Курсовая работа: Ресурсозбереження – головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кіровоградський національний технічний університет

Курсова робота з предмету: Розміщення продуктивних сил

на тему: Ресурсозбереження – головний напрям використання

природно-ресурсного потенціалу

Зміст

Вступна частина

1. Природно-ресурсний потенціал України та її регіонів

1.1 Характеристика потенціалу мінерально-сировинних ресурсів

1.2 Характеристика земельного та агрокліматичного потенціалу

1.3 Характеристика потенціалу водних ресурсів

1.4 Характеристика лісового потенціалу

1.5 Характеристика потенціалу природно-рекреаційних ресурсів

2. Проблеми ресурсозбереження в Україні

2.1 Проблеми металургійного комплексу

2.2 Проблеми паливно-енергетичного комплексу

2.3 Проблема лісових ресурсів

2.4 Екологічні проблеми

3. Перспективи раціонального використання природних ресурсів

3.1 Безвідходні технології – основний важіль економії ресурсів

3.2 Розроблення і освоєння принципово нових технологій та вдосконалення існуючих

3.3 Вторинне ресурсокористування

3.4 Перспективи розвитку ПЕК- ринок біопалива

Висновок

Додатки

Література

Вступна частина

Ресурсозбереження - це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсо-зберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар’єрів тощо; ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об’єктів.

Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторинний ресурсний потенціал. Навіть за кризових умов господарювання щорічно утворюється близько 600-700млн.т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких переважає виробнича, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість[9, с.48]. У перспективі передбачається формування ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема, значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага приділяється розширенню напрямів використання макулатури, полімерної вторинної сировини, деревини, створюватимуться потужності по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.

Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбереження у зв’язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження на період 2010 року передбачається: запровадити заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного та енергетичного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на цій підставі збиткових підприємств провести реконструкцію та технічне переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії паливно-енергетичних ресурсів, нових енергозберігаючих мало витратних технологій; запровадити на енергоємних підприємствах автоматизовану систему обліку та управління витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни відновлювальні та нетрадиційні джерела енергії.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

1.Природно-ресурсний потенціал України та її регіонів

1.1 Характеристика потенціалу мінерально-сировинних ресурсів

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.

Потенціал мінерально-сировинних ресурсів формують промислові запаси паливно-енергетичних ресурсів, металічних, нерудної сировини для чорної металургії, гірничо-хімічної сировини, будівельних матеріалів.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї.

На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Основні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд. т.[4, с.46]

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях. [7, с.136]

Високою забезпеченістю паливно-енергетичними ресурсами відзначається Донецька, Луганська, Дніпропетровська та Львівська області. Значні поклади металічних корисних копалин розвідані у Дніпропетровській, Запорізькій, Полтавській областях, а також у Автономній Республіці Крим.

1.2 Характеристика земельного та агрокліматичного потенціалу

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Рівень, тривалість використання родючості та продуктивність ґрунтів залежать від їх властивостей, клімату, соціально-економічних умов господарювання, розвитку науки і техніки. Теоретичною основою високої продуктивності ґрунтів є врахування біологічних вимог культур, що вирощуються, до тепла, вологи тощо.

Беручи до уваги потреби сільськогосподарських культур у теплі й опадах та агрокліматичне районування території України, можна зробити висновок, що в північно-західних районах можуть дозрівати найвимогливіші до тепла ярі культури (ячмінь, овес), озима пшениця, а на південному заході та південному сході — вимогливіші до тепла (кукурудза і соняшник).

Структура посівних площ, що склалася тепер, не завжди відповідає біологічним вимогам культур до ґрунтово-кліматичних умов, що істотно впливає на продуктивність ґрунтів. Урожайність сільськогосподарських культур певною мірою залежить від рівня потенційної родючості ґрунту і забезпечення вологою території. Виявлена загальна закономірність: найнижчі урожаї отримують на бідних дерново-підзолистих ґрунтах Полісся, вищі — на потенційно родючих ґрунтах зони недостатнього зволоження Степу і найвищі — на потенційно родючих ґрунтах достатнього і нестійкого зволоження Лісостепу.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%). [2, с.51]

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага ґрунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктивного землеробства.

1.3 Характеристика потенціалу водних ресурсів

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Водні ресурси України складаються з місцевого стоку, який формується у річковій мережі на її території, та транзитного, що надходить із сусідніх територій по Дніпру і його допливах, Сіверському Донцю, Дунаю тощо. За межами України утворюється близько 30 км³ стоку (загальний його обсяг становить 210 км³).

Найбільшу кількість води мають західні області, де на 1 км² площі припадає від 100 до 600 тис. м³ місцевого стоку. Найменше забезпечені водою південні області. Так, у Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській і Херсонській областях на 1 км² території припадає від 5-10 до 40 тис. м³ води на рік, а на одного жителя — від 130 до 400 м³. В областях Полісся на 1 км² території нараховується від 75 до 100 тис. м³ на рік, а на одного мешканця — від 1500 до 2000 м³. В областях лісостепової зони на 1 км2 площі водні ресурси складають 50-70 тис. м³ на рік, збільшуючись до 100-125 тис. м³ у східній і західній частині зони. На одного жителя тут налічувалось від 500 до 1500 м³ води на рік. [4, с.52]

Значні водні ресурси зосереджені в озерах України, які поширені по всій території. Об'єм води у прісних озерах досягає понад 2,3 км³.

Великі території України займають болота, заболочені і перезволожені землі, в яких зосереджено біля 30 км³ води.

Україна має великі запаси підземних вод, які здебільшого використовуються для водопостачання і зрошення. Сумарна кількість підземних вод у зоні активного водообміну складає 18,6 км³ на рік. У межах України підземні води зосереджені в окремих артезіанських басейнах, серед яких найбільші Дніпровсько-Донецький, Волино-Подільській і Причорноморський.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з поверхневим стоком, становлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використовується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у західних і північних областях України. [4, с.53]

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо. [7. с.139]

Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурсу (гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм).

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси становлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізняють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідроенергоресурси. [7, с.141]

1.4 Характеристика лісового потенціалу

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Лісистість у різних частинах і регіонах держави нерівномірна. Вона значно вища на заході і півночі країни, особливо в Карпатах, а також у Кримських горах. Із просуванням на південь і південний схід лісистість поступово зменшується. У західній та північній частинах покрита лісом площа становить 20-40%, у Карпатах - понад 40%, на Поліссі — 25,7%. На півдні лісові площі невеликі (у Криму лісистість становить 10%, у степу - 4%).

В Україні є сприятливі умови для прискореного приросту деревини, бо пересічний приріст її на 1 га лісопокритої площі становить 4 м³. Причому, на деревостани високої продуктивності припадає 75% покритих лісом земель. Переважають хвойні породи (сосна, ялина) — 54% і твердолистяні (дуб, бук, граб) - 40%. Сосна (35%) зосереджена, в основному, на Поліссі, на ялину (смереку) припадає 16% загального запасу деревини (Карпати). Ялиця (також росте у Карпатах) займає третє місце (3%) щодо запасу деревини. Із твердолистяних порід дуб високостовбурний складає 18% загальних запасів деревини, бук— 13%, граб - 2%. Дуб переважає у Поліссі та Лісостепу, бук - у західній частині і в Криму.

Потреби у деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє на 25-30%. [4, с.61]

Вікова структура лісів України характеризується такими співвідношеннями: молодняки займають 45,4% площі, середньовікові — 37,7%, достигаючи та стиглі — відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5—2 рази нижче оптимальних величин. [4, с.62]

1.5 Характеристика потенціалу природно-рекреаційних ресурсів

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

Грязеві покладів функціонують найстаріші в Україні курорти — Бердянськ, Євпаторія, Куяльник, Сасикта інші. У північно-західних областях поширені торфові грязі, які використовують на курортах у Миргороді, Моршині, Немирові, Черче та інших.

Соціально-економічні рекреаційні ресурси в Україні формують культурні об'єкти, пам'ятки історії, архітектури, археології, етнографічні особливості території тощо. Загальна кількість архітектурно-історичних пам'яток у державі становить 49147 об'єктів. Їхня цінність та чисельність у межах областей істотно відрізняється. Найбільше архітектурно-історичних пам'яток у Львівській області (2934), Автономній Республіці Крим (3431), Київській (2886) та Чернігівській (2859) областях. Найцінніші культурно-історичні рекреаційні ресурси мають місце у Київській, Львівській, Тернопільській, Полтавській, Чернігівській областях, Автономній Республіці Крим.

Специфічною складовою частиною рекреаційних ресурсів є соціальні та природні об'єкти, явища, події, походження яких тісно пов'язане з територією України та землями тієї зарубіжної країни, в межах якої вони первісно виникли. На території України налічується кількасот таких об'єктів, окремі з них мають світове та європейське значення.

У структурі рекреаційних ресурсів України виділяють дві складові частини: природну і соціально-економічну. Україна має різноманітні природні рекреаційні ресурси (кліматичні, біологічні, гідрологічні, ландшафтні, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі тощо). Загальна площа земель, придатних для рекреаційного використання, становить 9,4 млн. га (або 15,6% території країни), у тому числі рівнинних рекреаційних ландшафтів - 7,1%, гірських - 2,3 (у Карпатах - 1,9, в Криму — 0,4). Близько 7,8 млн. га відносяться до умовно придатних до рекреації земель. Майже 10% усіх лісів державного лісового фонду мають рекреаційне значення. Особливе місце в системі рекреаційного використання території України посідає Кримський півострів. [5, с.127]

Мінеральні лікувальні води різного складу виявлені майже у всіх областях України, але найбільша кількість джерел зосереджена в західній частині. Зокрема, у Закарпатській області. Багато джерел мінеральної води розвідано у Луганській, Дніпропетровській, Полтавській, Рівненській областях, є також відкриті джерела в Івано-Франківській, Харківській, Житомирській, Вінницькій, Хмельницькій, Київській, Черкаській, Донецькій та Запорізькій областях.

2. Проблеми ресурсозбереження в Україні

2.1 Проблеми металургійного комплексу

Металургійний комплекс складається з чорної і кольорової металургії, що в свою чергу об’єднують основні і допоміжні виробництва – від добування сировини і палива та одержання допоміжних матеріалів до випуску й прокату металевих виробів. Основним виробництвом металургійного комплексу є випуск готового металу, допоміжним - виробництво сплавів.

Від чорної металургії в першу чергу залежить розвиток важкої промисловості. Сучасний металургійний комплекс України майже повністю зосереджений в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу.

Підприємства чорної металургії оснащені старим, майже зношеним, допотопним обладнанням, металургійні заводи експлуатуються понад нормативні терміни, існує значна технологічна відсталість у порівнянні з розвиненими країнами.

Чорна металургія України надмірно енергозатратна, вона є найбільшим споживачем електроенергії (~20 %). (Таблиця №1 «Питомі витрати енергоресурсів на окремі види продукції (робіт)») [ 1 с.30]

Низький вміст металу у сировині вимагає збагачення руд. Дана галузь споживає ~20 % всього використання прісної води, а тому проблема забезпечення прісною водою є дуже актуальною. Фактично, недостача прісної води є єдиним негативним фактором розвитку чорної металургії. Для виплавки 1т чавуну потрібно 20т прісної води, причому 30 % втрачається безповоротно, а інша частина проходить 5-кратну очистку та повертається на підприємство.

У зв'язку з усіма вищеназваними проблемами, виникає одна з найголовніших проблем чорної металургії: неконкурентність та велика вартість продукції, що призводить до «виштовхування» наших підприємств з ринку.

Кольорова металургія – галузь промисловості з виробництва кольорових металів та їх сплавів(алюмінію, магнію, титану, міді, кобальту, олова), рідкісних та дорогоцінних металів.

Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами — сировинним і енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів та ін.)

Нині на відміну від чорної кольорова металургія в Україні розвинута порівняно слабо. Пов'язано це з тим, що у минулому на території нашої країни не було відкрито великих покладів руд кольорових металів, а потреби в кольоровому металі задовольняються й досі за рахунок багатих родовищ з різних районів колишнього СРСР.

Кольорова металургія — енергомістке виробництво. На виплавлення 1 т магнію треба до 22 тис. кіловат-годин електроенергії.

Для виплавлення 1 т алюмінію необхідно до 20 тис. кВт-год електроенергії. (Таблиця №1 «Питомі витрати енергоресурсів на окремі види продукції (робіт)») [ 1 с.30]

На сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу неможливо обійтися без кольорових металів, які є незамінними в машинобудуванні і особливо широко використовуються в таких його галузях, як електронна, електротехнічна, радіо-телевізійна, приладобудівна та ін.

Українська металургія залишається однією з найвідсталіших у світі.

Ми споживаємо на тонну виплавленої сталі більше ресурсів, коксу, газу, електроенергії, ніж інші країни, і це, безумовно, шкодить конкурентоспроможності наших металургів.

Практично всі українські металургійні комбінати є приватною власністю. Державних підприємств практично вже не залишилося у галузі.

2.2 Проблеми паливно-енергетичного комплексу

Вугільна галузь. Україна за обсягами видобутку вугілля належить до першої десятки провідних країн світу, але значно поступається більшості з них за економічними показниками вугледобувного виробництва.

Останнім часом численні проблеми вугільної галузі в Україні дедалі частіше нагадують про себе гірничими вибухами та обвалами.

За цей рік на шахтах країни внаслідок невідповідності технології та режиму вуглевидобутку виробничим нормам і правилам техніки безпеки загинуло більше як 180 осіб, а трагедія на донецькій шахті імені Засядька стала ще одним доказом того, що гаяння часу з докорінною реконструкцією та модернізацією вуглевидобутку в буквальному значенні подібне до смерті.

Незадовільний стан галузі зумовлений цілим рядом факторів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. До об'єктивних належить складність гірничо-геологічних умов видобутку вугілля, низький технічний рівень вугледобувних та вуглепереробних підприємств, великий ступінь фізичного і морального зносу основних фондів. Суб'єктивні пов'язані з обмеженістю інвестиційних ресурсів, неефективною системою управління галуззю і відсутністю ринкового механізму ціноутворення на вугільну продукцію.

Недостатні обсяги фінансування та нераціональне їх використання призвели до відставання підготовки запасів вугілля для відпрацювання, занепаду технічного стану шахтного фонду, зниження рівня використання виробничих потужностей, збільшення собівартості вугілля, поглиблення збитковості шахт.

Недостатньо виважено проводиться реструктуризація галузі, яка на практиці через відсутність у держави можливостей її фінансування у повному обсязі звелася до масового фізичного закриття шахт і тому супроводжується накопиченням невирішених проблем соціального захисту звільнених шахтарів, ліквідації негативних екологічних наслідків масового закриття шахт, які до того ж виявилися більш тяжкими, ніж передбачалися проектами. Зараз в різних стадіях закриття та ліквідації перебуває 112 вуглевидобувних підприємства. До кінця 2008 року програмою "Українське вугілля" передбачено закрити ще 38 шахт, з них 24 – достроково (забезпеченість запасами їх становить від 10 до 177 років). [8, с.7]

Стан шахтного фонду, навіть попри закриття значної частини неперспективних шахт, залишається незадовільним – у його структурі переважають шахти з обмеженими виробничими можливостями, в яких через "вузькі" місця в технологіях не можна використовувати високопродуктивну техніку, що обмежує перспективи підвищення ефективності їх роботи. Такі шахти потребують реконструкції. Зараз без реконструкції понад 20 років працюють 95% шахт. За останні два десятиріччя було реконструйовано лише 9 підприємств. Це призвело до ускладнення стану гірничого господарства, збільшення довжини гірничих виробок, які треба підтримувати.

Майже половина видобувних механізованих комплексів працюють понад нормативні строки експлуатації, близько 30% основного стаціонарного устаткування повністю вичерпало свій нормативний ресурс експлуатації та потребує заміни. У загальному парку діючого вибійного устаткування питома вага очисних механізованих комплексів і прохідницьких комбайнів нового технічного рівня становить лише 11%, а нових навантажувальних машин і стрічкових конвеєрів – 8%. На шахтах, де розробляються пласти крутого падіння, близько 70% видобутку досі здійснюється відбійними молотками. [5 с.95]

Галузь потребує величезних інвестицій, модернізації, рівень зносу по деяких підприємствах становить близько 80 відсотків.

Через брак належної уваги і турботи ми істотно втратили обсяги власного видобутку вугілля й стали залежати від його постачання з Польщі й все тієї ж Росії. Вугілля стало для України «чорним золотом».

Атомна енергетика . Атомна енергетика відіграє в Україні важливу роль щодо виробництва електроенергії на її базі. Наша країна посідає третє місце у світі (після Литви і Франції) щодо виробництва електроенергії на душу населення.

У нас є чотири діючі атомні станції і Чорнобильська АЕС, яка виведена з експлуатації. На цих чотирьох атомних станціях працює 13 ядерних блоків.

Наша країна має великі запаси урану. Навіть якщо у нас працюватиме не 13 атомних блоків, як зараз, а 25, то цих запасів вистачить більш як на 100 років.

Перша найболючіша проблема галузі - безпека атомних станцій. Об'єктивно за роки незалежності ні ядерних, ні радіаційних аварій на атомних станціях України не було. Викиди з АЕС у навколишнє середовище у 100 разів менші від гранично допустимих норм. У 2007р. план з підвищення безпеки атомних станцій виконано усього на 30 %. [9 с.5]

Друга проблема — продуктивність праці. На наших атомних станціях працює приблизно в три—чотири рази більше людей, ніж на ядерних блоках в інших країнах. У Південній Кореї на ядерному блоці працює 200 чоловік, а в Україні — 1000. Ця обставина має лише одне пояснення — у нас низький рівень автоматизації атомних станцій.

Третя проблема — власний паливний атомний цикл з урахуванням розвитку атомної енергетики. Ухвалено рішення про створення ядерного паливного циклу. Але роботи й досі не розпочалися. Якщо так триватиме й далі, то у 2010 р. прогресу у галузі виробництва електроенергії та одержання власного палива ми не матимемо.

Четверта проблема — створення власного циклу з переробки і поховання відпрацьованого ядерного палива. Нині його вивозять у Росію. Коштує це 80 млн. доларів США на рік.

П'ята проблема — створення системи науково-технічної підтримки атомної енергетики нашої країни. Такий комплекс дуже потрібен для визначення стану блоків, їх окремих частин тощо.

Електроенергетика є базовою галуззю економіки України, від надійного і сталого функціонування якої значною мірою залежать темпи виходу України із скрутного економічного становища та енергетична безпека держави.

Вже цілком вичерпали свій ресурс 98% енергоблоків теплових електростанцій. Зношеність енергомереж країни призвела до того, що технологічні втрати електроенергії в них складають 20% її транспортованої кількості та постійно зростають. Україна щорічно втрачає в електромережах електроенергію, для виробництва якої необхідно до 10 млрд. кубометрів газу. [9 с.5]

Чималу частку в загальних технологічних втратах електроенергії складають так звані «комерційні» втрати — неврахована електроенергія, що була поставлена споживачам. В результаті постійно знижується рентабельність української енергетики.

Енергетичні біди, очевидно, багато в чому пов’язані з масовим розкраданням енергетичного майна. Це явище набуло надзвичайного характеру і унеможливлює стабільну роботу енергосистеми.

2.3 Проблема лісових ресурсів

Загальний обсяг лісокористування в Україні становить 14,4 млн. куб. метрів, у тому числі основного користування - 6,7 млн. куб. метрів, що задовольняє потреби народного господарства лише на 25 - 27 відсотків. У зв'язку з дефіцитом деревини щорічна потреба в її завезенні становить 30 млн. куб. метрів.

Хибна практика планування екстенсивного лісокористування призвела до значного виснаження лісів, зниження загальної продуктивності їх ценозів, погіршення товарної структури лісосічного фонду. Сьогодні найбільшу площу займають молодняки (45,4 відсотка) і середньовікові насадження (37,7 відсотка), достигаючі і стиглі деревостани становлять відповідно лише 10,1 відсотка і 6,8 відсотка, що в 1,5 - 2 рази нижче оптимальних значень. [3 с.107]

Інтенсифікація проміжного користування в останні роки призвела до того, що фактичні запаси достигаючих і стиглих деревостанів становлять більше половини потенційно можливих, а частка насаджень з низькими повнотами (0,6 - 0,3) досягає 24 відсотків. У зв'язку з цим під час рубок головного користування щороку недобирають 5 млн. куб. метрів деревини.

Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється як рівнем та інтенсивністю антропогенного впливу, так і зростаючим техногенним навантаженням, що порушує природну стійкість і середовищно-формуючі функції лісових екосистем. Лише за останнє десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5 тис. гектарів лісових насаджень, радіаційного забруднення через аварію на Чорнобильській АЕС зазнали 3,5 млн. гектарів лісів, що потребує обмеження лісокористування, удосконалення системи протипожежної безпеки лісів. В середньому щороку виникає 3500 лісових пожеж на площі 4000 гектарів. (Таблиця №3 «Лісові пожежі за регіонами у 2006р.») [1 с.32]

Природні умови існування лісів країни суттєво змінені під впливом людської діяльності. ЇЇ наслідки проявляються в забрудненні атмосфери і ґрунтів, зниженні рівня ґрунтових вод, зміні лісорослинних умов під впливом рекреації. Особливо вагомими для лісового господарства України є масштабні зміни умов росту лісів і ведення лісового господарства, пов'язані із глобальним потеплінням клімату і забрудненням значних територій радіонуклідами в результаті аварії на ЧАЕС.

Структура українських лісів - це наслідок історії їх експлуатації і відтворення. Вона далека від природної, що проявляється у значній фрагментації лісових масивів, високій частці насаджень штучного (45,6%) і порослевого (18,7%) походження, спрощенні породного складу, зниженні біорізноманіття лісів, нерівномірному віковому розподілі деревостанів. [3 с.108]

Стійкість значної частини лісів понижена, що проявляється у прогресуючому погіршенні їх стану. В останні десятиліття значно зросли збитки та шкода, заподіяні лісовому господарству пожежами, вітровалами, шкідниками.

На Україні є значні площі лісів, не врахованих у складі особливо захисних територій, але фактично зростаючих без втручання людини. До їх числа належать насамперед ліси, не доступні для експлуатації через відсутність доріг у Карпатському регіоні, і ліси, значною мірою забруднені радіонуклідами в результаті аварії на ЧАЕС.

Останнім часом має місце варварське вирубування лісів, що завдає великої шкоди природному середовищу, веде до розбазарювання лісових багатств та до економічних збитків, природних катастроф. Лише на законних підставах лісозаготівлею займається 800 підприємств. (Таблиця №3 «Рубки лісу за регіонами») [1 с.32]

Через вакханалію в цінах багато деревини безпідставно відправляється в зарубіжжя. Україна минулого року експортувала лісу на 290 мільйонів доларів, з яких на приватний експорт припадає 78%. І це при відсутності приватних лісів. Немає належного нагляду за вивезенням лісу за кордон, тому й допускаються численні зловживання.

Останніми роками ліси нищаться особливо безжально і дико. Миттєва вигода зваблює багатьох. Спритники діють за принципом: після нас - хоч потоп. Це небачене варварство, оскільки сьогоденні посадки дадуть урожай лише через сто років. Наше щастя, що ліс сьогодні переважно державний. А є ж немало випадків привласнення лісових угідь та селянських земель, на яких процвітає невігластво і спустошення.

2.4 Екологічні проблеми ресурсозбереження

Україна переживає глибоку екологічну кризу, яка пов’язана з надмірним антропогенним навантаженням на її територію. Усі екологічні проблеми, незалежно від того якими галузями вони породженні, нерозривно пов’язані з певною територією. Це завжди просторові проблеми. Їх глибина залежить від структури економіки на тій чи іншій території, від комплексу провідних галузей господарства, розвиток яких обумовлений наявністю відповідних природних ресурсів. А ці ресурси вкрай нерівномірно розподілені по регіонах. Звідси велика строкатість у антропогенному навантаженні на ту чи іншу територію.

Інтенсивна людська діяльність, нераціональне природокористування, нехтування законами природи спричинили глибокі, часто незворотні зміни в навколишньому природному середовищі як в масштабах планети, так і окремих ландшафтів та екосистем.

Економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергомістких технологій, впровадження й нарощування яких здійснювалося найбільш “дешевим” способом – без будівництва відповідних очисних споруд. Це стало можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування, законодавства з охорони довкілля.

Основними джерелами забруднення природного середовища України є хімічна, металургійна, гірничовидобувна галузі промисловості, атомні та теплові електростанції, цукрові заводи, автотранспорт, сільськогосподарське виробництво, водномеліоративні системи тощо.

Екологічні проблеми проявляються на трьох рівнях: загальнодержавному, регіональному і локальному. На загальнодержавному рівні слід відзначити забруднення окремих компонентів природи, розбалансування соціально-економічних функцій ландшафтів; неузгодженість розвитку різних видів меліорацій; нераціональне використання природних, перш за все мінеральних, ресурсів. Регіональні проблеми – це водогосподарські меліорації Полісся і Півдня України; агрохімічні меліорації, відсутність науково обґрунтованого використання різноманітних ресурсів Карпат і Криму в умовах альтернативності та ін. До локальних проблем можна віднести техногенні перевантаження природного середовища в населених пунктах, промислових центрах тощо.

Серед цих проблем в Україні основними є наступні:

- зменшення запасів корисних копалин (вичерпання ресурсів, зниження їх якості і розмаїття, небезпека порушення середовища внаслідок добування корисних копалин тощо);

- зміна структури земельних ресурсів внаслідок вилучення земель під несільськогосподарські потреби і забудову, а також через розвиток негативних процесів у ландшафтах (ерозії, абразії, карст, суфозії та посідання ґрунтів, підтоплення, заболочення тощо);

- зниження родючості ґрунтів внаслідок вимивання гумусу, засолення, підтоплення, забруднення важкими металами, пестицидами та іншими речовинами;

- зменшення запасів і забруднення поверхневих та підземних вод внаслідок посиленого водозабору, скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти в процесі виробництва і ведення комунального господарства;

- забруднення атмосферного повітря і зміна його складу внаслідок промислових та інших викидів у атмосферу;

- скорочення розмаїття рослинного і тваринного світу та зміни в його генофонді;

- зменшення біологічної продуктивності ландшафтів;

- погіршення гігієнічних і санітарно-епідеміологічних умов життєдіяльності людини та існування живих організмів.

В умовах змін тенденцій розвитку світової економіки людство вже не має права ставитись до природи як до споживача і розглядати її винятково як склад сировини. Сьогодні актуальним завданням є створення такої системи функціонування виробництва, яка б забезпечила розвиток економіки України і водночас захистила навколишнє середовище від наслідків техногенної діяльності людини. Екологізація виробництва та енергозбереження - ось головні проблеми сучасного суспільства, адже вони стають ключовими у питанні конкурентоспроможності продукції. Першочерговим напрямком їх вирішення є впровадження новітніх екологічно чистих технологій.

У нашій державі проблема впровадження екологічно чистих технологій стоїть дуже гостро. Нині весь цивілізований світ проголосив інноваційно-екологічний принцип визначальним у розбудові суспільства.

На жаль, в Україні залишаються невизначеними основні засади державної політики щодо діяльності з впровадження екологічно чистих технологій, законодавство страждає від відсутності уніфікованої термінології та інформаційно-аналітичного забезпечення.

Україна зробила величезний крок уперед, прийнявши рішення про закриття Чорнобильської АЕС. Але ситуація, яка склалася внаслідок Чорнобильської катастрофи, потребує активних дій, зокрема реабілітації забруднених земель. Родючі українські землі перенасичені радіонуклідами, вирощування сільськогосподарської продукції на них створює небезпеку для здоров'я громадян.

Вже сьогодні існують новітні наукомісткі технології, які дозволяють розв'язати проблему у значно коротші терміни. Слово за українським законодавством.

3. Перспективи раціонального використання природних ресурсів

3.1 Безвідходні технології – основний важіль економії ресурсів

Безвідходна технологія являє собою такий метод виробництва продукції (процес, підприємство, група підприємств), при якому вся сировина і енергія використовуються найбільш раціонально і комплексно у циклі: “сировинні ресурси – виробництво – споживання – вторинні ресурси” і впливи на навколишнє середовище не порушують його нормальний стан.

Абсолютно безвідходне виробництво створити неможливо. Його не існує навіть в природі. Але людство має прямувати до мінімізації обсягів відходів, забезпечувати їх комплексну переробку та безпечні для навколишнього середовища систему знешкодження або зберігання. Проміжними етапами до безвідходного виробництва є маловідходні технології.

Безвідходна модель виробництва є певною ідеальною конструкцією, але окремі виробництва вже успішно функціонують та впевнено почуваються на ринку (наприклад, переробка ніфелину на глиноземних заводах Росії та України). Однак, забезпечення безвідходності (маловідходності) потребує додаткових організаційних, економічних і технологічних заходів.

Зокрема одне з кращих визначень запропоновано щ е у 1984 році Європейською економічною комісією ООН з маловідходних технологій.

При вирішенні проблеми безвідходності виробництва слід мати на увазі дві сторони єдиного процесу. Перше – це найбільш раціональних видобуток та повне використання ресурсів і як наслідок зменшення утворення відходів. Друге – це розширення використання відходів, що утворюються. Ці шляхи не виключають, а взаємно доповнюють один одного.

При цьому мається на увазі можливість створення технологічних систем, вплив яких на природу не буде перевищувати її відновлювального потенціалу.

В основі концепції безвідходних технологій лягли три основні положення, а саме:

· створення максимально замкнених систем, організованих за аналогією з природними екосистемами;

· раціональне використання всіх компонентів сировини;

· неминучі впливи на навколишнє середовище не повинні порушувати його функціонування.

Безвідходне виробництво передбачає встановлення повного контролю над рухом матеріальних ресурсів на всіх стадіях: видобутку сировини, її виробничої переробки, споживання, утилізації відходів виробництва і споживання. Безвідходні технології стають ефективними навіть у тих випадках, коли собівартість одержаної продукції стає більш високою. Проте необхідно, щоб перевитрати виробництва були меншими, ніж економія на зменшенні збитків від забруднення навколишнього середовища.

Комплексне використання сировини. Комплексне використання – це найбільш повне, економічно доцільне використання всіх корисних компонентів, що містяться в сировині, а також використання залишкових продуктів (в будівництві тощо). Майже всі види сировини мінерального і органічного походження містять ряд супутніх компонентів.

Нафта, вугілля, залізні і марганцеві руди, титанові, ртутні, калійні, нікелеві, уранові руди, первинні каоліни у своєму складі у відносно підвищених концентраціях цінні компоненти, а саме:

· нафта містить у своєму складі деякі кольорові метали, перш за все ванадій і нікель;

· вугілля Донбасу характеризується високим вмістом германію, ртуті, молібдену, миш”яку, меншою мірою рідкісноземельних металів, літію, рубідію, цезію та деяких інших;

· залізні руди містять германій, скандій, ванадій, золото, срібло, а також вісмут, стронцій, нікель, титан, уран;

· ртутні руди – сурму, золото, срібло;

· марганцеві руди – ітрій, рубідій, стронцій, свинець, цинк;

· каоліни – рідкісноземельні елементи.

Повнота вилучення цінних компонентів залежить від суспільної потреби в них та рівня розвитку техніки і технології, що дозволяють економічно виправданим шляхом їх отримувати.

У гірничодобувній та переробній промисловості повна і комплексна розробка родовищ та використання сировини передбачає підвищення коефіцієнту вилучення запасів корисних копалин із надр, використання розкривних і супутніх порід, продуктів збагачення, застосування більш глибинних методів переробки з метою більшого виходу готового продукту (концентрату) та вилучення всіх супутніх компонентів.

В лісовій і деревообробній промисловості комплексне використання сировини передбачає максимальний вихід продукції з кожного куб. м деревини, використання таких продуктів лісозаготівлі і деревообробки, як зменшення відходів на всіх стадіях технологічних процесів.

Комплексне використання сировини передбачає поряд з наявністю відповідної техніки і технології повну інформацію про кількість і якість природних ресурсів, матеріалів (первинних і вторинних), їх вартісну оцінку та вартість продукції, що може бути з ним отримана.

Замкнені водооборотні системи. Одним з напрямів безвідходного виробництва є створення водооборотних систем, в основі функціонуванні яких лежить багаторазове використання води, після чого чисті води повертаються у водойми. Методи очищення води повинні забезпечувати одночасне вилучення та утилізацію цінних компонентів. Що більша кратність використання води, то досконаліша система водопостачання. (Таблиця №6 “Обсяг оборотної та послідовно (повторно) використаної води за регіонами») [1 с.35]

На окремих підприємствах Японії та США кратність використання водних ресурсів становить 22-27 разів.

У гірничо видобувній промисловості ресурсозберігаючий ефект дає впровадження малоопераційних технологічних систем (гідровидобування вугілля чи метод підземної виплавки сірки), а також впровадження технології комплексної переробки сировини.

При видобуванні металевої сировини найбільш ефективних напрямами (з урахуванням подальших переділів) є підвищення глибини збагачення сирої руди та підвищення вмісту цільового компоненту в товарній руді.

У металургійній промисловості найбільш перспективними є технології прямого відновлення заліза (минаючи доменний процес), засновані на використанні залізорудних металізованих обкатанців, природного газу і твердого палива; розширення використання киснево-конверторної виплавки та електроплавки (з безперервним литтям заготовок); підвищення частки металобрухту в шихті; подальший розвиток спеціальних методів виплавки сталі з підвищеними експлуатаційними характеристиками.

У прокатному виробництві - це технологічні процеси, що об”єднають операції прокату і безперервної розливки, застосування термообробки, нанесення захисних покриттів та ін.

У машинобудуванні та металообробці – застосування технологій пластичної деформації, сучасних методів оброблення металів.

У промисловості будівельних матеріалів – удосконалення технологій виробництва цементу, скла, цегли, залізобетону на базі широкого використання таких альтернативних джерел сировини, як золошлаки теплоелектростанцій, шлами вуглезбагачення, шлаки і шлами металургійної промисловості. (Таблиця №4 «Використання вторинної серовини») [1 с.33]

3.2 Розроблення і освоєння принципово нових технологій і вдосконалення існуючих

Сучасний етап розвитку науково-технологічного прогресу характеризується все більш активним впливом фундаментальних досліджень на технологію виробництва. Це призводить до корінного якісного перетворення продуктивних сил, зміни матеріально-технічної бази суспільного виробництва, його змісту і форми. Принципово нові сучасні технології (ядерна, електронна, лазерна та ін.) виникли на базі фундаментальних наукових відкриттів і відрізняються використанням матеріалів і принципів їх оброблення, що не зустрічаються і природі. Трансформація наукових знань в технології стає одним із вирішальних факторів суспільного розвитку.

Використання нових технологічних рішень і удосконалення існуючих технологій сприяє оптимальному використанню ресурсів, підвищує їх віддачу, зменшує витрати ресурсів та утворення відходів, забезпечує більш раціональне їх використання в галузях економіки.

Для підвищення ефективності згорання вугілля і зменшення забруднення середовища останнім часом розроблено нові технології, наприклад котли з топками з киплячим поверхневим шаром і різні типи фільтрів. Але повне вилучення корисних копалин і повне використання енергопотенціалу, а також мінімізація забруднення довкілля вимагають радикальної перебудови технології видобутку вугілля і його збагачення. Науково-технологічний прогрес відкриває шлях до цього – через попереднє перетворення вугілля в газ і вилучення під час газифікації шкідливих для навколишнього середовища (проте цінних для промисловості) компонентів.

Процес газифікації було освоєно промислово ще в першій половині минулого століття (він забезпечував потреби у синтез-бензині Німеччини і Південно-Африканської Республіки). Нині роботи з дослідження і практичного використання газифікації вугілля знову набули широкого розмаху. У США, Великобританії та Німеччині доля вугілля, яке газифікується, сягає уже перших десятків відсотків. Існують фабрики, де металургійний процес супроводжується використанням газифікованого вугілля та ін.

Нові можливості відкривають технології газифікації вугілля у відновному середовища, що дозволяють здійснювати його повну переробку. Водночас із газифікацією в таких установах відбувається відновлення оксидів металів, металізація залізнорудних обкатанців. Тому зникає потреба в доменній печі. Для відновлення руди не потрібен і кокс – достатньо і високозольного вугілля. В умовах енергетичної кризи вигода використання в металургійному процесі високо зольного вугілля й ліквідація доменного і коксохімічного виробництва в чорній металургії є особливо очевидною. Будівельна промисловість на основі залишкових речовин буде забезпечуватись без цементними будівельними матеріалами.

3.3 Вторинне ресурсокористування

Науково-технологічний прогрес значною мірою реалізується у всі більш динамічному розвитку вторинного ресурсокористування. В сучасному світі чим більш розвинутою є країна, тим вищою є в ній частка вторинних джерел в загальному ресурсоспоживанні.

Аналіз світового досвіду комплексної переробки сировини, рекуперації відходів свідчить про закономірність ресурсозберігаючих тенденцій інтенсивного природокористування. Їх науковою основою є ідеї технологічно замкнутого кругообороту використання природної сировини і становлення на цій основі безвідходних територіально-виробничих комплексів. (Таблиця №4 «Використання вторинної сировини ») [1 с.33]

В розвинутих країнах світу, зокрема в США, із вторинної сировини отримують понад 20% всього виробництва алюмінію, 33% заліза, 50% свинцю і цинку, 44% міді тощо. Маються на увазі насамперед ресурси у вигляді лому цих металів. Але рециклінг стосується і гуми, і пластмас, і мастильних матеріалів, і багатьох інших.

Певного досвіду використання вторинних ресурсів набуто і в Україні. Введення в 1981 році загальнодержавного планування використання вторинних ресурсів сприяло збільшенню обсягів залучення їх до виробництва. За розрахунками вторинне ресурсокористування – зі складу відходів – в кінці 80-х років складало 11-12% загального ресурсокористування. Однак на протязі 90-х років спостерігалась тенденція до спаду обсягів їх використання, які зменшилися в 3 рази. Посилення державного регулювання наприкінці 90-х років сприяло зміні негативних тенденцій щодо використання відходів. Починаючи з 2000 року стали збільшуватись і відносні і абсолютні показники використання відходів як вторинної сировини, що свідчить про тенденцію до ресурсозбереження в національній економіці. [5, с.235]

Світовий та вітчизняний досвід визначають ряд безумовних авторитетів вторинного ресурсокористування. Це пов’язано, перш за все, з високою ефективністю використання залишкових продуктів кінцевого споживання. Мається на увазі вторинний метал, макулатура, вторинні матеріали, скло, гума, дерево, відпрацьовані нафтопродукти, металовмісні та деякі паливовмісні відходи.

Макулатура використовується для отримання широкої гами целюлозно-паперової продукції. Використання 1 т. вторинного волокна взамін деревної маси дозволяє заощадити від 2,6 до 5 м³ деревини, від 105 до 780 кВт. год електроенергії та ін. [5, с.236]

Відходи деревини використовуються для виробництва деревостружкових плит, інших композиційних матеріалів, гідролізної продукції.

На теперішній час створилися сприятливі нормативно-правові та економічні умови для розширення збирання і заготівлі відходів як вторинної сировини, передусім залишкових продуктів кінцевого споживання: макулатури, сировини полімерної вторинної, відходів деревини та ін. Відходи знаходять застосування у багатьох галузях для виробництва промислової продукції, будівельних матеріалів, комбікормів, добрив та ін., замінюючи природні ресурси (рудні концентрати, паливо, деревину, природні нерудні матеріали тощо).

Одним із пріоритетних напрямів у сфері використання вторинних ресурсів виступає подальша розробка технологій і розширення виробництв по переробці багатотоннажних відходів видобувної, металургійної, хімічної та інших галузей промисловості в будівельні матеріали і конструкції. До таких відходів відносяться відвальні розкривні і супутні породи, шлаки металургійної промисловості, золи і шлаки теплоелектростанцій, фосфогіпс та ін.

Найбільш перспективними є вже створені чи розроблювані технології по використанню відходів як домішок в сировинні суміші для виробництва різних будівельних матеріалів і конструкцій, а також розробки, пов’язані з повною чи частковою заміною природної сировини у виробництві цементу, керамічної і силікатної цегли, бетонів, пористих заповнювачів та інших матеріалів.

В мінерально-сировинному комплексі при визначенні можливостей матеріально-технічного забезпечення приросту виробництва промислової продукції слід враховувати наявність великих обсягів вторинних ресурсів і можливості їх переробки.

Відходи гірничо видобувної промисловості включають розкривні, супутні породи та відходи збагачення корисних копалин. Основна маса розкривних порід використовується для рекультивації земель, будівництва дамб, доріг, планування території, а також для закладки гірничих виробок. Окремі види розкривних і супутніх порід (скельні породи, бентонітові глини, вапняки, талькові сланці, пісок можуть використовуватись для виробництва будівельних матеріалів (щебеню, кераміки, скла, цементу).

Найбільш багатотоннажними відходами чорної металургії, що знайшли масове використання, є металургійні шлаки і залізовмісні шлами. Основними видами продукції, що виготовляється із них, є гранульований шлак (що використовується у виробництві цементу), щебінь для будівництва, зворотній продукт для металургії, шлакове борошно (як меліорант), шлакова вага. Крім того, при переробці шлаків вилучається метал, що повертається на переплав у основне виробництво.

Залізовмісні відходи металургійних підприємств, що утворюються при очистці газів і стічних вод, використовуються на цих же підприємствах як домішки в агломераційну шихту. Вони також придатні для виробництва цементу.

В процесі виробництва глинозему утворюються червоні шлами, що містять оксиди заліза, кальцію та ін. Вони використовуються в цементній промисловості, в чорній металургії, сільському господарстві. Оскільки вони містять такі компоненти як золото, галій, скандій, ітрій та інші, то можуть розглядатися як техногенне родовище цих корисних копалин. На сьогоднішній день на Миколаївському глиноземному заводі освоєна технологія вилучення галію із алюмінат них розчинів.

Золи і шлаки теплових електростанцій знайшли масове застосування в будівництві і виготовленні будівельних матеріалів, зокрема у виробництві бетонів, цементу, пористих заповнювачів та ін. Поруч з виготовленням будматеріалів намічається їх використання для вилучення вуглецю, кольорових та інших металів, які вони містять у відносно підвищених концентраціях. Перспективним є вилучення феросиліцію для чорної металургії. Вартість отриманого матеріалу в 3 рази нижча, ніж на феросплавних заводах.

Відходи вуглевидобутку і вуглезбагачення в масових масштабах використовуються для закладки виробленого простору шахт, виготовлення будівельних матеріалів.

Щодо відходів вуглезбагачення, які часто містять до 20 і більше відсотків вуглецю, то найбільш перспективним є їх використання як палива за спеціальними технологіями. Одним з ефективних напрямів їх використання є також виготовлення керамічної цегли, де вони використовуються як паливно – мінеральні домішки. Поряд із заощадженням первинної сировини їх застосування дає значну економію палива (до 80%).

Розширення ресурсних можливостей за рахунок відходів має виходити з визначення їх ресурсної цінності і технологічних можливостей їх залучення у виробництво, обґрунтування напрямів та шляхів найбільш ефективного використання відходів, створення на основі ресурсно – технологічних передумов територіально – виробничих комплексів з замкненими ресурсними циклами тощо. При цьому важливе значення має надаватися розробленню та виконанню відповідних державних, регіональних, галузевих програм, які спрямовуються на вирішення найважливіших екологічних і ресурсних проблем, створення нових підходів до вирішення проблем відходів та засобів їх реалізації. (Таблиця №5 «Використання вторинної сировини і відходів виробництва») [1 с.34]

3.5 Перспективи розвитку ПЕК- ринок біопалива

Одним із шляхів розв’язання енергетичних проблем України є збільшення обсягів створення альтернативних та використання відновлюваних джерел енергії, виробництва та споживання біопалив. Цей величезний потенціал нині використовується лише на 0,83%.

В Україні наявні всі економічні умови для виробництва та реалізації моторного біопалива: вільні площі під вирощування зернових, олійних та спеціальних «енергетичних» культур; науковий, технічний та кадровий потенціал для виробництва біопалив, зростаюча внутрішня потреба в моторному біопаливі, великий експортний ринок. Все це дозволяє швидко нарощувати потужності з його виробництва.

Завдяки наявності аграрної складової проекту виробництво біодизельного палива буде забезпечене власною дешевою сировиною, а наявність переробного комплексу дозволить розширити орієнтацію сільськогосподарських підприємств від виконання лише функцій виробництва продуктів харчування до виробництва енергоносіїв з власної сировини. Крім того, будуть створені нові робочі місця, що, враховуючи катастрофічний рівень безробіття в Україні, є надзвичайно важливим в соціальному плані аспектом проекту.

Починаючи з 2009 року в дію вступить обов'язковий для кожного члена ЄС припис: мінімальна частка біопалива, отриманого з біомаси, у загальному обсязі продаж палив по країні повинна складати не менше 5%.

Для України, яка визначила пріоритетним напрямком свого розвитку інтеграцію в ЄС, реалізація проектів виробництва біопалива стала б наближенням до загальноєвропейських стандартів. [11 с.8]

Як для країни в значній мірі залежній від імпорту викопних енергоносіїв, аграрний сектор економіки України має потужний стимул для розвитку виробництва сировини як із цукрокрохмальних так і олійних культур при розширенні обсягів виробництва біопалива.

При цьому для нас на сьогодні є важливим досягати оптимально збалансованого співвідношення як для потреб внутрішнього ринку так і для експорту насіння, олії та біопалив.

Поки що зростання площ продиктовано не потребами внутрішнього виробництва біопалива, а попитом на нашу сировину із-за кордону.

Виходячи з зазначеного вище, абсолютно логічним є постановка питання щодо організації широкомасштабного вітчизняного виробництва біологічних видів палива: біоетанолу, біодизельного палива, біогазу, твердих видів палива та їх використання замість мінеральних палив, а також питання розвитку цивілізованого, регульованого ринку цієї продукції.

На сьогодні цей ринок в Україні тільки на початковій стадії формування.

Біонергетика – це галузь енергетики, що як енергоресурс використовує органічні речовини рослинного або тваринного походження (біомасу), котрі мають енергетичну цінність і можуть бути використані як паливо. Оскільки зростають потреби в енергії, з одного боку, і виснажуються ресурси викопного палива, з іншого, біомаса може стати одним з основних джерел сировини для хімічних виробництв енергії.

Біомаса поділяється на первинну (рослини, тварини, мікроорганізми) і вторинну (відходи від переробки первинної біомаси і продуктів житєдіяльності людини і варини).

- біологічні відходи тварин (гній великої рогатої худоби, послід домашніх птахів та інше):

- залишки від зберігання врожаю сільськогоподарських культур і побічні продукти їх переробки: соломи, стебла та качани кукурудзи, стебла бавовни, шкарлупа арахісу, відходи картоплі, рисове лушпиння і солома тощо);

- відходи лісопереробної промисловості : кора, листя, гілля, тирса, стружки, щепа;

- промислові стічні води (зокрема, текстильних, а також мовлочних, цукрових та інших підприємств з переробки харчових продуктів);

- тверді побутові відходи та стічні води.

Ефективність біомаси як джерела енергії обумовлена легкістю її отримання та швидким поновленням запасів.

Щорічно на Землі за допомогою фотосинтезу утворюється близько 120млрд тонн сухої органічної речовини, або біомаси, що енергетично еквівалентно понад 40 млрд тонн нафти. Утоворення біомаси змінюється залежно від місцевих умов, і на одиниці площі суходолу її утворюється приблизно в два рази більше, ніж на одиниці поверхні моря.

Відповідно до програми розвитку поновлюваних джерел енергії (ПДЕ) у країнах Європейського Союзу у 2010р. біомаса буде покривати близько 74% загального внеску (ПДЕ), що складає близько 9% споживання первинних енергоносіїв.

На сучасному рівні за рахунок біомаси отримують сьому частину світового обсягу палива, а за кількістю отриманої енергії вона посідає, поряд із природним газом, третє місце. Ураїна має досить великий потенціал біомаси, придатної для одержання енергії. загальні річні обсяги відновлювальних ресурсів бомаси в Україні становлять понад 115 мільйонів тонн. Біомаса (без частки, що використовується іншим сектором економіки) може забезпечити близько 10-17 млн тон умовного палива на рік, або 5-8% загальної потреби в енергії. [10, с.5]

Нестача викопних енергетичних ресурсів у розвинених країнах світу веде до розширення ефективного використання альтернативних джерел енергії. Поряд з використанням енергії сонця і вітру все більшого поширення набуває біонафта, різні тверді органічні матеріали та біогаз, які є продукцією сільськогосподарського виробництва.

1. Тверде біопаливо

Основними технологіями термічної переробки деревини та біомаси є пряме спалювання (найбільше вивчено і комерційно розвинене), газифікація (знаходиться на демонстраційному рівні розвитку) і піроліз ( знаходиться на дослідному рівні розвитку). На сьогодні світовим лідером з використання соломи в енергетичних цілях є Данія, де знаходиться в експлуатації біля 8000 фермерських установок, потужністю 0,1 — 1,0 МВТ, які споживають за рік 390 тис. т соломи і виробляють 5,6 ПДЖ енергії.

Особливу увагу слід звернути на вибір технології й обладнання для переробки біомаси, які визначають величину капітальних витрат. Мінімізація цих витрат можлива при модернізації існуючих на підприємствах енергоагрегатів заміною конструкції топки і відповідних газоочисних споруд.

[11 с.9]

2. Рідке біопаливо

За прогнозами спеціалістів, найближчим майбутнім передбачається покриття до 10% світових потреб у дизельному пальному за рахунок рослинного рідкого палива. Метилові ефіри використовуються як чисте паливо в Німеччині, Австрії, і як 30, 20 і 5%- ні суміші з дизельним паливом у Франції, Швеції, США, Чехії та інших країнах. При цьому, наприклад, у США до 2012 року планується випускати щорічно близько 20 млн. т. рідкого палива. Виробництво рідкого біопалива проводять в єдиному технологічному процесі з насіння енергомістких культур, або в два етапи переробки: насіння — в олію і олію — в біопаливо.

Експлуатаційні властивості рідкого біопалива також мають свої особливості. Воно абсолютно змішується з дизельним паливом. Щорічне виробництво ріпаку в Україні складає близько 300 тис. т. Цю кількість насіння можна розглядати як потенційний сировинний обсяг для початку виробництва близько 100 тис. т біопалива. [11 с.9]

3. Ріпак

Сучасне пальне складає неабияку небезпеку для оточуючого середовища.

Ріпак вважається однією із найважливіших (після пальми та сої) олійною культурою в світі, яка являється джерелом одержання рослинного масла. За останні 20 років за значенням і поширенням він випередив арахіс, зерна бавовни і навіть, не так дивно, соняшник.

Незначні обсяги виробництва товарного насіння ріпаку зумовлені відсутністю державної системи заготівлі, матеріально-технічної бази, добрив, високоефективних пестицидів, техніки для вирощування, збирання і очистки урожаю, відсутністю переробної промисловості.

При роботі двигунів на біодизелі значно зменшуються шкідливі викиди інших продуктів згоряння, в тому числі сірки — на 98%, а сажі — від 50 до 61%, гідрокарбонатів — та вуглекислих моно оксидів — на 30-34%. При використанні 100 т біодизеля викиду в атмосферу вуглекислого газу зменшуються на 78,5 т (Апон, 1995) порівняно з використанням нафтового пального.

У процесі вирощування ріпак не потребує великих затрат праці, всі агрозаходи механізовані, а сама рослина здатна очищати поле від радіонуклідів, не нагромаджуючи їх у насінні. Отже, ріпак можна впроваджувати для рекультивації забруднених земель, використовуючи насіння для одержання біодизеля. [11 с.9]

4. Біогаз

Розвиток технологій та технічних засобів виробництва біогазу спрямований на комплексне вирішення проблем альтернативного енергозабезпечення тваринницьких ферм, виробництва високоякісних органічних добрив для кормовиробництва та утилізації органічних відходів при зниженні рівня емісій шкідливих речовин в оточуюче середовище.

Нове устаткування дозволяє отримувати високоякісний біогаз з органічних добрив із використанням зеленої маси таких відновлюваних енергетичних ресурсів, як силосна кукурудза, багаторічні трави, кормові буряки та гичка цукрових буряків. На нових тваринницьких фермах сучасним є спеціальний блок, що займається біоенергетикою. Це елемент, що дозволяє використати біогаз для енергозабезпечення потреб ферми, екологічно безпечно утилізувати органічні залишки і забезпечити кормовиробництво високоефективними твердими та рідкими біодобривами тощо.

Перероблені в біогазовій установці органічні добрива зі свиноферми практично не мають неприємного запаху і є цінними для сільськогосподарських культур за вмістом поживних речовин. Але вони мають вищий вміст аміаку порівняно з первинною сировиною, що обумовлює проблему підвищеного виділення аміаку при внесенні добрив. При внесенні вироблених в біогазовому реакторі добрив звичайним способом (розкидачем з тарілчастим апаратом) втрати аміаку на 85% більші, ніж при їх локальному внесенні штанговим шланговим розкидачем безпосередньо на ґрунт. [11 с.9]

Використання альтернативних джерел енергії в сільській місцевості дозволяє істотно здешевіти процес агропромислового виробництва.

Висновок

В результаті вищеописаного можна сказати що, безумовно, раціональне використовування природно – ресурсного потенціалу і своєчасне його відновлювання, використання нових, екологічних та ресурсозберігаючих технологій, підтримки виробництва державою, національної свідомості кожного громаднина, який думає і дбає за майбутнє своєї країни все це є - позитивними факторами ресурсозбереження, що впливають на підвищення рівня виробництва в Україні.

На сьогодні в Україні в основному сформовано правову базу природокористування. Вона виходить з визнання вартості та ціни різного роду природних ресурсів, регулює платність природокористування на основі рентних відносин. Але існуюча правова база, що регулює природокористування потребує подальшого удосконалення. Не менш важливими є суворе дотримання чинного законодавства в цій сфері.

Основна задача на сьогодні – це питання комплексного та ефективного використання ресурсів в народному господарстві та збереження їх для наступних поколінь. Тут можна визначити основні напрямки державної стратегії раціонального природокористування:

· постійний контроль за дотриманням надрокористувачами проектів розробки та технологічних схем при розробці родовищ корисних копалин;

· розвиток заповідної справи та збереження біорізноманіття, розширення існуючих і створення нових природно-заповідних об’єктів;

· державне фінансування діяльності по лімітування, розміщенню та знешкодженню відходів;

· запобігання забруднення річок, озер, водосховищ, та ін. гідрологічних об’єктів і підтримка їх сприятливого гідрологічного стану;

· втілення сучасних технологій ведення лісового господарства та лісоексплуатації, відтворення корінних деревостанів і корінних фауністичних комплексів;

· впровадження еколого-економічних важелів раціонального використання природних ресурсів та формування екологічних фондів для фінансування природоохоронної діяльності;

Якщо оцінювати природно ресурсний потенціал з економічної точки зору, йому немає ціни, те що він в собі має – безцінне ! Економічний розвиток нашої країни неможливий без раціонального використовування природних ресурсів, без розкриття дійсного великого потенціалу природи.

Треба с любов’ю ставитись до того що нас оточує, не забувати що ми частина природи. Якщо ми захистимо природу то й вона захистить нас, дасть нам тепло, дах над головою, хліба на столі, добру погоду, відпочинок на своєму лоні, затишок та спокій, добру надію на завтрашній день. Отож давайте використовувати природу на добрі справи і не кривдити її.

Додатки

Таблиця №1

Питомі витрати енергоресурсів на окремі види продукції (робіт)

Таблиця №2

Рубки лісу за регіонами у 2006р. (тис.га)

За даними державного обліку лісового фонду на 1 січня 1996р.

Таблиця №3

Лісові пожежі за регіонами у 2006р.

Таблиця №4

Використання вторинної сировини

¹ У 1990-2002р.р. – макулатура

² У1990-2002р.р.- матеріали шкіряні вторинні.

Таблиця №5

Утворення та використання вторинної сировини і відходів виробництва

¹ У 2000 – частка вторинної сировини, знищеної або вивезеної на звалище.

Таблиця №6

Обсяг оборотної та та послідовно (повторно) використаної води за регіонами

Література

1. Державний комітет статистики України „Статистичний щорічник України за 2006 рік” (Видавництво „Консультант” 2007р.) за редакцією О.Г.Осауленко.

2. „Розміщення продуктивних сил” В.В.Ковалевський, О.Л.Михайлюк, В.Ф.Семенов, К. 2004р.

3. „Розміщення продуктивних сил України” Є.П.Качан, М.С.Пушкар, М.О.Ковтанюк, К.: 2004р.

4. «Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка” М.А.Хвесик, Л.М.Горбач, П.П.Пастушенко, К.: 2005р.

5. „Екологія” С.І.Дорогунцов, К.Ф.Коценко, М.А.Хвесик, К.: 2005р.

6. „Екологія і охорона навколишнього середовища” Бойчук Ю.Д., Солошенко Е.М., Бугай О.В. К.: 2002р.

7. «Вступ до економічної і соціальної географії» Голиков А. П., Олійник Я. Б., СтепаненкоА.В.: К. 1997.

8. Газета «Урядовий кур’єр», №155(3058) від 25.11.2008 «Ребуси вугільної галузі» Г.Іщенко

9. Газета «Урядовий кур’єр», №147(3059) від 12.09.2008 «Енергія зайвою не буває» М.Деревичко

10. Газета «Дзеркало тижня» №134(663) від 15.09.2007 «Замість нафти і газу -біомаса», В.Носач

11. Газета «Урядовий кур’єр» №160 (2077) від 08.10.2002 «Людина і середовище: баланс інтересів і можливостей» В.Гошовський