Курсовая работа: Економічна діагностика діяльності Дослідно-експериментального заводу УкрНДІВЕ

Міністерство освіти та науки України

КУРСОВА РОБОТА

з курсу «Економічна діагностика»

на тему “Економічна діагностика діяльності ДЕЗ УкрНДІВЕ”

Студентки гр

(підпис)

Науковий керівник

(підпис)

2006

Реферат

Курсова робота налічує 90 сторінок, , 15таблиць та 12 джерел, 4 додатки, 1 рисунок.

Об’єкт дослідження – ДЕЗ УкрНДІВЕ.

Мета курсової роботи – економічна діагностика діяльності підприємства за напрямками: діагностика конкурентного середовища, конкурентноздатності, потенціалу підприємства, структури управління, фінансового стану, економічної безпеки, економічної культури.

Засоби дослідження – кількісні та якісні.

В даний час уже стає очевидним, що для більшості вітчизняних підприємств вихід із кризи пов'язаний з розробкою нової стратегії керування, що дозволяє підприємству в максимальному ступені використовувати свої порівняльні переваги, конкурентні можливостей та керувати конкурентоспроможністю підприємства.

Саме всебічна економічна діагностика діяльності підприємства дозволить розробити ефективні стратегічні цілі його діяльності. У курсовій роботі проведена економічна діагностика діяльності ДЕЗ УкрНДІВЕ й на основі результатів діагностики розроблені основні шляхи подальшої діяльності заводу.

Також у курсовій роботі розглянуті проблеми діагностики ризиків банківської установи, а саме кредитних ризиків.

ДІАГНОСТИКА, КОНКУРЕНТНІ ПОЗИЦІЇ, SWOT-АНАЛІЗ, КОНКУРЕНТНОЗДАТНІСТЬ, ПОТЕНЦІАЛ ПІДПРИЄМСТВА, СТРУКТУРА УПРАВЛІННЯ, СТРАТЕГІЧНІ ЦІЛІ, ФІНАНСОВІ ПОКАЗНИКИ, ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА, ЕКОНОМІЧНА КУЛЬТУРА.

План

Вступ

1. Діагностика ризиків банківської установи:

1.1 Сутність і класифікація банківських ризиків

1.2 Основні методи аналізу ризиків

1.3 Аналіз системи ризик-менеджменту в банках України

Висновки до розділу 1

2. Діагностика діяльності ДЕЗ УкрДНІВЕ:

2.1 Загальна характеристика підприємства

2.2. Діагностика конкурентного середовища підприємства:

2.2.1 Діагностика конкурентного середовища за підходом М. Портера

2.2.2 Оцінка конкурентних позицій головних конкурентів

2.3 SWOT – аналіз діяльності підприємства

2.4 Діагностика конкурентоспроможності підприємства:

2.4.1 Загальна характеристика конкурентоспроможності

2.4.2 Оцінка конкурентного статусу (підхід Ансоффа)

2.4.3 Оцінка конкурентоспроможності одного з виробів ДЕЗ УкрНДІВЕ

2.5 Діагностика потенціалу підприємства:

2.5.1 Необхідність, завдання й принципи експертної оцінки вартості підприємства

2.5.2 Основні методологічні підходи оцінки потенціалу підприємства

2.5.3 Оцінка вартості ДЕЗ УкрНДІВЕ як цілісного майнового комплексу

2.6 Управлінська діагностика:

2.6.1 Діагностика структури управління

2.6.2 Оцінка загальних результатів діяльності підприємства

2.6.3 Оцінка зв’язку підприємства з зовнішнім середовищем

2.7 Фінансова діагностика

2.8 Діагностика економічної безпеки підприємства

2.9 Діагностика економічної культури:

2.9.1 Загальна характеристика економічної культури

2.9.2 Аналіз професіоналізму вищого керівництва й системи планування на підприємстві

Висновки до розділу 2

Перелік використаної літератури

Вступ

Проблема ризику й доходу є однією з ключових концепцій у фінансовій i виробничій діяльності суб’єктів ринкових відносин.

Під «ризиком» прийнято розуміти ймовірність (загрозу) втрати підприємцем частини своїх ресурсів, ймовірність недоодержання доходів, появи додаткових витрат у результаті проведення визначеної фінансової i виробничої стратегії. Сутність ризику складається в можливості відхилення отриманого результату від запланованого. Більш того, правомірно говорити про ризик упущеної можливої вигоди, тобто ризику непрямого (побічного) фінансового збитку (недотриманий прибуток) у результаті того, що який-небудь захід не було проведено чи була зупинена господарська діяльність. Якщо дивитися на проблему більш формально, то мова йде не тільки про ризик втрат, а й про ризик вигоди (одержання додаткового прибутку). Як відхилення від планованого результату він може мати й позитивну сторону. Отже, ризик як елемент господарського рішення може бути визначений у такий спосіб - це ситуативна характеристика діяльності будь-якого суб’єкта ринкових відносин, у тому числі банку, що відображає невизначеність її результату i можливі несприятливі (або сприятливі) наслідки у випадку неуспіху (або успіху).

Прийняття ризиків - основа банківської справи. Банки мають успіх тоді, коли прийняті ними ризики розумні, контрольовані i знаходяться в межах їх фінансових можливостей i компетенцій.

1. Діагностика ризиків банківської установи

1.1 Сутність й класифікація основних банківських ризиків

Провідним принципом у роботі банків є прагнення до одержання якомога більшого прибутку. Воно обмежується можливістю понести збитки. Іншими словами, ризик – це вартісне вираження ймовірності події, що веде до втрат. Чим більше ризик, тим більше шансів отримати прибуток. Ризик утворюється у результаті відхилень дійсних даних від оцінки сьогоднішнього стану і майбутнього розвитку. Ці відхилення можуть бути як позитивними, так і негативними. У першому випадку мова йде про шанси одержати прибутки, у другому – про ризик мати збитки. Зв’язок між прибутковістю операцій банку і його ризиком (у спрощеному варіанті) може бути виражений прямолінійною залежністю.

Рівень ризику збільшується якщо:

- проблеми виникають раптово;

- визначено нові завдання, які не відповідають минулому досвіду банку;

- керівництво не в змозі прийняти необхідні і термінові міри, що може призвести до фінансового збитку (погіршення можливостей одержання необхідного і/чи додаткового прибутку);

- існуючий порядок діяльності банку або недосконалість законодавства заважає прийняттю певних оптимальних для конкретної ситуації заходів.

Наслідки невірних оцінок ризиків або відсутність можливості протиставити дійові заходи можуть біти дуже неприємними.

Існують загальні причини виникнення банківських ризиків і тенденції зміни їх рівня. Разом з тим, аналізуючи ризики українських банків на сучасному етапі, важливо враховувати:

1. Кризовий стан економіки перехідного періоду, що виражається не тільки падінням виробництва, фінансовою нестійкістю багатьох організацій, а й знищенням ряду господарських зв’язків.

2. Нестійкість політичного становища.

3. Відсутність або недосконалість деяких основних законодавчих актів, невідповідність між правовою базою і реально існуючою ситуацією.

4. Інфляцією та ін.

В усіх випадках ризик має бути визначений і обчислений. Аналіз і оцінка ризику повною мірою засновані на систематичному статистичному методі визначення ймовірності того, що якась подія в майбутньому відбудеться. Звичайно, ця ймовірність виражається у відсотках. Відповідна робота може вестися, якщо вироблено критерії ризику, які дозволяють ранжирувати альтернативні події залежно від ступеня ризику. Однак вихідним пунктом роботи є попередній статистичний аналіз конкретної ситуації.

Взагалі можна виділити наступні види ризиків, що властиві банківським операціям:

1. Відсотковий ризик.

2. Валютний ризик.

3. Ризик щодо формування депозитів.

4. Ризик структури капіталу.

5. Ризик ліквідності.

6. Ризик неплатоспроможності банку.

7. Ризик банківських зловживань.

8. Кредитний ризик.

Відсотковий ризик - можливість понести збитки внаслідок непередбачених, несприятливих для банку змін відсоткових ставок і значного зменшення маржі, зведення її до нуля або до негативного показника. Відсотковий ризик виникає у таких випадках.

1. Не збігаються терміни повернення наданих притягнутих коштів.

2. Ставки з активних i пасивних операцій встановлюються різними способами (фіксовані ставки проти перемінних i навпаки). У цьому випадку прикладом може бути ситуація, коли кошти позичаються на короткий термін за перемінами ставками, а кредити видаються на тривалий термін за фіксованими ставками у розрахунку на те, що перемінні ставки не перевищать очікуваний рівень.

3. Банк невірно спрогнозував криву дохідності. Відсотковому ризику найбільш піддані банки, що регулярно практикують гру на відсоткових ставках з метою добування спекулятивного прибутку, а також банки, котрі не приділяють достатньої уваги прогнозуванню змін ставок відсотка.

Валютний ризик - небезпека валютних (курсових) збитків, пов’язаних зі зміною курсів іноземних валют стосовно національної валюти. Валютний ризик особливо високий у тих банків, що прагнуть одержати спекулятивний прибуток, що утвориться через розбіжність курсів тих самих валют на різних валютних ринках або ризниці курсу валюти в piзнi моменти часу. Валютний ризик можна розділити на курсовий та інфляційний ризики.

Ринковий ризик тісно пов'язаний із відсотковим, валютним ризиками. Ринковий ризик означає можливі збитки, непередбачені витрати від зміни ринкової вартості активів чи пасивів, зміни ступеня їх ліквідності. Особливо піддані такому ризику вклади в цінні папери. Ринкова вартість формується співвідношенням попиту та пропозиції, тобто котирується. На котирування цінних паперів можуть вплинути коливання норми позикового відсотка (зріст відсоткових ставок веде до знецінення цінних паперів), зміна прибутковості i фінансового благополуччя компанiй-емiтентiв, інфляційне знецінення грошей.

Особливо важливо враховувати ринковий ризик при прийнятті забезпечення з кредитних операцій, тому що зміни котирувань цінних паперів чи погіршення положення на ринку нерухомості може привести до втрат при стягненні.

Ризик щодо формування депозитів (ресурсної! бази) тісно пов'язаний з ринковим, відсотковим i валютним ризиками. При формуванні ресурсної бази банк повинен враховувати ймовірність збільшення витрат щодо залучення ресурсів у разі зміни ситуації на фінансовому ринку. Депозитна політика банку має на меті забезпечити банк ресурсами на певний час за певною ціною (для здійснення певних активних операцій). Її здійснення означає рішення двох протилежних завдань: стабільність ресурсної бази i мінімізація витрат з її формування. Ідеальний варіант - довгострокові вклади мають бути збалансовані довгостроковими депозитами. В іншому випадку (по завершенні терміну депозиту) - банк може постати перед проблемою подорожчання ресурсів i отримати збитки від довгострокового вкладення коштів.

Інша форма прояву ризику формування депозитної бази - це збитки у вигляді недоотриманих прибутків через необхідність тримати певний відсоток від обсягу ресурсної бази у вигляді готівки для здійснення розрахунково-касового обслуговування (виплата авансу на відрядження, заробітної плати, зняття депозиту готівкою і т. ін.). Для банку це активи, що не приносять прибуток. Їх розмір залежить від зовнішніх обставин (ступінь довіри до банку, держави) i від структур и клієнтури банку (наприклад, високий відсоток торговельних організацій означає великий обсяг інкасації готівки). Отже, необхідність у спеціальному резервуванні готівки для забезпечення зобов’язань з повернення готівкою депозитів населення відпадає. Доцільно також звернути увагу на облік сезонних, місячних коливань потоків готівки. Наприклад, ощадний банк, що працює, як правило, із внесками населення (здійснює комунальні платежі i виплату заробітної плати), може укладати договори таким чином, щоб оплати випадали на період масових комунальних платежів, але не збігалися з виплатами заробітної плати. Неабияке значення має також фактор розміщення ресурсної бази. Вважається, що при вкладенні в кредитні операції 85 % i більше суми депозитів, банк проводить ризикову депозитну політику. Це пояснюється тим, що кредитні операції мають меншу еластичність на предмет своєчасного i дострокового вилучення, ніж ресурсна база. Частково це компенсується більш високою відсотковою ставкою, частина якої - ризик на збитки, частково - розміщення у більш ліквідні, хоча i менш прибуткові активи. Національний банк зменшує вплив цього ризику шляхом введення обов’язкового резервування частини притягнутих коштів залежно від терміну, на який укладено договір.

Ризик структури капіталу. Власний капітал банку розраховується в такий спосіб: сумуються фонди; прибуток; фонд переоцінки основних засобів; нереалізовані курсові різниці, за винятком валюти, внесеної в статутний фонд. Отримана величина зменшується на суму іммобілізацію, зносу основних засобів, довгострокових вкладень капіталу, суму не донарахованого резерву на можливі втрати із сумнівних боргів і акцій, викуплених у своїх акціонерів. Ризик структури капі лату полягає в тому, що при структурі капіталу з великою питомою вагою статей переоцінки основних коштів банк, вклав значні кошті клієнтів у кредитні операції (з терміном погашення, що перевищує терміни залучення ресурсів при зміні ситуації на ринку), може понести як додаткові витрати (у випадку подорожчання ресурсів), так і виявитися банкрутом через визнання неплатоспроможним (критичний стан на ринку ресурсів – масове вилучення). Це конкретний приклад ризику структури капіталу. Кількість варіантів обмежується лише числом комбінацій складових структури власного капіталу банку.

Ризик ліквідності (ризик незбалансованої ліквідності) – небезпека втрат у випадку нездатності банку виконати свої зобов’язання за пасивами балансу та вимогами за активами. Мінімізація цього ризику досягається через уміння прогнозувати можливість “відтоку” внесків “до запитання”, а також “ненадійних” стокових вкладів; збільшення попиту на кредит з боку клієнтури; зміну економічної кон’юнктури та ін.

При цьому варто розрізняти внутрішню і зовнішню ліквідність. Внутрішня ліквідність втілена у певних видах швидкореалізованих активів, які є надійним об’єктом розміщення грошей стосовно інвестора. Управляння даним ризиком здійснюється шляхом дотримання встановлених Національним банком обов’язкових норм ліквідності, що являють собою співвідношення різних статей активу і пасиву балансу банку, а також шляхом узгодження термінів повернення розміщених активів і притягнутих банком пасивів.

Зовнішня ліквідність може бути забезпечена шляхом придбання банком на ринку таких зобов’язань, що збільшать його запас ліквідних коштів. При цьому банк, проводячи політику “керування зобов’язаннями”, не тільки підвищує свою ліквідність, а й може забезпечити собі додатковий прибуток. Такий спосіб забезпечення ліквідності почав застосовуватись останнім часом. Він може функціонувати при розвиненому та відкритому фінансовому ринку і характерний для великих банків. Великі установи у фінансових центрах проводять агресивну політику керування пасивами і не прагнуть “складати” ліквідність в активі балансу. У силу своєї високої репутації і солідного положення останні використовують механізм фінансових ринків для купівлі ліквідності в потрібний момент за допомогою різних угод і операцій. Приклад:

- продаж цінних паперів зі зворотнім викупом;

- випуск на ринки комерційних паперів (сертифікати, облігації, векселі);

- одержання позик та ін.

Ризик неплатоспроможності. Використання банком акціонерного капіталу для погашення своїх зобов’язань за відсутності яких-небудь інших джерел (платежі за кредитами, залучення нових позик, реалізація активів). Щоб запобігти подібній ситуації, важливо підтримувати співвідношення між акціонерним капіталом і активами – коефіцієнт достатнього капіталу (capital-to-assets ratio). Це означає, що банк з акціонерним капіталом, рівним 10% активів, зможе витримати більше навантаження (у разі неможливості мати доступ до інших джерел коштів), ніж банк, в якого акціонерний капітал складає тільки 6% від загальної суми активів.

Ризик банківських зловживань – це ризик, викликаний недостатньою кваліфікацією банківського персоналу, корисливими цілями співробітників банку.

Кредитний ризик – ймовірність збитків у зв’язку з несвоєчасним поверненням позичальником основного боргу і відсотків за ним. Кредитний ризик – поняття, що поєднує в собі усі вищерозглянуті ризики. Вираження ступеня ризику кредитних операцій є найбільш висока відсоткова ставка за операціями, що має кредитну природу (власне кредити, факторинг, облік векселів, надання гарантій) у порівнянні з іншими активами. Ставки за кредитом повинні компенсувати банку вартість наданих (на певний термін) коштів, ризик зміни вартості забезпечення і ризик невиконання позичальником зобов’язань. Ризик невиконання позичальником зобов’язань визначається великою кількістю факторів, об’єднаних у поняття кредитоспроможності клієнта: юридична правоздатність, фінансове положення, репутація клієнта, якість пропонованого забезпечення, прогноз розвитку фірми, ринковий ризик тощо. Правильність оцінки залежить від обґрунтованості вибору методики оцінки, своєчасного реагування на зміну фінансового стану клієнта.

Ризиком можна керувати, тобто використовувати засоби, що дозволяють певним чином прогнозувати наставання ризикової події і вживати заходів щодо його зниження. Ефективність організації керування ризиком багато в чому залежить від їх класифікації. [1,289-295]

Найбільш важливими елементами, покладеними в основу класифікації банківських ризиків є:

1. Тип (вид) комерційного банку.

2. Сфера виникнення і пливу банківського ризику.

3. Склад клієнтів банку.

4. Метод розрахунку ризику.

5. Ступінь банківського ризику.

6. Розподіл ризику в часі.

7. Характер обліку ризику.

8. Можливість керування банківськими ризиками.

9. Кошти керування ризиками.

1.2 Основні методи аналізу ризиків

На сьогодні найбільш розповсюдженими методами кількісного аналізу ризику є:

статистичний;

аналіз доцільності витрат;

метод експертних оцінок;

аналітичний;

використання аналогів.

Статистичний метод. Статистичний метод з визначення ризику використовується для обчислення очікуваної тривалості кожної роботи і проекту в цілому. Статистичний метод широко застосовується в тих випадках, коли при проведенні кількісного аналізу фірма має у своєму розпорядженні значний обсяг аналітико-статистичної інформації з необхідних елементів аналізованої системи (за n – кількість періодів часу).

Суть цього методу полягає в тому, що для розрахунку ймовірності виникнення збитків аналізуються всі статистичні дані, що стосуються результативності здійснення фірмою розглянутих операцій.

Аналіз доцільності витрат. Суть методу аналізу доцільності витрат ґрунтується на тому, що в процесі банківської діяльності витрати з кожного конкретного напрямку, а також з окремих елементів мають неоднаковий ступінь ризику. Визначення ступеня ризику шляхом аналізу доцільності витрат орієнтовано на ідентифікацію потенційних зон ризику. Такий підхід раціональний тим, що дає можливість виявити “вузькі” місця в діяльності банку з погляду ризикованості, а потім розробити шляхи їх ліквідації.

Перевитрата витрат може бути викликана одним з чотирьох основних факторів або їх комбінацією.:

первісною недооцінкою вартості;

зміною меж проектування;

різницею у продуктивності;

збільшенням первісної вартості.

Ці основні фактори можуть бути деталізовані. На базі типового переліку можна скласти докладний контрольний перелік для конкретного проекту чи його елементів.

Мається на увазі можливість звести до мінімуму капітал, що піддається шляхом розбивки процесу затвердження асигнувань проекту на стадії (області) затвердження. Стадії затвердження повинні бути пов`язані з проектними фазами і ґрунтуватися на додатковій інформації про проект за ступенем його розробки. На кожній стадії затвердження, маючи аналіз коштів, що піддаються ризику, інвестор може прийняти рішення про припинення інвестицій.

Деякі вчені-економісти пропонують визначати три показники фінансової стійкості фірми, з метою визначення ступеня ризику фінансових коштів.

Такими показниками є:

надлишок чи недолік власних коштів;

надлишок чи недолік власних, середньострокових і довгострокових позикових джерел формування запасів і витрат;

надлишок чи недолік загальної величини основних джерел для формування запасів і витрат.

Ці показники відповідають показникам забезпеченості запасів і витрат джерелом їх формування.

Метод експертних оцінок.

Метод визначення ступеня ризику шляхом експертних оцінок носить більш суб`активний характер (порівняно з іншими методами). Ця суб`активність є наслідком того, що група експертів, яка займається аналізом ризику, висловлює власні суб`єктивні судження як про минулу ситуацію, так і про перспективи ризику.

Найчастіше цей метод застосовується при недостатній кількості інформації або при визначенні ступеня ризику такого напряму діяльності, що не має аналогів.

В узагальненому вигляді суть даного методу полягає в тому, що підприємство виділяє певну групу ризиків і розглядає. Яким чином вони впливають най його діяльність. Цей розгляд зводиться до подачі бальних оцінок за ймовірність виникнення того чи іншого виду ризику, а також ступеня його впливу на діяльність банку.

У ході опитування, проведеного серед банків, визначено вплив факторів на ступінь ризику. За ступенем впливу на показник рівня ризику фактори розташувалися в такій спосіб: на першому місці – вартість проекту, на другому – обсяги послуг, потім – терміни виконання послуг тощо.

У більшості випадків реалізації проектів виникаючи перерви чи зміни у виконанні робіт призводять до підвищення витрат і до виділення додаткового часу на їх виконання, що згодом викликає додаткові витрати, заборгованість.

Аналітичний метод. Аналіз економічної літератури, присвячений проблемам оцінки ступеня ризику за допомогою використання аналітичного методу, показав, що його варто звести до декількох взаємозалежних етапів.

На першому етапі здійснюється підготовка до аналітичної обробки інформації, що містить у собі:

визначення ключового параметра. На всіх етапах конкретного напряму діяльності суб`єкту;

добір факторів, що впливають на діяльність організації, а отже і на ключовий параметр;

розрахунок значень ключового параметра на всіх етапах конкретного процесу;

сформовані в такий спосіб послідовності витрат і надходжень дають можливість визначити не тільки загальну економічну ефективність досліджуваного напряму діяльності. А й виявити її значення на кожній зі стадій.

На другому етапі будуються діаграми залежності обраних результуючих показників від величини вихідних параметрів. Зіставляючи між собою отримані діаграми, можна виділити ті основні показники. Що найбільше впливають на даний вид (чи групу видів) банківської діяльності.

На третьому етапі визначаються критичні значення ключових параметрів. Найпростіше при цьому може бути розрахована критична точка чи точка беззбитковості, що показує мінімально припустимий обсяг послуг для покриття витрат банку.

Під час четвертого етапу аналізується (на підставі отриманих критичних значень ключових параметрів і факторів) чи впливають на них можливі шляхи підвищення ефективності й стабільності роботи банку, а отже, і шляху зниження ступеня ризику, що визначається одним з попередніх методів.

де Р – розмір ризику банку (сукупна сума зобов’язань позичальника банку щодо кредитів, а також 90% збалансованих зобов’язань, виданих банком відносно до даного позичальника, що передбачають виплату в грошовій формі); К – капітал банку.

При цьому із сукупної суми зобов`язань позичальника виключається заборгованість за позикою під заставу державних цінних паперів – 90% від суми залишку. А також іншої заборгованості за позикою, оформлені заставними зобов`язаннями під матеріальні цінності, акції підприємств і банків – 40-70% від суми залишку.

Значення цього нормативу кожен банк встановлює самостійно.

При цьому розмір ризику банку на одного позичальника не може перевищувати 10% суми активів банку, а сума кредиту (наданого одному позичальнику) не повинна перевищувати суму власних коштів позичальника.

Правилом класичної ринкової економіки ринкової економіки вважається, що проекти, які припускають найбільш високий очікуваний прибуток, супроводжує також і найбільший ризик. При підготовці даних для аналізу фінансової заможності проекту принципово важливим є вибір розрахункової грошової одиниці.

У світовій практиці в цій якості виступає, як правило, «постійний долар» чи інша стабільна грошова одиниця таких країн як ФРН, Швейцарія, Франція, Японія, Великобританія.

Аналіз чутливості моделі. Аналіз чутливості моделі складається з таких кроків:

вибір основного ключового показника, тобто параметра, щодо якого і провадиться оцінка чутливості;

вибір факторів (рівень інфляції, ступінь стану економіки тощо);

розрахунок значень ключового показника на різних етапах здійснення проекту: пошук, проектування, будівництво, монтаж і налагодження устаткування, процес повернення вкладених коштів.

Сформована таким чином послідовність витрат і надходжень дає можливість визначити фінансові потоки для кожного моменту часу, тобто визначити показники ефективності.

Спочатку будуються діаграми, що відображають залежність обраних результуючих показників від величини вихідних параметрів. Зіставляючи між собою отримані діаграми, можна визначити «ключові» показники, які найбільше впливають на оцінку проекту.

Потім визначаються критичні (для проекту) значення ключових параметрів. Найпростіше може розрахуватись «точка беззбитковості». що виражає мінімально припустимий обсяг послуг при якому проект не приносить прибутку, але й не виявляється збитковим.

Якщо проект фінансується з рахунок кредитів, то критичним значенням буде та мінімальна величина ставки, за якої проект не зможе погасити заборгованість. Надалі може бути отриманий варіант припустимих значень, у межах якого проект виявляється ефективним (щодо прибутковості) з фінансової й економічної точок зору.

Аналіз чутливості дозволяє фахівцям з проектного аналізу враховувати ризик і невизначеність. Якщо проект виявиться чутливим до зміни обсягу виробництва продукції проекту, то варто приділити більше уваги програмі навчання персоналу і менеджменту, а також іншим заходам для підвищення продуктивності.

Разом з тим аналіз чутливості має два серйозних недоліки. Він не є всеосяжним, тому що не розрахований для обліку всіх можливих обставин.

Крім того він не уточнює ймовірність здійснення альтернативних проектів.

Метод аналогій. При аналізі ризику нового проекту дуже корисними можуть виявитися дані про наслідки впливу несприятливих факторів ризику на інші проекти.

Суть метода використання аналогів полягає в тому, що при аналізі ступеня ризику визначеного напряму діяльності суб`єкта доцільно використовувати дані про розвиток таких самих аналогічних напрямів у минулому.

Аналіз минулих факторів ризику здійснюється на підставі інформації, отриманої з різних джерел. Отримані в такій спосіб дані обробляються з метою виявлення залежностей між планованими результатами діяльності й обліком потенційних ризиків.

Доцільність використання цього методу полягає в тому, що якщо необхідно виявити ступінь ризику з будь-якого інноваційного напряму діяльності банку, коли відсутня сувора база для порівняння, краще знати минулий досвід, навіть якщо він не відповідає сучасним умовам.[1,301-307]

При використанні методу аналогій слід дотримуватися певної обережності. Навіть у правильних випадках невдалого завершення проектів дуже важко створити передумови для майбутнього аналізу, тобто підготувати вичерпний і реалістичний набір можливих сценаріїв зривів проектів. Справа в тому, що для більшості негативних наслідків характерні певні особливості.

1.3 Аналіз систем ризик-менеджменту в банках України

Актуальність аналізу системи банківського ризик-менеджменту пояснюється внутрішніми потребами комерційних банків, систематизацією поглядів на динаміку банківської системи України та необхідністю вдосконалення функції нагляду, яку здійснює Національний банк України.

Важливість адекватних систем ризик-менеджменту відображена у постанові Правління НБУ від 02.08.2004 р. №361, якою схвалено “Методичні рекомендації щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України”.[4,11]

Більшість банків сприймає систему ризик-менеджменту як взаємопов’язану систему трьох структурних компонентів:

1. Як визначену систему регламентів, процедур, встановлення лімітів, включену в загальну систему менеджменту банку.

2. Як сукупність економіко-математичних моделей, які дають можливість в числовому вираженні оцінювати ризики банку.

3. Як програмне забезпечення, що на основі економко-математичних моделей дозволяє оптимізувати ризику банку.

Наведеної вище думки дотримується 92% банків, і лише 8% вважають, що система ризик-менеджменту банку має бути виключно системою регламентів, процедур та встановлення лімітів.

Структуру системи ризик-менеджменту банку, отриману на основі обробки всіх експертних оцінок, подано на рисунку 1.

Необхідно зазначити, що наведена на рисунку 1 структура системи ризик-менеджменту для найкрупніших та великих банків дещо відрізняється, та суттєво відрізняється для середніх та невеликих банків. У групах найкрупніших та великих банків частка економіко-математичних моделей вища (близько 30%), а частка системи регламентів й процедур – нижча (38-45%). Для середніх та, особливо, невеликих банків ситуація змінюється суттєво в бік зростання частки вадливості регламентів та процедур (до58 та 74% відповідно), та зменшення часток економіко-математичних моделей та програмного забезпечення.

Одним з актуальних питань сучасного ризик-менеджменту в світі є питання про наявність та тип системи інтегральної оцінки ризику. Еволюція подібних систем у західній банківській практиці мала три етапи. На першому етапі (1980-ті роки XX ст..) в банках запроваджувалися системи оцінки ризику за окремими категоріями. Тобто кредитний відділ оцінював ризики неповернення кредитів, валютний відділ – валютні ризики та ін. Подібний підхід є, по-суті, “мікро-ризик менеджментом”. У 1990-ті роки XX ст. в банках започатковуються системи ризик –менеджменту інтегрального типу “знизу-догори”. Сутність їх полягає в наявності в банку незалежного відділу ризик-менеджменту, який здійснює моніторинг, кількісну оцінку основних ризиків банку (кредитного, процентного, ліквідності) та створює комплексну інтерговану оцінку потенційних ризиків на рівні банку в цілому. На початку XXI ст. у банках почали використовувати принципово новий підхід в інтегральній оцінці ризику – “зверху-донизу”. Його об’єктом виступає сукупний ризик та дохід банку. За таким підходом спочатку на рівні банку розв’язуються завдання ідентифікації, аналізу та оцінки ризиків, які впливають на зниження сукупного прибутку банку та його акціонерної вартості. Виходячи з цього здійснюється розподіл ризик-капіталу за напрямками діяльності банку.

Дослідження питання про тип систем ризик-менеджменту в українських банках виявило суттєве відставання в організації систем ризик-менеджменту. Так, переважна кількість банків (80%) використовує системи ризик-менеджменту, за якими ризики оцінюються окремо за кожною категорією.

Результати дослідження вказують на наявність певного протиріччя: 74% банків мають незалежні відділи (управління, департаменти) ризик-менеджменту, а інтегральна система оцінки ризиків банку здійснюється лише у 20% банків. Причиною цього протиріччя є цілковите нерозуміння функцій відділів ризик-менеджменту, частково обумовлене невисоким рівнем розвитку фінансової системи в цілому. При цьому основні функції, які виконують підрозділи ризик-менеджменту, полягають у незалежному моніторингу ризику, розробці методик оцінки ризику та методів встановлення лімітів, а також аналіз сценаріїв розвитку окремих подій. Як результат, реальна функція відділів ризик-менеджменту значною мірою зводиться до контролю та оптимізації ризику за категоріями. А функції інтегральної оцінки не здійснюються.[4,11-13]

У таблиці 1 наведено отримані пріоритети категорій ризику за десятибальною шкалою (1 – найменший пріоритет, 10- найбільший).[4,13]

Таблиця 1. – Ступінь пріоритетності категорій ризику.

Отримані результати чітко фіксують найсуттєвіші категорії ризику. Таким чином, найсуттєвішою категорією ризику в банківській системі України є кредитний ризик. Ця категорія набрала максимальну кількість балів як в банківській системі в цілому, так і в кожній групі банків. Пояснення випливає з особливостей фінансового ринку України – ринок кредитів є домінуючим, при яскраво вираженій недорозвиненості інших сегментів – ринку акцій, облігацій, похідних цінних паперів.

Другою за ступеням важливості категорією як в банківській системі в цілому, так і в усіх групах банків виступає ризик ліквідності.

Третьою за пріоритетністю категорією в банківській системі в цілому, в групах найкрупніших та середніх банків є ризик зміни процентної ставки. У групі великих банків – валютний ризик. Аналіз показує, що різниця в середніх балах пріоритетності між валютним ризиком та ризиком зміни процентної ставки не є великою. А в групі найкрупніших банків ризик зміни процентної ставки значно важливіший за валютний. Принципово відрізняється ситуація з групою невеликих банків. Там третє місце посідає категорія юридичних ризиків, причому з великим відривом.

Системи оцінки кредитного ризику

Систему оцінки кредитного ризику можна представити у вигляді чотирьох взаємопов’язаних компонент:

1. Аналіз економічного обґрунтування необхідності фінансування. Тобто аналізується бізнес-план позичальника, потенційний економічний ефект, можливості залучення коштів з інших джерел, вплив ділового середовища, конкуренція на ринку тощо.

2. Правове оформлення кредитної операції.

3. Аналіз фінансової діяльності позичальника. Цей аспект, на відміну від інших стосується самого позичальника, а не кредитної операції.

4. Забезпеченість кредиту, яка включає заставу, наявність гарантій третьої сторони, зовнішнє страхування тощо.

Враховуючи, що більше половини всіх кредитів юридичним особам надається банками з групи найкрупніших, доцільно представити порівняльний аналіз пріоритетів в оцінці кредитного ризику для двох груп: найкрупніших банків та усіх інших. Також, виділено чотири сектори економіки: промисловість, сільське господарство, торгівля та сфера послуг, фінансовий сектор. Звичайно, в реальній економіці секторів більше, але саме ці сектори економіки за думкою експертів є основними.

Результати аналізу представлені у таблиці 2.[4,14-15]

Таблиця 2. – Відносні пріоритети компонент оцінки кредитного ризику.

Аналіз результаті дає можливість виявити різницю у пріоритетах компонент оцінки кредитного ризику для найкрупніших банків та для всіх інших. Для групи найкрупніших банків найбільш пріоритетною компонентою є аналіз фінансової діяльності позичальника. Ця компонента має найбільшу питому вагу в усіх секторах економіки, і тільки при розгляді кредитної заявки в сільському господарстві однакову вагу з аналізом фінансової діяльності має економічне обґрунтування надання кредиту. У фінансовому секторі питома вага аналізу фінансової діяльності сягає майже 40%. Протилежною є ситуація для інших банків. У цій групі в усіх секторах, окрім фінансового, найбільш важливим фактором є забезпеченість кредиту. У фінансовому секторі, як і для групи найкрупніших банків, найбільшу агу має аналіз фінансової діяльності.

При оцінці кредитного ризику необхідно враховувати об’єктивну й суб’єктивну його компоненти. Причому під об’єктивною складовою розуміють природно притаманну кредитній операції невизначеність, а під суб’єктивною – свідомий рівень ризику, який приймається при цьому. У банках України середня часта об’єктивної складової в кредитному ризику становить 51%, а об’єктивна – 49%. Тобто вони, по суті, однакові. Хоча у групі найкрупніших банків переважає суб’єктивна частка (66%).

Висновки до розділу 1

Ризик є невід’ємною частиною діяльності будь-якого банку. Й ефективна система заходів щодо їх запобігання може врятувати банк від небажаних збитків, а іноді й від банкротства.

Однак, системи ризик-менеджменту в українських банках значною мірою відстають від аналогічних систем в західних банках. Причинами відставання є нерозвиненість фінансового ринку України та його інфраструктури. Недостатня розвиненість корпоративного управління в банках та недостатній рівень системної роботи Національного банку в цьому напрямку, що виявляються, зокрема, у відсутності стандартних вимог до функцій ризик-менеджменту.

Таким чином, державним органам влади необхідно прискорити розвиток фінансового ринку в структурному і інфраструктурному контексті. Структурний контекст полягає у необхідності системних кроків щодо зміни структури фінансового ринку з метою збільшення частки фондового ринку. Розвиток ринку корпоративних цінних паперів (акцій та облігацій) сьогодні в Україні є неадекватно сповільненим, одним з наслідків чого є домінуюча частка кредитного ризику в загальній структурі банківського ризику. Кредитний ризик банку за своєю сутністю не може бути оцінений з високою точністю, водночас ринковий ризик, через ціни ринкових активів, може бути оцінений більш точно. Інфраструктурний контекст включає в Україні таких інфраструктурних складових, як кредитні бюро, рейтингові агентства тощо, які мають забезпечувати необхідний рівень інформаційної складової при оцінюванні ризиків.

Комерційним банкам доцільно вдосконалити сукупність функцій, покладених на відділи (управління, департаменти) ризику для розвитку інтегральних систем оцінки банківського ризику.

2. Діагностика діяльності ДЕЗ УкрНДІВЕ

2.1 Загальна характеристика підприємства

Дослідно-експериментальний завод створений наказом № 389 від 14.12.1962 р. по Міністерству паливної промисловості СРСР. У середині

70-х років завод був переведений під юрисдикцію Міністерства електротехнічної промисловості СРСР. У 1976 році при створенні Донецького науково-виробничого об'єднання «Вибухозахищене електроустаткування» завод ввійшов у його склад як підрозділ НДІВЕ. В даний час статус заводу залишився колишнім. Завод діє на підставі Положення про завод, затвердженій 01.01.95 р. директором ДЕЗ УкрНДІВЕ. Досвідно-експериментальний завод УкрНДІВЕ (ДЕЗ УкрНДІВЕ) спеціалізується на виробництві продукції електротехнічного призначення, призначеної для роботи в небезпечних умовах по газу і пилу в основному на підприємствах вугільної, нафтогазоперероблючої, хімічної і інших галузях, а також на виготовленні макетів, стендів, спеціального технологічного устаткування, виконанні робіт і послуг, пов'язаних з науковими дослідженнями і розробками науково-дослідного інституту.

Основна номенклатура продукції, що випускається, наступна :

пускачі типу ПРВІ на 250А, 320А, 160А, 63А, 400А і 125В призначені для прямого пуску і зупинки трифазного асинхронного електродвигуна з короткозамкнутим ротором;

ел. двигуни типу АІМП, призначені для приводу заглибного насоса, що перекачує воду, забруднену технічними домішками;

ел. двигуни типу 2 АІМТ - для роботи на підйомно-транспортних механізмах;

комплекти кранового електроустаткування, що дозволяють керувати мостовими, козловими кранами вантажопідйомністю від 2-х до50-ти тонн, як з підлоги, так і безпосередньо з кабіни;

зварювальні генератори типу ГД-400, малих габаритів, але великої потужності;

6) світильники акумуляторні НРП, призначені для експлуатації на нафтоналивних і інших судах морського флоту, а також для застосування у вибухонебезпечних зонах приміщень усіх класів і зовнішніх установок;

7) сирени сигнальні, як для побутових, так і промислових потреб.

Загальна площа заводу складає 16,3 тис. кв. м. Завод цілком забезпечений технологічним устаткуванням, що дозволяє в замкнутому циклі робити кожну як одиничну, так і серійну продукцію машинобудівного профілю. Але це устаткування є морально застарілим.

ДЕЗ УкрНДІВЕ займається тільки основною операційною діяльністю. Згідно зі Статутом заводу вона полягає в наступному:

Виробництво електротехнічних машин, устаткування, апаратури і виробів виробничого призначення.

Державна зовнішня торгівля.

Дослідження і розробки в галузі технічних і природних наук.

Виробництво двигунів, генераторів і трансформаторів.

Виробництво електроустаткування для двигунів і транспортних засобів.

Крім того, завод разом з Українським науково-дослідним, проектно-конструкторським і технологічним Інститутом вибухозахищеного і рудникового електроустаткування (УкрНДІВЕ) займається основними напрямками інституту, тобто:

розробка й освоєння виробництва вибухозахищених високовольтних апаратів, трансформаторів і комплектних трансформаторних підстанцій, низьковольтних апаратів, систем електроприводів, двигунів перемінного струму, і ін. електроустаткування для галузей промисловості з вибухонебезпечними умовами виробництва;

розробка й освоєння виробництва електроустаткування для гірничо-рудної промисловості, відкритих гірських робіт і ін. галузей, де необхідно надійне електроустаткування з високим рівнем захисту від зовнішніх впливів.

2.2 Діагностика конкурентного середовища підприємства

2.2.1 Діагностика конкурентного середовища за підходом М. Портера

Модель п’яти сил конкуренції М. Портера є інструментом при систематичній діагностиці основних конкурентних сил, що впливають на ринок, і визначення ступеня впливу кожної з них.

По Портету 5 сил конкуренції це:

Конкуренція між продавцями (за кращі риночці позиції та переваги).

Фірми інших галузей, які пропонують заміщуючи продукцію.

Постаяальники.

Покупці.

Потенційно нові учасники.

З п’яти сил конкуренції Портера по ДЕЗ УкрНДІВЕ є інформація про покупців (споживачів), конкурентів й постачальників.

Споживачі ДЕЗ УкрНДІВЕ

На будь-якому ринку діє, як правило, безліч споживачів різного роду продукції. Це різні підприємства найрізноманітніших форм власності, державні підприємства й організації, величезна кількість фізичних осіб.

Задача підприємства – постачальника (ДЕЗ) полягає в тому, щоб з великого числа потенційних покупців (споживачів) визначеного виду продукції вибрати такі більш-менш однорідні групи, що при оптимальних умовах підприємства легше і швидше в порівнянні з іншими групами стануть актуальними покупцями (споживачами) пропонованих товарів і послуг. Рішенню цієї основної задачі підлегла діяльність ДЕЗ УкрНДІВЕ.

Споживачами ДЕЗ УкрНДІВЕє усі вугільні об'єднання Росії й України. Основні з них: «Донецьквуголь», «Великомостовська» шахта № 9, «Южнодонбаська» шахта, шахта ім. Засядько, «Селідоввуголь», «Красноармійськвуголь», «Луганськвуголь», «Краснодонвуголь», а також «Кузбассвуголь». Усі вони є потенційними покупцями заводу і представляють для нього найбільший інтерес, тому що взривозахищне електроустаткування, що випускається підприємством, призначено для вугільної промисловості. Однак цю групу споживачів не можна вважати постійної, тому що вона не зможе забезпечити ДЕЗ УкрНДІВЕ економічну безпеку і розвиток комерційних операцій у майбутньому через неплатоспроможність, як окремого споживача, так і вугільної промисловості в цілому. Тому необхідно в сформованій ситуації намітити пошук нових клієнтів, що зможуть принести підприємству «живі» кошти. Такими споживачами можуть стати підприємства хімічної промисловості, що теж мають потребу у взривозахищеном електроустаткуванні. Крім того, наявність трудових кадрів і устаткування дозволить заводу освоїти продукцію для автомобільної промисловості, сільського господарства, де ринок збуту вітчизняних виробів досить широкий.

Профіль покупця може бути складений по наступним характеристиках:

- географічному розташування;

- демографічним характеристикам;

- соціально-психологічним характеристикам покупця;

- відношенню покупців до продукту;

- торговій силі покупців.

Конкуренти ДЕЗ УкрНДІВЕ

ДЕЗ УкрНДІВЕ прямих конкурентів не має, тільки опосередкованих. Основні серед них: Торезский електромеханічний завод – по пускачах і станції керування; Донецький енергозавод – по автоматичному вмикачі з дистанційним керуванням АВ – 400; Кузбаселектромотор – по пускачах.

Конкурентами ближнього зарубіжжя є:

- по зварювальних генераторах ГД – 400 - м. Москва, м. Рига;

- по пускачах типу ПРВІ – Кемеровський завод низьковольтної апаратури, Польща, Англія. Таку ж продукцію випускає Бельгія і Японія.

- по електродвигунах взрывозащищенным типу АИМП 190, 200 – Болгарія.

По іншій продукції завод є монополістом.

Конкуренти постійно порівнюють свої товари з товарами ДЕЗ УкрНДІВЕ, що дозволяє їм визначити свої конкурентні переваги і недоліки. Тому у своїй конкурентній боротьбі вони використовують такий метод як покупка конструкторської документації, що дасть їм право на виробництво такої ж продукції, як і у ДЕЗ.

Аналогічні пускачі на 250А випускає Кузбаселектромотор, і освоює випуск Торезський електромеханічний завод. Продукція «Кузбаселектромотора» заснована на повітряних контакторах, що дозволяють робити 50 тис. включень, що в 10 разів менше, ніж продукція ДЕЗ УкрНДІВЕ при вартості на 10 – 15 % нижче, ніж у ДЕЗ. Продукція Торезського електромеханічного заводу також заснована на повітряних контакторах власного виробництва (конструкція до кінця не відпрацьована) при цьому ціна на 10 – 30% вище, ніж в ДЕЗ УкрНДІВЕ, причому пускачі не відповідають таким вимогам покупців як споживчі властивості, зручність користування, надійність, відповідність зовнішньому вигляду і розмірам. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що якість товарів конкурентів нижче, ніж якість товарів ДЕЗ УкрНДІВЕ, а на рахунок ціни не можна дати однозначної відповіді, тому що в одних підприємств вона нижче, а в інших – вище.

Постачальники ДЕЗ УкрНДІВЕ

Основними постачальниками ДЕЗ УкрНДІВЕ по продукції є:

- сталь – ЛМК (м. Липецьк), ДМЗ (м.Донецьк);

- ізоляційні матеріали - Хотьковський завод кольорових металів (м. Москва), Завод кольорових металів (м. Северодонецьк);

- лаки, фарби – Днепропетровький завод лакофарбних матеріалів, Одеський завод лакофарб них матеріалів.

2.2.2 Оцінка конкурентних позицій головних конкурентів

Оцінка діяльності кожного конкурента здійснюється за допомогою визначення кількості балів від 1 до 3 експертним шляхом по визначеному переліку показників. Результати оцінки діяльності конкурентів варто представити в табл. 3.

Критерієм добору найбільш активних конкурентів є розрахована середня оцінка, що повинна складати не менш 2 балів. Для проведення цього аналізу визначимо всіх підприємців, яких можна віднести до кола реальних чи потенційних конкурентів.

Таблиця 3. - Оцінка діяльності конкурентів

Таким чином, основними конкурентами ДЕЗ УкрНДІВЕ за більшістю показників є Торезьський електромеханічний завод й Кемеровський завод низьковольтної апаратури.

2.3 SWOT – аналіз діяльності підприємства

SWOT-аналіз одержав велике поширення. В даний час він має успіх і в українських підприємців за назвою ССМЗ-аналіз – по початкових буквах слів «сила, слабість, можливості і загрози». Це аналіз сильних і слабких сторін фірми, оцінка її можливостей і потенційних погроз. Можливості ґрунтуються на відновленні, завоюванні нових клієнтів, нових ринків, перебудові організаційних структур, поліпшенні ланцюжка цінностей і т.д. Загроза асоціюється з нанесенням збитку фірмі, позбавленням переваг і, як правило, виходить із зовнішнього середовища, з появою нових конкурентів, утратою комерційних секторів. У розробці стратегічних планів багато фірм застосовують SWOT-аналіз.

SWOT-аналіз розбитий на ряд етапів.

На першому етапі SWOT-аналізу глибоко вивчаються сили – конкурентні переваги підприємства в наступних областях:

- патентоспроможність продукції, що випускається;

- ціна товарів;

- прогресивність технології;

- кваліфікація кадрів;

- вартість ресурсів, застосовуваних підприємством;

- вік основних продуктивних фондів;

- географічне розташування підприємства;

-інфраструктура;

- система менеджменту (у тому числі маркетингу);

- сила конкуренції на вході і виході системи менеджменту підприємства й ін.

На другому етапі SWOT-аналізу вивчаються слабості підприємства. Він починається з аналізу конкурентноздатності товарів, що випускаються, по всіх ринках. Будується дерево показників конкурентоспроможності: на нульовому рівні – комплексний показник конкурентоспроможності конкретної продукції: на першому рівні – корисний ефект (інтегральний показник якості), сукупні витрати, умови застосування продукції; на другому рівні - конкурентні показники і т.д. Розраховуються показники відповідно до побудованого дерева. Чи збираються прогнозуються аналогічні показники по конкуруючим товарах. Визначаються слабості по вивченим на першому етапі конкурентним перевагам підприємства.

На третьому етапі SWOT-аналізу вивчаються фактори макросередовища підприємства (політичні, економічні, технологічні, ринкові й ін.) з метою прогнозування стратегічних і тактичних погроз підприємству і своєчасного запобігання збитків від них.

На четвертому етапі вивчаються стратегічні і тактичні можливості підприємства (капітал, активи і т.п.), необхідні для запобігання погроз, зменшення слабостей і росту сили.

На останньому етапі, п’ятому етапі SWOT-аналізу погодяться сили з можливостями для формування проекту окремих розділів стратегії підприємства.

У таблиці 4 представлений SWOT-аналіз ДЕЗ УкрНДІВЕ.

Таблиця 4. - SWOT-аналіз ДЕЗ УкрНДІВЕ.

При проведені SWOT-аналізу була виявлена взаємодія зовнішнього середовища заводу й його внутрішніх факторів, за якими можна зробити наступні висновки:

1. Була виявлена позитивна взаємодія розробки нових видів продукції для виходу на нові ринку збуту й розвитку економіки країни. Хоча це є непевним, бо в Україні економіка дуже заполітизована й роботи якісь прогнози неможливо. Однак, тенденції останнього часу позитивно впливають на діяльність заводу по розробці нових видів продукції. Крім того, успіхи у зовнішній політиці відкривають можливості для виходу заводу зі своєю унікальною продукцією на зовнішні ринки. Саме у цих напрямках керівництву заводу треба докласти максимум зусиль, бо саме вони можуть вивести завод, його фінансовий стан на значно вищий рівень.

2. Інший напрям, якому треба уділити увагу – це взаємодія слабких сторін підприємства й зовнішніх загроз. Це недостатнє фінансування маркетингу й високий рівень інфляції, відсутність власної збутової мережі й технічні відкриття в інших країнах. Високий рівень інфляції не дає змогу підприємству вкладати гроші в маркетинг, бо їх треба швидко вкладати на розвиток самого підприємства, щоб воно не збанкрутувало. Це призводить до того, що недостатньо уваги приділяється маркетингу, що не дає змогу розширити об’єми реалізації. А відсутність власної збутової мережі призводить до того, що заводу приходиться проникати на ринки збуту, а технічні відкриття в інших країнах не дають змогу це зробити, бо ринки (потреби споживачів) постійно змінюються. Ці дві негативні тенденції є взаємопов’язаними. Керівництву заводи треба приділяти особливу увагу розвитку власних ринків збуту, орієнтуватися на зовнішні ринки, на його потреби, бо унікальність продукції дає цьому змогу, й треба приділити увагу маркетингу, щоб споживачі були більш інформовані про цей завод, про його діяльність.

3. Негативним також є вплив несприятливої політики уряду на високий рівень якості продукції заводу. Нестабільність політики уряду, нестабільність законодавчої бази можуть негативно влипнути на якість продукції, бо зміна податкової бази, законів щодо експорту й імпорту будуть змушувати керівництво шукати шляхи збереження рівня прибутковості, платити сіру заробітну плату робітникам, що не може не вплинути на відношення до якості. Також соціально-економічна нестабільність у країні може негативно вплинути на репутацію підприємства у покупців, яка сама по собі є дуже нестабільною по причині постійного розвитку технологій, постійних змін настроїв й керівництва багатьох підприємств України. Висока ймовірність появи нових конкурентів може негативно вплинути на низький рівень плинності висококваліфікованих спеціалістів, особливо якщо керівництво нових конкурентів буде використовувати кадрову політику зарубіжних країн, тобто це означає більшу заробітну плату й кращі соціальні пільги.

4. Але є позитивні зовнішні можливості, які можуть нейтралізувати слабкі внутрішні сторони заводу. А саме: позитивний вплив можливості розширення виробничої лінії на низький рівень технічного оновлення устаткування, що є основної проблемою більшості підприємств країни. Також, нові можливості вертикальної інтеграції дозволять більш доцільно використовувати виробничий персонал, й нейтралізувати недоцільність відділів за чисельністю й результативністю.

Таким чином, найбільшою проблемою ДЕЗ УкрНДІВЕ, як і більшості підприємств України, є заполітизованість економіки і нестабільність політичних процесів.

2.4 Діагностика конкурентоспроможності підприємства

2.4.1 Загальна характеристика конкурентоспроможності

Конкурентоспроможність підприємства - це його порівняльна перевага стосовно інших підприємств даної галузі всередині країни і за її межами.

Конкурентоспроможність підприємства - система економічних категорій, елементами якої є конкурентоспроможність продукції і фінансова конкурентоспроможність. Це економічна категорія, за допомогою якої виявляється перевага даного виробника за рівнем задоволення споживачів продукцією з урахуванням ефективності фінансово-господарської діяльності.

Є всі підстави зробити висновок, що поняття конкурентоспроможності підприємства трактується неоднозначно і має потребу в конкретизації. Виділимо наступні його особливості:

Конкурентоспроможність не є іманентною якістю підприємства, тобто внутрішньо йому властивим, що виникає з його природи. Вона може бути виявлена й оцінена тільки в умовах наявності конкурентів реальних або потенційних.

Поняття це відносне, тобто вона буде мати різний рівень стосовно різних конкурентів.

Визначається конкурентоспроможність підприємства продуктивністю використання притягнутих їм у виробничий процес ресурсів

Рівень конкурентоспроможності підприємства залежить від рівня конкурентноздатності його продукції, галузі, країни.

На підставі вищенаведених якостей визначаємо це поняття в такий спосіб.

Конкурентоспроможність підприємства - це його відносна характеристика, що виявляється в умовах конкуренції як здатність залучити необхідні ресурси і зробити з них конкурентноздатний товар, що визначається продуктивністю використання виробничих ресурсів, що визначає його положення на ринку і залежна від аналогічної властивості його галузі і країни.

Необхідно пам’ятати наступне:

- по-перше, на відміну від товарів, підприємства як виробничі системи конкурують не тільки за можливість задоволення потреб споживача за допомогою своїх товарів, але і за можливість одержання необхідних для цього ресурсів по мінімально можливій ціні;

- по-друге, сама можливість одержання необхідних ресурсів і виробництва з них конкурентноздатних товарів визначається продуктивністю підприємства, тому що в сучасній економіці одержує ресурси і використовує їх тільки самий продуктивний виробник;

- по-третє, конкурентоспроможність як якість підприємства з'являється тоді, коли в економіці країни або світу (якщо економіка країни відкрита) з'являється ще одне підприємство, причому будь-якої галузевої приналежності, тому що підприємства почнуть конкурувати між собою за ресурси.

Існують дві основні групи підходів до визначення рівня конкурентноздатності підприємства, що методологічно розроблені не цілком.

До першої групи відносяться підходи, засновані на зв'язку рівня конкурентоспроможності підприємства з рівнем конкурентноздатності його продукції і відносної (або абсолютної) ефективністю його функціонування. Характерним прикладом може служити методика, приведена М.И. Кругловим.

До другої групи відносяться підходи, засновані на взаємозв'язку рівня конкурентоспроможності підприємства з рівнем його потенціалу і ступенем впливу зовнішнього середовища.

Разом з тим, досить часто конкуренцію часто зв'язують з товарами, продукцією, послугами, і т.п.. Це неправильно, тому що товар сам по собі не може бороти з іншими товаром. Конкурентна боротьба відбувається між виробниками (постачальниками) цих товарів за ринками збуту. Однак конкуренція ведеться тільки на рівні визначеної групи, підгрупи, виду, різновиду товару.

Тому варто розрізняти конкуренцію між фірмами і конкурентоспроможність товарів. З цих понять випливає поняття керування конкурентоспроможності підприємства. Тобто використання конкурентних переваг підприємства в конкурентній боротьбі між фірмами. Тому для цього необхідно оцінити конкурентоспроможність підприємства і знайти конкурентні переваги, що допоможуть підприємству обрати оптимальну стратегію подальшого розвитку. У цьому і складається основна ідея керування конкурентоспроможністю на підприємстві. Тому варто визначитися з поняттями конкурентна перевага, методами оцінки конкурентоспроможності і можливими стратегіями розвитку підприємства.

В даний час відсутня загальноприйнята методика оцінки конкурентоспроможності організації. У промислово розвитих країнах діють різні методики оцінки конкурентоспроможності підприємств і компаній. Ці методики носять не описовий, а конкретно-економічний, кількісний характер.

Оцінка конкурентоспроможності підприємства становить інтерес для керівників підприємства з метою визначення конкурентної позиції і конкурентних переваг і розробки подальшої стратегії функціонування, потенційних інвесторів підприємства, банківських структур, що здійснюють кредитування, вторинного ринку акцій; державних органів з метою регулювання конкурентних відносин і для захисту державних інтересів.

В даний час розроблені наступні методичні підходи до оцінки конкурентноздатності підприємства:

методи, що ідентифікують конкурентоспроможність підприємства з конкурентноздатністю продукції;

матричні методи;

методи, засновані на теорії ефективної конкуренції;

метод профілів;

методи, засновані на аналізі порівняльних переваг;

методи, засновані на теорії рівноваги фірми і галузі і теорії факторів виробництва;

інтегральні методи.

Більшість авторів сходиться в думці, що головним фактором конкурентоспроможності підприємства є конкурентоспроможність виробленої їм продукції. Конкурентоспроможність продукції і конкурентоспроможність підприємства тісно взаємозалежні, така як чим вище конкурентоспроможність продукції, тим вище конкурентоспроможність підприємства. Але по своїй сутності вони відмінні друг от друга. Оцінка конкурентноздатності продукції застосовується до кожного конкретного його виду, а конкурентоспроможність підприємства охоплює всю номенклатуру продукції, що випускається, і динаміку її структури, а також усі види виробничо-економічної і фінансової діяльності. Другою відмінністю є те, що визнання конкурентноздатності продукції здійснюється на ринку, а рівень конкурентоспроможності підприємства оцінюється не тільки споживачем, але і самим підприємством. Ще однією відмінністю є різний життєвий цикл товару і підприємства. Одної конкурентноздатності товару недостатньо для міцної конкурентної позиції підприємства.

У керуванні процесом створення конкурентних переваг фірми велику роль грають застосовувані методи аналізу. До них відносяться матричний, кореляційний, регресійний, ситуаційний види аналізу, а також різні імовірність, статистичні й ін. У ринковій економіці широко застосовуються матричний аналіз конкурентних переваг. Найбільше розповсюдженими методами є SWOT-аналіз, матриця Мак-Кінзі, Бостонської консалтингової групи, ін.

2.4.2 Оцінка конкурентного статусу підприємства (підхід Ансоффа)

Конкурентний статус організації - це позиція організації в конкурентній боротьбі, своєрідний визначник її положення на ринку.

За підходом Ансоффа конкурентний статус підприємства можна кількісно розрахувати наступним чином:

КСП = Іскв * І сп * Івп,

де Іскв – індекс (норматив) стратегічних капіталовкладень. Розраховується за формулою:

Іскв = (Іф - Ік) / (Іо - Ік), де

Іф – фактичний об’єм капіталовкладень;

Ік – критичний (мінімальний) об’єм капіталовкладень;

Іо – оптимальний об’єм капіталовкладень.

Ісп – індекс стратегії підприємства. Розраховується експертним підходом за формулою:

Ісп = Sф / Sо, де

Sф – бальна оцінка (1-5) стратегії, яка обрана підприємством;

Sо – бальна оцінка, оптимальна для зовнішнього середовища.

Івп – норматив внутрішнього потенціалу підприємства. Розраховується також експертним шляхом за формулою:

Івп = Сф / Со, де

Сф – бальна оцінка внутрішнього потенціалу підприємства;

Со – бальна оцінка оптимального потенціалу, який є оптимальним для обраної підприємством стратегії.

Розрахуємо конкурентний статус ДЕЗ УкрНДІВЕ:

Іскв = (25000 – 10000) / (30000-10000) = 0,75

Ісп = 4 / 5 = 0,8

Івп = 4/5 = 0,8

Таким чином, КСП = 0,75 * 0,8 * 0,8 = 0,48

Розрахунки свідчать, що конкурентний статус ДЕЗ УкрНДІВЕ є вище середнього.

2.4.3 Оцінка конкурентоспроможності одного з виробів ДЕЗ УкрНДІВЕ

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що якість товарів конкурентів нижче, ніж якість товарів ДЕЗ УкрНДІВЕ, а на рахунок ціни не можна дати однозначної відповіді, тому що в одних підприємств вона нижче, а в інших – вище. У табл.5 представлено порівняльну характеристику пускача з кращими вітчизняними і закордонними аналогами.

Таблиця 5.- Порівняльна характеристика пускача з кращими аналогами

Цінність пускача залежить від сполучення двох факторів, що входять у систему оцінки. Цими факторами є значимість основних показників пускача і сприймана ступінь наявності його в тій чи іншій країні. Виходячи з отриманих даних видно, що показники пускача, що випускається ДЕЗ УкрНДІВЕ майже в два рази вище показника Торезського електромеханічного заводу, чия корисність збігається з аналогом Бельгії.

Але, незважаючи на це, ДЕЗ УкрНДІВЕ освоїв новий вид пускача, чия корисність для споживача ще вище, тому що фахівці заводу внесли зміни в товар: збільшили номінальний струм, максимальну потужність електродвигуна, зменшили масу і габаритні розміри. А це надає право судити про високу конкурентноздатність товару на ринку як внутрішньому, так і зовнішньому.

2.5 Діагностика потенціалу підприємства

2.5.1 Необхідність, завдання й принципи експертної оцінки вартості підприємства

Необхідність оцінки вартості підприємства виникає в основному у таких випадках:

• під час інвестиційного аналізу у ході прийняття рішень про доцільність інвестування коштів у те чи інше підприємство, у т. ч. при здійсненні операцій М&А (поглинання і приєднання);

• у ході реорганізації підприємства (мета оцінки - визначення бази для складання передавального чи розподільного балансу, а також для встановлення пропорцій обміну корпоративних прав);

• у разі банкрутства та ліквідації підприємства (оцінка проводиться з метою визначення вартості ліквідаційної маси);

• у разі продажу підприємства як цілісного майнового комплексу (мета оцінки - визначення реальної ціни продажу майна);

• у разі застави майна та при визначенні кредитоспроможності підприємства (мета оцінки - визначити реальну вартість кредитного забезпечення);

• у процесі санаційного аудиту при визначенні санаційної спроможності (оцінка вартості майна проводиться з метою розрахунку ефективності санації);

• під час приватизації державних підприємств (метою оцінки є визначення початкової ціни продажу об'єкта приватизації).

Оцінка вартості підприємства, його майна належить до найскладніших питань фінансів підприємств. Особливо відзначаються оцінка вартості підприємства як цілісного майнового комплексу та оцінка корпоративних прав суб'єкта господарювання, якщо дані права не котируються на біржі. Хоча вартість підприємства інколи може дорівнювати ринковій вартості його активів, слід розуміти, що ці поняття є різними. У першому випадку йдеться насамперед про вартість, що може бути створена в результаті функціонування бізнесу. Оцінка підприємства здійснюється, як правило, на базі ринкової вартості - ймовірної суми грошей, за яку можливі купівля-продаж об'єкта оцінки на ринку.

Організаційне, методичне та практичне забезпечення проведення оцінки вартості підприємств здійснюють особи, що займаються професійною оцінною діяльністю - оцінювачі та суб'єкти оцінної діяльності.

Вітчизняним законодавством при оцінці вартості майна та підприємства в цілому рекомендовано керуватися Законом України "Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні", методикою оцінки вартості майна під час приватизації, положеннями (національними стандартами) експертної оцінки, нормативними актами Фонду державного майна.

У літературних джерелах, нормативних актах наводяться численні принципи, яких слід дотримуватися при здійсненні оцінки вартості підприємства. До основних з них слід віднести такі:

• принцип заміщення - полягає в тому, що покупець не заплатить за об'єкт більше, ніж існуюча мінімальна ціна за майно з аналогічною корисністю;

• принцип корисності - зводиться до того, що об'єкт має вартість лише тоді, коли він є корисним для потенційного власника (корисність може бути пов'язана з очікуванням майбутніх доходів чи інших вигод);

• принцип очікування - інвестор, плануючи вкладати кошти в об'єкт сьогодні, очікує отримати грошові доходи від об'єкта в майбутньому;

• принцип зміни вартості - говорить про те, що вартість об'єкта оцінки постійно змінюється в результаті зміни внутрішнього стану та дії зовнішніх факторів;

• принцип ефективного використання - полягає в тому, що з усіх можливих варіантів експлуатації об'єкта обирається той, що забезпечує найефективніше використання його функціональних характеристик, а отже, приносить найбільшу вартість;

• принцип розумної обережності оцінок - зводиться до того, що під час оцінки оцінювач повинен критично (із розумним упередженням) ставитися до всієї інформації, що стає йому відомою від адміністрації об'єкта оцінки, і, по можливості, перевіряти цю інформацію, звертаючись до незалежних джерел;

• принцип альтернативності оцінок - полягає у необхідності використання різних методів оцінки та порівняння показників вартості, отриманих у результаті застосування альтернативних методів.

2.5.2 Основні методологічні підходи оцінки потенціалу підприємства

У літературі, присвяченій питанням оцінки вартості підприємств, згадується значна кількість методів і способів такої оцінки. Окремі методи мають ряд модифікацій і різновидів, що створює додаткові складності при їх ідентифікації та використанні

У зарубіжній та вітчизняній практиці оцінки вартості майна найбільшого поширення дістали три методичні підходи до оцінки вартості підприємства:

• заснований на оцінці потенційних доходів підприємства;

• майновий (витратний);

• ринковий (порівляльний).

У рамках цих підходів розрізняють окремі методи оцінки. Причому жоден з підходів чи методів не має принципових переваг перед іншими. Досить часто в практичній роботі з оцінки вартості підприємства оцінювач застосовує кілька методичних підходів, що найповніше відповідають конкретним умовам, об'єктам та меті оцінки, наявності й достовірності інформаційних джерел для її проведення.

Дохідний підхід в оцінці вартості підприємства. Оцінка вартості підприємства з використанням дохідного підходу ґрунтується на визначенні теперішньої вартості очікуваних вигод (доходів, грошових потоків) від володіння корпоративними правами підприємства. В основі підходу лежить теза, що метою вкладання капіталу інвестором у купівлю підприємства передусім є отримання стабільних доходів. У рамках цього підходу виокремлюють два основні методи:

• дисконтування грошових потоків;

• визначення капіталізованої вартості доходів.

При оцінці вартості підприємства цими методами дані про вартість, склад і структуру активів безпосередньо не впливають на оцінку, а використовується лише інформація про здатність активів генерувати доходи. Такий методологічний підхід за своєю природою є однотипним з методологією оцінки доцільності інвестицій на базі концепції зміни вартості грошей у часі.

Згідно з методом дисконтування грошових потоків вартість об'єкта оцінки прирівнюється до сумарної теперішньої вартості майбутніх чистих грошових потоків або дивідендів, які можна отримати в результаті володіння підприємством, зменшеної на величину зобов'язань підприємства та збільшеної на вартість надлишкових активів.

Надлишкові активи - це активи підприємства, що в даний час не використовуються ним для отримання фінансового результату та застосування яких на даному підприємстві у зазначений спосіб і належним чином є фізично неможливим або економічно неефективним. Такого роду активи оцінюються, виходячи з найкращого альтернативного варіанта їх використання.

Метод капіталізації доходів. Капіталізація передбачає трансформацію доходів у вартість. Для визначення вартості підприємства цим методом характерний для підприємства рівень доходів переводиться у вартість шляхом його ділення на ставку капіталізації. Метод доцільно використовувати для оцінки вартості підприємств зі стабільними доходами чи стабільними темпами їх зміни.

У контексті капіталізації доходів під поняттям "доходи" розуміють грошові доходи, які можуть отримати власники, що планують інвестувати кошти в підприємство.

Ставка капіталізації - дільник (як правило, у формі процента), який використовується для переведення доходу у вартість.

У разі використання методу капіталізації доходів залишкова (ліквідаційна) вартість підприємства не враховується. Вважається, що в нескінченому періоді чи через значну кількість років ця вартість повністю списується і фактично дорівнює нулю.

Майновий (витратний) підхід. Згідно з майновим підходом вартість підприємства розраховується як сума вартостей усіх активів (основних засобів, запасів, вимог, нематеріальних активів тощо), що складають цілісний майновий комплекс, за мінусом зобов'язань. Основним джерелом інформації за даного підходу є баланс підприємства.

Оцінка вартості підприємства на базі активів заснована на так званому принципі субституції, згідно з яким вартість активу не повинна перевищувати ціни заміщення всіх його складових. У рамках цього підходу розрізняють такі основні методи:

• оцінка за відновною вартістю активів (витратний підхід);

• метод розрахунку чистих активів;

• розрахунок ліквідаційної вартості.

В основу витратного підходу покладено принципи корисності і заміщення. Він ґрунтується на тезі, що потенційний покупець не заплатить за об'єкт більшу ціну. ніж його можливі сукупні витрати на відновлення об'єкта в поточному стані та в діючих цінах, що забезпечуватиме його власникові подібну корисність. У рамках витратного підходу основним методом оцінки вважається метод відтворення (оцінка за відновною вартістю активів). Відновна вартість розраховується з використанням інформації про вартість відтворення майна в існуючому вигляді в ринкових цінах на момент оцінки. Метод базується на показниках первісної вартості активів, величини їх зносу та індексації.

Первісна вартість активів - це вартість окремих об'єктів активів, за якою вони були зараховані на баланс підприємства; включає суму витрат, пов'язаних з виготовленням, придбанням, доставкою, спорудженням, встановленням, страхуванням під час транспортування, державною реєстрацією, реконструкцією, модернізацією та іншим поліпшенням активів.

Відновна вартість - це вартість відтворення об'єкта оцінки на дату оцінки. Вона визначається шляхом множення первісної вартості активів на коефіцієнт індексації. Враховуючи те, що з часом активи поступово втрачають споживчу вартість, на їх оцінку суттєво впливає рівень фізичного та морального зносу. У разі індексації первісної вартості активів відбувається також індексація величини зносу. Реальна вартість матеріальних і нематеріальних активів характеризується їх залишковою вартістю, що визначається як різниця між їх відновною (первісною) вартістю та проіндексованою сумою зносу. Вартість підприємства дорівнюватиме різниці між реальною вартістю його активів та ринковою ціною зобов 'язань.

Метод оцінки за відновною вартістю досить часто використовується в ході оцінки майна під час приватизації державних підприємств.

До основних недоліків методу слід віднести те, що на практиці балансова вартість активів майже ніколи не відповідає їх ринковій вартості. Достовірність оцінки підвищується, якщо отриману вартість скоригувати на приховані прибутки чи збитки підприємства.

При оцінці вартості підприємства за цим підходом визначальним є те, що дана вартість не дорівнює арифметичній сумі вартостей окремих майнових об'єктів підприємства. Цю вартість слід скоригувати на вартість гудволу. Гудвіл - вартість фірми, її ділової репутації, нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його ринковою вартістю, що виникає внаслідок кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку, нових технологій тощо.

Оцінка вартості підприємства на основі ринкового підходу. Ринковий підхід передбачає розрахунок вартості підприємства на основі результатів його зіставлення з іншими бізнес-аналогами. Головним тут є наявність прийнятної бази для порівняння та підприємств-аналогів. Подібний бізнес повинен вестися в тій же галузі, що і об'єкт оцінки, або в галузі, що е чутливою до тих самих економічних чинників. Для з'ясування цього питання слід провести порівняльний аналіз кількісних та якісних подібностей та відмінностей між аналогічними підприємствами та об'єктом оцінки. В рамках ринкового підходу найуживанішими методами вважаються методи:

• зіставлення мультиплікаторів;

• порівняння продажів (трансакцій).

Основними джерелами інформації при застосуванні цього підходу є фондові біржі та позабіржові торговельні системи, на яких мають обіг права власності на подібний бізнес, дані фінансової звітності підприємств-аналогів, а також інформація про попередні трансакції з корпоративними правами на той бізнес, який оцінюється.

Найкращим інструментом оцінки корпоративних прав, а отже, і вартості підприємства, є ефективний ринок капіталів, оскільки він у цілому володіє інформацією, яка відсутня в окремих учасників ринку. Саме тому в країнах з розвинутою ринковою економікою під час оцінки вартості підприємств за ринковим підходом як базу для порівняння досить часто використовують інформацію про ринковий (біржовий) курс корпоративних прав.

Метод зіставлення мультиплікаторів дає змогу оцінити вартість підприємств на основі зіставлення значень окремих показників аналогічних підприємств. Метод ґрунтується на тезі про рівність окремих мультиплікаторів, розрахованих для підприємств-аналогів.

Принциповим є використання повністю ідентичних методик розрахунку значень мультиплікаторів на оцінюваному підприємстві та об'єкті порівняння. При оцінці одного підприємства можуть бути використані кілька мультиплікаторів. Вартість підприємства при цьому обчислюється як середньоарифметична вартість, розрахована за кожним мультиплікатором.

З метою забезпечення об'єктивності оцінки знайдена в рамках ринкового підходу порівняльна вартість коригується на відповідні поправки, що характеризують ризиковість об'єкта оцінки, відмінності в правах власності на нього, рівень мобільності корпоративних прав тощо.

До переваг методів порівняння та зіставлення мультиплікаторів слід віднести те, що вони дають можливість одержати реальну ринкову вартість оцінюваного майна. Недоліки методів оцінки за ринковим підходом зумовлені тим, що вони не враховують вартість потенційних прибутків, які можна отримати, експлуатуючи об'єкт оцінки. Саме тому в деяких випадках результати оцінки підприємства за згаданими методами доцільно зіставляти з вартістю підприємства, розрахованою за методом капіталізованої вартості чи дисконтування грошових потоків.

2.5.3 Оцінка вартості ДЕЗ УкрНДІВЕ як цілісного майнового комплексу

Чиста вартість цілісного майнового комплексу розраховується за формулою:

ЧВ = (Н + О + М) – (В + Д + П), де

Н – необоротні активи;

О – оборотні активи;

М – витрати майбутніх періодів;

В – доходи майбутніх періодів;

Д – довгострокові зобов’язання;

П – поточні зобов’язання.

Розрахуємо вартість ДЕЗ УкрНДІВЕ як цілісного майнового комплексу згідно з даними додатку 2, тобто на кінець 2004 року, що може бути використане як вартість підприємства й на початок 2005 року.

Так як сума (Н + О + М) – це валюта балансу, то беремо з форми 1 строку 280 на кінець року.

Доходів майбутніх періодів у підприємства не передбачається.

ЧВ = 62669 – (335 + 22938) = 39396 (тис. грн.)

Таким чином, вартість ДЕЗ УкрНДІВЕ як цілісного майнового комплексу дорівнює 39396 ти. грн.

Для більш повної інформації про вартість підприємства доцільно використовувати вищерозглянуті методи оцінки потенціалу підприємства. Але за відсутністю інформації, необхідної для їх математичного розрахунку, експертам нічого не залишається, як орієнтуватись на його вартість як цілісного майнового комплексу.

2.6 Управлінська діагностика

2.6.1 Діагностика структури управління

Організаційна структура управління (ОСУ) — це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість виробничих, управлінських та інших підрозділів. В ОСУ кожний її елемент має своє конкретне місце та відповідні зв'язки, що забезпечують їхню взаємодію. Зв'язки структурних елементів системи поділяються на лінійні, функціональні та між-функціональні. Лінійні зв'язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління і базуються на адміністративній владі. Функціональні зв'язки характеризують взаємодію елементів різних рівнів системи, які виконують певні функції господарювання. Міжфункціональними називають зв'язки між елементами одного рівня системи.

Заведено виділяти такі типи організаційних структур управління:

1) лінійна ОСУ;

2) функціональна ОСУ;

3) лінійно-функціональна ОСУ;

4) дивізіональна ОСУ;

5) матрична ОСУ.

1)Лінійна відображає дворівневий розподіл, що існує на малих підприємствах (1 рівень – керівник, 2 рівень – виконавець). Перевага: вона дозволяє швидко приймати рішення, реагувати на зміни у зовнішньому середовищі і забезпечує неформальний підхід до мотивації і контролю діяльності співробітників.

Недоліки: увага керівника зосереджена на поточних справах, недостатньо можливостей приділяти увагу майбутньому.

2)Функціональна виникає там, де існує поділ праці і спеціалізація.

Переваги:

- дозволяють керівництву зосередитися на стратегічних питаннях;

- створюють умови для досягнення високої ефективності за рахунок спеціалізації.

Недоліки:

- призводять до міжфункціональних конфліктів;

- ускладнюють координацію між функціями;

- скорочують можливості менеджерів, які вирішують питання стратегічного управління.

3) Дивізіональна існує в тих організаціях, де виділяються відокремлені структурні підрозділи, наділені великими повноваженнями.

Переваги:

- забезпечують передачу прав у відділеннях організації, що сприяє збільшенню гнучкості і адаптивності організації до умов зовнішнього середовища;

- звільняють керівництво від вирішення поточних питань і дають можливість займатись тільки стратегічними питаннями;

-в організації встановлюється на більш низькому рівні залежність фінансового стану підрозділів від результатів їх функціонування;

- створює умови для формування в організації менеджерів, що займаються стратегічним управлінням.

Недоліки:

- можливість виникнення стратегічно несумісних окремих підрозділів організації;

- складності з розподіленням загальних для організації ресурсів між відокремленими відділами організації.

4)Матрична відображає два направлення керівництва: вертикальне – керівництво структурними підрозділами; горизонтальне – керівництво окремими проектами або програмами.

Переваги:

- дозволяє поєднувати діяльність окремих функціональних ланок організації;

- сприяє залученню менеджерів-стратегів;

- створює умови для здійснення комплексного підходу до вирішення задач.

Недоліки:

- два напрями в керівництві викликають багато незрозумілостей у підлеглих;

- необхідність великих зусиль, які повинні координувати вертикальні та горизонтальні зв’язки.

Фактори вибору організаційної структури:

- розмір і ступінь різноманітності діяльності;

- географічне розташування організації;

- технологія;

- відношення до організації з боку керівництва та співробітників;

- динамізм зовнішнього середовища;

-стратегія, яку реалізує фірма.

Вплив розміру організації на її організаційну структуру проявляється у вигляді збільшення числа рівнів ієрархії управління. Організаційна структура не повинна бути більш складної, ніж це вимагає розмір організації.

Оцінити ефективність організаційної структури підприємства досить складно. Проблеми оцінки породжено необхідністю всеохоплюючого та детального аналізу непрямих показників діяльності підприємства. Певні фахівці у сфері реформування підприємств узагалі вважають позитивним результатом уже навіть сам початок процесу перепідготовки і навчання персоналу підприємства.

Від ефективності організаційної структури залежить якість управління поточними активами в короткостроковому періоді та необоротними — в довгостроковому.

До основних показників оцінки ефективності організаційної структури підприємства можна віднести наступні:

1. Середня автономність одного структурного підрозділу організаційної структури - тобто відношення трудомісткості робіт, які виконуються підрозділом, до повної трудомісткості всіх робіт, що виконуються підприємством. Характеризує рівень автономності роботи структурного підрозділу.

2. Коефіцієнт контролю - відношення середньої кількості працівників, що працюють в організаційній структурі чи її підрозділі, до кількості керівників певного рівня. Показує кількість підлеглих на одного керівника, що дає змогу висновувати щодо раціональності розподілу повноважень та функцій контролю.

3. Показник кваліфікації управлінця. Сума тривалості загальнотеоретичної підготовки, спеціального навчання за даною спеціальністю (фахом) та тривалості практичного досвіду роботи за даною спеціальністю. Відображає реальну тривалість підготовки одного працівника для виконання певних функцій

4. Гнучкість організаційної структури - відношення чисельності працівників, що можуть виконувати не тільки безпосередні функції, а й суміжні, до загальної чисельності працівників певного підрозділу організаційної структури. Відображає здатність працівників організаційної системи замінювати в разі необхідності один одного. Коефіцієнт не перевищує одиниці.

5. Рівень фондоозброєності управлінського персоналу - відношення балансової вартості оргтехніки до чисельності управлінців за певний період. Показує рівень технічного оснащення управлінської праці.

6. Коефіцієнт децентралізації структури - відношення чисельності управлінців первинних ланок до чисельності управлінців вищої ланки управління. Відображає рівень децентралізації структури управління.

7. Коефіцієнт еластичності структури - співвідношення кількості реорганізацій до кількості впроваджених нових стратегій. Відтворює зв'язок між організаційною структурою управління та стратегічним розвитком підприємства. Значення коефіцієнта не повинно бути більшим за одиницю.

8. Коефіцієнт раціональності структури - відношення фактичної чисельності управлінців до нормативної. Відображає рівень забезпеченості підприємства управлінським персоналом.

Організаційна структура управління ДЕЗ УкрНДІВЕ приведена на рисунку 1.

Аналіз організаційної структури ДЕЗ УкрНДІВЕ дає змогу говорити про те, що підприємство має функціональну структуру підприємства, характеристика котрої була дана вище.

Для оцінки доцільності функціональних підрозділів рекомендується скористатися таблицею

Таблиця 6. - Оцінка доцільності організаційної структури керування підприємства.

Оцінка доцільності функціонування підрозділів виробляється методом експертних оцінок. При цьому відповідність підрозділу за назвою, чисельності співробітників, результативності діяльності і підпорядкованості що виявляється вимогам позначається значком «+», невідповідність – знаком «-».

З таблиці 6 видно, що організаційна структура підприємства не доцільна по чисельності і результативності, а саме по чисельності не відповідають оптимальним показникам відділи: інспекція по кадрам, відділ збуту, бухгалтерія, ПЕО. У більшості цих підрозділів чисельність зависока, тільки у відділі по збуту недостатньо робітників. Недоцільні по результативності відділи: відділ збуту, відділ МТЗ й юрисконсульт.

Щодо співвідношення організаційної структури підприємства й його основних стратегічних цілей, то тут можна виявити основну проблему функціональної організаційної структури управління - скорочення можливостей менеджерів, які вирішують питання стратегічного управління. Однак така організаційна структура дозволяє вищому керівництву зосередитись саме на стратегічних напрямках розвитку підприємства.

Таким чином, на даному етапі розвитку як самого підприємства, так і економіки й політики України в цілому, саме ця організаційна структура управління найкраще відповідає стратегічним цілям діяльності підприємства, а саме повне технічне оновлення, розвиток техніки й технології, розробка продукції з кращими технічними показниками – усе це спрямовано на вихід на зовнішні ринки й посилення позицій на внутрішньому ринкові.

2.6.2 Оцінка загальних результатів діяльності підприємства

Основну операційну діяльність ДЕЗ УкрНДІВЕ характеризують такі основні техніко-економічні показники господарської діяльності: прибуток, обсяги виробництва, собівартість, рентабельність, вартість основних фондів, чисельність персоналу, продуктивність їх праці. Для того, щоб зробити висновок про те на скільки успішно здійснюється основна операційна діяльність на заводі – проаналізуємо ці основні показники за 2002-2004рр.

Зробимо аналіз основних техніко-економічних показників, розрахував їх абсолютне та відносне відхилення звітного року, у нашому випадку 2003р. від базового року - відповідно 2002р. та 2004р. від 2003р. (див. табл.7).

Таблиця 7. – Аналіз основних показників діяльності.

Таким чином, за результатами таблиці 7 можна зробити наступні висновки:

- й у 2003 році й у 2004 році зросла виручка від реалізації продукції на 18,73% й на 26,44% відповідно. Однак зросла й собівартість реалізованої продукції на 12,43% й 24% відповідно.

- у 2003 році в порівнянні з 2002 роком зросли операційні витрати на 28,94%, а саме: матеріальні витрати зросли на 25,58%, витрати на оплату праці – на 14,74%, відрахування на соціальні заходи – на 8,67%, амортизація – на 126,73% й інші операційні витрати на 134,06%.

- у 2004 році в порівнянні з 2003 роком операційні витрати зменшились на 6,05%, а саме: витрати на оплату праці – на 1,49%, відрахування на соціальні заходи – на 1,46%, амортизація – на 33,77% й інші операційні витрати – на 95,67%. Лише матеріальні витрати у 2004 році в порівнянні з 2003 роком збільшились на 0,23%.

- й у 2003 й у 2004 році зменшилась середньо облікова чисельність ПВП на 11,93% й 1,94% відповідно. Але це не вплинуло негативно на продуктивність їх праці, навіть навпаки. Тобто у 2003 році в порівнянні з 2002 роком продуктивність праці ПВП збільшилась на 34,82%, а у 2004 році в порівнянні з 2003 роком – на 28,94%. Це свідчить, що на підприємстві використовувались ефективні системи стимулювання й мотивації праці, тобто про високий ріень менеджменту персоналу.

- вартість основних виробничих фондів й у 2003 році й у 2004 році зросла на 49,02% й на 11,93% відповідно.

- вартість оборотних фондів у 2003 році в порівнянні з 2002 роком зменшилась на 854 тис. грн. або на 2,11%, а у 2004 році в порівнянні з 2003 роком – збільшилась на 8348 тис. грн. або на 21,03%.

Загалом, чистий прибуток ДЕЗ УкрНДІВЕ у 2003 році в порівнянні з 2002 роком збільшився на 5389 тис. грн. або на 150,78%, а у 2004 році в порівнянні з 2003 роком – на 10027 тис. грн або на 111,87%.

2.6.3 Оцінка зв’язку підприємства з зовнішнім середовищем

Для оцінки зв’язку ДЕЗ УкрНДІВЕ з зовнішнім середовище розробимо й оцінимо профіль зовнішнього середовища підприємства експертним шляхом. Для цього проаналізуємо вплив факторів макросередовища й мікросередовища не тільки самого заводу, а й усієї галузі машинобудування. Для цього експерти використали бальну оцінку 1-3 бали в залежності від важливості фактору. Розрахунки зведемо у таблицю 8.

Таблиця 8. – Профіль зовнішнього середовища ДЕЗ УкрНДІВЕ.

Таким чином, зв’язок підприємства з зовнішнім середовищем є максимальним за такими факторами: ступінь підтримки програми розвитку галузі державною адміністрацією, нововведення в області товарів й технології, рівень політичної стабільності (усі ці фактори це фактори макросередовища), а також торгова сила покупців (це фактор мікро середовища).

2.7 Фінансова діагностика

В умовах переходу економіки України до ринкових відносин, істотного розширення прав підприємств в області фінансово-економічної діяльності значно зростає роль своєчасного і якісного аналізу фінансового стану підприємств, оцінки їх ліквідності, платоспроможності і фінансовій стійкості і пошуку шляхів підвищення і зміцнення фінансової стабільності.

Особливе значення набуває своєчасна й об'єктивна оцінка фінансового стану підприємств через виникнення різноманітних форм власності, оскільки жоден власник не повинний зневажати потенційними можливостями збільшення прибутку (доходу) фірми, який можна знайти тільки на підставі своєчасного й об'єктивного аналізу фінансового стану підприємств.

Систематичний аналіз фінансового стану підприємства, його платоспроможності, ліквідності і фінансовій стійкості необхідний ще і тому, що прибутковість будь-якого підприємства, розмір його прибутку багато в чому залежать від його платоспроможності. Враховують фінансовий стан підприємства і банки, розглядаючи режим його кредитування і диференціацію процентних ставок.

Фінансовий стан підприємства – це комплексне поняття, що є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства, визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної і фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі види діяльності підприємства. Насамперед, на фінансовому стані підприємства позитивно позначаються безперебійний випуск і реалізація високоякісної продукції.

Як правило, чим вище показники обсягу виробництва і реалізації продукції, робіт, послуг і нижче їх собівартість, тим вище прибутковість підприємства, що позитивно впливає на його фінансовий стан.

Неритмічність виробничих процесів, погіршення якості продукції, труднощі з його реалізацією приводять до зменшення надходження засобів до рахунка підприємства, у результаті чого погіршується його платоспроможність.

Існує і зворотний зв'язок, оскільки недолік засобів може привести до перебоїв у забезпеченні матеріальними ресурсами, а також у виробничому процесі.

Фінансовий стан підприємства повинен бути спрямований на забезпечення системного надходження й ефективного використання фінансових ресурсів, дотримання розрахункової і кредитної дисципліни, досягнення раціонального співвідношення власного і притягнутого засобу, фінансової стійкості з метою ефективного функціонування підприємства.

Саме цим визначається необхідність і практична значимість систематичної оцінки фінансового стану підприємства, який належить істотна роль у забезпеченні його стабільного фінансового стану.

Отже, фінансовий стан – це одна з найважливіших характеристик діяльності кожного підприємства.

Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства і виконання їм зобов'язань перед бюджетом, банком і іншими установами.

Фінансовий стан підприємства необхідно систематично і всебічно оцінювати з використанням різних методів, прийомів і методик аналізу. Це дасть можливість критично оцінити фінансові результати діяльності підприємства як у статистику за визначений період, так і в динаміку – за ряд періодів, дає можливість визначити «болючі крапки» у фінансовій діяльності і способи найбільш ефективного використання фінансових ресурсів, їх раціональне розміщення. Основними задачами аналізу фінансового стану є:

дослідження рентабельності і фінансової стійкості підприємства;

дослідження ефективності використання майна (капіталу) підприємства, забезпечення підприємства власними оборотними коштами;

об'єктивна оцінка динаміки і стану ліквідності, платоспроможності і фінансовій стійкості підприємства;

оцінка положення суб'єкта господарювання на фінансовому ринку і кількісній оцінці його конкурентоспроможності;

аналіз ділової активності підприємства і його положення на ринку цінних паперів;

визначення ефективності використання фінансових ресурсів.

Аналіз фінансового стану підприємства є необхідним етапом для розробки планів і прогнозів фінансового оздоровлення підприємства.

Для аналізу фінансового стану підприємства УкрНДІВЕ розрахуємо і проаналізуємо основні фінансово-економічні показники в динаміці. Аналіз фінансового становища підприємства проводиться по даним за три останні роки Результати розрахунку наведені в табл. 2.4. Основні дані для розрахунку взяті з форм звітності №1, №2 (див.дод. А-Г ).

До показників, що характеризують ефективність виробництва, відносяться коефіцієнти оборотності, рентабельності, продуктивності, ліквідності та інш. Проаналізуємо найважливіші з них, тобто коефіцієнти, яки суттєво впливають на фінансове становище ДЕЗ УкрНДІВЕ.

Спочатку проведемо оцінку майнового стану підприємства (таблиця 9).

Таблиця 9. – Оцінка майнового стану підприємства.

Таким чином, бачимо, що у 2003 році в порівнянні з 2002 роком коефіцієнт зносу основних засобів зменшувався, що позитивно характеризує майновий стан підприємства. Однак, у той же час зменшують й показники оновлення й вибуття також зменшуються, що дуже негативно впливає на стан підприємства. Найгірший майновий стан підприємства бачимо у 2004 році: коефіцієнт зносу збільшився у порівнянні з 2004 роком, хоча й менший, ніж у 2002 році, однак коефіцієнти оновлення й вибуття у цей рік найменші.

Критичний стан майнового комплексу пострадянських підприємства – це проблема майже усіх підприємств.

Далі проаналізуємо ліквідність підприємства (таблиця 10).

Таблиця 10.– Аналіз ліквідності підприємства.

Коефіцієнт покриття показує платіжні можливості підприємства при умовах не лише вчасного розрахунку з дебіторами й сприятливій реалізації продукції, але й реалізації й випадку необхідності інших елементів матеріальних оборотних засобів.

Цей коефіцієнт повинен знаходитись у межах 1-2. Таким чином, цей коефіцієнт усі аналізовані роки знаходиться у межах критерію, лише у 2004 році він трохи більший 2, що позитивно характеризує ліквідність підприємства.

Коефіцієнт швидкої ліквідності показує платіжні можливості підприємства при умові своєчасного розрахунку з дебіторами. Таким чином, за цим показником підприємство є ліквідним, лише й 2004 році він був вищий 1, що може негативно вплинути на ліквідність підприємства.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності показує яку частину короткострокової кредиторської заборгованості підприємства може погасити у найближчий час. Тобто, показує частину поточних фінансових інвестицій й грошових коштів у валюті балансу. Це найбільш ліквідні активи підприємства. Отримуємо, що підприємство на протязі 2002-2004 років мало недостатньо цих коштів, що негативно характеризує його ліквідність.

Загалом, чистий оборотний капітал підприємства на протязі 2002-2004 років зростає, що позитивно впливає на його ліквідність.

Загалом, підприємство є ліквідним, є лише дефіцит грошових коштів у валюті балансу.

Далі проаналізуємо ділову активність підприємства (таблиця 11).

Таблиця 11– Аналіз ділової активності підприємства.

Таким чином, аналізуючи ділову активність підприємства, можна зробити наступні висновки:

- коефіцієнт оборотності активів на протязі 2002-2004 років зростав, що позитивно характеризує ділову активність підприємства;

- зростала кредиторська заборгованість, але цей показник є дуже непевним. З одного боку кредити дають можливість не втратити додатковий прибуток, з іншого посилюють залежність підприємства від зовнішнього середовища.

- коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості також зростав на протязі 2002-2004 років, що позитивно характеризує ділову активність підприємства. Але у 2004 році цей коефіцієнт був трохи меншим за коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості, що негативно впливає на діяльність підприємства.

- коефіцієнт оборотність матеріальних запасів у 2003 році в порівнянні з 2002 роком значно зріс, але у 2004 році в порівнянні з 2003 роком – зменшився, хоча й був більшим за 2002 рік. Зростання цього показника позитивно характеризує діяльність підприємства, а його зменшення свідчить про зменшення ефективності використання матеріальних запасів.

- й строк погашення дебіторської заборгованості, й строк погашення кредиторської заборгованості на протязі 2002-2004 років зменшувався, що позитивно характеризує ефективність діяльності підприємтсва.

- з таблиці 11 бачимо дещо негативні тенденції відносно фондовіддачі. У 2003 році в порівнянні з 2002 роком фондовіддача значно зменшилась, й хоча у 2004 році вона зросла, але рівня 2002 року досягнуто не було. Це негативно характеризує ефективність діяльності підприємства.

- коефіцієнт оборотності власного капіталу зростав на протязі 2002-2004 років, як це й має бути.

Таким чином, загалом можна сказати, що ДЕЗ УкрНДІВЕ має десь середні показники ділової активності, тобто деякі показники є високими, а деякі – низькими.

Далі проаналізуємо фінансову стійкість підприємства (таблиця 12).

Таблиця 12. – Аналіз фінансової стійкості підприємства.

Таким чином, можна зробити наступні висновки про фінансову стійкість підприємства:

- у 2002 й 2003 роках у підприємства було недостатньо власних коштів, тобто коефіцієнт автономії є незадовільним. Але у 2004 році підприємство виправило цю помилку й відношення власного капіталу й валюти балансу вже було більшим за 0,5, що характеризує підприємство яв фінансово стійке.

- у 2002 й 2003 роках бачимо, що зобов’язання підприємства не були забезпеченні власними коштами, тобто коефіцієнт фінансування був більшим 1. Але у 2004 році ця ситуація зникла, тобто вже зобов’язання підприємство забезпечувало власним капіталом.

- незважаючи на недостатність власного капіталу у 2002-2003 рокам підприємство зажди, тобто на протязі 2002-2004 років було достатньо забезпечене власними оборотними коштами, й можливості з маневрування власного капіталу були високими.

Таким чином, можна зробити висновки, що підприємство з кризового фінансового стану 2002-2003 років вийшло на стабільну фінансову стійкість у 2004 році.

Й останнім проаналізуємо показники рентабельності (табл.13).

Таблиця 13.– Аналіз рентабельності.

З таблиці 13 бачимо, що рентабельність активів, власного капіталу й діяльності підприємства на протязі 2002-2004 років зростає. Тільки рентабельність продукції у 2003 році була вищою ніж у 2002 році, але у 2004 році значно зменшилась, стала навіть нижчою, ніж у 2002 році.

Загалом, діагностика фінансового стану дозволяє зробити висновки, що хоча ДЕЗ УкрНДІВЕ має незадовільний майновий стан, на кінець 2004 року підприємство є фінансово стійким, ліквідним, показники рентабельності (активів, власного капіталу й діяльності) є високими, хоча рентабельність продукції є низькою, й діяльність характеризується високою діловою активністю.

Далі проведемо факторний аналіз прибутку за період 2002-2004 роки.

Факторний аналіз будемо проводити за двома видами пускачів: ПРВИ 400 за ціною й ПВВ 320. Основні характеристики по рокам:

1. 2002 рік: ціна 10100 грн. й 11110 грн. відповідно, обсяги реалізації 500 й 600 відповідно, витрати на виробництво 9800 й 10000 грн. відповідно.

2. 2003 рік: ціна 11615 грн. й 12625 грн. відповідно, обсяги реалізації 750 й 700 шт., витрати на виробництво 10000 й 11500 грн.

3. 2004 рік: ціна 12625 грн. й 14645 грн., обсяги реалізації 800 й 750 шт., витрати на виробництво 10950 грн. й 12800 грн.

Розрахуємо прибутки від реалізації по рокам:

ПР 2002 = 500*(10100-9800) + 600*(11110-10000) = 816 (тис. грн.)

ПР 2003 = 750*(11615-10000) + 700*(12625-11500) = 1998,75 (тис. грн.)

ПР 2004 = 820*(12625-10950) + 750*(14645-12800) = 2723,75 (тис. грн.)

Таким чином, бачимо, що реалізація пускачів різко розросла у 2003 році в порівнянні з 2002 роком й продовжувала зростати й у 2004 році. Розрахуємо індекс прибутку 2003 відносно 2002 року, 2004 відносно 2003 року.

І пр 2003/2002 = 1998,75 / 816 = 2,45

І пр 2004/2003 = 2723,75 / 1998,75 = 1,36

Таким чином бачимо, що у 2003 році прибуток від реалізації пускачів розросла в порівнянні з 2002 роком на 145%, а у 2004 році в порівнянні з 2003 роком на 36%.

Виконаємо аналіз впливу різних факторів на зміну прибутку:

А) Визначимо вплив зміни обсягів реалізації на зміну прибутку:

І об 2003/2002 = (816 тис. * ((750*10100 + 700*11110) / (500*10100 + +600*11110))) / 816 тис.= 1,31

Іоб 2004/2003 = 1998,75тис. * ((800*11615 + 750*12625) / (750*11615 + 700*12625)) / 1998,75 тис. = 1,069

Таким чином, у результаті зміни обсягів реалізації пускачів прибуток підприємства у 2003 році склав 131% від 2002 року й у 2004 році в порівнянні з 2003 роком зріс на 6,9%.

Б) Визначимо вплив зміни асортименту на зміну прибутку:

Іа 2003/2002 = (750*(10100-9800) + 700*(11110-10000)) / (816 тис.* ((750*10100 + 700*11110) / (500*10100 + +600*11110))) = 1002 / 1068,96 = 0,9374

І а 2004/2003 = (800*(11615-10000) + 750*(12625-11500)) / 1998,75*1,069 = 0,9995

Таким чином, у результаті зміни асортименту у 2003 році прибуток склав 93,74% від 2002 року, а прибуток у 2004 році зменшився у порівнянні з 2003 роком на 0,5%.

В) Визначимо вплив зміни цін на пускачі на зміну прибутку підприємства:

І ц 2003/2002 = 1998,75 / (750*(10100-10000) + 700*(11110-11500)) = 1998,75 / -198 = -10,09

І ц 2004/2003 = 2723,75 / (800*(11615-10950) + 750*(12625-12800)) = 2723,75 / 400,75 = 6,7966

Таким чином, у результаті зміни ціни у 2003 році прибуток склав -100,9% від 2002 року, а у 2004 році збільшився на 579,66%.

Г) Визначимо вплив зміни витрат на виробництво на зміну прибутку:

Ів2003/2002 = -198 / (750 * (10100-9800) + 700*(11110-10000)) = -198 / 1002 = - 0,1976

Ів2004/2003 = 400,75 / (800*(11615-10000) + 750 * (12625-11500)) = 400,75 / 2135,75 = 0,1876

Таким чином, у результаті зміни собівартості продукції прибуток підприємства у 2002 році склав –19,76% від 2002 року, тобто зменшився на 119,765, а у 2004 році в порівнянні з 2003 роком зменшився на 81,24%.

Зробимо перевірку:

Іпр2003/2002 = 1,31 * 0,9374 * (-10,09) * (-0,1976) = 2,45

Іпр2004/2003 = 1,069 * 0,995 * 6,7966 * 0,1876 = 1,36

Знайдемо відхилення прибутку за рахунок факторів: 2003 рік:

Іпр = 1998,75 – 816 = 1182,75 (тис. грн.)

Іоб = (816 тис. * ((750*10100 + 700*11110) / (500*10100 + +600*11110))) - 816 тис. = 252,96 (тис. грн.)

Іа = 1002 -1068,96 = -66,96 (тис. грн.)

Іц = 1998,75- (-198) = 2196,75

Ів = -198 – 1002 = -1200 (тис. грн.)

Перевірка: Іпр = 252,96 –66,96 + 2196,75 – 1200 = 1182,75 (тис. грн.)

Таким чином, у 2003 році прибуток був на 1182,75 тис. більшим, ніж у 2002 році. За рахунок зміни обсягів реалізації прибуток збільшився на 252,96 тис. грн., за рахунок зміни асортименту – зменшився на 66,96 тис. грн., за рахунок зміни ціни на піскачі прибуток збільшився на 2196,75 тис. грн., за рахунок зміни витрат – зменшився на 1200 тис. грн.

2004 рік:

Іпр = 2723,75 – 1998,75 = 725 (тис. грн.)

Іоб = 1998,75тис. * ((800*11615 + 750*12625) / (750*11615 + 700*12625)) - 1998,75 тис = 137,913 (тис. грн.)

Іа = 2135,75 – 2136,66 = -0,91 (тис. грн.)

Іц = 2723,75 - 400,75 = 2323 (тис. грн.)

Ів = 400,75 - 2135,75 = -1735 (тис. грн.)

Перевірка: Іпр = 137,91 – 0,91 + 2323 – 1735 = 725 (тис. грн.)

Таким чином, прибуток у 2004 році був більшим за прибуток у 2003 році на 725 тис. грн. За рахунок зміни обсягів реалізації прибуток збільшився на 137,913 тис. грн., за рахунок зміни асортименту – зменшився на 0,91 тис. грн., за рахунок зміни цін на пускачі – збільшився на 2323 тис. грн., за рахунок зміни собівартості пускачів прибуток підприємства у 2004 році в порівнянні з 2003 роком зменшився на 1735 тис. грн.

Таким чином, прибуток ДЕЗ УкрНДІВЕ у 2003 році в порівнянні з 2002 роком збільшився на 1182,75 тис. грн. або на 145%, а у 2004 році в порівнянні з 2003 роком прибуток збільшився на 725 тис. грн. або на 36%.

Фінансовий аналіз ДЕЗ УкрНДІВЕ проводить за допомогою Системи автоматизованого управління фінансово-економічною діяльністю «Парус». Корпорація «Парус», що завоювала авторитет і визнання як постачальник високоякісного програмного забезпечення для автоматизації процесів управління, насамперед - в області фінансово-економічної діяльності. Дана система має широкі функціональні можливості, що відповідають потребам реальних бізнес-процесів і враховують особливості різних галузей. В основі Системи лежать такі основні принципи, як використання засобів ефективної обробки і захисту даних; можливість інтеграції із системами і додатками інших виробників; модульний принцип побудови програмного комплексу для досягнення етапності впровадження, оптимальності в наступному його розвитку відповідно до зростаючих потреб підприємства.

2.8 Діагностика економічної безпеки підприємства

Під економічною безпекою треба розумі і й такий стан соціально-технічної системи підприємства, котрий дає змогу уникнути зовнішніх загроз і протистояти внутрішнім чинникам дезорганізації за допомогою наявних ресурсів, підприємницьких здібностей менеджерів, а також структурної організації та зв'язків менеджменту. Необхідно зауважити, що традиційно термін уживався в юридичній практиці для позначення системи прав зі збереження ресурсів і результатів їх продуктивного використання. Однак з економічного погляду таке трактування поняття не є вичерпним, а сам механізм збереження не входить до системи управління підприємством.

Головна мета управління економічною безпекою — забезпечення найефективнішого функціонування, найпродуктивнішої роботи операційної системи та економічного використання ресурсів, забезпечення певного рівня трудового життя персоналу та якості господарських процесів підприємства, а також постійного стимулювати нарощування наявного потенціалу та його стабільного розвитку.

Система економічної безпеки підприємства традиційно включає такі складові :

1) інтелектуальну і кадрову;

2) інформаційну;

3) техніко-технологічну;

4) фінансову;

5) політико-правову та екологічну:

6) силову.

Для аналітичної оцінки кожної з них слід визначити спектрі можливих загроз (ризиків) та оцінити ймовірність і наслідки їх реалізації. За умов невизначеності існує, сказати б, суперечність між теоретично досконалим і практично можливим підходами. Теоретично досконалий підхід полягає в тому, щоб урахувати всі, можливі варіанти сценаріїв руху грошових потоків. Однак практично це здебільшого неможливо зробити, бо доведеться враховувати надто багато альтернатив.

Суть основного завдання полягає в процедурі проведення таких розрахунків, котрі навіть у разі їх неповної адекватності уможливлювали б отримання достатньо надійних результатів, на які можна спиратися за вибору господарської альтернативи. Крім цього, слід особливо наголосити, що механізм створення економічної безпеки має базуватися на внутрішньосистемних характеристиках підприємства, тобто сама соціально-економічна система має включати «вбудовані» механізми запобігання зовнішнім і внутрішнім загрозам.

Загалом, усі ризики підприємницької діяльності можна класифікувати наступним чином:

1. За сферами виявлення:

1.1. Економічний — ризик, пов'язаний зі змінами економічних факторів у ході реалізації інвестиційного проекту.

1.2. Політичний — ризик виникнення різноманітних адміністративно-законодавчих обмежень інвестиційної діяльності, які пов'язані зі зміною інвестиційної політики держави.

1.3. Соціальний — ризик страйків, здійснення під тиском робітників незапланованих соціальних програм та інші аналогічні види ризиків.

1.4. Екологічний — ризик виникнення екологічних катастроф і різних стихійних лих (землетруси, лісові пожежі, повені і под.), котрі негативно впливають на інвестиційний проект,

1.5. Інші – ризик рекету, крадіжок майна, нечесності партнерів тощо.

2. За формами інвестування:

2.1. Ризики реального інвестування — ризики, пов'язані з помилковим вибором місцезнаходження об'єкта будівництва, порушення графіків поставок необхідних матеріалів, комплектувальних деталей за проектами, суттєвим зростанням цін на інвестиційні товари, неправильним підбором підрядчиків та з іншими факторами, що знижують ефективність інвестиційного проекту.

2.2. Ризики фінансового інвестування — цю групу ризиків пов'язано з непродуманим вибором фінансових інструментів для інвестування, фінансовими труднощами чи банкрутством окремих емітентів, непередбаченими змінами умов інвестування і т. п. Ризики інвестицій у фінансові інструменти мають таку структуру: а) ризики втраченого зиску; б) ризики зниження дохідності, а саме:

- відсоткові ризики;

- кредитні ризики;

- біржові ризики;

- селективні ризики;

- ризики втрати ліквідності;

- ризики банкрутства.

3. За джерелами:

3.1. Системний ризик — на цей вид ризику наражаються всі учасники інвестиційної діяльності і форм інвестування. Він значною мірою визначається зміною стадій економічного розвитку країни чи кон'юнктурних циклів розвитку інвестиційного ринку та іншими аналогічними факторами, на які інвестор не може вплинути, добираючи об'єкти інвестування.

3.2. Несистемний ризик — цей вид ризику притаманний конкретному об'єкту інвестування чи діяльності конкретною інвестора. Він може бути пов'язаний з некваліфікованим менеджментом проекту, посиленням конкуренції на певному сегменті інвестиційного ринку, нераціональною структурою інвестиційних ресурсів та іншими аналогічними факторами, негативним наслідкам, яких значною мірою можна запобігти за допомогою ефективного управління інвестиційним процесом.

Для інтегральної оцінки рівня економічної безпеки можна рекомендувати методику, що базується на використанні традиційних показників, темпів їх зміни та ймовірності реалізації специфічних ризиків. Процедура проведення розрахунків складається з таких етапів:

1. Визначення нормативного рівня показників кожної складової економічної безпеки (наприклад, фінансову складову можна охарактеризувати системою показників фінансової стійкості; інформаційну — показниками ефективності інвестицій в інформаційні технології, ефективності володіння інформацією, показниками новизни інформації тощо).

2. Визначення системи цільових показників, сформованої на попередньому етапі, на поточний період, а також визначення темпів їхньої зміни (вибір того чи іншого показника здійснюється керівництвом підприємства на базі корпоративної стратегії розвитку).

3. Визначення системи ризиків, якими переобтяжена діяльність підприємства, їх перегрупування за складовими та оцінка ймовірності їх реалізації (формування спектра можливих загроз за кожною складовою).

4. Визначення порівняльних індексів за кожним показником у розрізі складових економічної безпеки підприємства (під порівняльним індексом слід розуміти співвідношення фактичного значення кожного показника з його нормативним (середньогалузевим значенням).

5. Визначення рівня економічної безпеки для кожної складової.

6. Визначення загального показника економічної безпеки даного підприємства:

Еб = Fф.с * Fт-т.с * Fі-к.с * Fінф с * Fек.с * Fп-пс * Fс.с

де Fф.с.-- оцінка фінансової складової;

Fт-т.с — оцінка техніко-технологічної складової;

Fі-к.с — оцінка інтелектуальної та кадрової складової;

Fінф с — оцінка інформаційної складової;

Fек.с — оцінка екологічної складової;

Fп-пс — оцінка політико-правової складової;

Fс.с — оцінка силової складової економічної безпеки.

На підставі цих розрахунків аналізують чутливість загального показника реалізації найімовірніших загроз та визначають коефіцієнти еластичності за кожною складовою. Потім формують систему організації економічної безпеки підприємства з урахуванням складових, що мають найбільший вплив.

Також, рівень економічної безпеки можна оцінити наступними методами:

1. Оцінка темпів економічного зросту підприємства.

2. Метод експертних оцінок.

3. Метод обробки сценаріїв.

4. Методи багатомірного статистичного аналізу (теорія розпізнавання образів, кластерний аналіз).

Зважаючи на те, що не має достатньої інформації для проведення конкретних складових економічної безпеки, була зроблена його оцінка експертним шляхом. Результати зведені у таблиці 14. Значення кожної складової оцінюється за шкалою від 1(найгірший показник) до 5. Середній показник по галузі також визначались експертами.

Таблиця 14.– Оцінка економічної безпеки ДЕЗ УкрНДІВЕ експертним шляхом.

Таким чином, за фінансовою й екологічною складовою ДЕЗ УкрНДІВЕ відповідає середнім показникам по галузі, хоча це й не є найкращим показником, бо у самій галузі у середнім ці показники не є оптимальними (ідеальними). Найгірший стан по інтелектуальній й кадровій складовій. У середньому економічна безпека ДЕЗ УкрНДІВЕ - 0,85 (як середньоарифметична) від середнього по галузі машинобудування.

2.9 Діагностика економічної культури підприємства

2.9.1 Загальна характеристика економічної культури

Економічна культура визначається як сукупність неформальних процедур, що превалюють в організації, чи як переважна філософія щодо того, що найкраще дозволить досягти організаційних цілей. Культура формується на основі домінуючих постулатів віри й етичних стандартів. Поняття культури управління також тісно пов'язане з економічною культурою.

Важливе значення в аналізі корпоративної культури мають відповіді на наступні запитання:

1. Чи існують цінності, які поділяють всі співробітники компанії і який їхній зміст?

2. Чи є розходження між реальними і продекларованими керівництвом цінностями?

3. Які норми поведінки співробітників?

4. Які етичні стандарти, що розмежовують «припустиме» і «недозволене»?

5. Який управлінський стиль домінує у фірмі?

6. Які процедури вирішення конфліктів?

Виділяють дві ключові характеристики корпоративної культури. Перша - інтенсивність - являє собою «ступінь згоди співробітників підрозділу фірми у відношенні норм, цінностей, етичних стандартів. Як правило, нові фірми чи фірми, що знаходяться в процесі трансформації, мають менш інтенсивну культуру. Друга характеристика - інтегрованість - визначає «ступінь відповідності норм, цінностей і етичних стандартів між різними підрозділами фірми». Так, досить часто високодиверсифіковані компанії демонструють сполучення високої інтенсивності культури окремих підрозділів з відносно низьким рівнем інтегрованості загальної корпоративної культури.

Проблема організації із сильною корпоративною культурою полягає в тому, що зміни в місії, цілях і стратегіях напевно не будуть успішними, якщо вони суперечать існуючій культурі.

Оптимальною культурою можна назвати таку культуру, що найкраще підтримує місію, цілі і стратегії фірми. Таким чином, як і у випадку з організаційною структурою, корпоративна культура повинна випливати із стратегії. У випадку виходу за рамки повної відповідності з культурою будь-яка серйозна зміна в стратегії повинна вести до модифікації корпоративної культури.

На етапі реалізації нової або зміненої стратегії найважливішими завданнями менеджменту є:

- визначення того, що дана конкретна зміна в стратегії буде означати для корпоративної культури;

- визначення необхідних змін у корпоративній культурі;

- рішення щодо того, чи виправдують очікувані результати змін культури пов'язані з цим витрати. Важливо також оцінити сумісність стратегії і культури фірми.

За реалізації нової стратегії Дж. Хангері Т. Вілен рекомендують відповісти на наступні запитання:

1. Чи сумісна запланована стратегія з існуючою корпоративною культурою? Якщо так, необхідно приступати до швидкої реалізації.

2. Якщо стратегія несумісна з існуючою культурою, чи може культура бути легко модифікована для забезпечення більшої відповідності з новою стратегією? Якщо так, можна обережно приступати до реалізації стратегії, здійснюючи при цьому невеликі структурні модифікації; впроваджуючи програми навчання і розвитку співробітників і/чи призначаючи нових менеджерів, особистісні і професійні характеристики яких мають велику відповідність до вимог стратегії.

3. Якщо культура не може бути легко змінена для забезпечення сумісності з новою стратегією, хоче і чи може менеджмент здійснити значні організаційні зміни і піти на можливі затримки в термінах реалізації стратегії, а також збільшення витрат? Якщо так, варто організувати новий структурний підрозділ для реалізації цієї стратегії.

4. Якщо менеджмент не бажає йти на істотні організаційні зміни, як і раніше, чи він орієнтований на реалізацію даної стратегії? Якщо так, варто знайти партнера для організації чи спільного підприємства, запросити іншу компанію для реалізації стратегії на контрактній основі. Якщо ні, необхідно формувати іншу стратегію.

Визначивши необхідні зміни корпоративної культури для реалізації стратегії, потрібно дотримуватися таких умов трансформації корпоративної культури: головний керуючий повинен мати чітке стратегічне бачення майбутнього стану компанії; на підставі цього бачення потрібно визначити ключові умови, необхідні для успіху.

Головний керуючий і інші представники вищого керівництва повинні приділяли величезну увагу забезпеченню інформованості співробітників усіх рівнів компанії відносно: поточного стану компанії порівняно з конкурентами; бачення того, якою компанія повинна стати і як це може бути досягнуто, прогресу компанії на шляху до цільових орієнтирів.

2.9.2 Аналіз професіоналізму вищого керівництва й системи планування

Проведемо аналіз професіоналізму вищого керівництва, а саме директора підприємства, замісника директора по виробництву, головного інженера, начальника економічного відділу, головного бухгалтера, начальника відділу маркетингу й збуту, старшого юриста, начальника відділу матеріально-технічного забезпечення, начальника відділу технічного контролю, начальник відділу кадрів. Аналіз будемо проводити за показниками: вік, освіта, стаж роботи у галузі машинобудування, оцінка стилю керівництва експертами (1-5 балів за зростанням), оцінка працівниками підприємства (1-5 балів).

Зведемо результати у таблицю 15:

Таблиця 15.– Аналіз професіоналізму вищого керівництва.

Як видно з таблиці 15 усе вище керівництво має вищу освіту, а директор підприємства й начальник економічного відділу навіть дві. Усі мають достатній досвід праці у галузі машинобудування. Однак, не відповідає освіта зайнятій посаді начальника відділу маркетингу й збуту, й експертна оцінка й оцінка працівниками підприємства найнижча. Начальнику відділів кадрів й директору підприємства треба або шукати нового начальника відділу маркетингу й збуту, або направити його на відповідні курси, другу вищу освіту.

Як видно з таблиці 15 дуже високо оцінюють експерти стиль керівництва зам. директора по виробництву, начальника відділу матеріально-технічного забезпечення, начальника відділу технічного контролю й начальника відділу кадрів. Але працівники підприємства ставлять найвищу оцінку лише начальнику відділу контролю й головному бухгалтеру. Цю розбіжність можна поясними двома причинами: або працівники не об’єктивні при оцінці, або навпаки, експерти не працюють з цими людьми на протязі багатьох років, тому оцінюють лише результати роботи, але важливим фактором є й “клімат” на підприємстві.

У цілому вище керівництво ДЕЗ УкрНДІВЕ – це високопрофесійні спеціалісти, які забезпечують заводу ДЕЗ УкрНДІВЕ досить стабільні результати, й плинність персоналу на заводі низька, що говорить про гарні відносини між рядовими працівниками й вищим керівництвом.

Проаналізувавши систему бізнес-планування на підприємстві можна зробити висновок, що система планування на підприємстві носить більше нормативний характер, ніж практичний.

Висновки до розділу 2

На основі проведеної всебічної економічної діагностики діяльності можна виділити такі напрямки розвитку ДЕЗ УкрНДІВЕ:

1.Розширення діючих потужностей по виробництву устаткування.

2.Перепрофілювання діяльності підприємств, освоєння нових видів чи продукції здійснення модернізації вже існуючого електроустаткування.

3.Застосування нових розробок науки і нових матеріалів.

4.Вихід на нові ринки, такі як, ринок хімічної промисловості автомобільної промисловості, сільського господарства.

Можна вважати, що ці фактори успіху є пріоритетними для підприємства на найближчі кілька років.

Таким чином, ДЕЗ УкрНДІВЕ повинний дотримувати стратегії розвитку, тобто сконцентруватися на посиленні своїх слабких позицій, на посиленні своїх конкурентних переваг, і почати пошук сфер, де він зможе зайняти лідируючі позиції. Фінансовий стан й професіоналізм працівників дозволяє надалі активно розвивати підприємство. Але є й негативні тенденції, які характерні більшості підприємств України – це незадовільний майновий стан, тобто низька ступінь обновлення основних фондів й слабкий маркетинг. Також слабкою є система бізнес-планування, яка потребує кардинальних змін.

Загалом ДЕЗ УкрНДІВЕ є конкурентним підприємством, яке випускає продукцію високої якості, має задовільний фінансовий стан, висококваліфікований персонал, організаційну структуру, яка задовольняє потреби стратегії підприємства.

Перелік використаної літератури

1. Кириченко О., Гіленко І., Ятченко А. Банківський менеджмент.–Київ1999р.

2. Платонова В., Хиггинс М. Банковское дело: стратегическое руководство. – М, 1998 г

3. “Банківська справа”. – 2004 - № 3, ст. 16-23

4. “Банківська справа”. – 2005 - № 6, ст. 10-19

5. “Фінанси України” – 2004 - № 8, ст.118-125

6. “Экономика предприятия”. – 2005 - №2 , ст.

7. “Все о бухгалтерском учете”,18.04.2006, №39 (1193). Спецвыпуск165, “Банковские услуги”.

8. Котлер Ф. «Основы маркетинга» М, 1990г.

9. Эванс Д. Р., Берман Б. Маркетинг: Сокр. пер. с англ. М. Экономика, 1990.

10. inpos.com.ua