Курсовая работа: Необережне знищення або пошкодження майна

ПЛАН

Вступ................................................................................................................ 3

Розділ 1. Поняття необережності, як форми вини......................................... 5

Розділ 2. Поняття та елементи складу злочину........................................... 12

2.1 Поняття об’єкта злочину та його структура...................................... 12

2.2 Об’єктивна сторона злочину............................................................... 15

2.3 Суб’єкт злочину................................................................................... 17

2.4 Суб’єктивна сторона злочину............................................................. 19

Розділ 3. Класифікація необережних злочинів та особливості їх криміналізації 20

Розділ 4. Відповідальність за знищення або пошкодження чужого майна 24

Висновок........................................................................................................ 32

Список використаної літератури.................................................................. 34

Вступ

Важко вирахувати матеріальні збитки нашого суспільства, що виникають в результаті халатності, пошкодження товарно-матеріальних цінностей та інших проявів необережності. Збитки від “випадкових” пожеж, переважна частина яких виникає в результаті чиєїсь необережності, вираховується мільйонами гривень.

В умовах технічного прогресу тяжкість наслідків необережної поведінки людей суттєво підвищується. Пов’язано це зі значним підвищенням кількості технічних засобів, що проникають в усі сфери життєдіяльності людини, появою все більш могутніших джерел енергії (згадати б лише аварію на ЧАЕС, яка також сталася в силу “випадку”), що значно підвищують можливості людини ( і разом з тим потенційну небезпеку). В кінцевому випадку підвищується “ціна помилки”, тобто можлива шкода, що заподіюється необережною поведінкою людини. Тому не дивно, що боротьба з необережністю набуває все більшого значення як в нашій країні, так і за кордоном.

Підвищення злочинів з необережності пояснюється не тільки ускладненням та зростанням кількості технічних засобів та різноманітних механізмів, але і складностями психофізіологічної адаптації людини до нових процесів використання техніки. Перед юристами постають нові проблеми: дослідження спільно з психологами та фізіологами особливостей поведінки людини в стресових, небезпечних і важких ситуаціях; питання відповідальності за різноманітні форми правової необережності; вивчення ефективності перевиховання осіб, які скоїли правопорушення з необережності, і відпрацювання нових форм і методів такого перевиховання, а також технічних та організаційних засобів попередження небезпечних наслідків необережної поведінки.

З необережною злочинністю пов’язаний цілий комплекс питань, що виникають з приводу теоретичних проблем, криміналістичних досліджень та проблем криміналізації і кваліфікації злочинів скоєних з необережності. Також все більшого значення, в умовах побудови правової держави, набуває і виховання суспільної правосвідомості в дусі нетерпимості до будь-яких проявів необережності. Тому автор впевнений в підвищеній актуальності даної теми.

Об’єкт дослідження даної роботи – необережність як форма вини. В даному випадку наголос ставиться не на обережності, як суспільному явищі, а як об’єкті дослідження науки кримінального права. Для успішного усування негативних наслідків науково-технічної революції необхідно глибоко аналізувати процеси, що відбуваються в суспільстві під її впливом. Необережна злочинність являє собою складову частину загальної злочинності як соціально-правового явища, закономірно існуючого в суспільстві. Тому усі ознаки, що характеризують злочинність, в певній мірі характерні необережній злочинності.

Предмет дослідження – нормативні акти (передусім Кримінальний кодекс України – основний законодавчий акт за яким здійснюється криміналізація діянь), матеріали судової практики та наукові праці.

Мета дослідження – встановлення сутності, змісту, особливостей необережності як форми вини, особливостей трактування її вітчизняним законодавством, кваліфікації злочинів скоєних з необережного пошкодження та знищення майна.

Курсова робота складається з чотирьох розділів, в яких послідовно досліджується поставлена проблема.

Розділ 1. Поняття необережності, як форми вини

В частині 1 статті 7 Кримінального кодексу України (надалі – КК) вказано:

“Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.”

Щоб сказати, що людина скоїла злочин і повинна бути за нього покарана, необхідно встановити, що вона здійснила це діяння винно, тобто діяла умисно чи необережно.

Стаття 3 КК визначає, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винувата у вчиненні злочину, тобто така, що навмисно або з необережності скоїла діяння, визначене кримінальним законом як суспільно небезпечне. Із цього витікає, що однією з необхідних ознак злочину є винність особи, яка вчинила його.

Вина полягає у психологічному відношенні суб’єкта до суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Без вини немає злочину, а відтак, і кримінальної відповідальності. Тому якщо суспільно небезпечне діяння буде вчинено, але невинно, воно не може бути визнано злочином.

З метою глибокого дослідження злочину, правильного формування його ознак в науці кримінального права прийнято розрізняти структуру злочину, яка складається з чотирьох елементів, а саме: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона злочину.

Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона діяння, тобто психічне відношення особи до скоєння суспільно небезпечного діяння і його наслідків. До суб’єктивної сторони входять також мотив і мета скоєння злочину.[1]

Основний зміст суб’єктивної сторони будь-якого злочину складає вина. Діє принцип: без вини немає відповідальності.

Вина – це психічне відношення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідку, виражене у формах умислу чи необережності. Таке відношення складається із усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру своїх дій і передбачення можливих наслідків (інтелектуальний момент вини), а також із відношення до своїх дій (бездіяльності) і їхніх наслідків: бажання, щоб ці наслідки настали, байдужого або легковажного до них ставлення (вольовий момент вини).[2]

Залежно від інтелектуального і вольового моментів розмежовують дві форми вини: умисел і необережність.

Терміни “умисний та необережний злочини” законодавчо закріплені в КК України і міцно увійшли в лексикон науки кримінального права, слідчої та судової практики. Про будь-які інші форми вини – окрім умислу та необережності ні в одному з законодавчих актів або науковій роботі не згадується.

Особливою формою психічного ставлення особи до насталих злочинних наслідків є необережність.

Як вже зазначалося, автор не поділяє думку деяких юристів щодо меншої суспільної небезпеки (щодо наслідків) злочину вчиненого з необережності[3] , хоча згоден з думкою про меншу суспільну небезпечність особи такого винного. Коло складів необережних злочинів, визначених законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і відношення винного саме до цього наслідку.

На відміну від умисних злочинів, при скоєнні яких злочинний наслідок свідомо завдається суб’єктом і, отже, спостерігається певна пропорційність між “злою волею” (тобто ступенем моральної зіпсованості) злочинця та тяжкістю нанесеної ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає. При злочинній необережності характер нанесеної шкоди визначається не стільки ступенем моральної зіпсованості особи, скільки сферою діяльності суб’єкта, характером знарядь, що він використовує, ситуацією, в якій здійснюється діяння, а також багатьма іншими обставинами, що можуть бути випадковими для суб’єкта. Тому в необережних злочинах може спостерігатись певне протиріччя між особою злочинця та тяжкістю наставших наслідків.[4]

Відповідальність за необережні злочини в усіх випадках настає тільки в разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії, які лише б могли потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою для кримінальної відповідальності. Так, якщо особа, чистячи зброю, необережно вистрелила, і при цьому ніхто не постраждав, то не виникає питання про її кримінальну відповідальність. Кримінальна відповідальність при необережній вині настає лише за скоєний злочин.

Як правило, необережні злочини – це матеріальні склади злочинів. Проте є невелика кількість необережних злочинів з формальним складом. До них належать порушення правил охорони праці (ч.1 ст. 135 КК), порушення правил безпеки на вибуховонебезпечних роботах (п.1 ст.220 КК).

Стаття 9 КК зазначає: “Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.”

Таким чином, закон визначає два види необережної вини:

а)злочинна самовпевненість;

б) злочинна недбалість.

Криміналізація необережних суспільно небезпечних діянь досягається поперед усього встановленням законодавчого визначення необережності. Між тим, на думку автора в цьому плані на сьогоднішній день все ж таки існує певна неузгодженість.

По-перше, оскільки необережність є однією з форм вини відомих українському кримінальному праву, її визначення повинно узгоджуватись з загальним визначенням вини та визначенням умислу. Між тим повної узгодженості немає. Умисел визначається як відповідне психічне відношення особи до суспільно небезпечної дії або бездіяльності та до їх суспільно небезпечних наслідків. В той же час необережність визначається тільки шляхом психічного відношення суб’єкта до суспільно небезпечного наслідку.

По-друге, злочинна необережність – це єдина форма вини, хоча й має два основних види (самовпевненість та недбалість). Тому в законодавчому визначенні доцільно відобразити загальні ознаки необережності, подібно до загальних ознак умислу (усвідомлення суспільної небезпеки своєї дії або бездіяльності). Між тим таких загальних ознак визначення злочинної необережності не містить. Закон зараз дає, фактично, визначення двох видів необережності: самовпевненості та недбалості.

По-третє, законодавче визначення необережності повинно охоплювати усі випадки необережного скоєння суспільно небезпечних діянь, що заслуговують криміналізації. Між тим в умовах науково-технічної революції з’явились або набули особливого значення такі різновиди необережності, які повністю не вміщуються в визначення самовпевненості або недбалості. Маються на увазі випадки так званої “злочинної неосвіченості” (коли людина, самовпевнено здійснюючи діяльність, що потребує спеціальних знань, навичок або особистих якостей, спричиняє суспільно небезпечні наслідки, які вона завдяки своїй неосвіченості не могла передбачити або відвернути) та “вольової недбалості” ( коли суб’єкт, що опинився в небезпечній ситуації, не знаходить або не здійснює правильного рішення, що дозволяє відвернути настання суспільно небезпечних наслідків)[5] . Небезпечність випадків, коли непідготовлена людина береться за здійснення діяльності, пов’язаної з небезпекою для оточуючих, або керує джерелом підвищеної небезпеки, не проявляючи належної уваги, беззаперечна. Тому вони повинні охоплюватися загальним поняттям злочинної необережності.

По-четверте, законодавче визначення злочинної необережності повинно погоджуватись з конструкцією складів злочинів в Особливій частині кримінального законодавства. Між тим необережність визначається як певне психічне відношення особи до суспільно небезпечним наслідкам. Тобто, воно не застосовується до злочинів з так званими формальними складами. Відповідальність за необережність конструюється законом таким чином, що вона можлива тільки при реальному настанні результату. Між тим в кримінальному законодавстві є формальні склади, що передбачають, або допускають необережну форму вини. В умовах науково-технічної революції кількість таких складів може збільшуватись. Тому в законодавчій формулі необережності доцільно врахувати факт існування формальних складів необережних злочинів.

По-п’яте, законодавче визначення необережності повинно поставити перешкоди для проникнення в кримінальне право об’єктивної відповідальності (тобто без вини). Кримінальне право не повинно створювати перешкоди науково-технічному прогресу, а для цього необхідно суворо дотримуватись принципу відповідальності тільки при наявності вини. Так, М. Д. Шаргородський, справедливо вважаючи необхідним розширити караність необережності за рахунок посилення вимог до осіб, що беруться за виконання небезпечних функцій, пропонував дати таке визначення злочинній необережності, згідно якого кримінальна відповідальність мала б місце як у випадках, коли людина могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків, так і у випадках, коли вона повинна була їх передбачити[6] . Іншими словами, замість співпадання суб’єктивного і об’єктивного критеріїв (що створюють в даному випадку злочинну недбалість) пропонується допустити альтернативну наявність одного з них.

Інколи можуть бути такі випадки, коли психічне відношення до дії та наслідків, що настали буде неоднаковим. На цій відмінності психічного відношення до здійснених дій та наслідків, що настали будується поняття змішаної (подвійний) форми вини. Злочин, що утворить основний склад (без обставин ,що обтяжують) може бути скоєний навмисне, а психічне ставлення до наслідків, що настали, і утворять кваліфікований склад того ж злочину, можливе у формі необережності.

Виділення злочинів з двома формами вини необхідне для кваліфікації злочинів, для їх категоризації, для визначення рецидиву, для вирішення питання про визнання злочину незавершеним.

В фундаментальному дослідженні “Курс радянського кримінального права” А.А. Піонтковський пише: “ Ряд складів злочинів означені в законі так, що до ознак об’єктивної сторони складу віднесені безпосередньо й певні якості дії (або бездіяльності) особи і спричинений нею певний злочинний результат. У зв’язку з цим при розгляді їх суб’єктивної сторони є необхідним розрізняти психічне відношення особи до скоєного діяння (або бездіяльності) і психічне відношення особи до наставших злочинних наслідків. В таких складах злочинів ми зустрічаємось з випадками так званої змішаної вини”.[7]

При умисному порушенні правил психічне ставлення особи до можливості настання суспільно небезпечних наслідків може діставати вияв у формі умислу або необережності. Коли суб’єктивну сторону такого злочину визначає лише необережне ставлення до суспільно небезпечних наслідків, такі злочини вважаються вчиненими з необережності.

До злочинів зі складною (змішаною) формою вини можна зарахувати злочини, визнані у ст. 68, 77, 89, ч.3, ст.109, ч.3, 135,215, 218-219.

У тих випадках, коли закон передбачає можливість скоєння злочину як навмисно, так і з необережності (наприклад, склади злочинів, визначені ст.67, 108, 1082, 147 КК), форма вини не впливає на кваліфікацію. Але форма вини має істотне значення при індивідуалізації покарання.

Проте слід мати на увазі, що існують випадки, коли саме форма вини впливає на кваліфікацію злочину, коли практично аналогічні склади злочинів за об’єктивною стороною розрізняються за суб’єктивною (наприклад, ст. ст.101, 102 та ст. 105 КК).

Розділ 2. Поняття та елементи складу злочину

2.1 Поняття об’єкта злочину та його структура

Об‘єкт як елемент складу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричинити шкоду.

У більшості юридичних джерел радянського періоду, присвячених проблемі об‘єкта злочину, “вертикальна” класифікація об‘єктів включає три рівні: загальний об‘єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній (у деяких джерелах видовий).

Загальним об‘єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом (суспільний лад, політична та економічна системи, правопорядок тощо). Але практична вся сукупність суспільних відносин не може бути об‘єктом як елементом складу злочину. По суті цей об‘єкт кримінально-правової охорони не слід ототожнювати з поняттям об‘єкта злочину. Тому достатньо включати до класифікації об‘єктів злочину два види – родовий та безпосередній.

Структура об‘єкта злочину та функціональне значення його компонентів наведено на рис. 1.

Рис. 1 Структура об’єкта злочину

Під родовим об‘єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів. Родовий об‘єкт відображає характер суспільної небезпечності певної групи злочинів, внаслідок чого використовується як критерій об‘єднання окремих складів злочинів у групи і подальшого розміщення таких груп у Особливій частині КК. За таким принципом побудована, по суті, вся система Особливої частини, за винятком двох глав: 7 – посадові злочини, і 11 – військові злочини, конструкція яких враховує, насамперед, суб‘єкт злочину. Значення родового об‘єкта полягає і в тому, що його встановлення сприяє в ряді випадків більш точному з‘ясуванню змісту ознак складу конкретного злочину і, в кінцевому підсумку, правильній кваліфікації злочинного діяння. Так, у теорії кримінального права і судовій практиці не було єдиної думки щодо кваліфікації дій посадових осіб, винних у порушенні правил техніки безпеки, що призвели до смерті потерпілих, які були сторонніми по відношенню до підприємства, де стався такий випадок. Зокрема, ряд науковців і юристів-практиків вважали, що такі дії можна кваліфікувати за ст.135. Але це не зовсім правильно. Родовим об‘єктом злочину, передбаченому ст.135, є трудові права громадян. Трудові права осіб, які постраждали внаслідок порушення на виробництві правил техніки безпеки, але не мали відношення до діяльності цієї організації, установи або підприємства, не порушуються. У цих випадках – інший об‘єкт посягання – нормальна діяльність посадових осіб підприємств, організації, установ будь-якої форми власності. Злочинні дії таких осіб треба кваліфікувати як посадовий злочин, зокрема, за ст.167 (халатність). А потерпілими від злочину, передбаченого ст.135, можуть лише особи, діяльність яких постійно або хоча б тимчасово пов‘язана з даним виробництвом.

Родовий об‘єкт злочинів найчастіше зазначається в назві глави Особливої частини КК. Напр., глава ІУ “Злочини проти порядку управління”. Родовим об‘єктом виступають саме ці соціальні цінності, тобто такий стан суспільних відносин, який забезпечує впорядковані відповідно до чинного законодавства відносини в сфері державного управління. Іноді родовий об‘єкт злочину вказано в самій нормі кримінального закону. Так, у ст.231 як родовий об‘єкт військових злочинів зазначений порядок несення військової служби.

Якщо родовий об‘єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об‘єктом посягання.

Під безпосереднім об‘єктом слід розуміти соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність. Від об‘єкта як елементу складу злочину безпосередній об‘єкт відрізняється тим, що його компонентами є лише суб‘єкти і блага, які їм належать. Предмет злочину не входить у безпосередній об‘єкт і утворює окремий клас ознак. Із родовими безпосередній об‘єкт найчастіше співвідноситься як частка та ціле. Але іноді вони співпадають за обсягом. Так, і родовим, і безпосереднім об‘єктом вбивства є життя людини. У певних випадках кілька злочинів мають безпосередній об‘єкт: напр., безпосереднім об‘єктом розкрадань державного або колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення або розтрати є відносини власності. Об‘єктом злочинів, передбачених ст.101-106 – здоров‘я особи. У деяких статтях КК безпосередній об‘єкт зазначається у самому законі. Напр., у ст.56 як безпосередній об‘єкт державної зради зазначено суверенітет, територіальну недоторканність, обороноздатність або державну небезпеку України. Найчастіше безпосередній об‘єкт того чи іншого злочину встановлюється шляхом тлумачення закону. Так, у ст.147 йдеться про випуск або реалізацію недоброякісної продукції. Це дає підстави для висновку, що безпосереднім об‘єктом цього злочину є інтереси і права споживачів на отримання доброякісної, тобто такої, що відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам та технічним умовам, або комплектної продукції і товарів. Безпосереднім об‘єктом злочину можуть бути і різні види найважливіших соціальних цінностей.

Безпосередній об‘єкт злочину є конструктивною (обов‘язковою) ознакою будь-якого складу злочину. Його точне встановлення при кваліфікації діяння обов‘язкове. Недотримання цих вимог може призвести до судових помилок. Із урахуванням безпосереднього об‘єкту можна розмежовувати і суміжні склади злочинів. Напр., дуже схожі такі злочини, як масові безпорядки і хуліганство, але об‘єкти цих діянь різні. Об‘єктом масових безпорядків є основи громадської безпеки, а хуліганство посягає на громадський порядок.

“По горизонталі” безпосередні об‘єкти можуть поділятися на основні та додаткові. Напр., основним об‘єктом розбою є право власності, а додатковим – життя та здоров‘я особи.

2.2 Об’єктивна сторона злочину

Об‘єктивна сторона є одним з елементів складу злочину. Об‘єктивна сторона складу злочину включає такі ознаки: діяння (дія чи бездіяльність), наслідок, причинній зв‘язок, спосіб, знаряддя і засоби, місце, час, обстановку вчинення злочину, або поєднання у різних комбінаціях останніх трьох ознак – ситуацію вчинення злочину. Зв‘язки між окремими групами ознак можна поділити на дві групи: 1) ознаки, що є компонентами самої злочинної діяльності і безпосередньо характеризують її зовнішній прояв (до них належить дія або бездіяльність, спосіб, знаряддя і засоби, наслідок і причинний зв‘язок); 2) ознаки, що характеризують сукупність умов, за яких вчиняється діяння (місце, час, обстановка вчинення злочину або їх своєрідне поєднання – ситуація). Більшість із цих ознак належать до факультативних, оскільки їх включають не всі склади конкретних злочинів. Універсальною обов‘язковою ознакою об‘єктивної сторони є лише діяння.

Наслідком (злочинним результатом) діяння вважають передбачену кримінально-правовою нормою матеріальну або іншу шкоду, заподіяну злочинним діянням суб‘єкта посягання. Велике значення ця ознака має у матеріальних складах злочинів, до яких належать склади злочинів, об‘єктивна сторона яких включає наслідки як обов‘язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими з моменту настання наслідку (вбивство, розкрадання майна). Формальний склад злочину не передбачає наслідків, як обов‘язкову ознаку, злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, а наслідок на кваліфікацію не впливає (образа, одержання хабара). В деяких складах наслідок є альтернативною ознакою (посягання на життя судді тощо може буди у формі замаху на вбивство або у формі умисного вбивства).

Формою зазначення у статтях КК наслідків як обов‘язкової ознаки складу злочину різноманітна. У ряді випадків вони безпосередньо вказані в законі (ст.165, 226), а іноді випливають зі змісту закону. В останньому випадку висновок про обов‘язковість насідків для того чи іншого складу злочину робиться в результаті тлумачення закону. Напр., обов‘язковість майнової шкоди при розкраданні майна в будь-якій формі за винятком розбою. Зустрічаються диспозиції статей, які описують і діяння, і наслідок одним терміном (напр.: ст.89 знищення або пошкодження майна, тобто приведення майна у непридатність діяння, факт знищення або пошкодження – наслідок). За змістом наслідки злочинних діянь бувають: 1) наслідки у вигляді фізичної шкоди (смерть, ушкодження здоров‘я); 2) у вигляді майнової шкоди; 3) порушення нормальної роботи транспорту або зв‘язку; 4) у вигляді іншої шкоди – дезорганізації нормальної діяльності установ (ч.2 ст.193). Наслідки, як ознака об‘єктивної сторони складу злочину, можуть бути або підраховані, або певним чином визначені. Напр., майнова шкода визначається вартісними критеріями, шкода здоров‘ю може встановлюватись за допомогою судово-медичних критеріїв визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, порушення нормальної роботи транспорту – у зриві графіку руху поїздів тощо. Наслідки входять в предмет доказування по кримінальній справі, що стає можливим за умови конкретності цієї ознаки. Якщо наслідки злочину при розслідуванні не були встановлені або були визначені помилково, це є підставою для направлення судом кримінальної справи на додаткове розслідування або винесення виправдального вироку.

2.3 Суб’єкт злочину

Суб‘єктом злочину вважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальну відповідальність. В КК термін “суб‘єкт злочину” не вживається. За міст нього: “особа, яка вчинила злочин”, “особа, винна у вчинені злочину”, “особа, яка засуджується”, “особа, яка засуджена” тощо. Кримінальна відповідальність пов‘язана зі спроможністю людини усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність вчинених нею дій. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Таким чином, розрізняють загальний і спеціальний суб‘єкт злочину. Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи. за злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичних осіб, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння (керівник, керівник підрозділу, іншій уповноважений) безпосередньо. Слід розрізняти “суб‘єкт злочину” та “особу злочинця”. Суб‘єкт злочину – це вік, осудність, додаткові ознаки. Особа злочинця – поняття ширше, коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психо-фізичні). Із поняттям особа злочинця пов‘язано багато норм, зокрема щодо визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст.26), загальних начал призначення покарання (ст.39), призначення більш м‘якого покарання (ст.44), застосування умовного засудження (ст.45) тощо. Виходячи з особливостей злочинця, які найбільш суттєво впливають на індивідуалізацію відповідальності та з якими кримінальній закон пов‘язує певні юридичні наслідки, вони класифікуються: 1) особливо небезпечні рецидивісти (ст.26); 2) рецидивісти-злочинці, які повторно вчиняють злочин після засудження за раніше вчинені злочини; 3) особи, які вперше вчинили тяжкі злочини, що визначені ст.7-1; 4) особи, які вперше вчинили злочин, що не становить великої суспільної небезпеки; 5) особи, які вчинили необережні злочини; 6) неповнолітні злочинці.

Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Напр.: суб‘єктом злочину одержання хабара (ст.168) може бути лише посадова особа; суб‘єктом військових злочинів може бути лише військовослужбовець; суб‘єктом державної зради (ст.56) може бути лише громадянин України; суб‘єктом порушення вимог законодавства про охорону праці (ст.135) може бути лише особа, на яку були покладені обов‘язки щодо відповідальності за дотримання правил техніки безпеки на виробництві. У теорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб‘єкта, передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називати спеціальним суб‘єктом, на відміну від поняття “загальний суб‘єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і певний вік.

2.4 Суб’єктивна сторона злочину

Суб‘єктивна сторона складу злочину – це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об‘єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов‘язані з вчиненням злочину. Суб‘єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто, в об‘єктивних ознаках злочину знаходять свій вияв мотив, мета, і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи. схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї або іншої потреби людини у неї виникає і фактор певної поведінки – мотив; характер і зміст мотиву породжує мету; мета веде до формування волі людини; воля знаходить свій вияв у конкретному діянні. Суб‘єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сутність діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психиці осудної особи під час вчинення нею передбаченого законом суспільно небезпечного діяння. Характерними ознаками (елементами) суб‘єктивної сторони злочину є вина, мотив та мета вчинення злочину. Тоді для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв‘язку зовнішнього прояву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля – це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони своїй єдності та взаємозв‘язку створюють психіку людини, її пізнання. Це дає змогу людині сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага і поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства і держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином не лише при вчиненні, як правило, правомірних дій, але і при вчиненні суспільно небезпечних діянь. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини – умислу і необережності. Водночас кримінальний закон в окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб‘єктивної сторони складу злочину. Напр., умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.95); умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст.103). Із цього приводу Пленум ВС України у п.24 постанови від 01.04.94 №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини” вказав, що “судам необхідно мати на увазі, що суб‘єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, відповідальність за які передбачена ст.95 або 103 КК, характеризуються не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Для кваліфікації таких дій винного за вказаними статтями необхідною умовою є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

Розділ 3. Класифікація необережних злочинів та особливості їх криміналізації

Найважливіше кримінологічне і кримінально-правове значення має класифікація необережних злочинів у відповідності до сфери діяльності, в якій вони були скоєні. Така класифікація дозволяє виділити групи злочинів, специфічних за їх суспільною небезпекою і за механізмом скоєння, а тому потребуючих специфічних заходів по боротьбі з ними.

За цією ознакою необережну злочинність можна розділити на дві групи: побутову і професійну.

Побутова необережна злочинність, в свою чергу, поділяється на два види:

1) злочини, скоєні поза сферою дії і без використання технічних засобів та інших джерел підвищеної небезпеки;

2) злочини, скоєні в сфері дії або з використанням технічних засобів або інших джерел підвищеної небезпеки.

Професійна необережна злочинність розподіляється на три види:

1) злочини, скоєні в сфері дії або з використанням технічних засобів або інших джерел підвищеної небезпеки;

2) злочини, скоєні в сфері чисто професійної діяльності;

3) злочини, скоєні в процесі виконання службових (керівних) функцій.

Таким чином, можна виділити чотири основних види необережних злочинів:

1) побутові необережні злочини, скоєні поза сферою дії технічних засобів або інших джерел підвищеної небезпеки.

Це, мабуть, самий малочисельний вид необережних злочинів. До нього відносяться вбивство з необережності (ст. 98 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 105 КК), необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна (ст. 90 КК). Слід відмітити, що за вказаними статтями можуть кваліфікуватися і злочини, що відносяться і до інших груп, наприклад, у випадку коли вбивство з необережності або знищення майна скоєно в результаті недбалого поводження з технічними засобами. Процент цієї групи у загальній масі необережних злочинів невеликий.

Вказаний вид необережності характеризується різноманітністю можливих негативних наслідків (для особи та для майна), і, що особливо важливо, різноманітністю способів їх спричинення, які навряд піддаються вичерпному визначенню. Вірогідність настання тяжких наслідків в побутовій сфері не стільки вже й велика – більшість актів необережної поведінки тут завершується сприятливо. В побуті, як правило, відсутні нормативно закріплені правила безпеки, до небагатьох виключень відносяться правила протипожежної безпеки. Слід також відмітити значну поширеність необережності в побуті, особливо не призвевшої до тяжких наслідків, і важкість її встановлення та доказування. Взагалі сфера побуту в меншому ступені, ніж будь-яка інша сфера, піддається соціальному контролю.

В силу таких особливостей склади побутової необережності конструюються як склади необережного спричинення шкоди без вказівки на способи її скоєння, і шкоди істотної. Так, необережне знищення або пошкодження майна карається лише в тому випадку, якщо воно спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки, а саме заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи кільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом або більше особам або заподіяння значної матеріальної шкоди (ст. 90 КК). В діючому КК України склад необережного легкого тілесного ушкодження не передбачений.

2) необережні злочини, скоєні в сфері дії технічних засобів або інших джерел підвищеної небезпеки.

Це найбільш багаточисленна група необережних злочинів, вони частіше усього можуть скоюватися в процесі професійної діяльності. Однак в силу постійного наповнення технічними засобами побуту людини, ці злочини можуть скоюватися і в побуті. Крім того, громадяни, не пов’язані професійно з використанням технічних засобів, все частіше потрапляють в сферу їх дії, в силу чого їх необережна поведінка може призводити до порушення безпечної діяльності цих засобів і в результаті – до тяжких наслідків (наприклад, склад злочину передбачений ст. 217 КК, - порушення діючих на транспорті правил). Тому злочини даної групи можуть скоювати як особи, що самостійно використовують технічні засоби, так і особи, що знаходяться в сфері їхньої дії і зобов’язані співрозмірювати свою поведінку з правилами, що регулюють використання технічних засобів. Злочини цієї групи можуть бути передбачені як загальними складами необережних злочинів (ст. ст. 90, 98, 105 КК), так і спеціальними складами злочинів скоєних в сфері дії технічних засобів чи інших джерел підвищеної небезпеки (технічних злочинів). До останніх відносяться склади, передбачені, наприклад статтями 215, 2154, 217 і деякими іншими статтями КК. Загальною рисою цієї групи злочинів є те, що вони скоюються в сфері взаємодії “людина-техніка” і призводять до виходу технічних засобів з під контролю керуючого ним суб’єкта, що і призводить до небезпечних для суспільства наслідків;

3) необережні злочини, скоєні в сфері чисто професійної діяльності, однак без використання як технічних засобів, так і службових (управлінських) функцій.

До них відносяться злочини, в результаті скоєння яких шкода суспільству заподіюється неналежним виконанням або невиконанням суб’єктом своїх професійних обов’язків. Сюди відносяться: злочинно-недбале ставлення до охорони державного або колективного майна (ст.91 КК), порушення ветеринарних правил та правил по боротьбі з хворобами і шкідниками рослин (ст. ст. 157, 158 КК). порушення правил охорони ліній зв’язку (ст. 2051 КК);

4) необережні злочини, скоєнні в процесі виконання службових (управлінських).

До них відносяться такі злочини, як випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 147 КК), хоча суб’єктом цього злочину може бути як службова, так і не службова особа, халатність (ст. 167 КК). Останній склад може розглядатись як загальний для даної групи злочинів. А.Я. Светлов взагалі наголошує на тому, що халатність - це єдиний службовий злочин, який скоюється не умисно, а з необережності.[8] Небезпека вказаної групи злочинів за останній час істотно підвищилась. Це пояснюється ускладненням і підвищенням ролі сфери управління і життя сучасного суспільства, різким збільшенням об’єктів управління в умовах ринкової економіки, ускладненням зв’язків між ними. Тому боротьба з такими злочинами, як халатність необхідна для підвищення відповідальності службових осіб та рівня роботи усієї системи управління в країні.

Диспозиція ст.167 КК вказує, що невиконання, або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків відбувається внаслідок його недбалого або несумлінного до них ставлення.

Ця недбалість та несумлінність, характеризуючи об’єктивну сторону злочину, в певній мірі говорить і про суб’єктивну сторону злочину. Неможливо скоїти умисний злочин з-за недбалості або внаслідок несумлінності.

Але головне – психічне відношення винної особи до наслідків своєї діяльності характеризується необережністю.

Слід відмітити, що хоча прихильники змішаної вини і розрізняють при халатності психічне відношення винної особи до бездіяльності (або неналежно здійсненій дії) і наставшим злочинним наслідкам, але розглядають усе діяння в цілому, як скоєне з необережності.

Розділ 4. Відповідальність за знищення або пошкодження чужого майна

Знищення та пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки нерідко завдає великих майнових збитків, заподіює шкоду здоров'ю людей, спричиняє людські жертви й інші тяжкі наслідки. Як показало вивчення судової практики, при розгляді справ про такі злочини суди в основному правильно застосовують чинне кримінальне і процесуальне законодавство. Разом з тим не всі вони повною мірою виконують вимоги закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, особливо в частині з'ясування мотивів злочину і даних, що характеризують особу винного. Допускаються помилки у кваліфікації злочину та при призначенні винним мір покарання. Судами не завжди вирішується питання про відшкодування матеріальних збитків, завданих знищенням або пошкодженням майна. Мають місце факти, коли суди не вживають необхідних заходів до встановлення причин вчинення злочинів та умов, які цьому сприяли[9] .

Знищення державного або колективного майна - це приведення його у повну непридатність до використання за цільовим призначенням. Внаслідок знищення майно перестає існувати або повністю втрачає свою цінність. Знищення лісового масиву означає, що він втратив своє господарське, кліматичне або культурно-естетичне значення. Пошкодженням майна визнаються погіршення якості, зменшення цінності речі або приведення її на якийсь час у не придатний до використання за цільовим призначенням стан. Під істотним пошкодженням лісового масиву слід розуміти заподіяння йому такої шкоди, яка значно погіршує його якість, зменшує його цінність. У випадках, коли для вирішення питання про те, чи втрачено внаслідок вчиненого діяння можливість використання майна за цільовим призначенням або наскільки зменшилась його цінність, потрібні спеціальні знання, судам необхідно призначати відповідну експертизу. Якщо внаслідок підпалу чи дій, спрямованих на його вчинення, майно не було знищено чи пошкоджено з причин, що не залежали від волі винного, вчинене повинно розглядатися залежно від спрямованості умислу як замах на знищення або пошкодження майна шляхом підпалу[10] .

Умисним знищенням або пошкодженням державного чи колективного майна шляхом підпалу (ч. 2 ст. 89 КК) є знищення або пошкодження такого майна вогнем, якщо при цьому існувала загроза життю та здоров'ю людей або заподіяння значних матеріальних збитків. Тому умисне знищення або пошкодження майна вогнем, яке не створювало загальної небезпеки (наприклад, спалення речі у печі), не може розглядатись як кваліфікований склад злочину і тягне відповідальність за ч. 1 ст. 89 КК.

Необхідно звернути увагу на те, що за ч. 1 ст. 220-1 КК (в редакції Закону від 19 листопада 1997 р.) кримінальна відповідальність настає за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, якщо воно спричинило виникнення пожежі, якою заподіяно шкоду здоров'ю людей або майнову шкоду у великому розмірі. Порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, що не мало наслідків, передбачених ст. 220-1 КК, або будь-яких суспільно небезпечних наслідків, повинно тягти відповідальність за ст. 175 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Злочин, відповідальність за який встановлено ст. 89 КК, може бути вчинено як із прямим, так і з непрямим умислом. Злочин, передбачений ст. 220-1 КК, характеризується необережною формою вини.

У тих випадках, коли внаслідок умисного знищення або пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу потерпілому з необережності було заподіяно смерть або тяжкі тілесні ушкодження, вчинене необхідно кваліфікувати тільки за ч. 2 чи 3 ст. 89 КК. Якщо ж винний передбачав і бажав або свідомо допускав настання цих наслідків, його дії мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 або 3 ст. 89 і, відповідно, статтею 93, 94 або 101 КК.

Поняття "шкода здоров'ю людей" (ч. 1 ст. 220-1 КК) охоплює заподіяння одній особі середньої тяжкості тілесного ушкодження або одній чи декільком - легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності. великими, слід враховувати не тільки вартість, розмір знищеного або пошкодженого майна в натуральному вигляді (вага, обсяг, кількість предметів), але і його значимість для народного господарства. Поняття "людські жертви" (ч. 3 ст. 89 і ч. 2 ст. 220-1 КК) передбачає загибель однієї або декількох осіб.

Питання про те, що слід визнавати майновою шкодою у великому розмірі (ч. 1 ст. 220-1 КК), особливо великою шкодою (ч. 3 ст. 89 КК), майновою шкодою в особливо великому розмірі та іншими тяжкими наслідками (ч. 2 ст. 220-1 КК), має вирішуватися судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Суди повинні зазначати у вироку точний розмір шкоди та мотиви, з яких її визнано великою або особливо великою. Зокрема, особливо велика шкода та майнова шкода в особливо великому розмірі, заподіяна внаслідок знищення або пошкодження державного чи колективного майна, може полягати, наприклад, у виведенні з ладу повністю або на тривалий час виробничих підприємств (окремих цехів, дільниць) та інших важливих споруд (гребель, систем водо- та енергопостачання, зв'язку тощо), загибелі великої кількості худоби, спаленні або пошкодженні лісових масивів на значних площах, спричиненні інших особливо великих матеріальних збитків. Іншими тяжкими наслідками можуть визнаватися заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або декільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень - двом і більше особам, залишення людей без житла або засобів до існування, тривалі припинення або дезорганізація роботи підприємства, установи, організації тощо. При вирішенні питання про те, чи є великими або особливо великими матеріальні збитки від знищення чи пошкодження пожежею майна державних або колективних підприємств, установ, організацій, слід враховувати не тільки вартість, розмір знищеного чи пошкодженого майна в натуральному вигляді (вага, обсяг, кількість предметів), а і його значимість. При визначенні розміру збитків, завданих пожежею громадянам, належить виходити з вартості знищеного або пошкодженого майна, його кількості й значимості для потерпілого, а також із майнового стану останнього, зокрема наявності у нього утриманців, тощо. У разі необхідності для визначення розміру завданих пожежею збитків потрібно призначати експертизу відповідно до вимог ст. 75 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК).

Згідно зі ст. 10 КК особи, які досягли 14 років, несуть відповідальність за частинами 2 і 3 ст. 89 КК лише у випадку, коли ці діяння спричинили тяжкі наслідки. В інших випадках відповідальність за такі діяння настає з 16 років. При цьому під тяжкими наслідками слід розуміти: загибель людей; заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи декільком особам; середньої тяжкості тілесних ушкоджень - двом чи більше особам; особливо великої шкоди підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності або окремим громадянам; тривалий простій підприємств, цехів або їх виробничих дільниць; знищення чи пошкодження лісових масивів на значних площах; заподіяння особливої екологічної шкоди - масового знищення рідкісних дерев, тварин і птахів тощо. Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 220-1 КК, можуть бути як посадові особи, так і громадяни, винні в порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки. Коло осіб, на яких покладається її забезпечення, окреслено в Законі України від 17 грудня 1993 р. "Про пожежну безпеку" та в Правилах пожежної безпеки в Україні, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 червня 1995 р. N 400. В інших випадках недбале й несумлінне ставлення посадової особи до виконання своїх службових обов'язків, що спричинило пожежу, якою заподіяно істотну шкоду чи тяжкі наслідки, може тягти відповідальність за ст. 167 КК (халатність). ненню кожного з цих злочинів, та у встановленому законом порядку вживати заходи до їх усунення.

Слід мати на увазі, що умисне знищення або пошкодження шляхом підпалу майна, належного самому винному, не містить складу злочину. Однак якщо внаслідок такого підпалу було заподіяно шкоду й державному чи колективному майну або майну окремих громадян, дії особи, яка бажала або допускала настання таких наслідків, повинні кваліфікуватись як умисне знищення або пошкодження відповідного майна, вчинене шляхом підпалу. При необережному ставленні до можливих наслідків особи, що вчинила підпал свого власного майна, її дії в разі загибелі людей або настання інших тяжких наслідків і за відсутності ознак злочину проти громадської безпеки повинні кваліфікуватися за ст. 90 КК як необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна.

Вчинення дій, спрямованих на знищення або пошкодження шляхом підпалу державного чи колективного майна з метою ослаблення держави, за наявності всіх інших передбачених ст. 60 КК умов підлягає кваліфікації як диверсія і додаткової кваліфікації за ч. 2 або 3 ст. 89 КК не потребує.

Умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу, вчиненого в процесі вимагательства з метою примусити потерпілого виконати пред'явлену вимогу про передачу цього майна чи права на нього, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 або 3 ст. 86-2 і ч. 2 або 3 ст. 89 КК.

У разі умисного знищення чи пошкодження шляхом підпалу пам'яток історії та культури, взятих під охорону держави, або об'єктів природно-заповідного фонду у вигляді лісового масиву вчинене підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів за ст. 207 і ч. 2 або 3 ст. 89 КК.

Суди повинні розрізняти злочин, передбачений ст. 220-1 КК, і злочини проти громадської безпеки, які передбачені статтями 218 - 220, 221, 221-1 КК. Порушення вимог пожежної безпеки при проведенні гірничих робіт охоплюється ст. 218 КК і додаткової кваліфікації за ст. 220-1 КК не потребує, оскільки перша з цих норм є спеціальною щодо другої - загальної. Розмежування злочинів, передбачених ст. 220-1 та ст. 219 КК, необхідно проводити не за місцем вчинення діяння, а за змістом порушених правил. Виходячи з цього порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, хоча і вчинене при виконанні будівельних робіт, повністю охоплюється ст. 220-1 КК за наявності зазначених у ній наслідків. При розмежуванні злочинів, передбачених ст. 220-1 і ст. 220 КК, суди мають керуватися роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України, даними в п. 17-1 постанови від 10 жовтня 1982 р. N 6 "Про судову практику в справах, пов'язаних із порушеннями вимог законодавства про охорону праці" (в редакції постанови Пленуму від 3 березня 2000 р. N 4). Якщо причиною виникнення пожежі, яка спричинила тяжкі наслідки, стало порушення правил зберігання, використання, обліку, перевозки вибухових речовин, а також незаконний провіз на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, вчинене повністю охоплюється складами злочинів, передбачених статтями 221, 221-1 КК, і додаткової кваліфікації за ст. 220-1 КК не потребує.

При призначенні покарання за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки особі, яка була відповідальною за їх виконання, суд поряд з іншими обставинами має брати до уваги характер допущеного порушення, а також ставлення винного до додержання зазначених вимог до вчинення ним злочину, зокрема враховувати те й інше при обговоренні доцільності застосування додаткового покарання у вигляді позбавлення права займати посади, пов'язані з відповідальністю за додержання даних вимог, або займатися діяльністю, пов'язаною з виконанням останніх.

У разі невиконання органами дізнання й попереднього слідства вимог процесуального законодавства про вжиття заходів до забезпечення відшкодування шкоди суди повинні вжити їх самі або своєчасно зобов'язати до цього відповідні органи. Якщо цивільний позов про відшкодування заподіяної матеріальної шкоди не було заявлено, суд на підставі ст. 29 КПК має право вирішити це питання із власної ініціативи. Судам необхідно виходити з того, що відшкодуванню підлягають вартість знищеного пожежею майна, витрати на відновлення або полагодження майна, частково пошкодженого внаслідок пожежі або при її гасінні, а також інші завдані нею збитки. При цьому потрібно враховувати, що відповідно до ст. 34 Закону "Про пожежну безпеку" гасіння пожеж здійснюється пожежною охороною безкоштовно. Суди також мають з'ясовувати, чи не було майно застраховано, оскільки в разі виплати страхового відшкодування розмір суми, що підлягає стягненню, повинен бути відповідно зменшений. Цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної смертю особи, яка загинула від пожежі, можуть пред'являти громадяни, що мають право на таке відшкодування у зв'язку з втратою годувальника (ст. 457 ЦК), спадкоємці загиблого, якщо пожежею знищено або пошкоджено його майно, а також особи, що зазнали витрат на поховання.

При розгляді справ про знищення або пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки судам відповідно до статей 23, 23-2 КПК необхідно ретельно з'ясовувати причини вчинення кожного із зазначених злочинів та умови, які цьому сприяли, і в установленому законом порядку вживати заходів до їх усунення.

Висновок

Завершуючи написання даної роботи, автор вважає за потрібне вивести декілька важливих висновків виходячи з структури та змісту роботи.

Отже, необережна злочинність – це частина більш широкого поняття – злочинності, самостійний елемент її структури.

Нажаль, внаслідок нерозробленості проблеми необережності в філософському і соціологічному планах правові науки позбавлені можливості позичати в них основні ознаки необережності. Скоріше навпаки, філософам і соціологам слід звернутись в цьому питанні до положень і висновків правових наук, передусім науки кримінального і цивільного права.

Як вже зазначалося, автор не поділяє думку деяких юристів щодо меншої суспільної небезпеки (щодо наслідків) злочину вчиненого з необережності, хоча згоден з думкою про меншу суспільну небезпечність особи такого винного. Коло складів необережних злочинів, визначених законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і відношення винного саме до цього наслідку.

Істотна особливість необережності на відміну від умислу – специфічний зв’язок суб’єкта (його волі) з спричиненим ним суспільно небезпечним наслідком. При умислі він пропорційний, при необережності характер наставших наслідків в значній мірі випадковий для характеру дій суб’єкта.

Це загальні ознаки необережності як форми вини. Їх розгляд дозволяє сформулювати пропозицію по удосконаленню законодавчого визначення необережності.

Оскільки основною ознакою необережності, що відрізняє її як від умислу, так і від невинного здійснення суспільно небезпечного діяння (казусу), є відсутність усвідомлення суспільно небезпечного характеру, діяння, що скоюється при наявності обов’язку і можливості такого усвідомлення, автор вважає за можливе ввести її в законодавчу формулу злочинної необережності.

Список використаної літератури

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року.

3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року.

4. Закон України “Про власність” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №20. – Ст. 249.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 1976 р. № 4 «Про питання, що виникли в судовій практиці в справах про знищення та пошкодження державного і колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення правил пожежної везпеки». - Постанови Пленуму Верховного Суду України.

6. Постанова ПВС № 12 від 27грудня 1985 р. "Про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень".

7. Постанова ПВС № 8 від 26 червня 1992 р. "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність, за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів".

8. Постанова ПВС № 2 від 26 березня 1993 р. "Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення валі".

Монографічна, наукова та інша література

1. Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. - Москва: Юридическая литература, 1977.

2. Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и её установление.- Воронеж, 1974.

3. Дудник Н.А. Цена неосторожности. - Москва: Юридическая литература, 1985.

4. Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс лекцій. - К., 1998.

5. Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – К., 1999.

6. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К., Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

7. Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського. – К.: Атіка, 2001.

8. Кримінальне право. Особлива частина. Підручник. (Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та інші). Відпов.редактор Шакун В.І. - К.: НАВСУ — Правові джерела, 1999.

9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.

10. Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. т.2. - Москва: Юридическая литература, 1970.

11. Практика судів України в кримінальних справах. – К., 1993.

12. Практика судів України у кримінальних справах. 1993-1995. – К., 1996.

13. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. - Киев: Наукова думка, 1978.

14. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. - Київ: Наукова думка, 1995.

15. Шаргородский М.Д. Научный прогрес и уголовное право.// "Советское государство и право".- 1969.- №12.- С.89-90

[1] Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. – Київ: Наукова думка, 1995. – С.36.

[2] [2] Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. – Київ: Наукова думка, 1995. – С. 75-76.

[3] Див. Напр. Дудник Н.А. Цена неосторожности. – Москва: Юридическая литература, 1985. – С. 3.

[4] Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С. 8-9.

[5] Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и её установление.- Воронеж, 1974.-С.149-156.

[6] Див. Шаргородский М.Д. Научный прогрес и уголовное право.// “Советское государство и право”.- 1969.- №12.- С.89-90.

[7] Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. т.2. – Москва: Юридическая литература, 1970.- С.333.

[8] Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – Киев: Наукова думка, 1978. – С.73.

[9] Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського. - К.: Атіка, 2001.

[10] Кримінальне право. Особлива частина. Підручник. (Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та інші). Відпов.редактор Шакун В.І. - К.: НАВСУ - Правові джерела, 1999.

Курсовая работа: Необережне знищення або пошкодження майна

Похожие рефераты: