Реферат: Экологическая культура 3

ПЛАН

ВСТУП

1. Історія взаємовідносин культури і природи.

2. Роль природи у творенні культури.

3. Екологічна культура – як складова загальнолюдської культури.

4. Екологізація суспільної свідомості

5. Екологічна культура як діяльність

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛЫТЕРАТУРИ

ВСТУП

Людське життя, історія і культура завжди залежали від природи. Природа впливала на характер світоуяви людей, їх релігії, предметів побуту, засобів виробництва, моралі та мистецтва. Відношення людини і природи постійно були в центрі уваги багатьох наук: історії, філософії, археології, культурології та інших. Видатний німецький філософ - просвітник Іоган Гердер вважав, що сама природа заклала в людині гуманістичні основи її розуму і культури . Е. Кант вбачав головне призначення природи по відношенню до культури в підготовці людей до свободи . Російський філософ та історик Л. Гумильов розвиток культури розглядав як наслідок дії космічних сил, а поява нових етносів, на його думку пов'язана з так званою пасінарністю індивідів.

Природне середовище було, є і буде незмінним партнером людини в їх повсякденному житті. Ми черпаємо із скриньки природи всі наші багатства. Природа, її краса і велич залишаються нашим головним скарбом, нашою святинею, якій непідвладні час, мода… Екологічна культура – культура всіх видів людської діяльності, так чи інакше пов¢язаних з пізнанням, освоєнням і перетворенням природи; складається із знання та розуміння екологічних нормативів, усвідомлення необхідності їх виконання, формування почуття громадянської відповідальності за долю природи, розробки природоохоронних заходів та безпосередньої участі в їх проведенні.

Екологічна культура – складова частина світової культури, якій властиве глибоке і загальне усвідомлення важливості сучасних екологічних проблем у житті і майбутньому розвитку людства. Свідоме засвоєння й оволодіння екологічною культурою має розпочинатися ще з дитинства, одночасно з засвоєння положень загальної культури.

Багато сторінок своїх наукових досліджень різним проблемам екологічної культури, в тому числі єдності природи і культури присвятили В.І. Вернадський і О.Л. Чижевський. В. Вернадський пояснював виникнення культури проблемами самої природи і космосу, а О. Чижевський підкреслював нерозривний зв'язок соціокультурних процесів на Землі з фізичними явищами, які відбуваються на Сонці. Він заклав основу біосферної концепції культури. Серед гостропроблемної екологічної літератури потрібно назвати роботу доктора медицинських наук Кейсевича Л.В. і кандидата біологічних наук Олексієнко І.Р. "Остання цивілізація". Під впливом антропогенного тиску на природу - стверджують автори - наша біосфера значно погіршилася. І завдання людства полягає у досягненні необхідної рівноваги між природними та цивілізаційними чинниками для продовження життя на планеті.

Екологічна криза активізувала увагу багатьох сучасних вчених до проблем залежності існування природи від соціокультурної практики, від розвитку науки та техніки. Ці питання обговорюються вченими різних напрямів науки: біологами, фізиками, представниками природоохоронних наукових установ, політиками і навіть психологами. Всі намагаються проаналізувати причини екологічної кризи, надати поради щодо збереження природи та оптимізації народногосподарської діяльності. Потрібно відзначити, що в цьому науковому багатоголоссі нарешті почали пробиватися голоси сучасної культурологічної науки. Не применшуючи гостроту екологічних питань, культурологи перенесли свою увагу з чисто еколого-технологічних проблем на духовні та морально-етичні проблеми відношення людського суспільства до природи.

Аналіз наукової та періодичної літератури, критичних висловів широкої громадськості дозволяють сформулювати гостру проблему, яка виникла між культурою і природою на сучасному етапі. Сутність цієї проблеми полягає в тому, що сучасна соціокультурна практика однобоко, викривлено виражає потреби як самої людини так і природного світу. Як практика так і перспективні людські цілі по відношенню до природи повинні зазнати докорінних змін. Ці зміни повинні відбуватись в першу чергу на рівні визнання нового погляду людини та культури: "культура - благо для людини і для природи".

В даному рефераті запропоновано розглянути деякі найбільш поширені наукові роздуми з цього приводу.

Екологічна культура – культура всіх видів людської діяльності, так чи інакше пов¢язаних з пізнанням, освоєнням і перетворенням природи; складається із знання та розуміння екологічних нормативів, усвідомлення необхідності їх виконання, формування почуття громадянської відповідальності за долю природи, розробки природоохоронних заходів та безпосередньої участі в їх проведенні.

1. Історія взаємовідносин культури і природи.

Культура (лат. colere, "населяти", "вирощувати", "сприяти", "успадковувати", ) — термін для означення алгоритмів людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимсті.

У сучасній науці нараховується декілька сотень визначень поняття культура, жодне з яких не є загальноприйнятим. Різні визначення відображають різні теорії щодо розуміння та оцінки процесів в суспільстві. В широкому розумінні культура — це сукупність як матеріальних, так і нематеріальних («духовних») цінностей, властивих суспільству в цілому або окремій соціальній групі.

Природа (термін є частковою калькою латинського слова natūra — від лат. nat — родити, породжувати) — матеріальний світ, Всесвіт, основний об'єкт вивчення науки.

В побуті слово «природа» часто вживається у значенні природне середовище, в якому живе людина (все, що нас оточує, за винятком створеного людиною).

Взаємовідносини культури і природи в історичному та сучасному контексті є актуальною проблемою культурології. Не випадково ще стародавні греки виділяли в навколишньому всесвіті два визначних феномени: "натура" і "культура". Античні мудреці завжди високо цінили велику матеріальну і духовну роль природи в житті людей. Так, Піфагор підкреслював унікальність природи, її божественну роль, закликав до її збереження. Він радив людям: розглядай тільки природу, сурово покарай свою дитину, винувату у вбивстві комахи, бо з цього починається людиновбивство. Не менш цікаві думки мав Геракліт: він вважав, що мислення - велика цінність, і мудрість полягає в тому, щоб говорити істину і щоб прислуховуватись до природи, діяти з нею узгоджено. Ще один грецький мудрець Демокріт підкреслював, що розуму навчає не час, а належне виховання і природа.

Між людиною і природою завжди існували тісні зв'язки. Ці зв'язки в першу чергу скріплені тим, що людина є біологічною істотою і її фізичне життя повністю підпорядковане законам природи. Людині, як і будь-якому іншому природному організму, потрібна їжа, сонячна енергія, чиста вода, повітря, захист від холоду, продовження роду. Такі потреби задовольняє природа.

Культурологи стверджують, що еволюцію відносин біо- і соціосфери можна розділити на три періоди, в рамках яких складалось міфологічне, анімістичне, релігійне, художнє та науково-раціональне сприйняття природи. Культуру першого періоду називають культурою "збирачів і мисливців", "культурою землеробства". Цей період, на думку вчених, розпочався 40-35 тис. років тому. Більший відрізок цього часу займає первісна культура привласницького господарювання. Люди того далекого часу ще не вміли виготовляти знаряддя праці і виробляти продукти їжі, одягу, побуту. Вони, подібно іншим тваринам, збирали ягоди, горіхи, ловили рибу, полювали на звірів. Збирання природних продуктів накладало жорсткі обмеження і правила поведінки первісних кочових племен, які користувались природною територією, оберігали її від інших племен, пересувались по ній залежно від визрівання плодів, міграції звірів та птахів.

Саме в цей період виникають перші кроки до соціально-культурної організації, які проявились у розподіленні сімейних ролей. Самці забезпечували їжею жінок і дітей, а жінки брали на себе турботу за збереження і виховання дітей. З цього періоду у первісних людей починає формуватись соціальна поведінка як важлива ознака культури. В їх життя починають вноситися соціальні елементи, які забезпечують певну свободу дій первісних людей. Але в цілому первісна людина повинна була пристосовуватись до природи.

Таким чином, найважливішою характерною рисою первісної людини і її культури була органічна єдність з природою.

На первісному етапі людині довелося вести жорстоку боротьбу за своє існування. Великі простори землі були зайняті численними тваринами, хижаками та іншими дикими мешканцями, які теж несли загрозу людському життю. Щоб вижити в нерівній боротьбі з жорстокими умовами існування, людина поступово ставала на шлях діяльнісного пристосування до природи. Таке пристосування вимагало виготовлення знарядь праці. Перехід до діяльнісно-перетворювального способу життя вчені кваліфікують як початок другого періоду взаємовідносин культури і природи.

Другий етап існування природи і культури характеризується розвитком суспільної виробничої практики, створенням потужних галузей виробництва, машин, агрегатів, перетворюючих технологій. Для виробництва промислової продукції суспільству треба було багато природної сировини, енергії, продуктів живої природи. У цей період суспільно-виробнича практика значним чином починає впливати на природу, визначати характер поведінки людей по відношенню до природи. Природа в цьому руслі сприймається як невичерпна комора запасів вугілля, руди, нафти, деревини, як господарський об'єкт.

За рахунок творчості людство накопичувало велику кількість штучних предметів життєдіяльності, починаючи від примітивних знарядь обробки землі, побутових предметів і закінчуючи досить складними науковими технологічними системами. На другому етапі людська практика перетворюється на головну характеристику людини, а матеріальне і духовне середовище, створене людиною, бере на себе функції "другої природи". "Друга природа" вже не може існувати на основі природних законів, а функціонує згідно з потребами та інтересами людського суспільства. "Друга природа" у великій мірі підмінює в житті людини природні умови і тим самим веде до послаблення біологічних та гуманістичних зв'язків з природою. Дика природа перетворюється на об'єкт господарсько-промислової діяльності людей, внаслідок чого набирає гігантських розмірів техносфера як головна загроза для біосфери. У результаті інтенсивного впливу на природу соціально-виробнича практика стала визначальним фактором еволюції природи, деградації природного середовища (Донбас, Кривбас, зсуви ґрунту в Карпатах, Чорнобиль та ін.).

Досить цікаву науково обґрунтовану картину природи, пов'язану з появою людської діяльності, змальовує В.І.Вернадський. На його думку, поява розумної людини є найбільш впливовим динамічним фактором у природі. Цьому явищу немає нічого аналогічного серед міріад попередніх віків.

Важливою характерною рисою другого етапу культурного розвитку людини в рамках природи є те, що, створюючи штучну соціальну сферу, перетворюючи природу тільки задля себе, люди зайшли в докорінну суперечність з біосферою, що їх породила, а також з самою людиною.

Третій період взаємовідносин культури і природи - це період, коли перетворення людиною природи досягло небезпечної межі, переступивши яку людство може загинути. На третьому рівні спостерігається деградація природи не тільки внаслідок господарської діяльності, але й внаслідок радіаційного забруднення атмосфери, накопичення великої кількості вибухонебезпечних речовин, атомної зброї тощо.

Але завдяки своєму розуму, накопиченню практичного досвіду, активній творчій діяльності люди виходять в своїх зв'язках з природою за межі чисто біологічного існування, їх взаємодія з природою опосередковується штучним соціальним середовищем. На відміну від тварин і рослин, люди вступають у взаємодію з природою не тільки на основі біологічних потреб, але й на основі соціально-культурних, які задовольняються за допомогою предметів виробництва, предметів побуту, наукових знань, релігії, моралі і мистецтва, тобто за допомогою предметів культури. Взаємовідносини культури і природи склались не сьогодні, вони пройшли занадто тривалий і складний історичний шлях.

Соціально-культурна практика (культура) постійно залежала від людини. Вона створювалась людиною і заради людини. Соціально-культурне середовище було потрібне тільки людині. Вважалось, що розвиток культури обмежується тільки людськими потребами і ніякого відношення до природи не має. Серед людей ще й досі існує думка про те, що людський розум, людська творчість, наука більш досконалі, ніж сама природа. Найбільш кульмінаційним у протиставленні культури і природи стало визначення філософів, що "культура є те, що не є природа", в якому виражене чітке протиставлення цих двох явищ людського життя. Але подальший розвиток людської практики, критична оцінка її наслідків, виникнення гострих екологічних проблем примусили людство глибше вникнути в стосунки культури і природи, відкинути стереотипні роздуми про автономність культури і природи. Визнаючи те, що культура є штучним середовищем, створеним людиною на основі людських потреб і людського сенсу, сучасна культурологія не може ігнорувати ту обставину, що культура виникла в рамках земної природи і є важливою складовою оточуючого природного світу. Культура є не що інше, як природний світ, реформований на основі людського сенсу, перебудований на основі суб'єктивно-творчого ставлення людей до природи.

При глибокому аналізі явищ культури доводиться констатувати, що культура виникла не в абстрактному просторі, а в умовах реальної людської практики, на основі врахування законів природи, використання і переробки природної сировини, використання природних ритмів, рухів, кольорів, звуків. А тому невипадково культуру називають "другою природою". Без допомоги першої природи людське суспільство і культура навряд чи змогли б розвиватись.

Можливості виникнення та розвитку культури, як і самої людини, задаються природою. В своїх роботах дослідники неодноразово наголошували, що природа не тільки дає людям природні матеріали для створення матеріальних цінностей, але значним чином впливає на характер тих чи інших видів духовної культури, скажімо, моральних норм, традицій, танців, пісень, декоративно-прикладного мистецтва. Природа впливає на розвиток релігії, філософії, науки, творів мистецтва, народного одягу, предметів побуту.

2. Роль природи у творенні культури.

Людство досить довгий історичний час звертало свою увагу на розвиток культури, на створення культурних благ, свого комфорту і не завжди ставило при цьому питання про те, яку роль у цьому процесі відіграє природа, як змінюється її ставлення до людей у процесі соціального прогресу. Концентруючи свою увагу тільки на розвиткові культури, люди не помічали проблем, які виникали у самій природі. Шукаючи в культурі захисту, створюючи більш надійне середовище свого існування, посилюючи увагу до предметів комфорту, люди вважали, що природа завжди стабільна і непорушна, що вона не потребує уваги і підтримки з їхнього боку. Такий підхід спричинив дуалістичне ставлення до оточуючого світу, розділив сферу існування людини на дві самостійні, протилежні субстанції, які начебто не мають ніяких зв'язків. В результаті такого становища люди почали змінювати своє ставлення до природи, а природа в їх свідомості почала витіснюватись за межі соціальної сфери, а людська історія відокремлювалась від природи. Люди забули про те, що їх історія - це перш за все історія ставлення людини до природи, яка складалась протягом багатьох тисячоліть і виражалась у формах культури. Історичні зміни у відносинах людей і природи проходили в площині бажання людей зменшити природний тиск і винайти більш ефективні засоби незалежності від природи, пристосування її до своїх матеріальних і духовних потреб. На цьому шляху людство досягло значних успіхів. В багатьох аспектах воно не тільки звільнилося від впливу природи, а й випробувало дію важелів соціального тиску настільки успішно, що стало вважати свою діяльність надприродною. Активно втручаючись у природу, люди стали порушувати природні процеси і закони, знецінювати роль природи в людському суспільстві, а відтак стали на шлях порушення балансу природи як єдиної умови розвитку культури. Природа в цій ситуації змінювалась не тільки в свідомості людей, але й на фізичному рівні. Таким чином, однобічний розвиток культури без урахування законів природи набув загрозливого характеру як для культури, так і для природи. Така ситуація примусила людей змінити своє ставлення до природи. Аналізуючи наслідки своєї діяльності, її негативний вплив на природу, люди вимушені приходити до висновку, що відмінність культурних форм від природних є не найголовнішою характеристикою культури. Найбільш суттєвою ознакою культури є те, що вона вийшла з природи, пов'язана з природою, знаходиться з природою в постійних взаємозалежних відносинах, виникає і розвивається за рахунок природи і людської діяльності. А тому межа між культурою і природою не є абсолютною, а відносною. Вони не протиставлені одна одній, а створюють разом єдину нерозривну біосоціальну систему існування не тільки людини, але й інших живих організмів. Людина стала людиною, створила своє культурне середовище не завдяки відокремленню від природи, а на основі зв'язку з нею, на основі людської діяльності в межах природних законів. А тому важко погодитись з деякими авторами, які стверджують, що культурне поле формується штучно і певною мірою виступає як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. З нашого погляду, культура завжди розвивалась в межах природи, а тому не може бути надприродною. Тим більш важко погодитись з тим, що людська діяльність реалізується в надприродному середовищі. Культура - це є сама природа, але зі зміненими людиною формами. Скажімо, що може бути надприродного в тому випадку, коли по воді рухається судно, або що є надприродним в польоті літака. Там усе природно: і повітря, і закони земного тяжіння, і сама людина, яка виготовила літак. Якби це було надприродним явищем, то літак не зміг би виконувати свої функції на нашій планеті. Іншого варіанта існування культури в надприродному середовищі людство ще не придумало і, мабуть, ніколи не придумає.

На основі аналізу взаємовідносин культури і природи вчені приходять до висновку, що "... культура не усуває значення природи для людини, не ліквідує її відношення до неї, а сама виступає як специфічна для людини форма її зв'язку з природою, її єдності з нею. Культура - це насамперед людське відношення до природи, що виникає в ході історії...".

Тому існування культури, аналіз її функцій, історичних типів, змісту і форм неможливо розглядати у відриві від природи. Природа на кожному кроці, на кожному історичному етапі бере активну участь у формуванні системи культури, вона постійно включається людьми в історичний процес залежно від соціально-історичних потреб, ідей, світоуяви, технологічного рівня суспільства. Уявити собі хоча б один крок цивілізації і культури без присутності природи неможливо, тому що взаємозв'язок природи і культури є головною сутністю людського буття.

Для культурології важливим питанням є не тільки визнання самого факту взаємодії природи і культури, але й вивчення динаміки та характеру цих відносин на різних історичних етапах. Гострою науковою проблемою залишається встановлення причин благотворного та руйнівного впливу людської діяльності на природу.

Досить цікаві філософські роздуми щодо ролі природи в розвитку культури знаходимо у Е.Канта. Кант вбачає головні цілі природи по відношенню до культури в забезпеченні людської свободи. На його думку, мета природи відносно людини полягає в культурі, а культура, в свою чергу, повинна підготувати людину до свободи. В цій тональності Е.Кант визначає культуру як набуття розумною істотою здатності ставити будь-які цілі взагалі. В даному разі мова йде про те, що за допомогою культури людина може ставити не тільки біологічні цілі, але й надбіологічні, соціально-культурні. У кантівському трактуванні культура є результатом діяльності людей, але вона завжди знаходиться всередині природи. Він стверджує, що виявлення волі, людські вчинки, подібно будь-якому іншому явищу природи, визначаються загальними законами природи. Культура, на думку Канта, залишається останньою метою природи, вона існує всередині неї як явище в просторі і часі. Цілі, які реалізує культура, то є цілі природи.

3. Екологічна культура – як складова загальнолюдської культури.

Аналізуючи вплив сучасної і історичної практики людей на природу, вчені часто висловлюють протилежні думки. Одні вважають, що прогрес цивілізації і культури посилюють руйнацію природи, створюють критичну екологічну ситуацію, що загрожує існуванню людства.

Еколо́гія (грец. oikos — будинок, дім; грец. λογος — наука) — один з розділів біології, який досліджує взаємовідносини між біотичними та соціальними цілісностями та їхнім середовищем.

Екологія вивчає взаємовідносини організмів із довкіллям, досліджує структурно-функціональну організацію надорганізмових систем (популяцій, угруповань, екосистем, біосфери), виявляє механізми підтримання їх стійкості у просторі й часі. Сучасна екологія — складна багатогранна дисципліна, основою якої є біогеографічні знання, але яка поєднує сьогодні всі природничі, точні, гуманітарні і соціальні науки, з метою пошуків шляхів оптимального розвитку людства на максимально далеку перспективу, вироблення нових методів збереження біосфери планети.

Термін “екологічна культура” вперше з’явився у 20-х роках XX ст. в роботах представників американської школи “культурної екології”.

Представники іншого погляду вважають, що високий рівень культури і цивілізації не може бути причиною деградації природи. Навпаки, тільки недостатньо високий рівень людської культури приводить до негативного впливу суспільства на природу, не дозволяє багатьом людям сформувати гуманістичне ставлення до природи, сприйняти її не тільки як умову фізичного виживання, але і як унікальну сферу розвитку своєї мудрості, гармонії і краси. Руйнація природи не є характерною закономірністю соціального прогресу, а перш за все свідченням недостатньо глибокого рівня проникнення людини в закономірності природи, обмеженості людських почуттів щодо сприйняття великої завершеності і гармонійності природи. Стихійна руйнація природи відбувається також внаслідок нездатності людини піднятись до рівня сприйняття себе та інших живих систем як унікальних системостворюючих, взаємозалежних елементів земного всесвіту.

Українська екологічна культура завжди мала ряд відмінностей. Індивідуалізм нашого народу відбилися в екологічній культурі створенням чітко регламентованої послідовності сільськогосподарських дій, системи обрядів, пов’язаних із сільськогосподарською діяльністю й аграрним календарем.

В українському світогляді основним джерелом природних багатств є земля. Можливо, саме це екологічно грамотне ставлення до землі робило український етнос більш стійким. Негативну ж роль зіграла пасивність. Українець не поспішає розв’язувати ці проблеми, як і інші. Це пов’язано з небажанням змінювати обставини і спробами самому змінюватися в нових умовах. Із цього погляду українці не вирішували проблему аварії на Чорнобильській АЕС, а пристосовувались до неї.

Емоційно-естетична домінанта спричинила поетизацію української екологічної культури: остання більше поетична, ніж наукова. Загасання багатьох екологічних рухів в Україні зумовлене тим, що заклик розв’язувати екологічні проблеми не є раціональним, а ґрунтується більше на емоціях.

Серед перспектив розвитку екологічної культури в Україні сучасні науковці відводить центральне місце екологічній освіті.

4. Екологізація суспільної свідомості

Важливим чинником формування екологічної культури є екологізація людської діяльності та суспільної свідомості. Вона охоплює усі сфери буття від духовно-теоретичної до предметно-практичної (світогляд, науку, виробництво і т.п.). На думку Крисаченко В.С. (1996), екологізацію за своїми масштабами можна порівняти з такими універсальними зрушеннями, як, наприклад, гуманізація суспільства за часів Відродження або ж раціоналізація науки і практики Нового часу. Це об’єктивний процес розвитку цивілізації пов’язаний з гуманізацією суспільства, в ході якої формується морально-екологічний імператив та створюються умови для реалізації еколого-етичних принципів співіснування людини і природи. Таким чином, довкілля, його охорона та відтворення перетворюється в один з найцінніших вимірів існування суспільства. А людина стає головним об’єктом екологічного пізнання. Яскравим прикладом екологізації є формування і розвиток самої соціоекології спрямованої на вивчення коеволюції суспільства і природи, взаємодії цивілізації з природним середовищем, закономірностей антропосоціогенезу та екорозвитку.

Свідомість трактують як вищу форму найбільш загальної властивості матерії – відображення. Вона полягає в узагальненому та цілеспрямованому відображенні дійсності, в її конструктивно-творчому перетворенні, мисленому моделюванні подій, передбаченні їх наслідків, раціональному регулюванні та самоконтролі людської діяльності. При розгляді структури суспільної свідомості, поряд з її традиційними формами (релігійною, моральною, естетичною, правовою, політичною та ін.) виділяють також таку її сучасну форму, як екологічна свідомість.

Російський соціоеколог Е.В. Гірусов зазначає (1983), що екологічна свідомість – це сукупність поглядів, теорій та емоцій, що відображають проблему співвідношення суспільства і природи в плані оптимального їх вирішення відповідно до конкретних потреб суспільства та можливостей природи. Досить часто, з практичної точки зору, екологічну свідомість визначають як усвідомлення людиною (суспільством) загострення екологічної ситуації та негативних наслідків розвитку екологічної кризи; вміння та звичку діяти по відношенню до природи так, щоб не порушувати зв’язків та колообігів природного середовища; сприяти покращенню та охороні довкілля заради не лише нинішнього, але й майбутніх поколінь.

В загальному вигляді екологічна свідомість (Салтовський О.І. 1997) є відтворенням людьми екологічних умов життя та відносин між суспільством і природою у вигляді екологічних теорій, ідей, уявлень, що відображають ставлення до природи в дану історичну епоху. Тому соціальна екологія виступає теоретичним ядром екологічної свідомості. Але останню досить часто визначають як відображення соціальних та специфічних соціально-екологічних законів функціонування системи “суспільство-природа”. Екологічна свідомість відіграє в життєдіяльності суспільства наступні функції:

- регулятивну – забезпечення наявності певних розумних механізмів раціонального управління взаємовідносинами суспільства і природи;

- пізнавальну – вияснення дійсного характеру соціоприродних відносин, причин глобальної екологічної кризи та пошук шляхів її вирішення в інтересах виживання як самої людини, так і природи;

- нормативну – розробка на основі пізнання закономірностей розвитку системи “суспільство-природа”, норм раціональної природо- перетворюючої діяльності;

- прогностичну – передбачення можливих негативних впливів наслідків господарської діяльності та пошук засобів їх мінімізації або й цілковитого уникнення;

- виховну – створення підґрунтя для формування екологічної культури, екологічної відповідальності та екологічної поведінки як окремих індивідів, так і суспільства в цілому.

5. Екологічна культура як діяльність

Таким чином екологічна культура – це внутрішня суть людини та людського суспільства, що знаходиться “в середині нас” і проявляється в певних діях щодо природи. Відомий український еколог Злобін Ю.А. (1998) вважає, що наша епоха – час великої дисгармонії між зовнішньою культурою, що проявляється в здатності людини створювати видатні твори, та внутрішньою культурою, дефіцит якої і викликав глобальну екологічну кризу. Недаремно в матеріалах Конференції – Ріо (1992) зазначається, що формування екологічної культури населення планети має стати пріоритетним завданням людства.

Наукове поняття “культура” довгий час поширювалось як протилежне поняттю “натура” (тобто природа). Але сьогодні від нас вимагається адаптувати культуру до природи у відповідності з тенденціями розвитку цивілізації, яка бореться за виживання в умовах екологічної кризи, яку вона ж і породила.

Російський вчений Е.С. Маркарян вважає, що культура, з одного боку, являє результат розвитку взаємовідносин між людиною і природою, а з другого боку – від рівня її розвитку залежить така важлива для нас обставина, як способи і форми взаємодії людства з довкіллям. А тому він в структурі культури виділяє три підсистеми:

1. Природно-екологічну – що відображає адаптацію суспільства до біофізичного оточення;

2. Суспільно-екологічну – що відображає впорядкованість відносин між окремими елементами суспільства;

3. Соціально-регулятивну – направлену на підтримання самої соціальної системи як єдиного цілого, – що власне пояснює місце екологічної культури в структурі сучасної культури.

М.Ф. Тарасенко (1985) інтерпретує екологічну культуру як своєрідний світоглядний “образ світу”, в якому відображено такий стан соціально-природних залежностей, що характеризує їх гармонійну єдність, раціональне освоєння людиною природної та соціальної дійсності і утвердження в цьому процесі своєї власної природної самобутності.

Екологічна культура виступає регулятором людської діяльності. Вона є за своєю суттю своєрідним “кодексом поведінки”, що лежить в основі екологічної діяльності та екологічної поведінки. За змістом її слід розглядати як сукупність знань, норм, стереотипів та правил поведінки людини в оточуючому її природному світі.

Цікава точка зору на екологічну культуру розкрита в праці українського вченого В.С. Крисаченко (1996), де автор не лише знайомить читача із теоретичними засадами, але й практичними вимірами екологічної культури. Пропонується розглядати останню з двох сторін: по-перше, це – сукупність певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують принаймні стійку рівновагу в системі “людина-довкілля”; по-друге, це – теоретична галузь знань про місце людини в біосфері як істоти діяльної, організуючої її структурні та функціональні блоки, як дедалі зростаючого чинника регуляції стану біосфери. В основі цієї екокультурної концепції покладено діяльніший підхід. Автор вважає, що це одна з методологічних парадигм сучасної науки, яка дає змогу зрозуміти як причини і мотивацію людських вчинків, так і сам механізм перетворення “світу в собі” у “світ для себе”; світу натурального, природного, у світ трансформований згідно з потребами, цілями та можливостями людини.

У цьому контексті екологічна культура є такою життєдіяльністю людини, за якої досягається адаптація (трансформація) навколишнього природного світу до людини, а її самої – до довкілля. Тому екологічна культура включає коло питань пов’язаних з використанням людиною природи, перетворенням її у власних інтересах, а також з наслідками такої діяльності, яке найповніше виявляється у феномені природокористування. Смисловим і формотворчим ядром останнього і виступає екологічна культура як конкретно-історичне уособлення адаптивної стратегії людства.

Тому екокультурні норми не є чимось сталим та незмінним. Вони змінюються і розвиваються під впливом пануючого в суспільстві способу перетворення і використання природи. А екологічна культура водночас виступає і як транслятор досвіду екологічної діяльності попередніх поколінь, і як рушій прогресу, що змушує нас сприяти створенню нового, адаптації до дійсного. В першу чергу, мова йде про створення через механізм екологізації суспільної свідомості, із застосуванням принципів екологічної етики і гуманізму, якісно нової системи засобів і дій, що сприятимуть розв’язанню проблеми глобальної екологічної кризи.

Екологічна культура не повинна виникати стихійно. Вона формується через спеціальні види діяльності – екологічну освіту і виховання. Саме вони дозволять сформувати особистість, якій належатиме майбутнє, вільне від екологічних проблем. Лише формування екологічно свідомої людини майбутнього з високим рівнем екологічної культури і поведінки дозволить зберегти природні умови існування цивілізації і вивести її на шлях екорозвитку.

ВИСНОВКИ

Сучасне людство повинно, мабуть, стати на шлях переосмислення свого буття в рамках природи. Культура, яка виникла в межах природи, не може бути ворожою по відношенню до природи. Розумна людина, як суб'єкт культури, має всі потенціальні можливості для усунення негативних наслідків своєї діяльності по відношенню до природи. Тільки високий рівень культури гуманістичного змісту може забезпечити гармонізацію суперечностей між суспільством і природою. В історичному плані відносини культури і природи є процесом постійного олюднення природи, перетворення природи на основі біологічних та соціальних потреб людей. І чим інтенсивніше відбувається олюднення природи, тим більша відповідальність лягає на плечі людей за збереження цілісності природи, підтримки балансу в ній .

На сучасному етапі ні в кого не викликає сумніву те, що господарські, техногенні проблеми людської діяльності переросли в проблему морально-етичного відношення людей до всього живого на землі. Шукаючи для себе соціального та біологічного комфорту, вирішуючи соціально-економічні та політичні проблеми зі зброєю в руках, людина не тільки не вирішила жодного з поставлених завдань, але сама перетворилась на головну руйнівну силу на планеті. Настав час докорінної зміни самої ідеї культури. Ідея культури минулих епох базувалася на протистоянні людини і природи, на демонстрації людської переваги над природою. Культура, як унікальне явище в природі, здатна підняти людську духовність, моральну відповідальність на такий рівень, коли людство зрозуміє свою велику місію збереження життя на Землі для наступних поколінь. Одне з найбільш складних завдань, які стоять перед українським суспільством у сучасний період, — це формування екологічної свідомості населення.

Нинішній стан екологічної свідомості українців надто суперечливий. Дослідження виявляють у ній емоції і ґрунтовні наукові знання, міцно вкорінені міфологеми й теоретично доведені принципові положення — складові наукового світогляду та культури українців. Тому магістральним шляхом формування екологічної свідомості українців може бути шлях викорінення міфологем і збільшення частки науково доведеного, обґрунтованого знання, істинність якого підтверджено практикою. Найбільш ефективними формами його реалізації є екологічна освіта й наука, які б пояснювали і пропагували єдність природи і культури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА Л і ТЕРАТУРИ

1. А.Н. Быстрова. Мир культуры. Основы культурологии. - М., 2002.

2. Гирусов Э.В., Ширкова И.Ю. Екология и культураю – М., 1989.

3. Гирусов Э.В. Экологическое сознание как условие оптимизации взаимодействия общества и природы. // Философские проблемы глобальной екологии.- М.,1983.-С. 105-120.

4. Горелов А.А. Экология: учебное пособие - М., 1998.- С.175-207.

5. И.Р.Алексеенко, Л.В.Кейсевич. Последняя цивилизация? - К.: Наукова думка, 1997.

6. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика.- К.,1996.

7. Леопольд О. Календарь песчаного графства. – М., 1983.

8. Основи екологічних знань./За ред. В.І.Поліщука, Л.П.Царика. - Тернопіль, 1994. – С. 143-147.

9. Основи соціоекології. / За ред. Г.О. Бачинського. - К., 1995.

10. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: курс лекцій. - К., 1997.- С. 105-116.

11. Тарасенко Н.Ф. Природа, технология, культура. – К., 1985.

12. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., 1992.