Курсовая работа: Поняття, види, структура, тлумачення та завдання закону про кримінальну відповідальність

Міністерство освіти і науки України

Харківський державний педагогічний університет

ім. Г.С.Сковороди

Інститут Економіки та Права

Юридичний факультет

Кафедра кримінально-правових дисциплін

Курсова робота за темою

„Поняття, види, структура, тлумачення та завдання закону про кримінальну відповідальність”

Курсову роботу

виконав:

Студент 2-го курсу, 25гр.

Антонов Юрій

Курсову роботу

перевірив:

Мірошниченко Є.О.

Харків – 2004

План.

І Вступ.

ІІ Загальна частина.

1. Поняття закону про кримінальну відповідальність.

2. Структура закону про кримінальну відповідальність.

3. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність.

4. Завдання закону про кримінальну відповідальність.

ІІІ Висновок.

Перелік використаної літератури.

Вступ.

Проблема закону про кримінальну відповідальність розглядалася багатьма визнаними вченими в галузі науки кримінального права. Серед них слід відзначити Дурманова Н.Д, Ковальова М.І., Шаргородського М.Д. та багато інших. Саме вони розробили теоретичну базу наукового матеріалу з данної теми, який я і використав під час написання своєї курсової роботи.

Під час написання своєї курсової роботи я звернув увагу на більшість проблемних питань, що стосуються данної теми. Головними питаннями, які я намагався висвітлити в цій курсовій є поняття закону про кримінальну відповідальність, його види, тлумачення та структура. Також я спробував розкрити значення кримінального закону та його завдання, бо саме це питання було надзвичайно дискусійним ще в радянській юридичній літературі та разом з тим не втратило свою актуальність і сьогодні.

Метою написання цієї курсової являється більш глибоке дослідження питань, що являються предметом данної роботи, їх пізнання для створення надійної теоретичної бази, яку б я міг застосувати на практиці.

1.Поняття закону про кримінальну відповідальність та його

види.

Законодавство України про кримінальну відповідальність складається з Кримінального Кодексу України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних нормах та принципах. Єдина система нормативно-правових актів, котра регулює питання злочинності та караності діяння зведена в єдиний кодифікований акт – Кримінальний кодекс. Закони України про кримінальну відповідальність, які прийняті після набрання чинності нині діючим Кримінальним кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Тільки Кримінальний кодекс визначає злочинність та караність діяння на території України.

Закон про кримінальну відповідальність визначають як нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, котрий містить взаємопов’язані юридичні норми, одні з котрих, засновуючись на Конституції України та загальновизнаних нормах міжнародного права, закріпляють підстави та принципи кримінальної відповідальності, містять загальні засади кримінального законодавства, інші – визначають, які суспільно небезпечні діяння являються злочинами, та встановлюють, які покарання можуть бути застосовані до осіб, котрі їх вчинили, або ж називають підстави та умови звільнення від кримінального покарання[1] .

Виходячи з данного визначення, слід встановити основні ознаки кримінального закону.

1. Кримінальний закон засновується на Конституції України та загальновизнаних нормах міжнародного права. Конституція України, включивши до свого змісту загальновизнані норми міжнародно-правових актів в сфері прав людини, продублювала данні положення в нині діючому Кримінальному кодексі. „Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту” – сказано в Загальній декларації прав людини 1948р. Данне положення дублюється в ч.1 ст.62 Конституції України та ч.2 ст.2 Кримінального кодексу. „Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом” – говорить той же міжнародно-правовий документ. Це положення є базовим для ч.2 ст.4 Кримінального кодексу, який вказує, що злочинність та караність діяння встановлюється законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Разом з тим, „Не може також призначатися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення” (Європейська конвенція про захист прав та основних свобод, 1950р.) – положення, яке являється базовим для встановлення основної засади дії кримінального закон в часі, згідно до якої „Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює
злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не
має зворотної дії в часі” (ч.2 ст.5 кримінального кодексу). „Ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону і кримінально-процесуального права кожної країни” (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966р.). Данний принцип наглядно відображено в ч.3 ст.2 Кримінального кодексу, згідно до якої „ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу”, та ч.2 ст.7 ККУ, яка встановлює засади кримінальної відповідальності осіб, які скоїли злочин за кордоном – якщо данні особи за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини. Що ж до засад призначення та відбуття покарання, то і відносно цього аспекту на міжнародно-правовому рівні закріплено відповідні стандарти. Так, положення про те, що „ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання” яке міститься в Загальній декларації прав людини 1948р., продубльовано в ст.28 Конституції України та ч.3 ст.50 ККУ, згідно до якої „покарання не має на меті завдати фізичних страждань або
принизити людську гідність”. Рішенням Конституційного суду від 29 грудня 1999року було скасовано смертну кару як вид покарання Кримінального кодексу 1960р. на підставі того, що таке покарання суперечить Конституції та загальновизнаним нормам міжнародного права. Новий Кримінальний кодекс України 2001р. виключає норму, котра передбачає покарання у вигляді смертної кари. Данний захід ґрунтується на Конституції України та міжнародно-правовим стандартам в галузі захисту прав людини. Так, згідно до Ст.1 Протоколу №6 до Європейської конвенції про захист прав та основних свобод від 28 квітня 1983р., „Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено”.

2. Кримінальний закон приймається виключно парламентом – Верховною Радою України. Згідно з Конституцією Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Відповідно до п.22 ст.92 Конституції України, виключно законом України визначаються діяння, які є злочинами та відповідальність за них.

3. Кримінальний закон регламентує підстави та принципи кримінальної відповідальності та звільнення від кримінальної відповідальності. Відповідно до того, які положення містить кримінальний закон, згідно з цим він включається до Загальної або Особливої частини Кримінального Кодексу.

4. Кримінальний закон містить взаємопов’язані правові норми, котрі визначають принципи та загальні засади кримінального права. Він являє собою цілісну систему правових норм, кожна з котрих виконує свою функцію в справі кваліфікації діяння та індивідуалізації покарання ат разом з тим має тісний зв'язок з іншими нормами, по відношенню до яких вона є або первинним, або вторинним елементом в ланцюгу кваліфікації діяння та призначення покарання.

5. Закон про кримінальну відповідальність визначає, які суспільно небезпечні діяння являються злочинними та яке покарання чи інші міри кримінально-правового характеру призначаються за скоєння цих злочинів. Саме шляхом визначення злочинності та караності діяння, кримінальний закон і здійснює завдання кримінального законодавства, зазначені в ст.1 ККУ – „Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам”.

Змістом кримінального закону є правова норма. В зв'язку з цим кримінальний закон можна розділити на такі види в залежності від виду правової норми, яка входить до змісту відповідного кримінального закону. Такими видами є:

1) норми визначаючі – норми, котрі дають визначення кримінально-правових понять. Такою є, наприклад, норма ч.1 ст.11 ККУ, відповідно до якої „Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне
винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину”;

2) норми розняснюючі – норми, котрі дають тлумачення тих чи інших положень Кримінального кодексу. Такими є норми, котрі містять ся у примітках до відповідних статей КК. Наприклад, згідно до ч.3 Примітки до ст.185 ККУ, „У статтях 185-191 цього Кодексу у великих розмірах визнається злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину ”.

3) норми заохочуючі – норми, котрі містять положення, котрі поліпшують правовий стан відповідного суб’єкта кримінально-правових відносин. Так, відповідно до ч.2 ст.31 ККУ, „Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється.”

4) норми забороняючі – переважна більшість норм Особливої частини ККУ, котрі містять юридично заборонену поведінку суб’єкту злочину, за яку встановлено міру кримінального покарання.

2. Структура закону про кримінальну відповідальність.

В структурі кримінального закону знаходять свій безпосередній прояв принципи кримінального права. В системі кримінального законодавства найбільш важливе принципове значення має поділ кримінального закону на дві частини: Загальну та Особливу. Обидві частини українського Кримінального кодексу являють собою органічну єдність, але разом з тим суттєво розрізняються за характером норм. Тому слід казати про окремо про систему Загальної частини та систему Особливої частини кримінального закону[2] .

В Загальній частині Кримінального кодексу визначаються принципи та загальні положення кримінального законодавства – завдання кримінального законодавства, підстави кримінальної відповідальності, дія кримінального закону в просторі та часі, поняття злочину, цілі покарання та його види, застосування покарання, звільнення від покарання, примусові заходи медичного та виховного характеру.

В Особливій частині вказуються конкретні суспільно небезпечні та карані за кримінальним законодавством діяння та визначається конкретна міра покарання за кожне діяння.

Статті Загальної частини кримінального закону не тільки визначають ті чи інші поняття чи інститути, але й приписують за певних умов компетентним установам, посадовим та іншим особам вчинити ті чи інші дії чи утриматися від них. Статті Загальної частини в єдності зі статтями Особливої частини також мають імперативний , а не декларативний, характер. Взагалі, в чинному кримінальному законодавстві не слід виділяти декотрі статті як декларативні, бо кожна стаття, включаючи й ті з них, котрі встановлюють принципи та завдання законодавства, містить конкретний припис.

Статті Загальної частини, котрі стосуються злочину, за окремими виключеннями, не відрізняються за змістом від статей Особливої частини (а саме від їх диспозицій). Вони в загальній (на відміну від диспозицій Особливої частини) формі визначають, що злочинними є лише діяння, скоєні осудними особами, вчинені умисно чи з необережності, вчинені за відсутності чи за наявності таких обставин, як крайня необхідність чи необхідна оборона. Вони визначають, що злочинним є як саме скоєння злочинного діяння, так і замах на нього та співучасть в його вчиненні та ін. Такий же загальний характер мають положення Загальної частини кримінального закону, котрі стосуються покарання, особливо його видів та застосування покарання.

Співвідношення Загальної та Особливої частин в сфері визначення злочину можна уявити як співвідношення загального та окремого при єдності змісту. Статті Загальної частини беруться на увагу кожний раз, коли мова йде про статтю особливої частини. В цьому відношенні Загальна частина кримінального права суттєво відрізняється від Основних положень цивільного права. Це пояснюється різноманіттям тих відносин, котрі регулює цивільне право, та строго обмеженим характером сфери, котра відводиться для кримінального права. І Загальна, і Особлива частини в основному стосуються одного предмету: визначення злочину та встановлення за нього покарання. Тому вони і являють собою нерозривне єдине ціле.

Загальним принципом кримінального права являється положення про те, що дія всіх норм Загальної частини Кримінального кодексу розповсюджується і на всі статті Особливої частини[3] . Тому не можна окремі розділи Особливої частини включать до однієї групи з розділами Загальної частини.

Єдність Загальної та Особливої частин зовсім не означає їх тотожності та знищення відмінностей між ними.

Загальна та Особлива частини складаються з розділів, кожен з яких, в свою чергу, складається зі статей. Загальна частина складається з 15 розділів, кожен з котрих має відповідну назву: Загальні положення; Закон про кримінальну відповідальність; Злочин, його види та стадії; Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину); Вина та її форми; Співучасть у злочині; Повторність, сукупність та рецидив злочинів; Обставини, що виключають злочинність діяння; Звільнення від кримінальної відповідальності; Покарання та його види; Призначення покарання; Звільнення від покарання та його відбування; Судимість; Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування; Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Особлива частина розділена на 20 розділів, назви кожного з котрих відображає умовно об’єднану в ньому групу злочинів, об’єднаних між собою за родовим об’єктом посягання. Система Особливої частини кримінального права відображає відносини сучасного суспільства. В основу системи норм Особливої частини Кримінального кодексу покладено характер злочинів, тобто характерні риси їх суспільної небезпечності. Для сучасного українського кримінального права являється неприйнятним класифікація злочинів за тяжкістю покарання. Оскільки кримінальне право виходить з поняття злочину, а не покарання як первинного, санкція не може являтися підставою поділу норм Особливої частини. В основу поділу Особливої частини на розділи в Кримінальному кодексі та науці кримінального права покладено, за загальним правилом, об’єкт злочину, точніше, родовий об’єкт злочину, тобто об’єкт, однаковий для значної групи злочинів, котрі характеризуються схожими рисами, суспільною небезпекою.

Поділ за родовим об’єктом доповнюється виділенням декотрих груп злочинів по суб’єкту злочину та іншим підставам (військові злочини).

При визначенні родового об'єкта посягання українське законодавство виходе не з абстрактних логічних понять, а з реальних суспільних відносин. Якщо зростає значення якої-небудь галузі суспільних відносин та якщо ця обставина знаходить свій прояв і в посиленні її кримінально-правової охорони, наприклад, у введенні нових кримінально-правових норм, то можливе виділення нової великої групи злочинів, котрі посягають на данні суспільні відносини, зі створенням нового розділу Особливої частини. З іншого боку, коли виявляється недоцільність подальшого існування якого-небудь розділу, то норми, які в ній містяться, відносяться до інших розділів.

Більш складним та спірним являється питання про структуру кримінально-правової норми. Норма кримінального права – це певне правило поведінки, котра має загальнообов’язкову силу та кримінально-правову санкцію за її порушення чи недотримання[4] . Вона являється змістом кримінального закону, виражає його сутність. Ця норма не може бути зведена до статті закону, так як стаття – лише технічне оформлення норми права. Спірним питання про структуру кримінально-правової норми являється тому, що вона дещо не підходить під класичну структурну формулу, котра складає елементи правової норми.

Як відомо, прийнято ділити всяку правову норму на три складові частини: гіпотезу, диспозицію та санкцію.

Гіпотеза вказує на ті фактичні обставини, за наявності котрих належить виконувати відповідне правило поведінки.

Диспозиція формулює саме правило поведінки. Ця частина й визначає сутність норми.

Санкція говорить про ті міри, котрі може застосувати держава в Раї порушення вказаного правила поведінки.

Однак в дійсності жодна з норм кримінально права не формулювалась таким чином. При цьому важливо звернути увагу ще й на наступне: в нормах Загальної частини Кримінального кодексу звичайно немає санкції та дуже часто гіпотези, в нормах же Особливої частини, як правило, відсутня гіпотеза. Єдина з вказаних трьох частин – диспозиція – завжди є в будь-якій нормі. Вона складає головну ланку в ній. В силу тісного зв’язку норм Загальної та Особливої частини (частіше, але не завжди) перші містять в собі в зжатому чи розгорнутому вигляді всі структурні елементи норми. В залежності від цільового призначення норми окремі її елементи можуть мати домінуюче значення. Наприклад, в нормах, котрі визначають кримінально-правові поняття чи інститути, головним елементом являється диспозиція; в нормах про покарання – диспозиція чи санкція.

В нормах Особливої частини ярка виражені два елементи – диспозиція та санкція. Гіпотезу можна виявити лише в окремих нормах, котрі говорять про спеціальні суб’єкти злочину.

Як правило, в нормах Особливої частини гіпотези як такої немає. Вона розчиняється в диспозиції. В ній немає й необхідності, так як охоронна норма звернена до всякого та кожного, хто вчинить описану в диспозицію злочинну дію.

Диспозиція та санкція, котрі застосовуються при побудові кримінально-правової норми, бувають різними за своїми видами. Оскільки проблема видів диспозиції в науці кримінального права, то я обмежусь лише переліком та коротким описом їх.

Диспозиція не тільки відображає склад злочину, але і породжує його. Складові елементи якої-небудь дії стають складом злочину тільки тоді, коли описані в диспозиції як такі. Більшість вчених розрізняють чотири види диспозицій: описальну, просту, банкетну та посилальну.

1. Описальною являється диспозиція, в котрій законодавець описує ознаки складу певного виду злочину. Зразковою являється диспозиція ст.185 ККУ („Крадіжка”). В ній даються ознаки складу крадіжки. Там сказано, що крадіжка – таємне викрадення чужого майна. Данна диспозиція, звичайно, описальна, але вона далеко не типова для розгорнутої описальної диспозиції. Практично в ній описана тільки об'єктивна сторона крадіжки, тобто лише один з елементів складу. Безспірно, диспозиції такого виду являються найбільш розповсюдженими в нині діючому Кримінальному кодексі, але це не робить їх типовими для описальної диспозиції. Більш вдалим прикладом типової описальної диспозиції може бути диспозиція ч.1ст.364 ККУ: „Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб”. В наведеній диспозиції описані всі ознаки складу цього злочину. Зокрема, в ній є вказання на об’єкт злочину – інтереси служби, описана об'єктивна сторона – використання службового становища всупереч..., вказано суб’єкт – посадова особа та умисну форму вини. До того ж в цій статті навіть відображено факультативні ознаки суб’єктивної сторони – мотиви злочину (корисливі).

2. Проста диспозиція – диспозиція, яка не містить визначення складу злочину, а лише називає його, або вказує на самі загальні його ознаки. Треба вважати простою диспозицію, в котрій відсутнє поняття злочину, описання його об'єктивної сторони. Проста диспозиція застосовується тоді, коли законодавче поняття злочину збігається з загальновживаним. В цьому випадку прийнято вважати, що спеціального законодавчого визначення не потребується[5] . Без вказання ознак діяння сформульовано диспозицію ч.1ст.369 КК – давання хабара.

3. Посилальною називається диспозиція, в котрій для роз’яснення змісту норми законодавець посилається на іншу статтю Кримінального кодексу. Наприклад, відповідальність за невиконання наказу (ст.403) можлива за відсутності ознак, вказаних в ст.402; диспозиція ст.445 передбачає кримінальну відповідальність за незаконне використання символіки Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Не називаючи конкретної статті, вона вимагає знайти в КК норму, котра виключає відповідальність за вказані в ній дії. Це незаконне використання вказаних видів символіки та зловживання ними (ст.435). Частіше всього посилальні диспозиції використовуються для того, щоб уникнути повторень.

4. Банкетна (від фр. Kartblanche – чистий листок) – диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи лише частину з них, відсилає для встановлення їх змісту до інших нормативних актів, котрі не являються кримінальними законами (до інших законів, правил інструкцій та ін.). Наприклад, банкетною являється диспозиція ст.251 (порушення ветеринарних правил), ст.421 (порушення статутних правил внутрішньої служби) та ін. Суспільно небезпечні діяння, передбачені такими диспозиціями, називають злочинами зі змішаною протиправністю.

Санкцією називається та частина кримінально-правової норми, де відображено міру державного примусу, котру може призначити суд за скоєння діяння, описаного в диспозиції. Санкція – невід’ємний аксесуар всіх охоронних норм в Особливій частині. Діюче кримінальне законодавство використовує два види санкцій: відносно визначені та альтернативні. Законодавство зупинилось саме на цих двох видах тому, що вони являються найбільш гнучкими для індивідуалізації покарання.

Відносно визначена санкція передбачає покарання певного виду в певних межах, вказуючи чи не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов’язково вказуючи верхній. Якщо текстуально нижчу межу покарання певного виду не вказано, він встановлюється на підставі відповідної статті Загальної частини КК. Наприклад, за ухилення від призову на строкову службу (ст.335) передбачено покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі цього виду покарання слід звернутися до ч.2 ст.61 КК (обмеження свободи), в котрій встановлено мінімальний розмір данного покарання – один рік.

Альтернативною являється така санкція, котра вказує на можливість застосування одного з двох чи декількох видів покарання, відображених в ній. Такі санкції надзвичайно поширені та дуже корисні, коли діапазон ступеню суспільної небезпеки злочину цілком значний, а рівно й коли діяння може стояти на межі адміністративного чи дисциплінарного порушення. Частіше всього альтернатива позбавлення волі – це виправні роботи, останніх – штраф, звільнення з посади та ін. альтернативні санкції в залежності від визначення видів та міри покарання мають наступні різновиди:

А. Санкція, в котрій по кожному виду покарання вказано його верхня та нижча межа (останній може хоча й не передбачатися, але матися на увазі), тобто два чи більше відносно визначених види покарання. Наприклад, санкція ч.1 ст.120 передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк;

Б. Санкція, в котрій вказані відносно визначений та абсолютно визначений види покарання. Наприклад, санкція ст.112 (посягання на життя державного та суспільного діяча) передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років чи довічне позбавлення;

У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказання на одне чи декілька додаткових покарань, котрі можуть бути застосовані як додаток до основного (одного з основних) виду покарання. додаткові покарання може бути обов’язковим чи факультативними.

3. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність.

Тлумачення кримінального закону, як і будь-якого іншого закону, означає всебічне та глибоке з'ясування змісту та призначення закону, розкриття його істинного сенсу, покладеного в текст законодавцем. Саме розкриття істинного сенсу тексту кримінального закону і проявляє значення тлумачення кримінального закону. Тлумачення та роз’яснення закону – ідентичні поняття, внаслідок чого вони не можуть бути протиставлені один одному. Розкриття термінів закону також являється однією з сторін виявлення та розкриття сенсу закону. Тлумачення викликане неясністю, неповнотою чи протиріччями закону. Тлумачення вбачається однією зі стадій застосування кримінального закону. Однак нерідко тлумачення не пов’язане з процесом реалізації кримінально-правової норми.

Тлумачення кримінального закону розрізняється в залежності від того, хто саме (який орган чи особа) здійснює тлумачення та від витікаючої звідси загальнообов’язковості, обмеженої обов’язковості чи необов’язковості тлумачення[6] .

По суб’єкту тлумачення більшість авторів розрізняють тлумачення легальне, судове (казуальне) та доктринальне (наукове).

Під легальним розуміється тлумачення, котре дається органом, котрий в силу закону уповноважений давати тлумачення. У відповідності з п.2 ст.150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Його висновки являються обов’язковими для виконання на всій території України, остаточними, та не можуть бути оскаржені.

Судове (казуальне) тлумачення кримінального закону може бути двох видів. По-перше, це тлумачення, котре дається судом якої-небудь інстанції при розгляді конкретної кримінальної справи та являється обов’язковим лише по справі, в зв'язку з котрою воно й проводилось. Якщо подібне тлумачення виходить від вищих судових органів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування закону для судів нижчих ланок при розгляді аналогічних справ. По-друге, тлумачення, котре дається на підставі вивчення та узагальнення судової практики в постановах Пленуму Верховного Суду України. Має рекомендаційний характер, повинне враховуватися в практиці судів при розгляді ними кримінальних справ певної категорії. Ним можуть користуватися й інші суб’єкти при застосуванні норм закону про кримінальну відповідальність.

Доктринальне тлумачення охоплює всі види тлумачення, котрі не мають ніякої юридичної сили. Подібне тлумачення міститься в монографіях, підручниках, коментарях, наукових статтях, інших печатних творах, в лекціях, у виступах на семінарських та інших заняттях, у виступах наукових та практичних працівників та всіх інших громадян.

Іноді таке тлумачення називають науковим, але це неточно, так як воно може не мати безпосереднього відношення до науки. Доктринальне тлумачення кримінального закону, не будучи обов’язковим, має велике значення, так як воно сприяє, якщо воно обґрунтоване, глибокому та правильному пізнанню кримінального законодавства та його застосуванню в судовій та слідчій практиці.

По об’єму розрізняють тлумачення буквальне, обмежувальне та розширювальне. При буквальному тлумаченні, слід лише констатувати, слова та зміст закону повністю співпадають. Більш детально слід зупинитися на розширювальному та обмежувальному тлумаченні. При обмежувальному чи розширювальному тлумаченні кримінального закону сенс закону, його зміст являється більш широкими (при розширювальному тлумаченні) чи більш вузькими (при обмежувальному), ніж це витікає з букви закону. Розкриття змісту кримінально-правової норми являється вирішальним принципом при їх тлумаченні незалежно від того, відносяться вони до пом’якшуючих чи обтяжуючих обставин.

При обмежувальному тлумаченні закону надається більш вузький, більш обмежений сенс, ніж це витікає з буквального тексту закону. Обмежувальне тлумачення отримується шляхом внесення в конкретне поняття нових ознак, що за своєю суттю означає конкретизацію поняття. При цьому розкриваються специфічні особливості реального явища, котрі відрізняють його від того явища, котре помилково включались в існуюче визначення поняття специфічні особливості повинні бути включені в існуюче визначення. Тому обмежувальне тлумачення являється тлумаченням конкретизуючим[7] . Наприклад, ст.324 КК передбачає кримінальну відповідальність за схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів. Зі змісту диспозиції цієї статті випливає, що кримінальна відповідальність за данний злочин можуть нести лише особи, які на момент його вчинення досягли 18-річного віку, хоча ст.22 КК такого виключення з загального положення про вік кримінальної відповідальності не називає.

Розширювальне тлумачення має місце тоді, коли закону надається більш широкий зміст в порівнянні з буквальним його текстом. Наприклад, потерпілим від злочину, передбаченого ст.347 КК закон називає працівника правоохоронного органу. Фактично ж ним може бути й працівник іншого відомства, наділений правоохоронними чи правозастосовними функціями (наприклад, технічний інспектор праці).

Прийоми тлумачення кримінального закону можна визначити лише в загальних рисах, в дійсності вони взаємно переплітаються. Перелік таких прийомів є невичерпним. Тлумаченню закону передує встановлення тексту закону. Встановлення тексту закону доцільно здійснювати по офіційним виданням закону, звертаючись в сумнівним випадках до перших його публікацій. Офіційними виданнями в Україні є „Голос України” та „Відомості Верховної ради України”.

В сучасній літературі з кримінального права вказуються наступні найбільш популярні види прийомів тлумачення: граматичне, логічне, історичне та систематичне. Філологічне, або граматичне, тлумачення кримінального закону полягає у роз’ясненні сенсу закону шляхом етимологічного та синтаксичного розбору буквального тексту закону. Нерідко сам аналіз сенсового значення слів закону та значення вислову потребує використання законів філології, де, як відомо, немало спірних положень також. При тлумаченні положень закону, котрі містять складні для розуміння терміни, доводиться звертатися до капітальних філологічних праць, в особливості до словників російської мови. Логічне тлумачення полягає у встановленні змісту правової норми виходячи з логічного сенсу виразів, сформульованих в законі. Систематичне тлумачення кримінального закону являє собою співставлення аналізованого положення кримінального закону з іншими положеннями того ж чи іншого закону. При систематичному тлумаченні кримінального закону той, хто здійснює тлумачення, виходить із розуміння всього кримінального законодавства, а особливо кримінального законодавства як єдиного цілого, просякнутого єдиними принципами та характерною внутрішньою єдністю. Історичне тлумачення кримінального закону полягає у встановленні сенсу закону шляхом дослідження тих ідей, котрі були закладені в основу закону. Іноді для розкриття сенсу закону важливо ознайомитися з його проектом, пояснювальними записками, матеріалами обговорення проекту.

4. Завдання закону про кримінальну відповідальність.

Згідно до ч.1 ст.1 КК, „Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам”.

Як видно з приведеного положення, кримінальний кодекс має два основні завдання: 1) забезпечення охорони суспільних відносин, їх об’єктів та учасників від злочинних покарань; 2) запобігання злочинів.

Норми кримінального закону носять самостійний характер. Неможливо уявити собі таку правову охорону суспільних відносин, яка не виражалася б в їх регулюванні[8] . Сформування та розвиток суспільних відносин передбачає тривалу та багатобічну боротьбу з різними негативними пережитками. Кримінальний закон – одне зі знарядь у здійсненні будівництва нового суспільства, причому форми його участі в ньому вельми різноманітні ат не зводяться тільки до застосування покарання, тільки до охоронної функції.

Кримінальний закон являє собою один з засобів ліквідації злочинності (як і інших анти суспільних явищ), причин, котрі її породжують, та умов, котрі сприяють скоєнню злочинів.

Норми кримінального закону передусім визначають найбільш нетерпимі суспільством вчинки, забороняють їх під загрозою кримінального покарання, спрямовують суспільство на боротьбу з ними, на їх попередження, припинення, розкриття; застосування кримінально-правових норм здійснює великий виховний вплив, сприяє розвитку та укріпленню моральних норм, правосвідомості, виховує повагу до кримінального закону.

Виховний вплив норм кримінального закону, як і норм інших галузей права, визначається їх авторитетністю. В них виражається політика Української держави в сфері боротьби зі злочинами шляхом застосування покарання. вплив норми на поведінку людей, зокрема норми кримінально-правової, здійснюється з моменту її виникнення.

Саме застосування норм кримінального закону до злочинців означає здійснення не тільки охоронних заходів, але і такої найбільш важливої цілі покарання, як виправлення та перевиховання засуджених в дусі точного виконання закону, поваги до соціальних норм.

Вплив покарання винного на інших людей виражається в закріпленні їх правосвідомості, посиленні їх активності в боротьбі зі злочинами.

Кримінальний закон чітко вказує коло злочинів, даючи точне визначення кримінально караних діянь та розміри покарань, які призначаються в разі їх вчинення. Він встановлює, що покарання може застосовуватися лише при вчиненні передбачених законом злочинів.

Одночасно норми кримінального права зобов’язують державні органи не притягати до кримінальної відповідальності та не застосовувати покарання до осіб, дії котрих не підпадають під ознаки диспозиції кримінально-правової норми, тобто не містять ознак складу злочину. Таким чином, кримінальний закон відіграє важливу роль в забезпеченні недоторканості особистостей населення. Недотримання вимог законності, притягнення відповідальності невинуватого чи незаконне звільнення винного, неправильна кваліфікація дій винного, застосування до нього більш сурового чи черезмірно м'якого покарання в порівнянні з передбаченими в законі, та інші порушення ускладнюють боротьбу з злочинами. При таких порушеннях перекручуються принципи правосуддя та не можуть бути здійснені завдання кримінального законодавства.

Висновок.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність – нормативно-правовий акт Верховної Ради України, заснований на Конституції та загальновизнаних нормах та принципах міжнародного права, змістом якого є взаємопов’язані правові норми, одні з яких встановлюють злочинність та караність діянь, а інші – принципи кримінального законодавства, підстави притягнення до кримінальної відповідальності та підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Виходячи з того, що змістом кримінального закону є правові норми, його розділяють на: норми забороняючі, норми заохочуючі, норми розняснюючі та норми визначаючі.

Структурно кримінальний закон України (Кримінальний кодекс) поділяється на Загальну та Особливу частини, котрі в свою чергу поділяються на розділи, які складаються зі статей. Загальна та Особлива частини внутрішньо взаємопов’язані між собою та імперативні у своєму органічному поєднанні. Разом з тим вони мають свої особливості, в першу чергу – особливості у побудові кримінально-правових норм.

Тлумаченням кримінального закону є з'ясування сенсу тексту закону, визначення суті ідей законодавця, виражених в кримінальному законі. Тлумачення різниться в залежності від суб’єкта тлумачення (легальне, казуальне та доктринальне тлумачення), який визначає межу обов’язковості свого тлумачення та об’єму тлумачення (буквальне, розширювальне, та обмежувальне). Прийоми здійснення тлумачення однакові для всіх видів тлумачення.

Завданням кримінального закону є забезпечення правової охорони прав та законних інтересів громадян, суспільства та держави та попередження злочинності.

Список використаної літератури.

1) Александров Ю.В., Антипов В.И., Володько Н.В. и др. Уголовное право Украины: Общая часть. – К.: Аттика, 2002.

2) Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. – М.,1967.

3) Шаргородский М.Д. Уголовный закон. – М., 1948.

4) М.И.Ковалёв. Советское уголовное право: Курс лекций. Выпуск 2. Советский уголовный закон. – Свердловск, 1974.

5) Курс советского уголовного права. – М.,1970.

[1] Александров Ю.В., Антипов В.И., Володько Н.В. и др. Уголовное право Украины: Общая часть. – К.: Аттика, 2002 – С.24.

[2] Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. – М.,1967. – С., 73.

[3] Шаргородский М.Д. Уголовный закон. – М., 1948. – С.58.

[4] М.И.Ковалёв. Советское уголовное право: Курс лекций. Выпуск 2. Советский уголовный закон. – Свердловск, 1974. – С.21.

[5] М.И.Ковалёв. Советское уголовное право: Курс лекций. Выпуск 2. Советский уголовный закон. – Свердловск, 1974. – С.83.

[6] Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. – М.,1967. – С.,288.

[7] Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. – М.,1967. – С.,310.

[8] Курс советского уголовного права. – М.,1970. – С.,152.