| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Реферат: Сучасна екологічна криза: причини її виникнення та шляхи подолання
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ
Крон Арпад Арпадович
Здобувач кафедри ботаніки
СУЧАСНА ЕКОЛОГІЧНА КРИЗА: ПРИЧИНИ ЇЇ ВИНИКНЕННЯ ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ
РЕФЕРАТ
Ужгород – 2007
ЗМІСТ
ВСТУП
1. ЗАГАЛЬНТЙ АНАЛІЗ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ
1.1. Сутність екологічних криз
1.2. Глобальна екологічна криза
1.3. Екологічна криза як криза соціальності
2. ЕКОЛОГІЧНІ КРИЗИ І ПРИЧИНИ ЗНИКНЕННЯ ВИДІВ
2.1. Природні шляхи екологічної кризи
2.2. Антропогенні шляхи екологічної кризи
2.3. Підходи до вирішення екологічної кризи
3. ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Зміни в довкіллі відбувалися завжди, але на них відгукувалися хіба що поети та старі люди, згадуючи молодість. Така неувага до того, що відбувається в середовищі проживання, цілком зрозуміла, якщо зважити на те, що ці зміни, за винятком спричинюваних стихійними лихами, були впродовж багатьох століть повільними й малопомітними: на схилі свого життя люди, які не піддалися спокусі переселень і мандрів, бачили ті ж яри, річки, байраки та левади, які їм врізалися в пам’ять з дитинства.
Проте часи, коли людство залишало за собою тільки малопомітні стежки на поверхні планети, минули. Суттєві й радикальні зміни в довкіллі за останні сто років привели до того, що з початку 50-х років ХХ ст. зміни в довкіллі все частіш характеризують як прояви екологічної кризи і навіть розглядають як пролог до екологічної й гуманітарної катастрофи [18].
З екологічними кризами, що зумовлені вичерпанням тих чи інших життєво важливих природних ресурсів, не говорячи вже про кризи соціальні, людство неодноразово стикалося й раніше. Планетарні катаклізми, подібні до активізації вулканічної діяльності чи зледеніння, деградації ґрунтів чи опустелення родючих земель тягли за собою суттєву зміну біосфери й час від часу ставили людську спільноту перед вибором — загинути чи змінити спосіб життя: мігрувати, вдаватися до обробітку землі й переходити на осідлість чи запровадити ще якісь нові форми господарювання.
Але до ХХ ст. на Землі не стикалися з такими змінами, внаслідок яких природа опинялась би в стані нестійкої рівноваги, а люди — перед вибором між загибеллю і принципово іншим способом буття [30]. Ми є свідками стійкого розвитку тенденцій, коли природа невідворотно стає середовищем, все менш придатним для життя людей та багатьох інших організмів.
У вузькобіологічному значенні сучасна екологічна криза і є біологічним наслідком глибоких змін природного середовища планети протягом відносно малого проміжку. В історії природи глобальні екологічні кризи можна вважати явищем, яке траплялося на різних етапах планетарної еволюції. В усі часи виникали ситуації, коли наявна сукупність видів рослин і тварин не встигала адаптуватися до суттєво зміненого внаслідок планетарних катаклізмів довкілля і якась її частина була приреченою на вимирання.
Проте з виникненням людини та еволюцією форм її життєдіяльності на планеті з’явився новий різновид екологічної кризи — кризи антропогенної, породженої діяльністю людей [2]. Тривалий час такі кризи були частковими, локальними й такими, що з ними і їх наслідками могла справлятися сама природа. Частковими ці кризи були тому, що, як правило, стосувалися виснаження якогось одного природного ресурсу (зменшення поголів’я тварин, на яких полювали, виснаження грунтів, на яких вирощувалися культурні рослини, спадання продуктивності пасовищ тощо), а локальними – через те, що поширювалися на невеликі площі, тільки на певні регіони. Досить було в такі кризові періоди навчитися виживати певний час без виснаженого ресурсу, і він відновлювався в тому ж місці й у таких самих, як досі, обсягах. [19].
Сучасна екологічна криза, крім того, що є здебільшого антропогенною (від стихійних природних катаклізмів ми й тепер цілком не застраховані), вже не є більше частковою й локальною. Людина як істота універсальна з розвитком техніки й технології виробництва втягує у вир своєї діяльності всю сукупність природних багатств і з необхідністю виснажує принаймні ті з ресурсів, які є не відновлюваними або відновлюваними лише частковo [19]. Екологічні кризи антропогенного походження мають тенденцію набувати характеру абсолютних і глобальних, що й спостерігається сьогодні [40].
Відвернення таких криз за відсутності на планеті вільних просторів і шестимільярдного населення (такої кількості воно досягло 12 жовтня 1999 р.) фіксується поняттям екологічної проблеми [18]. Хоча йдеться тут передусім про порятунок людини як біологічної істоти, розв’язок проблеми пролягає не тільки через екологічні (тобто біологічні) дослідження й рішення.
Діяльність людини в природі в усі часи була екологічним фактором і справляла вплив на довкілля. Проте до галілеївсько-ньютонівської наукової революції й до революції промислової антропогенні впливи на довкілля були локальними, тимчасовими, і порушена внаслідок цього природна рівновага згодом відновлювалася [55]. З новочасним же проголошенням гасла про всесильність людського розуму та його право на “вдосконалення природи” місце людини в природі суттєво змінюється. Природокористування суспільної людини набрало нових екологічно значущих рис.
Метою вивчення екологічної кризи є формування чіткого уявлення причин виникнення та шляхів подолання досліджуваної проблеми, усвідомлення її сучасного стану та подальші можливі шляхи її розвитку.
Антропогенні впливи на природу набули глобальних масштабів, стали абсолютними, тобто такими, що природна рівновага вже не може відновлюватися дією природних механізмів саморегуляції. Людська діяльність у природі стала головним призвідником забруднення природного середовища, стала найголовнішим чинником деградації довкілля. Характер, масштаби й тенденції суспільного природокористування, підпорядковані задоволенню найвитонченіших забаганок, спричинили множину змін у природному довкіллі, зумовили те, що людство почало сповзати в нове, людьми ж витворене, довкілля, в якому самій людині стає все важче вдовольняти найелементарніші біологічні потреби, зокрема потребу в чистій воді, чистому повітрі, якісній збалансованій їжі [12]. Не є таємницею й зловісна перспектива дальшого розвитку екологічної кризи на Землі: вона несе з собою загибель багатьох видів живих істот, і серед них, цілком вірогідно, також людини.
1. ЗАГАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ
1.1. Сутність екологічної кризи
Життя — це рух і зміни матерії. Ми безупинно розвиваємося, творимо і руйнуємо, народжуємося і помираємо, упорядковуємо і захаращуємо. Разом з нами змінюється світ. Людське співтовариство стає все більшим та складнішим і все більше вимагає від природи. Ми дедалі глибше проникаємо в підземні комори Землі, беремо все більше багатств, щоб споживати їх, і породжуємо гори відходів виробництва.
Перед людством зараз постали дуже складні проблеми, від вирішення яких значною мірою залежать долі нинішнього і майбутніх поколінь, усієї цивілізації. Екологічна криза, до якої людина підійшла, привертає дедалі пильнішу увагу не лише спеціалістів, а й широкої громадськості. Певною мірою це стосується й України, де екологічна ситуація різко загострилась і потребує негайного вирішення. Найважливіші екологічні проблеми сьогодення — це результат не лише тривалого нехтування природоохоронними чинниками в розвитку промисловості й сільського господарства, глибоких диспропорцій у сукупності відносин «людина — природа» [32]. Велику роль зіграло стійке уявлення про здатність природи безкінечно загоювати рани, яких завдає їй виробнича діяльність суспільства [33].
І тут важливо з’ясувати, як впливає рівень розвитку екологічної компетентності та свідомості на характер природокористування. Ще дуже суттєво, оскільки і до сьогодні глобальна екологічна криза сприймається передусім як криза технологічна, а не морально-ціннісна або духовна [30].
У сучасному суспільстві одним з найпоширеніших є термін «криза» [20]. Його вживають у тих випадках, коли фіксуються суттєві зрушення атрибутивних ознак, глибокий занепад чогось, погіршення звичних для сприйняття чи існування параметрів з теренів духовності, економіки, культури, міждержавних та міжетнічних стосунків, мистецтва, релігії. зрештою — навколишнього світу [28].
Водночас поняття кризи передбачає певну зворотність у протіканні відповідних процесів, такий стан системи, коли ще можна її ідентифікувати як самодостатню, коли ще зберігається її автентичність. Інакше кажучи, кризові явища мають місце в межах певної якості, тобто вони не переступають межі її визначеності. Цим «криза» принципово відрізняється від «катастрофи», за якої спостерігається повна руйнація деякої системи. Отже, навіть за найважчих кризових явищ залишається сподівання, що «маятник» розгортання подій може хитнутися в інший бік, що первісний стан об'єкта може бути більш-менш відновлений. Тому кризові явища нерідко усуваються чи шляхом самоорганізації системи, чи за допомогою якогось зовнішнього регулятора. В органічній природі кризові явища долаються, як правило, еволюційним шляхом, тобто на основі засад самоорганізації біосистеми; у суспільстві, в тому числі і в його відносинах з природою, функцію регулятора процесів, усування негативних наслідків чи негараздів нерідко бере на себе людина [31].
Для ефективного подолання негативних наслідків криз важливо чітко усвідомлювати, саме з якого роду кризами ми маємо справу, чи коректно осмислено сам феномен негативних змін. Ця обставина має принципове значення, оскільки досить часто навіть у науковій літературі, не кажучи вже про публіцистику чи побутовий рівень свідомості, ведуть мову про екологічні кризи в суспільстві, духовності, культурі й т. п. Тим самим підмінюються поняття, акцентується увага на зовнішніх явищах.
Сутність екологічних криз полягає в тому, що це такі загрозливі для автентичності системи (об'єкту) процеси, котрі протікають в екосистемах, включаючи біосферу. Тобто, кризові явища є параметричними характеристиками цих природних утворень, так само, скажімо, як загрозливий стан зоряних систем можна позначити як астрофізичні кризи (далі — катастрофи) і т. д. Стосовно людини такі кризи призводять до подвійних наслідків, залежно від ступеня включеності її в такі системи [28].
У випадку, коли життєдіяльність людини протікає в певній екосистемі, коли вона з неї черпає необхідні їй для повсякденного життя припаси та ресурси, екологічна криза в цій системі загрожує самому існуванню людини як істоти. Так трапляється, наприклад, коли в степу вигорає від сонця трава і кочові скотарі, не маючи корму для своєї худоби, зазнають чималої скрути. Так само й індіанці тропічного лісу, коли він вирубується чи спалюється, втрачають основу свого існування. Однак у суспільстві сучасного типу життєдіяльність людини протікає головним чином у системах, антропогенно трансформованих (установа, домівка, місця відпочинку та ін.). У цьому разі екологічні кризи певних екосистем зачіпають людину опосередковано: як небажані явища демографічного, соціального, політичного, енергетичного та іншого характеру. Якщо, скажімо, вітровії в США поховали під товстим шаром пилу мільйони акрів посівів, тобто має місце криза степових ценозів та агроекосистем, то це неминуче відіб'ється на світових цінах на хліб; якщо вирубали ліси Амазонії, то спричинені цим зміни газового складу атмосфери негативно вплинуть на самопочуття всієї людності планети; коли галогенна промисловість руйнує озоновий шар атмосфери, тобто криза має місце в масштабах всієї біосфери, то збільшення відсотків захворювань на рак шкіри охопить Австрію, Нову Зеландію, Аргентину, інші регіони планети. Інакше кажучи, слід чітко розрізняти феномен власне екологічних криз, з одного боку, і наслідки для людського життя таких явищ, з іншого.
Таким чином, екологічні кризи можуть викликати небажані наслідки в житті суспільства, хоча не обов'язково, і не завжди закінчуються ними. Багато екологічних криз мали місце до виникнення людини в біосфері і, зрозуміло, ніяк не впливали на неї. Низка ж екологічних криз, які спостерігаються нині і які є згубними для екосистем (деградація степових ценозів унаслідок розорювання, трансформація річкових екосистем через зарегулювання їхнього стоку тощо), на перший погляд, істотного впливу на життєдіяльність людей не справляють, хоча й мають відчутний ефект у плині часу. Не можна також всі суспільні негаразди відносити на рахунок екологічних криз, оскільки, як це відомо, кризи та катастрофи у спільнотах частіше спричиняються суто соціальними чинниками: війнами, невдалим політичним чи державним управлінням, відсутністю порозуміння між різними верствами суспільства тощо [3,7]. Тому у кожному конкретному випадку слід відокремлювати екологічну складову суспільного буття, не забуваючи, що саме воно і за детермінацією, і за своїми проявами є значно багатшим і змістовнішим.
1.2. Глобальна екологічна криза
Нинішня екологічна криза не перша, а п’ята і являється найбільш глибокою.
Перша криза була посередині післяльодовикового періоду близько 50 тисяч років тому. Це криза була збиральництва і примітивного полювання. Люди вийшли з неї, опанувавши технологію загінного полювання та вогнем.
Друга криза виникла в післяльодовиковий період, близько 10 тисяч років тому, коли зникла велика мамонтова фауна. Вихід з цієї кризи був знайдений шляхом переходу до скотарства та землеробства.
Третя криза передувала зародженню поливного землеробства. Вона була скоріше не глобальна, а регіональна і закінчилась поширенням богарного землеробства.
Четверта криза співпала з масовим вирубуванням лісів під сільськогосподарські угіддя. Ця криза завершилася промисловою революцією та переходом до використання викопного палива.
Нинішня криза найглибша. Вона почалася з середини XX століття і її початок співпав з хімізацією виробництва промислово-розвинутих країн [15].
В найближчі роки наближається друга більш могутня хвиля кризи, що охопить всю планету. І однієї з найгостріших проблем стає проблема продовольства (екологічно чистого). Вже зараз третина населення планети голодує. Питання забезпечення народів продуктами харчування стають самими гострими у всіх країнах.
Споживання вирощених продуктів у штучних умовах, а не у природному середовищі, веде до зміни генома людини.
Про порущення генома людини свідчать дані про ріст генетичних захворювань, насамперед психічних та вроджених порушень. Можливо, саме з цим пов'язане поширення алкоголізму і наркоманії, зниження імунного статусу організму людини, виникнення нових хвороб [8]. Ймовірно, те, що звичайно називають екологічними захворюваннями і безпосередньо зв'язують із забрудненням середовища, все це лише верхівка айсберга. Глибинні механізми, що ведуть до порушення генома людини, набагато більш небезпечні, але поки що не видимі і не відчутні.
Збиток природі наносять усі види людської діяльності, у тому числі і виробництво продуктів харчування. У давні часи в раціоні харчування людини переважали дарунки природи: плоди дерев, ягоди, корені, м'ясо риб і диких тварин, водорості. По мірі зростання народонаселення стали переважати харчові продукти створені агропромисловим комплексом. А нераціональне використання урану призводить до забруднення великих площ, які ще донедавна були придатними під земельні угіддя [22, 53, 54].
В даний час, у більшої частини людства, частка дарунків природи в структурі харчування не перевищує 5-10%. Основним виробником продовольства є агропромисловий комплекс і лише частково - лісове і рибне господарство [43].
1.3. Екологічна криза як криза соціальності
Інколи як первинну причину розглядають суспільну систему, той чи інший тип соціально-економічних відносин. Але, по-перше, будь-які системи, організації мають сенс і виправдання лише тією мірою, якою вони здатні розкрити можливості і прагнення кожного суб'єкта зробити його життя більш яскравим, повним, щасливим; по-друге, сама система формується відповідно до ідейних настанов, ідеалів, запитів і очікувань людей; по-третє, жодній із соціальних систем не вдалося забезпечити екологічно збалансований напрямок розвитку, який передбачає і розвиток культури. Тоді, можливо, визначальною причиною екологічної кризи буде небачена до цього часу криза духовної культури. І для цього є підстави, адже більшість людей нині перестала шукати духовний сенс життя, вони шукають матеріальних життєвих благ [31].
Пересічний житель нашої планети занепокоєний передусім пошуком матеріальних цінностей. Природа, що створила його як істоту тілесну і духовну, тепер зводиться в стан обмежено чуттєвого, безглуздого, бездуховного середовища проживання. По суті, вона стає мертвим, космічним тілом, на якому копирсаються юрби живих організмів. Серед них і вища з істот, якій дозволено все: підкорювати і споживати, що тільки їй доступно за допомогою технічних засобів, наукового доробку організацій.
Це, власне, і є позиція підкорювача природи і споживача. «Найбільш дивне, — зазначає Р. Баландін, — що її сповідує істота, яка живе лише декілька десятиліть, тоді як земна природа, що створила її нараховує щонайменше мільярди років. Виходить, що заради цього швидкоплинного тріумфу споживача вершилась уся неймовірна геологічна історія, споруджені великі храми гірських вершин, рухаються хмари, розкинулись океани, ллється сонячне світло...» [52].
Ні, звичайно, хоча тут є певна доцільність, зумовлена законами природи. І як стверджував Л. Гумільов: «Так було завжди». Суто споживацьке ставлення до природи існувало дійсно завжди. «І не слід думати, що подібне ставлення до природи властиве тільки сучасним представникам так званого цивілізованого світу. І в більш ранні часи серед інших народів простежувалося таке саме споживацьке ставлення до природи, з такими ж жалюгідними наслідками. За 15 тис. років до нашої ери на Землі не було пустель, а тепер куди не глянь — пустелі. А будь-яка пустеля — це результат загибелі природи, завдяки діяльності людини, яка уявляє себе її царем» [31].
Тепер виробництво матеріальних цінностей перетворилося, по суті, в самоціль суспільства споживання. Тому воно і природу розглядає «не як більш високорозвиненого чи хоча б рівноправного партнера, а як сукупість мертвих і живих тіл, пов'язаних у механічну систему. Це — зліпок, бездушний вид — поза душею, свободою, любов'ю, життям, свідомістю» [52]. Специфіка сучасної епохи, мабуть, найяскравіше виявляється в тому, що принцип корисності набув статусу глобального. Можливо, саме в цьому і полягає відшукуваний нами головний чинник сучасної екологічної кризи: «Система всезагальної корисності, — як слушно зауважують М. Булатов, К. Малєєв, В. Загороднюк, Л. Солонько, — це і є та субстанціальна основа, яка об'єднує докупи, воєдино всі часткові й особливі прояви такої цивілізації» [10]. І в розвинутих, і в слаборозвинутих країнах ставлення до природи таке ж споживацьке і руйнівне.
2. ЕКОЛОГІЧНІ КРИЗИ І ПРИЧИНИ ЗНИКНЕННЯ ВИДІВ
Вимирання представляє собою звичайне, і в той же час обов'язкове еволюційне явище. Розквіт і згасання окремих крупних таксономічних гілок - філумів - це природний еволюційний процес, який супроводжує зміни умов середовища на земній кулі або в його крупних регіонах. В кінці кінців всі види рано чи пізно чекає вимирання. Деякі з них перетворюються у більш прогресивні у еволюційному відношенні типи, але більшість в кінці кінців не може пристосуватися до постійно виникаючих нових умов середовища або конкурувати з більш адаптованими організмами і вимирає. Приклад еволюційної історії родини Еquidae (коні) наочно це підтверджує. З моменту появи першого виду і до наших днів із 18 родів вимерло 17 і 9/10 усіх видів. В наш час родина представлена одним родом Equus з вісьмома видами (зебри, кулан, дикий осел і кінь Пржевальського) [27]. Очевидним є той факт, що вимирання є одним з найбільш яскраво виражених еволюційних явищ. Різні геологічні періоди відзначаються різною інтенсивністю вимирання і вимиранням якихось визначених видів або таксонів. Поряд із природно-еволюційним вимиранням, важливе місце у історичній зміні біорізноманіття займають масові вимирання видів. Це явище викликається у першу чергу екзогенними причинами, до яких відносяться горотворчі процеси, трансгресії і регресії Світового океану, льодовикові епохи і навіть астероїдні бомбардування нашої планети. Важливо відмітити, що після кожної екологічної катастрофи органічний світ Землі постійно обновлявся і число видів зростало.
Особливості масового вимирання видів:
1.Жодне з масових вимирань не перервало наступності і послідовності розвитку біоти. Життя на Землі одного разу з'явившись, не переривалось і є за визначенням В.Вернадського, геологічно вічним.
2.Настаючі за вимираннями еволюційні спалахи щоразу піднімали таксономічну різноманітність вище докризового рівня. В такому випадку довготривалою закономірністю є ріст сумарного числа таксонів.
3.Масові вимирання різняться за амплітудою, а також за таксономічною і екологічною вибірковістю.
4.Переконливих доказів правильної періодичності масових вимирань немає, і, можливо, проміжки часу, що їх розділяли, не були навіть приблизно рівними.
5.Між характером і амплітудою абіотичних та біотичних змін немає однозначної відповідності.
На острові Каракатау, після катастрофічного виверження вулкану у 1883 році, вигинуло все живе. Нова фауна сформувалась всього за 50 років, але вона виявилась значно біднішою за попередню не дивлячись на те, що острів розміщений в тропічній зоні і відстані до найближчих островів дуже малі. Це явище можна пояснити і надзвичайно коротким еволюційним часом, і антропічним впливом.
Екологічні кризи розрізняють відповідно до обраних критеріїв за такими основними вимірами: припиненням (рушієм), об'єктною визначеністю, ієрархічним статусом, здійснюваним ефектом.
За припиненням (рушієм) екологічні кризи бувають: а) природного та б) антропогенного походження. У першому випадку відповідні зміни в екосистемах постають як наслідок реалізації закономірностей самоорганізації та саморозвитку біоти (конкуренції, елімінації нездалих), стихійних явищ (геологічних процесів, космічних впливів тощо) та ін. У другому – йдеться про спричинення (свідоме чи стихійне, вільне чи мимовільне) екологічних криз людською діяльністю, навіть самою присутністю людини у тих чи інших екосистемах
2.1. Природні шляхи екологічної кризи
Природні екологічні кризи викликаються дією, переважно, чинників абіотичних та біогенних.
Абіотичні чинники пов'язані з дією обставин та об'єктів неорганічної природи. Вони поділяються за походженням на: а) геологічні та б) космічні (астрофізичні). Як ті, так і інші істотно впливали і впливають на перебіг життєвих процесів у біосфері, її стійкість чи, навпаки, дестабілізацію, тобто кризи і катастрофи. Звернемося у зв'язку з цим до так званого катастрофізму — вчення про масові вимирання в минулі геологічні епохи багатьох видів рослин і тварин, цілих флор і фаун, котрі неодноразово викликали глобальні кризи у найбільшій екосистемі планети – біосфері.
Ще у 1821 р. великий французький натураліст Жорж Кюв'є у трактаті «Роздуми про перевороти на поверхні земної кулі» застосував принцип катастрофізму, який грунтується на визнанні різких глобальних змін клімату та інших геологічних чинників як визначальних у вимиранні видів [31]. Особливої ваги висунутій концепції надавав помічений ученим збіг періодичних вимирань видів тварин і значних змін їхнього природного довкілля.
На початку і в середині XX ст. катастрофізм набув нового імпульсу у своєму розвитку, насамперед завдяки працям німецького палеонтолога Отто Шіндевольфа. Сучасну форму його називають неоттастрофізмом. Межі геологічних ер, а певною мірою також і формацій, вважав учений, фіксують собою різкі зміни у складі тваринного світу; самі ж причини цього явища коріняться в іншому. Шіндевольф для пояснення кардинальних змін земної біоти вводить поняття типострофізму, що означає стрибкоподібні зміни типів організації на всіх її рівнях шляхом зміни ранніх стадій онтогенезу. Інакше кажучи, неокатастрофізм до зовнішніх причин криз, зумовлених абіотичними чинниками, додає також і внутрішні – біотичну, формотворчу спонуку.
Американські палеонтологи Вальтер та Луїс Альвареси докладно обгрунтували так звану іридієву гіпотезу масових вимирань, а Д. Рауп та Дж. Сепкоськи – концепцію 26-мільйонних циклів вимирання через своєрідне вичерпання «життєвості» видів [42].
Іридієва аномалія на межі крейдяного та палеогенового періодів, вважають Альвареси, є наслідком космічного удару. Така аномалія зафіксована в понад 650 геологічних розрізах, що свідчить про глобальні масштаби події; її космічне походження підтверджується геохімічними, астрономічними, мінералогічними та ізотопними дослідженнями. А головне: модель іридієвої аномалії задовільно пояснює масове крейдяне вимирання тварин. Щоправда, вона практично не прийнятна для осмислення природи багатьох інших кризових явищ в історії біосфери.
Рауп і Сепкоськи проаналізували зміни інтенсивності вимирання родин морських тварин протягом 39-ти геологічних періодів – від пермського до пліоценового. Визначили кількість родин, котрі вимирають в одному віці (зрозуміло, геологічному), окрім тих, які погано ідентифікуються, або які існують і до сих пір. У результаті вони прийшли до висновку про існування циклів вимирання з періодичністю в 26 млн років — здебільшого для мезозойських та кайнозойських вимирань [42]. Зрозуміло, малоймовірними є внутрішні причини таких подій, а тому дослідники схиляються до позаземних чинників чи, навіть, до прояву дії якихось, ще невідомих, астрофізичних процесів. Без їхнього існування та впливу еволюція біоти, вся біосфера мали б зовсім інший вигляд.
Необхідно згадати також і вельми оригінальну концепцію вимирання флор і фаун у минулі геологічні часи, котра пов'язує це із збурюючим впливом таємничої гіпотетичної зірки Немезиди – невідомого досі супутника Сонця. Попри деяку фантастичність зробленого припущення, практичні американці відразу налагодили спостереження (за допомогою двох телескопів) за цим ймовірним космічним тілом. На жаль, поки що пошуки виявилися невтішними, що, однак, не знімає саму проблему екзопланетного спричинення багатьох земних екологічних криз.
Фактично, як вважає відомий британський геолог Е. Хелем, єдиним доказом неземної природи масових вимирань є іридієва аномалія на межі крейди та палеогену [42]; зате доказів земних причин таких подій – значно більше. А тому більшість фахівців схиляється до таких висновків:
а) не існує бездоганних доказів зв'язку космічних ударів і масових вимирань;
б) немає підстав вести мову про строгу циклічність масових вимирань;
в) достовірна відповідність між явищами вимирання, з одного боку, і формотворенням, з іншого, також відсутня.
Водночас навіть найвідчайдушніші скептики не можуть заперечувати фактів дійсно великих вимирань у минулій історії Землі, оскільки вся геостратиграфічна шкала бере за основу виділення періодів різкі зміни флор та фаун. Досить важко заперечувати й існування справді циклічних явищ у протіканні деяких астрофізичних процесів.
Існують такі періоди коливань: сонячної активності з «кроком» у 9-11 років; рівня сонячної радіації, спричиненими змінами нахилу земної осі до площини екліптики з «кроками» 1800 років, 4000 років, 20-25 млн років, 90 млн років. Цілком ймовірними є припущення щодо існування великого циклу в 170-190 млн років, пов'язаного з регулярністю проходження Сонячної системи через площину Галактики. Наразі важко заперечувати також існування декількох «великих» і понад десяти «дрібних» масових вимирань [9]. Фактом залишається і те, що після кожної подібної біосферної екологічної кризи або з'являлися нові таксони, або «вибухали» новими рисами вже існуючі.
Безумовно, крім екзогенних, тобто зовнішніх щодо біосфери, причин екологічних криз (вимирання видів та ін.) існують також і ендогенні чинники, тобто внутрішньобіосферні. Мова йде про геологічні, кліматичні, термічні, оптичні та інші впливи. З урахуванням цих обставин запропоновано чимало різних моделей вимирання та екологічних криз.
Яскравим прикладом подібних узагальнень можуть бути численні еколого-кліматичні моделі, які пояснюють згадані явища дією певних земних сил — геологічних, гідрологічних, термальних та ін. Чималу традицію мають, наприклад, пояснення масових вимирань похолоданнями чи, навпаки, потепліннями клімату. Останнім часом до цієї проблеми звернувся відомий палеонтолог С. Стенлі (1984), який зробив висновок, що саме похолодання було істотною, якщо не найважливішою причиною масових вимирань [44]. До визнання кліматичних причин масових вимирань схиляється також і багато інших вчених (М. І. Будико, Г. С. Голіцин та ін.), хоча обґрунтовується можлива рушійна роль і інших чинників – вулканічних, тектонічних [37] і т. д.
Біогенні чинники, тобто чинники органічного походження, диференціюються за джерелом впливу на: а) внутрішні (ендогенні); б) зовнішні (екзогенні).
Внутрішні біогенні чинники вимирання видів визначаються структурною спадковістю, особливостями онтогенезу, популяційною структурою виду, особливостями життєвих форм, реалізацією певної норми реакції та генотипу, деякими іншими особливостями. Нерідко буває так, що елементарні еволюційно-генетичні процеси, наприклад дрейф генів, призводять до переважання в структурі популяції генів, пов'язаних з елімінацією, котрі зменшують життєвість окремих організмів та виду в цілому. Так само і деформація нормального плину онтогенезу часто-густо унеможливлює життєвість особини чи досягнення нею імагінальної стадії розвитку, на якій, як правило, лише і можливе відтворення.
Наслідком цього стають втрати якісного і кількісного складу як усередині видів, так і в більш значних системах – ценозах, біосфері.
Зовнішні біогенні чинники – суть прояв взаємодіючих зв'язків між біосистемами у процесі їх самоорганізації та саморозвитку [26]. Фундаментальна проблема пошуку ресурсної бази існування неминуче ставить їх у конкурентні відносини — прямі (безпосередня боротьба за існування) та опосередковані (змагання за сонячне світло, тепло, мінеральні елементи тощо). Такі чинники діють невпинно й повсякчас, оскільки життя є континуальним, а його складові — універсальними, що завжди призводить до системної диференціації біоти [27].
Нині докорінно переглянуто традиційне уявлення про екологічні ніші, сформульоване ще в класичних працях Дж. Хатчинсона. Виявляється (див. праці Е. Піанки), що екологічна ніша — це не сума якихось ресурсів чи певна територія, якими користується чи де живе певний вид (хоча при побіжному погляді напрошується саме такий висновок). Насправді, екологічна ніша — сукупність адаптивних потенцій виду, котрі дають йому змогу використовувати ресурси довкілля [39]. І справді, для хижака, котрий живе в лісі, потрібна дичина — він не адаптований до споживання рослинної їжі; і навпаки, його сусідам-парнокопитним до смаку передусім трава та листя, оскільки саме до споживання такої їжі найкраще адаптований їхній організм. Тому і при зміні стації чи біому (міграції, стихійні лиха тощо) відповідні види зможуть подовжити своє існування, намагаючись реалізувати саме власні адаптивні потенції. Тому екологічні ніші не створюються і не «консервуються» в очікуванні, коли прийде нарешті господар, а еволюційно формуються як наслідок природного добору видів.
Відносно ж того, як «заповнюються» екологічні ніші, обгрунтовану відповідь можна дістати, звернувшись до концептуальних засад закону Гаузе, сутність якого полягає в тому, що види (популяції), котрі конкурують за спільну та обмежену харчову (ресурсну) основу, не можуть перебувати у стані стійкої рівноваги між собою як завгодно довго [21]. Інакше кажучи, з двох видів, які конкурують за одне й те ж саме джерело їжі, один вид через певний час неодмінно набуває переваги. Особливої ваги такому узагальненню надає ще й та обставина, що це — одна з експериментально обгрунтованих еколого-еволюційних закономірностей.
Традиційно важкою проблемою при з'ясуванні чинників, які зумовлюють появу нових форм, є пояснення механізму виникнення генів, тобто тієї основи, на якій уможливлюється виникнення нових адаптивних структур, подолання наслідків дестабілізації біосфери, екосистем, вимирання видів, завоювання нових екологічних ніш, підвищення загального рівня організації живого. Провідні американські генетики Дж. Стеббінс та Ф. Айала, цей механізм вбачають у наступному:
«Процесом, який у ході еволюції дійсно призводить до утворення нових генів, є багаторазові повторення коротких послідовностей нуклеотидів» [44].
З виникненням нових генів чи зміною (мутаціями) існуючих, знову починає діяти природний добір: саме на нього припадає «оцінка» набутків, посилення потенціальної спроможності виду. Лише успіх, у боротьбі за існування в конкретних умовах життєдіяльності визначає життєздатність чи нежиттєвість тих чи інших систем і відповідно визначається їхній стан або як стійкий або ж як кризовий.
З відкриттям останнім часом тонких механізмів функціонування генотипу з'являється можливість цілком задовільного, причому такого, що не суперечить достовірним еволюційним концепціям, пояснення макроеволюційного ефекту. Так, акад. А. Л. Тахтаджян [46], аналізуючи макроеволюційні процеси в історії рослинного світу, дійшов висновку, що значна їхня кількість є такими зовсім не через кардинальну перебудову генотипу, а завдяки спеціальному ефекту змін функціонування генотипу вже існуючого. Інакше кажучи, один і той самий генотип може реалізовувати різні програми еволюційного розвитку: у стабільному довкіллі одного часу набута програма фенотипічно відтворюється, по суті, без змін (у межах фенотипічних модифікацій, які практично не виходять за межі норми реакції виду); а під час різких збурень довкілля (внаслідок катастроф, міграції, імміграції тощо), коли звична норма реакції не забезпечує виживання виду, цілком можлива своєрідна мобілізація вже існуючого генетичного потенціалу. З цього приводу А. Л. Тахтаджян зазначає:
«Багато регуляторних генів діють як гени-перемикачі, тобто вони можуть перемикати організм (чи будь-яку його частину) з одного шляху розвитку на інший і таким чином радикально змінювати весь плин онтогенезу... Навіть дуже незначні зміни регуляторних генів-перемикачів можуть бути чинниками значних стрибкоподібних змін» [45, 46].
Останнім часом з'явилися моделі вимирання, що мають на меті врахувати дію зовнішніх та внутрішніх біотичних чинників вимирання видів, причому взятих в епохальних вимірах, а не лише в плині безпосередньої боротьби за існування. Серед них особливою популярністю користується стохастична модель Л. Ван Валена — Р. Слоуна [35].
Ця модель будується на визнанні існування ауторегресивних механізмів вимирання із псевдоперіодичним циклом, тривалістю приблизно 31 млн. років. Вимирання тлумачиться як стохастичний процес, який відбувається внаслідок коливання чисельності популяції. Ймовірність вимирання, згідно з цією концепцією, зменшується з часом, починаючи аж до початків фанерозою. Тобто підвищення рівня організації виступає своєрідним гальмівним чинником швидкості вимирання видів. Водночас стабільність екосистем перебуває у зворотній залежності від цих параметрів, себто вона підвищується. Тому стохастична модель Ван Валена-Слоуна є своєрідним екологічним аналогом циклічної версії вимирання Рампа-Сепкоськи [35].
Наразі кризові події в природних екосистемах – практично постійне й атрибутивне явище, оскільки саме вони засвідчують функціональну процесуальність, самоорганізаційну здатність таких систем. Викликано це насамперед вже згадуваною фундаментальною підвалиною функціонування живої речовини: обмеженою кількістю доступних ресурсів (як для окремого організму, популяції, виду, так і для біосфери в цілому), з одного боку, і невпинною тяглістю біосистем до експоненціального відтворення, з іншого. Водночас у біосистемах сформувались внутрішні механізми подолання таких відхилень.
У живій природі зафіксовано багато форм та видів міжпопуляційних відносин, а також шляхів їх регуляції. Можна вказати принаймні на такі: симбіоз, паразитизм, коменсалізм, хижацтво; окремо знаходяться автотрофні організми, які, власне, і уможливлять всі інші види відносин, створюючи первинну біопродукцію шляхом синтезу її з неорганічної речовини при надходженні сонячної чи хімічної енергії [25]. Симбіоз ґрунтується на взаємокорисному співжитті різних видів (співжиття гриба та водорості, відоме як лишайники та ін.). Паразитизм охоплює такі відносини, за яких один з організмів живе за рахунок організму іншого виду. При коменсалізмі один з видів користується існуванням іншого для задоволення власних потреб, не завдаючи йому безпосередньої шкоди: так, наприклад, живе кишкова паличка (амеба) в шлунку людини. Нарешті хижацтво означає знищення одними видами інших і споживання їх.
Система «хижак-жертва», як про це свідчать екологічні та еволюційні закони, не може перебувати як завгодно довго в урівноваженому стані. Неминуче, за умови постійної взаємодії між членами, рівновага зміщується в той чи інший бік.
Уявімо собі деякі дві абстрактні популяції, одна з котрих хижак, друга — жертва. Початкова кількість жертви сприяє інтенсивному розмноженню хижака, оскільки поки що є достатня харчова база. Тому чисельність популяції хижака зростає, але це зростання лімітоване чисельністю популяції жертви. Зрозуміло, що в такій ситуації тиск на популяцію жертви також постійно зростає, що спочатку утруднює, потім гальмує і, зрештою, зупиняє її чисельне зростання. Нарешті настає такий момент, коли чисельність популяції жертви починає скорочуватися. Для популяції хижака це означає скорочення харчової бази і настання, внаслідок цього, несприятливих умов для відтворення. В результаті починає чисельно зменшуватися вже популяція хижака. Для жертви — це сприятлива обставина, і її популяція знову починає кількісно зростати. Але таким чином знову поліпшується основа відтворення популяції хижаків, і вона також зростає. І такі коливальні рухи повторюються знову і знову [40].
В екосистемах, зокрема фітоценозах, також діє внутрішній механізм подолання екологічної кризи. Досягається це шляхом сукцесії екосистем та досягнення ними стану клімаксу [51].
Термін «сукцесія» запропонував англійський еколог Артур Тенслі для позначення процесів трансформації фітоценозів; це може відбуватися під впливом природних чи штучних чинників[34, 37].
У процесі сукцесії [50] відбувається, як правило, прогресивний розвиток грунту (наростання потужності, вмісту органічних речовин, диференціюються грунтові горизонти), збільшується висота, кількість біомаси та ярусність рослинного угруповання, зростають припаси елементів мінеральної поживи в грунті та рослинах, збільшується продукція, підвищується автономність фітоклімату, зростає видове розмаїття та стійкість угруповання. Водночас в окремих випадках вихід з кризи відбувається й іншими шляхами.
Таким особливим випадком є демутація [11] — зміна рослинності після припинення дії руйнівного чинника, внаслідок чого відновлюється первісне угруповання, налагоджується циклічність у розвитку рослинності тощо. Зворотний щодо сукцесії процес називають ретрогресією [1]. Прикладами ретрогресій можуть бути явища синантропізації видів та екосистем, тобто антропогенна детермінація їхнього функціонування та розвитку, що супроводжується збільшенням флористичного складу, заміною аборигенних видів прийшлими.
Чи не найпоширенішим шляхом подолання кризових явищ та самоорганізації екосистем нині стають демутації. Величезна кількість видів тварин та рослин вже стала синантропними. Так сформувалася міська флора та фауна, множина свійських та домашніх видів, рудеральна рослинність у сільській місцевості (бур'яни і т. п.). Водночас синантропізації зазнають практично всі екосистеми, навіть біосфера в цілому, оскільки їхнє функціонування залежить від характеру та ступеня впливу на них людини. Але демутація, зрештою, все ж є внутрішньою само організаційною функцією екосистем, оскільки для набуття стану стійкості використовуються та мобілізуються потенції самої живої речовини.
Якщо екосистемі вдається подолати кризові збурення, вона набуває, як правило, стану клімаксу. Сутність самої ідеї клімаксу, висунутої Ф. Е. Клементсом і підтриманої Е. Є. Уівером та А, Тенслі, полягає в обґрунтуванні існування стабільного угруповання, суттєво детермінованого кліматом та гідрологією регіону [25]. Такий стан, котрий Ф. Е. Клементс називав кліматичним моноклімаксом, є заключною стадією розвитку рослинності регіону [28].
Таким чином, процес сукцесії завершується станом клімаксу, завдяки чому екосистема набуває стану динамічної рівноваги і, за умови сталості навколишнього середовища, може досить довго підтримувати свої основні параметри. Для того, щоб оцінити стан екосистеми як клімаксний, необхідні певні критерії. Один з провідних екологів XX ст. Ю. Одум [38] таких показників нараховує аж 24, серед яких найважливішими є: вузька спеціалізація видів за екологічними нішами, зростання біохімічного розмаїття, розвиток симбіотичних взаємин, інформаційна насиченість, стійкість до зовнішніх впливів. Інші дослідники (Б. М. Міркін, Г. С. Розенберг, Н. І. Базилевич та ін.) [31] до безперечно клімаксних ознак відносять також замкнений тип кругообігу речовини та енергії, максимальний запас енергії, стаціонарний режим функціонування екосистем, скомпенсованість потоків (всередину та назовні) речовини й енергії та ін. У будь-якому випадку стійкі екосистеми, тобто некризові, стабільні, можна досить об'єктивно та достовірно відрізнити від кризових угруповань.
Переважна більшість екосистем сучасної біосфери виведена зі стану стійкого, тобто вони не є клімаксними.
І головна причина цього явища — збурююча довкілля діяльність людини. Водночас сама людина дедалі частіше бере на себе (чи намагається зробити це) функцію регулятора стану екосистем, зокрема підтримання їхньої стабільності.
Інакше кажучи, людина стає як головним руйнівником, так і головним рушієм досягнення екосистемами стану клімаксу, тобто рівноваги та збалансованості. Про це докладніше мова піде нижче.
2.2. Антропогенні шляхи екологічної кризи
Антропогенні екологічні кризи — суть такі неурівноважені стани у функціонуванні та розвитку екосистем, які спричинені людиною (її діяльністю, існуванням, опосередкованими впливами тощо). У сучасній біосфері саме такі екологічні кризи є переважаючими і мають особливе значення, що викликано головним чином двома обставинами:
по-перше, людина, яка за визначенням В. І. Вернадського [21], нині є головною геологічною силою на поверхні планети, зумовлює особливо потужний вплив на довкілля;
по-друге, подібні кризи спричинилися до багатьох негативних ефектів у житті людини, тобто вони діють за принципом бумеранга, обертаючись своєю дією на самого суб'єкта негативного впливу на екосистеми.
Людина в процесі природокористування і господарської діяльності прямо і опосередковано впливає на живі організми. Близько 100 тис. років тому палеоантропи допомогли зникненню лісового слона, гігантського оленя, шерстистого носорога, мамонта, а у Північній Америці біля 3 тис. років тому зникли мастодонт, гігантська лама, чорнозуба кішка. На основі доступних відомостей відомо, що з 1600 року до нинішнього часу вигинуло близько:
Ссавців - 87 видів (2,1% світової фауни)
Птахів-131 вид (1,3%)
Підраховано, що протягом 1600-1700 років вимирав в середньому 1 вид на 10 років, а протягом 1850-1950 років вимирав 1 вид на рік.
Плазуни - 21 вид (0,3%)
Земноводні - 3 види (0,05%)
Риби-23 види (0,1%)
Безхребетні Півн. Америки і Гавайських островів - 98 видів (0,01%) Підраховано, що із безхребетних тварин зникає щоденно один вид.
Судинні рослини - 384 види (0,2%).
Близько половини всіх вигинулих видів становлять острівні види [38, 49]. Порівняно з сушею, антропічний прес на фауну Світового океану значно слабший. В океані вигинуло лише 3 види морських ссавців, 5 видів морських птахів і 4 види молюсків.
Протягом 18-19 століть в Європі зникли: тур і тарпан, на Кавказі – лев, гепард, зубр, кулан. Стеллерова корова – тихоокеанський ссавець, єдиний представник із ряду сирен вперше була відкрита для науки в 1741 році, а через 27 років у 1768 вид був повністю винищений. Мандрівний голуб - північноамериканський птах, чисельність якого оцінювалась в мільярди особин, був повністю відстріляний. У 1894 році залишилось одне гніздо, у 1900 - вбито останнього птаха в природі, а у 1914 - загинув останній голуб у зоопарку [13]. Місцевим прикладом знищення тварин може послужити факт - у 1952 році вбито останню серну в Східних Карпатах. Причини зникнення видів [29]:
1.Руйнування або порушення місць існування (повна девастація екосистеми, деградація екосистеми, фрагментація середовища).
Якщо середовище існування виду, до якого він адаптований, його екологічна ніша знищується - вид вимирає або мігрує. Це результат вирубування лісів, розорювання лук, випас худоби, урбанізація ландшафтів, меліоративне осушення або зволоження, гідроспоруди, рекреаційні зони.
2.Надмірне добування
Передбачає вилучення з природи цінних для людини видів: промислове добування хутрових звірів, морський промисел риби, ракоподібних, молюсків, ссавців, водоростей; спортивне полювання на диких копитних, пернату дичину, сафарі; спортивне рибальство; відлов для утримання в неволі - птахи, риби, плазуни, земноводні, примати; відлов для експериментів – лабораторні тварини; відлов для колекцій - комахи, корали, морські зірки.
3.Вплив вселених видів
Вторгнення на яку-небудь територію не характерного для неї виду призводить появи міцного конкурента, що не має природних місцевих ворогів - хижаків, паразитів. В боротьбі за екологічну нішу і трофічний субстрат, вселений вид має переваги над місцевим. (Понад 2500 видів комах проникло у Північну Америку з інших материків. На Гаванських островах до 1980 року інтродуковано 22 види ссавців, 160 видів птахів, 1300 видів комах, а в результаті тут вимерли 22 види птахів, 70% видів місцевої флори. Кролі і вівці у Австралії витіснили 7 видів кенгуру. В Чехії і Словакії на 42 види місцевих риб - 25 інтродукованих і тому за останні сто років зникло 12 видів, а 18 під загрозою зникнення. В Закарпатті вселилися риби ротан і сонячний окунь - хижаки, що знищують місцеву іхтіофауну; плямистий олень із Алтаю завезений в господарство поблизу с. Іза).
4 Спеціальне знищення
Знищення різними засобами шкідливих видів тварин і рослин, паразитичних видів і переносників збудників захворювань - хімічними, фізичними і механічними засобами. Оригінальний приклад - боротьба з горобцями у Китаї в 60-х роках.
5.Випадкове знищення
а) супутнє знищення при промислі інших видів - у тралах, сітях;
б) супутнє знищення при застосуванні пестицидів;
в) випадкове знищення на транспортних магістралях - літом об скло і капот автомобіля за 10 тисяч км пробігу розбивається 1,6 млн. комах; У США за рік під колесами автомобілів гине 140 тисяч оленів;
г) випадкове знищення агротехнікою - комбайни, трактори, косарки;
д) випадкове знищення при забрудненні середовища - техногенні аварії та катастрофи, при добуванні корисних копалин.
Знищенню тварин сприяє:
1. Види з малим або острівним ареалом і загальною невисокою чисельністю. 2.Види з більшими розмірами тіла страждають більше.
3. Стадність тварин - навіть серед не крупних тварин, види, що живуть групами страждають від людини більше, ніж одинокі (бобер, байбак).
4. Вплив умов ландшафту - відкритий ландшафт сприяє знищенню.
У науці не існує більш-менш усталеного розуміння природи антропогенних екокриз, причин їх виникнення, наслідків дії та шляхів подолання.
Глобальна антропізація призводить до різкого зниження диференціації біот за рахунок масових антропічних вселень чужорідних видів. Це явище підсилюється направленими змінами середовища у сторону підвищення його загальної однорідності (обезліснення великих площ, розширення площ ріллі і пасовищ). Вторинні антропізовані екосистеми починають домінувати на суші [23].
Створення грамотно спланованої мережі природних резерватів може запобігти масовому вимиранню існуючих видів, забезпечити збереження всіх існуючих нині сукцесій них систем протягом невизначено тривалого часу і навіть відновлення організації вже значно порушених систем. Але, якщо поза резерватами узгодженість ценотичної організації впаде нижче критичної, то криза біоти, що супроводжується швидкою і важко передбачуваною різнонаправленою еволюцією великої кількості популяцій, все одно настане. Реально, резервати не перешкоджають розвитку кризи.
2.3. Підходи до вирішення екологічної кризи
Екологічна криза належить до найважливіших уже сьогодні, до перших в ряду завтрашніх і незмінно головних в усі наступні часи, доки існуватиме цивілізація. Її розв’язання є завданням загальнолюдським і загальнопланетарним. Для його розв’язання потрібні цілеспрямовані зусилля всього людського загалу. А останнього за нинішніх умов можна досягти, зокрема, лише тоді, коли відвернення екологічної загрози й розробка та впровадження в життя екологічно безпечних форм природокористування стануть однією з головних функцій держави, одним із найважливіших напрямів її діяльності. Висунення держави на провідне місце в розв’язанні екологічної кризи, в свою чергу, актуалізує питання про розробку принципів та завдань екологічної політики, її цілей і пріоритетів, засобів та можливостей.
Екологічна криза не може бути віддана на поталу суб’єктивному, особистісному виборові та вирішенню. Вона не тотожна проблемі сенсу людського буття, котру можна вирішувати й цілком індивідуально, як це робили, наприклад, стоїки, духовно усамітнюючись від неприйнятних моментів стихійного плину життя.
Екологічна загроза, яка забовваніла на горизонті майбутнього людства, є загрозою не особистості, а всьому людському роду, тобто загрозою, досі невідомою для гуманітаристики. Духовність класичної античності сприймала індивідуальну конечність людини як природний факт, який немає сенсу додатково осмислювати й витлумачувати. Природним же фактом вона вважала й безсмертя людського роду. В християнстві, в додаток до безсмертя роду людського, з’явилося й індивідуальне, вже заслужене, а не стихійне – безсмертя. Атеїстичний матеріалізм, знову відмовивши людині в індивідуальному безсмерті, безсмертність роду людського по суті залишив: час, коли Земля внаслідок закономірних фізико-хімічних процесів стане непридатною для життя, дуже далекий, а до тієї пори люди щось придумають для свого порятунку — освоять інші планети Сонячної системи, знайдуть притулок у відкритому космосі чи скористаються іншими можливостями, про які сьогодні ніхто й не здогадується.
Сучасна екологічна ситуація зіштовхує нас із новою для традиційної гуманітаристики проблемою: безсмертність роду людського опинилася під сумнівом задовго до того, як для цього виникли загрози стихійно-фізичного характеру (наприклад, спалах поблизу Сонячної системи наднової, падіння велетенського метеорита на нашу планету, раптове зменшення з якихось причин сонячної радіації чи якийсь загальнопланетарний несподіваний катаклізм).
Вирішення екологічної кризи можна пов’язувати з встановленням на планеті одного з станів, коли:
відвернено екологічну кризу і припинено дальшу деградацію природного довкілля;
здійснено трансформацію нинішнього способу буття людей і домінантних форм природокористування є екологічно безпечні;
земна цивілізація вийшла на рубежі усталеного, тобто убезпеченого від екологічних загроз, стабільного, поступального й незворотного росту;
знайдено альтернативу неминучому вичерпанню ресурсів, яке тягне за собою гуманітарну катастрофу й необхідність встановлення меж дозволеного росту.
Комплексність екологічної кризи вимагає певної синтетичності підходу та узгодженості колективних дій, спрямованих на її розв’язання. Що стосується підходу, то він значною мірою зумовлюється тим, як визначаться з суттю проблеми та причинами й факторами, що зумовили її виникнення й загострення.
Сучасна екологічна криза зріє вже понад століття й не обіцяє ніякого спаду напруженості на ближчі десятиріччя навіть у тому разі, якби від сьогодні людство, раптом об’єднавшись, почало цілеспрямовано діяти, щоб змінити стан справ [6, 10].
Хоча з проблемами, подібними сьогоднішній екологічній кризі, людство в минулому ще не стикалося, йому доводилося вирішувати найрізноманітніші за складністю, масштабністю й характером проблеми. Йому багато відомо про типологію проблем і методологію підходу до їх осмислення та розв’язання. Так, зокрема, давно відомо, що вже саме формулювання проблеми зумовлює шляхи, на яких будуть шукати її розв’язок. Наприклад, ми матимемо різні шляхи розв’язання екологічної проблеми залежно від того, в чому її вбачатимемо. Якщо, наприклад, коріння екологічної проблеми вбачають у промисловому забрудненні довкілля, то розв’язання її шукають у запровадженні більш досконалих систем очищення відходів, у зміні виробничих технологій. Якщо система виробництва розцінюється як така, що не сумісна зі збереженням довкілля чи з екологічною безпекою, тоді розв’язок її шукають у трансформації наявних способів життя й форм природокористування в екологічно безпечні способи й форми.
Відомо також, що соціально-гуманітарні проблеми важко вирішувати в межах світогляду, культури, системи наукового й техніко-технологічного знання, в добу панування яких вони виникли й визріли. Це означає, що, вдаючись до розв’язання великомасштабних фундаментальних гуманітарних проблем, доводиться розбиратися також у тому, в яких частинах наявні світогляд, культура й система знання є достатніми й недостатніми, щоб їх можна було використовувати як ідейно-теоретичну та світоглядно-методологічну базу для відвернення загроз, які несе невирішеність проблеми.
3.ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ
Проблема екологічної кризи не вичерпується науково-екологічним або соціопрактичним аспектом, а є більш широкою – філософсько-світоглядною.
Йдеться про те, що розв’язання екологічних криз, а також таке ставлення людини до довкілля, що не спричиняє кризових екологічних станів пов’язане з формуванням нових світоглядних орієнтацій – проекологічних. Якщо засади нового світогляду мають виходити з самоцінності живого, як про це пише А.Швейцер, то вони мають відноситися і до людини. Очевидно, що людина, як будь-яка жива істота намагається розвиватися у відповідності зі своєю природою. Але в умовах технологізації людської життєдіяльності вона повинна відмовитись від більшості своїх дійсних бажань, інтересів, волі і сприймати світ і діяти у відповідності із стандартами техногенного суспільства. За таких умов внутрішні особистісні потреби не знаходять реалізації і замінюються іншими типами стосунків, неадекватними природі і орієнтаціям духовного світу людини. Е.Фромм розгядає таке порушення людської природності через форми існування людини, доходячи висновку, що в техногенному суспільстві потреба існувати “за принципом буття” витісняється існуванням “за типом володіння” [17].
Зрозуміло, що екологоорієнтований світогляд вимагає подолати таке ставлення людини як до природи взагалі, так і до себе самої. Перспективною в цьому аспекті може бути орієнтація на принцип коеволюції природи і людини. Це не означає відмови від впливу на довкілля. М.Моісеєв вважає, що основою покращення сучасної екологічної ситуації має бути регульована коеволюція [35]. Оптимальне управління сучасною екологічною ситуацією на засадах екологічного світогляду передбачає регулюючі впливи людини на природу на науково-теоретичному, політико-практичному і технологічному рівнях [47, 48].
Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власно науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології – метаекології, пов’язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки [24]. В. Хьослє підкреслює необхідність створення “філософії екологічної кризи”. Причому, на його думку, ця галузь не може обмежуватись метафізичним фіксуванням загрози екологічної катастрофи. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною.
Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології віддається Х.Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Так, шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття [36, 41], суттєві зміни людського буття в природі, а саме – гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин [4, 5]. П.Водоп’янов і В Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери [27].
Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином - про створення нової філософії науки, що здійснює синтез як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Ця інтенція реалізується не лише через рух від конкретних наук до метанаукових досліджень, а й в зворотньому напрямку – від глибинного суто філософського обгрунтування до власно наукового – екологічного пізнання. Якщо, слідом за В.Хьослє погодитися з подібністю екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” – сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Отже, тільки відновлення “ідеальної будівлі”, яка б поєднувала автономію розуму із самодовільною гідністю природи, допоможе людині зберегти планетний дім і довго жити в ньому [11]. Таким чином, значимість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному змісті.
Сьогоденна ситуація загрожує розв’язатися через ряд цивілізаційних претворень катастрофічного характеру. Кінець кінцем, людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться”. На початку ХХ1 ст. людство має визначитися остаточно.
На підсумок треба зауважити, що філософія екології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення.
ВИСНОВКИ
Таким чином, незаперечним фактом є існування екологічної кризи. Виникнення сучасної екологічної кризи пов’язане як з природними так і антропогенними чинниками.
Нині настав час серйозного переосмислення людством ставлення до природи, час об`єднання зусиль націй і народів у боротьбі за порятунок біосфери планети, а звідси і свого виду, адже людина є частиною природи і обов’язково повинна підчинятися її законам. В іншому випадку природа через внутрішні чи зовнішні регуляційні процеси – катаклізми, епідемії, «метеоритні дощі» та інші чинники, поверне собі клімаксний стан. Земля у нас всіх одна і для її збереження ми повинні здійснювати нові локальні, регіональні і міжнародні програми подальшого розвитку та вживання, які повинні базуватися на нових соціально-політичних засадах, екологічній основі, глибоких екологічних знаннях і підвищеній загальнолюдській екологічній свідомості.
Вченими запропоновано багато методів для покращення природокористування, збереження навколишнього середовища, покращення ефективності роботи агропромислового комплексу і т. д. Все це потрібне і важливе, але їх реалізація лише відтягує на певний час екологічну катастрофу, але не зупиняє її. Потрібно все змінювати в корні, тобто змінювати суть управління людським суспільством та його світогляд.
Незважаючи на заходи, які б ми не провели для збереження навколишнього середовища, не слід забувати, що час існування виду є обмеженим. Вимирання представляє собою звичайне, і в той же час обов'язкове еволюційне явище.
ЛІТЕРАТУРА
1. Александров А.П. Атомная энергия и ее роль в техническом прогрессе//Природа.– 1969.–№1
2. Алексеев В.П. Происхождение человечества. – М., 1984. – 305 с.
3. Безель В., Кряжимский Ф., Семериков Л., Смирнов Н. Экологическое нормирование антропогенных нагрузок. Общие подходы // Экология. – 1992. — № 6. – С. 3 – 12.
4. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. – К.: Либідь. 1995 – 368 с.
5. Білявський Г. О., Фурдуй Р. С. Практикум із загальної екології. // Навч. посібн. – К.:Либідь, 1997. – 160с.
6. Биология охраны природы.-М.: Мир, 1983. – 98 с.
7. Боков В., Лущик А. Основы экологической безопасности. — Симферополь: Соната, 1998. – 223 с.
8. Большакова В. Н., Таршис Г. И., Безель В. С. «Региональная экология 10-11 классы». Е.: «Сократ», 2000. – 324 с.9. Буко А Эволюция и темпы вымирания. М.: Мир, 1979. – 318 с.
10. Булатов М.О., Малеев К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери (Філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери). – К.: Наукова думка, 1995. – C. 10.
11. Высoцкий Г.Н. Ергеня: культурно-фитологический очерк// Тр. Бюро по прикл. ботанике. – Т.8. – 1915. – С. 113-143.
12. Гардашук Т. Екологічна політика та екологічний рух: сучасний контекст. К.: 2000. – 268 с.
13. Голубець М.А.Від біосфери до соціосфери. Львів: 1997. – 355 с.
14. Голубець М.А. Екосистемологія. Львів: Поллі, 2000. – 316с. (204-219)
15. Голубець М.А., Марискевич О.Г., Крок Б.О, Козловський М.П., Башта А.-Т.В, Гнатів П.С., Грінчак М.М., Шпаківська І.М., Яворницький В.І. Екологічний потенціал наземних екосистем. – Львів: Поллі, 2003. – C. 142 – 160.
16. Гор А. Земля у рівновазі. − К., 2001. – 123 с.
17. Горський В.С. Україна на порозі планетарної цивілізації//Практична філософія. – 2001. - № 2.
18. Доклад о развитии человечества за 1996 год. — Нью–Йорк ; Оксфорд: Оксфорд Юниверсити Пресс, 1997. — 90 с.
19. Дьомкін В. Вступ до екологічної політики. – К.: Тандем, 2000. – C. 119 – 155.
20. Екологічний словник: Навч. посібник /В.В.Прежко та ін. – Харків: ХДАМГ, 1999. – 609 с.
21. Злобін Ю.А. Основи екології. – К.: Лібра, 1998. – 249 с.
22. Исаченко А.Г. Ландшафтоведение и физико-географическое районирование.– М.: Высшая школа, 1991. – 366 с.
23. Калликот Б. Азиатская традиция и перспективы экологической этики // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности.- М.: Прогресс, 1990. – С.308–327.
24. Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед економічних реалій. − К., 1998. – 325 c.
25. Кучерявий В.П. Екологія. – Львів: Світ, 2001. – 500с. (56-59) 2001. – 406 с.
26. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, – К.: МАУП, 2000. – 238 с.
27. Крисаченко В.С. Філософія біології. Досвід „творчого дарвінізму” // Філос. і соц. думка.– 1990. №12. – С. 76-96.
28. Крисаченко В.С. Типологія екологічних криз антропогенного походження // Ойкумена. – 1991а.– № 4. – С. 6-18.
29. Крисаченко В.С. Стратегія виживання виду Homo sapiens// Філос. і соціол. думка. – 1992а.– № 10. – С. 12-50.
30. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика.-К.: Заповіт, 1996. – 352 с.
31. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку. − К.: «Знання України», 2001. – 598 с.
32. Крисаченко Ч.С., Мостяєв О.І. Україна: природа і людина. – К.: Ін-т філософія НАНУ, 2000. – 492 с.
33. Кюв’є Ж. Рассуждение о переворотах на поверхности земного шара. – М.: Л.: Биомедгиз, 1937. – 368 с.
34. Миркин Б.М. Теоретические основы современной фитоценологии. – М.: Наука, 1985. – 136 с.
35. Моисеев Н.Н. Экология глазами математика. М.:1988. – 368 с.
36. Моисеев Н.Н. Расставание с простотой. М.:1998. – 200 с.
37. Мороз С.А. Історія біосфери Землі. У 2-х кн. – К.: заповіт, 1996. – Кн. 1. – 440 с.; Кн.2. – 422с.
38. Одум Ю. Основы экологии. – М.: Мир, 1975.- 740 с.
39. Пианка Э. Эволюционная екология. – М. Мир, 1981. – 399 с.
40. Потіш Л.А., Медвідь В.Г., Гвоздецький О.Г., Козак З.Я. Екологія: основи теорії і практикум. Навчальній посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Львів: «Новий світ 2000», «Магнолія плюс», 2003. – C. 162 – 163.
41. Реймерс Н.Ф. Природопользование: Словарь-справочник. М.: Мисль, 1990. – 639 с.
42. Сидоренко Л.І. Сучасна екологія: філософські та етичні аспекти//Філософія. Антропологія. Екологія. Альманах. – 2000. – Вип.1.
43. Скиннер Б. Хватит ли человечеству земных ресурсов? – М.: Мир. 1989.– 264 с.
44. Стеббинс Дж., Айала Ф. Эволюция дарвинизма // В мире науки. – 1985.- № 9. – С. 39-42.
45. Тахтаджян А.Л. Вопросы эволюционной морфологи растений. – Л.: Изд-во АН СССР, 1954.– 252 с.
46. Тахтаджян А.Л. Макроэволюционные процессы в истории растительного мира // Ботан. журн. – Т. 68.– 1983. № 12. – С. 1593-1603.
47. Толстоухов А.В. Глобализация. Власть. Экобудущее// Практична філософія. 2001. – № 2.
48. Толстоухов А.В., Хилько М.І. Екобезпечний розвиток: пошуки стратегам. − К., 2001. – 406 с.
49. Уайт Г. Георгафия, ресурсы и окружающая среда. – М.: Прогресс, 1990.– 554 с.
50. Уиттекер Р. Сообщества и экосистемы. – М.: Прогресс, 1980. – 327 с.
51. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Крисаченко В.С., Мовчан Я.И. Методологія геоботаніки. – К.: Наук. думка, 1991.– 271 с.
52. Экологическая альтернатива: Стоки беды. Знаки беды / Под общ. ред. М. Я. Лемешева. – М.: Прогресс, 1990.– 800 с.
53. White L. Jr. The Historical Roots of Our Ecologic Crisis // Science. – Vol. 155. – № 3767. – 1967. – Р. 1203-1207.
54. White R., Srezynski B. Getting behind Environmental ethics // Environ. Values. – 1992. – 1, № 4. – P. 285 – 296.
55. World Health Organizatiоn, Our Planet, Our Health: Report of the WHO Commision on Health and the Environment. — Geneva : WHO, 1992. — 300 s.