Реферат: Національна економіка

1. Сутність та склад національного багатства

Національне багатство — це сукупність створених та нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, розвіданих природних ресурсів, досягнутого рівня освіти людей, їхнього досвіду, майстерності, творчих здібностей, які призначені для розширеного відтворення з метою підвищення добробуту нації. Від ефективного використання національного багатства залежить економічний і соціальний прогрес суспільства. Структура національного багатства.

· природних ресурсів (земля, ліси, розвідані корисні копалини),

· духовних і культурних цінностей (накопичений досвід людей, їхні здібності, культурні цінності);

· національного майна: створений і накопичений країною виробничий (основний і оборотний) капітал: основний капітал — це засоби праці (будівлі, споруди, машини, обладнання тощо) та оборотний — предмети праці (матеріали, паливо, сировина та ін.); невиробничий капітал (житлові будинки, культурно-освітні та спортивні заклади тощо); майно населення — будинки, автомобілі тощо; різноманітні запаси — готова продукція, страхові й резервні запаси. Значних зрушень зазнає структура національного багатства в умовах високих темпів науково-технічного прогресу - посилюється потреба в оновленні основних виробничих фондів, швидко зростає в складі оборотних фондів частка штучних матеріалів (синтетичні волокна, каучук, пластмаси, смоли тощо). Національне багатство є одним з найважливіших показників економічної могутності країни, джерелом соціально-економічного прогресу. В умовах структурних зрушень в економіці, переведення її на ринкові відносини повніше виявляється єдність двох частин національного багатства - природного та суспільного Від обсягу, складу та якісного рівня природного багатства країни залежить вихід суспільства з кризового стану, вибір першочергових напрямів інтенсифікації виробництва.

2. Структура природно–ресурсного потенціалу України та характеристика окремих його складових

ПРП — це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживній вартості.

Для ПРП території характерна наявність компонентної, функціональної, територіальної та організаційної структур. Компонентна структура ПРП — це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо). Щодо цього ПРП території може бути поділений на такі групи ресурсів: мінеральні (паливно-енергетичні й металеві корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничо-хімічна сировина, будівельні матеріали); водні (поверхневий стік, підземні води); земельні (з урахуванням сільськогосподарського призначення й характеру ґрунтового покриву); лісові (щорічний приріст деревини); природно-рекреаційні (рекреаційні території, придатні для створення санаторно-курортних закладів, баз відпочинку, туристичних маршрутів тощо). Функціональна структура ПРП відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці, що втілюється в господарській спеціалізації окремих територій (видобуток вугілля, лісове господарство тощо). Територіальна структура ПРП характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів ( вугілля + залізна руда для виплавляння

До природних ресурсів України зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів, корисні копалини, внутрішні води тощо.

У Європі Україна посідає друге місце за площею орних земель, запасами залізної руди і перше-за ресурсами марганцевої руди, самородної сірки. Вона також одна з перших країн за запасами кам'яного вугілля, калійної і кам'яної солей. Значними є її запаси каолінів, графіту, флюсової сировини та вогнетривких глин, скляних пісків, бентонітів, цементної сировини.

Площа лісів становить 8,6 млн. га: за їхній рахунок Україна задовольняє 25% своїх потреб у деревині. Площа сільськогосподарських угідь налічує 41,8 млн. га (з них — 33,2 млн. га ріллі). Основні типи ґрунтів: сірі, лісові, чорноземні, дерново-підзолисті, бурі лісові.

В Україні є багато різноманітних мінеральних ресурсів.

Буре вугілля. Найбільші поклади: Дніпровський басейн (2,4 млрд. т, глибина залягання – 5 – 140 м, відкритий видобуток), Дніпровсько-Донецька вугленосна провінція (0,9 млрд т), Донецький басейн (0,3 млрд т). Буре вугілля є також у Закарпатті й на Поділлі.

Нафта й природний газ. Найбільші запаси нафти й природного газу зосереджені на Прикарпатті, у Дніпровсько-Донецькому районі та Причорномор'ї. Дніпровсько-Донецький район включає Прилуцькі й Леляківські родовища нафти у Чернігівській області, Рибальське й Качаніське — у Сумській області, Радченівські — у Полтавській області. Родовища газу є біля Юльєвки, Шебелинки й Кигичівки у Харківській області, а також у Дніпропетровській, Полтавській та Сумській областях. Родовища нафти на Передкарпатті: Долина й Борислав. Родовища газу. Дашава й Калуш.

У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти та природного газу відкриті й експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіщинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін. Родовища природного газу є на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.

Поклади горючих сланців оцінюються у 3,7 млрд. т; найбільше родовище — Бовтиське у Карпатах. За якістю вони не поступаються естонським, товщина шарів — 1—б м. Родовище горючих сланців відкрите також поблизу Олександрії (Кіровоградська область); запаси — на рівні 3 млрд. т. металу тощо). Організаційна структура ПРП розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, само відтворення, а також щодо ефективності їхньої експлуатації, охорони й відтворення.

3. Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу

Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки : технологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною. Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів; а друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності. При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додаткові витрати з соціальних фондів тощо. Для розміщення галузей народного господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і С1 — розвідані менш докладно; С2 — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

4. Виробничий потенціал України та його характеристика

Виробничий потенціал визначається як сукупність засобів виробництва, здатних виробляти певну кількість матеріальних благ, необхідних для держави. Виробничий комплекс, як складова частина національної економіки, являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого спрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфраструктури та організаційною системою управління господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатися як система, сформована учасниками економічного циклу суспільного виробництва, які виробляють товари й послуги, а також приймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни. Виробничий комплекс характеризується структурою виробництва — співвідношенням між його галузями, яке виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного капіталу). Основою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь господарства являє собою цілісну сукупність організацій та підприємств, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці. Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва товарів і послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість та сільське господарство), а також виробничу інфраструктуру (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутніми галузями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва). За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на: промисловість; аграрно-промисловий комплекс; виробничу інфраструктуру. Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість - найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й предметів споживання. За характером виробництва і предметів праці промисловість, у свою чергу, поділяється на видобувні й обробні галузі. Видобувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сировини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства котрих обробляють і переробляють сировину й матеріали, включає в себе більшість виробництв, які створюють товари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називається сировинною. Структура промисловості України може бути представлена в генералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами — паливно-енергетичним, металургійним, машинобудівним та хімічним. Особливе місце займає промислове виробництво товарів з сировини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організації. Основними її елементами виступають: промисловий (агропромисловий) район, промисловий (агропромисловий) вузол, агропромисловий кущ, промисловий (агропромисловий) центр, промисловий (агропромисловий) пункт. В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли. В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі виробництва виробничими послугами. У виробничу інфраструктуру входить також будівельний комплекс — сукупність галузей матеріального виробництва і проектно-конструкторських та пошукових організацій, які забезпечують будівництво. До складу будівельного комплексу входять такі галузі, як будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій і деталей. Провідним є у виробничій інфраструктурі місце вантажного транспорту — однієї з найбільш важливих галузей національної економіки. Виділяють наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний), водний (морський, річковий, озерний) та повітряний його види.. Функціонування транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура, яка включає в себе шляхи сполучення, рухомий склад, вантажно-розвантажувальні господарства, а також засоби управління і зв'язку, технічне обладнання для обслуговування транспортної сфери.

5. Основні складові та характеристика науково-технічного потенціалу України

Характерна особливість XXI століття — збільшення розриву між країнами, які нагромадили науково-виробничий потенціал для глобальної конкуренції, й тими, хто його ще не має. В Україні створено потужний науково-технічний потенціал. Галузевий науково-технічний і проектний комплекс України виявився незатребуваним — промисловість майже не реалізує вітчизняних розробок. Сьогодні підприємства вважають за краще закуповувати діючі, випробувані технології й обладнання, ніж з ризиком фінансувати розробку нових технологій та виготовлення необхідного устаткування. Основним джерелом фінансування технологічних інновацій залишаються власні кошти підприємств. Здобули світове визнання фундаментальні дослідження українських учених у різних галузях знань. На їх основі створено і впроваджено принципово нові технологічні процеси й устаткування. Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання.

Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Науковий потенціал є невід'ємною частиною науково-технічного потенціалу суспільства. Найбільша частина науковців зайнята дослідженнями в галузі фізико-математичних, технічних, сільськогосподарських та медичних наук. Поповнення наукового потенціалу вищої кваліфікації здійснюється в основному за рахунок підготовки фахівців в аспірантурах і докторантурах. Розподіл наукових кадрів вищої кваліфікації по території України нерівномірний. При аналізі розподілу докторів і кандидатів наук за віком привертає увагу загальна тенденція "старіння" наукових кадрів вищої кваліфікації. Складне фінансове становище наукових установ, руйнування наукових шкіл і колективів, що створювалися десятиріччями, а також падіння престижу науково-технічної діяльності внаслідок низького рівня оплати праці працівників негативно впливає на творчу активність науковців. Реалізація закономірностей розміщення виробництва і принципу вирівнювання економічного, соціального та культурного розвитку районів сприяла створенню наукових центрів в усіх регіонах України. Науково-дослідні установи, що займаються фундаментальними дослідженнями, зосереджені переважно у великих економічних та культурних центрах країни. Більш рівномірною є мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз. Більшість їх розміщена в центральних районах, а їхні філії, відділення й лабораторії - на периферії.

6. Ефективність національної економіки та її показники

Національна економіка є реальною базою для поєднання інтересів усіх суб'єктів економічного життя в усіх сферах і видах ; діяльності суспільства. Проте про її ефективність можна говорити лише тоді, коли вона буде розглянута в процесі безперервного повторення виробництва. Реальною оцінкою розвитку економіки є створений національний продукт в усіх його формах. В умовах ринкової економіки національний продукт обчислюють у вартісному вираженні. Національний продукт є матеріальною основою життя людей.

Для обчислення обсягу національного продукту економічна наука використовує цілу низку показників, серед яких визначальне місце займає показник валового внутрішнього продукту (ВВП). ВВП — це вартість кінцевих товарів, вироблених всередині країни (резидентами і нерезидентами) за певний період. Сюди входить вартість товарів матеріальної та нематеріальної сфери, таких як будинки і одяг, вартість послуг, скажімо, брокера і лекція економіста. Обсяги виробництва кожного такого товару і послуг оцінюють за ринковою ціною. Сума цих цін і становить ВВП. На практиці для розрахунків ВВП використовують такі методи — за витратами, за доходами і за виробництвом. ВВП, розрахований за витратами , — це загальна сума витрат на особисте і виробниче споживання всієї маси створених за певний період благ. ВВП розрахований за доходами — це сума доходів, отриманих власниками чинників виробництва, з використанням яких створено всю масу національного продукту. ВВП за виробництвом показує внесок кожного виробника і національного виробництва в цілому. У такому разі ВВП розраховують за доданою вартістю. Додана вартість — це ринкова ціна продукції (послуг) підприємства за вирахуванням вартості сировини і матеріалів, що куплені та витрачені на виробництво продукції або на виконання послуг.

Величина ВВП залежить як від обсягу виробленої продукції, так і від рівня цін. Оскільки ціни можуть зростати і падати, порівнювати сяги ВВП можна у незмінних (постійних) цінах. У зв'язку з цим ВВП вимірюють у поточних і постійних цінах. ВВП, визначений у поточних (фактичних) цінах, називають номінальним. ВВП, визначений у незмінних (постійних) цінах, дістав назву реального.

Поряд із ВВП у статистиці використовують і такий показник, як валовий національний продукт (ВНП ) — вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених вітчизняними (резидентами) чинниками виробництва за певний період. ВВП і ВНП є головними індикаторами економічного розвитку країни. Іншими показниками є Валовий випуск (ВВ), Чистий внутрішній продукт(ЧВП), Національний доход (НД), Особистий доход(ОД), Наявний доход

В Україні джерелом інформації про результати економічної діяльності на стадії виробництва є статистична звітність Держкомстату та дані за результатами обстежень підприємств таких галузей економіки, як: промисловість, будівництво, сільське господарство, послуг транспорту і зв'язку.

Показники ефективності (за конспектом):

1. Темпи зростання НД на душу населення

2. Темпи зрост. Фонду споживання

3. Вир-во НД на одиницю затрат

4. Загальна рентабельність

5. Затрати вир-ва та обігу на од.випущеної прод.

7.Секторна структура Національної економіки, структура організаційно-правових форм господарювання

Інституційні сектори НЕ – це самост госп одиниці, які знаходяться в межах ек-ки, володіють активами, приймають на себе зобов’язання та можуть займатися госп д-стю з ін госп одиницями.

Сектори:

1)сектор нефін корпорацій. Охоплює всі п-ва всіх форм власності, які займ-ся в-вом товарів та наданням нефін послуг. Фінансують свою д-сть як за рах власних коштів, кредитів, здобутих на фін ринку, так і за рах держ бюджету. Вкл. 3 групи галузей: добувна, переробна, сфера послуг.

2) фін корпорацій. Орг.-ції, які займаються фін-посеред д-тю: банки, страх компанії, недерж пенс фонди, довірчі тов.-ва. Групи: банківські, небанківські.

3)заг-держ управління. Всі органи держ упр-ня місц, регіон та центр рівнів, які здійснюють законодавчу, виконавчу владу, збирають податки та фінансують держ витрати. Також належать неком держ організації, які надають: а) інд безкоштовні або пільгові неринк послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, мистецтва та к-ри; б) колект неринк послуги у сфері науки, оборони, держ управління підтримки громад порядку… Також до с-ру належать фонди, які утв з обов’язкових внесків.

4) дом гос-в. окремі фіз. Особи та споживачі тов. і послуг.

5) некомерц організацій, які обслуговують дом г-ва. Орг.-ції, які ств за рах власних внесків фіз. Осіб та займ-ся забезпеченням пев інтересів (політ партії, церкви, профспілки).

6) закордон. Орг.-ції, які розташ за межами даної країни, але здійснюють операції з резидентами даної країни.

8. Показники відтворювальної структури економіки та вплив змін у відтворювальних пропорціях на економічне зростання

У процесі відтворення сукупного суспільного продукту відбувається відшкодування всіх затрат і, водночас, формуються три фонди: відшкодування (кошти, що направляються на заміщення спожитих засобів виробництва), споживання (предмети особистого споживання), нагромадження (засоби, що направляються на розширення виробництва).

Співвідношення між цими фондами в загальному вигляді відбиває структуру суспільного продукту в матеріальному виробництві.

Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матер. витрат і амортизації. Фонд споживання охоплює споживчі витрати населення та ін суб’єктів ринку. Нагромадження розрізняють: валове (охоплює чисте нагромадження + амортизацію; є аналогом валових інвестицій); чисте (є аналогом чистих інвестицій у си-мі національних рахунків СНР)

Основним регулюючим параметром розвитку ек-ки є норма нагромадження (n): n=ЧН/НД=ЧН/ВВП, де ЧН – чисте нагромадження.

Ефективність нагромадження , тобто віддача з кожної гривні чистого нагромадження у вигляді приросту НД або ВВП: = ∆НД/ЧН = ∆ВВП/ЧН.

9. Класифікація видів економічної діяльності та їх структура

Об'єктами класифікації в КВЕД є види економічної діяльності статистичних одиниць (юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців тощо), які на вищих рівнях класифікації групуються у галузі.

За методологічними засадами, принципами побудови та призначенням КВЕД є статистичною класифікацією, створеною як інструментарій для систематизації та групування економічної та соціальної інформації у стандартний формат, який дає змогу обробляти та аналізувати значні обсяги інформації.

Структура НЕ за видами економічної діяльності (ВЕД) пов’язана із суспільним поділом праці. Згідно з КВЕД, прийнятої в У. 2001 р. на основі стандарту міжнародної класифікації ЄС, виділяють укрупнених ВЕД:1) с/г, мисливське, лісове господарство; 2) рибне госп-во; 3) добувна пром.; 4) обробна пром.; 5) в-во та розподіл електроенергії, газу, води; 6) будівництво; 7) оптова і роздрібна торгівля транспортом і послугами з ремонту; 8) готелі, ресторани; 9) транспорт і зв'язок; 10) фінансова діяльність; 11) операції з нерухомістю; 12) державне управління; 13) освіта; 14) охорона здоров'я та соціальна допомога; 15) колективні громадські й особисті послуги; 16) послуги домашньої прислуги; 17) екстериторіальна діяльність.

Для аналізу прогресивності структурних змін у НЕ ВЕД об’єднуються у 3 групи:

1) діяльність, пов’язана з видобуванням ресурсів;

2) діяльність з переробки ресурсів та вироблення готової продукції;

3) сфера послуг

10. Сутність, види регіональної структури економіки та її показники

Регіональна структура характеризує співвідношення випуску по окремих адміністративно-територіальних та адміністративно-економічних районах. Регіональна структура екон. завжди багатогалузева. Її аналіз вкл визначення виробничої спеціалізації регіону.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування: 1)комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку; 2)єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища; 3)територіальна спільність виробництва; 4)відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва; 5)цілісність системи соціальної інфраструктури; 6)поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

У кожному регіоні можуть бути виділені галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньо регіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу. Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці.

Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Регіональні спеціалізації хар-ся показниками:

1.Коефіцієнт спеціалізації: Ксп = кількість підприємств однієї галузі (підгалузі) регіону / загальна кількість підприємств регіону

2.Коефіцієнт локалізації: Клок = кількість підприємств у найбільший адм-територ одиниць регіону / загальну к-сть підпр регіону

3.Коефіцієнт рівня споживання на душу населення: Кспож = сума вартості спожив товарів / населення регіону.

11. Основні структурні пропорції у зовнішній торгівлі України

Співвідношення, які відбивають взаємозалежності між окремими частинами економіки та її зв’язки із зовнішнім світом, відображає структура національної економіки (СНЕ). Залежно від характеру елементів та змісту економічних явищ, зв’язки між якими відображаються в пропорціях, на рівні НЕ виділяють такі види структурних співвідношень: соціальна структура (СС), організаційна структура (ОС), відтворювальна структура (ВС), регіональна структура (РС), структура видів економічної діяльності (СВЕД) і структура зовнішньої торгівлі (СЗТ).

Структура зовнішньої торгівлі (СЗТ) – це співвідношення обсягів і товарна структура експорту та імпорту. СЗТ відображає ступінь розвитку НЕ. Для індустріально розвинених країн характерна висока питома вага експорту високотехнологічної продукції, особливо продукції кінцевого споживання. Країни, що знаходяться у стані переходу до постіндустріального суспільства (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія), мають у структурі експорту значну питому вагу інтелектуального продукту у вигляді ліцензій на використання у виробництві інноваційних науково-технічних технологічних розробок. В експорті більшості країн, що розвиваються, переважає сировина і матеріали, у ціні яких частка доданої вартості в розрахунку на одиницю праці набагато менша, ніж у високотехнологічної продукції, яку вони імпортують. У. належить до країн, в якій переважає експорт сировини, матеріалів, напівфабрикатів, різноманітних заготовок для високотехнологічної продукції, харчових продуктів. Імпортує ж У. саме високотехнологічну техніку, а також енергоносії. В результаті поглиблюється нерівномірність між індустріально розвинутими країнами і країнами, що розвиваються

12. Товарна структура експорту та імпорту в Україні

Розвиток зовнішньої торгівлі, зокрема нарощування експорту країни на світовому ринку, збільшення або, принаймні, збереження його питомої ваги у світовій торгівлі є надзвичайно важливим чинником функт-я нац ек-ки будь-якої держави.

Експорт – вивезення товарів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т.ч. виключних прав на них, з митної території країни за кордон без зобов'язання їх зворотного ввезення. Імпорт - ввезення това-рів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т.ч. виняткових прав на них, на митну територію країни з-за кордону без зобов'язання про зворотне вивезення.

Серед пріоритетів у розвитку експортного сектору варто назвати, +в першу чергу, високотехнологічні, наукомісткі галузі машинобудування (верстати, літаки, ракети, судна, прилади, побутову техніку), порошкову металургію, надтверді матеріали, кераміку, електрозварювальне вир-цтво. +Другу групу пріоритетних галузей може скласти агропромисловий комплекс, спрямований, у першу чергу, на країни СНД і партнерів із числа країн, що розвиваються. +Патентно-ліцензійна торгівля, ноу-хау, інжиніринг, різноманітні послуги, особливо туризм, можуть стати третім напрямком при формуванні експортного сектору України. +Видобувна і металургійна галузі промисловості формують четвертий пріоритетний блок експортного сектору. Важливим є експортний потенціал чорної металургії. +П'ятий пріоритетний напрямок пов'язаний із транзитними перевезеннями вантажів, нафти, газу з євроазіатської частини на захід і з півночі на південь Європи і далі на Близький Схід аж до Африканського континенту.

+Серед пріоритетів державної імпортної політики на перше місце необхідно поставити ввезення сучасної техніки і технології, ноу-хау, інжинірингових послуг.

+Другий важливий напрямок імпортної політики - охорона здоров'я, розвиток медичної промисловості, медичних закладів.

+Третій напрямок містить у собі сукупність галузей продовольчого комплексу, харчової промисловості. (оснащення галузей харчової промисловості новітньою технікою і технологією, забезпечення умов надійного збереження с/г продукції).

Основним торгівельним партнером України залишається Російська Федерація (40,9% загальних обсягів торгівлі). Також Україна підтримує зовнішньоекономічні стосунки з усіма членами ЄС.

13. Економічний розвиток та економічне зростання. Моделі економічного розвитку

Економічне зростання — збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. ЕЗ являє собою зростаючу здатність ек-ки до реаліз своїх власних можливостей. Сутність ЕЗ полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використ. незмінних технологій.

Кінцева мета ек зрост – збільшення споживання. Класифік за темпами (високий і низький) і типами (екстенс і інтенс). Ек зрост виражається у 2 показниках: у загальній величині ВНП і його розмірів на душу населення. При аналізі ек-го зростання велике значення має показник темпів зростання.

На відміну від зростання розвиток можна визначити як перехід ек-ки від одного стану до іншого. Базові принципи, структура, механізми ек-го розвитку формулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку ек-го зростання, тощо. В сучасній науці виділяють кілька головних моделей ек-го розвитку :

• модель лінійних стадій розвитку (зростання) - процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій ек-го зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна. Вважалось, що менш розвиненим країнам слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних чи соціалістичних держав;

• теорія структурних трансформацій;

• теорія зовнішньої залежності - феномен слаборозвинутості пояснювали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів ек-го зростання, наявністю структурних диспропорцій в ек-ці, залежністю господарств країн, що розвиваються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових орг-цій.;

• неокласична модель вільного ринку - 80-ті роки, гол-ий акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації ек-ки, її зовнішній відкритості тощо. Дана концепція може бути застосована практично в усіх підсистемах світової економіки.;

• теорія ендогенного зростання - 1992 р. полягає у забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина-природа та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь.;

• модель сталого розвитку - на початку 90-х років, визнання переважної ролі внутрішніх факторів і джерел ек-го розвитку, що відтворюються у відносно відособлених нац-их ек-их системах. Важливою рисою є наголос на посиленні регулюючої ролі держави в господарських процесах.

Перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності.

14. Показники якісних змін економічного розвитку. Індекси, які використовуються у міжнародній практиці

Економічний розвиток - перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.

Якісна складова економічного розвитку базується на знанні, інформації, науково-технологічному і споживчому ресурсах суспільства, які можна назвати матеріальними. Для характеристики якісних змін у нац ек-ці застосовують такі показники:

+динаміка ВВП,

+інноваційне відтворення осн фондів,

+валове нагромадження та інвестиції в осн капітал,

+розвиток банківської системи і небанківських кредитно-фінансових інститутів,

+розвиток фондового ринку,

+динаміка питомої ваги залучених інвестицій (кредитні ресурси банківської системи, іноземних інвесторів, позабюджетних фондів тощо) в їхньому загальному обсязі;

+частка продовольчих товарів у структурі грошових витрат домогосподарств.

У світовій практиці застосовують також показники, що характеризують людський розвиток, зростання доходів населення, сталість довкілля, рівень енергомісткості економіки, галузеву структуру промислового вир-цтва, швидкість поширення інновацій тощо.

Також виділяють ще декілька показників, що характеризують якісні зміни в ек-ці: вплив технологічного прогресу на ек-ку (напр., за доп виробничої функції); ефективність виробничого процесу в ек-ній системі (питома вага доданої вартості в загальному випуску продукції); корисність ек-ї системи (рівень впливу ек-го розвитку на якість життя населення); результативність ек-ї системи (показник, що пов’язує ефективність виробничого процесу з корисністю функціонування системи вцілому). Усі ці показники можуть бути використані в Україні для прогнозування та контролю у тій чи іншій сфері, але вони не дають змоги виміряти прямий вплив якісних змін у нац ек-ці на кількісні параметри розвитку.

15. Призначення, роль та структура державних фінансів

Держ.фін – центральна сфера фін.системи .країни, через яку здійснюється вплив держави на екон. та соц. розвиток суспільства. - сукупність ек-их відносин щодо розподілу і перерозподілу вартості ВВП та формування і використання ФГК призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї ф-цій

Об’єктами фін.відносин на рівні держави виступає ВВП, НД.

Структура держ.фін . Ланками державних фінансів є: бюджет держави; фонди цільового призначення; державний кредит; фінанси державного сектора. За рівнями держ фінанси поділ на загальнодерж і місцеві фінанси. На рівні загальнодержавних фінансів: бюджет представлений ДБУ і ЗБУ; Цільові фонди – загальнодерж. цільовими фондами; Держ. кредит – держ. позиками; Резерви та фін. держ. сектора – держ. страхов. резервами і фінансами держ. підприємств. На рівні місцевих фінансів: бюджет – місцевими бюджетами; Цільові фонди - регіональними ціл.фондами; Держ. кредит – місцевими позиками; резерви та фін. держ. сектору – фінансами комунальної власності. Загальнодержавні фінанси призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави загалом. Через загальнодержавні фінанси здійснюється територіальний перерозподіл ВВП з метою збалансованого розвитку окремих регіонів. З їх допомогою здійснюється також структурна політика, яка покликана забезпечити оптимальний галузевий розвиток країни. Місцеві фінанси являють собою фінансову базу місцевих органів влади та управління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах та доходах. Основне призначення місцевих фінансів — забезпечення відносної фінансової незалежності й автономності органів місцевої влади. До складу держ.фін. включається: апарат управління (складається з 2-х рівнів: органів держ. влади і управління, органів місцевого самоврядування); нормативно- правові засади держюфін. Важливу роль в системі держ фінансів відіграє бюджет держави. Бюджет як економічна категорія – система екон. відносин між держ. з одного боку і юр. і фіз. особами з іншого з приводу розподілу і перерозподілу ВВП з метою формування і використання бюджетного фонду призначеного для забезпечення виконання держ. її ф-цій. Функціонування сфери держ фінансів характеризується такими фінансовими категоріями: державні доходи, державні видатки, державний кредит. Державні доходи — це сума коштів, що мобілізується державою на забезпечення своєї діяльності. держави і фондах цільового призначення. Децентралізовані доходи розміщуються на державних підприємствах. Державні видатки — це сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Державний кредит характеризує залучення коштів державою на позиковій основі. Кошти, що мобілізуються з допомогою держ кредиту, надходять до бюджету.

16. Бюджетна система України як центральна ланка системи державних фінансів

Ринкова модель економіки, а також усі без винятку інші моделі не можуть існувати й розвиватися без втручання держави в процеси розподілу й перерозподілу новоствореної вартості в суспільстві. Для цього використовуються фінанси, а бюджет є конкретною формою реалізації функцій держави. В бюджеті сконцентровані інтереси держави, підприємців і населення. Між ними ведеться постійна боротьба за задоволення власних потреб. Об'єктом цих інтересів завжди є валовий внутрішній продукт, власне напрямки та методи його розподілу й перерозподілу. Власне, бюджет — це фонд фінансових ресурсів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених конституцією.

Відповідно до БКУ бюдж. система – це сукупність усіх бюджетів побудована з урахуванням екон. відносин держ-го та амін-терит. устроїв і врегульована нормами права.

Економічна природа бюджету полягає в тому, що виникає об'єктивна необхідність у розподілі й перерозподілі валового внутрішнього продукту між галузями економіки, верствами населення й територіями з метою підвищення ефективності економіки та добробуту громадян. Бюджет, в основному, відображає вторинний перерозподіл, тобто після первинного розподілу валового внутрішнього продукту на основні його складові здійснюється вторинний перерозподіл за допомогою податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ і послуг. Надання населенню суспільних благ стає однією з функцій-держави в економіці вільної конкуренції, фінансування яких здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів.

зведені ( консолідовані) бюджети – сукупність всіх бюджетів, що входять до складу бюдж. системи України. ЗБУ включає : показники ДБУ, ЗБ АР Крим, ЗБ областей та міст Києва і Севастополя. В основі побудови бюдж. системи покладено бюдж. устрій. Бюдж. устрій – організація та принципи побудови бюдж. системи, її структура і взаємозв’язки між бюджетами у процесі забезпечення виконання єдиної загальгодерж. фін. політики.

Принципи бюдж системи Укр: принцип єдності (єдина правовва база формування бюджетів), збалансованості, самостійності, повноти (всі доходи і видатки повинні бути відображені в бюджеті), обгрунтованості, ефективності (повинні бути збалансовані цілі), субсидіарності (розмежування видатків між різними видами бюджетів), цільового використання бюджетних коштів, справедливості і неупередженості, публічності і прозорості, відповідальності учасників бюджетного процесу

17. Державний бюджет України: структура доходів та видатків.

Державний бюджет - фінансові відносини, пов’язані з утриманням та використанням централізованого фонду грошових ресурсів держави, призначених для використання її функцій шляхом розподілу та перерозподілу ВВП. Доходи і видатки держ бютжету – це обєктивні ек-ні категорії, кожна з яких має спеціальне суспільне призначення, а саме доходи виступають фінансовою базою функціонування держави, а видатки задовольняють загальнодержавні потреби. Доходи бютжету виражають ек-ні відносини, які виникають у державі з юр-и і фіз-ми особами у процесі формування централізованого фонду фінансових ресурсів – бютжету. Доходи класифікуються на 5 основних груп.

I. податкові надходження – визначаються усі передбачені податковим законодавством загальнодержавні і місцеві податки, збори і інші обовязкові платежі.

II неподаткові надходження:1)доходи від власності і підприємницької діяльності; 2)надходження від перевищення доходів над витратами НБУ; 3)надходження від грошово-речових лотерей; 4) дивіденди нараховані на акції господарських товариств; амін збори та платежі; 5) надх від штрафів та фін санкцій; 6) інші неподаткові надходження: оренда плата за оренду держ майна.

III доходи від операцій з капіталом – це доходи які одержує держава від реалізації основного капіталу, продажу державних запасів товарів, землі і нематеріальних активів.

IV трансферти – це кошти одержані від інших органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організвцій бютжетам на безоплатній і безповоротній основі.

V . Державні цільові фонди – це ФГК які акомулюються у бютжеті і мають конкретні джерела фінансування і напрямки використання коштів. В державному бютжеті України сформовані державні цільові фонди:фонд охорони природнього навколишкього середовища;фонд захисту інвалідів;фонд закриття Чорнобиля;фонд структурної перебудови економіки.

Видатки бюджету – це ек-чні відносини, які складаються між державою і підприємствами і громадянами з приводу розподілу коштів бюджетного фонду на загальноекономічні, виробничі, соціальні, та інші потреби. Видатків групують за функціями, які виконуються державою при здійсненні цих видатків. Основні розділи:

1. Загальнодержавні функції – видатки на держ. управління і міжнародну діяльність.

2. Оборона: військова, цивільна оборона, військова освіта.

3. Громадський порядок, безпека та судова влада:

4. Економічна діяльність:

5. Охорона природного навколишнього середовища (утилізація відходів);

6. Житлово-комунальне господарство:

7. Охорона здоров’я.

8. Духовний та фізичний розвиток.

9. Освіта.

10. Соціальний захист та соціальне забезпечення:

18. Місцеві бюджети: особливості формування в Україні

Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Гол функціями місцевих бюджетів є:

формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади; розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки; контроль за фінансово господарською діяльність підприємств підвідомчих органів місцевого самоврядування.

До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначені обсягів міжбюджетних трансфертів відносяться:

1. Прибутковий податок з громадян.

2. Державне мито.

3. Плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчим органами відповідних рад.

4. Плата за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності.

5. Плата за торговий патент.

6. Надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад.

7. Єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва. При цьому, такі доходи розподіляються між різними ланками місцевих бюджетів в певних пропорціях.

Згідно з бюджетним кодексом України прибутковий податок з громадян розподіляється таким чином:

1. До доходів бюджетів м. Києва і м. Севастополя зараховується 100 % податку, що справляється на території цих міст.

2. До бюджетів міст республіканського (АР Крим) та обласного значення зараховуються 75 % суми податку, що спрямовуються на території цих міст.

3. До бюджетів міст районного значення, сіл, селищ чи їх об'єднань зараховується 25 % податку, що справляється на цій території.

Для покриття тимчасових касових розривів, що виникають під час виконання загального фонду місцевих бюджетів можуть залучатися короткострокові позики у фінансово-кредитних установах. Термін позик не повинен перевищувати трьох місяців. До того ж, позику можна одержати тільки для використання у межах поточного бюджетного року. Надання позик з одного бюджету іншому не дозволяється.

19. Податкова система України: основні елементи та їх характеристика

Система податків в Україні включає три підсистеми:

1. Підсистема оподаткування юридичних осіб (підприємств, організацій).

2. Підсистема оподаткування фізичних осіб.

3. Збори в державні цільові фонди.

Податкова система складається з:

1) податкового законодавства;

2) системи оподаткування;

3) сукупності державних податкових органів.

Головним нормативно-правовим актом, що регулює податкову систему в У., виступає Закон У. „Про систему оподаткування в Україні” від 01.09.2005.

Cистема оподаткування – сукупність податків, встановлених законодавчою владою і що стягуються виконавчими органами, а також методи і принципи побудови податків. Роль і структура цієї системи визначаються соціально-економічним устроєм суспільства

Система оподаткування (нормативно визначені органами держ влади платники податків, їхні права та обв*язки, об*кти оподаткування, види податків, зборів та ін. обов*якових платежів до бюджету, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків)в Україні згідно із Законом України «Про систему оподаткування» включає загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов'язкові платежі). Згідно з чинним законодавством система оподаткування в Україні є дворівневою, в її межах стягуються як загальнодерж так і місцеві податки і збори.

До місцевих податків належать: податок з реклами; комунальний податок.

До місцевих зборів (обов'язкових платежів) належать: збір за припаркування автотранспорту; ринковий збір; збір за участь у бігах на іподромі; тощо.

Державна податкова служба (ДПС) – це система органів виконавчої влади, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

Система органів Державної податкової служби включає: Державну податкову адміністрацію України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах. У складі органів державної податкової служби перебувають відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями – податкова міліція.

20. Система державних внутрішніх та зовнішніх запозичень: особливості в Україні

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії.

Державні запозичення - залучення державою в особі Кабінету Міністрів України, через Міністерство фінансів України грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов'язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платності та повернення.

Розрізняють: державне внутрішнє запозичення, що здійснюється шляхом укладання угод з резидентами України про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на внутрішньому ринку;

державне зовнішнє запозичення - державне запозичення, що здійснюється шляхом укладання з нерезидентами України угод про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньому ринку.

Право на здійснення державних внутрішніх і зовнішніх запозичень у межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України.

Право здійснювати внутрішні запозичення мають виключно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради. Разом з тим ст. 73 Бюджетного кодексу України передбачає, що для покриття тимчасових касових розривів, що виникають під час виконання загального фонду місцевого бюджету, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради можуть отримати короткотермінові позики у фінансово-кредитних установах на термін до 3 місяців, але в межах поточного бюджетного періоду. Порядок отримання таких позичок визначається Міністерством фінансів України. Зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад 800 тис. мешканців за офіційними даними державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення запозичень

2 1 . Система державних цільових фондів: склад, джерела та призначення

Державні цільові фонди — це сукупність фондів грошових коштів, які знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих органів влади. Фонди мають цільове призначення, яке втілюється як у чітко визначених джерелах їх утворення, так і в напрямках можливого використання коштів. Державні цільові фонди є однією з ланок загальнодержавних фінансів, порядок їх формування та витрачання регламентується законодавчими актами. У різних країнах формуються різні цільові фонди, які відображають специфічні риси фінансових систем цих країн. В Україні на даний час створюються такі основні цільові фонди: 1). У сфері соціального страхування: Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд соціального страхування на випадок безробіття;Фонд соціального страхування від нещасних випадків;2) Тимчасові :Фонд соціального захисту інвалідів; Фонд охорони навколишнього природного середовища. Соціальне страхування — це самостійна галузь страхування, що охоплює сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодування при постійній чи тимчасовій втраті працездатності або місця роботи. У системі державного соціального страхування роль страховика виконує держава, яка бере на себе зобов'язання щодо створення колективних страхових фондів і виплати страхового відшкодування. На ринку страхових послуг можуть функціонувати також недержавні компанії соціального страхування, які доповнюють і розширюють спектр страхових послуг. Страхувальниками є підприємства й організації, громадяни, держава, а застрахованими — працівники підприємств і організацій, а з деяких виплат і непрацюючі громадяни. Систему державного соціального страхування становлять чотири цільові фонди. При цьому між ними чітко розмежовані сфери функціонування. Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Фонди соціального страхування передбачають страхування на випадок: тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворобою, вагітністю і пологами; тимчасової чи постійної втрати працездатності внаслідок нещасних випадків; втрати джерела отримання доходів унаслідок безробіття. Формами страхового відшкодування є пенсії і різного роду допомоги та виплати. До цієї групи можна віднести також Фонд соціального захисту інвалідів, хоча він відображає відносини фінансової допомоги, а не страхування. Кожен фонд має закріплені доходи та видатки і відповідну систему управління. Пенсійний фонд формується і використовується за такою схемою: Управління коштами здійснює Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, що є некомерційною самоврядною організацією. Гарантом його діяльності є держава.Фонд соціального страхування на випадок безробіття є важливим атрибутом ринкової економіки. Його формування і використання характеризується такими джерелами доходів і напрямами видатків: Управління коштами здійснює Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття — некомерційна самоврядна організація.Фонд соціального страхування від нещасних випадків створюється з метою проведення профілактичних доходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної та моральної шкоди. Функціонування фонду здійснюється за такою схемою: Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація — Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

2 2 . Розвиток державного соціального страхування

Фінансові ресурси цільових фондів державного соціального страхування мають забезпечити:1. Надання громадянам матеріального забезпечення та соціальних послуг, передбачених законодавством України.2. Фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків.3. Створення резерву коштів для забезпечення витрат застрахованим особам.4. Покриття витрат страховика, пов'язаних із здійсненням загальнообов'язкового соціального страхування. Ресурси фондів спрямовуються на фінансування певних програм, які передбачені законодавством України.

До них, зокрема, відносяться:1. Виплата допомоги (з витрати працездатності, у зв'язку з народженням, похованням) (біля 70 % витрат).2. Фінансування санітарно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб та членів їх сімей (біля 25 % витрат фондів).3. Повне або часткове фінансування дитячих та студентських таборів та позашкільного обслуговування учнів.4. Утворення резерву страхових фондів для забезпечення непередбачених витрат та надання соціальних послуг застрахованим особам.5. Забезпечення поточної діяльності фондів (біля 4 % витрат).6. Інші витрати.

При цьому кожний державний соціальний фонд вирішує певні задачі. Так, страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням передбачає здійснення фінансування таких програм: допомоги з тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);допомоги по вагітності та пологах;

допомоги при народженні дитини та догляду за нею;допомоги на поховання (крім пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);забезпечення оздоровчих заходів. Страхування від безробіття включає фінансування таких витрат: допомоги по безробіттю; виплат, пов’язаних з підготовкою та перепідготовкою безробітних; надання допомоги безробітному та членам його сім’ї; дотації роботодавцям для створення робочих місць; допомоги на поховання безробітного. Зараз система соціального страхування України знаходиться в стадії реформування. Змінюється роль профспілкових організацій в управлінні фондів соціального страхування та в розподілі його коштів. Передбачається формування місцевих фондів соціального страхування. Розроблюються та впроваджуються заходи щодо підвищення ефективності роботи фондів соціального страхування.

23 . Основні риси та відмінності між однорівневою та дворівневою банківськими системами

Банківська система - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений історичний період. Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи: однорівнева банківська система; дворівнева банківська система. Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління. Дворівнева банківська система , яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень - центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур. Нижній рівень - комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення. Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі і по горизонталі. По вертикалі - це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками. По горизонталі - це відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками. Як відомо, в Україні з 1987 року почалася реформа банківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим Законом, в Україні було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає: Верхній рівень - Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою. Нижній рівень - мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення національної економіки. Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи: 1) емісія кредитних грошей і контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розра-Іхункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі "банку банків"; 2) кредитно-розрахункове обслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічних процесів. Комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів едит

24. Інструменти регулювання центральним банком діяльності комерційних банків

Банківське регулювання передбачає визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам. Якщо банк або працівник, до якого пред'явлено вимогу звільнити його з посади, не згодні з цим, вони можуть оскаржити таку вимогу в суді.

Наглядові та регулятивні функції Національний банк може здійснювати безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду реалізацією таких повноважень, як: 1) здійснення всіх видів перевірок банків на місцях (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірки достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами під час реєстрації банків та ліцензування банківських операцій; 2) здійснення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів банків і визначення питань, які мають бути розглянуті; 3) участь у роботі зборів акціонерів, засідань спостережних рад, правлінь і ревізійних комісій банків з правом дорадчого голосу.НБУ має також право вимагати обов'язкових аудиторських перевірок банків та отримувати висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків.

У разі порушення банком банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, проведення надто ризикованих операцій, що загрожують їхній платоспроможності, інтересам вкладників і кредиторів. Національний банк застосовує адекватні порушенню заходи впливу з метою захисту кредиторів та вкладників.

Якщо банки в установлений строк не виконали вимог щодо усунення порушень, НБУ має право: накладати штраф на керівників банків усувати керівництво і призначати тимчасову адміністрацію; припинити дію ліцензії на здійснення окремих банківських операцій

25 . Види комерційних банків які функціонують в Україні та їх характеристика

Сучасний комерційний банк — це автономне, економічно самостійне, незалежне комерційне підприємство, яке функціонує за умов повної економічної самостійності, партнерських взаємовідносин з клієнтами в межах державного контролю за його діяльністю з боку органів банківського нагляду. Специфіка діяльності комерційного банку визначається його функціями та операціями. Згідно з Законом України «Про банки та банківську діяльність» банк — це «юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб». За формою власності комерційні банки можуть бути: унітарними, тобто заснованими на принципах єдиновладдя. Такі банки мають єдиного власника в особі держави чи приватної особи;з колективною формою власності. Банки, в яких переважають певні операції і які обслуговують окремі галузі економіки, є спеціалізованими, наприклад - Ощадний банк України, Укрексімбанк (експортно-імпортний банк) та ін.

Ощадний банк України та Укрексімбанк - це державні банки, усі інші банки України найчастіше акціонерні товариства. Створення нового державного банку можливе за наявності відповідного рішення Кабінету Міністрів України та позитивного висновку НБУ щодо заснування такого банку. При цьому в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік мають бути передбачені витрати на формування статутного капіталу новостворюваного банку.За організаційно-правовою формою діяльності комерційні банки можуть створюватись як: акціонерні товариства відкритого і закритого типів (акціонерні банки); товариства з обмеженою відповідальністю (пайові банки); кооперативи (кооперативні банки).

Акціонерні банки формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників шляхом випуску і розміщення акцій банку. Причому всі емітовані акції мають бути іменними, оскільки банки за чинним законодавством не мають права на випуск акцій на пред'явника. Власником капіталу є акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Саме тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. Пайові банки формують свій капітал за рахунок грошових внесків (паїв) у статутний капітал. При цьому за кожним із учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником цього капіталу. Пайові банки в Україні створюються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю, в яких відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску в статутний капітал банку. Кооперативні банки в Україні можуть створюватись за територіальним принципом: місцеві та центральний кооперативні банки.

За секторами ринку, на яких функціонують банківські установи, усі банки можна поділити на:міжнародні, які здійснюють свою діяльність як в Україні, так і за її межами;міжрегіональні, які здійснюють свою діяльність на території всієї України;регіональні, що обслуговують, як правило, клієнтів одного регіону (міста, району, області).

Міжнародні банки — це насамперед банки, які створюються за участі іноземного капіталу і можуть мати свої філії за кордоном.

Залежно від діапазону операцій, що їх виконують комерційні банки, у сучасних банківських системах розрізняють:універсальні банки, які виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам,спеціалізовані банки, які у своїй діяльності орієнтуються на:а) обслуговування певної категорії клієнтів — банки з клієнтською спеціалізацією;б) обслуговування переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі — банки з галузевою спеціалізацією;в) надання невеликого кола послуг для більшості своїх клієнтів — банки із функціональною спеціалізацією. В Україні згідно з чинним законодавством можуть функціонувати як універсальні, так і спеціалізовані банки. Причому банк вважається спеціалізованим, якщо понад 50% його активів є активами одного типу. Це можуть бути інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові) банки. Якщо ж понад 50% пасивів банку є вкладами фізичних осіб, такий банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку.

26 . Роль і місце парабанківської системи у кредитній системі країни

Парабанківська система (ПС) складається з спеціалізованих фінансово-кредитних установ (СФКУ) і поштово-ощадної системи (ПОС). СФКУ характеризується тим, що їх діяльність спеціалізується на обслуговування певних типів клієнтів або певних сфер, що є надмірно ризикованим для банків. До СФКУ входять:

1) лізингові та факторингові компанії;

2) брокерські і дилерські фірми;

3) фондові біржі;

4)страхові компанії;

5) пенсійні фонди;

6) інвестиційні компанії та фонди;

7) кредитні спілки і товариства;

8) ломбарди.

Поштово-кредитні установи акумулюють грошові кошти широких верств населення за допомогою своєї розгалуженої системи. Гроші надаються іншим фінансово-кредитним установам, центральним і місцевим органам виконавчої влади, фондам, спілкам. Такі установи – малоризикові, а % ставки за депозитними вкладами – низькі.

Парабанківські установи нагромаджують грошові кошти підприємств, установ, організацій та населення, зобов’язання яких не є платіжними засобами, а типові пасивні операції не містять депозитів до запитання юридичних і фізичних осіб, не є об’єктом кредитного регулювання і не впливають на пропозицію грошей. Вони не проводять розрахункових операцій від імені своїх клієнтів. Депозити будь-якої парабанківської установи в чистому вигляді не входять до складу грошової маси, зокрема, не створюючи мультиплікаційного ефекту.

Зростанню впливу парабанк. установ сприяють такі чинники, як зростання доходів населення, розвиток ринку цінних паперів, надання фізичним та юридичним особам специфічних послуг, які не можуть надавати банки, або є для них недостатньо привабливими.

Специфіка небанківських кредитно-фін. установ полягає в тому, що вони здійснюють діяльність на фін ринку та не випускають власних боргових зобов’язань. Усі зміни у вартості активів і пасивів розподіляються серед акціонерів, а єдиними емітованими парабанками цінними паперами — є інструменти власності. На відміну від них, усі банк. установи випускають власні боргові зобов’язання для додаткового залучення коштів. Оскільки мета парабанків полягає у збиранні грошей і забезпеченні потреб клієнтів, вони не мають можливості покривати свої боргові зобов’язання інакше, ніж через додаткове залучення коштів акціонерів або отримання зовнішніх кредитів. Проте останнє є малоприйнятним, оскільки такий спосіб погіршує фінансовий стан і авторитет установи.

27 . Принципи та особливості діяльності небанківських фінансово-кредитних установ

Інвестиційні компанії здійснюють кредитування малих та середніх фірм. Їх інвестиційні програми розраховані, як правило, на недовготривалий період і здійснюються в невеликих масштабах на відміну від інвестиційних банків. Інвестиційні компанії бувають двох видів: відкритого та закритого типу. В першому випадку інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції у акціонерів, у другому — ні.

Фінансові компанії здійснюють кредитування клієнтів шляхом купівлі їх боргових зобов'язань. Серед фінансових компаній важливе місце посідають холдинг-компанії. Купівля зобов'язань дозволяє їм тримати великі пакети акцій компаній і здійснювати контроль за їх діяльністю. До фінансових компаній відносяться і кредитні установи, що обслуговують гуртову та роздрібну торгівлю, зокрема, діючі у сфері споживчого кредиту.

Пенсійні фонди створюються фірмами для виплати пенсій працівникам і службовцям. Створення таких фондів дозволяє зменшити податкові платежі фірми та використовувати їх для купівлі акцій інших компаній, що забезпечує зміцнення фінансової потужності даної компанії.

Кредитні спілки є різновидом кооперативів, створюваних окремими групами населення з метою об'єднання коштів для вирішення практичних проблем. Кредитні спілки створюються на паях для короткострокового кредитування їх учасників (для будівництва або ремонту будинку, купівлі автомобіля тощо). Страхові компанії здійснюють страхування життя або майна. В нашій країні існує майнове і особисте страхування. Ломбарди — це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. В нашій країні вони виникли на початку 20-х років. Ломбарди є державними госпрозрахунковими підприємствами. Вони перебувають у розпорядженні місцевих Рад у системі установ побутового обслуговування.

28 . Необхідність принципи та ефективність роботи страхових компаній

Договірні фінансові посередники — це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб’єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім’ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожежі; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою за страхові внески.

З розвитком і ускладненням техніки, технології, погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання таких подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з розвинутими ринковими економіками успішно розвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи — облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо.

Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.

Структура управління компанією може будуватись за такими принципами:

1) Принцип лінійного підпорядкування - вищі керівники наділяються правом давати розпорядження підлеглим співробітникам з усіх питань, що випливають з їхньої діяльності. Наприклад, указівки керівника страхової компанії є обов'язковими для всього персоналу. В разі додержання лише функції лінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво, перевантажується розглядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управління втрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються від опрацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії.

2) Принцип функціонального підпорядкування - раво давати розпорядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії. Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не поширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права.

3) Принцип лінійно-штабного підпорядкування - це, здебільшого, «мозкові» центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консультанти не наділяються правом давати розпорядження працівникам компанії.

29 . Необхідність, принципи та ефективність роботи недержавних пенсійних фондів

Недержавний пенсійний фонд — це юридична особа, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному законом порядку. Діяльність таких фондів не спрямована на отримання прибутку їх засновниками.

Розрізняють три види пенсійних фондів: корпоративний, професійний і відкритий: корпоративний пенсійний фонд — недержавний пенсійний фонд, засновником якого є юридична особа — роботодавець або кілька юридичних осіб — роботодавців. Учасниками цього фонду є виключно громадяни, які перебувають у трудових відносинах з його засновниками та платниками (роботодавцями, які приєдналися до фонду після його заснування). Цей фонд схожий на виробничі пенсійні фонди у США. Пенсійні внески до таких фондів сплачуватимуться за пенсійною схемою, до визначення умов якої засновники залучають і учасників (працівників). Внески до фондів здійснюють спільно як роботодавці, так і працівники, в тому числі у формі відрахувань із заробітної плати; професійний пенсійний фонд — пенсійний фонд, засновниками якого є об'єднання громадян або юридичних осіб. Ці об'єднання утворюються за родом професійної діяльності громадян. Відповідно, і учасниками цього фонду є виключно громадяни, пов'язані за родом їхньої професійної діяльності; відкритий пенсійний фонд — недержавний пенсійний фонд, засновниками якого є будь-які юридичні особи. Учасниками цього фонду можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства незалежно від місця та характеру їх роботи.

Засновниками будь-якого пенсійного фонду можуть бути виключно юридичні особи та їх об'єднання. Юридичною формою реалізації місії пенсійних фондів — здійснення пенсійного забезпечення учасників фонду — є пенсійні контракти, які можуть бути укладені між пенсійним фондом та його вкладником. Вкладниками за пенсійним контрактом можуть бути учасники або їхні роботодавці, які сплачують внески на користь учасників відповідно до умов пенсійного контракту. Роботодавець-вкладник, який утворив корпоративний пенсійний фонд або робить відрахування на користь своїх працівників до інших пенсійних фондів, зобов'язаний сплачувати пенсійні внески за власний рахунок. Розмір таких внесків до корпоративних недержавних пенсійних фондів повинен встановлюватися: або в однаковому відсотку відрахувань від суми заробітної плати працівників-учасників, або із застосовуванням прогресивної шкали відсотків відрахувань відносно суми заробітної плати залежно від віку працівників або від їхнього стажу роботи на даному підприємстві із встановленням однакового відсотка відрахувань пенсійних внесків для кожної визначеної групи працівників.

30. Економічні ф-ії держави

Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Усі функції держави тісно взаємопов'язані. Виділяють наступні ф-ції: 1. Захист конкуренції; 2 .Перерозподіл доходу й багатства; 3 .Корегування розподілу ресурсів з метою змін структури національного продукту; 4. Стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості і інфляції, а також стимулювання економічного зростання; 5. Розробка й затвердження правових основ економіки; 6. Визначення мети й пріоритетів мікро- та макроекономічного розвитку; 7. Реалізація соціальних цінностей; 8. Регулювання економічної діяльності, спрямоване на вирівнювання сукупного попиту й пропозиції; 9 .Перерозподіл доходів, спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. 10. Фінансування суспільних благ і послуг; 11. Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку; 12. Стабілізація економіки, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін; 13. Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. ; 14. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності;15. Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний розподіл ресурсів компенсується державним втручанням в економіку; 16. Забезпечення людей обов'язковими товарами. Важливим аргументом на користь державного втручання в економіку є відома істина, що юдина здатна діяти всупереч власним інтересам (наприклад, люди курять, уживають надмірну кількість алкоголю, порушують правила дорожнього руху, споживають шкідливі для здоров'я продулкти тощо).

31 . Сутність понять: «економічна політика держави», «державне регулювання економіки»

Економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка включає соціальний, гуманітарний, оборонний, екологічний та інші напрямки. Економічна політика держави ґрунтується на проведенні державними інститутами генеральної лінії стратегічного і тактичного розвитку економічного укладу, вироблення комплексу дій і системи заходів у галузі управління економікою, надання визначеного напряму розвитку економічних процесів у відповідності із цілями, завданнями та інтересами країни. Вона базується на теоретичних і методологічних засадах економічної теорії і включає структурну, інвестиційну, фінансово-кредитну, соціальну, зовнішньоекономічну, науково-технічну, податкову, бюджетну політику тощо. У теоретичному аспекті державне регулювання економіки — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів і засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.Конкретні напрями, засоби, методи, масштаби ДРЕ визначаються характером і гостротою соціально-економічних проблем у країні в конкретний період. Тобто держава через відповідні методи і засоби ДРЕ має гнучко реагувати на зміни, які відбуваються в економіці.Складною теоретичною проблемою є визначення об'єкта ДРЕ. Найбільш агрегованим об'єктом ДРЕ національна економіка. У зв'язку із схожістю об'єктів державного регулювання економіки і макроекономіки як науки, методологічною основою ДРЕ слід уважати економічну теорію, і передовсім макроекономіку.

Об'єктами ДРЕ є також : економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура і т. д.); відносини (виробничі, фінансові, кредитні, зовнішньоекономічні, орендні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).

З практичного погляду ДРЕ — це сфера діяльності держави щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб'єктів господарювання з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Уважається, що первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює та захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрями соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від строкової розмовності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання. Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів. Короткострокове регулювання - це насамперед антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової маси).

32. Ринковий і державний механізм розподілу доходів і ресурсів

Проблема розподілу доходів у ринковій економіці є однією із ключових, оскільки принципи розподілу передбачають механізм вирішення низки як економічних, так і соціальних проблем. Система розподілу визначає можливості отримання доходу від володіння певними ресурсами, систему стимулів до праці, поділ людей на класи і соціальні групи, вирішення проблеми бідності та ін. Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких принципів: 1 . Усі доходи формуються відповідно до вкладу праці, природних ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. 2 . Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва. 3 . Нерівномірність у розповіді ресурсів веде до значної нерівності в доходах. 4 . Для нормального функціонування економіки необхідна державна політика перерозподілу доходів через бюджет. 5. У зв'язку із функціонування недосконалої конкуренції у сучасній ринковій економіці розмір доходу може не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції.

Взагалі змішаною вважається економіка, у якій і державні, і приватні рішення визначають структуру розподілу ресурсів. Окрім товарів індивідуального споживання, котрі виробляються ринковою економікою, і реалізація яких забезпечує приватному бізнесу грошові доходи, існують певні види товарів і послуг - це, так звані державні або суспільні блага. Суспільні блага неподільні, вони складаються із крупних одиниць, які не можуть бути продані індивідуальним покупцям. Кожен член суспільства може користуватися вигодами суспільного продукту і не нести при цьому індивідуальних витрат на його виробництво. Прикладами суспільних благ можуть слугувати національна оборона, міліція, пожежна охорона тощо. Крім суспільних, існують ще так звані квазісуспільні блага, на котрі може поширюватися принцип виключення, тобто, на ці блага можна встановлювати ціни. В умовах, коли ринкова система цін не виділяє ресурси на суспільні блага і послуги, виробництво яких не приносить прибутків, державний сектор економіки забезпечує суспільство такими благами, а фінансування їх виробництва відбувається з допомогою системи обов'язкових стягувань у вигляді податків. Особливість перерозподілу ресурсів між приватним і суспільним (квазісу спільним) секторами економіки залежить від рівня зайнятості і повноти використання факторів виробництва. В умовах неповної зайнятості і неповного використання ресурсів держава шляхом інвестування залучає фактори виробництва у ті галузі народного господарства, котрі продукують суспільні чи квазісуспільні блага і послуги. Такими діями держава забезпечує повну зайнятість та економічне зростання. По іншому відбувається перерозподіл ресурсів між приватним та суспільним секторами в умовах відсутності безробіття та залученні у виробництво усіх наявних в національній економіці ресурсів. Держава змушена вивільняти ресурси із виробництва товарів індивідуального споживання для скерування їх у виробництво суспільних благ. Для цього необхідно обмежити попит на споживання товарів приватного сектора. Фактором, що зменшує попит на товари та послуги індивідуального споживання, знижуючи приватний попит на ресурси, виступає механізм державного оподаткування. Високі податки в умовах повної зайнятості вилучають певну частину ресурсів із приватного сектора і скеровують їх у суспільний і квазісуспільний сектори економіки.

33 .Податково-бюджетний механізм перерозподілу ресурсів і доходів

Чинна податкова система в цілому сформувалася ще на старті трансформаційного процесу. Вона багато в чому копіювала системи оподаткування країн з розвиненою економікою, належно не враховувала особливості перехідного етапу національної економіки, необхідність здійснення системних заходів щодо створення умов для сталого економічного зростання.

Постійні зміни та доповнення податкового законодавства України призводять до недоодержання прогнозованих показників виробничо-господарської діяльності підприємств та її недосягнення кінцевого результату - прибутку, рентабельності, окупності капіталовкладень та ін.

Зміни у податково-бюджетній сфері відіграють ключову роль у макроекономічній політиці, тому що безпосередньо впливають на перерозподіл доходу в усіх сферах економіки, сукупного використання ресурсів та сукупного попиту, і саме тому потребують чіткої розробки і послідовної реалізації. Бюджет держави завжди є компромісом між основними соціально-економічними групами в країні. Це компроміс між загальнодержавними і приватними інтересами громадян з приводу оподаткування доходів і власності, між центром і регіонами - з приводу розподілу податків і субсидій, між інтересами окремих галузей і фірм - стосовно державних замовлень.

Державні фінансові ресурси включають кошти державного бюджету; державних позабюджетних фондів; Національного банку України та інших державних банків; підприємств і організацій державної форми власності. Через державні фінанси перерозподіляється значна частина ВВП: в Японії, Росії та Україні - приблизно 1/3; у Франції та Нідерландах - приблизно 1/2; у Швеції - понад 2/3.Державні фінансові ресурси є основним інструментом реалізації функцій органів державної влади, які здійснюються в процесі соціально-економічного розвитку країни. Від того, наскільки ефективно вони формуються і витрачаються, залежать стан фінансової основи держави та перспективи подальшого економічного зростання.

Бюджет є центральною ланкою фінансової та бюджетної системи країни, тому від того, наскільки ефективно організовані процеси його формування та виконання, залежить стійкість національної економіки. У зв'язку з цим необхідно розглянути структуру Зведеного бюджету України.

В системі державного регулювання економіки зведений бюджет країни виконує такі функції:1 Акумуляція фінансових ресурсів у віданні центральних органів влади з метою перерозподілу між галузями, областями та населенням країни, Забезпечення утримання державних об'єктів управління та їх інфраструктури, Стимулювання економічного зростання в пріоритетних напрямах розвитку країни.Соціальний захист певних верств населення, Податкова ставка повинна встановлюватися з урахуванням можливостей платника податків і рівня дохідності, Оподаткування прибутків повинно носити однократний характер, Податки повинні сплачуватися обов'язково, Податки повинні сплачуватися в простій і зручній формі, Податкова система повинна бути гнучкою і адаптованою до умов, які змінюються, Забезпечення регулювальної функції податків.

Об'єктами оподаткування є дохід (прибуток); вартість товарів; окремі види діяльності платників податків; користування природними ресурсами; передача майна; операції з цінними паперами; інші об'єкти, встановлені законодавством. Суб'єктами оподаткування виступають платники податків.

Податкові пільги є основним інструментом оперативного регулювання економічної ситуації в державі і мають такі види в Україні: а) неоподатковуваний мінімум об'єкта податку; б) вилучення з оподаткування певних елементів об'єкта податку (наприклад, витрати на науково-дослідні та дослідницько-конструкторські роботи); в) зниження податкових ставок; г) визначення податкової бази (податкове обчислення); д ) податковий кредит (відстрочка стягнення податку або зменшення суми податку на певну величину).

34.Держава як виробник суспільних благ

Сутність держави розкривається та реалізується в її взаємодії із суспільством. Діяльність держави щодо впорядкування та вдосконалення суспільної, колективної та приватної життєдіяльності людей характеризується поняттям «функції держави». Слово «функція» означає: виконання, обов'язок, коло діяльності.

Однією з найважливіших функцій держави є забезпечення чистими й змішаними суспільними товарами. Чітко розмежувати суспільні, змішані та приватні товари складне завдання, розв'язання якого залежить від багатьох факторів: історичних, політичних, економічних, демографічних, ідеологічних і т. п. Однак таке розмежування є необхідним з двох причин. По-перше , сфера чистих суспільних благ приблизно відповідає мінімально можливим межам суспільного сектору. По-друге , сфера змішаних суспільних благ є ареною конкуренції суспільного та приватного секторів. На відміну від інших суб'єктів економічних відносин держава має законне право вилучати доходи через оподаткування. Саме податки і є джерелом фінансування виробництва суспільних товарів. Отже, відшкодування витрат на виробництво суспільних товарів здійснюється за рахунок платників податків.

У сучасному світі держава як суб'єкт економічних відносин забезпечує надання таких суспільних благ: державне управління (у тому числі державне регулювання економіки), оборона, безпека (людини, держави, суспільства), соціальний захист, охорона здоров'я, фізична культура, спорт, освіта, фундаментальні наукові дослідження, культура, мистецтво, охорона навколишнього природного середовища і т. ін.

35. Фінансування діяльності бюджетних установ

Бюджетні установи безпосередньо фінансуються з державного або місцевого бюджетів.Бюджетне фінансування являє собою виділення коштів з бюджету (державного або місцевого) в розпорядження керівників установ та організацій на здійснення витрат, передбачених бюджетом. Фінансування – це джерело покриття видатків бюджетних установ у вигляді коштів, одержаних з бюджету в межах затверджених асигнувань, тобто в межах планових сум, передбачених кошторисом, які одержуються з бюджету. Граничні розміри фінансування із бюджету на рік з розбивкою по кварталах передбачаються в річному розписі доходів і видатків відповідного бюджету, в кошторисах доходів і видатків бюджетних установ і називаються бюджетними асигнуваннями.

Основні принципи бюджетного фінансування та напрями витрачання бюджетних коштів викладено в Законі України “Про бюджетну систему”. Згідно зі ст. 18 цього Закону кошти Державного бюджету України витрачаються виключно на цілі та в межах, затверджених законом про Державний бюджет України на відповідний бюджетний рік. Фінансуються установи та організації у сфері освіти, культури, науки, охорони здоров’я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення, що мають загальнодержавне значення. Залежно від того, в підпорядкованості якого органу виконавчої влади перебуває та чи інша бюджетна організація, фінансування здійснюється або за рахунок коштів Державного бюджету, або за рахунок коштів місцевого бюджету.

Бюджетні організації можуть одержувати у своє розпорядження кошти не тільки з бюджету, а й з інших джерел. Кошти, одержувані бюджетними організаціями, крім асигнування з бюджету, називаються позабюджетними (коштами спеціального фонду): кошти, отримані від виконання робіт, надання послуг, реалізації продукції чи іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством.

Фінансування бюджетних організацій здійснюється з додержанням таких принципів:- Безповоротність надання коштів - суми, що виділяються з бюджету на утримання установ, мають безоплатний характер;- Зв’язок між обсягом фінансування та виконанням планів бюджетною установою - бюджетна установа отримує кошти не під план, а відповідно до фактичного виконання плану;-Фінансування в межах асигнувань, передбачених кошторисом - виділення коштів з бюджету на утримання бюджетних організацій здійснюється тільки за наявності кошторису доходів і видатків бюджетних установ і в межах асигунвань, затверджених кошторисом. Слід мати на увазі, що здійснення витрат, не передбачених кошторисом, не допускається, оскільки затверджений кошторис бюджетної установи являє собою граничний рівень витрат, які може здійснювати установа за тією чи іншою статтею за рахунок бюджетних коштів;-Цільове призначення - використання виділених з бюджету коштів провадиться тільки на цілі, передбачені у відповідній статті кошторису та в межах отриманих сум.Бюджетні установи повинні використати кошти, отримані, наприклад, для виплати заробітної плати, виключно на ці цілі, а не витратити на купівлю матеріалів або канцелярського приладдя.

36. Взаємовідносини бізнесу і держави як суперечлива система співробітництва і антагонізму

Взаємовідносини держави та підприємців в основном будуються по вертикалі, де держава як суверен встановлює правила поведінки для всіх без виключення суб'єктів, в тому числі підприємців на засадах влади та підкорення. Але держава в цілому ряді випадків вступає в горизонтальні підприємницькі відносини, наприклад як замовник, як кредитор коштів із державного бюджету.

В публічно-правових відносинах держава гарантує підприємцям, в незалежності від обраних ними організаційно-правових форм підприємницької діяльності, рівні права та створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Такі гаранти не тільки закріплені в чинному законодавстві, але і створені відповідні державні органи щодо їх реалізації, визначено чітко коло їх обов'язків та повноважень.

Визначені також і умови реалізації таких прав, дотримання яких суб'єктом підприємництва є запорукою неможливості відмови зі сторони державних органів Забезпечення матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт та поставок для державних потреб. При цьому держава реалізує такі ресурси на вигідних умовах (за державними оптовими цінами). Інші підприємці вправі отримати такі ресурси по ринкових цінах. Виключення складає лише майно, що виключене з цивільного обігу та може знаходитись лише у власності державних підприємств.Держава не втручається в управлінську діяльність суб'єктів підприємництва. Але в передбачених законом випадках підприємець чи громадянин, що працює у підприємця за трудовим договором (контрактом), може бути залучений до виконання в робочий час державних обов'язків. Наприклад, для участі у слідчих діях. В разі виникнення у підприємця збитків, орган, що приймає таке рішення повинен відшкодувати підприємцю спричинені цим збитки. Держава гарантує недоторканність майна підприємців і забезпечує захист права власності підприємця, а рівно захист і інших майнових прав та законних інтересів. В разі порушення таких прав держава через свої правозастосовчі та судові органи приймає ефективні та оперативні заходи щодо їх відновлення.Вилучення майна у підприємця, в тому числі основних та зворотних коштів, не допускається за виключенням передбачених чинним законодавством України випадків. Таке вилучення можливе лише за умови надзвичайних ситуацій, прямо передбачених чинним законодавством України. Існує декілька моделей взаємовідносин бізнесу і держави: олігархічна - може підтримувати поточну стабільність, проте вона не забезпечує необхідної динаміки руху капіталів і не може стати основою для стратегії економічного зростання. Альтернативна модель заснована на інституціалізації взаємовідносин держави і бізнесу, за якої центральним посередником стають громадські об’єднання — союзи і асоціації підприємців. Така модель практикується у переважній більшості розвинених країн світу. Головна перевага інституційної моделі полягає в тому, що вона дозволяє подолати тенденції до “політизації” капіталу і будувати взаємовідносини влади з бізнесом на демократичному підгрунті. У той же час і цій моделі притаманні деякі вади, зокрема – мала гнучкість і висока бюрократизація зазначених об’єднань, яка суттєво знижує їхню дієздатність. Отже, в Україні співробітництво підприємництва з органами державної влади досі має здебільшого спорадичний характер.

37 . Форми і методи державної підтримки підприємств

Згідно із Законом України «Про підприємства» у разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільне необхідною, може надавати їм дотації чи інші пільги. Підтримка орієнтується передовсім на підприємства, які здатні її використати з максимальною віддачею та забезпечити збільшення виробництва продукції, що позитивно вплине на дохідну частину бюджету. Централізована санаційна підтримка може здійснюватися: а) прямим бюджетним фінансуванням; б) непрямими формами державного впливу.Пряме бюджетне фінансування санації підприємств відбувається на поворотних (бюджетні позики) і безповоротних засадах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємств, що перебувають на межі банкрутства). Фінансова підтримка на безповоротній основі надається в таких випадках: 1.якщо збитки, завдані підприємству стихійним лихом, перевищують суми відшкодувань, передбачених законодавством про обов'язкове страхування; 2.для відшкодування збитків конкретним підприємствам у разі, коли чинним законодавством встановлено умови господарювання, за яких не забезпечується покриття витрат на виробництво товарів (послуг), що може призвести до банкрутства; 3.для фінансування витрат на відновлення платоспроможності окремих підприємств.В Україні значного поширення набула практика проведення Національним банком цільових кредитних аукціонів для комерційних банків під програми санації виробництва. Одним із методів державної фінансової допомоги підприємствам є санаційна підтримка у вигляді повного або часткового викупу державою акцій підприємств, що перебувають у фінансовій скруті. Непрямі методи державної підтримки санації підприємств. Одним із непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на тимчасове недотримання антимонопольного законодавства. Згідно із Законом України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» Коли підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, антимонопольні органи можуть прийняти рішення про реорганізацію монопольних утворень через їхній примусовий поділ.Держава зацікавлена в підтримці підприємництва як прямими так і непрямими способами. Так, з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва, держава: 1 .на передбачених чинним законодавством умовах і в порядку надає підприємцям земельні ділянки, передає їм державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані та недобудовані об'єкти та споруди, невикористовуване обладнання), що необхідне для здійснення підприємницької діяльності.; 2 .сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці та перепідготовці кадрів; 3 .здійснює попереднє облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури з наступним переданням їх у кредит підприємцям чи продажем; 4 .надає підприємцям цільові кредити; 5 .здійснює підприємцям інші види допомоги.Найбільш яскраво взаємовідносини держави та підприємців проявляються через законодавче забезпечення підприємницької діяльності та створений державою правовий механізм. Так, держава законодавче забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів недобросовісної конкуренції та монополізму в любих сферах. Держава захищає і інтереси національного товаровиробника.

38. Основні засади теорії державного управління

Практика розвинених індустріальних країн, свідчить, що далеко не всі економічні функції, необхідні для природного перебігу відтворювальних процесів і забезпечення повноцінної життєдіяльності, реалізуються лише на основі ринкових відносин.

Після другої світової війни в західній макроекономічній теорії розпочали формуватися дві альтернативні концепції економічного регулювання — неокейнсианство і монетаризм.

Джона М. Кейнса. Ідеї, обгрунтовані в ході «кейнсианської революції», здійснили переворот в класичних переконаннях стосовно ринкової економіки. Вони довели неможливість «самозцілення» економічного спаду, необхідність державної політики як засобу, здатного корегувати сукупний попит і сукупну пропозицію, активно виводити економіку з кризового стану, сприяти її подальшій стабілізації.

У практичному плані економічну політику, що відображає ідеї Кейнса, коли через відповідний грошово-кредитний фінансовий інструментарій регулювався сукупний попит. Практика підтвердила, що вона багато в чому сприяла пом'якшенню циклічних коливань економіки цих країн.

Як відомо, в економічній теорії Дж. М. Кейнса визначено ряд основних функцій держави, що забезпечують:

- розподіл національного доходу на користь незаможних і частково середніх груп, прошарків населення;

- прогресивне оподаткування прибутків і майна фізичних та юридичних осіб;

- стимулювання інвестиційної діяльності, в тому числі й за рахунок коштів державного бюджету;

- дію механізму пільгового кредитування з низькою процентною ставкою;

- формування державних замовлень на окремі стратегічні продукти;

- регулювання ціноутворення;

- суспільно прийнятне підвищення оплати праці та зайнятості населення.

Будь-яке втручання держави в економіку завжди пов'язане з певними витратами. До них відносяться: по-перше, адміністративні витрати на організацію і здійснення регулювання; по-друге, негативні «побічні ефекти», причина виникнення яких полягає в тому, що Ринок являє собою обмежену систему, всі агенти якої знаходяться У відносинах власності, в якій домінує приватний інтерес. Державне втручання, який би характер воно не носило, змінює умови взаємодії на даному ринку для всіх учасників: покупців і продавців, виробників і споживачів, впливаючи на раніше прийняті ними рішення. Сума пов'язаних з цим витрат і адміністративних витрат на здійснення регулювання і є та величина, з якою в кожному конкретному випадку необхідно порівнювати отриманий «зиск». У зв'язку з цим ефективність заходів державного втручання, що вживаються, визначається їх доцільністю й корисністю для всіх учасників ринку, що на практиці не завжди враховується.

Концепція монетаризму виходить з автоматизму макроекономічної рівноваги ринкової системи. Державне регулювання оголошується шкідливим для підприємництва внаслідок бюрократичного характеру. Мінімально припустиме втручання держави в економіку можливе лише в проведенні фіскальної політики.

Радикальна концепція виходить з іншого розуміння місця і ролі держави в процесі ринкових перетворень. Не відкидаючи загальновизнані в економічній науці функції державної влади, вона орієнтується на мінімізацію безпосередньої участі в тих сферах, де ринок працює найбільш ефективно, а присутність держави веде лише до розтрати ресурсів, розростання бюрократії, розгортання лобізму і корупції.

У останні роки у вітчизняній науці чітко визначилися дві крайні позиції:

а) применшення ролі держави в розвитку економічних процесів;

б) трактування держави як «загального провидця і годувальника». Між цими діаметрально протилежними позиціями лежить весь спектр теоретичних підходів до державного регулювання економіки. Завдання економічної науки полягає в тому, щоб визначити напрям (вектор) державного втручання, оцінити характер і розміри втручання держави в економічні процеси і як масштабного власника, і як виразника раціональних інтересів.

39. Обєкти і субєкти державного управління

У Концепції адміністративної реформи в Україні в системі державного управління визначають такі складові елементи: а) суб'єкти управління (органи виконавчої влади), б) об'єкти управління (сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави), в) управлінська діяльність (процес), тобто певні суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами і об'єктами управління

Риси державного управління: 1. Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини. 2. Необхідною умовою їх виникнення є наявність суб'єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій. 3 .Для виникнення управлінських відносин, крім суб'єкта, у них повинен брати участь також і об'єкт (об'єкти), на діяльність якого спрямовується управлінський вплив суб'єкта. 4. Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління - державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона - суб'єкт управління, а об'єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив, що надходять від суб'єкта.Основним суб'єктом виконавчої влади є апарат державного управління - це складна система органів державного управління, що перебувають між собою у різноманітних зв'язках та відношеннях і виконують основні завдання і функції держави через повсякденну й оперативну управлінську діяльність.

Об'єктом управління є різноманітні форми суспільних відносин, зв'язків, поведінки й діяльності людей, на які спрямований вплив суб'єкта управління. Об'єкт управління завжди перебуває в діалектичному взаємозв'язку з суб'єктом. Цей зв'язок виявляється зокрема в тому, що об'єкт управління є певною мірою продуктом діяльності суб'єкта управління. Об'єктом управління може бути й суб'єкт управління, якщо він перебуває на нижчому ступені ієрархії управління. Щодо суспільства загалом, його конкретних, відносно самостійних осередків, то ці утворення певною мірою можуть бути водночас і об'єктом, і суб'єктом управління. Об'єкт, виконуючи роль відносно самостійного суб'єкта, може не виконати явно неправильне, необґрунтоване рішення, — він може спонукати суб'єкт управління скоригувати або взагалі відмінити таке рішення

4 0 .Американський та європейський підходи до державного управління

Щоб зрозуміти американський підхід , слід розглянути історію розвитку державного управління. Підхід Вільсона Вільсон в 1887 р. написав книгу «Дослідження управління». Центральні ідеї: 1.Управління має стати точною наукою, яка б ґрунтувалася на певних теоретичних засадах, мала б власний категоріальний апарат, власну методологічну базу тощо. 2.Управління є продовженням політичної науки. 3.Розмежування політики і управління для того, щоб державним організаціям і службовцям визначити їх функції та роль. 4.Зосередження державного управління має концентруватись у сфері бізнесу та методах управління ним. 5.Піднесення управлінської професії, покликаної служити інтересам власників бізнесу, а саме, виконання завдання максимального збільшення прибутків, а також управління людськими і фінансовими ресурсами в найбільш ефективний, економічний і продуктивний спосіб.

Підсумовуючи головні положення позиції Вільсона, можна побачити, що він уявляв собі управління як розвинену науку з конкретними засадами, як розмежування політики й управління у функціях і ролях врядування, а також як основу для розвитку управління через методи управління бізнесом. Вільсонівська концепція науки управління зазнала певного впливу, що зрештою призвело до заперечення деяких концепцій.

Підхід Вайта Концепція науки управління значною мірою була дискредитована в 40-х рр. У той час Вайт написав підручник «Вступ до вивчення державного управління». «Мистецтво управління за Вайтом— це керівництво, координування й контроль, які здійснюються над багатьма людьми для досягнення певної цілі. Це мистецтво пронизує всі рівні організації, зв’язуючи між собою багато професій, ремесел, спеціальностей; це внесок, який, хоч і так само необхідний, не є внеском менеджменту» У 4-му виданні Вайт додає розділ «Політика й управління». У цьому розділі він спростував вільсонівську позицію розмежування політики і управління. Вайт робить висновок: політика й управління — це окремі й автономні структури в американській системі.

Отже, в американській перспективі була певна плутанина щодо визначення галузі державного управління. Уся ця галузь, її зміст, є сумішшю політики, бізнесу й економіки. По суті, державне управління охоплює також соціологію, психологію і навіть деякі точні науки там, де йдеться про математичні методи. Отже, державне управління — це галузь, яка складається з багатьох дисциплін та сфокусована на процесах і функціях управління.

Європейський підхід до визначення галузі державного управління та його змісту є дуже точним. Досягнення європейського підходу в державному управлінні можна розпочати з короткого аналізу державного управління в Німеччині. Німецький підхід підтримує розмежування політики і адміністрування, спирається на правову основу для визначення цих завдань. Правові норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов’язки. Німецькі та європейські державні адміністратори мусять діяти в межах вкрай жорсткої бюрократичної системи. Необхідні умови для розуміння ними своїх завдань та методів ухвалення рішень виникають із глибокого й досконалого знання конституції, законів та адміністративних процесів. Їхня освіта повинна мати переважно юридичний нахил, а це значною мірою впливає на розвиток європейського державного управління.

Отже, ми розглянули два різні підходи до визначення державного управління. Американський підхід менш чіткий, але відкриває шлях для багатодисциплінного методу вивчення державного управління. Модель, яку застосовують до американського підходу, ґрунтується на піднесенні методів господарського управління, де основою для ухвалення рішень є економічна раціональність.

Європейський метод ґрунтується на давнішій, заснованій на праві традиції, яка визначає вивчення державного управління як галузі юридичної чи правової освіти. Європейські державні адміністратори мають чіткіше визначений предмет державного управління. Обидва підходи добре пристосовані для відповідних політичних, економічних та соціальних умов. Кожен з них дозволяє державним службовцям з високою якістю виконувати службові обов’язки державного управління, і це підтверджує їхню обґрунтованість.

41. Система органів державної влади та їх повноваження

Державне регулювання економіки в Україні забезпечують органи законодавчої та виконавчої влади, що належать до загальної організаційної структури управління державою.

Відповідно до Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Склад Кабінету Міністрів України : Прем'єр-міністр України, Перший віце-прєм'єр-міністр, три віце-прєм'єр-міністри (з пріоритетних напрямків розвитку економіки), міністри.

Кабінєт Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Система центральних органів виконавчої влади України: міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, урядові організації.

Міністерство є головним (провідним) органом в системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Кабінет Міністрів України вносить подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади за визначеними формою і статусом.

Існують два види місцевих органів влади . Це місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування. Їх функції різні.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації .

Органи місцевого самоврядування в Україні представляють сільські, селищні, районні, міські, районні у містах і обласні Ради. Вони наділяються власною компетенцією, в межах якої діють самостійно.

Голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних Рад та очолювані ними виконавчі комітети у порядку і в межах, визначених законом, здійснюють делеговані їм повноваження державної виконавчої влади.

Економічні функції місцевих органів державної влади дуже широкі. Вони розв'язують проблеми соціального обслуговування населення, охорони природного навколишнього середовища, продовольчого забезпечення, економічного планування, регулювання земельних відносин, розвитку інфраструктури ринку та ін.

Місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують реалізацію на відповідних територіях політики центрального уряду, їх економічні функції є складовою частиною економічних функцій державної виконавчої влади взагалі.

Місцеве самоврядування як форма управління територіями на засадах самоорганізації громадян також виконує властиві для нього економічні функції. Серед завдань, які покладаються законом на ці органи, є розробка, затвердження і виконання місцевих бюджетів, прийняття планів розвитку відповідних територій, встановлення місцевих податків і зборів, управління об'єктами комунальної (муніципальної ) власності, надання жителям міст і селиш, різноманітних послуг.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України . До повноважень Верховної Ради України з питань економіки та соціальної сфери належить:

· ухвалення підконституціиних законів;

· затвердження Державного бюджету та внесення змін до

· нього;

· затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

· розгляд і ухвалення рішень щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

· затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, непередбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використання та ін.

42. Цілі державного управління та їх види

Сутність ДРЕ потребує налагодженого механізму побудови цілей, в тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування. Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетності в потребах та інтересах суспільства. Оцінка важливості та ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. В даному контексті пріоритети –це найважливіші напрямки соціально–економічної політики.

Обгрунтування цілей необхідне для їх чіткого визначення. Цілі формуються на майбутнє як невідоме, альтернативне. Передбачати доводиться на основі інформації.

Основними критеріями визначення пріоритетних напрямків є соціально–економічна ефективність і швидкість одержання позитивних результатів, мінімум необхідних ресурсів.

Ранжування цілей здійснюється способом розміщення по порядку зниження пріоритетності. Для впорядкування цілей різних ієрархічних рівнів будується дерево цілей. Ціль вважається досягнутою, коли досягнуті всі цілі нижчого рівня. Вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, яка зумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження та вдосконалення. Тактика визначає цілі, засоби і форми, а також способи діяльності, які найбільше відповідають конкретним обставинам і забезпечують досягнення стратегічної цілі. Тактичні цілі розгортаються оперативні цілі, які пов’язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ і подолання наслідків форсмажорних обставин. Стратегічну ціль називають головною, інші – забезпечувальними. За масштабом виділяють загальні та часткові, за результатами – кінцеві і проміжні, за часом – короткострокові (до 1 р.), середньострокові (3–5 років), довгострокові (5–10 років). З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей формується концепція соціально-економічного розвитку.

43. Макроекономічне планування

В загальному розумінні план – це сукупність обґрунтувань цілей та рішень, необхідних для їх досягнення.

Об’єктом макроекономічного планування виступає національна економіка, суб’єкт – держава.

Макроекономічний план – особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способи досягнення цих цілей. Розрізняють директивні та індикативні плани.

Принципи макроекономічного планування:

1. Принцип цілісності

2. Об’єктивності

3. Науковості

4. Гласності

5. Самостійності

6. Рівності

7. Дотримання загальнодержавних інтересів

44. Державне регулювання як головна функція державного управління

Основною функцією державного управління економіки є державне регулювання. Державне регулювання економіки – це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму, згідно з цілями і пріоритетами державної економічної політики. Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки обумовлена необхідністю подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави. Державне регулювання економіки охоплює всі сторони суспільного відтворення.

Державне регулювання економіки спирається на об’єктивні економічні закони суспільного розвитку. В умовах ринкових відносин – це перш за все закон попиту і пропозиції, закон вартості та ін. Метою державного регулювання являється забезпечення правової бази функціонування ринкової системи, встановлення законних та ефективних взаємовідносин між виробниками і поставщиками і споживачами продукції. Державне регулювання виступає головним регулятором поведінки цивілізованого бізнесу і створює умови для відносного нівелювання соціальної нерівності населення країни.

Мінімальні функції держави: створення правової бази, захист конкуренції, забезпечення економіки необхідною кількістю грошей, мінімізація негативних зовнішніх чинників, справедливий розподіл і перерозподіл доходів, виробництво суспільних товарів і благ, захист національних економічних інтересів.

Форми ДРЕ: бюджетно-податкова, кредитно-грошова, адміністративно-економічна, цінова.

Принципи: наукової обгрунтованості, погодження інтересів, системності, цілеспрямованості, приорітетності, комплексності, адаптації, мінімальної достатності (держава повинна виконувати лише ті функції, які ринок виконати не в змозі; на вищих рівнях державного управління слід виконувати ті функції, яці неможливо виконати на нижчих), ефективності(організаційно-правове і економіко-організаційне забезпечення), порівнянність витрат на управління та результатів державного втручання в економіку.

45. Контрольна функція державного управління

Контроль є важливою ознакою змісту державного управління. Контроль явище багатогранне і багатопланове. Залежно від того, на якому рівні та стосовно чого розглядається, контроль може бути охарактеризований як форма чи вид діяльності, як принцип, як функція.

Функція контролю у державному управлінні полягає в аналізі та співставленні фактичного стану в тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у виконанні поставлених завдань та причинах цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху. Така специфічність призначення контролю, як зазначають у своїх працях дослідники цієї проблеми, і дає змогу виділити його серед інших функцій управління, створити спеціальні органи, які не виконують або майже не виконують інших, окрім контролю, державних функцій, визначити компетенцію цих органів.

В державному управлінні контроль перебуває у тісному зв'язку з іншими функціями управління й разом з тим призначений для оцінки відповідності здійснення цих функцій завданням, що стоять перед управлінням. Контроль забезпечує конкретність управління й здійснення його відповідно до прийнятих рішень. За допомогою контролю, який в кібернетиці називають «зворотнім зв'язком», суб'єкт управління отримує інформацію про результати діяльності, а також про ті помилки та зміни ситуації, що можуть призвести до невиконання поставлених завдань чи отримання зовсім інших результатів.

Оскільки мова йде про перехід до ринкових відносин, то, виходячи з досвіду інших країн, неважко передбачити, що суб'єкти як приватної, так і державної власності у своїй господарській діяльності будуть орієнтуватися на прибуток, дбати про свої інтереси, які не завжди співпадатимуть з інтересами держави та суспільства. Хоч робляться лише перші кроки до ринку, проте прикладів порушення законодавства, умисного приховування прибутків, невідповідності управлінських дій новим умовам та негативних наслідків господарювання вже достатньо. До них можна віднести й монополізацію виробництва окремих груп товарів чи послуг, що дає змогу диктувати умови споживачам чи користувачам, і намагання ухилитися від податків. Погоня за максимальними прибутками, відсутність контролю з боку держави за цими процесами та недоліки державного управління стали причинами багатьох негативних наслідків. Стало можливим завезення на територію держави токсичних речовин, впровадження небезпечних для людини виробничих технологій, хижацьке ставлення до навколишнього середовища.

Тому й в умовах розвитку демократії, переходу до ринкових відносин об'єктивною реальністю залишається контроль. Відповідно нові умови здійснення управлінської діяльності потребують і перегляду завдань контролю, форм і методів його здійснення.

Функцію контролю у сфері управління здійснюють у різних обсягах та формах більшість державних органів. Процес демократизації вніс зміни у співвідношення централізації та децентралізації управління, призначення контролю та форми і методи його здійснення. Із засобу покарання контроль набув інформаційно-аналітичного характеру, став невід'ємним фактором подальшого розвитку управління.

Таким чином, система державного контролю складається з державних органів та посадових осіб, що наділені будь-якими контрольними повноваженнями щодо органів державного управління. Разом вони розглядаються як єдина система, що виконує функцію контролю.

Виходячи з сучасної реальності й тих завдань, що стоять перед контролем, здається можливим виділити такі основні принципи контролю:

об'єктивність, дієвість, гласність, систематичність, регулярність.

46. Правові та адміністративні методи ДРЕ

Методи ДРЕ – це сукупність способів, прийомів та засобів держ впливу на соц–економ розвиток країни. Методи ДРЕ бувають: - Прямі, -Непрямі, -Адміністративні, -Правові, -Економічні, -Імперативні, -Індикативні, -Неформальні, -Специфічні.

Адміністративні методи (у широкому сенсі) – охоплюють ті регулюючі дії, які пов’язані з забезпеченням правової інфраструктури. Задача цих заходів – створення найбільш розумних для приватного сектора правових, “рамочних” умов. Їх функція – забезпечення стабільної юридичної обстановки для ділового життя, захист конкуруючого середовища, збереження прав власності і можливостей прийняття економічних рішень;

Вони базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, рішень, наказів, постанов органів державного управління) і грунтуюються на таких управлінських відносинах як дисципліна, відповідальність, влада, примус. Використання адміністративних методів являється доцільним тоді, коли ринковий механізм та економічні засоби державного регулювання економіки виявляються недостатніми або діють надто повільно. До основних інструментів адміністративного регулювання відносяться ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни тощо.

Правові методи регулювання розвитку економіки передбачають прийняття законів і законодавчих актів ВРУ, видання Указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю;

Основними формами правового регулювання економіки є Конституція та Закон України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України: бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України, порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

47. Економічні методи ДРЕ

Економічні методи ДРЕ – методи, які пов’язані зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання та обумовлювати їх поведінку: ставки податків, облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації і т.п.

Економічні методи дозволяють суб’єктам ринку вільно вибирати напрями своєї діяльності. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів державної економічної політики. Одним із найважливіших інструментів фіскальної політики являються державні закупівлі, які здійснюють через механізми державних замовлень. Держава виступає найбільшим замовником продукції, робіт і послуг. Державні закупівлі здійснюються для задоволення найважливіших державних потреб. Розмір закупівель обумовлений державними потребами, можливостями державного бюджету забезпечити фінансування та моделлю фіскальної політики. Ця політика може бути спрямована на стимулювання виробництва через збільшення закупівель або на стримання виробництва при їх зменшенні.

Бюджет відіграє роль інструменту регулювання, за допомогою якого стримуються негативні та стимулюються позитивні процеси. Регулюючи вплив на економіку значно знижується, коли бюджет виконує переважно фіскальну політику як центр збору податків. Виконуючи функцію регулювання економіки, та залежно від стану економіки держави, доходів бюджету та цілей економічної політики з державного бюджету здійснюється надання субсидій і дотацій областям, галузям, особливо соціальному господарству, окремим підприємствам, прошаркам населення. З бюджету здійснюється цільове спрямування коштів на напрямки, які не мають стратегічної ефективності, але мають стратегічне значення для суспільства: витрати на управління, оборону, екологію, соціальний захист, науку і освіту, безприбуткові, але національно важливі виробництва. Податки – один з основних інструментів, що забезпечує ефективне регулювання економіки. Величина податків та методи їх сплати стають вагомими чинниками впливу на виникнення та динаміку найважливіших процесів розвитку суспільства: формування довіри населення до держави; занепаду або зростання економіки і життєвого рівня членів суспільства. Сутність регульованої функції податків - за їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон’юнктури, структури економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв’язків та інших об’єктів; недоліком податкової системи є те, що вона в основному, виконує фіскальну функцію. Тому вона має бути переорієнтовано з фіскальної функції на стимулюючу.

Грошово-кредитне регулювання направлене перш за все на те, щоб тимчасово вільні грошові засоби надійшли на ринок, тобто в банківську систему, і щоб на ці гроші існував попит зі сторони покупців і вони були використані з максимальною економічною і соціальною ефективністю. Наступна мета грошово-кредитного регулювання – досягнення збалансованості попиту і пропозицій грошей.

48. Сутність і функції соціально–економічного прогнозування

Прогноз – це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта майбутнього, а також альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозу – прогнозування. Соц-ек прогнозування – складова більш ширшого поняття як передбачення. Прогнози мають імовірнісний та альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку – один з результатів прогнозування.

Принципи прогнозування: наукової обґрунтованості, системності, адекватності, альтернативності, цілеспрямованості, ефективності (мінімізація вхідних даних та максимізація вихідних).

Процес формування прогнозу :

1. Формування інформаційної бази

2. Аналіз об’єкту прогнозу

3. Аналіз зовнішнього середовища та його впливу на об’єкт прогнозування

4. Визначення прогнозної траєкторії об’єкта

5. Прийняття рішень

6. Оцінка якості прогнозу

Головні функції прогнозування такі:

1. науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;

2. дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах;

3. оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка;

4. виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.

49. Принципи соціально–економічного прогнозування

Прогноз – це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта майбутнього, а також альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозу – прогнозування. Соц-ек прогнозування – складова більш ширшого поняття як передбачення. Прогнози мають імовірнісний та альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку – один з результатів прогнозування.

Принципи прогнозування:

наукової обґрунтованості - 1прогнозування потребує всебічного врахування дії об’єктивних економ законів і законів розвитку суспільства. 2прогнозування має базуватись на сучасних прогностичних методах. 3прогнозування має враховувати позитивний світовий та вітчизняний досвід розроблення прогнозів.

Системності - означає, що економіка розглядається як єдиний об’єкт прогнозування і водночас як сукупність відносно самостійних напрямків прогнозування. Дотримання цього принципу зумовлює доцільність використання «блочного» методу побудови прогнозу економіки як системи. Такий метод передбачає створення моделей, які б відповідали змісту кожного окремого блоку і водночас давали б змогу відобразити цілісну картину можливого розвитку економіки. Для цього об’єкт має бути описаний: 1)як підсистема більш широкої системи; 2) як цілісне явище; 3)як певна складна структура, яка теж складається з елементів.

Адекватності - об’єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв’язків у розвитку економіки і створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з їх повною і точно. Імітацією. Адекватність означає максимальне наближення теоретичної моделі до сталих суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. Вона передбачає врахування імовірнісного стохастичного (випадкового) характеру розвитку процесів.

Альтернативності - прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соц-ек процесів у різних напрямках за різних взаємозв’язків і структурних співвідношень. Головна проблема практичного втілення данного принципу полягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійснені, від тих, які неможливо реалізувати.

Цілеспрямованості - змістовий опис об’єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активний характер, уможливлює обґрунтування переходу відсталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним цілям ефективності (мінімізація вхідних даних та максимізація вихідних).

50. Класифікація соціально–економічних прогнозів

За об'єктами прогнозування:

- прогнози ресурсів (прогнози природних ресурсів, запасів природної сировини і стану природного середовища, демографічні прогнози, прогнози науково-технічного прогресу);

- прогнози розвитку економіки (прогнози розвитку галузей економіки або народногосподарських комплексів, динаміки, темпів і чинників економічного зростання, міжгалузевих структурних змін, розміщення продуктивних сил);

- прогнози суспільних потреб (виробничих, особистих, загальнодержавних, підвищення життєвого рівня населення, процесів соціального розвитку, зовні-політичні і військово-стратегічні).

За часовою ознакою:

- оперативні (до одного місяця);

- короткострокові (до одного року);

- середньострокові (на декілька років);

- довгострокові (понад п'ять років і приблизно до 15-20 років).

51. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку України

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку - науково обгрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Відповідно до Закону У. „Про державне прогнозування та розроблення програм соціально-економічного розвитку (СЕР) У.” повинні розроблятися прогнози на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (1 рік) періоди. У прогнозах повинні відображатися: 1) аналіз СЕР країни за попередній період і характеристика головних проблем СЕР; 2) очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуацій та їх вплив на економіку У.; 3) оцінка впливу можливих заходів державної політики в прогнозному періоді на СЕР; 4) цілі і пріоритети СЕР; 5) прогноз кон’юнктури на внутрішньому та зовнішньому ринках стратегічно важливих товарів і послуг; 6) основні макроекономічні показники і баланси СЕР, в т.ч. за галузями і регіонами; 7) висновки щодо тенденцій розвитку економіки країни у прогнозному періоді.

Прогноз СЕР на середньостроковий період використовується під час розробки проекту програми діяльності Кабміну У. Параметри прогнозу на короткостроковий період використовується для розробки державної програми економіки і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формування показників державного бюджету.

Довгостроковий цільовий прогноз розвитку НЕ У. покладений в основу стратегії СЕР У. на 2004-2015рр. „Шляхом євроінтеграції”. Ця стратегія включає 3 етапи: 1) 2004-2005рр. – етап формування базових основ довгострокового економічного зростання (ЕЗ); 2) 2006-2009рр. – етап прискореного ЕЗ; 3) 2010-2015рр. –етап стабілізації темпів ЕЗ.

Органи державної влади, які розробляють, затверджують і здійснюють прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку, а саме: Кабінет Міністрів України, уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, інші центральні органи виконавчої влади. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

52. Види державних програм економічного і соціального розвитку

Програма економічного й соціального розвитку - це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності.

Розрізняють державні макроекономічні програми (ДМП) і державні цільові програми (ДЦП). Існують певні ознаки, за якими ці види програм розрізняються: 1) ДЦП орієнтуються на розвиток однієї чи кількох соціально-економічних проблем, тоді як ДМП спрямовуються на вирішення всього комплексу завдань економічно-соціального розвитку країни; 2) існують розбіжності у формі розроблення усіх програм. ДМП відображаються переважно плановими показниками, які будуть досягнуті в кінці планового періоду. ДЦП в основному представлені набором заходів, послідовних дій, які будуть виконані протягом програмного періоду для досягнення цільових показників; 3) ДЦП відрізняються від ДМП і способом їх організації, розробки та реалізації. Якщо ДМП розробляють і контролюють постійно діючими державними органами (Міністерство економіки У.), то для розробки ДЦП і управління їх реалізацією створюються спеціальні тимчасові структури.

З погляду обов’язковості виконання суб’єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні (ДП) та індикативні плани (ІП).ДП має силу юридичного закону, адресний та обов’язків для виконання характер. У разі директивного планування (ДП-я) посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. ДП-я притаманне командній економіці. ІП – це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної (СЕ) політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Відповідно до Закону У. „Про державне прогнозування і розроблення програм економічного і соціального розвитку (ПЕ і СР) У.”, системи програмних документів ПЕ і СР складається з: 1) державних ПЕ і СР країни на короткостроковий період; 2) ПЕ і СР АРК, областей, районів і міст на короткостроковий період; 3) програм розвитку окремих галузей економіки.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п'ять років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до 5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на державному рівні.

У програмі економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу відображаються: оцінка економічного й соціального розвитку України за попередній період та економічна кон'юнктура, що очікується на початок періоду, на який розробляється програма; концепція економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу; макроекономічна та соціальна політика; інституційні перетворення; інвестиційна, інноваційна, структурна, науково-технічна та аграрна політика; зовнішньоекономічна політика; регіональна економічна та екологічна політика.

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях – наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.

Проект Державної програми уряд України подає на розгляд Верховній Раді. Одночасно представляються наступні матеріали: підсумки економічного й соціального розвитку України за період з початку поточного року; прогноз економічного й соціального розвитку на наступний рік; проект Державного бюджету України. У разі потреби уряд України представляє проекти законів, які передбачають заходи щодо реалізації завдань економічного й соціального розвитку України в наступному році.

53. Сутність державного програмно–цільового програмування, класифікація державних цільових програм

Наявність вад ринкового саморегулювання і вад державного втручання в економіку породжує складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких потребує використання так званого програмно-цільового методу планування (ПЦМП), яке передбачає: 1) визначення проблем і формулювання цілей; 2) розроблення та реалізація програм, спрямованих на досягнення цілей; 3) систематичний контроль за результатами та якістю робіт, передбачених програмою; 4) коригуванням заходів, спрямованих на реалізацію цілей. ПЦМП реалізуються через ДЦП. ДЦП – це документ, в якому містяться визначення за ресурсами, виконаннями та строками здійснення комплексних заходів, спрямованих на досягнення поставлених цілей. Цілі, на які спрямовані ДЦП, обумовлені стратегією СЕ політики держави, наявністю певної конкретної або кількох суміжних СЕ проблем.

Класифікація цільових комплексних програм дозволяє визначити їх вид залежно від таких класифікаційних ознак:

1. За рівнем значущості програмної розробки цільові комплексні програми бувають:

а) міжнародні, спрямовані на вирішення проблем розвитку світової спільноти;

б) національні, покликані вирішувати проблеми внутрішнього розвитку країни;

в) регіональні, спрямовані на усунення територіальних проблем;

г) муніципальні програми;

д) галузеві програми, призначені для вирішення проблем розвитку галузей народного господарства;

є) програми, спрямовані на розв'язання проблем розвитку суб'єктів, які господарюють і мають національне значення (програми, що вирішують в комплексі питання реструктуризації та модернізації виробництва, оновлення асортименту, підвищення якості продукції, а також переходу до випуску конкурентоспроможної продукції).

2. За термінами розв'язання проблеми та досягнення мети програми бувають:

а) довгострокові програми - тривалістю від 10 до 20 років;

б) середньострокові програми - тривалістю від 3 до 10 років;

в) короткострокові програми - тривалістю до 2 років.

3. За предметно-змістовною ознакою цільові комплексні програми бувають:

а) соціальні, орієнтовані на безпосереднє розв'язання соціальних проблем;

б) соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку економіки та оздоровлення соціальної сфери;

в) інноваційні (науково-технічні) програми, орієнтовані на освоєння досягнень науки і впровадження їх в управління, виробництво товарів і послуг;

г) виробничо-технологічні, спрямовані на підвищення ефективності виробництва і якості продукції;

д) організаційно-господарські, орієнтовані на вдосконалення організації управління господарством на всіх рівнях;

є) інвестиційні, спрямовані на розв'язання проблем створення сприятливих умов для залучення інвестицій на всіх рівнях;

ж) територіально-виробничі програми, орієнтовані на розвиток господарства регіону (створення та розвиток територіально-виробничих комплексів);

з) екологічні програми, покликані вирішувати проблеми охорони навколишнього середовища та забезпечення безпечного існування людей.

У практиці розробки та реалізації цільових комплексних програм часто бувають програми, які неможливо класифікувати за якою-небудь одні-сю класифікаційною ознакою, оскільки будь-яка класифікація містить елемент умовності.

Цільові комплексні програми (ЦКП) (науково-технічні, соціальні, економічні) розробляють для досягнення соціально-економічних цілей на засадах підвищення ефективності суспільного виробництва.

Організаційними передумовами формування ЦКП є такі: своєчасне визначення переліку проблем, для вирішення яких треба створювати такі програми; формування колективу розробників з виділенням головної організації; попереднє орієнтаційне визначення потреби в ресурсах; визначення головних методичних принципів формування програм.

54. Принципи та система державного програмування економічного і соціального розвитку України

Програма економічного й соціального розвитку - це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності.

Державне програмування економічного і соціального розвитку підпорядковується певним принципам . Вони визначені у Законі У. „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку У.”:

1) цілісність (розроблення взаємноузгоджених прогнозних і програмних документів соціально-економічного розвитку (СЕР) окремих адміністративно-територіальних одиниць (АТО) та окремих галузей економіки);

2) об’єктивність (розробка здійснюється на основі даних Держкомстату, даних органів місцевої виконавчої влади, даних НБУ);

3) науковість;

4) гласність (доступність для громадян);

5) самостійність (розробляється самостійно для кожної АТО);

6) рівність (дотримання прав і врахування інтересів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності);

7) принцип дотримання загальнодержавних інтересів.

При розроблені макроекономічних планів використовується певна система показників, які поділяються на такі групи: 1) натуральні чи вартісні; 2) кількісні чи якісні; 3) абсолютні чи відносні; 4) обов’язкові, розрахункові, інформаційні.

За рівнем значущості програми поділяють на національні, державні (міждержавні), галузеві (міжгалузеві), регіональні та цільові комплексні, а також надзвичайні.

Національна програма, розробляється на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції. Вона має інформаційно-орієнтований характер, даючи змогу підприємствам нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства.

Програма економічного й соціального розвитку України - це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності (наукової, проектно-конструкторської, будівельної, виробничої та ін.).

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п'ять років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до 5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на державному рівні.

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях -наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.

55.Основні види та джерела доходів населення

Доходи домогосподарств, або особисті доходи , — це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, як правило, за рік.

Основними каналами доходів населення є:

трудові доходи робітників (заробітна плата, премія і т.д.);

доходи від підприємництва (прибуток);

доходи від власності (рента, відсотки і т.д.);

доходи від індивідуальної трудової діяльності;

інші надходження (спадщина, аліменти, гонорар).

Натуральні доходи — це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.

Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи .

Номінальні використовувані доходи — це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний дохід на споживання (С) і особисте заощадження (З):

ВД = С + З.

Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи . Реальні доходи характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Наприклад, реальні використовувані доходи дорівнюють відношенню номінальних до індексу споживчих цін.

Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата , що являє собою ціну трудових послуг, які надають наймані працівники різних професій. Номінальна зарплата — це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу (місяць, тиждень і т.д.). Реальна зарплата — номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, виміряний ІСЦ, перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.

Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у доходах має місце в усіх економічних системах — як традиційних, так і товарних. Посилення диференціації в доходах в умовах переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовлене низкою обставин. Однією з головних є та, що окремі суспільні групи поводяться вже відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші групи продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи, яка відходить у минуле.

56. Причини та показники нерівності в розподілі доходів населення

Для кількісної оцінки диференціації особистих доходів використовують різні показники, найчастіше будують криву Лоренца (рис). Для побудови цієї кривої загальну кількість домогосподарств (сімей) ділять на п’ять рівних за чисельністю груп, тобто кожна група охоплює 20% населення (горизонтальна вісь). Для кожної групи обчислюють її частку в особистому доході за відповідний рік (вертикальна вісь). Інформація, яку дають подібні таблиці, свідчить про те, наскільки нерівномірно розподіляється сукупний дохід у тій чи іншій країні.

Крива Лоренца

Наприклад, якби дохід розподілявся порівну між усіма сім'ями України, тоді кожна їхня п'ята частина отримувала б 20% цього доходу, 40% сімей — 40% доходу й т.д. Таку ситуацію графічно зображають бісектрисою. Чим ближче крива до бісектриси, тим вищий ступінь рівності розподілу доходу. Інший крайній випадок спостерігався б тоді, коли в країні майже весь дохід привласнювали б кілька казково багатих родин, а решта населення ледве животіла (крива максимально віддалена від бісектриси). Реальна економіка звичайно являє собою дещо середнє між цими двома крайніми випадками.

Для характеристики розподілу доходу між групами населення обчислюють коефіцієнт концентрації доходів населення, або коефіцієнт Джині . Його нерідко обчислюють на підставі кривої Лоренца як відношення площі фігури, яку утворюють бісектриса та крива Лоренца, до площі трикутника, утвореного горизонтальною віссю та правою ординатою. Величина коефіцієнта Джині коливається від нуля до одиниці. Чим вищий ступінь поляризації суспільства за рівнем доходів, тим коефіцієнт Джині ближчий до одиниці. Із вирівнюванням доходів у суспільстві цей показник прямує до нуля (нульове значення показника досягається за абсолютно рівномірного розподілу доходів). Оскільки на нерівномірності розподілу доходів істотно позначаються процеси оподаткування і виплати трансферів, то цей коефіцієнт часто обчислюють на підставі і особистих, і використовуваних доходів.

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня життя.

Рівень життя — це соціально-економічна категорія, що характеризує рівень задоволення фізичних і соціальних потреб людей. Рівень життя визначається ступенем розвитку самих потреб людей та кількістю й якістю життєвих благ і послуг, які використовують для їх задоволення.

Набір необхідних для життєдіяльності благ повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров'я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб людей залежить від індивідуальних і сімейних доходів членів суспільства.

Розглядаючи проблему нерівності доходів, а значить, і бідності певної частини населення, слід згадати ще один показник: "індекс злиденності", який являє собою суму рівнів інфляції та безробіття, як двох основних показників макроекономічної нестабільності.

Відмінності в рівні доходів на душу населення або на одного зайнятого називається диференціацією доходів. Нерівність доходів характерна для всіх економічних систем. При переході від адміністративно-командної до ринкової системи ріст диференціації доходів пов'язаний з тим, що частина населення живе за старими законами, а одночасно інша частина населення діє за законами ринкової економіки. Чим більше населення залучається до ринкових відносин, тим швидше скорочується нерівність у доходах.

Диференціація доходів складається під впливом різноманітних факторів, які пов'язані з особистими досягненнями або незалежні від них, що мають економічну, демографічну, політичну природу. Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних), відмінності освіти і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім'ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу, везіння і дискримінацію.

57. Бідність: причини появи та прогресування

Проблема бідності в сучасному світі набула рис глобального характеру, оскільки бідні є як у багатих країнах, так і в тих, які не можна віднести до числа розвинутих. Звісно, що різний рівень добробуту країни означає й різне розуміння бідності, а відповідно, і кількості людей, яких відносять до цієї групи. А відповідно, для кожної країни характерні власні критерії для визначення бідності. У розвинутих країнах до такої категорії відносять людей, які не мають коштів для покращення свого добробуту чи отримання певних соціальних благ, наприклад, якісної освіти. А у слаборозвинутих країнах бідними вважаються люди, що не мають змоги регулярно придбавати продукти першої необхідності, а освіта для них взагалі залишається недоступною.

Світова наука і практика виокремлюють три головні підходи до визначення бідності: абсолютна, відносна та суб’єктивна бідність. Абсолютна бідність розраховується за засадах різниці між доходами та розходами, відносна характеризується як відрив від стандартів споживання, притаманних певному суспільству, суб’єктивна визначається за допомогою власних оцінок населення щодо свого матеріального становища.

До соціологічної характеристики слід додати ще й психологічний зріз бідності. Все частіше психологічна картина бідності характеризується такими оцінками стану людини як відчуття страху, беззахисність, безсилля перед життєвими обставинами, відсутність цілей та пріоритетів в житті, соціальна самітність, стан депресії.

За офіційною статистикою, в Україні біля 30% людей відноситься до бідних. До цієї групи зараховують переважну кількість пенсіонерів, безробітних та тих, хто живе на соціальну допомогу держави. Втім, парадоксальна риса української бідності – це бідність працюючих. Показовим є й такий феномен нашої бідності як її тривалість у часі – для деяких людей бідність вже перетворилась на звичайний стан протягом багатьох років, а іноді й всього життя. Наслідком сукупного впливу всіх наведених факторів є втрата соціальної ініціативи та мотивації до покращення свого життя, розповсюдження утриманських настроїв, апатія до суспільних процесів, в кінці-кінців, взагалі може зникнути прагнення до покращення свого життя.

Причини бідності: «Бідні, тому що дурні; дурні, тому що бідні»

58. Вартісна величина прожиткового мінімуму

Мінімальний споживчий бюджет і величина вартості прожиткового мінімуму як інструменти соціальної політики можуть бути використані в якості орієнтирів для: регулювання доходів і витрат населення; обґрунтування розмірів оплати праці; оцінки матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для реалізації поточних і перспективних соціальних програм; регулювання зростання заробітної плати, співвідношення оплати праці за галузями. Для оцінки вартісної величини прожиткового мінімуму слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням усіх видів торгівлі. Зокрема, витрати на продовольчі товари можуть розраховуватись на основі середніх цін на продукти харчування, за якими ведуться подекадні систематичні спостереження в державній і кооперативній торгівлі і які друкуються в пресі (експрес-інформація Державного комітету статистики України), а також цін на колгоспних ринках.

Визначаючи мінімальний споживчий бюджет, використовують розрахунки мінімальних «споживчих кошиків» (продовольчих та непродовольчих). Набори кошиків визначають за нормативами, що їх розраховують наукові заклади. Вартісна оцінка товарів і послуг, які входять до складу «споживчих кошиків» може відігравати роль довгострокового соціального нормативу малозабезпеченості лише за існування достатнього попиту та пропозиції товарів і послуг. За умов інфляції, спаду виробництва ці «кошики», як і мінімальний бюджет, втрачають практичне значення і не можуть використовуватись для будь-яких розрахунків. Величина вартості прожиткового мінімуму відповідає вартісній оцінці набору відповідних товарів та послуг, а також включає витрати на податки та інші обов'язкові платежі.

59. Механізми перерозподілу доходів, що застосовуються в Україні

Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обігу), сплати різних видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій. Через державні бюджети розвинутих країн світу перерозподіляється від 40 до 55% національного доходу, а в Україні — майже 70%. На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платня військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо

Перерозподіл національного доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними (невидимими) каналами. У першому випадку це відбувається через механізм оподаткування, добровільних внесків у різні фонди, а також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії (переважно крупні) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг зростуть на стільки-то відсотків.

У другому випадку уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а здійснюють незначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до поступового зниження життєвого рівня населення. Так діяла у застійні часи командно-адміністративна система. Такий метод певною мірою використовується і в Україні, особливо після впровадження гривні. Проте наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу здійснюється в умовах існування тіньової економіки.

Неофіційний перерозподіл національного доходу відбувається внаслідок існування тіньової економіки. Тіньова економіка — сукупність неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати податків, виробництво і збут заборонених видів продукції та надання заборонених послуг,

На сучасному етапі до таких незаконних видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, надання кредитів комерційними банками за солідну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон, а також незаконні валютні операції всередині країни, істотне завищення цін на експортовану та заниження на імпортовану продукцію, масове розкрадання державного майна в процесі роздержавлення і приватизації, шахрайська діяльність багатьох трастових та інвестиційних компаній, випуск та реалізація неврахованої продукції, корупція, наркобізнес тощо. Певною мірою цьому сприяло недосконале законодавство.

60. Основні джерела фінансування соціальної сфери

До соціальної сфери національної економіки входять такі складові: освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, туризм, фізична культура і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення населення. їхня діяльність значною мірою залежить від організації фінансового забезпечення.

Інструментами формування цих джерел фінансування соціальних проектів і програм є податки соціально-економічного характеру, які стягуються в основному з населення, і державно-економічного характеру — основними платниками яких є усі інші сфери господарської діяльності, а також благодійні внески та ін. Джерела фінансування проектів і програм соціальної політики України поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутрішні джерела фінансування визначаються бюджетною системою України та позабюджетними коштами. До позабюджетних джерел (коштів) можна віднести: державні і недержавні соціальні фонди, соціальні фонди органів місцевого самоврядування, різноманітні територіальні та муніципальні позики, фінансові ресурси підприємств, організацій і установ, які опосередковано підтримують соціальні проекти і програми.

Зовнішні джерела фінансування можуть формуватися за рахунок міжнародних економічних інституцій (міждержавних, державних і недержавних), кредитів; позик міжнародних фінансових організацій; гуманітарної допомоги з-за кордону.

Таким чином, головним фінансовим джерелом регулювання діяльності установ і організацій державного сектору, підтримки добробуту населення та ділової активності, поєднання соціальної справедливості й економічної ефективності, поточних і перспективних потреб суспільства є державний бюджет.

Витрати на соціальну сферу становлять в Україні близько 18 % ВВП, однак основна вага соціальних витрат лежить сьогодні на бюджетах регіонів та їх місцевих структур, з яких фінансується приблизно 80 % усієї соціальної сфери.

Фінансування галузей соціальної сфери здійснюється за рахунок державного та місцевого бюджетів,а також за рахунок недержавних джерел.

Метою діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.

Джерелами фінансування соціальної сфери є: Державний бюджет; місцеві бюджети; власні доходи установ і організацій соціальної сфери (самофінансування).

Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.

61 . Кошторисно-бюджетне фінансування галузей соціальної сфери.

Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповоротного, безоплатного надання коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів - кошторисів витрат.

Визначення обсягів фінансування ґрунтується на: показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи (оперативно-сітьові показники); нормативах видатків у розрахунку на певний кількісний показник.

Оперативно-сітьові показники поділяються на дві групи: виробничі показники, які характеризують профіль діяльності бюджетної установи (наприклад, кількість студентів у вузі); загальні показники, які технічно характеризують будівлю бюджетної установи (наприклад, площа приміщень, кубатура тощо).

Виробничі показники поділяються на: вихідні показники, які характеризують бюджетну установу на даний період часу; похідні, які визначаються за певними нормами (наприклад, кількість учнів і норма граничної наповнюваності класів).

Фінансові відносини у соціальній сфері регулюються економічними нормативами, які відображають можливості держави щодо задоволення соціальних потреб відповідно до планів соціального розвитку.

Норматив - це обов'язкова норма, яка встановлена правовими актами вищих органів державної влади та управління і не підлягає зміні.

Такими нормативами можуть стати розміри бюджетних асигнувань на відповідний показник плану соціального розвитку (або в розрахунку на одного жителя, учня, одну установу, наприклад: ставка заробітної плати, розмір стипендії, відрахування у цільові фонди). Зазначені нормативи встановлює Кабінет Міністрів України, як правило на 5 років.

62. Концепція взаємодії економіки та екології

Екологія — наука (галузь знань), що вивчає взаємодію організмів та їх угруповань із середовищем існування. Як самостійна наука вона сформувалася наприкінці XIX ст. Термін «екологія» запровадив німецький біолог Ернст Геккель у 1866 р.

Як і будь-яка інша наука, екологія має науковий та прикладний аспекти. Науковий аспект — це прагнення до пізнання заради самого пізнання, і в цьому плані на перше місце випливає пошук закономірностей розвитку природи та їх пояснення. Прикладний аспект — це застосування зібраних знань для вирішення проблем, пов'язаних з навколишнім середовищем. Всезростаюче значення сучасної екології полягає в тому, що жодне з великих практичних питань сьогодення не може вирішуватись без урахування зв'язків між живими і неживими компонентами природи.

Проблеми раціонального використання, охорони і відтворення природних ресурсів на даний час набули особливої актуальності і стали предметом поглиблених досліджень. Надмірне техногенне навантаження на навколишнє середовище загрожує небезпечними екологічними ситуаціями. Внаслідок екологічно необгрунтованої промислової діяльності і відсутності належних природоохоронних дій в Україні сформувалися великі промислові регіони, які нині належать до зон лиха. Це передусім Дніпровсько-Донецький промисловий регіон, Криворіжжя, Північний Крим, де впродовж десятиріч порушувався принцип раціонального природокористування та було перевищено антропогенним навантаженням природно-ресурсний потенціал. На значній частині регіонів України особливої гостроти набули проблеми забруднення атмосферного повітря і природних вод, а також порушення земель під час гірничих розробок, які призводять до деградації ландшафтів (Донбас, Криворіжжя, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ) і неправильного проведення гідротехнічної меліорації (осушення і зрошення). Навколо міст формуються ареали інтенсивного забруднення навколишнього середовища.

Високий рівень концентрації промислових об'єктів, нераціональна структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв, відсутність належних природоохоронних систем зумовили тут високий рівень забруднення довкілля, дефіцит водних ресурсів та нестачу в безвітряні години кисню в приземних шарах атмосфери.

Види забруднення: інгрідієнтне, параметричне(повяз зі зміною якісних параметрів – рів шуму, радіації, освітленості), біоценотичне, стадіально-деструкційне(викликає зміну ландшафтів та еколог системи в проц природокористування)

63. Основні цілі стратегії сталого розвитку

Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій — усе це атрибутика системного екологічного управління і, зокрема, результати стратегічного екологічного планування як однієї з головних функцій системного екологічного управління. В Україні національну екологічну політику визначено в «Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР. Основні розділи цього документа такі: пріоритети охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів; стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природоресурсного потенціалу в галузевому представленні; заходи щодо збалансованого використання і відновлення природних ресурсів; етапи реалізації основних напрямів державної екологічної політики; механізм реалізації основних напрямів державної екологічної політики України (організаційний, правовий, економічний, регіональний); екологічна експертиза; міжнародне співробітництво тощо.

Екон передумови сталого розвитку: наявність осн капіталу, к-ть зайнятих у вир-ві та хар-р їх продуктивності, інституціональні можливості.

Сталий розвиток – це тривалий, безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають сьогодні без шкоди забезпеченню потреб майб поколінь..

Для досягнення цілей у плані рекомендувалось: розпочати оцінювання (експертизу) впливу проектної діяльності на довкілля на якомога ранішій стадії планування проекту; уникати діяльності, пов'язаної з надмірною експлуатацією природних ресурсів та порушенням екологічної рівноваги; здійснити необхідні науково-дослідні роботи та виконати розробки щодо стандартизації в галузі екології; впроваджувати, де можливо, принцип «забруднювач платить»; запобігати на урядовому рівні діяльності, яка має шкідливий транскордонний екологічний вплив; враховувати екологічні інтереси країн, що розвиваються, беручи до уваги, зокрема, екологічні чинники в міжнародній торгівлі та міжнародному співробітництві; вживати заходів щодо роз'яснення екологічної політики, залучати до такої діяльності відповідні міжнародні організації і сприяти їм у такій діяльності; широко залучати громадськість до діяльності, спрямованої на охорону й збереження довкілля, переважно через екологічне виховання, освіту і пропаганду; правильно розподілити владні повноваження (місцеві, регіональні, федеральні, національні та на міжнародному рівні) і відповідальність у боротьбі з окремими категоріями забруднень з урахуванням особливостей територій, які треба захищати; гармонізувати в межах ЄС національні екологічні стратегії, програми, концепції, плани дій тощо; при цьому слід орієнтуватися на спільні довгострокові цілі, ніяким чином не обмежуючи суверенні права та інтереси окремих націй і не зашкоджуючи інтересам Спільного ринку.

На основі наведених цілей і рекомендацій було розроблено концептуальні підвалини для практичної діяльності протягом подальших 20-ти років. Розпочався і широкомасштабний процес створення екологічних громадських і неурядових організацій, міністерств екології.

Почали впроваджуватися і застосовуватися переважно регулювальні інструменти екологічної політики, за допомогою яких забезпечувались три основні напрями діяльності: створення наукового обґрунтування екологічних програм і заходів шляхом накопичення, аналізу й систематизації даних спостережень за екологічним станом довкілля; шляхом наукового дослідження впливу діяльності на стан довкілля; шляхом розробки методів економічної оцінки вартості природних ресурсів та економічних збитків унаслідок їх пошкодження і втрат; формулювання політики та стратегій у комплексі з розробкою конкретних заходів; зокрема, розробка й впровадження екологічних стандартів і практичне застосування принципу «забруднювач платить» через штрафи за забруднення довкілля; формування та здійснення екологічної політики на державному рівні і становлення відповідних державних інституцій.

64 . Техногенний і сталий типи економічного розвитку

Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва. Обов'язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо.

Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.

Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо.

Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР). Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять "НТП" і "НТР".

Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.

Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшого розгортання. Це в свою чергу сприятиме вдосконаленню управління науково-технічним прогресом з метою успішного вирішення основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед суспільством.

Сучасний етап НТР все більше пов'язується з такими її пріоритетними напрямками, як: автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток мікроелектроніки, біотехнології, інформатики.

Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп'ютерна техніка. Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика. "Інформатика" — французький за походженням термін, що поєднав у собі два слова: "інформація" і "автоматика". Тому сучасний етап науково-технічної революції можна назвати комп'ютерно-інформаційним.

65. Основні принципи охорони навколишнього природного середовища

Охорону навколишнього середовища розглядають зазвичай як комплекс міжнародних, державних, регіональних, локальних, адміністративно-господарських, технологічних і громадських заходів, спрямованих на збереження та забезпечення раціонального природокористування, відновлення, охорону та примноження природних ресурсів для блага людського суспільства і підтримання біологічної та екологічної рівноваги біосфери.

Основні принципи охорони навколишнього природного середовища (НПС):

1) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість дотримання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності;

2) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

3) запобіжний характер заходів з охорони НПС;

4) обов’язковість екологічної експертизи;

5) безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

6) стягнення сплати за забруднення НПС та компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства„Про охорону НПС”;

7) вирішення питань охорони НПС та використання природних ресурсів з урахуванням міри антропогенної змінності території;

8) екологізація матеріального виробництва;

9) збереження просторової та видової різноманітності природних об’єктів та комплексів;

10) науково обґрунтоване (НО) узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства;

11) гласність і демократизм у прийнятті рішень, прийняття яких впливає на НПС, формування у населення екологічного світогляду;

12) НО нормування впливу господарської та іншої діяльності на НПС;

13) поєднання заходів щодо стимулювання охорони і відповідальності за псування НПС;

14) вирішення проблем охорони НПС на засадах широкого міжнародного співробітництва.

66. Основні складові стратегії сталого розвитку

Сталий розвиток - це розвиток, який задовольняє потреби сьогодення і не ставить під загрозу задоволення потреб майбутніх поколін.

Сталий розвиток – це гармонійний, збалансований, безконфліктний прогрес всієї земної цивілізації груп країн, а також окремо взятих країн за науково-обгрунотованими планами, коли в процесі неухильного, інноваційного, інтенсивного економічного розвитку країн одночасно позитивно вирішується комплекс питань щодо збереження довкілля, ліквідації експлуатації, бідності та дискримінації як кожного окремо взятої людини, так и цілих народів чи груп населення, у т.ч. за етнічними, расовими чи статевими ознаками. В його основі лежить рівність у відносинах: людина-господарство-природа. Цілями сталого розвитку для України мають стати:

1)Соціальна справедливість

2) Економ. прогрес

3) Відтворення природи

4)Раціональне ресурсокористування

5)Демографічна стабільність

6) Добробут (запровадження єдиних соц. стандартів)

7)Освіта

8) Міжнародне співробітництво.

Перехід до сталого розвитку повинен поєднувати ринкову систему і державне регулювання. Сталий розвиток базується на таких принципах: Гармонізація співіснування людини і природи. Реалізація права на справедливе задоволення потреб теперішніх і майбутніх поколінь, захист навколишнього середовища відповідальність держави за погіршення стану навк.середов. , нарощування національного потенціалу, екологізація господарської діяльності, доступ населення до екологічної інформації відповідно до законодавства, створення міжнародної економічної відкритої системи, проведення оцінки еколог. наслідків усіх видів діяльності, зменшення різниці рівнів життя різних верств населення, подолання бідності, залучення всіх верств населення до досягнення цілей сталого розвитку. Загальна мета Стратегії сталого розвитку-досгнення на визначеному періоді стандартів якості та безпеки життя через гармонізацію нац. європейських, глобальних інтересів та тенденцій сталого розвитку.

Містить 2 ключові концепції:

Концепція потреб, зокрема невідємних потреб найбіднішої частини світу, яким треба надати приоритетного напрямку.

Ідея накладених держ обмежень на технолог та соц організації, від яких залежить зберіг потенціалу довкілля для мин та майб поколінь.

67. Системи органів державного управління в галузі довкілля та їх функції

Управління в екологічній сфері — це врегульована правовими нормами організаційно-виконавча діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування та об'єднань громадян, спрямована на використання природних ресурсів, охорону екологічного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Метою управління в екологічній сфері є дотримання вимог екологічного законодавства, забезпечення екологічних прав людини та запобігання екологічним правопорушенням.

Правовою основою управління в екологічній сфері є законодавство і норми інших галузей права, які створюють нормативно-правову базу для діяльності державних та інших органів, пов'язану з виконанням ними управлінських повноважень.

Функції управління в екологічній сфері за основними напрямами діяльності умовно поділяють на дві групи: загальні та спеціальні.

До загальних функцій управління належать планування і прогнозування, координація, організаційна діяльність, облік, екологічний контроль і нагляд.

Спеціальних функцій управління в екологічній сфері значно більше. До них можна віднести стандартизацію та нормування, видачу ліцензій і лімітів на природокористування, екологічний моніторинг, екологічну інформацію, екологічну експертизу, ведення державних природоресурсових кадастрів, ведення Червоної книги України, розподіл і перерозподіл природних ресурсів тощо. Таким чином, екологічні функції управління характеризують основні напрями організації та діяльності органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування і громадських формувань у сфері використання природних ресурсів, охорони екологічного середовища та забезпечення екологічної безпеки людини і довкілля. Вони здійснюються в певних організаційно-правових формах і різними методами.

1) Функції планування і прогнозування в екологічній сфері характеризують діяльність спеціально уповноважених на те органів з розробки й визначення показників і їх можливих змін у процесі використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища.

Екологічне планування і прогнозування на певні періоди здійснюється в різних організаційно-правових формах. Основними з них є проектні територіально-планувальні документи, цільові комплексні та екологічні програми. Планові показники та прогнози в екологічній сфері містяться насамперед у територіальних комплексних схемах охорони навколишнього середовища, генеральних планах населених пунктів, проектах планування і забудови територій, схемах розміщення та розвитку виробничих сил і окремих галузей народного господарства. Спеціальні документи містять планові показники і загальнодержавні екологічні програми, які розробляються згідно з Положенням про порядок розроблення екологічних програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1998 р.

Порівняно новою функцією управління в екологічній сфері є проведення екологічного моніторингу.

2) Державний екологічний моніторинг — це система спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень для запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від призначення моніторинг навколишнього середовища поділяють на загальний (стандартний), оперативний (призовий) та фоновий (науковий).

Система державного екологічного моніторингу створюється і здійснюється на трьох рівнях:

національному — на всій території України;

регіональному — у межах адміністративно-територіальних одиниць на територіях економічних і природних регіонів;

локальному — на території окремих об'єктів (підприємств, міст, ділянках ландшафтів).

Повноваження щодо здійснення державного моніторингу покладено на Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство охорони здоров'я. Державний комітет по земельних ресурсах, інші органи державного управління та їхні органи на місцях.

Система державного екологічного моніторингу створюється з дотриманням міжнародних вимог і сумісна з аналогічними міжнародними системами.

68. Основні механізми зовнішньоекономічних зв’язків країни

Зовнішньоекономічна політика — складова частина внутрішньої економічної політики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань зовнішньоекономічної політики в кожній країні має свої специфічні особливості.

Основні складові зовнішньоекономічної політики України:

—зовнішньоторгова політика;

—інвестиційна політика:

—політика науково-технічного співробітництва;

—валютно-фінансова політика;

—політика міграції робочої сили та ін.

Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з урахуванням етапу розвитку країни і сучасних тенденцій розвитку світового господарства.

Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням наступної мети:

— забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку країни;

— стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці;

— створення сприятливих умов для входження економіки України в систему міжнародного розподілу праці.

Державне регулювання повинно забезпечити:

— захист економічних інтересів України і законних інтересів суб'єктів ЗЕД;

— створення рівних можливостей для суб'єктів ЗЕД з метою розвитку всіх видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності;

— розвиток конкуренції і ліквідацію монополії.

Розрізняють два типи зовнішньоторгової політики держави:

1. Фритредерство чи вільна торгівля.

2. Протекціонізм.

Політика вільної торгівлі являє собою мінімальне втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, необмежений доступ на вітчизняні ринки іноземних товарів.

Політика протекціонізму передбачає втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, введення різних обмежень по відношенню до зарубіжних товарів з метою підтримки національного виробника.

Незважаючи на переваги політики вільної торгівлі, всі держави в тій чи іншій мірі використовують протекціонізм. В реальній дійсності в чистому вигляді ні один з цих підходів не використовується, а в тій чи іншій комбінації.

69 . Основні показники активності країни у міжнародних економічних відносинах

В умовах ринкових відносин (переходу до них) характер впливу держави на економіку країни, в т.ч. ЗЕД, докорінно змінюється. Цей вплив набуває форми державного регулювання, що означає створення відповідних умов, сприятливих ефективному розвитку економіки країни в цілому і її складових частин.

Таким чином, державне регулювання ЗЕД підприємства в умовах переходу до ринкової економіки повинно полягати в створенні умов і сприянні розвитку його зв'язків із зарубіжними партнерами.

Державне регулювання являє собою систему заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, покликаних удосконалювати ЗЕД в інтересах національної економіки.

Організація ЗЕД — дуже складна і клопітка робота. Вона вимагає уважного опрацювання таких питань як кон’юнктура ринку, потенціальні покупці і продавці, встановлення ділових контактів з ними, проведених переговорів, підписання угод і т.д.

Тому, для ефективного керівництва ЗЕД на рівні підприємства, необхідна адекватна до умов його роботи структура управління.

Слово "структура" означає каркас, основу. Будь-яке підприємство має відповідний каркас, що пов'язує всі його підрозділи, служби, органи.

Розрізняють:

- організаційно-виробничу структуру;

- структуру управління;

- організаційну структуру підприємства.

На будь-якому підприємстві є системи, які управляють і якими управляють. До першої відносяться органи, служби, апарат управління. До іншої — виробничі підрозділи (цехи, участки, відділи).

70. Міжнародні економічні та фінансові організації: необхідність і переваги співробітництва України з ними

До основних міжнародних економічних організацій слід віднести:

1) Міжнародна організація праці (МОП). Утворена в 1919 р. Угода з ООН затверджена 14 грудня 1946 р. За час існування МОП було прийнято більше 300 конвенцій, що регулюють соціальні проблеми праці. Місцезнаходження — Женева;

2) Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Утворена в 1945 р. Свою діяльність розпочала 4 листопада 1946 р. Місцезнаходження — Париж;

3) Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Статут прийнятий в 1956 р., фактично утворено в 1957 р. Угоду з ООН затверджено 14 листопада 1957 р. МАГАТЕ здійснює гарантії з робіт з атомними установками, паливом тощо. Місцезнаходження — Відень;

4) Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Заснована в 1945 р. Займається проблемами розвитку сільськогосподарського виробництва у світі. Місцезнаходження — Рим;

5) Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) утворена 7 квітня 1948 р. 26 членів ООН ратифікували її статут. Мета — досягнення найбільш високого рівня здоров'я населення землі. Місцезнаходження — Женева;

6) Світовий банк — група з трьох установ: Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), утворений в 1945 р., Міжнародна фінансова корпорація, утворена в 1956 р., і Міжнародна асоціація розвитку, утворена в 1960 р. Мета цієї групи — сприяння підвищенню рівня життя в країнах, що розвиваються. Рішення про утворення МБРР було прийнято на конференції ООН у Бреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшир) в 1944 р. Його учасниками є 151 держава. Місцезнаходження Світового банку — Вашингтон;

8) Міжнародний валютний фонд (МВФ) утворено в 1945 р. як міжурядову організацію. Мета — сприяння міжнародному співробітництву з міжнародних валютних питань, стабільності валют, утворення багатосторонньої системи платежів, надання ресурсів Фонду для виправлення порушень у рівновазі платіжних балансів та ін. Місцезнаходження МВФ — Вашингтон;

9) Всесвітня торгова організація (ВТО). Утворена в 1995 р. замість Всесвітньої угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ). ГАТТ фактично міжнародною організацією не була. Нерегулярні сесії Сторін, що домовляються (їх було 97), переросли в регулярні й де-факто перетворилися в організацію. Угода з тарифів і торгівлі діяла у зв'язку з тим, що Гаванська Конвенція ВТО не набрала чинності. Саму ж Угоду з ВТО було оформлено в місті Марракеш. Місцезнаходження ВТО — Женева.

Усі вони - спеціалізовані установи ООН. За більш як півстоліття існування ООН заслуговувала на різні, нерідко суперечні оцінки. Це не дивно. В її історії, що відбиває історію міжнародних відносин, насамперед історію взаємовідносин великих держав, були періоди конфронтацій і періоди їхнього подолання, що відбивалось і на діяльності ООН. Перший період характеризується підвищенням протистояння СРСР, його союзників, з одного боку, і капіталістичних держав на чолі із США — з іншого. У цей період СРСР був у меншості, його противники мали більшість голосів в ООН і це дозволяло приймати рішення, що були вигідні для західних держав і невигідні для СРСР. Тоді заведено було говорити про "машину голосування" в ООН. Після прийняття в ООН великої кількості малих і слаборозвинених країн Азії, Африки і Латинської Америки західний блок позбувся більшості й нерідко змушений був підкорятися невигідним для нього рішенням.

71. Стратегія розвитку національної економіки в умовах глобалізації: концептуальні засади та основні напрямки

Досвід держав, які здійснювали глибокі перетворення, засвідчує, що реальний успіх трансформаційних процесів можливий лише тоді, коли реформи та їхні результати відповідають інтересам і сподіванням широких верств населення, а тому отримують достатню суспільну підтримку.

Отже, при визначенні нової стратегії потрібні максимальний політичний консенсус, суспільна консолідація і згода щодо основних цілей цієї стратегії та механізмів її реалізації, базових засад.

Глобалізація економіки — процес міжнародної інтеграції в сфері фінансів, торгівлі, виробництва, інформатизації та телекомунікації; новий етап у процесі об'єднання та взаємопроникнення національних господарсько-економічних комплексів

Цілі та завдання нового етапу розвитку України на порядок складніші й масштабніші від тих, які вирішувалися в попередні роки. Це має бути період глибоких якісних перетворень у всіх сферах суспільного життя - економічній, соціальній, політичній, духовній. Конкретизувати найважливіші економічні завдання цього етапу можна таким чином:

- Створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському - Союзі

- Забезпечення сталого економічного зростання

- Утвердження інноваційної моделі розвитку

- Соціальна переорієнтація економічної політики

Стратегічні економічні імперативи для України.

1. Глобалізувати економіку України через євроатлантичну систему інтеграції.

2. Інтегрувати економіку в європейські системи.

3. Стимулювати експорт ноу-хау.

4. Перейти до нової інтелектуальної економіки, яка має механізми мультиплікації ефекту вартості і власності.

5. Вибрати довгострокового локомотивного партнера

6. Україна об’єктивно не приречена на безпосередній хронічний кризовий процес розвитку. Але вірогідність прориву і хронічного відставання в розвитку є фактично однаковою. Тому в створенні передумов економічного прориву вирішальну роль відіграє і буде відігравати держава.

7. В перспективі фактор міжнародної глобальної економічної конкуренції в процесах розвитку стає вирішальним. Але конкуренція в процесах розвитку переходить від натурально-фізичних результатів до результатів інтелектуальних. Тому потрібно трансформувати Україну в суспільство знань і науки.

8. Головним геополітичним імперативом формування зовнішньополітичної стратегії України є прискорена інтеграція в європейські і євроатлантичні структури як повноправного партнера і як великої європейської держави, а не як бідного родича чи хронічно хворої країни Європи.

9. Оскільки формальне членство країни в ЄС є об’єктивно відкладеним, важливо забезпечити її європейську інтеграцію в Європу до надбання формального членства і навіть без формального членства.

10. В геополітичному плані Україна повинна реалізувати себе в ролі регіонального лідера і рівноправного партнера ЄС, Росії, США і НАТО, СОТ і ОЕСР, ОБСЄ. А для цього потрібна довіра і ліквідація тотальної державної корупції в урядових структурах, судах.

11. Головним геоекономічним імперативом зовнішньоекономічної стратегії України є відкритість її економіки для залучення інвестицій в модернізацію виробництва. За абсолютними і відносними показниками залучення іноземних інвестицій Україна повинна посісти лідируючі позиції.

12. В Національній стратегії розвитку України до 2030 року головним напрямком українського прориву повинна стати нова експортна орієнтація економіки – конкурентна експансія на світових ринках технологій та інтелектуальних продуктів на основі внутрішньої зовнішньоекономічної мобілізації та інтеграції виробників і споживачів.

13. Україна повинна створити власні могутні виробничо-експортні та фінансово виробничі об’єднання. Після вступу до СОТ зовнішня торгівля повинна стати двигуном нарощування ВВП.

14. Необхідно нарощувати роль державного менеджменту в організації зовнішньоекономічної експансії України, особливо як виробника інтелектуальної продукції і транзитної держави.

72. Внутрішньо та зовнішньо орієнтовані стратегії розвитку держави: основні складові їх формування, недоліки та переваги

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА СТРАТЕГІЯ

Ключове завдання зовнішньоекономічної стратегії - забезпечення відповідно до світових стандартів та критеріїв оптимальних параметрів відкритості української економіки, дотримання яких сприятиме економічній безпеці держави, забезпечуватиме тісніше поєднання внутрішньої та зовнішньої економічної політики. Ця робота не повинна перешкоджати інтегруванню України у світовий економічний простір, поглибленню її співпраці з іншими державами. - Практичні кроки в європейській інтеграції

- Оптимізація економічних відносин з Російською Федерацією Ці стратегічні стосунки мають базуватися на принципах добросусідства, партнерства, рівності та взаємної вигоди.

- Співробітництво з іншими країнами світу Визначальним напрямом співпраці з ними є формування зони вільної торгівлі, що сприяло б інтенсифікації господарських взаємовідносин, активному обміну капіталом, товарами, послугами, робочою силою.

- Євроатлантична інтеграція Активізація євроатлантичного інтеграційного вектора зовнішньої політики України, його чітке спрямування на повномасштабну євроатлантичну інтеграцію, на реформування військового потенціалу країни відповідно до європейських стандартів має стати одним з найважливіших пріоритетів зовнішньої політики нашої держави.

- Нові підходи у відносинах з міжнародними фінансовими інституціями Процеси інтернаціоналізації та глобалізації господарського життя, відкритий характер економіки України зумовлюють необхідність продовження і поглиблення співпраці з міжнародними фінансовими інституціями на усталених принципах міжнародного права, поваги взаємних інтересів і позицій.

СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ВНУТРІШНЬОГО РИНКУ Україна має можливості забезпечити зростання виробництва наукомісткої, високотехнологічної продукції за рахунок широкого впровадження інновацій, екологічно чистих та ресурсозберігаючих технологій, спираючись значною мірою на власний науково-технічний та кадровий потенціал, на можливості вітчизняної промисловості, поглиблення її кооперації з промисловістю інших країн, на розвиток спільних з іноземними інвесторами підприємств. Умови для розвитку внутрішнього ринку:

- Механізми захисту внутрішнього ринку У контексті нової стратегії є нагальною потреба в ширшому впровадженні загальноприйнятих міжнародних механізмів захисту внутрішнього ринку та регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Це насамперед забезпечення зовнішньоторговельного режиму, спрямованого на створення рівноправних умов господарювання для вітчизняних та іноземних товаровиробників і ефективний їх захист від недобросовісної конкуренції.

- Модернізація промисловості Модернізація промисловості має поєднувати в собі інструменти ефективного державного регулювання з ринковими механізмами саморегуляції, орієнтуватися на досягнення високого рівня зайнятості, максимальну реалізацію власних інвестиційних можливостей, а також на якомога ширше залучення іноземного капіталу та високих технологій.

- Формування внутрішнього ринку високих технологій В Україні є достатні можливості розвитку внутрішнього ринку високих технологій, потреби якого можуть задовольнятися за рахунок вітчизняного виробництва. Водночас зберігається і може нарощуватися експортний потенціал високотехнологічної та наукоємної продукції.

- Розвиток телекомунікацій та інформаційної інфраструктури

- Технічне переоснащення Збройних Сил на базі вітчизняної промисловості

- Поглиблення реформ в аграрному секторі економіки

- Енергетична стратегія Україна стоїть перед необхідністю вироблення нової енергетичної стратегії, інструментами реалізації якої мають стати Комплексна державна програма енергозбереження, Програма державної підтримки розвитку нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії і малої гідро- та теплоенергетики. Україна має необхідні технічні та технологічні можливості для успішного розв'язання цього завдання.

- Використання геостратегічного потенціалу Провідну роль у транспортній політиці мають відігравати прискорений розвиток транспортної інфраструктури, створення відповідно до міжнародних стандартів національної мережі міжнародних транспортних коридорів.

- Модернізація туристичної та рекреаційної сфери

73. Національна, економічна і зовнішньоекономічна безпека країни та напрями її забезпечення

Безпека, її гарантування для будь-якої держави — складний і багатогранний процес. Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян. Формування та реалізація в Україні державної політики національної безпеки сьогодні є чи не найголовнішою проблемою ефективного управління суспільством, що трансформується.

Пошук надійних теоретичних засад організації системи стратегічного планування у сфері національної безпеки, з огляду на ієрархічну сутність самого поняття «стратегія», вимагає розглядати цю галузь управління з точки зору застосування найзагальніших політико-правових методів та інструментів діяльності держави, побудованих на базових принципах комплексності та системності і спрямованих на досягнення найвищого рівня національної безпеки. Іншими словами, відповідне українському законодавству поняття «національна безпека», обумовлює таку державну політику у цій сфері, яка має враховувати поточний стан і перспективи розвитку всіх внутрішніх та зовнішніх чинників і компонентів. Тому під найвищим рівнем національної безпеки слід розуміти не його абсолютний рівень, а поточний, тобто такий, що відповідає максимально ефективному використанню усіх поточних можливостей і ресурсів держави.

Оцінка ситуації й формування задуму – ще два важливих етапи стратегічного планування. Формування задуму (кінцевої мети) передує формулюванню цілей. Задум виникає у результаті виявлення загроз, що народжуються чи народилися. Виявлення загроз грунтується на вивченні та аналізі інформації. Стратегічному рівню планування відповідає виключно комплексний характер задуму, тому аналітична інформація, що розглядається на стратегічному рівні, має бути комплексною і містити дані про всі сторони внутрішньої та зовнішньої політики на основі використання різних, бажано альтернативних джерел інформації.

Найгостріші проблеми сьогодення у сфері забезпечення економічної безпеки такі: суттєве посилення фінансової безпеки і максимальне поліпшення інвестиційного клімату; досягнення реального економічного зростання та утворення ефективної системи соціального захисту населення; посилення трудоресурсної безпеки; підвищення рівня продовольчої безпеки держави; створення надійних гарантій техногенної, екологічної та технологічної безпеки, розвитку науково-технічного потенціалу; посилення енергетичної безпеки; забезпечення інформаційної безпеки держави; поглиблення інтеграційних взаємовідносин; підвищення рівня конкурентоспроможності держави з урахуванням національних інтересів за всіма складовими зовнішньоекономічної політики. Головна загроза економічній безпеці полягає у відсутності цілеспрямованої політики державного регулювання економічними процесами в контексті реалізації проголошених стратегій соціально-економічного розвитку країни. Визначальним у проведенні економічних реформ повинно стати поєднання прагматичної політики захисту національних інтересів з конструктивним курсом на зростання добробуту широких верств населення країни. У стратегічному плані економічну безпеку гарантує лише конкурентоспроможна економіка. Основне завдання держави в контексті забезпечення економічної безпеки - створення такого економічного, політичного та правового середовища й інституційної інфраструктури, які б стимулювали найбільш життєздатні підприємства, інвестиційні процеси, виробництво перспективних конкурентоспроможних товарів. Цей процес має супроводжуватися реалізацією низки заходів, серед яких найактуальнішими є:

- діагностика галузевої конкурентоспроможності, створення умов для входження до світової господарської системи;

- вибір пріоритетних сфер, галузей, комплексів, які в змозі забезпечити вихід на світові ринки;

- розробка програм та механізмів їх реалізації відповідно до обраних пріоритетів;

- забезпечення активної участі в реалізації програм держави та інших суб'єктів господарської діяльності

Зовнішньоекономічна безпека як складова системи економічної безпеки поряд із фінансовою, сировинно-ресурсною, енергетичною, військово-економічною, технологічною, продовольчою та соціальною безпекою є багаторівневою системою горизонтальних (соціальна, правова, фінансова, екологічна і кадрова) та вертикальних (експортна, імпортна, кредитно-інвестиційна) складових, які постійно перебувають під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників та загроз, виникнення яких значною мірою залежить від дій органів державного управління і особливостей глобалізаційних процесів у сучасній системі міжнародних економічних відносин Неодмінною умовою забезпечення зовнішньоекономічної безпеки України є моніторинг її стану. Для характеристики рівня зовнішньоекономічної безпеки розроблено модель оцінювання зовнішньоекономічної безпеки, яка дає змогу визначити пріоритетність зовнішньоекономічної діяльності за різними групами країн чи інших суб’єктів міжнародних економічних відносин. Зовнішньоекономічну діяльність України з ЄС на сучасному етапі характеризують високі темпи зростання. Відзначено наявність певних змін у геоекономічній структурі зовнішньої торгівлі України, зокрема зростання зовнішньоторговельного обороту з країнами ЄС. Ризики у зовнішньоторговельній структурі України спричинено зволіканням структурних зрушень у народному господарстві, які мають відбуватися природно, згідно з ринковими законами. Зовнішньоторговельна структура України на сучасному етапі дедалі більше орієнтується на ЄС. Інтеграція України до ЄС має важливі економічні переваги для України, а саме: макроекономічна стабільність, збільшення продуктивності економіки, збільшення обсягів торгівлі між Україною та ЄС, забезпечення вільного руху факторів виробництва в межах ЄС, гарантований захист прав працівників та споживачів.

74. Об'єктивна необхідність та мета державного регулювання в сучасній ринковій економіці

Держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона законодавчо встановлювала “загальні правила гри”, тобто систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб’єктів ринку в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, біржі, акціонерні товариства.

Найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн приходять до принципового висновку про те , що ринковий механізм має бути доповненим механізмом прямого державного регулювання економіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем : ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній ролі ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку.

Необхідно зазначити, що система заходів державного регулювання, запропонована Дж. М. Кейнсом, мала виражений антикризовий характер, мета цих заходів полягала в тому, щоб допомогти капіталістичній ринковій економіці вийти із затяжної кризи, забезпечити відновлення виробництва і максимальну зайнятість працездатного населення. Неокейнсіанці 50х – 60х років обгрунтували висновок про те, що державне регулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в кінцевому підсумку, забезпечення на цій основі високого рівня та якості життя переважної частини населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру. Саме такі цілі домінують у системі сучасного державного регулювання ринкової економіки.

ДРЕ –це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально - економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.

Дре є складовою частиною процесу відтворення. Його необхідність пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічний функцій держави. ДРЕ є чистим суспільним товаром, споживачами якого є всі члени суспільства, суб’єкти господарювання, громадські організації і т.п.

75. Методи та інструменти державного регулювання економіки

Теорія ДРЕ проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб’єктів економічних відносин. Системний підхід передбачає інтеграцію у цілісну систему,по-1, елементів, що формують стратегію соц-ек розв-ку, по-2, елементів, що утворюють підсис-му регуляторів.

Cтратегія соц-ек розв-ку формуеться через макроек прогноз-ня, макроек план-ня, і держ програмно-цільове план-ня. Стратег.орієнтири й конкретні умови соц-ек розв-ку, пов’язані зі змінами конюктури на ринку, обумовлюють використання багатьох методів ДРЕ.

Методи ДРЕ – це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерц сектор ек-ки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків держ ек політики. Методи ДРЕ класифікуються за 2 ознаками: за формами впливу(прямі та непрямі) та засобами впливу(правові, адміністративні, економічні, імперативні, індикативні, неформальні, специфічні методи)

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів ринку. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно – правового характеру та економічних інструментів прямого впливу( це норм-прав акти, макроек плани, держ замовлення, нормативи, лізенції, квоти, держ бюдж витрати, субсидії, субвенції, дотації та ін. )

Методи непрямого регулюванняня – це методи, які регламентують поведінку суб’єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує діяти в потрібному державі напрямку( до цих методів належать інструменти фіскал, бюдж, грош-кр, інновац, інвест, амортиз та інш напрямків економічної політики, а також методи морального переконування).

Правове регулювання – це діяльність д. щодо встановлення обов’язкових для викон-ня юрид.норм поведінки суб”єктів права. Стрижнем прав рег-ня є розробка та юрид закріп-ня норм поведінки суб”єктів ек відносин. В кожній нормі виокремлюють 3 основні елементи: диспозицію, санкцію, гіпотезу.

Застос-ня економічних методів ДРЕ дає змогу створ-ти ек умови, які спонукають суб”єктів ринку діяти в необх-му для сусп-ва напрямі. Ек рег-ня здійсн-ся інструментами фіскал (держ закупівлі, які хар-ть бюдж видатки, і податки, які визн-ть бюдж доходи); бюдж (д.здійс-є пряме фінан-ня установ сектору держ упр-ня, фінан-ня інвест програм, обслуговування держ боргу); податк (застос для поповнення держ фін ресурсів, а також для стимулювання ек зростання, НТП, здійсн-ня струк перетворень, підвищ конкурентоспромож вітчиз виробників); грош-кред (здійс-ся з метою впливу на грош пропозицію); амортиз політики (механізм прискореної амортиз-ї).

Адміністративні методи ДРЕ- це інструменти прямого впливу держави на діял-ть суб”єктів ринку. Основні інструментами адм регул-ня є ліценції (спец дозволи, які видаються суб”єктам підпр діял-ті на здійснення окремих її видів); квоти(визнач частку суб”єктів ринку у вир-ві, споживанні, експорті, імпорті і т.п тов і посл); санкції( заходи д., спрямов на покарання суб”єктів ринку, які не виконують установлених правил діял-ті); норма(1. Наук обгрунтована міра суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці прод-ї заданої якості, 2.правила поведінки людей і здійсн-ня певн видів ек діял-ті); стандарти( єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю прод-ї); держ замовлення( для підп-в, які повністю або частково перебувають у держ власності, а також для підп-в монополістів, держ замовлення на поставку прод-ї( виконання робіт, надання послуг) є обов”язковими; ціни (встан-ня фіксов цін на найважл тов і посл, застосув-ня гранич цін і т.д.)

76. Напрямки вдосконалення системи державних органів управління. Адміністративна реформа

Проголошення незалежності України поклало початок перехідному періоду нашої історії. Копіювання загальноприйнятих методів управління не принесло бажаних результатів. Суспільний розвиток, прискорення НТП висунули перед управлінням об’єктивну необхідність виконання нових функцій. Позитивні зміни в Україні можуть наступити у випадку нового підходу до управління регіонами.

Європейський вибір передбачає забезпечення виконання зобов’язань України за Угодою про співробітництво між Україною та ЄС, вдосконалення виробництва товарів, подальшу синхронізацію ринків, розширення інформаційних мереж. Зміна способів виробництва визначає необхідність зміни всього укладу суспільного життя, трансформує систему управління, руйнує застарілі інфраструктури, організації, на їхньому місці створює нові органи управління. Продовжується інтенсивний процес становлення системи місцевого самоврядування, яка якісно відрізняється від державного управління більшою свободою, підвищенням ролі територіальних громад в управлінні економікою, соціальними процесами у державі в цілому та її складових. Процес децентралізації влади супроводжується процесом розподілу фінансових ресурсів між державним і місцевим бюджетами. Регіональна політика покликана передбачити створення ефективної системи управління виробництвом, здійснення фінансового забезпечення регіонів на основі оптимального поєднання державних і місцевих економічних інтересів. З іншого боку, така політика дасть можливість надати динамізм соціально-економічному розвитку регіонів, повніше використати переваги територіального поділу праці. Таке рішення питання підвищує відповідальність органів місцевого самоврядування за розв’язання перспективних проблем регіонів. Чинна система місцевого самоврядування характеризується комплексом проблем, розв’язання яких визначає необхідність перебудови управління, проведення адміністративної, бюджетної, податкової, амортизаційної політики, удосконалення методів відтворення виробничого апарату. Розмежування повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування стає передумовою рішення накопичених соціальних проблем, посилення управління економічним розвитком країни в цілому, та сільськогосподарським виробництвом зокрема.

Наскільки ефективно уряд виявиться спроможним реалізувати об'єктивно обумовлені завдання держави-реформатора в майбутньому, залежить від того, наскільки ефективно проводиться урядом адміністративна реформа сьогодні. Оскільки ініціатором і провідником реформ в Україні є держава, то й система державного управління повинна:

- сприяти реалізації політики реформ;

- відповідати на зміни, що відбуваються в суспільстві без втручання держави, реагувати і впливати на ці зміни;

- організовувати свою діяльність і процедури адекватно до економічної моделі, що існує в суспільстві.

Адміністративна реформа повинна закласти методологічні й теоретичні підвалини постійного самовдосконалення й перебудови апарату в бік вищої ефективності відповідно до вдосконалення складових суспільної системи.

З моменту ухвалення Концепції адміністративної реформи в Україні накопичено певний досвід проведення практичних заходів, які, в основному, стосувалися реорганізації системи центральних органів виконавчої влади. За цей час також виявлено низку тенденцій в позиціях різних суб'єктів реформи, які впливатимуть на її зміст та результати. Загалом необхідно відзначити необхідність посилення фінансово-економічного обґрунтування, моніторингу та оцінки заходів адміністративної реформи. Реформаторські дії можуть і повинні бути відображені в грошовому чи іншому кількісному аспекті.

Таким чином, в контексті адміністративної реформи в Україні слід говорити про пошук механізмів розробки та реалізації державної політики, які за мінімальних витрат забезпечували б максимальну ефективність координації інтересів акторів вітчизняної економіки. Основними засобами такого регулювання конфлікту політичних інтересів та економічних можливостей є забезпечення прозорості процесу прийняття рішень та посилення громадського контролю за цим процесом.

77. Державне замовлення та державні контракти як засоби задоволення державних потреб у продукції. Характеристика положень законів, які регулюють процес державних замовлень

Одним з ефективних регуляторів прямої дії на виробництво є державне замовлення (завдання на виготовлення, поставку промислової, спеціальної та сільськогосподарської продукції, продовольчих і непродовольчих товарів народного споживання, виконання робіт і надання послуг за номенклатурою і в обсягах, що забезпечують реалізацію державних і міждержавних цільових програм, виконання міжурядових угод і створення державних резервів).

В умовах кризового стану економіки України постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок формування та розширення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за

їх виконанням" від 29 лютого 1996 р. формування державних замовлень тісно пов'язується з потребами держави у продукції, які визначено у програмах соціально-економічного розвитку України.

Формування державних замовлень і координаційну роботу щодо їх розміщення покладено на Міністерство економіки України, яке узагальнює заявки, що надходять від потенційних державних замовників, за обсягами продукції та їх вартістю і подає їх до Міністерства фінансів України. Воно, у свою чергу, попередньо оцінює можливості Державного бюджету стосовно фінансування державних замовлень. Крім того. Міністерство економіки України зобов'язане розробити пропозиції щодо залучення позабюджетних джерел до фінансування державних замовлень на поставку продукції. Потенційними державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади, уряд Автономної Республіки Крим, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації і т.д.

Постановою Кабінету Міністрів України в разі потреби передбачається можливість делегування державними замовниками частини своїх функцій щодо розміщення державних замовлень і укладення державних контрактів іншим підприємствам, установам та організаціям.

Контроль за виконанням державних замовлень здійснюють державні замовники та Міністерство економіки України. Основним документом, що визначає права та обов'язки сторін щодо виконання державного замовлення, е державний договір — контракт.

Економічна роль держави у процесі формування, доведення та контролю за виконанням державного замовлення в різних галузях і сферах господарського комплексу України має певну специфіку. Насамперед це державні замовлення на продукцію харчової, промислової, запровадження найважливіших розробок і створення новітніх технологій та продукції відповідно до пріоритетів розвитку науки і техніки.

78. Дефіцит бюджету. Вимір дефіциту бюджету. Різновиди дефіциту. Керованість дефіциту. Роль дефіциту бюджету в економічних процесах, його вплив на стан економіки. Способи регулювання дефіциту

Бюджетний дефіцит перевищення видатків бюджету під його доходами. Це показник негативних явищ в економіці що зумовлюють інфляцію грошової одиниці. Причинами виникнення дефіциту є: спад виробництва, зниження ефективності функціонування окремих галузей, несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного переоснащення, великі, воєнні витрати, інші об'єктивні та суб'єктивні фактори, що впливають економічну і соціальну політику держави.

Дефіцит бюджету можна класифікувати за наступними критеріями:

1.за формою прояву: плановий(запланований і затверджений ЗУ «Про ДБУ»), фактичний (офіційно визначений), прихований.

2.за причинами виникнення: свідомий, вимушений, циклічний, структурний

3.за напрямками дефіцитного фінансування: активний, пасивний

4.за часом існування : стійкий, тимчасовий

Дефіцит бюджету характеризується такими показниками

1.по відношенню до ВВП: сума бюдж.дефіциту / обсяг ВВП * 100

2.по відношенню до НД: сума б.д / обсяг НД *100

3.по відношенню до доходної частини відповідного бюджету: сума б.д. / сума доходів *100

4по відношенню до видаткової частини бюджету: сума б.д / сума видатків *100

5. сума д.б = сума доходів бюджету – сума видатків бюджету

Бюджетний контроль є одним з видів фінансового контролю, що здійснюється в процесі складання, розгляду, затвердження і виконання бюджетів. Бюджетний контроль направлений на встановлення фактів порушення чинного законодавства при визначенні доходів і видатків бюджету. Його здійснюють на державному рівні законодавчі та виконавчі органи влади, а на рівні місцевих органів самоврядування - представницькі та адміністративні структури.

Держава використовує бюджет для здійснення територіального, внутрішньо- і міжгалузевого розподілу і перерозподілу ВВП з метою вдосконалення структури суспільного виробництва і забезпечення соціальних гарантій населенню.

Основні напрями державної політики визначаються Верховною Радою України в спеціальній постанові, яка має назву бюджетної резолюції.

Кошти державного бюджету України витрачаються лише на цілі та в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України.

У державному бюджеті України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до 2% від обсягу видатків державного бюджету України для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження державного бюджету України.

Понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до 2% загального обсягу видатків бюджету

Існує 2 основних методи покриття бюджетного дефіциту

- методи на інфляційній основі(передбачають залучення позик ЦБ або купівля ЦБ держ цінних паперів, а також додаткова емісія коштів)

- методи на не інфляційній основі(випуск держ цінних паперів, запозичення на зовн і внутр ринках, зважена податкова політика)

79. Державний борг (внутрішній та зовнішній). Його виникнення та погашення

Державний борг - це сума заборгованості держави перед внутрішніми і зовнішніми кредиторами. До появи державного боргу призводить існування державного кредиту. Сума держ. боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам. Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг. Поточний – це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році й належних до сплати в цей період процентів з усіх випущених на даний момент позик. Капітальний борг – це загальна сума заборгованості і процентів, що мають бути сплачені за позиками. Структурно державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішній борг - це сукупність зобов'язань держави перед резидентами, а зовнішній борг - сукупність зобов'язань "держави перед нерезидентами (незалежно від того, в чиїй національній валюті номіновано зобов'язання).

Внутрішній борг держави може виникати в результаті емісії цінних паперів:облігацій, казначейських зобов'язань тощо. Зовнішній державний борг має дві складові: 1.борг органів державної влади і управління, який виникає в результаті залучення державою іноземних кредитів та випуску державних цінних паперів, які розміщуються на міжнародних ринках капіталів. Ця частина державного зовнішнього боргу погашається та обслуговується за рахунок коштів державного бюджету та коштів НБУ в частині кредитів, отриманих з метою підтримки платіжного балансу; 2.борг підприємств, гарантований урядом. Погашення державного боргу здійснюється шляхом проведення платежів з виконання боргових зобов'язань перед кредитором щодо погашення основної суми боргу, сплати відсотків та супутніх витрат, передбачених умовами випуску державних цінних паперів, угодами про позику, державними гарантіями та іншими документами. Погашення боргу - виконання боргових зобов'язань перед кредиторами щодо сплати основної суми боргу, тобто суми позики, визначеної угодою про позики або номінальної вартості державних цінних паперів. Погашення державного боргу може здійснюватися в грошовій формі, а за згодою кредитора - шляхом поставки товарів (послуг), заліку зустрічної вимоги та іншими шляхами відповідно до чинного законодавства України. Основними джерелами погашення та обслуговування боргу можуть бути: кошти, отримані державою в процесі приватизації; державні запозичення; кошти бюджету; золотовалютні резерви. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить перш за все від валютних надходжень. Можливості у погашенні цього боргу визначаються в сальдо торгового балансу. Його позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу тим самим урегулювати платіжний баланс. Існують такі способи корегування позикової політики: конверсія (зміна дохідності позик), консолідація (передача зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну позики), уніфікація (об’єднання кількох позик в одну), обмін за регресивним співвідношенням, відстрочка погашення (перенесення строків виплати заборгованості), анулювання (повна відмова держави від своєї заборгованості).

80. Податки як інструмент ДРЕ

Головним інструментом мобілізації фінансових засобів для покриття державних витрат є податки. Податки – це обов’язкові платежі, які надходять у держ бюджету визначених законодавством розмірах та у встановлені строки. Вони широко використовуються для впливу на діяльність суб'єктів господарства. Державне регулювання за допомогою податків залежить у вирішальному ступені від вибору податкової системи, висоти податкових ставок, а також від видів і розмірів податкових пільг. Податки в ДРЕ грають дві ролі: а) це головне джерело фінансування державних витрат б) це інструмент регулювання.

Фіскальна політика – діяльність держави щодо формування та регулюв держ бюджету, а також мобілізація коштів у державну казну з ін джерел.

Види бюджетних доходів: 1)Звичайні: податки, збори, доходи від державної власності та держ торгівлі, внески у держ фонди соц страх; 2)Надзвичайні: кошти від приватизації, кошти від продажу прав використання повітряного, водного простору тощо.

Основним наповненням бюджету є податки.

Податкова си-ма – сукупність податків та податкових платежів, що сплачуються державі у визначеному законод-ом порядку, а також механізму нарахування сплати та стягнення.

Основні види податкових надходжень: податок на доходи фіз осіб; податок на прибуток підприємств; податок на додану вартість; податкові платежі за використанням прир ресурсів; надходження від видачі ліцензій; штрафи; надходження від реалізації військового озброєння, військової та специф техніки; надходження від плати за транзит та прир газу; надходження у державні цільові фонди.

Ф-ї податкової си-ми в ринковій економіці: створення сприятливих умов для виробництва товарів і надання послуг; збалансування держ видатків і доходів; перерозподіл доходів субєктів господ діяльності; забезпечення можливостей для помірного і відносно рівномірного збагачення нації вцілому і кожного субєкта зокрема.

Основні недоліки податкової си-ми У-ни: нечітке теорет обгрунтування та недосконалі механізми практичного застосування; надмірна к-сть податків та їх висока ставка; виконання податковою си-ю лише фіск ф-й.

81.Грошово-кредитна політика. Загальна характеристика

ГКП – це комплекс заходів, методів та інструментів, які застосовуються державою в особі уповноваженого органу з метою регулювання та підтримки стабільності на грош-кредитному ринку країни.

Об’єкт ГКП - це попит і пропозиція на гр.-кред ринку.

Суб’єктом ГКП виступає НБУ. Ф-ії НБУ: 1. Розробка і впровадження разом з урядом ефективної ГКП. 2. здійснення гр емісії і контроль за грош обігом. 3. Здійснення міжбанківських розрахунків в т.ч. і в міжнародних відносинах. 4. продаж кредитних ресурсів ком банкам та фінансування уряду. 5. регулювання та контроль за діяльністю КБ та ін кред орг. 6. Здійснення валютного регулювання та забезпечення конвертованості нац вал. 7. формування, збірегання та регулювання золотовалютних резервів країни. 8. управління держ боргом.

Цілі ГКП: стратегічні (зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу.), проміжні (полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей) й тактичні (оперативні завдання банківської системи щодо регулювання грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей).

Грошово-кредитні інструменти: 1. облікова ставка- ЦБ встановлює ставки процентів за позичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінансування. 2. кількісні обмеження на кредит (на практиці не застосовуються). 3. норма резервування- ЦБ встановлює для всіх банків норму обов’язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати % по них. 4. операції на відкритому ринку-полягають в змінах обсягів купівель та продажів державних цінних паперів ЦБ. 5. емісія грошей.

Зміна облікової ставки впливає на співвідношення попиту і пропозиції позичкового капіталу. Підвищення обл. ставки знижує попит на кредити, гальмує господ. активність. Зниження (політика дешевих грошей) стимулює попит на кредити та пожвавлення грошової активності. Резерви дають змогу не допустити кризи неплатежів, є мінімальної гарантією стабільності банк с-ми.

82. Національний банк як суб’єкт державного регулювання економіки, його завдання та функції

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Завдання НБУ пов’язані з його статусом - він є емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. НБУ визначає вид грошових знаків, їх номінал, відмінні ознаки і систему захисту. НБУ зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів.

Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції НБ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.

НБУ виконує такі функції: 1. Розробка і впровадження разом з урядом ефективної ГКП. 2. здійснення гр. емісії і контроль за грош обігом. 3. Здійснення міжбанківських розрахунків в т.ч. і в міжнародних відносинах. 4. продаж кредитних ресурсів ком банкам та фінансування уряду. 5. регулювання та контроль за діяльністю КБ та ін кред орг. 6. Здійснення валютного регулювання та забезпечення конвертованості нац вал. 7. формування, збірегання та регулювання золотовалютних резервів країни. 8. управління держ боргом.

83. Характеристика умов ефективної грошово-кредитної політики

У ГКП центральними завданнями Ради Національного банку є визначення і контроль за забезпеченням такого рівня інфляції, який би гарантував прийнятну для суспільства стабільність купівельної спроможності гривні разом із створенням монетарних умов для динамічного зростання і структурної перебудови економіки, такого обмінного курсу, що підтримував би конкурентоспроможність національних виробників на зовнішніх ринках, давав би можливість динамічно нарощувати валютні резерви, збалансовано співвідносився б з інфляційними процесами; створення умов для зниження процентних ставок за кредитами, динамічного розвитку банківського сектора і кредитування економіки, як необхідної умови ефективної ГКП.

84. Інструменти грошово-кредитного регулювання економіки

Усі інструменти можна поділити на інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси та інструменти прямого впливу. До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми обов'язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти. До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків тощо.

1)Операції на відкритому ринку - купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує спочатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей, що стимулює зростання цін, і навпаки. Це впливає в кінцевому підсумку на кон'юнктуру товарних ринків.

2)Регулювання норми обов'язкових резервів - ЦБ установлює для всіх банків норму обов'язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Так само можно змінити ситуацію і в протилежну сторону.

3)Процентна політика - ЦБ установлює ставки процентів за позичками, які він надає КБ у порядку їх рефінансування. Для України найбільш типовою процентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ стримує попит КБ на свої позички, гальмує зростання їх надлишкових резервів та банківського кредитування економічних суб'єктів, стримує зростання пропозиції грошей.

Підвищення обл. ставки знижує попит на кредити, гальмує господ. активність. Зниження ЦБ облікової ставки має протилежні наслідки - стимулює попит на кредити та пожвавлення грошової активності. Підвищення обл. ставки стимулює притік іноз. інвестицій, а зниж. – відтік з країни капіталу.

4)Рефінансування комерційних банків - інструмент, що застосовується в поєднанні з процентною політикою. Крім зміни облікової ставки, ЦБ може регулювати попит на свої позички з боку КБ зміною їх асортименту, обмеженням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремих позичок тощо. Такими заходами ЦБ може більш чітко і цілеспрямовано впливати на зміну банківських ресурсів, а отже, і на пропозицію грошей.

5)Регулювання курсу нац. валюти - якщо ЦБ планує зменшити масу грошей в обороті, то йому достатньо продати на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призведе до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, за необхідності збільшити масу грошей в обороті ЦБ слід купити відповідну масу іноземної валюти. Ці операції дістали назву валютної інтервенції.

85. Облікова політика та її вплив на економіку

Облікова політика Державного казначейства - це сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються Державним казначейством для складання та подання фінансової звітності про виконання бюджетів.

Облікова політика базується на основних принципах бух. обліку. Найголовнішими серед них є такі принципи: законність, правильність, достовірність, суттєвість (доречність), безперервність, повнота бухгалтерського обліку, дата операції, прийнятність вхідного балансу, обережність, незалежність, сталість, відкритість, співставність, превалювання сутності над формою, своєчасність, консолідація.

Облікова політика щодо методів оцінки, обліку і контролю активних операцій ґрунтується на відповідних нормативних документах.

Облікова політика повинна активно сприяти поліпшенню структури активів, якнайшвидшому стягненню сумнівної, безнадійної заборгованості. Активи і зобов'язання мають бути оцінені та відображені в обліку таким чином, щоб не переносити наявні фінансові ризики, які потенційно загрожують фінансовому стану бюджету, на наступні звітні періоди.

Процедури бухгалтерського обліку повинні виключати можливість здійснення взаємозаліку активів та зобов'язань, або доходів та видатків як у бухгалтерських записах, так і у фінансовій звітності.

86. Переваги та проблеми грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика — одна з головних складових системи державного регулювання ринкової економіки. Переваги: Тільки застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкову сутність економіки і забезпечити достатню регульованість її ззовні, як того вимагає розвиток суспільства на демократичних засадах. Крім того, застосування методів монетарної політики сприяє посиленню здатності ринкової економіки до саморегуляції, підвищенню ефективності механізму її здійснення завдяки нейтралізації монетарними заходами окремих недоліків, внутрішньо властивих ринковій економіці. Йдеться насамперед про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості і цін. Тільки у разі проведення відповідної монетарної політики (рестрикції чи експансії) вдається згладити циклічні коливання і стабілізувати на прийнятному рівні основні економічні індикатори, передусім рівень цін та інфляцію. Завдяки стабілізаційній здатності монетарна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу — під час виходу з депресії, гальмування економічного спаду, запобігання кризи надвиробництва. Відповідними монетарними заходами центральний банк має можливість активізувати чи сповільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноекономічної політики держави. Важливу стабілізаційну роль відіграє монетарна політика в умовах глибокої кризи, яку переживає економіка України в перехідний період. Недолік облікової ставки полягає в тому, що якщо її підвищити-всі повисять ставки по кредитам. Якщо ж її знизити, то не всі понизять ставки по кредитам, бо це не вигідно. Недоліки використання норми обов’язкового резервування: 1)підвищення норми обов'язкового резервування може привести всі банки з невеликими надлишковими резервами в неліквідний стан, підірвати їх становище на ринку. 2)підвищення норми резервування негативно позначається на фінансах банків, оскільки обмежує їхні доходи за активними операціями. У цьому зв'язку таке застосування даного інструменту рівноцінне підвищенню оподаткування банків.3) якщо потрібно змінити пропозицію грошей на короткий строк і в невеликих обсягах, то цей інструмент просто не годиться, бо зміна норми резервування на 1% може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж це потрібно. А часті зміни норми резервування (вгору-вниз) взагалі можуть паралізувати діяльність банків.

87. Антиінфляційне регулювання економіки

Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. З метою боротьби з інфляцією поширені такі класичні напрями антиінфляційного регулювання:

1) Дефляційна політика полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи:

1. грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження та стабілізацію грошового обігу. З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошову масу: облікова ставка; норма обов'язкових резервів; операції на відкритому ринку.

2. бюджетної - спрямовані на забезпечення збалансованості державних фінансів, та скорочення бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок збільшення доходів і скорочення державних видатків.

3. структурно-інвестиційної політики яка опирається на такі важелі впливу як обмеження монополізму і розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій, протекціонізм, формування ринку позичкового капіталу.

2) Політика доходів . Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати - зменшує зростання витрат на виробництво товарів, ціни яких включають такі величини. Це перешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і стримує їхню інтенсивність.

3) Адаптаційна політика . Реалізується, в першу чергу, за рахунок індексації доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій з урахуванням зростання цін.

Проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності. Тому найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за умов комплексного використання цих шляхів боротьби з інфляцією.

88. Ціни як інструмент державного регулювання економіки. Цінове регулювання діяльності природних та штучних монополістів. Контроль за дотриманням державної дисципліни цін і тарифів

Державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні. Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Державна політика цінового регулювання справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках.

В Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень (як природних так і штучних), вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення. Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін. Метод регулювання цін - підприємство не має права перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу на це.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін - визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої ринкової економіки. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права зазначених органів є дещо вужчими, ніж права інспекцій.

89. Сутність, завдання та форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Завдання та функції державних органів щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності

ЗЕД - діяльність суб'єктів господарської діяльності країни та відповідних іноземних суб'єктів, заснована на взаємовигідних відносинах між ними.

Регулювання ЗЕД має на меті:

забезпечення забалансованості та рівноваги внутрішнього ринку України;

стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів ЗЕД;

створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.

Держ. регулюв. ЗЕД здійсн. за допомогою адмін. та ек. методів. Адм. методи безпосередньо впливають на господ. відносини, а ек. - діють через ринковий механізм. Адм. методи найдоцільніше застосовувати за умов ек. нестабільності, зрост. дефіциту та інфляції. До них належать ембарго (повна заборона зовн-ек діяльності), ліцензування, квотування, специ. вимоги до товару та ін. Ек. методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків тощо.

Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля, фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг. Ці напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її органів, а з іншого — недержавними органами управління економікою (біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними координаційних угод.

Органи державного регулювання ЗЕД:

Верховна Рада приймає, змінює та скасовує закони, що стосуються ЗЕД; затверджує головні напрями зовнішньоекономічної політики; розглядає, затверджує та змінює структуру органів державного регулювання ЗЕД; укладає міжнародні договори; встановлює спеціальні режими ЗЕД на території України; затверджує списки товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензування або забороняється.

Кабінет Міністрів: здійснює координації діяльності міністерств, комітетів, відомств з питань ЗЕД, торгівельних представництв України за кордоном; приймає нормативні акти з питань ЗЕД; проводить переговори та укладає угоди з питань ЗЕД, забезпечує виконання міжнародних договорів; забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану, здійснює плани щодо раціонального використання коштів Державного валютного фонду.

Національний банк України: здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України;представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди; регулює курс гривні до грошових одиниць інших держав; здійснює облік і розрахунки по даних і одержаних державних кредитах і позиках, проводить операції з централізованими валютними резервами, які виділяються з Державного валютного фонду в розпоряджені Національного банку.

Міністерство зовнішньоекономічної зв’язків: забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійснені суб’єктами ЗЕД виходу на зовнішній ринок, координацію їх ЗЕД, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України; здійснює контроль за додержанням всіма суб’єктами ЗЕД чинних законів та умов міжнародних договорів України; здійснює заходи нетарифного регулювання ЗЕД, зокрема реєстрацію учасників ЗЕД., реєстрацію окремих видів контрактів.

Державне управління митного контролю здійснює митний контроль згідно з чинними законами.

Антимонопольний комітет здійснює контроль за додержанням суб’єктами ЗЕД антимонопольного законодавства.

До органів місцевого управління ЗЕД належать місцеві ради народних депутатів та їх виконавчі та розпорядчі органи; територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання ЗЕД.

90. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Страхування зовнішньоекономічної діяльності. Державне регулювання експортно-імпортних операцій

Митне регулювання ЗЕД - це регулювання питань, пов'язаних із встановленням мит та митних зборів, процедурами митного контролю, організацією діяльності органів митного контролю України

Страхування ЗЕД – це міжнародні економічні відносини щодо захисту майнових інтересів суб’єктів господарювання різних форм власності протягом періоду, в якому відбуваються певні події (страхові випадки), за рахунок майнових коштів, що формуються зі сплачених ними внесків (страхових премій).

Страхування зовнішньоекономічних операцій в Україні здійснюється комерційними страховими компаніями (державними, акціонерними, іноземними, змішаними, кооперативними та іншими), а також іншими суб'єктами ЗЕД, до статутного предмету діяльності яких входять страхові операції (страхування).

Страхування зовнішньоекономічних операцій здійснюється в Україні щодо ризиків, які існують у світовій практиці.

Ризики можуть бути загальні та операційні, що належать до конкретного виду зовнішньоекономічних операцій.

До економічних інструментів регулювання належать:

• у галузі імпорту - митні тарифи, численні податки і збори з товарів, що ввозяться, та імпортні депозити;

• у галузі експорту - пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків і надання фінансової допомоги.

Адміністративні інструменти регулювання впливають безпосередньо на зовнішньоекономічні відносини:

-ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій);

-ліцензування;

-квотування (кількісне лімітування ввезення або вивезення);

-специфічні вимоги до товару, упаковки та маркування;

-зобов'язання щодо самообмеження поставок експортерам.

Перелік товарів, щодо яких установлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів України. Надання квот і ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України.

91. Державне регулювання валютних операцій та кредитно-розрахункових відносин

Валютне регулювання - це діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямована на регламентацію міжнародних розрахунків та порядок здійснення операцій з валютними цінностями. Валютне регулювання є складовою частиною валютної політики держави і виступає важливим інструментом механізму державного регулювання національної економіки. Механізм валютного регулювання в Україні включає сукупність заходів, які проводяться НБУ, Міністерством фінансів, Державною податковою адміністрацією, іншими органами валютного контролю у сфері валютних відносин..

Важливою складовою валютного регулювання є валютний контроль, мета якого полягає в забезпеченні дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій.

Валютний (обмінний) курс встановлюється НБУ за погодженням з КМУ. Офіційні валютні резерви встановлюються, утримують і використовуються НБУ для підтримування валютного (обмінного) курсу валюту України. КМУ формує Державний валютний фонд України шляхом купівлі валюти на міжбанківському валютному ринку за рахунок коштів Держбюджету, Місцеві адміністрації, виконкоми місцевих Рад формують місцеві валютні фонди за рахунок коштів місцевих бюджетів шляхом купівлі валюти на міжбанківському валютному ринку.

Національний банк видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій. Генеральні ліцензії видаються на весь період режиму валютного регулювання уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим органам, на здійснення валютних операцій. Інивідуальні ліцензії видаються на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Основні засоби валютного регулювання:

-безпосередні операції купівлі-продажу іноземної валюти центральним банком (валютна інтервенція);

-застосування прямих валютних обмежень у сфері торгівлі (наприклад, введення імпортних депозитів);

-нормування вивозу валюти для туристів, які виїжджають за кордон;

-введення обмежень на відплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу;

-політика відсоткових ставок, які впливають на рух валютних цінностей, що не пов'язані з міжнародною торгівлею товарами і послугами.

92. Пріоритети в соціально-економічному розвитку. Критерії визначення державних пріоритетів. Фактори структурних зрушень в економіці. Методи впливу на структурні зрушення в економіці

Пріоритети в соц.-економ. розвитку — це найважливіші напрямки соціально-економічної політики. Визначення пріоритететних напрямків здійснюється за експертними методами на підставі певних критерії або факторів.

Основними критеріями є: 1)Соц-ек ефективність; 2)Швидкість одержання позитивних результатів; 3)Мінімум необх. ресурсів для реалізації наміченого.

Стратегія соціально-економічної політики України на сучасному етапі визначена пріоритетами на період з 2004 по 2015 р.: 1. створення передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС. 2. забезпечення сталого економічного зростання та прискорення подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами – членами ЄС. 3. опанування інноваційного шляху розвитку, 4. соціальна переорієнтація економічної політики – забезпечення надійних прав та свобод громадянина у всіх їх виявах, утвердження середнього класу.

Структурні зрушення – зміна співвідношення між частинами суспільного виробництва і всім суспільним виробництвом у часі і просторі. Структурні зрушення мають на меті підвищення ефективності виробництва, здійснення випереджаючого розвитку прогресивних галузей – галузей, що визначають науково-технічний прогрес. Фактори структурних зрушень: 1. співвідношення між заміщенням використаних засобів виробництва та новоствореною вартістю 2. співвідношення між нагромадженням та споживанням залежить від багатьох факторів: величина доходів та податків; вартість факторів виробництва; обсяги нематеріальних активів. 3. пропорція між галузями, які виробляють продукцію в матеріальній формі, та галузями, які забезпечують їх функціонування (інфраструктурою).

Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів тощо. До методів непрямого регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.

93. Антимонопольна політика держави: її характерні ознаки

Антимонопольна (конкурентна) політика держави - діяльність держави спрямована на створення і підтримку конкурентного середовища, антимонопольне регулювання з метою сприяння збільшення ефективності виробництва підвищення конкурентноздатності нац.ек.

Для реалізації АП, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в АРК, областях, містах Києві та Севастополі.

Мета антимоноп. регулювання з боку держави — захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб'єктів господарювання

Напрямки АП: 1)демонополізація економіки 2)захист та сприяння розвитку здорової ек. конкуренції 3)антимонопольне регулювання 4)держ.контроль за дотриманням антимонопольного законодавства

Завдання АП: 1)посилення ролі держави у сфері захисту та розвитку конкуренції 2)держ. регулювання та держ. контроль за діяльністю природних монополій 3)полегшення практики поєднання фу-ї держави влади з господ.інтересами 4)подолання впливу тіньової економіки 5)створення умов для входження нових суб’єктів господар-ня на монополізовані ринки.

Методи антимонопольного регулювання: 1)законодавче – створення норм правов поля для запобігання появи та діяльності монополії на ринку 2)адміністративне – штрафи, суд. рішення, заборони.

До засобів антимонопольного регулювання належать: обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності; декларування зміни цін; установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг; регулювання місткості ринку; використання державних замовлень та контрактів; розподіл ринків; тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.

Форми відповідальності за порушення антимонопольного законодавства: штраф, вилучення незаконного одержаного прибутку, відшкодування збітків, інші види адмін. відповідальності.

94. Інвестиції як фактор структурних зрушень в економіці. Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності. Суб'єкти інвестиційної діяльності. Пряме управління державними інвестиціями. Державні капітальні вкладення

Інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок чого якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Інвестиційна діяльність може здійснюватись у формі: інвестування, яке здійснюють громадяни, недержавні підприємства, господарчі асоціації, об'єднання і товариства, а також суспільні й релігійні організації, інші юридичні особи, засновані на колективній власності; державного інвестування; іноземного інвестування; спільного інвестування засобів і цінностей громадянами і юридичними особами України та іноземних держав.

Об'єктом інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди й оборотні кошти в усіх сферах господарства, цінні папери, цільові грошові внески, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Суб'єктами інвестиційної діяльності (інвесторами й учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави в особі урядів.

Інвестори — суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.

Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

-подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій,

-субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

-державних норм та стандартів;

-заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції;

-роздержавлення і приватизації власності;

-політики ціноутворення та інш.

Державне регулювання у сфері інвестиційної діяльності здійснюється такими органами: ВР, КМУ, ВР АРК, Рада Міністрів АРК, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування.

Державні капітальні вкладення - інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. Державні централізовані капітальні вкладення - інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.

95. Підприємництво як об'єкт державного регулювання. (Державна політика підтримки малого та середнього бізнеса)

Підприємництво — ініціативна, самостійна господарсько-фінансова діяльність суб'єктів на свій ризик, під власну фінансову та майнову відповідальність у межах чинного законодавства, спрямована на досягнення комерційного успіху (отримання прибутку). Фактори, що обумовлюють необхідність державного регулювання підприємництва:

- нездатність підприємницьких структур протистояти дисфункціям ринку;

- монополізація виробництва;

- постійне порушення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією;

- ускладнення відтворювальних процесів.

Державне регулювання підприємництва — це система правових, організаційних та регулятивно-контролюючих заходів держави, спрямованих на створення сприятливого підприємницького середовища й управління державним сектором для забезпечення ефективності та конкурентноздатності національної економіки.

Головною метою державної політики підтримки малого та середнього підприємництва є : створення умов для забезпечення сталого розвитку регіонів шляхом формування сприятливого середовища для зростання потенціалу малого і середнього підприємництва, підвищення їх конкурентоспроможності. Основне завдання: формування сприятливого правового середовища для розвитку підприємництва. Передбачається покращити фінансову підтримку малого й середнього бізнесу.

Пріоритетні напрями реалізації завдання:

• удосконалення механізму фінансово - кредитної підтримки суб’єктів господарювання;

• проведення роботи з банківськими установами, кредитними спілками, страховими організаціями, лізинговими компаніями із залучення їх до фінансування малого підприємництва;

• сприяння зростанню обсягів інвестицій в економіку району.

96. Державне регулювання розвитку основних сфер господарської діяльності: ПЕК, промисловість, транспорт, АПК, будівництво тощо

Промисловість – провідна галузь, що виготовляє знаряддя праці, забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах, задовольняє потреби населення в різноманітних товарах.

За умов переходу України до ринкової економіки державне регулювання передбачає:

- структурна перебудова промисловості.

- підтримка галузей, що виробляють продукцію, яка є конкурентною на світовому ринку і дає реальні доходи;

- відновлення процесу функціонування промислового капіталу;

- підвищ. частки галузей, що виробляють продукцію, яка користується реальним попитом на внутр. ринку;

- зменшення матеріало- та енергомісткості галузей;

- стимулювати розвиток невиробничої сфери, наукомістких галузей тощо.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – це сукупність виробництв, які добувають і переробляють усі види палива, виробляють і передають електроенергію. Це — один із провідних комплексів, від рівня розвитку якого залежить стан усіх інших галузей господарства та добробут людей. Важливим завданням держави в подальшому розвитку паливної та енергетичної промисловості є:

-здійснення заходів з охорони природи і раціонального природокористування;

-екологічна політика в даному комплексі повинна спрямовуватись на навколишню природу;

-формування паливно-енергетичного ринку, контроль над яким здійснює держава за допомогою цінової та податкової політики;

-створення конкурентного середовища та залучення інвестицій;

-регіональна стратегія держави в ПЕК повинна спрямовуватись на розвиток ринкових відносин і максимальне енергозбереження кожного регіону.

Агропромисловий комплекс(АПК ) – це сукупність виробничо взаємопов’язаних підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації с\г продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій.

Державне регулювання зосереджується на:

- реформуванні АПК,

- підвищенні його конкурентоспроможності має зміна відносин власності,

- формування багатоукладної аграрної економіки,

- забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв’язків між складовими АПК.

Транспортний комплекс – це поєднання різних видів транспорту, обслуговуючих та допоміжних п-в і організацій на певній території.

Проблеми розвитку транспортного комплексу пов'язані з реформуванням інших галузей, оскільки обсяги продукції промисловості, сільського господарства, будівництва та торгівлі переважно і визначають завантаженість транспортної системи.

Актуальною проблемою транспортного комплексу України є незадовільний стан його виробничої бази. Тому у перспективі пріоритетним напрямом технічної політики щодо транспорту має бути оновлення його рухомого складу на основі розвитку вітчизняного транспортного машинобудування.

97. Завдання державного регулювання ринку праці. Державні служби зайнятості їх завдання та функції у регулюванні зайнятості населення. Державні програми зайнятості населення

Ринок праці – сукупність соц.- ек. відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві

Захисні заходи держави що до забезпечення зайнятості населення :

1.забезпечення гарантій зайнятості за умов зміни власника, приватизації , банкрутства

2.організація і проведення громадських робіт

3.договірне регулювання трудової діяльності

4.вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та створення страхових систем

Види державних програм спрямованих на зниження безробіття :

- стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць

- підготовка та перепідготовка робочої сили

-сприяння найму робочої сили

- соціальне страхування безробіття

Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття було створено для управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фонду.

Функції державної служби зайнятості:

-аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу

-надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки

-облік громадян, що звернулись до служби зайнятості, реєстрація безробітних

-сприяння пошуку робочого місця

-організація професійної підготовки, перепідготовки

-надання грошової допомоги

-участь у реалізації державних та регіональних програм зайнятості

98. Завдання державного регулювання рівня життя та соціального страхування. Система узагальнюючих показників рівня життя населення.

Соціальне страхування – це сукупність усіх форм і видів страхування, які мають на меті забезпечення широких мас населення на випадок різних соціальних ризиків.

Функції соціального страхування :

-формування грошових фондів;

-забезпечення потрібної структури трудових ресурсів;

-зменшення розриву в рівнях матеріального забезпечення працюючих і не працюючих;

-сприяння вирівнювання життєвого рівня різних соціальних груп населення, не залучених до трудового процесу;

-відшкодування збитку з втрати працездатності і збитку здоров’я за допомогою матеріального відшкодування втрати заробітку тощо.

Рівень і якість життя визначаються інтегрованими показниками соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рівня життя в різних країнах експерти використовують індекс людського розвитку (ІЛР)

ІЛР має такі складові :тривалість життя населення; рівень освіти; обсяг ВВП на душу населення

Рівень життя населення - ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей.

Індекс якості життя характеризує: рівень освіти; медичного обслуговування; тривалість життя; ступінь зайнятості населення; його платоспроможність; доступ до політичного життя тощо.

Одним із найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи. Державними структурами розробляються спеціальні програми щодо збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд.

Соціальний захист - це система державних заходів із забезпечення достойного матеріального та соціального становища громадян. Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками: по-перше, це заходи держави, які пов'язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності; по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності та сам процес такої діяльності; по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу.

Соціальні гарантії - це система обов'язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їх соціальних потреб. Основними елементами системи соціальних гарантій є визнання обов'язковості загальнодоступної та безкоштовної освіти, сприяння реалізації особистих здібностей у процесі трудової діяльності, недопущення примусової праці та гарантія мінімізації втрат у зв'язку із закінченням трудової діяльності.

99. Завдання державного регулювання розвитку соціальної сфери. Державне регулювання розвитку ЖКГ, освіти, культури, охорони здоров’я, побутового обслуговування населення. Методи державної підтримки розвитку соціальної інфраструктури

Соціальна політика спрямована на розвиток процесів і форм організації життя населення і суспільного виробництва з точки зору умов праці, побуту та відпочинку людини зокрема, а також розвитку особистості взагалі.

Соціальна політика - це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення певного рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, гарантії їх соціальної безпеки в суспільстві.

Головне призначення державних організацій, що обслуговують соціальну сферу:

- врахування потреб громадян, які залежать від загальноприйнятих у суспільстві морально-психологічних норм і цінностей, і послідовне задоволення цих потреб шляхом реформування систем соціального захисту, освіти, охорони здоров’я, забезпечення житлом, охорони довкілля, захисту прав людини та в широкому розумінні - захисту інтересів споживачів. Можна виділити основні напрямки політики держави в соціальній сфері:

-підвищення добробуту населення за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності.

-надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, які втратили роботу;

- проведення пенсійної реформи, яка буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу працівника;

-сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

- забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку соціальних галузей (освіти, науки та культури);

- широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства.

Зусилля та кошти держави обов'язково повинні спрямовуватись на створення умов для розвитку галузей освіти, охорони здоров'я, науки, культури, що є вкрай необхідним для зміцнення фізичного та духовного стану громадян нашого суспільства. Стан економіки України потребує більш активної політики щодо заходів із соціальної підтримки населення, насамперед пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їх сімей, а також удосконалення системи оплати праці. Такими заходами є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; розробка соціальних прогнозів, а також показників соціального захисту та рівня життя населення в державних індикативних планах та способів їх досягнення; запровадження системи фіксованих цін на певні товари та послуги; коригування рівня відсоткових ставок на вклади населення.

100. Споживча інфляція в Україні: причина появи та прогресування

До причин виникнення споживчої інфляції в Україні відносять:

- зростання кiлькостi споживчих кредитiв

- істотне підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги (на 7,5%)

- подорожчання імпортних товарів унаслідок девальвації гривні

- зростання цін виробників (на 15% з 2007 р.)

- виплат заощаджень населенню Ощадбанком

Інфляція за періоди:

2007 р.-16,6%

2008 р.-22,3%

2009 р.-12,9%

прогноз на 2010 р.-9,7%

Шпоры по международной экономике

Економіка зарубіжних країн \укр\

Міжнародний маркетинг

Шпоры по Госам МСХА

Экономическая система

Політологія

Взаємодія митних органів з іншими державними органами та підприємствами, установами, організаціями

Экзаменационные вопросы по курсу "Международная торговля" \укр\

Теоретичні основи вивчення сутності грошей

Малый географический атлас \укр\

Основи економічної теорії

Шпоры по истории

Технология социальной работы

Організація міжнародного менеджменту

Історія міжанродних відносин

Экономическая история

Психология как научная дисциплина