Курсовая работа: Державне регулювання соціальної політики

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра фінансів

КУРСОВА РОБОТА

з предмету “Бюджетна система України”

на тему: “Державне регулювання соціальної політики”

студентки 2 групи I V курсу,

обліково-фінансового факультету

заочної форми навчання

Абдін Л.М.

Науковий керівник – Черномаз Галина Миколаївна

Київ 200 5

ЗМІСТ

стор.

Вступ

Стабільний економічний розвиток країни неможливий без формування соціально благополучного суспільства. Поєд­нання проблем розвитку ринкових відносин з посиленням уваги до соціальних питань створює необхідні передумо­ви для економічного оздоровлення, стабільного станови­ща людини впродовж усієї трудової діяльності й після її завершення. Зрештою, економічне зростання і підвищення народного добробуту — взаємопов'язані процеси.

Соціальна сфера і економіка поєднані як причина і наслідок, що безперервно змінюються місцями у процесі народногосподарського розвитку.

В умовах розвитку ринкової економіки з приватною власністю, розвитку конкуренції й підприємництва гостро постає проблема соціального захисту населення, особливо при розшаруванні суспільства за матеріальним і соціальним статусами. Перед державою постає проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

Актуальність даної теми в тому, що однією з функцій держави є недопущення зростання соціальної напруги з приводу майнової нерівності, передбачення й фінансування негативних проявів ринку для громадян (безробіття, втрата працездатності), створення ефективної пенсійної системи.

Об’єктом дослідження є соціальна політика держави, її структура, цілі стратегічного та поточного характеру, об’єкти, суб’єкти та інструменти державного втручання в соціальні процеси.

Метою роботи є дослідження сучасної структури соціальної політики держави, аналіз її стану, впливу органів державної влади на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці, а також шляхи удосконалення державної політики в галузі соціального захисту населення.

1. Соціальна політика держави: цілі, пріоритети, принципи

Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціаль­ної сфери, є прерогативою держави як у сталій, так і в трансфор­маційній економіці.

→ Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволен­ням їхніх потреб, інтересів.

→ Соціальна політика:

— діяльність держави щодо створення та регулювання соці­ально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справед­ливості та соціально-політичної стабільності у країні;

— система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характе­ру із цілями економічного зростання.

→ Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна політика держави включає:

— регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламен­тацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

— вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефектив­ної зайнятості;

— розподіл і перерозподіл доходів населення;

— формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній час­тині населення;

— створення системи соціального захисту населення;

— забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструкту­ри (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

— захист навколишнього середовища тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюєть­ся тим, що соціальна політика виступає елементом:

— життєздатності суспільства;

— стабілізації та розвитку суспільства;

— консолідації суспільства.

Моделі соціальної політики держави :

→ Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці — превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий кон­троль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розпо­ділу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, от­риманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; за­охочення колективних форм споживання, у тому числі в "нату­ральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соці­альних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим транс­фертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

→ Американська модель соціальної політики — найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокрем­лення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захи­сту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

→ Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) — найбільш соціалізована модель, тобто економіка най­більшою мірою працює на задоволення потреб членів суспіль­ства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упе-реджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соці­ального захисту населення, що забезпечується в основному за дер­жавні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з держав­ним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета еконо­мічної діяльності держави.

→ Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через держав­ний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соці­ального захисту на основі залучення коштів держави та під­приємців.

→ Японська модель соціальної політики передбачає проведен­ня політики вирівнювання доходів, особливу політику використан­ня робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирі­шенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищен­ня життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

→ Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Кана­да) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та при­ватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Модель соціальної політики Української держави має пред­ставляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Пер­ший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабез­печення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає фор­мування раціональної системи соціального захисту населення.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних рин­ковим вимогам засадах.

→ Соціальні амортизатори — це механізми соціального захисту.

Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:

— системної, соціально-економічної трансформації;

— структурної перебудови;

— виходу на новий щабель економічного розвитку;

— переходу до нового рівня цивілізації.

Цілі соціальної політики перехідного періоду

Стратегічного характеру:

— наповнення реформ соціальним змістом;

— розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формуван­ня громадянського суспільства;

— активізація соціальної ролі держави, відпрацювання меха­нізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

— забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зро­стання добробуту громадян;

— створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, ком­петентності, таланту;

— стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

— забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

— гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;

— формування ефективної системи соціального захисту насе­лення;

— реформування пенсійної системи;

— розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;

— зміцнення сім'ї, підвищення її ролі у суспільстві.

Поточного характеру:

— погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;

— забезпечення прожиткового мінімуму;

— боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;

— захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індек­сації доходів;

— обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;

— створення екологічно та соціальне безпечних умов життя;

— запобігання соціальній деградації тощо.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

— правове забезпечення соціального захисту населення, прий­няття відповідних законодавчих та нормативних актів;

— прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінан­сування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслу­говування, охорона навколишнього середовища тощо);

- соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

— впровадження ефективної прогресивної системи оподатку­вання індивідуальних грошових доходів населення;

— прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

— встановлення соціальних і екологічних нормативів і стан­дартів; контроль за їх дотриманням;

— державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

— державний вплив на ціни та цінотворення;

— обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

— пенсійне забезпечення;

— розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

— підготовка та перепідготовка кадрів;

— організація оплачуваних громадських робіт;

— соціальне партнерство.

→ Державні соціальні стандарти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і норма­тиви або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

→ Державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри опла­ти праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечу­ють рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

→ Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

→ Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.

→ Соціальна база ринкового реформування — соціальні вер­стви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, про­фесія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

2. Державне регулювання ринку праці

→ Ринок праці — сукупність соціально-економічних відно­син щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві.

Значення ринку праці:

— використання потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки;

— забезпечення працюючих доходами, що дає можливість за­довольняти їх соціально-економічні потреби та посилює соціаль­ну захищеність;

— зменшення розшарування та соціальної напруги у суспіль­стві, забезпечення соціально-економічної стабільності.

→ Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечен­ня ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Об'єкти державного регулювання ринку праці:

— зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робо­чих місць);

— соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;

— трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови най­му, звільнення);

— підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації пра­цівників;

— розподіл та перерозподіл робочої сили.

Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні:

— Міністерство праці та соціальної політики;

— служби зайнятості (обласні, міські, районні);

— відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.

Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а також служби зай­нятості.

Функції державної служби зайнятості:

1) аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу (інфор­мація про стан ринку праці);

2) надання консультацій з приводу працевлаштування, профе­сійної підготовки;

3) облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реє­страція безробітних;

4) сприяння пошуку робочого місця; ;

5) організація професійної підготовки, перепідготовки;

6) надання грошової допомоги;

7) участь у реалізації державних та регіональних програм зай­нятості.

Особливості державного регулювання ринку праці в перехідній економіці:

Захисні заходи держави

1. Забезпечення гарантій зайнятості за умов:

— зміни власника;

— приватизації;

— банкрутства (квотуванням робочих місць).

2. Організація і проведення громадських робіт.

3. Договірне регулювання трудової діяльності (внутрішньої і зовнішньої).

4. Вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та створення страхових систем.

Методи стимулювання попиту на робочу силу:

— прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць; пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу;

— відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання, найм на роботу працівників;

— сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови розширення робочих місць;

— прямі виплати підприємствам за кожного найнятого пра­цівника;

— стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді, інших неконкурентоздатних груп населення.

Методи скорочення попиту на робочу силу:

— встановлення додаткових податків за залучення робочої сили;

— жорстка кредитна політика;

— встановлення підприємству одноразових виплат в бюджет за найм працівників певної категорії;

— зниження інвестицій;

— скорочення або відміна гнучких форм зайнятості.

Види державних програм, спрямованих на зниження рівня безробіття:

— стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць;

— підготовка та перепідготовка робочої сили;

— сприяння найму робочої сили;

— соціальне страхування безробіття (допомога з безробіття).

В Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві (25,2 % усіх зайнятих). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, перешкоджає подоланню негативних тенденцій щодо доходів населення та їхнього розподілу.

На етапі економічного зростання в Україні набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики забезпечення повної продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади і, насамперед Уряду, мають концентруватися на запровадженні дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпечення гарантій зайнятості у процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва і самозайнятості населення, розширенні практики громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку праці.

Мета державної політики щодо неформального сектору та натурального господарства полягає у поступовому переведенні зайнятого там населення до більш високого рівня організації шляхом сприяння повній, продуктивній, вільно обраній зайнятості й покращання соціального захисту вразливих верств населення.

Мікробізнес є дуже нестійким та уразливим видом підприємництва, тому потребує додаткових заходів сприяння на місцевому рівні.

З метою заохочення легалізації підприємницької діяльності для підприємств, які реєструються, слід передбачити:

- організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів з правових основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку;

- забезпечення консультаційного, інформаційно-рекламного обслуговування новостворених підприємницьких структур, зокрема включення до місцевих рекламно-інформаційних довідників безкоштовних юридичних консультацій, інформації про державні та громадські установи, які працюють з підприємцями;

- сприяння об’єднанню підприємців у громадські організації, спілки для захисту своїх інтересів.

Особливої уваги потребує вирішення проблем зайнятості сільського населення.

Державна політика зайнятості в сільській місцевості передбачає такі основні напрями:

- стимулювання розвитку фермерських господарств та інших підприємств, які займатимуться сільським господарством на професійній основі та з використанням сучасних індустріальних технологій;

- диверсифікація зайнятості сільського населення, розвиток переробної промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери;

- законодавче врегулювання статусу і діяльності особистих селянських господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а й переважний напрям використання землі; права домогосподарств на державний соціальний захист і допомогу, у т.ч. допомогу по безробіттю, мають визначатися з урахуванням демографічного складу сім'ї (чисельність працездатних осіб, дітей, людей похилого віку) та об’єктивних можливостей здачі земельної ділянки в оренду (наявність підприємств, готових взяти землю в оренду, розмір орендної плати).

3. Регулювання доходів та споживання населення

Складовою механізму державного регулювання економіки є політика доходів. В умовах ринкової економіки вона стоїть в одному ряду з політикою конкуренції та політикою стабілізації економіки.

У сфері розподільчих відносин потрібна реальна взаємодія економічних критеріїв , пов’язаних із вимогами економічної раціональності, і соціальних критеріїв , що передбачають забезпечення умов для всебічного розвитку всіх членів суспільства.

Мета державного розподілу та перерозподілу ринкових доходів – зменшення різкої диференціації за рівнем доходів і капіталу.

Складність проблеми розподілу та перерозподілу доходів обумовлена відсутністю однозначної відповіді на запитання: “Який розподіл доходів вважати правильним?”

Реалізація мети потребує:

- чіткого визначення усіх отримувачів доходів;

- переконання в необхідності перерозподілу доходів кожної соціальної групи

Складові механізму розподілу та перерозподілу доходів:

- надання суспільних благ;

- використання законодавчих актів;

- система оподаткування;

- трансфертні платежі.

За умов перехідної економіки в доходах настає стрімке падіння реальних доходів населення, змінюється структура доходів населення, зростає диференціація доходів населення.

Основною складовою грошових доходів населення є заробітна плата. Її величина впливає на загальні показники соціально-економічної ефективності ринкового ладу в цілому, є обґрунтуванням стимулів до праці.

Цілі регулювання оплати праці:

- забезпечення кожному працівникові життєвого необхідного рівня споживання;

- збереження реального рівня заробітної плати;

- встановлення тісного взаємозв’язку заробітної плати із продуктивністю праці;

- досягнення належної відповідності між різними рівнями заробітної плати.

Мінімальна зарплата (МЗП) – гарантований державою соціальний мінімум нетарифікованої праці.

Функція МЗП – мотивація власника робочої сили до участі у праці.

Вимоги до МЗП:

- незначний відрив від мінімального споживчого бюджету;

- визначення рівня заробітної плати за міжнародними стандартами;

- своєчасне коригування відповідно до економічних та соціальних змін у суспільстві.

Збереження нормального співвідношення між мінімальною і середньою ЗП досягається “підтягуванням” рівня МЗП до середньої ЗП і стримуванням зростання середньої і максимальної ЗП (через механізм податків).

Складові державної політики заробітної плати (ЗП):

- проведення глибокої структурної реформи ЗП;

- підвищення ролі тарифних угод і колективних договорів у регулюванні доходів;

- удосконалення податкового регулювання доходів населення;

- створення умов для зростання продуктивності праці;

- зростання рівня реальної ЗП;

- періодична індексація ЗП у зв'язку із підвищенням споживчих цін;

- ліквідація заборгованості з виплат ЗП.

У реалізації політики доходів першорядного значення набуває державне стимулювання випереджального (порівняно з темпами ВВП) зростання заробітної плати. Ціна праці в сучасних ринкових відносинах не може залежати тільки від попиту та пропозиції. Істотне значення має соціальний характер. Тому найважливішим пріоритетом є розробка ефективних механізмів, що включають елементи державного регулювання з врахуванням взаємодії соціальних партнерів та стану на ринку праці. Сфера державного впливу має охоплювати, крім забезпечення мінімальних соціальних гарантій в оплаті праці, і регулювання заробітної плати у бюджетній сфері, а також тарифне регулювання через механізм соціального партнерства, удосконалення системи соціальних податків і внесків.

У політиці доходів не повинно бути місця для реанімації зрівнялівки. Долати диспропорції, що склалися, треба не штучним обмеженням верхньої планки доходів заможних верств населення, а навпаки – їхньою легалізацією та виведенням з тіні, розширенням прошарку приватних власників (у т.ч. землі), які активно займаються підприємництвом. Стимулювання людей до володіння приватною власністю та її ефективний захист – один з принципових пріоритетів політики доходів. При цьому слід враховувати, що громадяни з високим та середнім рівнем доходів будуть здатні дедалі більшою мірою оплачувати значну частку послуг у сфері охорони здоров'я та освіти, соціального страхування.

Справа великої соціальної ваги – зміцнення позицій середнього класу, що передбачає перехід до нової моделі споживання, тобто до таких стандартів, які забезпечуватимуть гідний рівень життя і стимулюватимуть розвиток внутрішнього ринку, трудової та підприємницької активності населення. Це, зокрема, якісне житло, висока забезпеченість товарами тривалого користування, доступність якісних медичних, побутових, освітянських послуг тощо.

Становлення середнього класу має відбуватися за рахунок збільшення стійкого прошарку власників нерухомого майна, земельних ділянок і акцій, прискореного розвитку малого та середнього бізнесу, фермерських господарств, посилення законодавчого захисту інтелектуальної власності і зміцнення на цій основі соціальних позицій та доходів представників науково-технічної інтелігенції, діячів культури й освіти, фахівців середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів.

4. Аналіз державного регулювання рівня та якості життя

Рівень і якість життя – інтегровані показники соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рівня життя в різних країнах експерти використовують поняття індекс розвитку людського потенціалу , або скорочено – індекс людського розвитку (ІЛР) . Цей показник запропонований ООН у 1990 р. як інтегрована оцінка рівня цивілізованості країни.

Індекс людського розвитку має такі три складові:

1) тривалість життя населення;

2) рівень освіти;

3) обсяг ВВП на душу населення.

Задані граничні значення для кожного показника:

- тривалість життя – 25-85 років;

- рівень освіти – 0–100 % (кількість років, які провів в режимі навчання після 15 років “середній громадянин”);

- ВВП – від 200 до 4000 дол. США.

Низьким при цьому вважається ІЛР, менший за 0,5, високим – 0,9 –1.

Економічна комісія ООН, оцінюючи життєвий рівень населення Європи, надає перевагу такому показнику, як кількість товарів та послуг, які населення змогло отримати . Еталонна величина складає 100 %.

Рівень життя населення – ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей.

Поняття якість життя конкретизує категорію “рівень життя (ІЛР)”. В ООН було запропоновано комбінований показник – індекс якості життя , який характеризує:

- рівень освіти;

- медичного обслуговування;

- тривалість життя;

- ступінь зайнятості населення;

- його платоспроможність;

- доступ до політичного життя тощо.

Конкретними показниками є: кількість автомобілів, телефонів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок тощо на одну людину (на тис. населення), якість медичного обслуговування, рівень шуму (децибел), швидкість руху в години пік та ін.

Структурні завдання державної політики у системі охорони здоров'я включають :

1. зниження захворюваності населення, а саме:

- зниження смертності немовлят;

- зниження материнської смертності;

- захворюваності та смертності від хвороб системи кровообігу;

- зниження рівня канцерогенності довкілля;

- зниження захворюваності на бронхіальну астму і хронічні неспецифічні хвороби легенів;

- зниження захворюваності на інфекційні хвороби;

- зменшення темпів поширення ВІЛ-інфекції/СНІДУ.

2. поліпшення медикаментозного та матеріально-технічного забезпечення охорони здоров'я, а саме:

- створення системи гарантування якості виробництва ліків з урахуванням міжнародних вимог і контролю за якістю лікарських засобів;

- забезпечення розробки, виробництва та впровадження нової медичної техніки та виробів медичного призначення, доведення їх до рівня сучасних світових стандартів;

- забезпечення розробки, виробництва та впровадження нових лікарських засобів відповідно до потреб охорони здоров'я.

3. раціоналізація системи надання медичної допомоги та розвитку інституту сімейної медицини.

4. підвищення ефективності державної політики щодо формування здорового способу життя:

- розробка і впровадження комплексу економічних, правових та адміністративних заходів, спрямованих на скорочення споживання населенням алкогольних напоїв, тютюнових виробів; створення ефективної системи протидії їх незаконному обігу;

- розробка і запровадження заходів щодо економічного стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які здійснюють фізкультурно-оздоровчу і спортивну діяльність, сприяють розвитку самодіяльного масового спорту;

- забезпечення оснащеності навчальних закладів та закладів фізичної культури і спорту необхідним фізкультурно-спортивним інвентарем та обладнання.

Основною складовою демографічної політики має бути збереження і поліпшення здоров'я населення як одного з найважливіших пріоритетів нації, що дбає про своє сучасне і майбутнє. Це сприятиме не тільки зниженню смертності та відповідному пом’якшенню депопуляції, але й загальному добробуту суспільства, гуманізації його розвитку.

Як “наріжний камінь” пріоритетів конкретних інструментів реалізації стратегії демографічної політики повинна виступати державна підтримка сім'ї.

Основні важелі демографічної політики:

- підвищення рівня народжуваності;

- зростання середньої тривалості життя;

- оптимізація міграційних процесів і мінімізація міграційних втрат;

- розв’язання проблем старіння населення.

З метою забезпечення нормального рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму . В Україні його визнано базовим державним соціальним стандартом .

При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють:

- фізіологічний мінімум – вартість товарів та послуг, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб, причому протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших продовольчих товарів;

- соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) – мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб. Це вартість товарів та послуг, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятного рівня життя.

Рівень прожиткового мінімуму обумовлюють такі фактори:

- ціни;

- інфляція;

- кількісна оцінка набору споживчих благ та послуг.

Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача.

Кошик споживача – вартість стандартного набору товарів та послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні в певний час.

Світова практика широко використовує і таку категорію, як індекс вартості життя – індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входить в бюджет середнього споживача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум.

5. Соціальна політика сучасної України

Згідно Стратегії економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 роки “Шляхом Європейської інтеграції” Україна обрала соціально орієнтований структурно-інноваційний шлях розвитку, який має здійснюватися поетапно.

Головним у соціальній сфері на першому етапі (2004-2005) стало зниження рівня бідності та зменшення диференціації доходів населення за рахунок стимулювання випереджальних темпів зростання заробітної плати, посилення адресної соціальної підтримки. Водночас, відчутне поліпшення життя людей можливе лише за умови успішного функціонування та розвитку реальної економіки.

З 1 квітня 2005 року набрав чинності Закон “Про внесення змін до Закону “Про державний бюджет України на 2005 рік” та деяких інших законодавчих актів” № 7221. Зміни до бюджету спрямовані на досягнення таких цілей: усунення розбалансованості бюджету; припинення нарощування боргів, справедлива пенсія, достойна зарплата, подолання бідності, боротьба з корупцією, рівність умов оподаткування тощо.

Видаткова частина бюджету спрямована на задоволення соціальних потреб. Відтепер, згідно із Законом, розмір мінімальної пенсії, так само, як і мінімальної заробітної плати, становить 332 грн., при цьому середня пенсія зросла до 383 грн. Таким чином, ліквідується дисбаланс між цими соціальними виплатами (у попередньому бюджеті мінімальна заробітна плата становила 237 грн., у той час як мінімальна пенсія – 284). До того ж, Законом передбачено випереджене зростання мінімальної зарплати порівняно з пенсіями. Окрім цього, в бюджеті закладено норму про збільшення у 12 разів допомоги при народженні дитини – до 8500 грн. Також заплановано збільшення допомоги дітям-сиротам у 5,2 рази. Замість 90 грн. діти від 6 до 18 років отримуватимуть 468 грн.

Середня заробітна плата в серпні становить 831,06 грн., що на 37,5 % більше ніж у серпні минулого року, а індекс споживчих цін за 8 місяців 2005 року становить 106,7 % (за відповідний період попереднього року – 104,3 %).

На цьому фоні проблемним залишається питання захисту національного товаровиробника, оскільки наповнювати дохідну частину бюджету Уряд збирається за рахунок скасування податкових пільг підприємствам.

Голова Верховної Ради України ввів термін “бюджет проїдання”. Депутати також одностайно відзначають, що бюджет 2005 року є політичним, спрямованим на споживання, а не на розвиток економіки (80 % його витрат – це соціальні виплати). У зв'язку з цим Уряду так чи інакше доведеться гасити інфляційні процеси.

Основним стратегічним ресурсом держави, головним фактором економічного зростання є люди з їхнім інтелектуальним, підприємницьким, виробничим потенціалом. Трудовий потенціал країни в останні роки знижується через низьку народжуваність та старіння населення. Рівень освіти населення в Україні хоча є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи, але якість освіти неналежна через недостатню забезпеченість сучасними підручниками, наочним приладдям, низький рівень комп’ютеризації.

Наявність ефективної системи підготовки нових працівників, які б відповідали сучасним вимогам до кваліфікованої робочої сили, є обов’язковою умовою економічної стабільності суспільства. Але за останні роки значно зменшилась кількість професійно-технічних закладів, які здійснюють підготовку кваліфікованих робітників.

Через те, що фінансування науки за рахунок коштів державного бюджету залишається на низькому рівні, продовжується процес еміграції наукових працівників, зокрема фахівців вищої кваліфікації.

Інформаційна сфера України має унікальний кадровий ресурс. Щорічно вищі навчальні заклади випускають 50 тисяч спеціалістів з інформаційно-комунікаційних технологій. За кількістю сертифікованих програмістів Україна займає четверту позицію у світі після США, Індії та Росії. Однак основні параметри цієї сфери значно відстають від розвинутих країн. За оцінками Міжнародного телекомунікаційного союзу, Україна перебуває лише на 84 місці серед 178 обстежених країн за доступом населення до телекомунікаційних технологій. Тому, якнайшвидше потрібно реалізовувати програми “Електронна Україна”, “Україна – розвиток через Інтернет”, збільшити обсяг фінансування Національної програми інформатизації.

На тлі депопуляційних процесів, міграційного відпливу сільської молоді кількість зайнятих у сільському господарстві за останні десять років зменшилася майже в 3 рази. Вкрай низькою залишається мотивація до праці сільськогосподарських товаровиробників. Середньомісячна заробітна плата у сільському господарстві становить 45 % до середнього показника по економіці країни. Проте частка заробітної плати у структурі сукупних ресурсів сільських сімей становить лише 23 %. Тому, забезпечення підвищення життєвого рівня сільського населення як основи поліпшення демографічної ситуації та розвитку трудового потенціалу, є одним з основних пріоритетів соціального розвитку України на найближчі роки.

Загальний рівень доходів у країні залишається вкрай низьким.

Високе навантаження (включаючи внески на соціальне страхування) обумовлює поширення практики виплати незареєстрованої заробітної плати, що ускладнює аналіз фактичних тенденцій рівнів оплати праці і визначення платоспроможності працюючого населення. Дані про динаміку продажу дорогих предметів побутової техніки, автомобілів, будівництва житла за кошти населення тощо дають підставу для висновку про те, що рівень доходів, зокрема оплати праці, зріс значно більше, ніж це віддзеркалюють офіційні дані статистики.

2006-2009 роки мають стати періодом розгорнутого економічного розвитку на основі утвердження принципів та механізмів структурно-інноваційної моделі соціально орієнтованої економіки.

6. Шляхи удосконалення державної політики в галузі соціального захисту населення

Соціальний захист означає соціальну підтримку верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення та комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим факторам (інфляція, спад виробництва, економічна криза, безробіття тощо).

До основних елементів державної політики в галузі соціального захисту населення відносяться:

1) встановлення допустимих параметрів життя (розміру прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги);

2) захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;

3) вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовка кадрів;

4) пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника);

5) утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо;

6) соціальні трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні виплати на дітей, з материнства, з хвороби та інших причин, житлові субсидії тощо);

7) соціальне обслуговування (надання соціальних послуг окремим категоріям громадян і т. ін.);

8) надання необхідної медичної допомоги;

9) соціальне страхування тощо.

Щодо соціального захисту населення держава має надавати з свого боку гарантії: економічні, правові і соціальні.

Держава має більш розвивати соціальне страхування, перейти від бюджетного до страхового принципу фінансування значної частини видатків на соціальну сферу. Йдеться про створення нових механізмів управління коштами соціального страхування на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави, забезпечення діяльності системи на засадах гласності, прозорості та доступності для всіх верств населення. Необхідно запровадити нову систему пенсійного забезпечення, а також вирішити весь комплекс законодавчих, фінансових та організаційних проблем щодо запровадження загальнообов’язкового медичного страхування.

Логіка нової стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів – перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес. Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. З таких умов стримується й розвиток житлово-комунальної та соціальної сфер, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення та освіти. Тому, стратегічним завданням держави є поетапне підвищення частки оплати праці у структурі ВВП, випереджальне зростання реальної заробітної плати порівняно з іншими складовими доходів населення за допомогою таких інструментів, як забезпечення державного регульованого мінімального (заснованого на прожитковому мінімумі) рівня заробітної плати, застосування тарифного регулювання оплати праці, упорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки та інше.

Нагальним завданням формування і реалізації політики заробітної плати є підвищення рівня самоорганізації і консолідації роботодавців, посилення дієздатності системи соціального партнерства, розширення діалогу влади і бізнесу. В цьому контексті вирішуватиметься питання реформування структури органів соціального партнерства, зокрема на галузевому та регіональному рівнях, створення єдиного реєстру роботодавців.

Дуже важливе не тільки соціально-економічне, але й політичне значення має забезпечення реального рівня такої соціальної гарантії, як мінімальна заробітна плата. Попри всі ускладнення, які виникають у багатьох підприємств та держави в цілому при підвищенні розмірів мінімальної заробітної плати, встановлення заниженого реального рівня мінімальної заробітної плати може бути дуже небезпечні наслідки, у тому числі і в міжнародному плані.

При формуванні механізму регулювання реального рівня доходів населення важливо передбачити також регламентацію припустимих пропорцій між доходами різних соціальних груп. Це необхідно для того, щоб рівень доходів громадян з фіксованими доходами (працівників бюджетної сфери, а також пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей та інших категорій громадян, доходи яких забезпечуються за рахунок бюджету) надто не відставав від рівня доходів працівників виробничої сфери.

Вкрай необхідне реформування солідарної системи пенсійного забезпечення, спочатку запровадити добровільну систему пенсійного страхування, а створивши інформаційно-технічну базу, запровадити обов’язкову накопичувальну систему пенсійного страхування. Мінімальний розмір пенсій має відповідати прожитковому мінімуму та необхідно скасувати обмеження їхніх максимальних розмірів.

Потребує суттєвого удосконалення діюча система пільг та допомоги, яка є надто розгалуженою, фінансово необґрунтованою, значною мірою декларативною, непрозорою та соціально несправедливою: порядок надання пільг регулюється понад 40 нормативно-правовими актами. Згідно з діючим законодавством налічується близько 30 пільгових категорій і понад 20 різних видів пільг. Пільги набули настільки широкого поширення, що на кожного мешканця країни припадає більше одного випадку використання пільг. Розрахунки Міністерства фінансів України вказують на те, що діюча система пільг орієнтована здебільшого на забезпечене населення – якщо на одного бідного в середньому припадає 8,2 грн. на місяць у вигляді пільг, то на одного небідного – відповідно 19,1 грн. Як наслідок – пільги, допомоги та субсидії поглиблюють диференціацію в доходах.

Неефективною на сьогодні є система адресної соціальної допомоги, для чого необхідно забезпечити:

- диференціацію максимального рівня допомоги для різних категорій населення, зниження максимального рівня допомоги для працездатних верств населення та підвищення максимального рівня допомоги для соціально вразливих верств населення, передусім бідних сімей з дітьми за умови одночасного стимулювання зайнятості батьків;

- посилення адресності соціальних виплат, що потребує вдосконалення методики визначення права сім'ї на адресну допомогу, законодавчого врегулювання критеріїв оцінки рівня життя претендентів на адресну допомогу, створення єдиної бази даних отримувачів усіх видів соціальної допомоги, поліпшення поінформованості населення стосовно права на отримання адресної допомоги, перевірки реального рівня життя претендентів на соціальну допомогу;

- активізацію виявлення нужденних, передусім серед неблагополучних сімей з дітьми, уніфікацію видів соціальної допомоги, зведення їх до однієї адресної виплати з пріоритетним призначенням адресної допомоги окремим категорій; відповідно до цього необхідно реформувати систему субсидій на житлово-комунальні послуги і паливо, переорієнтувати її на єдину адресну виплату;

- запровадження моніторингу оцінки ефективності дії інституту адресної допомоги, забезпечення оптимального співвідношення між державними витратами на соціальні цілі та змінами ситуації з бідністю, систематичне коригування системи пріоритетів надання адресної допомоги відповідно до змін ситуації з бідністю.

Висновки

До соціальної інфраструктури відносяться галузі народного господарства, діяльність яких спрямована на задоволення соціально-культурних, духовних та інтелектуальних потреб людини.

До соціального комплексу відносяться:

- охорона здоров'я;

- освіта;

- культура і мистецтво;

- фізична культура і спорт;

- роздрібна торгівля;

- громадське харчування;

- житлово-комунальне і побутове обслуговування

Соціальний захист населення та реалізація конституційних гарантій громадян здійснюється завдяки виділенню фінансових ресурсів на утримання бюджетних галузей (охорона здоров'я, освіта, культура, фізична культура), де комерційна діяльність свідомо обмежена.

Держава встановлює нормативи витрат (фінансування), тобто показники поточних і капітальних витрат з бюджетів усіх рівнів на забезпечення задоволення потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і нормативів.

На розвиток соціальної інфраструктури впливають національні традиції, структура господарства, кліматичні особливості, щільність населення, співвідношення сільського і міського населення.

В свою чергу розвиток соціальної інфраструктури впливає на розвиток економіки, стан державних фінансів, рівень життя населення, розмір матеріального та духовного багатства нації.

Політика доходів, державний механізм регулювання доходів різних соціальних груп населення повинні вирішувати складні та болючі проблеми соціальної безпеки.

З точки зору соціальної безпеки політика доходів не зводиться тільки до розробки та реалізації державних заходів, спрямованих безпосередньо на регулювання доходів населення. Політика доходів – це всебічне врахування наслідків і впливу на формування доходів населення та відповідних соціальних пропорцій здійснення соціально-економічної політики держави взагалі та окремих її напрямків.

Необхідний організаційно-нормативний механізм для забезпечення урахування питань соціальної безпеки (а отже і політики доходів) в усій системі державного регулювання економіки.

Поряд із здійсненням вимог соціальної безпеки у звичайному режимі функціонування потрібен механізм “швидкого реагування” для забезпечення аналітично-прогнозної проробки та обґрунтування відповідних державних заходів у періоди загострення соціально-політичної ситуації.

Для оцінки рівня соціальної безпеки доцільно ввести в практику діяльності державних структур категорію соціального (соціально-політичного) ризику. Визначення та врахування безпосереднього та перспективного (ймовірного у майбутньому) соціального ризику повинно стати необхідним елементом функціонування всієї системи державної влади.

Формування державного механізму соціальної безпеки повинно передбачати врахування регіональних факторів та алгоритм реалізації державних заходів не тільки для країни в цілому, але й для окремих її регіонів.

У соціальній сфері головним завданням має стати цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав та свобод громадян у всіх їх виявах, утвердження середнього класу – основи політичної стабільності та демократизації суспільства, значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності.

Протягом 2005-2015 рр. в Україні має бути досягнуто послідовне та стійке зростання показників, що характеризують рівень споживання населення, забезпечення можливості надання соціально важливих послуг, здійснено реформування найважливіших секторів соціальної сфери і на основі цього створені сприятливі умови для поліпшення демографічної ситуації та гендерних відносин, підвищення якості людського потенціалу.

Список використаної літератури :

1. Дідківська Л.І., Головко Л.С. - Державне регулювання економіки – К.:

Знання, 2004. – 213 с.

2. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) “Шляхом Європейської інтеграції” – Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін.; Нац. ін-т стратег. дослідж., Ін-т екон. прогнозування НАН України, М-во економіки та з питань європ. інтегр. України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с.

3. Спікер П. - Соціальна політика : теорії та підходи. – К.: Фелікс, 2004. – 400 с.

4. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування та пенсійне забезпечення : у цифрах і фактах – К.: Міністерство праці та соціальної політики України, Пенсійний фонд України, 2004. – 45 с.

5. Іванова О.Л. - Соціальна політика : теоретичні аспекти. – К.: Академія, 2003. – 107с.

6. Мельник А.Ф. – Державне регулювання економіки. – К.: Знання, 2004. – 358 с.

7. Морозова Т.Г., А.В. Пукулькина. - Государственное регулирование экономики и социальный комплекс. – М.: Финстатинформ, 2001. – 217 с.

8. Чистов С.М., Никифоров А.Є. – Державне регулювання економіки. – К.: КНЕУ, 2000. – 314 с.

9. Михасюк І., Мельник А. – Державне регулювання економіки. – Л.: Українські технології, 2003. – 494 с.

10. Шестакова Е. – Реформирование системы социальной защиты населения в странах Восточной Европы. – М.: МэиМО. – 2000, №1.

11. Український фінансовий сайт -http://ufs.kiev.ua/

12. Переваги і недоліки оновленого бюджету. - Журнал ТПП України “Діловий Вісник”, 2005, № 5.

13. Новіков В. – Потенціал стабільної соціальної політики. – Україна: аспекти праці, 2005, № 1.

14. Дядкова Н. – Про заходи щодо підвищення результативності роботи міністерства праці та соціальної політики. - Україна: аспекти праці, 2005, № 2.

15. Ліванова Є. – Проблеми майнового розшарування населення України. - Україна: аспекти праці, 2005, № 4.

16. Соціальний захист як ознака цивілізаційного суспільства. – Віче, 2005, №5.

17. Державний комітет статистики України - hhtp://www.ukrstat.gov.ua/

18. Про індексацію грошових доходів населення: Закон України з доповненнями. - http://zakon.rada.gov.ua/

19. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії: Закон України. – http://zakon.rada.gov.ua/

20. Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік”. - http://zakon.rada.gov.ua/

21. Про зайнятість населення: Закон України з доповненнями. - http://zakon.rada.gov.ua/

Додатки

Баланс робочої сили в Україні (2002 і 2005 рр.)

(тис. осіб)

hhtp://www.ukrstat.gov.ua//

Середня заробітна плата в Україні

hhtp://www.ukrstat.gov.ua//

Середній розмір місячної пенсії та кількість пенсіонерів

(на початок 2005 року)

¹ З урахуванням компенсаційних виплат

² З урахуванням цільової грошової допомоги

³ З урахуванням цільової грошової допомоги та індексації

⁴ З урахуванням цільової грошової допомоги, індексації, державної адресної допомоги до пенсії (дотації), а також надбавки за особливі заслуги перед Україною.

hhtp://www.ukrstat.gov.ua//

hhtp://www.ukrstat.gov.ua//

Основні соціально-демографічні показники (2000-2005)

hhtp://www.ukrstat.gov.ua//

ДОХОДИ ТА ВИТРАТИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

(млн.грн.)

hhtp://www.ukrstat.gov.ua//

Доходи населення за січень-липень 2005 року

hhtp://www.ukrstat.gov.ua//