Реферат: Товар и его свойства

ПЛАН

І. Характеристика товарного виробництва

ІІ. Властивості товару

1. Споживна вартість товару

2. Вартість

ІІІ. Економічні закони і категорії товарного виробництва

IV. Теорії вартості

Характеристика товарного виробництва

Осмислення сучасних економічних проблем через призму світо­вого досвіду становлення, розвитку товарного виробництва і рин­кових відносин має суттєве значення для теорії і практики ринко­вої трансформації економіки України. Суспільство знає два основних типи організації економіки: на­туральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна. Історично першим типом економічної організації суспільного виробництва, який панував протягом тривалого часу, було нату­ральне господарство, за якого продукти праці як результат вироб­ництва використовувались для задоволення особистих потреб без­посередніх виробників і членів їх родин, тобто для використання в межах господарської одиниці — роду, племені, патріархальної сім'ї, общини тощо як різновидів. В основному натуральну форму госпо­дарювання мали й великі маєтки традиційного типу. Натуральне господарство характеризувалося суспільним поділом праці в зародковому стані, замкнутістю організаційно-економічних зв'язків, роз'єднаністю, відірваністю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва, малопродуктивною ручною працею. Тому прогрес у розвитку продуктивних сил і суспільства був дуже повільним. Усі зв'язки натурального господарства обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших операцій у тісних межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча сила позбав­лена мобільності, вона виробниче та територіальне закріплена. В натуральному господарстві виробничі відносини виявляються в нематеріалізованому вигляді як прямі відносини між учасника­ми створення благ. Продукти праці розподіляються безпосередньо. Вони без участі ринку надходять в особисте й виробниче споживання.

3 розвитком продуктивних сил натуральне господарство стає перешкодою соціально-економічному прогресу. Властиві йому гос­подарська замкнутість, примітивність, відособленість, патріархаль­ність, слабкість внутрішніх стимулів розвитку не відповідають по­требам обміну продукцією між виробниками, який все більше поши­рюється у зв'язку з зростанням продуктивності праці. Всезростаю-чий вплив на суспільне виробництво товарних зв'язків в епоху піз­нього Середньовіччя вже можна назвати революційним. Натураль­не господарство перестало бути пануючим типом суспільного ви­робництва, відбувся перехід до загального товарного господарства. Однак це ще не означало повного зникнення натурального гос­подарства. Воно ще й сьогодні розповсюджене в країнах, що роз­виваються. В середині XX ст. в їх натуральному і напівнатурально­му виробництві було зайнято 50—60 відсотків населення. Деякі його прояви мають місце і в умовах розвинутої економіки (наприклад, натуральне підсобне господарство). В несприятливих для суспіль­ства умовах (наприклад, війна, політика автаркії тощо) може з'яви­тися тенденція до натуралізації виробництва. На зміну натуральному господарству прийшли товарне вироб­ництво і заснована на ньому товарна форма господарювання. Проте тривалий час вони функціонували разом. Товарне виробництво - це такий тип організації економіки, при якому продукти праці виробляються для продажу на ринок. 1 овари виробляються з метою — задоволення потреЬ споживачів і надходять до них через викорис­тання ринкових відносин. Звичайно, що при цьому господарюючий суб'єкт націлений на отримання вигоди. Така орієнтація виробниц­тва зумовлює необхідність постійних економічних зв'язків між ви­робниками та споживачами, економічну взаємозалежність їх, яка розпочинається з придбання засобів і предметів праці і закінчуєть­ся реалізацією продукції чи послуг, та ін. Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товар­ного виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці. Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відособленість товаровиробників. Вона нероздільно пов'язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва та економічною і юридичною свободою виробника. Економічна відособленість товаровиробників — це таке стано­вище, за якого вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використо­вувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження вироб­леною продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів. Тому економічне відособлення не­віддільне від власності на засоби виробництва і вироблювану продукцію. На певному ступені суспільного поділу праці економічний зв'язок різних власників неминуче виступає у товарній формі. 3 економічною відособленістю товаровиробників нерозривно пов'язані еквівалентність і відплатність їх відносин. Це є однією із загальних корінних ознак товарного виробництва і обміну. Товарне господарство виникає також через наявність супереч­ності між виробництвом і споживанням, невідповідність споживної вартості вироблених благ потребам суспільства та його членів. Це вимагає обов'язкового визнання споживачами виробленої продукції апостеріорі, тобто грунтуючись на певному досвіді. Відсутність саме такого визнання фактично означає відсутність товарного господар­ства і товарної форми господарювання. В натуральному господарстві споживачі також користуються продуктами не лише особистої праці, а й праці своїх одноплемінників. Однак вони отримують свою час­тину без права відкинути її або вільно обирати іншого виробника. Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробниц­тва, товарне господарство характеризується постійним рухом упе­ред.

Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу —бартерне господарство, вищу —грошове госпо­дарство. В бартерному будь-який товар можна безпосередньо обмі­няти на будь-який інший без використання грошей. У грошовому існує особливий товар — гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній — на гроші. В господарстві, засновано­му на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру. Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи. До них належать: суспільний поділ праці; економічна відособленість виробників; еквівалентність відносин; ринковий зв'язок між виробниками і споживачами; виз­нання суспільного характеру праці через ринок; здійснення еконо­мічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-про­дажу; виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду; конкурен­ція. Серед них також відкритість системи відносин, існування та­ких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів товарного виробництва та обігу. Ці ознаки мають такий самий об'єк­тивний характер, як і товарне виробництво та обіг. Специфіка товарного виробництва насамперед пов'язана з існу­ванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділя­ється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво грунтується на особистій праці влас­ників засобів виробництва і є вихідною формою товарного вироб­ництва. Воно невелике за своїм обсягом, характеризується безпо­середнім і добровільним поєднанням виробника з засобами вироб­ництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та го­това продукція. Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, рин­кової форми зв'язку між виробниками і споживачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці — це одна особа, тоді як при підпри­ємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів ви­робництва і продуктів праці. В умовах простого товарного вироб­ництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб вироб­ника та членів його сім'ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих робітників заради прибутку власника гос­подарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке — на великій машинній інду­стрії, автоматизованих системах тощо. Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий ха­рактер і виступає у вигляді дрібного товарного господарства реміс­ників, фермерів, роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес, поро­джений вже існуючою економічною системою. Розрізняють ще два типи товарного виробництва: перший — із стабільною, другий — з безперервно оновлюваною номенклатурою товарів. Історія першого охоплює період від глибокої давнини до дру­гої половини XX ст. Історія другого типу розпочалась у другій поло­вині XX ст. Так, машинобудівна промисловість Великобританії протягом усього XIX ст. використовувала в основному лише два матеріали — чавун і сталь, а текстильна виробляла лише чотири види тканин — бавовняні, вовняні, лляні, шовкові. У другій половині XX ст. спостері­гається безперервне поновлення номенклатури товарів. Наприклад, в електронній промисловості Японії це відбувається кожні 5—6 років. Є підстави вважати, що на рубежі XX—XXI ст. процес безперервного поновлення номенклатури товарів буде домінуючим в економіці.

Товарному виробництву властиві особливі сили розвитку, які виявилися в зародковій формі вже на початкових етапах виник­нення елементів товарної системи, що протягом тисячоліть пере­творилася на загальну форму виробництва. До них належать сили руху та постійного розвитку і вдосконалення виробництва, сили саморозвитку, саморегулювання. Якщо економіка тієї чи іншої краї­ни пов'язана з товарним виробництвом, то держава (центр) не може зупинити розвиток виробництва, продуктивних сил, а може стати лише гальмом чи, навпаки, сприяти цьому розвиткові. Вклинив­шись до економічної системи, якій не властивий такий тип вироб­ництва, товарне виробництво поступово розламує цю систему. Спроби зупинити його руйнівну силу супроводжуються соціальни­ми катаклізмами і, врешті-решт, є безрезультатними. Для визначення механізму функціонування рушійних сил, що втілені в товарному виробництві, необхідно враховувати закон діа­лектики про суперечності як джерело і рушійну силу розвитку, який є ядром діалектики. В товарному виробництві такою супереч­ністю є суперечність, втілена в товарі, що становить основу сус­пільного багатства в елементарній формі. Це суперечність між кон­кретною та абстрактною працею. Двоїста, суперечлива природа праці, яка створює товар, є основою всіх інших, похідних супереч­ностей товару і виявляється передусім у суперечності між спожив­ною вартістю та вартістю, а також між індивідуальним і суспільне необхідним часом, витраченим на виробництво товару. Суперечності, втілені в товарі, — це єдність протилежностей, тобто їх взаємодія. Постійне розв'язання і відтворення супереч­ностей товару є внутрішнім змістом розвитку виробництва. Незалежно від суспільної форми виробництво є визначальною умовою існування людства. Його метою є задоволення потреб лю­дини — споживання. В різних суспільних системах зв'язок між виробництвом і споживанням здійснюється по-різному. Розв'язан­ня суперечностей товарної форми пов'язано з пошуками найефек­тивніших способів зв'язку між виробництвом і споживанням. Цей зв'язок опосередкований формами обміну та розподілу, які також мають товарний характер. Суперечності, втілені в товарі, розв'язуються тоді, коли товаро­виробник його реалізує. Отже, споживна вартість перетворюється в свою протилежність — грошову форму. Цим самим праця, витраче­на товаровиробником, одержує суспільне визнання. Корисність бла­га "товару" визначає споживач. Товаровиробник ставиться в певні умови: виробництвом певного виду товару зайнято багато товаровиробників, оскільки суспільні потреби щодо будь-якого товару до­сить великі. Тому взаємовідносини між товаровиробниками мають характер конкурентної боротьби, тобто боротьби виробника за споживача, за вигідні умови реалізації своєї продукції. Перетворення споживної вартості в свою протилежність — вар­тість здійснюється в процесі реалізації товарів на ринку через по­середництво ціни — грошового вираження вартості, втіленої в то­варі "праця". Власне через грошову форму розв'язуються супереч­ності товару. Ціна, за якою реалізується товар на даний момент, виражає рівень суспільне необхідних витрат на його виробництво, зіставленими з суспільною корисністю цього товару. Проте праця товаровиробника відособлена: кожний виробляє товар за власний рахунок, тобто витрати, що мають індивідуальний характер, різні за своєю величиною. Ринок через ціну визначає лише рівень сус­пільне необхідних витрат праці на виробництво товару, тобто ви­трат, які вважаються суспільне нормальними (типовими, пересіч­ними) умовами виробництва, за яких створюється основна маса даного виду товару. Це є законом товарного виробництва, відомим як закон вартості. Виробники товарів, у яких індивідуальні витрати збігаються із суспільне необхідними, при реалізації їх за ринковими цінами від­шкодовують витрати на їх виробництво та одержують надлишок — прибуток. В особливо спрятливих умовах працюють ті товарови­робники, індивідуальні витрати яких нижчі за суспільне необхідні. Їх прибуток зростає на величину різниці між суспільне необхідни­ми та індивідуальними витратами. В гіршому становищі знаходять­ся ті товаровиробники, які виробляють товари при індивідуальних витратах, вищих, ніж суспільне необхідні. При досягненні певної межі цього розриву виробництво товару стає економічно невигід­ним, товаровиробники розорюються. Боротьба за досягнення приватного економічного інтересу, зрос­тання прибутку — мета товаровиробників. Останні потрапляють в неоднакове економічне становище за сумами доходів. Чим біль­ший обсяг товарів, необхідних споживачу, виробляється, чим менші витрати виробництва, тим у вигіднішому становищі знаходиться товаровиробник, тим стійкіше його місце в системі суспільного поділу праці. Перетворення споживної вартості товару на вартість, перетворе­ну форму її — ціну зумовлює відповідні, обов'язкові вимоги до товаровиробника. Дотримання цих вимог є необхідним для нього, якщо він хоче залишитися товаровиробником. Увага до якості то­варів, їх асортименту, вивчення попиту та пропозиції товарів на ринку з наступними висновками щодо обсягу виробництва, рекла­ми, пошуку ринку, зменшення витрат на виробництво товарів- ці та інші вимоги постійно турбують виробника. Від нього вимага­ються підприємництво, заповзятливість, енергійність у сфері ви­робництва та реалізації товарів. Рушійні сили розвитку, внутрішньо властиві товарному вироб­ництву, визрівали протягом тисячоліть. Продуктом розвитку супе­речностей товару є грошова форма вираження суспільне необхід­них витрат праці. Перехід від однієї суспільно-економічної системи до наступної зумовлювався розвитком продуктивних сил, поглиб­ленням на цій основі суспільного поділу праці. Зростала кількість продуктів для обміну. Процес виміру та визначення індивідуальної праці, втіленої в товарі, як суспільної з часом надто ускладнився. Суперечності товарного виробництва (між конкретною та абстрак­тною працею, споживною вартістю та вартістю, між індивідуаль­ною та суспільною працею), їх розвиток визначили специфічний товар — золото, який почав виконувати функцію загального екві­валента — грошей. Суперечності товару як рушійної сили розвитку активно вияви­лися в період великого машинного виробництва, коли створювала­ся матеріально-технічна основа виробничого підприємницького господарювання капіталу. Товарне виробництво набувало загаль­ного характеру. Суперечності товару стали властивими товару "ро­боча сила". Перетворення споживної вартості робочої сили як здат­ності створювати більшу вартість, ніж вона варта, в ціну поставило її носія в специфічні умови. Під час аналізу підприємництва як системи розвинутого ринкового господарства головна увага звер­талась на ту обставину, що перетворення робочої сили в товар пов'язане з експлуатацією найманого працівника, виробництвом та присвоєнням додаткової вартості. Все це так, але в тіні залиша­ється інший бік проблеми. Продаж робочої сили, перетворення споживної вартості її в ціну перетворювали її носія — працівника в соціальне активну особу. Прагнення одержання та підвищення рівня загальноосвітніх знань, кваліфікації, підвищення якості праці, переміна останньої стали нормою життя. 3 цим пов'язані зростання ціни робочої сили, диференціація в оплаті, створення належних умов відтворення її, формування нового способу життя в умовах соціальне орієнтова­ного ринку з усіма складностями та суперечностями. Ринку праці, як і ринку товарів, властива конкуренція. Боротьба за робочі місця, збереження їх є додатковими стимулами високопродуктивної, якісної праці. Інакше можна залишитися без роботи. Суперечності товару "робоча сила", розв'язання їх є важливими стимулами прискорен­ня науково-технічного прогресу. Перетворення робочої сили на товар зумовило виникнення ба­гатьох соціальних форм боротьби за створення сприятливіших умов продажу та використання її, конфліктних ситуацій між роботодавця­ми та продавцями робочої сили. Власники робочої сили відстоювали право на використання цих форм. При цьому не завжди досягались необхідні результати, але товаровиробник вимушений був зважувати, що його приватний економічний інтерес пов'язаний з певними со­ціальними межами, переступати які небажано, а іноді й небезпечно. Рушійні сили товарного виробництва спонукають виробника до безперервних якісних змін, тому системи господарювання, осно­вою яких є товарне виробництво, виявилися найсприятливішими до використання досягнень науково-технічного прогресу.

Властивості товару

Товар — це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюва­тись на інші блага в певних пропорціях. Отже, йому властиві спо­живна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Споживна вартість товару

Споживна вартість товару — це його здатність задовольняти потреби людини. Наприклад, хліб, м'ясо, молоко та інші продукти споживання задовольняють потребу в їжі; костюм, плаття — по­требу в одязі; верстат, нафто-, газопровід, виробничі споруди то­що — потребу в засобах виробництва. Отже, матеріальні блага і послуги задовольняють ті чи інші потреби як предмети особистого споживання або як засоби виробництва. Кінцевою метою будь-якого виробництва є створення спожив­них вартостей. Якщо не брати до уваги ті конкретні економічні форми, в яких за певних умов виступають продукти праці, то ба­гатство суспільства завжди складається із споживних вартостей. Споживна вартість продукту праці безпосередньо не виражає сус­пільних відносин, але має історичний характер, оскільки її роль та значення змінюються залежно від змін у суспільстві. Якщо благо створюється виробником для особистого споживання, то воно має споживну вартість для самого виробника. Якщо ж внаслідок сус­пільного поділу праці продукт (послуга) призначається для когось іншого, то він є суспільною споживною вартістю. В умовах товар­ного виробництва споживна вартість — це здатність товару задо­вольняти потреби не самого виробника, а покупців. Специфічно історичний характер споживної вартості проявля­ється не лише в тому, що вона є матеріальною основою обміну, а й у тому, що вона відбиває ступінь суспільного поділу праці, його історичну зрілість. Споживна вартість речей, їх корисність для людей тісно пов'язані з прогресом науки і техніки, розвитком продуктивних сил у ціло­му. Так, корисність заліза стала відомою лише тоді, коли люди на­вчилися виплавляти його з руди і виготовляти з нього знаряддя і предмети праці. Науково-технічний прогрес, запровадження у виробництво досягнень науки і техніки розкривають все нові мож­ливості та способи використання природних і штучних матеріалів, їх нові корисні властивості. Проте загальна економічна теорія вив­чає лише роль споживної вартості в системі суспільних відносин, які складаються в процесі виробництва, розподілу, обміну і спожи­вання. Сучасний світ споживних вартостей надзвичайно різноманітний. Його основу становлять товари особистого і виробничого спожи­вання. Крім того, існує ринок ремісничих товарів. Переважну їх частину становлять вироби ручної чи частково індустріальної праці. Особливим є ринок раритетів (рідкостей). Це, з одного боку, уні­кальні наукові відкриття та конструкторські розробки, а з друго­го — шедеври мистецтва. Товари такого ринку збагачують вироб­ництво культурними і естетичними цінностями та традиціями. Все більшого значення серед сукупності споживних вартостей набувають різні види сучасного транспорту, енергії, інформації, комп'ютер­ного забезпечення, доставки енергоносіїв тощо.

Вартість

Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на по­верхні явищ, тому з'ясування її природи як другої властивості това­ру є більш складним. Формою її прояву є мінова вартість, тобто кількісне співвідношення (пропорція), в якому одні споживні вар­тості обмінюються на інші. Це співвідношення постійно змінюєть­ся залежно від місця й часу, що створює враження випадковості, відсутності внутрішньої стійкої основи мінової вартості. Насправді ж, як би не відрізнялись мінові вартості одного й того самого това­ру, вони завжди мають щось загальне. В найрізнорідніших товарах спільною є одна властивість: вони — продукти праці. Прирівню­вання різнорідних товарів один до одного передбачає, очевидно, їх об'єктивну рівність ще до обміну. Внутрішнім змістом товару є вар­тість як вкладена в товар праця — те спільне, що знаходить вира­ження у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнянними. Як споживні вартості товари якісно розрізняються, як вартості — мають спільну міру. Вартість вир-ажає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються. Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення то­вару, втілюються у величині вартості товару. Розрізняють індивідуальну і суспільна необхідну працю й відпо­відно індивідуальну і суспільну вартість товару. Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природно-клі­матичних умовах. Тому на виробництво товарів одного й того са­мого виду, однакової маси і однакової якості витрачається різна кількість праці, що знаходить своє втілення в витратах робочого часу. Згідно з цим у товарах втілюється різна індивідуальна вар­тість. Робочий час, витрачений на виробництво товару окремим виробником (підприємством), називається індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним, —індивідуальною вартістю. Проте на ринку товари однакової споживної вартості оцінюють­ся покупцями (споживачами) однією мірою, яка не збігається з інди­відуальним робочим часом. Це означає, що ринок у процесі обміну враховує лише суспільну вартість. Величина її визначається не інди­відуальними витратами праці, а суспільне необхідним робочим ча­сом, тобто тим робочим часом, який визначається наявними сус­пільне нормальними умовами виробництва при середньому в кон­кретному періоді і в даному суспільстві рівні уміння й інтен­сивності праці товаровиробників. Суспільне нормальні умови виробництва — це типові, пануючі в конкретному суспільстві в певний час.

Отже, величина вартості товару значною мірою визначається сус­пільне необхідними витратами праці й вимірюється суспільне необ­хідним робочим часом. Величина останнього, як правило, збігається з індивідуальними витратами праці тих товаровиробників, які достав­ляють на ринок переважну більшість товарів одного виду, і встанов­люється стихійно в процесі конкурентної боротьби. Такі товарови­робники знаходяться в кращому становищі, ніж їх конкуренти, ос­кільки останні зазнають втрат на суму реалізованої продукції, пом­ножену на різницю суспільної та індивідуальної вартості продукції. Суспільне необхідний робочий час і зумовлена ним величина суспільної вартості не залишаються незмінними і залежать від про­дуктивної сили праці та її інтенсивності. Продуктивна сила праці визначається, в свою чергу, рівнем розвитку науки, природними здібностями, досвідом, культурою і кваліфікацією робітника, а та­кож суспільною комбінацією виробничого процесу та природними умовами, в яких він відбувається. Величина вартості товару зміню­ється прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно про­дуктивній силі праці. Під час інтенсивнішої праці одиниця часу виражає більшу масу праці. Це свідчить про те, що сам по собі робочий час не може дати повне уявлення про фактичні витрати праці. Тому при різній інтен­сивності праці він не може бути безумовним мірилом вартості. Суспільне необхідні витрати праці вимірюються робочим часом лише при її середній інтенсивності. Базовою величиною для вимірювання вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної кваліфікації), посильної кож­ному здоровому члену суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця — кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки виробника. За одиницю складної праці створюється більша вартість, ніж за одиницю простої. Складна праця зводиться до простої (ре­дукція праці) через ринкові відносини. У цілому величина вартості товару значною мірою визначається суспільне необхідними витратами праці, а також його корисністю. У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це випливає з подвійної природи праці, яка створює товар. 3 одного боку, вона має корисний зміст і створює блага та послуги, що задовольняють ті чи інші потреби людей. Певна корисна праця є природною необхідністю існування людей незалежно від суспіль­них умов. 3 другого боку, праця кожного товаровиробника є час­тиною всієї суспільної праці як витрати людської робочої сили вза­галі безвідносно до її конкретних форм. Перший вид — це кон­кретна праця , другий —абстрактна праця . Конкретній праці властиві мета, певний характер операцій, пред­мет, засоби і, нарешті, результати. Вона витрачається в доцільній, корисній формі, що характеризує її з одного якісного боку. Кон­кретна праця створює певну споживну вартість (хліб, вугілля, ме­тал, будинки, обслуговування тощо). Розрізнення споживних варто­стей зумовлюється тим, що вони є результатами якісно різних ви­дів корисної праці (трудових зусиль хлібороба, шахтаря, металурга, будівельника, лікаря, вчителя та ін.). Саме специфічний характер конкретної праці кожного товаровиробника і породжує її відмін­ність від праці іншого товаровиробника. Другий бік праці — праця взагалі як продуктивна витрата розу­мових здібностей, сили мускулів тощо безвідносно до її корисної доцільної форми. Вона характеризує працю насамперед кількісно, як джерело вартості в товарному виробництві. На всіх історичних етапах суспільного розвитку праця виступає, з одного боку, як корисна, доцільна, а з другого — як витрата фі­зичних і розумових сил, як "праця взагалі". Однак лише за умов товарного виробництва ця подвійність набуває особливих історич­них форм як праця конкретна і абстрактна. Якщо немає товарного виробництва, то немає й товару з його двома властивостями і від­повідно немає абстрактної праці й породжуваної нею вартості. Абстрактна праця, яка значною мірою створює вартість, є специ­фічною формою праці, що властива лише товарному господарству і відбиває відносини товаровиробників. Процеси конкретної праці — це сукупність економічних явищ, безпосередньо пов'язаних з функціонуванням конкретної праці; про­цеси абстрактної праці — це всі безпосередньо пов'язані з нею явища. До перших належать: процес створення споживної вартості товару, в якому вирішальну роль відіграє корисна форма праці; споживної вартості товару як результат функціонування конкрет­ної праці; перенесення старої вартості з засобів виробництва, здій­снюване конкретною працею, на заново створюваний товар. До других — створення вартості товару як результат функціонування абстрактної праці; додаткового продукту незалежно від його кон­кретних форм. В усіх цих випадках йдеться лише про нерозривно пов'язані між собою сторони економічних явищ товарного вироб­ництва, оскільки процеси конкретної праці не існують окремо від відповідних процесів абстрактної праці, а останні перебувають в органічному зв'язку з першими. Крім того, конкретна праця, ство­рюючи споживну вартість, впливає й на вартість товару. В свою чергу, абстрактна праця, значною мірою створюючи вартість, впли­ває й на споживну вартість товару. Під впливом науково-технічного прогресу відбуваються важливі зміни як у конкретній, так і в абстрактній праці. В зв'язку з роз­витком нових видів виробництва і технологій, використанням у них немеханічних форм руху матерії (наприклад, лазерної тощо) з'явллється багато нових професій (видів конкретної праці), чимало старих — відмирає. Разом з тим суттєво підвищується рівень квалі­фікації робочої сили. Стосовно абстрактної праці найважливіші змі­ни полягають у значному збільшенні інтенсивності витрат, насам­перед розумових, психічних, нервових сил трудівників, а також у зростанні складності виконуваної ними праці.

Економічні закони і категорії товарного виробництва

Товаровиробники, які неспроможні освоїти нову техніку та тех­нологію, працюють в гірших умовах, у них немає перспективи існу­вання. Закон вартості позбавляє товаровиробника права вибору: ви­робляти чи не виробляти якісні товари; знижувати чи не знижува­ти витрати на їх виробництво; впроваджувати чи ні нову техніку та технологію; поводити себе активно чи пасивно у виробництві та реалізації продукції. Якщо він хоче залишитися товаровиробником, то повинен виробляти, знижувати, впроваджувати, активізувати свою діяльність, ризикувати. Виробництво та реалізація споживної вартості сприяли форму­ванню стійких господарських зв'язків між товаровиробниками, заснованих на жорсткій матеріальній відповідальності, обов'язко­вості та взаємній довірі. У поєднанні із законами попиту та пропозиції, через відхилен­ня цін від вартостізакон вартості виконує функцію регулятора суспільного виробництва та розподілу суспільних ресурсів між різ­ними сферами виробництва . 3 підвищенням попиту на окремі то­вари зростають ціни на них, а отже, і прибуток товаровиробників. На розширення виробництва цих товарів спрямовуються ресурси товаровиробників інших галузей, де виробляється надмірна кіль­кість товарів, які не поглинаються попитом, і на них знижуються ціни. В епоху вільної конкуренції закон вартості є стихійним регу­лятором суспільного виробництва. В сучасних умовах у різних господарських системах регулюван­ням суспільного виробництва, як правило, займається держава. Зростає значення планомірності, проте при цьому функції закону вартості як регулятора не усуваються. Очевидно, формування струк­тури виробництва, зміна її неможливі без певних втрат. Врахуван­ня попиту та пропозиції, рух цін є важливими орієнтирами розподілу капіталів, засобів виробництва та робочої сили між різними галузями виробництва. Інших надійніших економічних орієнтирів поки що не знайдено. Важливо підкреслити ще одну обставину: врахування попиту та пропозиції, відхилення цін і зміни у виробництві товарів під їх впли­вом означають не що інше, як підпорядкування виробництва задо­воленню платоспроможних потреб членів суспільства. В розвину­тих економічних системах, заснованих на використанні законів то­варного виробництва, подолано таке негативне явище, як хроніч­ний дефіцит товарів. Товар шукає грошей, а не навпаки. Сучасні методи вивчення ринку, спираючись на концепцію маркетингу, дають змогу істотно наблизити обсяги виробництва товарів та пла­тоспроможного попиту на них. Це сприяє формуванню та підтри­манню пропорцій суспільного виробництва. Розв'язання суперечностей, дія економічних законів товарного виробництва пов'язані з використанням системи вартісних катего­рій. Крім уже згаданої вище ціни до них слід віднести собівартість продукції (індивідуальні витрати виробництва), прибуток, кредит і відсоток, земельну ренту, заробітну плату та ін. Ці категорії є фор­мами використання законів товарного виробництва. Крім того, вони є формами прояву суті (вартості), але відбивають цю суть у перетво­реному, модифікованому вигляді. В своєму русі ці категорії відо­соблюються від суті, набувають нових рис. В економічній науці ці форми одержали назву перетворених. Вартість як категорія не може бути безпосередньо використана як інструмент у господарській практиці. Поки що немає можливо­стей облічувати та вимірювати витрати суспільне необхідної праці на виробництво товару в одиницях робочого часу. Для цього пот­рібні інші матеріально-технічна та соціальна основи. В практиці узагальненим представником вартості є її грошова форма — ціна. Особливістю руху ціни є здатність її відхилятися від вартості това­ру. На практиці це оптова ціна підприємства (ціна виробництва), монопольна ціна, роздрібна та ін. Роздрібна ціна, якщо на її вели­чину істотно не впливає економічна політика, є найближчою до вартості. Додатковий продукт як частина вартості в грошовій формі є частиною ціни і цілим набором категорій, потреба в яких викли­кана господарською практикою. До них належить передусім при­буток як перетворена форма додаткової вартості. Прибуток, у свою чергу, виступає в різних формах. Перетворені форми надто гнучкі, пристосовані до різних економічних ситуацій. Ці властивості їх апро­бовані протягом багатовікової практики. Нині процес виробництва товару та його реалізацію не можна уявити поза використанням кредиту, з яким пов'язана виплата відсотків. Це саме стосується торгового капіталу і торгового прибутку.

Використання перетворених форм вартості пов'язане зі ство­ренням різноманітних установ, системи обліку. Прикладом можуть бути розгалужена банківсько-кредитна система, товарні біржі. 3 урахуванням законів товарного виробництва та вартісних ка­тегорій побудовано метод господарської діяльності товаровиробни­ка — комерційний розрахунок. Через нього і реалізуються рушійні сили товарного виробництва, визначається результативність вико­ристання їх зіставленням витрат та результатів господарювання кожного товаровиробника. Комерційний розрахунок грунтується на конкуренції товаровиробників, відхиленні цін від вартості, пос­тійних змінах попиту та пропозиції товарів, визначає лінію пове­дінки товаровиробників: постійна раціоналізація виробництва, тех­нічне удосконалення його матеріальної бази, підвищення рівня нормування й обліку витрат праці, удосконалення організації ви­робництва та праці, економія матеріальних витрат і, врешті-решт, зниження індивідуальних витрат на виробництво товарів, зближення їх з рівнем суспільне необхідних витрат. Комерційний розрахунок зумовлює функціонування відособле­них форм капіталу (торгового, банківського), сфери послуг. Він сприяє реалізації закону економії часу, який визначають першим економічним законом, що примушує товаровиробника економити ресурси. Інакше не можна залишатися товаровиробником, реалі­зувати свій економічний інтерес. Вимагаються підприємливість, по­стійний ризик, пошуки резервів виробництва та шляхів викорис­тання їх. В умовах комерційного розрахункукругооборот ресурсів това­ровиробника передбачає їх зростання. Початкове авансована гро­шова сума збільшується. Якщо цього не відбувається, авансування коштів товаровиробником, виробництво та реалізація товару поз­бавлені сенсу.

Теорії вартості

Розробку теорії трудової вартості було почато представниками класичної політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та ін. Свій дальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі, розкрив суперечність між приватною і суспільною, конкретною і абстрактною працею, споживною вартістю і вартістю товару, до­слідив історичний процес розвитку обміну і форм вартості, роз­крив природу і суть грошей як загального еквівалента. В його еко­номічній концепції трудова теорія вартості та заснована на ній тео­рія додаткової вартості займають центральне місце. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.

Крім трудової вартості до "витратних" концепцій належать та­кож теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробни­цтва. Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Се-ніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати ви­робництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат вироб­ництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутво­рення означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елемен­ти витрат. Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактува­ли формування вартості в процесі виробництва як результат ви­трат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця — заробітну плату, капітал — відсоток, а земля — ренту. Виведення доходів з продуктивності факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фак­тори виробництва такі доходи належать широким верствам суспіль­ства. К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів вироб­ництва у створенні лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів вироб­ництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості — ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі перели­вання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції. В останній третині XIX ст. набув поширення принципово новий підхід до аналізу вартості — з позиції теорії граничної корисності. Її прихильники (У. С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Л. Вальрас, Дж. Б. Кларк та ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність)* визначається мірою корисності резуль­тату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої оди­ниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність розгляда­лась ними як суб'єктивна за своєю природою категорія, як суджен­ня так званої економічної людини про важливість благ, наявних в й розпорядженні, для підтримання життя і добробуту. Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє нео­класична теорія англійського економіста кінця XIX — початку XX ст. А. Маршалла. Відкинувши принцип монізму у з'ясуванні джерела вартості, він поєднав теорію класиків політекономії про визначаль­ну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, по­питу і пропозиції у формуванні і русі цін. А. Маршалл виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взає­модії попиту і пропозиції та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції — з вирішальним впливом ви­трат виробництва. Він вважав, що витрати виробництва, інтенсив­ність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулю­ють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при твер­дженні, що кожна з них частково регулюється іншими. У XX ст. відбулась еволюція теорії вартості. По-перше, в країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII—XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн розвинутої ринкової еко­номіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знахо­диться на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським механізмом. В результаті такого повороту розроб­ка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на мікрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії економічних по­трясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень. По-друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (об­меженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджува­ли ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції. По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії вар­тості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кож­ного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засо­бах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і до­бробут людини. Нині на противагу традиційним уявленням про альтернативність і взаємовиключність теорій трудової вартості і граничної корис­ності висунута гіпотеза про здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат виробництва і суспільної корисності і виявлення ним головного змісту вартості з загальноіс­торичної точки зору*. У "Начерках до критики політичної економії" щодо визначення вартості витратам виробництва (школа Д. Рікар-до) чи корисністю речей (школа Ж. Б. Сея) Ф. Енгельс писав: "Спро­буємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе обидва фактори, насильно і, як ми бачили, марно роз'єднувані сто­ронами, що сперечаються. Вартість є відношення витрат вироб­ництва до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз'ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде вирі­шальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості"**. Визна­чення вартості як відношення витрат виробництва до корисності вважається вираженням суті позиції марксизму з питання про еко­номічний зміст вартості з загальноісторичної точки зору. При цьому йдеться про загальноісторичний елемент, який визначається внут­рішньою метою, властивою виробництву, і полягає "в створенні достатку, який містить в собі як кількість споживних вартостей, так і багатоманітність їх, що, в свою чергу, зумовлює високий роз­виток людини як виробника, всебічний розвиток її продуктивних здібностей". Один з напрямів (перший) загального перегляду трудової теорії вартості співзвучний з тією економічною думкою, яка століття тому запропонувала синтезувати "витратну" і "результатну" сторони єдиної теорії економічної цінності (вартості). Початок цьому поклав видат­ний український економіст М. 1. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначав, що теорія граничної корисності не спростовує погля­дів Д. Рікардо чи К. Маркса, а навпаки, якщо правильно її розуміти, то несподівано підтверджуються вчення названих економістів. Така позиція суперечила поглядам більшості соціал-демократів (К. Каутсь-кого, Р. Гільфердінга, Г. В. Плеханова, М. 1. Бухаріна та ін.), які вбачали в теорії граничної корисності прямий виклик марксизму. Цьому чимало сприяли й твердження самих творців теорії граничної корисності К. Менгера, Ф, Візера, Е. Бем-Баверка про принципову відмінність її як від вчення класиків політекономії, так і від еконо­мічної теорії марксизму. На думку М. 1. Туган-Барановського, теорія граничної корисності висвітлює цінність (вартість) з іншого боку, а тому не спростовує, а доповнює трудову теорію вартості, утворю­ючи з нею органічну єдність. М. 1. Туган-Барановський зауважував, що можна було думати про невідповідність між оцінкою блага за його господарською корисністю і його ж оцінкою за трудовою вар­тістю, але теорія граничної корисності доводить, що обидва принци­пи оцінки узгоджені. Ступінь узгодженості тим більший, чим більше розподіл праці підкоряється господарському принципу. Чимало російських і українських економістів (В. К. Дмитрієв, Р. М. Орженцький, А. Д. Білімович та ін.) також виступали за орга­нічний синтез трудової теорії вартості і теорії граничної корис­ності виходячи з "господарського принципу". Останній вони виво­дили з досвіду внутрішніх переживань господарюючого суб'єкта, що виявляються в його вчинках. Прибічники пропонованого син­тезу виходили з принципу релятивізму (відносності). Вони вважа­ли, що жодна з відомих економічній думці теорій вартості, цінності не є абсолютною. В кожній з цих теорій містяться раціональні за­сади, елементи. Другий напрям загального перегляду трудової теорії вартості виходить з того, що в питанні про вимірювання корисності осново­положники марксизму не пішли далі загального визнання його необхідності й практично не помітили теорії граничної корисності. Це пояснюється тим, що абстрагування, до якого вони вдавалися під час аналізу підприємницької експлуатації, не могло бути засто­соване під час аналізу функціональної сторони відтворювального процесу. Категорії, які потрібні для розуміння останньої, могли б поставити під сумнів абсолютизацію додаткової вартості як єдино­го джерела прибутку капіталу. Прихильники другого напряму вважають догматичним визна­чення вартості виключно втіленою в товарі суспільною працею і усунення від розгляду корисності. На їх думку, вартість (цінність) є синтезом результатів і витрат виробництва, де перші є єдністю кон­кретної та абстрактної корисності, а другі — єдністю конкретної та абстрактної праці (ширше — всіх відтворюваних і невідтворюва­них ресурсів, які мають альтернативні можливості застосування). При цьому в поняття "конкретна корисність" вкладався той самий зміст, що й у сучасне поняття "споживна вартість". У 80-х роках XX ст. у західній економічній літературі набула поширення теорія постіндустріального, інформаційного суспіль­ства. Вона виходить з того, що у високорозвинених країнах світу інформаційний сектор за темпами зростання почав помітно випе­реджати традиційні галузі, і за прогнозами, ця тенденція посилюва­тиметься в майбутньому. В США, наприклад, у середині 80-х років в інформаційному секторі було зайнято 46,6 відсотка економічно активного населення, тоді як у сфері послуг — 28,8 відсотка, у промисловості (без виробництва комп'ютерного і комунікаційного устаткування) — 22,5; сільському господарстві — 2,1 відсотка. Це свідчить про виникнення в сучасних умовах нового основного дже­рела вартості, яке пов'язане насамперед з інтелектуальним потен­ціалом, знаннями працівника, а не з його психофізичними зусилля­ми, як у минулому. В зв'язку з цим у межах теорії постіндустрі­ального, інформаційного суспільства з'явилася принципово нова концепція вартості — інформаційна, згідно з якою домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знання­ми праця. "Якщо знання у своїй системній формі, — пише один із засновників цієї концепції Д. Белл, — застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів... то можна сказати, що саме вони, а не праця виступають як джерело вартості".

Як бачимо з викладеного, обидві властивості товару— спожив­на вартість і вартість — тісно взаємопов'язані й впливають одна на іншу. Ця взаємопов'язаність знаходить свій вияв в такій ознаці товару, як цінність . Вона визначається, з одного боку, суспільне необхідними витратами на виробництво товару, а з іншого — індиві­дуальним сприйняттям кожним покупцем споживної його вартості. Звідси категорія цінності поєднує в собі як об'єктивне, так і суб'єк­тивне сприйняття товару покупцем. Через цю категорію відбува­ється поєднання різноманітних теоретичних підходів до визначен­ня ціни товару як грошового вираження, насамперед його вартості, а також споживної вартості. Виготовлення тих чи інших товарів — особиста справа кожного товаровиробника. Його конкретна праця виступає безпосередньо як приватна праця . Водночас суспільний поділ праці пов'язує між собою окремих товаровиробників — власників знарядь, предметів і продуктів праці, які фактично працюють один на одного. Тому їх праця виступає й як суспільна праця . В результаті виникає і розви­вається суперечність між приватною і суспільною працею . Суть її полягає в тому, що лише на ринку, в процесі обміну товарів і рин­кової конкуренції, виявляється суспільний характер втіленої в них праці, залежність учасників обміну один від одного. На ринку від­бувається процес суспільного обліку праці.