Реферат: Предмет, структура і функції етики

Предмет, структура та функції етики

1. Мораль як предмет етики

Поняття «етика» походить з давньогрецького «ethos», що спочатку позначало спільне місце мешкання. У епоху давньогрецької архаїки це слово набуло значення звичаю, характеру, темпераменту, образу думок. Рання грецька філософія надала поняттю «етика» термінологічний сенс, позначивши ним «природу», «натуру», «сталий характер», «норов» того чи іншого явища. Арістотель (IV ст. до н.е.) запропонував прикметник «ethikos» – «етичний» – для позначення «доброчесностей характеру», у відмінності від «чеснот розуму», що надало Арістотелеві можливість використати для позначення науки, яка вивчає етичні доброчесності, іменник «ethice»: найвідоміші праці класика античної філософії, що їх присвячено «природі людини», містять назву «етика» – «Велика етика», «Нікомахова етика», «Евдемова етика». Треба підкреслити, що зміст цих творів, яким майже 2,5 тисячі років, ані у філософсько-теоретичному, ані у морально-практичному аспектах не зменшив своєї значущості.

Історія поняття «етика» ніби повторилася у розвитку римської культури: приблизним латинським аналогом слова «ethos» є слово «mos» («morеs»). Давньоримські філософи, безпосередньо посилаючись на Арістотеля, ввели в літературу прикметник «moralis», який позначав «належне до характеру, звичаю», від чого пізніше було створене поняття «moralitas» – «мораль».

Таким чином, за етимологією давньогрецьке «етика» та давньоримське «мораль» майже співпадають, але у подальшому історико-культурному розвитку зміст цих двох понять набув відмінностей: «етика» – це теорія, вчення, розділ філософії, «мораль» – це живе явище культури, яке вивчається етикою.

Моральна сфера людського життя є чи не найскладнішою, оскільки поняттям «мораль» охоплюються такі його аспекти, як:

– правила, які регулюють людську поведінку, зокрема, міжособистісні та професійні стосунки;

– безпосереднє індивідуальне та групове вираження людяності – піклування про людину;

– особливу сферу ціннісного буття людини;

– засіб обслуговування людської діяльності;

– засіб з'ясування сенсу існування і сфери самореалізації;

– форму духовно-практичного опанування світу – форму суспільної свідомості, або духовного життя суспільства;

– форму самосвідомості людини.

«Етика» на побутовому рівні частіше за все розуміється як «мудрість життя»; за часів Арістотеля етика, частіше за все, синонімізується з практичною філософією.

В останні роки поняття «мораль» ніби зменшило свою визначеність й актуальність, але можна стверджувати, що чим більше суспільство і люди втрачають у своєму духовному житті, тим більш особистим і потаємним стає для людини те, що охоплюється поняттям моралі.

2. Проблема походження моралі

З'ясування сутності моралі, її специфіки, функцій, структури може здійснюватися з різних світоглядних та методологічних позицій, перш за все, пов’язаних з тлумаченням виникнення людини, в залежності від чого прийнято говорити про релігійні, натуралістичні, соціально-історичні концепції моралі.

У релігійних концепціях мораль тлумачиться як те, що дано самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер, – тобто «єдина мораль» поширюється на всіх людей без винятку: всі є рівними перед її вимогами, які є обов’язковими для усіх. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у становленні моральної свідомості. Більш того, різні релігійні системи створили різні – за змістом та вагою – системи моральних цінностей, які й досі тією чи іншою мірою заперечують одна одну (наприклад, в ісламській моралі одна з найвищих чеснот та обов’язків мусульманина полягає у знищенні «невірних», за що пропонується майже миттєвий «рай», але християнська мораль заснована на протилежному принципі – непротивлення злу насильством: заповідь «люби ворога свого»).

Натуралістична етика шукає витоки моралі у світі природи, у «біологічній» природі людини; провідні ідеї натуралістичної етики висловлені у творах діячів Просвітництва (Т. Гоббса, Б. Мандевіля, К.А. Гельвеція), пізніше – у творах Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна, 3. Фрейда, К.-Г. Юнга, В. Ефроїмсона, П. Симонова та ін. Згідно з цією позицією, поява моралі тлумачиться як закономірна фаза у процесі еволюції тваринного світу, тобто абсолютизується значення біологічного чинника у виникненні моралі. Сутність моралі тут вбачається, врешті-решт, в інстинктах самозбереження та продовження роду (виду).

Більш виваженим і глибоким здається соціально-історичний підхід до виникнення людини й моралі, запропонований ще Арістотелем. К. Маркс, Е. Дюркґейм, М. Вебер та ін. обґрунтовували соціальну природу моралі, її витоки шукали у розвитку суспільного життя. На думку прибічників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства, її виникнення пов’язується з необхідністю забезпечення суспільного (людського), на відміну від тваринного, способу життя, з потребами координації, узгодження індивідуальної за характером діяльності з колективною взаємодією для виживання людини за суворих умов життя первісних спільнот, з необхідністю регулювати людські стосунки, упорядковувати людське спілкування тощо.

Але останнім часом фіксується тенденція до синтезу раніше протилежних методологічних підходів, ураховуючи і такі нові позиції, як, наприклад, гендерний підхід. Справа у тім, що у філософсько-історичній літературі (М. Штірнер), у психоаналізі (З. Фрейд, Е. Фромм) неодноразово висловлювалися ідеї про своєрідний «паралелізм» первісного – архаїчного – досвіду людства і індивідуального досвіду дитинства; у ХХ ст. подібні ідеї були залучені до соціобіології та когнітивної епістемології (Д. Смайллі, Г. Фолмер) для пояснення формування людської свідомості та мовної комунікації. Ця паралель полягає у тому, що досвід, аналогічний родовому, може бути пережитим людиною у родинних стосунках, головним чином, у відносинах між матір’ю та дитиною. Можна погодитись із Р.Г. Апресяном у тім, що той досвід, який переживається і засвоюється дитиною, є антропологічною передумовою (засадою) формування змісту і характеру моралі, причому, саме материнська любов розглядається дослідником як еталон абсолютної й безумовної безкорисності і самовідданості. З боку ж дитини формується природно-егоїстичне «відношення користувача». Безпосереднє задоволення простих потреб явно чи неявно асоціюється у дитини з матусиною турботою, тобто з безкорисним служінням, самопожертвуванням. З психологічної точки зору, свідомість людини «програмується» таким чином, що саме ці прояви материнською любові сприймаються як безсумнівно позитивні цінності. Мораль є результатом соціокультурного «зняття» досвіду цих стосунків, тобто об’ективування, абстрагування таких характеристики людських взаємин, як безпосередність, самовідданість, безкорисна турботливість, які притаманні стосункам між матер’ю та дитиною. В існуванні людини мораль виникає під час зрозуміння індивідом своєї відмінності від інших, відокремленості від родини, перш за усе, від матері. Якщо продовжити паралель між історичним розвитком родової общини та індивідуальним досвідом стосунків у родині, то розпад первісного колективу можна уподібнити першим крокам соціалізації – спілкуванню з батьком. На думку Е. Фромма, мати вносить у свідомість дитини ідеї любові, рівності та терпимості, на відміну від батька, який вносить ідеї розуму, дисципліни, індивідуалізму, ієрархії, необхідності підкорятися.

Таким чином, походження моралі відбувалося як тривалий культурно-історичний процес, підготовлений природними і соціальними чинниками. Є підстави розуміти мораль, яка є продуктом суспільно-історичного розвитку, що розгортається на основі й у процесі практично-духовної діяльності людей, як своєрідну «компенсацію» за розпад безпосередніх родинних зв’язків під час переходу від архаїки до цивілізації, та, з іншого боку, як певну «адаптивну стратегію», яка, поряд з культуротворчістю, й понині забезпечує виживання людського роду. Інакше ця интегративна (синтетична) концепція походження та сутності моралі називається культурологічною.

3. Специфіка і структура моралі, її головні соціальні функції

Мораль відбиває цілісну систему поглядів на суспільне життя, переконань, зв'язок суспільства і особистості, залежність певних звичаїв, традицій, норовів, норм від суспільних інтересів. Зміст реальних вимог, приписів визначається конкретно-історичними соціальними умовами, матеріальними і духовними чинниками. Отже, мораль є соціокультурним феноменом, а не результатом людського свавілля, вона об'єктивно обумовлена і виступає необхідною формою самореалізації суспільних індивідів. Мораль – це сукупність вимог, приписів, цінностей і принципів щодо поведінки людини у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів, суб'єктів, до інших людей і до самої себе з позицій добра чи зла.

Мораль передбачає певне ціннісне ставлення людини до природного світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб'єктів, інших людей і до самої себе. Моральні цінності (ідеали – уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дружби, любові тощо), що виникають та існують у суспільстві, сприймаються моральною свідомістю людини, кристалізуються в її ціннісні орієнтації, переконання, соціально-психологічні настанови й реалізуються у вчинках, лінії поведінки на життєвому шляху особистості. У моралі санкція моральної свідомості дій соціальних суб'єктів здійснюється у формі оцінки (схвалення чи засудження), яка відповідає поняттям добра чи зла, справедливості, блага.

Сутність моралі неможливо з'ясувати поза зв'язком із суспільною практикою, діяльністю, поведінкою людей як соціальних суб'єктів. Специфіка моральної діяльності полягає у тому, що її «у чистому виді» не існує: моральний аспект включений до всіх видів діяльності (професійно-трудової, або економічної, соціально-політичної, сімейно-побутової, науково-пізнавальної, художньо-естетичної тощо) і реалізується в них, сприяючи або ж, навпаки, зашкоджуючи досягненню суспільного ідеалу. Точно так же не існує й моральних відносин «у чистому виді»: вони є невід’ємною складовою будь-яких людських взаємин, що реалізуються у спілкуванні на індивідуальному рівні.«У чистому виді» існує лише моральна свідомість того чи іншого часу, країни, соціальної групи чи індивіду, що проявляється у моральних почуттях, уявленнях, поняттях, судженнях. Почуття (провини, розкаювання тощо), вимоги (чесноти, норми, кодекси тощо), інші прояви моральної свідомості є ні чим іншим як специфічними формами описання моральних відносин і «приховують» конфігурації реальних суспільних взаємин між людьми, інколи викривлюючи у свідомості реальні моральні відношення. Отже моральне життя ніби подвоюється, розсікається на два рівні: сферу сущого (реальну практику норовів, зразків поведінки) і сферу того, що має бути (нормативні настанови моральної свідомості).

Узагальнюючи все раніше сказане, можна стверджувати, що мораль, як цілісне явище соціокультурної дійсності, має складну структуру, в якій поєднуються, взаємно проникаючи одне в одне: а) моральна свідомість, б) моральна діяльність та в) моральні відносини, причому, пріоритет належить саме свідомості. І якщо етика є вченням про мораль, її також можна розуміти як частину моралі – теоретичний рівень моральної свідомості.

Виходячи з признання соціокультурної сутності людини, мораль розуміється як спосіб присвоєння людиною соціальності у діяльності й спілкуванні, як спосіб специфічно людського існування, як різновид практично-духовного освоєння дійсності – оціночно-імперативний спосіб освоєння світу, пов'язаний з виробленням духовних цінностей і вимог, форма людської індивідуальності, що складає особливу систему орієнтацій людини у соціальному середовищі. Це означає що моральні погляди, судження, оцінки, вимоги тощо є продуктами активності моральної свідомості людей, які вступають у відносини із зовнішнім світом як представники колективів, спільнот, суспільства.

Отже, джерело моралі – у суспільних потребах людини, спільнот, у суспільній необхідності підтримувати колективне життя людей, регулювати суспільні, міжлюдські відносини, що обумовлює одну з найголовніших соціальних функцій моралі – регулятивну. Однак регулятивну функцію також виконують право, релігія, міф, – тобто регулятивна функція, не зважаючи на її найважливіший статус, не є чимось таким, що визначає специфіку моралі.

Друга функція моралі – світоглядна, або ціннісно-орієнтаційна: мораль є ціннісним ставленням до світу природи і культури, соціальних суб’єктів, соціальних інституцій, однієї людини до інших. Мораль виробляє цінності, виявляє міру людяності процесів зовнішнього світу і рухається в межах альтернативи добра чи зла. Вона асоціюється з безкорисливістю, передбачає свідомий вибір цінностей, рішень, дій, вчинків, добровільне слідування моральним вимогам, нормам. Але, знов-таки, світоглядна функція притаманна не тільки моралі, а й науці, філософії, релігії, міфу, магії, певною мірою мистецтву (так званий художній світогляд).

Із світоглядною функцією тісно пов’язана пізнавальна функція моралі, яка, справедливості ради, виконується знов-таки наукою, філософією, мистецтвом, буденною свідомістю. Моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла, обов’язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерію людиномірності. Людина завжди шукає свій шлях у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб зрозуміти моральний сенс того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось морально ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної необхідності. Зацікавлений погляд на світ, людей, самого себе дає можливість оцінити перспективи, отримати цілісне уявлення про сенс людського буття і власного. Так, за допомогою моралі людина пізнає світ морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей, власні та людські моральні якості.

Оцінювальна функція моралі реалізується через моральну оцінку (самооцінку), яка є виразом морального переконання особистості та громадської думки. Моральна оцінка здійснюється за допомогою понять моральної свідомості: добро, зло, благо, справедливість, совість, гідність, честь тощо. У моральній свідомості реальне (суще) зіставляється із належним, ідеальним. Моральні оцінки носять універсальний характер, поширюються на всі дії, вчинки людини, соціальних суб’єктів.

Моральне ставлення будь-якої людини до світу тією чи іншою мірою зорієнтоване ідеалом добра. І тому мораль виконує ще одну функцію – імперативну: мораль вимагає певної поведінки, забороняючи одне і заохочуючи інше. Імперативність – це форма вираження повелінь (приписів, вимог), спосіб їх реалізації, що орієнтує особистість залежно від конкретно-історичних умов, обставин на конформізм, адаптацію до встановлених (усталених) суспільством стандартів поведінки. Мораль у такому ракурсі велить, певним чином, як належно ставитись до людей, до суспільства, його інституцій, до природи і до самого себе. На відміну від звичаю та права, яким також притаманна ця функція, мораль у своїх цінностях виражає назрілі, але ще не реалізовані суспільні потреби, вона спрямована у майбутнє, націлена на удосконалення, покращення суспільних відносин, стосунків між людьми. Якщо звичай стверджує суще (реальне), то мораль – належне (ідеальне). Для звичаю характерна детальна, однозначна, ситуаційно обмежена регламентація, де відкидаються імпровізація, свобода вибору варіантіввчинків. Звичай, а потім і право (сукупність законів, що схвалені інститутами влади) вимагає виконання і не цікавиться мотивами поведінки. Мораль же вимагає особистої відповідальності й за вчинки, й за їх мотивацію, й передбачає свободу вибору моральних цінностей, цілей і засобів їх досягнення, не передбачаючи при цьому якогось зовнішнього та регламентованого покарання за порушення своїх норм (законів), як то робить право. Оскільки мораль завжди пов’язана з добровільним виконанням вимог, правил, приписів на основі власного вільного вибору автономної особистості, вона виконує також і виховну функцію, або функцію соціалізації індивідів.

Імперативність, нормативність і оцінювальність, як риси, що обумовлюють специфіку моралі, існують і реалізуються у єдності й складають механізм функціонування моралі. Специфіка моралі, таким чином, полягає у тому, що це є спосіб практично-духовного, нормативного, імперативно-ціннісного освоєння дійсності, особлива форма регулювання стосунків між соціальними суб’єктами і поведінки людини, що ґрунтується на глибоко особистій суб’єктивній мотивації поведінки, свідомому і добровільному прийнятті зобов'язань слідувати вимогам моралі і підтримується тільки особистими переконаннями у їх необхідності, справедливості і гуманності. Це внутрішній саморегулятор поведінки людини, спрямований на ствердження людяності. Тому мораль і є найбільш розвинутою формою соціальної регуляції, надійним способом орієнтації людини у світлі соціальних відносин і цінностей, що підтримує єдність, стабільність, цілісність суспільства, розвиток і вдосконалення суспільства й самої людини. З цього витікає ще одна функція моралі – гуманізуюча. Мораль разом з іншими формами духовного життя і соціальними інститутами через свої цінності, механізми знаходить шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра, справедливості, гуманізму. Тому можна розуміти цю функцію як функцію гармонізації людських і суспільних відносин. На наш погляд, саме функції соціалізації індивідів та гармонізації суспільних відносин є провідними, а інші – похідними від них (та не «специфічно моральними»), хоча така точка зору ще не панує серед філософів моралі.

4. Структура та завдання етики

Сучасне етичне знання міститьтакі змістовні блоки:

1) емпіричну (описову) етику, яка констатує та аналізує норови, звичаї, моральні чесноти представників різних народів, соціальних груп і верств;

2) загальну теорію моралі – власне, філософію моралі, яка створює та обґрунтовує певний категоріальний апарат для розуміння морального аспекту життя, з’ясовує специфіку та структуру моралі, вирішує проблему її походження, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності тощо;

3) нормативну етику – зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам;

4) теорію морального виховання (педагогічну етику), яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки, та професійну етику, яка описує та обґрунтовує особливості моральних вимог під час професійної діяльності та спілкування для різних професійних груп (медична етика, етика вчителя, етика діяльності фахівців інженерних та комп’ютерних професій тощо);

5) деякі дослідники виокремлюють як особливу складову етичного знання історію етичної думки, яка є важливою складовою філософії моралі, тому що вивчає і демонструє, як утворювалося коло етичних проблем, як змінювалися способи їх вирішення, допомагає зрозуміти закономірності розвитку і функціонування моралі, виявити історичну типологію моралі.

Згідно з цією структурою, головними функціями етики є:

1) функція описання,

2) функція пояснювання та

3) ціннісно-орієнтаційна (або нормативно-імперативна), які інтегруються у функції вироблення етичних знань на усіх структурних рівнях.

Іншими словами, етика, по-перше, описує мораль, по-друге, пояснює та обґрунтовує мораль, по-третє, вчить моралі.

Функції етики реалізуються в їх єдності, тому що завданнями етики є не лише вирізнення моральної складової з різноманітних форм людської діяльності, визначення й описання реальних звичаїв, мотивів поведінки, але й формулювання моральних норм, принципів, чому присвячена майже уся нормативна частина етичного знання.

Вже згадуваний Ерих Фромм (1900–1980) виділив в історії культури людства два види етики: гуманістичну та авторитарну. Перша спитається на віру в людину як особистість, на її свободу та розум, на признання незалежності (автономності) та рівності індивідів, вважаючи людину спроможною самостійно розрізнювати добро за зло і залежно від цього давати правильні етичні оцінки. Друга, навпаки, орієнтована чимось зовнішнім відносно особистості, тому що базується на ідеях нерівності, авторитету та зовнішнього підкорення йому, а також на принципі колективізму («як усі», «не гірше – але ж і не краще? – за інших») як антитезі індивідуалізму.

У сучасній культурній ситуації головним завданням етики є обґрунтування й розуміння моралі як базисної (загальнородової) основи усіх форм духовного життя, як явища загальнолюдського – на противагу її класового, національного чи корпоративного тлумачення. Лише на цьому ґрунті можливо вирішення завдання формування моральної культури суспільства і особистості в умовах ринкової економіки та переходу до інформаційного суспільства.