Реферат: Сутність Римського права

Курсова робота

Римське право

Вступ

За одним відомим виразом, римляни “тричі скоряли світ”. Перший раз - легіонами, другий - християнством, третій раз - правом.

Зведене в ранг «писаного розуму» (ratio scripta) римське право класичного періоду було широко сприйняте феодальними державами Західної Європи, воно і донині лежить в основі багатьох інститутів капіталістичного права.

У масі конкретних відносин, що виникали між товаровиробниками, римські юристи зуміли виділити самі загальні, самі абстрактні форми. В зв’язку з цим загальне, абстрактне вираження одержали і ті правові норми, ті правові інститути, що служили врегулюванню цих відносин.

Розвитку римського права сприяли багато обставин. Позначився високий рівень товарних відносин, досягнутий Римом у періоди пізньої республіки і принципату. Одним з його наслідків, як ми вже знаємо, було стирання різниці між категоріями вільного населення імперії.

Не менше значення мав «всесвітній» характер самої імперії, що породив потребу «примирення» багатьох і різних правових систем, що історично виникли й існували в завойованих країнах, і насамперед у Греції, Єгипті, Сирії й ін. Римські юристи мали можливість скористатися результатами правового розвитку культурних національних частин імперії, особливо Афін. Не можна не відзначити ту увагу, що приділялося праву, і ту пошану, якою була оточена діяльність юристів, особливо таких видатних як Гай, Ульпіан, Павел, Лабеон, Цельс і багато хто інші.

До всьому цього додамо тисячолітній розвиток, тисячолітню корекцію - і ми одержимо відповідь на питання, чому римське право переступило за рамки своєї епохи, перетворилося в явище всесвітньо-історичного значення.

1. Римське право, його значення в історії правового розвитку людства

Римське право займає в історії людства виняткове місце: воно пережило народ, що створив його, і двічі підкорило собі світ.

Зародилося воно в далеких глибинах часу - тоді, коли Рим являв ще ледь помітну пляму на території земної кулі, маленьку громаду серед багатьох інших подібних громад Італії. Як і весь примітивний склад життя цієї громади, римське право являло собою тоді нескладну, багато в чому архаїчну систему, перейняту патріархальним і вузьконаціональним характером. І якби воно залишилося на цій стадії, воно, звичайно, було б давним-давно загублене в архівах історії.

Але доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька civitas Roma поступово росте, поглинаючи в себе інші сусідні civitates, і міцніє у своїй внутрішній організації. Чим далі, тим усе більше і більше розширюється її територія, розповсюджується на всю Італію, захоплює прилеглі острови, перекидається на все узбережжя Середземного моря, - і на сцені історії з'являється величезна держава, що об’єднує під своєю владою майже весь тодішній культурний світ; Рим став синонімом світу.

Разом з тим Рим змінюється внутрішньо: старий патріархальний лад валиться, примітивне натуральне господарство заміняється складними економічними відносинами. Нове життя вимагає найвищої напруги всіх сил, усіх здібностей кожного окремого індивіда. Відповідно до цього римське право змінює свій характер, перебудовуючись на початки індивідуалізму: свобода особи, свобода договорів і заповітів робляться його наріжними каменями.

Відносини військові і політичні приводять Рим до відносин економічних. Тим часом, ще задовго до появи Рима на сцені всесвітньої історії на узбережжі Середземного моря йшов жвавий міжнародний торговий обмін: Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген давно вже були один з одним у постійних торгових відносинах. Рим неминуче втягувався в цей міжнародний оборот, і в міру того, як він робився центром політичного життя світу, він ставав також центром світового торгового обороту. На його території безупинно зав'язувалися нескінченні ділові відносини, у яких брали участь торговці різних національностей; римські магістрати повинні були розбирати суперечки, що виникають з цих відносин, повинні були виробляти норми для вирішення цих суперечок. Старе римське національне право для цієї мети не підходило; необхідно було нове право, що було б вільно від усяких місцевих і національних особливостей, що могло б однаково задовольнити римлянина і грека, єгиптянина і галла. Потрібно було не яке-небудь національне право, а право всесвітнє, універсальне. І римське право переймається цим початком універсальності; воно всмоктує в себе ті звичаї міжнародного обороту, що до нього століттями вироблялися в міжнародних відносинах; воно додає їм юридичну ясність і міцність.

Так виникало те римське право, що стало потім загальним правом усього античного світу. Власне кажучи творцем цього права був, таким чином, увесь світ; Рим же з'явився лише тим лаборантом, що переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і злив їх у єдине, вражаюче по своїй стрункості, ціле. Універсалізм і індивідуальність - основні початки цього цілого.

Майстерно розроблене в деталях безприкладною юриспруденцією класичного періоду, римське право знайшло собі потім остаточне завершення в знаменитому зводі - Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана, і в такому виді було заповідано новому світу. Залізний колос, що тримав у своїх руках долі світу, старів: різноманітні народності, що входили до складу всесвітньої римської держави, тяглися в різні сторони; із границь напирали варвари нові претенденти на активну участь у світовій історії. Настав момент, вони навалилися могутніми потоками і затопили весь античний світ. Настала неспокійна епоха великого переселення народів, і здається, що вся багата культура стародавності загинула назавжди, що порвалися всі зв'язки між старим і новим, що історія зовсім закреслює сторінки минулого і починає писати все заново.

Але це "здається" - оманливо. На якийсь час, дійсно, хід людського культурного розвитку начебто припиняється. Кілька століть проходить у безперервних пересуваннях нових народів, у їхніх взаємних зіткненнях; прибульці ще не можуть освоїтися на нових місцях, рухаються, улаштовуються. Багато коштовного з античної культури при цьому звичайно гине, але не все.

Помалу неспокійний період переселення й улаштування проходить. Нові народи починають вести більш-менш спокійне життя, розвиваються, і ще через кілька сторіч настає момент, коли усе, що було продумано і створене античним генієм, робиться зрозумілим і коштовним його спадкоємцям. Настає відродження античного права, античної культури, античного мистецтва.

Природний економічний розвиток нових народів приводить їх до міжнародних торгових відносин. Знову, як у старому світі, на ґрунті міжнародного обміну сходяться один з одним представники різних національностей, і знову для регулювання цього обміну виникає нестаток у єдиному загальному праві, праві універсальному. Знову економічний прогрес вимагає звільнення особистості від усякого феодального, общинного і патріархального пута, вимагає надання індивіду волі діяльності, волі самовизначення. І спадкоємці згадують про закинутий ними заповіт античного світу, про римське право, і знаходять у ньому саме те, що було потрібно.

Римське право робиться предметом вивчення: воно починає застосовуватися в судах, воно переходить у місцеве і національне законодавство, відбувається те, що зветься рецепції римського права. У багатьох місцях Corpus Juris Civilis Юстиніана робиться законом. Римське право воскресло для нового життя і в другий раз об'єднало світ. Весь правовий розвиток Західної Європи йде під знаком римського права аж до нинішнього часу: лише з часу вступу в дію нового загальнонімецького цивільного укладення - з 1 січня 1900 р. зникла формальна дія Юстиніанівського Зводу в тих частинах Німеччини, у яких воно ще зберігалося. Але матеріальна дія його не зникла і тепер: усе саме коштовне з нього перелито в параграфи і статті сучасних кодексів.

Римське право визначило не тільки практику, але і теорію. Безупинне багатовікове вивчення римського права, особливо залишків римської юридичної літератури, формувало юридичне мислення Західної Європи і створювало сильний клас юристів, керівників і діяльних помічників у всій законодавчій роботі. Поєднуючи Європу на практиці, римське право поєднувало її й у теоретичних шуканнях: юриспруденція французька працювала весь час рука об руку з юриспруденцією німецькою чи італійською, говорила з нею на тій самій мові, шукала вирішення тих самих проблем. Так виникала на ґрунті римського права дружна загальна робота всієї європейської юриспруденції, що продовжувала роботу мислителів античного світу: смолоскип, запалений яким-небудь римським Юліаном чи Папіньяном, дійшов до сучасних вчених усіх націй.

Така історична доля римського права. Ставши синтезом усієї юридичної творчості античного світу, воно лягло потім як фундамент для правового розвитку нових народів, і як такий фундамент, загальний для всіх народів Західної Європи, воно вивчається повсюдно - у Німеччині, Франції, Італії, Англії і т.д. Ставши базисом, на якому століттями формувалася юридична думка, воно вивчається і тепер, як теорія цивільного права, як правова система, у якій основні юридичні інститути і поняття знайшли собі найбільш чисте від усяких випадкових і національних фарбувань вираження. Недарма за старих часів воно вважалося за самий писаний розум, за ratio scripta.

Але вивчення римського права аж ніяк не повинне приводити до сліпої віри в його непогрішність, до віри в те, що далі йти нікуди. Така віра була б противна історії, була б противна і того духу вільного дослідження, яким були перейняті самі творці римського права - римські юристи. Гаслом сучасної юриспруденції є знаменитий вислів Ієрінга - "durch das romische Recht, aber uber dasselbe hinaus" - "через римське право, але вперед, далі за нього". Засвоївши те, що було створено предками, нащадки повинні працювати далі самі, тому що правові проблеми не такі, щоб вони могли бути вирішені раз і назавжди. Нові умови постійно ставлять на чергу нові задачі, і юриспруденція повинна постійно залишатися на своєму посту. Бути перед народом, висвітлювати йому шлях, направляти його правосвідомість до блага і правди в людських відносинах - такий щирий обов'язок юриспруденції і її окремих представників.

2. Предмет "Римського права"

Терміном "римське право" позначається право античного Рима, право Римської держави рабовласницької формації.

Предметом вивчення "Римського цивільного права" є найважливіші інститути майнового права (а в зв'язку з ними також сімейного права).

Терміном "цивільне право" у сучасних системах права позначають в основному ту область права, що регулює майнові відносини в даному суспільстві.

У латинській мові слову "цивільний" відповідає слово civilis. Однак ius civile у римському праві по своєму змісту не відповідає сучасному терміну "цивільне право". Ius civile у римському праві має різне значення. Цим терміном позначається насамперед споконвічне національне давньоримське право, що поширює свою дію винятково на римських громадян квиритів; тому воно й іменується також квиритським правом. У цьому значенні ius civile протиставляється "праву народів" (ius gentium), дія якого поширювалося на все римське населення (включаючи так званих перегринів).

Оскільки ius gentium регулювало майнові відносини, що виникали між перегринами, між римськими громадянами, і між тими й іншими, воно являло собою різновид римського цивільного права. Треба помітити, що тим самим терміном ius gentium римські юристи позначали і більш широку філософську категорію — право-загальне для всіх народів; думаючи, що сюди входять правила, що підказуються самою природою людини, вони вживали для позначення цієї категорії також вираз ius naturale, природне право.

Ius civile в інших випадках протиставляється тій системі права, що склалася в практиці преторів (і деяких інших магістрів) і іменується преторським правом. У цьому протиставленні ius civile позначає норми права, що виходять від народних зборів, пізніше — сенату.

Таким чином, цивільному праву (у сучасному змісті) у Римі більш-менш відповідала сукупність усіх трьох названих систем — цивільного права, права народів і права преторського. Як єдиний термін для всієї цієї сукупності найбільш придатним є ius privatum, приватне право.

3. Джерела римського права

Римський історик Тит Лівії назвав закони XII таблиць "fons omnis publici privatique iuris" джерелом усього публічного і приватного права. Слово "джерело" у цій фразі вжито в значенні кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права; Лівії хотів терміном "джерело" позначити початок, від якого йде розвиток римського права.

У римському праві протягом його історії формами правоутворення служили: 1) звичайне право; 2) закон (у республіканський період - постанови народних зборів; в епоху принципату - сенатусконсульти, постанови сенату, якими вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів (юриспруденція).

4. Звичайне право і закон

В Інституціях Юстиніана є розходження між правом писаним (ius scriptum) і неписаним (ius піп scriptum). Писане право - це закон і інші норми, що виходять від органів влади і зафіксовані ними у визначеній редакції. Неписане право - це норми, що складаються в самій практиці. Якщо такі, сформовані в практиці, правила поведінки людей не одержують визнання і захисту від державної влади, вони залишаються простими звичаями (так названими побутовими); якщо звичаї визнаються і захищаються державою, вони стають юридичними звичаями, становлять звичайне право, а іноді навіть сприймаються державною владою, що додає їм форму закону.

Звичайне право являє собою найдавнішу форму утворення римського права. Норми звичайного права позначаються в римському праві термінами: mores maiorum (звичаї предків), usus (звичайна практика); сюди ж треба віднести: commentarii pontificum (звичаї, що склалися в практиці жреців); commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів) і ін., в імператорський період застосовується термін consuetude (звичай).

По мірі зміцнення і розширення держави неписане звичайне право стає незадовільною формою через невизначеність, повільність утворення і взагалі складність регулювати в цій правовій формі зростаючий оборот. Звичайне право звільняє дорогу закону й іншим формам правоутворення.

У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Розвиток життя висував це джерело права на перше місце. Необхідно разом з тим підкреслити, що законів у республіканському Римі все-таки видавалося не так багато; одержали величезне поширення специфічні римські форми правоутворення: едикти судових магістратів і діяльність юристів (юриспруденція). Крім законів XII таблиць важливе значення для цивільного права мають: lex Poetelia (Петеліїв закон), IV ст.до н.е., що скасував продаж у рабство й убивство боржника, що не сплатив боргу; lex Aquilia (Аквиліїв закон), приблизно III ст.до н.е., про відповідальність за знищення й ушкодження чужих речей; lex Falcidia (Фальцидіїв закон), 1 ст.до н.е., про обмеження заповідальних відмовлень і ін.

У період принципату народні збори не відповідали новому ладу і тому повинні були, природно, втратити значення. Але тому що в цей час (перші три століття н.е.) імператорська влада ще була схильна прикриватися республіканськими формами, створювалося враження, що закони видавалися сенатом (сенатусконсульти).

Остаточне зміцнення імператорської влади привело до того, що одноособове розпорядження імператора стало визнаватися законом: "що завгодно імператору, то має силу закону", а сам імператор "законами не зв'язаний" (legibus solutus est, D. 1,3,31). Імператорські розпорядження, що носили загальне найменування "конституцій", існували чотирьох видів: а) едикти - загальні розпорядження, звернені до населення; б) рескрипти - розпорядження по окремих справах; в) мандати - інструкції, що давалися імператорами чиновникам; г) декрети - рішення по спірних справах, що надходили на розгляд імператора. У період абсолютної монархії імператорські закони стали іменуватися leges; зустрічаються і нові терміни: ieges generales, sanctio pragmatica та ін.

5. Едикти магістратів

Однією з форм правоутворення, специфічною саме для римського права, є едикти магістратів.

Термін "едикт" походить від слова dico (говорю) і відповідно спочатку означав усне оголошення магістрату по тому чи іншому питанню. З часом едикт одержав спеціальне значення програмного оголошення, яке по сталій практиці робили (вже в писемній формі) республіканські магістри при вступі на посаду. Юрист Гай писав, що особливо важливе значення мали едикти: 1) преторів (як міського, що відав цивільною юрисдикцією у відносинах між римськими громадянами, так і перегринського, що відав цивільною юрисдикцією по спорах між перегринами, а також між римськими громадянами і перегринами) і (відповідно в провінціях) правителів провінцій, а також 2) курульних эдилів, що відали цивільною юрисдикцією по торгових справах (у провінціях - відповідно квесторів).

У своїх едиктах, обов'язкових для видававших їх магістратів, останні повідомляли, які правила будуть лежати в основі їхньої діяльності, у яких випадках будуть даватися позови, у яких ні і т.д. Едикт, що містив подібного роду річну програму діяльності магістрату, називали постійним на відміну від разових оголошень по окремих випадкових поводах.

Формально едикт був обов'язковий тільки для того магістрату, яким він був виданий, і, отже, тільки на той рік, протягом якого магістрат знаходився при владі (звідси назва едикту lex annua, закон на рік, що належить Ціцерону). Однак фактично ті пункти едикту, що виявлялися вдалим вираженням інтересів пануючого класу, повторювалися й в едикті знову обраного магістрату і здобували стійке значення (частина едикту даного магістрату, що переходила в едикти його спадкоємців, називається edictum tralaticium).

Приблизно з III ст. до н.е., у Римі одержала досить помітний розвиток торгівля з іншими італійськими громадами; потім стали розвиватися торгові зв'язки з іншими країнами. У той же час йшов процес зосередження земельної власності в руках великих землевласників, інтереси яких виявлялися іноді в протиріч з інтересами рабовласників-комерсантів, хоча при цьому і землевласники і купці були однаково зацікавлені в збереженні рабовласницького ладу.

Суспільні відносини, таким чином, значно ускладнилися, внаслідок чого старі нерухомі і дуже обмежені кількісно норми цивільного права перестали задовольняти запитам життя. Нові потреби стали вирішуватися за допомогою едиктів магістратів, особливо преторського едикту. Здійснюючи керівництво цивільним процесом, претор став відмовляти в позові при таких обставинах, коли по букві цивільного права повинен був бути наданий захист, і, навпаки, давати позов у випадках, не передбачених у цивільному праві. Таким шляхом переборювалися труднощі, що виникали внаслідок невідповідності старих норм цивільного права новому укладу суспільних відносин. Праву придавався прогресивний характер, хоча формально не скасовувалися споконвічні норми, до яких консервативні римляни відносилися з особливою повагою.

Ні претор, ні інші магістрати, що видавали едикти, не були компетентні скасовувати чи змінювати закони, видавати нові закони і т.п.; praetor ius facere піп potest (претор) не може творити право; наприклад, Гай говорить, що претор не може дати кому-небудь право спадкування. Однак як керівник судової діяльності претор міг додати нормі цивілізованого права практичне значення, чи навпаки, позбавити сили те чи інше положення цивільного права. Наприклад, претор міг при відомих обставинах захистити невласника як власника (і тим самим залишити без захисту того, хто був власником за цивільним правом), але не міг невласника перетворити у власника. Джерело і пояснення цього суперечливого положення треба шукати в особливостях римського державного права: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу; магістрат же в силу приналежної йому особливої влади, іменованої imperium, керує діяльністю суду й у цьому порядку дає судовий захист новим суспільним відносинам, потребувавшим захисту і заслуговувавшим його.

Таким чином, преторський едикт, не скасовуючи формально норм цивільного права, вказував шлях для визнання нових відносин і цим ставав формою правоутворення. Даючи засоби захисту всупереч цивільному праву преторський едикт створював нові норми права.

Юрист Марциан називає преторське право живим голосом цивільного права саме в тому значенні, що преторський едикт швидко відгукувався на нові запити життя і задовольняв їх.

6. Діяльність римських юристів

Діяльність юристів виражалася в трьох функціях:

a) cavere — складання формул різних приватноправових актів, що здійснюються окремими особами (заповітів, актів продажу і т.п.). Щоб оцінити значення цієї функції, потрібно взяти до уваги строгий формалізм римського права, при якому пропуск хоча б одного слова знесилював зроблений акт, робив його юридично незначним;

б) agere — поради щодо пред'явлення позову і порядку ведення порушеної справи. І в цьому випадку допомога юристів була істотна через формалізм і ритуальність давньоримського процесу по приватноправових спорах. Але вона зводилася до одних тільки порад, тому що римляни не допускали прямого представництва (виступу однієї особи від імені іншої), і зацікавлений повинен був вести справу самостійно, лише покладаючись на поради юриста, але без особистої його участі в процесі;

в) respondere — відповіді на юридичні питання, що надходили від приватних осіб. У такій формі юристи давали тлумачення діючому праву, а у випадках його практичної непридатності пропонували свої власні рішення. Їхні відповіді юридично обов'язкової сили не мали. Проте вони робили на практику вплив, що ставав значиміше, якщо переконливою була їхня обґрунтованість і був високий авторитет їх автора. Саме ця функція згодом зіграла вирішальну роль у забезпеченні активної участі видатних римських юристів у загальному нормотворчому процесі. З особою силою така участь проявилася у класичний період розвитку римського приватного права.

У створенні класичного римського права не менша роль, ніж претору, належала римським юристам. До загальної функції respondere, що вони виконували і раніше, імператор Август приєднав надане деяким юристам ius respondendi — право давати в письмовому виді по запитах учасників суперечки юридичні рішення владою імператора (ех auctoritatae principis) з доданням їм тим самим обов'язковості. Застосовані до конкретної суперечки, ці рішення силою свого авторитету впливали на долю інших однорідних суперечок, що і додавало їм відоме нормативне значення.

По каналах таких рішень проводилися як нові ідеї, так і вже сформульовані в різних літературних джерелах. Найбільш розповсюдженими видами юридичних літературних творів були: інституції (institutiones) — підручники по праву; коментарі (commentariis) — тлумачення діючого, головним чином, преторського, права; дигести (digesta) — коментарі (нерідко в поєднанні з критикою) висловлень юристів колишніх часів; регули (regulae) — збірники коротко виражених юридичних правил, афоризмів і приказок.

До класичного періоду відносить також створення двох шкіл або напрямків у римській юриспруденції: прокульянців, яких очолював Лабеон, а потім його учень Прокул, і сабиньянців, на чолі яких стояв Капітон, а пізніше його послідовник Сабин. Повних даних, достатніх для того, щоб судити про особливості кожної з цих шкіл, не збереглося. Відомі лише їхні розбіжності по окремих приватних питаннях, наприклад, по питанню про специфікацію, тобто про долю речі, виготовленої для себе з чужих матеріалів без злого наміру (внаслідок помилки і т.п.). Сабиньянці вирішували цю суперечку на користь власника матеріалів, а прокульянці — на користь їх переробника (специфіканта). Якщо судити лише по викладених розбіжностях між двома названими школами, то більш прогресивною була позиція прокульянців. До такого висновку приводять і деякі інші відомості, що дійшли до нас.

7. Кодифікація і нові закони при Юстиніані

Codex lustinianus. Причини, що викликали кодифікаторську діяльність у попередні роки, продовжували діяти і в часи Юстиніана. Але тепер вони мали більш блискучі наслідки, тому що до них приєдналося марнославство Юстиніана, що бажав придбати славу великого законодавця, і більш вдалий, ніж колись, підбір осіб, яким доручалися кодифікаційні роботи.

13 лютого 528 р. Юстиніан заснував комісію з 10 осіб під головуванням Іоанна (exquaestor Sacri Patatii); в числі членів були Трибоніан (в той час, очевидно, magister officiorum) і Теофіл, професор юридичної школи в Константинополі. Комісії доручено було скласти новий збірник конституцій, причому їй дані були широкі повноваження: скорочувати і змінювати, де потрібно, старі конституції за формою і по змісту, викидати застарілі і складати нові конституції, розміщаючи їх у відповідні титули. Порядок розміщення конституцій у межах кожного титулу повинен був зберігатися хронологічний, причому на початку кожної конституції повино було стояти ім'я імператора, що її видав, а наприкінці — день видання та ім'я консула. Через рік кодекс був готовий і з 16 квітня 529 р. повинен був вступити в дію. З цього ж часу втрачали силу як три колишніх кодекси (Грегоріанський і ін.), так і конституції, видані після Феодосієвого кодексу (т.зв. novellae, scil. constitutiones). Свою назву новий збірник одержав від імені імператора: Codex lustinianus. Від цього кодексу до нас не збереглося ніяких слідів.

Digesta, vel Pandectae. Покінчивши з конституціями, Юстиніан вирішив приступити до кодификації т.зв. Ius, тобто права, що було викладене у творах юристів класичного періоду. Думка про цю роботу була ще в імператора Феодосія II: він хотів вибірки з творів юристів приєднати до існуючих титулів свого Кодексу. Але йому не удалося здійснити цього наміру. Його сучасник Валентиніан III, спонукуваний однаковими потребами, видав згаданий вище закон, що усунув лише в невеликому ступені труднощі користування творами юристів. З тих пір у цій області не було зроблено нічого, щоб полегшувало це користування.

Головні труднощі при користуванні класиками в часи Юстиніана складалися в наступному: по-перше, не під силу тому часу було засвоєння всього матеріалу, що містився у творах класичних юристів, навіть при обмеженнях, установлених законом Валентиніана III; по-друге, твори менш популярних авторів важко добувалися; по-третє, деякі інститути чи окремі правила застаріли і перестали застосовуватися цілком або частинами; по-четверте, у творах класичних юристів був багато спірних юридичних питань (контроверс), що залишилися без вирішення. Щоб взятися за їх вирішення, а також щоб вибрати з творів те, що ще зберігало силу, потрібен був такий науковий розвиток, яким не володіли юристи часів Юстиніана.

По всіх цих причинах Юстиніан зважився кодифікувати ius. З цією метою він заснував у 530 р. (15 грудня) комісію з 16 чоловік під головуванням Трибоніана, що був керівником цієї справи. Цій комісії доручено було скласти збірник з 50 книг, який би називався Digesta, чи Pandectae. До складу цього збірника повинні були увійти витримки з творів класичних юристів, яких, за словами самого Юстиніана, було зібрано до 2000 книг (tibri). Подібно попередній, цій комісії дані були широкі повноваження змінювати текст творів, викидати те, що вже не застосовувалося в житті, і виключати суперечливі місця.

Юстиніан не обмежився тим, що уповноважив комісію викидати застаріле й усувати протиріччя. Ще до початку і під час діяльності комісії він сам видав цілий ряд конституцій, що мали на меті скасувати силу деяких древніх інститутів, як, наприклад, розподілу речей на res mancipi і пес mancipi власності, на квиритську і бонитарну, і розв’язати безліч спірних питань, що залишилися нерозв’язаними в класичній літературі. Частина цих конституцій, що навіть складали особливий збірник, Юстиніан називає Quinquaginta decisiones. Але крім цих 50-ти були видані й іншої конституції з тією ж метою.

Про роботи самої комісії треба сказати наступне. Система, по якій був розподілений у Дигестах весь матеріал, була запозичена з Кодексу Юстиніана і преторського едикту, чи вірніше, з Коментарю Ульпіана до преторського едикту. Відповідно до розпорядження Юстиніана Дигести розділялися на 50 книг, а кожна книга поділялася на титули. Титули одержали заголовки, що відповідають їх змісту. Кожен титул складався з уривків (фрагментів), взятих із творів класичних юристів. Уривки ці постачені вказівкою, з якого твору і якого юриста вони взяті.

Завдяки механічному характеру роботи комісії, вони були приведені до кінця швидше, ніж очікував Юстиніан: саме через три роки збірник, названий Digestu або Pandectae, був готовий; 16 грудня 533 р. він був опублікований, а 30 грудня того ж року він повинний був уже набрати сили і замінити собою всі колись вживані твори юристів. Юстиніан заборонив посилатися в судах на ці твори чи на підставі їх робити в Дигестах або інших його збірниках (Кодексі й Інституціях) які-небудь виправлення. Мало того: він заборонив навіть писати які-небудь тлумачення (commentarii, interpretationes) до цих збірників. В усіх сумнівних випадках єдиним тлумачем законів міг бути тільки імператор, до якого суддя і повинний був звертатися за роз'ясненням.

Institlitiones lustiniani. Коли роботи зі складання Дигест були вже закінчені, але самий збірник ще не опублікований, Юстиніан призначив нову комісію, для складання підручника права, на зразок колишніх Інституцій. Цей підручник був складений незабаром: він був опублікований раніше Дигест, а саме 21 листопада 533 р. і був названий традиційним ім'ям Institutiones. Юстиніан додав йому, крім педагогічного значення, і силу закону. Цю силу Інституції повинні були набути одночасно з Дигестами.

Підручник поділявся на чотири книги, а книги — на титули. Codex lustinianus repetitae praelectionis. При складанні Дигест і Інституцій, особливо у підготовчих до Дигест конституціях, було змінено чи зовсім скасоване багато чого, що в Кодексі Юстиніана, виданому раніше, викладалося ще як право діюче. Внаслідок цього Юстиніан у 534 р. заснував нову комісію, для того, щоб вона внесла у відповідні титули всі видані конституції, а в колишніх зробила би зміни відповідно зміні становища права. Це друге видання Юстиніанового Кодексу (Codex repetitae praelectionis) повинно було замінити перше. Це друге видання дійшло до нас у цілому вигляді. Кодекс складається з 12 книг; книги поділяються на титули з відповідними заголовками.

У такому вигляді Юстиніан виконав широко задуманий план кодификації всього римського права. Для практичних цілей його часу складені їм збірники, особливо Дигести, навряд чи можна назвати вдалими, тому що вони все-таки укладали в собі занадто великий матеріал, засвоєння якого було не під силу тодішнім юристам. Але науці права Юстиніан зробив велику послугу: без Дигест ми, імовірно, тепер мали б дуже слабке уявлення про те, що було зроблено класичними і республіканськими юристами, і не могли б скористатися багатовіковою працею цих юристів для успіхів сучасної науки і законодавства по цивільному праву.

Novellae. Після видання Дигест і Кодексу законодавча діяльність Юстиніана не припинилася, та й не могла припинитися, тому що життя не могло зупинитися. Знову видані конституції називалися Novellae (тобто constitutipnes, чи leges). Велика частина їх написана грецькою мовою і тільки деякі на латинській. Юстиніан припускав з часом зробити з цих Новел особливий збірник; але, імовірно він цього не зробив, тому що до нас не дійшло ніяких звісток про нього. Але приватні збірники були. Один з них, очевидно найдавніший, називається luliani epitome Novellarum. Автором його вважають Юліана, професора константинопольської школи, що жив в часи Юстиніана. У ньому зібрано 124 новели, всі латинською мовою (грецька у латинському перекладі, з чого можна зробити висновок, що збірник був зроблений для західної половини імперії, де вживалася латинська мова). Інший збірник називається Authenticum або Authentica. Він містить 134 новели, також латинською мовою, тобто грецька у перекладі. Третій, самий повний збірник містить 168 новел, з яких деякі відносяться до часу Юстиніанових спадкоємців, Юстина і Тиберія. Кожна новела складається з введення, praefatio, prooemium, висновку, epilogus, і діапозитивної частини, що поділяється на глави.

У 16-му ст., всі збірники Юстиніан, включаючи і Новели, одержали назву Corpus juris civilis.

8. Загальне поняття про легісакціонний, формулярний та

екстраординарний процес

Поняття і зміст . Історично першою розвиненою формою судочинства за приватними позовами у римській юстиції став легісакціонний процес. Своє походження його найменування веде від позовів строгого права, тобто заснованих винятково на положеннях закону (і насамперед найдавніших Законів XII Таблиць) — legis actiones. Дотримання вимог легісакціонного процесу припускало, що претензії заявника-позивача строго законні і формальні, що позов не містить елементів аналогії і що мова буде йти тільки про передбачені законом наслідки, хоча б вони не становили для позивача переважного інтересу. Цей елемент — узаконеності і правової спрощеності— у більш явному чи прихованому вигляді присутній у будь-якій цивільній суперечці.

Види легісакціонного процесу . В залежності від способів дій зацікавлених осіб і змісту вимог, а також можливих наслідків виконання судового рішення склалося 5 конкретних видів легісакціонного процесу.

1) Процес-парі, чи legis actio sacramento. Це була найбільш загальна усереднена форма процесуальних дій по будь-яким узаконеним у своєму змісті спорам. Сторони урочисто і в строго формальних виразах висловлювали свої претензії друг до друга і призначали заставу, що повинна була свідчити про серйозність судового звертання. Формально суд вирішував питання про приналежність застави, що символізувала предмет претензії: хто вигравав справу, той отримував свою заставу назад. У виді процесу-парі могли розглядатися як особисті, так і речові позови.

2) Процес "накладенням руки", чи legis actio per manus injectionern. Ця форма застосовувалася тільки по деяким конкретно запропонованим законами позовам із зобов'язань. Проведення процесу і порушення справи у виді "накладення руки" було обумовлено попереднім оформленням зобов'язання за допомогою угоди - nexurn, наслідком чого було визнання можливості настання особистої відповідальності за борг (чи інакше, угоди самозастави). Позивач-кредитор повинен був особисто затримати відповідача, супроводивши дію проголошенням запропонованих правом слів: "Щоб ти сплатив мені борг... чи я накладаю руку". Далі, як пропонувалося Законами XII Таблиць, боржнику-відповідачу давалася відстрочка в 30 днів, потім 60 днів свого роду "тимчасово-зобов’язаного стану" під владою кредитора. Особливістю цього виду процесу було те, що сам відповідач не міг заперечувати борг — це повинена була зробити за нього інша, третя особа — vindex (відсторонивши руку позивача, vindex як би приймав відповідальність на себе, причому при з'ясуванні необґрунтованості його втручання він засуджувався до виплати боргу в подвійному розмірі). Як правило, це був родич чи патрон відповідача, а сам вид процесу був тісно зв'язаний із круговою общинно-родовою відповідальністю.

3) Процес посередством жертви, чи legis actio per pignoris capionern. Цей вид легісакціонного процесу спочатку був зв'язаний тільки з зобов'язаннями по купівлі-продажу тварин для жертвоприносин, а потім у загальній формі перейшов на всі претензії за цим договором у найдавнішому праві. У випадку неплатежу за передану річ позивач, вимовляючи визначені урочисті слова, самоправно забирав річ назад (або іншу річ, що належала боржнику як заставу), зробити це пропонувалося тільки у святковий день. Наступні претензії і судоговоріння проходило порядком, подібно процесу-парі.

4) Процес "призначенням судді", чи legis actio per judieus postulationern. У цьому виді легісакціонного процесу центральне місце займав обмін позивача і відповідача урочистими процесуальними формулами, що мали тільки непряме відношення до суті їхньої суперечки і, як правило, це було змушене звертання до суду для закріплення тих чи інших правомочностей, прямо не передбачених правом і законами (як би фіктивно застосовуючи законні процесуальні засоби). Позивач повинен був вимовити слова: "Я стверджую, що ти мені по твоїй урочистій обіцянці повинен... і я запитую: даси чи заперечуєш". Відповідач або визнавав позов, або вимовляв негативні слова — і далі йшло призначення судді. Звичайно в цій формі проходили суперечки про розділ спадщини, про розділ спільної власності і т.п.

5) Процес "під умовою", чи legis actio per condictionern. Цей вид процесу був зв'язаний тільки з невизначеними позовами і, очевидно, при зобов'язаннях внаслідок крадіжки. Вимога позивача заявлялося аналогічно попередньому виду легісакціонного процесу, відповідне заперечення відповідача припускало відстрочку, а далі процедуру, подібну з наслідками судоговоріння після нексума.

Характерною рисою усіх видів легісакціонного процесу був розподіл судової процедури на дві стадії: так зване "зведення до права" (in iure) і "звертання до правосуддя" (in judicio). Перша стадія була власне проголошенням приватної претензії перед законним магістратом у спеціально призначеному місці. (Спеціальне місце на римському форумі класичної епохи, це те, де були виставлені Закони XII Таблиць, де стояло курульне крісло і т.д. і мало офіційне найменування in iure, "під правом".) Друга стадія була менш формальним розбором справи по суті питання. У процедурах, дозволених у ході першої стадії, значним був елемент самоправності. Два види легісакціонного процесу — за допомогою накладення руки і за допомогою тварини — були на ділі чистою сваволею, і єдине, що додавало їм характер не розбою чи грабежу, — це проголошення урочистих слів і передбачувана присутність при цьому свідків. Перша стадія, вірніше її народження, традиційно була зв'язана із судом понтифіків, тобто релігійним за змістом, тому збереження в процедурі урочистого початку було дуже істотним.

Для наступного розвитку процесу легісакціонні, види і форми важливі тим, що в них склався розподіл на вчинення позову, що супроводжувалося його формальним визнанням з боку правомочнної судової влади, і на власне судоговоріння, що поки ніяк не регламентувалося.

Формулярний процес

Походження і зміст формулярного процесу. Виникнення нової судової процедури — формулярного процесу зв'язується з історичним переродженням початкових видів легісакціонного судочинства. Через більшу гнучкість на перший план по загальновживаності стали поступово виходити види, пов’язані з вільним призначенням судді. Легісакціонне судоговоріння ставало переважно обрядовим боком, а власне встановлення судової істини і вирішення суперечок здійснювалося в інших, не строго запропонованих законами умовах. Законодавством 11—1 ст. до н.е. була нарешті прямо встановлена перевага нових форм судового розгляду, заснованих на активній ролі преторської юстиції.

Зміст формулярного процесу (actiones per formulas) складався в тому, що юридичний предмет суперечки формулювала не сторона, що заявляла позовну вимогу, а претор. Позивач і відповідач викладали справу перед магістратом у будь-яких виразах, маючи на увазі насамперед свій дійсний інтерес і обставини реальні, а не те, що передбачалося за аналогічним випадком вимогами древнього права, як це було раніше. Претор сприймав юридичну сутність суперечки (тобто грав одночасно роль і юрисконсульта, і свого роду представника вищого правового нагляду) і викладав цю сутність у спеціальній записці, адресованій судді — formula. Формули не були зв'язані з вимогами закону з приводу справи, а по суті вони представляли втілення власної преторської правотворчості, на яку він був уповноважений обсягом своєї влади. На відміну від древнього права і від формальних предписань закону судочинство по формулі передбачало альтернативність результату справи по одному позову, тобто було більш економним і більш гнучким. Формула надходила до судді який вів судочинство по старому у вільній манері, як і було на стадії in judicio.

Екстраординарний процес

Формулярне судочинство було об'єктивно перехідним типом процесу і тому історично недовговічним. У самих своїх принципах воно передбачало появу нових початків: поділ на дві стадії з переважними повноваженнями претора в юридичному формулюванні суперечки викликало обґрунтовану недовіру до судді "другої стадії", а при відсутності права на оскарження судових рішень — недовіру можливостей судової процедури. Крім того, як уже відзначалося, у ряді випадків шукаюча сторона могла удатися не до судових, а до адміністративних способів захисту прав, що застосовувалися владою претора. Із зміною адміністративної системи, із встановленням бюрократично супідрядної ієрархії, у тому числі і відомств юстиції, характерних для монархічних порядків, склалися умови для розбору приватних позовів у нетрадиційному порядку надзвичайної юстиції (extra ordinern judiciorum privatorum).

У новому, екстраординарному процесі був відсутній настільки важливий для колишніх видів поділ на дві стадії. Виклик до суду і судовий розгляд справи здійснювалися вже при значній участі державної влади в особі її чиновників чи суддів.

Скарга позивача подавалася в судове місце відповідно до встановленої підсудності; вона заносилася до протоколу і потім повідомлялася відповідачу. Якщо сторони зафіксували додатковими діями свої наміри заперечувати заяву і вести суперечки по справі, то призначалося судоговоріння по з'ясованому в такий спосіб предмету. Явка сторін у суд не була вже безумовною вимогою, широкий розвиток одержало представництво; можливий був розгляд справи і при неявці однієї зі сторін. Суддя розбирав справу, оцінював її з погляду права і виносив постанову-вирок (decretum). Вирок по приватних позовах міг передбачати виконання в грошовій формі чи в натурі — причому байдуже, що конкретно з цього приводу передбачала норма закону. На вирок допускалося apetlatio - оскарження, що подавалося по ієрархічній підпорядкованості: начальнику провінції, міста і т.п. Виконання вироку також вже не вимагало спеціальних додаткових позовів чи процесуальних дій, а проводилося "озброєною рукою". У зв'язку з ствердженням екстраординарного порядку розгляду справ при судах стали вводитися посади судових виконавців, тісно зв'язаних і з адміністративною чи поліцейською владою території.

Екстраординарне судочинство характеризувалося принципово новими процесуальними рисами. По-перше, для нього був у найбільшій мірі характерний принцип змагальності: суд сам не збирав фактичних даних у справі, а виступав в ролі примусового посередника. По-друге, судочинство ставало все більше і більше закритим, з обмеженою публічністю судоговоріння — аж до того, що розгляд справ став проходити в адміністративних закритих приміщеннях. По-третє, переважати стало письмове ведення і закріплення основних судових процедур; складання суддівських протоколів стало становити новий своєрідний елемент судочинних дій, важливий для дотримання інтересів сторін. Нарешті, екстраординарне виробництво стало передбачати обов'язкові судові мита — на покриття канцелярських витрат, на досудову підготовку справи і т.п., а потім взагалі за участь державного суду в розборі приватної справи.

Висновок

Римське право складалося в обстановці гострої соціальної боротьби, у якій приходилося від багато чого відмовлятися, зберігаючи найкраще. Це і сформувало такі його риси, як строгість, твердість правової регламентації, раціоналізм і життєва мудрість. Подібні якості визначили становлення строгої юридичної системи, зв'язаної широкими принципами, що поєднують правові норми. Висловлюється думка, що римлянам із самого початку вдалося виділити субстанцію права зі сфери почуттів і підкоривши її розрахунку створити з права незалежний від мінливих суб'єктивно-моральних поглядів зовнішній організм.

Особливістю римського права є його пристосованість до світового обороту, тому що Рим активно підтримував торгово-економічні і політичні відносини із сусідніми країнами. Це сприяло розробці абстрактних фундаментальних юридичних конструкцій у сфері приватного права. Таким чином, римське право пройшло строгу технічну школу.

Список використаної літератури

1. “Очерки по истории Римской империи” Р.Виппер, Издат. “Феникс”, 1995 г.

2. "Всеобщая история государства и права" З.М.Черниловский, Издат. “Юрист”,1995 г.

3. "Римское право” И.Б.Новицкий, Издат. "ТЕИС", 1996 г.

4. “Історія римського права” В.М.Хвостов, 1997 р.

5. Бартошек М. Римське право: поняття, терміни, визначення., Вища школа, К., 2004 р.