Реферат: АПК в сучасних умовах господарювання

Міністерство освіти і науки України

Мукачівський технологічний інститут

кафедра економіки і

менеджменту

Агропромисловий комплекс, особливості діяльності в сучасних умовах господарювання

Виконав: студент ІЕФ

групи МВС-31

Сідоран М. М.

Науковий керівник:

Білак Г. Г.

Мукачево – 2002 (3)

ПЛАН .

Вступ.

1 .Сучасний стан та проблеми розвитку АПК України.

1.1. Загальна характеристика АПК України в сучасних умовах.

1.2 Природні умови та фактори розвитку і розміщення галузей АПК.

1.3 Аспекти формування ринкових відносин в АПК.

1.4 Сучасний стан та характер розміщення галузі.

2. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки.

2.1. Закономірності розвитку та об’єктивна необхідність організації нових господарських формувань в АПК.

2.2. Реформування виробничих відносин в сільському господарстві.

2.3. Оцінка ефективної діяльності різних форм господарювання в АПК.

3. Перспективи розвитку АПК України.

3.1 Шляхи подолання кризового становища в АПК.

3.2 Основні проблеми та перспективи розвитку АПК.

3.3 Інвестиції в АПК і продовольча безпека.

Висновки.

Додатки .

Список використаної літератури..

Вступ

Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому агропромисловий комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни на продовольство — такі явища викликають у населення України велику стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

Творча і трудова активність людини визначаються не тільки суспільними свободами та правовою захищеністю, а й якістю життя, основним показником якого виступає здоров’я окремої людини і всього суспільства. А залежить здоров’я від стану охорони здоров’я та якості продуктів харчування, стану природного середовища, комфортності житла і робочого місця, організації відпочинку та рівня соціального забезпечення. В усіх сферах господарської діяльності має діяти принцип: не може бути економічним те, що завдає шкоди людині. Тому господарникам необхідно брати до уваги не тільки традиційний економічний ефект, а й шкоду, завдану природі та здоров’ю людини.

В сучасному аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання.

Важливу роль у виробництво сільськогосподарської продукції відіграють АПК що єдиною цілісною виробничо-економічною системою, яка охопила цілий ряд галузей народного господарства спеціалізованих на виробництві продовольства .

Головне завдання що стоїть перед галузями АПК – це зростання сільськогосподарського виробництва, надійне забезпечення країни продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною, об’єднання зусиль усіх галузей комплексу для одержання високих кінцевих результатів. Надавати можливості виходу продукції АПК України на світовий ринок .Подолання глибокої економічної кризи зокрема в АПК України пов’язане з переходом до ринкових відносин, з усуненням державного монополізму і розвитком досконалої конкуренції в усіх сферах АПК. Для обгрунтованого здійснення цього процесу необхідно в повній мірі використовувати позитивний історичний досвід, оскільки сьогоднішня ситуація економічних перетворень столипинськоі реформи сільського господарства, яка здійснювалась на початку 20 ст . і передбачена запровадженям приватної власності на землю та передові досягнення сучасного стану розвитку сільського господарства.

Важливою умовою зміцнення економічного потенціалу в Україні є створення сучасної ринкової структури вирибництва

Сьогодні країна перебуває у глибокій економічній кризі, що негативно впливає на хід реформ , особливо в АПК .

В основу ринкових перетворень в АПК покладена програма роздержавлення і приватизація, а для сільськогосподарських підприємств – створення нових господарських структур на засадах приватної власності на майно і землю .

Причиною низької результативності аграрної реформи є недооцінка її здійснення, як єдиної багатоаспектної системи. Подолання дестабілізації виробництва сільського господарства можливе шляхом реформування. Реформування економіки, проходження процесів приватизаціі та роздержавлення вимагає вивчення досвіду функціонування господарських структур з різними формами власності. В основному завершина приватизація майна підприємств АПК. Проте пошук ефективних шляхів реформування АПК України триває.

Метою даної курсової роботи є вивчення і визначення на основі теоритичного обгрунтування і практичного матеріалу особливості діяльності АПК в сучасних умовах господарювання, обгрунтування механізму організації і ефективного фунціонування різних форм господарювання та ринкових відносин в АПК.

Багатограність поставленоі мети визначає необхідність вирішення таких завдань:

- характеристика природно-економічних умов і встановлення рівня іх впливу на результати агропромислового виробництва;

- сучасний стан та характер розміщення галузі;

- закономірності розвитку та об’єктивна необхідність організації нових господарських формувань в АПК;

- реформування виробничих відносин в сільському господарстві;

- оцінка ефективної діяльності різних форм господарювання в АПК;

- основні проблеми та перспективи розвитку АПК.

1. Сучасний стан та проблеми розвитку АПК України.

1.1. Загальна характеристика АПК України в сучасних умовах.

С учасний аграрно-промисловий комплекс є важливим сектором економіки України. У ньому зосереджена майже третина основних виробничих фондів , працює четверта частина населення, зайнятого у народному господарстві, виробляється понад 20% валового суспільного продукту та третина національного доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу.

Виробничий потенціал аграрної сфери на 2001р налічує 42,4 млн га сільськогосподарських угідь,з них 33,2млн га ріллі.

Сільське господарство є однією з основних галузей економіки України, на яку припадає близько 20% загального обсягу валового продукту.У Білорусії та Казахстані, наприклад, цей показник становить 13%, в Росії - майже 7%, в Грузії - більше половини, Вірменії, Киргистані та Узбекистані - близько третини. Але економічні можливості аграрного сектора України використовується не повністю.Економічні реформи проводяться послідовно і поки що не забезпечили підвищення ефективності і продуктивності праці.

Обсяги виробництва продукції, інвестиції та технологічний рівень сільського господарства знижується. Сподівання на те, що ринкові економічні реформи сприятимуть швидкому пожвавленню економіки, не підтвердились ні в Україні, ні в більшості країн з перехідною економікою. Якщо в цілому по країнах СНД в1999р обсяг валової продукції становив близько 63% від рівня 1995р., то в Україні - 61%.Сумарне виробництво валової продукції сільського господарства в 1999 р.дорівнює 28,4 млрд.грн., або 59,1% до рівня 1993р.

Проте не можна не помітити певних позитивних зрушень в аграрному секторі. Багато колишніх колгоспів і радгоспів після реорганізації земельних і виробничих відносин адаптувалось до вимог ринкової економіки. В цих господарствах спостерігається зростання обсягів виробництва. Замість матеріалоємних та трудозатратних впроваджуються високоефективні тахнології, що дозволяють виробляти конкурентоспроможну продукцію для внутрішнього і зовнішнього продовольчого ринку. Не можна однозначно стверджувати, що для цієї категорії підприємств всі питання вирішені. Підтримувати високий рівень господарювання на землі непросто.Є в них претензії до органів виконавчої влади, законодавчих структур стосовно несвоєчасних розрахунків за продану продукцію, нестабільного матеріально-технічного забезпечення, відсутність паритету у міжгалузевих відносинах тощо. Не менш важлива також ринкова орієнтація приватного сектора і, особливо, присадибного господарства населення. Це призводить до того що втрати сільськогосподарської продукції щорічно складають близько 40% вирощеного урожаю. Сьогодні сільське господарство поряд з іншими галузями знаходиться у стані економічної кризи. За 1995-1999роки виробництво валової продукції сільського господарства скоротилося майже вдвічі. Хронічно не вистачає паливо-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин і тварин .Висока розораність угідь, яка досягла 80%,не завжди обгрунтоване застосуваня мінерільних добрив і хімічних засобів призвели до порушення екологічного стану природних ресурсів та стійкості агроландшафту: посилюється деградація грунтів, знизилася їх родючість.

Значної шкоди сільському господарству завдала аварія на Чорнобільській АЕС. Вона призвела до забруднення радіонуклідами 3,5 млн.га угідь , з яких 70 тис.га виведено з сільськогосподарського використання.

Великі проблеми виникли із використанням природних ресурсів. Якість навколишнього середовища, його відтворювальний і відновлюваний потенціал значно зменшується з нарощуванням масштабів ресурсовикористання і обсягів забрюднюючих речовин та відходів.

І все це аж ніяк не пов’язане із збільшенням населення або підвищенням його життєвого рівня. Навпаки, приріст населення падає, а життєвий рівень погіршується. Кризовий стан, що склався в аграрному секторі, та використання природніх ресурсів вимагають концептуального визначення основних напрямів та змісту аграрної реформи, взаємоузгодження експлуатації природніх ресурсів, сфер вкладення капіталу з урахуванням чисельності населення та майбутніми потребами людей.

З розвитком продуктивних сил суспільства великого значення у збільшені виробництва продукції рослинництва і тваринництва набувають використання досягнень науково-технічного прогресу, розробка та впровадження високоефективних науково обгрунтованих систем ведення сільського господарства, спеціалізація та раціональне використання матеріальних, фінансових і трудових расурсів. Процес відтворення в сільському господарстві досить складний і залежить від природних, науково-технічних, біологічних, соціальних та економічних факторів. Все це вимагає глибоких економічних знань, постійного аналізу, застосування економічних законів.

До складу АПК входять: сільське господарство, харчова, м’ясомолочна, борошномельно-круп’яна, комбікормова, мікробіологічна промисловості, а також ряд обслуговуючих підрозділів машинобудування, виробництво мінеральних добрив і хімікатів, сільське будівництво та допоміжні галузі, котрі забезпечують спорудження об’єктів, транспортування, зберігання й реалізацію сільськогосподарської продукції. За сучасних умов для успішного розвитку всіх галузей АПК створюються нові форми організації агропромислового виробництва – агропромислові об’єднання, агрокомбінати, агрофірми, асоціації, виробничі й науково-виробничі системи.

Сьогодні в окремих областях України створені і успішно діють агропромислові об’єднання. До їх складу входять на добровільних засадах радгоспи, міжгосподарські підприємства, підприємства й організації по обслуговуванню сільськогосподарського виробництва і переробці сировини, а також підприємства торгівлі, які реалізують вироблену об’єднанням продукцію. При цьому підприємства зберігають свою господарську самостійність і юридичні права.

Агропромислові комбінати являють собою виробничо-економічні формування, головне завдання яких полягає в об’єднанні зусиль усіх підприємств і організацій, котрі входять до їх складу, по забезпеченню виробництва, заготівлі, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції та високо якісних продовольчих товарів.Вони можуть створюватися або завдяки інтеграції всіх технологічно взаємозв’язаних виробничих підрозділів одного адміністративного району, або входженням до складу агропромислового комбінату та організацій, які розміщені в кількох районах.

Конструктивно новою формою організації агропромислового виробництва є агрофірми. Вони забезпечубть виробництво, зберігання, проектування і будівництво об’єктів виробничого та соціального призначення, виступають як єдиний організаційно-економічний комплекс.

За сучасних умов розвитку науково-технічного прогресу здійснюється інтеграція науки й виробництва на базі створення науково-виробничих систем.

Виходячи з неоднакових економічних і природно-кліматичних умов, в яких функціонують сільськогосподарські підприємства, в окремих районах створюються асоціації кооперативів по виробництву м’яса і м’ясопродуктів, молока й молокопродуктів, цукрових бур’яків і цукру, соняшнику й олії тощо. Основними виробничими одиницями асоціації є первинні кооперативи орендаорів по виробництву сільськогосподарської продукціїї і наданню різних послуг.

Магістральним напрямом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК є перехід на шлях інтенсивного розвитку. Інтенсифікація сільського господарства означає збільшення виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоч цей процес уже стає реальністю, однак зростання собівартості продукціїї й зниження фондовіддачі свідчать про те, що збільшення капіталовкладень випереджає зростання валової продукції. Впродовж багатьох років підвищення продуктивності праці відстає від темпів зростання оплати. Все це істотно уповільнює темпи підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

У справі інтенсифікації виробництва найважливішими є заходи науково-технічного характеру, спрямовані на перехід від випуску окремих механізмів до комплексу машин, що уможливлять впровадження поточної технології. Важливе місце в системі заходів належить прогресивним індустріальним технологіям вирощування окремих культур.

Розвиток сільськогосподарського виробництва повинен супроводжуватися зниженням затрат живої праці на виробництво одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК відбувається в умовах загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки в колгоспах та радгоспах окремих областей, особливо низових адміністративних районів, збільшується дефіцит робочої сили.

Агропромисловий комплекс України- складна виробничо-економічна система ,яка становить групу технологічно й економічно взаємозв’язаних галузей народного господарства, промисловості.В його складі три основні сфери.Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції.Центральна ланка АПК – сільське господарство.

Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких стратегічних та тактичних пріорітетів розвитку галузей АПК. Проблема формування стратегії і тактики надто об’ємна та дискусійна і наводить на думку, що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародніх стандартів та поглядів,а ще гірше – копіюванням неадаптованих механізмів. Слід зауважити що успішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни без науково обгрунтованої соціально-економічної політики, тобто стратегічних ітактичних дій держави неможливий. Свідомий вибір механізму економічного регулювання з властивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники якого стають могутньою рушійною силою процесу – важлива складова зовнішньоекономічної ситуації.

Спад валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення – найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі. Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави.

Штучно прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику через перехідні стадії – спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна для розвитку експортно-імпортних відносин.

1.2 Природні умови і фактори розвитку та розміщення галузей АПК.

Формування АПК і особливості його територіальної ор­ганізації залежать від сукупної дії природно і суспільно-географічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно-географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково-технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природно-географічні фактори, особливо для розміщення і спеціалізації сільського господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура АПК України.

Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, грунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь за­без­печення сільськогосподарських культур теплом і воло­гою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і во­логи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються се­реднім рівнем теплозабезпеченості та доброю вологоза­безпеченістю. Суми температур понад 10° становлять від 2300° до 2600°. Вегетаційний період збільшується зі сходу на захід і триває відповідно 190 ­— 215 днів. Річна сума опадів становить 550 — 750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід.

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10° становлять від 2600° до 2800°, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і пізніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року.

Степова зона характеризується високим ступенем те­плозабезпеченості. Суми температур понад 10° колива­ються від 2900° на півночі до 3600° на півдні. Середнь­о­річна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від 500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість сте­пової зони є одним з факторів, що стримують розвиток сільського господарства.

Сільськогосподарська зона південного Криму характе­ризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11° — 130°, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади перева­жають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке.

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10° не перевищують 1600° — 1800°. Період веге­тації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів.

Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її те­риторії виділяють Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і Кримську гірські області, з вла­стивими для кожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і бо­лотні грунти, серед яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній. Для підвищення їх родючості в грунт обов’язково слід вносити органічні і мінеральні речовини, а також проводити розумне осу­шення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють виро­щуванню озимого жита, льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів, значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для виро­щування зернових культур, особливо озимої пшениці, цук­рових буряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість. Провідними культу­рами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. У Степу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі умови для скотарства, вівчарства і птахівництва.

У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широт­ному, так і в вертикальному напрямках. Найбільш придат­ними для сільського господарства є Закарпатська низо­вина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чи­ном, дерново-опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця і картоплі, а в низовинах і передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів, винограду. Важливою галуззю сільського госпо­дарства є тваринництво, особливо скотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено великими пло­щами природних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену верти­кальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатними грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галу­зями сільського господарства є садівництво, виноградар­ство, вирощування овочів, тютюну. Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аг­рарно- промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господар­ства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її се­реднього багаторічного поверхневого стоку. Забезпе­ченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну людину становить 1000 м³ на рік. Най­вищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. Його частка становить більш як 2/3. Основний водоспоживач — зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому спри­ятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури помірної зони і розвивати всі основні га­лузі тваринництва.

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння. Сільськогосподарські угіддя займають 38150,3 тис. га, або 70% загальної земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її території. У сільському господарстві земля є найважливішим засо­бом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподарських угідь є висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насад­ження (2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища (11,4%). Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісостеповій зоні (85,4%), а найменше — на Поліссі (68,9%). У Поліській зоні майже третину площ сільсько­господарських угідь займають природні кормові угіддя.

У зв’язку з тим, що в Україні сільське господарство по­ступається промисловості як за щільністю основних ви­робничих фондів, так і за обсягом виробництва товарної продукції, в країні переважає промислово-сільськогосподарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території України є рівень розвитку інфраструктури території, особливо комунікаційної. Від тери­торіальної організації інфраструктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і авто­мобільних доріг залежать особливості територіальної ор­ганізації АПК і регулярність зв’язків між його основними ланками.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автома­шини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять вантажі АПК. Залізничний транспорт займає провідне місце у здійсненні зовнішніх зв’язків АПК.

Одним з головних чинників, що впливають на форму­вання і територіальну організацію АПК і споживання його кінцевої продукції є характер розселення, густота сільського населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих систем розселення впливає на вели­чину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з найважливіших фак­торів формування приміських АПК. Навколо цих міст ство­рюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами, молоком та іншою малотранспортабельною сільськогосподарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. В результаті одні регіони України мають надлишок трудових ресурсів у сільському господарстві, а інші відчувають їх недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота сільського населення. Найбільша по­треба в трудових ресурсах відчувається у степових об­лас­тях, де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалізацію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, фор­муються АПК, що виробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються нау­ково обгрунтованими нормами споживання на душу насе­лення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчу­вання впливають природно-географічні умови, місцеві національні особливості і традиції.

1 .3 Аспекти формування ринкових відносин в АПК .

Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.

Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК.Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.

Проблема ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як суб’єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, які виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого,- потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.

Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку. Дослідники багатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар’єрів, які відділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. на сільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Але нині, із зміною умов господарювання, держава об’єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидіювання агропромислового сектора, як це булр раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.

Перехід аграрної сфери до ринку не можна розглядати ізольовано від загальних соціально-економічних перетворень в державі. Ринок, як відомо, є найважливішим елементом товарного виробництва. З огляду на це ринкові відносини відображають значною мірою специфіку суспільного ладу. Ринок, насамперед, є сферою обміну товарів, організованою за законами руху товарно-грошових відносин відповідно із законом вартості, законом попиту і пропозиції, законом конкуренції та законами грошового обігу. Тому в методологічному плані ринок треба розглядати як важливий сектор господарського механізму. Отже, економічна категорія- ринок – є сукупністю відносин, що виникають у сфері обігу як результат продажу-купівлі товарів.

Економічна суть ринку полягає не лише у забезпеченні грошового та товарного обмінів, які відбуваються за формулою Т-Г-Т. Ринок відіграє важливу роль у підтримані життєдіяльності економічної системи, виступає важливою ланкою організації її господарського механізму, забезпечує практичну перевірку економічних рішень, дає оцінку результатів господарювання

Не можна погодитися з економістами, які ототожнюють поняття “ринок” і’торгівля”. Ринок слід розглядати як особливу ланку відтворення , як важливий компонент загальної системи економічних відносин суспільства, а торгівлю – як галузь економіки.Тому реальний стан ринку визнаяається, передусім, умовами йього функціонування, специфікою економічної системи країни.

Ринкова економіка грунтується на економічній свободі та рівності усіх господарюючих суб’єктів незалежно від форм власності й економічного їх заохочення до раціонального господарювання. Вона дає змогу суспільству реалізувати сильні сторони товарного виробництва та ринку в інтересах соціально – економічного прогресу, створює оптимальну систему заохоченнядо ефективної економічної поведінки. Працівники та їх колективи орієнтуються на власні інтереси й сили, і самі ж відповідають за негативні наслідки господарювання. Це спонукає до економії ресурсів, ініціативи, підприємливості. Водночас ринкова економіка є досить жорсткою у соціальному плані, вона виключає зрівнялівку та утриманство, можливість однаково розподілу доходів серед членів суспільства. Хоча ринковій економіці властива й марнотратність ресурсів, що виявляється в періодичних економічних кризах. Незважаючи на останнє, вона має унікальні властивості: здатність при мінімальному адміністративному втручанні або й взагалі без нього певною мірою забезпечувати збалансованість попиту та пропозицій, швидко реагувати на зміну господарської кон’юктури, стимулювати підприємство. Стихійний же ринок може спричинити інфляцію, кризові явища тощо.

Слід визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринку поступово трансформувалися в сільському господарстві у досконаліші економічні системи. У передреформаційні роки ( 1985 –1990) в Україні, як і в цілому Радянському Союзі, більш реальними стали товарно-грошові відносини, закупівельні ціни повніше відбивали витрати на виробництво, поступово почав формуватися багатоукладний аграрний сектор, створювались селянські (фермерські) господарства, орендні кооперативні сільськогосподарські і переробні підприємства. Підвищилась самоокупність сільського господарства, поверненість кредитів, частка власних засобів у інвестиціях становила 70%. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спсіб вільної господарської діяльності і сприяли йього позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Невикликали сумніву, як і нині, основні йього регулятори – попит і пропозиції та рушійна сила – конкуренція.

Ми не випадково проаналізували окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу ставимо за мету досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне – з’ясувати причини винекнення негативних тенденцій в аграрній сфері.

Прискореного освоєння досягнень науково-технічного прогресу не відбулось, а навпаки, мало місце різке падіння виробничого потенціалу у більшості господарств, повернення до найпростіших технологій. Недостатня матеріальна заінтересованість в результатах праці спричинила масове зниження реальних доходів сільських товаровиробників. У цілому в населення країни, як мінімум, вдвічі, а по окремих джерелах, втричі і вчетверо скоротилась купівельна спроможність.

Викладеним вище явищам дали певну оцінку як вітчизняні, так і зарубіжні економісти.

На тому етапі до ключових проблем політики були, насамперед, віднесені: перше – роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності в аграрному комплексі і формування на цій основі багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до ринкової економіки; друге – надання суб’єктам господарської діяльності економічної самостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів реалізації та визначенні цін; трете- лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій ; четверте – лібералізація зовнішньоторговельної діяльності ; п’яте – формування приватного сектора в сільському господарстві.

Спрощене розуміння ринку і ринкових відносин як елементарної системи , що базується навільній купівлі-продажу, яка включає будь-яке державне регулювання, саме й призвело до порушення міжгалузевих відносин, різко погіршення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, стійкого падіння і збитковості виробництва в більшості господарств. В дійсності ринкові відносини являють собою більш складну, ніж планово-директивна, організаційно-економічну систему, оскільки вони істотно підсилюють пряму і непряму дію економічних важелів на кожного суб’єкта ринку.

Позначається і застарілий підхід до формування структури суб’єктів ринку.Стверджувалось, що на вільному ринку можуть ефективно функціонувати тільки приватні власники. Це стало основою для прийняття законодавчих актів про прискорену реорганізацію великих державних і колективних підприємств без визначення їх реальної ефективності, перебільшення ролі особистого підсобного господарства у продовольчому забезпеченні країни. Проте вітчизняна і зарубіжна практика підтверджують положення про те, що на ринку може будь-який власник – приватний, колективний, кооперативний, державний. Досвід останніх років переконує, що доцільною є багатоукладна структура ринку, оскільки вона створює умови для здорової конкуренції. Важливо, щоб продавець був реальним власником реалізованого товару і одержаного доходу, міг самостійно приймати рішення прореалізацію продукції та визначити ціни на неї.

Основою ефективного розвитку агропромислового виробноцтва в ринкових умовах є не стільки інституціальні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положень практично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість грунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації.

Мав місце так званий зрівняльний підхід до формування ринку товарів і послуг, незалежно від їх народногосподорського значення. Внаслідок цього макроекономічні фактори почали негативно впливати на формування продовольчого ринку. Це спричинило падіння реального рівня доходів населення, інфляцію і збільшення неплатежів. Одночасно знизилось значення етапності застосування нових економічних відносин, які враховують природу розвитку аграрного виробництва.

1.4 Сучасний стан та характер розміщення галузі.

Для описання сучасного стану та характеру розміщення агропромислового комплексу перш за все необхідно вказати, які галузі АПК являються провідними (тобто, на які припадає найбільша питома вага всієї випущеної про­дукції АПК).

Такими галузями є сільське господарство та галузі первинної обробки сільськогосподарської продукції (або харчової промисловості). Розглянемо відповідно кожну з цих галузей.

Сільське господарство є найважливішою ланкою агро­промислового комплексуї.

Обсяг продукції сільського господарства за січень-серпень 2002р. в усіх категоріях господарств у фактичних цінах склав за розрахунками 41 млрд.грн. В порівнянних цінах виробництво продукції проти відповідного періоду 2001р. зросло на 4,4%, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах всіх форм власності - скоротилося на 2,1%, а в господарствах населення - зросло на 10,2%. Зміни обсягів сільськогосподарського виробництва (наростаючим підсумком у % до відповідного періоду попереднього року)(дод 1).

У структурі сільського господарства домінують такі га­лузі: рослинництво і тваринництво.

Рослинництво є базовою галуззю сільськогосподарського виробництва України, однією з провідних ланок усього АПК країни. Частка рослинницьких галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить 51,7%.

Основа розвитку рослинництва — це земля, яка вико­ристовується як окремі угіддя для певних виробничих цілей. Певна кількість землі відведена під присадибні та садово-городні ділянки колгоспників, робітників та служ­бовців. Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі, які складають понад 80% усіх сільськогос-подарських угідь України.

Провідне місце в структурі посівів займають зернові культури. Основними зонами виробництва зерна в Україні є Степ і Лісостеп, де виробляють відповідно по 45 і 40% його за­гального обсягу. В Україні вирощують майже всі зернові культури, але структура їх посівів має певні відмінності у зонах, що пов’язано з неоднаковими природно-економічними умовами.

Основними хлібними зерновими культурами України є озимі пшениця і жито, круп’яними — просо, гречка і рис, зернофуражними — ячмінь, кукурудза і овес, зернобобо­вими — горох.

В Україні вирощують озимі та ярі культури. Сіють, як правило, більше озимих культур, бо вони дають вищі врожаї. Однак нерідко несприятливі погодні умови призводять до загибелі посівів озимих культур і доводиться пересівати їх ярими.

У загальному виробництві зернових культур пшениця озима становить 58,1% (20,8 млн.т), ячмінь ярий - 26,3% (9,4 млн.т), жито озиме - 4,4% (1,6 млн.т), ячмінь озимий - 3,9% (1,4 млн.т), овес - 2,8% (1,0 млн.т), зернобобові - 2,4% (0,8 млн.т). Найбільш урожайною зерновою культурою є пшениця озима, з кожного гектара зібраної площі якої в середньому намолочено по 32,2 ц. Значно перевищено цей рівень урожайності в господарствах Кіровоградської (39,6 ц), Харківської (38,9 ц), Дніпропетровської та Черкаської (38,0 ц) областей. Основними районами вирощування озимої пшениці є області Степової (понад половина посівів) і Лісостепової (понад третина) зон. У поліських та західних районах питома вага озимої пшениці значно менша.Цінною продовольчою культурою є озиме жито. Пояснюється це тим, що жито переважно дає менші врожаї, ніж інші зернові. Основні райони вирощування озимого жита — Полісся (понад 60% усіх його посівів) і західна частина республіки. Цій культурі належить друге місце (після пшениці) за розмірами посівних площ озимих культур.

З інших озимих культур на відносно невеликих площах вирощують озимий ячмінь. Провідне місце у структурі посівів зернових належить ярому ячменю.

Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. Кукурудза є цінною продовольчою і фуражною культурою.Її основні посіви зосереджені в північній і центральній частинах Степу, на півдні Лісостепу. Високими врожаями кукурудзи на зерно відзначаються Закарпатська, Чернівецька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська, Запорізька, Миколаївська і Херсонська області. Цю культуру вирощують також для пересіву після загибелі озимих.

Просо, гречка, овес — цінні круп’яні культури. Просо завдяки його посухостійкості вирощують переважно в степових областях, хоча найбільші врожаї отримують у лісостепових (Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській). Врожайність проса є відносно високою — 15 — 21 ц/га.

Значні площі в Україні відводяться під гречку — до 459 тис. га. Однак за повоєнні роки площі посівів дуже скоротилися. Відносно невисокою є і врожайність цієї культури - 10 — 12,5 ц/га.

У країні близько 22 тис. га зайнято під рис. Розширення зрошувальної меліорації в південній частині України створює сприятливі умови для розширення площ під посіви цієї культури, яка вирощується на поливних землях і дає високі та стабільні врожаї до 50 ц/га.

Значно розширюються посіви зернобобових культур, зокрема гороху, вики і викової суміші на зерно, люпини, менше — сої, сочевиці, квасолі, бобів, чини та ін.

За рівнем виробництва зернових і зернобобових культур Україна займає одне з провідних місць у світі. Станом на 2 вересня п.р. зернові та зернобобові культури (без кукурудзи) всіма категоріями господарств скошені та обмолочені на площі 12,7 млн.га (майже на 97% площ).

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентрації посівних площ технічних культур. Їх частка становить 12,1% посівних площ. Основними технічними культурами в Україні є цукрові буряки, соняшник, льон-довгунець. Вирощують також льон-кудряш, тютюн, хміль, ефіроолійні та лікарські рослини.

Цукровий буряк — основна технічна культура України. Під ним зайнято 1,5 млн. га. В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі умови для вирощування цукрових буряків, забезпеченість трудовими ресурсами і навики населення. Найбільш важливими його ланками є сільськогосподарська (вирощування цукрових буряків) і переробна (виробництво цукру).

Значення цукрових буряків полягає насамперед у тому, що вони є основним джерелом виробництва цукру, а також важливим фактором зміцнення кормової бази і підвищення культури землеробства.

Основними регіонами вирощування цукрових буряків є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Тернопільська та інші області, розташовані у Лісостепу, південній частині Полісся, на півночі Степу. Середня врожайність в останні роки коливалася в межах 300 — 320 ц/га. Україна — найбільший в світі виробник цукрових буряків.

Друге місце за посівами технічних культур належить соняшнику. У 1999 р. ним було зайнято понад 2,0 млн. га (в колишньому СРСР — близько 4,0 млн. га); валовий збір в останні роки становив 45% загальносоюзного валового збору. В Україні отримують досить високі врожаї цієї культури. .

У північній та західній частинах України вирощується льон-довгунець, площа якого у 1999 р. склала 98 тис. га. В країні збирають високі врожаї цієї культури. Льон-довгунець — культура довгого дня і краще росте в більш північних районах. В умовах України його вирощують у поліських районах Житомирської, Чернігівської, Київської, Рівненської, Волинської та Сумської областей, а також у Львівській та Івано-Франківській областях. Льон-кудряш вирощують у степових областях.

В Україні вирощуються також коноплі, посіви яких становлять 10 тис. га і скоротилися у порівнянні з 1940 р. майже в 15 разів. Коноплі південні вирощують у Степовій зоні (Дніпропетровська і Миколаївська області), середньоруські — в Лісостеповій (Сумська, Чернігівська, Полтавська області) на півдні Полісся.

В усіх областях України вирощують і заготовляють значну кількість (близько 100) лікарських рослин. Культивують валеріану лікарську, кмин, хрін, шавлію лікарську, лаванду, м’яту кучеряву, м’яту перцеву, фенхель, беладонну лікарську, звіробій, ромашку та багато інших. Лікарські рослини вирощують у всіх природних зонах, а найбільше — в Криму.

Вирощують також тютюн і махорку (30 тис. га). Основні площі тютюну зосереджені в західній (Тернопільська, Івано-Франківська і Хмельницька області) та південній (Крим) частинах України.

Для потреб пивоварної, дріжджової та хлібопекарської промисловості використовують суцвіття хмелю. Цю культуру вирощують в Житомирській, Рівненській, Львівській, Вінницькій областях.

Україна є важливим регіоном вирощування картоплі. Почали її культивувати у 60-х роках XVIII ст. в західній частині, а також у районі Охтирки, Лебедина. У другій половині ХІХ ст. ця культура розповсюдилася також у Східній Галичині. Площі товарної картоплі зосереджені переважно в областях Полісся, а також навколо більших і найбільших міст центральної та північної частини республіки. Потреби у картоплі в південних регіонах задовольняються за рахунок її доставки із північних областей: Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, Сумської.

Овочі в Україні вирощуються повсюдно на площі 503 тис. га (без насінників). Помідори, перець, баклажани і деякі інші овочі переважно культивуються в південній частині республіки. Капуста, столові буряки, огірки та інші городні культури вирощуються у північній частині Лі-состепу і на Поліссі. Значні площі займають баштанні культури: дині, кавуни, гарбузи, кабачки, патисони, плоди яких є цінним продуктом харчування. Основні площі баштанних культур (90%) розміщується в Степовій зоні, на яку припадає понад 90% валового збору.

З метою створення кормової бази для тваринництва в Україні вирощують кормові культури на площі 6375,5 тис. га, такі як кормові коренеплоди і кормові баштанні, кукурудза на силос і зелений корм, однолітні трави, багатолітні трави. Провідне місце в структурі посівів кормових культур належить кукурудзі на силос і зелений корм, багатолітнім травам, зокрема конюшині, люпину, люцерні та ін., однолітнім травам (включаючи посіви озимих на зелений корм), кормовим коренеплодам і кормовим баштанним. Ці культури вирощують у багатьох регіонах. Люпин в основному висівають на піщанних землях Полісся, люцерну — на поливних землях південної частини республіки.

Важливою галуззю сільськогосподарського виробництва стало садівництво і виноградарство. Головними районами плодово-ягідних насаджень в Україні є приміські зони великих, більших і найбільших міст, зокрема великих міських агломерацій Донбасу, Придніпров’я. Найбільші товарні масиви плодово-ягідних насаджень зосереджені в Криму, Вінницькій, Одеській, Харківській, Черкаській областях.

Виноградні насадження країни, які займають площу 163 тис. га, зосереджені в Криму, Закарпатті, а також в Одеській, Херсонській та Миколаївській областях.

Валовий збір, продукція та урожайність сільськогосподарських культур у всіх категоріях господарств України становить(дод 2).кьтур сіх катеи Станом на 2 вересня п.р.(2002) зернові та зернобобові культури (без кукурудзи) всіма категоріями господарств скошені та обмолочені на площі 12,7 млн.га (майже на 97% площ). Одержано 35,8 млн.т зерна (у початково-оприбуткованій вазі), що на 3,5% менше проти відповідного рівня 2001р., в тому числі в сільськогосподарських підприємствах - 28,8 млн.т (на 7,8% менше), в господарствах населення - 7,0 млн.тонн (на 19,0% більше). Середня урожайність зернових культур становить 28,2 ц з кожного гектара, що на 0,5 ц менше минулорічної.

У загальному виробництві зернових культур пшениця озима становить 58,1% (20,8 млн.т), ячмінь ярий - 26,3% (9,4 млн.т), жито озиме - 4,4% (1,6 млн.т), ячмінь озимий - 3,9% (1,4 млн.т), овес - 2,8% (1,0 млн.т), зернобобові - 2,4% (0,8 млн.т).

Найбільш урожайною зерновою культурою є пшениця озима, з кожного гектара зібраної площі якої в середньому намолочено по 32,2 ц. Значно перевищено цей рівень урожайності в господарствах Кіровоградської (39,6 ц), Харківської (38,9 ц), Дніпропетровської та Черкаської (38,0 ц) областей.

Валовий збір урожаю зернових і зернобобових культур (без кукурудзи) та їх урожайність по всіх категоріях господарств значно варіюють по регіонах країни, про що свідчать наведені дані (дод 3).

На початок вересня п.р. у всіх категоріях господарств накопано 9,4 млн.т картоплі та зібрано 2,2 млн.т овочів при середній урожайності відповідно 95 та 103 ц з 1 гектара.

Поряд зі збиранням урожаю сільськогосподарські підприємства проводять інші осінньо-польові роботи. Озимі на зерно і зелений корм посіяні на площі 346,4 тис.га, у тому числі на зерно - 280,2 тис.га. Оранка на зяб проведена на площі 1,9 млн.га, що на 0,6 млн.га більше проти відповідного рівня 2001 року.

Технічна забезпеченість, наявність і стан готовності сільськогосподарської техніки для проведення робіт зі збирання урожаю в сільськогосподарських підприємствах на 1 вересня п.р. характеризувалися такими даними (дод 4).

Низький коефіцієнт готовності до польових робіт тракторів у сільськогосподарських підприємствах Івано-Франківської (0,68) та Житомирської (0,69); вантажних автомобілів - Закарпатської (0,59) та Івано-Франківської (0,61); кукурудзозбиральних комбайнів - Автономної Республіки Крим (0,50) та Житомирської (0,56); бурякозбиральних комбайнів - Івано-Франківської (0,36) та Житомирської (0,40); гичкозбиральних машин - Івано-Франківської (0,38) та Житомирської (0,43); картоплезбиральних комбайнів - Херсонської (0,29) та Житомирської (0,44); пристосувань для збирання соняшнику - Сумської (0,74) та Черкаської (0,78) областей.

Протягом січня-серпня п.р. сільськогосподарським підприємствам надійшло 959,7 тис.т дизельного палива (порівняно з відповідним періодом 2001р. надходження зменшилося на 133,1 тис.т, або на 12,2%), бензину - 301,5 тис.т (на 27,9 тис.т, або на 8,5%), дизельних масел - 58,4 тис.т (на 8,5 тис.т, або на 12,8%), трансмісійних масел - 1044 т (на 168 т, або на 13,9% менше). Крім того, машинно-технологічні станції отримали за цей же період 6,3 тис.т дизельного палива та 1,6 тис.т бензину.

Скоротилося порівняно з відповідним періодом 2001р. надходження дизельного палива в господарства всіх регіонів, з них суттєво - Львівської (на 24,6%) та Закарпатської (на 21,7%); бензину - у господарства всіх областей (крім Луганської), з них найбільше - Івано-Франківської (на 22,9%) та Закарпатської (на 21,6%) областей.

На 1 вересня 2002р. в сільськогосподарських підприємствах було в наявності 69,2 тис.т дизельного палива (на 7,6% менше проти відповідної дати 2001р.) та 22,5 тис.т бензину (на 8,3% менше).

Про рівень забезпеченості сільськогосподарських підприємств пальним по регіонах свідчать такі дані (дод 5).

Тваринництво щодо вартості валової продукції є найбільшою галуззю сільськогосподарського виробництва України. Воно покликане заловольнити потреби населення у м’ясомолочних продуктах, а також потреби легкої та інших галузей промисловості в багатьох видах сільськогосподарської сировини.

На розміщеня тваринництва впливають природні умови, ресурси кормовиробництва і передусім природні кормові угіддя. Здебільшого розміщення і спеціалізація тваринництва зумовлені потребами населення, а також транспортабельністю продуктів. Водночас окремі галузі тваринництва прив’язані до м’ясної, м’ясомолочної, цукрової, спиртової, крохмале-патокової промисловості.

У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство, свинярство, птахівництво та вівчарство. Менше значення робочого конярства, кролівництва, ставкового рибництва, кліткового звірництва, бджільництва, шовківництва тощо.

Скотарство в усіх природно-кліматичних зонах України є провідною галуззю і має в приміських зонах, особливо більших і найбільших міст, молочно-м’ясний напрям. На Поліссі традиційно розвивається молочно-м’ясне тваринництво, у південних районах переважає м’ясо-молочне. Поблизу крупних споживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинної переробки великої рогатої худоби, свиней і птиці, виробництва молока.

Поголів’я великої рогатої худоби становило (дод 6). Найбільша густота худоби у Карпатах і Лісостепу; далі йдуть Полісся і Степ. Розводять переважно червону степову, симентальську, білоголову українську, сіру українську, лебединську, чорно-рябу породи.

Потужною галуззю продуктивного тваринництва України стало свинарство. Воно, як галузь скороспілого тваринництва, розвивається в усіх регіонах республіки. У найбільших масштабах воно сконцентровано у великих вузькоспеціалізованих господарствах приміських зон більших і найбільших міст. Поголів’я свиней в Україні становить (дод 9).

У господарствах Полісся і Лісостепу свинарство має м’ясо-сальну, а у Степу — сальну спеціалізацію. Розводять переважно українську білу породу.

Вівчарство — найменш інтенсивна галузь тваринництва, що грунтується переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним використанням концентрованих кормів. В Україні вирощується майже 2247голів овець і кіз. У степових областях вівчарство має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських — м’ясо-вовняну.

Високотоварною галуззю тваринництва за останні роки стало птахівництво (дод 7).

Воно постачає населенню м’ясо і яйця, а легкій промисловості — пух і пір’я. Це найбільш механізована і автоматизована галузь тваринництва, що дає змогу впроваджувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальну організацію цієї галузі. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція до наближення до споживача будівництвом птахофабрик навколо великих міст.

Товарною галуззю тваринництва в багатьох районах є кролівництво. Чисельність поголів’я кролів коливається у межах 10 — 15 млн. Основна їх кількість зосереджена в підсобних господарствах населення; близько половини спеціалізованих колгоспів і радгоспів концентрується в Криму. Основними районами розведення кролів є Степова і Лісостепова зони.

Перспективною галуззю виробництва є рибне господарство. Воно розвивається на основі ставків (близько 200 тис. га), водоймищ Дніпра, Сіверського Дінця та ін. (близько 1 млн. га), а також уздовж багатьох середніх і великих річок.

В Україні, в основному у південних районах, розвивається шовківництво; виробляється понад 10 тис. т шовкової сировини на рік.

Виробництво основних видів тваринницької продукції за січень-серпень п.р. характеризувалося такими даними (дод 8).

Порівняно з січнем-серпнем 2001р. загальні обсяги виробництва м’яса (реалізації худоби та птиці на забій в живій вазі) збільшилися у господарствах 23 регіонів, найбільше - Луганської, Київської областей та Автономної Республіки Крим (на 15,9-22,6%). Зменшили обсяги виробництва м’яса господарства Донецької (на 2,2%) та Полтавської (на 7,3%) областей. Відповідний минулорічний рівень виробництва молока перевищено в усіх регіонах, а найбільше - в господарствах Херсонської, Хмельницької, Одеської та Запорізької (на 13,0-19,0%) областей. Обсяги виробництва яєць зросли в 24 регіонах, найсуттєвіше - в Київській, Рівненській та Херсонській (на 41,9-44,1%) областях, а скорочення їх виробництва відмічено лише в господарствах Вінницької області (на 1,1%). Виробництво вовни збільшено порівняно з відповідним минулорічним періодом в господарствах 10 регіонів (на 0,2-20,0%).

В господарствах населення за січень-серпень п.р. порівняно з відповідним періодом 2001р. зросло виробництво м'яса ( на 0,8%), молока (на 9,2%), яєць (на 5,2%) та вовни (на 3,7%). Ця тенденція відмічалася в більшості регіонів. Реалізація худоби та птиці на забій зросла в 20 регіонах (на 0,2-11,6%), виробництво молока - в усіх регіонах (на 2,4-30,4%), виробництво яєць всіх видів - в 24 регіонах (на 0,2-39,5%), виробництво вовни - в 16 регіонах (на 1,3-22,2%).

В сільськогосподарських підприємствах всіх форм власності у січні-серпні п.р. продовжувала зберігатися позитивна тенденція нарощування обсягів виробництва тваринницької продукції. Так, порівняно з відповідним періодом 2001р. виробництво м'яса (реалізація худоби та птиці на забій) збільшилось - на 83,3 тис.т (на 25,2%), яєць від птиці всіх видів - на 902,4 млн.шт. (на 39,4%). Поряд з цим, дещо зменшився обсяг виробництва молока - на 62,9 тис.т (на 2,3%).

У січні-серпні 2002р. в сільськогосподарських підприємствах кращими проти минулорічного періоду були показники продуктивності худоби та птиці. Надій молока від однієї корови збільшився на 159 кг (на 10%) і становив 1712 кг. Несучість курей-несучок зросла на 9 яєць і становила 171 штуку. Серед регіонів найвищою була їх продуктивність у господарствах Івано-Франківської, Луганської та Житомирської областей (по 187-191 шт.).

За розрахунками, на 1 вересня 2002р. чисельність поголів’я худоби та птиці характеризувалася такими показниками (дод 9).

Порівняно з 1 вересня 2001р. в усіх категоріях господарств зросла чисельність загального поголів’я свиней (на 13,3%), овець і кіз (на 6,3%) та птиці (на 8,3%); поголів’я великої рогатої худоби зменшилось на 0,3%, і в тому числі корів - на 1,9%.

Найбільш істотне скорочення загальної чисельності поголів’я великої рогатої худоби спостерігалося у господарствах всіх категорій Сумської (на 6,6%) та Чернігівської (на 5,6%), овець та кіз - Сумської (на 7,0%), Волинської (на 5,8%) та Вінницької (на 5,2%) областей.

Чисельність великої рогатої худоби, що утримується в господарствах населення, порівняно з 1 вересня 2001р. збільшилася на 7,5% і в тому числі корів - на 4,0%; свиней - на 7,7%, овець та кіз - на 9,7%, птиці - на 5,7 %. У 24 регіонах збільшилась чисельність великої рогатої худоби (на 0,5-29,7%) та свиней (на 0,1-33,1%), в 23 регіонах - птиці всіх видів (на 0,1-24,0%), в 20 регіонах - овець та кіз (на 0,2-43,2%).

Відносно 1 вересня 2001р. в сільськогосподарських підприємствах всіх форм власності відмічалося зростання поголів’я свиней (на 24,5%) та птиці (на 18,1%), проте відмічалося скорочення чисельності поголів’я великої рогатої худоби - на 7,9%, у тому числі корів - на 12,7%, овець та кіз - на 7,0%.

В сільськогосподарських підприємствах порівняно з січнем-серпнем 2001р. загальне надходження приплоду поросят зросло на 159,1 тис.голів (на 5%), але відмічалося зменшення приплоду телят на 86,5 тис.голів (на 6%), ягнят та козенят - на 27,7 тис.голів (на 15% менше). В розрахунку на 100 маток (які були на початок року) збільшився вихід телят від корів і становив 64 голови (проти 63 голів торік), поросят - 871 голову (проти 849 голів), а ягнят та козенят - зменшився і становив 75 голів (проти 78 голів торік).

За січень-серпень п.р. відсоток падежу до обороту стада овець та кіз зменшився на 0,3 відсоткового пункту і склав 2,5%, свиней - залишився на рівні відповідного періоду 2001р. і склав 3,9%, а великої рогатої худоби - збільшився на 0,1 відсоткового пункту і склав 1,0%. Найбільший відсоток падежу великої рогатої худоби - в сільськогосподарських підприємствах Кіровоградської і Сумської (1,4) та Полтавської (1,6), свиней - Дніпропетровської і Харківської (5,8) та Івано-Франківської (8,4), овець та кіз - Запорізької (5,6) та Кіровоградської (6,8) областей.

В сільськогосподарських підприємствах обсяг продажу населенню молодняка птиці проти січня-серпня 2001р. збільшився на 18% (на 9,6 млн.голів), а продаж великої рогатої худоби зменшився на 12% (на 55,9 тис. голів), свиней - на 10% (на 179,5 тис.голів менше).

Сільськогосподарські підприємства продовжують заготівлю кормів для зимівлі худоби. Станом на 1 вересня п.р. сіяних та природних трав було скошено з площі 2495,1 тис.га, що на 295,8 тис.га (на 10,6%) менше, ніж торік. Заготовлено кормів усіх видів, включаючи зернофураж, 5243 тис.т кормових одиниць, що на 1061 тис.т (на 16,8%) менше проти аналогічної дати минулого року. Грубих кормів заготовлено 2701 тис.т к.од. (на 28,4% менше). Засипка зернофуражу становила 1677 тис.т к.од. (торік - 1698 тис.т к.од.). У розрахунку на одну умовну голову на початок вересня п.р. заготовлено по 9,39 ц к.од. проти 11,23 ц к.од. станом на 1 вересня 2001 року.

Реалізація сільськогосподарської продукції . Загальний обсяг продажу продукції за січень-серпень 2002р. сільськогосподарськими підприємствами порівняно з відповідним періодом 2001р. зріс на 22%, в тому числі продукції рослинництва - на 31%, продукції тваринництва - на 14%.

Обсяги реалізації основних видів сільськогосподарської продукції за січень-серпень п.р. характеризувалися такими змінами (дод 10).

Порівняно з відповідним періодом 2001р. зменшили реалізацію зернових культур сільськогосподарські товаровиробники 2 регіонів, картоплі - 20, овочів - 13, плодів та ягід - 10 регіонів.

Найбільше скорочення обсягів реалізації зернових культур спостерігається в Автономній Республіці Крим (на 11%) та Херсонській області (на 14%); картоплі - Миколаївській, Одеській, Запорізькій (на 63-83%); овочів - Чернігівській (на 41%), Луганській (на 38%), Харківській (на 36%); плодів та ягід - Автономній Республіці Крим (на 69%), Кіровоградській (на 48%), Тернопільській (на 39%) областях.

Проти січня-серпня 2001р. зменшили обсяги реалізації худоби та птиці господарства 6 регіонів, молока та молочних продуктів - 21, яєць - 2 регіонів. Найістотніше зменшили загальний обсяг реалізації худоби та птиці сільськогосподарські підприємства Херсонської (на 20%), Львівської (на 8%) та Миколаївської (на 7%) областей; молока та молочних продуктів - Львівської, Тернопільської, Херсонської та Івано-Франківської (на 17-25%); яєць - Вінницької (на 25%) та Черкаської (на 7%) областей.

Для підтримки тваринництва за січень-липень 2002р. товаровиробниками отримано близько 195 млн.грн. дотацій та доплат.

За угодами оренди земельних та майнових паїв у селян сільськогосподарські підприємства найчастіше розраховувалися у січні- серпні 2002р. олією рослинною - 20% її загального обсягу реалізації, зерновими культурами - 8%, цукром - 3%.

Питома вага бартерних угод в сільському господарстві характеризувалася такими даними (дод 11).

За січень-серпень 2002р. сільськогосподарськими підприємствами за бартерними угодами обмінено 20,4 тис.т цукру (12% загального обсягу його реалізації), 610,6 тис.т зернових культур (8%), 5,9 тис.т насіння соняшнику (5%), 0,2 тис.т олії рослинної (3% загального обсягу реалізації).

Середні ціни продажу аграрної продукції в сільськогосподарських підприємствах по всіх напрямках реалізації у січні-серпні 2002р. проти відповідного періоду 2001р. скоротилися на 16%, в тому числі на продукцію рослинництва - на 21% за рахунок здешевлення цін на зернові культури (на 26%), на продукцію тваринництва - на 11%.

Середні ціни продажу сільськогосподарськими підприємствами продукції по всіх каналах реалізації становили (дод 12).

Основна частина продукції, що виробляється в сільському господарстві, надходить для переробки на підприємства харчосмакової (близько 45%), м’ясної і молочної промисловості (понад 30%) (2, с.301).

Найважливішими факторами розміщення галузей харчової промисловості є чисельність і густота населення, сировинна база, форми організації виробництва,транспорт. Об’єктивними чинниками є природні умови і НТП. Залежно від дії основних факторів галузі первинної переробки сіль-ськогосподарської сировини поділяються на такі групи:

- орієнтуються на джерела сировини: цукрова, консервна, крохмале-патокова, олійна;

- тяжіють до місць споживання готової продукції: молочна, кондитерська, хлібопекарська;

- одночасно орієнтуються і на сировину, і на споживача: м’ясна, борошномельно-круп’яна.

М’ясна промисловість є однією з основних в харчовій індустрії. На розміщення м’ясокомбінатів головний вплив має сировинна база, а фактором розміщення м’ясопереробних заводів, ковбасних та кулінарних фабрик є наявність споживачів. Розміщення м’ясного виробництва характеризується концентрацією його в індустріальних районах і в районах потужної сировинної бази.

Молочна промисловість розвинута в усіх областях; найвища територіальна концентрація - у більших і найбільших містах,а також у приміських районах. У цих же районах розвивається і маслосироробна промисловість. Провідне місце у випуску тваринного масла належить Київській,Він-ницькій,Чернігівській,Хмельницькій,Сумській областям.

Цукрова промисловість — провідна галузь харчової промисловості. В Україні працюють багато заводів, розміщення яких збігається з основними районами вирощування цукрових буряків. У витратах на виробництво частка сировини становить 80%.Найбільш розвинена цукрова промисловість у Вінницькій, Чекаській, Хмельницькій, Київській Тернопільській областях. Цукро-рафінадне виробництв - у Ходорові, епетівці,Черкасах, Сумах, Дружбі,Бердичеві та Одесі.

Підприємства хлібопекарської промисловості розміщені у великих, бльших найбільших Києві,Харкові,Одесі,Львові,Донецьку,Запоріжжі,а також практично у всіх малих і середніх містах України.

Борошномельно-круп’яна промисловість відіграє провідну роль у забезпеченні населення, а також інших галузей харчової індустрії борошном і крупами. Найважливішими центрами є Київ,Харків,Дніпропетровськ,Одеса, Миколаїв,Запоріжжя,Львів.

Винятково важлива роль консервної промисловості полягає у тому, що консервування плодів та овочів забезпечує тривале зберігання їх. Основні центри — Одеса, Сімферополь,Херсон,Ізмаїл,Черкаси,Ніжин та ін.

Олійна промисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов’язані з ними продукти. Основною олійною культурою є соняшник, з насіння якого одержують 90% всієї олії. Центри —Дніпропетровськ,Маріуполь,Запоріжжя,Полтава,Кіровоград,Вінниця. Щороку в Україні виробляють майже 700 тис. т оліі.

Крохмале-патокова промисловість виробляє крохмаль, що використовується в основному в харчовій промисловості.Найбільшими виробниками картопляного крохмалю є Чернігівська та Житомирська області. Останнім часом виробляють крохмаль з пшениці, кукурудзи,рису. На переробці кукурудзи спеціалізується Верхньодніпровський комбінат у Дніпропетровській області.

У цілому переважна більшість галузей АПК України набула досить значного розвитку і має чималі можливості розширення виробництва рослинницької і тваринницької продукції, підвищення її якості та розширення асортименту, а також модернізації виробництва.

2. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки.

2.1. Закономірності розвитку та об’ єктивна необхідність організації нових господарських формувань в АПК.

Земельна реформа в Україні стала основною частиною аграрної реформи. Важливі аспекти земельної реформи знайшли відображення в законах України: “Про форми власності на землю”,”Про господарські товариства”,”Про приватизацію майна державних підприємств”,”Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності”,”Про оренду майна державних підприємств та організацій”,”Про колективні договори і Угоди”.

Законодавча база аграрної реформи перш за все передбачає :

- розділ земельних ділянок, майна, визначення їх частки між працівниками та іншими особами, які мають на це право, з тим щоб приватний сектор став домінуючим;

- приватизацію підприємств переробної промисловості, постачання та збуту сільськогосподарської продукції, машин і механізмів;

- розвиток фермерства;

- розвиток сільськогосподарських товарних фірм;

- лібералізацію цін на сільськогосподарську сировину і продукцію.

Процес реформування сільськогосподарського виробництва розпочався в різних напрямах і адекватний стихійному пошуку істини. Це явище закономірне і тільки час збалансує різні варіанти. Аналіз сільськогосподарського виробництва свідчить, що виробничо-технологічні та соціальні структури колгоспів за формою і місткістю можуть відповідати вимогам ринкової економіки. Їм притаманний високий потенціал конкурентності на перспективу, а за економічним змістом вони потребують докорінного реформування. Аналізуючи процес реформування земельних відносин, відзначаємо, що він проходить у відповідності з існуючою законодавчою базою, також рішеннями обласної Ради народних депутатів. Головна мета реформування - створення різних форм господарювання, в основі яких є приватний власник землі і майна. Здійснюються передача земель колективних сільськогосподарських підприємств у колективну власність як форму функціонування приватної власності, їх паювання з визначенням кожному члену трудового колективу земельної частки (паю) з видачею відповідного державного сертифіката. Розвиваються земельно-орендні відносини. Проведена грошова оцінка сільськогосподарських угідь, яка враховується при визначенні вартості земельного паю і встановленні цін на сільськогосподарську продукцію та земельного податку. Джерелом земель для передачі їх у приватну власність та користування громадян були землі, включені в кооперативних, громадських і державних господарствах.

Напрями земельної реформи:

- передача земель у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства;

- передача земель громадянам для ведення селянського(фермерського) господарства;

- передача земель у власність і користування іншим підприємствам;

- проведення протиерозійних заходів;

- впровадження проекту земельної реєстраційної системи та банку земельно-кадастрових даних.

В сучасних умовах організація виробництва у первинних підрозділах характерезується тісним переплетінням і взаємодією різних форм власності (державної, приватної, особистої, кооперативної), що призводить до появи різних форм господарювання, різноукладності виробництва. Зміни у відносинах власності відбуваються:

- внаслідок передачі засобів виробництва в оренду на тривалий період;

- у результаті надання повної господарської та економічної самостійності аж до надання прав юридичної особи первинним виробничим підрозділам;

- через визначення відносин з державною власністю на основі договорів, шляхом роздержавлення і приватизації;

- внаслідок розширення внутрішньогосподарських товарно-грошових відносин.

Як відзначається в Національній програмі розвитку сільськогосподарського виробництва України на 1996-2005 роки, господарська реформа спрямовуватиметься на: забезпечення рівних умов розвитку різних форм господарських структур ринкового типу

(господарських товариств, колективних сільськогосподарських підприємств, корпорацій кооперативів, селянських (фермерських) і особистих підсобних господарств ) і створення мережі сервісної інфраструктури аграрного сектора, в тому числі на приватних, міжгосподарських та кооперативних засадах сільськогосподарського товаровиробника з викорисианням лізингових умов надання послуг, формування системи закупок продукції у населення, первинної її переробки, зберігання, пакування і транспортування, першочергове перетворення переробних і агросервісних підприємств у відкриті акціонерні товариства за участю сільськогосподарських товаровиробників, а державних сільськогосподарських підприємств у колективні сільськогосподарські підприємства чи у відкриті акціонерні товариства.

Створення на наступному етапі корпоратизованих сільськогосподарських підприємств шляхом добровільної горизонтальної інтеграції її структурних підрозділів, або приватно-орендних підприємств.

На основі розпаювання земель і майна створюватимуться також товариства з обмеженою відповідальністю, командні товариства, селянські (фермерські ) господарства.

У процесі приватизації та реструктуризації господарств формуватимуться виробничі, переробні, збутові-закупівельні та обслуговуючі кооперативи.

У відповідності з концепцією розвитку сільського господарства намітились такі основні шляхи реформування організаційних форм господарювання :

1) реорганізація колгоспів у колективні cільськогосподарські підприємства, селянські спілки з персоніфікованою власністю на май но і землю;

2) реорганізація колективного чи державного підприємства в виробничі кооперативи, які мають більшу самостійність;

3) формування аграрно-акціонерних підприємств;

4) створення приватно-орендних підприємств;

5) об’єднання в асоціації пайовиків, створення спілок апйовиків.

При організації нових сільськогосподарських формувань на орендній або акціонерній основі, виникає необхідність у розширенні оперативно-господарської самостійності госпрозрахункових підрозділів, створенні якісно нової організації структури господарства незалежно від форми власності. Економічні відносини в кооперативах можуть грунтуватися на різній основі : оренді майна; паях ; придбанні акцій ; викупі майна за рахунок кредитів ; формуванні колективної власності ; приватної власності.

В окремих господарствах, на конкурентній основі ,за контрактом майно і землю здають в оренду приватним особам на принципах єдиноначальності. Статутним фондом акціонерного товариства є пайовий фонд. В основу новостворені акціонерні товариства закритого типу. В умовах закритих товариств підприємництво повинно за першою вимогою власника акцій забезпечити його грошима.

Якась, або вся частка основного фонду, яка складається з майнових паїв, може бути базою для випуску акцій і створення за бажанням акціонерного товариства закритого або відкритого типу. Акції, які будуть реалізовані за кошти, як членам колективної структури, акціонерного товариства, так і іншим громадянам, випускаються під проект бізнес-плану. Дивіденди на вартісну ціну акцій нараховуються в процесі отримання прибутків від даного проекту. Дивіденди на уставний капітал, тобто майновий пай нараховується за визначеною раніше схемою, яка може враховуватись або ні в прибутках майбутнього проекту.

В процесі трудової діяльності пайовики отримують заробітну плату за конкретну працю. Колектив може наймати на роботу працівників як постійно, так і сезонно. Заробітна плата пайовиків та найманих працівників враховується в статті витрат. З огляду на сказане, пропонуємо логічну послідовність організаційно-економічних заходів по впровадженню моделей (вибору форми господарювання)після поділу господарства на земельні і майнові паї (дод 13).

Масова приватизація ускладнила взаємовідносини товаровиробників щодо збуту продукції, передусім з державою. Посередницькі структури, які спочатку активно займалися закупівлею сільськогосподарської продукції та її реалізацією, через надмірний податковий тиск самоліквідувалися або переорієнтувалися на імпорт продовольства. Держава самоусунулась від цієї сфери діяльності. Мають місце неплатежі за продукцію. Закріпитися на внутрішньому ринку власному виробникові стає все складніше.

Внаслідок цього значна частина виробленої продукції, особливо в приватному секторі, не потрапляє до споживача. Отже, аграрна реформа в Україні не доведена до логічного завершення.

З одного боку, паювання землі та майна закінчене, а з другого- у більшій частині господарств проведені номінальні, а не реальні дії відносно зміни внутрішньогосподарських земельних та майнових відносин. Вони, як і раніше, функціонують у колгоспній редакції. Багато економічних питань, без яких подальше реформування сільськогосподарських підприємств неможливе, не вирішено. Масова приватизація, на наш погляд, тільки наблизилась до вирішення головної проблеми, пов’язаної з формуванням господаря-власника на селі. В суспільстві ще не створене середовище підтримки реформаційних процесів. У підходах до втілення їх в життя спостерігається велике протистояння.

У системі МінАПК налічується 6 тис. переробних, агросервісних і будівельних підприємств та організацій, з яких 5,3 тис. перебувають у загальнодержавній і 0,7 тис. підприємств – у комунальній власності. З них приватизаційними процесами охоплено 4,9 тис. підприємств і організацій, або 87% тих, що підлягають приватизації, в тому числі 4,2 тис.підприємств загальнодержавної власності (86%) і 0,7 тис. підприємств (100%) комунальної власності. З числа підприємств переробних галузей АПК приватизовано або знаходиться у стадії приватизації 1,2 тис. підприємств – 93%, що підлягають приватизації.

Завершено приватизацію підприємств м’ясної , молочної, олієжирової та кондитерської галузей. Серед приватизованих – 180 цукрових заводів, що становить 93% від їх загальної кількості. В країні розгорнута робота по реформуванню власності підприємств системи хлібопродуктів. До них належать підприємства борошномельно-круп’яної та комбікормової промисловості, хлібоприймальні та хлібозаготівельні, а також допоміжні ремонтні, будівельні та інші підприємства, що забезпечують діяльність всієї системи. Загальна їх чисельність – 878 підприємств, у тому числі 204 хлібоприймальні пункти, 91 елеватор, 281 переробне підприємство. Сумарні потужності підприємств дають змогу приймати щодоби 1,3 млн.тонн зерна, очистити 900 тис.тонн та сушити 530 тис. тонн зернових і 270 тис. тонн кукурудзи. Загальна потужність елеваторів забезпечує зберігання 30 млн.тонн зернових.

Переробні підприємства здатні повністю забезпечити переробку і фасування зерна, виробництво борошна, круп, комбікормів. Їх середньорічна продуктивність становить 7 млн.тонн борошна та 800тис. круп. Отже з огляду на перспективи розвитку ринку зерна в Україні протягом найближчого часу підприємства системи хлібопродуктів є одними з найбільш привабливих об’єктів для потенційних інвесторів у процесі їх приватизації.

Можна стверджувати, що в агропромисловій сфері відбувалися певні інституціальні перетворення , зрушення в бік розвитку ринкових відносин. Господарські суб’єкти одержали те , до чого прагнули ще за часів Радянського Союзу, - можливість самостійно господарювати, свободу у виборі напрямів виробничої діяльності, послаблення зовнішнього адміністрування. Замість 4659 державних сільгосппідприємств в 1993 р. їх кількість скоротилась до 2863 у 1999р., решта реформувались в КСП та акціонерні товариства. Суттєво зросла чисельність особистих підсобних господарств. У самостійний сектор формуються фермерські господарства (дод 14 ).

Провідною ланкою у сільському господарстві є колективні підприємства. За вказаний період відбулися суттєві зміни у використанні сільськогосподарських угідь та їх структурі по конкретних землекористувачах.

Серед найважливіших напрямів аграрної реформи чи не найголовнішим є реформування земельних і майнових відносин власності на засоби виробництва, що є базою для створення ринкового середовища в агропромисловому комплексі. Зокрема, вже розпайована земля майже в 11 тис. недержавних сільськогосподарських підприємствах, що становить 99% від їх наявності, в 96,5% господарств одержали сертифікати на земельну частку (пай) 5,6 млн. громадян

Тільки в 1998-1999рр. питання аграрної реформи зайняли належне місце в державній діяльності уряду. Такий стан не випадковий. До цього перетворення немали чіткої програми. Земельна реформа не була елементом економічної політики (дод 15).

Також додатково можна навести приклад забезпеченості різних форм господарювання Одеської області в 2000 році (дод 16).

Все залежало від рішень голів колгоспів, які діяли виходячи із свого ставлення або ринкової форми організації аграрної сфери. Тому аграрна реформа, особливо в частині земельних відносин, розвивалась дуже мляво, а сільськогосподарське виробництво в більшості господарств скорочувалось. Продовжує поглиблюватись криза фінансового забезпечення товаровиробників, платежів.

Природа ринкової економіки така, що її основою залишаються закони товарного виробництва, рух капіталу і в тому числі землі як особливої йього форми. Проте умови для цього не створені. В сільське господарство надходять обмежені капітальні вкладення. А щоб Україна виробляла конкурентоздатну сільськогосподарську продукцію для зовнішнього ринку, потрібно вкласти в сільське господарство не один десяток мільярдів гривень.

На території областей діє 665 нових формувань ринкового типу, з них 366 приватних підприємств; 257-товариств, кооперативів, фермерських господарств. 11216 громадян отримали ділянки в розмірі паю з видачею державного акта. Договори оренди уклали 77 відсотків власників права на земельну частку (пай).Обласні ради висловлють занепокоєння повільними темпами весняно-польових робіт та спадом виробництва продукції сільгоспвиробниками. Усім ланкам, причетних до реформування агропромислового виробництва, слід сприяти реформованим структурам у завершенні до 20 травня 2000 року організаційних заходів щодо їх реєстрації як суб’єктів господарської діяльності; створювати умови для безперешкодного отримання громадянами належних їм земельних та майнових паїв; давати оцінку тим керівникам та посадовим особам, які не виконують вимог нормативних актів щодо спрощення процедури виходу членів сільськогосподарських підприємств із складу господарств з належними їм земельними та майновими паями; не забезпечують виділення єдиним масивом земельних ділянок групам власників за їх бажанням.

Відповідно до Указу Президента України від 12 квітня 2000 року №584/2000 “Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань ,що виникли в процесі проведення земельної реформи” - виділити до 1 листопада 2000 року із земель запасу та резервного фонду земельні ділянки і надати їх у користування особам, які працюють у соціальній сфері та проживають у сільській місцевості, для ведення особистого господарства;

- визначити до 1 червня 2000 року ,залежно від площ земель запасу та резервного фонду на території кожної сільської (селищної) ради, граничні розміри земельних ділянок, які відповідно до законодавства можуть бути надані у користування працівникам соціальної сфери села та пенсіонерам з їх числа для індивідуального або спільного ведення особистого підсобного господарства.

В Україні відбулася демонополізація даржавної власності на землю і передача її у колективну власність сільськогосподарським підприємствам як суб’єктам господарювання. Але реалізація другого етапу – розподіл земельних угідь між окремими членами КСП у формі майнових і земельних паїв невиправдано зволікається. Там де до цієї справи підійшли серйьозно, власники паїв почали ініціювати реформування КСП у нові господарські структури, але вже на засадах приватної власності.В результаті ми наблизились до найважливішого етапу аграрної реформи – реформування КСП у нові організаційно-правові форми господарювання на засадах приватної власності та створення сприятливого економічного середовища для їх ефективного функціонування. Внутрішньогосподарські перетворення економічних відносин в колгоспах, які формально перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства, тільки починаються. За науковими оцінками, внутрішньогосподарські відносини в них після перетворення в КСП практично не змінилися.

2 .2 Реформування виробничих відносин в сільському господарстві .

Здобувши політичну незалежість, Україна отримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічних проблем . Було б помилково нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість.І все ж на перше місце серед них життя поставило продовольчу проблему.

Життя вимагало кардинальних змін в народногсподарському комплексі України.Тільки йього реформування могло принести бажані наслідки.

Як відомо, мета аграрної реформи – вирішити продовольчу проблему, вивести галузь на світовий рівень на основі утвердження багатоукладної економіки, ринкових відносин, соціально-економічного перетворення села. Вирішення цієї проблеми вчені Української академії аграрних наук бачать в реформуванні власності на засоби виробництва і земельних відносин:

- реорганізації виробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною власністю і зміною економічних відносин у підприємствах та в усій системі АПК;

- удосконаленні взаємовідносини сільського господарства і АПК з державою у вирішенні соціальних проблем села;

- створенні відповідної правової бази.

По своїй суті це основні віхи реформування виробничих стосунків на селі. В перелічених вище напрямах реформування сільського господарства найбільш суперечливим є питання про форми господарювання в аграрному секторі економіки. Це питання торбує і практиків і учених. Як відомо, на селі вже реально співіснують декілька форм організації виробництва, які відрізняють за формами власності на засоби виробництва і земельних відносин. Поряд з колективними сільськогосподарськими підприємствами (КСП), виникли фермерські господарства, приватно-орендні колективи, розширили свої присадибні ділянки колгоспники та інші жителі села. Яка ж з уже відомих сьогодні форм організації сільськогосподарського виробництва стане основною, або більш прийнятною на селі ? Однозначно на це питання дати відповідь неможливо з багатьох відомих причин.

По-перше, всі вони мають різні стартові можливості з питань матеріально-технічної бази, фінансового забезпечення, географічного знаходження та демографії, наявності соціальної сфери і багатьох інших проблем.

По-друге, ще не відпрацьована як слід правова база, яка б створила для всіх форм господарювання такі умови, щоб кожен відчув себе реальним власником, насамперед, землі.

По- третє, не однозначне, поки що, відношення керівників, жителів сільської місцевості в різних регіонах України до приватизації, роздержавлення радгоспів, паювання колгоспів, утворення фермерських господарств.

Життя, досвід інших країн стверджують, що на даному етапі розвитку АПК і в даних політичних та економічних умовах що сталися в економіці, це зробило, як то було при командно-адміністративній системі – неможливо. Україна стала незалежною державою, почала будувати ринкову економіку, почався процес роздержавлення і приватизації, який потягнув за собою суттєві структурні зміни в народногосподарському комплексі , почав, нарешті, з’являтись власник, який взяв на себе відповідальність за долю економіки при відповідній підтримці держави.Повернення до старих важелів управління надалі стає неможливим.

Як відмічає у своєму зверненні до Парламенту України Л.Д.Кучма , “арсенал старої системи господарювання практично вичерпав всі більш-менш ефективні засоби стимулювання сільськогосподарського виробництва. Треба створювати нову правову базу для нових економічних стосунків з ринковою орієнтацією на фоні роздержавлення і приватизації, з новим власником на засоби виробництва”.

Україна має свій власний шлях проведення економічних реформ в сільському господарстві – відродження господаря на українській землі шляхом приватизації та створення рівних юридичних прав і економічних можливостей для розвитку і здорової конкуренції усіх доцільних форм господарювання на селі.Найбільш поширеною при цьому залишається колективна форма організації виробництва на базі асоційьованої приватної власності на землю і майно. Досвід багатьох країн світу показав, що саме кооперативна ідея здатна протистояти економічному хаосу. Справжні кооперативи (на відміну від колгоспів) діють самостійно в ринковому середовищі, і не підпадають під будь-який вплив адміністративних державних структур.Дієздатність таких кооперативів підтверджує міжнародна практика.

Процеси концентрації виробництва і капіталу, які проходять в сільськогосподарських розвинутих капіталістичних країнах, як правило, набувають позитивного економічного змісту. Джерелами капіталу є оренда землі й асоційьована власність на землю та інші засоби виробництва. В західній Європі процеси концентрації в сільськогосподарському виробництві протікали по-різному в різні історияні періоди.

Таким чином взятий реформою курс на розвиток підсобних господарств населення вірний.Якби не було передачі землі підсобним господарствам, то спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим. За розрахунками , було б виробленя на 8% менше продукції. Особисті підсобні господарства сьогодні є стабілізуючою формою господарювання. У сучасних умовах вони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукції у всіх категоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спаду рівень життя сільського населення, забезпечують додатковий заробіток до мізерних пенсій та оплати праці у громадському виробництві.

Отже, і надалі слід вживати заходи щодо створення для них необхідних умов. Такий підхід відповідає прагненням селян. Опитування показало, що більшість з них не прагне бути фермерами яи вийти з громадських господарств, але бажає розширити свої підсобні господарства до 1-1,5 гектара, що відповідає нормам, встановленим Земельним кодексом. Для цього слід було б: збільшити площі їх землекористування, розширити розміри землекористування за рахунок земельних часток (паїв); забезпечити всім бажаючим виділення земельних ділянок під житлове будівництво на селі, всім бажаючим громадянам України – для садівництва й городництва; передбачити надання земельних ділянок для спільного використання під випасання худоби й сінокосіння; створювати безприбуткові кооперативи по закупівлі продукції, технічному й технологічному обслуговуванню; організовувати матеріально-технічне постачання; забезпечити ветеренарне обслуговування, підвищення рівня племінної справи, організацію штучного осіменіння тварин; організовувати технологічне й технічне забезпечення виконання потрібних сільськогосподарських робіт, транспортне й сервісне обслуговування; організувати виробництво міні-техніки й технологічного устаткування для механізації трудомістких процесів.

Слід зазначити, що у господарствах населення є свої проблеми: сомоексплуатація праці, домінування ручної праці, невеликі розміри виробництва. Проте в умовах слабкої матеріально-технічної бази великих громадських господарств, неврегульованості економічних відносин є загальна потреба розвивати такі господарства. На мою думку, їх можливості вичерпуються і вони можуть бути оптимальними, коли їх частка в землекористуванні становитеме 17-20%.

Особливу увагу слід звернути на розвиток фермерства як нової для нашої країни форми господарювання. Фермерські господарства відріз- няються від особистих підсобних господарств населення лише більшими розмірами землекористування, що дає змогу застосовувати техніку, працювати ефективніше.

Нині функціонує понад 35 тис. фермерських господарств. Проте ефективність використанняними землі ще надто низька. Займаючи 2,6% сільськогосподарських угідь вони виробили 0,7% валової продукції. Вони виробляють на одиницю площі менше продукції, ніж громадські господарства. Такий стан можна пояснити тим, що фермерським господарствам надані гірші землі. Крім того, вони змушені приховувати результати своєї роботи у зв’язку з невдалою податковою системою.

Враховуючи прийняті Президентом України і Верховною Радою України заходи щодо звільнення сільськогосподарських товаровиробників від сплати податків, а на подальшому застосування єдиного податку на гектар землі з урахуванням її якості, фермерам не буде сенсу приховувати від обліку вироблену продукцію.

Ефективність фермерських господарств залежить від розмірів їх землекористування. працьована методика визначення оптимальних розмірів фермерських господарств, які перебувають у межах 300-400 га. Досягти таких розмірів можна на основі кооперації та оренди землі, земельних часток (паїв). Це дасть змогу фермерству розвиватися як самостійній формі і в конкурентній боротьбі довести свою життєздатність.

На основі поєднання приватної власності на земельну частку (пай) і колективних форм организації виробництва можна зберігти існуючі організаційно-господарські структури. Для цього законодавча база унас є. Законодавством України передбачено створення індивідуальних, сімейних, приватних, колективних, державних, спільних та орендних підприємств, а також господарських товариств: акціонерних, з обмеженою відповідальністю, додатковою, повною і командні.

Тому реформування можна проводити у трьох напрямах.

Перший, коли всі власники є членами колективу, беруть участь у виробництві своєю землею, майном і працею. До них можна віднести існуючі колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства закритого типу, сільськогосподарські виробничі кооперативи.

Економічні відносини між учасниками колективного, кооперативного чи акціонерного формування повинні відбуватися на основі оплати праці за виконану роботу, розподілу прибутку на основі фонди або орендної плати.

Другим напрямом реформування колективних сільськогосподарських підприємств є створення на їх базі приватного підприємства. Керівник КСП може стати власником своєї частки (паю) , заснувати приватне підприємство та орендувати в інших членів підприємства земельні частки (паї) і майно. При формуванні таких підприємств слід мати на увазі, що більшість людей, вихованих ідеологією колективної участі у виробництві, поки що не завжди сприяють одного власника.

Третім напрямом реформування є створення нового підприємства кількома власниками, а земля й майно орендуються у їх власників. Цьому напряму відповідають товариства з обмеженою відповідальністю (ЛТД), проте з соціальної точки зору, це теж не досить стабільна система. Він має такі ж проблеми, як і в другому напрямі. Різниця між ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД – кілька.

Таким чином, найсприятливішими на сучасному етапі будуть формування, які основані на приватній власності на землю і майно та колективних формах організації виробництва, за яких кожний учасник такої кооперації одержує плату залежно від рощміру вкладеного у загальне виробництво капіталу і праці. При цьому не виключені й орендні відносини. Якщо селяни надаватимуть перевагу іншим формуванням, вони законодавчо мають право на безперешкодний вихід з колективних формувань.

Умови ринку вимагають, щоб земля була у власності з правом розпорядження нею. Інакше це не власність. Проте за теперішніх економічних умов ні приватний, ні колективний власник землі, ні державне підприємство не зможуть працювати ефективно. Тоді напрошується питання:”Навіщо така власність на землю, яка приносить збитки?”,і в результаті кожний власник прагнутиме звільнитися від неї.

Тому проблематичним стає питання купівлі-продажу, застави і дарування земельної частки (паїв). На ці способи відчуження, до встановлення нормальних умов реалізації продукції, за яких дотримуватиметься закон вартості, слід було б ввести мораторій на купівлю-продаж, заставу і дарування земельних часток (паїв). Це не стосується власних підсобних господарств населення.

Більш раціонального господаря земля знайде через оренду.Нехай власник віддасть в оренду земельні частки (паї) кращому, більш дбайливому господарю. Чи це буде кооперативне об’єднання, чи існуюче колективне підприємство, чи то буде фермер чи будь-який інший господар. Від цього справа лише виграє.

2.3 Оцінка ефективності діяльності різних форм господарювання в АПК .

Передумовою ставлення ринкових відносин в Україні є реформування державної і колгоспно-кооперативної власності. З позиції становлення різних її форм досліджується проблеми власності. Вивчення власності як категорії мотивації високопродуктивного господарювання і підприємництва, свідчить про те, що становлення риноквих відносин в Україні і створення селянина-власника неможливе без зміни відносин власності. Приватизації можуть підлягати всі сільськогосподарські підприємства системи АПК.

Під приватизацією розуміють перетворення їх в підприємства з колективно-пайьовою власністю, а також господарства, засновані на приватній власності громадян. В результаті приватизації держава втрачає право володіння, розпорядження, користування об’єктами державної вдасності, а державні організації право безпосереднього управління.

Всі види власності – індивідуальна (приватна), колективно-акціонерна, державна співіснують між собою. В період розвитку ринкових відносин велику роль відіграє конкуренція між різними формами власності, яка і формує їх співвідношення у сфері виробництва, обміну і споживання. Отже, конкуренція форм власності сама по собі корисна, бо примушує кожну форму власності вдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власності є найєфективнішою. З позиції організації виробництва, найвищий економічний потенціал у тієї форми власності, яка забезпечує робітникові становище реального господаря виробництва, тобто індивідуальна форма власності.

З розвитком продуктивних сил рівень концентрації виробництва потребує все більших інвестицій, а індивідуальна власність може забезпечити йього тільки при умові об’єднання. Таким чином, відбувається об’єднання індивідуального майна і колективного капіталу до оптимального розміру, якого потребує виробництво. Це і є приватно-колективна форма власності (акціонерна), яка має великий економічний потенціал.

Одним із способів реалізації тієї чи іншої форми власності, який найповніше відображає її суть і реалізує закладені в ній переваги, є форма господарювання. Вона визначає дві сторони відносин: організаційно-технічну, пов’язану з технологічними процесами і не залежну від відносин власності, і соціально-економічну, що впливає з самих відносин власності. Закономірним у розвитку суспільства є різноманітність форм власності та господарювання – колективні господарства, акціонерні товариства ,селянські (фермерські) господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власності визнані рівноправними.

Пошук нових форм господарювання в умовах переходу до ринкової економіки висунув на передній план дослідження акціонерну форму господарювання, яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм господарювання на селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринку підприємницького типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі погляди вчених і практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихід аграрного сектора економіки України з кризового стану з розвитком індивідуальної (приватної) власності.

3. Перспективи розвитку АПК України.

3 . 1 . Шляхи подолання кризових явищ та напрями розвитку

агропромислового комплексу України.

Перехід України до ринкової економіки вимагає здійснення кардинальних змін у функціонуванні системи державного регулювання виробничих процесів у суспільстві. Йього суть полягає, з одного боку, у різкому зменшенні всеохоплюючого впливу державного регулювання економічного механізму господарської діяльності сільськогосподарських підприємств, значному послабленні державного втручання в їх економічні процеси, а з другого – у заміні існуючих в адміністративно-плановій економіці форм і методів державного регулювання у виробничій сфері. При цьому слід виходити з того, що роль державного регулювання економічних процесів у перехідний період до ринкових відносин залишається значно вищою, ніж в умовах діяльності розвинутої ринкової економіки. Це зумовлюється тим, що на перехідному етапі ще не сформовані до кінця умови регулювання економічних процесів широкої підприємницької діяльності. Крім того, перехідний період від однієї системи до іншої, зокрема до ринкової, вимагає певного часу, потребує активної участі держави у створенні інфраструктури ринкового середовища.

На початковому періоді концептуального формування напрямів соціально-економічної реформи в Україні серед певної частини економістів і політологів превалювали погляди щодо застосування моделі вільних ринкових відносин, які грунтуються на класичній конкурентній основі. Вони відносили сільське господарство до тих сфер виробництва, які вважались найбільш пристосованими до освоєння моделі ринкових відносин практично без участі державної підтримки. Проте в процесі поступово формування реальних умов переходу агропромислового виробництва до ринкової економіки ставали все більш очевидним, що в сучасній кризовій ситуації розвитку продуктивних сил великомасштабних обсягів виробництва, неминучого стрімкого розширення складних господарсько-виробничих і економічних зв’язків державне регулювання ринкових відносин стає об’єктивно необхідним.

Без постійної активності держави, її владних структур неможливо успішно вирішити невідкладні завдання соціально-економічного характеру, спрямовані на формування ринкового середовища, здійснення демократичного державотворення, на входження країни в цивілізоване світове співтовариство.

Тільки держава, і ніякий інший атрибут суспільного життя нації, може забезпечити економічну свободу всім суб’єктам господарювання, створити механізм надійного захисту населення від об’єктивного впливу стихії ринку. Тільки держава, як система влади, може здійснити у відповідному напрямі політичні, економічні та соціальні реформи.

Зволікання в обгрунтованому визначенні пріорітету сільськогосподарського виробництва та нерішучість владних структур щодо реального надання йьому пріорітетного значення в народногосподарському комплексі неминуче призвели до згортання діяльності галузей сільського господарства, які покликані виконувати відповідальне соціальне замовлення суспільства – виробляти життєво необхідні продукти харчування, доступні кожному громадянинові країни незалежно від йього майнового і соціального стану. Відвирішення цього завдання безпосередньо залежить стабільність не тільки економічної, а й політичної системи країни. Відсутність законодавчого затверджених Концепції аграрної політики України та Національної програми розвитку агропромислового комплексу і соціального відродження села на найближчу і середньострокову перспективу, у яких були б чітко визначені орієнтири подальшого розвитку агропромислового виробництва в умовах переходу до ринку, значно знизили державну роль у протидії кризових явищ.

До основних концептуальних положень формування і реалізації аграрної політики України насамперед належить забезпечення продовольчої безпеки країни, гарантування пріорітетного розвитку агропромислового комплексу з визнанням сільського господарства базовою галузею економіки народного господарства, створення умов для стабілізації та нарощування виробництва сільськогосподарської продукції. Важливого значення набуває формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення свободи вибору нових організаційно-правових форм господарювання на основі удосконалення земельних та майнових відносин власності.

Одним із стратегічних напрямів аграрної політики України є створення умов для збалансованогопоєднання державного регулювання економіки агропромислового виробництва з економічною свободою підприємств і організацій в умовах переходу до ринкових відносин. Державна підтримка розвитку агропромислового комплексу спрямовується на забезпечення соціально-економічного захисту вітчизнянох сільськогосподарських товаро-виробників, формування внутрішнього ринку продовольства, матеріальних ресурсів, робочої сили та виведення агропромислового виробництва на світовий ринок.

Особлива увага звертається на удосконалення організаційно- економічних механізмів цінового регулювання , кредитно-фінансової системи та податкової політики, спрямованих на стимулювання розвитку агропромислового виробництва. Чільне місце відводиться державі щодо забезпечення прискореного розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування та хімічної промисловості для повного забезпечення агропромислового виробництва сучасною технікою, мінеральними добривами, хімічними засобами захисту рослин, препаратами ветеринарної медецини для потреб твариницьких галузей. Вектор інвестиційної політики спрямовується на відновлення та розвиток ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва та харчової промисловості. Важливим напрямом аграрної політики нині є відновлення роботи зрошувальних і осушувальних систем з метою ефективної віддачі меліорованих земель як одного із джерел нарощування виробництва сільськогосподарської продукції.

У практичну площину передбачається спрямувати розвиток інтеграційних процесів у виробництві сільськогосподарської продукції та її промислової переробки з метою виготовлення високоякісних конкурентоспроможних кінцевих продуктів споживання. Успішне вирішення продовольчої проблеми вимагає навідкладного освоєння новітніх ресурсозберігаюячих технологій виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції та збереження навколишнього природного середовища. Доскладових забезпечення розвитку агропромислового комплексу безпосередньо включається формування державної науково-технічної політики, організація наукового, інформаційного та кадрового забезпечення агропромислового виробництва, розвитку селекції і насінництва сільськогосподарських культур та селекційно-племінної справи у тваринництві та рибництві.

Аграрна політика повина мати чітко виражену соціальну спрямованість, вектор якої зорієнтований на відродження і соціальний розвиток села, створення повноцінного соціально-диттєвого середовища в сільських поселеннях. Ці та інші положення знайшли відображення у новому варіанті проекту Концепції аграрної політики України, яка розглянута і схвалена. Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням концептуальних положень аграрної політики розроблений проект Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села України на 1999-2010 рр.,у якій визначені основні напрями та шляхи розвитку однієї з важливих складових економіки країни. В основу Національної програми покладений поетапний характер її реалізації. На першому етапі(1999-2000 рр.) головним завданням є зупинення спаду агропромислового виробництва в країні, створення умов для йього стабілізації шляхом організації раціонального використання наявного ресурсного потенціалу, формування економічного механізму освоєння ринкових відносин. Другий етап(2001-2005 рр.) характерезується нарощуванням виробництва сільськогосподарської продукції, активізацією формування соціальної інфраструктури села в складі комунальної власності, наповненням внутрішнього і зовнішнього ринку продовольства держави. Протягом третього етапу (2006-2010 рр.) в основному сформована багатоукладна економіка агропромислової сфери, забезпечуватиметься розвиток виробництва на основі реалізації державних, галузевих та регіональних програм, збалансованих обсягів виробництва з ресурсним потенціалом.

3.2 Оновні проблеми та перспективи розвитку АПК.

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всьго народного господарства, у тому числі і його складова частина АПК, перебувають у кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів країни, які повинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напрямі ринкових відносин. При цьому з об’єктивних причин самим економістам у ході реформ слід переозброюватися, тому що в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-командної системи управління. Потрібно оволодіти й користуватися теорією попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпса і Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державного регулювання і т. д.

Не викликає сумніву той генеральний курс, який був обраний на проведення глибоких економічних реформ в АПК країни і перехід до ринкових методів господарювання. На превеликий жаль, маючи в сільському господарстві великі національні та природні потенціальні можливості, ми не змогли створити конкурентоздатного товаровиробника з питань продуктивності праці. І - що саме головне - Україна не забезпечила собі перших місць у світі за тривалістю життя її населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник ефективності суспільного виробництва взагалі і АПК зокрема. Наше виробництво було надзвичайно енерго-, матеріало- і трудомістким. За цих умов країні відводилась роль сировинного придатка для країн із розвинутою ринковою економікою.

Рівень душового споживання в 1999р. був нижчим від рівня рекомендованих норм по овочах і баштанних культурах на 47%, по плодах та ягодах - на 59, по м’ясу і м’ясо-продуктах - на 40, по яйцях - на 45, по олії і маргарину - на 37, по рибі і рибопродуктах - на 79% (10, с.77).

Протягом останніх років все сільськогосподарське виробництво було збитковим.

Але у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що в Україні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитись. За минулі роки в АПК відбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано раніше існуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції і матеріало-технічного постачання, систему ціноутворення, страхування, кредитування, оподаткування, держава практично повністю усунулася від управління АПК. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються власності, землі й майна. Отже, багато зроблено, але бажаних результатів немає.

На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спад сільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою зумовлений макроекономічними факторами, непослідовністю й безсистемністю реформ, неврахуванням психології вітчизняного товаровиробника, яка формувалася десятиріччями, і тих політичних суперечностей, що існують нині.

Суцільна руйнація, безперечно, неефективної адміністративно-командної системи управління економікою здійснювалася внаслідок безсистемної і своєчасної її заміни більш результативною ринковою системою, надмірним сподіванням на саморегулюючу роль “невидимої руки” ринку.

У світовому співтоваристві Українську державу, передовсім, визнають як значного потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів харчування: зерна, цукру, олії, м’яса, продуктів переробки молока, овочів, плодів, ягід тощо. Співробітничати висловлює бажання значна кількість компаній усіх без винятку високорозвинених країн світу. Використати цей настрій іноземних інвесторів, створити умови, щоб економіка Украіни змогла отримати якомога більшу вигоду,— святий обов’язок тих, хто причетний до керівництва державою, і зокрема аграрною сферою, на всіх рівнях управлінської ієрархії.

Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою використовувати природний потенціал (і чим він різноманітніший, тим краще). В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. Можна навести два приклади. У країнах Західної Європи з одного гектара посівів цукрових буряків одержують 8 - 10 тонн цукру, в нас 1998року - лише 2,6 тонни, а в сприятливому 1990-му - 3 тонни. Хоча є всі можливості, щоб виробляти 10 - 12 млн. т цукру. За цих умов можна реалізовувати на зовнішньому ринку близько 7 - 8 млн. т, а це 4 - 5 млрд доларів США. Аналогічним резервом для зміцнення економіки є соняшник. Вихід в цій галузі на європейський рівень урожайності та переробки може додатково забезпечити 2,5 - 3 млрд доларів .

Таким чином, лише за рахунок цукрових буряків та соняшнику ми можемо розв’язати проблему постачання газу для всього народного господарства. Україна є також великим виробником зерна, м’яса і молока, плодів та ягід. Але наявні резерви використовуються лише на третину.

Насамперед потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість (хімічну, машинобудівну) на виготовлення для галузей АПК необхідних машин, обладнання, добрив та засобів захисту рослин і тварин. За якістю та стандартами вони повинні відповідати усім вимогам технологічного процесу. Візьмемо для прикладу молочне господарство країни. Сьогодні значне поголів’я корів знаходиться не тільки в колгоспах , а й в особистих господарствах населення. Однак молочна продукція приватного сектора потрапляє на ринки в дуже обмеженій кількості. Виходить, що виробничий потенціал села не повністю працює на потреби споживача, усього населення держави. А це великі втрати для суспільства. Потрібно, щоб у кожному з 30 тис. сільських поселень діяли молочні пункти. Це не важко зробити місцевій владі. Головне - забезпечити пункти потрібним обладнанням, тобто, холодильним устаткуванням, засобами контролю жирності, загальної якості молока тощо. Йдеться про забезпечення сучасного рівня переробки молока відповідно до світової практики.

Відповідальні завдання постають перед Міністерством промисловості щодо забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами. Якщо сільське господарство не буде забезпечуватися добривами та іншими хімічними засобами, то з економічної точки зору підприємства хімічної промисловості стають непотрібними Україні. Наприклад, в зоні Полісся без добрив вигідніше взагалі не сіяти. Але ж допустити цього ніяк не можна. Не можна і закрити хімічні заводи, бо люди, які на них працюють, залишаться без роботи. У підсумку суспільству належить виявляти увагу до всіх галузей сільського господарства, до питань технічного переозброєння АПК.

Загрозливим є стан оплати праці на селі. Якщо в 1990 році за рівнем середньомісячної заробітної плати працівники сільськогосподарських підприємств перебували на рівні середньої оплати по народному господарству (94%), то в 1999 р. вона становила всього 49%. За рівнем оплати праці сільське господарство займає 23 місце серед 25 головних галузей народного господарства. Проте тривалий час таке “самопоїдання” природних і трудових ресурсів продовжуватися не може. Далі - катастрофа. Правда, слід зазначити, що катастрофа стосується переважно товарного виробника. Сільське господарство, як специфічна галузь, у вигляді натурального виробництва і за цих умов не зникне.

Ключове місце сільського господарства у народногосподарському комплексі обумовлює потребу негайного розв’язання проблеми узгодження цін і прибутковості підприємств аграрної сфери. Йдеться про необхідність внесення серйозної корекції в економічний механізм. Його функціонування,на жаль, не вирішує питання фінансового забезпечення комплексу.

Сільське господарство належить до консервативної сфери діяльності. І це має об’єктивне пояснення. Галузь просто не може оперативно відгукуватися на зміни цінової чи фінансової ситуації, як це, скажімо, відбувається на ринку цінних паперів. Зважаючи на це, у всьому світі сіль-ське господарство підтримується державою. Це робиться по-різному. У США на підтримку вирощування лише пшениці застосовується близько 20 різних дотацій та субсидій.

Досвід більшості країн ринкової економіки показує, що товар іде до вищої ціни. При низьких цінах на продукцію сільського господарства значна кількість необхідних товарів (трактори, комбайни, добрива тощо) до землі ніколи не прийдуть,технічне переозброєння галузі не відбудеться.

Вихід із становища, яке склалося в АПК, вбачається насамперед в удосконаленні економічного механізму господарювання, уведення для сільськогосподарських товаровиробників нехай і жорстких, але певних “правил гри”, які забезпечували б для тих, хто нормально працює, хоча б мінімум умов простого відтворення.

Треба зменшити фактичний податковий прес на товаровиробника завдяки уведенню основного податку на землю й на прибуток.

Потрібно, щоб економічний механізм для АПК був системний, постійний і відомий хоча б на кілька років.

Необхідно уточнити наявні програмні документи з питань соціального розвитку села і життєзабезпечення сільського населення, визначити джерела фінансування програм, їх конкретних виконавців і строки реалізації. На особливу увагу заслуговує продовольче та інше забезпечення пенсіонерів і решти категорій не зайнятого в аграрному виробництві сільського населення з урахуванням можливостей розвитку фермерства та інших форм приватног підприємництва на селі.

Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізовану продукцію, зробити реструктуризацію його боргів, що усуне бартерні відносини.

Кожному товаровиробнику варто постійно й чітко підраховувати витрати свого виробництва і знати, що в ринкових умовах доцільно виробляти тільки те, що можна вигідно продати.

Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати усі складові економіки, в тому числі ринок паперів та ринок землі. Тому твердження окремих політичних лідерів про те, що ми за ринкову економіку, але проти ринку землі, виглядають досить дивно.

Земля має бути включена в ринкові відносини послідовно. Передовсім,слід визначати її вартість і будувати земельні відносини тільки через вартісне зіставлення. За всю історію, іншого методу, як зіставлення в грошовому вираженні будь-яких відносин, в тому числі земельних, не знайдено.

Наступною проблемою аграрної реформи є активна інтеграція товаровиробника, переробних підприємств і торгівлі. Це дасть можливість обминути всілякі посередницькі накрутки банківських і торговельних систем, своєчасно забезпечувати всі ланки виробничого процесу коштами, вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок.

Важливим є створення ринкової інфраструктури: бірж, торгових будинків, брокерських і дилерських контор, земельного банку. Ці установи повинні терміново замінити зруйновану систему збуту сільськогосподарської продукції та постачання матеріально-технічних засобів.

Якщо Верховна Рада, Президент і Уряд України вживуть необхідних заходів по пріоритетному розвитку АПК України то вже в найближчі роки буде створено всі необхідні передумови для активізації кардинальних змін у продуктивних силах інших галузей матеріального виробництва, бо у всі часи село було і залишається однією з головних сил, яка забезпечує економічний суверенітет нашої держави.

Перспективи України аграрної

Багаті чорноземи, працелюбний народ і бідність – це нинішня Україна. Більш відома скандалами, корупцією і перманентною політичною кризою, вона досягає два роки поспіль рекордного зростання ВВП. Ось-ось заговорять про Україну як emerging market, бо потенціал росту дійсно існує. Хто скористається ним, які ринки відчують?

Реформа АПК – темпи занадто низькі: Українські владні еліти до кінця тисячоліття не відчували перспектив аграрного ринку і були цілком зайняті перерозподілом промислового сегменту. А нерозвиненість громадянського суспільства дозволяла панувати популізму, яким віртуозно користувалися влада і комуністи. В буденних і виснажливих політичних баталіях політтехнологи лінувалися міняти карти поточних розкладів, і тому на багатих чорноземах продовжували працювати голодні і працьовиті прихильники комуністичних ідей.

Важливий сигнал для ринку - прийняття Земельного кодексу. Відразу стало зрозуміло, що агроринок має дійсний потенціал, що цей потенціал значний і ним треба скористатися. Незважаючи на те, що купівля/продаж землі кодексом заборонена до 2005 р., а іноземцям взагалі заборонено купувати землі с/г призначення, нагромадження земельної власності вже почалося. За деякими оцінками, третина орних земель вже належить крупним українським землевласникам. Причому компанії з іноземним капіталом в той чи інший спосіб також вже володіють значними масивами земель.

Потенціал : У поточному році під озимими було засіяно 15 млн. га. При низькій забезпеченості технікою, добривами та ЗЗР було зібрано 40 млн. т зерна при середній урожайності 3 т/га. Пшениці, зокрема, було зібрано 21 млн. т, з яких продовольче зерно складає половину. На експорт піде до 7 млн. т зерна: в основному фуражна пшениця та фуражний ячмінь. Соняшника зібрано 2,4 млн. т, урожайність 1 т/га.Цукрового буряку – 16 млн. т, урожайність – 18,7 т/га.Кукурудзи – 3,3 млн. т, урожайність – 3,04 т/га.Виробництво рапсу в Україні збільшилося на 71% порівняно з минулим роком.Після тривалого спаду в тваринницькій галузі почався ріст. Приріст обсягів ВВП в с/г в 2001 р. складе близько 10%.Найбільший прорив відбувся в переробній галузі – ріст ВВП там склав 22% проти 25% торік. Переробна галузь АПК лідирує також по залученню інвестицій. Потенціал виробництва (з технічної точки зору – лише впровадження новітніх технологій) може забезпечити 2-4-кратне збільшення врожайності, не кажучи вже про потенціал традиційного тваринництва, садівництва та овочівництва. Все це дозволить Україні безперешкодно захопити одноосібне лідерство на агроринку СНД. Для України агроринок СНД є надзвичайно важливим. Там сьогодні, як і в Україні, спостерігається зростання ВВП, тоді як світова економіка знижує оберти. До того ж погіршення світової економіки може навіть піти Україні на користь, бо її економіка не інтегрована у світову в найбільш вразливих її сегментах, що дасть їй певні переваги в боротьбі за ринки збуту продовольства. Навіть епізоотії сказу корів та ящуру, що паралізували цілі ринки в Європі, обминули Україну стороною.

Можна стверджувати, що на традиційних ринках Північної Африки, Близького Сходу, Кореї тощо позиції України тільки посиляться в найближчі роки. І тоді можна буде почати облогу Єврозони. В успіху облоги можна не сумніватися – штучні торгові обмеження і квоти будуть відмінені через одне прагматичне бажання – споживати здорову органічну їжу.

Зараз вже можна уявити собі 2-4-кратне збільшення товарно-матеріальних потоків у галузі, що залежить тільки від чорнозему, сонця і людей, загальною вартістю в сотні мільярдів доларів. Отже, це і є emerging market? Ні, це лише оптимістичний сценарій.

Хто скористається? Як завжди, скористаються перші, які не побояться корупції, недосконалого судочинства, податкового та митного пресингу. Все це взагалі можна було б списати на накладні витрати, пов’язані з проникненням на ключовий ринок. Проте головною проблемою залишається перманентна нестабільна політична ситуація, що абсолютно виключає довгострокове стратегічне планування.

Політичні ризики України великою мірою залежать від особистих моральних якостей вищого керівництва В країні за десятиріччя незалежності не сформувався прошарок середнього класу. Громадянське суспільство в звичайному розумінні цього слова практично не помітне в повсякденному політичному житті, а можливо, його просто немає. Напевно, це теж демократія, проте вона занадто часто стає заложником особистості. В березні в Україні відбудуться вибори до парламенту, і тільки результати цих виборів дадуть однозначний сигнал для інвесторів – бути чи не бути в аграрній Україні emerging market. Треба дочекатися весни 2002 р.

Ринок в очікуванні агробуму: До початку переділу чорнозему основні події відбувалися в переробній галузі. Інвестори, незважаючи на політичні ризики, однозначно вибирали переробку як початковий плацдарм до проникнення на ринок. В основних сегментах продовольчого ринку вже з’явилися поодинокі крупні гравці. Вони будують надійні мережі збуту та постачання, а їхні дилерські мережі проникають у всі регіони. Проте споживчий ринок України здебільшого (по основній масі продовольства) перебуває в жалюгідному стані через низьку платоспроможність населення. Кока-Кола, МакДональдс і ін. присутні на ринку тільки тому, що цей сегмент занадто важливий у стратегічному плані. Це ворота, це ключ до продовольчого ринку СНГ і Росії. Тому-то дехто дозволяє собі розкіш працювати зі збитками в очікуванні подальших надприбутків.

Але певні зрушення в споживанні все ж з’явилися. Про це свідчать помпезні святкування з приводу пуску в експлуатацію чергового гігантського модернового супермаркету. Незважаючи на значну кількість таких супермаркетів у великих містах України, черги до кас у них останнім часом не зменшуються.

Точки рост y надприбуткові ніші В найближчі роки використання сучасних технологій при виробництві зернових, масляних та кукурудзи призведе до покращення якості та збільшення урожайності. Переробка та продаж фасованої продукції залишаться і надалі прибутковою нішею для інвестицій.

Особлива увага до рапсу, сої, овочівництва та тваринництва. ГМ технології відкриють український ящик Пандори. Можна впевнено стверджувати, що ГМ технології будуть інтенсивно запроваджуватися, незважаючи на законодавчі та інші обмеження і заборони. Бізнес в Україні засвоїв жорсткі звичаї і правила, коли для виживання часто (читай – майже завжди) треба свідомо йти на порушення митного чи податкового законодавства. Модель бізнесу в Україні – це ще не конкурентна модель, але вже і не цілком протекціоністська. Дійсні розміри пільг та протекціоністських проектів в Україні ніхто точно не розраховував, проте в боротьбі за споживача перемагають ті, хто не сплатив мита, або податків, або того й іншого разом. Так що ГМ технології як ніколи підходять для задоволення потреб виживання в неконкурентній боротьбі.

Хоча заради захвату перспективного і високоліквідного ринку Єврозони також інтенсивно розвиватиметься органічне землеробство (вкупі з переробкою та дистрибуцією), і це буде окремий, добре технологічно оснащений і дуже перспективний сегмент агроринку.

Зараз вже можна! Інвестувати в Україну можна вже зараз. Перевагу матимуть проекти, мало обтяжені проблемою позиціювання на внутрішньому ринку і незалежні від довгострокових складових, бо темпи росту платоспроможності 50-мільонного населення країни залишаються надто низькими, а політичні ризики – надто високими.

Проект “Біодизель” – один із тих, що задовольняє цим критеріям. За останні роки рапс набув в Україні масового поширення. Щорічно в різних областях землі під рапс збільшуються в 2 і більше разів. У той же час інфраструктура для зберігання та переробки рапсу практично відсутня в Україні. Отже, проект “Біодизель” – це побудова інфраструктури зберігання та переробки рапсу на біопаливо, шрот і гліцерин. Ринок збуту екологічного палива – вся Єврозона, де вже зараз діють пільги на використання екологічних біопалив. До цього треба додати ще й податкові та митні пільги при розміщенні експортного проекту в одній із вільних економічних зон України.

До такого роду проектів також належать давальницькі та лізингові проекти, які можуть виконуватись за участю та за підтримки іноземних банків, що вже діють в Україні. Це також можуть бути ефективні проекти в галузі вирощування лікарських рослин та технічних культур.

До екзотичних, але дуже привабливих проектів (на які в Україні чекає велике майбутнє) належать аутсорсінг високих технологій, біотехнологічні дослідження та програмування. Українці – одна з найосвіченіших націй, в недалекому минулому мали наукові школи та дослідні центри, в тому числі в аграрному секторі науки. Для розвитку проектів “аутсорсінг” не потрібні значні капіталовкладення. Персональні комп’ютери та Інтернет є повсюдно в Україні, а 3-5 безробітних талановитих вчених знайти при бажанні не так уже й складно.

3.3 Інветиції в АПК і продовольча безпека.

Затяжна системна криза в державі зумовила різкий спад інвестиційної діяльності, особливо в агропромисловому комплексі. За даними Держкомстату України, капітальні вкладення в АПК з усіх джерел фінансування за 1990-2000 рр. скоротились у понад 10 разів. Економісти-аграрники зазначають, що у розрахунку на 1 га угідь інвестиції становили у 1998 році лише 15 гривень і не достатні для придбання навіть ручного інвентарю.

Слід при цьому зазначити, що зменшення обсягів виробництва в сільському господарстві найбільшою мірою корелювало саме з динамікою падіння обсягів капітальних вкладень у зазначену галузь. Зокрема, валова продукція сільського господарства України у 2000 році становила менше половини від рівня 1990 року. По основних видах продуктів харчування (м'ясо, ковбасні вироби, тваринне масло, молоко, сири, олія, цукор, борошно, крупи, хліб і хлібобулочні вироби, кондитерські вироби та консерви) падіння їхнього виробництва за період 1990-2000 рр. коливалося від 50 % до 90 %. Тобто у 2000 році обсяги цих продуктів становили від половини до десятої частини того, що вироблялось у 1990 році.

Майже повністю припинились процеси відтворення й оновлення матеріально-технічної бази АПК. Відтак, в аграрному виробництві відбувається деіндустріалізація та перехід на ручну працю. Вибуття основних засобів виробництва сільськогосподарських підприємств майже утричі перевищує їхнє надходження. Хоча капітальні вкладення у переробну сферу АПК України впродовж останніх трьох років мали тенденцію до певного зростання, їхня частка у вартості виробничих основних фондів у 1990-2000 рр. становила менше 5 %. Для збалансованого ж відтворення виробничого потенціалу цієї сфери необхідно втричі більше інвестицій. Нині тут функціонує велика кількість інвестиційно малопривабливих, технологічно відсталих, переважно фондо- й енергоємних виробничих потужностей, неспроможних випускати високоякісні продукти харчування відповідно до вимог міжнародних стандартів.

Трудовий аграрний потенціал, як найважливіша складова його виробничого потенціалу, також використовується з низькою ефективністю, а продуктивність праці має сталу тенденцію до падіння. Кількість працюючих у сільському господарстві, включаючи й особисте підсобне господарство, у 2000 році залишилася практично на рівні 1990 року - близько 5 млн осіб, незважаючи на дворазове зменшення обсягу валової сільськогосподарської продукції. Все це призвело до того, що склалася критична ситуація із забезпеченням соціально-економічних основ відтворення людських ресурсів в аграрному секторі. Витрати на відтворення робочої сили тут становлять тільки половину того низького рівня, який має місце в промисловості.

Витрати на протиерозійні та інші землеохоронні і меліоративні роботи постійно зменшуються. Зокрема, витрати на охорону земельних угідь за період з 1990 по 2000 рр. скоротились у 25 разів. Площа еродованої ріллі протягом останніх років збільшилась на третину і щорічно розширюється на 100 тис. га, а вміст гумусу в грунтах знизився на 25 %. Незважаючи на те, що за 90-і роки значно зменшились обсяги виробництва аграрної продукції, індустріальні тваринницькі комплекси практично повністю припинили свою діяльність та різко зменшилося застосування мінеральних добрив й агрохімікатів, екологічний стан навколишнього природного середовища загалом майже не поліпшився. Природно-ресурсний потенціал аграрного виробництва втрачає свої відновлювальні та асиміляційні можливості, що загрожує ресурсо-екологічній безпеці суспільства, а зрештою - й продовольчій безпеці.

Проблема продовольчого забезпечення населення і продовольчої безпеки залежить не лише від фізичної потреби у продовольстві різних груп населення, а й від рівня їхньої платоспроможності. Зазначимо, що за 90-ті роки реальні доходи населення України знизились у середньому більше ніж у чотири рази. Це негативно відбивається на вітчизняному аграрному виробництві, оскільки попит на його продукцію падає і воно не одержує необхідних коштів для модернізації та розширеного відтворення. Водночас при зменшенні обсягів і підвищенні цін на продукцію вітчизняного виробництва зростає продовольчий імпорт. Згідно світових критеріїв продовольчої безпеки країни, гранично-критичне значення імпорту не повинно перевищувати 30 %. У протилежному випадку це означатиме втрату продовольчої незалежності та безпеки держави.

Обсяги закупівлі продуктів харчування за кордоном продовольчо залежними країнами збільшуються і це стимулює агробізнес держав-експортерів до нарощування їхнього виробництва. В результаті країни імпортери витрачають обмежені власні та позичені валютні кошти на закупівлю продовольства, а не сучасних агротехнологій й агрохімікатів, стійких до шкідників і хвороб сортів рослин, нових порідних ліній тварин, птиці тощо, так потрібних для піднесення власного сільського господарства. Таким чином, продовольчо залежна країна потрапляє у своєрідне "замкнене коло". Внаслідок зростання попиту на привабливо оформлені, часто й дешевші імпортні продукти харчування відбувається опосередковане інвестування останніх через внутрішній споживчий ринок країни-імпортера. Піднесення ж національного агропромислового виробництва стримується відсутністю достатніх ресурсів і валютних коштів. За даними Держкомстату України, в останні два роки імпорт продукції харчової промисловості в 2 рази перевищував її експорт.

Наприкінці 90-х років рівень продовольчої безпеки України знизився до критично небезпечної межі. За даними ФАО - сільськогосподарської організації ООН - критично небезпечним вважається рівень споживання продовольства у половинному обсязі від науково обгрунтованих раціональних нормативів. Насамперед це стосується м'яса і риби, а також яєць, молочних продуктів, плодово-ягідної продукції та винограду. За даними Держкомстату України калорійність харчування населення за 90-і роки зменшилася до рівня 70 відсотків від нормативу. Однак за усередненими даними приховується надзвичайно велика диференціація між групами населення. Зокрема, у 2000 році понад 60% населення мали середньодушовий дохід нижчий за середній по Україні, а більше чверті - нижчий за межу малозабезпеченості. Відповідно третина населення знаходилась нижче межі продовольчої безпеки, а чверть - недоїдала. Отже, є всі підстави стверджувати, що нині продовольча безпека України знизилась до критично небезпечного рівня. Причому поки що має місце стала тенденція до подальшого погіршення ситуації.

Таким чином, зменшення інвестицій, падіння виробництва в національному АПК і зменшення споживання вітчизняних продовольчих товарів є однією з важливих причин подальшої деградації та занепаду аграрного сектора України, зношення й руйнування його потенціалу, падіння ефективної родючості грунтів, зменшення вмісту в них гумусу і падіння врожайності навіть на високо родючих чорноземах. Україна починає втрачати цю велику перевагу. Структурна розбалансованість і дефіцит окремих виробничих ресурсів, насамперед, матеріально-технічних й енергетичних, призводять до неефективного використання навіть того, що ще збереглося і функціонує. Внутрішній агропродовольчий ринок України постійно поповнюється продуктами харчування закордонного виробництва, які досить часто завозяться контрабандою, нерідко сумнівної якості, з понаднормативним вмістом шкідливих інгредієнтів та простроченим терміном зберігання, що негативно позначається на здоров'ї української нації. Все це переконливо свідчить: нашій державі вкрай необхідна національна агропродовольча доктрина.

При розробці доктрини потрібно виділити орієнтири і пріоритети. Розглянемо прямі іноземні інвестиції в АПК. Взагалі, інвестиції зарубіжних країн в економіку України, зокрема в АПК·, залишаються незначними. У 1999 році було скасовано систему пільг для іноземних інвесторів, що майже не вплинуло на динаміку вкладень і пріоритети інвесторів.

Серед основних галузей національної економіки найпривабливішою для іноземних інвесторів є харчова промисловість. Наприкінці 2000 року обсяги іноземних інвестицій у харчову промисловість, сільське господарство, боршномельно-круп'яну і комбікормову промисловості складали майже 760 млн доларів, або 26 відсотків їхнього загального обсягу. Найбільші обсяги іноземних інвестицій в сільське господарство надійшли із США, Ліхтенштейну, Великобританії, Німеччини і Нідерландів (разом 75 відсотків), у харчову промисловість - з Нідерландів, США, Німеччини, Швейцарії і Великобританії (85 відсотків), у борошномельно-круп'яну і комбікормову промисловості - із США (90 відсотків).

У регіональному аспекті іноземні інвестори віддають перевагу місту Києву, Київській, Донецькій, Запорізькій і Полтавській областям. Загальні обсяги іноземних інвестицій у ці регіони на кінець 2000 року становили більше 2 млрд доларів (65 відсотків). Останніми роками підвищилась зацікавленість іноземних інвесторів до виробництва соняшнику в зазначених регіонах. Питання полягає в тому, хто використовує можливу вигоду від експорту продукції. Ця проблема сплелася у цілий клубок рішень, які суперечили одне одному. В цілому втрачали товаровиробники і держава. Останнім часом перевага утримується на боці прибічників обмеження експорту насіння. З позиції агротехніки вирощування соняшнику означає надмірне виснаження посівних площ. Крім того, вигідніше експортувати олію, а не насіння.

Можна вважати, якщо іноземні інвестори зацікавлені згаданими регіонами і підгалузями АПК, то це найбільш конкурентоспроможні і найбільш придатні для економічного зростання аграрні об'єкти в Україні

Висновки

Перехід України до ринкових відносин вимагає в аграрно-промисловому комплексі розробки нових підходів до стратегії аграрної політики, спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетність розвитку сільського господарства, докорінну пере­будову економічних, соціальних та правових відносин в аграрній сфе­рі, свободу підприємництва та конкуренції.

Одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподар­ського виробництва є раціональне використання головного засобу ви­робництва - землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарст­во в першу чергу повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення родючості грунтів, що обумовить зростання продук­тивності землеробства і, зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.

Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом, сприяють розвитку на селі нових форм господарювання, і кожна з них у процесі конкурентної боротьби може довести свої переваги.

Земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджені три рівноправні форми власності: державна, колективна і приватна. Саме на приватній формі власності і грунтується діяльність селянських (фермерських) господарств як самостійної юридичної одиниці. Розвиток саме цих господарств повинен стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут сільськогоспо­дарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліп­шення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство.

Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не на­годує, розвиток сільськогосподарських господарств на рівні з велики­ми підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути госпо­дар і вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.

Майбутній шлях розвитку АПК України можна роздивитись на прикладі АПК розвинутих країн. АПК розвинутих країн Заходу включає від 20 до 30% всього працездатного населення, його кінцева продукція — це результат взаємодії галузей усіх сфер міжгалузевої кооперації. Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридично незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише на створення селянських (фермерських) господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається близько 25% всієї продукції).

При проведенні аграрної політики урядовим структурам
необхідно перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до вжиття реальних заходів для відродження села, яке повинно стати основою національного відродження.

Список використаної літератури

1. Державний комітет статистики Статистичний щорічник України за 2000р. – Київ: Техніка, 2001

2. В. М. Юрківський Економічна географія. – Київ: Либідь, 2000

3. Глафура Славицкая. Анализ хозяйственной деятельности АПК. – Минск: Экоперспектива, 1999

4. Заред О. І. Соціально – економічна географія України. – Львів: Світ, 1999

5. Б. Р. Заблодський, М. Ф. Коношко, Т. С. Смовженко Економіка України. – Львів, 1997

6. Паламарчук М. М. Економічна географія . – Київ,1999

7. Шпичак О. М. Економічні проблеми АПК в умовах формування ринкових відносин.//Вісник аграрної науки №9, 1998

8. Кузняк Б. Проблеми відродження господарювання на землі, 1999

9. Рубан Ю. Методологічні та методичні питання створення концепції розвитку сільського господарства //ЕУ. 1999 - №1

10. Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра. //ЕУ. – 1998 – №12

11. Шабанін В. С.Стан та напрямки оновлення і розвитку матеріально-технічної бази сільського господарства в Україні //Економіка АПК – 2002 №8

12. Марчук Є. К. Село – опора української економіки.// Економіка АПК №11, 1998

13. Гайдаький П. І. Аграрний ринок України – 2001 - №5

14. Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України : сучасний стан та погляд у майбутнє //Економіка АПК. №4, 2001

15. Земельний Кодекс України. - Київ: Право, 1998

16. Продовольча безпека та інтенсифікація сільського господарства:

Віце, 2001