Реферат: Розгляд спорів з виконанням господарських договорів

Shura19@yandex.ru

Розгляд спорів з виконанням господарських договорів

Вступ

Проголосивши себе суверенною і незалежною державою, Україна взяла курс на кардинальне реформування суспільного устрою, побудову громадянського суспільства і ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності та підприємництва.

Наділення підприємств і громадян свободою господарської діяльності та підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та урізноманітнення господарських зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності.

Найбільш доцільною і адекватною вільним ринковим відносинам правовою формою опосередкування таких відносин є господарський договір, адже результати підприємницької діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах.

Важливість теоретичної розробки питань, пов'язаних з договірним регулюванням підприємницьких відносин, зумовлена не лише відсутністю монографічних досліджень з цих питань у правовій науці, а й потребами юридичної практики і завданнями щодо нової кодифікації цивільного законодавства України.

Новий Цивільний кодекс України має закласти стабільну основу правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин у всіх сферах громадянського суспільства і передусім у підприємницької діяльності.

Загальна характеристика господарських договорів

Право України регулює майнові господарські та інші відносини господарських суб'єктів з їх контрагентами завдяки застосуванню двох основних нормативно-правових категорій: договір та господарський договір. Це майнові договори.

Перша категорія - майновий договір - є загальною. Законодавче майнові договори усіх видів врегульовано Цивільним кодексом (статті 151-160).

У господарському праві категорія договір використовується у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 153 Цивільного кодексу, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб'єктами господарського права. Але з точки зору статутної діяльності господарського суб'єкта майнові договори різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво, з одного боку; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо - з іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність господарюючих суб'єктів, інші - обслуговуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб'єктів окремою юридичною категорією - категорією господарського договору.

Термін "господарський договір" у право України введено Арбітражним процесуальним кодексом України, який регулює порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів (ст. 1 АПК).

Отже, категорії договір і господарський договір співвідносяться як загальне і особливе. Як особлива категорія господарського законодавства і права України господарський договір має певну правову основу.

Господарські договори в Україні (за відсутності Господарського кодексу) регулюються:

а) загальними статтями Цивільного кодексу про зобов'язання, договір, зобов'язання, що випливають з договорів;

б) спеціальними статтями Цивільного кодексу про майнові відносини між суб'єктами (підприємствами, установами, організаціями). Це, зокрема, відносини: стосовно поставок продукції (товарів); закупівлі сільськогосподарської продукції у товаровиробників; капітального будівництва; перевезення вантажів та ін.

Крім того, ці договори регулюються загальними законами про господарюючі суб'єкти. Зокрема, згідно зі ст. 21 Закону України "Про підприємства в Україні" господарські відносини (а це предмет господарського договору) підприємства з іншими підприємствами та організаціями в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Йдеться про господарські договори. Господарські договори регулюються також законами України про окремі види господарської діяльності: інвестиційну, зовнішньоекономічну, транспортну тощо.

Певну групу становлять нормативні акти колишнього Союзу РСР, які регулюють ті господарські договори, які повністю або частково не врегульовані законодавством України. Зокрема, це договори поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання; договори перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом; частково - підрядні відносини в капітальному будівництві.

Арбітражний процесуальний кодекс України визначає загальний порядок врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів (ст. 10) та при їх зміні і розірванні (ст. 11), а також регулює процесуальні відносини щодо порушення позовного провадження з господарських спорів та їх вирішення.

Отже, у визначенні поняття господарського договору слід враховувати і загальні ознаки категорії майнового договору, і особливі його ознаки, відображені у господарському законодавстві.

Із загальноправової точки зору господарський договір становить собою господарські правовідносини між двома або більше суб'єктами, змістом яких є їхні договірні майнові зобов'язання Діяти певним чином: передати і прийняти майно, виконати роботу, надати послуги і т. ін. Господарський договір - це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між суб'єктами господарської діяльності, умови дії якого встановлюють самі суб'єкти.

Як спеціальна законодавчо-правова категорія господарський договір має особливі ознаки.

По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори - це майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ та організацій, які не обслуговують виробництво й обіг, і є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), обов'язково має відповідати цьому замовленню (ст. 152 Цивільного кодексу, ст. 20 Закону України "Про підприємства в Україні"). В теорії такі договори визначаються як плановані.

Але не всі господарські договори укладаються на підставі державного замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є абсолютною.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державного замовлення, має відповідати господарським намірам і юридичне вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називають регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів. Згідно зі ст. З Цивільного кодексу та ст. 1 Арбітражного процесуального кодексу суб'єктами господарських договорів є організації - юридичні особи (підприємства, установи, організації), у тому числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо, а також громадяни-підприємці.

Отже, господарський договір - це майнова угода господарюючого суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності, при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобов'язання. Господарське зобов'язання - це врегульоване правом господарське відношення, внаслідок якого одна сторона управнена (уповноважена) вимагати від іншої здійснення господарських функцій - передачі майна, виконання роботи, надання послуг тощо, а інша сторона зобов'язана виконати вимоги щодо предмета зобов'язання і має право вимагати за це зустрічну винагороду (сплату грошей, зустрічні послуги тощо).

Категорія господарського зобов'язання водночас є і загальною (широкою), і частковою (вужчою) стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов'язання виникають з ряду підстав, а саме: з державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; з господарського договору, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов'язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання, основані на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору - це сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав та обов'язків, що виникають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов'язань. Господарський договір - це юридичне джерело договірних господарських зобов'язань.

Порядок укладання господарських договорів

Укладання господарського договору - це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше господарюючих суб'єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

Законодавством України (статті 153-158 ЦК) встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільних договорів (незалежно від їх видів), який стосовно господарських договорів діє тоді, коли сторони вільно укладають господарські договори: на біржових торгах, ярмарках, аукціонах тощо. При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена і виражати справжній намір господарюючого суб'єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достатньо визначеною, коли в ній зазначено всі істотні умови договору або порядок їх визначення.

Договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів такого виду), а також всіх умов, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Другою особливістю укладання господарських договорів є доарбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому. Такі розбіжності між підприємствами, організаціями розглядають керівники чи заступники керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням інші особи.

За наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та в 20-денний строк надсилають іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжностей, зобов'язані протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк на вирішення арбітражного суду.

Якщо підприємство чи організація, які одержали протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні, не передадуть розбіжностей, що залишились неврегульованими, на вирішення арбітражного суду в зазначений строк, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими. В інших випадках договір вважається неукладеним.

Описаний порядок доарбітражного врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів, визначений ст. 10 Арбітражного процесуального кодексу України. Він є загальним і піддягає додержанню сторонами, якщо інший(спеціальний) порядок не встановлено чинним на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин (ст. 5 АПК України).

Отже, третьою особливістю укладання господарських договорів є те, що законодавство передбачає спеціальні порядки укладання господарських договорів окремих видів. Суть їх полягає в тому, що форми, строки укладання таких договорів та ін. регулюються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.

Виконання господарських договорів

Загальні принципи і умови виконання договорів, у тому числі господарських, врегульовано главою 15 "Виконання зобов'язань" Цивільного кодексу (статті 161-177). Щодо господарських договорів діють і спеціальні умови виконання, передбачені нормативними актами про окремі види договорів.

На господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (ст. 161 ЦК), забезпечення виконання зобов'язань (статті 178-196 ЦК), відповідальність за порушення зобов'язань (статті 203-215 ЦК), умови про строк (статті 165 і 166 ЦК) та місце виконання зобов'язань (ст. 167 ЦК). Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути значною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.

Принципи виконання господарських договорів. Ці принципи є загально договірними (ст. 161 ЦК). Коротко їхню суть можна визначити формулою: "виконання господарських договорів має бути чітким і точним".

Основним принципом є принцип належного виконання господарського договору. Це, зокрема, означає виконання його належним суб'єктом (боржником) відповідно до предмета виконання, визначеного у договорі, у належному місці, відповідним способом і т. ін.

З цього основного принципу випливає другий принцип - реального виконання господарського договору. Він закріплений у ст. 208 Цивільного кодексу, згідно з якою зобов'язання повинно бути виконано в натурі. Це означає, що боржник має вчиняти дії, які передбачені господарським договором, а саме: передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо. Замінювати ці дії іншими можна лише за згодою кредитора, але це вже буде інший договір.

Невиконання господарського договору реально, в натурі, породжує право кредитора вимагати цього примусово (зокрема, вимагати відібрання майна - об'єкта договору майнового найму і передачі його кредиторові).

З принципу належного виконання випливає і третій принцип - виконання господарського договору у встановлений строк. Щодо всіх господарських договорів строк є, як правило, їхньою істотною умовою. Тому порядок включення цієї умови до договору досить детально регулюється господарським законодавством (наприклад, Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положенням про поставки товарів народного споживання - щодо відносин поставки).

Наступний принцип виконання господарських договорів - відповідність виконання вказівкам закону. Категорію вказівки закону слід тлумачити розширено, а не буквально. По-перше, це вказівки закону в прямому розумінні: господарські договори повинні виконуватися відповідно до статей 20-22 і 24 та інших Закону України "Про підприємства в Україні", правил Цивільного кодексу та інших законодавчих актів. По-друге, вказівками закону у такому разі є норми положень про поставки, транспортних статутів, відповідних правил перевезення вантажів, прийнятих згідно з ними, тощо. По-третє, це і норми відомчих нормативних актів: положень, інструкцій, наказів, нормативно-технічних документів. Щодо так званих планованих договорів діє принцип виконання їх згідно з актами планування.

Господарські договори, щодо яких не існує будь-яких "вказівок", виконуються "відповідно до вимог, що звичайно ставляться" (ст. 161 ЦК).

Доарбітражне врегулювання господарських спорів

Чинне законодавство вимагає від підприємств та організацій, щоб вони до подання позову вжили заходів щодо врегулювання господарських спорів з іншою стороною.

Доарбітражне врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до арбітражного суду. Значення доарбітражного врегулювання господарських спорів розкривається через функції, які виконує ця стадія господарського процесу. По-перше, Доарбітражне врегулювання покликане забезпечити якомога швидше відновлення порушених прав підприємств та організацій. По-друге, воно сприяє виявленню й усуненню причин та умов виникнення господарських правопорушень. По-третє, Доарбітражне врегулювання сприяє організації та підвищенню рівня укладання та виконання господарських договорів.

Виходячи зі змісту чинного законодавства можна виділити: загальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів (він регламентований нормами розділу II АПК України - статті 5-11); спеціальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів (визначається нормами інших нормативних актів), який застосовується щодо пред'явлення і розгляду претензій до органів транспорту та підприємств зв'язку.

Враховуючи, що порядок укладання господарських договорів раніше вже було висвітлено, схематично Доарбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, можна зобразити таким чином:

а) підприємство, що одержало проект договору, за наявності заперечень щодо його умов складає протокол розбіжностей і в 20-денний строк разом з підписаним договором (із застереженням) надсилає його авторові проекту договору. Підприємство, що одержало протокол розбіжностей, зобов'язане протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей, а неврегульовані розбіжності передати на розгляд арбітражного суду;

б) підприємство, яке вважає за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилає пропозиції про це другій стороні договору. Сторона, яка одержала пропозицію, повинна відповісти на неї в 20-денний строк.

Доарбітражне врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред'явлення підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника. Претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі (так звана відповідь на претензію). Надсилання відповіді є обов'язковим незалежно від того, задовольняються чи ні вимоги заявника. За порушення строків розгляду претензії встановлено майнову відповідальність, яку може застосувати арбітражний суд при прийнятті рішення - стягнення у дохід державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штрафу у розмірі 2 відсотків від суми претензії, але не менш як 5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більш як 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Разом з тим слід мати на увазі таке:

- справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахункової палати, Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень порушуються арбітражним судом незалежно від вжиття сторонами заходів доарбітражного врегулювання спорів (ч. З ст. 5 АПК);

- вимоги щодо доарбітражного врегулювання господарських спорів не поширюються на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (далі - акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно;

- правила про Доарбітражне врегулювання спорів не застосовуються щодо провадження у справах про банкрутство, оскільки воно регламентує умови і процедуру визнання юридичних осіб банкрутами, а не процес вирішення спорів.

Вирішення спорів арбітражним судом

Діяльність арбітражного суду з розгляду господарських справ і вирішення господарських спорів розвивається у певній послідовності і складається з окремих стадій.

Порушення справи. Арбітражний суд порушує справи за позовними заявами:

- підприємств та організацій, які звертаються до арбітражного суду за захистом своїх прав та інтересів, що охороняються законом;

- державних та інших органів, які звертаються до арбітражного суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

- прокурорів та їх заступників, які звертаються до арбітражного суду в інтересах держави;

Рахункової палати, яка завертається до Вищого арбітражного суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Якщо прокурор звертається до арбітражного суду в інтересах держави, в позовній заяві має бути зазначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Арбітражний суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

Позовна заява подається до арбітражного суду в письмовій формі і підписується керівником підприємства, організації, державного чи іншого органу, іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами, прокурором чи його заступником, громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності або його представником. Позивач (прокурор) зобов'язаний при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає. Зміст позовної заяви та документи, що додаються до неї, визначені відповідно до статей 54 і 57 АПК. З позовної заяви до арбітражного суду сплачується державне мито, розміри якого встановлені Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 p.:

- із позовних заяв майнового характеру - 1 відсотка ціни позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- із позовних заяв немайнового характеру, у тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство - 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- із заяв у переддоговірних спорах - 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розглядові у Вищому арбітражному суді України, та 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розглядові в інших арбітражних судах;

- із заяв про перевірку рішень - 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при розгляді справи у першій інстанції, а зі спорів майнового характеру - ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Питання про прийняття позовної заяви вирішує суддя. При цьому за наявності обставин, що свідчать про відсутність права на позов (вони зазначені у ст. 62 АПК), суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо ж заявник (позивач, прокурор) має право на подання позову, але припустився порушень у його реалізації, тобто не дотримався правил подання позовної заяви, суддя повертає позовну заяву і додані до неї матеріали без розгляду. Підстави для повернення містяться у ст. 63 АПК. Після усунення допущених порушень заявник може звернутися до арбітражного суду повторно.

Якщо немає підстав для відмови у прийнятті позовної заяви чи для повернення її заявникові, суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить ухвалу про порушення провадження у справі, в якій зазначає час і місце проведення арбітражного засідання та дії, які необхідно вчинити сторонам, тощо.

Щоб забезпечити правильне і своєчасне вирішення господарського спору, суддя й сам вчиняє певні дії з підготовки справи до розгляду (наприклад, призначає експертизу, витребує необхідні докази, зобов'язує представників сторін з'явитися на засідання, виконує інші дії згідно зі ст. 65 АПК).

Основною стадією арбітражного процесу є вирішення господарських спорів. Справи в арбітражному суді розглядає суддя одноособово. Для вирішення складних спорів до складу арбітражного суду вводяться додатково два судді. Разом з тим справу може бути розглянуто і без участі представників сторін.
Порядок ведення засідання визначає суддя, а в разі розгляду справи трьома суддями - суддя, який головує в засіданні. Як правило, справи розглядаються у приміщенні арбітражного суду, хоч справи, що мають важливе громадське значення, можуть розглядатися безпосередньо на підприємствах та в організаціях.

При розгляді справи арбітражний суд може зіткнутися з такими обставинами, за яких спір не може бути вирішено в цьому засіданні (неявка сторін, неподання витребуваних доказів та ін.). У такому разі розгляд справи відкладається, і в ухвалі, що виноситься, вказуються час і місце наступного засідання.

Іноді арбітражний суд не у змозі розглянути справу до вирішення пов'язаної з нею іншої справи або в разі призначення експертизи, надсилання матеріалів до слідчих органів, заміни сторони її правонаступником. У цих випадках він зупиняє провадження у справі, а потім поновлює його після усунення обставин, які зумовили зупинення.

Від зупинення провадження у справі слід відрізняти припинення провадження, яке має місце з підстав, зазначених у ст. 80 АПК. Це підстави, які перешкоджають розглядові справи в арбітражному суді взагалі. Вони нагадують підстави відмови у прийнятті позовної заяви.

Так само залишення позову без розгляду (ст. 81 АПК) за своїми підставами має багато спільного з поверненням позову (ст. 63 АПК). Можна говорити про те, що шляхом застосування норм таких процесуальних інститутів, як припинення провадження у справі та залишення позову без розгляду, суддя має можливість виправити помилки, яких він припустився при прийнятті позовної заяви.

Вирішення спору по суті (тобто задоволення позову чи відмова в позові повністю або частково) завершується прийняттям рішення. Рішення приймає у засіданні суддя за результатами обговорення всіх обставин справи, а якщо спір вирішують три судді - більшістю голосів суддів. Рішення має за формою та змістом відповідати вимогам ст. 84 АПК.

Якщо арбітражний суд не вирішує спір по суті (наприклад, у разі відкладення розгляду справи, зупинення чи припинення справи тощо), то він виносить ухвалу.

Прийняте рішення оголошує суддя у засіданні після закінчення розгляду справи. Суддя має право оголосити тільки резолютивну частину рішення, яка повинна бути викладена в письмовій формі, підписана суддею (суддями) і приєднана до справи.

Рішення й ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який бере участь в арбітражному процесі, третім особам не пізніше п'яти днів після їх прийняття.

Рішення арбітражного суду набирають законної сили негайно після їх прийняття і підлягають обов'язковому виконанню підприємствами, організаціями та посадовими особами.

Виконання рішення арбітражного суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ надсилається одночасно з рішенням. Органами виконання рішення арбітражного суду є:

- установи банку (виконують накази про стягнення грошових сум);

- державні виконавці (виконують інші накази).

Виданий стягувачеві наказ може бути пред'явлено до виконання не пізніше трьох місяців з дня прийняття рішення.

У разі втрати наказу арбітражний суд може видати його дублікат у порядку, визначеному ст. 120 АПК.

За загальним правилом, вирішення господарських спорів завершується стадією виконавчого провадження. Проте в арбітражному процесі є ще одна стадія - перевірка рішень, ухвал та постанов у порядку нагляду. Ця стадія виникає лише тоді, коли за заявою сторони чи за протестом прокурора або його заступника арбітражний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення, ухвали, постанови арбітражного суду, третейського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір. Крім того, арбітражний суд має право зі своєї ініціативи перевірити в порядку нагляду законність і обґрунтованість прийняття рішення.

З усього комплексу питань, пов'язаних з перевіркою рішень, ухвал, постанов, найголовнішими є:

- заява про перевірку рішення, ухвали, постанови у порядку нагляду подається і протест прокурора приноситься не пізніше двох місяців з дня прийняття рішення, ухвали, постанови. При цьому заява подається до арбітражного суду, який розглянув справу, а протест - до арбітражного суду, до компетенції якого входить перевірка рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду;

- перевірка рішення здійснюється не пізніше двох місяців з дня надходження заяви або протесту;

- рішення, ухвала, постанова можуть бути перевірені в порядку нагляду не пізніше одного року з дня їх прийняття; заява про перевірку рішення, ухвали, постанови має бути оплачена митом. Копія заяви (протесту) надсилається сторонам; за результатами перевірки в порядку нагляду приймається постанова, що надсилається сторонам і прокурору, який приніс протест.

Висновки

У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації господарському договору належить чільне місце серед форм, які використовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).

Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення нових підприємницьких структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою створення таких організацій стає установчий договір. У ньому засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності з її створення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.

Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників – підприємств, громадян – має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини, отже розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб юридичних і фізичних осіб у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, бартер, постачання енергії тощо). Не зменшується і роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату тощо), за допомогою яких опосередковуються відносини з тимчасового володіння і користування майном. Зростає значення договорів підрядного типу, договорів про надання різного роду послуг громадянам та організаціями (договори підряду, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).

Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі виключного права на використання цих результатів технічної творчості. Договірна форма використовується і для уступки виключного права на знаки для товарів та послуг, права на секрети виробництва (ноу-хау) тощо. Розширення кола можливих об'єктів страхової охорони, до яких належить очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж ведуть до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування господарських договорів дедалі більше розширюється.

Література:

1. Гражданский кодекс Украины. Научно-практический комментарий. / Саниахметова Н.А., Харитонов Е.О., Червоный Ю.С. и др. / Под общей ред. Е.О.Харитонова. – Х.: Одиссей, 1999. – 848 с.

2. Гражданское право Украины. В 2 частях. Часть 1. / Пушкин А.А., Самойленко В.М., Шишка Р.Б. и др. / Под ред. А.А.Пушкина, В.М.Самойленко. - Х.: Основа, 1996. - 440 с.

3. Зобов'язальне право: теорія і практика. / Дзера О.В., Кузнецова Н.С., Луць В.В. та інші. / За ред. О.В.Дзери. - К.: Юрінком. 1998. - 912 с.

4. Цивільне право України. Книга перша.: Підручник. У 2 книгах. / Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С. та інші. / За ред. О.В.Дзери та Н.С.Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 1999. – 864 с.

5. Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 384 с.

Періодичні видання:

1. Відомості Верховної Ради України 1991-2002

2. Голос України. 1991-2002

3. Право України. 1994-2002

4. Юридичний вісник 1994-2002

Нормативно-правові акти:

1. Арбітражний процесуальний кодекс від 6 листопада 1991 року станом на 30 червня 1999 року

2. Господарський процесуальний кодекс від 6 листопада 1991 року станом на 1 березня 2002 року

3. Закон України “Про господарські суди від 4 червня 1991 року

4. Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. – С.129.

5. Конституція України від 28 червня 1996 року. // ВВРУ. - 1996. -№30. Ст. 141.

6. Проект Цивільного кодексу України. – http://www.liga.kiev.ua

Реферат: Розгляд спорів з виконанням господарських договорів

Shura19@yandex.ru

Розгляд спорів з виконанням господарських договорів

Вступ

Висновки

Похожие рефераты: