Скачать .docx  

Реферат: Історія розвитку концептуальних підходів до аудиту

Реферат на тему:

«Історія розвитку концептуальних підходів до аудиту»

Слово "аудит" виникло в латинській мові понад дві тисячі років тому. Спочатку воно означало "вислуховуючий", тобто людина, яка що-небудь вислуховує. В середні віки в Європі грамотні й письменні люди зустрічались досить рідко і тому аудитором називали службовця, який мав вислуховувати звіти посадових осіб. Цікаво відзначити, що в ті далекі часи люди щиро вважали, що усна форма звіту навіть краще письмової, оскільки будь-який документ можна підробити, а сказати неправду, коли на тебе дивляться суворі очі начальника-аудитора, неможливо чи значно складніше.

Інше значення слово "аудитор" мало в Росії, де довгий час аудиторами називали військових слідчих. Вперше це слово почало вживатися у такому значенні наприкінці XVIст. і зникло наприкінці XIX.

Становлення аудиторського контролю в сучасному розумінні цього поняття припадає на початок XIXст. і пов'язане з найрозвиненішою країною того часу — Великобританією. У Великобританії швидкими темпами почала розвиватись ринкова економіка, її розвиток супроводжувався масовим розоренням людей, які довірливо сприймали безвідповідальну рекламу, що обіцяла великі дивіденди і швидке збагачення. Тогочасні акціонерні товариства розорили велику кількість людей. А тому група передових бухгалтерів створила в Шотландії професійне об'єднання і поінформувала всіх зацікавлених осіб про те, що вона готова перевірити будь-який наданий їй фінансовий звіт. Після аудіювання ймовірність можливої омани зменшувалась. Підтвердження перевіряючого гарантувало якість даних, наведених у звіті.

Історія розвитку сучасного аудиту пов'язана з трьома такими етапами: перевірка і підтвердження, системно орієнтований підхід і орієнтації на можливий ризик при проведенні аудиторської перевірки [78, 46].

Відповідальність за фінансовий звіт покладається насамперед на адміністрацію підприємства. Але незалежний аудитор відіграє вирішальну роль у процесі перевірки фінансового звіту. Користувачі фінансового звіту очікують від аудиторів професійної компетенції, чесності, незалежності й об'єктивності в підтвердженні достовірності фінансової інформації. Користувачі сподіваються також, що аудитори шукатимуть і виявлятимуть суттєві помилки в показниках, як навмисні, так і ненавмисні, і запобігатимуть появі фінансового звіту, що вводить в оману [72, 41]. Похибки у фінансовому звіті чи в іншій фінансовій інформації можуть бути допущені ненавмисно через помилки при обробці і реєстрації операцій (наприклад, відсутність запису про законний продаж, який справді мав місце) чи через неправильні висновки при трактуванні фактів згідно з прийнятими принципами обліку (наприклад, адміністрація може щиро вважати, що певний договір оренди відноситься до поточної оренди, тоді як його слід віднести до оренди капіталу).

Крім того, недоліки фінансової звітності можуть пояснюватись тим, що адміністрація навмисно неправильно склала фінансовий звіт. Приклада ми такого роду оманливих дій можуть бути: крадіжка майна, навмисний запис нереального продажу, крадіжка переказу грошей замовником та ін.

Побоювання щодо одержання з фінансового звіту неправильної інформації викликані припущеннями, що відносинам між укладачами і користувачами фінансового звіту притаманне потенційне зіткнення інтересів. Це не означає, що конфлікт дійсно існує чи має виникнути, не передбачається й свідома несумлінність адміністрації. Це свідчить тільки про те, що укладачі при підготовці фінансової інформації можуть відчувати певне упередження, як відчувають його і користувачі інформації. Аудитор здійснює стримуючий вплив у цьому розумінні, бо є незалежною третьою стороною і відіграє роль посередника між укладачами і користувачами фінансової інформації.

Здійснюючи перевірку, аудитори спочатку виконували лише функцію висококваліфікованого збирача і оцінювача аудиторських свідчень (доказів) для підтвердження повноти, правильності і арифметичної точності представленої в фінансовому звіті інформації. Наприклад, в балансі показано дебіторську заборгованість за реалізовану продукцію. Це вказує на те, що рахунки дебіторів фактично існують, підприємство ними володіє і всі належні підприємству рахунки дебіторів з реалізації продукції включено в підсумкову суму. Крім того, арифметичні дії при виписуванні рахунків-фактур, перенесенні сум, зазначених у рахунках-фактурах, на індивідуальні рахунки покупців і підсумовуванні індивідуальних рахунків було виконано правильно, і в статтю не включено результати операцій з дебіторами, що не мають відношення до реалізації продукції на сторону (наприклад, зі службовцями підприємства). Аудитор збирає і оцінює документи для підтвердження цих положень.

На стадії перевірки і підтвердження фінансової інформації поки що перебуває й аудит в Україні.

Наступним етапом розвитку аудиту є системно орієнтований підхід. З метою попередження помилок у фінансовій звітності основна увага адміністрації зосереджується на підвищенні ефективності системи управління підприємством і перш за все системи внутрішнього контролю, що забезпечує одержання технічно достовірної облікової інформації.

У центрі теорії аудиту, базованого на системно орієнтованому підході, знаходиться принцип, згідно з яким якщо аудитор оцінює систему внутрішнього контролю як ефективну, а. потім провадить серію перевірок на відповідність (тести контрольних моментів), що підтверджують цю оцінку, то немає необхідності у виконанні великої кількості тестів самої фінансової звітності (тобто перевірок по суті), бо для одержання надійної і підтвердженої інформації аудитор може покластись на облікову систему підприємства. Отже, аудитори вважають доцільнішим перевіряти систему внутрішнього контролю, щоб одержати свідчення її ефективної організації і роботи, аніж піддавати надмірним перевіркам інформацію, видану цією системою обліку і контролю.

За результатами перевірки аудитори надають клієнту інформацію про структуру його системи внутрішнього контролю. У міжнародній практиці аудитор зобов'язаний інформувати аудиторський комітет підприємства (чи аналогічний орган) про істотні недоліки організації чи роботи системи внутрішнього контролю, які він виявив під час аудиту [72,42]. На практиці аудитори часто розширюють це повідомлення, включаючи до нього й менш важливі недоліки, подаючи їх разом з пропозиціями з покращення структури внутрішнього контролю. Це повідомлення, як правило, складається в письмовому вигляді і перш ніж остаточно оформити цей документ, відомий як "лист адміністрації", його зміст обговорюється з адміністрацією підприємства-клієнта.

При системному підході здійснюється формалізація аудиторських процедур, що дає змогу оптимізувати проведення перевірок, починаючи з підготовчих робіт і закінчуючи складанням аудиторського висновку.

За останні два десятиріччя удосконалення системи внутрішнього контролю та методології проведення аудиту дозволило аудиторським фірмам більше уваги приділяти консультаційній діяльності, ніж безпосередньо аудиторським перевіркам. Розпочався третій етап розвитку аудиту — це його орієнтація на можливий ризик при проведенні перевірок чи консультуванні, запобігання і усунення ризику.

Користувачами фінансової інформації, що пройшла аудит, найчастіше є фактичні чи потенційні інвестори і кредитори. Громадськість, як правило, також зацікавлена в одержанні перевіреної фінансової інформації, бо сучасні і майбутні доходи, добробут також можуть залежати від достовірності інформації.

Підвищуючи вірогідність фінансової інформації, аудит зменшує інформаційний ризик користувачів фінансових звітів. Інформаційний ризик -це ризик, пов'язаний з тим, що інформація, яка міститься у фінансовому звіті, неправильна. Зрозуміло, аудит не єдиний спосіб зменшення інформаційного ризику. Органи стандартизації обліку як у державному, так і в приватному секторі прагнуть забезпечити одностайність принципів обліку і повноту розкриття відповідної фінансової звітності. При цьому за останні роки зросли і кількість, і рівень специфічності стандартів обліку, а отже, підвищились вимоги до виконання аудиторами іншої функції — перевірки відповідності розшифровок і оцінок у фінансовому звіті прийнятим принципам обліку. Невід'ємною частиною діяльності аудитора стає інтерпретація фактів, що підтверджують висновки укладача фінансового звіту, і оцінка зроблених у ньому висновків.

Наступною причиною зміщення акцентів в аудиті від функції збору свідчень для підтвердження достовірності інформації до функції інтерпретації й оцінки є кількісне зростання складних операцій, операцій нового типу та необхідність оцінювати адекватність способу обліку, вибраного адміністрацією підприємства.

Інвестори і кредитори одержують інформацію з фінансових видань та від аналітиків щодо капіталовкладень і керуються нею у своїх діях ще до

- публікації річних фінансових звітів. Але згідно з поширеною думкою, фінансовий звіт, підданий аудиту, все ж володіє "поінформованістю", іншими словами, містить нову інформацію просто через те, що був підданий аудиту. Після аудиту фінансовий звіт є засобом для підтвердження чи виправлення інформації, раніше одержаної на ринку. Перевірений фінансовий звіт підвищує ефективність ринкової діяльності виходячи з того, що скорочує строк дії неточної інформації чи призупиняє її поширення.

Іншим аспектом підвищення цінності фінансової інформації в результаті аудиту, крім надання їй більшої достовірності й інтерпретації, є посилення контролю за нею. Доповненням до аудиторської функції є функція якості інформації, оскільки вона:

— забезпечує незалежну перевірку облікової інформації на основі встановлених критеріїв, що відображають потреби і бажання користувачів;

- спонукає укладача інформації здійснювати процес обліку під своїм контролем, домагаючись відповідності вимогам користувача, оскільки він (укладач) знає, що його робота буде підлягати незалежній експертизі. Цей мотиваційний аспект аудиту визнаний вже давно: знання того, що аудиторську перевірку буде здійснено, є вагомою перешкодою на шляху подання помилкової інформації.

Становлення аудиту — процес достатньо тривалий, він не закінчився і нині. Сучасна американська концепція "аудитом називає систематичний процес об'єктивного збору і оцінювання свідчень про економічні дії і події з метою визначення рівня відповідності цих тверджень встановленим критеріям і надання результатів перевірки зацікавленим користувачам"[ 13,19]. (ум-"Факти, які відображені у фінансових звітах, є предметом аудиторської перевірки. Аудитор має знайти і оцінити докази, що підтверджують його судження про відповідність фактів встановленим критеріям. Наприклад, при проведенні фінансового аудиту доказами, які свідчать про рівень відповідності показників, що містяться у фінансовому звіті, узвичаєним принципам обліку, слугують облікові дані, а також інформація, одержана шляхом опитування, спостережень, фактичного огляду майна та ін.

Процес збору і оцінювання свідчень вимагає об'єктивності, що полягає в здатності аудитора зберігати неупередженість при виборі й оцінюванні доказів. Ця неупередженість позиції є складовою поняття "незалежність аудитора".

У процесі перевірки аудитор має передусім сформулювати думку про перевірені факти. Думка аудитора визначає, наскільки вони відпо&ідають критеріям і стандартам, прийнятим критеріям обліку. Кінцевим результатом будь-якого аудиту є складання висновку чи звіту, в якому аудитор оцінює відповідність фінансового звіту прийнятим принципам облікуАнглійська теорія дотримується аналогічного визначення аудиту — це "незалежний розгляд спеціально призначеним аудитором фінансових звітів підприємства і висловлення думки про них при дотриманні правил, встановлених законом" [1, 13]. Таке широке визначення аудиту дає можливість відобразити всю різноманітність завдань, на яких може бути зосереджено увагу в процесі конкретної аудиторської перевірки.

Американські аудиторські стандарти визначають, що "метою звичайної перевірки фінансової звітності незалежним аудитором є висловлення думки про рівень об'єктивності, з якою звітність характеризує фінансовий стан, результати діяльності, а також рух коштів відповідно до загальноприйнятих принципів" [7, 141].

Українська теорія аудиту має деякі невідповідності у визначенні мети аудиторської перевірки. Так, у національному нормативі № 3 "Мета та загальні принципи аудиту фінансової звітності" зазначається, що метою аудиту фінансової звітності є висловлення аудитором висновку про те, чи відповідає фінансова звітність, у всіх суттєвих аспектах, інструкціям, які регламентують порядок підготовки і подання фінансових звітів. Таке визначення не відповідає основним положенням статті 2 Директив ЄЕС про те, що аудиторська перевірка повинна підтвердити достовірність даних про дійсну величину активів і пасивів, прибутків чи збитків та стан справ підприємства. Крім того, міжнародний стандарт аудиту № 1 "Мета та основні принципи проведення аудиту" трактує мету аудиту фінансових звітів, як висловлення думки про рівень об'єктивності фінансової звітності.

Визначення, наведене в українському нормативі № 3, відрізняється також від положень Закону України "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р., де зазначається, що аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам. Воно також не відповідає нормативу № 26 "Аудиторський висновок", оскільки основною вимогою при складанні аудиторського висновку є висловлення думки про достовірність інформації.

Зрозуміло, що трактування мети аудиторської перевірки — це важливе й принципове питання, яке зумовлює суть і методи її проведення. Зокрема, якщо метою аудиту є висловлення аудитором висновку про те, чи відповідає фінансова звітність інструкціям, то при проведенні аудиторської перевірки увага акцентується на правильності заповнення і своєчасності подання фінансових звітів. Підтвердження ж достовірності інформації вимагає ретельної перевірки звітності та обліку на'підприємстві із застосуванням необхідних методів, а саме — зустрічна перевірка, інвентаризація та ін.

У сучасній теорії аудиту об'єктом підтвердження є фінансова звітність. Аудитори збирають свідчення, щоб оцінити, чи об'єктивно вона складенаі відобразити свою думку в аудиторському висновку. Якщо зібрано достатньо свідчень, які дають підставу стверджувати, що фінансова звітність не введе в оману уважного користувача, то аудитор робить висновок про її об'єктивність. Якщо ж аудитор вважає, що звітність представлена необ'єктивно, або ж він не може дійти якогось висновку (через недостатність зібраних аудиторських свідчень чи нездоланні перешкоди), він зобов'язаний сповістити про це користувачів шляхом аудиторського висновку.

У спеціальній зарубіжній та вітчизняній літературі підкреслюється, що не аудитор, а саме адміністрація підприємства-клієнта відповідає за правильність облікової політики, за створення й використання в господарській системі внутрішнього контролю і за об'єктивність складання фінансової звітності [72, 44\.

Останнім часом у зарубіжній практиці звітність цілого ряду компаній включає звіт про зобов'язання адміністрації і про відносини з аудиторською фірмою. В ньому, як правило, вказується на відповідальність адміністрації за об'єктивність складання фінансової звітності та характеризується роль аудиторського комітету і його відносини з незалежним аудитором (незалежною аудиторською фірмою).

До відповідальності адміністрації за об'єктивність фінансової звітності належить також і прерогатива у визначенні тієї інформації, яку компанія вважає необхідною оприлюднити. Разом з тим, хоч адміністрація і цілковито відповідає за підготовку фінансової звітності, можливі й такі ситуації, коли аудитор висловить інші міркування щодо конкретних обставин у цій господарській системі. Якщо ж адміністрація наполягає на такому характері розкриття інформації у фінансовій звітності, який аудитор вважає неприйнятним, то аудитор має право скласти негативний висновок, із зауваженнями, чи відмовитись від надання аудиторського висновку.

Аудит проводиться так, щоб забезпечити розумну гарантію того, що суттєві неточності у фінансовій звітності буде виявлено. Принцип розумної достатності полягає в тому, що аудитор не може бути абсолютним гарантом правильності фінансової звітності. Якщо б аудитор відповідав за те, що всі елементи фінансової звітності абсолютно правильні, то кількість необхідних аудиторських свідчень і відповідно вартість виконання аудиту зросли б настільки, що сам аудит втратив би свою економічну доцільність. Тому в разі, коли в результаті аудиту не виявлено певної суттєвої неточності, аудитор видає аудиторський висновок без зауважень і вказує на те, що він діяв відповідно до прийнятих стандартів аудиту.

У спеціальній зарубіжній літературі розрізняють два вида неточностей: помилки і відхилення від норм [72,44]. Відхилення від норм — це навмисно неправильне відображення й подання даних обліку та звітності однією чи кількома особами зі складу керівництва чи службовців підприємства, яке включає: маніпуляцію обліковими записами і фальсифікацію первинних документів, реєстрів і звітів; неадекватні записи в обліку, які викривляють зміст господарських операцій і порушують правила, визначені законодав ством чи обліковою політикою підприємства; навмисно неправильні оцінки активів і методів їх списання; знищення чи пропуск результату коригуючих записів чи документів; знищення результатів господарських операцій.

Помилка ненавмисне викривлення фінансової інформації в результаті арифметичних чи логічних похибок в облікових записах, недогляду в повноті обліку чи неправильного подання фактів господарської діяльності, наявності і стану майна, розрахунків та ін.

Відхилення від норм чи помилки класифікують:

— порушення чинного законодавства;

- недотримання нормативних актів, що визначають організацію та
методологію обліку;

- недотримання протягом звітного року прийнятої облікової політики
відображення в бухгалтерському обліку окремих господарських операцій і
оцінки майна;

- порушення принципу віднесення доходів і витрат до звітних періодів;

- недотримання єдності і розмежування обліку витрат, які відносяться
на витрати виробництва і збуту, на прибуток і спеціальні джерела покриття;

- недотримання тотожності даних аналітичного обліку оборотам і за
лишкам на рахунках синтетичного обліку [189, Щ.

Викривлення облікових записів — це навмисне викривлення чи пропу-щення облікових записів про господарські операції або певних відомостей; викривлення в обліку підсумкових чи інших сум; навмисне викривлення фінансової звітності.

Фальсифікація бухгалтерських документів і записів — це оформлення свідомо неправильних чи фальшивих бухгалтерських документів (рахунків-фактур, накладних, векселів тощо).

Неадекватні записи в обліку — це навмисне використання неправильних (некоректних) бухгалтерських проведень чи стернуючих записів з метою викривлення даних обліку і звітності.

Заміна та знищення результатів господарських операцій — це сторну-ючі записи, аналогічні за змістом і сумами основним бухгалтерським проведенням.

Прикладами відхилень від норм є розкрадання активів, зокрема, коли службовець приймає готівку за реалізовані товари (послуги), не оприбутковуючи касовий виторг; навмисне зменшення обсягів реалізації з метою заниження суми прибутку.

Аудиторам, як правило, складніше виявити відхилення від норм, ніж помилки. Це пояснюється тим, що відхилення від норм є результатом омани, підлогу. Встановлення рівня відповідальності аудитора за виявлення відхилень від норм потребує особливої уваги.

По своїй суті зловживання адміністрації підприємства такі, що їх важко виявити, бо одному чи декільком керівникам буває легко обійти систему внутрішнього контролю. Тому не можна чекати від аудитора такої ж високої ймовірності виявлення випадків зловживань адміністрації, як і виявлення суттєвих ненавмисних помилок.

Аудитору складніше виявити фальшивку, оскільки, як правило, адміністрація підприємства робить все можливе, щоб приховати зловживання і махінації, тому забезпечення однакової ймовірності виявлення ненавмисної помилки і навмисного зловживання є надто складним завданням, щоб бути економічно вигідним як для аудиторів, так і для суспільства [72, 45]. Але аудитори значною мірою відповідальні за виявлення випадків суттєвих зловживань адміністрації. Останнім часом у зарубіжних країнах зобов'язують аудитора ретельно аналізувати свідчення про можливі зловживання адміністрації компанії.

У спеціальній літературі зазначається, що відповідальність аудитора за невиявлення зловживань працівників менша, ніж його відповідальність за невиявлення помилок. Якби аудитори були зобов'язані виявити буквально всі випадки зловживань працівників, то масштаби аудиту довелося б істотно розширити, оскільки багато різновидів таких зловживань досить важко, а інколи майже неможливо, викрити. Процедури, необхідні для виявлення всіх випадків зловживань, можуть настільки дорого коштувати, що одержана від них вигода не зможе їх виправдати. Так, якщо мають місце інтелектуальні підробки за таємною змовою декількох службовців з фальсифікацією певних відомих їм документів, то в межах звичайного аудиту таке зловживання розкрити досить важко.

Аудитор має визначити ймовірність існування зловживань на початку роботи, як складового елементу аудиторських процедур вивчення системи внутрішнього контролю господарської системи і визначення рівня ризику, пов'язаного з цим контролем. Аудитор вбачає необхідність збільшення обсягу аудиторських свідчень, якщо доходить висновку, що на підприємстві немає адекватної системи внутрішнього контролю, чи зауважує випадки невиконання службовцями контрольних процедур.

У цьому зв'язку доцільно розглянути національний норматив аудиту № 7 "Помилки та шахрайство", в якому висвітлюються такі положення:

— види викривлень фінансової звітності;

- ризик та фактори впливу на ймовірність цих викривлень;

- відповідальність аудитора за правильність і відповідність використаних під час аудиту процедур виявлення навмисних та ненавмисних помилок;

- дії аудитора в організаційному плані після їх виявлення і відповідальність сторін аудиторської перевірки.

Назва національного аудиторського нормативу та в цілому його зміст відповідають аналогічному міжнародному стандарту № 11 "Шахрайство і помилка". Однак в українському нормативі зазначається, що метою нормативу є забезпечення правильного тлумачення і використання термінів "шахрайство" і "помилка" з позицій підготовки аудиторського висновку, визначення ризику аудиту і впливу шахрайства та помилок на достовірність фінансової звітності клієнта. Міжнародний стандарт трактує мету, як визначення відповідальності аудитора за виявлення матеріальних викривлень, які є результатом шахрайства чи помилки при проведенні аудиту фінансової інформації, а також повідомлення керівництва про процедури, які аудитор повинен виконати за обставин виявлення навмисних чи ненавмисних помилок.

Визначення термінів "шахрайство" і "помилка" навіть в ракурсі аудиторської перевірки не є прерогативою Аудиторської палати, оскільки згідно з Цивільним кодексом України шахрайство є одним із видів цивільних злочинів, у зв'язку з чим кваліфікувати дії як шахрайство можуть тільки судово-слідчі органи. Тому було б доцільно назву нормативу змінити на "Дії аудитора при виявленні навмисних та ненавмисних помилок у фінансовій звітності (викривлень фінансової звітності)" [65, 48]. При цьому за характером походження реальні викривлення фінансової звітності необхідно поділити на навмисні та ненавмисні, а в нормативі визначити дії аудиторської фірми чи аудитора у зв'язку з виявленням у ході аудиту викривлень фінансової звітності, що впливають на її достовірність.

У визначення навмисних та ненавмисних викривлень фінансової інформації необхідно ввести поняття бездіяльності, оскільки згідно з положеннями теорії прийняття рішень бездіяльність можна вважати одним із багатьох можливих варіантів дій персоналу. Так, адекватним буде таке визначення. Навмисне викривлення фінансової звітності є результатом навмисних дій (або бездіяльності) персоналу економічного суб'єкта, що перевіряється. Вони здійснюються в корисливих цілях для введення в оману користувачів фінансової звітності.

Ненавмисне викривлення фінансової звітності можна визначити як результат ненавмисних дій (або бездіяльності) персоналу економічного суб'єкта. Воно може бути внаслідок арифметичних чи логічних помилок в облікових записах, помилок в розрахунках, недогляду в повноті обліку, неправильного відображення в обліку фактів господарської діяльності, наявності і стану майна [65, 48].

Належного вирішення потребують питання визначення дій аудитора в організаційному плані після виявлення викривлень фінансової звітності й відповідальності сторін аудиторської перевірки. Це пояснюється тим, що нормальна процедура регламентації такого роду питань передбачає їх попередню принципову розробку в законодавчих актах з подальшою деталізацією в нормативних документах більш низького рівня, у тому числі в стандартах.

В українському нормативі зазначається, що до обов'язків аудитора не входить повідомлення про знайдені ним порушення ще когось, крім керівництва (власників) підприємства. Аудитор не має права надавати інформацію про факти порушень законодавства або надавати будь-які документи стороннім підприємствам чи особам.

Після виявлення викривлень необхідно оцінити наскільки вони суттєві, скоригувати раніше розроблені аудиторські процедури, провести оцінку надійності системи внутрішнього контролю економічного суб'єкта. При цьому національний норматив зазначає, що аудитор повинен якомога швидше повідомити про виявлене шахрайство або помилки керівництво підприємства, навіть коли він тільки припускає, що помилки чи факти шахрайства можуть існувати і потенційний ефект від них неістотний і не впливає на фінансову звітність підприємства.

Якщо аудитор не впевнений в наявності викривлень інформації, то працівники економічного суб'єкта можуть допомогти у визначенні фактів їх існування та причин, що їх зумовили. Але інколи причини викривлень зрозумілі і без звертань до керівництва чи персоналу підприємства. По-друге, з'ясування інколи може насторожити порушників і ускладнити ведення подальшої перевірки. По-третє, ситуації з викривленнями фінансової звітності настільки різнорідні, що слід залишити в цьому питанні свободу вибору за аудитором. Отже, доцільно в нормативі підкреслити рекомендаційний характер такого звернення.

Докази про виявлені викривлення фінансової звітності аудиторська організація повинна висвітлити в аудиторському висновку (вимоги нормативу щодо складання аудиторського висновку). У більш детальному вигляді ці свідчення включаються до письмової інформації аудитора керівництву економічного суб'єкта (відповідний стандарт).

У цих документах аудитору слід зазначити тільки факти викривлень без вказівки на їх характер (навмисні чи ненавмисні викривлення) і конкретних осіб, що їх допустили. З'ясування цих обставин — справа керівництва економічного суб'єкта, його власників, можливо, державних органів, але не аудитора. Як уже було сказано, шахрайство є одним із видів цивільних злочинів, у зв'язку з чим кваліфікувати деякі дії як шахрайство може тільки суд чи слідство, але не аудитор. Тому, якщо аудитор свідомо чи навіть зопалу назве когось шахраєм, то йому можуть висунути позов за наклеп. І саме аудитор повинен буде забезпечити стовідсоткові документальні аргументи. Вирішення таких питань набуває практики у зв'язку з розглядом справ деяких політиків. Навіть починають вирішуватись проблеми визначення морального збитку від наклепу.

Є два різних підходи до планування аудиту. Згідно з першим аудитор припускає, що можливість викривлення фінансової звітності економічного суб'єкта достатньо велика і, виходячи з цього припущення, планує свої дії. За другим підходом аудитор планує перевірку, не роблячи такого припущення; в подальшому він або не виявить викривлень фінансової звітності, або зробить з їх виявлення випадковий факт. Компроміс між цими підходами навряд чи доречний, хоч можливе їх поєднання, коли до одних галузей бухгалтерського обліку у економічного суб'єкта застосовується перший підхід, до інших — другий.

Іноземний досвід свідчить, що аудитори в основному дотримуються першого підходу. Зокрема, в одному з нормативів аудиту пропонується не думати, що порушення на підприємстві неможливе (навіть якщо це підприємство має бездоганну репутацію). В сучасних українських умовах також має застосовуватися в основному саме цей підхід, оскільки нормативні акти, що регулюють бухгалтерський обліку нашій країні, заплутані, значно суперечливі й часто змінюються. Дуже поширена несумлінна поведінка підприємців, а викривлення фінансової звітності в організаціях набули масового характеру.

Але інколи необхідний і другий підхід, наприклад у тих випадках, коли аудитор проводить перевірку економічного суб'єкта не вперше і, тим більше, якщо він проводив проміжні перевірки протягом звітного періоду.

В українському нормативі (п. 22) зазначається, що аудитор повинен спланувати та провести аудит, керуючись принципом професійного скептицизму. Але наступне речення сприймається дещо суперечливо, а саме — теза про те, що аудитор не може припускати, що керівництво підприємства є нечесним, але й не може припускати, що воно є безумовно чесним. Це і є спроба компромісу. На мою думку, доцільно було б залишити міжнародний варіант розуміння професійного скептицизму: аудитор повинен планувати і виконувати свою перевірку з професійним скептицизмом, визнаючи, що він може в ході вивчення зіткнутися з умовами, які приведуть його до питання про існування порушення чи помилки. Такий підхід чітко відповідає припущенню про наявність навмисних та ненавмисних помилок. Крім того, порушення може бути результатом дій не тільки керівництва, а й працівників підприємства.

Принциповим питанням виявлення помилок є визначення подальших дій аудитора. Як зазначається в міжнародному нормативі, метою його створення є визначення відповідальності аудитора за виявлення матеріальних викривлень та процедур, які аудитор повинен виконати, коли він виявить обставини, що трактуються як відхилення від норм та помилки. Саме ці питання недостатньо висвітлені в українському нормативі внаслідок неправильного загального концептуального підходу. Так, у п. 2 зазначається, що національним нормативом передбачено можливість існування шахрайства або помилки у фінансовій звітності клієнта, відповідальність аудитора, склад необхідних аудиторських процедур, які повинен виконати аудитор для їх виявлення.

Як відомо, основною метою проведення аудиторської перевірки є підтвердження достовірності фінансової інформації. Достовірність фінансової звітності передбачає відсутність суттєвих помилок та викривлень інформації. Методологію пошуку зазначених матеріальних навмисних чи ненавмисних помилок висвітлено в системі національних нормативів аудиту. Отже, тезу щодо процедур виявлення помилок та шахрайства не можна вважати доречною, оскільки їх неможливо розкрити в одному нормативі.