| Скачать .docx |
Курсовая работа: Паронімія як стилістичний засіб в творчості Л.Костенко
Вступ
“Мова має постійну тенденцію до автоматизму в створенні та сприйнятті мовних знаків” [10;12], але цій тенденції протистоїть прагнення людини (зокрема, поета) відшукати в системі мови незадіяні ще ресурси, орієнтовані на смислову багатогранність, рельєфність та рефлективність слова. Вже на початку двадцятого століття одним із найпоширеніших способів оновлення мови поетичного тексту стає глибокий звуковий повтор, що тяжіє до паронімії і переходить поступово в неї. В українській поезії доцільно згадати Богдана-Ігора Антонича, Павла Тичину, у поезії яких використання такого смислового і звукового ефекту набуло значного поширення. Звукова подібність слів починає усвідомлюватись як їхня смислова близькість, що сприяє експресивності поетичної мови, створенню звукових метафор та звукообразів.
Якщо Тичина та Антонич були в українській поезії одними із перших, для кого глибокі звукові повтори, процес поетичної семантизації слів став принципом створення окремих асоціативних образів, то в шістдесятих цю тяглість традиції перейняла ціла плеяда молодих авторів, серед яких особливо вирізняються за частотністю використання паронімії Ліна Костенко, Іван Драч, Б. Олійник, М.Вінграновський.
Темою нашого дослідження є паронімія у творчості Ліни Костенко. В ідіостилі поетеси цей прийом займає надзвичайно важливе місце, він є характерною рисою її мовотворчості, принципом побудови асоціативних зв’язків та створення нових семантичних полів між словами, пов’язаних звуковою близькістю.
Актуальність нашої теми зумовлюється як відсутністю ґрунтовних та систематичних досліджень щодо використання явища паронімії у текстах поетеси, так і бажанням розкрити особливості цього прийому на матеріалі окремо взятого індивідуального стилю. Також, ми вважаємо, що існує потреба в уточненні визначення і розуміння деяких основних понять пов’язаних з використанням паронімії у поетичному тексті. Власне, самі паронімічні явища почали досліджувати приблизно в шістдесятих роках 20 століття, тому це питання залишається ще доволі дискусійним.
Предметом та об’єктом дослідження є вияви паронімії (паронімічної атракції) у поезіях Ліни Костенко на матеріалі збірок “Вибране” та “Поезії”, які містять в собі твори різних періодів і можуть ілюструвати послідовність та систематичність у використанні письменницею “явища часткової звукової подібності слів при їх семантичній розбіжності (повній чи частковій)” [24;.121], тобто паронімії.
Методи дослідження визначені вже самою темою. Це, власне метод безпосереднього спостереження та виявлення досліджуваного стилістичного прийому у поетичному тексті, який дає нам матеріал для подальших класифікацій та узагальнень. Вивчення паронімічних поєднань в контексті художнього цілого, основних мотивів та ідеї проводиться методом контекстуального аналізу. Метод лексико-семантичної сполучуваності використано для аналізу поетичних значень атракантів. Метод лексико-семантичної сполучуваності та метод контекстуального аналізу застосовуються водночас і є взаємодоповнюючими. В нашому дослідження має місце також використання компонентного аналізу, при виділення спільних “квазі-“коренів у паронімічних атракантів.
Мета роботи полягає у з’ясуванні природи паронімічної атракції, розгляді проблеми створення спільних смислів на основі звукової подібності. Також ми прагнемо визначити домінуючі типи паронімії у поезії Ліни Костенко з погляду структурної класифікації; та створити стилістичну класифікацію паронімів за їхніми функціями у поетичному тексті. Нашою метою є розкриття глибини паронімічних асоціативно-семантичних полів шляхом потрактування деяких пар паронімічних атракантів. Ми прагнемо довести, що у римі паронімія виконує всі свої функції, і взагалі, можна говорити про паронімію як стилістичний засіб в римі, а не розглядати її в римованій позиції як просто багатий звуковий повтор в кінці рядків, що виступає лише самостійним ритмо – та звукоорганізуючим засобом, але не може розглядатися як вияв паронімічної атракції.
Робота складається зі вступу, двох основних частин, висновку та анотації. В кінці подається список літератури.
У першій частині – “Паронімія та паронімічна атракція у поетичному тексті” ми робимо огляд основних підходів до вивчення паронімії в широкому (В. Григор’єв, , Н. Дащенко , Л. Зубова, Р. Кадімов, І. Качуровський, А. Критенко, О, Пономарів) та вузькому розумінні (О. Вишнякова, П. С. Дудик Н. Колєсніков), зазначаючи, що в подальшій роботі будемо користуватись “широким” визначенням паронімії. В цій частині ми подаємо означення термінів паронімія, парономазія, паронімічна атракція, та вказуємо на можливість взаємозамінного їх використання (у випадку роботи над поетичним текстом як термінологічних синонімів). Також буде розглянута подібність і відмінність паронімії від схожих прийомів, зокрема, поетичної етимології та кореневого повтору; окреслюється віршований простір в межах якого спостерігаються явища паронімічної атракції, вказується кількість спільних фонем необхідних для того, щоб слова були класифіковані як пароніми. В другому розділі першої частини подано структурну класифікацію паронімів, з вирізненням найпродуктивнішого типу у Ліни Костенко.
Друга частина роботи присвячена стилістичній класифікації паронімів за їхніми функціями, проблемі осмисленості самого художнього прийому. Ми робимо акцент на розгляді асоціативних зв’язків в межах римованої паронімії. В останньому розділі другої частини подано пари деяких “постійних” паронімічних конструкцій у поезії Ліни Костенко.
Наукова новизна полягає в ґрунтовному вивченні фактів паронімії у творчості Ліни Костенко, трактуванні їх на рівні смислових асоціацій, систематизації стилістичних можливостей паронімії у поетичному тексті.
1. Паронімія та паронімічна атракція у поетичному тексті
Означення і розрізнення понять
На сьогодні в науковій літературі не існує єдиного, чітко визначеного погляду на означення термінів “паронімія”, “паронімічна атракція” та “парономазія”. Ми зробили огляд основних підходів до вивчення паронімії в широкому (В. Григор’єв, А. Критенко, В. Дащенко, І. Качуровський, О. Пономарів) та вузькому розумінні (О. Вишнякова, Н. Колєсніков).
Вважаємо за необхідне окреслити в загальних рисах ці два підходи, але визначаючи паронімію у текстах Ліни Костенко, віддаватимемо превагу одному із них.
Отже , пароніми у вузькому розумінні – “це подібні за звучанням, але не однакові за значенням спільнокореневі слова з наголосом на одному і тому ж складі, які відносяться до одного і того ж логічного ряду – однієї частини мови, одного роду (і виду, якщо це дієслова та їхні форми) – та, які виражають поняття, відмінність яких полягає в незначних смислових відтінках лексичних значень, що слугують уточненню думки” [3;8] Такий погляд на пароніми, який поділяє також Н. Колєсніков, на нашу думку не є доречним для препарування його в поетичному тексті та вивчення паронімії як засобу художньої експресії.
Тим більше, явище паронімії (паронімічної атракції) і парономазії надто розмежовуються при такому підході. Паронімічними атракантами можуть бути і різнокореневі слова (це за визначенням О. Вишнякової, а Н. Колесніков до паронімічних атракантів відносить тільки однокореневі слова), а паронімами лише однокореневі. Парономазія розглядається як близькість слів в поетичному відношення, тоді як паронімія – в етимологічному. Такі формулювання спричиняють зайву термінологічну плутанину, і зводять вивчення поетичного тексту до шкільного підходу, коли паронімія розглядається лише як неправильне вживання однокореневих слів і є “негативним явищем” [14;54]. Такий підхід не дає можливість розвинути проблему співвідношення між звуком і смислом, на якій власне і побудовані поетичні тексти.
Ми будемо дотримуватися, так званого, “широкого визначення паронімії” як “системи парадигматичних відношень між подібними в плані вираження різнокореневими словами, яка реалізується в конкретних текстах шляхом зближення паронімів в потоці мовлення, завдяки чому виникають різноманітні ефекти семантичної близькості або, навпаки, протиставленості паронімів” [6; 264].
Терміни парономазія, паронімічна атракція та паронімія ми вживаємо як синоніми і розуміємо під ними процес смислового зближення слів на основі їхньої звукової подібності (поширення фонетичної подібності на семантику слів).
В процесі аналізу поетичного тексту деякі дослідники вирізняють прийом подібний до паронімії (паронімічної атракції – тут і далі ПА) – поетичну етимологію. Межа між ними надто нетривка і “залежить від суб’єктивних моментів сприйняття” [6;265]. Дослідники зазначають, що поетична етимологія – це навмисне переосмислення слова, яке пов’язане з авторським трактуванням, а паронімічна атракція (парономазія) – контекстуальне смислове зближення неспоріднених, але фонетично подібних слів [10;16]. Теоретично до поетичної етимології можна віднести такі приклади: “Така вона стомлена, анемічна / гіпопотамо – гіпотонічна”; “Мій прадід був запорожцем. / Водив за пороги байдари”. Але ж стилістичний ефект паронімії ґрунтується не тільки на звуковій подібності між словами, а й на набутті цими словами нових значень у процесі їхнього поєднання, створенні нових асоціативних рядів. Тому, ми не будемо розмежовувати терміни “поетична етимологія” і “паронімічна атракція”. Це питання не є досить розробленим в науковій літературі, тому точної межі між етимологією і паронімією ще не проведено.
Має бути побіжно розглянуте явище кореневого повтору, яке ми не будемо визначати як вияв паронімії. Адже явище кореневого повтору ґрунтується на співставленні однокореневих слів, тоді як явище паронімії – на спільності омофонних сегментів квазі –або псевдо – морфем, які не виявляють граматичних чи словотвірних значень, а лише підтверджують ступінь подібності зіставлюваних слів [8;11]. Тому, випадки кореневого повтору не розглядаються нами як явище паронімії: “люди мої, рідна моя рідність”; “одвічний дим одвічних димарів”; “ подорожник іде край дороги.”; “Погріє руки у рукавах”; “Метушня слабким притаманна./ Безголосим властивий галас”.
Необхідно виділити ступінь звукової близькості між словами, який дозволяє говорити про паронімію. Ми вважаємо, що таким критерієм можуть бути два спільні приголосні, але не завжди (деякі приклади парехези – “Між стовбурами пробігає тінь.../А у світанків очі променисті./ То білий кінь”, “ Стіни білі-пребілі і натоплена піч. / Інкрустований місяць в заворожену ніч”). Співпадіння голосних не є обов’язковим. Відповідно, ступінь паронімічної близькості прямо пропорційний кількості складів, тобто він зростає в залежності від цієї кількості. Деякі дослідники (зокрема А.Критенко) виділяють мінімальну паронімію (що межує з непаронімією) та максимальну (що межує з омонімією, а в деяких випадках і переходить в неї). Ми не будемо користуватись таким поділом, лише зазначимо, що омоніми розглядатимемо і як паронімічну межу, і як окремий вияв паронімії (“день ясний, а не мій, /від цензурного Літ’а,/ від міських анемій.”; “Ненавидить просто та простоту”, “Заведіть мене доро ги,/ у моє кохане місто./ А щоб ви не заблудились,/ дам прикмету дорогу .”).
Треба окреслити віршований простір в межах якого семантичний, стилістичний та експресивний ефект паронімії є відчутним. Проаналізувавши велику частину поетичного доробку Ліни Костенко, ми будемо вважати чотирирядкову строфу тим максимумом, де стилістичні функції паронімії виявляють себе найбільш яскраво. В.Григор’єв розрізняє “справжню” паронімію, яка не виходить за межі двох рядків та “розсіяну”, тобто атракцію на відстані, яка може поєднувати навіть початок і кінець поезії [6;267]. Паронімія у Ліни Костенко найчастіше трапляється в межах чотирирядкової строфи, а випадки “атракції на відстані” нами помічені не були, якщо не зараховувати до них всі випадки паронімії, яка поєднує більше ніж два рядки, але менше ніж чотири.
Структурні різновиди паронімії
Ми вважаємо, що доцільно буде проаналізувати фонетичні характеристики паронімічних атракантів і виділити таким чином декілька структурних типів, визначивши, який з них є домінантним для ідіолекту Ліни Костенко. Найповнішою структурною класифікацією є вирізнення п’яти структурних типів паронімії (цю класифікацію ми знаходимо у Григор’єва), за подібним принципом пароніми розподіляє І. Качуровський (але він не створює нових термінів для означення типів, а послуговується наявними мовознавчими термінами для опису паронімічних типів). Отже, виділяють п’ять типів звукової подібності слів, але ми виокремимо ще два (які висуваємо виключно як припущення):
v вокалічний тип характеризується закріпленим порядком консонантів при розподібненні у вокалічному складі “основ”: “Раби – як риби, замерзає кров”; “Вростати у верстати, артіль і ремесло”; “Через віки, а той через роки,/ ріка вже стане спогадом ріки”; Роби, що хоч, ридай або радій”; “Хтось там галасує, голосує”;
v метатетичний тип від вокалічного відрізняється тільки порядком консонантів, співпадіння голосних теж не є обов’язковим: “Пройшли усе Поділля. Намети і монети.”; “Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти./ Сьоме небо своє пригинає собі суєта./ При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.”; “де зіп’ялася вежа на котурн,/ мені хтось душу тихо взяв за плечі - / заговорив шопенівський ноктюрн”; “майбутні злочинці іще в личинці”;
v епентетичний тип не передбачає перестановку приголосних “кореня”, але в туди додається ще один приголосний: “Душі людської туго і тайго”; “Степ половецький половіє./ Трава аж срібна від роси./ Коли душа посоловіє”; “Хай буде все небачене побачено./ Хай буде все пробачене пробачено/”; “Отак злетіть без дріб’язку валізи/ на верховину Туги серед Татр,/ в гірських вітрів трагічні вокалізи.”; “З часів прапрадіда Гомера/ аж до сьогоднішнього дня/ немає кращого гримера/ ніж добросовісна брехня.”;
v консонантний тип побудовано на розподібненні приголосних в “корені” слова, в той час, як вокалічний склад майже або повністю тотожний. Цей тип у чистому вигляді найчастіше трапляється в римах. Хоч немає єдиної точки зору на те, чи можна слова-рими відносити до паронімічних атракантів, але ми, з огляду на характер поезії Ліни Костенко, вважаємо, що це доцільно. У цих текстах рима є не лише ритмо- та звукоорганізуючим засобом, але і несе смислове та асоціативне навантаження, тобто слова-рими є паронімічними атракантами, а значить не перебувають просто в межах глибокого звукового повтору. Взагалі, ми вважаємо, що якщо паронімія в ідіостилі письменника є одним із домінантних (а не спорадичним) принципом побудови тексту, то можна говорити і про паронімійну риму або пароніми-рими: “Світилися кіоски, мов кіотики”; “Ту морквиночку, тую ж квітоньку/не прополеш із того світоньку”; “І хоч в’яжіть, хоч плітку або клітку” ; “Маленький хлопчик пас верблюда. / То був життя його прелюд”; “Світ закидає вудлища антен./ Шматка землі немає під ногами./ В яку ще б мг упертися Антей”; “Він цей вокал підносив, як бокал”; “Колишньому глоду вже не до плоду”; “сива віхола, як віхоть”;
v аугментативний тип можна співвіднести і з вокалічним, і з консонантним типами. В паронімах аугментативного типу відбувається нарощування звуків, як справа, так і зліва від “кореня” (“І спом’яну, і пом’яну”; “Я забуваю сумніви і сум”; .”: “Дзижчать і жалять міріади версій./ Ну, що ж, нехай. Я сильна, навіть зла./ Я знаю – слабкість – це одна з диверсій”; “Іще вина, три порції – /Зітхнула мишка: -Ой, велика річ пропорції”; “Він добре вам зіграв колись мою присутність./ Я дерево, я сніг, я все, що я люблю./ І може, це і є моя найвища сутність”; “Січ розбита, край той перекраяний”). Також до цього типу можна віднести пароніми, “корені” яких є однаковими, але які різняться “префіксами” або “суфіксами” і не можуть бути віднесені ані до чисто вокалічного, ані до консонантного типу, ані до аугментативного: “Люди згадують. Ми навідались./ От ми, родоньку, й перевідались.” ; “Прорубане вікно – з укропу у Європу”; “Степ половецький половіє”; “рогатий жук виймає рогачем”; “О, як мені жилось і як мені страждалось!/ І як мені навіки взнаки воно далось./ А що таке життя?/ Чи те, що переждалось;
vМожливо, має сенс виокремлювати і вносити до цієї класифікації ще омонімічний тип паронімічної атракції, як крайній вияв вокалічного та консонантного типів. Це доцільно, адже ми визначаємо омоніми як паронімічну межу: “Сумління – річ тендітна і марка./ Вже дехто з нього пилу й не стирає./ Маркові що? Є скрипка у Марка.”; “несказане лишилось несказанним”; “Гоп, мої вибоїни,/ гоп, мої милі,/ та й немає транспорту/ над коняку в милі.”;
v Також, на нашу думку, можна виділити такий тип паронімії, який базується на співставлення не двох близькозвучний слів, а одного слова і його звукової аналогії – кількох слів. Такі випадки паронімії не можна включити в жоден із перерахованих нами шести типів, тому, можливо, є логічним виділити для таких випадків окрему групу; “Щосуботи, по роботі,/ не сидиться паруботі”; “Бо якийсь там гетьман чи отаман/ закопав нечувані скарби -/біля груші дикої, отам он”; “Але майбутнє тому і майбутнє,/ що має бути, щоб там не було”; “А може бути й гірше./ А може бути навіть зовсім зле./ А поки розум од біди не згірк ще”; “Заслання, самота, солдатчина. Нічого./Нічого – Оренбург. Нічого – Косарал./ Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого”. Хоч до певної міри такі випадки паронімії можна віднести і до омонімічного типу.
Отже, ми проаналізували способи творення (структурні типи) паронімічних атракантів і з’ясували, що Ліна Костенко найчастіше послуговується вокалічним типом атракції. Також в її творчості значного поширення набуває консонантний та аугментативний тип. Інші чотири використовуються не так часто, але тим не менш функціонування усіх цих типів паронімічної атракції узгоджується із “поєднанням атракантів за їх значеннями” [8;7], тобто сприяє виникненню звукосмислових та асоціативних образів. Можна сказати, що “фонетика породжує думку” [6;271], можливо, варто також говорити про своєрідне народження смислу зі звука (цю тему ми розвинемо детальніше у наступній частині).
2. Стилістичні функції паронімії у поезії Ліни Костенко
Стилістично-семантична класифікація відношень між паронімічними атракантами. Функції паронімів у тексті
Ми вважаємо, що варто здійснити стилістично-семантичну класифікацію відношень паронімічних атракантів. В жодній науковій літературі ми, на жаль, не натрапляли на такий спосіб поділу паронімів, тому ця класифікація є доволі умовною, адже розглядає паронімію як окремий прийом слововживання і організації тексту на прикладі віршованих текстів лише однієї поетеси. Відповідно, список смислових зв’язків/функцій і стилістичних відношень може бути неповним, і тому, розглядаючи паронімію як засіб увиразнення тексту на прикладі творів іншого автора, можна чимось доповнити цю класифікацію.
В цьому розділі ми подаємо лише класифікацію, детальніше про відношення між словами та створюваними ними смислами ми будемо говорити у наступному розділі.
В текстах Ліни Костенко паронімія виконує такі стилістичні функції:
· більш насиченого, поглибленого змалювання певного образу шляхом паронімічного порівняння-зіставлення, чи просто зіставлення, і створення таким чином нових семантичний рядів (що, власне, може бути зазначено щодо будь-якого із перерахованих способів атракції): “у графа профіль, як у грифа”; “а в сірі будні буду бити, як в бубни”; “Тягар дрібниць і мудрощі дурниць”; “Обережні люди придумали забобони – між серцем і розумом знак заборони”, “Стратенці йшли небриті, як стерня”. Завдяки таким зіставленням і порівнянням читач має змогу “переключитись від зовнішньої подібності на внутрішні особливості якоїсь реалії шляхом переосмислення” [18;47];
· посилення метафоричності висловлювання: “гроза мені погрожує громами”, “химери хмар задушать горизонт”; “з чужої муки і з чужої Мекки”; “літо гратиме в лото”; “І фермери посадять помідори/ на шуканій ошуканій землі”;
· підкреслення метафоричного епітета шляхом підсилення подібності між його компонентами: “веди мене шляхетними шляхами; “у присмеркові доброї дібровості”; “волохатий, синій, теплий сон”; “з кошлатих кущів солов’ята зиркали”; “струни мої, настренчені на епохальний лад”; “літо гратиме в лото”;
· контекстуальної синонімії: “Все заніміло, щезло, одгуло - / у проминулому, у промайнулому”; “із-за далеких марев і морів”; “Той клавесин і плакав, і плекав; “Скубуть озиме, нищать ярину/ ще й гидять, гудять, ратицями крешуть” “закатований, загратований; “самотні, стомлені й запеклі”; “велемовний світ, велелюдний”;
· антонімії в межах загально стилістичних протиставлень або контрастів: “Тоді її пригорнуть і обнімуть./ Тоді її розгорнуть і однімуть.”; “це не чудо, це чад”; “ридай або радій”; “мені потрібне слово, а не слава”; “бо вони були не естрадниками, а страдниками”;
· створення паронімічних відношень в межах рими. Приклади римованої паронімії (та й не тільки) ми будемо розглядати як певний спосіб віднайдення забутої спорідненості між близькими і створення нових зв’язків з “чужими” словами : “А може, ти ще в осені побудеш?/ Завернеш птиць сріблястого пера./ Одягнеш листя і звірят побудиш.”; “Барикади совісти – проти берій./ На барикадах - /Не до фанаберій.”; “Чужа душа сиділа одесную,/ в чужій душі усе було чуже./ У цій журбі одплачу, одісную”; “Чекаю дня, коли тобі скажу:/ оця строфа, нарешті, досконала./ О, як тоді, мабуть, я затужу!/ І як захочу, щоб вона сконала.”; “Відкинь її м’яку дрімоту спалень./ Вона тобі нелюба. Ти болиш./ Гори. Щезай в пожежах самоспалень”. В останньому прикладі можна помітити ефект “римованої антонімії”, яка не є такою явною, як “рядкова”. Проте ця розрахована на більш глибоке, “почуттєве” прочитання поезії;
· створення каламбурного, іронічного, сатиричного ефекту: “Хоч піднімай його домкратом,/ а хам не стане демократом”; “Вербують верби у монографії.../ Полюють в полі на три тополі”; “Вона й пішла раденька, що дурненька”; “Незбагненна це тонкість:/ кожен критик буй-тур./ Оголошено конкурс - / сотий тур кон’юктур”; “ Десь був Дега./ Де? Га?”; “Ми велетні, ми велетні./ Ми телепні, ми телепні”;
· стилізації під народнопісенні мотиви (як відомо, у фольклорі часто використовуються глибокі звукові повтори, які покликані “заворожити”, надати магічності тексту): “Іди, іди, дощику!/ Зварю тобі борщику/ в полив’янім горщику,/ в полив’янім горщику”; “Доберемся за три годиночки/ за стонадцять верст до родиночки./ Чуєш, роде мій ріднесенький,/ Хоч би вийшов хто хоч однесенький!”;
· мотивування назв топонімів, своєрідна “поетична етимологія”, але в розумінні переосмислення забутого чи мотивування нового смисла назви: “В Дніпрі купається Купава.” ; “Бо за терпінням є Трипілля,/ а за Черніговом – Черніг./ Черніг страшний, він дуже чорний.” “І я гукаю: - Су-ви-де!/ - ...ви де”; “ а я пересилю русява як Русь”;
· розширення лексичної бази поетичної мови, залучення різностильового лексичного матеріалу (від загальнополітичних термінів до абревіатур та іншомовних слів). Це музичні професіоналізми: “задеренчав і тон, і обертон”; “валізи –вокалізи”. Абревіатури: “Літ’а – літа”. Іншомовні слова: “Я по-латині: Аморе, амо!”. Загальнополітичні термініни: “домкратом-демократом”, “версій-диверсій”;
· також в окрему функцію, зібравши воєдино всі перераховані, можна виділити використання паронімії як концепції побудови віршованого твору. Нам трапляється декілька таких поезій, створених на принципі семантичного обігрування паронімічних зв’язків. Наприклад, “Літо 1963 року”, “Пісенька з варіаціями”, “Якщо це вимагає пояснення”.
· римована та неримована паронімія є також важливим фонічним і строфічним засобом звукової організації тексту.
Наш більш загальний підхід може бути доповнений стилістичною класифікацією паронімів В.Чабаненка, яку він виводить зі структурних типів паронімії. Відмінність нашої класифікації і класифікації науковця в тому, що ми вирізняємо різні типи функцій паронімії в тексті, і контраст розглядається як окреме явище в межах антонімічних відношень, які є або яскраво виражені, або більш завуальовані, спрямовані на образно-асоціативне мислення. Також ми розглядаємо інші функції паронімії, які не обмежуються лише контрастуванням. Нам видається, що науковець під категорію двох типів паронімічних контрастів (але за яким принципом ці два типи В. Чабаненко їх виділяє є не надто зрозумілим, тому ми ці два типи зведемо в один), підвів всі можливі функції паронімії в поетичному тексті. Такий поділ є в чомусь обмеженим, але нам імпонує класифікація Чабаненка через те, що він вирізняє типи паронімічних контрастів, виходячи зі структурної (фонетичної) класифікації паронімів (хоч треба зазначити, що термінологію структурної класифікації він тут не вживає). Тому, така класифікація може бути своєрідним поєднанням структурного та стилістичного аспектів. Але ми не розглядаємо всі типи зазначені в даній праці, бо деякі з них є надто штучними, певні формулювання - неповними. Отже, В. Чабаненко виділяє такі типи паронімічних контрастів:
- контраст слів, що різняться одним звуком при кореляції “звук-нуль звука” або “звук-звук”: “ладен кадити херувимський ладан”; “Між стовбурами пробігає тінь.../ А у світанків очі променисті./ То білий кінь”; “ти сам на сам з віками, сум на сум”; “Постійні струси, постійні стреси,/ погані праси, немає преси”; “Заворожили ворони світанок - / не сходить сонце – тільки кар та кар./ Розбившися грудьми об полустанок,/ в траві лежить березовий Ікар”; “І чи буде тобі до вподоби,/ коли раптом зумієш збагнути:/ ти всього лиш слаба подоба/ того, ким ти хочеш бути”;
- контраст слів, що різняться кількома звуками: “бо кості перевернуться в гробницях/ гірких і гордих прадідів моїх”; “заяложені ложки, тупі ножі/ глупоту свою і думки чужі; “Баба Віхола, сива Віхола/ на метільній мітлі приїхала”;
- метатетичний тип контрасту (наше перефразування) – “у зв’язки вступають не самі звуки, а їх позиції в контрастуючи словах” [24;46]: “сім міст сперечались, що їхній Гомер”; “Спи./ Ми самотні в безмежжі. Хай нам сняться степи”;
- контраст, побудований на зіставленні римованих слів, одне з яких є точним звуковим відповідником частини іншого, частини, яка ніби прикрита псевдо префіксом (цей і попередній тип контрастів зі структурної точки зору є аугментативним): “Минають віки, а ти мені люб./ Шаліє любові тропічна злива./ Землі і неба щасливий шлюб”; “І цар персидський на ймення Кір./ І лотоси біліли, мов піали./ І берег гарв вогнями, як факір”; “Душа полів, ти пам’ятаєш стерні?/ Оцю печаль, покинутість оцю?/ Останній пензель літньої майстерні”;
- зіставлення попарно вжитих парономастичних слів: “Іде епоха моя головата/ кудись від етики до синтетики”; “Стоїш, як стогін, під склепінням казки”; “на оболоньях вітри у болоньях”;
- зіставлення парономастичних слів, що ампліфікуються або градуються: “скрегіт, регіт, рев”;
Таким чином, ми виділили основні функції паронімії у поетичному тексті, поєднали структурну класифікацію зі стилістичною, розглянувши паронімію як явище у всіх аспектах. Визначили, що паронімія є однією з основних характеристик ідіостилю Ліни Костенко, навівши для підтвердження наших слів приклади, які ілюструють майже всі теоретично можливі способи вживання ПА у тексті.
Осмисленість стилістичного прийому
Можливо, це питання мало б розглядатися спочатку, але не зайвим буде зробити і зараз декілька зауважень.
Говорячи про паронімію як стилістичний засіб у творчості Ліни Костенко, варто перш за все дати відповідь на питання, наскільки усвідомленим є це використання. Тобто, ми будемо говорити про ступінь осмислення художніх можливостей прийому. Чи автор апелює до смислів слів через їхню звукову подібність чи лише грається звуковою подібністю, не вносячи в пари слів якогось особливого, окремого смислового навантаження.
Григор’єв зазначає (щоправда, цю тезу він висуває щодо російської поезії), що в історії поетичного мистецтва було два періоди активізації паронімії як стилістичного прийому – це десяті і двадцяті роки двадцятого століття, та шістдесяті. Другу частину цієї тези можна препарувати і до історії української поезії.
Можливо, з появою цілої плеяди молодих письменників “шістдесятників”, паронімія набула тих функцій і властивостей, характерних власне для цього стилістичного засобу, перестала бути спорадичним явищем в українській літературі. Можливо, для активізації цього прийому були не тільки “художні” причини, а й політичні. Звукові і смислові можливості паронімії відкривали нові горизонти для поезії. З її допомогою можна було сказати набагато більше, бо паронімічні атраканти ховали в собі смисли, які не могли бути потрактованими односторонньо чи буквально. Але це лише гіпотеза.
Насправді, активізація цього прийому могла бути пов’язана з прагненням до оновлення стилістичних можливостей української мови, віднайденою в ній додаткових ресурсів. І паронімія стала прекрасною помічницею у цій справі. Адже паронімічний фонд української мови вдасться вичерпати дуже нескоро. Більш того, можна сказати, що він майже невичерпний. Ми приєднуємось до думки А. Критенка, що навіть найслабша паронімія може дати сильний художньо-стилістичний ефект., а “словник нашої мови є одночасно словником паронімів, укладеним за алфавітним порядком” [16;59]. Звичайно, така думка є трохи перебільшеною, але загалом ми до неї доєднуємось.
Ми можемо з точністю говорити про усвідомлене використання паронімії у творчості Ліни Костенко, адже наведений перелік функцій цього стилістичного прийому в тексті лише підтверджує нашу думку. Тобто, паронімічний контекст у її поезіях містить в собі “образне мотивування зближення паронімів і забезпечує їм функціонально-смислове навантаження в рамках поетичного фрагменту”[6;276]. Це означає, що якщо схожі за звучанням слова здатні створювати нові семантичні поля, активізувати приховані смисли, то вони дійсно є поетичними атракантами. Бо в іншому разі паронімія залишається на рівні глибоких звукових повторів, а паронімічний ефект зводиться до гри словами, тобто формальним компонентом.
Тим більше, що паронімія є характеристикою ідіостилю і Василя Симоненка, і Івана Драча, і Бориса Олійника. Людей, поетичний стиль яких далекий від “канонічного” стилю цієї епохи, які були теж новаторами в українському мистецтві поезії, як і Ліна Костенко, своєрідною новою хвилею в літературі. Тут ми говоримо не про модерністські експерименти з формою вірша, що не є характерним для Ліни Костенко (хоч знаходить широкий вияв у Івана Драча), а власне про нове осмислення цими поетами можливостей художнього слова.
Зважаючи на надзвичайно велику кількість паронімів у Ліни Костенко, теж не варто ставити питання про осмисленість їх вживання, адже з тим, що це є не просто бажання прикрасити текст глибокими звуковими повторами ми визначились. Ми думаємо варто говорити про паронімію у Ліни Костенко, як один із важливих способів зображення світу.
Асоціативний аспект паронімічних зв’язків.
Співвідношення між словом і звуком.
Більш детальний розгляд деяких функцій паронімії
У цьому розділі ми хочемо окреслити можливості творення асоціативних полів між римованими паронімами. Адже рима – “це конденсатор поетичної енергії, яка свідчить як про широту словникового діапазону даного поета, так і про гнучкість, багатство, широкі смислові відтінки в мові”[21;251]. А функція паронімії – концентрація уваги читача на співвідношення пари слів як одиниць, що протиставлені іншим словам тексту і мають власне значення, і власне звучання.
Римовані пароніми мало досліджені в сучасному мовознавстві, бо деякі вчені не хочуть визнавати пари слів-рим власне паронімічними атракантами. Але, як ми вже зауважували, така теза має слушність тільки в тому випадку, якщо паронімія не є конструктивним і структурним принципом творення тексту.
Римована паронімія у Ліни Костенко – це не просто прагнення до повноти звуку у римі, а бажання знайти смисловий імпульс. Нам імпонує теза Д.Самойлова щодо паронімічної атракції, який стверджує, що “найменшою одиницею найзагальнішого смислу (смислу-відчуття) стає фонема” [21;228]. Цю тезу можна віднести і до випадків неримованої паронімії, але при розгляді її римованих зразків вона стає особливо слушною.
“В самій генезі паронімії зі звукових повторів, ми, власне, маємо справу з народженням смислу зі звука” [5; 168]. Тобто, можна зробити висновок, що чим більша звукова близькість між словами, тим ширшою буде і смислова. Тому, деякі надзвичайно цікаві фонетико-смислові поєднання римованих атракантів ми розглянемо окремо.
“Летять на землю груші, як з рогаток./ Скот вибрідає з куряви доріг./ Усохлий дуб насупившись рогато,/ червоний обрій настромив на ріг. ” Фактично ціла строфа поезії побудована на обігруванні паронімічних рим. Ліна Костенко наче справді відновлює та актуалізує смисловий зв’язок між паронімами “рогато та рогатка”, які є близькими за значенням словами. Щось на кшталт відновлення стертої в повсякденному мовленні етимології через актуалізацію асоціативно-образних зв’язків. Так само атракція між словами “ріг – доріг”. Це приклад виникнення спорідненості між семантично та етимологічно чужими словами. Але якщо їх поєднати образно, включити в єдине паронімічне поле, то виявляємо, що обидва слова містять спільний “квазікорінь” – “ріг”. Тому слово “доріг” набуває додаткової конотації. Це, можливо, дорога, але такої форми, яка нагадує ріг. Себто, розвилка, наприклад. Або “рогатка” доріг. Власне, потрактувань може бути безліч.
Ми розглянемо ще декілька яскравих прикладів паронімічної атракції у римі (на жаль, відшукування асоціативних римованих зв’язків у Ліни Костенко – це вдячна справа, але це питання потребує окремого дослідження і по трактування).
Також, як приклад створення семантичних полів між здавалося б непоєднуваними у такі зв’язки, можна взяти строфу із поезії “Тінь Марії”: “Так, як тоді? Париж, троянди, спека.../ У тебе вдача – хай Бог милує./ І я щасливий, що тебе вже спекався.”
“Я дуже тяжко вами відболіла./ Це все було як марення, як сон./ Любов підкралась тихо, як Даліла,/ а розум спав, довірливий Самсон.” Паронімічні атраканти “сон-Самсон” цікаві нам з кількох причин. По-перше, кореляція слів “Самсон – сон”, їхнє поєднання, наштовхує на думку про пошуки походження здеетимологізованого імені, або його нового потрактування. Пара “сон – Самсон” актуалізує асоціації з міфом про Самсона. Як відомо, Самсон позбувся своїх сил, коли Даліла уві сні обрізала йому волосся. Тобто пара “сон – Самсон” може нести подвійне навантаження: як відновлення етимології імені та відсилання до давньогрецького міфу про Самсона і Далілу (хоч, це відсилання прочитується явно і так).
Звернемо увагу на антонімічні протиставлення в межах римованих паронімів. Наприклад: “Свободи предтеча/ розхристана втеча/ з мудрованих дум/ у мандруючий дим.”. Тут ми маємо дві пари паронімічних атракантів (у одній! строфі). Розглянемо паронімічні словосполучення “з мудрованих дум у мандруючий дим”. Протиставлення цивілізації та природи, повернення до суті себе самої, створює яскравий антонімічний контраст в межах римованих паронімів.
Ось ще один приклад протиставлень в межах рими: “Бо де бувають мислячі інако?/ Мабуть, лиш там, де мислять всі однако.”
Можемо також говорити про своєрідне нагромадження паронімічних синонімів в межах рими. Семантичний план, який відкривається у паронімічних квазіоснов допомагає підтвердити, актуалізувати певний образ, його достовірність. Активне нагромадження паронімічних синонімів створює враження градації, ефект якої побудовано за рахунок ампліфікації. “...такими щиглями, канарками,/ перепелиними капелками,/ дзвенить лісними закамарками,/ цвіте рясними закапелками!/ Цвіте акація, акація - / на хмарі біла аплікація - / мого дитинства експлікація - / і просто так – цвіте акація!”
Також хотілося б сказати про смислове переключення, акцентуацію в межах паронімічних неримованих протиставлень. Таких прикладів маємо теж доволі багато. Наведемо кілька.
“Сам Орфей не був корифей./ Він навіть не був у Спілці./ Сидів собі і грав на сопілці.” (тут маємо поєднання антонімічних протиставлень в межах рядка і в межах рими. Це подвоює стилістичну експресивність паронімів). Дані паронімічні пари мають цікаве смислове поєднання Паронімічні атраканти із цих двох конструкцій наче перехрещуються між собою, відкривають таким чином внутрішній смисл протиставлення. “Орфей – корифей + спілці - сопілці = Орфей + сопілка протиставляються корифей+Спілка (подвійне протиставлення). Тобто чисте, природне мистецтво протиставляється мистецтву, яке творить не душа митця, а державні вказівки.
“Вперше казку про Попелюшку я почула на попелищі”. Знову ж таки знаходимо в цій парі паронімічних атракантів приховане протиставлення, яке розширює семантичне поле імені “Попелюшка”. Напевно, можемо говорити знову ж таки про відтворення давно забутої спорідненості з близькими і створення нової спорідненості з чужими словами. Отже, протиставлення “дитячої казки/ мирного життя і війни” – “Попелюшка – попелищі”, в той же час може бути до певної міри синонімічним, завдяки паронімічному квазікореню “попіл” (але синонімічним у псевдоетимологічному значенні).
У метафорі “лезгинка чорна гострить срібні леза” також проглядається включення в єдне семантичне поле двох далеких за значенням, але схожих в звуковому звучанні слів. “Лезгинка – лезо” – як шалений, гострий (цей епітет маємо вже в тексті) танець, на межі життя і смерті. Квазікорінь “лез” зближує ці слова таким чином, що ми бачимо внутрішню сутність танцю “лезгинка” в її фонетичному оформленні.
Ми проаналізували тут функціональні моменти паронімії, її стилістичні аспекти у творенні художніх образів на небагатьох, на жаль, прикладах. Але, такий аналіз показав виражальні можливості паронімії у художньому тексті. Основні моменти цього аналізу можуть також бути використані при більш детальному розгляді будь-яких “функціонально-стилістичних” видів атракантів у художньому тексті.
Постійні паронімічні пари
Питання постійних паронімічних пар (тобто поєднань паронімів, які повторюються у різних поезіях) не було окремим об’єктом нашого дослідження. Просто ми помітили, що Ліна Костенко інколи використовує сталі поєднання паронімів або ж у її поетичній творчості є такі слова, які частіше за інші вступають у паронімічні зв’язки.
Наприклад, слово “сон” в різних паронімічних конструкціях використовується дуже часто: “о, скільки слів/ і скільки снів / мені наснилося про тебе”; “Це все було як марення, як сон . / Любов підкралась тихо, як Даліла./ А розум спав, довірливий Самсон”; “Дитя моє, теплі долоні/ і тихі, як сон , колисанки”; “волохатий, синій, теплий сон ”; “І тільки сонце, сонце, сон ”. Отже, як бачимо слово “сон” є “активним” атракантом і здатне створювати різноманітні паронімічні поєднання.
Знаходимо навіть паронімічні пари, які повторюються як мінімум в трьох поезіях. “І нехай не тремтить рука,/ і бентежних не треба слів,/ щоб розмова, як тиха ріка,/ не виходила з берегів”; “Захлинаються м’ятою луки./ Мерехтять вересневі зорі./ Розметавши ріки, як руки.”; “...помарніли барвисті луки,/ пересохли кленові пера/ опадають мені на руки.” Пари “ріка – рука”, “руки – луки”.
Наведемо приклад ще одних сталих паронімічних сполучень: “…оцей двадцятий невгомонний вік./ Завихрень – безліч./ Тиші – анітрохи./ А струсам різним утрачаєш лік.”; “…загуби своїм прикростям лік…/ Щастя треба на всякий випадок./ Сили треба – на цілий вік.” Очевидно, що такі постійні паронімічні пари “лік – вік” використовуються для зображення плинності часу.
В цьому розділі ми виклали тільки наші спостереження. Ґрунтовно дане питання в цій роботі не може бути досліджене. Але цікаво було б розглянути сталі паронімічні словосполучення через залучення досліджень з психолінгвістичного аналізу творчості; поєднати мовно-стилістичне питання паронімії із мотивними структурами тесту.
Отже, сталі паронімічні словосполучення ще раз підкреслюють, що паронімія у Ліни Костенко є одним із основних ознак її ідіостилю, і використовується не просто як оказіональна мовна гра, а виступає важливим засобом для творення різного роду смислових зв’язків між фонетично подібними словами.
Висновки
Отже, ми дослідили паронімію у Ліни Костенко з двох поглядів: стилістично-семантичного та структурного, визначивши, що домінуючими фонетичними типами ПА є вокалічний, консонантний та аугментативний. Проаналізувавши стилістичні можливості паронімії, систематизувавши їх, виявили, що паронімічні атраканти у Ліни Костенко використовуюься у всіх можливих для цього прийому функціях; зробили таким чином висновок, що паронімія є принципом організації не тільки багатьох образів (“фонетика породжує смисл” [6;271]), а власне, і самої структури деяких поезій (як зовнішньої, так і внутрішньої). Паронімію, парономазію та паронімічну атракцію ми потрактовували у так званому “широкому” її розумінні, бо вважаємо, що недоцільно використовувати обмежений підхід до стилістичної фігури у поетичному тексті, адже більшість слів, які знаходяться поза звуковим повтор (тобто вже мають не тільки звукові, а й смислові перехрещення, які є власне ПА), але не є однокореневими паронімами зосталися б поза увагою дослідників. Загалом, питання паронімії є дуже актуальним для сучасного мовознавства та літературознавства, адже у деяких науковців (зокрема, О. Вишнякової) навіть терміни паронімія і парономазія є не дуже співвідносними.
Ми намагалися повсякчас підкреслювати, що в будь-якій стилістичній функції паронімія не позбувається своєї основної характеристики як засобу для творення нових семантичних та асоціативних полів між близькими і чужими за значенням словами, конструювання нової “етимології” слова, чи відтворенні давно забутої. Про це можна сказати паронімічним афоризмом самої Ліни Костенко: “шукаю суті в сутінках понять”. Додамо, що семантична атракція в паронімії майже завжди пов’язана з народженням художнього образу.
Особливу увагу ми звернули на приклади римованої паронімії і продемонстрували довершеність асоціативних зв’язків між ними, які здатні розкривати ідею та сутність поетичного твору.
Кожна окрема пара атракантів у поезії Ліни Костенко є неповторною, надзвичайно експресивною та емоційною. Тим не менш, помічаємо деякі часто вживані пари атракантів (ріки-руки), що можливо, якось співвідноситься з аспектами світовідчуття самої авторки, тобто, щось на кшталт домінуючих асоціацій.
Цікаве питання наскільки осмисленим є використання прийому ПА у Ліни Костенко? Чи цей прийом випадковий, оказіональний, і таким чином може бути сприйнятий лише як глибокий звуковий повтор, чи авторка навмисне використовує фонетично подібні слова для того, щоб дати поштовх до осмислення тих пластів тексту, які можна сприйняти лише на рівні почуттів та асоціації. Зважаючи на поширеність прийому парономазії у поезії шістдесятників, до яких належить сама Ліна Костенко, та на обсяг паронімічних конструкцій (або глибоких смислових повторів, якби це була лише гра з формальними елементами) в її текстах, ми доходимо висновку, що паронімія є однією із чільних характеристик індивідуального стилю письменниці, і без аналізу її стилістичних можливостей часто неможливо відчитати поетичний підтекст.
Список літератури:
1. Ліна Костенко. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – С.4-551
2. Ліна Костенко. Поезії. - Балтимор ;Париж ;Торонто, Смолоскип,1969.
3. Вишнякова О.В. Паронимы в русском языке. – М., 1974. – С.8-41.
4. Гвоздев А.Н. Почерки по стилистике русского языка. – М., 1955. – С.67-70.
5. Григорьев В.П, Звуковая организация текста. Паронимическая аттракция/ Почерки истории языка русской поэзии 20 века. Поэтический язык и идиостиль. – М.: Наука, 1990. – С.162-300.
6. Григорьев В.П. Поэтика слова. – М.: Наука, 1979. – С.170-173; 251-299
7. Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови – К.: Рад.школа, 1986.
8. Дащенко Н.Л. Паронімічна атракція в українській поезії 60-80 рр. 20 ст.: Автореферат дисертаціїна здобуття ступеня кандидата філологічних наук. – К., 1996
9. Дудик П.С. Стилістика української мови. – К.:Академія. – С.164-166.
10. Зубова Л.В. Потенциальные свойства языка в поэтической речи Марии Цветаевой. – Ленинград, 1987. – С.12-27.
11. Кадимов Р.Г. Паронимическая аттракция в русской советской поэзии: Автореферат на соискание ученой степени кандидата филологических наук. – 1985. – С.1 –22.
12. Качуровський Ігор. Основи аналізу мовних форм (Стилістика). – Мюнхен – Ніжин, 1994. – С.27-28.
13. Ковальчук М.С., Левун Н.В. Стилістичні властивості паронімів у мові поезії. - www.nbuv.gov.ua/Articles/ KultNar/knp49_1/knp49_1_228-230.pdf
14. Колесников Н.П. Паронимия в современном русском языке/ Русский язык в школе. – 1961. - №3. – С.52-54.
15. Колесников Н.П. Парономазия как стилистическая фигура/ Русский язык в школе. – 1973. - №3. – С.86-89.
16. Критенко А.П. Паронімія в українській мові// Мовознавство. – 1968. - №3. – С.50-62; 48-58.
17. Кукушкина Е.Ю. О предпосылках паронимии в лирике А. Блока/ Проблемы структурной лингвистики. – М.: Наука, 1979. – С.195-204.
18. Лагутіна А.В. Щоб словам було тісно, а думкам просторо. – К.: Знання, 1970. – С.45-48.
19. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль, 2000. – С.51-55.
20. Русанівський В.М. Культура української мови: довідник. – К.: Либідь, 1990.
21. Самойлов Давид. Книга о русской рифме. – М., 1982. – С.223-251.
22. Тарабрин Л. О паронимах/ Русский язык в школе. – 1974. - №3. – С.60-62.
23. Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2004.
24. Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови. – Запоріжжя, 2002. – С.6-47.
25. Шмелев Д.Н. Современный русский зык. Лексика. – М.: Просвещение, 1977. – С.231-233.
Сдана Турской Ириной, 2007 г, НаУКМА, руководитель - Лаврінець