грошей. М. І. Туган — Барановського.// Фінанси України. — 2000.- №9.
6. Мельничук О. М. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитної політики.// Фінанси України, 2000, -№7.
7. Жан — Поль Бландіьєр. Валютний курс: його місце і роль у перехідній економіці.// Фінанси України, 2000, - №8.
8. Остапець А. І. Остапець Л. В. Банківська система України: стан і проблеми розвитку.// Фінанси України, 2000 - №8.
9. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика. — К.: Основи, 1996. — Розд. 1.