Реферат: Кримінальне право України

Лекції з курсу “Кримінальне право України”.

Загальна частина.

§ 1. Поняття кримінального права, його предмет, методи та завдання.

Поняття “кримінальне право” прийнято розглядати у двох його значеннях: 1) позитивне (об‘єктивне) кримінальне право як галузь законодавства, виявом якої є Кримінальний кодекс України; 2) кримінальне право як галузь юридичної науки про вітчизняний чинний кримінальний закон і судову практику його застосування, його історію і теорію, про кримінальний закон інших держав. Позитивне право України має такі характерні ознаки: 1) його норми встановлюються лише вищими органами законодавчої влади – ВР України; 2) воно знаходить свій вияв у законах; 3) метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому закону – це покарання особи за порушення нею кримінально-правової заборони. Позитивне кримінальне право України це сукупність норм (правил поведінки), що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили. Кримінальне право України поділяється на дві частини – Загальну і Особливу. Загальна частина КК України містить визначальні норми загального значення; їх дія поширюється на всі приписи Особливої частини КК. Ці норми визначають: завдання КК; підстави кримінальної відповідальності; чинність КК щодо діянь, вчинених на території України та за її межами; чинність кримінального закону у часі; поняття злочину; форми вини; обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; стадії вчинення злочину; співучасть у злочині; види покарань; погашення та зняття судимості тощо. Суть і призначення норм Загальної частини КК виявляються лише в органічній єдності з положеннями його Особливої частини. Особлива частина КК містить конкретні норми, які забороняють вчиняти те або інше діяння. Порушенням такої заборони передбачає відповідне покарання. При цьому майже всі диспозиції статей Особливої частини КК визначають діяння з боку однієї особи – виконавця злочину. Умови кримінальної відповідальності за навмисне вчинення одного і того самого злочину спільними діями кількох осіб описані в Загальній частині КК (ст.19 співучасть). Загальна та Особлива частина нерозривно пов‘язані між собою. Вони складають єдину галузь права – кримінальне право. Застосування норм Особливої частини можливо лише на основі положень, що містяться у нормах Загальної частини КК. Наприклад, вирішення питання про кримінальну відповідальність за готування до злочину або замах на його вчинення дається у ст.17. У ній міститься загальне положення, відповідно до якого покарання за такі дії призначається за законом, що передбачає відповідальність за вчинення закінченого злочину. Це означає, що у випадку замаху особи на крадіжку приватного майна дії такої особи кваліфікуються за ст.17 і ч.1 ст.140. У випадку вчинення злочину співучасниками (організатором, підмовником, посібником) склад злочину співучасників буде визначатися за ст.19 Загальної частини і за ч.1 ст.140 Особливої частини. Кримінальне право вивчає не тільки норми кримінального закону, а й застосування цих норм правоохоронними органами та судом. У результаті дії кримінально-правової норми виникають кримінально-правові відносини між державою і особою, яка вчинила злочин, які й є суб‘єктами цих відносин. Матеріальний зміст кримінально-правових відносин складає сукупність прав і обов‘язків суб‘єктів цих відносин. Предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення.

Специфічні, притаманні лише кримінальному праву відносини між особою, яка вчинила злочин проти особистих благ людини, приватних чи публічних прав тощо, і державою, яка охороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентується також специфічним, притаманним лише кримінальному праву методом – застосуванням з боку держави до особи злочинця санкції кримінально-правової норми, тобто покарання. Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами і державою. Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується лише до особи, яка вчинила злочин, як правило, шляхом покарання. Кримінально-правовий метод застосовується лише у тому разі, коли: 1) вчинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину; 2) особа, яка вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку і підлягає покаранню. В окремих випадках (ч.3 ст.10, ст.46-1, ст.51) суд може відстрочити виконання призначеного ним кримінального покарання або не застосовувати таке покарання взагалі. Не можна застосовувати кримінально-правовий метод до особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння була в стані неосудності. До такої особи суд може застосовувати заходи медичного характеру, як не є покаранням (ч.1 ст.12). Це стосується і особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого КК, не досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності. До такої особи суд може застосовувати заходи виховного характеру, як не є кримінальним покаранням (ч.3 ст.10).

Основне завдання (функція) кримінального права – охорона. Воно здійснюється притаманним лише кримінальному праву методом покарання тих, хто вчинив злочин, та загрозою покарання тим, хто має намір його вчинити. Пріоритетним завданням кримінального права України є охорона особистих благ людини (життя, здоров‘я, волі, честі й гідності), її прав та інтересів від злочинних посягань. Пріоритет такого завдання закріплено в КУ, в ст.3, якою людина, її життя, здоров‘я, воля, честь та гідність визначаються найвищою соціальною цінністю. Одним із першочергових завдань кримінального права є також захист від злочинних посягань суверенітету України, цілісності і недоторканності її території, суспільного ладу, політичної системи та економічного потенціалу, миру та безпеки суспільства. Водночас завданням кримінального закону є охорона правопорядку в цілому від злочинних посягань (ст.1 КК). Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної та спеціальної превенції (попередження злочинів). Заборона вчинення злочинного діяння та загроза покарання тим, хто може вчините таке діяння – це загальна превенція, застосування покарання до особи, яка чинили злочин – спеціальна превенція, - разом є виявами охоронного завдання кримінального закону.

§ 2. Система кримінального права України.

Система Загальної частини чинного кримінального законодавства – це певний порядок розміщення загальних (основних) його норм у КК України. Загальна частина КК складається з 5 глав: І. Загальні положення; ІІ. Межі чинності КК; ІІІ. Про злочин; ІУ. Про покарання; У. Про призначення покарання і про звільнення від покарання. У першій главі містяться статті про завдання КК і про підстави кримінальної відповідальності. Глава друга включає статті, які стосуються чинності КК щодо діянь, вчинених на території України і за її межами, чинності кримінального закону в часі. Глава третя містить статті, в яких тлумачаться поняття злочину, тяжкого злочину, поняття вчинення злочину умисно і з необережності. У цій главі розкрито також питання про відповідальність неповнолітніх, необхідну оборону і крайню необхідність, відповідальність за готування до злочину і замах на злочин, добровільну відмову від вчинення злочину, співучасть у злочині, переховування та недонесення про деякі злочини. Крім цього, глава містить статті, що передбачають можливість суду застосовувати до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, примусові заходи виховного характеру, а також можливість суду застосовувати примусові заходи медичного характеру до осіб, які винили суспільне небезпечне діяння у стані неосудності. У главі четвертій міститься ряд статей: про мету, види і строки покарання, про підстави та порядок призначення конкретного виду покарання. У главі п‘ятій чимало статей про загальні начала призначення покарання, обставин, що пом‘якшують або обтяжують відповідальність, призначення покарання за кількома вироками, призначення більш м‘якого покарання, ніж передбачено законом, про умовне засудження, відстрочку виконання вироку, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміну покарання більш м‘яким, про давність притягнення до відповідальності, давність виконання вироку, погашення судимості тощо.

Система науки кримінального права (Загальна частина). В основу системи науки кримінального права (її Загальної частини) покладена система Загальної частини КК України. Однак у теоретичному плані система науки кримінального права охоплює більш широке коло питань: поняття, предмет, методи і завдання кримінального права; наука кримінального права; кримінальна відповідальність і її підстави; склад злочину; об‘єкт злочину; об‘єктивна сторона складу злочину; множинність злочинів; основні питання Загальної частини кримінального права іноземних держав тощо.

§ 3. Наука кримінального права, її зміст та завдання.

Кримінально-правова наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо самого кримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку, історії національного кримінального права та права зарубіжних країн. Отже, предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права (de lege lata), я також положень майбутнього кримінального закону (de lege ferenda). Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнює практику судів по застосуванню ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики. Наука кримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цих досліджень знаходять своє відображення у кримінальному законі. Наприклад, тяжкість покарання повинна відповідати (в межах закону) тій мірі, котру пануюча в суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільства певним чином враховується законодавцем, наприклад, при встановленні більш суворого покарання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судді є одним із законодавчих критеріїв загальних начал призначення покарання (ст.39 КК). Наука кримінального права вивчає кримінальне законодавство і результати досліджень у цій сфері науковців зарубіжних країн, узагальнює найбільш важливі і нові положення, робить відповідні висновки, які використовуються у законотворчому процесі в Україні.

§ 4. Загальні та спеціальні принципи кримінального права.

Принципи кримінального права – це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі змісту правових норм, закріплених у кримінальному законодавстві. Прийнято розрізняти два види принципів: 1) загальноправові, притаманні всім галузям права, 2) спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права. Загальноправові (закріплені в Конституції): 1) принцип суверенітету і незалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2); 2) принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6); 3) принцип верховенства права (ст.8); 4) принцип рівності громадян перед законом (ст.24); 5) принцип законності (ст.29, 61, 62, 124). До загальних принципів усіх галузей права також відносять принцип гуманізму та принцип справедливості права. Деякі з цих принципів мають своє спеціальне призначення і конкретний зміст у тій чи іншій галузі права, зокрема принцип законності і справедливості.

До спеціальних принципів кримінального права треба віднести принципи 1) законності (немає покарання без вказівки на те у законі – nullum crimene nulla pona sine lege, ч.2 ст.58 КУ, ст.6 КК) та 2) гуманізму (піклування держави про безпеку людини, людяність, повага до людської гідності) (в їх конкретному кримінально-правовому змісті), а також принцип 3) особистої відповідальності за наявності вини (“юридична відповідальність особи має індивідуальний характер” ч.2 ст.61 КУ, ст.8, 9 КК), 4) принцип невідворотності кримінальної відповідальності (1 – кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримінальну відповідальність, 2 – така особа не може бути покарана за один і той самий злочин двічі), 5) принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності (покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межах закону, конкретним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину) та 6) принцип економії кримінальної репресії (законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально карних відносить лише ті з них, котрі мають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкоду або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди, напр. ст.7-1 тяжкі злочини, ст.24, 25 особливо тяжкі злочини, залежно від тяжкості злочинів визначається міра покарання у санкції кримінально-правової норми).

Водночас в основу застосування кримінального закону як такого покладена однакова загальна міра відповідальності. Це означає, що єдиною підставою відповідальності для всіх, хто вчинив злочин, є наявність у такому діянні складу конкретного злочину, описаного в законі.

§ 5. Поняття кримінального закону, його значення та основні риси.

Кримінальний закон в найбільш широкому розумінні – це система законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права. Кримінальний закон у більш вузькому розумінні – це законодавчий акт ВР України, який містить одну, кілька або систему взаємопов‘язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм. З урахуванням змісту та обсягу правової регламентації і джерела походження кримінально-правової норми кримінальний закон має чотири аспекти. По-перше, кримінальний закон – це КК – єдиний кодифікований законодавчий акт, який містить переважну більшість кримінально-правових норм. Він є основним кримінальним законом. На сьогодні в нашій державі чинним є КК України 1960р. (прийнятий Законом УРСР як КК УРСР від 28.12.1960), який відтоді зазнав значних змін і доповнень, але принципові було внесено до нього лише після набуття Україною суверенітету та держаної незалежності, коли з‘явилася об‘єктивна можливість узгодити національне законодавство України із загальносвітовими правовими стандартами. По-друге, кримінальний закон – це і окрема стаття КК або її частина, що передбачає відповідальність за злочин певного виду. Наприклад, ч.2 ст.140 КК передбачає відповідальність за крадіжку індивідуального майна, вчинену повторно. По-третє, кримінальний закон – це окремий законодавчий акт, що містить лише одну правову норму, яка стосується загальних положень кримінального права або регулює відповідальність за злочин певного виду. Наприклад, Указ Президії ВР України “Про відповідальність за виготовлення з метою збуту підроблених купонів багаторазового використання” від 21.01.1992р. По-четверте, кримінальний закон – це і передбачені ст.9 КУ відповідні положення міжнародних договорів, імплементовані у кримінальне законодавство України на загальногалузевому рівні Законом України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10.12.1991, згідно якого укладені та належним чином ратифіковані україною міжнародні договори становлять невід‘ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, кримінальний закон України – це сукупність систематизованих та окремих законодавчих актів ВР України, що визначають загальні положення, підстави і межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених за них покарань, підстави призначення покарання, звільнення від покарання чи відповідальності; а також це – сукупність положень міжнародних договорів, імплементованих у кримінальне законодавство України як його невід‘ємна частина.

Значення кримінального закону:

1. Кримінальний закон є одним із важливих засобів охорони життя, здоров‘я, честі, гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої цінності, суспільного ладу України, її політичної та економічної систем, власності й усього правопорядку від злочинних посягань і засобом боротьби з ними.

2. Лише кримінальний закон містить кримінально-правові норми, які визначають загальні положення кримінального права, злочинність та караність діянь, види цих діянь та покарань за їх вчинення, підстави, обсяг та межі кримінальної відповідальності, підстави звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання.

3. Кримінальний закон є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а також на інших громадян.

§ 6. Джерела кримінального права України.

Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або ж не може її набути. Тоді, згідно ст.8 КУ, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії. На підставі ст.8 КУ має застосовуватись конституційна норма і тоді, коли певне положення кримінально-правового характеру не врегульоване кримінальним законом, але передбачене КУ. Згідно зі ст.61 КУ, яка виключає повторну юридичну відповідальність одного виду за одне й те саме правопорушення, юридичну силу втратила ч.3 ст.5 КК, що передбачає повторну кримінальну відповідальність за злочин, вчинений за кордоном, якщо винна особа за цей злочин вже понесла покарання за межами України, але з тексту КК формально ще не вилучена.

Для неухильного дотримання положень КУ Пленум ВС України у постанові “Про застосування КУ при здійсненні правосуддя” від 01.11.1996р. №9 зобов‘язує суди при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору відповідності його КУ (п.2).

Основним національним джерелом кримінального законодавства є КК України, де сукупність кримінально-правових норм об‘єднана у відповідні глави та систематизована у певній послідовності. Чинним є КК 1960р. із численними доповненнями і змінами.

Джерелом кримінального законодавства є й окремі некодифіковані кримінальні закони, які діють паралельно з КК. Із прийняття ЗУ “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10.12.1991р. статусу джерела кримінального права набули укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори, які становлять невід‘ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини кримінального права, як норми-принципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін, імплементуються у національне законодавство України. Такими є норми 4-х Європейських Конвенцій, ратифікованих Україною 22.09.1995, які для України набули чинності з 01.01.1996, а також норми Конвенції країн СНД “Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах” 1993р. (Мінська Конвенція), яка набула чинності для України 14.04.1995.

Джерелами кримінального права, згідно зі ст.52 КУ, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі закони чи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

§ 7. Структура кримінального закону. Диспозиція і санкція та їх види.

Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і КК. Кожна частина КК поділяється на глави: у Загальній частині їх 5, в Особливій – 11. Кожна глава має назву та об‘єднує сукупність статей, які теж мають назви. У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають літерні або цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Наприклад, умисне вбивство з корисливих мотивів буде кваліфікуватися за п.”а” ст.93, призначення покарання за злочин, вчинений за обтяжуючих обставин – у стані сп‘яніння, буде мотивуватися з посиланням на п.11 ст.41, а якщо злочин було вчинено за наявності пом‘якшуючих обставин, наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, то таке мотивування буде з посиланням на п.6 ч.1 ст.40. Деякі статті КК мають дуже специфічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз‘ясняють певні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Наприклад, у ст.81 є примітка, яка в ч.1 вказує критерії визнання вчиненого розкрадання державного або колективного майна повторним, а в ч.2 та ч.3 визначає поняття розкрадання у великому та особливо великому розмірах. Водночас пояснення термінів, що вживаються у кримінальному законі, дається і в окремих частинах (абзацах) певної статті Особливої частини КК. Наприклад, у ч.3 ст.164 дається визначення таких понять, як істотна шкода та тяжкі наслідки, якщо вони були спричинені злочинними діями посадової особи; в ч.4 ст.164 – визначається великій розмір хабара; в ч.5 ст.164 – розкривається поняття повторного злочину, вчиненого посадовою особою, а в ч.6 ст.164 дається визначення понять вимагання хабара. У кінці КК – перелік майна, що не підлягає конфіскації.

Якщо після прийняття КК його доповнюють новими нормами, то вони включаються до КК у вигляді окремих статей, яким дають номер найбільш споріднених із ними статей КК, з обов‘язковою вказівкою додаткового цифрового індексу, що теж має порядковий номер.

Кримінально-правова норма, яка і всяка правова норма, має трьохланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять.

Диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальної частини. Для з‘ясування цих ознак користуються моделлю складу злочину, за якою законодавець описує будь-який злочин. Отже, диспозиції в Особливій частині побудовані за принципом логічної норми. Для опису ознак складу конкретного злочину законодавець використовує один із 4-х видів диспозицій: просту, описову, відсильну, бланкетну. Проста диспозиція називає лише склад злочину і не розкриває його змісту (ст.98 вбивство з необережності). Описова диспозиція називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст, дає його визначення (ст.56- вичерпний перелік дій, характерних для держаної зради; ч.1 ст.140 - поняття крадіжки індивідуального майна громадян). Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті. При цьому використовуються один з варіантів: 1) наступна частина певної статті починається зі слів “ті ж дії…”, а далі вказуються обставини, що збільшують ступінь небезпечності даного злочину (напр. ч.2 ст.177 завідомо неправдивий донос); 2) називається вид злочину, суть якого визначена у першій частині статті, а далі вказуються обтяжуючі обставини (напр. ч.2 ст.140). У деяких статтях дається відсилання до іншої статті КК (напр. ст.215-2 до ст.215). Іноді ж відсилання до іншої статті може стосуватися виключення певних більш небезпечних способів вчинення даного злочину (умисне вбивство за ст.94 вважається таким лише тоді, коли воно вчинене без вказаних у ст.93 ознак). Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів (напр. ст.219 порушення правил при проведенні будівельних робіт, для з‘ясування змісту злочинного діяння у кожному окремому випадку треба звертатися до відповідних нормативних актів, що містять будівельні правила або правила експлуатації будівельних механізмів; ст.109 незаконне проведення аборту – ст.50 Основ законодавства про охорону здоров‘я, де визначається поняття аборту та умови його проведення).

Санкції, що як структурна частина Особливої частини КК використовуються для визначення виду і розмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні. Відносно визначена санкція передбачає покарання певного виду, наприклад, позбавлення волі у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижню межу, але обов‘язково вказуючи його верхню межу (напр. ст.94 від 7 до 15 років – верхня і нижня межі). Якщо ж текстуально нижча межа санкції не вказана, то нижча межа покарання певного виду встановлюється на підставі певної статті Загальної частини КК, яка регламентує даний вид покарання (напр. ч.1 ст.140 – для визначення нижчої межі покарання необхідно звернутися до ст.25 позбавлення волі від 3х місяців, та ст.29 виправні роботи від 2х місяців, це і будуть мінімальні строки для ч.1 ст.140). Альтернативні санкції передбачають не один, а два чи більше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне (напр. ст.126 образа: виправні роботи до 1 року, штраф від 30 до 80 мінімальних зарплат, або громадська догана).

В історії радянського кримінального законодавства відомі інші види санкцій: 1)невизначена – строки покарання не визначались; 2) абсолютно визначена – строк покарання встановлювався конкретно, напр., позбавлення волі на три роки за хуліганство; 3) відсильна – запозичала вид і розмір покарання для певних видів злочинів з інших статей КК.

В окремих випадках, прямо передбачених нормами Загальної частини КК, може відбутися зміна тих обсягів (меж) санкцій, які зазначені в статтях Особливої частини кримінального закону. Така зміна можлива на підставі норм Загальної частини КК за вироком суду або за актом помилування (ч.1 ст.25 КК).

§ 8. Тлумачення кримінально-правових норм та його види.

Тлумачення закону, в т.ч. кримінального, - це з‘ясування та визначення змісту правової норми, тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому ним законі. Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно від суб‘єкта, способів та обсягів тлумачення. За суб‘єктом тлумачення поділяють на: 1) офіційне; 2) судове; 3) доктринальне. До прийняття КУ 1996р. ВР України мала права тлумачення чинних законів та їх окремих положень. Таке тлумачення мало назву – аутентичне. Тепер ВР при прийнятті законів за необхідності дає визначення окремих понять та термінів у примітці до самого закону (окремих його частин). У зв‘язку із цим аутентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз‘яснення закону самим законодавцем – ВР України, не застосовується. Офіційне тлумачення (іноді його називають легальним) – це тлумачення чинних законів або їх окремих положень Конституційним Судом України. Згідно зі ст.147 КУ “Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів КУ і дає офіційне тлумачення КУ та законів України”.

Судове тлумачення кримінального закону відбувається у процесі судового розгляду кримінальних справ. Коли суд будь-якого рівня застосовує по кожній справі певні кримінально-правові норми, з‘ясувавши їх зміст та відповідність КУ. У разі невідповідності кримінального закону КУ суд повинен застосувати норму КУ як норму прямої дії. У разі невизначеності питання про те, чи відповідає КУ застосовуваний закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до ВС України, який відповідно до ст.150 КУ, може порушувати перед КС України питання про відповідність КУ законів та інших нормативно-правових актів. Судове тлумачення кримінального закону може здійснюватись і Пленумом ВС України у вигляді його постанов щодо певної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повинно підміняти собою закон, звужувати або розширювати його зміст. Положення, які містяться в таких постановах Пленуму, є обов‘язковими для судів.

Доктринальне тлумачення кримінального закону – це наукове тлумачення, яке даються фахівці в галузі права – вчені та практичні працівники – в монографічних роботах, наукових статтях, коментарях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов‘язкової сили, евентуально впливає на формування законодавства та кримінально-правової політики в державі, а також і на свідомість правозастосовувачів та ін.

За способами тлумачення поділяються на: 1) філологічне (аналіз самого тексту); 2) логічне (з‘ясування змісту закону та обсягу його правової регламентації, визначення моменту закінчення злочину тощо); 3) системне (співставлення змісту відповідного кримінального закону з іншими положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи цього положення в системі кримінального права, національній правовій системі); 4) історичне (з‘ясування змісту закону в різних аспектах).

Тлумачення кримінального закону за обсягом кола суспільно небезпечних діянь, що охоплюються певною кримінально-правовою нормою, поділяються на: 1) буквальне (з‘ясування змісту кримінально-правової норми у точній відповідності до тексту закону); 2) поширювальне (надання дії закону ширших меж, ніж це безпосереднє випливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми, оскільки певні аспекти цього діяння розуміються контекстуально); 3) обмежене (надання дії закону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми).

§ 8. Чинність кримінальних законів у просторі.

КК України передбачає просторову та часову юрисдикцію кримінального закону (ст.4-6). Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в межах певної території та щодо певного кола осіб. Просторова юрисдикція (ст.4,5) кримінального закону ґрунтується на 3 основних принципах: територіальному, національному та універсальному. Територіальний принцип (ч.1 ст.4) регламентує чинність кримінального закону на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету (ч.2 ст.4). Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, що мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою. Національний принцип (принцип громадянства), який передбачено ч.1 ст.5, регламентує чинність кримінального закону щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні. Універсальний принцип (ч.4 ст.5) передбачає поширення чинності кримінального закону України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами. Просторові принципи, в основному, визначаються нормами кримінального закону України. Однак за сучасної мирової спільності просторові принципи все більш корелюються міжнародними угодами. Це стосується ч.2 ст.4 – про коло осіб, які не підлягають юрисдикції кримінального закону України, та ч.4 ст.5 – щодо кола іноземних громадян, які вчинили злочини за межами України і не проти інтересів України, боротьба з якими ведеться на основі міжнародних договорів. Однак найбільш яскравим прикладом є приєднання України до Європейської конвенції та укладення країнами СНД Мінської конвенції 1993р. Ці конвенції суттєво корелюють зміст територіального та національного принципів просторової чинності кримінального закону України.

§ 9. Територіальний принцип чинності кримінального закону.

Територіальний принцип просторової чинності (дії) кримінального закону України сформульовано у ч.1 ст.4. Він полягає в тому, що усі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного права. “Усі особи” – громадяни України, іноземні громадяни, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства. Основні положення поняття “територія України” закріплені у ст.1-6 ЗУ “Про державний кордон України” від 04.11.1991. (надалі ЗУ): державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України 0 суші, вод, надр, повітряного простору” (ст.1 ЗУ). Поняттям “територія України” охоплюються: 1) суша, море, озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, в т.ч. й над територіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3)невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі; 4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться поза її межами у відкритому просторі під розпізнавальним знаком України. Територіальна чинність кримінального закону України поширюється і на іноземні невійськові судна, які знаходяться у територіальних водах чи портах України. Згідно п.5 ст.28 ЗУ прикордонні війська мають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передьачено міжнародними договорами України. Злочин (у формі готування, замаху, виконання, підмовництва, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України у випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України; 2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України; 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України. Юрисдикція української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території, може зазначати часткових обмежень а підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972р; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983р; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964р.), або ж навпаки, доповнюватися ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватися на одночасному національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993р.). Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує також українська держава іншим договірним державам.

Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо України передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінального провадження). Передача кримінального провадження передбачена Європейській конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972р., до якої Україна приєдналася 22.09.1972р., і яка набрала чинності для України 01.01.1996р. Згідно ст.2 Конвенції передача кримінального провадження полягає в тому, що одна держава передає іншій договірній державі “повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої договірної держави”.

Юрисдикція України може обмежуватись і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку (Конвенції про передачу засуджених осіб від 21.03.1983р, Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна в Україні з 01.01.1996р., учасники – 37 країн). Підстави для передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менш як 6 місяців (ч.2 ст.2, п.”с” ч.1 ст.3 конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п.”а” ч.1 ст.3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком або станом здоров‘я не здатна прийняти самостійне рішення (ч.2 ст.2, ч.2 ст.4, п.”d” ч.1 ст.3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п.”е” ч.1 ст.3 Конвенції).

Юрисдикція України може передаватись іншій договірній державі і стосовно нагляду щодо осіб, які мають постійне помешкання на території цієї держави, засуджених в Україні за вчинення злочину умовно або з відстрочкою виконання вироку чи відстроченням виконання покарання (ст.45, 46-1, 46-2 КК) або умовно-достроково звільнених від покарання (ст.52, 53 КК), для застосування цією державою до переданої особи визначених українським судом заходів, здатних сприяти виправленню і соціальній реабілітації цієї особи, та для здійснення контролю за її поведінкою і для застосування санкції (Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 30.11.1964р., Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна для України з 01.01.1996р., учасники 16 країн).

Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 22.01.1993р. враховує при кваліфікації діяння або індивідуалізації покарання судимості за злочин, вчинений на території договірних країн, використання делегованих повноважень іншої договірної держави. Для цього (ст.79 Конвенції) кожна із сторін щорічно сповіщає учасників Конвенції про обвинувальні вироки, що набули чинності, винесені її судами щодо громадян відповідної договірної сторони, одночасно пересилаючи відбитки пальців засуджених; надає відомості про судимість осіб, засуджених раніше їх судами (на запит).

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності кримінального закону і стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. Норми міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18.04.1961р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24.04.1963р., та внутрішнього, прийнятого на основі цих Конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10.07.1993р. надають особистої недоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обмежують таку юрисдикції щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи за вчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише держави, яка їх акредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 19.12.1966р. та Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 23.03.1976р. надають повноваження Комітету ООН з прав людини приймати і розглядати повідомлення (скарги) окремих осіб про порушення державою-учасницею будь-якого з прав, передбаченим даним Пактом, наприклад повторного притягнення до кримінальної відповідальності за один і той самий злочин (ч.7 ст.14 Пакту). Комітет розглядає скарги лише після того, як були вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту (ст.2 Протоколу).

§ 10. Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального закону.

Чинність КК України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст.5. Відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв‘язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов‘язків. Зокрема., громадяни України згідно КУ зобов‘язані неухильно дотримуватись КУ та законів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68 КУ), а держава зобов‘язана відповідати перед людиною за свою діяльність (ст.3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст.8 ЗУ “Про громадянство” від 08.10.1991р. у редакції від 16.04.1997р.). Громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння (ч.1 ст.5 КК) лише за умови, що воно визначається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Якщо діяння на посягало на інтереси іноземного правопорядку і реально не завдало і не могло завдати школи інтересам українського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч.2 ст.7 КК). На таких само підставах (ч.2 ст.5) за дані діяння несуть відповідальність і “перебуваючі в Україні особи без громадянства”, тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно ст.1-27 ЗУ “Про громадянство”.

Ч.3 ст.5 КК, яка передбачає відповідальність в Україні за злочин, за який особу було притягнуто за кордоном, суперечить КУ, бо ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне ї те ж саме правопорушення.

Згідно з Мінською конвенцією кожна з договірних сторін при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодавством пом‘якшуючі та обтяжуючі обставини не залежно від того, на території якої договірної сторони вони виникли.

Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою (ч.2 ст.25 КУ). Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв‘язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (злочини проти миру і людяності та воєнних злочинів). Видача інших осіб – іноземних громадян і осіб без громадянства – може здійснюватись на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, чинних для України. Україна 25.09.1995р. приєдналася до Європейської Конвенції від 13.12.1957р. про видачу правопорушників, згідно якої Україна повинна видавати іншим договірним державам осіб які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст.1 Конвенції). Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена КУ (ч.2 ст.25 КУ). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п.”а” ч.1 ст.6).

§ 11. Чинність кримінального закону в часі (принципи, поняття часу вчинення злочину, зворотня сила).

Злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння (ст.6 КК). Закон, що усуває караність діяння або пом‘якшує покарання, має зворотню силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотньої сили не має (ст.58 КУ). Чинним визнається закон, що набув законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк – до закінчення такого строку. Питання набрання законної сили законом врегульовані ч.5 ст.94 КУ: “Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”. Офіційними джерелами, в яких публікуються закони, є Відомості ВР України та газета “Голос України”.

Усунення або встановлення караності діяння, а також пом‘якшення або посилення покарання здійснюється шляхом законодавчого виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного злочину.

Якщо закон виключає караність діяння, він має зворотню силу – діяння, вчинене особою до набрання цим законом сили, більше не вважається злочинним. Кримінальна справа щодо неї не може бути порушена, а наявна підлягає закриттю за відсутністю складу злочину. Якщо особа вже засуджена і відбуває покарання за певне діяння, то на підставі ч.2 ст.54 КК вона підлягає звільненню від покарання у порядку ст.405-1 КПК. Така особа, а також особа, яка повністю відбула покарання за це діяння, на підставі п.1 ч.1 ст.55 КК визнаються такими, що не мають судимості. Зворотню силу має і закон, який пом‘якшує покарання. Пом‘якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набув чинності, як щодо основних, так і до додаткових покарань, а також і до поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом‘якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого новим законом, на підставі ч.3 ст.54 КК у порядку ст.405-1 КПК. При цьому ч.3 ст.54 передбачає два варіанти співвідношення покарання, яке було призначене засудженому за “старим” законом, із санкцією нововиданого закону: а) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання, призначеного за “старим” законом; б) покарання за “старим” законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями різних видів; при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону передбачає більш м‘який вид покарання.

Особа, яка вчинила злочин до набрання чинності законом, що встановлює караність діяння або посилює покарання, відповідає за законом, який діяв під час вчинення даного злочину.

§ 12. Поняття злочину та його ознаки.

Злочин як протигромадське діяння характеризується цілою низкою властивих йому ознак. Окремі з них є основними (обов'язковими), при відсутності яких діяння не може бути визнано злочином, інші - факультативними (необов'язковими). Основні ознаки, у свою чергу, поділяються на двох груп: а) ті, котрі відрізняють злочин від інших соціальних діянь, і б) ті, котрі відрізняють один злочин від іншого.

Загальними ознаками кожного злочину є суспільна небезпека, протиправність, винність і караність діяння. Сукупністю цих ознак злочин відрізняється від всіх інших правопорушень, у тому числі адміністративних і дисциплінарних проступків.

Найбільш важливим із усіх названих ознак є суспільна небезпека діяння, що виявляється в зазіханні на суспільний чи державний лад, систему господарства, власність, особу, політичні, трудові, майнові й інші права громадян і правопорядок. Діяння, що не являють собою суспільної небезпеки, вже в силу цього не є злочином (ст.7 КК). Ознака суспільної небезпеки притаманна не тільки злочинам, але і деяким іншим правопорушенням. Однак ступінь суспільної небезпеки останніх набагато менш значна. Злочини відрізняються від інших правопорушень, насамперед, підвищеною суспільною небезпекою зробленого діяння.

Другою загальною ознакою кожного злочину є протиправність діяння. Протиправність найтіснішим образом зв'язана із суспільною небезпекою, будучи, власне кажучи, її юридичним вираженням. Злочином визнається тільки таке суспільне діяння, що передбачене в кримінальному праві.

Третьою ознакою злочину є винність, що виражається в чи намірі необережності особи, що скоїла суспільно небезпечне і протиправне діяння. Особа, що скоїла таке діяння при відсутності провини, кримінальній відповідальності і покаранню не підлягає, а саме діяння не може розглядатися в цьому випадку як злочин. Так називане об'єктивне зобов'язання, тобто визнання злочинним і кримінально карним діяння особи, що не бажала, не передбачала і по обставинах справи не могла передбачати настання небезпечних наслідків, чужо принципам кримінального права і правосуддя.

Четвертим із загальних ознак злочину є його караність. Оскільки особа зробила суспільно небезпечне, протиправне і винне діяння, воно підлягає кримінальному покаранню (ст.2 УПК). У силу конкретних обставин (ст.50, 51 КК) особа, що скоїла злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності і покарання. Але це не правило, а виключення, що допускається кримінальним законом лише тоді, коли діяння винного чи він сам особисто, чи розслідування судового розгляду утратили свою суспільну небезпеку, а також стосовно зробленого вперше малозначним злочинам.

Крім цих загальних ознак злочину, що відрізняють його від інших правопорушень, слідчий (особа, що проводить дізнання) зобов'язаний установити й інші передбачені законом ознаки, що характеризують дане діяння як злочин і відрізняють його від суміжних чи близьких по характері злочинів. Сукупність таких ознак іменується в науці кримінального права, у кримінально-процесуальному законодавстві, у слідчій і судовій практиці складом злочину.

§ 13. Відмінність злочинів від інших правопорушень.

Розрізняються злочини і правопорушення , перш за все, за ступенем їх суспільної небезпечності. Проте сам по собі ступінь суспільної небезпечності діяння не може бути єдиним критерієм визначення виду відповідальності за конкретні діяння. Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між злочинами та іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою і видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше, розмежовування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все, за розміром заподіяної шкоди. Від цивільних правопорушень злочин відрізняється, в основному, за ступенем суспільної небезпечності, який, як правило, також визначається розміром заподіяної шкоди. Так, умисне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян стає злочином лише тоді, коли завдано значної шкоди потерпілому (ч.1 ст.145 КК), а якщо шкода не є значною, то винна особа несе лише цивільно-правову відповідальність, якщо дії по знищенню майна не містять за об‘єктом посягання інших ознак, наприклад хуліганства (ст.206 КК).

Найчастіше виникає питання про відмежовування злочинів від адміністративних правопорушень. Критеріями розмежовування злочинів і адміністративних правопорушень є: 1) розмір заподіяної шкоди; 2) вартість предмета правопорушення; 3) наслідки правопорушення; 4) повторність вчинених дій; 5) ступінь суспільної небезпечності вчинених дій. При розмежування злочинів та інших правопорушень за ступенем їх суспільно небезпечності досить часто необхідно визначити зміст так званих оціночних ознак складу злочину, які використовуються законодавцем, і вживаються , в основному, або як ознаки діяння, або з як ознаки наслідків: “злісне” ухилення від сплати встановлених коштів на утримання дітей (аліментів) (ст.114 КК); “грубе” порушення громадського порядку, “явна” неповага до суспільства (ст.206 КК); “істотна” шкода державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам і інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб (ст.165 КК); “тяжкі”, “інші тяжкі” наслідки (ст.157, 158 КК) тощо. Визначення змісту оціночних ознак створює певні труднощі при вирішенні питання про ступінь суспільної небезпечності вчинених дій, а відтак, і питання про визнання їх злочинами чи іншими правопорушеннями. Недоліком чинного законодавства треба вважати випадки, коли за одні й ті самі дії передбачена як адміністративна так і кримінальна відповідальність, а критерії розмежування злочину і адміністративного проступку при цьому не визначені. Зокрема, ст.13 ЗУ “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30.10.1996р. передбачає адміністративну відповідальність громадян та посадових осіб за здійснення операцій по випуску в обіг або розміщення незареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів, а ч.1 ст.148-8 КК – кримінальну відповідальність за випуск (емісію) громадянином або посадовою особою суб‘єкта підприємницької діяльності цінних паперів у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому порядку, тобто за одні й ті самі дії особа може бути притягнена або до адміністративної, або до кримінальної відповідальності.

§ 14. Класифікація злочинів.

Законодавча класифікація злочинів – віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об‘єднання в такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Законодавча класифікація злочинів у чинному законодавстві провадиться за суб‘єктом посягання, формою вини, характером і ступенем суспільної небезпеки. Об‘єкт посягання є основою для визначення місця того чи іншого злочину в системі Особливої частини КК і віднесення злочину до тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності. Усі злочини в Особливій частині КК поділені на групи (глави, розділи) за об‘єктом посягань, що важливо для визначення підслідності, підсудності, обумовлює ефективність боротьби зі злочинністю на певних етапах розвитку суспільства.

Найперше всі злочини слід поділити на дві групи: умисні та необережні. Згідно ст.25 КК вид виправно-трудової колонії, в якій призначається відбування покарання у вигляді позбавлення волі, значною мірою залежить від того, за умисний чи необережний злочин засуджена особа. У ст.25 виділено вид колоній-поселень для осіб, що чинили злочини з необережності, в них призначається відбувати покарання всім чоловікам і жінкам, які вперше засуджуються до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, незалежно від тяжкості такого злочину та розміру призначеного покарання. Тому, засуджуючи особу до позбавлення волі, суд однозначно повинен визначити, умисний чи необережний злочин вчинено нею. У КК називаються окремі групи умисних злочинів залежно від ступеня і характеру їх суспільної небезпечності. Ст.7 дає вичерпний перелік злочинів, віднесених до тяжких. Визнання особи винною у вчинені такого злочину впливає на вид виправно-трудової установи, в якій буде призначено відбування покарання, враховується при застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання тощо. Показником суспільної небезпечності злочину є, як правило, санкція відповідної кримінально-правової норми. До тяжких віднесені умисні злочини, за вчинення яких може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі.

Крім категорії тяжких в КК називаються особливо тяжкі злочини (ст.24, 25) та злочини, що не являються великої суспільної небезпеки (ст.10, 51). Переліку діянь, віднесених до останніх КК не містить. Лише стосовно звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням до адміністративної відповідальності на підставі ст.51 КК передбачено, що таке звільнення допускається лише в справах про злочини, за які законом передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або інше більш м‘яке покарання. Проте віднесення цього положення на інші види звільнення від кримінально ї відповідальності на підставі ст.51 (передача матеріалів справи на розгляд товариського суду, застосування примусових заходів виховного характеру, передача особи на поруки громадській організації або трудовому колективу) було б неправильним. Дати формалізований перелік злочинів, що не являють великої суспільної небезпеки, неможливо та й недоцільно, оскільки такі злочини – це не конкретний вид, а оцінка ступеня суспільної небезпечності кожного окремого злочину. Аналіз ст.24, 25 КК, де йдеться про особливо тяжкі злочини, та ст.7-1 КК дозволяє зробити висновок, що до таких належать: а) умисні злочини, передбачені ст.7-1 КК; б) ті, за які законом передбачене максимальне покарання.

У теорії кримінального права злочини поділяються на 4 групи: 1)невеликої тяжкості; 2)середньої тяжкості; 3) тяжкі; 4) особливо тяжкі.

§ 15. Кримінальна відповідальність (поняття, момент виникнення та припинення, форми реалізації).

Кримінальна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у вчинені злочину, або така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (ч.1 ст.3 КК). Ознаки кримінальної відповідальності: 1) це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, в межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин; 2) офіційна оцінка поведінки особи як злочину, а її самої як злочинця може здійснюватись лише судом в обвинувальному вироку (ч.1 ст.62 КУ, ч.2 ст.3 КК); 3) кримінальна відповідальність тягне несприятливі наслідки для злочинця, іноді вони зводяться лише до визнання судом особи винною у вчинені злочину і тим самим її осуду з боку держави, але у більшості таких випадків такий осуд поєднується із застосування конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченому кримінальним законом.

Зміст кримінальної відповідальності: 1) обов‘язок відповісти за вчинення забороненого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру; 2) реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу; 3) ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкції; 4) сукупність кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин. З наведених точок зору більш слушною видається 2).

Кримінальна відповідальність виникає із моменту вступу обвинувального вироку, яким засуджується особа, що вчинила злочин, у законну силу. Припиняється з моменту виконання всіх тих обов‘язків (і відповідно здійснення всіх прав), що становлять основний зміст таких відносин; цим моментом має бути, очевидно, той, з якого особа визнається такою, що не має судимості.

Форми кримінальної відповідальності: 1) покарання; 2) звільнення від покарання; 3) умовне незастосування покарання.

Кримінальну відповідальність можна визначити як форму реалізації охоронних кримінально-правових відносин, пов‘язаних із вчиненням злочину, яка завжди полягає у державному осуді злочинця, що здійснюється судом в обвинувальному вироку, і, як правило, втілюється в застосуванні до нього конкретних заходів кримінально-правового впливу.

§ 16. Поняття складу злочину та його значення.

Кожен злочин містить визначені ознаки, характерні для даного складу. Візьмемо, приміром, такий порівняно розповсюджений злочин, як крадіжка особистого майна громадян (ст.140 КК). Ознаками крадіжки є: а) викрадення особистого майна громадян, тобто зазіхання на чужу власність; б) таємний характер викрадення; в) здійснення викрадення навмисно, при наявності корисливого мотиву і мети заволодіти чужим майном і розпорядитися їм як своїм власної; г) здійснення розкрадання особою, яка досягла 14-літнього віку і здатною усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками (осудною). Для визнання крадіжки, зробленої при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.140 КК), необхідна, крім того, один з наступних ознак: а) заподіяння значного збитку потерпілому; б) здійснення крадіжки за попередньою змовою групою осіб; в) здійснення крадіжки повторно. Обов'язкові ознаки крадіжки, названі вище, є необхідними елементами складу цього злочину. Вони відрізняють крадіжку від інших злочинів, у тому числі і від злочинів проти особистої власності громадян. Так, крадіжка відрізняється від грабежу (ст.141 КК), у першу чергу за ознакою таємності викрадення чужого майна. Крадіжка особистого майна громадян відрізняється від крадіжки державного чи колективного майна (ст.81 КК) за ознакою приналежності майна, що викрадається, в окремих громадян, або ж у держави чи громадській організації. Всі інші ознаки крадіжки (здійснення її чи удень уночі, здійснення її в чи селі в місті, у чи застосуванням без застосування технічних засобів і т.д.) на склад злочину не впливають. Однак у процесі попереднього розслідування необхідно виявити, досліджувати ці ознаки, тому що без них картина зробленого злочину була б неповної, не відбивала б усього злочину, подій, що відбувалися при його здійсненні.

§ 17. Елементи та ознаки складу злочину.

Орієнтована сукупність елементів для створення юридичного складу злочину.

Загальна структура, специфічна конструкція та конкретний зміст юридичного складу злочину крадіжки (таємного викрадення індивідуального майна громадян.

§ 18. Види складів злочинів.

Класифікація юридичних складів злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки: 1) основний склад злочину – фіксує різновид злочину певного виду без пом‘якшуючих і без обтяжуючих обставин; 2) кваліфікований (особливо кваліфікований) склад злочину – фіксує різновид злочину певного виду з обтяжуючими (особливо обтяжуючими) обставинами (ч.4 ст.117, ч.2 ст.166 КК тощо); кілька альтернативних обтяжуючих обставин, передбачених у диспозиції однієї і тієї ж самої частини (пункту) статті Особливої частини кримінального закону, утворюють один кваліфікований склад злочину; 3) привілейований склад злочину – фіксує різновид злочину певного виду з пом‘якшуючими обставинами (ст.95,96,97,103,104 КК).

Класифікація юридичних складів за особливостями конструкції їх об‘єктивної сторони:

Матеріальний склад злочину - передбачає наслідки як обов‘язковий елемент його об‘єктивної сторони (причинний зв‘язок між діяннями та наслідками). Напр.: вбивства (ст.93-98 КК), тілесні ушкодження (ст.101-106 КК). Наслідки: реальні (ч.3 ст.77, ч.2 ст.77-1) та альтернативні (ч.1 ст.218, ч.1 ст.219).

Формальний склад злочину – не передбачає наслідки як обов‘язковий елемент об‘єктивної сторони. Напр.: шпигунство (ч.1 ст.57),. Одержання хабара (ч.1 ст.168).

Усічений склад злочину – момент закінчення злочину пов‘язується в вчиненням діяння, що за своїм загальним кримінально-правовим змістом є попередньою злочинною діяльністю. Типовим прикладом усіченого складу злочину є юридичний склад розбою. Він відрізняється від складів крадіжки чи грабежу тим, що переносить момент закінчення злочину з фактичного заволодіння майном на напад із метою такого заволодіння, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров‘я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (ч.1 ст.140, ч.1 ст.141, ч.1 ст.142 КК). Отже тут закінченим злочином визнається діяння, яке за своїми загальними кримінально-правовими ознаками (ч.2 ст.17 КК) є, по суті, замахом на злочин.

Формально-матеріальний склад злочину – передбачає наслідки як альтернативу іншим елементам чи ознакам, у результаті чого в одній своїй частині даний склад злочину є матеріальним, а в іншій -–формальним. Напр.: згвалтування , вчинене особливо небезпечним рецидивістом, або таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також згвалтування малолітньої (ч.4 ст.117): якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу згвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить – згвалтування, вчинене особливо небезпечним рецидивістом чи згвалтування малолітньої – цей склад розглядається як формальний.

Класифікація за моментом закінчення злочину: у матеріальному складі – це час настання передбачених у ньому наслідків, у формальному – час вчинення діяння, у формально-матеріальному – можливі обидва варіанти.

Класифікація юридичних складів за способом їх описання в кримінальному законі:

1) простий склад злочину – склад, “специфічна” частина якого містить описання єдиного за своїм змістом діяння, що вчиняється в межах однієї і тієї ж самої форми вини. Напр.: крадіжка (ст.140), вбивство з необережності (ст.98), халатність (ст.167).

2) складний склад злочину – склад, “специфічна” частина якого містить описання одного ускладненого чи кількох різних за змістом альтернативних діянь, що можуть вчинятися з різними формами вини, різними способами або призводити до кількох наслідків. Напр.: вимагательство (ст.144), умисне знищення або пошкодження державного або колективного майна (ст.89), виготовлення, придбання, зберігання або збуту отруйних і сильнодіючих речовин (ст.229).

§ 19. Кваліфікація злочинів (поняття та значення).

Кваліфікувати злочин – це значить виявити основні ознаки зробленого злочину (чи готується до здійснення) суспільно небезпечного діяння й установити їхня відповідність конкретному складу злочину, передбаченій конкретною статтею КК.

У практиці кримінально-правової боротьби зі злочинністю нерідко зустрічається недооцінка слідчими й особами, що проводять дізнання правильної кваліфікації злочинів, а тим часом правильна кваліфікація є однієї з найважливіших гарантій законності в попередньому розслідуванні.

У силу своїх службових обов'язків працівники міліції покликані реагувати не тільки на злочини, але і на адміністративні правопорушення й інші антигромадські вчинки, тобто на діяння, суспільна небезпека яких набагато менше небезпеки злочинів. Ступінь суспільної небезпеки діяння залежить від цілого ряду об'єктивних обставин. По кожнім складі злочину, розслідуваному працівниками чи міліції слідчими, необхідно відрізняти основні ознаки складу від факультативних ознак. Встановлення в розслідуваному діянні ознак складу злочину, передбаченого відповідної статтею КК, і є кваліфікацією злочину. Правильна кваліфікація злочину, що складає у встановленні повної відповідності зробленого суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, передбаченого в карному законі, має дуже важливе значення для виконання вимог законності при відправленні правосуддя. У відповідності зі ст.3 КК кримінальній відповідальності і покаранню підлягає тільки особа, винна в здійсненні злочину, тобто яка навмисне по чи з необережності скоїла передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Це означає, що для визнання особи винною і притягнення її на цій підставі до кримінальної відповідальності і до осуду необхідно установити, що в зробленому нею діянні маються всі ознаки складу того чи іншого злочину. Відсутність складу злочину виключає визнання особи винною у здійсненні злочину і її кримінальну відповідальність.

Правильна кваліфікація злочину – необхідна умова проведення в життя основних початків кримінальної політики держави, заснованої на повному і точному виявленні дійсного характеру і стану злочинності в країні. Відповідна до закону кваліфікація злочинів безпосередньо зв'язана з установленим Конституцією правом обвинувачуваного на захист, оскільки є гарантією від необґрунтованого притягнення до відповідальності за більш тяжкий злочин і застосування необґрунтовано суворого покарання. Ціль кваліфікації полягає в тому, щоб визначити, яке саме злочин скоєно, указати конкретну юридичну підставу для притягнення винного до кримінальної відповідальності і для призначення йому, у необхідному випадку, міри покарання, що відповідає скоєному діянню. Правильна кваліфікація злочину дає можливість суду продумано і вірно, з урахуванням ступеня суспільної небезпеки зробленого злочину і самої особистості винного індивідуалізувати, у межах санкції відповідної статті КК, вид і розмір кримінального покарання, для того, щоб воно, будучи карою для винного за скоєний ним злочин, разом з тим сприяло б його перевихованню і виправленню.

Навпаки, неправильна кваліфікація злочину може викликати необґрунтовано м'яке чи необґрунтовано тяжке покарання винного. А це – серйозна перешкода в боротьбі зі злочинністю, тому що неправильне застосування судом покарання не тільки ставить під погрозу можливість виправлення і перевиховання винного, але і негативно позначається на інших особах, перешкоджаючи попередженню злочинів. Не відповідному закону кваліфікація злочинів завжди приводить до неправильного представлення про злочинність у даному населеному пункті й у цілому в країні. Перекручування дійсного стану злочинності в країні може негативно позначитися на організації боротьби зі злочинністю і навіть на розвитку кримінального законодавства.

Унаслідок неправильної кваліфікації злочину може виникнути ряд негативних правових наслідків:

1. Кваліфікацією злочину визначається підслідність і підсудність справи, тому неправильна кваліфікація в ряді випадків веде до передачі від органів дізнання до слідчого чи органа навпаки, а також від одного слідчого органа до іншого і т.д., що затягує терміни розслідування і відбивається на якості наслідку.

2. Від кваліфікації злочину в процесі дізнання і попереднього наслідку в чималому ступені залежить характер запобіжних заходів і інших засобів процесуального примуса, застосовуваних до обвинувачуваного (підозрюваному). Неправильна кваліфікація злочину може викликати необґрунтоване взяття обвинувачуваного під варту, накладення арешту на його майно, відсторонення від займаної посади. Це має також і наслідки зворотного порядку: якщо тяжкий злочин кваліфікується як злочин, що не представляє підвищеної небезпеки, то до злочинця застосовуються м'які запобіжні заходи, нажите злочинним шляхом майно залишається в його розпорядженні, нерідко він до суду працює на тій же посаді й у результаті може продовжувати свою злочинну діяльність.

3. Від кваліфікації злочину, що міститься у вироку суду, безпосередньо залежить не тільки вид і розмір кримінального покарання, але й умови відбування засудженим покарання в місці позбавлення волі. Виходячи з кваліфікації злочину, суд визначає режим місць висновку для засудженого.

4. Таке важливе питання, як умовно-дострокове звільнення засудженого, зважується адміністрацією місць позбавлення волі і судом у залежності від кваліфікації злочину. Необґрунтовано сувора кваліфікація злочину приводить до того, що ув'язнений, незважаючи на гарне поводження і всі ознаки виправлення, не може бути представлений до умовно-дострокового звільнення. Навпаки, через неправильну кваліфікацію злочину в змісті його необґрунтованої м'якості може бути вже по відбуванні половини терміну позбавлення волі пред'явлений до умовно-дострокового звільнення ув'язнений, що фактично зробив тяжкий злочин і не підлягаючому умовно-достроковому звільненню.

5. У прямого зв'язку з кваліфікацією злочину знаходиться рішення вищими органами державної влади питання про застосування до ув'язнених амністій, що повідомляються з нагоди ювілейних чи свят у зв'язку з іншими важливими подіями. Результатом неправильної кваліфікації злочини може бути застосування амністії до осіб, що цього зовсім не заслуговують і, навпаки, незастосування її до ув‘язнених, що не представляють підвищеної суспільної небезпеки.

§ 20. Поняття об‘єкта злочину та його структура.

Об‘єкт як елемент складу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричинити шкоду.

Структура об‘єкта злочину та функціональне значення його компонентів:

§ 21. Класифікація об‘єктів злочинів.

У більшості юридичних джерел радянського періоду, присвячених проблемі об‘єкта злочину, “вертикальна” класифікація об‘єктів включає три рівні: загальний об‘єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній (у деяких джерелах видовий).

Загальним об‘єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом (суспільний лад, політична та економічна системи, правопорядок тощо). Але практична вся сукупність суспільних відносин не може бути об‘єктом як елементом складу злочину. По суті цей об‘єкт кримінально-правової охорони не слід ототожнювати з поняттям об‘єкта злочину. Тому достатньо включати до класифікації об‘єктів злочину два види – родовий та безпосередній.

§ 22. Родовий та видовий об‘єкти злочинів (поняття, значення).

Під родовим об‘єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів. Родовий об‘єкт відображає характер суспільної небезпечності певної групи злочинів, внаслідок чого використовується як критерій об‘єднання окремих складів злочинів у групи і подальшого розміщення таких груп у Особливій частині КК. За таким принципом побудована, по суті, вся система Особливої частини, за винятком двох глав: 7 – посадові злочини, і 11 – військові злочини, конструкція яких враховує, насамперед, суб‘єкт злочину. Значення родового об‘єкта полягає і в тому, що його встановлення сприяє в ряді випадків більш точному з‘ясуванню змісту ознак складу конкретного злочину і, в кінцевому підсумку, правильній кваліфікації злочинного діяння. Так, у теорії кримінального права і судовій практиці не було єдиної думки щодо кваліфікації дій посадових осіб, винних у порушенні правил техніки безпеки, що призвели до смерті потерпілих, які були сторонніми по відношенню до підприємства, де стався такий випадок. Зокрема, ряд науковців і юристів-практиків вважали, що такі дії можна кваліфікувати за ст.135. Але це не зовсім правильно. Родовим об‘єктом злочину, передбаченому ст.135, є трудові права громадян. Трудові права осіб, які постраждали внаслідок порушення на виробництві правил техніки безпеки, але не мали відношення до діяльності цієї організації, установи або підприємства, не порушуються. У цих випадках – інший об‘єкт посягання – нормальна діяльність посадових осіб підприємств, організації, установ будь-якої форми власності. Злочинні дії таких осіб треба кваліфікувати як посадовий злочин, зокрема, за ст.167 (халатність). А потерпілими від злочину, передбаченого ст.135, можуть лише особи, діяльність яких постійно або хоча б тимчасово пов‘язана з даним виробництвом.

Родовий об‘єкт злочинів найчастіше зазначається в назві глави Особливої частини КК. Напр., глава ІУ “Злочини проти порядку управління”. Родовим об‘єктом виступають саме ці соціальні цінності, тобто такий стан суспільних відносин, який забезпечує впорядковані відповідно до чинного законодавства відносини в сфері державного управління. Іноді родовий об‘єкт злочину вказано в самій нормі кримінального закону. Так, у ст.231 як родовий об‘єкт військових злочинів зазначений порядок несення військової служби.

Якщо родовий об‘єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об‘єктом посягання.

§ 23. Безпосередній об‘єкт злочину (поняття, значення).

Якщо родовий об‘єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об‘єктом посягання.

Під безпосереднім об‘єктом слід розуміти соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність. Від об‘єкта як елементу складу злочину безпосередній об‘єкт відрізняється тим, що його компонентами є лише суб‘єкти і блага, які їм належать. Предмет злочину не входить у безпосередній об‘єкт і утворює окремий клас ознак. Із родовими безпосередній об‘єкт найчастіше співвідноситься як частка та ціле. Але іноді вони співпадають за обсягом. Так, і родовим, і безпосереднім об‘єктом вбивства є життя людини. У певних випадках кілька злочинів мають безпосередній об‘єкт: напр., безпосереднім об‘єктом розкрадань державного або колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення або розтрати є відносини власності. Об‘єктом злочинів, передбачених ст.101-106 – здоров‘я особи. У деяких статтях КК безпосередній об‘єкт зазначається у самому законі. Напр., у ст.56 як безпосередній об‘єкт державної зради зазначено суверенітет, територіальну недоторканність, обороноздатність або державну небезпеку України. Найчастіше безпосередній об‘єкт того чи іншого злочину встановлюється шляхом тлумачення закону. Так, у ст.147 йдеться про випуск або реалізацію недоброякісної продукції. Це дає підстави для висновку, що безпосереднім об‘єктом цього злочину є інтереси і права споживачів на отримання доброякісної, тобто такої, що відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам та технічним умовам, або комплектної продукції і товарів. Безпосереднім об‘єктом злочину можуть бути і різні види найважливіших соціальних цінностей.

Безпосередній об‘єкт злочину є конструктивною (обов‘язковою) ознакою будь-якого складу злочину. Його точне встановлення при кваліфікації діяння обов‘язкове. Недотримання цих вимог може призвести до судових помилок. Із урахуванням безпосереднього об‘єкту можна розмежовувати і суміжні склади злочинів. Напр., дуже схожі такі злочини, як масові безпорядки і хуліганство, але об‘єкти цих діянь різні. Об‘єктом масових безпорядків є основи громадської безпеки, а хуліганство посягає на громадський порядок.

“По горизонталі” безпосередні об‘єкти можуть поділятися на основні та додаткові. Напр., основним об‘єктом розбою є право власності, а додатковим – життя та здоров‘я особи.

§ 24. Предмет злочину.

Предметом злочину є речі матеріального світу, діючи на які, особа посягає на блага, що належать суб‘єктам суспільних відносин. Своєрідність механізму заподіяння шкоди цінностям, що охороняються законом, полягає в таких випадках у тому, що злочинний вплив на певні предмети матеріального світу призводить до розриву впорядкованих і врегульованих правом зв‘язків між людьми з приводу цих предметів. Предмет злочину має важливе значення в структурі складу злочину. При кваліфікації злочину виявляються найсуттєвіші риси конкретного суспільно небезпеченого діяння шляхом співставлення його з інформаційною моделлю, закріпленої в законі. Включення предмета в комплекс ознак складу злочину забезпечує повноту його моделювання і, в кінцевому підсумку, успішне вирішення завдань кваліфікації. Предмет злочину є ознакою складу злочину, що містить специфічну інформацію, необхідну для правової оцінки злочину. У ряді випадків він є обов‘язковою (конструктивною) ознакою об‘єкта злочину певного виду. Предмет злочину слід відрізняти від знарядь злочинних дій. Якщо предмет злочину – це те, на що впливає злочинець, то знаряддя – це предмети, за допомогою яких вчиняється злочинне діяння. Як і безпосередній об‘єкт, предмет може бути критерієм розмежування схожих злочинних діянь. Так розкрадання державного або колективного майна шляхом шахрайства (ст.83) від спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст.87). предметом шахрайства є майно, яке на момент вчинення злочину знаходилось у державних фондах чи фондах колективної організації, а предметом злочину, передбаченому ст.87, - майно, яке лише повинно було надійти в ці фонди. Предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування кримінально караної контрабанди і контрабанди як адміністративного проступку. Ті, чи інші ознаки предмети посягання можуть бути пом‘якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину або перетворювати його в особливо кваліфікований вид. Наприклад, викрадення документа утворює склад злочину, передбаченого ч.1 ст.193. Викрадення особливо важливих документів кваліфікується за ч.2 ст.193. Правильне встановлення предмета злочину, як і його безпосереднього об‘єкта, сприяє, в кінцевому підсумку, суворому дотриманню законності при розгляді судами кримінальних справ.

§ 25. Об‘єктивна сторона складу злочину (поняття, ознаки).

Об‘єктивна сторона є одним з елементів складу злочину. Об‘єктивна сторона складу злочину включає такі ознаки: діяння (дія чи бездіяльність), наслідок, причинній зв‘язок, спосіб, знаряддя і засоби, місце, час, обстановку вчинення злочину, або поєднання у різних комбінаціях останніх трьох ознак – ситуацію вчинення злочину. Зв‘язки між окремими групами ознак можна поділити на дві групи: 1) ознаки, що є компонентами самої злочинної діяльності і безпосередньо характеризують її зовнішній прояв (до них належить дія або бездіяльність, спосіб, знаряддя і засоби, наслідок і причинний зв‘язок); 2) ознаки, що характеризують сукупність умов, за яких вчиняється діяння (місце, час, обстановка вчинення злочину або їх своєрідне поєднання – ситуація). Більшість із цих ознак належать до факультативних, оскільки їх включають не всі склади конкретних злочинів. Універсальною обов‘язковою ознакою об‘єктивної сторони є лише діяння.

§ 26. Суспільно небезпечні наслідки та їх види.

Наслідком (злочинним результатом) діяння вважають передбачену кримінально-правовою нормою матеріальну або іншу шкоду, заподіяну злочинним діянням суб‘єкта посягання. Велике значення ця ознака має у матеріальних складах злочинів, до яких належать склади злочинів, об‘єктивна сторона яких включає наслідки як обов‘язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими з моменту настання наслідку (вбивство, розкрадання майна). Формальний склад злочину не передбачає наслідків, як обов‘язкову ознаку, злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, а наслідок на кваліфікацію не впливає (образа, одержання хабара). В деяких складах наслідок є альтернативною ознакою (посягання на життя судді тощо може буди у формі замаху на вбивство або у формі умисного вбивства).

Формою зазначення у статтях КК наслідків як обов‘язкової ознаки складу злочину різноманітна. У ряді випадків вони безпосередньо вказані в законі (ст.165, 226), а іноді випливають зі змісту закону. В останньому випадку висновок про обов‘язковість насідків для того чи іншого складу злочину робиться в результаті тлумачення закону. Напр., обов‘язковість майнової шкоди при розкраданні майна в будь-якій формі за винятком розбою. Зустрічаються диспозиції статей, які описують і діяння, і наслідок одним терміном (напр.: ст.89 знищення або пошкодження майна, тобто приведення майна у непридатність діяння, факт знищення або пошкодження – наслідок). За змістом наслідки злочинних діянь бувають: 1) наслідки у вигляді фізичної шкоди (смерть, ушкодження здоров‘я); 2) у вигляді майнової шкоди; 3) порушення нормальної роботи транспорту або зв‘язку; 4) у вигляді іншої шкоди – дезорганізації нормальної діяльності установ (ч.2 ст.193). Наслідки, як ознака об‘єктивної сторони складу злочину, можуть бути або підраховані, або певним чином визначені. Напр., майнова шкода визначається вартісними критеріями, шкода здоров‘ю може встановлюватись за допомогою судово-медичних критеріїв визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, порушення нормальної роботи транспорту – у зриві графіку руху поїздів тощо. Наслідки входять в предмет доказування по кримінальній справі, що стає можливим за умови конкретності цієї ознаки. Якщо наслідки злочину при розслідуванні не були встановлені або були визначені помилково, це є підставою для направлення судом кримінальної справи на додаткове розслідування або винесення виправдального вироку.

§ 27. Матеріальні та формальні склади злочинів.

До матеріальних належать склади злочинів, об‘єктивна сторона яких включає наслідки як обов‘язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими з моменту настання наслідку. Напр., вбивство, розкрадання майна за винятком розбою, є злочином з матеріальним складом. Вбивство може визнаватися закінченим лише з моменту настання смерті потерпілого, а розкрадання – з моменту, коли суб‘єкт заволодів майном і має реальну можливість хоча б первісно розпоряджатись чи користуватись ним. На відміну від матеріальних, формальними є склади злочинів, об‘єктивна сторона яких не передбачає наслідків як обов‘язкову їх ознаку. Закінченим такий злочин вважається з моменту вчинення діяння, а наслідок віднесено за межі складу злочину, і на кваліфікацію він не впливає це такі злочини, як образа, одержання хабара тощо. Деякі склади злочинів сформульовані в законі таким чином, що наслідок діяння зазначено як альтернативну ознаку. Так, посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв‘язку виконанням ним службових обов‘язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв‘язку з діяльністю, пов‘язаною з охороною громадського порядку (ст.190-1), може бути у формі замаху на умисне вбивство або у формі умисного вбивства зазначених осіб. У обох варіантах злочин буде закінченим. Такі склади злочинів у теорії кримінального права отримали назву формально-матеріальних.

§ 28. Причинний зв‘язок та його кримінально-правове значення.

Причинний зв‘язок – обов‘язкова ознака злочинів із матеріальним складом. Від правильного вирішення цього питання залежить правосудність вироку. У кримінально-правовому розумінні причинний зв‘язок означає, що злочинний наслідок породжується суспільно небезпечним і протиправним діянням суб‘єкта. Спрощено це виглядає так: одне явище (суспільно небезпечне діяння) породжує інше явище (злочинний наслідок). Звідси випливає: не було б діяння – не настали б і наслідки. Якщо, ж навпаки, суспільно небезпечні наслідки настали незалежно від того, чи було вчинене діяння, причинний зв‘язок відсутній. Але вирішення цього питання ускладнюється тим, що у ланцюгу взаємопов‘язаних явищ може бути дуже багато обставин, тому дуже важливо встановити, які саме з них є юридично значимими причинами наслідку. Кримінальна правова наука має 3 основні теорії (концепції) щодо проблеми причинного зв‘язку: 1) “conditio sine gua non” (“умова, без якої немає”): той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного результату і підставою для висновку про наявність причинного зв‘язку; 2) адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правове значення , тільки “типові” причини; 3) необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішнє властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діям інших осіб або інших зовнішніх сил. Причинний зв‘язок можливий не тільки між діями і наслідками. Суспільно небезпечні наслідки може породжувати і бездіяльність, але такий зв‘язок має певні особливості. Вона може, наприклад, являти собою невиконання певних дій, спрямованих на створення певних благ в інтересах суспільства. Так, при халатності бездіяльність може потягти невиконання поставки сировини підприємством-виробником, внаслідок чого підприємство-одержувач сировини не зможе випустити продукцію, в кінцевому підсумку, буде завдано шкоди суспільству. У таких випадках бездіяльність є єдиною причиною настання випадку. Якщо має місце невтручання, бездіяльність стає однією з причин настання наслідку (другою причиною є небезпечна дія іншої особи або шкідливий вплив сил природи). Напр., ст.147-3 – невтручання у певні фізичні процеси, що призводять до псування зерна та насіння олійних культур.

§ 29. Триваючі, продовжувані та складні (складені) злочини.

Дії, тобто активна поведінка, властиві більшості злочинів. За формою прояву дії можуть бути: із докладанням власних фізичних зусиль особи, використання іншої особи (напр., малолітнього), сил природи або тварин. Дії можуть бути пов‘язані з використанням посадового становища, виконанням професійних обов‘язків (напр.: обман покупців тощо). Бездіяльність – це пасивна поведінка (особа повинна діяти, але не робить цього). Обов‘язок діяти може випливати із з приписів нормативних актів або зумовлюватись посадовою чи професійною діяльністю. Діяння може бути як одноактною, так і багатоактною поведінкою. В останньому випадку необхідно вирішувати питання про те, чи немає множинності злочинів, пам‘ятаючи, що одиничний злочин може бути триваючим, продовжуваним або складним. Для продовжуваного злочину характерна наявність: 1) тотожності дій; 2) єдності умислу; 3) наявність загальної мети. Винний від початку вчинення першої має намір здійснити і подальші дії, спрямовані на досягнення кінцевого результату (напр.: викрадення грошей у кілька заходів за підробленими документом, у якому зазначена остаточна їх сума). Для триваючого закону характерне вчинення на початку одноактного діяння, а надалі невизначено тривалий час безперервно зберігається злочинний стан (напр.: незаконне зберігання зброї). Складний утворює сукупність дій, які самі по собі передбачені в інших статтях КК як самостійний злочин (напр.: напад з метою заволодіння майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя або здоров‘я потерпілого, характерні для розбою, ст.86 або ст.142). Оскільки діяння – обов‘язкові умова кримінальної відповідальності особи, недоведеність факту його вчинення слідчими органами або судом є підставою для закриття кримінальної справи щодо цієї особи або винесення виправдального вироку.

§ 30. Спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину.

Спосіб вчинення злочину – це певний метод, порядок і послідовність рухів, прийомів, що застосовуються особою для вчинення злочину. У випадках, коли спосіб вчинення злочину є ознакою конструктивною, необхідне його спеціальне вивчення і доказування, оскільки це має значення для кваліфікації діяння. У КК України таких статей чимало. Наприклад, для складу злочину доведення до самогубства (ч.1 ст.99) характерним є таких спосіб, як жорстке поводження або систематичне приниження людської гідності потерпілого. Перешкоджання здійсненню виборчого права (ст.127) буде злочинним за наявності таких необхідних ознак – якщо воно вчиняється шляхом насильства, обману, погроз, підкупу тощо. Часто спосіб є не лише ознакою складу конкретного злочину, але ще має значення для розмежування суміжних складів злочинів. У цьому розумінні важко переоцінити роль зазначеної ознаки у складах злочинів розкрадань майно, адже саме від способу вчинення цих злочинів залежить їх форма: крадіжка, грабіж, шахрайство тощо. Іноді певний спосіб вчинення діяння є ознакою кваліфікованого виду складу злочину. Напр., вбивство способом, небезпечним для життя багатьох осіб, визнається вбивством при обтяжуючих обставинах (п.”е” ст.93), спричинення тяжкого тілесного мучення або мордування. Утворює кваліфікований вид цього злочину (ч.2 ст.101). конструктивною ознакою об‘єктивної сторони складу злочину є у певних випадках знаряддя і засоби вчинення злочину. До них належать певні предмети або процеси навколишнього світу (напр.: електричний струм, радіація тощо), які злочинець використовує для дії на предмет посягання, потерпілого або на інші цінності, що охороняються кримінальним законом. Напр., за ст.161 ч.1 злочинним буде, за наявності інших необхідним ознак, полювання забороненими засобами, а у ч.2 цієї статті встановлено таку кваліфікуючу ознаку, як застосування автотранспортних засобів. Особливо злісне хуліганство буде таким лише в тому випадку, якщо хуліганські дії вчиняються із застосуванням або спробою застосування вогнепальної зброї або ножів, кастетів чи іншої холодної зброї, а так само інших предметів, спеціально пристосованих для нанесення тілесних ушкоджень. Пленум ВС України у постанові №3 від 28.06.1991 “Про судову практику у справах про хуліганство” роз‘яснив, що спеціально пристосованими для заподіяння тілесних ушкоджень слід визнавати такі предмети, які були пристосовані для згаданої мети заздалегідь або під час вчинення хуліганських дій, а так само предмети, які хоча й не піддавалися будь-якому попередньому обробітку, але були спеціально підготовлені винним для тієї з мети.

§ 31. Місце, час, ситуація вчинення злочину.

Місце вчинення злочину – це певна територія, де було почато і закінчено діяння або настав злочинний результат. У ряді складів злочинів місце їх вчинення є обов‘язковою ознакою. Напр., місцем вчинення злочину, передбаченого ст.163-1, є континентальний шельф України, ст.204 – море. Місце вчинення обману покупців (ст.155) – підприємства торгівлі або громадського харчування. Час є обов‘язковою ознакою складу конкретного злочину в тих випадках, коли його зазначено в законі як ту чи іншу частину року, місця, тижня або доби. Напр., заборонений час як ознака злочину, передбаченого ст.161 (незаконне полювання). Обстановка – це сукупність передбачених законом зовнішніх обставин, що характеризуються прилюдністю (публічністю) або наявністю певних подій. Поняття “прилюдність” охоплює випадки, коли злочинне діяння вчиняється у присутності хоча б однієї людини (як правило свідка). Не виключається прилюдність і тоді, коли інших осіб на місці злочину немає, крім самого потерпілого. Це можливо в тих випадках, коли діяння спрямоване не лише на особисті інтереси потерпілого, а посягає на більш широке коло інтересів (інших громадян, суспільства в цілому). Напр., за певних умов прилюдним є вчинення хуліганських дій, які не спостерігали інші, крім потерпілої особи, тобто потерпілий стає очевидцем, наявне спостереження представником суспільства. Прилюдність або наявність подій як компоненти обстановки іноді безпосередньо зазначені в законі (напр.: ст.189 – прилюдна образа). Своєрідним поєднанням місця, часу та обстановки є ситуація вчинення злочину. Напр., поняття “час бою” означає не лише певний проміжок часу, а й наявність подій, що мають соціальне значення. Так само не охоплюються терміном “місце вчинення злочину” такі ситуації, як “полю бою”, “район воєнних дій” (ст.261, 263). У таких випадках законодавцем звертається увага не тільки на територію вчинення злочину, а й на події, що в цей час відбуваються (“бій”, “воєнні дії” тощо). Ситуацію як ознаку об‘єктивної сторони складу злочину включає і ст.256 (залишення гинучого військового корабля).специфічною є ситуація вчинення хуліганства – вона обов‘язково передбачає у певному поєднанні з іншими умовами або прилюдність, або певні події, за яких вчиняється цей злочин, або громадське місце. Місце, час і обстановка утворюють кількісну сторону ситуації у різних комбінаціях. Постійно при цьому є наявність хоча б двох з цих компонентів. Якісна сторона ситуації залежить від того, які саме компоненти вона охоплює. Напр., ст.203 (неподання допомоги судну і особам, що зазнали лиха), законодавець акцентує увагу на фізичних властивостях простору, де вчиняється злочин – море або іншій водний шлях, та специфіка обстановки – наявність таких подій, як зіткнення суден або зустріч осіб, що зазнали лиха. Компоненти ситуації доповнюють один одного, зумовлюють якісно новий зміст зовнішнього оточення злочинного діяння, збільшують або зменшують комплекс норм, що забороняють якість дії або вимагають певної поведінки, впливають на ступінь суспільної небезпеки вчиненого. Оскільки ситуація є конструктивною або кваліфікуючою ознакою складу багатьох злочинів, її дослідження при розгляді кримінальних справ відповідної категорії обов‘язкове.

§ 32. Суб‘єкт злочину (поняття, ознаки).

Суб‘єктом злочину вважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальну відповідальність. В КК термін “суб‘єкт злочину” не вживається. За міст нього: “особа, яка вчинила злочин”, “особа, винна у вчинені злочину”, “особа, яка засуджується”, “особа, яка засуджена” тощо. Кримінальна відповідальність пов‘язана зі спроможністю людини усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність вчинених нею дій. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Таким чином, розрізняють загальний і спеціальний суб‘єкт злочину. Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи. за злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичних осіб, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння (керівник, керівник підрозділу, іншій уповноважений) безпосередньо. Слід розрізняти “суб‘єкт злочину” та “особу злочинця”. Суб‘єкт злочину – це вік, осудність, додаткові ознаки. Особа злочинця – поняття ширше, коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психо-фізичні). Із поняттям особа злочинця пов‘язано багато норм, зокрема щодо визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст.26), загальних начал призначення покарання (ст.39), призначення більш м‘якого покарання (ст.44), застосування умовного засудження (ст.45) тощо. Виходячи з особливостей злочинця, які найбільш суттєво впливають на індивідуалізацію відповідальності та з якими кримінальній закон пов‘язує певні юридичні наслідки, вони класифікуються: 1) особливо небезпечні рецидивісти (ст.26); 2) рецидивісти-злочинці, які повторно вчиняють злочин після засудження за раніше вчинені злочини; 3) особи, які вперше вчинили тяжкі злочини, що визначені ст.7-1; 4) особи, які вперше вчинили злочин, що не становить великої суспільної небезпеки; 5) особи, які вчинили необережні злочини; 6) неповнолітні злочинці.

§ 33. Неосудність: поняття, критерії визначення. Проблема обмеженої складності в теорії кримінального права.

Осудність у широкому розумінні – це такий психічний стан людини, за якого вона усвідомлює характер своєї поведінки, розуміє її значення і керує своїми вчинками. Осудність – це спроможність особи розуміти значення свого діяння та свідоме керувати ним і пов‘язана з нею здатність відповідати за вчинений злочин. Неосудність, відповідно до ст.12 КК, - це неспроможність особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Поняття неосудності складається із сукупності медичного і юридичного критеріїв. Медичний (біологічний) критерій – хвороблива природа психічного розладу здоров‘я людини (ч.1 ст.12). Хронічна душевна хвороба – постійне, безперервне, важковиліковне психічне захворювання, яке має тенденцію до періодичного прояву хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, енцефалічний психоз, старечий психоз тощо. Тимчасовий розлад душевної діяльності – раптовий приступ психічної хвороби, швидкій її розвиток, нетривалий перебіг, що закінчується одужанням: гострий реактивний і маніакально-депресивний психози, патологічне сп‘яніння, патологічний афект, стан марення, паморочний стан свідомості тощо. Слабоумство (олігофренія) – розумова недорозвиненість, неповноцінна розумова діяльність: ідіотія (глибокий ступінь розумової нерозвиненості), імбецильність (менш глибокий ступінь), дебільність (легка форма порушення розумової діяльності). Іншій хворобливий стан – за своїм психопатологічним порушенням може бути прирівняний до перелічених: тяжкі форми психопатії і психастенії, стан абстиненції при наркоманіях – у хворого може бути порушена здатність до розумової або вольової діяльності. Юридичний (психологічний) критерій неосудності: інтелектуальна ознака – особа не могла усвідомлювати своїх дій (не здатна розуміти фактичний бік і соціальний зміст своєї поведінки, її наслідків на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння), вольова ознака – особа не могла керувати своїми діями (нездатність керувати під час вчинення суспільно небезпечного діяння своїми діями) (ст.12).

§ 34. Вік, по досягненні якого особа може нести кримінальну відповідальність.

Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов‘язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними та розуміти небезпечність дій, які нею вчиняються. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення злочинів, які перелічені у ч.2 ст.10 (у тому числі за готування або замах на щодо їх вчинення, та співучасть у них), з 14-річного віку. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство (93-98), посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця (ст.190-1), умисне заподіяння тілесних ушкоджень що спричинили розлад здоров‘я (101-104, 106 ч.1, 189-4), згвалтування (117), крадіжку (81, 86-1, 140, 223, 229-2), грабіж (82, 86-1, 141, 223, 229-2), розбій (86, 86-1, 142, 223 ч.2, 229-2 ч.3), злісне або особливо хуліганство (206 ч.2,3), інші злочини. Особи в віці від 14 до 16 років не підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крім вбивства з необережності. Оскільки ст.10 не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені ст.58, 59, ч.3 ст.62, ч.3 ст.66, ст.69, ч.2 ст.71, ч.3 ст.86-2, ч.5 ст.123-1, ч.3 ст.144, ч.4 ст.187-6, ч.2 ст.189-5, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за ст.93-98, 101-104, ч.1 ст.106 чи ст.189-4 (постанова Пленуму ВС від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини”). Особи, які вчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, не вказані в ч.2 ст.10, не підлягають кримінальній відповідальності. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину. Вік встановлюється відповідно до документів про народження, паспорту, а відсутності таких аз наявності висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випадках, коли вік обвинуваченого встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа надсилається прокурору, який передає її суду для застосування заходів виховного характеру.

§ 35. Спеціальний суб‘єкт та його види.

Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Напр.: суб‘єктом злочину одержання хабара (ст.168) може бути лише посадова особа; суб‘єктом військових злочинів може бути лише військовослужбовець; суб‘єктом державної зради (ст.56) може бути лише громадянин України; суб‘єктом порушення вимог законодавства про охорону праці (ст.135) може бути лише особа, на яку були покладені обов‘язки щодо відповідальності за дотримання правил техніки безпеки на виробництві. У теорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб‘єкта, передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називати спеціальним суб‘єктом, на відміну від поняття “загальний суб‘єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і певний вік.

§ 36. Суб‘єктивна сторона складу злочину (поняття, ознаки).

Суб‘єктивна сторона складу злочину – це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об‘єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов‘язані з вчиненням злочину. Суб‘єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто, в об‘єктивних ознаках злочину знаходять свій вияв мотив, мета, і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи. схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї або іншої потреби людини у неї виникає і фактор певної поведінки – мотив; характер і зміст мотиву породжує мету; мета веде до формування волі людини; воля знаходить свій вияв у конкретному діянні. Суб‘єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сутність діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психиці осудної особи під час вчинення нею передбаченого законом суспільно небезпечного діяння. Характерними ознаками (елементами) суб‘єктивної сторони злочину є вина, мотив та мета вчинення злочину. Тоді для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв‘язку зовнішнього прояву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля – це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони своїй єдності та взаємозв‘язку створюють психіку людини, її пізнання. Це дає змогу людині сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага і поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства і держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином не лише при вчиненні, як правило, правомірних дій, але і при вчиненні суспільно небезпечних діянь. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини – умислу і необережності. Водночас кримінальний закон в окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб‘єктивної сторони складу злочину. Напр., умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.95); умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст.103). Із цього приводу Пленум ВС України у п.24 постанови від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини” вказав, що “судам необхідно мати на увазі, що суб‘єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, відповідальність за які передбачена ст.95 або 103 КК, характеризуються не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Для кваліфікації таких дій винного за вказаними статтями необхідною умовою є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

§ 37. Поняття вини та її форми.

Основною і обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони кожного злочину є вина особи. принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований у КУ, в ст.62 якої говориться: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Вина – це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності. Вина – це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. Вина – це лише психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке нею вчиняється. У ст.3 КК встановлено, що “кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчинені злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння”. Це не може бути витлумачене в тому розумінні, що вина є загальною підставою кримінальною відповідальності. У ст.3 мова йде про те, що особа підлягає кримінальній відповідальності лише за ті злочинні діяння та їх суспільно небезпечні наслідки, щодо яких була встановлена вина такої особи. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею встановленого щодо кримінальній відповідальності за такий злочин віку. Тобто два елементи складу злочину – суб‘єкт і суб‘єктивна сторона – становлять суб‘єктивну підставу кримінальної відповідальності і тим самим створюють єдину підставу кримінальної відповідальності, якою є склад злочину. Чинне кримінальне законодавство України розрізняє дві форми вини при вчиненні злочину: вину у формі умислу (ст.8) і вину у формі необережності (ст.9).

§ 38. Умисел та його види, зміст умислу.

Відповідно до ст.8 злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо припускала настання цих наслідків. Дві характерні ознаки умислу: інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна: 1)усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака: наявність у суб‘єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення. Залежно від поєднання інтелектуальної у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел: прямий і непрямий (евентуальний). Прямий: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; 2) передбачає настання суспільно небезпечних наслідків; 3) бажає їх настання. Непрямий умисел: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; 2) передбачає його суспільно небезпечні наслідки; 3)свідомо при пускає їх настання. Підстава розмежування двох умислів: прямий – особа бажає настання наслідків, непрямий – виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчиненого діяння означає, що особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються об‘єкта і об‘єктивної сторони складу певного злочину, а й його суспільну небезпечність. Напр., при вчиненні крадіжки винний усвідомлює, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже майно і тим самим спричиняє майнову шкоду потерпілому. Осудна особа, яка досягла певного віку, як правило, усвідомлює суспільну небезпечність своєї дії або бездіяльності. При цьому не обов‘язково, щоб винний усвідомлював протиправність і караність вчиненого. Кримінальне право грунтується на принципі, що незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Поділ умислу на прямий і непрямий (евентуальний) має важливе значення для кваліфікації злочину, індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання і для відмежування замаху замаху на злочин від закінченого злочину. Різновиди умислу: визначений (бажання досягти конкретного злочинного наслідку), невизначений (винний передбачає суспільно небезпечні наслідки лише у загальних рисах) , альтернативний (особа передбачає і бажає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків). Із урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину і часу формування умислу: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, та афектований. Заздалегідь обдуманий: 1) виникає у винного ще до початки вчинення злочину; 2) найважливіші дії і умови, які будуть мати значення для успішного здійснення злочинного наміру, обдумуються завчасно. Умисел, що виник раптово формується безпосередньо перед самим початком вчинення злочину, тобто винний здійснює свій злочинний намір одразу ж після його виникнення. Афектований умисел виникає у процесі сильного душевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання (п.4 ст.40), викликаного неправомірними діями потерпілого, є обставиною, що пом‘якшує відповідальність, а у деяких випадках – обов‘язковою ознакою так званого привілейованого складу злочину (ст.95, 103).

§ 39. Необережність та її види.

До злочинів, які можуть вчинені з необережності, належать, як правило, ті, обов‘язковою ознакою котрих є наявність суспільно небезпечних наслідків (злочини з матеріальним складом). Відповідно до ст.9 КК злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. За змістом ст.9 охоплює два види необережної вини: злочинну самонадіяність ( 1 – особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності: інтелектуальний момент, 2 – особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків: вольовий момент) і злочинну недбалість ( 1- особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2 – особа повинна була передбачати такі наслідки; 3 – могла їх передбачати). Злочин вважається вчиненим за злочинної самонадіяності, коли особа: 1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) розраховує на реальні сили (знання, досвіт, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (технічні засоби, дії інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання суспільно небезпечних наслідків; 3) її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки настали. При злочинній самонадіяності відсутнє свідоме допущення шкідливих наслідків, оскільки винний сподівається, хоча й легковажно, на певні конкретні обставини, здатні їх відвернути, цим злочинна самонадіяність відрізняється від непрямого умислу, який є надією на везіння, а не на конкретні обставини. Злочинна недбалість виявляється у непередбаченні винним суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Іншими ознаками, притаманними недбалості, є обов‘язок і можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння. Обов‘язок бути уважним і розсудливим при вчиненні певних дій, передбачити можливість настання їх шкідливих наслідків покладається на громадян законом, спеціальними нормами і правилами, які регулюють службову або професійну діяльність, тощо. Суттєве значення має фактична можливість особи передбачити вказані наслідки, яка пов‘язана 1) з певними суб‘єктивними властивостями особи (рівень спеціальних знань у конкретній галузі, життєвий та практичний досвід тощо), 2) з тими конкретними умовами, за яких діяла особа.

§ 40. Складна вина.

Злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння і наслідків, прийнято іменувати злочином є подвійною формою вини (складна вина). Подвійна форма вини частіше за все має місце при вчиненні тих злочинів, які пов‘язані з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків (ст.67, 68, 77-1, 135, 215 тощо), або з настанням кількох наслідків (ч.3 ст.89, ч.3 ст.101 тощо). У злочинах, пов‘язаних із порушенням тих або інших спеціальних правил, подвійна форма вини може виявлятися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків. У злочинах з кількома наслідками вина щодо першого, менш тяжкого наслідку, виявляється в умислі, а щодо більш тяжкого – в необережності, є наслідком навмисного злочинного діяння. Поєднання форм вини в одному і тому самому злочині може бути різним. Напр., злочин, пов‘язаний із втратою документів, що містять державну таємницю (ст.68), передбачає щодо втрати таких документів необережну вину – самонадіяність чи недбалість, що ж до правил зберігання документів, то такі правила можуть бути порушені як умисно, так і необережно. В іншому випадку, напр., при вчиненні злочину, передбаченого ст.215, сама дія або бездіяльність при порушенні правил безпеки руху або експлуатації транспорту можуть бути як умисними, так і вчиненими з необережності. Ставлення винного щодо наслідків такого діяння характеризується виною лише у формі необережності. Встановлення подвійної форми вини – це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання. Пленум ВС України у постанові №1 від 01.04.94 роз‘яснив, що “для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з‘ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини. Визначальним при цьому є суб‘єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок смерті проявляється необережності.” Злочини відповідно до вини особи поділяються на умисні та необережні. Вчинення злочину тієї чи іншої категорії обумовлює низку правових наслідків. Тому важливим є визначення, які злочини з подвійною формою вини належать до умисних, а які – до необережних. Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються умисними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння та його “прямих” наслідків може бути лише у формі умислу, а щодо “похідних” наслідків – у формі як умислу, так і необережності або лише у формі необережності. Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу, так і формі необережності, а щодо “прямих” наслідків такого діяння – лише у формі необережності.

§ 41. Випадок (казус) та його характеристика.

Заподіяння шкідливих наслідків при наявності вини необхідно відрізняти від заподіяння шкоди внаслідок казусу (випадку), тобто невинуватого заподіяння шкоди. Для невинуватого заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачати настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. Тим самим казус виключає кримінальну відповідальність особи.

§ 42. Мотив злочину та його види.

Мотив злочину – це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мотив є обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони складу злочину у тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону. Напр., однією з обов‘язкових ознак суб‘єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.165, є наявність корисливих мотивів або іншої особистої зацікавленості посадової особи. корисливий мотив виразно простежується у складах злочинів, що описані в ст.168 та ст.191-2. У деяких статтях КК мотив визначено як ознаку, що надає злочину кваліфікованого виду (ч.2 ст.63-1, п.”а”, “б” ст.93, ч.2 ст.177, ч.2 ст.178 тощо). У деяких випадках мотив злочину випливає із самого змісту диспозиції кримінального закону, тоді він має важливе значення при встановленні складу злочину та форми вини. Напр., такі злочини, як розкрадання майна (ст.81-86-2, 140-144), одержання хабара (ст.168), вчиняються з корисливих мотивів, хоча вони і не зазначені у відповідних статтях КК. Неретельність у встановленні мотиву злочину нерідко призводить до помилкової його кваліфікації. Мотив злочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, але і ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним діяння. У тих випадках, коли мотив злочину є обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони певного складу злочину, він впливає на кваліфікацію самого злочинного діяння. Якщо мотив злочину не викладений у конкретній нормі кримінального закону або не випливає безпосередньо з його змісту, тоді він не має значення для кваліфікації складу злочину, але враховується судом відповідно до ст.40 і 41 КК при визначенні покарання. Пленум ВС України у постанові від 25.12.92 “12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” звернув увагу суді на те, що “оскільки корисливий мотив є обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони складів, передбачених ст.140-144 КК, посилання у вироку на цю обставину як на обтяжуючу відповідальність не допускається. Не можна також враховувати як обтяжуючі ті обставини, які враховані в якості кваліфікуючих ознак при кваліфікації дій винної особи”.

§ 43. Мета злочину та її значення для кваліфікації злочинного діяння.

Мета злочину – це бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявлені його елементів і всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину. Мета – обов‘язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена у диспозиції кримінального закону, і таким чином є обов‘язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною метою. Напр., за ст.59 посягання на життя представника іноземної держави визнається злочином проти держави, коли воно вчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення. Склад злочину “розбій” буде таким лише у випадку, коли напад на потерпілого вчинено з метою заволодіти чужим майном (ст.86 та 142). В окремих складах злочинів мета вказана як ознака, що надає такому злочину кваліфікованого виду. Напр., умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п.”ж” ст.93), віднесено в законі до умисного вбивства при обтяжуючих обставинах. Деякі навмисні злочини, відповідно до своєї законодавчої конструкції, можуть бути вчинені лише за наявності спеціальної мети. Напр., розкрадання чужого майна (ст.81-86-2, 140-144) вчиняється з метою обернення також майна на свою або іншої особи користь.

§ 44. Юридична і фактична помилки та їх значення.

Помилка в кримінальному праві – це неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідків та інших обставин, що передбачені як обов‘язкові ознаки (елементи) у відповідному складі злочину. Юридична помилка – хибне уявлення щодо: см. схему. Кримінальна відповідальність не настає, якщо особа помилково вважала, що вона вчинила злочинне діяння, в той час як кримінальний закон таке діяння не вважає злочином, та навпаки. Коли особа допустила помилку щодо кваліфікації вчиненого злочину (напр., вважала, що вчинила крадіжку, а то був грабіж), вона буде відповідати за фактично вчинений злочин. Помилка особи щодо виду і розміру покарання за вчинений злочин не має значення для визначення судом конкретного виду і розміру покарання, не впливає на вину і відповідальність. Фактична помилка (невірне уявлення особи про характер або фактичні наслідки своєї діяльності) на відміну від юридичної охоплює не вісь склад злочину, а лише його окремі елементи (об‘єкт, об‘єктивну сторону) або кваліфікуючі ознаки. Помилка щодо об‘єкта – хибне розуміння виду, характеру соціальних цінностей, на які особа посягає, впливає на кваліфікацію вчиненого злочину у разі юридичної неоднорідності об‘єктів злочину залежно від спрямованості умислу (викрадене приватне майно при бажанні заволодіти державним тощо). Помилка щодо дій або інших фактичних обставин, що належать до об‘єктивної сторони складу злочину, зумовлює відповідальність коли особа не має наміру вчинити злочин ,але помилково використовує такі засоби, які спричиняють суспільно небезпечні наслідки. Помилка щодо розвитку причинного зв‘язку між злочинним діянням і шкідливими наслідками такого діяння (помилка у причинності): на винного в пошкодженні загальнонебезпечним способом одного предмета покладається відповідальність і за пошкодження іншого предмета, на який поширилася руйнівна дія зумовленої ним стихійної сили. При вирішенні питання про помилку особи щодо кваліфікуючих ознак злочину потрібно виходити зі змісту умислу. Якщо винний добросовісно помилявся стосовно наявності кваліфікуючих ознак, останні не можуть бути підставою для кваліфікації злочину.

§ 45. Обставини, що виключають злочинність діяння (поняття, види).

Об‘єктивно однакові дії особи залежно від місця, часу, обстановки, мотивів і мети їх вчинення, причин, що їх зумовили, інших конкретних обставин, а також законодавчого їх врегулювання можуть оцінюватися трояко: як суспільно корисні і правомірні; як суспільно небезпечні та протиправні; як такі, що ставлення до них як законодавства , так і суспільства, є нейтральним. Дії особи, які при об‘єктивному (формальному) співпаданні з ознаками діяння, передбаченого кримінальним законом, не тягнуть кримінальної відповідальності внаслідок того, що вони визнаються правомірними і, як правило, є при цьому суспільно корисними, в теорії кримінального називаються по-різному: 1) обставини, що виключають суспільну небезпечність діяння; 2) обставини, що виключають протиправність діяння; 3) обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння; 4) обставини, що виключають суспільно небезпечність чи протиправність діяння; 5) обставини, що виключають винність; 6) обставини, що виключають караність діяння; 7) обставини, що виключають злочинність діяння тощо. У КК передбачені як самостійні дві обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння: необхідна оборона (ст.15) та крайня необхідність (ст.16). Крім того, в ч.5 ст.15 передбачено, що дії по затриманню особи, яка вчинила напад, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони. У кримінальному праві існує чотири самостійних інститути: 1) обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; 2) обставини, що виключають кримінальну відповідальність; 3) обставини, що звільняють від кримінальної відповідальності; 4) обставини, що звільняють від покарання. Спільна ознака у 1) і 2) – неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, але 1) – як правило суспільно корисне діяння, а 2) – суспільно небезпечне. За наявності обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності або від покарання, діяння як під час його вчинення, так і під час розгляду справи, є або злочином, або визнається діянням, що містить ознаки злочину, яки й не являє великої суспільної небезпеки, а особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених КК, зокрема, ст.51. ч.1 ст.50, або звільняється від покарання за вчинений злочин за ч.2 ст.50.

Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, - це умови, за наявності яких діяння, котрі своїми зовнішніми ознаками збігаються формально з ознаками діянь, передбачених кримінальним законом як злочини, є правомірними через припис закону про можливість, необхідність чи обов‘язковість їх вчинення. Умовно такі обставини можна об‘єднати в три групи: обставини, що є здійсненням особою свого суб‘єктивного права (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, професійний ризик, заняття спортом, застосування батьками заходів домашнього нагляду щодо дітей тощо); обставини, що є виконанням правового обов‘язку (виконання наказу чи розпорядження, виконання професійних, службових, військових обов‘язків, колізія юридичних обов‘язків); обставини, пов‘язані з виконанням службового обов‘язку (юридичних державновладних повноважень: правомірне застосування спеціальних засобів, сили і зброї, виконання слідчим службового обов‘язку при здійсненні правомірного впливу на свідка чи обвинуваченого з метою одержання необхідних відомостей, проникнення державного податкового інспектора в приміщення чи житло з метою здійснення необхідного контролю за доходами тощо). Критерії класифікації обставин, що виключають небезпечність чи протиправність діяння, якими необхідно керуватися при розмежуванні таких обставин: 1) соціальна сутність дій (суспільна користь і правомірність чи лише правомірність); 2) правові підстави для вчинення дій (дозволяння законом чи обов‘язковість виконання); 3) характер дій, що вчиняються; 4) спрямованість дій (об‘єкт, на який вони націлені); 5) врегульованість дій в законі; 6) правовий статус особи, зокрема її професійний чи службовий стан; 7) мета вчинення дій (відвернення заподіяння шкоди, досягнення суспільно корисного результату, задоволення власних потреб у межах, дозволених законом тощо).

§ 46. Необхідна оборона та умови її правомірності.

Ст.27 КУ передбачено, що кожна людина має право захищати своє життя і здоров‘я, життя і здоров‘я інших людей від протиправних посягань, а ст.41 гарантує непорушність права приватної власності, якого ніхто не може бути протиправно позбавлений. Однією з найважливіших гарантій реалізації громадянами гарантованого КУ права на захист від протиправних посягань є інститут необхідної оборони. Ст.15 КК кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною за ч.2 ст.15 КК “визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання”. Інтереси особи, що здійснила посягання теж охороняються законом: заподіяна шкода не повинна перевищувати певних меж, не повинна перетворюватися в акт помсти, самочинної розправи над такою особою. Критерії правомірності необхідної оборони: 1) умови правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання; 2) які характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідної оборони, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна. Умови правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання: 1) наявність суспільно небезпечного посягання; 2) його дійсність (реальність). Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують захисні дії: 1) можливість захищати лише цінності, безпосередньо названі в ч.2 ст.15 КК: інтереси і права особи, яка захищається, інших осіб інтереси суспільства або держави; 2) шкода має заподіюватись лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій іншій особі; 3) захист не має перевищувати меж необхідної оборони. У ст.15 говориться про те, що дії по припиненню суспільно небезпечного посягання будуть правомірними, якщо вони зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання. Наявність суспільно небезпечного посягання означає, що воно є дійсним, реальним, існує об‘єктивно, а не лише в уяві особи, яка здійснює захист, тобто посягання вже реально розпочалось і ще не закінчилось. Посягання, щодо якого допускається необхідна оборона, має бути об‘єктивно суспільно небезпечним. Дійсність (реальність) суспільно небезпечного посягання означає, що воно має існувати об‘єктивно, реально, а не в уяві особи, яка здійснює захист. Об‘єктивно реальність посягання і його оцінка особою, яка захищається, можуть не співпадати. Найчастіше це має місце тоді, коли посягання уже закінчене, а особа, яка захищається, не усвідомлює цього факту. Необхідна оборона допускається не тільки проти дій, котрі свідчать про те, що існує реальна загроза негайного початку посягання (наявність у руках особи зброї, загрозливі висловлювання, певна поведінка). Закінченим посягання має вважатись: 1) при припиненні дій винним із власної ініціативи; 2) при вимушеному припиненні дій винного захисними діями особи, яка здійснює захист, або внаслідок дії інших факторів із причин, що не залежать від волі винного. Інтереси, які можуть захищатися від суспільно небезпечного посягання, безпосередньо в ч.2 ст.15 об‘єднані в чотири групи: 1) інтереси чи права особи, яка захищається; 2) інтереси будь-якої іншої особи; 3) інтереси суспільства; 4) інтереси держави. 1) і 2) – людина, її життя і здоров‘я, честь і гідність, недоторканість і безпека (ст.3 КУ), інші права і свободи людини. 3) і 4) громадська безпека, громадський порядок, навколишнє природне середовище, здоров‘я населення. Захист при необхідній обороні має відповідати характеру посягання, напр., не є правомірним позбавлення життя чи заподіяння тяжкої шкоди особі, яка вчиняє хуліганські дії.

Ч.3 ст.15 КК “не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання”.

§ 47. Перевищення меж необхідної оборони.

Право на необхідну оборону надає лише суспільно небезпечне посягання, що виявляється в активних діях особи. Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом (напр., знищення майна його власником). Правомірність дій, якими об‘єктивно заподіюється шкода, проти яких не допускається необхідна оборона, може зумовлюватися: 1) реалізацією особою прав, які належать їй чи надані законом, у тому числі, і вчинення дій за наявності обставин, що виключають їх суспільну небезпечність чи протиправність, зокрема, не допускається необхідна оборона проти дій особи, які вчиняються нею в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця; 2) виконання особою професійних чи службових функцій із дотриманням умов їх правомірності, напр., проти дій працівників міліції, якими проводиться обшук, вилучаються знаряддя вчинення злочину, затримання правопорушників тощо.

На практиці може мати місце вчинення захисних дій за наявності помилки особи щодо наявності, дійсності і реальності самого суспільно небезпечного посягання: 1) особою правомірна поведінка іншої особи у певних конкретних умовах розцінюється як суспільно небезпечне посягання (уявна оборона); 2) при фактичному припиненні суспільно небезпечного посягання особа вважає, що посягання триває (запізніла). Пленум ВС в своїй постанові від 29.06.91 №4 “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” роз‘яснив, що дії, вчинені в стані мнимої оборони, тобто коли особа, яка захищається, щиро помиляється щодо реальності посягання, повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони, а якщо при цьому були перевищені межі захисту, допустимого в умовах відповідного реального посягання, особа має нести відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або , залежно від обставин справи, - за необережний злочин.

Під перевищення меж необхідної оборони, згідно з ч.4 ст.15 розуміється завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Ознаками перевищення між необхідної оборони є: 1) наявність стану необхідної оборони; 2) явна, очевидна невідповідність захисних дій характеру і ступеню суспільної небезпеки посягання; 3) явна, очевидна невідповідність захисних дій обстановці вчинення посягання і захисних дій. Відповідальність за заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони, відповідно до ч.4 ст.15, настає лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом. Чинний КК передбачає два таких випадках – заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (ст.104) та вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст.97). Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони меншої за розміром шкоди здоров‘ю (середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень) кримінальної відповідальності не тягне, але не звільняє від обов‘язку відшкодувати заподіяної шкоди на підставі ст.444 ЦК. На практиці може мати місце так звана провокація необхідної оборони, точніше, провокація суспільно небезпечного посягання для надання зовнішньої правомірності заподіяння начебто в стані необхідної оборони шкоди особі, спровокованої на таке посягання. Дії особи, яка завдала шкоду іншій особі, спровокованій нею на суспільно небезпечне посягання, мають кваліфікуватися як умисний злочин у залежності від наслідків та спрямованості її умислу.

§ 48. Крайня необхідність.

Ст.16 КК передбачено: “не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода”. Таке заподіяння шкоди має оцінюватись як правомірне, воно у більшості випадків буде суспільно корисним. Одна з найголовніших умов правомірності – заподіяна шкода повинна бути менш значною, ніж відвернена. Умови правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності: 1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом; 2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом; 3) заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності. Небезпека інтересам, що охороняються законом, може бути створена: 1) природними явищами (повінню, землетрусом, іншим стихійним лихом); 2) будь-якими діями (бездіяльністю) людей, в тому числі і попередніми діями (бездіяльністю) особи, яка знаходиться в стані крайньої необхідності (не має значення наявність/відсутність вини осіб, дії яких створили загрозу; може буди створене правомірними і неправомірними, необережними і невинними діями людей); 3) технічними факторами: поламкою технічних пристроїв, порушенням режиму роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аваріями; 4) фізіологічним (біологічним) станом інших людей: надання термінової медичної допомоги особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби; 5) поведінкою тварин: напад розлюченого бугая, собаки, втеча диких тварин з зоопарку, епідемії, епізоотії, епіфітототії тощо. Колізія обов‘язків (необхідність вибору особою з двох чи більше об‘єктів того, заподіяння шкоди якому відвернути при неможливості її відвернення одночасно від усіх об‘єктів). Вчинення особою дій по відверненню загрози заподіяння шкоди одному з інтересів, які охороняються, зумовлює заподіяння шкоди іншому інтересу внаслідок дії факторів, якими загроза створена. Загроза заподіяння шкоди для визнання дій особи як вчинених у стані крайньої необхідності має бути наявною, існуючою реально, а не лише в уяві особи. Оцінювати наслідки відверненої і заподіяної шкоди необхідно з урахуванням як пріоритетності цінностей, так і їх кількісного виразу. Свідоме позбавлення життя певної особи для врятування життя однієї чи кількох інших осіб ні за яких умов не може визнаватися вчиненим у стані крайньої необхідності. Відмінності крайньої необхідності та необхідної оборони: 1) джерелом небезпеки при необхідній обороні є лише суспільно небезпечне посягання, що вчиняється фізичною особою, а за крайньої необхідності – будь-які фактори; 2) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна лише особі, яка вчинила посягання, а за крайньої необхідності – третім особам; 3) при виникненні стану необхідної оборони заподіяння шкоди не є обов‘язковим, за крайньої необхідності – обов‘язковим; 4) шкода, заподіяна в стані необхідної оборони може бути різною, перевищувати можливу шкоду, але межі оборони не повинні бути перевищені, за крайньої необхідності – заподіяна шкода має бути меншою; 5) згідно ст.444 ЦК шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, не підлягає відшкодуванню, якщо не були перевищені межі необхідної оборони, а шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності згідно зі ст.445 ЦК повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла, враховуючи обставини суд може покласти обов‘язок відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, що заподіяла шкоду, повністю або частково.

§ 49. Стадії вчинення умисного злочину (поняття, види).

Стадії вчинення злочину – це передбачені кримінальним законом етапи готування та безпосереднього вчинення умисного злочину, які різняться між собою за характером дій, моментом їх припинення, обсягом реалізації умислу та ступенем суспільної небезпечності. Поняття стадії вчинення злочину стосується лише умисних злочинів, оскільки означає певний етап реалізації умислу на вчинення конкретного злочинного діяння, причому вид умислу – прямий. Не можна застосовувати поняття стадії вчинення злочину до необережних злочинів, діянь, вчинених з непрямим умислом і щодо виявлення наміру вчинити злочин (крім погрози та усного чи письмового заклику до вчинення злочину). Поняття стадії вчинення злочину пов‘язується зі ступенем реалізації злочинного наміру. Із об‘єктивної сторони стадія вчинення злочину виражає співвідношення фактично вчиненого діяння з передбаченою кримінальним законом специфічною конструкцією складу того злочину, який мала намір вчинити особа (як правило, з елементами його об‘єктивної сторони). Отже, процес злочинної діяльності на досягнення певного результату можна представити як окремі етапи, кожен з яких має свої об‘єктивні та суб‘єктивні ознаки і впливає на кримінально-правову оцінку діяльності особи, що дає можливість визначити, вчинила особа закінчений чи незакінчений злочин. Ст.17 визначає дві стадії вчинення злочину: готування до злочину (ч.1) та замах на злочин (ч.2). В особливій частині кримінального закону передбачена відповідальність за закінчені злочини. У зв‘язку з цим теорія кримінального права виділяє ще й третю стадію – стадію закінченого злочину. Специфічність кожної із стадій вчинення злочину має відображатись у формулі кваліфікації: у випадку попередньої злочинної діяльності – з посиланням на відповідну частину ст.17 КК, у випадку вчинення закінченого злочину – без такого посилання.

§ 50. Закінчений злочин, момент закінчення окремих видів злочинів.

Закінчений злочин – це злочин, у складі якого наявні всі ознаки, передбачені відповідною статтею Особливої частини кримінального закону. Момент закінчення злочину визначає сам законодавець у диспозиції закону, використовуючи відповідно конструкцію матеріального чи формального складу злочину. Моментом закінчення злочину з матеріальним складом є момент фактичного настання передбачених у диспозиції злочинних наслідків, моментом закінчення злочину з формальним складом – лише момент вчинення протизаконного діяння. У переважній більшості випадків досягнення реальної мети злочинця співпадає із законодавчим визначенням моменту закінчення злочину. Однак, враховуючи характер та ступінь суспільної небезпечності певних дій злочинця, які, на його думку, є лише готуванням до злочину чи замахом на злочин, законодавець оголошує (визнає) їх закінченим злочином (напр., організація озброєної банди з метою нападу на громадян та установи ст.69, розбій ст.142). Такі склади називають усіченими, тобто такими, що не мають повного складу злочину. Злочинні наслідки у матеріальних складах злочинів законодавець майже завжди вказує текстуально (термінологічно). Однак іноді не вказує їх, маючи на увазі їх як необхідні контекстуально. Напр., ст.140 визначає що таке крадіжка, але не вказує, що вона спричиняє матеріальну шкоду, але ж крадіжка є закінченим злочином від моменту спричинення майнової шкоди, про це зрозуміло із тлумачення цієї статті. Тлумаченням іноді визначають момент спричинення злочинного наслідку (напр., у крадіжки це момент появи у злодія можливості розпорядитися вилученим майном на свій розсуд). Значний проміжок часу, що може бути між моментами виконання злочинних дій і настання злочинних наслідків, на визначення моменту закінчення злочину не впливає. Певну специфіку має визначення моменту закінчення злочинів, склади яких містять альтернативні, різні за ступенем суспільної небезпечності, способи вчинення злочину, або (і) альтернативні, теж різні за ступенем суспільної небезпечності злочинні наслідки та одну спільну санкцію. Особливості кваліфікації таких злочинів полягають у тому, що для констатації складу закінченого необережного злочину досить наявності в діях особи одного з найменш небезпечних способів вчинення злочину і найменшого за розміром передбаченого законом злочинного наслідку. Це стосується й умисних злочинів, якщо умисел був прямим альтернативним або неконкретизованим і включав досягнення в числі інших наслідків і спричинення найменшого за розміром наслідку, а також якщо був простим конкретизованим і стосувався досягнення лише найменшого за розміром злочинного наслідку. Якщо ж умисел був непрямим, де діяння кваліфікується за фактично заподіяними наслідками, то необхідно, що заподіяний наслідок охоплювався передбачанням винної особи. Однак бувають і більш складні прояви поєднання злочинного діяння та зумовлених ним суспільно небезпечних наслідків, де так званий основний склад злочину, в якому повністю реалізовано умисел винної особи, згодом переростає у кваліфікований склад цього злочину. Таке переростання відбувається в результаті більш складного механізму спричинення похідних злочинних наслідків у вигляді вимушено детермінованих поведінкою злочинця дій потерпілого та наслідків цих дій.

§ 51. Готування до злочину.

Готування до злочину – це стадія вчинення злочину, яка у відповідності до ч.1 ст.17 КК визначається як підшукання або пристосування знарядь і засобів або інше умисне створення умов для вчинення злочину. Кожна з названих дій утворює самостійний від готування до злочину: 1) підшукання засобів чи знарядь для вчинення злочину; 2) пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину; 3) інше умисне створення умов для вчинення злочину. По суті це створення сприятливих умов для подальшого вчинення злочину, які мають бути суттєвими. Фактично вчинені особою діяння можуть розцінюватись як стадія готування до злочину лише в тому випадку, коли вони були спрямовані на вчинення конкретного злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Наявність стадій вчинення злочину характерна лише для злочинів, що вчиняються з прямим умислом, тому ознакою суб‘єктивною сторони готування до злочину і вина у формі умислу, від умислу – прямий. Іноді готування до конкретного злочину містить, по суті, склад закінченого іншого злочину (напр., придбання вогнестрільної зброї – ч.1 ст.222 – для майбутнього вчинення ч.1 ст.17 (готування) нападу з метою заволодіння майном – ч.1 ст.142. Тут має місце сукупність злочинів). Готуванням до злочину визнаються лише такі дії особи, які зупинені або припинені нею з причин, що не можуть бути визнані добровільною відмовою від доведення злочину до кінця. Перші два види готування (підшукання та пристосування) стосуються засобів та знарядь для вчинення злочину. Напр., викрадення автомобіля з метою використання його як знаряддя вчинення вбивства. Підшукання – це, фактично, придбання засобів і знарядь вчинення злочину будь-яким способом: законним (купують, позичають тощо) або незаконним (викрадають, виготовляють предмети, вилучені з цивільного обігу). Під застосуванням слід розуміти будь-який вплив винної особи (переробка, надання портативності, надання нових або посилення певних властивостей) на речі матеріального світу з метою подальшого використання їх як знарядь чи засобів вчинення злочину (виготовлення обрізу з мисливської рушниці, переробка газового пістолета для стрільби бойовими патронами тощо). Готування третього виду полягає у вчиненні всіх інших дій, які створюють умови для вчинення злочину. Найбільш суттєвими з них є створення організованої групи чи підбір співучасника (співучасників), усунення наявних перешкод для вчинення злочину чи запобіжні заходи щодо можливих перешкод при його вчиненні, розробка плану вчинення злочину тощо. Практичне вирішення питання при кримінальну відповідальність за готування до злочину пов‘язується зі ступенем суспільної небезпечності злочину. Відповідно до ч.2 ст.7 не визнається злочином малозначне діяння, що не є суспільно небезпечним, але містить ознаки злочину. Готування до злочину не створює безпосередньої небезпеки для об‘єкта, що охороняється правом, ця небезпека є віддаленою, розрахованою на майбутнє (об‘єктивна сторона). Із суб‘єктивної сторони ці дії також спрямовані на майбутнє: особа діє з прямим умислом і цілеспрямовано. Формою готування до злочину можуть бути дія або бездіяльність. Кваліфікація готування до злочину здійснюється за статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за той злочин, до якого винна особа готувалася, та за ч.1 ст.17. за функціональною роллю готування до злочину буває двох видів: 1) готування, без якого взагалі неможливо вчинити злочин (напр., отруїти не маючи отрути); 2) усі інші готування, які створюють сприятливі умови для вчинення злочину.

§ 52. Замах на злочин.

Ч.2 ст.17 КК визначає замах на злочин як умисну дію, що безпосередньо спрямована на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежать від волі винного. При замаху діяння об‘єктивно і суб‘єктивно безпосередньо спрямоване на об‘єкт, що охороняється правом, створює йому загрозу. Із об‘єктивної сторони при замаху за мінімальною граничною характеристикою особа, принаймі, розпочинає вчинення дій, передбачених диспозицією відповідної статті Особливої частини КК. За максимальною граничною характеристикою ці дії можуть мати значні виміри за обсягом і тривалістю, однак у кожному конкретному випадку вони неспроможні з незалежних від винного причин перерости у закінчений злочин. Суб‘єктивна сторона замаху на злочин має неповний обсяг реалізації, оскільки через ті самі незалежні від винного причини, всупереч його бажанню мета вчинення злочину залишається недосягнутою. Замах на вчинення злочину можливий не в кожному злочині, що вчиняється з прямим умислом. Ця можливість зумовлюється особливостями конструкції об‘єктивної сторони складів певних злочинів. Замах можливий у всіх злочинах із матеріальним складом, напр., при крадіжці, вбивстві тощо. У злочинах з формальним складом замах можливий лише тоді, коли злочин вчиняється шляхом кількох дій, що послідовно виконуються, або тоді коли між початком і закінченням злочинного діяння можливий розрив у часі (напр.: дача посадовій особі хабара). Замах на злочин можливий лише з прямим умислом, але будь якому виду, навіть афектованого. Від стадії готування замах на злочин відрізняється тим, що діяння, які його утворюють, входять до об‘єктивної сторони того складу закінченого злочину, який хотів вчинити суб‘єкт, а дії, що утворюють готування до злочину, знаходяться поза межами об‘єктивної сторони такого злочину. Якщо стадію закінченого злочину законодавець пов‘язує з настанням певних суспільно небезпечних наслідків, специфічність замаху на такий злочин може полягати в тому, що при фактичному виконанні всіх дій, які входять до об‘єктивної сторони складу цього злочину, суспільно небезпечні наслідки не настали. Розрізняють закінчений і незакінчений замах на злочин, в залежності від усвідомлення особою ступеня завершеності дій, що вчиняються. Закінчений – винний, на його думку, вчинив всі необхідні діяння для доведення злочину до кінця, але з незалежних причин злочин не був закінчений. Незакінчений – особа не змогла виконати всіх необхідних дій, що входять до об‘єктивної сторони злочину, і змушена була припинити свої дії. Специфічні види замаху: замах на непридатний об‘єкт (напр., стріляли у труп, зламали порожній сейф) і замах непридатними засобами. Відповідальність при цьому тягнеться на загальних підставах. Кваліфікація замаху на вчинення злочину здійснюється за ч.2 чт.17 та відповідною статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

§ 53. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця.

Добровільна відмова від вчинення злочину – це добровільне та остаточне припинення розпочатої діяльності при усвідомленні наявної можливості її успішного завершення. Особа безумовно і назавжди полишає готування до злочину або замах на нього. Добровільність полягає у відмові від доведення злочину до кінця з власної волі, без фізичного та психічного примусу з боку іншої особи. відмова від продовження злочинної діяльності може бути пов‘язана з повним (виключає кримінальну відповідальність) або частковим (зменшує обсяг кримінальної відповідальності) відверненням шкідливих наслідків злочинних дій, що вчиняються. Добровільна відмова має певні об‘єктивні та суб‘єктивні межі, що створюються дуже специфічними факторами. Суб‘єктивні межі: добровільна відмова можлива лише при усвідомленні наявності можливості безперешкодного чи з подоланням певних перешкод доведення злочинної діяльності до кінця, добровільною є відмова і при неусвідомленні особою наявності та нездоланної перешкоди. Добровільна відмова можлива лише щодо злочину, який вчиняється з прямим умислом. Мотиви відмови можуть бути будь-якими: страх відповідальності, жалість щодо потерпілого, сором тощо. Об‘єктивні межі добровільної відмови визначаються станом незавершеності злочину. Незавершеність властива лише тим злочинам, які можуть мати стадії готування або замаху, що залежить від конструкції складу певного злочину або особливостей способу його вчинення. У злочинах із формальним складом, який не передбачає шкідливих наслідків як обов‘язкових ознак, добровільна відмова можлива лише на стадіях готування і незакінченого замаху. У злочинах із матеріальним складом, який передбачає ці наслідки як обов‘язкові, в окремих випадках добровільна відмова можлива і на стадії закінченого замаху. Напр., в умисних вбивствах між злочинними діями та їх наслідками – смертю жертви – може минути певний проміжок часу через повільний розвиток причинного зв‘язку. Це утворює для винної особи можливість контролювати причинний зв‘язок та, нейтралізувавши його, відвернути або не допустити настання злочинного наслідку – смерті. Добровільна відмова при готуванні та незакінченому замаху передбачає утримання від продовження злочинних дій. Якщо ж замах закінчений, але між вчиненням діяння та настанням шкідливих наслідків минув певний проміжок часу, а розвиток причинного зв‘язку, що здійснюється самим винним чи з допомогою інших осіб, яка фактично відвернула загрозу та реальне заподіяння шкоди об‘єкту злочину. Об‘єктивні межі добровільної відмови визначаються й іншими факторами: способом вчинення злочину, місцем, часом обставинами, знаряддям і засобами вчинення злочину, фізичною силою, станом здоров‘я винного тощо. У цілому вони мають створювати об‘єктивну можливість успішного доведення злочину до кінця. У певних випадках межі добровільної відмови можна визначити остаточно лише за допомогою деяких об‘єктивно-суб‘єктивних факторів, зокрема: фізичного або психічного стану винної особи, який не перешкоджає діяти інтенсивно і цілеспрямовано при вчиненні злочину або не паралізує волю; усвідомлення наявності таких перешкод при доведенні злочину до кінця, які він може і згоден подолати; усвідомлення наявності таких невигідних для винного наслідків від вчинення злочину (напр., неминучої відповідальності), які він згоден сприйняти. При негативному значенні цих факторів відмова від вчинення злочину буде вимушеною. Утримання особи від повторення замаху на злочин, коли попередній замах був невдалим, добровільною відмовою не є, особа несе відповідальність на загальних підставах. Добровільна відмова співучасників від вчинення злочину оцінюється за критеріями ст.18 КК, однак, має особливості, зумовлені функціональною роллю співучасника. Така відмова стосується лише дій того співучасника, який до них вдався. Проте не виключається можливість спільного добровільного полишення співучасниками злочину, що вчиняється, або відвернення його наслідків. Організатор і підмовник можуть вжити заходів щодо полишення злочинних дій виконавцем або співвиконавцем злочину. Пособник злочину має до здійснення замаху сповістити виконавця або організатора злочину про свою відмову від участі у злочині або ж ліквідувати (нейтралізувати) створені ним умови щодо вчинення певного злочину чи вчасно сповістити орган влади про злочин, який готується. Відмова виконавця (співвиконавця) полягає в утриманні від виконання чи продовження злочинних дій або у відверненні настання шкідливих наслідків закінченого замаху на злочин. Добровільна відмова співучасника може відбуватися і як застосування необхідної оборони щодо виконавця, співвиконавця чи іншого співучасника, який відмовляється припинити розпочатий замах на злочин, примушує виконавця (співвиконавця) до продовження злочину чи перешкоджає відвернути неминучі шкідливі наслідки закінченого замаху. Від добровільної відмови слід відрізняти діяльне каяття – діяльність особи після вчинення закінченого злочину або закінченого замаху, що не дав бажаного наслідку, яка також може бути спрямована на відвернення більш тяжких наслідків.

§ 54. Співучасть у злочину (поняття, об‘єктивні та суб‘єктивні ознаки).

Співучастю, відповідно до ч.1 ст.19, визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину. Обов‘язковими умовами співучасті є: 1)наявність двох або більше осіб (співучасників); 2) спільність дій співучасників у вчиненні одного і того самого злочину; 3) наявність умислу всіх учасників на вчинення такого злочину;4) наявність причинного зв‘язку між діями кожного співучасника і єдиним злочинним результатом. За сукупності цих умов настає кримінальна відповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, за правилами про співучасть і за статтею Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність за конкретний злочин. У ч.2 ст.19 говориться, що “співучасниками злочину, поряд з виконавцями, визнаються організатори, підмовники, і пособники”.

§ 55. Форми співучасті.

§ 56. Види співучасників.

У ст.19 дається визначення окремих видів співучасників: виконавця, організатора, підмовника і пособника. В основу такого поділу: 1) ступінь участі (інтенсивність діяння кожної з осіб); 2) характер участі (функціональна роль співучасника у злочині). Виконавцем злочину визнається особа, яка безпосередньо виконала злочин., тобто дії якої містять склад конкретного злочину, передбаченого Особливої частиною КК, той, хто безпосередньо спричинив злочинний результат. Організатором визнається особа яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатором є особа, яка не тільки викликала в інших бажання вчинити злочин, але й об‘єднує їх, розробляє план вчинення злочинних дій, розподіляє ролі між учасниками або здійснює безпосереднє керівництво вчиненням діяльності, спрямованої на досягнення злочинного результату. Підмовником відповідно до ч.5 ст.19 вважається особа, яка схилила до вчинення злочину. Він свідомо викликає у іншої особи рішучість або зміцнює намір вчинити злочин, який виник у неї раніше. Пособником є особа, яка сприяла вчиненню злочину, тобто давала поради, вказівки, надавала засоби для вчинення злочину, усувала перешкоди для його вчинення, обіцяла сховати злочинця, знаряддя або засоби вчинення злочину, сліди злочину, предмети, добуті злочинним шляхом (ст.19).

§ 57. Особливості кваліфікації дій співучасників та призначення їм покарання.

Виконавець несе відповідальність за законом, передбачену за вчинений ним злочин. Дії організатора, підмовника і пособника кваліфікуються, як правило, за статтею, за якою кваліфіковано злочин виконавця, з посиланням на відповідну частину ст.19. якщо є дії організатора чи підмовника злочину дістають вияв також і в його співвиконавстві, то вони кваліфікуються без посилання на ст.19. у випадках, коли виконавцем злочину є спеціальний суб‘єкт (посадова особа – у посадових злочинах, військовослужбовець – у військових злочинах), дії співучасників, які не є спеціальними суб‘єктами, мають кваліфікуватися за тим законом, за яким кваліфікуються дії виконавця злочину, як правило, з посиланням на відповідну частину ст.19. Іноді співучасники одного злочину несуть відповідальність за різними законами, залежно від змісту та обсягу їх умислу та деяких інших обставин. Зокрема дії підмовника, організатора чи пособника можуть кваліфікуватися за одними статтями чи частинами статті Особливої частини КК, а дії виконавця – за іншими. Це можливе, зокрема, в таких випадках: 1) при вчиненні певних злочинів, коли одні з учасників досягли 16-річного віку, а інші – ні, напр. 15-ти річна особа. Що брала участь у бандитському нападі і вчинила вбивство або умисне тяжке тілесне ушкодження, буде відповідати не за бандитизм, а за ст.93 або ст.101; 2) пособник надав допомогу виконавцю, який раніше вже вчинив крадіжку майна, у вчиненні розкрадання державного майна шляхом крадіжки, виконавець – ч.2 ст.81 (за повторністю), пособник – ч.6 ст.19 і ч.1 ст.8; 3) у разі вчинення виконавцем злочинних дій, що не охоплювались умислом інших учасників злочину, тобто коли має місце так званий ексцес виконавця. При визначенні покарання за злочин, вчинений у співучасті, враховуються характер і ступінь фактичної участі кожного співучасника у вчиненні такого злочину, значення цієї участі для досягнення мети злочину та розмір заподіяної (можливої) шкоди. При добровільній відмові виконавця від вчинення злочину дії пособника тягнуть відповідальність як за готування до злочину. У разі недоведення виконавцем злочину до кінця з незалежних від його волі причин пособник несе відповідальність за пособництво в замаху на злочин. У разі добровільної відмови організатора і підмовника від подальшої участі в злочині ці особи не притягуються до кримінальної відповідальності, якщо вони вчинили дії, які відвернули розвиток злочину і настання злочинного результату.

§ 58. Причетність до злочину та її форми.

У КК термін “причетність” не вживається. Причетність до злочину – це різновид суспільно небезпечної поведінки особи, що не містить ознак співучасті у злочині вчиненому чи такому, що вчиняється іншою особою, але знаходиться з ним у певному зв‘язку і тим самим об‘єктивно сприяє вчиненню цього злочину чи перешкоджає його виявленню або розкриттю. Відповідно до КК причетність до злочину може виявитися в одній із двох форм: 1) заздалегідь не обіцяне приховування злочину (ст.20); 2) недонесення про злочин (ст.21). Теорія кримінального права знає і третю форму – потурання вчиненню злочину. Причетність до злочину – родове поняття. Воно охоплює встановлену у загальному вигляді (ст.20, 21) і в конкретних статтях ОЧ КК відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочинів (ст.186) і за недонесення про достовірно відомі підготовлювані або вчинені злочини (ст.187). Заздалегідь не обіцяне приховування злочину може виявлятися у: 1) переховуванні злочинця; 2) приховуванні знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом. Правова відповідальність за недонесення про злочин закріплена в ст.21. у ній говориться, що недонесення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених ст.187 КК. У ст.187 дається вичерпний перелік злочинів, недонесення про які є караним. До таких злочинів належить, зокрема, значна кількість злочинів проти держави, розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах, розбій, умисне вбивство, згвалтування за особливо обтяжуючих обставин, одержання хабара за обтяжуючих обставин. Недонесення про інші не перелічені в ст.187 злочини не визнається злочином. Об‘єктивна сторона недонесення – бездіяльність. Ст.21 не визначає терміну, протягом якого слід донести про злочин, обов‘язок виникає з моменту вчинення злочину, повідомлення в будь-якій формі: усній, письмовій. Факт недонесення утворює склад закінченого злочину. Недонесення не може бути визнано співучастю в злочині. Суб‘єктивна сторона недонесення: наявність прямого умислу. Суб‘єктом недонесення може бути особа від 16 років. Посадова особа, якщо вона за своїм посадовим становищем мала вжити заходів для недопущення злочину або для затримання злочинця, відповідає за недонесення при наявності усіх інших, необхідних для цього ознак, за ст.165 КК. У КУ ст.63 – особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї родини чи близьких родичів, коло яких визначається законом. На підставі цього такі близькі та родичі не підлягають кримінальній відповідальності, якщо вони не повідомили про злочин, вчинений кимось з родичів. Потуранням вчиненого злочину прийнято вважати неперешкоджання вчиненню злочину особою, яка була зобов‘язана і мала можливість відвернути злочин. Відповідальність за потурання вчиненню злочину настає лише за ті конкретні злочини, об‘єктивна сторона яких може бути виражена в невиконанні особою спеціальних або професійних обов‘язків: зловживання владою або посадовим становищем (ст.165), і такі склади злочинів, які передбачені ст.91 та ст.167 КК. Потурання злочину не створює окремої правової інституції, оскільки: 1) потурання злочину не передбачено кримінальним законом; 2) немає закону (і недоцільно мати його) про обов‘язок громадянина перешкоджати вчиненню протиправних дій, які вчиняються в його присутності, окремі такі випадки охоплюються поняттям недонесення про злочин; 3) потурання злочину може мати місце лише з боку посадової особи, яка зобов‘язана йому перешкоджати (ст.165). потурання вчиненого злочину – умисне діяння, тому до нього не можуть бути віднесені необережні дії, що входять до складів злочинів, які передбачені ст.91 та ст.167.

§ 59. Множинність злочинів.

У загальній формі множинність злочинів може бути визначені як вчинення особою двох і більше злочинів, кожний з яких певною мірою впливає на “сукупну” кримінальну відповідальність цієї особи. Юридична характеристика множинності злочинів. Обов‘язковими ознаками поняття множинності злочинів є такі особливості: 1. Поняття множинності злочинів охоплює суспільно небезпечну поведінку однієї і тієї самої особи. Це може бути одне діяння, ряд послідовних і взаємопов‘язаних діянь чи кілька окремих діянь, що вчиняються в різний час і нічим, крім суб‘єкта, не пов‘язані між собою. 2. Суспільно небезпечна поведінка особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає юридичним складам принаймні двох окремих злочинів і тим самим утворює разом із цими обставинами принаймні два окремих фактичних склади злочинів. Це можуть бути склади різнорідних, однорідних чи тотожних злочинів, але саме злочинів, а не інших правопорушень. 3. Суспільно небезпечна поведінка особи, що в поєднанні з іншими обставинами утворює фактичні склади двох або більше злочинів, з кримінально-правової точки зору не може розглядатись як одиничний (єдиний) злочин. Необхідність відмежування множинності злочинів від одиничного злочину виникає, зокрема, при вчиненні складного злочину (розбій), складеного злочину (бандитизм), злочину з кількома альтернативними діяннями у своєму складі (носіння, виготовлення або збут холодної зброї без дозволу), злочину, в складі якого є основні і похідні наслідки (тілесне ушкодження, що потягло смерть), продовжуваного злочину (частинами протягом кількох днів), триваючого злочину (незаконне зберігання). 4. Фактичний склад кожного злочину, що вчинила особа, відіграє (чи відіграв - при рецидиві злочинів) роль самостійної основної фактичної підстави кримінальної відповідальності. 5. Щодо кожного з вчинених особою злочинів зберігаються певні кримінально-правові наслідки, які певною мірою впливають на зміст або обсяг “сукупної” кримінальної відповідальності.

Множинність злочинів – це різновид суспільно небезпечної поведінки однієї і тієї самої особи, що у поєднанні з іншими фактичними обставинами утворює два або більше окремих фактичних складів злочинів, кожний із яких, відіграючи роль самостійної фактичної підстави кримінальної відповідальності, тою чи іншою мірою впливає на її обсяг чи зміст.

§ 60. Повторність злочинів та її різновиди.

Повторність злочинів як окрема форма їх множинності характеризується такими специфічними ознаками: 1) злочини вчиняються особою кількома окремими діяннями; 2) зазначені діяння вчиняються особою у різний час. Фактичну повторність можна визначити як таку форму їх множинності, яка полягає у вчиненні кількома окремими діяннями в різний час кількох злочинів, за жоден з яких – на момент вчинення останнього злочину – особа не була засуджена. Повторність злочинів не має свого законодавчого визначення в КК. Основними формулюваннями, що “представляють” повторність злочинів у чинному кримінальному законодавстві України, є: 1) вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин (п.1 ст.41); 2) вчинення злочину “повторно” (напр., ч.2 ст.81-83, ч.2 ст.140, ч.2 ст.144); 3) “зґвалтування, вчинене особою, яка раніше вчинила такий злочин” та інші подібні формулювання (напр., ч.2 ст.117, ч.2 ст.86, п.”з” ст.93); 4) “ті ж дії, вчинені… особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст.229-2-229-5, 229-15, 229-19, 229-20 цього Кодексу” та інші подібні формулювання (ч.2 ст.229-1, ч.2 ст.229-2, ч.2 ст.229-3); 5) “спекуляція, вчинена неодноразово” (ч.2 ст.154); 6) “те саме діяння, вчинене систематично” (ч.2 ст.162); 7) “дії, передбачені ч.3 цієї статті, вчинені у вигляді промислу” (ч.4 ст.213). Із наведених формулювань перші 4 охоплюють із повторність злочинів у власному розумінні (фактичну), так і рецидив злочинів, останні 3 “представляють” лише фактичну повторність. При кваліфікації злочинів повторність відображається по-різному, ці тенденції можна згрупувати в 3 варіанти: 1) повторність злочинів не знаходить свого відображення ні у формулі кваліфікації, ні в юридичному формулюванні звинувачення (напр., кваліфікація за ст.98. ч.1 ст.101); 2) повторність злочинів знаходить своє відображення як у формулі кваліфікації, так і в юридичному формулюванні звинувачення (повторність є обтяжуючою обставиною); 3) повторність злочинів не знаходить свого відображення у формулі кваліфікації, але обов‘язково зазначається в юридичному формулюванні звинувачення (у складі повторність – обтяжуюча, інші обставини – особливо обтяжуючі). Повторність різнорідних злочинів – це повторність злочинів, які різняться між собою змістом безпосереднього об‘єкта, характером і змістом діяння чи формами вини (порушення правил про валютні операції і необережне вбивство; державна зрада і наклеп; крадіжка і блокування транспортних комунікацій). Повторність однорідних злочинів – це повторність злочинів, які посягають на однакові чи подібні безпосередні об‘єкти і вчиняються в межах однієї і тієї самої форми вини (повторність в якості обтяжуючої обставини у кваліфікованому складі злочину: напр., корисливі посягання на приватну власність примітка до ст.140, ч.2 ст.142). повторність тотожних злочинів – це повторність злочинів одного й того самого виду незалежно від того, чи мають ці злочини один і той самий юридичний склад (напр., два розбої ч.2 ст.143, згвалтування дорослої жінки без обтяжуючих обставин та згвалтування неповнолітньої ч.1 ст.117 та ч.3 ст.117). Кримінально-правові наслідки повторності: 1) особа визнається винної у вчиненні кількох злочинів; 2) у ряжі випадків спеціальна повторність (повторність однорідних і тотожних злочинів) передбачена в якості обтяжуючої обставини в кваліфікованих складах злочинів, т.ч., вона безпосередньо впливає на кваліфікацію злочинів; 3) повторність злочинів передбачена як одна з обставин, що обтяжують відповідальність, безпосередньо впливає на призначення покарання, а також обрання інших заходів кримінально-правового впливу; 4) повторне вчинення злочину за певних умов перебиває перебіг давності притягнення до кримінальної відповідальності за попередній злочин (ч.2 ст.48).

§ 61. Реальна та ідеальна сукупність злочинів. Розмежування кваліфікації діяння за правилами сукупності та конкуренції норм.

Сукупність злочинів – це така форма їх множинності, при якій поведінка особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає двом або більше різним юридичним складам злочинів і за жоден із цих злочинів на час вчинення останнього особа не була засуджена. Ознаки: 1) різні юридичні склади злочинів; 2) за жоден зі злочинів особа не була засуджена. Сукупність необхідно відрізняти від конкуренції кримінально-правових норм (при сукупності кваліфікація здійснюється за двома складами, при конкуренції – за якимось одним). У КК не вжито термін “сукупність злочинів”, її “представляють” інші формулювання: “вчинення кількох злочинів” (ст.42), “двох або більше злочинів, передбачених різними статтями кримінального закону, ні за один з яких її не було засуджено” (ч.1 ст.42), інші формулювання. Постанова Пленуму ВС від 22.12.95 №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання” п.15: “передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами або пунктами однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. В такому ж порядку призначається покарання в разі вчинення особою дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші як готування, замах або співучасть у злочині”. Сукупність злочинів має місце тоді, коли ці злочини кваліфікуються: 1) за різними статтями ОЧ КК; 2) за однією й тією самою статтею ОЧ КК, але за різними її частинами (пунктами), що мають самостійні санкції; 3) за однієї й тією самою статтею або однією й тією самою частиною (пунктом) статті ОЧ КК, але в одному випадку – з посиланням на ст.17 чи ст.19 КК, а в іншому – без такого посилання, тобто коли в одному випадку злочин був закінчений, а в іншому мало місце готування до такого злочину чи замах на нього, або коли в одному випадку особа була виконавцем (співвиконавцем) злочину, в іншому – іншим співучасником такого злочину; 4) за однієї й тією самою статтею або однією й тією самою частиною (пунктом) статті ОЧ КК, але в одному випадку – з посиланням на ст.17 (ст.17, 19) КК, а в іншому – з посиланням на ст.19 (ст.19, 17) КК, тобто коли в одному випадку з боку особи мали місце готування або замах на злочин, а в іншому – співучасть у такому злочині; 5) за однієї й тією самою статтею або однією й тією самою частиною (пунктом) статті ОЧ КК, якщо змінювалася редакція цієї статті чи цієї частини (пункту) статті і ці зміни призвели до створення нового за суттю юридичного складу злочину (напр., перший за ч.2 ст.89 КК в редакції від 17.06.92, а другий – за ч.2 ст.80 КК в редакції від 28.01.94). Види сукупності – ідеальна, реальна, реально-ідеальна. Ідеальна сукупність – особа одним діянням вчиняє два або більше злочини, що мають різні юридичні склади. Окремим проявом ідеальної сукупності буде також вчинення одного закінченого злочину, яке водночас є готуванням до іншого злочину чи замахом на іншій злочин (умисне вбивство потерпілого з метою угону автомобіля). Реальна сукупність – особа окремим діяннями і різний час вчиняє два або більше злочини, що мають різні юридичні склади (вчинення злісного хуліганства, а потім чинити опір при затриманні працівнику міліції). Як реальну сукупність злочинів треба розглядати і вчинення у різний час двох окремих крадіжок – спочатку крадіжки державного майна, а потім – приватного. При цьому проміжок часу значення не має – хвилини чи роки. Реально-ідеальна сукупність – кілька злочинів, що мають різні юридичні склади, особа вчиняє кількома діяннями, і принаймні одне з цих діянь одночасно передбачене кожним із зазначених складів (напр., вбивство потерпілого під час угону автомобіля). Кримінально-правове значення сукупності злочинів: 1) особа визнається винною у вчиненні кількох злочинів; 2) у формулі кваліфікації при сукупності злочинів кожний юридичний склад злочину відображається окремо; 3) кримінальним законом (ст.42 КК) передбачений особливий порядок призначення покарання при сукупності злочинів; 4) при реальній сукупності злочинів факт вчинення особою кількох злочинів може розглядатись як обставина, що обтяжує відповідальність (п.1 ст.41 КК).

§ 62. Суть і мета покарання.

Покарання – найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, признається судом, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом позбавленнях чи обмеженнях її прав і свобод, а також тягне особливий кримінально-правовий стан особи – судимість. Місце покарання в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що: 1) покарання – це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи; 2) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи; 3) за своїм змістом покарання є (має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності. Основні ознаки покарання: 1) покарання завжди є примусовим заходом з боку держави (застосовується відповідним державним органом до особи незалежно від її волі); 2) покарання – конкретні його види – передбачене лише в кримінальному законі; 3) покарання може бути передбачене лише за діяння, яке кримінальним законом визначене як злочин (інші правопорушення не тягнуть такого примусового заходу); 4) покарання за своїм змістом полягає у позбавленні або обмеженні певних прав і свобод особи, яка вчинила злочин (може стосуватися окремих особистих, політичних, майнових та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачених КУ та іншими законами); 5) покарання має особистий характер (позбавлення чи обмеження стосуються лише певних прав і свобод фізичної особи і не повинні поширюватись на інших осіб); 6) покарання призначається лише судом в обвинувальному вироку від імені держави (жоден інший орган не може); 7) покарання тягне особливий кримінально-правовий стан особи – судимість. Ст.22 “Мета покарання” – покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Цілі безпосередньо із змісту статті: 1) виправлення і перевиховання; 2) запобігання вчиненню нових злочинів засудженим; 3) запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами. Ч.2 ст.22 – не може бути цілями покарання спричинення фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності. Виправлення і перевиховання передбачає досягнення певних змін у особистості засудженого. Виправлення – утримання від вчинення нових, принаймні умисних злочинів. Перевиховання – чесне ставлення до праці, точне виконання законів, поважання правил співжиття. Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) – засуджений під час перебування покарання значною мірою обмежується в можливостях скоєння нових злочинів. Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (загальна превенція) – покарання особи, винної у вчиненні злочину, певною мірою утримує від вчинення злочинів інших осіб – принаймні якусь їх частину. Соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, але залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю. Позбавлення чи обмеження прав злочинця має відповідати тяжкості скоєного ним злочину. В багатьох випадках застосування покарання більшість його цілей може бути досягнуто одночасно (крім смертної кари).

§ 63. Перелік основних і додаткових покарань.

У відповідності зі ст.23 КК до осіб, що скоїли злочин, можуть застосовуватися наступні основні покарання: 1) позбавлення волі, 2) виправні роботи без позбавлення волі, 3) позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю, 4) штраф, 5) громадський осуд. До військовослужбовців термінової служби може застосовуватися покарання у виді напрямку в дисциплінарний батальйон.

Крім основних покарань, до засудженого можуть застосовуватися наступні додаткові покарання: 1) конфіскація майна, 2) позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, 3) позбавлення батьківських прав.

Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю і штраф можуть застосовуватися не тільки в якості основних, але і як додаткові покарання.

Ст.23 дає вичерпний перелік покарань, розташовуючи їх послідовно від більш тяжких до менш тяжкого. Таке розташування в науці кримінального права прийнято називати системою покарань.

Основні види покарання завжди зазначені в санкціяї статей КК. Якщо в санкції статті зазначено кілька основних покарань, то суд вправі застосувати тільки одне з них. Наприклад, у ст.130 КК як можливе покарання за порушення недоторканності житла громадян передбачене позбавлення волі на термін до одного року, чи виправні роботи на той же термін, чи штраф до 40 мінімальних зарплат, чи громадський осуд. Це так називана альтернативна санкція, що дає суду можливість застосувати одне з названих покарань, що найбільше повно відповідає ступеня провини підсудного.

Штраф, конфіскація майна як додаткові міри покарання застосовуються тільки у випадках, спеціально зазначених у законі (ст.81 розкрадання державної чи колективної власності, 93 навмисне вбивство, 201 незаконне підняття державного прапора на судні й ін.).

§ 64. Позбавлення волі (характеристика).

Позбавлення волі – це ізоляція засудженого від суспільства шляхом поміщення у визначені законом заклади зі спеціальним режимом тримання для його виправлення і перевиховання, а також з метою попередження здійснення їм нових злочинів. Позбавлення волі застосовується до небезпечних злочинців, виправлення і перевиховання яких щонайкраще може бути досягнуте в специфічних умовах ізоляції від суспільства. Позбавлення волі як міру покарання передбачається в санкціях значного числа статей Особливої частини КК.

У багатьох статтях кодексу позбавлення волі розглядається як альтернатива поряд іншими більш м'якими видами покарання. Це свідчить про прагнення законодавця обмежити застосування позбавлення волі у відношенні осіб, виправлення яких може бути досягнуте без ізоляції їх від суспільства. У випадках, коли по обставинах справи виправлення осіб, що зробили злочини, можливо без застосування позбавлення волі, суди повинні ширше застосовувати покарання, не зв'язані з позбавленням волі.

Визначаючи термін позбавлення волі за конкретний злочин, суди керуються межами, установленими ст.25 КК і санкцією статті Особливої частини КК. За загальним правилом, позбавлення волі встановлюється на термін від трьох місяців до 10 років. Суди не вправі виходити за ці межі. Позбавлення волі на рядків понад 10 років може бути призначено тільки за особливо тяжкі злочини й особливо небезпечним рецидивістам у випадках, передбачених статтями Особливої частини КК. Максимальний термін позбавлення волі в цих випадках не може перевищувати 15 років і по кожнім виді злочинів передбачається особливо, хоча в окремих випадках цей термін може бути і великим, але не більш 20 років. При призначенні покарання особі, що не досягла 18 років, максимальний термін позбавлення волі, незалежно від тяжкості скоєного злочину не може перевищувати 10 років.

У відповідності зі ст.25 позбавлення волі за вироком суду призначається у виправно-трудових колоніях загального, посиленого, строгого й особливого чи режиму у в'язниці, а також у виховально-трудових колоніях загального і посиленого режиму.

Відбування покарання у виправно-трудових колоніях призначається чоловікам: засудженим уперше до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, - у колоніях загального режиму; засуджені вперше до позбавлення волі за тяжкі злочини, - у колоніях посиленого режиму; засудженим за особливо небезпечні державні злочини, і особам, що відбували покарання у виді позбавлення волі, - у колоніях строгого режиму; визнаним особливо небезпечними рецидивістами, - у колоніях особливого режиму.

Засудженим до позбавлення волі жінкам відбування покарання у виправно-трудових колоніях призначається: визнаним особливо небезпечними рецидивістками, а також засудженим за особливо небезпечні державні злочини – у колоніях строгого режиму, іншим засудженої до позбавлення волі жінкам – у колоніях загального режиму.

Неповнолітні відбувають покарання у виховально-трудових колоніях. Неповнолітнім чоловічої статі, засудженим уперше до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, а також неповнолітні жіночої статі, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, а також засуджені до позбавлення волі за тяжкі злочини, відбувають покарання в колоніях посиленого режиму.

У залежності від характеру і ступеня суспільної небезпеки зробленого злочину, особистості винної й іншої обставин справи суд може призначити відбування позбавлення волі засудженим, не визнаним особливо небезпечними рецидивістами, у виправно-трудових колоніях будь-якого виду, крім колоній особливого режиму, а засудженим неповнолітньої чоловічої статі – у виховально-трудових колоніях загального режиму замість колоній посиленого режиму.

Позбавлення волі у в'язниці на весь термін, передбачений вироком суду, чи на частину його може бути призначено особам, що зробили тяжкі злочини, а також особливо небезпечним рецидивістам.

Два і більш злочини, за кожне з яких суд призначив винному позбавлення волі на термін до п'яти років, не можуть вважатися тяжкими і тоді, коли загальний термін позбавлення волі і по сукупності цих злочинів перевищує п'ять років. Реальна сукупність ряду злочинів не змінює характеру кожного з них окремо.

§ 65. Виправні роботи (характеристика, відповідальність за ухилення від відбування цього покарання).

Виправні роботи без позбавлення волі призначаються на строк від двох місяців до двох років і відбуваються відповідно до вироку суду або за місцем роботи засудженого, або в інших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт, але в районі місця проживання засудженого.

З заробітку присудженого до виправних робіт без позбавлення волі в доход держави утримується визначена сума в розмірі, установленому вирокам суду, але не понад 20%.

Особам, визнаним непрацездатними, а також особам, що стали непрацездатними після вироку суду, суд замість виправних робіт призначає чи штраф громадський осуд.

Для виправних робіт як міри покарання характерні дві основних ознаки: 1) залучення засудженого до обов'язкової праці за місцем колишньої роботи чи в інших місцях, обумовлених органами, що відають застосуванням виправних робіт, у сполученні з утриманням у доход держави визначеної частини заробітку, 2) виховання засудженого в процесі праці, суспільне виховний вплив на нього колективу, у якому він працює.

Виправні роботи є реальною мірою покарання з метою виправлення і перевиховання засудженого тільки в суспільстві, де всім громадянам забезпечене право на працю, де праця – є справу честі кожного громадянина. У виправних роботах більш, ніж в інших видах покарання, сполучаються елементи державного примуса із суспільним впливом на правопорушників, у силу чого виправні роботи стають на ряді з іншими видами покарань, не зв'язаними з позбавленням волі, основною формою впливу на правопорушників.

Виправні роботи передбачаються більш ніж у 120 санкціях статей КК як у виді єдиної міри покарання, так і в якості альтернативної з позбавленням волі чи штрафом. Виправні роботи застосовуються за здійснення незначних по характері і ступеню суспільної небезпеки злочинів. Разом з тим, закон передбачає можливість застосування виправних робіт і за більш небезпечні злочини, якщо ступінь суспільної небезпеки конкретного злочинного діяння й особи, що його скоїла, не вимагають обов'язкової ізоляції винного від суспільства для його виправлення і перевиховання.

У ст.29 передбачені два види виправних робіт без позбавлення волі: за місцем роботи засудженого й в інших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт, але в районі місця проживання засудженого. Вид виправних робіт без позбавлення волі визначається вироком суду. Порядок, умови і місце відбування цього виду покарання встановлюється законодавством.

Засуджені до виправних робіт першого виду відбувають покарання за місцем роботи й на колишній посаді, за винятком тих випадків, коли залишення засудженого в колишній посаді недоцільно, про що повинно бути спеціально зазначене у вироку суду, наприклад, по деяких посадових, господарських і інших злочинах.

Виправні роботи другого виду, як правило, застосовуються до винних, що не має постійного місця роботи. Такі особи відбувають покарання в місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт (інспекцією і відділами виправних робіт МВС), але обов'язково в районі місця проживання засудженого. Під районом місця проживання розуміється, як правило, той адміністративний район, де, наприклад, розташовані великі промислові чи с/г підприємства і де звичайно працюють багато жителів з місцевості, у якій живе засуджений.

Час відбування виправних робіт, у тому числі і за місцем роботи засудженого, не зараховується у виробничий стаж для одержання надбавки за вислугу років, пенсії й інших пільг, зв'язаних з виробничим стажем. У період відбування виправних робіт чергова відпустка не дається, за винятком відпустки через хворобу, вагітності і родам.

З заробітку засудженого до виправних робіт утримується визначена частина доходу. При визначенні цієї частини (не більш ніж 20%) суд враховує матеріальне становище засудженого і його родини. Вирахування не робляться з виплат по непрацездатності, преміальних винагород усіх видів, командировочних і т.д.

Особи, засуджені до виправних робіт, при заклику їх на термінову службу звільняються з дня заклику від подальшого відбування покарання. До військовослужбовців виправні роботи не застосовуються. (ст.34 КК).

Термін відбування виправних робіт обчислюється з того дня, коли почали вироблятися утримання з його заробітку. Час попереднього висновку зараховується в термін відбування виправних робіт з розрахунку один день за три дні виправних робіт (ст.47 КК).

Виправні роботи без позбавлення волі можуть застосовуватися як міру покарання у випадках, передбачених статтями КК, по яких кваліфікований злочин винного, а також у порядку ст.44 КК при призначенні більш м'якого покарання, чим передбачено конкретною статтею закону. При цьому виправні роботи без позбавлення волі можуть застосовуватися замість позбавлення волі. Застосування виправних робіт не допускається у відношенні осіб, визнаних у встановленому порядку непрацездатними.

У випадку злісного відхилення засудженого від відбування виправних робіт без позбавлення волі суд може замінити невідбутий термін виправних робіт позбавленням волі на той же термін (ст.30 КК).

Невідбута частина терміну виправних робіт обчислюється з дня фактичного припинення засудженим роботи. Однієї з форм відхилення засудженого від виправних робіт є систематичні прогули без поважної причини, відмовлення від надходження на роботу, відмовлення від дорученої роботи. Невідбута частина терміну виправних робіт у таких випадках визначається шляхом відрахування з терміну, призначеного вироком суду, фактично проробленої частини, тобто без обліку днів прогулів.

Питання про заміну виправних робіт у випадку злісного відхилення від їхнього відбування зважується по клопотанню інспекції виправних робіт судом, що ухвалив вирок. Якщо вирок приводиться у виконання за межами району суду, що ухвалив вирок, це питання дозволяється районним (міським) судом, а у відношенні осіб, засуджених військовими трибуналами, - військовим трибуналом по місцеві виконання вироку.

§ 66. Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (характеристика).

Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю може бути призначено судом на термін до п'яти років у якості основного чи додаткового покарання. Це покарання може бути призначене у випадках, коли по характері зроблених винним злочинів за посадою чи при занятті певною діяльністю суд визнає неможливому зберегти за ним право займати певні посади чи займатися певною діяльністю. При призначенні цього покарання в якості додаткового до позбавлення волі воно поширюється на увесь час відбування позбавлення волі і, крім того, на термін, установлений вироком суду. Якщо ж позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю призначено в якості додаткового до іншого виду покарання, то термін обчислюється з моменту початку відбування основного покарання (ст.31 КК).

Заборона займати певні посади чи займатися певною діяльністю може піти не тільки у випадку зловживань за посадою чи навмисним використанням професійних навичок для здійснення злочину, але й у випадку відсутності достатньої уважності й обачності, у силу чого настають шкідливі наслідки (необережні злочини, наприклад, чи недбалість порушення правил безпеки руху й експлуатації транспорту).

Забороняючи займати певні посади чи займатися певною діяльністю можуть бути застосовані у виді основний мір покарання у випадках, прямо передбачених санкцією відповідної статті КК, наприклад санкціями ст.132, 134, чи в порядку призначення більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у відповідності зі ст.44. Застосування цього покарання в якості додаткового спеціально не регламентовано законом: зазвичай воно застосовується по розсуду суду, наприклад, при встановленні систематичного обкрадання покупців (ст.155 КК), при проведенні незаконного аборту лікарем (ч.1 ст.109) і ін. В усіх випадках термін позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю не може перевищувати п'яти років.

§ 67. Штраф, як міра покарання (характеристика).

Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і в межах, установлених законом. Розмір штрафу встановлюється в залежності від ваги зробленого злочину з урахуванням майнового положення винного (ст.32 КК).

Штраф як міра покарання встановлюється законом за здійснення менш небезпечних злочинів проти власності, проти особистості, господарських і деяких інших видів злочинів, чинених, як правило, з корисливих мотивів чи при завданні майнових збитків. Штраф може бути призначений у виді як основного (ст. 106, 107, 135, 136, 137, 179 і ін.), так і додаткового покарання, але тільки у випадках, спеціально передбачених санкціями відповідних статей, або при призначенні більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у порядку ст.44.

Межі розміру штрафу в КК установлені від 10 до 400 мінімальних зарплат, а за корисливі злочини – у межах 1000 мінімальних зарплат. У виняткових випадках, визначених законом, можуть застосовуватися і великі суми штрафу (ст.32 КК). Щораз ці межі визначаються в залежності від ваги зробленого злочину по санкціях конкретних статей Особливої частини КК. При призначенні штрафу суд враховує, крім того, майнове положення винного – число працездатних членів родини, розмір заробітку винного й інші дані для того, щоб сума штрафу була реальної для сплати у випадку стягнення в примусовому порядку.

Якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він стягується в примусовому порядку, причому стягуватися можуть як кошти, так і майно засудженого. Однак у цьому випадку предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу. При неможливості стягнути штраф через відсутність у засудженого майна, на яке може бути звернене стягнення, штраф з дозволу суду заміняється виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за 4 розміри мінімальної зарплати, але для того, щоб загальний термін виправних робіт не перевищував двох років.

По прямій забороні закону штраф не може бути замінений позбавленням волі ні прямо, ні побічно, наприклад, шляхом заміни позбавлення волі виправними роботами, призначеними замість штрафу в порядку ст.32. Рівною мірою не допускається заміна позбавлення волі штрафом, тому що така заміна суперечить природі цих покарань. Якщо суд призначає покарання по декількох вироках, то в цих випадкам вироку до позбавлення волі і штрафу приводяться у виконання самостійно (ст.43).

Від неможливості стягнення штрафу варто відрізняти таке положення, коли обчислювальна сума штрафу, що підлягає сплаті, у даний момент або в повній сумі може створити для засудженого або членів його родини особливі ускладнення в силу яких-небудь виняткових обставин (пожежа, стихійне лихо, важка хвороба, і т.д.). У цих випадках на підставі ст.405 КПК суд може відкласти чи сплату надати винному розстрочку терміном до одного року з дня вступу вироку в законну силу.

Штраф як міра кримінального покарання відрізняється від адміністративного штрафу, головним чином, своєю природою і юридичними наслідками. Штраф, будучи мірою карного покарання, призначається судом за злочин, передбачений карним законом; він, як і всяке покарання, спричиняє судимість винного, чого немає при адміністративному штрафі.

§ 68. Конфіскація майна (характеристика).

Конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави усього чи частини майна, що є особистою власністю засудженого. Конфіскація майна може бути призначена тільки за державні і тяжкі корисливі злочини у випадках, зазначених у законі. Суд повинний вказати у вироку, чи конфіскується все майно засудженого чи частина його; в останньому випадку суд повинний указати, яка частина майна конфіскується, чи перелічити предмети, що конфіскуються. Не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого, членів його родини й обличчя, що знаходяться на його утриманні, відповідно до переліку, даному в додатку до кодексу (ст.35 КК).

Конфіскація майна є мірою покарання, що ущемляє, насамперед, майнові права засудженого. Однак, на відміну від штрафу, що призначається завжди в грошовому вираженні і з урахуванням матеріального положення винного, конфіскація як покарання поширюється на всяке майно засудженого, приналежне йому на праві особистої власності, на грошові суми й інші цінності, предмети одягу, домашнього побуту і т.п., крім майна, на яке не може бути звернена конфіскація.

У випадку конфіскації частки засудженого в загальному майні розмір його частки визначається після виключення з цього майна того, що не підлягає конфіскації. Конфіскації по вироку суду підлягає як майно, що цілком належить засудженому, так і його частка в загальній власності, наприклад, на будинок, автомашину і т.д.

Розрізняються два види конфіскації, застосовуваної як карне покарання: повна і часткова.

Повна конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього майна, що є особистою власністю засудженого, а також його частки в загальній власності, у чому б вона не виражалася і де б вона не знаходилася, за винятком предметів необхідності, перерахованих у додатку до КК. Повна конфіскація поширюється також на майно засудженого, котре з метою приховання від конфіскації оформлено по фіктивних угодах на ім'я інших осіб. При повній конфіскації майна повинні бути враховані права і законні інтереси членів родини засудженого, проживаючого разом з ним.

Часткова конфіскація майна складається в безоплатному вилученні у власність держави точно визначеної судом частини майна, що є особистою власністю засудженого. Щоб уникнути непорозумінь, що можуть виникнути при виконанні вироку, суди зобов'язані точно вказувати, яка саме частина (половина, третина і т.д.) усього майна засудженого підлягає конфіскації, чи конкретно перелічити предмети, що конфіскуються. Заміна конфіскації майна стягненням грошової суми, рівної вартості цього майна, не допускається.

Якщо в процесі попереднього розслідування на майно винного був накладений арешт, то суд, розглядаючи справу, повинний перевірити, чи дотримані вимоги ст.35 КК у відношенні майна, не підмета конфіскації. Якщо таке майно було включено в опис, суд зобов'язаний своїм визначенням виключити його з опису і зняти арешт.

Конфіскація майна відрізняється від вилучення майна, придбаного в результаті необґрунтованого збагачення, по-перше, тим, що вилучення такого майна і звертання його в доход держави не є мірою карного покарання і тому не створює судимості; по-друге, тим, що це майно може бути вилучено не тільки в засудженого, але, наприклад, у його родичів, що необґрунтовано збагатилися, і в третіх осіб (конфіскація майна в засудженого виробляється тільки по вироку суду); по-третє, тим, що при вилученні майна держава ніякої відповідальності по боргах особи, в якої вилучається майно, не несе (при конфіскації майна держава несе відповідальність по всіх боргах і зобов'язанням засудженого, виниклим до прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна, в обсязі, не перевищуючий актив конфіскованого майна); по-четверте, таке майно вилучається в будь-якої особи цілком (конфіскація ж майна поширюється тільки на особисте майно засудженого чи на його частку в загальному майні).

Відрізняється конфіскація і від відшкодування заподіяної шкоди. Речовинні докази і речі, добуті злочинним шляхом, не можуть включатися в майно, що конфіскується. Вони повертаються їхнім законним власникам. Це ж правило поширюється і на речовинні докази, що належать третім особам (ст.330 УПК).

Якщо третя особа подало позовну заяву про виключення майна з числа конфіскованого і поверненні його, суд зобов'язаний розглянути заяву в порядку цивільного судочинства з залученням як відповідача тієї організації, який було передане майно (де воно знаходиться), за участю прокурора.

Речі, що не є речовинними доказами в справі, повинні бути повернуті їх законному власнику (ст.330 УПК). Суд, що виніс вирок, незалежно від прохання засудженого, при одержання визначення вищестоящого суду зобов'язаний направити копію визначення фінансовому органу, у розпорядження якого надійшло конфісковане розпорядження майно, для виконання – повернення чи майна відшкодування його вартості.

При конфіскації майна держава не відповідає за обтяжуючі майно борги і зобов'язання, якщо вони виникли після прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна і притім без згоди цих органів. Держава відповідає за обтяжуючі конфісковане майно борги і зобов'язання тільки у визначених випадках, точно передбачених ст.36 КК, і в порядку, установленому цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.

У відношенні претензій, що підлягають задоволенню за рахунок конфіскованого майна, держава відповідає лише в межах активу, тобто вартості цього майна, по оцінці фінансових органів.

При виконанні вироків, якими, крім конфіскації майна, із засудженого стягнені суми у відшкодування матеріального збитку, заподіяного злочином, у першу чергу стягуються ці суми, конфіскація ж звертається на іншу частину майна, якщо це майно може бути конфісковано.

Черговість задоволення інших претензій за рахунок конфіскованого майна встановлюється цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.

§ 69. Загальні начала призначення покарання.

Призначення покарання – це один із етапів застосування кримінально-правових норм, який характеризується такими особливостями: 1) призначення покарання може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку; 2) призначення покарання відбувається лише після визнання особи винною у вчинені злочину; 3) призначення покарання за своєю юридичною природою є різновидом так званого індивідуального піднормативного регулювання кримінально-правових відносин. Суд визначає і вказує у вироку: 1) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин, а у певних випадках – який його розмір та інші показники; 2) чи призначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який його вид, а у певних випадках - розмір; 3) яке покарання остаточне призначається особі, якщо мають місце обставини, зазначені в ст.42,43 КК. Загальні начала призначення покарання – це передбачені кримінальним законом вихідні положення, яких дотримується і які враховує суд для оптимального поєднання нормативності та індивідуалізації при призначенні покарання. Ст.39 загальні начала: 1) суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) суд призначає покарання у точній відповідності до положень ЗЧ КК; 3) при призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність. За загальним правилом межі покарання, що може бути призначене особі за вчинений нею злочин, передбачені в санкції тієї статті (частині, пункті) ОЧ КК, за якою засуджується винний. У окремих санкціях мінімальна межа основного чи додаткового покарання може бути не вказана. У цих випадках вона визначається тією статтею ЗЧ КК, яка передбачає даний вид покарання. Більшість санкцій КК є альтернативними, в них передбачено кілька основних чи кілька додаткових покарань. Додаткові покарання можуть бути як обов‘язковими так і факультативними, одні з них “прив‘язані” до окремих основних покарань, інші до всіх. При призначені покарання суд має з‘ясувати такі питання: 1) які види покарань передбачені санкцією статті (частини, пункту) за якою засуджується винний; 2) яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих покарань; 3) які з покарань є основними, а які додатковими; 4) до яких основних покарань “прив‘язані” додаткові; 5) обов‘язковий чи факультативний характер мають додаткові покарання. Кримінальне законодавство України не передбачає випадків призначення більш суворого виду основного покарання, ніж передбачено санкцією статті, за якою засуджується винний, а також призначення основного чи додаткового покарання вище тієї максимальної межі, що встановлена даною санкцією. В окремих випадках, прямо передбачених ЗЧ КК, суд при призначенні покарання може вийти за межі санкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин: 1) призначення більш м‘якого покарання, ніж передбачено законом (ст.44); 2) призначення додаткового покарання, не передбаченого санкцією статті, за якою засуджується винний, на підставі ЗЧ КК (позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю ст.31, позбавлення звання чи рангу ч.1 ст.37, позбавлення батьківських прав ст.38); 3) заміни при призначенні покарання, передбаченого в санкції статті, за якою засуджується винний, іншим покаранням, зокрема, виправних робот – штрафом чи громадською доганою (ч.3 ст.29); 4) призначення штрафу у випадку застосування умовного засудження чи відстрочки виконання вироку (ч.1 ст.45, ч.1 ст.46-1). Суд в резолютивній частині вироку зобов‘язаний посилатися на ту статтю ЗЧ КК, яка передбачає відповідний випадок і яка є правовою підставою виходу за межі санкції. Ст.39-44 КК безпосередньо регламентують призначення покарання, крім того є цілий ряд положень про призначення покарання, тому суд повинен (об‘єктивні критерії): 1) виходити з мети покарання (ст.22); 2) керуватись послідовністю розташування покарань у ст.23, яке більш суворе; 3) виконувати положення статей ЗЧ КК, які передбачають конкретні види покарань: зміст , умови застосування, особливості призначення тощо (ст.24-25, 29-34, 35-38); 4) враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність (ст.39-41); 5) дотримуватися правил призначення покарання за вчинення кількох злочинів та за кількома вироками (ст.42, 43); 6) використовувати передбачені законом можливості пом‘якшення покарання винному (ст.44, ч.2 ст.47); 7) застосовувати деякі інші положення статей ЗЧ КК (напр., ч.4 ст.17, ч.7 ст.19). Суб‘єктивний критерій – правосвідомість суду (ст.39 КК). При визначенні суспільної небезпечності злочину треба враховувати: 1) чи є злочин тяжким (особливо тяжким); 2) яка соціальна цінність є безпосереднім об‘єктом цього злочину, і яке місце вона посідає в тій ієрархії соціальних цінностей, яка є пріоритетною для кримінального права на даний момент; 3) як співвідноситься вчинений злочин з іншими однорідними злочинами з точки зору кримінально-правових санкцій. Абз.1 п.2 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання”: “визначаючи ступінь ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву і цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали, тощо”. Абз.2 п.2 постанови: “з‘ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати його вік, стан здоров‘я, поведінку до вчинення злочину за місцем роботи чи навчання, його минуле (судимість, адміністративне стягнення, якщо вони мали місце), дані про сім‘ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров‘я, матеріальний стан сім‘ї) тощо”. Данні про особу мають оцінюватися в їх сукупності, а ті, які безпосередньо вплинули на призначення покарання, мають бути наведені у вироку. Обставини, що пом‘якшують відповідальність (ч.1 ст.40 КК): 1) відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди; 2) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин; 3) вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або в силу матеріальної чи іншої залежності; 4) вчинення злочину під впливом великого душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого; 5) вчинення злочину при захисті від суспільно небезпечного посягання, хоч і з перечищенням меж необхідної оборони; 6) вчинення злочину неповнолітнім; 7) вчинення злочину жінкою в стані вагітності; 8) щире розкаяння або явка з повинною, а також сприяння розкриттю злочину. Врахування обставин, що пом‘якшують відповідальність, при призначенні покарання означає, що суд може: 1) призначити менш суворий вид основного покарання, якщо в санкції статті, за якою засуджується винний, передбачено кілька альтернативних покарань; 2) призначити основне чи додаткове покарання ближче до мінімальної межі, встановленої КК за вчинення даного злочину; 3) не призначати винному додаткового покарання, якщо воно передбачено в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне; 4) враховуючи наявність інших, передбачених законом, обставин, застосувати до винного умовне засудження чи відстрочку виконання вироку; 5) визнавши кілька пом‘якшуючих обставин винятковими і враховуючи особу винного, призначити йому більш м‘яке покарання, ніж передбачено законом (ст.44). обставини, що обтяжують відповідальність (ст.41 КК): 1) вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин (залежно від характеру першого злочину суд може не визнати його обтяжуючою обставиною); 2) вчинення злочину організованою групою; 3) вчинення злочину з використанням підлеглого або іншого залежного стану особи, щодо якої вчинено злочин; 4) вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів; 5) заподіяння злочинам тяжких наслідків; 6) вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебуває в безпорадному стані; 7) підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або залучення неповнолітніх до участі у злочині; 8) вчинення злочину з особливою жорстокістю або знущанням з потерпілого; 9) вчинення злочину з використанням умов громадського лиха; 10) вчинення злочину загальнонебезпечним способом; 11) вчинення злочину особою, яка перебуває в стані сп‘яніння (залежно від характеру злочину може не визнаватись обтяжуючою); 12) вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, на протязі строку поручительства або на протязі одного року після закінчення цього строку. Цей перелік є вичерпним. Враховуючи обставини, що обтяжують відповідальність, суд може: 1) призначити більш суворий вид основного покарання за наявності в санкції статті, за якою засуджуються винний, двох або більше альтернативних покарань; 2) призначити основне або додаткове покарання ближче до максимальної межі, встановленої санкцією статті, за якою засуджується винний; 3) застосувати до винного додаткове покарання, передбаченого в санкції статті, за якою він засуджується, як факультативне; 4) не застосовувати до винного умовного засудження чи відстрочки виконання вироку; 5) обрати принцип повного або часткового складання покарань, а не принцип поглинення більш суворим покаранням менш суворого при засудженні винного за сукупністю злочинів.

§ 70. Призначення покарання за сукупністю злочинів.

Дві ситуації, що можуть виникнути при призначені покарання за сукупністю злочинів: 1) а) за два і більше злочинів, що утворюють сукупність, особа засуджується одним вироком; б) у цьому вироку призначається покарання як за кожний злочин окремо, так і остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів (класична сукупність ч.1,2 ст.42); 2) а) першим вироком особа засуджується, і їй призначається покарання за один чи кілька вчинених нею злочинів, але не за всі злочини, що утворюють сукупність; б) після винесення першого вироку стає відомо про іншій злочин (злочини), який також входить до сукупності, оскільки він був вчинений особою до винесення першого вироку; в) у новому вироку особі призначається покарання за той злочин (злочини), про які стало відомо після винесення першого вироку, а також визначається покарання за сукупністю всіх відомих суду злочинів (розірвана сукупність ч.3 ст.42, ч.1,2 ст.42). Призначаючи покарання за сукупністю злочинів у порядку ч.1, 2 ст.42 (класична сукупність) суд повинен: 1) призначити покарання окремо за кожний злочин, що входить до сукупності; 2) обрати принцип (принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів – повне або часткове складання призначених за окремі злочини покарань чи поглинення менш суворого покарання більш суворим; 3) визначити остаточне покарання за сукупністю вчинених злочинів. Положення ч.1 ст.42 – основні покарання, ч.2 ст.42 – додаткові покарання, іноді ч.1 і 2 – і до додаткових і до основних покарань. Обираючи принцип призначення покарання слід враховувати від сукупності (реальна, ідеальна). Ч.1 ст.42 КК передбачає як максимальну межу остаточного покарання, що призначається за сукупністю злочинів, найбільш суворе за видом і розміром покарання з тих, що передбачені санкціями статей КК, за яким засуджується винний, тут можливі варіанти: 1) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати будь-який із принципів призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів; 2) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати принципи повного або часткового складання остаточного покарання за сукупністю злочинів, але не дають можливості обрати принцип поглинення, оскільки покарання за окремі злочини співпадають за видом і за розміром; 3) призначені за окремі злочин покарання дають можливість обрати принцип часткового складання покарань або поглинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки їх повне складання перевищує максимальну межу найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний; 4) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати лише принцип часткового їх складання, оскільки вони однакові і за видом і за розміром, а їх повне складання перевищує межу найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний; 5) призначені за окремі злочини покарання дають можливість обрати лише принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки принаймні одне з них дорівнює максимальній межі найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний. При визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів потрібно встановити його вид (види) та можливі максимальну та мінімальну межі в частині, що стосується основного покарання. На них впливають як покарання, призначені за окремі злочини, так і обраний принцип (принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів. У випадку, коли за окремі злочини призначено покарання різних видів, при визначені меж остаточного покарання за сукупністю злочинів слід керуватися правилами їх складання (заміни), передбаченими ч.3 ст.43 КК. Потім необхідно визначити конкретний розмір покарання, інші передбачені кримінальним законом показники (вид виправно-трудової установи, місце відбування покарання). Завершальний етап є вирішення питання про призначення (непризначення) додаткового покарання з дотриманням таких положень: 1) додаткове покарання за сукупністю вчинених злочинів може бути призначене лише тоді, коли воно було призначене хоча б за один із злочинів, що утворюють сукупність; 2) обов‘язкове додаткове покарання, призначене за один чи кілька злочинів, що утворюють сукупність, має бути призначене і за сукупністю вчинених злочинів; 3) якщо за злочини, що утворюють сукупність, призначено два і більше різновидних додаткових покарань, усі вони можуть бути призначені і при визначенні остаточного покарання за сукупністю вчинених злочинів; у цьому разі у відповідності до ч.4 ст.43 КК кожне з них має виконуватися самостійно; 4) якщо за два або більше злочинів, що утворюють сукупність, призначено два додаткових покарань одного й того самого виду, при визначенні остаточного додаткового покарання цього виду за сукупністю вчинених злочинів необхідно керуватися ч.1 ст.42. Етапи призначення покарання за сукупністю злочинів у порядку, передбаченому ч.3 ст.42 КК (розірвана сукупність): 1) одержання точних даних про покарання, призначене винному за першим вироком (попередніми вироками); 2) призначення покарання за той злочин (злочини), про який стало відомо після винесення першого вироку (попередніх вироків); 3) призначення остаточного покарання за сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на момент винесення останнього вироку; 4) зарахування до строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю вчинених злочинів, покарання, відбутого за першим вироком (попереднім вироком). Одержання точних даних про покарання, призначене винному за першим вироком (попередніми вироками), відбувається у формі витребування і залучення до справи копій зазначеного вироку (вироків). Суд не вправі змінювати або ще раз призначати такі покарання. Особливості визначення остаточного покарання за сукупністю всіх злочинів, зумовлені наявністю першого вироку: 1) остаточне покарання, призначене в новому вироку за сукупністю всіх злочинів, не може бути нижчим від покарання, призначеного за першим вироком (попередніми вироками); у цьому випадку суд має виходити з розміру всього покарання, призначеного за першим вироком, а не з його невідбутої частини; 2) якщо за першим вироком (попереднього вироками) до особи були застосовані відстрочка виконання вироку або умовне засудження, а за новим вироком за злочин, вчинений до винесення першого вироку, ця особа засуджується до покарання, яке належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається; за таких умов кожний вирок виконується самостійно. Зарахування до строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, покарання, відбутого за першим вироком, вимагає від суду: 1) встановити, чи відбувалося реально покарання за першим вироком; 2) визначити строк покарання, відбутого за першим вироком; 3) обчислити, керуючись ч.3 ст.43 КК, строк покарання, відбутого за попереднім вироком, у показниках остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів у новому вироку; 4) зарахувати покарання, відбуте за першим вироком, до строку остаточного покарання, призначеного за новим вироком, відобразивши це в його резолютивній частині з обов‘язковим посиланням на ч.3 ст.42 КК. Зарахування покарання у порядку ч.3 ст.42 не провадиться, якщо: 1) за першим вироком покарання взагалі не відбувалося (напр., особа ухилилася від його відбування); 2) призначене за першим вироком покарання не має строкового характеру (напр., штраф чи громадська догана); 3) призначене за першим вироком покарання на може бути обчислене у показниках остаточного покарання (напр., відповідно позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю і позбавлення волі).

§ 71. Призначення покарання за кількома вироками.

Призначення покарання за кількома вироками має місце тоді, коли особа вчинила новий злочин після винесення вироку за попередній. Особливості такої ситуації: 1) щодо особи було винесено обвинувальний вирок, яким вона засуджується за вчинений нею злочин (злочини); цим вироком особі призначено покарання, яке вона має відбувати реально чи відбування якого за певної умови відкладено (ст.45, 46, 46-1); 2) у період між винесенням вироку і повним відбуттям покарання (повним “зникненням” кримінально-правових наслідків застосування ст.45, 46, 46-1, 46-2) особа вчиняє новий злочин (злочини); 3) в зазначений у п.”б” період особа притягається до відповідальності за новий злочин; 4) за вчинення нового злочину особа засуджується “новим” вироком до покарання, яке вона має відбувати реально. Т.ч., при призначенні покарання за новим вироком суд має врахувати те покарання (його невідбуту частину), яке було призначене особі за попереднім вироком. За інших однакових умов така особа є більш суспільно небезпечною, ніж та, в діях якої має місце сукупність злочинів. Це і зумовлює більш суворий підхід щодо її покарання, що і передбачено в ст.43 КК. Початковим моментом є винесення вироку за попередній злочин. Оскільки винесення вироку закінчується його публічним оголошенням, норми ст.43 застосовуються у випадках вчинення нового злочину після проголошення вироку за попередній злочин, у тому числі і тоді, коли вирок не набрав ще законної сили. Кінцевий момент періоду, протягом якого вчинення особою злочину дає підстави для призначення покарання за кількома вироками, визначається особливостями того заходу кримінально-правового впливу, який було обрано щодо особи за попереднім вироком. У загальному вигляді ст.43 застосовується, якщо новий злочин вчинено: 1) до повного відбуття особою основного і додаткового покарань, призначених їй за попереднім вироком (крім позбавлення батьківських прав, яке є безстроковим); 2) до повного “зникнення” негативних кримінально-правових наслідків застосування ст.45, 46, 46-1, 46-2 КК; 3) до відбуття більш м‘якого покарання, яким замінена невідбута частина покарання, призначеного за попереднім вироком (ст.52, 53 КК); 4) протягом строку невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком, у випадку звільнення особи від його відбування за певної умови (напр., ст.52, 53). Встановивши, що покарання особі має призначатися за правилами ст.43 КК, суд повинен: 1) точно визначити невідбуту покарання за попереднім вироком; 2) призначити покарання за новий злочин (злочини); 3) обрати принцип призначення остаточного покарання за кількома вироками; 4) визначити конкретний вид і розмір остаточного покарання за кількома вироками. Невідбута частина покарання за попереднім вироком визначається залежно від того, який вид покарання було призначено за попереднім вироком особі, чи відбувала вона це покарання реально, чи звільнялася від відбування покарання, чи замінювалось одне покарання іншим. На обчислення невідбутої частини покарання може також впливати перебування під вартою як запобіжний захід, обраний щодо особи при розслідуванні вчиненого нею нового злочину, невідбута частина має обов‘язково вказуватись у новому вироку. При призначені покарання за новий злочин (злочини) необхідно керуватися загальними началами призначення покарання, а також дотримуватися правил призначення покарання за сукупністю злочинів, якщо така мала місце. Призначене за новий злочин покарання вказується в резолютивній частині вироку як окремий її елемент. Обрання принципу призначення остаточного покарання за кількома вироками визначається конкретними обставинами справи і залежить від виду і розміру покарання, відповідні положення ст.43 зумовлюють такі підходи: 1) призначення покарання за кількома вироками передбачає приєднання (повне або часткове) невідбутої частини покарання за попереднім вироком до покарання, призначеного за новим вироком; 2) мінімальна межа остаточного покарання за кількома вироками повинна бути більшою від зазначених у п.”а” своїх “складових”; 3) максимальна межа остаточного покарання за кількома вироками не повинна перевищувати строк, встановлений для відповідного покарання статтею ЗЧ КК. Ч.2 ст.43 – складання покарань у вигляді позбавлення волі, три варіанти максимальної межі остаточного покарання у вигляді позбавлення волі за кількома вироками: 1) до 10 років; 2) до 15 років; 3) як виняток – до20 років. Залежно від розміру, виду і максимальної межі, суд може обрати: 1) як принцип повного, так і принцип часткового приєднання однієї “складової” до іншої – оскільки при їх повному складанні не буде перевищено максимальної межі, встановленої для даного виду покарання; 2) лише принцип часткового приєднання однієї “складової” до іншої – оскільки при їх повному складанні буде перевищено максимальну межу, встановлену для відповідного виду покарання; 3) як виняток – принцип поглинення невідбутої частини покарання за попереднім вироком покаранням, призначеним за новим вироком, - оскільки останнє дорівнює максимальній межі, встановленій для даного виду покарання. Визначення виду і розміру остаточного покарання за кількома вироками відбувається окремо стосовно основних і окремо стосовно додаткових покарань. Щодо основних: 1) і невідбута частина покарання за попереднім вироком, і покарання, призначене за новим вироком, є покараннями одного й того самого виду – суд повністю або частково “додає” одну “складову” до іншої і одержує таким чином остаточне покарання за кількома вироками; 2) невідбута частина покарання за попереднім вироком і покарання, призначене за новим вироком, є різновидними покараннями, щодо яких законом (ч.3 ст.43 КК) допускається їх заміна – менш суворе покарання “переводиться” в більш суворе, а потім з урахуванням обраного принципу приєднання визначається остаточне покарання за кількома вироками; 3) невідбута частина покарання за попереднім вироком і покарання, призначене за новим вироком, є різновидними покараннями, щодо яких законом (ч.3 ст.43 КК) не допускається їх заміна – кожне з покарань має виконуватись самостійно; 4) строк покарання, призначеного за новим вироком, дорівнює максимальній межі, встановленій для того виду покарання, яке буде “базовим” для остаточного покарання за кількома вироками, - останнє буде співпадати з покаранням, призначеним за новим вироком. При визначенні остаточного покарання за кількома вироками в частині, що стосується додаткових покарань, треба виходити з того, що: 1) додаткові покарання одного й того самого виду приєднуються за тими ж правилами, які встановлені для основних покарань; 2) різновидні додаткові покарання в усіх випадках виконуються самостійно. Коли покарання одного й того самого виду в невідбутій частині покарання за попереднім вироком виступає як основне, а в покаранні, призначеному за новим вироком, - як додаткове або навпаки, як виняток допускається складання основного і додаткового покарання в межах строку, встановленого для даного виду покарання. Визначений вид і розмір остаточного покарання за кількома вироками має бути вказаний у резолютивній частині нового вироку як окремий її елемент з обов‘язковим посиланням на ст.43. Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів і за кількома вироками одночасно, абз.4 п.16 постанови Пленуму ВС №22 від 22.12.95: “Коли після винесення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винний ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші – після винесення першого вироку, покарання за другим вироком призначається із застосуванням як ст.42 КК, так і ст.43 КК. Спочатку за правилами ч.1 ст.42 КК за сукупністю злочинів, вчинених до винесення першого вироку, після цього – за правилами ч.3 ст.43 КК, потім за сукупністю злочинів, вчинених після винесення першого вироку, і остаточно – за кількома вироками”.

§ 72. Умовне засудження (суть, підстави, та порядок застосування).

Ст.45 підстави умовного засудження – це сукупність факторів, що стосуються обставин справи та особи винного, які свідчать про можливість досягнення мети виправлення та перевиховання засудженої особи без відбування основного покарання шляхом реального застосування лише додаткового (додаткових) покарання (покарань) та обов‘язкового випробування засудженого зі здійсненням за його поведінкою державного контролю і можливого застосування заходів громадського нагляду та впливу. Під обставинами справи (ст.45) слід розуміти певний характер та ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину та інші фактори – зокрема, сукупність пом‘якшуючих чи обтяжуючих обставин, передбачених ст.40 та ст.41 КК. Що стосується тяжких чи особливо тяжких злочинів, то застосування умовного засудження можливо лише у виняткових випадках. Важливим є всебічне вивчення властивостей особи засудженого, як пов‘язаних, так і не пов‘язаних із вчиненим злочином, які у сукупності з обставинами вчиненого злочину давали б підстави прогнозувати майбутні позитивні зміни у поведінці засудженого при його випробуванні. Треба враховувати і поведінку винної особи після вчинення злочину, яка свідчила б про внутрішню перебудову особи та її мотиваційної сфери. Застосування умовного засудження у певних випадках не виключається і при призначенні особі покарання за сукупністю злочинів (ст.42), особі, що має непогашену судимість за вчинення іншого злочину. Застосовуючи умовне засудження, суд повинен мотивувати своє рішення у вироку з посиланням на конкретні обставини, які на думку суду утворюють підстави умовного засудження. Умови застосування умовного засудження: 1) засудження особи до основних покарань у вигляді позбавлення волі або виправних робіт та будь-яких додаткових покарань, крім конфіскації майна; 2) обов‘язкове призначення додаткового покарання, передбаченого ст.45 у вигляді штрафу у передбачених розмірах – у межах від 10 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а за корисливі злочини – в межах від 40 до 400 таких мінімумів, незастосування такого штрафу можливо лише за наявності підстав, передбачених ст.44 КК; 3) покладання на умовно засудженого обов‘язку довести своє виправлення і перевиховання упродовж іспитового строку та надання йому такого строку тривалістю від одного до трьох років; 4) встановлення за поведінкою умовно засудженого контролю органу внутрішніх справ, а щодо неповнолітнього – також органів і служб у справах неповнолітніх; 5) передача (можливість передачі) умовно засудженого громадським організаціям або трудовому колективу для здійснення нагляду за поведінкою умовно засудженого, його виправлення і перевиховання; 6) умови, пов‘язані з виконанням обов‘язків, покладених на умовно засудженого: чесна праця і зразкова поведінка, сумлінне ставлення до виховних заходів, що здійснюються громадськими організаціями або трудовим колективом (неухилення від них). Умови скасування умовного засудження: 1) відмова громадської організації або трудового колективу від здійснення з умовно засудженим виховної роботи, оскільки він не виправдав довір‘я, порушив обіцянку зразковою поведінкою і чесною працею довести своє виправлення або залишив трудовий колектив з метою ухилиться від виховного впливу, та подане у зв‘язку з цим клопотання громадської організації або трудового колективу про скасування умовного засудження; 2) систематичні порушення громадського порядку, що потягли застосування заходів адміністративного стягнення або громадського впливу, і здійснене у зв‘язку з цим подання органів внутрішніх справ або органів та служб у справах неповнолітніх про скасування умовного засудження; 3) ухилення від сплати штрафу; 4) вчинення нового злочину у період іспитового строку. Недотримання хоча б однієї з цих умов тягне скасування умовного засудження і направлення винного для відбування основного покарання. У випадку вчинення нового злочину у період іспитового строку покарання призначається за правилами ст.43 КК. Із моменту вдалого закінчення іспитового строку особа автоматично звільняється від основного покарання. Вона вже вважається несудимою, якщо судимість від додаткових покарань або термін їх виконання не перевищує розмірів визначеного судом іспитового строку. Правові наслідки застосування умовного засудження: 1) остаточне звільнення від основного покарання з одночасним погашенням судимості; 2) остаточне звільнення від основного покарання, але зі збереженням судимості, породженої відбуванням додаткових покарань; 3) скасування умовного засудження і звернення вироку до виконання, що може автоматично збільшити сумарний обсяг кари.

§ 73. Відстрочка виконання вироку (суть, підстави, та порядок застосування).

Надання відстрочок передбачено ст.46-1 та 46 КК. За колом суб‘єктів ст.46-1 передбачає два види відстрочки – загальну і спеціальну – щодо вагітних жінок або жінок, що мають дітей у віці до трьох років. Загальна відстрочка виконання вироку передбачає: 1) незастосування призначеного судом позбавлення волі щодо особи, яка вперше засуджується до такого покарання на строк до трьох років, якщо характер і ступінь вчиненого злочину, дані про особу винного та інші обставини справи свідчать про можливість виправлення і перевиховання засудженого без ізоляції від суспільства; 2) можливість незастосування призначених судом додаткових покарань, крім штрафу, передбаченому ч.1 ст.46-1; 3) можливість покладення на засудженого передбачених ч.5 ст.46-1 обов‘язків; 4) здійснення за поведінкою засудженого державного контролю та можливість застосування громадського впливу трудового колективу або особи, яким засуджений може передаватися для здійснення нагляду і проведення виховної роботи; 5) сплату конкретного розміру штрафу, визначеного судом у межах, встановлених ч.1 ст.46-1 (незастосування штрафу можливе лише за наявності підстав, передбачених у ст.44 КК). Підстави надання спеціальної відстрочки виконання вироку (вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до трьох років), зазначені в ч.3 ст.46, на відміну від загальної відстрочки мають ширші межі, оскільки передбачають менше формальних обмежень щодо надання відстрочки таким жінкам. Загальна відстрочка виконання вироку може надаватися лише особі, яка вперше засуджується до покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років. Така відстрочка не може надаватися при засудженні до інших видів покарань або на більший строк, ніж три роки позбавлення волі, або за наявності непогашеної чи незнятої судимості, породженої попереднім засудженням до позбавлення волі. Спеціальна відстрочка виконання вироку може надаватися вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до трьох років, і за наявності непогашеної та незнятої судимості, утвореної попереднім засудженням до позбавлення волі, та новому засудженні таких жінок за тяжкий злочин – до позбавлення волі на строк не більше п‘ять років, а за злочин, що не є тяжким, - до позбавлення волі на будь-яких строк чи до будь-якого іншого покарання. Спільним для обох видів відстрочки виконання вироку є застереження, передбачені ч.4 ст.46-1. Відстрочка не застосовується до осіб, засуджених за злочини, вказані у переліку п.1 ч.3 ст.25-1 КК, а також до осіб, яким поряд із покаранням за вчинений злочин призначаються також заходи примусового лікування від алкоголізму або наркоманії, а також до тих, які не пройшли повного курсу лікування венеричного захворювання (п.2 ч.3 ст.25-1). Термін надання відстрочки виконання вироку за загальною відстрочкою становить від одного до двох років, а при спеціальній він може бути значно більший. Згідно з ч.3 ст.46-1 термін відстрочки виконання вироку визначається судом у межах строку, за яким “за діючим законодавством” жінка може бути звільнена від роботи у зв‘язку з вагітністю, пологами та до досягнення дитиною трьох річного віку. Обов‘язки засудженого при наданні відстрочки виконання вироку (ч.5 ст.46-1): усунути заподіяну шкоду; піти на роботу або навчання; не змінювати без згоди органу внутрішніх справ місце проживання, повідомляти цей орган про зміну місця роботи або навчання; періодично з‘являтися в орган ВС для реєстрації; утримуватися від відвідання певних місць; утримуватися від виїзду в інші місця без повідомлення органу ВС; пройти курс лікування при зловживанні спиртними напоями або вживанні наркотичних речовин; попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого. Успішним випробуванням осіб, яким надана відстрочка виконання вироку, визнається тоді, коли особа виконає всі покладені на неї судом обов‘язки, не допустить порушень громадського порядку чи трудової дисципліни, які потягли застосування заходів адміністративного стягнення або заходів дисциплінарного стягнення чи громадського спливу, не ухилиться від сплати штрафу, не вчинить у період відстрочки нового злочину. Невиконання хоча б однієї з цих умов тягне скасування відстрочки і направлення засудженого для відбування призначеного вироком суду покарання. Однак скасування відстрочки передбачає перевірку судом законності та обґрунтованості застосування до засудженого заходів адміністративного стягнення або заходів дисциплінарного чи громадського спливу, а також з‘ясування судом причин невиконання засудженим покладених на нього обов‘язків. Відсутність у засудженого реальної можливості виконати покладені на нього обов‘язки не може тягти скасування відстрочки виконання вироку. Скасування відстрочки без з‘ясування вказаних обставин є незаконним. Якщо засуджений під час випробування вчинить новий злочин, то до покарання за цей злочин суд приєднує раніше призначене покарання за правилами ст.43. По закінченні строку відстрочки суд за поданням органу ВС, який здійснював нагляд за засудженим, залежно від вдалого чи невдалого випробування засудженого виносить ухвалу про звільнення засудженого від відбування призначеного покарання або про направлення засудженого для відбування позбавлення волі, призначеного вироком. При звільненні особи від відбування покарання вона визнається несудимою за наявності умов, зазначених у п.3 ч.1 ст.55 КК. Ст.46 передбачає відстрочення виконання вироку у воєнний час військовослужбовцеві або військовозобов‘язаному, який підлягає призову чи мобілізації, засудженому до позбавлення волі, з направленням його у діючу армію до закінчення воєнних дій. При цьому суд може відстрочити і виконання додаткових покарань. Якихось обмежень щодо надання такої відстрочки за колом вчинених злочинів чи за колом винних осіб закон формально не передбачає.

§ 74. Види звільнення від кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності – це здійснювана у відповідності з кримінальним законом і кримінально-процесуальним законом відмова держави в особі компетентних органів від застосування заходів кримінально-правового характеру щодо осіб, які вчинили злочин. Законодавство передбачає випадки обов‘язкового (інститут давності притягнення до кримінальній відповідальності) і факультативного (особа перестала бути суспільно небезпечною внаслідок зміни обстановки після вчинення нею діяння, що містить ознаки злочину) звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили діяння, що містять ознак злочину. Види звільнення від кримінальної відповідальності: 1) у зв‘язку з відпадінням суспільної небезпечності діяння, що містить ознаки злочину, або втратою суспільної небезпечності особою, яка його вчинила, внаслідок зміни обстановки (ч.1 ст.50 КК); 2) у зв‘язку з притягненням особи до адміністративної відповідальності (п.1 ч.1 ст.51 КК); 3) у зв‘язку з застосуванням судом примусових заходів виховного характеру (ч.3 ст.10, п.3 ч.1 ст.51); 4) у зв‘язку з передачею особи на поруки громадській організації або трудового колективу (п.4 ч.1 та ч.4 ст.51); 5) у зв‘язку з спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст.48); 6) у зв‘язку з амністією (ч.3 ст.92 КУ); 7) спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих категорій злочинів (ч.2 ст.56, ч.3 ст.57, ч.3 ст.170, ч.5 ст.187-6, ч.2 ст.222, ч.1 і 2 ст.229-10 КК). Із урахуванням того, що КУ має вищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати їй (ст.8 КУ), правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і “делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається” (ст.124), втратили силу положення п.2 ч.1 та ч.3 ст.51 КК про звільнення від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду. У п.21 постанови №9 Пленуму ВС від 01.11.96 “Про застосування КУ при здійсненні правосуддя”: “Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами зобов‘язує їх розглядати кримінальні справи і про злочини, перелічені у ч.1 ст.27 КПК. У зв‘язку з цим суд не може передати матеріали такої справи на розгляд товариського суду в порядку, передбаченому ст.51 КК та ст.8 КПК”. Всі види звільнення від кримінальної відповідальності, за винятком передачі винного на поруки, є безумовними. До передачі на поруки ставиться ряд вимог, невиконання яких може обумовити притягнення її до кримінальної відповідальності. Рішення про звільнення від кримінальної відповідальності приймається судом, прокурором, слідчим за згодою прокурора в межах їх компетенції за наявності підстав і у передбачених кримінально-процесуальним законодавством формах. Прийняття акта амністії знаходиться в компетенції ВР України: “Законом України оголошується амністія” (ч.3 ст.92 КУ). До набрання чинності КУ, тобто 28.06.96р., видання акта (Указа) про амністію належало до компетенції Президента України. Особа, звільнена від кримінальної відповідальності, не вважається судимою.

§ 75. Види звільнення від покарань.

У певних випадках процес виправлення засудженого може відбуватися настільки інтенсивно, що ця мета реально досягається значно раніше закінчення визначеного вироком суду строку покарання. Тоді подальше відбування покарання втрачає свій сенс, суперечить принципам справедливості і гуманізму, сприйматиметься засудженим та оточуючими як прояв надмірної жорстокості. Можливо і таке, коли з незалежних від засудженого обставин вирок суду, яким було призначення покарання певного виду, не було виконано упродовж значного часу. Втрата здатності відбувати призначене покарання може зумовлятися тяжкою хворобою, вагітністю жінки, інвалідність тощо. Тому закон передбачає систему звільнення від кримінального покарання та зміни його обсягів у процесі відбування покарання: 1) звільнення від покарання за давністю виконання обвинувального вироку або заміна смертної кари позбавленням волі ст.49; 2) звільнення від покарання при втраті особою суспільної небезпечності ч.2 ст.50; 3) умовно-дострокове звільнення від покарання та заміна покарання більш м‘яким ст.52, 53; 4) відстрочка відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до трьох років ст.46-2; 5) звільнення від покарання чи його зниження за діяння, караність якого законом усунена або пом‘якшена, ст.6, 54; 6) звільнення від покарання або зміна його обсягів – на підставі актів амністії та помилування. Крім того, закон передбачає зміни обсягів покарання при його призначенні або відбуванні внаслідок законодавчих перепон, передбачених кримінальним або кримінально-процесуальним законом – ч.2 ст.24, ч.3 ст.29 КК та ст.408 КПК. Заміну покарання передбачає і ч.3 ст.29 КК через наявну на момент призначення покарання у вигляді виправних робіт або набуту згодом, при відбуванні цього покарання, непрацездатність засудженого, йому виправні роботи замінюють штрафом згідно з передбаченими законом коефіцієнтами або громадською доганою. Зарахування попереднього ув‘язнення ст.47 КК. До безумовних видів звільнення від покарання або заміни його обсягів належать ч.2 ст.24, ч.3 ст.29 КК, ч.1 ст.408 КПК (звільнення у зв‘язку з душевною хворобою), ст.49 (крім ч.3). ч.2 ст.50, ст.52, 53 (щодо заміни покарання більш м‘яким). Ч.2 ст.30, ч.3 ст.32 КК, а також на підставі актів амністії та помилування. До умовних видів звільнення від покарання та зміни його обсягів у процесі відбування належать ті, які передбачені ст.46-2, 52, 53 (щодо умовно-дострокового звільнення від подальшого відбування покарання).

§ 76. Звільнення з передачею особи на поруки трудовому колективу чи громадській організації.

Ст.51 ч.1: особу, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, який не являє великої суспільної небезпеки, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що її виправлення і перевиховання можливе без застосування кримінального покарання. В цьому разі відповідно до законодавства України може бути прийнято одне із таких рішень: ч.1 п.4 про передачу особи на поруки громадській організації або трудовому колективу. Ст.51 ч.4,5: звільнення від кримінальної відповідальності із передачею особи на поруки допускається, якщо вона щиро розкаялась у вчиненому діянні, що містить ознаки злочину, і від громадської організації або трудового колективу надійшло клопотання про передачу їм цієї особи на поруки. не може бути передано на поруки особу, яка вдруге вчинила умисне діяння, що містить ознаки злочину, або раніше передавалися на поруки. Особа, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, і передана на поруки, може бути притягнення за це діяння, якщо вона протягом року не виправдала довір‘я трудового колективу, порушила своє обіцяння виправитись і не підкоряється правилам співжиття або залишила роботу з метою ухилитись від громадського впливу і якщо, у зв‘язку з цим, є рішення громадської організації чи трудового колективу про відмову від поручительства.

§ 77. Звільнення від подальшого відбування покарання (підстави, умови, порядок).

Згідно з ч.2 ст.6 та ч.2 ст.54 КК особа, засуджена за діяння, караність якого новим законом усунена, підлягає звільненню від призначеного судом покарання, оскільки закон, що усуває караність діяння або пом‘якшує її, має зворотну силу. Порядок такого звільнення передбачає ст.405 КПК. Таке звільнення провадиться судом за заявою засудженого, або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання. Таке звільнення відбувається згідно з ухвалою суду. Від моменту набуття чинності новим законом особа, згідно з п.1-1 ч.1 ст.55 КК, вважається такою, що не має судимості. Звільнення засудженого від покарання має бути своєчасним, оскільки продовження виконання покарання з моменту набуття чинності новим законом буде незаконним і утворює підстави для відшкодування звільненій особі моральної і матеріальної шкоди (ст.53-1 КПК). Якщо ж новий закон караність діяння не усуває, а лише пом‘якшує її, то згідно з ч.3 ст.54 КК призначена раніше судом міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом. Ч.3 ст.54 текстуально не регламентує ситуації, коли засудженій особі призначено покарання більш суворого виду, ніж передбачено санкцією нового закону. Однак відповідь на це дає системний аналіз ст.3, 6, 39, 47, 54 КК та ст.405-1 КПК. Таке покарання після набуття чинності новим законом втрачає законні підстави і тому підлягає заміні на найбільш суворий вид покарання, передбачений новим законом, із застосуванням коефіцієнтів, вказаних у ст.47 КК щодо переведення одного виду покарання в інший. При цьому максимальний розмір такого покарання не може перевищувати максимального його розміру за санкцією нового закону. Різновидами звільнення від покарання є застосування до засуджених осіб амністії або помилування. Амністія і помилування не змінюють кримінальний закон чи судове рішення. Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання, амністія не звільняє від обов‘язку відшкодування шкоди. Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчинені злочину (ЗУ “Про застосування амністії в Україні” від 01.10.96). Помилування – це акт (указ) глави держави, за яким певна особа повністю або частково звільняється від покарання, або до неї застосовується більш м‘яке покарання, або ж особу знімається судимість (Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, затверджене Указом Президента від 31.12.91).

§ 78. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов‘язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними та розуміти небезпечність дій, які нею вчиняються. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення злочинів, які перелічені у ч.2 ст.10 (у тому числі за готування або замах на щодо їх вчинення, та співучасть у них), з 14-річного віку. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство (93-98), посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця (ст.190-1), умисне заподіяння тілесних ушкоджень що спричинили розлад здоров‘я (101-104, 106 ч.1, 189-4), зґвалтування (117), крадіжку (81, 86-1, 140, 223, 229-2), грабіж (82, 86-1, 141, 223, 229-2), розбій (86, 86-1, 142, 223 ч.2, 229-2 ч.3), злісне або особливо хуліганство (206 ч.2,3), інші злочини. Особи в віці від 14 до 16 років не підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крім вбивства з необережності. Оскільки ст.10 не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені ст.58, 59, ч.3 ст.62, ч.3 ст.66, ст.69, ч.2 ст.71, ч.3 ст.86-2, ч.5 ст.123-1, ч.3 ст.144, ч.4 ст.187-6, ч.2 ст.189-5, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за ст.93-98, 101-104, ч.1 ст.106 чи ст.189-4 (постанова Пленуму ВС від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини”). Особи, які вчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, не вказані в ч.2 ст.10, не підлягають кримінальній відповідальності. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину. Вік встановлюється відповідно до документів про народження, паспорту, а відсутності таких аз наявності висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випадках, коли вік обвинуваченого встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи. При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь суспільно небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов‘язаний злочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповідно до п.6 ст.40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом‘якшує відповідальність. Не повинні застосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, якщо самі потерпілі не зверталися з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До не повнолітнього, який вчинив злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосувати до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодо наявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такого неповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосувати такі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15 віку і має майно або заробіток, обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченому відповідним Положенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і у порядку, передбаченому ч.1 ст.447 КПК, вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ст.11 КК. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого законом перебачена кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п.1 ст.232-1 КПК). Розгляд справи провадиться суддею одноособово з обов‘язковою участю прокурора і захисника. Під час провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру, крім обставин, зазначених у ст.64 КПК, підлягають з‘ясуванню: 1) вік неповнолітнього – з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження; 2) стан здоров‘я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов‘язану з душевним захворюванням, слід з‘ясувати, чи здатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів); 3) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність; 5) ставлення до неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім‘ю. За результатами розгляду справи суддею виноситься постанова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Про судову практику застосування судами примусових заходів виховного характеру”). Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься в ст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бути здійснено у присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, де працюють або навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2) застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, полягає у покладанні судом на таких осіб обов‘язку повсякчасно здійснювати виховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, під особами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни і піклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу полягає у покладанні судом на означений колектив за його згодою обов‘язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролю за поведінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремим громадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов‘язку по нагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування про нього; 6) покладання на неповнолітнього обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише до повнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребує застосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту, статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95, куди неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років. Загальний строк направлення – до 3 років.

§ 79. Примусові заходи медичного характеру (суть, підстави, та порядок застосування).

Відповідно до ч.1 ст.13 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або вчинили такі діяння в стані осудності, але захворіли до винесення вироку або під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Такі заходи застосовуються лише до осіб, які вчинили заборонені кримінальним законом діяння, що становлять значну суспільну небезпеку. Щодо самої особи, яка вчинила таке діяння, перебуваючи в стані неосудності, то вона вважається суспільно небезпечною (ч.2 ст.416 КПК). Характерними ознаками примусових заходів медичного характеру є те, що вони: 1) призначаються судом; 2) є заходами державного примусу, які позбавлені властивостей (ознак), характерних для покарання. Ці заходи не мають на меті соціального виправлення психічно хворої людини, а спрямовані на запобігання вчинення такою людиною нових суспільно небезпечних дій, на лікування і покращення її психічного стану, а також на її охорону. У ст.13 КК передбачено три види примусових заходів медичного характеру: 1) поміщення в психіатричну лікарню з звичайним наглядом; 2) поміщення в психіатричну лікарню з посиленим наглядом; 3) поміщення в психіатричну лікарню з суворим наглядом. Суд, визнавши необхідним призначити примусовий захід медичного характеру, обирає його вид залежно: 1) від душевного захворювання особи, враховуючи висновок судово-психіатричної експертизи про психічний стан хворого; 2) від ступеня суспільної небезпечності вчиненого неосудною особою діяння. У ст.13 зазначені обставини, які повинен враховувати суд при вирішенні питання про вид примусового заходу. Поміщення у психіатричну лікарню зі звичайним наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання в лікарні і лікування у примусовому порядку. Поміщення у психіатричну лікарню з посиленим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов‘язане з посяганням на життя громадян, і за психічним станом не становить загрози для оточуючих, але потребує тримання в лікарні й лікування в умовах посиленого нагляду. Поміщення у психіатричну лікарню із суворим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання в лікарні й лікування в умовах суворого нагляду. Застосовуючи до неосудного примусові заходи медичного характеру, суд вказує лише на вид психічної лікарні, в яку необхідно помістити неосудного. Суд не має права зазначати в ухвалі (постанові) назву конкретної психіатричної лікарні, в якій має провадитися примусове лікування, і його строк (абз.3 п.9 постанови Пленуму ВС від 19.03.82 №2 “Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру”). Суд не визначає строки примусового лікування, оскільки тривалість застосованого примусового лікування залежить від тяжкості і ступеня психічного захворювання, методів лікування і їх впливу на душевнохворого тощо, провадиться доти хвора людина не перестане бути суспільно небезпечною. Кожний хворий, до якого за рішенням суду застосовуються примусові заходи медичного характеру, не рідше 1 разу на шість місяців оглядається комісією тієї лікарні, де він знаходиться на примусовому лікуванні, для вирішення питання про можливість порушення перед судом клопотання щодо скасування подальшого застосування примусових заходів медичного характеру або заміни їх виду. Зміна та скасування таких заходів здійснюється судом на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів у випадку зміни стану здоров‘я хворого або його одужання незалежно від строку перебування хворого у психіатричній лікарні (відділенні). Розгляд питання про скасування або заміни виду примусових заходів медичного характеру здійснюється судом у відповідності до вимог ст.419КПК, за поданням головного психіатра органу охорони здоров‘я, якому підпорядковано медичний заклад, де лікують неосудну особу. До подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів (ч.3 ст.422 КПК). Заміна, про яку йде мова, може виявлятися у переведенні хворого для продовження лікування з психіатричної лікарні (відділення) зі звичайним наглядом у лікарню (відділення) з посиленим або суворим наглядом у зв‘язку з погіршенням психічного здоров‘я хворого (поява агресивності, немотивованого озлоблення, пов‘язаного з насильством над іншими хворими, персоналом лікарні тощо). За відсутності підстав для застосування примусових заходів медичного характеру щодо душевнохворого, який за характером вчиненого ним суспільно небезпечного діяння в станом психічного захворювання не становить значної небезпеки для оточення, суд може, відповідно до ч.7 ст.13 КК, передати такого хворого на піклування родичам чи опікунам при обов‘язковому лікарському нагляді.

§ 80. Примусові заходи виховного характеру (суть, підстави, та порядок застосування).

При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь суспільно небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов‘язаний злочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповідно до п.6 ст.40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом‘якшує відповідальність. Не повинні застосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, якщо самі потерпілі не зверталися з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До не повнолітнього, який вчинив злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосувати до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодо наявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такого неповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосувати такі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15 віку і має майно або заробіток, обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченому відповідним Положенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і у порядку, передбаченому ч.1 ст.447 КПК, вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ст.11 КК. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого законом перебачена кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п.1 ст.232-1 КПК). Розгляд справи провадиться суддею одноособово з обов‘язковою участю прокурора і захисника. Під час провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру, крім обставин, зазначених у ст.64 КПК, підлягають з‘ясуванню: 1) вік неповнолітнього – з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження; 2) стан здоров‘я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов‘язану з душевним захворюванням, слід з‘ясувати, чи здатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів); 3) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність; 5) ставлення до неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім‘ю. За результатами розгляду справи суддею виноситься постанова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Про судову практику застосування судами примусових заходів виховного характеру”). Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься в ст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бути здійснено у присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, де працюють або навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2) застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, полягає у покладанні судом на таких осіб обов‘язку повсякчасно здійснювати виховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, під особами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни і піклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу полягає у покладанні судом на означений колектив за його згодою обов‘язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролю за поведінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремим громадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов‘язку по нагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування про нього; 6) покладання на неповнолітнього обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише до повнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребує застосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту, статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95, куди неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років. Загальний строк направлення – до 3 років.

Киев, 2000 год