| Скачать .docx |
Реферат: Основні теорії макроекономіки
1. Макроекономіка як наука, її місце в системі економічних наук. Предмет, цілі та функції макроекономіки
Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого. Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін.
Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем.
М. як наука об'єктом свого дослідження має економічну систему суспільства як сукупність усіх елементів і сфер економіки і суспільних економічних відносин. Отже, предмет М. включає: – національну економіку як єдине ціле, тобто макроекономічну систему; окремі агрегати економіки, які охоплюють всі або великі групи однорідних або подібних індивідуальних економічних суб'єктів та їх економічні зв'язки (сфера матеріального і сфера нематеріального виробництва тощо); сфери економічної системи (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту); економічні зв'язки між суб'єктами економічної системи (соціально-економічні і організаційно-економічні відносини);
До основних функцій М. слід віднести: теоретичну або пізнавальну (дослідження економічної системи та її агрегатів, побудова моделей цих процесів); виховну (виховання макроекономічного мислення); прогностичну (прогнозування розвитку економічної системи); практичну (розробку рекомендацій для державної політики і створення конкретних макроекономічних моделей); методологічну (М. як складова економічної теорії є теоретичним фундаментом для цілого ряду економічних наук і навчальних дисциплін).
2. Макроекономіка «планової» та «підприємницької» систем
Економічна система в цілому є об'єктом вивчення М. Тому важливо визначити суть і структуру економічної системи (е.с.). В процесі виробництва, а також розподілу, обміну і споживання життєвих благ між її учасниками виникають певні відносини, які назвали економічними відносинами. Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів і послуг, а також на регулювання цієї діяльності у відповідності з метою суспільства.
Принципове значення для характеристики економічних систем мають форми власності на засоби виробництва і економічний механізм суспільства. Тобто відмінності між економічними системами визначаються, насамперед, відмінностями між цими їх елементами. Людству відомі два основних типи власності – спільна (колективна) (відносини між асоційованими (об'єднаними) власниками з приводу володіння, розпорядження і використання засобів виробництва і виробленого продукту) і особиста (приватна) (відображає відносини окремих власників до об'єктів власності як своїх особистих). Історично першою була колективна власність родової общини. Ринковий економічний механізм – це механізм регулювання економіки, що ґрунтується на приватній (корпоративній) власності і приватному підприємництві. Цю роль виконує ринок. В основі ринкового механізму лежать об'єктивні закони попиту і пропозиції, у взаємодії яких лежить ринкова ціна, яка і є регулятором обсягів виробництва і споживання суспільного продукту. Плановий економічний механізм виникає в умовах, коли не існує основи ринкового регулювання – приватної власності і конкуренції.
Отже, на ґрунті сказаного вище, можна зробити висновок: існує два типи економічних систем – ринкова і планова, або статична (одержавлена, фр. etat-держава). Ринкова економічна система характеризується переважно приватними формами власності на засоби виробництва (насамперед корпоративна власність) і специфічним ринковим механізмом попиту, пропозиції і ціни товару. У такій системі яскраво виражений особистий економічний інтерес, який є могутнім спонукальним мотивом економічної діяльності. Планова (статична) економічна система ґрунтується на тотальній державній власності і суб'єктивному механізмі державного планового регулювання, в якому на першому плані знаходяться не економічні, а політичні засоби впливу (політичне керівництво). Така система не має достатніх стимулів економічної діяльності, тому змушена широко застосовувати неекономічні методи примусу до праці. Співвідношення ринкового механізму і державного регулювання таке, що останнє існує як засіб забезпечення свободи дії першого, а його розвиток диктується потребами ринку. Отже, змішана економіка – це регульована ринкова економіка; сучасна ринкова економіка.
3. Змішана економічна система моделі змішаної економіки
У другій половині XIX ст. в економіці розвинутих країн відбулися значні зміни, які зумовили виникнення монополій та' створення передумов для державного втручання в економіку. З'явилися такі нові типи ринкових структур, як монополістична конкуренція, олігополія та чиста монополія. Прийшла так звана проміжна модель управління, що стала основою сучасної змішаної економіки. Вона називається змішаною, оскільки в ній поєднуються і ринкові, і державні механізми регулювання; існує велика різноманітність форм власності і, відповідно, різноманітні типи господарської діяльності; розвиваються процеси соціалізації економіки; принципово нову роль відіграє держава.
Важливою характеристикою сучасної змішаної економіки вважаються процеси соціалізації економіки, які проявляються у формуванні соціальної ринкової економіки. Загальна лінія на розвиток змішаної системи не означає одноманітності та стандартизації. Реально в різних країнах і регіонах складаються різні моделі змішаної економіки. Вони відрізняються один від одного своїм специфічним поєднанням різних форм власності, ринку та державного регулювання, капіталу та соціальності, економічної і постекономічне сторін. Ця особливість залежить від багатьох факторів: рівня і характеру матеріально-технічної бази, історичних та геополітичних умов формування суспільного устрою, національних та соціокультурних особливостей країни, впливу тих чи інших соціально-політичних сил і т.п. Більш того, в змішаній економіці, як правило, може домінувати та чи інша сторона параметрів.
Оцінимо деякі найбільш характерні моделі змішаної економіки, що склалися в світі. Американська модель – це ліберальна ринково-капіталістичного лістіческая модель, що передбачає пріоритетну роль приватної власності, ринково-конкурентного механізму, капіталістичних мотивацій, а також високий рівень соціальної диференціації. Японська модель – модель регульованого корпоративного капіталізму, в якій сприятливі можливості накопичення капіталу сполучаються з активною роллю державного регулювання у сферах програмування економічного розвитку, структурної, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики і з особливим соціальним значенням корпоративного (внутрішньофірмового) почала. Формування змішаної економіки простежується і в умовах перехідних економік, причому тут складаються різні моделі.
4. Національна економіка та економічна система
Методологія макроекономіки. Національна економіка, або господарство країни – це сукупність підприємств, домогосподарств і установ, які функціонують у межах певної держави. Ядром національної економіки є її галузі: промисловість, сільське господарство, будівельний комплекс, транспорт, зв'язок, банківська система, охорона здоров'я, освіта тощо. Промисловість у свою чергу поділяється на обробну й видобувну; обробна – на важку й легку і т.д. Співвідношення між окремими галузями економіки називають її галузевою структурою. Галузева структура відбиває суспільний поділ праці.
Ефективність функціонування національної економіки – задоволення поточних потреб суспільства, нагромадження національного багатства і стан довкілля – вирішальною мірою залежить від типу економічної системи. Економічна система – це спосіб організації національної економіки. Основними елементами економічної системи є, по-перше, спосіб узгодження діяльності суб'єктів господарського життя, або спосіб розв'язання основних проблем організації економіки; по-друге, власність на виробничі ресурси та виготовлені життєві блага. Методологія макроекономіки – сукупність підходів і прийомів пізнання економічних відносин і процесів на рівні економіки в цілому. Основи сучасної методології макроекономіки були закладені в XIX і початку XX ст., а поглиблені і розвинуті в 1936 р. у знаменитій роботі Дж.М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей».
5. Модель кругопотоку ресурсів і доходів. В основі макроекономічного аналізу лежить модель кругопотоку, яка відображає взаємопов’язаний і безперервний рух ресурсів, виготовлених продуктів і доходів, між економічними суб’єктами. У кожній національній економіці, є три основні економічні суб’єкти – домогосподарства, фірми та держава. Для простоти аналізу розглянемо спочатку двосекторну модель кругопотоку, яка відображає замкнену національну економіку, що містить лише два економічних суб’єкти – домогосподарства та фірми. На верхній частині рис. Показано ринок ресурсів. Тут домогосподарства, які безпосередньо або опосередковано (через власність на ділові підприємництва) володіють усіма ресурсами (працею, землею, капіталом, підприємницьким хистом), постачають ці ресурси підприємствам. Підприємства потребують ресурсів, бо саме за їхньою допомогою виробляють товари і послуги.
Платежі фірм домогосподарствам за ресурси називають доходами. Ці доходи домогосподарства привласнюють у вигляді заробітної плати (оплати праці), ренти (плати за землю), процента (плати за капітал) і прибутку (плата за підприємницький хист). Водночас платежі фірм за придбані ресурси є їхніми витратами. Ця схема кругопотоку містить два кола – внутрішнє й зовнішнє. Внутрішнє коло відображає рух ресурсів, товарів і послуг – потік за годинниковою стрілкою. Зовнішнє коло віддзеркалює грошовий потік доходів, витрат і споживчих видатків – проти годинникової стрілки. У нижній частині схеми показано ринок продуктів. Грошовий дохід, який домогосподарства отримують від продажу ресурсів, вони спрямовують на купівлю товарів і послуг. З цієї схеми видно, що у замкненій національній економіці доходи одних економічних суб'єктів є витратами інших. Якщо видатки домогосподарств із певних причин зменшуються, то фірми змушені скорочувати обсяги свого виробництва, що зменшує доходи, які визначають, у свою чергу, видатки, тобто попит на товари й послуги. Тому важливим завданням макроекономічної політики є стабілізація попиту в національній економіці.
6. Система національних рахунків. Загальна характеристика ВВП та ВНП. Принципи та методи розрахунку ВВП
Система національних рахунків (СНР) ― це система взаємопов’язаних економічних показників, які відображають загальні та найбільш важливі аспекти економічного розвитку, пов’язані з виробництвом і споживанням продуктів і послуг, розподілом і перерозподілом доходів, формуванням національного багатства країни. СНР базується на відповідних методологічних принципах, серед яких основними є:
1. Продуктивною є будь-яка економічна діяльність, яка приносить доход суб’єктам цієї діяльності, як у сфері матеріального, так і нематеріального виробництва.
2. В основі СНР лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво сукупного продукту і доходом, одержаним від його продажу.
3. СНР виходить із того, що економіка знаходиться у постійному кругообороті, а кругооборот ― це безперервний потік «доходи-витрати». Це означає, що витрати створюють доходи, а доходи є джерелом нових витрат, нові витрати створюють нові доходи і т.д.
ВВП ― це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік. За виробничим методом ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки за мінусом субсидії.
ВВП= ∑ (ВВ – МВ) + (ПП – С) , де ВВ ― валовий випуск окремих галузей, МВ ― матеріальні витрати окремих галузей, ПП ― продуктові податки, С ― субсидії; (ПП – С) ― чисті прод. подат.
ВВ ― це сукупна ринкова вартість товарів та послуг, вироблених за рік резидентами країни в базових цінах.
МВ ― витрати на придбання товарів та послуг для проміжного споживання.
ПП ― це податки, які стягуються пропорційно до кількості або вартості товарів та послуг, що виробляються, продаються чи імпортуються підприємствами – резидентами (ПДВ, АЗ, мито).
С ― це субсидії, що надаються п/п – резидентам із державного бюджету на відшкодування постійних збитків, які виникають у зв’язку з тим, що продажна ціна на окремі види продукції складається нижче від середніх витрат виробництва; субсидії на експорт, імпорт і т. ін. Валовий національний продукт (ВНП) – враховує вартість всього обсягу продукції і послуг в національній економіці, незалежно від місцезнаходження національних підприємств (у своїй країні чи за кордоном)
7. Показники системи національних рахунків. Реальні та номінальні величини макроекономічних показників. Цінові індекси
Макроекономічні показники системи національних рахунків. Система національних рахунків у відповідності з міжнародним стандартом включає ряд взаємопов'язаних між собою макроекономічних показників. На макрорівні об'єднує найважливіші економічні показники, визначає найбільш суттєві зв'язки між ними, і на цій основі здійснюються аналітичні розрахунки, які забезпечують зміни макроекономічних пропорцій, враховують вплив різних факторів на соціально-економічні процеси та визначають можливості управління ними. До макроекономічних показників відносяться: валовий сукупний продукт, національний доход, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт, чистий національний продукт, національний доход, особистий доход, використаний доход. До їх складових структуроутворюючих елементів входять: Матеріальні затрати; Амортизація; Непрямі податки (ПДВ, акцизний збір і т.д.); Нарахування на зарплату (соц. страх, Фонд Чорнобиля і т.д.); Прямі податки (податок на прибуток); Особисті податки громадян; Оплата праці; Рентні платежі; Прибуток; Трансфертні платежі і виплати населенню. Макроекономічні показники не враховують
позаринкову діяльність – працю домогосподарок та інші роботи в домашньому господарстві, які задовольняють власні потреби; товари та послуги тіньової економіки, яка в сучасних умовах виробляє до 65% обсягу ВНП. Урядові трансфертні платежі – це державні виплати індивідам, які не обумовлюються безпосередньо їхньою участю в суспільному виробництві. До них належать допомога по безробіттю, пенсії ветеранам, допомога людям похилого віку та хворим. Реальні та номінальні величини. Цінові індекси. Номінальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що існують на момент виробництва:
де q. – обсяг виробництва ї'-го товару в поточному році; – ціна і-го товару в поточному році Рі
. Таким чином, на величину номінального ВВП впливають два процеси: 1) динаміка обсягу виробництва 2) динаміка рівня цін. Реальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва: де
р0 – ціна г'-го товару в оазисному році. Враховуючи описане, реальний ВВП можна розрахувати шляхом коригування номінального ВВП на індекс цін
Звідси випливає, що
Якщо величина індексу цін менша за одиницю (/ < 1), то відбувається коригування номінального ВВП у бік збільшення, яке називається гафлюванням. Якщо ж величина індексу цін більша за одиницю (/ >1), то відбувається дефлювання – коригування номінального ВВП у оік зменшення. Для здійснення названих коригувань використовують цінові індекси Ласпейреса, Пааше і Фішера (цінові дефлятори).
Індекс Ласпейреса (або аґреґатний індекс цін) показує, як змінюються ціни за два періоди, що порівнюються, якщо структура виробленого ВВП залишається незмінною. Вагами в цьому випадку є товарна структура виробництва базисного періоду, а тому зміни у виробництві та споживанні, пов'язані з науково-технічним прогресом, не враховуються. Індекс має вигляд 
де 
– ціни відповідно в поточному і базисному періодах; q0 – обсяг виробництва в базисному періоді. Цей індекс дещо завищує темп зростання рівня цін, оскільки при його розрахунку нехтують тим фактом, що із зміною цін, безперечно, відбуваються зміни в структурі споживчих товарів. Індекс Ласпейреса, розрахований для фіксованого «кошика» споживчих товарів і послуг (qk), називають індексом споживчих цін 
Фіксований споживчий кошик складається приблизно із 300 найменувань товарів і послуг, які купуються типовим міським мешканцем. Індекс побудовано так, що ціна кошика у базисному періоді береться за 100%, а тому значення індексу вказує на те, на скільки відсотків змінилася ціна товарів – компонентів споживчого кошика у поточному періоді в порівнянні з попереднім. Індекс споживчих цін розраховується щомісячно, є оперативним і найпоширенішим показником рівня інфляції. Індекс Паагие частково усуває обмеженість індексу Ласпейреса, оскільки вагами в даному випадку є товарна структура виробництва поточного року. Індекс має вигляд: 
де
– обсяг виробництва в поточному періоді. Індекс Пааше, розрахований для сукупності товарів і послуг, що входять до складу ВВП, називається дефлятором ВВП Оскільки 
на цей індекс впливають структурні зрушення, які компенсують підвищення цін на окремі товари, вважається, що дефлятор ВВП недооцінює зростання загального рівня цін. дефлятор ВВП не відображає зміну цін на імпортні товари, оскільки імпорт не входить до складу ВВП. Але до споживчого кошика входять імпортні товари, тому в індексі споживчих цін знаходить відображення зміна цін і на імпортні товари. Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів Ласпейреса і Пааше, усуває їхню обмеженість.
8. ВВП та економічний добробут
Реальний ВВП на душу населення використовується на практиці як найобґрунтованіша характеристика економічного добробуту. Проте в такій ролі він має значні недоліки. По-перше, від величини ВВП варто було б відняти вартісну оцінку так званих негативных факторів (забруднення повітря і води, шум, перенаселення тощо), які пов'язані з його виробництвом і, зрозуміло, завищують рівень нашого матеріального добробуту. Скажімо, виробник забруднює річку, держава витрачає кошти на її очищення, що збільшує показник ВВП, проте вартість забруднення не вираховується. По-друге, до ВВП не внесена вартість неринкових операцій (робота домогосподарки; робота тесляра, який займається ремонтом власного будинку; праця вченого, який пише безкоштовно наукову статтю; безоплатна праця добровольців). Всі ці види діяльності є доцільними з точки зору економіки, проте, у відповідності із загальноприйнятою методологією, не враховуються при розрахунку ВВП. По-третє, у ВВП, на жаль, не відображається вартісна оцінка дозвілля (збільшення вільного часу, яким люди розпоряджаються) і не відображається повною мірою покращення (або ж погіршення) якості товарів, а це, безумовно, є одним із мірил економічного добробуту. Дуже важко ввести в розрахунки ВВП обсяг продукції, створений тіньовим сектором. Це призводить до заниження офіційного рівня ВВП. Наша мета – максимально «покращити» показник ВВП, з тим щоб він міг бути дійсно адекватною характеристикою економічного добробуту. Тому із офіційного обсягу ВВП потрібно: відрахувати вартість впливу на економіку негативних факторів; додати вартісну оцінку неринкових операцій; додати обсяг продукції, створений тіньовим сектором економіки; додати вартісну оцінку дозвілля та покращення якості товарів. Ці перетворення дають показник чистого економічного добробуту. Його вивели в 1972 році професори Вільям Нордгауз і Джеймс Тобін з Єльського університету. ЧЕД не підраховується на підставі тієї методики і тієї інформації, що наявна в нашому розпорядженні. Він головним чином нагадує про те, що показник ВВП не є досконалим мірилом економічного добробуту. Проте, як би там не було, але це найкращий макроекономічний показник, який ми маємо на сьогодні і яким користується весь світ.
9. Класична теорія макроекономічної рівноваги
Теорія макроекономіки як наука є теоретичною базою економічної політики держави. Але її практичне застосування ускладнюється тим, що вона представлена великою сукупністю конкуруючих між собою теоретичних доктрин. Кожна з них по-різному уявляє механізм функціонування економіки з ринковими відносинами, і в першу чергу, по-різному бачить співвідношення між ринком і державою, дає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки. Зазначена обставина дезорієнтує управлінську практику щодо встановлення причин затяжної економічної кризи в Україні та породжує крайнощі в пошуках адекватних моделей її подолання: від шокової терапії до еволюційних перетворень; від класичного капіталізму до державного соціалізму, що викликає гострі політичні суперечки та велику соціальну напругу в суспільстві. Крім того, незважаючи на значну кількість макроекономічних теорій, всі вони зорієнтовані на розвинутий ринок і майже не торкаються перехідної економіки. У системі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних : класична, кейнсіанська, монетаристська, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очікувань. Отже, щоб мати уявлення про роль держави як суб'єкта макроекономічного регулювання, слід розкрити концептуальні положення цих теорій. Найбільш видатними представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей. В основі будь-якої макроекономічної теорії лежить питання про те, за допомогою яких механізмів в економіці забезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів. Згідно з класичною теорією механізм ринкового саморегулювання економіки складається з декількох елементів . Перший – ситуація, коли величина сукупних витрат буде недостатньою для виробництва потенційного ВВП, є малоймовірна. Якщо навіть сукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційною величиною, то досить швидко такі важелі ринкового регулювання, як ціна і зарплата примусять економічних суб'єктів збільшити сукупні витрати до потенційної величини. Прихильники класичної теорії визнають дестабілізуючий вплив заощаджень на рівновагу між доходами і витратами. Проте, на їхню думку, дана обставина не вимагає державною втручання в економіку. Ринковий механізм здатний самостійно й досить швидко ліквідувати цей дисбаланс через взаємодію між товарним та грошовим ринками. У цьому полягає суть другого елемента класичної теорії про ринкове саморегулювання. Та частка доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається на товарний ринок у вигляді інвестицій. Згідно з класичною теорією ця умова забезпечується грошовим ринком через коливання процентної ставки під впливом попиту і пропозиції на цьому ринку. Суб'єктами грошового ринку є, з одного боку, домогосподарства як власники заощаджених грошей, з іншого – підприємці, які пред'являють попит на ці гроші з метою інвестування економіки. Рівновага між величиною запропонованих грошей і попитом на них досягається процентною ставкою. Якщо запропонований обсяг заощаджених грошей перевищує попит на них з боку інвесторів або зменшується порівняно з ним, то процентна ставка знижується або піднімається і завдяки цьому урівноважує їх між собою. Це означає, що рівноважна процентна ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично. За цих умов необхідність державного втручання в економіку не виникає. Оскільки падіння попиту на продукцію стає загальним, виробники під впливом конкуренції змушені знижувати ціни, щоб уникнути затоварювання. Отже, поява надмірних заощаджень викликає зниження цін, які збільшують реальну величину сукупних витрат і відновлюють сукупний попит на рівні повної зайнятості. Тому заощадження викликають зниження цін, а не зменшення обсягів виробництва і зайнятості. Зниження товарних цін за інших незмінних умов може зменшити прибутковість виробництва товарів, що може стримати виробників від бажання збільшувати пропозицію до потенційного рівня. Підсумовуючи, можна стверджувати, що згідно з класичною теорією механізм процентної ставки, гнучких товарних і ресурсних цін надає ринку здатність автоматично підтримувати повну зайнятість в економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку, тобто найбільш раціональною має бути політика державного невтручання.
10. Кейнсіанська теорія макроекономічної рівноваги
Кейнсіанська економічна теорія оспорює існування такого механізму саморегулювання. На основі емпіричних даних, отриманих в період Великої Депресії, Д. Кейнсу вдалось доказати, що повна зайнятість в нерегульованій економіці може виникнути тільки випадково. Рівновага попиту і пропозиції, як правило, неспівпадають з повною зайнятістю ресурсів. Однією із причин такого неспівпадання являється неспівпадання планів інвестицій і заощаджень, які являються різними економічними агентами по різним мотивам і визначаються різними факторами.
Мотиви заощаджень домашніх господарств: купівля дорогих товарів; забезпечення старості; страхування від непередбачених обставин (хвороба, нещасний випадок і т.д.); забезпечення дітей в майбутньому.
Мотиви інвестицій фірм: максимізація норми чистого прибутку; реальна ставка процента – плата за придбання грошового капіталу для інвестування – враховується при складанні планів інвестицій.
Згідно кейнсіанської економічної теорії не ставка процента, а величина доходу домашніх господарств являється основним фактором, визначаючим динаміку вживання і заощаджень. При цьому зберігається та частина доходу, яка залишається після здійснення всіх споживчих видатків. Вплив ставки процента грає відносно невелику роль по відношенню до впливу доходу на споживання і заощадження. В той же час, динаміка інвестицій визначається передусім динамікою процентних ставок, що знаходить відображення у відповідних функціях споживання, заощаджень і інвестицій.
Сукупні показники утворюються шляхом агрегування, тобто об'єднанням великої кількості одиничних показників в агрегати (сукупності). Зокрема, ціни на окремі товари і послуги в масштабах макроекономіки характеризуються як загальний рівень цін – як сукупна пропозиція, а суспільна потреба в товарах і послугах, представлена доходом нації, при даному рівні цін – як сукупний попит.
Саме сукупний попит є центральною ланкою макроекономічної кейнсіанської моделі (на відміну від класичної, де в центрі уваги була пропозиція).З ефективним попитом Кейнс пов'язував суть своєї теорії.
Сукупний попит знаходиться в оберненій залежності від рівня цін. Подібна залежність уже розглядалась в законі попиту (тема 1). Графічне зображення цієї залежності дано на рисунку, де АD – крива сукупного попиту.
На поведінку сукупного попиту впливають інші фактори: 1) ефект процентної ставки; 2) ефект багатства; 3) ефект імпортних закупівель.
Ефект процентної ставки полягає у тому, що із зростанням загального рівня цін зростає і процентна ставка, що веде до скорочення споживчих витрат та інвестицій. У свою чергу, це спричиняє зменшення сукупного попиту. Ефект багатства, або ефект матеріальних цінностей (касових залишків) проявляється у зменшенні фінансових активів домашніх господарств (банківських строкових рахунків та облігацій) при зростанні загального рівня цін. Ефект імпортних закупівель полягає у зменшенні сукупного попиту на вітчизняні товари, якщо ціни на них будуть вищі, ніж на зарубіжні.
Розглянуті фактори показують зміну сукупного попиту під впливом зміни цін. Але сукупний попит може змінюватись і під тиском інших, нецінових факторів. До них відносять: 1) зміну в споживчих витратах при зміні обсягу фонду споживання; 2) зміну в інвестиційних витратах при зміні обсягу фонду нагромадження; 3) зміну в державних витратах при зміні державних доходів; 4) зміну у вартості чистого експорту при зміні торгового балансу країни. Якщо усі ці зміни будуть відбуватись у бік зменшення, то крива сукупного попиту зміститься вліво (АD1 на рисунку); якщо усі вони діятимуть у бік збільшення, крива попиту зміститься вправо(АD2). Все це відбуватиметься незалежно від зміни рівня цін.
11. Модель простого і розширеного відтворення сукупного суспільного капіталу
У процесі розширеного відтворення різні частини суспільного продукту (ССП) виконують різні функції й тому виступають у різних формах. Та частина суспільного продукту, за рахунок якої відновлюються спожиті засоби виробництва, виступає як фонд заміщення (ФЗ). Після реалізації суспільного продукту вона повинна бути знову повернена у виробництво, щоб забезпечити початок нового виробничого циклу.
Частина суспільного продукту, яка надходить у споживання у вигляді оплати праці, доходів підприємців, різноманітних соціальних виплат, складає фонд споживання (ФС). Частина, яка йде на нагромадження (розширення виробництва), – це фонд нагромадження (ФН). Отже, функціональна структура суспільного продукту може бути представлена як сукупність трьох його функціональних форм: ССП = ФЗ + ФС + ФН. В умовах ринкової економіки суспільний продукт виступає як у вартісній, так і в натурально-речовій формах. Вартісна структура суспільного продукту – це сума вартості спожитого постійного капіталу (С), змінного капіталу (V) й додаткової вартості (т). Розгляд суспільного продукту за вартістю дає можливість з'ясувати, як в умовах ринкової економіки формується сукупний попит і в яких формах.
Хоча таблиця Кене була внутрішньо суперечливою: він, наприклад, виходив з того, що продуктивною є лише праця в землеробстві, що промисловий клас – «безплідний», тобто ніякого прибутку не створює, проте вона дала поштовх для серйозних досліджень процесу відтворення суспільного капіталу на макрорівні. Хоча спроба Кене проаналізувати відтворення всього суспільного капіталу розцінюється тепер як геніальна, сучасниками вона не була правильно оцінена й тому довгий час не отримувала подальшого розвитку. Лише через сто років К. Маркс, використовуючи економічну таблицю Кене як відправну модель, побудував свої схеми відтворення. Що вони собою являють? К. Маркс вперше поділив суспільне виробництво на два підрозділи, а суспільний продукт став розглядати як у вартісній, так і в натурально-речовій формах, що дало можливість визначити напрями формування сукупного попиту, а на цій основі встановити пропорції, необхідні для того, щоб суспільне виробництво повторювалось безперервно, нарощуючи свій потенціал, тобто, щоб ішов процес економічного зростання. При аналізі відтворення суспільного капіталу К. Маркс, як і Кене, застосовує ряд припущень (абстракцій). По-перше , капіталістичне виробництво розглядається в чистому вигляді. Це означає абстрагування від докапіталістичних форм виробництва й припущення, що все виробництво ведеться капіталістичним шляхом, а все суспільство складається лише з найманих робітників і підприємців. Хоча в дійсності чистого капіталізму не існує. По-друге, допускається, що всі товари продаються й купуються згідно з вартістю. Хоча в кожному конкретному випадку такий збіг практично неможливий. Таке припущення виправдане тим, що в кінцевому результаті відхилення цін від вартості взаємно врівноважується. По-третє , не беруться до уваги операції по зовнішній, торгівлі. Це стає можливим, оскільки країни не тільки вивозять товари, але і ввозять їх, що породжує певну рівновагу в суспільстві. Ці абстракції не тільки необхідні, але й науково виправдані. Вони дають можливість, не ускладнюючи процес дослідження, вирішити складну проблему реалізації суспільного продукту й на основі цього з'ясувати необхідні пропорції відтворення суспільного капіталу.
Які ж висновки випливають з проробленого К. Марксом аналізу відтворення суспільного капіталу? Вони наступні: 1 реалізація сукупного продукту на макрорівні в принципі можлива, отже, суспільне виробництво може розвиватися без економічних криз; 2) проте ця реалізація безперешкодно може проходити лише за певних умов, будь-яке порушення яких викличе деформацію процесу відтворення. Отже, головна проблема, яку намагалися розв'язати і Кене, і Маркс, була проблемою макроекономічної рівноваги, а також з'ясування умов, за яких вона існує. За своїм змістом поняття «економічна рівновага» – це такий стан економіки, при якому досягається стале врівноваження та взаємне збалансування структур, що протистоять одна одній (виробництво й споживання, попит і пропозиція).
12. Міжгалузевий баланс
Міжгалузевий баланс (у міжнародній практиці баланс затрати – випуск) дає найбільш повний вихідний статистичний матеріал для аналізу виробництва й розподілу суспільного продукту й для планування економічно обґрунтованих народногосподарських пропорцій. Застосування цього методу є особливо важливим для України з її розбалансованою економікою.
Статична модель «витрати-випуск» або модель міжгалузевого балансу (МГБ) є основою багатьох лінійних моделей виробничого сектора економіки. Вона базується на понятті «чиста галузь» (галузь):
1) галузь випускає лише один продукт;
2) кожен продукт випускається лише однією галуззю;
3) кожна галузь має єдину технологію;
4) не допускається заміщення ресурсів.
Припустимо, що весь виробничий сектор народного господарства (н/г) розбито на n чистих галузей. В процесі виробництва кожна з галузей потребує, взагалі кажучи, продукцію вироблену, іншими галузями. Отже, виробляється n продуктів. І нехай в масштабі н/г маємо балансовий звіт за підсумками певного періоду.
Умовою взаємно-однозначної відповідності МГБ-ів, які використовують різні показники (вимірники), є незмінне співвідношення масштабів цих показників за кожним видом продукції. Наприклад, якщо в одному МГБ (в натуральному виразі) електроенергія вимірюється в кіловат-годинах, а в іншому (у вартісному виразі) – в гривнях, то кожній гривні електроенергії завжди повинна відповідати одна й та ж кількість кіловат-годин, як би ця енергія не використовувалася.
13. Цикли ділової активності. Відхилення реального ВВП від потенційного рівня. Поняття, види та типи інфляції
Зростання і падіння обсягів національного виробництва, цін, процентних ставок і зайнятості складають діловий цикл, який є характерною рисою ринкової економіки. Економічний цикл (цикл ділової активності) – це періодичний підйом або спад реального ВВП на фоні загальної тенденції до зростання. Причинами циклічності можуть бути: – технічні нововведення (НТР); – політичні й випадкові події; – зміни в кредитно-грошовій політиці (коливання обсягів грошової маси); – нестача національних інвестицій; В макроекономіці не існує цілісної теорії економічного циклу, й економісти різних напрямків концентрують свою увагу на різних причинах циклічності. Але більшість з них вважають, що рівень сукупних витрат (D = С + G +I + NE) безпосередньо визначає рівень зайнятості і безробіття. Окремі економічні цикли суттєво різняться між собою за тривалістю та інтенсивністю, проте всі вони складаються з одних і тих самих фаз. При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, відсоткової ставки, обсяг грошової маси і т. п. Проте основними індикаторами фази циклу слугують: рівень зайнятості; рівень безробіття; обсяг випуску. І. Економічний цикл (цикл ділової активності) характеризується періодичним зростанням та падінням ділової активності, яке проявляється у формі невідповідності попиту і пропозиції. У загальному виді цикл представляє собою результат коливання різних показників економічної активності (темпів зростання ВНП, загального обсягу продажу, загального рівня цін, рівня безробіття, завантаження виробничих потужностей та ін.). Отже, цикл поділяється на 4 фази : І – пік або бум; ІІ – спад (депресія); ІІІ – дно або криза (нижня точка спаду). Зростання і падіння обсягів національного виробництва, цін, процентних ставок і зайнятості складають діловий цикл, який є характерною рисою ринкової економіки. Отже, економічний цикл (цикл ділової активності) – це періодичний підйом або спад реального ВВП на фоні загальної тенденції до зростання. Фактичний реальний обсяг випуску коливається при цьому навколо потенційного рівня ВВП, під яким ми розуміємо обсяг виробництва за умови повної зайнятості ресурсів. Він опускається нижче цієї позначки під час спаду, потім поступово повертається до неї, а інколи навіть перевищує цей рівень під час чергового підйому економіки. Коливання фактичного обсягу ВВП навколо потенційного характеризується показником, який має назву «розрив ВВП»:
де Y – фактичний обсяг виробництва, Y2
– потенційний ВВП.
Коли Y<Y2 ми говоримо про відставання ВВП – це обсяг продукції, який економіка втрачає через неповне використання свого виробничого потенціалу. Значно рідше зустрічається ситуація перевищення фактичним ВВП потенційного свого рівня Y<Y2 Проте тривалий час перевищення фактичного ВВП над потенційноможливим зберігатися не може. Поняття інфляції. Інфляція попиту та інфляція витрат. Стагфляція. Інфляція означає зростання загального рівня цін (або, іншими словами, це є падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя). Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у відсотках) та 100%: Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:
д
– відповідно, ціновий індекс у поточному і минулому періодах.
«Протилежним до інфляції поняттям є дефляція , яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується. Дефляція трапляється вкрай рідко. Дезінфляція означає сповільнення темпів інфляції . В економіці немає якогось одного виду інфляції, оскільки вона виникає під впливом багатьох факторів. Одні види інфляції зумовлює попит, інші – пропозиція. Тому й розрізняють два типи інфляції: інфляція попиту, інфляція пропозиції. Одним з головних потрясінь для інфляції може стати якась зміна (скажімо, зміни у споживчих та інвестиційних витратах, урядових видатках, чистому експорті), що призводить до зміни сукупного попиту, і обсяг виробництва виходить за межі потенційного. Інфляція попиту спостерігається, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни, намагаючись зрівноважити пропозицію і попит, зростають. Інфляція попиту була притаманна нашій економіці на початку 90-х років, коли радянський уряд фінансував свій бюджетний дефіцит, скориставшись друкарським верстатом, коли величезні черги людей збиралися в магазинах з метою позбутися зайвих грошей і придбати якомога більшу кількість товарів «про запас».
Інфляція витрат пов'язана із скороченням сукупної пропозиції внаслідок дії несприятливих зовнішніх шоків – підвищенням цін на сировину, матеріали, підвищенням номінальної заробітної плати тощо, які сприяють зростанню витрат виробництва, падінню обсягів випуску і зайнятості, зростанню безробіття. Цей тип інфляції призводить до стагфляції – ситуації в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.
Інфляція і процентні ставки. Ефект Фішера Припустімо, що Ви поклали свої заощадження на банківський рахунок під 6% річних. Наступного року Ви знімаєте свої заощадження разом із сумою нарахованих процентів. Чи стали Ви на 6% багатшими у порівнянні з тим періодом, коли вкладали свої кошти в банк минулого року? Відповідь на це запитання залежить від того, що розуміти під словом «багатший». Дійсно, грошей Ви тепер матимете на 6% більше. Але як змінилися ціни на товари та послуги за рік, що минув? Коли вони зросли, скажімо, на 4%, то кількість товарів і послуг, які Ви зможете тепер придбати, зросла лише на 2%. А коли б рівень інфляції склав 10%, то Ваша купівельна спроможність насправді скоротилася б на 4%. Економісти називають банківський процент номінальною процентною ставкою, а збільшення Вашої купівельної спроможності – реальною процентною ставкою. Якщо номінальну процентну ставку позначити через і, реальну процентну ставку – r, а інфляцію – П, то залежність між цими трьома змінними може бути записана як: Тобто r=i – П, реальна процентна ставка є різницею між номінальною процентною ставкою та рівнем інфляції. Перегрупувавши члени цього рівняння відносно реальної процентної ставки, побачимо, що номінальна процентна ставка є сумою реальної процентної ставки і рівня інфляції : і=r+П Рівняння, записане у такому вигляді, має назву рівняння Фішера. Воно вказує на те, що номінальна процентна ставка може змінюватися під впливом двох причин: внаслідок зміни реальної процентної ставки або ж внаслідок зміни рівня інфляції. У відповідності з рівнянням Фішера, збільшення рівня інфляції на 1% призводить до підвищення номінальної процентної ставки на 1%. Це співвідношення між рівнем інфляції і номінальною процентною ставкою має назву ефекту Фішера.
Інфляція та реальний доход. Очікувана і непередбачена інфляція. Помірна інфляція. Галопуюча інфляція. Гіперінфляція. Інфляція впливає на економіку через: перерозподіл доходу і багатства між різними групами людей; спотворення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів. Непередбачена інфляція перерозподіляє багатство між різними групами людей. Вона звичайно сприяє боржникам, групам людей і спекулянтам. Водночас вона шкодить кредиторам, групам з фіксованими доходами, власникам заощаджень. Непередбачене зниження темпів інфляції дає протилежний ефект. Очікувана інфляція. Припустімо, що всі ціни зростають щороку на 5%, і всі реальні процентні ставки саме такі, якими вони були б, якби ціни залишалися стабільними. Чи хтось турбуватиметься такою інфляцією? Відповідь: ні. Існує три категорії інфляції: помірна, галопуюча, гіперінфляція. Помірна інфляція характеризується повільним зростанням цін: щорічний рівень інфляції вимірюється однозначним числом. Галопуюча інфляція – це інфляція, що вимірюється двозначними чи тризначними числами (50 або 300% за рік). Люди намагаються вкласти свої гроші за кордоном, що призводить до скорочення внутрішніх інвестицій. Гіперінфляція – це третій вид інфляції: ціни зростають на тисячі, мільйони чи навіть мільярди процентів на рік. Гіперінфляція, як. правило, пов'язана з нерозумною державною політикою, руйнівно впливає на обсяг національного виробництва і зайнятість, може підірвати фінансову систему і прискорити крах.
14. Робоча сила та безробіття. Основні характеристики та показники. Чинники вияву. Проблема повної зайнятості. Втрати від безробіття. Закон Оукена
Надмірне безробіття призводить до значних економічних та соціальних втрат. Головна «ціна» безробіття – невипущена продукція. Коли економіка не в змозі створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто хоче і може працювати, потенціальне виробництво втрачається безповоротно. Безробіття на дає змоги суспільству постійно рухатися вгору по кривій своїх потенційних можливостей. Цю втрачену продукцію ми визначили в попередньому параграфі як розрив ВВП. Чим більший рівень безробіття, тим значнішим буде відставання ВВП. Відомий дослідник в царині макроекономіки Артур Оукен математично виразив зв'язок між рівнем безробіття та відставанням в обсязі виробленого ВВП. Цей зв'язок відомий нині як закон Оукена.
Відомі дві формули зазначеного взаємозв'язку: 1) Коли потрібно з'ясувати, як впливає зміна рівня циклічного безробіття на відхилення фактичного рівня ВВП від потенційно можливого, користуються формулою. Коефіцієнт /? найчастіше має значення в межах від 2 до 2,5. Це дає змогу зробити такий висновок: якщо циклічне безробіття в економіці становить 1%, то відставання фактичного обсягу виробництва від потенційно можливого дорівнюватиме 2-н2,5%. 2) Можна визначати також вплив динаміки фактичного рівня безробіття на динаміку реального ВВП за два періоди, які порівнюються між собою. Тоді варто скористатися іншою формулою:
де Y1 – фактичний обсяг виробництва в поточному році; Yg – фактичний обсяг виробництва у попередньому році; и1 – фактичний рівень безробіття в поточному році; ид – фактичний рівень безробіття у попередньому році. Ця формула свідчить, що: а) коли рівень безробіття не зміниться у порівнянні з попереднім (u^Ug), то темп зростання реального ВВП дорівнюватиме 3%. Цей показник називають темпом зростання потенційного ВВП, а його значення обумовлено приростом населення, нагромадженням капіталу та науково-технічним проґресом; б) при збільшенні рівня безробіття на 1% у порівнянні з попереднім роком (и^Пд^іУо), реальний ВВП скоротиться на 2%. Закон Оукена розкриває істотний зв'язок між ринком продукту і ринком праці та ще раз нагадує про те, що безробіття є основною проблемою сучасного суспільства. Коли рівень безробіття високий, ресурси використовуються не повністю, значна частина продукту не добирається, доходи населення зменшуються.
15. Інфляція і процентні ставки. Ефект Фішера. Інфляція та реальний доход. Категорії інфляції. Взаємозв’язок інфляції та безробіття. 13-й білет весь! 16. Використовуваний дохід і споживання. Інструменти для аналізу споживання і заощадження
Переважна частина (приблизно 2/3) виробленої продукції йде на споживання (С). Пригадаємо, що та частина доходу, яка залишилася після сплати всіх податків (Y-T), називається використовуваним доходом. Люди поділяють свій використовуваний доход на споживання (С) та заощадження (S), тобто 
Заощадження – це частина використовуваного доходу, яка не споживається. Залежність між обсягом споживання і використовуваним доходом має назву функції споживання: C=C (Y-T). Детальніше функцію споживання Дж. Кейнса можна показати у вигляді: де: а – C=a+b*(Y-T) автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від використовуваного доходу (наприклад, проживання в борг, за рахунок заощаджень, субсидій.; b – гранична схильність до споживання (МРС) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю, і визначається за формулою:
де:.
– приріст споживчих витрат; 
– приріст використовуваного доходу. 
набуває значення в інтервалі від 0 до 1, тобто одна додаткова одиниця використовуваного доходу збільшує обсяг споживання, але на величину меншу від 1. Це пояснюється тим, що кожна гривня доходу, яка не споживається, – заощаджується. І кожна гривня додаткового доходу витрачається або на додаткове споживання, або на додаткове заощадження. З геометричної точки зору гранична схильність до споживання (МРС) – це кут нахилу кривої споживання мал.
Найпростіша функція заощадження має вигляд: Де S= – a+(1-b)*(Y-T), а – автономне споживання; (1-Ь) – гранична схильність до заощадження; Y – доход; Т – податкові відрахування. Оскільки частина кожної гривні, яка не споживається, обов'язково заощаджується, то гранична схильність до споживання і гранична схильність до MPC+MPS=1
заощадження в сумі дорівнюють одиниці: Середня схильність до заощадження (APS) – це частина використовуваного доходу, яку домогосподарства заощаджують, тобто APS=S/Y
. У короткостроковій перспективі із збільшенням доходу зростає частка споживання так званих «люксових благ», серед яких найбільшим «люксовим благом» є заощадження (про це стверджують закони, або «якісні схеми поведінки», Ернста Енґеля), а тому середня схильність до споживання має тенденцію до зменшення, а середня схильність до заощадження зростає. Проте в довгостроковій перспективі середня схильність до споживання стабілізуться. На відміну від Дж. Кейнса, сучасні дослідники показали, що споживання
– функція не лише від поточного використовуваного доходу (хоча цей фактор і є основним!). На його обсяги впливають також рівень нагромадженого багатства, процентна ставка, розвинена система соціального захисту (яка спричиняє зменшення особистих заощаджень), раціональні очікування споживачів тощо.
17. Інвестиційна діяльність та підхід до її формування
В умовах глибоких економічних змін, зумовлених реформуванням адміністративно-командної економіки України в ринкову, особливо актуальною є задача ефективного розміщення інвестиційних ресурсів та грамотного управління інвестиційною діяльністю підприємств, оскільки саме інвестиції виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу з економічної кризи та надійним механізмом соціально-економічних перетворень, формують виробничій потенціал на новій науково-технічній основі, що неодмінно призводить до підвищення якісних показників господарської діяльності. Узагальнення підходів до трактування поняття «інвестиції» дозволяє визначити їх як цілеспрямовані вкладення капіталу у будь-які матеріальні та нематеріальні активи (інструменти) на певний строк з метою одержання доходу або досягнення іншого корисного ефекту. Найчастіше інвестор для досягнення своїх цілей працює не з окремим активом (окремим проектом, фінансовим інструментом тощо), а з деяким їх набором – інвестиційним портфелем, сенс формування якого полягає в поліпшенні умов інвестування завдяки досягненню нової інвестиційної якості шляхом надання сукупності активів таких інвестиційних характеристик, які є недосяжними з позиції окремо взятого активу і можливі лише при їх комбінації. При визначенні доцільності та виборі напряму інвестування основною задачею є визначення економічної ефективності вкладення коштів в ту чи іншу інвестиційну цінність як елемент портфеля. Звичайно прийняття рішень з інвестування у той чи інший актив, тобто процес вибору і формування інвестиційного портфеля, містить наступні етапи: вибір інвестиційної політики, пошук привабливих об’єктів інвестування, формування інвестиційного портфеля та управління інвестиційним портфелем. Вибір інвестиційної політики полягає у формуванні мети інвестора, що ґрунтується на прийнятних для нього критеріях доходності, зростання, ризику та ліквідності, визначенні обсягів та термінів розміщення інвестиційних ресурсів і виборі потенційних типів активів для включення в інвестиційний портфель відповідно до обраної стратегії та тактики поведінки інвестора. Пошук привабливих об’єктів інвестування передбачає визначення в певний термін часу активів з привабливими інвестиційними якостями за допомогою методів технічного та фундаментального аналізу, комплексу економетричних моделей. Етап формування інвестиційного портфеля містить визначення конкретних активів для вкладання коштів, а також пропорцій розподілу інвестиційного капіталу між цими активами на основі комплексу оптимізаційних моделей, які дозволяють сформувати оптимальний для інвестора портфель, ґрунтуючись на прийнятному для нього співвідношенні доходності і ризику.
18. Чинники споживання і заощадження
Чинники споживання та заощадження, які не залежать від доходу і впливають на функції споживання і заощадження, зміщуючи їх графіки [5]:
· багатство. Зростання багатства (нерухомість, фінансові активи) зміщує графік споживання вгору, а графік заощадження – вниз;
· податки. Зниження податків збільшує післяподатковий дохід, і тому зростають споживання і заощадження, і навпаки;
· рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження, і навпаки;
· відрахування на соціальне страхування. Збільшення відрахувань скорочує споживання і заощадження;
· очікування. Очікування зростання грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат;
· споживча заборгованість. Зростаюча споживча заборгованість зменшує споживання та заощадження, і навпаки;
· відсоткова ставка. Зі зростанням відсоткової ставки поточне споживання зменшується, а заощадження зростають
Найпоширенішими формами заощаджень є нагромадження у вигляді готівки, внесків в банки, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів. З іншого боку, фірми в середньому витрачають більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції. Це пояснюється тим, що, окрім платежів за ресурси, які необхідні для підтримки обсягу виробництва на поточному рівні, фірми повинні здійснювати інвестиції (I).
Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати. Споживання (Consumption – С) – це частина використовуваного доходу, який не заощаджується: С = Y – S. Функція споживання – це залежність між обсягом споживання і доходом, який використовується. Дане поняття запроваджене Кейнсом і має такий вигляд: C = a + b • (Y – T), де а – автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від використовуваного доходу (наприклад, проживання в борг, за рахунок заощаджень або субсидій); b – гранична схильність до споживання (МРС) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю. Функція заощадження – це залежність між обсягом заощаджень і доходом, що використовується. Має такий вигляд: S = – a + (1 – b)• (Y – T)‚ де S – величина заощаджень у приватному секторі; а – автономне споживання; (1-b) – гранична схильність до заощадження; Y – доход; Т – податкові відрахування. Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що й доход. Однак споживання залежить не лише від доходу, але й від так званої граничної схильності до споживання.
19. Сутність та аналіз інвестицій. Види інвестицій
Саме поняття інвестиції (від лат. Investio – одягаю) значить вкладення капіталу в галузі економіки як в самій країні так і за її межами. Інвестиції – це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їх можна робити в основні (будівлі, споруди, машини и й устаткування тощо) та оборотні (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо) фонди, у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери. патенти, ліцензії тощо).
Таким чином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов’язано з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів та інших інженерних споруд. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в «людський капітал» , які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого і більшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.
Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. В результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний прибуток, розвиваються та йдуть в перед в економічній конкуренції галузі та підприємства, що в найбільшому степені задовольняють попит на ті чи інші товари та послуги. Отриманий приріст національного прибутку частково знову накоплюється, проходить подальше збільшення виробництва, процес повторюється безперервно. Таким чином інвестиції, що утворюються за рахунок національного прибутку, в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення. При чому, чим ефективніше інвестиції, тим більше ріст національного прибутку, тим значніші абсолютні розміри накопичення (при даній його частці), які можуть бути знову вкладеними в виробництво. При достатньо високій ефективності інвестицій приріст національного прибутку може забезпечити підвищення частки накопичення при абсолютному рості споживання.
Класифікація інвестицій. Інвестицій відіграють важливу роль у розвитку і функціонуванні підприємства. Розрізняють валові та чисті інвестиції. Валові інвестиції (ВІ) – це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на будівництво, придбання засобів праці і приріст товарно-матеріальних цінностей. Чисті інвестиції (ЧІ) – це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань (А) за деякий період часу.
Динаміка показника чистих інвестицій відображає економічне становище підприємства. Наприклад, якщо сума ЧІ<0, тобто ВІ<A, то це свідчить про зменшенні випуску продукції на підприємстві, оскільки його виробничий потенціал скорочується. Якщо сума ЧІ=0, тобто ВІ=А, то це означає, що випуск продукції на підприємстві є сталим. Інакше кажучи, для підприємства характерна стагнація. Якщо сума ЧІ>0, тобто ВІ>А, то випуск продукції на фірмі зростає, оскільки виробничий потенціал підприємства розширюється. За об’єктами вкладання засобів інвестиції поділяються на реальні та фінансові. Реальні інвестиції – це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні). Вкладання засобів у нематеріальні реальні активи, пов’язані з НТП, називають інноваційними інвестиціями. Фінансові інвестиції – це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь у діяльності інших фірм, боргових прав тощо. За характером участі в інвестуванні бувають прямі та не прямі інвестиції. Прямі інвестиції – це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладанні коштів. Непрямі інвестиції – це опосередкована участь у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів іншими способами (фінансовими посередниками). Крім того, є також коротко термінові і довготермінові інвестиції. За формою власності інвестиції поділяються на приватні, державні, іноземні та спільні.
Розрізняють також поняття «пряме інвестиційне підприємство» та «іноземна пряма інвестиція». Пряме інвестиційне підприємство – це акціонерне чи неакціонерне підприємство, у якому іноземний інвестор є власником не менше 10% звичайних акцій або їхнього еквівалента в неакціонерному підприємстві, або ж має право голосу в акціонерному підприємстві. Іноземна пряма інвестиція – вкладення капіталу, яке передбачає контроль інвестора над закордонними підприємствами чи компаніями.
20. Неокласична модель інвестицій. Нестабільність інвестицій
У національній економіці більшість фірм виконують дві функції – виробляють товари і послуги та інвестують у капітал для майбутнього виробництва. Для простоти нашого аналізу припустімо, що цими двома видами діяльності займаються два вили фірм – виробничі та позичкові. Виробничі фірми продукують товари і послуги, але не інвестують. Вони орендують капітал у позичкових фірм. Останні не виробляють товарів і послуг, а здійснюють усі інвестиції в економіку, тобто купують капітальні блага і здають їх в оренду виробничим фірмам.
Із теми 3 нам уже відомо, то конкурентна фірма на підставі порівняння витрат і вигід від застосування кожної додаткової одиниці капіталу ухвалює рішення про те, яким обсягом капіталу володіти. Припустімо, шо виробнича фірма може орендувати одиницю капіталу за ціною R і продавати одиницю своєї продукції за ціною Р. Тоді реальні витрати на одиницю капіталу для виробничої фірми становлять (К/Р). Реальною вигодою від використання одиниці капіталу є МРК – додатковий обсяг продукції, вироблений за допомогою цієї додаткової одиниці капіталу.
У темі 3 зроблено висновок, що для максимізації прибутку фірма потребує капіталу доти, доки граничний продукт капіталу не зрівняється із його реальною ціною. У стані рівноваги така ціна (R/Р) дорівнює граничному продуктові капіталу:
де aА (L/K)1-a – граничний продукт капіталу для функції Коба – Дугласа.
За нашим припущенням, позичкові фірми купують капітальні блага і здають їх в оренду. Позичкова фірма за кожну одиницю наданого в оренду капіталу отримує реальну позичкову ціну капіталу (R/Р), що є виторгом для цієї фірми.
Позичкова фірма несе три види витрат на власний капітал. По-перше, це витрати, що пов'язані з процентом. Якщо така фірма бере в позику для купівлі капіталу, то їй доводиться сплачувати за неї процент. І якщо фірма купує капітал за власні кошти, вона втрачає процент, який могла б заробити, поклавши цю суму в банк. Позначимо через (Pr ) ціну купівлі одиниці капіталу, а через (i) – номінальну процентну ставку. Тоді (iPr ) будуть витратами на процент.
Другим видом є витрати, пов'язані зі зміною ціни капіталу. Впродовж строку служби устаткування ціна капіталу змінюється. Якщо вона підвищується, фірма виграє, бо вартість її активів зросла. Якщо ціна капіталу знижується, то фірма зазнає збитків. Величина цих збитків (або виграшу) дорівнює (–
Pr
). Знак мінус показує, що тут враховують витрати, а не вигоди.
По-третє, це витрати, що пов'язані зі зношенням капіталу. Упродовж строку оренди капітал зношується і втрачає свою вартість. Якщо h – норма амортизації, то (hPk ) – грошова величина амортизації.
Витрати на надання одиниці капіталу в оренду становлять:
Отже, витрати на капітал залежать від ціни одиниці капіталу, процентної ставки, темпу зміни ціни капіталу та від норми амортизації.
Для спрощення тлумачення витрат на одиницю капіталу припустімо, що ціни капітальних благ зростають разом із цінами інших товарів. У цьому разі (
Pk
/Pk
) відображує загальний рівень інфляції 
. Різниця (i – ) дорівнює реальній процентній ставці r. Звідси можна записати:
Витрати на одиницю капіталу = Рk (r + h).
Виразимо витрати на капітал в одиницях продукції економіки. Реальні витрати на одиницю капіталу дорівнюють (Рk /Р) (r+ h).
Отже, реальні витрати на одиницю капіталу залежать від відносної ціни капітального блага (Рk /Р), реальної процентної ставки r та норми амортизації h.
Позичкова фірма з кожної одиниці капіталу отримує реальний виторг (R/P) і несе реальні витрати (Рk /Р) (r + h) на кожну одиницю. Ухвалюю-рішення про обсяг свого капіталу, фірма порівнює виторг і витрати, а різниця між ними становить її прибуток:
Реальний прибуток = R/Р – (Рk /Р) (г+h).
Оскільки у стані рівноваги реальна позичкова ціна капіталу дорівнює його граничному продуктові, то можна записати:
Реальний прибуток = МРК – (Рk /Р) (г+h).
Звідси зробимо такий висновок. Позичкова фірма вилучає приток, якщо граничний продукт капіталу перевищує витрати на його одиницю. У ньому разі фірмі вигідно інвестувати, тобто чисті інвестиції зростають. І навпаки, фірма зазнає збитків, якщо граничний юдукт капіталу менший за витрати на його одиницю. Тоді фірма зменшує свій обсяг капіталу.
Тепер можна відмовитися від припущення про поділ фірм на виробничі та позичкові. Для фірми, яка використовує свій власний капітал, вигода від кожної додаткової одиниці капіталу дорівнює граничному продуктові капіталу, а витрати дорівнюють витратам на його одиницю. З неокласичної моделі інвестицій випливає відповідь на питанння, чому обсяг інвестицій залежить від реальної процентної ставки, зниженням останньої витрати на одиницю капіталу знижуються, о збільшує прибуток власників капіталу і стимулює нагромадженні більшого його обсягу. Тоді навпаки, зі зростанням реальної процентної ставки стимули до інвестування знижуються.
Залежність між обсягом інвестицій та процентною ставкою виражає крива, або функція, інвестицій, яка, із зазначених вище причин, є спадною (рис. 4.8). З моделі також випливає, які саме чинники перемішують криву інвестицій. Наприклад, всі чинники, котрі збільшують граничний продукт капіталу, підвищують прибутковість інвестицій і переміщують зазначену функцію вправо. У будь-який час в усіх фірм є широкий вибір інвестиційних проектів, наприклад купівлі додаткового устаткування. Якщо процентні ставки високі, то здійснюватимуться лише проекти з очікуваною високою нормою прибутку. Отже, обсяг інвестицій буде невеликим При зниженні процентної ставки комерційно вигідними стануть також проекти, сподівана норма прибутку на які нижча. і, отже, обсяг інвестицій збільшується. Фактори, що визначають динаміку інвестицій : 1) очікувана норма чистого прибутку; 2) реальна ставка відсотка; 3) рівень оподаткування; 4) зміни в технології виробництва; 5) наявний основний капітал; 6) економічні очікування; Із зростанням сукупного доходу автономні інвестиції доповнюються стимульованими, величина яких зростає в міру зростання ВВП. Так як інвестиції фінансуються з підприємницького прибутку, а остання збільшується із зростанням сукупного доходу Y, то й інвестиції збільшуються із зростанням Y. При цьому зі зростанням сукупного доходу зростають не тільки власне виробничі інвестиції, але й інвестиції в товарно-матеріальні запаси і в житлове будівництво, тому що на підйом економіки збільшуються стимули до поповнення виснажили запаси капіталу і підвищується попит на житлові будинки.
Позитивна залежність інвестицій від доходу може бути представлена у вигляді функції: I = E – DR + YY, де у – гранична схильність до інвестування; Y – сукупний доход. Гранична схильність до інвестування – частка приросту витрат на інвестиції в будь-яку зміну доходу: = А / Y ~ AY ' де Л-зміна величини інвестицій; А.Ю. – зміна доходу.
Основні чинники нестабільності інвестицій: 1) тривалі терміни служби обладнання; 2) нерегулярність інновацій; 3) мінливість економічних очікувань; 4) циклічні коливання ВВП.
21. Поняття та погляди на економічне зростання. Види та фактори економічного зростання
Економічне зростання – це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сутність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології.
На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.
Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані. Але зауважимо, що економічне зростання може відбутися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий.
Отже, економічне зростання є більш вузьким за змістом порівняно з економічним розвитком, адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягів виробництва на якісно новій основі. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною. Якщо економічне зростання відбиває суто кількісні зміни в економіці, то економічний розвиток – це якісне економічне зростання.
Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи: фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу. Фактори пропозиції включають: кількість і якість природних ресурсів; кількість і якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу (основні фонди); нові технології – НТП; Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори. Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробництва потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту. Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції. Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.
22. Проблеми економічного зростання в різних групах країн
Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні. Від розв'язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.
Економічне зростання і розширене відтворення – це ідентичні, проте не тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня (національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма, галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрі знаходиться проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві, увага акцентується на капіталонагромадженні та підвищенні суспільної продуктивності праці.
Економічне зростання переважно характеризує цілі економічні системи, наприклад господарство країни, групи країн, тобто належить в основному до макрорівня. Головна увага приділяється таким показникам, як валовий продукт, національний доход, зайнятість, суспільний капітал тощо. Вони характеризують абсолютні результати господарської діяльності макроекономічних об'єктів. Такі показники також необхідні для зіставлення макроекономічних об'єктів, що мають різні якісні характеристики, наприклад національних економік, які знаходяться на різних рівнях розвитку, або суспільств, які відрізняються структурою своїх продуктивних сил. Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний – залежно від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення.
Екстенсивний тип економічного зростання – це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його функціонуючих факторів при збереженні попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів їх. Це розширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незмінних економічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними.
Інтенсивний тип економічного зростання – це розширення виробництва на основі якісного поліпшення його функціонуючих факторів при вдосконаленні організаційно-економічних відносин виробництва (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва тощо). Таке зростання досягається за рахунок підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, застосування принципово нових засобів і предметів праці, раціональнішого використання виробничого потенціалу. При цьому зростають продуктивність праці та їх ефективність.
23. Проблеми економічного зростання в Україні
Перед Україною сьогодні постало завдання – здійснити перехід від командно-адміністративної до змішаної ринкової економіки. Це пов'язано з багатьма кардинальними зрушеннями у суспільстві – зміною форми власності, переходом до багатоукладної економіки, створенням конкурентного середовища, відповідної структури та інфраструктури ринку, появою неповної зайнятості тощо. Шлях України до ринкової системи господарювання лежить через економіку перехідного типу, яка має риси планової (статичної) системи, яка поступово відмирає, і риси змішаної економіки, що будуть проявлятись все більш рельєфно. Але пройде достатньо великий, проміжок часу (декілька років), перш ніж економічна система перехідного типу, яка потребує значної перебудови і має, у зв'язку з цим, незбалансований характер, реформується у систему регульованого ринку. Економіка перехідного типу існує сьогодні у більшості країн світу – країнах колишньої соціалістичної системи, що стали на шлях переходу до ринку, країнах із слаборозвинутою економікою в Азії, Африці і Латинській Америці. Одним з завдань курсової роботи є краще вивчення основних моделей макроекономіки. На нашу думку, досконале вивчення саме макроекономіки, нам як майбутнім економістам є одним з пріоритетів. Саме від нас залежить майбутнє України.
Зростання ВВП в Україні, яке вітчизняна статистика фіксує з кінця 1999 р., стало неодмінним елементом переможних звітів українських урядовців, які сприймають це зростання як свідчення правильно здійснюваної ними економічної політики. Проте переможні цифри, судячи з коментарів спеціалістів, не викликають особливого ентузіазму. Адже не можна говорити про економічне зростання взагалі, не торкаючись проблем його якості, забезпечення прогресивних інноваційних змін.
Чинники сучасних проблем України, що пов’язані з падінням обсягу виробництва, можна поділити на дві групи: 1) успадковані від Радянського Союзу; 2) ті, що виникли після проголошення незалежності. Згідно з проект ом Закону України «Про Державну програму економічного та соціального розвитку України на 2008 рік» Верховної Ради, можна визначити такі основні стратегічні пріоритети економічного й соціального розвитку України на 2008:
– підвищення конкурентоспроможності національної економіки:
За показником індексу глобальної конкурентоспроможності, розрахованим для періоду 2006–2007 рр., Україна займає 78 місце з 125 країн (за період 2005–2006 рр. – 68 місце з 116) [The Global Competetivness Report 2006–2007 / World Economic Forum.]. Наша держава поступається за цим показником не лише розвиненим країнам, а й колишнім країнам соціалістичного блоку і навіть деяким іншим пострадянським державам. Як приклад, серед країн-сусідів знаходяться: Азербайджан – 64 місце, Болгарія – 72, Латвія – 36, Словаччина – 37, Литва – 40, Польща – 48, Казахстан – 56 та Росія – 62 місце. Як бачимо, в динаміці спостерігається тенденція до подальшого падіння. Ми застрягли в серйозній трансформаційній кризі.
– забезпечення гідної праці та добробуту людей:
Має відбутись зміна політичної еліти, до влади мають прийти молоді, енергійні, патріотично налаштовані люди.
– національна безпека:
Створити і реалізувати в сучасних умовах ефективну стратегію безпеки, що забезпечує захист суспільства від різноманітних загроз, без глибокої наукової розробки фундаментальних проблем організації розвитку людського суспільства, вивчення природи його інтересів і суперечностей, механізмів їх вирішення, раціонального комплексного використання ресурсів практично неможливо.
– регіональна політика:
Значення регіональної політики полягає в тому, що вона виконує роль зв’язуючої ланки між макро- і мікроекономікою. Регіональна політика охоплює частину території країни, але розв’язує широкий комплекс цілей, які мають забезпечити нормальні умови життя людей даного регіону. Цілі регіональної політики більш консервативні і сталі – це пояснюється тим, що регіон має функціонувати стабільно, незалежно від того, які зміни відбуваються «наверху».
– глибока перебудова соціальної сфери;
– енергетичне забезпечення народного господарства й енергозбереження; – Україна і світ.
Ресурсне забезпечення реалізації цілей, представлених у Державній програмі, буде здійснюватися за рахунок власних коштів підприємств, інвесторів, із залученням міжнародної технічної допомоги, коштів міжнародних фінансових організацій, державного бюджету та місцевих бюджетів. Обсяги та джерела є прозорими і реалістичними, інформація щодо них представлена у додатках до Державної програми, а саме: переліку державних цільових програм і програм розвитку окремих регіонів, галузей економіки та сфер суспільного життя, які планується виконувати у 2008 році, а також плану співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями на 2008 рік.
24. Модель макроекономічного зростання Харода-Дашара
Головні особливості моделі Домара-Харрода Модель грунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL – приріст праці; DK – приріст капіталу). Модель не враховує технологічних змін. У моделі приймається, що К / Y = DK / DY; (див. формулу 3); У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит. У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S). Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = DK). Величину економічного зростання можна обчислити за формулою: ЕЗ = DY / Y (19) де, ЕЗ – економічне зростання; DY – приріст продукту протягом певного періоду; Y – обсяг продукту в попередньому періоді. Sy = S / Y = І / Y (20) де, Sy – схильність до заощадження; S – обсяг заощаджень; Y – обсяг продукту; І – обсяг чистих інвестицій (І = S). Частка приросту капіталу (DK) у прирості продукту позначається k: k = DK / DY = І / DY (21) Виходячи з того, що І / Y = Sy, а І / DY = k, і визначивши: Y = І / Sy і DY = І / k отримаємо функцію економічного зростання: ЕЗ = DY / Y = (І / k) / (І / Sy) = Sy / k (22)
Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту. Згідно з формулою 22 економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу. Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв’язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням. Для більш точного визначення приросту продукту на одиницю капіталу дана модель враховує такий чинник, як темп зростання кількості населення, який віднімається від показника загального економічного зростання.
25. Неокласична модель економічного зростання
Іншим типом моделі економічного зростання є модель, яка була розроблена в 50–60-х pp. лауреатом Нобелівської премії Робертом Солоу. Ця модель дає змогу дослідити, як основні фактори виробництва – праця, капітал, технологічні зміни – впливають на динаміку обсягу виробництва, коли економічна система перебуває у рівноважному сталому стані. Перевагою моделі Солоу є розмежування цих факторів і поступове дослідження впливу кожного з них на процес довгострокового зростання національного доходу. Ми не ставимо перед собою завдання детально розглянути модель Солоу. Сформулюємо лише основні її передумови, позначення та висновки. Передумови та позначення моделі Солоу
: пропозиція товарів описується за допомогою відомої нам виробничої функції: Y=F (K, L), яка характеризується постійним ефектом масштабу виробництва. Це означає, що коли обсяги ресурсів капіталу (К) і робочої сили (Z.) помножити на довільне додатне число (z), то й обсяг випуску зросте пропорційно цьому множникові: F (z*K, Z*L)=z*F (K, L). Якщо припустити, що 
, то виробнича функція матиме вигляд: Y/L=F*(K/L*L/L) або y=f(®), де у – продуктивність праці 
- капіталооснащення праці 
(тут застосовані малі букви для позначення кількісних показників у розрахунку на одного працюючого). В результаті таких перетворень маємо функцію з двома змінними (y та r), хоча третя змінна (І) і залишається залученою до аналізу;
Недоліки моделі Солоу. Модель Солоу є доброю базою для початку аналізу економічного зростання, проте, як будь-яка модель, вона абстрактна і має певні недоліки: 2) модель не враховує багатьох обмежень економічного зростання: енергетичних, екологічних тощо; 3) модель не враховує деякі фактори зростання, на які можна вплинути за допомогою заходів економічної та соціальної політики (освіта, соціальна стабільність, охорона здоров'я, військові витрати тощо); 4) модель дає змогу знайти і проаналізувати ситуації сталої рівноваги економіки, які досягаються лише в довгостроковій перспективі. Але для економічної політики важливою є динаміка добробуту в найближчому періоді.
26. Зростання за «золотим правилом»
Збільшуючи норму заощадження доходу, можна збільшувати постійний рівень капіталу, проте цей шлях дуже короткий. Суспільство існує для того, щоб споживати плоди економічного розвитку, а не виробляти продукцію лише заради продукції. Тому цілком зрозуміло, що виникає питання про такий сталий рівень запасу капіталу (k*), за якого рівень споживання в країні стає максимальним. Відповідь на це питання дає так зване «золоте правило» нагромадження. Під «золотим правилом» нагромадження розуміють таку норму заощадження s, за якої встановлюється стан сталої рівноваги економічної системи з найбільшим рівнем споживання. Як можна дізнатися, чи відповідають показники економіки вимогам «золотого правила»? Для цього необхідно знайти умови максимального споживання. Раніше було показано, що споживання визначається як різниця між виробництвом та інвестиціями, тобто c=y-i. Оскільки ми ведемо мову про рівноважний сталий стан економіки (r=r*), то замінимо значення у та і на їхні величини в умовах сталого рівня капіталооснащення: y=f (r*), a i=s*f (r*)=(б+n+g)*r* Звідси отримуємо формулу для визначення споживання на одиницю праці з постійною ефективністю в умовах рівноважного стану: c* =f(r* ) – (б+n+g)*r* . Щоб визначити максимум функції споживання, потрібно взяти її похідну і прирівняти до нуля: (c* )’ =0 це [f’ (r* ) – (б+n+g)]=0.
Враховуючи, ще
є швидкістю зростання виробничої функції у точці 
і називається граничним продуктом капіталу (МРК), рівноважний рівень споживання максимізується в тій точці, де виробнича функція і функція знецінення капіталу мають однаковий нахил: MPK=б+n+g де МРК – кут нахилу виробничої функції в точці; (б+n+) – кут нахилу функції знецінення запасу капіталооснащення праці внаслідок амортизації, збільшення чисельності населення і технологічних змін.
Ця умова зветься «золотим правилом нагромадження». Величина капіталооснащення r яка йому відповідає, називається капіталооснащенням за «золотим правилом», а норма заощадження 
– нормою заощадження за «золотим правилом», її можна взяти з рівняння (б+n+g)*r**
=s*
f(r**
) яке є необхідною умовою рівноважного сталого стану економіки.
27. Сучасна теорія економічного зростання
У вчення Дж. Кейнса було багато прихильників, особливо в післявоєнні роки, коли на перший план вийшли проблеми економічного зростання і макроекономічної оптимальності. Майже всіх послідовників теорії Кейнса умовно можна поділити: на ортодоксальних кейнсіанців, які трактували теорію ефективного попиту як стратегічну теорію рівноваги в умовах неповної зайнятості; помірних кейнсіанців (соціально-класовий характер їх теорій яскраво не виражено), що розглядали концепцію Кейнса як теорію нерівноваги; представників неокласичного синтезу, які вважаликейнсіанську теорію окремим випадком неокласичної теорії загальної рівноваги.Найвідоміші прихильники ортодоксального кейнсіанства – Е. Хансен, Р. Харрод та Є. Домар. Е. Хансен (1887–1976) – американський економіст, закінчив університет у Вісконсині. Основою динамічної теорії циклу Хансена є теорія кон'юнктури, відповідно до якої промисловий цикл – це кон'юнктурне коливання виробництва, або відхиленнякривої динаміки виробництва від лінії рівноваги. Причина коливань кривої динаміки, тобто причина економічних криз полягає в дії закону спадної продуктивності капіталу і частки споживання, що знижується.Акселераційний ефект полягав у тому, що зростання доходів в окремих випадках може збільшити інвестиції. Вважалось, що окремі види обладнання мають порівняно тривалий термін виробництва, і очікування завершення цього терміну психологічно впливає на розширення виробництва необхідного обладнання в обсягах, що перевищують реальний попит, а це приводить до зростання попиту на інвестиції. Щоб акселераційний ефект був максимальним, держава повинна здійснювати антикризову програму на кожній фазі циклу з метою активізації «вбудованих стабілізаторів», використовуючи податкову систему, тобто підвищувати ставки податків під час піднесень і знижувати під час спадів; впливати на інвестиційний і споживчий попит незалежно від фази циклу. Для цього варто поліпшити життєвий рівень населення, надавати субсидії фірмам і допомогу у фінансуванні НДОКР; закликати багату верхівку населення утриматися від марнотратства. Таку політику держави Е. Хансен назвав «соціалізованою», оскільки її метою є28. Фіскальна політика та політика державних витрат. Види, типи, та ефективність фіскальної політики
Фіскальна політика зумовлює використання можливостей уряду формувати податки і витрачати кошти державного бюджету для регулювання рівня ділової активності і разв'язання різноманітних соціальних проблем, тобто це система регулювання, пов'язана з урядовими видатками і податками. Основним важелем фіскальної політики держави є зміна структури податків і, насамперед зміна податкових ставок згідно з метою уряду. Проведення фіскальної політики – прерогатива законодавчих органів влади країни, оскільки якраз вони контролюють оподаткування і витрати коштів з нього. У світовій практиці добре відомі ефективні способи стимулювання економічного розвитку за допомогою податків і державних витрат В економічній теорії в цьому плані виділяють кейнсіанській підхід до податкових ставок у зв'язку з державними витратами. досягненням макрорівноваги й економічної о росту, аналогічний підхід монетаристів у рамках теорії «економіки пропозиції». Кейнсіанці орієнтуються на попит, вважаючи, що він створює свою власну пропозицію. Тому вони традиційно вважають, що скорочення податків приводить до зростання сукупного попиту, водночас з яким зростає реальний обсяг ВВП і рівень цін, отже, прискорюється темп інфляції. Крім того, скорочуються надходження в бюджет, наслідком чого с поява або зростання бюджетного дефіциту. Фіскальна політика складається з так званої дискреційної фіскальної політики п автоматичної. Під дискреційною політикою розуміють свідоме регулювання державою оподаткування і державних витрат з метою впливу на реальний обсяг ВВП, зайнятість, інфляцію, економічний ріст. Як правило, дискреційну фіскальну політику можна прогнозувати в різні періоди економічного циклу. Автоматична фіскальна політика заснована на системі вбудованих стабілізаторів. До вбудованих стабілізаторів відносяться система допомоги по безробіттю і різних соціальних виплат, програми з підтримки малозабезпечених верств населення тощо, які перешкоджають різкому скороченню сукупного попиту навіть в періоди економічного спаду. В періоди підйому і скорочення безробіття виплата річного роду допомоги або припиняється, або зменшується, що стримує сукупний попит. Але в умовах вітчизняної економіки з її значними структурними деформаціями проведення такої політики вимагає (щоб уникнути нового спалаху інфляції) також проведення структурних реформ і стимулювання виробництва, тобто розширення не тільки сукупного попиту, а й сукупної пропозиції. Це потребує вдосконалення податкової системи з дотриманням таких принципових умов: – незважаючи на переваги використання непрямих податків у перехідний період, у перспективі основу податкової системи повинні складати прямі податки, за яких об'єктом оподаткування є дохід юридичної і фізичної особи, земля, майно, капітал; – непрямі податки доцільно використовувати лише у формі акцизів (з метою обмеження споживання окремих видів товарів, невиправдано високих доходів виробника-монополіста, а також для оподаткування предметів розкоші) та невеликого (за ставкою 10 -І2% податку на додану вартість: – обґрунтовано диференціювати ставки податків, враховуючи об'єктивні особливості й умови надходження доходів; – ліквідувати надмірну кількість податкових пільг, які сприяють перерозподілу доходів. вартісні показники в економіці і знижують конкурентоспроможність товаровиробників; пільги можна надавати на певний строк і з умовою, що кошти використовуються на визначені державок) цілі; – суворо додержуватись системи розмежування податків, за бюджетами різних рівнів Головним завданням у реформуванні податкової політики повинна стати переорієнтація податкової системи із суто фіскальних цілей на стимулювання економічною зростання. Здійснити це можна насамперед шляхом послаблення податковою тягаря економіки частки податків у ВВП. Зниження ставок податків сприятиме пожвавленню підприємницької активності і в підсумку не зменшить, а навпаки, збільшить податкові надходження до бюджету. Стимулюючий вплив матиме й радикальне скорочення пільг: крім соціального ефекту (утвердження принципу справедливості в оподаткуванні) воно сприятиме розширенню бази оподаткування, зменшить можливості для ухилення від сплати податків. Як свідчить досвід багатьох країн, стабільність і помірність системи оподаткування дають кращий і триваліший стимулюючий ефект, ніж податкові пільги.
29. Бюджетний дефіцит і джерела його фінансування
Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним, навпаки, – циклічний надлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінам рівня реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу. Важливим елементом стратегії макроекономічного управління є зменшення розміру бюджетного дефіциту. Сучасна економічна думка пропонує багато концепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначається ефективність фіскальної політики та її вплив на економічну систему. Найважливішими з них є такі: загальний дефіцит бюджету, який називають також «фактичним» чи «касовим», утворюється державними витратами, які перевищують державні доходи та субсидії; зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел; внутрішній дефіцит – це загальний дефіцит «мінус» зовнішній дефіцит. Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела. Неінфляційні джерела містять в собі: внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам та домогосодарствам; трансферти – фінансування у вигляді безоплатної допомоги. Зменшити дефіцит бюджету уряд може і шляхом накопичення заборгованості – прострочування платежів по боргах або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер. В аналітичному вигляді фінансування дефіциту державного бюджету можна показати таким чином: BD=MB+D+e*D* , де: BD – показник дефіциту бюджету; MB – грошова база; D – внутрішній борг; D* – зовнішній борг в іноземній валюті; е – валютний курс. Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільший негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж – доход від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави.
30. Державний борг та його показники. Вплив бюджетного дефіциту і державного боргу на економіку
Борг є важливим елементом кругообігу «доходи-витрати». Коли в економіці зростають доходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані домашніми господарствами, фірмами та урядом. Створення боргу – це механізм, за допомогою якого заощадження передаються економічним агентам, що здійснюють витрати. Державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави. Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом. Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями. Основними причинами створення і збільшення державного боргу є: збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів; циклічні спади економіки; вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців та збереження влади. Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткострокові та довгострокові. Державний борг формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. До перших з них можна віднести несприятливий інвестиційний клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на цій основі податкової бази, від’ємне сальдо торговельного балансу, переважання застарілої технологічної бази із значною мірою морального старіння і фізичного спрацювання основного капіталу, уповільнені темпи виробничого відтворення.
Державний борг України . Незбалансованість державного бюджету України, дефіцитність торговельного балансу, прийняття державою боргів підприємств і не виважена політика державного запозичення вкрай загострили проблему державного боргу. У 2001–2006 рр. наша країна лише за зовнішнім боргом повинна щороку сплачувати 1,7–2,1 млрд. дол. За умов кризи рефінансування заборгованості держави виконання нею своїх зобов’язань у рамках нинішнього курсу економічної політики вимагатиме направлення податкових надходжень до бюджету на боргові виплати, що означатиме кардинальне скорочення бюджетних видатків на соціально-економічний розвиток. Розв’язання боргової проблеми лише за рахунок видатків бюджету призведе до остаточного руйнування сфер науки, освіти та охорони здоров’я, а також розширить масштаби зубожіння населення. Крім істотного обмеження бюджетних видатків, Уряд намагається покрити нестачу фінансування перенесенням строків сплати за існуючими борговими зобов’язаннями держави. Ефект «витіснення» виникає через підвищення ринкових процентних ставок, яке трапляється у випадку фінансування бюджетного дефіциту за допомогою випуску державних цінних паперів на відкритому ринку країни. При борговому фінансуванні бюджетного дефіциту ставки процента зростають найбільше в тому випадку, коли сполучаються стимулювальна фіскальна й антиінфляційна грошово-кредитна політики. Боргове фінансування бюджетного дефіциту збільшує попит на гроші, в той час як центральний; банк обмежує їхню пропозицію. Таке поєднання заходів економічної політики й стимулює швидке зростання процентних ставок. Зростання процентних ставок призводить до зменшення інвестицій у І приватному секторі і частково – до скорочення споживчих витрат. У підсумку] в економіці відбувається падіння доходу. Отже, боргове фінансування j бюджетного дефіциту значно послаблює ефективність стимулювальної фіскальної політики. Але якщо економіка перебуває в стані спаду, то зростання державних витрат буде справляти на неї стимулюючий вплив завдяки ефекту мультиплікатора. Це може покращити очікування щодо прибутків у приватного бізнесу і викликати збільшення інвестиційного попиту. Приріст інвестиційного попиту може частково елімінувати ефект «витіснення».
Накопичення боргу і підвищення процентних ставок у довгостроковому періоді призводить до заміщення приватного капіталу державним боргом. Це відбувається внаслідок того, що при зростанні відсоткових ставок приватні інвестиції скорочуються, і приватні заощадження починають розміщуватися в державні боргові зобов'язання. Зростання боргу зменшує виробничі потужності, призначені майбутньому поколінню, отже, воно буде мати нижчий рівень доходу. Тому наявність великого державного боргу уповільнює економічне зростання. Ще один довгостроковий ефект пов'язаний з накопиченням зовнішнього боргу. Оскільки підвищення внутрішніх процентних ставок збільшує зовнішній попит на вітчизняні цінні папери, то наслідком цього є притік іноземного капіталу, отже, збільшення зовнішнього боргу. Але обслуговування зовнішнього боргу потребує передачі частини реального випуску продукції в розпорядження інших країн і, таким чином, може спричинити скорочення національного виробництва в майбутньому.
31. Зовнішня заборгованість та управління зовнішнім боргом
Зовнішнє запозичення виникає при перевищенні імпорту товарів та послуг над експортом. Дефіцит рахунку поточних операцій, обумовлений несприятливим торговельним балансом, фінансується за рахунок чистого притоку капіталу. Чистий притік капіталу виникає внаслідок міжнародних позик (від іноземних урядів та комерційних банків, від міжнародних валютно-фінансових організацій), продажу довгострокових фінансових активів іноземним інвесторам, прямих іноземних інвестицій у дану країну, нарешті, використання валютних резервів держави. Зовнішній борг складається із зобов'язань перед нерезидентами, які виникають внаслідок міжнародних позик або продажу фінансових активів за кордон. Зовнішні позики дозволяють країні інвестувати і споживати більше, ніж виробляє її економіка. Можливість позичати зовнішні ресурси означає, що економічні агенти (фірми, уряди) країн, де існує дефіцит капіталу, можуть залучати заощадження тих країн, де є надлишок капіталу і ринкова процентна ставка нижча. Коли країна залучає зовнішні позики, вона повинна сплачувати проценти по боргу. Зростання боргу супроводжується зростанням процентних платежів, які необхідні для обслуговування боргу. Темпи зростання боргу залежать від: частки зовнішніх запозичень у загальному обсязі наявного боргу; процентної ставки. Ефективне використання запозичених ресурсів для фінансування інвестицій дає змогу прискорити економічне зростання в країні. Нераціональність і збитковість використання зовнішніх ресурсів створює такі боргові зобов'язання країни, які в майбутньому суттєво обмежують можливості держави з проведення економічної політики. Тому виникає потреба в управлінні зовнішнім боргом. Довгострокова мета управління зовнішнім боргом полягає в утриманні зростання зовнішніх зобов'язань країни у межах її спроможності обслуговувати борг. Короткострокова мета управління зовнішнім боргом – регулювання обсягів зовнішніх запозичень таким чином, щоб сукупний попит відповідав станові внутрішніх та зовнішніх розрахунків країни. Управління зовнішньою заборгованістю ділиться на три стадії: залучення фінансування, його розміщення (використання) та погашення боргу. Відповідно, система управління зовнішньою заборгованістю країни означає управління всіма стадіями і охоплює: • аналіз кредитоспроможності – можливості країни позичати кошти; • оцінку платоспроможності – здатності обслуговувати борг; • контроль рівня зовнішньої заборгованості. З цією метою використовуються показники заборгованості – індекси заборгованості, які вимірюють різні складові зовнішнього боргу. До стандартних показників заборгованості належать : відношення розміру боргу (сплаченого або несплаченого) до експорту та до ВВП; коефіцієнт обслуговування боргу (співвідношення між сумою виплат по обслуговуванню боргу і величиною експорту товарів та послуг). Ефективність управління зовнішнім боргом значною мірою визначається іншими видами економічної політики. В свою чергу, рівень зовнішньої заборгованості та умови надання зовнішнього боргу значною мірою визначають характер економічної політики в країні. Боргова криза – це криза зовнішньої заборгованості, яка проявляється в неспроможності країни-боржника обслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювати виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Традиційним методом зменшення боргу є його реструктуризація . При реструктуризації боргу умови його обслуговування (процент, сума, строки сплати) переглядаються. Сьогодні загальноприйнятним методом скорочення зовнішнього боргу є конверсія боргу (борговий скоп), яка може набирати таких форм: • Викуп боргу – надання країні-боржникові можливості викупити власні боргові зобов'язання на вторинному ринку боргів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою з їх номінальної ціни. • Капіталізація боргу , Капіталізація боргу передбачає надання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов'язання даної країни на акції її промислових, торговельних та інших корпорацій. • Конверсія «борг-борг», тобто заміна існуючих боргових зобов'язань новими борговими зобов'язаннями.
32. Механізм скорочення зовнішньої заборгованості в умовах боргової кризи
Ефективність управління зовнішнім боргом значною мірою визначається іншими видами економічної політики. В свою чергу, рівень зовнішньої заборгованості та умови надання зовнішнього боргу значною мірою визначають характер економічної політики в країні. Боргова криза – це криза зовнішньої заборгованості, яка проявляється в неспроможності країни-боржника обслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювати виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Традиційним методом зменшення боргу є його реструктуризація . При реструктуризації боргу умови його обслуговування (процент, сума, строки сплати) переглядаються. Сьогодні загальноприйнятним методом скорочення зовнішнього боргу є конверсія боргу (борговий скоп), яка може набирати таких форм: • Викуп боргу – надання країні-боржникові можливості викупити власні боргові зобов'язання на вторинному ринку боргів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою з їх номінальної ціни. • Капіталізація боргу , Капіталізація боргу передбачає надання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов'язання даної країни на акції її промислових, торговельних та інших корпорацій. • Конверсія «борг-борг», тобто заміна існуючих боргових зобов'язань новими борговими зобов'язаннями.
33. Гроші та грошові агрегати. Мультиплікативне розширення депозитів
Показник грошової маси має надзвичайно важливе значення для економічної стабільності. Оскільки зміна кількості грошей, що циркулює в економічному обороті, може суттєво вплинути на реальний випуск ВВП, рівень цін, зайнятість та інші економічні перемінні. Грошовий агрегат ¾ це визначене законодавством відповідно до ступеня ліквідності специфічне угрупування ліквідних активів, які можуть служити альтернативними вимірниками грошової маси. Агрегат М1 ¾ це грошова маса у вузькому розумінні. До нього відносяться найбільш ліквідні форми грошей ¾ готівкові гроші (банкноти і монети) та банківські вклади до запитання (трансакційні депозити). Вклади до запитання (депозитні гроші) ¾ це вклади фізичних і юридичних осіб на депозитних рахунках у комерційних банках, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів, що здійснюються за допомогою чеків або електронних грошових переказів; плата за них мінімальна або зовсім відсутня, в будь-який час вони можуть бути використані як купівельний чи платіжний засіб. Крім вкладів до запитання у різних країнах структура грошового агрегату М1 доповнюється іншими грошовими компонентами. Деякі країни включають сюди всі поточні вклади, інші, наприклад. Великобританія ¾ тільки ті депозити за якими не платяться проценти. Грошовий агрегат М2. Грошова маса агрегату М2 має більш розгалужену структуру. До її складу входять грошові форми агрегату М1, а також строкові та заощаджувальні вклади в комерційних банках тощо. Ці грошові активи можна легко, без фінансового ризику, перевести в готівкові або депозитні гроші. Таким чином вони слугують своєрідним резервом для високоліквідних активів агрегату М1. Грошовий агрегат М3. Він включає грошові форми агрегату М2, депозитні сертифікати, ощадні вклади у спеціалізованих кредитних установах та деякі інші види фінансових активів. За характером це довгострокові активи, зокрема в цінних паперах та довгострокових позичках. В окремих країнах, наприклад в США, банківська статистика виділяє ще один агрегат L, який включає М3, а також банківські акцепти, комерційні папери, державні цінні папери (скарбницькі векселі, облігації) та деякі інші форми фінансових активів. Вважається, що цей агрегат повністю охоплює і характеризує грошову масу в країні. Як бачимо, грошові агрегати відрізняються між собою не тільки кількістю, а й якісно. Так, грошовий агрегат М1 виражає масу, яка знаходиться безпосередньо в обігу, реально виконуючи функції засобів обігу та платежу. В інших грошових агрегатах (М2, М3, L) враховані крім того нагромадження грошей у різноманітних формах. Ці гроші тимчасово вийшли з каналів обігу, виконуючи функцію нагромадження вартості. Сума коштів, що внесені як депозити на банківські рахунки і не видані як кредити, тобто приступні для забезпечення вимог вкладників у будь-який час, складає фактичні або загальні резерви комерційного банку (TR). Сучасна банківська система базується на частковому резервуванні депозитів. Це означає, що всі комерційні банки повинні мати мінімальні обов'язкові резерви (R) пропорційно до суми відкритих депозитів.
Припустімо, що резервні вимоги дорівнюють 10% (r=0,1), а початковий депозит банку А становить 100 грошових одиниць. Тоді 10 одиниць банк повинен тримати як обов'язковий резерв, а 90 – його надлишкові резерви. Якщо банк А надасть 90 одиниць у позику, то він збільшить пропозицію грошей на 90, і тепер вона буде дорівнювати 100+90=190. Вкладникам належить 100 одиниць депозитів, а 90 грошових одиниць перебуває у пози чальників. Якщо ці 90 одиниць знову опиняться, скажімо, у банку В у вигляді Депозитів, процес поновиться: 10%, тобто 9 одиниць, банк В залишить у резервах, а на суму 81 надасть позики, збільшуючи пропозицію грошей ще на 81 одиницю. Третій банк, С, куди можна покласти ці гроші, додасть іще 72,9 одиниць до пропозиції грошей. Таким чином, на кожному етапі зазначеного процесу кожен новий вклад і кожна нова позика збільшують пропозицію грошей. Якщо процес продовжиться до використання останньої грошової одиниці, то у загальному вигляді пропозицію грошей можна показати як Ms =(1/r)*D, Де r – норма обов'язкового резервування, D – початковий депозит. Коефіцієнт 1/r має назву простого депозитного мультиплікатора, або банківського мультиплікатора.
Простий депозитний мультиплікатор (m=1/r) визначає максимальну кількість нових депозитних грошей, що створюється однією грошовою одиницею надлишкових резервів при заданому рівні норми обов'язкового резервування. Максимальне розширення депозитів – збільшення грошей на чекових рахунках – визначається як добуток простого депозитного мультиплікатора і надлишкових резервів: 
Зменшення загальної кількості банківських резервів призводить до мультиплікативного скорочення депозитів. Збільшення резервних вимог також скорочує обсяг безготівкової грошової маси. Таким чином, внаслідок банківського кредитування кількість грошей в економіці зростає. Процес емісії платіжних засобів у межах системи комерційних банків називається кредитною мультиплікацією, або мультиплікативним створенням депозитів.
34. Пропозиція грошей
Незважаючи на те, що в сучасних умовах паперово-кредитні гроші, які не мають товарної основи, в розвинутих економічних системах виступають основним посередником в операціях обміну на ринках різних ресурсів та благ, саме такі гроші є також і об'єктом купівлі-продажу на грошовому ринку. В процесі функціонування даного ринку формується грошова пропозиція і попит на гроші, а залежно від співвідношення між ними – певна ціна грошей. Тому, щоб зрозуміти механізм грошового ринку, треба насамперед розглянути такі категорії, як пропозиція грошей і попит на гроші. Пропозиція грошей, або грошова маса – це сукупність загальноприйнятих грошових засобів в економіці. Зміна маси грошей, що циркулює в економічній системі, суттєво впливає на реальний випуск продукту, рівень цін, зайнятість та інші змінні. Для визначення кількості грошей застосовують грошові агрегати (грошові компоненти) відповідно до ступеня ліквідності. Грошовий агрегат – це сукупність використовуваних як грошові засоби активів, які відповідають певному рівню ліквідності.
Проте розміри і динаміку змін у грошовій масі визначає не лише пропозиція грошей, але й попит на гроші
Трансакційний попит, або попит чи гроші для операцій (угод) виникає на основі прагнення економічних суб'єктів до постійної наявності у своєму розпорядженні певної суми грошей через необхідність їхнього використання для здійснення платежів за використання необхідних ресурсів або благ.
Спекулятивний попит на гроші, або попит на гроші з боку активів виникає тому, що окрім використання грошей для операцій, господарські суб'єкти зберігають гроші як засіб нагромадження вартості, щоб захистити своє багатство від мінливості економічного життя.
Сукупний (загальний) попит на гроші – це та загальна кількість грошей, яку економічні суб'єкти хотіли б мати для операцій і в формі активів при кожному можливому значенні ставки відсотка. Графічно загальний попит на гроші можна визначити шляхом зміщення по горизонтальній осі кривої спекулятивного попиту на гроші на величину, яка дорівнює трансакційному попиту на гроші.
Як і на ринку продуктів або ресурсів, перетин кривих попиту та пропозиції визначає ціну рівноваги. Крива з від'ємним нахилом Dм – це крива попиту на гроші, який обернено пропорційно пов'язаний із відсотковою ставкою. Вертикальна крива SМ - це графік пропозиції грошей, що безпосередньо залежить не від рівня відсоткової ставки, а визначається політикою центрального банку, який, в свою чергу, вживає всіх необхідних заходів для підтримки незмінного стану грошової маси (в нашому прикладі 10 млрд. грн.), незалежно від варіацій норми відсотка. Точка Е – це рівноважний стан грошового ринку, аr* – відповідно рівноважна відсоткова ставка. Зміни рівноваги на грошовому ринку можливі внаслідок змін у пропозиції грошей та попиті на гроші.
35. Трансакційний попит на гроші
Трансакційний (операційний) попит на гроші являє собою попит на гроші для обслуговування всіх видів угод в економіці. Зв'язок між сумою грошей і загальним обсягом операцій в економіці відображений у рівнянні кількісної теорії грошей, яке є макроекономічним рівнянням обміну: M*V=P*Y, Де M – кількість грошей в обігу, V – швидкість обігу грошей, P – рівень цін, Y – обсяг випуску у реальному вираженні. Добуток P*Y є ціновою оцінкою випущеної продукції, що задає попит на гроші для операцій. Добуток M*V Це кількість грошей, які мають бути сплачені при купівлі виробленої продукції. Із рівняння обміну випливає рівняння попиту на гроші: Md =(P*Y)/V
Рівняння показує, що трансак-ційний попит на гроші залежить від таких факторів, як абсолютний рівень цін, рівень реального доходу, швидкість обігу грошей. Підвищення цін і зростання реального обсягу виробництва підвищують попит на гроші, зростання швидкості обігу грошей, навпаки, зменшує транс-акційний попит.
36. Попит на гроші, як на актив
Попит на гроші як на актив – кількість грошей, яку економічні агенти прагнуть зберігати у формі заощаджень, тобто це бажана кількість фінансових активів у грошовій формі. Перевагою володіння грошима є їхня ліквідність. Недоліком володіння грошима як активом у порівнянні з іншими фінансовими активами (в нашому випадку – облігаціями) є те, що гроші не дають доходу у вигляді процента. Володіючи грошима, доводиться жертвувати доходом у вигляді номінальної процентної ставки. Номінальна процентна ставка – ставка процента, виражена в грошах за поточним курсом (без поправки на інфляцію). Номінальна процентна ставка являє собою альтернативні витрати або альтернативну вартість зберігання грошей. Чим вища процентна ставка, тим більше потенційного доходу втрачає економічний агент, який накопичує гроші. Функція попиту на гроші як актив відображає обернену залежність величини попиту на реальні грошові залишки з боку активів від динаміки номінальної ставки процента: Графічна інтерпретація даної залежності подана на мал. (M/P)d =L(i).
З урахуванням очікуваної інфляції, функція попиту на гроші як на актив може бути записана таким чином: (M/P)d = L (r, пg ) Якщо реальна процентна ставка падає, то реальний попит на гроші зростає, оскільки зменшується реальна альтернативна вартість зберігання грошей. Чим вищий очікуваний темп інфляції, тим нижчим буде рівень реального попиту на гроші, оскільки лише в цьому випадку зменшується зумовлена інфляцією втрата купівельної спроможності грошей.
37. Сукупний попит на гроші та рівновага на грошовому ринку
Сукупний попит на гроші – це загальна кількість грошей, яку економічні агенти бажають мати для фінансування операцій та у формі активів, Тобто сума трансакційного попиту на гроші і попиту на гроші як на актив. В неявному вигляді функція сукупного попиту на гроші може бути записана таким чином: (M/P)d = L (i, Y) = L (r, пg , Y) Де i та Y є незалежними змінними функції попиту. Змінна доходу (Y) відображає співвідношення між грошовою масою і обсягом тих операцій, які необхідно профінансувати. Змінна процентної ставки (і) відбиває ступінь переваги грошових коштів відносно інших фінансових активів. Проста лінійна функція реального попиту на гроші має вигляд: (M/P)d = k*Y – h*i, де коефіцієнти k та h відбивають чутливість (еластичність) попиту на гроші до доходу та процентної ставки відповідно. Рівновага грошового ринку досягається в точці, де попит на гроші дорівнює їхній пропозиції. Умова рівноваги має вигляд: (M/P)s = L (r, Y). Точці рівноваги грошового ринку відповідає рівноважна процентна ставка i* Модель грошового ринку показує, що існує лише єдина ставка, за якої попит на гроші і пропозиція грошей збігаються мал.
На практиці на грошовому ринку постійно виникають коливання. Вони бувають двох типів: коливання, пов'язані з початковою нерівновагою грошового ринку; коливання, пов'язані зі зміною рівноваги.
38. Поняття, цілі, та види грошово-кредитної політики. Інструменти грошово-кредитної політики
Грошово-кредитна політика – це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни. Пов’язування грошово-кредитної політики з регулюванням грошового ринку означає визнання впливу її не тільки на пропозицію грошей, як це часто допускається в літературі, а й на попит на гроші. І хоча механізм регулятивного впливу на грошовий попит недостатньо розвинутий і досліджений, це не може бути підставою для виключення його зі сфери впливу грошово-кредитної політики. Особливо це важливо для країн із перехідною економікою, де попит на гроші є слабо розвинутим і потребує регулятивної підтримки. Сама назва цієї політики як грошово-кредитної зумовлена двома чинниками, які традиційно використовувалися в регулятивній практиці центральних банків: спрямуванням її на регулювання грошової маси (пропозиції грошей) через емісійний механізм; забезпеченням регулювання пропозиції грошей через кредитний механізм.
В Україні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає за розроблення і реалізацію монетарної політики, є Національний банк України. Як передбачено Конституцією України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє і затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює контроль за її проведенням. Інструменти грошово-кредитної політики – це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні центрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики. Особливістю інструментів грошово-кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах. Інструменти грошово-кредитної політики умовно можна класифікувати за такими ознаками: характер впливу на грошовий ринок; спрямованість регулятивного впливу; характер впливу на ліквідність банків; періодичність використання. За характером впливу на грошовий ринок інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти прямої дії (адміністративні) та опосередкованої, непрямої дії (ринкові). Інструменти прямої дії – це регулятивні заходи центрального банку, що мають форму обмежень, лімітів, директив. Вони спрямовані на обмеження сфери діяльності комерційних банків, зокрема визначають або обмежують ціни (процентні ставки) чи обсяги (кредитів). Інструменти опосередкованої дії – це регулятивні заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхом формування на ринку відповідних умов, які визначають подальшу поведінку суб’єктів ринку. Інструменти опосередкованої дії ще називають ринковими, оскільки, застосовуючи їх, центральні банки проводять операції за ринковими цінами і на добровільних засадах.
39. Валюта і види валютних курсів. Методи встановлення валютного курсу
Валюта – це грошова одиниця що використовується як світові гроші тобто як міжнародна розрахункова одиниця засіб обігу і платежу.
Види валют Залежно від емітента валютних коштів розрізняють такі види валют: § національна валюта – платіжний засіб (грошова одиниця) певної держави (гривня, долар, марка, фунт стерлінгів тощо); § іноземна валюта – грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки, векселі) в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках; § колективна валюта – міжнародні грошові одиниці, емісію яких здійснюють міжурядові валютно-кредитні організації. Залежно від режиму використання: конвертована валюта (повно або частково); неконвертована.
Міжнародна торгова валюта – це валюта, що використовується для оцінки міжнародних торгівельних операцій (експорт й імпорт товарів, послуг, капіталу), або валюта як товар, що є предметом купівлі-продажу.
Міжнародна резервна валюта – це валюта, що використовується для покриття дефіциту платіжного балансу надання позик, кредиту, фінансування допомоги тощо. Її головною функцією є створення валютних державних резервів.
Валютний курс – це співвідношення між грошовими одиницями двох країн, що використовуються для обміну валют при здійсненні валютних та інших економічних операцій. Чинники від яких залежить валютний курс : попит і пропозиція на валютному ринку, що встановлюється в кожному конкретному випадку; стан платіжного балансу держави; рівень інфляції; різниця процентних ставок у різних країнах;
Види валютних курсів:
– офіційний (фіксований) валютний курс – встановлені урядом постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну і навпаки;
– ринковий (гнучкий) валютний курс – курс, що формується на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції;
– змішаний – контрольований курс, що застосовується до експорту й імпорту, при погашені зовнішнього боргу тощо.
Залежно від механізму формування і функціонування розрізняють такі валютні курси:
– коливні – курси, що змінюються залежно від попиту чи пропозиції на валютному ринку; – плаваючі
Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць або ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Фіксування курсу національної грошової одиниці в іноземній називається валютним котируванням. Валютне котирування може бути прямим і оберненим (непрямим). В більшості країн для встановлення курсу національної валюти використовується пряме котирування, у Великобританії – обернене котирування, а в США застосовуються обидва котирування. Різниця між курсом продавця і покупця називається маржею. За рахунок маржі банк покриває видатки і формує прибуток за валютними операціями. Курс національних валют визначається, як правило, до долара. Наприклад, якщо швейцарський банк хоче отримати курс швейцарського франка до шведської крони, то він використовує курси обох валют до долара, а потім виводить крос-курс швейцарського франка до шведської крони.
Тепер використовується другий метод, за якого курси визначаються на валютному ринку під впливом попиту та пропозиції. Існує декілька режимів плаваючих валютних курсів.
Незалежне «плавання», за якого курс встановлюється на основі попиту і пропозиції на національні валюти з мінімальним втручанням центральних банків. Цей режим використовують США, Японія, Великобританія, Австралія, Венесуела, Аргентина та ін. Кероване «плавання», яке відрізняється від попереднього лише більшим впливом центральних банків. Спільне «плавання». Використовують його країни – члени €С. Вони мають два валютні режими: один – для операцій всередині Союзу, а інший – для відносин з іншими партнерами.
40. Регульовані валютні курси та конвертованість валют
Конвертованість валюти визначається порядком обміну – купівлі, продажу і використання внутрішньої валюти для здійснення угод, – умовами її обертання на зовнішньому (міжнародному) та внутрішньому (національному) валютних ринках. За ступенем конвертованості валюти поділяються на вільно конвертовані, частково конвертовані та замкнуті (неконвертовані). Вільно конвертовані валюти без обмежень використовуються у поточних та фінансових операціях і вільно обмінюються на будь-які іноземні валюти. Вважається, що до вільно конвертованих належать валюти всіх країн з розвинутою ринковою економікою, але насправді такими є валюти небагатьох країн (наприклад, Великої Британії, США). Частково конвертовані валюти мають обмеження щодо : обміну на інші валюти; сфер або напрямків використання валюти в міжнародних угодах; обертання на зовнішніх ринках. До замкнутих (неконвертованих) належать валюти країн, які забороняють резидентам і нерезидентам обмінювати свою національну валюту на інші. Незалежно від особливостей, валютна політика характеризується напрямком впливу на валютний курс. Заходи, спрямовані на загальне зниження курсу національної валюти, називаються девальвацією, а політика, спрямована на підвищення курсу валюти, – ревальвацією.
41. Номінальні та реальні валютні курси. Ефективні валютні курси
Економісти розрізняють номінальні та реальні валютні курси. Номінальний валютний курс – це відносна ціна валют двох країн. Коли кажуть «обмінний», або «валютний», курс, то зазвичай І мають на увазі саме номінальний курс обміну валют.
Реальний валютний курс – це відносна ціна товарів, що вироблені у двох країнах. Інакше кажучи, він показує, в якому співвідношенні товари однієї країни можна обміняти на товари іншої. Реальний обмінний курс нерідко називають умовами торгівлі.
Для розуміння взаємозв'язку між номінальним і реальним обмінними курсами візьмемо конкретний приклад із соняшниковою олією, яку виробляє багато країн. Припустімо, що 1 кг рафінованої української олії коштує п'ять грн, а російської – 50 рублів. Для порівняння цін цього продукту в обох країнах нам потрібно виразити ці ціни в одній валюті. Якщо одна гривня коштує 5 російських рублів, то українська олія коштує 25 рублів. Порівнюючи ціну української олії (25 рублів) та російської (50 рублів), доходимо висновку, що ціна української олії становить половину ціни російської. Інакше кажучи, за поточних цін 2 кг української олії коштує стільки, скільки 1 кг російської. RER=NER * P/P*, де RER – реальний обмінний курс; NER – номінальний обмінний курс (британське числення); Р – рівень цін у вітчизняній економіці; Р* – рівень цін у торговельного партнера.
Якщо реальний обмінний курс більший від одиниці (RER> І), то імпорт є вигіднішим за купівлю товарів вітчизняного виробництва. Реальний обмінний курс національної валюти вимірює ефективність імпорту і, отже, визначає умови торгівлі на національному ринку.
42. Валютний ринок та фактори валютного обміну. Рівновага на валютному ринку
Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок . Для валютних ринків характерні такі основні види операцій: Операції «спот » передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді. Операції «форвард » – це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом. Операція «аутрайт » означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець – купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом. Операція «опціон », коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.
Складна ситуація у валютно-фінансовій сфері, в якій нині опинилась Україна, пов'язана передусім з невиваженою політикою у зовнішньоекономічній сфері, недосконалістю законодавства та нормативних актів щодо валютного контролю і повернення валютної виручки. Гнучкішою має бути політика держави щодо протекціонізму та лібералізму у валютному регулюванні. До протекціоністських заходів можна віднести таку форму прямого втручання держави у валютну сферу, як валютні обмеження. Останні пов'язані з забороною національним експортерам продавати виручену іноземну валюту на ринку (вони зобов'язані здавати її в обмін на національну за офіційним курсом), можуть бути обмежені перекази валюти за кордон і її вивіз. Застосовувані державою методи та обсяги валютних обмежень безпосередньо пов'язані з конвертованістю валюти.
43. Класична теорія макроекономічної стабілізації
Сутність стабілізації економіки. Кінцевою метою економічної трансформації перехідного суспільства в Україні є створення умов для переходу до більш ефективної економічної системи, яка забезпечує оптимальні темпи зростання ВВП та високий життєвий рівень населення. Досягнення такої цілі вимагає економічної стабілізації з наступним переростанням у економічне пожвавлення і піднесення. Сутність макроекономічної стабілізації полягає у подоланні макроекономічної нестабільності (незбалансованості). Макроекономічна нестабільність полягає у коливання обсягу національного продукту, рівня цін, зайнятості та відсутності умов для стабільного зростання обсягу ВВП. У традиційній ринковій економіці коливання цих величин носить в основному циклічний характер. Тому макроекономічна стабілізація зводиться до скорочення амплітуди вказаних відхилень та зменшення глибини спаду. Свій конкретний зміст вона набуває в економічній політиці, яка сприяє наближенню фактичного рівня ВВП до його потенційного рівня і на цьому підґрунті досягнення повної зайнятості та стабільних цін. Загальні риси макроекономічної стабілізації носять універсальний характер . Специфіка макроекономічної стабілізації у перехідній економіці. у перехідному суспільстві полягає у формуванні нової системи економічних відносин і не зводиться до певного вдалого набору економічних заходів з метою збалансування певного числа економічних показників. Макроекономічна стабілізація у перехідній економіці носить не функціональний, а трансформаційний характер. Економічна збалансованість досягається за умови зміни режиму, порядку функціонування економіки, появи нових господарських інституцій. Основні характеристики макроекономічної структурно-виробничої стабілізації зводяться до слідуючого . Проведення активного державного регулювання економіки шляхом поєднання прямого впливу на умови і процеси відтворення з фінансовим регулюванням. Реалізація структурної перебудови економіки з допомогою концентрації зусиль держави на перспективних напрямках економічного розвитку та ліквідації існуючих диспропорцій. Посилення інвестиційної діяльності держави як за її безпосередньою участю в капіталовкладеннях, так і шляхом стимулювання інвестиційної діяльності. Широка підтримка вітчизняних товаровиробників. Досягнення економічної стабілізації та перехід до економічного зростання забезпечуються переважно методами фінансової та грошово-кредитної політики. Шляхом фінансової політики здійснюється розподіл доходів між особами або їх групами, якщо ринковий розподіл не співпадає з бажаним з політичних умов. Грошова політика направлена на регулювання кількості грошей і рівня процентної ставки. Провідним органом грошової політики є центральний банк країни.
44. Поняття та інструменти валютної політики
Процес реалізації валютної політики у кожній країні забезпечується практичним використанням центральним банком певної сукупності інструментів. Інструменти валютної політики – це ті прийоми, важелі, методи, які використовуються для впливу на валютні відносини суб’єктів ринку з метою реалізації завдань валютного регулювання і валютного контролю в країні. Усі інструменти валютної політики залежно від способів їх використання та особливостей впливу на валютні операції можна умовно поділити на економічні та адміністративні.
І. Економічні інструменти валютної політики передбачають використання різних засобів стимулювання економічної зацікавленості суб’єктів ринку у здійсненні тих чи інших валютних операцій з метою впливу на динаміку обмінного курсу та інші макроекономічні параметри розвитку національного господарства. До складу основних економічних інструментів реалізації валютної політики центрального банку належать: 1) дисконтна політика; 2) девізна політика; 3) диверсифікація валютних резервів; 4) регулювання режиму валютного курсу; 5) девальвації і ревальвації валют.
1. Дисконтна політика – це система заходів центрального банку щодо встановлення і періодичної зміни облікової ставки за кредитами, що надаються комерційним банкам, з метою впливу на динаміку валютного курсу, стан платіжного балансу і рух капіталів, а також динаміку кредитних вкладень, грошової маси і цін. Отже, реалізація дисконтної політики центрального банку має як внутрішній, так і зовнішній аспект. Зовнішній аспект, збільшуючи облікову ставку, центральний банк сприяє зміцненню національної валюти, а знижуючи – її послабленню Внутрішній аспект впливу дисконтної політики на валютний курс визначається зміною грошової маси та впливом останньої на динаміку внутрішніх цін та кон’юнктуру валютного ринку в країні. Так, зниження облікової ставки центрального банку може сприяти розширенню можливостей з рефінансування комерційних банків, а отже і здешевленню їхніх кредитних ресурсів та збільшенню масштабів кредитних вливань в економіку.
2. Девізна політика – це інструмент валютної політики, що впливає на обмінний курс національної валюти через купівлю-продаж державними органами іноземної валюти (девіз). Власне, саме поняття девізи означає платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків (звідси і назва політики). Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій. Валютна інтервенція – пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою впливу на обмінний курс національної валюти через операції з купівлі-продажу іноземних валют. Валютні інтервенції можуть проводитися також і для стимулювання експортних операцій. Основними джерелами коштів для проведення валютних інтервенцій є офіційні золотовалютні резерви країни. Валютні інтервенції не можуть бути ефективним інструментом валютної політики в періоди валютних криз і нестабільної фінансової ситуації в країні. 3. Диверсифікація валютних резервів – це інструмент валютної політики центрального банку, який передбачає регулювання структури офіційних валютних резервів шляхом включення до їхнього складу іноземних валют різних країн. Основними цілями диверсифікації валютних резервів є: захист від валютного ризику, тобто ризику втрат коштів унаслідок коливання обмінних курсів різних валют; забезпечення міжнародних розрахунків, у тому числі і розрахунків за зовнішньою заборгованістю країни; 4. Регулювання режиму валютного курсу – діяльність центрального банку, спрямована на встановлення порядку визначення і зміни обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют. Обмінний курс – це вартість грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни, групи країн або в міжнародних розрахункових одиницях.
5. Девальвація і ревальвація валют є інструментом валютної політики, сутність якого полягає у діяльності центрального банку країни, офіційно спрямованої на зміну обмінного курсу національної валюти в бік зниження чи підвищення. Девальвація – це зниження обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Девальвація сприяє експорту за рахунок збільшення норми прибутку в національній валюті, що позитивно впливає на сальдо платіжного балансу і сприяє припливу валютної виручки в країну. Водночас девальвація обумовлює подорожчання імпорту, що може призвести до розвитку інфляційних процесів і, крім того, робить дорожчим процес обслуговування зовнішнього боргу країни, оскільки для погашення заборгованості за іноземними кредитами потрібно купувати, відповідно, іноземну валюту, для чого, у свою чергу, потрібно витрачати більше національної валюти. Втім, центральний банк може вдаватися до свідомих заходів щодо навмисного девальвування національної валюти, потреба в якому пов’язана стимулювати експорт. У цьому разі йдеться про валютний демпінг, тобто знецінення національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Протилежним до девальвації методом реалізації валютної політики є ревальвація. Ревальвація – це підвищення курсу національної валюти відносно іноземної та міжнародних валютних одиниць. Адміністративні інструменти валютної політики передбачають сукупність заходів з нормативно-правового регулювання різноманітних аспектів функціонування валютного ринку країни та діяльності його учасників. Основним напрямом адміністративного регулювання валютних операцій є політика валютних обмежень. Валютні обмеження – це сукупність регулятивних заходів, які передбачають установлення законодавчих або нормативних правил щодо заборони, лімітування і регламентації операцій резидентів і нерезидентів з валютою і валютними цінностями Валютні обмеження – один із найважливіших інструментів реалізації валютної політики держави. Його ключовим завданням є формування правового поля реалізації суб’єктами валютного ринку валютних операцій передусім шляхом регламентування порядку їх здійснення через систему законодавчих і нормативних актів.
45. Поняття та види валютного режиму. Проблеми вибору валютного режиму
Основою валютної політики країни є вибір режиму валютних курсів, який відповідає економічному стану держави та її зовнішньоекономічним відносинам. Розгляд механізму взаємодії грошової маси та обмінних курсів, «поведінки» різних інструментів та заходів макроекономічної політики за різних режимів обміну валют, аналіз реальних ситуацій і прикладів економічного розвитку різних країн дають змогу зробити деякі узагальнення: 1. Характер функціонування економіки, механізм дії та наслідки економічної політики у відкритій економіці суттєво відрізняються від закритої. 2. Рівновага невеликої відкритої економіки за умов абсолютної мобільності капіталу досліджується за допомогою моделі Мандела-Флемінґа – модифікації моделі IS-LM для цих умов. Модель пояснює короткострокові коливання рівнів доходу та обмінного курсу за припущення незмінності цін. 3. Згідно з цією моделлю, наслідки будь-якої макроекономічної політики у малій відкритій економіці залежать від встановленої в країні системи обмінних курсів – фіксованого чи повністю вільного плавання. Який же з курсів вибрати, якщо кожен з них має свої сильні та слабкі риси стосовно наслідків макроекономічної політики? Це питання є предметом гарячих дискусій серед економістів і політичних діячів. Раніше більшість економістів підтримували встановлення гнучких курсів. Проте в останні роки багато з них почали знову висловлюватись за необхідність повернення до фіксованого курсу. Причому як прихильники гнучких курсів, так і захисники фіксованих мають свої досить вагомі аргументи «за» і «проти» обох курсів. Перш за все спробуємо узагальнити всі аргументи.
Переваги та недоліки встановлення у країні системи фіксованого обмінного курсу – це, власне, дзеркальне відображення позитивних та негативних рис гнучкого курсу обміну, тому лише коротко перерахуємо ці риси.
Переваги: 1. Вносить елемент стабільності в систему міжнародних розрахунків. 2. Краще, ніж гнучкі курси, витримує внутрішні шоки та запобігає розбалансуванню економіки. 3. Дає змогу запобігти невиправданому розширенню грошової бази і тим самим «дисциплінує» органи, які контролюють грошовий обіг в економіці. 4. Добрі наслідки мають бюджетно-податкова та зовнішньоторговельна політики.
Недоліки: 1. Не спрацьовує грошова політика, оскільки вона «зав'язана» на необхідності підтримки офіційно оголошеного рівня обмінного курсу. Це гальмує здатність монетарних інструментів реґулювати зайнятість та ціни. 2. Необхідність «захищати» фіксований курс призводить до скорочення торгівлі шляхом введення тарифів та інших обмежень. Саме те, що протекціоністські заходи мають непогані короткострокові наслідки за режиму фіксованих курсів, може провокувати обмеження міжнародної торгівлі, що загалом гальмує технологічний та економічний розвиток країни. 3. Потребує наявності значних резервів іноземної валюти.
Врешті-решт, не обов'язково робити остаточний вибір між фіксованим і гнучким курсом. У залежності від економічної ситуації, стану платіжного балансу країна може вибирати курс, який найбільшою мірою відповідає конкретним умовам, завданням та проблемам. Протягом періоду фіксації курсу країна може переглядати і змінювати його рівень, якщо підтримка такого курсу суперечить досягненню інших економічних цілей. Якщо ж курс гнучкий, то все одно у процесі прийняття рішень про скорочення чи розширення пропозиції грошей країни, як правило, передбачають якісь граничні можливості коливань, встановлення його на якомусь неформально бажаному рівні та ін. Отже, можна лише умовно говорити про існування абсолютно фіксованих чи повністю гнучких курсів.
46. Поняття, сутність та закон сукупного попиту
Можна сказати, що сукупний попит (AD) – сума всіх індивідуальних попитів на кінцеві товари і послуги, пропоновані на товарному ринку. З цього витікає також наступне: сукупний попит – модель, що представляє різні об'єми товарів і послуг (тобто реальний об'єм виробництва), які споживачі можуть і готові придбати при будь-якому рівні цін.
Покупцями на ринку благ є чотири макроекономічні суб'єкти: домогосподарства, фірми, держава і закордон. Отже, необхідно визначити об'єм попиту кожного з них. Попит домашніх господарств домінує на ринку благ. На нього доводиться об'єм більше половини кінцевого сукупного попиту. Виокремлюють наступні чинники, що визначають попит домогосподарств на ринку благ: дохід від участі у виробництві, податки і трансфертні платежі, розмір майна, чисельність населення.
Дж.М. Кейнс вивів чотири правила сукупного споживання: Він виходив з так званої гіпотези абсолютного доходу, у відповідність з якою споживання домашніх господарств залежить від абсолютної величини їх поточного доходу. Величина граничної схильності до споживання (Су = D С/ D у ) показує, на скільки збільшиться споживання при збільшенні поточного доходу на одиницю і знаходиться в межах від 0 до 1, тобто 0<Cу< 1. У міру зростання наявного доходу, знижується середня норма споживання (частка споживання в доході – С/у ) (рис.).
Звідси витікає, що розширення виробництва потенційно містить в собі можливість виникнення перевиробництва, оскільки зменшення середньої норми споживання означає, що все менша частина проведеної продукції споживається домогосподарствами.
Сукупна пропозиція (AS – від англ. аggregate supply – сукупна пропозиція) – загальна кількість товарів і послуг, яка може бути вироблена і запропонована до продажу у відповідності з рівнем цін, що склався. Сукупна пропозиція дорівнює реальному валовому внутрішньому продукту. Вона залежить від рівня цін, виробничих потужностей економіки і рівня витрат. Залежність між сукупною пропозицією і рівнем цін – При високому рівні цін виробник буде зацікавлений збільшувати виробництво товарів і послуг і пропозицію для їх продажу. При низькому рівні цін виробник скорочує виробництво і пропозицію товарів
47. Цінові фактори сукупного попиту. Нецінові фактори сукупного попиту
Ефект реальних грошових залишків. Домогосподарства тримають певну частку активів у вигляді готівки, грошей на поточних рахунках та фінансових активів з фіксованими доходами (наприклад, облігацій). Запас грошей є багатством, оскільки гроші мають певну купівельну спроможність. Розмір багатства залежить від кількості грошей та рівня цін і вимірюється величиною реальних грошових залишків (М/Р). Підвищення цін зменшує багатство, тому що купівельна спроможність запасу грошей зменшується. Крім того, підвищення цін призводить до підвищення процентних ставок, внаслідок чого вартість облігацій падає. Усвідомивши, що їхнє багатство зменшилось, люди починають більше заощаджувати і менше витрачати. Обсяг сукупного попиту скорочується. Ефект процентної ставки. Якщо рівень цін зростає, то продаж і купівля попередньої кількості товарів вимагають більшої кількості грошей. Попит на гроші збільшується. При незмінній пропозиції грошей це веде до зростання процентних ставок. Підвищення процентних ставок скорочує інвестиції та споживання за рахунок кредиту. Величина сукупного попиту зменшується. Ефект імпортних закупівель . Підвищення рівня внутрішніх цін при незмінних світових цінах зменшує зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. Внутрішній попит на імпортні товари, навпаки, збільшується, тому що вітчизняні товари стають дорожчими за іноземні. Чистий експорт, сукупний доход і сукупний попит таким чином скорочуються.
48. Сукупна пропозиція в довгостроковому періоді. Закон сукупної пропозиції. Сукупна пропозиція в короткостроковому періоді. Причини жорстокості цін
Довгострокова крива сукупної пропозиції LRAS показана на моделі ADAS вертикальною лінією.
Обсяг сукупного випуску (У) визначається кількістю капіталу (К), праці (L) та їхньою спільною продуктивністю (A): Y=Y (A, K, L). Всі наявні фактори виробництва використовуються повною мірою, а їхні значення при побудові кривої LRAS вважаються незмінними. Тому довгостроковий обсяг сукупного випуску, якому відповідає крива сукупної пропозиції (YLRAS), є постійним і дорівнює потенційному випуску: Y = Y У довгостроковому періоді ціни на всі товари, номінальна заробітна плата і процентні ставки абсолютно гнучкі і здатні вільно зростати або знижуватись до будь-яких значень, необхідних для врівноваження попиту і пропозиції. Тому рівноважний рівень цін довгострокової сукупної пропозиції такий абсолютно гнучкий і може змінюватись у будь-якому напрямку.
Якщо обсяги капіталу та праці, технологічні та природні умови виробництва не змінюються, довгостроковий обсяг сукупної пропозиції теж залишатиметься незмінним. Класична модель сукупної пропозиції. Поведінка сукупної пропозиції у довгостроковому періоді найбільше відповідає класичним уявленням про взаємозв'язок між загальним обсягом виробництва і цінами. Згідно з класичною теорією, економіка – це сукупність досконалих ринків з гнучкими цінами та заробітною платою. Номінальні величини (ціни, номінальна заробітна плата, процентні ставки) абсолютно гнучкі. Вони можуть не тільки підвищуватись, але й знижуватись, залежно від співвідношення попиту і пропозиції на ринках. Короткостроковий період – це період довгострокової нерівноваги, час після шоку сукупного попиту або сукупної пропозиції, протягом якого рівноважний обсяг сукупної пропозиції відхиляється від потенційного випуску, а рівноважний рівень цін нестабільний, тому що не відповідає своєму довгостроковому значенню. Довгостроковий період триває стільки часу, скільки потрібно цінам, заробітній платі і процентним ставкам для відновлення довгострокової рівноваги. Причиною збільшення сукупної пропозиції в короткостроковому періоді є незмінність середніх витрат виробництва, відповідних кожному можливому обсягу сукупного випуску. Виробництво реаґує на збільшення сукупного попиту збільшенням випуску, а на скорочення сукупного попиту – зменшенням обсягів виробництва. При збільшенні сукупного попиту обсяг сукупної пропозиції в короткостроковому періоді може перевищувати потенційний випуск, а при скороченні сукупного попиту – бути меншим. Іншою причиною підвищення цін при збільшенні випуску є введення додаткових витрат у ціни. Внаслідок конкуренції, державного регулювання та інерційності цін у короткостроковому періоді далеко не всі додаткові витрати вводяться в ціни одразу. Тому більшість факторів жорсткості цін є одночасно факторами нечутливості цін сукупної пропозиції до середніх витрат при збільшенні випуску протягом короткострокового періоду. Жорсткість цін зменшує чутливість їх до випуску і робить короткострокову криву сукупної пропозиції SRAS похилішою.
49. Цінові фактори сукупної пропозиції. Нецінові фактори сукупної пропозиції
Цінові фактори сукупної пропозиції поділяються на дві основні групи: 1. Головною причиною підвищення рівня цін при збільшенні сукупного випуску є зростання витрат виробництва на одиницю продукції кінцевого використання. Причиною загального підвищення цін сукупної пропозиції є тенденція до збільшення індивідуальних витрат підприємств при розширенні випуску. 2. Іншою причиною підвищення цін при збільшенні випуску є введення додаткових витрат у ціни. Внаслідок конкуренції, державного регулювання та інерційності цін у короткостроковому періоді далеко не всі додаткові витрати вводяться в ціни одразу. Тому більшість факторів жорсткості цін є одночасно факторами нечутливості цін сукупної пропозиції до середніх витрат при збільшенні випуску протягом короткострокового періоду. Жорсткість цін зменшує чутливість їх до випуску і робить короткострокову криву сукупної пропозиції SRAS похилішою.
Ставка непрямого податку за доходом відіграє роль коефіцієнта, що підсилює чутливість цін короткострокової сукупної пропозиції до випуску, обумовлену впливом інших факторів. Якщо ж ціни в короткостроковому періоді абсолютно гнучкі або, навпаки, абсолютно жорсткі, то непрямі податки не змінюють нахил кривої сукупної пропозиції. Неціновими факторами називаються причини підвищення або зниження рівня середніх витрат виробництва, не пов'язані із зміною обсягів випуску. Вплив нецінових факторів на сукупну пропозицію залежить від того, до якого типу змінних – реальних чи номінальних – вони належать.
50. Рівновага сукупного попиту і пропозиції
Стимулювальна політика розширення сукупного попиту. Уряд може стимулювати збільшення виробництва і національного доходу з допомогою заходів, які збільшують сукупний попит. При збільшенні пропозиції грошей, зниженні податків або збільшенні державних закупівель крива сукупного попиту ADзсувається праворуч. Умови початкової рівноваги порушуються, і економіка зазнає шоку попиту.
Розглянемо, як буде змінюватись при цьому рівновага у моделі AD–AS для кейнсіанської моделі короткострокової сукупної пропозиції, у якій припускається абсолютна жорсткість цін та заробітної плати в короткостроковому періоді. На мал. 4.9 вона показана горизонтальною кривою SRASg.
Початкова рівновага. Крива сукупного попиту AD0, довгострокова крива сукупної пропозиції LRAS і короткострокова крива сукупної пропозиції SRASg перетинаються в точці А, де спостерігається довгострокова рівновага сукупного попиту і сукупної пропозиції. В точці А заплановані видатки домогосподарств, підприємств, уряду та іноземців (сукупний попит) дорівнюють запланованим доходам виробників від продажу товарів та послуг (сукупній пропозиції). При сукупному випуску Y0=YFта рівноважній ціні ров економіці спостерігається повна зайнятість, найкращий розподіл та використання ресурсів у виробництві.
Короткострокова рівновага. Розширення сукупного попиту з ADg до AD1 порушує довгострокову рівновагу. Але жорстка заробітна плата залишається незмінною. Найближчим часом підприємства не передбачають загального підвищення цін. Тому рівень цін і витрат сукупної пропозиції Рд у точці А також не змінюється. Розширення сукупного попиту дає змогу фірмам збільшити прибутки за рахунок додаткового випуску продукції і стимулює збільшення виробництва товарів. Залежно від гнучкості цін і витрат при розширенні сукупного випуску, економіка може досягти нової точки короткострокової рівноваги при вищих або незмінних цінах. В крайній кейнсіанській моделі з абсолютно жорсткими цінами рівень цін не зростає тому, що середні витрати виробництва при збільшенні випуску залишаються незмінними і виробництво виявляється набагато гнучкішим за ціни. Протягом короткого часу, поки заробітна плата і ціни залишаються незмінними, обсяг виробництва товарів і послуг збільшується з Y0 до Yf і додатковий сукупний попит повністю задовольняється виробництвом при попередньому рівні цін Р0. Рівень витрат матеріальних ресурсів та праці на одиницю виробленої продукції при збільшенні випуску вище його потенційного рівня підвищується, але внаслідок інертності цін і жорсткості заробітної плати не відбивається на цінах продукції, і, фактично, середні витрати виробництва залишаються незмінними протягом усього короткострокового періоду. Точка рівноваги пересувається на кривій сукупної пропозиції SRAS0 з точки А в точку короткострокової рівноваги В. Можливість розширення сукупного випуску в точці корокострокової рівноваги В обмежується сукупним попитом AD1 і припиняється.
Відновлення довгострокової рівноваги. У точці В рівновага AD-AS нестабільна: попит на ресурси з боку підприємств зріс, безробіття знизилось
51. Сукупні видатки і рівноважний ВВП. Мультиплікатор видатків. Рецесійний та інфляційний розриви
У процесі аналізу рівноваги між сукупними витратами (СВ) і ВВП застосовуються дві моделі: «витрати – випуск» і «вилучення – ін’єкції». Модель «витрати – випуск» є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у цій моделі є сукупний попит, який знаходить своє відображення через сукупні витрати, і сукупна пропозиція, яка представлена реальним ВВП. В її основі лежить пряма залежність між ВВП і сукупними витратами, тобто чим більші сукупні витрати, тим більший ВВП, і навпаки. Економічна рівновага – це рівновага між запланованими сукупними витратами і ВВП. Тому в моделі «витрати – випуск» під сукупними витратами слід розуміти заплановані сукупні витрати. Оскільки згідно з нашим припущенням сукупні витрати дорівнюють СВ + ВІ, то для моделі «витрати – випуск» базовим є таке рівняння: СуВ = СВ + ВІ = ВВП Згідно з цим рівнянням, ВВП – вироблений продукт, а СВ + ВІ – сукупні витрати. Співвідношення між ними може мати три варіанти: 1) вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на його закупку, тобто СВ + ВІ = ВВП. Цей варіант відповідає закону Сея, згідно з яким виробництво створює адекватний за величиною попит; 2) не вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на його закупку, тобто СВ + ВІ < ВВП; 3) на закупку ВВП спрямовується більша сума доходу порівняно з його величиною, отриманою від реалізації ВВП, виробленого в поточному періоді, тобто СВ + ВІ > ВВП. Останні два варіанти відповідають кейнсіанській теорії, згідно з якою доходи, отримані від реалізації поточного ВВП, не обов'язково перетворюються в адекватну величину сукупних витрат. Співвідношення між сукупними витратами і ВВП – це співвідношення між планами покупців і продавців, які, як правило, не збігаються. Якщо вони не збігаються, то виникають незаплановані зміни в товарних запасах. Так, коли СуВ < ВВП, виникає перевиробництво, яке супроводжується незапланованим збільшенням товарних запасів. І навпаки, коли СуВ > ВВП, виникає недовиробництво, яке супроводжується незапланованим зниженням товарних запасів. Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційні плани підприємства. З цієї точки зору слід розрізняти заплановані та незаплановані інвестиції. До запланованих інвестицій відносяться витрати на інвестиційні товари, які відповідають уявленням підприємств щодо очікуваних змін у сукупному попиті на вироблені товари та послуги. Але уявлення підприємств про сукупний попит (сукупні витрати) не завжди збігаються з дійсністю. Тому виникають незаплановані інвестиції. До них відносяться витрати, які підприємства змушені здійснювати в товарні запаси. Отже, фактичні інвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій в товарні запаси. Інвестиції в товарні запаси виконують балансуючу роль в економіці. Якщо величина сукупних витрат недостатня порівняно з ВВП, то відбувається незаплановане збільшення інвестицій в товарні запаси; якщо сукупні витрати перевищують ВВП, то відбувається незаплановане зменшення інвестицій в товарні запаси. Це дає підстави модифікувати формулу; СуВ ± ВІн = ВВП, де ± ВІн – незаплановані інвестиції в товарні запаси («+» – збільшення, «– «– зменшення інвестицій в товарні запаси); СуВ ± ВІн – фактичні сукупні витрати (СуВф). Із формули випливає, що незалежно від того, знаходиться економіка в стані рівноваги чи ні, фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП. Це врівноваження досягається за рахунок незапланованих інвестицій. Якщо між сукупними витратами і ВВП спостерігається тотожність, то незаплановані інвестиції дорівнюють нулю. Отже, рівноважний ВВП – це такий обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати, достатні для закупки всієї продукції, виробленої в поточному періоді. Іншими словами, при рівноважному рівні ВВП сукупна кількість вироблених товарів (ВВП) дорівнює сукупній кількості закуплених товарів (споживчих та інвестиційних).
Подолання інфляційного розриву припускає утримання сукупного попиту і «переміщення» рівноваги з точки А в точку В (повна зайнятість ресурсів). При цьому скорочення рівноважного Y складає:Dсукупного доходу Y = – (Величина інфляційного розриву) хD (Величина мультиплікатора автономних витрат). Мультиплікатор видатків – коефіцієнт, який показує відно¬шення між зміною реального ВВП і початковою зміною сукупних видатків.
52. Сучасні теорії макроекономічної стабілізації
Сутність стабілізації економіки. Кінцевою метою економічної трансформації перехідного суспільства в Україні є створення умов для переходу до більш ефективної економічної системи, яка забезпечує оптимальні темпи зростання ВВП та високий життєвий рівень населення. Досягнення такої цілі вимагає економічної стабілізації з наступним переростанням у економічне пожвавлення і піднесення. Сутність макроекономічної стабілізації полягає у подоланні макроекономічної нестабільності (незбалансованості). Макроекономічна нестабільність полягає у коливання обсягу національного продукту, рівня цін, зайнятості та відсутності умов для стабільного зростання обсягу ВВП. У традиційній ринковій економіці коливання цих величин носить в основному циклічний характер. Тому макроекономічна стабілізація зводиться до скорочення амплітуди вказаних відхилень та зменшення глибини спаду. Свій конкретний зміст вона набуває в економічній політиці, яка сприяє наближенню фактичного рівня ВВП до його потенційного рівня і на цьому підґрунті досягнення повної зайнятості та стабільних цін. Загальні риси макроекономічної стабілізації носять універсальний характер . Специфіка макроекономічної стабілізації у перехідній економіці. у перехідному суспільстві полягає у формуванні нової системи економічних відносин і не зводиться до певного вдалого набору економічних заходів з метою збалансування певного числа економічних показників. Макроекономічна стабілізація у перехідній економіці носить не функціональний, а трансформаційний характер. Економічна збалансованість досягається за умови зміни режиму, порядку функціонування економіки, появи нових господарських інституцій. Основні характеристики макроекономічної структурно-виробничої стабілізації зводяться до слідуючого . Проведення активного державного регулювання економіки шляхом поєднання прямого впливу на умови і процеси відтворення з фінансовим регулюванням. Реалізація структурної перебудови економіки з допомогою концентрації зусиль держави на перспективних напрямках економічного розвитку та ліквідації існуючих диспропорцій. Посилення інвестиційної діяльності держави як за її безпосередньою участю в капіталовкладеннях, так і шляхом стимулювання інвестиційної діяльності. Широка підтримка вітчизняних товаровиробників. Досягнення економічної стабілізації та перехід до економічного зростання забезпечуються переважно методами фінансової та грошово-кредитної політики. Шляхом фінансової політики здійснюється розподіл доходів між особами або їх групами, якщо ринковий розподіл не співпадає з бажаним з політичних умов. Грошова політика направлена на регулювання кількості грошей і рівня процентної ставки. Провідним органом грошової політики є центральний банк країни.
53. Поняття, необхідність та види макроекономічного регулювання. Державне регулювання
Необхідність та передумови державного регулювання економіки. Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше – на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з'явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави у економіку, яка була викликана потребами подолання економічних криз, обмеження зростання безробіття, розвитку конкуренції, пом'якшення соціальних наслідків стихії ринку.
Об'єктивні причини необхідності державного регулювання сучасного ринкового господарства: 1) відсутність досконалої конкуренції; У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії; 2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працює; національна оборона, наприклад, це «товар», якому не можна давати ціну і продавати його на ринку; з цих причин держава бере на себе відповідальність за виробництво такого «колективного» товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію; 3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції: охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг; 4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Наприклад, ринок робочої сили. mОб'єктивна необхідність державного регулювання економіки зумовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність, і гармонійність суспільства, збереження і відтворення середовища існування народів – природного, національно-історичного, культурного.
Основоположною в теорії державного регулювання є кейнсіанська теорія, яку нерідко характеризують як теорію попиту, її основні ознаки: короткостроковість, орієнтація на попит і, певна річ, підтримка державної поточної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найважливішим об'єктом – ресурси інвестицій і процентні ставки. Згідно з теорією Кейнса фіскальна політика, орієнтована на подолання безробіття, передбачає зростання державних витрат і скорочення податків. Фіскальна політика, спрямована на зниження інфляції, вимагає скорочення державних витрат при зростанні податків.
Теоретичні основи макроекономічного регулювання . У підгрунт державного регулювання економіки країн покладені різні моделі регулювання, які нерідко визначають як альтернативні. Сутність форми жорсткого макроекономічного регулювання економіки полягає у тому, що держава здійснює скоординоване ведення господарства у масштабах країни через план, який за змістом є розкладкою обов'язкових завдань для учасників суспільного виробництва і є юридичним законом. При директивному плануванні товаровиробнику вказується, скільки і якої продукції слід виробити, куди, за якою ціною поставити. Здавалося б, на перший погляд, існуюча система відносин між державою і підприємством є зручною для обох сторін і може забезпечити повну збалансованість народного господарства. Але це не так: По-перше, жорсткий план націлює виробництво лише на те, що заплановано. А це, з одного боку, сковує товаровиробників у пошуках варіантів освоєння нових видів продукції, а з другого – ліквідує стимули саморозвитку. По-друге, для збалансованості розвитку народного господарства через план слід обчислити не лише прямі, а й опосередковані витрати на одиницю продукції. При номенклатурі продукції, яка перевищує десятки мільйонів її найменувань, навіть найсучаснішим ЕОМ це не під силу. Перехід до ринкових відносин передбачає скасування командно-адміністративних методів всеохоплюючого державного керівництва економікою, створення системи часткового, м'якого державного регулювання ринку.
В економічній літературі визначено критерії створення системи державного макроекономічного регулювання (ДМЕР). З огляду на економічну практику і теоретичні дослідження можна назвати дві основні ознаки системи ДМЕР: загальна системність і специфічна функція регулювання. Перша основна ознака, що характеризує ДМЕР як систему, – діалектична єдність об'єктивних і суб'єктивних елементів суспільної структурою Друга основна ознака системи ДМЕР характеризує її саме як державне регулювання, тобто системний вплив держави на економіку задля постійного забезпечення її руху відповідно до економічних законів. Це визначення є методологічно важливим для структури системи ДМЕР.
54. Тарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі
Тарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі. Імпортне і експортне мито
Інструменти, які використовує держава для регулювання міжнародної торгівлі, можна поділити на тарифні (що ґрунтуються на застосуванні митних податків) та нетарифні (квоти, ліцензії, субсидії, демпінг тощо). Найпоширенішим способом обмеження торгівлі є імпортне мито – податок, який накладається на кожну одиницю товару, що завозиться до країни. При запровадженні митного податку вітчизняна ціна імпортного товару піднімається вище світової ціни. Існує три основних види митних податків: • адвалерне мито – запроваджується у вигляді відсотка від митної вартості товару. При застосуванні адвалерного мита внутрішня ціна імпортного товару (Рd) складатиме : Рd = Рm+ta. Рm, де ta – ставка адвалерного мита; Рm – ціна, за якою товар імпортується (митна вартість товару); • специфічне мито – визначається у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, обсягу і т.ін.). Внутрішня ціна імпортного товару (Рd) після застосування специфічного митного податку дорівнюватиме : Рd = Рm+ts, де ts – ставка специфічного митного податку; • комбіноване мито – визначається як поєднання ставок адвалерного та специфічного мита. Легко помітити, що від запровадження мита в першу чергу страждають споживачі , оскільки вони змушені тепер платити дорожче за весь товар (вітчизняний та імпортний) і, відповідно, споживати його менше. Внаслідок запровадження ввізного мита виграють виробники та державний бюджет, а програють споживачі. Це означає, що імпортне мито приводить до перерозподілу доходів від споживачів на користь державного бюджету та виробників у галузях, які конкурують з імпортом. Митний податок, як правило, запроваджують для обмеження імпорту з метою захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції. Експортний податок є ніби дзеркальним відображенням імпортного мита, з тією лише відмінністю, що тут основні втрати мають не споживачі, а виробники.
55. Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі
Митні тарифи залишаються найважливішим інструментом зовнішньоторговельної політики, проте в останні роки їхня роль суттєво зменшилася. Але це не значить, що послабився ступінь впливу держави на міжнародну торгівлю. Навпаки, він фактично навіть посилився завдяки значному розширенню форм і методів нетарифных торговельних обмежень. За оцінками, їх нині існує не менше ніж п'ятдесят. Особливо активно нетарифні методи регулювання торгівлі використовують промислово розвинені країни. В середині 90-х pp. приблизно 14% товарів, які імпортуються країнами ЄС, США та Японією, підпадали під основні нетарифні обмеження : імпортні квоти, добровільне обмеження експорту та антидемпінгові заходи. Нетарифні обмеження є менш відкритими, ніж митні податки, а тому надають урядові більше влади при здійсненні економічної політики та створюють певну невизначеність у міжнародній торгівлі. У зв'язку з цим одним із найважливіших завдань, які стоять перед Всесвітньою торговельною організацією, є поступова заміна кількісних обмежень, або так звана тарифікація їх (заміна кількісних обмежень еквівалентними за рівнем захисту митними тарифами).
56. Зовнішньоторговельна політика та її вплив на економічну систему
Кожна країна будує свої міжнародні відносини, виходячи з зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політики. Зовнішньоекономічна політика – генеральна лінія дій, система заходів, які провадить держава у сфері експорту та імпорту, митного регулювання і ін. відповідно до інтересів країни. Зовнішньоторговельна політика – сукупність методів, прийомів та механізмів регулювання обсягів та спрямованості експорту та імпорту, які застосовує держава з метою реалізації зовнішньоекономічної політики в цілому. Історично відомі два основні напрями у формулюванні зовнішньоторговельної політики: протекціонізм та лібералізація. Лібералізація – розширення свободи економічних дій, скорочення кількості та зниження рівня обмежень у торгівлі з іншими країнами. Протекціонізм (від лат. proctio – прикриття) – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Неопротекціонізм – сучасні обмеження на міжнародну торгівлю, які застосовуються країнами як доповнення до традиційних форм обмеження небажаного імпорту або замість них. Технічні бар’єри – велика група нетарифних обмежень, зумовлених дією національних промислових стандартів, систем вимірювання та інспекції якості товарів, вимогами техніки безпеки, санітарно-ветеринарними нормами, правилами пакування та маркування товарів тощо.
57. Малі цикли розвитку ринкової економіки
Циклічність економічного розвитку – це регулярні коливання рівнів ділової активності, при яких зростання активності (виробництва) замінюється спадом, який, у свою чергу, потім замінюється зростанням. ЇЇ характеризують підйоми і спади в економіці, що періодично повторюються протягом ряду років. Такі коливання відбуваються відносно столітнього, або довгострокового тренда (умовної лінії, яка характеризує загальну спрямованість змін економічних показників). Цикл є постійною динамічною характеристикою ринкової економіки , без нього не відбувається економічного розвитку. Економічний цикл – це форма руху і розвитку ринкової економіки, природний спосіб економічного саморегулювання, коли ринок стихійно відновлює пропорційність економіки і втрачену рівновагу. Представники різних напрямів і шкіл політичної економії наводять різні об’єктивні і суб’єктивні причини циклічності економічного розвитку, які можна згрупувати як зовнішні і внутрішні, виходячи з їхнього впливу на характер циклу, його тривалість, специфіку проявів окремих фаз. Серед зовнішніх причин можна виділити : – війни, революції та інші політичні потрясіння; – відкриття великих родовищ золота, урану, нафти та інших цінних ресурсів; – освоєння нових територій і пов’язана з цим міграція населення, коливання чисельності населення земної кулі; – потужні прориви в технології, винаходи й інновації, які дозволяють докорінно змінити структуру суспільного виробництва. Серед внутрішніх причин виділяють : – особисті потреби, скорочення або зростання яких відбивається на обсягах виробництва і зайнятості; – інвестування, тобто вкладення засобів в розширення виробництва, його модернізацію, створення нових робочих місць; – економічну політику держави, Розглянуті причини взаємопов’язані, можуть викликати як підйом, так і спад економічної активності через певні проміжки часу.
Розрізняють класичний і сучасний економічні цикли . Класичний економічний цикл, зазвичай, включає чотири фази (періоди), які послідовно змінюються: криза (спад), депресія, пожвавлення, піднесення (зростання). Економічна криза – це різке погіршення економічного стану країни, що виявляється в значному спаді виробництва, порушенні усталених виробничих зв’язків, банкрутстві підприємств, зростанні безробіття і, внаслідок цього, – зниженні життєвого рівня, добробуту населення. Криза (спад) є основною фазою економічного циклу, вона є його ключовою характеристикою. Без кризи не було б циклу; її періодичне повторення надає ринковій економіці характеру циклічності.
Спад в економіці починається з труднощів у збуті виробленої продукції, що згодом веде до скорочення виробництва і зайнятості та попиту на інвестиції. Ціни різко знижуються, але зростає попит на ліквідність (готівку), тому до максимально збільшується ставка позичкового відсотку. Курс акцій і інших цінних паперів на фондових біржах швидко падає; тимчасово закриваються або навіть банкрутують багато фірм, передусім дрібних (у випадку глибокої і тривалої кризи). Ринкова кон’юнктура стає вкрай несприятливою. Внаслідок дії кризи поступово ліквідуються порушення макроекономічної стабільності і рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією, інвестиціями і заощадженнями, виробництвом і споживанням, тобто знову забезпечується певна пропорційність економічного розвитку, але за низького рівня сукупного попиту, неповної зайнятості виробничих ресурсів, високого безробіття. В процесі руху до своєї найнижчої точки спаду криза створює імпульс для нового розвитку економіки. В цей період виникають спонукальні мотиви до скорочення витрат виробництва і збереження прибутку, посилюється конкуренція. Створюється стимул для оновлення морально зношених засобів виробництва на новій технологічній основі. Коротше кажучи, криза дає початок переважно інтенсивному розвитку економіки, нею закінчується попередній період розвитку і починається наступний. Але перехід до розгортання обсягів виробництва, його технологічного оновлення не відбувається в один момент. Тому на зміну кризи приходить фаза депресії. Депресія (від лат. depressio – придушення) – застій в економіці, який характеризується відсутністю підйому виробництва і ділової активності, низьким попитом на товари і послуги, значним безробіттям. Депресія означає, що економічна криза перейшла у завершальну фазу. Національний продукт вже не зменшується, але й ще не зростає. На низькому рівні стабілізуються ціни; безробіття дуже високе, але більше не зростає; відсоткова ставка падає до свого мінімального значення. Товарні запаси (нереалізована продукція) поступово зникають, зростає сукупний попит і готуються умови для пожвавлення виробництва, ділової активності. Пожвавлення – фаза економічного циклу, яка характеризує початок підйому в економіці після кризи, застою, депресії. В цей період, хоча і незначно, зростають рівень виробництва і платоспроможний попит людей, помітно скорочується рівень безробіття. Поступово підвищуються ціни і позичкові відсотки. На ринку економічних ресурсів зростає попит на новее промислове обладнання, нові капітали втягуються в господарський оборот. В кінці фази пожвавлення закінчується період інтенсивного розвитку. В наступній фазі циклу – піднесенні – знову починається екстенсивний розвиток. Піднесення – стан економіки країни, який характеризується зростанням виробництва, підвищенням його ефективності, пожвавленням ділової активності в різних сферах, підвищенням рівня життя. В цей період рівень виробництва набагато переважає досягнутий в попередньому періоді, суттєво зростають темпи його розвитку. Створюються нові підприємства, зростають зайнятість, попит на прогресивні капітальні ресурси і споживчі блага, збільшуються доходи (заробітна плата, прибуток, проценти, рента), швидко зростають ціни. На фазі піднесення посилюються диспропорції, які були закладені ще на фазі пожвавлення, готується ґрунт для наступного спаду. Економіка підходить до наступного витка, до нового економічного циклу. Сучасна ринкова економіка (змішана) знаходиться під значним впливом держави, що здатна суттєво змінювати хід економічного циклу, характер економічної динаміки: глибину і частоту криз, тривалість фаз циклу і співвідношення між ними. За активного впливу держави видозмінюється самий механізм циклічного руху. Завдяки державному регулюванню пом’якшуються циклічні коливання. Важливішими важелями, за допомогою яких держава впливає на економічний цикл, є кредитно-грошові і бюджетно-податкові інструменти. Під час кризи державою використовуються заходи, які спрямовані на стимулювання виробництва, і, навпаки, в час піднесення – на його стримання. Так, з метою послаблення «перегріву» економіки у фазі піднесення держава стимулює подорожчання кредиту, запроваджує нові податки і підвищує ставки існуючих, відміняє прискорену амортизацію і податкові пільги на нові інвестиції. В умовах же кризи, навпаки, державні заходи спрямовані на здешевлення кредиту, скорочення податків, на прискорену амортизацію і податкові знижки на нові інвестиції.
58. Великі цикли розвитку ринкової економіки
Цикли різної тривалості отримали назви за іменами їх дослідників: Так, цикли тривалістю 45–60 років (довгі або великі) отримали назву цикли Кондратьєва; 15–20 – річні – цикли Кузнеца; 7–12 – річні (середні цикли). Представники різних напрямів і шкіл політичної економії наводять різні об’єктивні і суб’єктивні причини циклічності економічного розвитку, які можна згрупувати як зовнішні і внутрішні, виходячи з їхнього впливу на характер циклу, його тривалість, специфіку проявів окремих фаз. Серед зовнішніх причин можна виділити : – війни, революції та інші політичні потрясіння; – відкриття великих родовищ золота, урану, нафти та інших цінних ресурсів; – освоєння нових територій і пов’язана з цим міграція населення, коливання чисельності населення земної кулі; – потужні прориви в технології, винаходи й інновації, які дозволяють докорінно змінити структуру суспільного виробництва. Серед внутрішніх причин виділяють : – особисті потреби, скорочення або зростання яких відбивається на обсягах виробництва і зайнятості; – інвестування, тобто вкладення засобів в розширення виробництва, його модернізацію, створення нових робочих місць; – економічну політику держави, яка прямо і непрямо впливає на виробництво, попит і споживання. Розглянуті причини взаємопов’язані, можуть викликати як підйом, так і спад економічної активності через певні проміжки часу. Розрізняють класичний і сучасний економічні цикли. Класичний економічний цикл, зазвичай, включає чотири фази (періоди), які послідовно змінюються: криза (спад), депресія, пожвавлення, піднесення (зростання). Економічна криза – це різке погіршення економічного стану країни, що виявляється в значному спаді виробництва, порушенні усталених виробничих зв’язків, банкрутстві підприємств, зростанні безробіття і, внаслідок цього, – зниженні життєвого рівня, добробуту населення.
59. Криза надвиробництва та причини, що їх викликають. Методи стабілізації господарчої системи
Стабільність і криза нероздільні. Вони не можуть існувати один без одного. Така діалектика.
На макрорівні великих економічних систем кризи виникають найчастіше через розриви між виробництвом і споживанням товарів. У докапіталістичних способах виробництва існувало недовироблення матеріальних благ. При капіталізмі вперше виникло надвиробництво. Найбільш глибоко і докладно цю проблему досліджував К. Маркс. Він розкрив причини економічних криз і обґрунтував їхню неминучість в умовах стихії й анархії виробництва. Держава повина керувати процесами, циклами виробництва щзоб не було надвиробництва і як наслідок економічної кризи. Наприклад: надвиробництво є економічним показником або ж індикатором Capasity utilisation – рівень загрузки виробничих сил, тобтопри надвиробництві 90% – не в користь валюти, що і спричинює на вал. ринку… Коли виробництво країни становить 85% – то відбувається піднесення валюти і відповідно ріст економіки, 80% – не в користь валюти і країни, в США у грудні 2009 року якраз було 79–80%.