Курсовая работа: Система правосуддя в Німеччині

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

Криворізький навчальний центр

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни Судові та правоохоронні органи України

«Система правосуддя в Німеччині»

Студента 2-го курсу

Групи 05-3В

Карпенко Віталія Вікторовича

Науковий керівник:

Кітвіченко В.О.

м. Кривий Ріг – 2006 рік

Зміст

Вступ

Проблему раціонального устрою державної влади і її органів намагаються вирішити, мабуть, стільки часу, скільки існує держава як форма організації суспільства. Люди, що міркували над цією проблемою, уже давно, багато сторіч тому, помітили, що концентрація державної влади в чиє одних руках неминуче веде до негативних наслідків. Чим більше така концентрація, тим вище можливість сваволі і зловживань. Про це свідчить багатовіковий досвід людства. Самі освічені володарі, у руках яких зосереджувалися необмеженовсі нитки влади, рано або пізно ставали норовливими тиранами, що визнавали тільки свій авторитет, що нехтувалисвободу і, що не рахувались з невід'ємними правами людини. На цьому фоні і велися пошукишляхів подолання тенденцій такого роду.

Найбільше широке визнання одержала і продовжує зберігати його аж до даного часу ідея, відповідно до котрого основні напрямки (гілки) державній владі повинні розділятися і вверятись «у різні руки». Це буде мішати узурпаторським намірам, а разом із цим зловживанню владою і сваволі. Частіше усього прихильники даної ідеї (концепції) притримуються думки, що державна влада в цілому включає три основних напрямки (гілки) - законодавчу, виконавчу і судову. Сфери їхньої реалізації повинні бути чітко розмежовані, вони не повинні бути перешкодою друг другу. Поділ влади варто було б засновувати насамперед на їхньому співробітництві, що, проте, стримувало б кожну з них, ставило б у визначені рамки і балансувало.

Активним прихильникоманалізованої концепції, що внесли помітний внесок у її розробку і популяризацію, цілком заслужено вважають відомого французького просвітителя, правознавця і філософа Ш. Монтеск'є. У своєму знаменитому творі «Про дух законів» (1748 р.) він писав: «Коли тому самому обличчю або тому самому складу посадових осіб надані разом законодавча і виконавча влади, тоді немає свободи, тому що можна побоюватися, що монарх або сенат будуть створювати тиранічні закони, щоб тиранично виконувати їх. Немає також свободи, якщо судова влада не відділена від законодавчої і виконавчої. Якби вона була сполучена з виконавчою владою, суддя володів би достатньою силою, щоб зробитися гнобителем. Усе було б загублено, якби та сама людина, або корпорація високопоставлених осіб, або стан дворян, або, нарешті, весь народ здійснювали всі три види влади: «владу створювати закони, владу призводити їх у виконання і владу судити злочини і позову приватнихосіб». Не усе в цьому висловленні сучасно, воно відноситься до XVIII сторіччя і з погляду накопиченого до дійсного часу досвіду може бути в чомусь оскаржено. Проте в цілому сказане тоді не утратило своєї актуальності й у наші дні.

Загальне поняття влади, як відомо, категорія багатоаспектна і багатолика. Влада батьківська, влада почуттів, влада натовпу або вулиці, місцева влада, влада людьми і т.д. - настільки широкий діапазон ужитку слова «влада». Тому загальне визначення влади теж є дуже широким.

У нього нерідко включають насамперед здатність і можливість робити визначальний вплив на діяльність, поведінка людей за допомогою якихось засобів: авторитету, вольового впливу, правових велінь, примуси і т.п. Таким його бачать не тільки філософи і суспільствознавці, але і знавці російської мови. Наприклад, В. Даль писав, що влада - це «право, сила, воля над чимось, свобода дії і розпорядження, керування...». Декілька інакше, але по суті так само визначав владу і С. Ожегов. На його думку, такий варто вважати «право і можливість розпоряджатися будь-ким або будь-чим, підкоряти своїй волі». Іншими словами, владою не можна вважатиякуособу, орган, об'єднання, заснування. Вони - чинніособи, але не влада.

Більш вузьким є поняття державної влади. На відміну від загального, це поняття персоніфіковане. У ньому вже є присутнім чинний суб'єкт - народ і (або) держава, його апарат і органи місцевого самоврядування, котрим народ делегує свою владу. Відповідно, такого роду владою прийнятовважати можливість і спроможність народу і(або) держави в особі його органів впливати на поводження людей і в цілому на процеси, що відбуваються в товаристві, за допомогою переконання або примусу.

Ще більш вузьким є поняття судової влади. Це, як відзначено вище, одна з гілок державної влади. Суб'єктом, що здійснює її, є не будь який державний орган, а лише суд, з властивими тільки йому можливостями і спроможностями впливу на поведінку людей, а через це - і на процеси, що відбуваються в суспільстві. З обліком цього судову владу можна було б визначити як реалізовані займаючими особливе положення в державному апараті органами (судами) властивої їм можливості і спроможності впливу на поводження людей в суспільстві і соціальні процеси.

З цього визначення випливає, що поняттю судової влади властиво принаймні два компоненти: по-перше, дана влада може реалізуватися тільки спеціально створюваними державними установами - судами; по-друге, у цих органів повинні бути свої, властиві тільки їм спроможності і можливості впливу. Ці ознаки взаємозалежні, їх не можна ізолювати друг від друга або протиставляти.

Буде помилкою зведення судової влади до суду як державного органу (нерідко говорять: «Судова влада - це суд»). Ще більшою помилкою і навіть свідченням низького рівня правової культури єсхильність, що іноді зустрічається, називати судовою владою посадових осіб, що працюють у судових установах. Владою слід вважати не орган або посадову особу, а те, що вони можуть і в змозі зробити. По суті, це повноваження, функція, але не її виконавець. Користуючись театральною термінологією, цілком припустимо підтверджувати, що це роль, але не актор.

Згадані в приведеному визначенні поняття судової влади «можливості і спроможності» - це багатогранні повноваження, який наділяються суди. Їхня реалізація в цілому і є реалізація судової влади.

Серед цих повноважень домінуючу роль грає правосуддя. Його може здійснювати тільки суд, і ніякий інший орган. Це спеціфічно судове повноваження. Але судова влада, як уже говорилося, не зводиться тільки до даного повноваження, вона включає і ряд інших, що, як і правосуддя, мають велике соціальне значення:

· конституційний контроль;

· контроль за законністю й обгрунтованістю рішень і дій державних органів і посадових осіб;

· забезпечення виконання вироків, інших судових рішень і рішень деяких інших органів;

· розгляд і дозвілсправ про адміністративні правопорушення, підвідомчих судам;.

· роз'яснення законодавства з питань судової практики;

· участь у формуванні суддівського корпуса і сприяння органам суддівського співтовариства.

Проведенню в життя кожного з названих повноважень, що утворять судову владу, покликано сприяти наділення органів, на які покладене здійснення даної влади, засобами примуса до виконання прийнятих ними рішень. Закон, приміром, прямо проголошуєзагальнообов’язок судових рішень усіх видів. Він жадає від організацій і посадових осіб, громадян безспірного підпорядкування велінням судової влади.

Узагальнене знання повноважень судів (їх «спроможностей і можливостей») не тільки дає уявлення про те, чим можуть і повинні займатися ці державні органи, але й орієнтує щодо їхньої ролі і місця в системі всіхустанов, що реалізують у цілому державна влада, а дорівнює і співвідношення названих вище трьох її гілок (галузей). Воно наповняє конкретним змістом широко уживане, хоча і декілька спрощене пояснення суті поділу влади: законодавець зоаконодавствує, виконавчі органи виконують закони, а суди судять. У всякому разі, один тільки перелік судових повноважень свідчить про те, що за формулою «суди судять» ховається дуже ємна і різноманітна діяльність, що у цілому істотно відрізняється від того, що повинні робити законодавчі і виконавчі органи.

Коло судових повноважень говорить і про те, що дана влада покликана виконувати важливу і відповідальну соціальну функцію, не менше значиму, чим функції, виконувані іншими гілками влади. А це дозволяє робити висновок уже про рівнозначність, рівноправності і паритетності всіх гілок влади.

Саме про повноваження, підсудність, систему судів загальної юрисдикції потрібно буде мені розповісти розкриваючи тему даної курсової роботи, яка звучить як: «Система правосуддя в Німеччині».

На мій погляд, ця тема за своєю актуальністю на сьогоднішній день займає досить високу позицію саме тому, що багато держав так би мовити «третього світу» намагаються йти до демократизації суспільства і беруть за основу, або як приклад саме устрій тих держав, які вже зараз мають достатньо розвинуту демократію.

Об'єктом моєї роботи є система правосуддя Німеччини.

Предметом дослідження є особливості судоустрою, склад суддівського корпусу, організація судів загальної юрисдикції та види судів, що діють на теперішній час в Німеччині.

Ціль роботи: дослідити систему правосуддя Німеччини її особливості та проблеми її існування та роботи, а також зробити аналіз міністерства юстиції держави.

Задачі дослідження:

1. Узагальнити знайдену по даній темі інформацію;

2. Описати власне систему правосуддя, її особливості та види судів, що діють на території Німеччини;

3. Досліджувати особливості судів загальної юрисдикції;

4. Дати характеристику міністерству юстиції Німеччини.

Розділ 1. Поняття та загальні ознаки правосуддя

1.1. Поняття, завдання та ознаки судочинства

Державна влада в будь-якій демократичній державі здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно судові органи виконують свою функцію незалежно від законодавчої і виконавчої влади, в установлених згідно із законами межами.

Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу влади є самостійною, незалежною сферою публічної влади й становить сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально вповноважених органів - судів.

Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повноваження: це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання владних суддівських повноважень.

Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, цю владу можуть реалізувати тільки спеціально вповноважені органи (суди); по-друге, ці органи має бути наділено тільки їм притаманними повноваженнями.

Судову владу реалізують через такі повноваження:

- здійснення правосуддя;

- контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів і посадових осіб;

- формування органів суддівського самоврядування;

- роз'яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства.

Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя. Судову владу реалізують у діях суду, які не пов'язано з розглядом справ. Насамперед це організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, направлення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про усунення порушень закону, вирішення скарг позивачів, відповідачів, підозрюваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).

Правосуддя - це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ. Судочинство в Німеччині здійснюють Об’єднаний сенат вищих федеративних судів та суди загальної юрисдикції.

Правосуддю притаманна низка ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.

По-перше, його здійснюють шляхом розгляду й вирішення у Судових засіданнях цивільних справ щодо спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; розв'язання господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.

По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.

По-третє, правосуддя здійснюють відповідно до законодавства держави, на основі кодифікованих актів, які докладно регламентують порядок та процесуальну форму судового розгляду рішень, які виносить суд.

По-четверте, судові рішення ухвалюють суди іменем держави, вони обов'язкові до виконання на всій території України. Рішення, що набрали законної сили у кожній конкретній справі, є такими ж обов'язковими для всіх фізичних та юридичних осіб, яких стосуються, як і закон.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний.

Завданнями цивільного судочинства, виходячи з того, як вони сформульовані в цивільному законодавстві, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.Суди забезпечують захист і відновлення порушених прав громадян і юридичних осіб.

У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних засадах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади й суверенітету - народу - на право як соціальну цінність. Демократичність цих засад полягає в тому, що закріплені в нормах права, вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повного фіксування технічними засобами, державної мови судочинства. Широкі й реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства дозволяють кожній зацікавленій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане законами. Отже, в засадах відображено демократичні риси й загальну спрямованість права та його найважливіших інститутів.

1.2. Засади здійснення судочинства

Засади здійснення судочинства мають важливе значення й для правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу мають реалізовуватися в завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних і господарських справах, його організаційній побудові та правоохоронній діяльності.

Всі вони тісно взаємопов'язані й у сукупності становлять єдину систему. Кожна з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства в цілому, але між ними наявні взаємозв'язок і взаємодія, які визначено єдністю мети й завдань судочинства. Дія однієї засади зумовлює дію інших. Кожна з засад не може існувати відокремлено від системи в цілому. Зміст окремих засад розкривається з урахуванням змісту засад іншої галузі права.

За наявною класифікацією в засадах судочинства втілено засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Отже, ці засади відображають сукупну дію як загальноправових, міжгалузевих, так і засад цієї галузі.

Основними загальноприйнятими засадами в демократичних країнах засадами судочинства є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх непереконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; обов'язковість рішень суду.

Науковці систему засад здійснення судочинства визначають по-різному.

До системи засад судочинства слід віднести:

1) здійснення правосуддя тільки судом;

2) незалежність суддів і підкорення їх лише законові;

3) державна мова судочинства;

4) законність;

5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

6) колегіальність і одноособовість судового розгляду;

7) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

8) забезпечення доведеності вини;

9) змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості;

10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду;

11) обов'язковість рішень суду та інші.

Здійснення правосуддя виключно судом. Правосуддя є однією з форм державної діяльності, яку здійснюють виключно суди шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справ у встановленому законом порядку. Законодавством встановлено, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускають. Не допускається також створення надзвичайних і особливих судів. Навіть в умовах введення на території надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, утворені відповідно до законодавства країни. Заборонено утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми судочинства в чинних судах.

Незалежність суддів і підкорення їх лише законові. Судді вирішують справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Незалежність суддів під час здійснення правосуддя обов'язково передбачає підкорення їх лише законові, бо інакше воно зумовить сваволю й беззаконня. Тому, чим повніше й точніше в законі регламентовано діяльність суддів із розгляду й вирішення справ, тим більше гарантій від сваволі.

Втручання в здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання й поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб із метою завдати шкоди їхньому авторитету чи вплинути на неупередженість суду заборонено й тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Засада незалежності суддів має кілька значень.

По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади й управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого правосуддя на замовлення.

По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування й прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового засідання.

По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і стабільність суду як надійної державної інституції.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу під час здійснення ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їхнього призначення, обрання й звільнення; їхня незмінюваність і недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати під час винесення рішень; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи суддів; створення необхідних умов для діяльності судів, а також матеріальне й соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддівського самоврядування; визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також інші засоби їхнього правового захисту.

Державна мова судочинства. Згідно з законами в країні встановлюється державна мова. Законом передбачено, що застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і в порядку, визначених законом. Зокрема, судочинство в федеративних землях може проводитись мовою більшості населення.

Важливою проблемою є спілкування в процесі з глухими, німими та глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення їхнього права чути те, що відбувається в процесі, й бути почутими. Відповідно пред'явлення обвинувачення глухим і німим та їхній допит проводять за правилами, у присутності захисника, а також особи, яка розуміє їхні знаки. Законом передбачається, що допит німого або глухого свідка проводять за правилами за участю особи, яка його розуміє.

У випадках коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення цієї місцевості, вони мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі. Держава в окремих випадках, передбачених процесуальними законами, гарантує оплату послуг перекладача.

Якщо немає норм закону, які регламентують спірні відносини, суд застосовує норми права, що вирішують такі відносини, якщо немає останніх, спір вирішують, виходячи з загальних принципів права.

Реалізація засади законності в суді забезпечується такими гарантіями:

1) можливістю перегляду судових рішень (у апеляційному, касаційному та виключному провадженні);

2) участю захисника у справі, який шляхом заяв, клопотань, скарг має спонукати відповідних посадових осіб до дій в межах закону;

3) прокурорським наглядом за законністю досудового розслідування;

4) гласністю судового процесу;

5) відповідальністю за неповагу до суду.

Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимний бік життя осіб, які звернулися до суду, в справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, в справах про статеві злочини та в разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, а також таємниці усиновлення. У господарських судах допускається закритий судовий розгляд, коли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банківської таємниці або коли сторони чи одна зі сторін обґрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи й подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Рішення й вирок судів у всіх випадках проголошують публічно, крім рішень про усиновлення

Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні у відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому процесуальним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- й кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України "Про судоустрій України").

Колегіальність та одноособовість розгляду справ. Судочинство проводить суддя одноособове, колегія суддів або суддя й народні засідателі чи суд присяжних. Процесуальні кодекси визначають склад суду залежно від складності провадження в справі, від тяжкості злочину, від розміру покарання, яке може бути призначено судом, а в деяких випадках і від згоди підсудного на розгляд справи тим чи іншим складом.

Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розглядають колегіальне в складі трьох суддів і більше.

Усім суб'єктам правовідносин гарантовано доступність судового захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відмова від звернення до суду за захистом порушеного права є нечинною.

Правова рівність полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які належать до єдиної судової системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких обмежень. Наявність правил про підсудність кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справ не суперечить цій засаді, бо громадяни не дістають ніяких привілеїв.

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними перед законом і судом, як і громадяни держави, та користуються правом на судовий захист, за винятками, встановленими законом. Забезпечення доведеності вини. Ця засада закріпляється в Конституції, й означає, що особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку й встановлено обвинувальним вироком суду.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості. Ця засада полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві - сторона обвинувачення й сторона захисту, в цивільному судочинстві - позивач і відповідач.

Ця засада є багатоплановою і має кілька складників, а саме:

а) ініціювання судового процесу заінтересованою особою;

б) надання сторонами в судовому розгляді доказів як самостійно, так і шляхом звернення за допомогою до державних органів;

в) сторони самостійно доводять судові переконливість доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз;

г) сторони зобов'язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх надходження;

д) сторони відповідають перед судом за порушення в разі попереднього неповідомлення суду та іншої сторони про наявність доказів тощо.

Кожна зі сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачено процесуальним законом.

Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо подання доказів, їх дослідження й заявлення клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи й винесення законного, обґрунтованого та справедливого рішення.

У процесі реалізації засади змагальності завжди постає питання про доступність правосуддя. Конституцією передбачено, що юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції судів може належати будь-яка справа. Значна кількість справ і складність процедури впливають на тривалість їх розгляду.

Крім того, наявна процедура звернення до суду й розгляду справи з фінансового погляду є досить обтяжливою: за загальним правилом, необхідно попередньо сплатити державне мито, оплачувати проведення експертизи, виклик свідків.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій, зміцнення законності й правопорядку, утвердження принципу справедливості, забезпечення розвитку демократії, її мають здійснювати за суворого виконання норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних, господарських справ у апеляційному та касаційному порядку.

Касація (від лат. розбиваю, руйную) - форма перегляду судових рішень, що набрали законної сили, судами касаційної інстанції.

Апеляція (від лат. - звернення) - форма перегляду постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, судами вищої інстанції.

За невиконання судового рішення може настати кримінальна чи адміністративна відповідальність.

Розділ 2. Система органів правосуддя Німеччини

2.1. Судова влада

У ФРН суди посідають особливе місце в політичній системі та механізмі державної влади. Це підтверджується вже тим фактом, що юстиція в цій країні має велику питому вагу у структурі політичних установ і повсякденній практиці громадського життя. На один мільйон жителів у ФРН припадає більш ніж 200 суддів (для порівняння: в Англії – 51, Італії – 101, Швеції – 100). У Німеччині дві третини коштів, що спрямовуються на підтримку правопорядку, витрачається на суди, тоді як в інших європейських країнах суди отримують приблизно одну третину цих коштів.

Німецька конституція розглядає закон і право як два різні за змістом поняття, а правознавство тлумачить цей конституційний принцип як підставу для визнання обов’язковими неписаних правових норм.

Закріплюючи положення про розподіл влади, де правосуддя розглядається як один із трьох видів державної влади, Основний закон у наступному пункті цієї самої статті встановлює, що правосуддя зв’язане «законом і правом». Ця лаконічна формула стала конституційною основою функціонування західнонімецьких судів, так само, встановлюється, закріплений у Конституції перелік основних прав і свобод громадян зобов’язує правосуддя як «безпосередньо діюче право».

З цих положень можна зробити важливий теоретичний і практичний висновок: судова влада наділена особливими функціями, і однією з найважливіших є винесення судження про те, що є право. Визнання за судовою владою таких повноважень є пануючою точкою зору в західнонімецькій науці і судовій практиці. І хоча багато авторів не застосовують до ФРН термін «держава суддів», або «держава юстиції», вони згодні з висловлюванням, що юстиція має бути найважливішою опорою «правової державності».

2.1.1. Суди загальної юрисдикції та суди у трудових справах

Організація судів загальної юрисдикції регламентована у ФРН Законом про судоустрій 1879 р., що діє в редакції 1975 р. з деякими наступними доповненнями. Система цих судів складається з чотирьох інстанцій: дільничний суд – земельний суд – вищий суд землі – Федеральна судова палата (Верховний суд).

Компетенція судів загальної юрисдикції чітко поділяється на дві великі галузі — цивільну й карну, в залежності від чого варіюються деякі елементи судоустрою, в тому числі склад судів.

Що до цивільних справ, то суду першої інстанції – дільничному суду – підвідомчі всі майнові суперечки на суму до 5 тис. євро, а також деякі суперечки (наприклад, за договором найму житла) незалежно від ціни позову.

Значну кількість цивільних справ суддя розглядає одноосібно. Рішення дільничного суду може бути оскаржено до земельного суду, який у цих випадках є останньою інстанцією (до речі, оскаржуватись можуть тільки позови на суму більш ніж 500 євро). Для всіх інших цивільних справ першою інстанцією є земельні суди, в яких рішення приймають як одноособовий суддя, так і колегія з трьох суддів (щодо більш складних категорій справ). Апеляційною інстанцією з рішень земельного суду є вищий суд землі. Звертатися до Федеральної земельної палати в подальшому можна тільки з питань права при сумі позову, що перевищує 40 тис.євро.

Відповідно до першого закону про реформу сімейного права від 14 червня 1976 р., у дільничних судах створені особливі відділення у справах сімейного права. В них в основному розглядаються справи, що стосуються розлучень, а також відносин дітей з батьками, які розірвали шлюб. Суддя дільничного суду розглядає ці справи одноосібно.

Цивільному провадженню у ФРН взагалі притаманна глибока спеціалізація. Особливі відділення в судах розглядають справи, що виникли у сфері будівництва та сільського господарства. Крім того, створені палати та сенати у справах про забудову й судноплавство, торговельні палати (у складі судді і двох засідателів) у земельних судах.

Розподіл компетенції у кримінальних справах між судами загальної юрисдикції є досить складним. Як суди першої інстанції залежно від віку підсудного й суспільної небезпеки діяння можуть виступати вісім судів різного складу – від одноособового судді до палат, що засідають у складі трьох професійних суддів і двох засідателів. Вибір суду в багатьох випадках залежить від прокуратури. Одноособовий суддя розглядає справи про злочини, покарання за які не може перевищувати одного року позбавлення волі. Справи про злочини, за які може бути призначене покарання до трьох років позбавлення волі, розглядаються колегією, до якої входять професійний суддя і двоє засідателів. Загальне правило формування кримінального суду можна сформулювати в такий спосіб: що складнішою є справа, то більшим є склад суду і більше в ньому професійних суддів. У вищій судовій інстанції справи вирішують п’ять професійних суддів без засідателів.

В особливе провадження виділені справи про молодь. Ними займаються особливі відділення дільничних і земельних судів. Особи, які вчинили провини і злочини, що підпадають під юрисдикцію молодіжних судів, поділяються на дві вікові групи: від 14 до 18 років, і від 18 до 21 року. Судді таких судів повинні мати досвід спілкування з молоддю. Якщо суд діє за участю двох засідателів, то одним із них має бути жінка; одноосібно суддя може приймати рішення тільки про виховні заходи щодо правопорушника.

Щодо вищих земельних судів слід особливо зазначити, що вони не є елементом федеральної структури. Вищий земельний суд не є Верховним судом певної землі, на відміну, наприклад, від Верховного суду штату в США. В деяких землях діють кілька вищих земельних судів: наприклад, у Баварії їх чотири. Всього у ФРН до об’єднання країни було 20 таких судів. У галузі цивільних справ ці суди виступають тільки як апеляційна інстанція; в галузі кримінальної юрисдикції вони розглядають деякі найбільш значні справи у першій інстанції.

Федеральна судова палата як вищий судовий орган країни покликана забезпечувати єдність судової практики, хоча її рішення формально не мають сили прецеденту. Це – ревізійна інстанція. До її складу входять 11 сенатів з цивільних справ і п’ять з кримінальних, один з яких постійно засідає в Берліні. В середньому ФСП у порядку ревізії щороку розглядає 2–2,5 тис. цивільних і близько 3,5 тис. кримінальних справ.

Компетенція федеральної палати останнім часом розширилася. В момент створення вона була наділена цивільною і карною юрисдикцією, однак поступово охопила певною мірою також трудову і соціальну сфери.

Суди у трудових справах історично виділилися в самостійну галузь західнонімецької юриспруденції з цивільного судочинства. Перший закон про трудові суди був прийнятий у Німеччині в 1926 р. Сьогодні діє закон 1958 р.

Компетенція трудових судів докладно визначена законом. Як правило, вона є їхньою винятковою компетенцією. До неї належать, насамперед, суперечки між профспілками й союзами роботодавців, включаючи протиріччя, які виникли в результаті страйків, у тому числі й питання відшкодування шкоди. До трудових судів надходить велика кількість спорів між окремими підприємцями, з одного боку, і робітниками та службовцями – з іншого. Вони стосуються розмірів заробітної плати; відпусток і звільнень; матеріального відшкодування збитків, заподіяних робітником; спорів між учасниками спільно виконаної роботи щодо розподілу між ними загальної суми заробітку. Особливе значення мають спори, що виникають у зв’язку із застосуванням Закону про організацію підприємства (наприклад, спори про вибори і розпуск наглядової ради підприємства, правомірності того чи іншого її рішення, а також проблеми, що виникають у зв’язку із застосуванням Закону про участь в управлінні підприємством, який регулює відносини робітників із власниками підприємства, а особливо межі їхнього втручання в організацію виробництва).

Трудові суди мають три інстанції. Перша з них утворюється відповідно до законів земель. Управління трудовими судами і службовий нагляд за їхньою діяльністю здійснюють міністри праці земель за згодою із відповідними управліннями юстиції. Другою інстанцією є земельні трудові суди, третьою – Федеральний трудовий суд. Усі трудові суди складаються з професійних суддів і засідателів. До палат трудових судів входять два засідателі: один із них представляє працівників, інший — роботодавців. У палатах, що розглядають справи на основі Закону про підприємства (такі палати формуються в судах першої і другої інстанцій), діють, крім професійного судді, чотири засідателі (по двоє від профспілок і роботодавців). Засідателі обираються на чотири роки і мають забезпечувати в ході розгляду інтереси кожної із сторін.

Справи у трудових судах в основному розглядаються відповідно до норм цивільного процесу, однак допускається ряд спрощених процедур для прискорення і здешевлення процесу. Слухання справи у трудовому суді починається зі спроби примирення сторін суддею. У випадку невдачі такої спроби справа переноситься на розгляд колегії. У трудовому суді першої інстанції сторони можуть виступати самостійно або їх можуть представляти довірені особи від профспілок або союзів підприємців. Адвокати в цій інстанції допускаються до судового розгляду лише у виняткових випадках. У трудових судах земель сторони мають бути представлені адвокатами або довіреними особами від своїх професійних організацій. У Федеральному трудовому суді представництво через адвоката є обов’язковим.

Законодавець у Законі від 1 липня 1979 р. розмежовує вирок і рішення суду в трудових справах. Рішення залишає більше можливостей для його оскарження, ніж вирок. У справах, що розглядаються на підставі Закону про організацію підприємства і Закону про участь в управлінні підприємством, а також у спорах з питань тарифів можуть бути прийняті тільки рішення. Рішення трудових судів можуть бути оскаржені в трудових судах земель лише у випадках, коли майнові інтереси сторони оцінюються в сумі більше 800 євро або земельний суд допускає оскарження через принципову важливість справи з точки зору права.

Вищою інстанцією у трудових справах є федеральний трудовий суд. Рішення, що стосуються його організації, управління та службового нагляду за його діяльністю, приймає Федеральний міністр праці та соціального порядку за узгодженням з міністром юстиції ФРН.

2.1.2. Соціальні суди

Соціальні суди у спеціальній літературі ФРН розглядаються як особливий вид адміністративної юстиції, оскільки вирішують спори, які виникають у сфері застосування публічного права та розглядають позови громадян до державних установ. Правовою основою діяльності соціальних судів є Закон про соціальні суди, що діє в редакції від 23 вересня 1975 р.

Соціальні суди розглядають справи про соціальне страхування за законом: про страхування через хворобу, пенсійне страхування, страхування від нещасних випадків робітників та службовців, страхування безробітних. Цим судам також підсудні справи про допомогу на дітей, пенсії жертвам війни та особам, які постраждали під час служби в бундестазі, або родичам загиблих. Особливим видом справ є також розгляд позовів про відшкодування збитків особам, які постраждали від насильницьких дій.

Відповідно до закону, судовому розглядові у більшості випадків має передувати розгляд скарги зацікавленої особи у відповідному відомстві (наприклад, у бюро зі страхування від безробіття). У випадку відмови відомства справа передається до соціального суду, який розглядає її в службовому порядку, не будучи зв’язаний заявами та доказами сторін.

Для полегшення доступу громадян до соціальних судів провадження у них є безкоштовним. Позов або апеляція не обов’язково мають подаватися в письмовій формі, а скарга може бути продиктована в секретаріаті суду.

Суд має три інстанції, першою з яких є соціальні суди в землях (аналогічні за рангом дільничним судам загальної компетенції), другою – земельні соціальні суди, а вищою – Федеральний соціальний суд. У соціальних судах діють спеціалізовані палати для розгляду різних видів справ: з питань соціального страхування, страхування по безробіттю, інвалідів війни тощо.

В усіх інстанціях соціальні суди працюють колегіально. В першій інстанції це суддя з двома засідателями, у двох вищих – по три судді з двома засідателями. Як і в трудових судах, засідателі в соціальних судах представляють зацікавлені сторони або соціальні групи. У палатах і сенатах, які розглядають справи про соціальне страхування і допомогу з безробіття, один із засідателів представляє коло застрахованих осіб, інший – підприємців; у палатах, які розглядають позови інвалідів війни, один – з числа осіб, що отримують відповідне страхування, інший – з числа осіб, які це страхування здійснюють.

Тільки у Федеральному соціальному суді зацікавлена особа повинна мати свого представника. В усіх інших інстанціях вона може виступати особисто або через своїх представників, якими можуть бути члени або службовці профспілок, союзів підприємців, об’єднань інвалідів війни та інших організацій, причетних до предмета розгляду, або адвокати. Іноді таке представництво в суді прямо передбачено статутом організації. Представники можуть виступати в суді від імені позивача або підтримувати його в ході розгляду своїми порадами.

Службовий нагляд за діяльністю Федерального соціального суду здійснює федеральний міністр праці та соціального порядку.

2.1.3. Адміністративні суди

Перші адміністративні суди в Німеччині виникли в середині 19 століття у зв’язку із впровадженням у державну практику ідеї поділу влади: спори про право, що виникали у сфері адміністративної діяльності, не повинні були вирішуватися самими адміністративними органами. У Веймарській республіці адміністративна юстиція стала обов’язковою для всіх земель; цей принцип був сприйнятий і у ФРН, де адміністративні суди діють на основі Положення про адміністративні суди 1960 р.

Відповідно до §40 цього Положення компетенція адміністративних судів поширюється на всі спори публічно-правового характеру, крім конституційно-правових. Суди приймають до розгляду не тільки позови громадян до державних органів, але й деякі спори між адміністративними одиницями (наприклад, між громадами або містами), а також усі спори про права державних службовців.

Значна кількість справ стосується саме відносин громадян з державою. Право громадянина на судовий захист від порушення його прав державною владою є конституційним і закріплене в п. 4 ст. 19 Основного закону ФРН. Адміністративні суди вирішують конфлікти, пов’язані з забороною масових виступів і демонстрацій, охороною навколишнього середовища й енергопостачанням, наданням політичного притулку, одержанням місць у навчальних закладах, будівництвом атомних станцій і похованням ядерних відходів. Особливе місце в провадженні цих судів обійняли справи про «заборону на професію», що стосуються основних прав громадян і впливають на формування державних установ ФРН.

Звертаючись до адміністративного суду, громадянин може вимагати скасування будь-якого рішення державного органу або, навпаки, прийняття такого рішення. Крім того, приймаються рішення, які констатують факт, який має правове значення; рішення про надання певних цінностей та ін. У законі вказується, що деякі позови майнового характеру проти адміністративних органів мають розглядатися звичайними судами. В ході розгляду суд не правомочний оцінювати доцільність адміністративного акта, що заперечується; він визначає, чи не порушив адміністративний орган цим актом закон і чи не суперечить його акт цілям, заради яких цей орган одержав свої повноваження.

Система адміністративних судів має три інстанції: суди першої інстанції, вищі адміністративні суди на рівні земель і Федеральний адміністративний суд з місцезнаходженням у м. Берлін. Таким чином, другою інстанцією виступає не земельний суд, як у більшості випадків, а вищий суд землі. Усі ці суди діють колегіально, причому в перших двох інстанціях разом із трьома професійними суддями діють по два засідателя, а Федеральний адміністративний суд складається з п’яти професійних суддів. Засідателі адміністративних судів обираються на чотири роки і не належать до будь-якої із визначених професійних груп громадян. Суди другої і вищої інстанцій можуть в окремих випадках виступати як суди першої інстанції. Наприклад, Федеральний адміністративний суд розглядає спори між Федерацією і землями або між окремими землями, якщо такі спори не є конституційно-правовими.

Спеціальними адміністративними судами, які діють на підставі спеціальних нормативних актів і відповідно до вироблених для них процесуальних правил є соціальні, фінансові і дисциплінарні суди.

За загальним правилом для звернення до адміністративного суду громадянин має заперечити адміністративний акт в установі, що його видала. Причому «заперечення» адресується відомству, яке прийняло рішення, але перевірку цього адміністративного акта здійснює вища інстанція. У випадку відхилення його скарги громадянин протягом одного місяця може звернутися до адміністративного суду. Адміністративні відомства, відмовляючи громадянинові в задоволенні скарги, зобов’язані, відповідно до закону, повідомити йому про можливість заперечити цей акт у судовому порядку.

Процес в адміністративному суді здійснюється у формі так званого пошукового провадження, коли суд сам досліджує обставини справи, не будучи зв’язаний претензіями або доказами сторін, залучаючи за власною ініціативою до розгляду третіх осіб, чиї інтереси порушені даною справою. Процесуальні права зацікавлених осіб обмежені у зв’язку з тим, що в таких процесах, як правило, зачіпаються державні інтереси. Позов може бути відхилений з підстави того, що зацікавлена сторона не має права заперечувати конкретне положення чинного публічного права. У будь-якій стадії процесу зацікавлена особа може довірити представництво своїх інтересів іншій особі. У Федеральному адміністративному суді представництво через адвоката (або особу, яка викладає право у вищому навчальному закладі) є обов’язковим.

2.1.4. Об’єднаний сенат вищих федеративних судів

Полісистемність судової організації ФРН призвела до появи своєрідного вищого судового органу, метою якого є координація діяльності різних судових систем. Відповідно до змін, внесених до Конституції в 1968 р., було створено Об’єднаний сенат вищих федеральних судів. Він складається з президентів і суддів вищих федеральних судів, колегія яких змінюється залежно від характеру конкретної розглянутої справи.

На сенат покладено обов’язок підтримки єдності правосуддя. У випадку, коли один з вищих федеральних судів приймає у конкретній справі рішення, яке суперечить рішенню іншого суду такої самої інстанції або рішенню сенату, остаточне рішення виносить Об’єднаний сенат.

2.2. Оскарження рішень судів в порядку апеляції та касації

Рішення трудових судів можуть бути оскаржені в трудових судах земель лише у випадках, коли майнові інтереси сторони оцінюються в сумі більше 800 євро або земельний суд допускає оскарження через принципову важливість справи з точки зору права. Касаційне провадження у Федеральному трудовому суді лише у виняткових випадках може бути розпочате за клопотанням трудового суду першої інстанції. Зазвичай воно починається після винесення рішення трудовим судом землі. Цей суд може своїм спеціальним рішенням просити Федеральний суд не про касаційне провадження, а про розгляд справи по суті.

Рішення суду першої інстанції соціального суду може бути оскаржене до земельного соціального суду в усіх випадках, коли таке оскарження не заборонено законом. Касаційне провадження у Федеральному соціальному суді можливе у випадках, коли його допускає земельний або сам Федеральний соціальний суд. Справа розглядається лише тоді, коли конкретний випадок має принципове значення з точки зору права, або рішення суду землі суперечить раніше прийнятому рішенню Федерального соціального суду або іншого вищого суду Федерації. Достатньою підставою для касаційного провадження також є істотне порушення процесуальних норм. Однак таке оскарження можливе тільки у випадках порушення федерального закону або адміністративної норми, що діє за межами округу, в якому працює суд, чиє рішення оскаржується.

Рішення адміністративного суду першої інстанції може бути оскаржене у вищому суді землі, а його рішення, в свою чергу, – у касаційному провадженні в Федеральному адміністративному суді. Однак таке провадження може бути розпочато лише якщо його допускає вищий земельний суд або мали місце серйозні процесуальні порушення. У зазначених у законі випадках можливе звернення до Федерального суду, минаючи вищий суд землі. Федеральний адміністративний суд приймає до розгляду справи у випадках, коли йдеться про порушення норм федерального права. Якщо оскаржується правильність застосування права землі, вищий адміністративний суд приймає остаточне рішення.

2.3. Міністерство юстиції ФРН

Міністерство юстиції є вищим органом управління юстицією в країні. Його положення істотно відрізняється від положення відповідних міністерств у Франції або Італії, оскільки у Німеччині відсутній орган, подібний до Вищої ради магістратури. Міністр юстиції ФРН підкоряється безпосередньо федеральному канцлерові.

Своєрідність положення цього міністерства у ФРН полягає ще й у тому, що основна частина власне управлінських функцій покладається на міністерства юстиції західнонімецьких земель. Однак усі вони діють під керівництвом федерального міністерства юстиції, причому тенденція до посилення контролю федерального міністра за земельними виражена тут дуже чітко.

На підставі спеціального законодавчого акта про Збірник законів ФРН від 1958 р. міністерство юстиції зобов’язане стежити за дійсністю всіх федеральних законів, виключенням з юридичної практики всіх законів, що втратили силу, а також за включенням чинних актів до Збірника федеральних законів. Правові розпорядження, не включені до цього збірника, у визначений термін втрачають свою силу.

Міністерство готує вибори суддів Федерального конституційного суду і всіх вищих інстанцій федеральних судів, бере участь у формуванні Федерального трудового суду, здійснює нагляд за федеральною палатою адвокатів і палатою адвокатів при вищому федеральному суді загальної підсудності (Федеральній судовій палаті).

На чолі міністерства стоїть міністр, який, відповідно до традиції, має вищу юридичну освіту, а найчастіше й обіймає посаду професора права в одному з університетів, а також має тривалий досвід роботи в області юстиції і репутацію досвідченого політичного діяча. При міністрі діє парламентський статс-секретар міністерства. У міністерстві працюють близько 500 осіб, а в підлеглих йому відомствах – близько 4000.

В основу розподілу міністерства юстиції на шість відділів покладений принцип відповідності структури апарата міністерства розподілові права на найважливіші галузі. Це такі відділи: управління юстицією, правосуддя, цивільного права, карного права, торговельного й господарського права, публічного права.

Відділ організації правосуддя займається розробкою принципових засад судоустрою і судочинства. Складна система галузевих судів породжує необхідність в уніфікації судочинства, за якою також спостерігає міністерство юстиції.

Міністерство юстиції ФРН діє в тісному контакті з міністрами юстиції земель. Це стосується як законодавчої діяльності, що розподілена між Федерацією і землями і координується міністерством Федерації, так і кадрової політики в області юстиції, оскільки значна частина суддів і чиновників приходить до федерального апарату із земель ФРН.

Незначна частина управлінських завдань покладена на самі суди. В цих випадках носіями адміністративних повноважень виступають голови («президенти») вищих земельних, земельних та дільничних судів. У їхньому віданні знаходяться переважно питання поділу праці всередині конкретного суду, формування судових колегій, розподілу сил, розкладу засідань. За вимогою міністерства (або уряду землі) вони зобов’язані давати узагальнення своєї судової практики, а також пропозиції щодо підготовки нових законів або удосконалення роботи міністерства.

Список використаних джерел

1. Судебные системы западных государств. Підручник під ред. Тумановой В.А. - М., 1991 р.

2. Федеративная Республика Германия. Конституция и законодательные акты. - М. 1991г.

3. Шишкін В. Організаційна структура судової системи Німеччини // Право України - 1996 -№ 1 - с. 47

4. Судебная власть: у нас и у них (судоустройство ФРГ) // Известия. - 1992. - 20 марта. - С. 6.

5. Молдован В. В. Судоустрій: Україна, Велика Британія, Російська Федерація, США, ФРН, Франція. Судові органи ООН. Навч. посіб. - К.: Кондор, 2003 р.

6. Шишкін В. Федеральний суд Німеччини з трудових спорів // Охорона праці. - 1996. - N10. - С. 42.

7. Шишкін В. Деякі концептуальні основи юрисдикції адмін. судів Німеччини // Право Укр. - 1995. - N9-10. - С. 19.

8. Дерюжинский В. Ф. Административные суды в государствах Западной Европы //Журнал министерства юстиции. 1996. №6. С. 110—111.