Реферат: Рушійні сили єкономічного прогресу

Херсонський державний технічний університет

На тему: Рушійні сили єкономічного прогрессу: протиріччя,

потреби, стимули, інтереси

Виконала: студентка групи 1МЕВ

Мельник Наталія

-Херсон 2003-

План

ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОГРЕС: КРИТЕРІЇ І РУШІЙНІ СИЛИ

1 Сутність і критерії єкономічного прогресу

2 Рушійні сили і фактори єкономічного прогресу

3 Сутність потреб та особливості їх розвитку

4 Економічні інтереси — рушійна сила соціально-економічного розвитку

5 НТР та її роль в єкономічному прогресі

1. Сутність і критерії єкономічного прогресу

3 виникнення політичної економи представники її різних напрямів, шкіл і течій намагалися з'ясувати рушійні сили розвитку економіки. Так, причини розвитку суспільства, в тому числі економіки, вони вбачали у зростанні населення, географіч­ному середовищі, прогресі техніки, психобіологічних, соціаль­но-правових факторах тощо. З'ясування цих причин має велике теоретико-пізнавальне та практичне значення, зокрема допома­гає виробити науково-практичні рекомендації для виходу еконо­міки України з глибокої економічної кризи, а відтак прискоре­ного розвитку суспільства.

Сутність і критерії економічного прогресу

Сутність економічного прогресу. Поняття "прогрес" походить від латинського слова "progressive", що означає рух вперед, поступальний розвиток суспільства по висхідній лінії, від менш досконалих до більш досконалих форм.

Економічний прогрес — поступальний розвиток усієї економічної системи, кожного її елемента: продуктивних сил і техніко-економічних відносин (а водночас технологічного способу виробництва), організаційно-економічних відносин, виробничих відносин, або відно­син економічної власності, та господарського механізму.

Конкретніше прогрес технологічного способу виробництва виражається в переході від способу виробництва, заснованому на ручній праці, до способу виробництва, що базується на ма­шинній праці, а від нього — до технологічного способу вироб­ництва, в основі якого лежить автоматизована праця. Рух уперед у межах виробничих відносин знаходить свій концентрований вияв у еволюції форм власності: від індивідуальної до колектив­ної (в різних її видах і ступенях зрілості), від колективної — до державної та наддержавної (або інтегрованої) форми власності.

Прогрес організаційно-економічних відносин виражається у вдосконаленні процесу управління підприємством, покращенні маркетингових досліджень тощо. Прогрес господарського механізму передбачає еволюцію ринкових важелів управління економікою, поступовий перехід до раціонального поєднання державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціональних форм і методів управління економікою в межах регіональних об'єднань.

Економічний прогрес — основа суспільного прогресу, еле­ментами якого (крім економічного) є прогрес правовий, полі­тичний, національний, культурний, духовний та ін. Загалом та­кий рух уперед виражається в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Загальною тенденцією історичного розвитку є поступовий перехід від суспільних систем, зумовлених при­родними факторами (географічним середовищем, кількістю населення), до складніших систем, прогрес яких забезпечується зростанням кількості факторів і джерел розвитку. Так, у сучасних умовах якісно новими факторами суспільного, зокрема еконо­мічного, прогресу є дух народу, енергія й активність нації, націо­нальна психологія та свідомість людей.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку — екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внас­лідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, на­самперед факторів виробництва, за незмінного рівня технічної осно­ви виробництва. Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) збільшення обсягу інвестицій за збереження існуючого рівня технології; 2) збільшення кількості працівників; 3) зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів то­що). Так, для збільшення випуску продукції вдвічі у дію вводиться вдвічі більше машин, верстатів, устаткування такої ж якості, зас­тосовується вдвічі більше робочої сили такої ж кваліфікації і рівня освіти, такі ж форми організації праці, сировина тощо. У цьому разі продуктивність праці й ефективність незмінні.

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення мас­штабів випуску продукції досягається внаслідок якісного вдоско­налення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва. Основою інтенсифікації є нау­ково-технічний прогрес, а в наш час радикальна форма його роз­витку — НТР, що розгортається. Основними факторами цього ти­пу економічного зростання є: 1) впровадження нової техніки і тех­нології на основі передових досягнень науково-технічного прог­ресу, основою яких є процес інвестування виробництва; 2) під­вищення загальноосвітнього і професійного рівнів працівників; 3) покращення використання основних і оборотних фондів; 4) впровадження нових прогресивних форм організації виробництва і праці; 5) розвиток підприємницьких здібностей; 6) випереджаючий

Прогрес організаційно-економічних відносин виражається у вдосконаленні процесу управління підприємством, покращенні маркетингових досліджень тощо. Прогрес господарського механізму передбачає еволюцію ринкових важелів управління економікою, поступовий перехід до раціонального поєднання державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціональних форм і методів управління економікою в межах регіональних об'єднань.

Економічний прогрес — основа суспільного прогресу, еле­ментами якого (крім економічного) є прогрес правовий, полі­тичний, національний, культурний, духовний та ін. Загалом та­кий рух уперед виражається в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Загальною тенденцією історичного розвитку є поступовий перехід від суспільних систем, зумовлених при­родними факторами (географічним середовищем, кількістю населення), до складніших систем, прогрес яких забезпечується зростанням кількості факторів і джерел розвитку. Так, у сучасних умовах якісно новими факторами суспільного, зокрема еконо­мічного, прогресу є дух народу, енергія й активність нації, націо­нальна психологія та свідомість людей.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку — екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внас­лідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, на­самперед факторів виробництва, за незмінного рівня технічної осно­ви виробництва. Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) збільшення обсягу інвестицій за збереження існуючого рівня технології; 2) збільшення кількості працівників; 3) зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів то­що). Так, для збільшення випуску продукції вдвічі у дію вводиться вдвічі більше машин, верстатів, устаткування такої ж якості, зас­тосовується вдвічі більше робочої сили такої ж кваліфікації і рівня освіти, такі ж форми організації праці, сировина тощо. У цьому разі продуктивність праці й ефективність незмінні.

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення мас­штабів випуску продукції досягається внаслідок якісного вдоско­налення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва. Основою інтенсифікації є нау­ково-технічний прогрес, а в наш час радикальна форма його роз­витку — НТР, що розгортається. Основними факторами цього ти­пу економічного зростання є: 1) впровадження нової техніки і тех­нології на основі передових досягнень науково-технічного прог­ресу, основою яких є процес інвестування виробництва; 2) під­вищення загальноосвітнього і професійного рівнів працівників; 3) покращення використання основних і оборотних фондів; 4) впровадження нових прогресивних форм організації виробництва і праці; 5) розвиток підприємницьких здібностей; 6) випереджаючий розвиток інформаційної сфери, інформатизація господарської діяльності. Інтенсифікація виробництва виявляється у зростанні сус­пільної продуктивності праці (тобто у збільшенні виходу кінцевої продукції з кожної одиниці залучених у виробництво ресурсів за економії живої, уречевленої праці), у підвищенні якості продукції, ефективності виробництва.

У процесі розширеного відтворення відбувається поєднання інтенсивних і екстенсивних факторів економічного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсивний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки більшість джерел екстен­сивного зростання (земля, корисні копалини тощо) украй обме­жені, а для суспільства властиве прогресивне економічне зрос­тання, необхідно переходити до переважно інтенсивного його ти­пу. Це означає рішучий перехід до працезаощаджуючих, фондозаощаджуючих і ресурсозаощаджуючих технологій зростання ефек­тивності виробництва.

Основними формами інтенсивного типу розвитку, або інтен­сифікації виробництва, є: 1) заощаджуюча, за якої внаслідок впровадження нової техніки і технології зменшується потреба в робо­чій силі за одноразового зростання складної праці; 2) працезаощаджуюча, за якої виконання такого ж обсягу робіт здійснюєть­ся меншою кількістю працюючих вищої кваліфікації; 3) матеріало- і ресурсозаощаджуюча (застосовуються економічніші пред­мети праці- наприклад, композитні матеріали, або раціональ­ніше використовуються старі предмети праці, споживається менша кількість електроенергії тощо); 4) всебічна, за якої раціонально поєднуються всі названі форми і найшвидше зростає ефектив­ність суспільного виробництва.

Впровадження фондозаощаджуючої форми в умовах сучас­ного етапу НТР пов'язано з автоматизацією виробництва, використанням технологічного устаткування з програмним управлін­ням, комп'ютерних систем і мікропроцесорів, гнучких виробни­чих систем тощо.

Основними показниками динаміки економічного зростання на макроекономічному рівні є зростання обсягів валового внутріш­нього продукту або національного доходу; темпи зростання цих показників у розрахунку на душу населення та ін. Конкретніші показники — коефіцієнт зростання (визначається як відношення показника певного року, що вивчається, до базового), темп зрос­тання (дорівнює коефіцієнту зростання помноженому на 100%) і темп приросту (дорівнює темпові зростання мінус 100).

Основні критерії економічного прогресу . Результат еко­номічного прогресу — реальні досягнення в процесі економічно­го зростання. Такі досягнення є критеріями соціально-економіч­ного прогресу.

Критерії економічного прогресу — ознака, показник, на основі яких обґрунтовується оцінка сутності та якості поступального розвитку економічної системи і передусім головної продуктивної сили — людини.

Оскільки суспільний спосіб виробництва складається зі струк­турних елементів, то економічний прогрес має різні критерії ви­міру.

Дві основні сторони суспільного способу виробництва, як уже зазначалося, — продуктивні сили і виробничі відносини, або від­носини економічної власності. Оскільки продуктивні сили є його змістом, відносини власності — формою, а визначальним у спів­відношенні цієї пари категорій є зміст, то розвиток продуктивних сил — найбільш загальний критерій економічного прогресу. Це зу­мовлено тим, що змістом продуктивних сил є ставлення людини до природи в процесі праці, що від рівня їх розвитку залежить обсяг створюваних матеріальних і духовних благ, а отже, й життє­вий рівень населення, що до складу продуктивних сил входять людина, засоби виробництва, наука, інформація та інші елементи.

Важливим критерієм розвитку продуктивних сил є співвід­ношення між масою застосовуваних засобів виробництва і кіль­кістю зайнятих у виробництві робітників, або технічна будова виробництва. Іншими словами, йдеться про кількість засобів ви­робництва, яку приводить у рух один працівник, її зростання виявляється у збільшенні фондоозброєності, енергоозброєності, машиноозброєності, а в умовах НТР — в автоматизації, комп'ютеризації праці. Залежно від цього відбувається перехід від одного суспільного ладу до іншого. З розвитком продуктивних сил зрос­тають продуктивність праці, національне багатство, з'являються нові виробництва, джерела енергії, продукти тощо.

Залежно від структури всієї системи продуктивних сил відбу­вається конкретизація найвищого, узагальнюючого критерію. Тому слід розрізняти такі критерії економічного прогресу: рівень роз­витку робочої сили, засобів праці, науки, форм і методів органі­зації виробництва, використовуваних людьми сил природи, інфор­мації. Так, рівень розвитку робочої сили визначається її загаль­ноосвітньою та професійною підготовкою, ступенем розвитку ро­зумових здібностей тощо. Рівень розвитку засобів праці характе­ризується продуктивністю, здатністю замінювати працю людини та іншими показниками.

Водночас розвиток продуктивних сил як найбільш загальний критерій економічного прогресу характеризує лише одну, хоч і провідну, сторону суспільного способу виробництва. Тому слід визначити основний, або вищий, критерій прогресу суспільного способу виробництва. Оскільки головна продуктивна сила — це робоча сила, працівник, а людина водночас є і продуктивноксилою, і носієм виробничих відносин, суб'єктом відносин влас­ності, то головний критерій суспільного способу виробництва — розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. З цього погляду від­мінність між різними способами виробництва полягає в тому, що у деяких із них економічний прогрес підпорядковується пе­реважно розвитку лише певного класу (навіть окремої верстви, прошарку), а в інших прогрес продуктивних сил може підпоряд­ковуватися розвитку більшості населення. Ця мета реалізується в дії основного економічного закону.

Оскільки сутністю людини є вся сукупність суспільних відно­син (економічні, юридичні та ін.), то розвиток людини — голов­ний критерій усього суспільного прогресу. Особа повинна розви­нути всі свої сутнісні сили, здібності не лише в економічній систе­мі, а й у сфері соціальних, політичних, культурних відносин.

Фактори, що належать до продуктивних сил, групуються за­лежно від рівня технічної озброєності праці, розвитку науково-технічного прогресу, глибини спеціалізації, кооперації праці, інтенсивності, ступеня розвитку сутнісних сил людини, її здіб­ностей тощо. Тому зростання продуктивності праці є лише іншим виразом економії часу, яку Маркс називав першим економічним законом, що відображає найбільш загальну основу й внутрішню логіку економічного прогресу, джерела і спосіб підвищення ефек­тивності виробництва.

Оскільки закон економії часу — це загальний економічний закон (тобто діє в усіх суспільних способах виробництва), а отже, розкриває сутність прогресивного розвитку лише технологічного способу виробництва, то його змістом є економія живої та уре­чевленої праці. Залежно від ступеня розвитку технологічного спо­собу виробництва, і насамперед системи продуктивних сил, еко­номію робочого часу зумовлюють зміни в кожному з елементів цієї системи (засобах праці, робочій силі, науці, формах і мето­дах організації праці, інформації, використовуваних людьми си­лах природи), а також зміни в її речовій формі — спеціалізації, кооперації, комбінуванні виробництва, його концентрації тощо. У свою чергу, в межах кожного елемента системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин можна виділити фактори, які зумовлюють економію робочого часу. Щодо основної продук­тивної сили така економія залежить від рівня освіти, кваліфіка­ції, розвитку творчих здібностей людини, її психологічного, емо­ційного стану тощо.

Безпосередньо впливають на економію живої та уречевленої праці заходи, спрямовані на перехід від відсталих, відживаючих форм власності до нових, прогресивних форм. Так, перехід бага­тьох підприємств до трудових колективів у США зумовив авто­матичне зростання продуктивності праці на 15—20%. З цього пог­ляду прогресивною формою власності є та, яка сприяє скороченню живої та уречевленої праці на одиницю створюваного блага (товару або послуги).

Внаслідок дії закону економії часу, підвищення продуктив­ності праці зростає додатковий продукт. Це створює умови для розширеного відтворення речових і особистих факторів вироб­ництва, всієї системи продуктивних сил, для збільшення віль­ного часу, розвитку культури, мистецтва, а отже, для здійснен­ня не лише економічного, а й соціального прогресу, для вдос­коналення всієї системи суспільних відносин. Тому зростання додаткового продукту є важливим критерієм економічного прог­ресу, збільшення багатства суспільства, конкретизує його попе­редні критерії. Ще точнішим критерієм такого прогресу є від­ношення додаткового продукту до необхідного. Одним із кри­теріїв ефективності економічних систем, а отже, й економічного прогресу, американський учений Р.Кроуз вважає рівень трансакційних витрат.

Критерії техніко-економічного прогресу завжди перебувають у суперечності з критеріями соціально-економічного й суспільного прогресу. До критеріїв соціально-економічного прогресу, які відображають розвиток виробничих відносин, належать: роз­ширене відтворення відносин власності; ступінь економічної сво­боди безпосередніх виробників; їх власність на свою робочу си­лу; самостійність (відносна) підприємств; участь в управлінні тих, хто створює матеріальні й нематеріальні блага; частка безпосередніх виробників у національному доході, національному багатстві країни; розвиток розумових, творчих здібностей людини, її потреб, інтересів та ін. До критеріїв соціального прогресу, які відображають розвиток всієї системи суспільних відносин, нале­жать: ступінь соціальної, політичної, юридичної свободи безпо­середніх виробників; їх можливість впливати на ідеологію, націо­нальні відносини; користування багатствами культури, надбан­нями мистецтва тощо.

Упродовж розвитку людського суспільства суперечність між критеріями техніко-економічного прогресу неодноразово набу­вала антагоністичних форм. Так, відсутність у рабів власності на свою робочу силу, економічної свободи, жорстока експлуатація рабської праці супроводжувалися розквітом культури і мистецт­ва у Давній Греції та Давньому Римі. Проте примусове поєднан­ня безпосередніх виробників із засобами виробництва, відсут­ність у них матеріальної заінтересованості в результатах своєї пра­ці, зумовлена відсутністю власності на робочу силу, власності на засоби виробництва, призвели до загибелі рабовласницького ла­ду в Римській імперії, до занепаду її культури та мистецтва.

Техніко-економічний прогрес, зростання продуктивності праці, досягнуті на стадії домонополістичного капіталізму за рахунок вузької, однобічної спеціалізації найманих робітників (мануфактурнийперіод і машинне виробництво), увійшли в антаго­нізм з такими критеріями соціально-економічного прогресу, як необхідність всебічного розвитку людини, її творчих здібностей, надзвичайно низька частка найманої праці у створеному нею на­ціональному доході тощо.

На сучасному етапі НТР особливо актуальною є проблема гуманізації техніко-економічного прогресу, органічного поєднання економічної та соціальної ефективності, відновлення, збережен­ня і примноження загальнолюдських цінностей. Для досягнення органічної єдності техніко-економічного, соціально-економічного і соціального прогресу необхідно, щоб головною метою їх роз­витку була людина, її потреби, інтереси, добробут, розквіт її сутнісних сил. Тому не випадково 00Н запровадила такий узагаль­нюючий показник людського прогресу, як індекс людського розвитку, який містить обсяг ВВП на душу населення, грамотність і тривалість життя.

2. Рушійні сили і фактори єкономічного прогресу

Розвиток суперечностей — джерело прогресу. Гегель називав суперечність принципом будь-якого розвитку, саморуху. І справді, існувати — означає перебувати в русі. З цього погляду рух — це суперечність, єдність суперечностей. Тому суперечність, по-перше, є джерелом саморуху, його рушійною силою.

Економічна суперечність — суттєве, закономірне відношення і взаємодія між протилежними сторонами економічного явища чи процесу, внаслідок якої вона (суперечність) є їх рушійною силою розвитку, а в гносеологічному аспекті — основою пізнання сутності економічних законів та категорій.

Виникнення суперечностей спричинене існуванням загальних зв'язків, залежностей і зумовленостей всередині матеріальної сис­теми, взаємодією різних сторін, властивостей, тенденцій, якостей у межах суперечностей. Взаємодія протилежних сторін характери­зується їх взаємопроникненням, взаємозумовленістю, взаємозапереченням. Від сутності кожної зі сторін суперечності, її структури, характеру взаємозв'язку окремих елементів залежать відносини між протилежними сторонами, їх взаємна боротьба і взаємодія.

По-друге, кожна суперечність проходить у своєму розвитку такі послідовні етапи; тотожність, відмінність, протилежність, кон­флікт і ступінь розв'язання суперечності, перехід її у вищу форму свого розвитку. Найшвидше економічний прогрес здійснюється на перших трьох етапах еволюції суперечності. Рух суперечностейвідбувається насамперед внаслідок більшої активності заперечувальної, революційної сторони. Такою стороною у межах суспільного способу виробництва є продуктивні сили, а з-поміж них головна продуктивна сила — людина. Тому прогрес суспільства, у тому числі економічний, — це діяльність людей, які ставлять перед собою мету і досягають її. В основі цілей людини лежать потреби та інтереси.

На зорі людського суспільства окрема особа не могла вижити в боротьбі з природою. Тому люди об'єднувалися у ранню первісну общину (первісні комуни) для спільного збирання дарів природа (плодів, ягід, коренів, дрібних тварин тощо). Пізніше основною фор­мою їх діяльності стало полювання. Для цього потрібно було спільними силами виготовляти найпростіші знаряддя праці (ручне рубило, кам'яну сокиру, спис). Стимулом до праці було просте задоволення найелементарніших потреб в існуванні, виживанні. Так на ранніх етапах існування людського суспільства виникла суперечність між виробництвом і споживанням, що є рушійною силою розвитку виробництва незалежно від її суспільної форми в межах пев­ного способу виробництва. У процесі виробництва виникають нові потреби, народжуючи ідеальний образ ще не існуючих продуктів і, отже, стимулюючи їх виробництво в майбутньому.

З розвитком продуктивних сил, особливо з появою додаткового продукту, утворенням класів, між виробництвом і споживанням виникають проміжні форми — обмін та розподіл. Тому одразу за суперечністю між виробництвом і споживанням вини­кають суперечності між виробництвом і розподілом, розподілом і споживанням, обміном і споживанням, розподілом і обміном тощо, їх розвиток безвідносно до конкретної суспільної форми стає джерелом економічного прогресу. В межах суспільного спо­собу виробництва вони набувають специфічних форм розвитку Оскільки людина — суб'єкт продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві сторони способу виробництва є різними сторонами суспільного індивіда, а відносини між людьми в більшості суспільно-економічних формацій розвиваються у формі взаємодії між класами, то джерело і рушійні сили економічного прогресу — взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами, потребами, цілями), соціальними група­ми, прошарками тощо.

Коли йдеться про взаємодію двох сторін суспільного способу виробництва, то саме поняття взаємодії вказує на активність кожної з них. Це означає, що кожен крок у розвитку продуктивних сил загалом або окремого їх елемента через систему техніко-економічних відносин, організацїйно-економічних відносин або певні їх сторони впливає на еволюцію виробничих відносин, або відносин власності, окремі ланки цих відносин. У свою чергу, зміни виробничих відносин стимулюють (або гальмують) розвиток продуктивних сил.

Але визначальною, активнішою і революційною стороною суспільного способу виробництва є продуктивні сили. Їх розвитку властиві внутрішні закони, суперечності. Оскільки зміс­том продуктивних сил є ставлення людей до природи, то використання людьми сил природи у процесі праці, суперечність між людиною і природою, намагання людей пристосувати до своїх потреб нові джерела енергії, корисних копалин тощо є внутрішнім джерелом розвитку самої системи продуктивних сил. Ця система в усіх суспільно-економічних формаціях складалася з робочої сили, засобів праці, предметів праці, використовува­них людьми сил природи. Суперечності між ними також є внут­рішнім джерелом розвитку цієї сторони суспільного способу ви­робництва. Ці суперечності виявляються у формі потреб людей, їх інтересів і мотивів розвитку (рис. 3).

Вихідною точкою перевороту в технологічному способі ви­робництва, у взаємодії людини з технікою були засоби праці, а сама промислова революція почалася з машини-знаряддя, або робочої машини, в текстильній промисловості. Винайдення та­кої машини, з одного боку, розв'язало суперечність між техні­кою і людиною, оскільки кількість знарядь праці, якими одно­часно орудує робоча машина, звільняється від тих обмежень, які властиві ручному знаряддю робітника. З іншого боку, поява ро­бочої машини ввійшла в технічну суперечність із двигуном, що тоді існував, і спричинила революцію в паровій машині. Поява цієї машини зумовила необхідні революційні зміни в обробці си­ровини, зокрема винайдення вовночесальних машин.

Ці суперечності водночас наповнювалися специфічними со­ціальними формами, боротьбою основних класів. Так, боротьба найманих робітників за підвищення заробітної плати, скорочен­ня робочого дня тощо змусила капіталістів впроваджувати нову техніку, щоб позбавити їх змоги вести страйкову боротьбу або послабити її вплив. Саме таким чином були винайдені сельфактори у прядінні, вовночесальні та інші машини.

Згодом переворот у технологічному способі виробництва, що здійснюється в одній із сфер виробництва, зумовлює переворот в інших сферах. Ця своєрідна ланцюгова реакція в розвитку продуктивних сил відбувається внаслідок існуючої системи суспіль­ного поділу праці, тісного взаємозв'язку між різними галузями промисловості, кількісних та якісних пропорцій в їх розвитку, а отже, дії закону пропорційного розвитку.

У межах системи продуктивних сил важливою рушійною си­лою є змагання між людьми в процесі їх спільної праці. Таку ж роль відіграє кооперація праці, тобто форма організації праці, за якої значна кількість людей одночасно бере участь в одному і тому ж трудовому процесі і виконує при цьому різноманітні, але пов'язані між собою операції. Змагання доповнюється специфічними сус­пільними формами. Ними за капіталізму є конкуренція (між ро­бітниками і капіталістами та всередині кожного з цих класів). Значну самостійну роль з-поміж рушійних сил економічного прогресу ві­діграють виробничі відносини, або відносини економічної влас­ності. Оскільки вони розвиваються відносно самостійно в межах суспільного способу виробництва, тобто частково незалежно від розвитку продуктивних сил, мають свої закономірності розвитку, специфічні суперечності, то рух цих суперечностей стає окремою рушійною силою економічного прогресу. До них належать суперечності між різними формами власності. Чим більше таких конкретних форм власності в межах певного способу виробництва, тим сильніші рушійні сили й джерела економічного прогресу.

Значну, відносно самостійну роль з-поміж рушійних сил еко­номічного прогресу відіграють і техніко-економічні відносини,зокрема оптимальне співвідношення між спеціалізацією, концен­трацією, комбінуванням виробництва тощо. Важлива роль в еко­номічному прогресі належить організаційно-економічним відно­синам, зокрема вдосконаленню організаційних структур управ­ління підприємством, зростанню ефективності праці усіх ланок управлінського апарату тощо.

Відносно самостійним видом економічних суперечностей у межах економічної системи є суперечності господарського механізму. До них належать суперечності в межах ринкового саморегулювання економіки, в межах державного регулюван­ня (наприклад, між економічними й адміністративними мето­дами такого регулювання), між ринковими і державними ва­желями тощо.

Але найважливішою рушійною силою економічного прогре­су в межах суспільного способу виробництва є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, або відно­синами економічної власності. Найдинамічніші елементи про­дуктивних сил на сучасному етапі — робоча сила, наука, засоби праці. Тому в процесі свого розвитку вони першими вступають у суперечність, конфлікт з відносинами власності.

Кожен з елементів, у свою чергу, складається з відповідних компонентів (наприклад, наука — з фундаментальної і приклад­ної наук). Компонентами робочої сили у наш час є рівень освіти, кваліфікації, культури, психологічний стан тощо. Найдинамічніші та найреволюційніші елементи робочої сили першими вступа­ють у конфлікт з існуючими відносинами власності. Це зумовлює процес переростання робочою силою домінуючої у даний час форми власності, перехід до якісно іншої, розвинутішої форми власності в межах суспільного способу виробництва. Пе­реростання окремими компонентами робочої сили, науки тощо певних форм власності й поява внаслідок цього більш розвину­тих форм зумовлюють те, що адекватними для розвитку певного елемента продуктивних сил, а отже і всієї її системи, стають вод­ночас декілька конкретних форм власності в межах одного сус­пільного способу виробництва.

Такий механізм взаємодії продуктивних сил і виробничих від­носин передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв 'язання економічних суперечностей у межах одного суспільного способу виробництва. Основними методами цього способу розв'язання є, по-перше, створення якісно нових форм руху для попередніх суперечностей, що означає водночас певне пристосування виробничих відносин, відносин власності до рів­ня й характеру розвитку продуктивних сил. Так, внаслідок загос­трення суперечностей між продуктивними силами і виробничи­ми відносинами у першій половині XIXст. виникає і швидко розвивається акціонерна власність.

Другим важливим методом розв'язання економічних супе­речностей суспільного способу виробництва є економічні кри­зи. Залежно від їх глибини і сфери поширення (кризи надвиробництва товарів, фінансові, кризи кредитної системи та ін.) здійснюється часткове (криза охоплює одну зі сфер господарства, окремі галузі або їх низку) і тимчасове, або більш повне й тимчасове розв'язання економічних суперечностей. Через деякий час ці суперечності знову вступають у фазу власне супереч­ності, конфлікту, загострюються до краю і готують нову еконо­мічну кризу.

Третім важливим методом розв'язання суперечностей суспіль­ного способу виробництва є його господарський механізм, і на­самперед діяльність держави, виконувані нею функції. Господар­ський механізм -це механізм свідомого використання еконо­мічних законів, механізм розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва, послаблення їх гостроти, механізм узгод­ження економічних інтересів.

Ще один метод часткового і тимчасового розв'язання економічних суперечностей — кількісний метод. У процесі переростання продуктивними силами або їх окремими елементами меж певної форми власності в умовах певного суспільного способу виробництва спочатку відбуваються переважно кількісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва тощо, що створює передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зу­мовлюють появу нової якості — більш розвинутої форми влас­ності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і навпаки.

Поява якісно нової, більш розвинутої форми власності в ме­жах одного суспільного способу виробництва означає водночас процес діалектичного заперечення попередньої, менш розвинутої форми власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних якостей і одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі власність. Так зберігаються позитивні властивості всіх існуючих форм власності, завдяки чому відбувається пристосування виробничих від­носин до рівня, характеру й структури продуктивних сил, здійс­нюється економічний прогрес. Процес такого діалектичного за­перечення в межах суспільного способу виробництва є шостим основним методом розв'язання (часткового і тимчасового) економічних суперечностей.

Фактори економічного прогресу. В сучасній економічній літературі поняття "фактори економічного прогресу" і "фактори виробництва" розглядають здебільшого як тотожні, тобто вважають їх (фактори) джерелами національного доходу, зокрема прибутку. Водночас ці два поняття під певним кутом зору ототожнюють з терміном "економічні ресурси".

Фактори виробництва — важливі об'єкти або елементи, які здійс­нюють вирішальний вплив на можливість і результати виробництва.

У працях західних науковців ще другої половини XIXст. (зокрема Ж.-Б.Сея) міститься теза про те, що трьома основними фак­торами виробництва, кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з теорією "продуктивності капіталу" кожен із факторів має фізичну про­дуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким ро­зуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток (власники грошового капіталу отримують відсоток, а власники підприємницьких здібностей — підприємницький до­хід), земля — ренту землевласникові, а праця — платню робітникові. Звідси випливає, що кожен член суспільства отримує по справедливості й експлуатації не існує.

Відомий англійський економіст А.Маршалл на початку XXст., крім названих трьох факторів, виділив четвертий — діяльність з організації виробництва, яка приносить платню управляючому виробництвом. У наш час окремими факторами виробництва на­зивають також ризик, інформацію, час, науково-технічний прог­рес (економічна реалізація цього фактора відбувається у привласненні доходу від інтелектуальної власності). Австрійський еко­номіст К.Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Й.Шумпетер головним джерелом прибутку назвав здійснення під­приємцем "нових комбінацій" щодо техніки і технології, створен­ня нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо (рис. 3). Останніми роками як окремий фактор стали виділяти екологіч­ний, який може і сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення навколишнього середовища).

У західній економічній літературі немає одностайності на­віть щодо названих перших трьох факторів виробництва, тобто капіталу, землі, праці. Так, американський економіст Ф.Махлуп переконаний, що земля як безкоштовний дар природи не є капіталом.

Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що супроводжується їх різною комбінацією з боку підприємців для зниження витрат виробництва. Так, у разі надто висо­кої ціни землі під забудову у великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки — хмарочоси. Взаємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшос­ті ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими властивостями продукту, конструктивними особливостями виробу.

Марксистська політична економія розмежовує фактори ви­робництва та джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єди­ним джерелом вартості визнається праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, — речовими факторами, але лише виробництва споживчої вартості, а не вартості. Робочу силу при цьому вважають особистим фактором, який також бере участь у створенні споживчої вартості. Речові фактори виробництва ще нази­вають природними, об'єктивними, робочу силу — суб'єктивним фактором (рис. 3).

Речові, або об'єктивні, фактори виробництва самі не є капі­талом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом експлуатації найманої робочої сили, матеріальним носі­єм певної суспільної форми, тобто певного виробничого відно­шення. Так, засоби виробництва — матеріальний носій постій­ного капіталу і перетворюються на нього завдяки тому, що від них та від засобів існування відособлені наймані робітники, які для забезпечення власного існування та існування своїх сімей змушені найматися до власника засобів виробництва- капіталіста. Засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо), який не має достатньої кількості робітників (достатньої, аби не працювати самому), не перетворюють­ся на капітал. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості і, відповідно, додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як і вартість предметів праці, лише переноситься на новостворений продукт конкретною працею найманого робітни­ка, а отже, враховується як уречевлена праця. Наприклад, пра­цею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково переноситься вартість токарного верстата. Внаслідок цього вар­тість є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної продуктивності, тобто здатності самим створю­вати частину доходу, засоби виробництва не мають.

Важливо зазначити, що західна статистична наука з усієї су­купності засобів виробництва, що застосовуються у процесі ви­робництва, до річного валового національного продукту зарахо­вує лише перенесену конкретною працею частину зношених за­собів праці (а також вартість сировини, матеріалів та інших пред­метів праці), тобто амортизовану частинку. Це також є свідчен­ням того, що засоби виробництва жодної вартості не створюють.

Чи можливе зближення вищеокреслених поглядів з цієї проблеми? Певною мірою можливе. З одного боку, внаслідок радикальнішого перегляду зорієнтованими на марксизм науковцями структури продуктивних сил та категорії "продуктивність праці", а з іншого — внаслідок певного переосмислення західними вченими їхніх теоретичних установок. Так, Ф.Махлуп не вважає землю як безкоштовний дар природи капіталом. Капіталом у цьому випадку є витрати на поліпшення якості землі. Ще точні­ше було б сказати, що відповідним фактором виробництва є праця людей, спрямована на поліпшення якості землі.

До сучасної системи продуктивних сил, на нашу думку, слід відносити форми й методи організації виробництва, науку, використовувані людьми нові сили природи та інформацію. Ці еле­менти є факторами, які забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створення матеріальних і ду­ховних благ і зростання продуктивності праці. Якщо поєднати цей висновок з розширеним розумінням продуктивності праці, то не самі названі фактори є джерелом певної частини націо­нального доходу або додаткової вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпе­чення, щодо вдосконалення форм і методів організації праці, використання нових сил природи (наприклад ядерної, термоядер­ної, сонячної енергії).

У цьому випадку не буде підстав для розбіжності у поглядах з приводу того, що джерелом національного доходу, зокрема при­бутку, є діяльність з організації виробництва, поліпшення якості землі, збирання, зберігання та розповсюдження інформації, наукова діяльність, особливо прогрес знань про найефективніше ви­користання факторів виробництва та ресурсів. Цілком прийнятна і теза Й.Шумпетера, що таким фактором є діяльність підприєм­ця щодо створення нових товарів, зміни техніки, технології то­що. Продуктивною є праця у сфері освіти, управління народним господарством та в інших сферах.

Водночас предметом дискусій залишаються такі фактори, як засоби виробництва, ризик, час. Йдеться про виникнення нової продуктивної сили в процесі взаємодії всіх елементів системи продуктивних сил, про комплексну дію всіх факторів зрос­тання продуктивності праці, що народжує так званий синергічний ефект, нову якість у процесі системної взаємодії в межах складної органічної системи. Цю нову продуктивну силу на по­верхні явищ окремі суб'єкти економічних відносин, як і багато науковців, можуть розглядати як фізичну продуктивність самих засобів виробництва або як плату за ризик. Більше того, у про­цесі ускладнення системи продуктивних сил, появи в ній нових елементів синергічний ефект від їх комплексної взаємодії зрос­тає. Ця об'єктивна закономірність може набувати химерних форм у свідомості учасників виробництва, у суб'єктів різних форм влас­ності й породжувати концепції про дію нових факторів вироб­ництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єди­ним джерелом новоствореної вартості й прибутку зокрема є ли­ше праця в її різновидах.

3. Сутність потреб та особливості їх розвитку

Потреби — це об'єктивні умови існування людини. Визначні мислителі, політологи, економісти минулого і сучасності — Дж. Гобсон, К. А. Гельвецій, Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Гайєк та інші бачили в потре­бах вираз природи людини, відносили потреби до ключових економічних категорій.

Потреби є вихідною категорією відтворення. В суспільному процесі відтворення вихідною передумовою є людина. Розвиваючись, людина створює свої потреби і здібності, продукти і послуги, відносини і суспільні ін­ститути. Отже, по-перше, потреби — це категорія, що відбиває відносини між людьми і умовами їх життєдіяльності. По-друге, потреби мають об'єктивно-суб'єк­тивний характер.

Розвиток суспільства йде в руслі необхідних потреб. Об'єктивна зумовленість кожного нового явища оцінює­ться мірою потреб суспільства, а зміна способів життєдіяльності е необхідним -наслідком їх задоволення. Про­грес суспільства прямо залежить від того, наскільки своєчасно усвідомлюються і враховуються в цілях діяль­ності нові потреби. Якщо поставлені цілі відриваються від реального змісту потреб, то регульована цілями ді­яльність стає даремною витратою людських сил.

У структурі потреб суспільства відображається кіль­ка типів об'єктивних відносин, що зв'язують людей з умовами життєдіяльності. Це відношення до природи, до існуючих засобів життя, до себе та інших людей, а та­кож відношення до праці і вільної діяльності.

У механізмі відтворення економічні та соціальні по­треби взаємозв'язані і рівнозначні: економічні потреби відбивають відношення до праці і проявляються як не­обхідність економії робочого часу; соціальні — стосую­ться проблем особистості (необхідність самореалізації, духовного та фізичного вдосконалення, творчої діяльності тощо). Рівнозначність соціальних та економічних потреб полягає в тому, що добробут, освіта, охорона здоров'я, виховання дітей, соціальне страхування, задо­волення від роботи постійно реалізуються в економії праці. Остання досягається при використанні у виробництві матеріально забезпечених, здорових, освічених і задоволених роботою людей.

Суспільство повинне задовольняти як соціальні, так і економічні потреби, але результуючим показником є ступінь задоволення соціальних потреб. Останні — важ­ливий стимул економії праці, яка ефективна, коли в неї включаються такі соціальні чинники, як освіта, наука, ініціатива, культура, винахідливість і тим більше моти­вація праці. Прикладом зростаючого впливу соціальної сфери може бути економіка США, де з кінця XIXст. частка засобів виробництва у ВНП не перевищувала 19%.

В економічній літературі потреби класифікують по-різному. Так, у системі економічних потреб виділяють виробничі, суспільні та особисті. Останні поділяють на фізичні, інтелектуальні, соціальні. Потребами першого рівня є фізичні потреби, що передбачають реалізацію об'єктивних умов, необхідних для нормальної життєді­яльності людини, їх елементарність визначається безпо­середнім взаємозв'язком з біологічними функціями орга­нізму людини. В той же час навіть елементарні потреби не можуть розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх (спосіб споживання) має соціальний характер, отже, відбивається на формуван­ні соціальних потреб.

За ступенем реалізації розрізняють абсолютні, дійс­ні та платоспроможні потреби. Абсолютні потреби фор­муються відповідно до загального світового рівня роз­витку виробництва і відбивають максимально досягну­тий у світовій економіці рівень відтворення здібностей людини. Дійсні потреби — це ті, що можуть бути досяг­нуті (реалізовані) при певному рівні розвитку виробни­цтва. Споживати, задовольняючи таким чином потреби, можна лише те, що вже вироблено, і лише те, що су­спільство може оплатити. Отже, платоспроможні потре­би визначаються співвідношенням цін на предмети спо­живання і грошових доходів населення. Залежно від цих двох чинників структура платоспроможного попиту мо­же відповідати дійсним потребам або не відповідати їм. Тим самим суперечність між потребами та виробни­цтвом набуває форми незбалансованості попиту і пропо­зиції на товари та послуги.

Розробці моделей потреб надають великого значення в західній науці. Результати цих розробок використовуються насамперед у галузі маркетингу, реклами.

Ієрархія потреб за ступенем значення буде така: фізіологічні потреби, потреби самозбереження, соціальні по­треби, потреби в повазі і потреби в самоутвердженні (за А. Маслоу).

Людина намагається задовольнити передусім най­важливіші потреби. Як тільки їй вдається задовольнити якусь важливу потребу, остання перестає бути рушійною силою. Одночасно у людини з'являються наступні за важливістю потреби.

Кожний крок в розвитку суспільства — це одночасно задоволення потреб на новому, більш високому рівні. Суспільство завжди жорстко обмежене ресурсами праці, тому на кожному етапі свого розвитку воно висуває як двоєдину мету задоволення однаково пріоритетних соці­альних та економічних потреб, виділяючи для цього не­обхідні частини сукупного фонду робочого часу. Еконо­мічні цілі реалізуються за рахунок нової додаткової праці, створюваної зростанням ефективності виробни­цтва; соціальні зумовлені розширенням споживчих благ, вільного часу, розвитку людської особистості. Подвійний результат може бути представлений формулою

де Е — соціально-економічна ефективність; Uс, Uе — соціальний та економічний ефект; Т — суспільний робо­чий час.

Соціально-економічна ефективність виражена як від­ношення витрат і результатів, але результат є не про­дуктом, а досягнутим рівнем задоволення соціальних та економічних потреб. При цьому на задоволення цих по­треб (включаючи працю в сім'ї, домашньому господар­стві) витрачають весь час, який і є, по суті, суспільним робочим часом.

Зростання ефективності проявляється в максимізації соціального та економічного ефекту і мінімізації робо­чого часу. Соціальний результат виражається в досяг­ненні кращих умов життя, а економічний ефект, досяг­нутий у даному циклі, створює передумови для майбут­нього розвитку. Механізм соціально-економічної ефек­тивності є основою розвитку потреб, переходу від про­стих до складних потреб, від матеріальних до духовних, від економічних до політичних, отже, до всебічно розвиненої індивідуальності.

Соціальні та економічні потреби стимулюють розвиток відповідних видів діяльності, які забезпечують зро­стання як економічної, так і соціальної сфер. Їм відпо­відають два критерії, дві міри суспільного прогресу і два найбільш загальних закони розвитку — закон зро­стання потреб і закон економії праці. Ці два закони від­бивають дві сторони загальноісторичного і політекономічного закону ефективності, який відображує всі сфери людської діяльності, визначає її історичну еволюцію. Це проявляється вже на індивідуальному рівні: кожна людина, зацікавлена в максимальному задоволенні по­треб, завжди намагається зберігати свою працю. Звід­си — раціональне обмеження потреб, жорстка черговість їх задоволення, пошук найефективніших комбінацій. Ця ж двоїстість проявляється і на суспільному рівні: скорочення часу на задоволення одних потреб дає суспільству економічний виграш і можливість задоволь­няти інші, більш високі потреби, включаючи потребу у вільному часі. Висока ефективність виробництва дає змогу задовольняти економічні потреби при затратах ро­бочого часу, що постійно знижуються.

На прикладі економічно розвинутих країн у XXст. можна виділити три етапи розвитку потреб. До середини 50-х років (перший етап) домінували матеріально-речові потреби. Однак, наприклад, у США вже в першій третині XXст. спостерігався значний приріст вільного часу. В 20-ті роки робочий тиждень був законодавче обмежений 40 годинами.

Другий етап почався з середини 50-х років з пере­ходом до «економіки споживання». Почали формуватись такі соціальні потреби, як побутове обслуговування, освіта, медицина, спорт, відпочинок, розваги та ін.

На прикладі США можна простежити перехід до типу споживання, де панують послуги. Уже в 20-ті роки в структурі особистого споживання 40 % становили витрати на послуги, більше 12 % - на товари довгостроко­вого споживання. Частка витрат на харчування в струк­турі особистого споживання в США становить 15 % (у Західній Європі — 20, Японії — 27 %).

Дію закону зростання потреб протягом ста років під­тверджує динаміка вартості робочої сили.

Третій етап розвитку потреб почав формуватись у 80-ті роки. Він завершить фундаментальні зрушення в бік гуманітарних потреб, пов'язаних з творчістю, духов­ним розвитком особистості. Ці потреби вже частково за­довольняються. Інтенсивний розвиток творчих та духовних потреб припадає на вільний час. В економічно роз­винутих країнах зростають потреби у вільному часі.

За даними опитування, три чверті американців го­тові відмовитися від купівлі більшості товарів на ко­ристь задоволення потреб нематеріального характеру. Від 14 до 42 % усіх робітників та службовців висловлю­ються за збільшення вільного часу навіть за рахунок зменшення заробітків.

У структурі потреб відбуваються такі принципові зміни:

перехід від домінування економічних суспільних по­треб до домінування соціальних;

від задоволення елементарних потреб — до задово­лення потреб на основі індивідуалізованого виробни­цтва;

від речової структури споживання — до переважання в ній послуг, у тому числі й послуг гуманітарного ха­рактеру, спрямованих на розвиток особистості.

Вихідним пунктом розвитку виробництва є нові, ще не задоволені потреби, які постійно виникають у всіх сферах життя суспільства. Особлива роль при цьому на­лежить споживанню як категорії процесу відтворення. Споживання створює, а тим самим відтворює потребу. Здатність до споживання можна розглядати як певну продуктивну силу, що взаємодіє з виробництвом.

Теоретичним обгрунтуванням первинності потреб і всебічного врахування їх у господарській діяльності є домінуючі в країнах з ринковою економікою концепції маркетингу, сформовані в 50-х роках. Об'єктом діяль­ності маркетингу є потреба як така. Виробництво в умовах економіки споживання орієнтується на пошук засобів ефективнішого задоволення потреб. З 70-х років розробляються концепції соціально-економічного марке­тингу, спрямовані на підвищення рівня життя.

Потреби є стратегічною основою національної еконо­мічної, соціальної і науково-технічної політики розвину­тих країн. Функцією політики в цих країнах є формування та розподіл ресурсів як на мікро- (фірми), так і на макроекономічному рівні.

Суспільні потреби є основою для прийняття рішень у найважливішій для розвитку виробництва структурно-інвестиційній сфері. 3/4 комерційних нововведень були впроваджені вже в 70-х роках у США за результатами вивчення потреб ринку і тільки 1/4 — породжені стихій­ним інноваційним процесом. Великі фірми враховуютьперспективні потреби і орієнтуються на технічні й продуктивні зміни, що доступні і вигідні споживачу. В арсеналі фірм США є близько 20 базових методів моделювання технічних процесів з орієнтацією на споживача. В країнах з розвинутою ринковою економікою Існує система соціальних технологій і визначення суспільної оцінки нових потреб. Починаючи з 60-х років промислове виробництво в США орієнтується на широку індивідуалізацію потреб.

Основою зростаючого впливу процесу розвитку потреб на виробництво є підвищення ролі творчої праці та гуманізація виробництва, що є рисами постіндустріального виробництва. В свою чергу, зростаюча інтелектуалізація праці, впливаючи на формування потреб виробника, ставить відповідні вимоги перед виробництвом. Близько половини молодих американців (віком до 25 років) вважають творчий характер праці більш важливим стимулом, ніж рівень матеріальної винагороди. Цей процес можна представити схемою, наведеною на рис. 3.

В умовах адміністративно-командної системи суспільству була нав'язана «модель обмеженого споживання» (залишковий принцип виділення коштів на соціальну сферу). Нерозвинуті потреби негативно впливають на можливості економічного зростання: знецінюють працю; низька вартість робочої сили обмежує можливості для нагромадження національного багатства. Нарешті, на рівні суспільної психології відтворюється нецивілізований спосіб споживання.

Структура економіки України на сучасному етапі орієнтована на низькі потреби споживання. Нерозвинуті потреби є результатом і причиною гальмування суспільного розвитку.

Виробництво створює конкретні види матеріальних та духовних благ і відіграє визначальну роль у формуванні потреб особистості. Потреби найчастіше народжуються прямо із виробництва або із становища речей, що грунтується на виробництві. Виробництво формує, з одного боку, потреби, що розвивають інтелектуальні здібності, виробничу, творчу активність робітника, а з другого — невиробничі потреби для індивідуального споживання. По-перше, виробництво збуджує потребу в споживача, предметом якої є створюваний продукт. Основа людських потреб фізіологічна, але різноманіт­ність їх, способи та рівень задоволення, розвиток потреб визначаються виробництвом. Виробництво створює нові види продуктів, що здатні краще, ніж попередні, задовольнити ту саму загальну потребу. По-друге, нескінченно відтворюючи потребу, виробництво робить процес відтворення безперервним. Так, якщо процес виробни­цтва задовольняє потребу в праці, у творчості, то виробництво тим самим створює потребу в матеріальних благах та послугах для відшкодування витрачених сил організму. По-третє, збагачення змісту праці збагачує і потреби, створює людину, що здатна сприймати нові продукти виробництва. По-четверте, виробництво організує потреби і здібності індивідів, і кожний з них проявляє себе в тих межах та напрямах, що диктуються формою виробництва.

4. Економічні інтереси — рушійна сила соціально-економічного розвитку

Інтереси — це усвідомлені потреби (умови) існування різних суб'єктів господарювання. У сфері економічних відносин потреби проявляються як інтереси. Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є «першою цеглиною» в структурі соціально-економічних відносин.

Видатний французький енциклопедист К. А. Гельвецій зазначав: «Якщо фізичний світ підкоряється закону руху, то світ духовний не менш підкоряється закону інтересу».

Потреби не тотожні економічним інтересам. Сутність останніх полягає в реально націленому задоволенні еко­номічних потреб у засобах виробництва, трудових ресурсах, предметах особистого вжитку та ін. Економічні інтереси є визначальною об'єктивною мотивацією діяль­ності людей, виходячи з їх місця у суспільному вироб­ництві. Вони знаходять свій вираз у поставлених цілях та діях на досягнення їх. Потреби і засоби їх задово­лення відбивають причину та форму прояву економіч­них інтересів, які, в свою чергу, не тотожні задоволен­ню потреб. Отже, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень та динаміку задоволення потреб. Так, не може бути інтересом суб'єкта зниження рівня задо­волення потреб.

Визначення сутності інтересів, розмежування та поєднання їх має практичне значення, оскільки виробничі відносини проявляються насамперед як інтереси. Кожна людина одночасно є носієм різних інтересів. У ринковій економіці приватний інтерес домінує над суспільним, але ринковий механізм забезпечує поєднання цих інте­ресів. Механізм суспільної координації був відкритий А. Смітом. Поєднання інтересів спрямовується об'єктив­ними економічними законами: кожний індивід, маючи власний інтерес (адже ніхто не працює собі в збиток), одночасно сприяє досягненню найбільшого блага для всіх (правило «невидимої руки»). Наприклад, результа­ти праці виробника (підприємця) повинні ефективніше задовольняти потреби людини, а економічна доцільність індивідуалізованої праці з позицій інтересів підприємця визначається прибутком.

Засіб реалізації індивідуальних інтересів робітни­ка — зростання індивідуального доходу (заробітної пла­ти). Інтерес власника (підприємця) полягає в збільшенні власності (капіталу) та отриманні від неї гарантова­ного прибутку. Засобом реалізації колективних інте­ресів є максимізація прибутку та фонду заробітної пла­ти (наприклад, для підприємств державного сектора, що знаходяться на комерційних засадах господарюван­ня). Нарешті, засіб реалізації суспільного інтересу - максимізація національного доходу та мінімізація фонду відшкодування створюваного суспільного продукту. Проблема поєднання інтересів, таким чином, знаходить своє вираження у формуванні певних пропорцій у роз­поділі доходів.

В адміністративно-командній економіці субординаціяінтересів грунтується на принципі сходження інтересів від загального до часткового і одиничного: інтереси державні мають пріоритет перед регіональними, регіо­нальні — перед колективними тощо. В той же час засіб забезпечення цієї субординації інтересів — жорстке централізоване планування — продемонструвало свою невідповідність, обмежуючи на практиці свободу інди­віда.

Регулювання державою економічних процесів на терені високого розвитку продуктивних сил і відповідно організаційно-економічних та соціально-економічних від­носин відкриває можливість в умовах соціальне орієнтованого ринкового господарства оптимально поєднати особистий, колективний та державний інтереси з урахуванням глобальних проблем сучасності. Це стає можли­вим, по-перше, через відкриття ринковими відносинами широкого простору для активізації економічних інтере­сів особистості; по-друге, через узгодження взаємодію­чих інтересів у системі «особистість — колектив — дер­жава» за допомогою не лише суто ринкових методів, а й державного економічного регулювання.

В економічних відносинах між людьми потреби про­являються насамперед як інтереси. Кожне окреме від­ношення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадоволених домагань людини. Як дійсні еконо­мічні відносини реалізуються, коли набувають форми взаємного зв'язку. В кожному економічному відношен­ні - між підприємцями і виробниками, між виробника­ми і споживачами, державою і недержавним сектором економіки (бізнесом), партнерами, у відносинах між ін­дивідами — мають місце елементи боротьби і співробіт­ництва. Механізм суперечливої взаємодії інтересів мож­на простежити на прикладі його рояву у сфері вироб­ництва і ринку (рис. 4).

У сфері виробництва підприємці й робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, але вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Взаємозалежність цих груп об'єктивно зумовлює їх співробітництво.

Взаємодія інтересів є стимулом стимулом ефективного соціально-економічного розвитку. В країнах з розвинутою ринковою економікою високий рівень економічної ефективності та добробуту зумовлений насамперед цілеспрямованою мотивацією особистості в поєднанні з її політичною, юридичною та економічною свободою. При переході економіки України до ринку слід зробити акцент на особистих інтересах, які сприятимуть економічному зростанню. В умовах відродження української державності виходить на чільне місце також національний інтерес.

В умовах адміністративно-командної системи офіційно проголошувалось гасло першості загальнонародних інтересів над особистими. Насправді ж особисті інтереси працюючих значною мірою ігнорувались, а реалізовувалися передусім особисті інтереси правлячого полі­тичного прошарку - державно-партійної бюрократії. Це розходження на рівні масової свідомості породило зневіру у загальнонародний, державний інтерес та необхідність дотримання його. Взаємозв'язок інтересів суспільства, колективу та особистості забезпечувався шляхом підпорядкування інтересів колективу (підприємств) державі; а точніше державному апарату методами адміністративно-командного та ідеологічного стимулювання економіки. В умовах недемократичного суспільства, за відсутності контролю, загальнонародні інтереси підміняли особистими (клас партійно-державної бюрократії).

5. НТР та її роль в єкономічному прогресі

Сутність НТР та її основні етапи . В історії розвитку техніки виділяють три основні етапи. Перший почався з виник­ненням первісного ладу, появою найелементарніших знарядь праці й тривав до кінця XVIII— початку XIXст., тобто до появи ма­шинного виробництва. Цей етап охоплює понад 3 млн. років існування людського суспільства, а властивий йому технологічний спосіб виробництва базується на ручній праці. Другий етап тривав до початку розгортання НТР і базувався на машинній праці. На першому етапі техніка розвивалася на основі емпіричних знарядь і практичного досвіду людей. Головними віхами її розвитку в цей період було виготовлення знарядь праці з каменю, бронзи, а пізніше із заліза, що дало відповідну назву вікам: кам'яний, бронзовий, залізний. В умовах цього технологічного способу ви­робництва існували первіснообщинний, рабовласницький, фео­дальний і більша частина нижчої стадії розвитку капіталістично­го ладу (з початку XVI до кінця XVIII ст.). Розвиток науки і техніки в докапіталістичних формаціях відбувався відокремлено. І лише в XVI—XVIIIст. почався процес поступового зближення наукового і технічного прогресу.

Науково-технічний прогрес (НТП) має еволюційну та рево­люційну форми розвитку. Як загальноісторична закономірність він виник в період промислової революції кінця XVIII— почат­ку XIXст. Еволюційна форма розвитку характеризується посту­повим кількісними (переважно) та якісними (частково) зміна­ми в розвитку науки і техніки, вдосконаленням традиційних видів техніки, виробництва. Революційна форма розвитку НТП означає появу принципово нових видів, їх практичне застосування тощо, тобто докорінну революційну зміну технологічного способу виробництва.

В історії НТП виділяють дві промислові революції (перша — наприкінці XVIII— на початку XIXст.; друга — в останній тре­тині XIX— на початку XXст., її ще називають електротехнічною революцією) і науково-технічну революцію, що почалася в сере­дині 50-х років XXст. і триває у наш час. У ході першої промис­лової революції спеціалізація знарядь праці, інструментів в умо­вах мануфактурного розвитку капіталізму в промисловості пос­тупово готує основу для появи спеціалізованих машин, переходу до другого етапу в розвитку техніки — великого машинного ви­робництва, до виникнення істотно нового технологічного спосо­бу виробництва.

Спочатку машина складалася з тих же знарядь праці та інстру­ментів, які використовувалися в мануфактурному виробництві.

Але якщо раніше вони були в руках людини, то тепер стають органами машини. Це розв'язує техніко-економічну суперечність між людиною і знаряддям праці, оскільки машина може водно­час використовувати набагато більше знарядь значно більших роз­мірів, потужності. Тому виникла потреба в нових джерелах енер­гії, що зумовило появу парової машини.

Машина складається з: робочої машини, яка приводить у дію знаряддя праці; двигуна, що забезпечує машину енергією; передавального механізму (або приводу), який слугує для передачі енергії від двигуна до робочої машини. У промисловій революції XVIII— початку XIXст. вихідним пунктом було винайдення ро­бочої машини, що згодом зумовило докорінні зміни в інших час­тинах машини.

Хоча перші машини виникли на базі поступового нагромадження емпіричних знань, але з цього часу техніка стає результа­том цілеспрямованого вивчення законів природи, матеріалізації наукових відкриттів, наука починає перетворюватися на специфічну продуктивну силу. У свою чергу, технічний прогрес стає надзвичайно сильним стимулом розвитку науки.

Науково-технічний прогрес - якісні (еволюційні) та істотні (революційні) зміни засобів і предметів праці, технологій, форм і ме­тодів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, тобто існуючої системи продуктивних сил на основі досяг­нень науки, а також аналогічні зміни речової форми розвитку продуктивних сил — відносин спеціалізації, кооперування, комбіну­вання виробництва, його концентрації тощо.

Так, якщо в Парижі у XIIIст. налічувалося до 300 ремісничих і торгових спеціальностей, то у США наприкінці ХЇХ ст. -майже 12 тис. таких спеціальностей. Ці зміни супроводжуються певними кількісними та якісними зрушеннями в розвитку робо­чої сили, змісті праці. Сутність НТП також можна розглядати як появу між людиною і предметом праці проміжних ланок — ма­шини, двигуна, автомата, кожна з яких є якісним зрушенням у взаємодії людини і природи.

Основна форма підприємства на цій стадії розвитку капіта­лізму в промисловості — фабрика, а технологічний спосіб вироб­ництва вперше базується не на ручній праці, а на праці машин. Розвиток системи машин, перехід до комплексної механізації ви­робництва потребував значної кількості кваліфікованих робітників, верстатників, наладчиків, спеціалістів з виготовлення нової техніки тощо. Тому зростав загальноосвітній рівень робітників. Наприкінці XIX— на початку XXст. типовою була початкова освіта, а наприкінці 40-х — на початку 50-х років XXст. — середня. Через це, а також завдяки зменшенню надмірного дроблення процесу виробництва, переходу до нових форм організації виробництва і праці та іншим факторам дещо послаблюється тех­нологічне підпорядкування праці капіталом, технологічне відчу­ження найманих робітників, зростає інтерес до змісту праці, пев­ною мірою долається однобічний розвиток безпосередніх вироб­ників, спостерігається певний прогрес розвитку особистості.

Тіснішим стає взаємозв'язок наукового і технічного прогре­су. Наприкінці XIXст. з'являється перша наукова лабораторія в американській корпорації "Дженерал електрик". З часом такі ла­бораторії на гігантських монополістичних підприємствах стають типовими. Все це поступово створює матеріальні (об'єктивні) і духовні (суб'єктивні) передумови для такої революційної форми науково-технічного прогресу, якою є НТР, що розгорнулася в середині 50-х років. З розгортанням НТР промисловість, а вод­ночас і розкриття людських сутнісних сил досягають найвищого за всю історію людського суспільства розвитку.

Термін "науково-технічна революція" вперше запровадив у науковий обіг Дж.Бернал у книзі "Світ без війни", що вийшла в колишньому СРСР. З того часу з'явилося майже 150 визначень сутності НТР у працях вітчизняних та російських науковців.

Вони найчастіше розглядають її як передання функцій людини машині, як революцію в технологічному способі виробництва, як процес інтенсивного зближення науки, техніки й виробництва, як зміни в основній продуктивній силі. У працях західних науковців НТР розглядається як явище продуктивних сил. Найлогічнішим і найлаконічнішим визначенням сутності НТР є її характеристика як революції в технологічному способі виробництва, якщо його розглядати як діалектичну єдність продуктивних сил і техніко-економічних відносин.

Визначальними суперечностями в межах технологічного способу виробництва є, по-перше, суперечність між людиною і природою, ставлення людини до природи, їх взаємодія, як уже зазначалося, є змістом системи продуктивних сил. Тому суперечність між людиною і природою є визначальною рушійною силою розвитку цієї системи. Технологія, як відомо, розкриває активне ставлення людини до природи і безпосередній процес виробництва її життя, а весь історичний процес розвитку техніки можна зобразити як заміну людської сили силами природи.

Основною суперечністю технологічного способу виробництва є також суперечність між продуктивними силами та їх речовою формою, тобто відносинами спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрацією тощо. Виходячи з цього, глибинну сутність НТР коротко можна визначити таким чином.

Науково- технічна революція — докорінні зміни у взаємодії лю­дини і природи, а також у системі продуктивних сил та їх речової форми.

Оскільки система продуктивних сил складається з предметів праці, науки, робочої сили, використовуваних людьми сил природи, а в сучасних умовах все більшою мірою інформації, то НТР зумовлює істотні зміни в кожному з цих елементів. Через те, що кожний з елементів системи продуктивних сил перебуває в певних кількісно-якісних взаємозалежностях з іншими елементами, їх взаємодія (кожного з іншим окремим елементом і системою продуктивних сил загалом) також має характер суперечливої єдності.

Хоча суперечність між людиною і природою є глибинною сутністю техніко-економічної категорії "науково-технічна революція" і внаслідок цього належить до неантагоністичних суперечностей, проте за недотримання людиною законів природи вона може набувати конфліктних, антагоністичних форм розвитку. Оскільки людина є біосоціальною істотою, то в цьому випадку відбувається деформація людської особистості, її деградація, пог­либлюються суперечності всього суспільного способу виробниц­тва, в тому числі суперечності в системі відносин власності.

Глибинна сутність НТР виявляється в її основних рисах (рис. 4). У них вона розгортається в цілісну систему, охоплює го­ловні структурні елементи технологічного способу виробництва.

Першою рисою НТР є перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, Наука — це загальний духовний продукт суспільного розвитку, загальний інтелект, суспільне знання. Процес такого перетворення, як уже зазначалося, почався ще в період пер­шої промислової революції, а завершився лише в епоху НТР. Його особливістю є випереджаюче зростання науки в системі "наука -техніка -виробництво". У свою чергу, закономірність розвитку науки полягає в тому, що її прогрес у певний проміжок часу залежить від маси знань, успадкованих від попередніх поколінь, а в наш час — і від засвоєння, активного осмислення наукових знань, набутих в інших країнах, від інтернаціоналізації науки.

Функцію безпосередньо продуктивної сили наука виконує на­самперед традиційно, тобто через механізм реалізації наукових винаходів у машинах, робочій силі, предметах праці та інших елементах продуктивних сил, а також через перетворення науки на самостійний фактор виробництва, на відносно самостійну рушійну силу економічного прогресу. Перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу супроводжується появою в ній функції управління виробництвом, розширення меж продуктивної праці, сукупного виробника. У ході цього процесу поглиблюється також суспільний поділ праці, розширюються масштаби товарного виробництва тощо.

Найважливішими особливостями перетворення науки на без­посередньо продуктивну силу є: 1) пріоритетність теоретичних знань порівняно з експериментальними; 2) наука в більшості галузей поступово перетворюється на початкову стадію безпосе­реднього матеріального виробництва; 3) "онаучування" виробництва, тобто посилення наукового характеру виробничих про­цесів; 4) розвиток науки стає основою переходу до інтенсивного типу економічного зростання; 5) перетворення праці ученого на продуктивну працю сукупного працівника; 6) наука безпосеред­ньо впливає на окремі елементи продуктивних сил; 7) у системі "наука- техніка -виробництво" та в наукомістких галузях пере­важає розвиток науки; 8) науково-дослідні та дослідно-конст­рукторські розробки (НДДКР) стають важливим фактором НТП, конкурентної боротьби; 9) результати наукових досліджень стають товаром (патенти, ліцензії, "ноу-хау").

Друга важлива риса НТР — фундаментальні зміни в техніці (штучно створених засобах праці, які посідають проміжне місце у взаємодії людини і природи). В історії розвитку техніки розрізняють три основна етапи: інструменталізація (знаряддя ручної праці),

механізація (машинна праця) й автоматизація (автоматизова­на праця). Автоматизація стає основою виникнення й розвитку нового сучасного технологічного способу виробництва. Централь­ною ланкою революційного перетворення в цей період є істотна якісна зміна робочих машин і поява четвертої ланки машин -автоматично керуючого пристрою, який долає обмеженість психофізичних можливостей людини як суб'єкта, що управляє, й істот­но змінює роль людини у процесі виробництва, який стає все більш незалежним від сприйняття людини і прискорюється. Отримуючи імпульс від розвитку науки, зокрема від відкриття нових властивостей матерії, розробки нової техніки, конструкційних матеріа­лів, джерел енергії тощо, техніка стає проміжною ланкою здійснення НТР і, у свою чергу, стимулює розвиток науки. Поява авто­мата як найбільш потужної проміжної ланки між людиною і пред­метами праці революціонізує ставлення людини до природи.

Сучасна техніка все більше охоплює такі види трудової ді­яльності людний, як технологічна, транспортна, енергетична і контрольно-управлінська. Впровадження принципово нової техніки в процес виробництва безпосередньо впливає на предмети праці найновішої технології: на структуру речей на молекулярному, атомному та субатомному рівнях, що зумовлює якісні зміни у змісті праці людини, сприяє розвитку її сутнісних сил у процесі виробництва. Якщо в умовах машинного виробництва мало місце технологічне підпорядкування: праці капіталом, то автоматизована система машин є матеріальною основою для подолання техніко-економічного відчуження. Працю людини все більше замінює праця машин, людина звільняється не лише від руч­ної праці, а й від виконавських функцій, частково від функцій розумової праці нетворчого характеру. Відбувається перетворення процесу виробництва на науково-виробничий процес, який все більше базується на використанні потенціалу сил природи. Внаслідок функціонування автоматизованої системи машин людина виходить з безпосереднього процесу виробництва і стає поряд з виробництвом, а автомати, крім суто виконавських функцій, все більше виконують функції контролю й управління. Так уперше за всю історію цивілізації людина починає виконувати функції, що відповідають її природі, а це відкриває простір для розвитку її особистості, сутнісних сил. Водночас автоматизована техніка "виштовхує" людину з виробництва, а отже, зі сфери, в якій вона розкрила свої здібності та властивості, а в управлінні багатьма сучасними автоматами (насамперед дисплеями і моніторами) людина значною мірою втрачає свою особистість.

Третьою характерною рисою НТР є докорінні перетворення головної продуктивної сили — працівника. Вони полягають у радикальній зміні змісту праці (а опосередковано — значною мі­рою характеру праці), гармонійному поєднанні розумових, фізичних, психічних зусиль людини, в її духовному збагаченні. До­корінне перетворення робочої сили передбачає перевагу розумо­вих зусиль, духовних здібностей людини в організації й управ­лінні виробництвом, високий рівень освіти і кваліфікації, що дає змогу людині швидко переходити до інших видів праці, забезпечує її професійну мобільність. Таке перетворення передбачає й те, що з-поміж потреб людини вирішальну роль відіграватимуть потреби у вільній і творчій праці, універсальному характері дій особи, у власному вдосконаленні її, виявленні талантів; потреби у всебічному розвитку здібностей людини до сприйняття знань, максимально можливому подовженні активного життя. З цього моменту почнеться розвиток людини як самомети, або абсолютне виявлення її творчих обдарувань, усіх людських сутнісних сил. Особа, яка володіє "безмежністю своїх потреб і здатністю до їх розширення" (Маркс), стане могутнім фактором економічного і суспільного прогресу, що, постійно збагачуючись, прискорюючись, за своїм ефектом перевищить сукупну дію всіх інших еле­ментів системи продуктивних сил.

Четверта характерна риса НТР — докорінна зміна предметів праці, поява принципово нових видів матеріалів із наперед зада­ними властивостями. Вони створюються на основі синтезу вико­ристовуваних раніше матеріалів і речей, що мають необхідні фізико-хімічні властивості. Так з'явилися композитні матеріали (поєднання металів і кераміки, скла й кераміки та ін.), сплави різних металів, полімери, надчисті матеріали, хімічне волокно тощо.

П'ятою важливою рисою НТР, що виникає на базі поперед­ніх, є впровадження принципово нових технологій, створених на основі фундаментальних відкриттів: лазерних, плазмових, мемб­ранних та ін. їм властиві маловідходність, зростання продуктив­ності праці в десятки разів, висока якість продукції, екологічна чистота тощо.

Шоста характерна риса НТР — революція у використовува­них людьми силах природи. Уперше широке таке використання мало місце під час промислової революції кінця XVIII— початку XIXст., коли у безпосередньому виробництві були задіяні вітер, пара, електроенергія. В умовах НТР взаємодія людини і природи в ідеальному вигляді характеризується розвитком природничих наук (відбувається перехід на молекулярний, субмолекулярний та атомний рівні), що відкрило шлях до використання ядерної енергії, енергії Сонця, океанських припливів, підземного тепла Землі тощо.

Сьома риса НТР — впровадження принципово нових форм і методів організації виробництва і праці. Так, якщо в попередній період домінуючою була система Тейлора, то нині переважають створення автономних бригад, система Мейо, людських стосун­ків, збагачення змісту праці.

Восьма риса НТР — початок інформаційної революції, мате­ріальною базою якої є поява принципово нових засобів переда­вання інформації (космічні, волоконно-оптичні засоби зв'язку), тобто революція у засобах зв'язку. Так, за допомогою оптичного волокна завтовшки в людський волосок впродовж однієї секунди на відстань у сотні кілометрів передається текст місткістю у де­кілька тисяч Біблій. Внаслідок інформаційної революції зростає інформатизація праці, інформаційна місткість галузей і вироб­ництв, створених благ.

Розкриття основних рис НТР дає змогу розгорнуто, систем­но визначити її сутність, що полягає в таких революційних пе­ретвореннях науки, техніки та технології, які зумовлюють доко­рінні зміни у взаємодії людини і природи, особистих і речових факторів виробництва, системи продуктивних сил та їх речової форми, що, у свою чергу, детермінує принципові зміни ролі лю­дини в суспільному виробництві, перетворення науки на безпо­середньо продуктивну силу.

Загалом категорія НТР належить до техніко-економічних категорій (тобто тих, що відображають розвиток технологічного спо­собу виробництва, але не відображають еволюцію виробничих від­носин і господарського механізму). Водночас НТР внаслідок дії закону відповідності виробничих відносин рівню й характеру продуктивних сил зумовлює зміни в інших елементах економічної сис­теми, тобто соціально-економічні зміни. Проте ці зміни — наслідок дії НТР, а тому не є її соціально-економічною сутністю.

Особливості сучасного етапу НТР і економічний прог­рес. З середини 70-х років почався новий етап розвитку НТР, пов'язаний передусім з електронною автоматизацією матеріального виробництва й обігу, науково-технічної творчості. Його ви­хідним пунктом є поява і розвиток мікропроцесорів на великих інтегральних схемах — мікропроцесорна революція (рис. 4). Так, кристал площею 1 см2 може за допомогою магнітних хвиль нако­пичувати 5 млн. біт інформації. Така мініатюризація основних блоків комп'ютерних систем, у тому числі пристроїв пам'яті (або блоків пам'яті), дає змогу підключати їх до будь-якої машини і механізму як керуючу частину. Завдяки цьому з'явилися доско­налі комп'ютери, електронні блоки управління в побутовій тех­ніці тощо. В сучасних суперкомп'ютерах міститься 16 і 61 тис. паралельно діючих мікропроцесорів, що дає змогу здійснювати до 7 млрд. операцій за секунду. У США ведуться розробки супер­комп'ютера, що містить майже 1 млн. мікропроцесорів, який здій­снюватиме 10000 операцій за секунду. До 70% таких машин ство­рюється у США, 28% — в Японії, 1% — у Німеччині.

Якісне поліпшення інформаційної місткості, надійності, швидкості роботи комп'ютерних систем, їх гнучкості й автономності (без втручання людини) стало матеріальною основою для створення комп'ютерів п'ятого та шостого поколінь, спро­можних "розуміти" мову людини, "читати" знімки, графіки та інші символи, що значно прискорює створення "штучного інтелекту. Для нормального функціонування таких комп'ютерів не­обхідна велика кількість різних програм, за допомогою яких зовнішня інформація перекладається на цифрову мову. Цим видом інтелектуальної та професійної діяльності в США зайнято понад 500 тис. фахівців, що свідчить про появу і швидке поширення нового виду професій, сприяє збільшенню питомої ваги осіб ро­зумової праці.

Користування комп'ютерами п'ятого та шостого поколінь буде, як вважають спеціалісти, не складнішим, ніж користування телефоном. Сучасний комп'ютер, доповнений відповідною технікою зв'язку, дає змогу окремому робітникові розв'язувати чимало завдань. Мікропроцесорна революція підвищила комп'ютерну грамотність робітників, зменшила їх фізичне на­вантаження, зросла роль розумової праці, а отже, значно прискорився науково-технічний прогрес.

Розгортання мікропроцесорної революції, у свою чергу, стало матеріальною основою роботів третього покоління, або "інтелектуальних" роботів, які за допомогою сенсорної системи сприйма­ють інформацію про навколишні події, обробляють її за допомогою найновіших комп'ютерів і передають у свій виконавчий меха­нізм. Це створює матеріальну передумову для комплексної авто­матизації виробництва, формування "безлюдних виробництв", або заводів-автоматів, тобто для найвищого ступеня автоматизації, який передбачає виготовлення машин самими машинами. Завдяки цьому з'являється можливість неперервної роботи, величезного зростання продуктивності суспільної праці, швидкого освоєння нової продукції, системного контролю за якістю продукції, що виробляється. Все ширшого розвитку набувають ресурсо - і працезаощаджуючі напрями науково-технічного прогресу.

Новий етап НТР, що розгорнувся, характеризується також інтенсивним розвитком біотехнолога, зокрема генної та клітинної інженерії. На їх основі з'являються нові галузі промисловос­ті, знижується енергомісткість і матеріаломісткість у сільському господарстві, нафтовій, хімічній галузях, революціонізують­ся медицина, виробництво продуктів харчування тощо.

Розвиток біотехнології готує ґрунт для розгортання "біологіч­ної", "біотехнологічної" революції. Йдеться насамперед про те, що за допомогою генної інженерії створюватимуться нові організми з наперед заданими властивостями, змінюватимуться спадкові якості сільськогосподарських рослин і тварин. Зокрема, докорінний пере­ворот у сільському господарстві очікується від вироблення у сільсь­когосподарських рослин здатності засвоювати азот безпосередньоз повітря, збільшення у них кількості та якості білків, цукрів, віта­мінів. За прогнозами, через 50 років більшість сільськогосподарсь­ких продуктів вироблятимуться за допомогою біосинтезу.

Важливим каталізатором науково-технічного й економічного прогресу, нових винаходів, технологій в усіх галузях еко­номіки є космонавтика, освоєння космічного простору. Вже нині без них неможливі супутниковий зв'язок, точна метеорологія, навігація. В космосі одержано досконалі кристали для напівпровідникової промисловості, біологічно активні та чисті препарати. Саме в космосі виготовлятиметься все більше чис­тих і специфічних продуктів, здійснюватиметься контроль енер­гопостачання (за рахунок збирання сонячної енергії в космосі та її передання на Землю), дистанційне зондування Землі з кос­мосу. У віддаленій перспективі в космосі буде створено могут­ній промисловий потенціал. Здійснення цих проектів також не­можливе без комп'ютерних систем.

Бурхливий розвиток електронної техніки зумовлює поступо­ве перетворення всієї інформаційної діяльності, створення по­тужних індустріально-інформаційних комплексів як у національ­них, так і в міждержавних межах, а їх електронізація є одним із найважливіших напрямів сучасного етапу НТР. До цього комп­лексу належать патентна справа, надання комп'ютерних послуг бізнесу, засоби масової інформації, збирання, обробка, система­тизація інформації та надання її кінцевому споживачеві, що пе­редбачає зближення комп'ютера і споживача інформації, інтег­рацію комп'ютерів; обслуговування комп'ютерів дедалі більше здійснюватиметься через штучні супутники Землі. Одна з ланок цієї системи — широка мережа інформаційних пунктів.

Список літератури

1. Основи єкономічної теорії: політекономічний аспект – Г.Н. Климко, В.П. Нестеров, Київ “Вища школа” 1994 р
2. Економічна теорія – С.В. Мочерний, Київ “Видавничий центр”Академія” 1999 р