| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Реферат: Кримінально-процесуальний статус свідка
Р Е Ф Е Р А Т
на тему:
“Кримінально-процесуальний статус свідка”
Львів - 2004
Зміст
Вступ
Розділ 1: Теоретико-правові засади інститут свідка в кримінальному процесі
1.1 Поняття та значення свідка в кримінальному процесі України.
1.2 Імунітет свідка.
1.3 Права та обов’язки свідка.
1.4 Відповідальність свідка.
Розділ 2: Показання свідка як джерела доказів. Процесуальний порядок допиту свідка:
2.1 Поняття та значення показань свідка.
2.2 Особливості фіксації, оцінки та перевірки показань свідка.
2.3 Процесуальні правила допиту свідка.
2.4 Особливості допиту неповнолітнього свідка.
Висновок
Вступ
Перетворення, які відбуваються в Україні, безперечно накладають відбиток на правову систему держави. В процесі реформування піддається зміні і її основний елемент – право, роль якого в житті суспільства суттєво зростає. Відповідно, до цілей проведення реформи змінюються і цілі правового регулювання.
Правове регулювання кримінально-процесуальної діяльності – це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування кримінально-процесуальних відносин між певними суб’єктами, їх юридичне закріплення та охорона.
До числа невідкладних завдань, що вирішуються державою на сучасному етапі, відноситься удосконалення роботи правоохоронних органів по забезпеченню прав і свобод громадян, їх честі, гідності, швидкого і повного розкриття злочинів.
Важливу роль у досягненні цих завдань відводиться юридичній науці, покладеній глибоко дослідити актуальні проблеми що є найбільше значимими тля теорії та практики кримінального судочинства.
Одну із таких проблем які потребують ретельного дослідження складають питання правого статусу свідка в кримінальному процесі, використання його показань як джерела доказів при розкритті злочинів, розслідування та розгляду кримінальних справ.
Показання свідка є досить поширеним джерелом доказової інформації, фактично жодна кримінальна справа не обходиться без них. Однак у судово слідчій практиці існує думка, яка сформувалась в процесі становлення та удосконалення кримінально-процесуального законодавства України, що свідок лише зобов’язаний з’являтись за викликом органів дізнання досудового слідства чи суду, давати правдиві показання а в разі відмови від дачі показань чи дачі за відомо неправдивих показань нести кримінальну відповідальність. Таке становлення нерідко викликає протидію певної частини свідків, які починають ухилятись від виконання своїх громадських обов’язків.
В умовах переходу до громадянського суспільства, чітке визначення прав та обов’язків громадянина в цілому, суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності зокрема в тому числі і свідків повинні чітко регламентуватись законом і бути в такому співвідношенні яке б дозволяло їм активно відстоювати свою права і, що особливо актуально, сподіватись на реальні гарантії забезпечення їх виконання особами які ведуть чи безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальні діяльність, здійснювати функції без заподіяння шкоди особистим правам інших осіб та інтересам держави.
У той же час ті права, якими наділені свідки чинним кримінально-процесуальним законодавством не дозволяють їм реально захищати свої інтереси під час провадження досудового розслідування чи судового розгляду. Таким чином недостатня урегульованість процесуального становища свідка зачіпає інтереси багатьох громадян, які надають чи можуть надати допомогу правоохоронних органам у боротьбі із злочинністю Вирішенні цієї проблеми вбачається в розширенні прав свідка, наданні йому додаткових гарантій, які б забезпечували охорону його фізичних, моральних та майнових інтересів.
Як приклад, неврегульованості належного процесуального статусу свідка, не забезпечення його прав та відсутності механізму зобов’язати свідка виконувати його обов’язків, може бути відсутність чіткої відрегульованої процедури забезпечення захисту суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, свідка зокрема, що визначено Законом України “Про забезпечення безпеки осіб які беруть участь у кримінальному судочинстві” з одного боку та недостатньо повну, ускладнену процедуру реалізації відповідальності свідка за невиконання своїх обов’язків з іншого
Не можна стверджувати, що ця проблема - кримінально-процесуального статусу свідка - не досліджувалась і не досліджується науковцями. Різні її аспекти висвітлювались у роботах А.Бєлкіна, О. Бєлкова, В. Васильєва, М. Казаренка, М. Костецького, В. Нора, В. Осмислива, Н. Павлова, М. Парасюка, В. Смислова, С. Стахівського, М. Строговича, В. Тертишника, М. Якуба та інших., які досліджували питання пов’язанні з визначенням поняття свідка, його імунітету, свідоцькими показаннями їх фіксацією, перевіркою та оцінкою, порядком проведення допиту свідка.
Однак є потреба проведення фундаментального, комплексного дослідження теоретичних і практичних проблем правого статусу свідка, його показань у кримінальному процесі як з урахування чинного законодавства так і в зв’язку з підготовкою нового Кримінально-процесуального кодексу України.
Розділ 1. Теоретико-правові засади інституту свідка в кримінальному процесі.
1.1 Поняття та значення свідка в кримінальному процесі України.
Свідок в класифікації суб’єктів кримінального процесу належить до категорії осіб участь яких носить допоміжний та епізодичний характер.
Кримінально-процесуальним законодавством України не передбачено визначення свідка в кримінальному процесі, поряд з цим у ч. 1, ст. 68 КПК України, передбачено категорію осіб, які можуть викликатись і допитуватись як свідок: кожне особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Показання свідка є джерелом доказів (ч 2 ст. 65 КПК України). Таке значення дані отримані від свідка, набувають тільки при умові, що він може назвати їх джерело. Його роль в кримінальній справі полягає в тому, що він повідомляє органам досудового розслідування або суду відомості про такі обставини, які підлягають встановленню по кримінальній справі, а також про факти які характеризують особу обвинуваченого чи підозрюваного та його взаємостосунки з ним.
Тому свідок може бути не лише очевидцем розслідуваної події, а також може знати про цю подію зі слів інших осіб, відповідно у кримінальному процесі в якості свідків виступають не тільки очевидці злочинів, але також особи, котрі чули як проходила подія, можуть дати характеристику особи обвинуваченого чи підозрюваного, особи, які володіють будь-якою інформацією про обставини, які підлягають доказуванню по кримінальній справі.[1]
У проекті нового КПК України свідком пропонується вважати особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи і яка дізнавачем, слідчим, прокурором , судом викликана на допит[2]
Свідок-невід’ємний учасник здійснення правосуддя, нарівні з працівниками правоохоронних органів, він входить в групу ризику тимчасово стає “державним службовцем”.[3]
Кримінально-процесуальне законодавство не встановлює вікових обмежень для допуску осіб в якості свідків в кримінальних справах. Як діти, гак і перестарілі, незважаючи на особливості їхньої психіки, можуть повідомити цінні відомості про обставини кримінальної справи. Здатність дітей правильно сприймати події об'єктивної дійсності і а давати про них правдиві показання у більшості випадків визначається їх індивідуальними особливостями, характером подій, про які вони допитуються, а також їх участю в тих подіях.[4] Тому неможливо наперед ставити питання про визначення формальної вікової межі для допуску малолітніх в якості свідків.
Враховуючи особливості дитячої психіки можливо лише обумовити допит неповнолітніх свідків деякими умовами, які будуть сприяти отриманню повноцінної доказової інформації.
Можливість помилкового уявлення малолітніх про повідомлювані факти, нестійкість їхньої психіки потребує надзвичайного та уважного ставлення до допиту таких свідків та критичної оцінки їхніх показань в цілому.
До прийняття діючого КПК України в юридичній літературі обговорювалося питання про те, чи можливо попередити неповнолітнього свідка про відповідальність за дачу неправдивих показань, хоча такий свідок не може бути притягнутий за це до кримінальної відповідальності Так, В.С.Тадевосян вважав, що слідчий та суддя .повинні пояснити дітям “їх обов'язки говорити правду та відбирати у них підписку про правильність їхніх показань”[5] У діючому КПК з цього приводу міститься вимога: свідкові, який не досяг 16 років роз’яснюється обов’язок говорити тільки правду. Але про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань, а також дачу за відомо неправдивих показань він не попереджується, (ч. 4 ст.168 КПК України), жодних підписок від них не відбирають.
Іноземні громадяни, які наділені правом дипломатичної недоторканості, можуть залучатися у якості свідків по кримінальним справам лише на їх прохання та з їхньої згоди. Згоду на залучення даних осіб у якості свідків органи досудового розслідування та суд запитують через Міністерство закордонних справ України. [6] Усі інші іноземні громадяни залучаються у якості свідків на загальних підставах.
Кримінально-процесуальному законодавству України визначено обмеження щодо коло осіб, які залучаються в якості свідків:
Одне із них, покликане забезпечити доброякісність джерела доказів, виявляється в обмеженні допуску в якості свідків осіб, які в силу своїх фізичних чи психічних недоліків не спроможні правильно сприймати обставини, які мають значення для справи та давати про них правильні показання. Друге - заборона допитувати захисника підозрюваного, обвинуваченого чи підсудною про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника, направлено на охорону конституційного принципу обвинуваченого на захист. Третє - заборона допитувати в якості свідків адвоката, представника професійної спілки та іншої громадської організації про обставини, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача. Якщо друге і третє виключення в основному є гарантом забезпечення імунітеті свідка, про що буде висвітлено в подальшому, то не можливість особи, в зв’язку із фізичними чи психічними вадами сприймати обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, безпосередньо пов’язане з визначенням його статусу свідка, як особи показання якої виступають джерелом доказів для встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі.
Фізичні чи психічні вади людини можуть відбитися на сприйнятті, запам'ятовуванні та відтворенні сприйнятого. Свідок деколи суб'єктивно переконаний в правильності відтворення сприйнятих ним явищ, хоча сам процес сприйняття об'єктивно відрізнявся дефектністю, обумовленою тими чи іншими фізичними чи психічними недоліками, тимчасовим розладом психіки та ін. Загальновідомо, наприклад, що людина, яка страждає дальтонізмом, не розрізняє темно-червоні плями на чорному фоні і, не знаючи про свій недолік, може з впевненістю, скажімо, запевняти, що плям крові на одежі обвинуваченого не було.
При обмеженні кола свідків з вказаною ознакою вирішальним є нездатність особи правильно сприймати і відтворювати обставини, а не сама по собі присутність фізичних чи психічних недоліків, інакше кажучи, недопущення до дачі свідчень з мотивів фізичних чи психічних недоліків має єдину підставу, яка одночасно проявляється у двох критеріях: нездатності правильно сприймати явища та правильно відтворювати сприйняте.
Психічні та фізичні недоліки у людини можуть мати вираз у різній ступені та формі. Вони можуть носити тимчасовий характер і можуть перешкоджати особі правильно сприймати та давати правильні, показання тільки про окремі обставини. Закон не встановлює, які саме психічні чи фізичні недоліки є перешкодою для допиту в якості свідка. Вказані недоліки не є перешкодою для допиту, якщо захворювання чи інше відхилення від норми не позбавляє таких осіб здатності правильно сприймати та відтворювати обставини справи в даний період. Однак використання та оцінка показань таких осіб представляє значні труднощі для суду та слідчих органів. Тому, використання таких показань може мати місце лише у випадках крайньої необхідності[7]
Розпізнати присутність фізичного чи психічного недоліку та його ступінь впливу на здатність правильно сприймати обставини і давати про них правильні показання іноді буває досить важко і може потребувати спеціальних знань. Тому, коли виникає сумнів у здатності свідка правильно сприймати обставини та давати про них правильні показання, для визначення психічного чи фізичного стану особи на момент сприйняття події чи в момент дачі показань про дані події кримінально-процесуальне законодавство передбачає обов'язкове призначення експертизи (п. 3 ст. 76 КПК України), де об’єктом експертизи є свідки та потерпілі стосовно яких в органах слідства та суду виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності.[8]
Експертиза необхідна також там, де є підстави допускати, що свідок приховує недоліки, які можуть спотворити його покази, чи, навпаки, симулює їх При проведенні такої експертизи до завдань експерта входить визначення психічного чи фізичного стану свідка у відповідний період часу, його здатність правильно сприймати обставини , які встановлюються по справі, і відтворювати їх.
До компетенції експерта не відноситься вирішення питання про здатність особи бути свідком по справі чи про ступінь достовірності поданих такою особою показань. Рішення такого роду питань складає прерогативу слідчого та суду.
Органи досудового розслідування та суд мають у своєму розпорядженні всі необхідні засоби для викриття винних, повного та швидкого розкриття злочинів і не заінтересовані в обмеженні права обвинуваченого на захист. Навпаки, успішне здійснення завдань кримінального судочинства неможливе без послідовного проведення вказаного принципу та твердої гарантії того, що відомості про обставини справи, які виявив захисник в процесі виконання функції захисту, не стануть підставою перетворення захисника у свідка
Кримінально-процесуальний кодекс України (ст. 69) забороняє виклик та допит захисника в якості свідка по справі, по якій він виконує обов'язки захисту. Отже, з цього положення можна зробити висновок, що відомості, які довірив обвинувачений своєму захиснику, все-таки можуть бути використані проти нього, хоча б і по іншій справі Таке положення не можна визнати правильним.
1.2 Імунітет свідка.
Розглядаючи питання щодо суб’єктів свідоцьких показань, неможливо не торкнутись проблеми імунітету свідка. Під цим терміном у юридичній науці розуміється сукупність правил про безумовне чи обмежене звільнення деяких груп громадян від обов’язку давати свідоцькі показання[9] .
Серед них можна виділити осіб :
1.які вправі відмовитись від дачі показань;
2.які можуть відмовитись відповідати на окремі запитання, що ставляться перед ним;
3.яких заборонено допитувати як свідків.
Бєлков О. Висловлюючи свою думку стосовно теоретичних та практичних аспектів права свідка відмовитись свідчити відносно себе, членів сім’ї та близьких родичів вказав що станом не тепер немає єдиної думки стосовно визначення поняття та основного змісту імунітету свідка. Визначає за потребу проаналізувати поняття імунітету з позиції порівняльного контексту тої чи іншої норми закону спираючись на етимологічне тлумачення поняття.[10]
За діючим кримінально-процесуальним законодавством близькі родичі підозрюваного, обвинуваченого та підсудного мають право відмовитися від дачі свідоцьких показань та пояснень (ст.63 Конституції України, п. 1, ч. 2 , ст. 69 КПК України). За відмову від дачі свідоцьких показань вони не притягаються до кримінальної відповідальності у відповідності до ст. 385 КК України. Якщо особа погодилася давати показання, то вона буде нести відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК України. На відміну від інших свідків близькі родичі підозрюваного, обвинуваченого та підсудного в силу родинних зв’язків зацікавлені у благополучному для вказаної категорії осіб вирішенні кримінальної справи. Коли свідок у прагненні полегшити участь свого родича свідомо перекручує обставини справи, дуже сумнівно, щоб погроза кримінальної відповідальності подіяла на нього відповідним чином. Тому не можна ігнорувати при допиті близьких родичів обвинуваченого природне почуття людини не спричинити своєму ближньому шкоди і розраховувати на отримання від нього правдивих показань, маючи на увазі погрозу кримінального покарання. Слідчо-судова практика дуже обережно підходить до використання показань родичів обвинуваченого при вирішенні кримінальної справи. Постановою Пленуму Верховного Суду України. Було роз’яснено, що відповідно до положення ст. 63 Конституції України члени сім’ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача чи цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. Якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу ці положення не були роз’ясненні показання зазначених осіб повинні визнаватись судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимості їх використання як засіб доказування.[11]
Крім того, не можна не враховувати, що допит родичів обвинуваченого спричиняє їм моральні страждання, хоч їх особистої вини у вчиненому обвинуваченим може і не бути. Спонукання одного з подружжя, батьків інших родичів давати показання проти свого близького під загрозою кримінального покарання знаходиться у протиріччі з вимогами моралі і не відповідає гуманному ладу законодавства України.
Перший крок у напрямку розширення гарантій та прав людини як вже вказано, зроблений у ст.63 Конституції України, яка надає свідкові право, не піддаючись переслідуванню з боку закону , не давати показань і пояснень щодо себе, членів сім'ї або близьких родичів ( коло їх визначене п. 11 ст. 32 КПК). Після чого було внесено зміни до чинного Кримінально-процесуального кодексу України - ст. 69, де передбачено право відмовитись давати показання як свідок близьким родичам підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
Наступне розширення даних гарантій передбачено у проекті нового КПК України, а саме у редакції ст. 122, яка регламентує участь представника свідка у слідчих та інших процесуальних діях, його права та обов'язки який виступатиме додатковим гарантом забезпечення процесуального статусу свідка.
На погляд деяких вчених, розширення прав свідка і забезпеченні процесуальних гарантій його захисту дозволить не тільки відгородити останнього від незаконного переслідування і тиску, а й підвищить ефективність його участі у процесі з метою встановлення істини у справі.[12] Практика знає випадки копи під впливом погрози, не маючи надійного захисту, свідки змінювали свої показання, тим самим вступаючи у протиріччя зі своєю совістю та законом.
Характерною рисою статусу особистості в нашому суспільстві є неухильне розширення прав та свобод громадян. Тому український законодавець пішов вірним шляхом, закріпивши в Конституції України право особи не давати покази проти себе, членів сім'ї та близьких родичів, хоча в принципі це не заборонило цим особам за їх згодою виступати в якості свідків. Але все ж, як вже зазначалося вище, до таких показань, як джерела доказів слід підходити з обережністю, належним чином їх перевіряти та оцінювати.
У юридичній літературі неодноразово висловлювалась думка про те, що недопустимо ігнорувати моральний стан родичів, які притягаються в якості свідків для дачі показань, які викривають їх близьких[13] .
Доречно нагадати, що в перших радянських законодавчих актах, а зокрема в Положенні “Про полкові суди”[14] , Положенні “Про військових слідчих”[15] містилися особливі правила, які торкалися допиту в якості свідків родичів обвинуваченого. Вони розповсюджувалися на жінку обвинуваченого, його родичів по прямій лінії, а також рідних братів та сестер. При цьому Положенню про полкові суди не виключало родичів із числа свідків, а тільки передбачали їх допит без відібрання підписки про відповідальність за неправдиві покази Положення про військових слідчих дозволяло даній категорії осіб усувати себе від свідчень.
Право на відмову від дачі свідоцьких показань надано родичам обвинуваченого кримінально-процесуальним законодавством ряду країн - Болгарії, Угорщини, Німеччини, Польщі, Югославії та ін.
Кримінально-процесуальне законодаство Болгарії ( ст.. 51) наділило такими правами подружжя, родичів по висхідній та нисхідній лініях, братів та сестер обвинуваченого. Разом із тим особа, яка не скористалася своїй правом на відмову від дачі свідоцьких показань, повинна говорити правду, інакше вона понесе відповідальність за неправдиві показання.
Згідно кримінально-процесуальним законодавством ФРН свідки можуть використовувати це право як на попередньому слідстві, так і в судовому засіданні. В останньому випадку їх показання, дані на попередньому слідстві, не можуть бути розголошені. Право даних осіб на відмову від дачі показань обмежуються випадками, коли кримінальним законом встановлений обов'язок давати показання.
З метою забезпечення використання свідком свого права на відмову від показань кримінально-процесуальне законодавство Угорщини встановлює ряд процесуальних гарантій.
Попередження свідка про його права та відповідь свідка фіксуються в протоколі. Недотримання цього правила тягне за собою вилучення показань свідка із числа доказів. Покази свідка не можуть прийматися як докази і в тому випадку, коли він допитувався всупереч обґрунтованим заявам на своє право відмовитися від дачі показань.
Як вже зазначалося, свідок створюється самими обставинами справи і тому він є незамінним. Правило про незамінність свідка є виразом демократичності нашого судочинства і забезпечує об'єктивне та всебічне вирішення кримінальної справи. У той же час встановлення істини в кримінальний справі вимагає, щоб свідоцькі показання були би вільними від будь якого стороннього впливу. З цією метою кримінально-процесуальний закон забороняє виконувати свідку інші функції в кримінальному процесі по даній справі.
У відповідності до стаття 28. Закону України “Про державну таємницю” громадянин, якому надано допуск до державної таємниці, зобов'язаний: не допускати розголошення будь-яким способом державної таємниці, яка йому довірена або стала відомою у зв'язку з виконанням службових обов'язків[16] .
За порушення даного обов'язку законом також передбачена кримінальна відповідальність (ст. 328 КК України).
З одного боку, закон не звільняє громадянина-носія таємниці від покладеної на нього відповідальності за її розголошення, з іншого - під загрозою кримінального переслідування вимагає від нього дачі показань із будь-яких обставин, які відносяться до справи, не забезпечуючи при цьому достатніх гарантій нерозголошення відомостей, які складають таємницю. Причому відповідальність за відмову від дачі показань менша, ніж відповідальність за розголошення таємниці. При такій колізії практично важко собі уявити, щоб свідок на першу вимогу слідства чи суду став давати показання з обставин, відомості про які складають важливу державну таємницю, хоч-би закон і не звільняв його від дачі показань.
Виникає необхідність у створенні додаткових кримінально-процесуальних гарантій для охорони у процесі розслідування і судового розгляду відомостей, які не підлягають розголошенню. При розробці таких гарантій доцільно використати досвід інших країн, кримінально-процесуальне законодавство котрих передбачає обмеження при використанні свідоцьких показань в якості доказів з мотивів охорони інтересів тих чи інших державних чи громадських інститутів чи охорони інтересів особи.
Кримінально-процесуальна охорона таємниці у ряді країн забезпечується, по-перше, розглядом обставин справи, які не підлягають розголошенню, при зачинених дверях, по-друге, забороною без дозволу компетентних органів допиту свідків щодо фактів, відомості про які складають таємницю.
Угорське кримінально-процесуальне право забороняє допит свідків щодо фактів, які складають державну чи службову таємницю.
Кримінально-процесуальне законодавство Болгарії зобов'язує свідка попередити органи слідства чи суду, що обставини, щодо яких йому задають питання, складають державну таємницю Інакше він несе відповідальність за розголошення державної таємниці Норми, які регламентують порядок допиту свідка - носія таємниці, містяться також у кримінально-процесуальному законодавстві Польщі, Румунії.
Є очевидним, що форми та методи збереження у таємниці відомостей, розголошення яких може нанести шкоду суспільству чи окремим громадянам, повинні встановлюватися із врахуванням важливості самих відомостей.
Особливу важливість становлять відомості, які складають державну таємницю. Розголошення таких відомостей може нанести значну шкоду інтересам суспільства. Тому повинні бути прийняті всі можливі заходи до охорони таких відомостей від розголошення. Найбільш повне уявлення про важливість таких відомостей мають ті державні чи громадські організації, які довірили своїм працівникам ці відомості. Отож, тільки вони вправі вирішувати, де та при яких умовах такі відомості можуть бути розголошені.
У зв'язку із цим є доцільним введення у кримінально-процесуальне законодавство України норми, яка б встановлювала, що допит свідка про відомості, які містять державну таємницю, є можливим тільки з дозволу того органу, від якого допитуваному такі відомості відомі. У даному випадку особа, яка допитується, повинна попереджатися, що без відповідного дозволу вона не має права давати показання. Доцільно також введення такої гарантії нерозголошення державної таємниці на випадок невмілого ведення слідства чи судового розгляду, як заборона використовувати в якості доказів показання, які містять в собі секретні відомості і отримані без відповідного дозволу.
Коли судові та слідчі органи не отримали дозволу на допит свідка з обставин, які становлять державну таємницю, але вважають за необхідне допитати свідка в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, тоді в них є можливість звернутися у вищестоящі органи.
Для недопущення розголошення відомостей, які містять службову таємницю, очевидно, що буде достатньо щоб судові та слідчі органи узгоджували з керівником відповідного закладу порядок отримання та використання відомостей в процесі розслідування та судового розгляду кримінальної справи. Узгодження повинно полягати у визначенні об'єму відомостей, порядку їх зберігання та розголошення. Таке узгодження є необхідним як для вилучення визначених предметів та документів (як це передбачено ст. 178 КПК України для виїмки документів), так і для допиту осіб, яким відомі відомості про службову таємницю Ст. 168 КК України - встановлює кримінальну відповідальність за розголошений таємниці усиновлення (удочеріння). Кримінально-процесуальне законодавство, однак, не встановлює ніяких гарантій по відношенню недопущення розголошення свідком відомостей такого роду.
Не забезпечений також жодними процесуальними гарантіями встановлений Основами законодавства України про охорону здоров'я обов'язок лікарів та інших медичних працівників не розголошувати відомостей, які містять лікарську таємницю /ст. 16/[17] : відомостей про хвороби, інтимні та сімейні сторони життя хворого. Стаття 145 КК України передбачає кримінальну відповідальність за умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій воно стала відомо) у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків , якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки.
Порядок одержання показань від осіб, що володіють такою інформацією, повинен визначатись правовою нормою. Чинним законодавством України порядок допиту вказаних осіб не регламентується. На відміну від цього одержання документів, що становлять державну таємницю, чітко врегульоване чинним КПК. Так, ст. 178 КПК України дозволяє виїмку документів, що становлять державну таємницю, тільки з санкції прокурора або його заступника і в порядку, погодженому з керівником відповідної установи. У зв'язку з цим було б доцільно доповнити КПК новелою в якій вказати, що допит як свідків осіб, котрі володіють інформацією, яка становить державну, службову чи комерційну таємницю, погоджується з керівником відповідної установи або організації з метою забезпечення її охорони.14
На думку С.Стахівського, слід дозволити медичним працівникам, а також іншим особам, яким у зв'язку з виконанням їх професійних обов'язків стали відомі факти, що належать до таємниць особистого життя громадян, повідомляти про них слідчому або суду, але лише за наявності юридичних та фактичних підстав. До юридичних підстав належить наявність порушеної кримінальної справи.
Фактичних можна назвати дві:
1) відомості, з приводу яких допитується особа, повинні мати безпосереднє відношення до предмета доказування;
2) неповідомлення про ці відомості може ускладнити процес встановлення істини у справі.
Вищевикладене говорить про необхідність розширення кола осіб, які не можуть бути допитані в якості свідків, а також у встановленні процесуальних гарантій для допиту тих свідків, чиї відомості можуть складати військову чи державну таємницю, торкатися питань таємниці усиновлення чи лікарської таємниці.
Крім того, статтею 5 Закону України “Про нотаріат” передбачено обов’язки нотаріуса серед яких зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій[18] . Дискусійним є питання, що в такому разі може бути предметом показань нотаріуса порядок проведення нотаріальних дій самим нотаріусом чи дії певного кола осіб під час виконання нотаріальних дій.
Особа, що провадить досудове розслідування не позбавлена права провести виїмку документів в яких фактично відображено нотаріальні дії і здебільшого потреба в показаннях нотаріуса стосовно цього кола досліджуваних обставин у кримінальній справі втрачає зміст.
Законом України “Про адвокатуру”, зокрема статтею 9, визначено поняття “адвокатська таємниця” суть його полягає в тому, що адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Дані досудового слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей досудового слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.
Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.[19]
Положення цього закону в подальшому найшли своє відображення у змісті ч. 1, ст. 69 КПК України де фактично є розмежування неможливості допиту як свідка як захисника тобто особи процесуальний статус якої визначено кримінально-процесуальним законодавством, так і адвоката чи іншого фахівця у галузі права який надавав правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи з приводу того що їм стало відомо чи було довірено при виконання професійних обов’язків.
Поряд з цим, заслуговують на увагу окремі положення 3акону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) України”, так у ст. 26 цього закону передбачено права та обов’язки журналіста серед яких є право на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду та обов’язок задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства[20] Відповідно до цього положення журналіста редакції який опублікував матеріал, допитувати на стадії досудового розслідування про обставини справи можна, однак джерела звідки він отримав ці дані він може не повідомляти і за це притягнути його до кримінальної чи іншої відповідальності не має підстав.
Своє бачення свідоцького імунітету до певної категорії осіб має Тертишник В.В., зокрема щодо свідоцького імунітету оперативних працівників які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Так на підставі п. 8 ст. 8 Закону України ”Про оперативно-розшукову діяльність” оперативні працівники мають право здійснювати проникнення в злочинні групи негласного працівника оперативних підрозділів або особи що співробітничає з ними із збереженням у таємниці достовірних даних щодо їх особистості”.[21] На погляд Тертишника В.М. на сучасному етапі формування правової держави необхідно реалізовувати концепцію свідоцького імунітету та привілеї звільнення від самообвинувачення у більшому обсязі[22] та Бєдякова Д.І. працівник оперативних підрозділів повинен бути наділений правом обмеженого імунітету
Заслуговує також на увагу позиція Бєдякова Д.І. який вважає, що оперативному працівникові необхідно надати право обмеженого свідоцького імунітету, суть якого полягає в тому, що він повинен буде повідомити всі обставини по кримінальній справі не називаючи їх джерел[23]
Свою позицію щодо системи імунітету свідка висловив Парасюк В.М. у своїй наукові праці “Професійна етика слідчого органів внутрішніх справ”, де подає підстави набуття свідком імунітету:
- звільнення близьких родичів звинуваченого від обов’язків давати свідчі покази проти нього;
- звільнення осіб , які володіють професійною таємницею від обов’язку давати свідчі покази за обставин справи, які стали відомі у зв’язку з цим;
- звільнення свідка від обв’язку свідчити проти себе;
- звільнення від притягнення як свідків осіб, які через свої фізичні чи психічні вади нездатні правильно сприймати обставини, які мають значення для справи.[24]
Цікавим з точки зору моральних аспектів забезпечення дії свідоцького імунітету є окремі положення Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”.
Зокрема статтею 3. цього закону “Право на свободу совісті” де передбачено, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.[25]
Подальший розвиток цього положення був відображений у ст. 69 КПК України де передбачено що не можуть бути допитані як свідки священнослужителі про обставини які стали їм відомі при сповіді( виконанні професійних обов’язків) якщо особа яка довірила таємницю не звільнила від обов’язку її зберігати.
Однак вважаємо, що навіть при згоді особи яка сповідалась на розголошення даних, що містять ознаки протиправного діяння (злочину) які вона повідомила священнослужителю, зважаючи на моральні аспекти священнослужитель не погодиться давати показання, посилаючись при цьому на свободу совісті.
1.3 Права та обов’язки свідка.
Кримінально-процесуальна діяльність здійснюється у визначеній процесуальній формі за участю широкого кола органів та осіб, кожен із яких є суб'єктом певних прав та обов'язків.
В основі процесуального становища свідка лежить загальний його правовий обов'язок - давати правдиві показання про відомі йому обставини справи. Процесуальні права, якими наділений свідок, призначені не для захисту його особистого інтересу, якого він не має, а для успішної реалізації загального конституційного та процесуального обов'язку і, евентуальне, для охорони гідності та честі свідка як громадянина.[26]
Процесуальне положення свідка, отже, обумовлюється тією метою, заради якої він залучається до провадження у справі. Такою метою, і в тім єдиною, є отримання від нього розгорнутої доказової інформації про обставини, які мають значення для справи, які були свідком сприйняті безпосередньо чи опосередкованим шляхом. Має рацію М.Л.Якуб, відзначаючи, що процесуальне положення свідка не може звичайно вплинути на його відношення до справи чи відбитися на інших факторах, які впливають на достовірність показань, -обставина, яка радикально відокремлює показання свідка із числа таких засобів доказування, як показання підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого.[27]
Виходячи із цієї задачі, яка обумовлює участь свідка в кримінальному процесі, необхідно врахувати, що особа ставиться в процесуальне положення свідка з моменту офіційного виклику його для дачі свідоцьких показань. З цього моменту особа вступає в процесуальні відносини з органами держави, які ведуть кримінальний процес, і набуває права та обов'язки свідка у справі
Процесуальне положення свідка більше всього розкривається на основі аналізу його процесуальних обов'язків і процесуальних прав
Обов'язки свідка.
Загальний обов'язок всіх громадян - сприяти правосуддю та повідомляти останньому відомості про злочин та злочинця, - носить чисто моральний характер. Невиконання цього обов'язку само по собі не тягне кримінальної відповідальності.
Коли держава в особі судових чи слідчих органів звертається до окремого громадянина з пропозицією розповісти все відоме йому по кримінальній справі і викликає його в якості свідка, тоді в цьому випадку для даного громадянина наступає персональний юридичний обов'язок[28]
Головний і основний обов'язок свідка - дати правдиві показання щодо відомих йому обставин -справи. Для того, щоб свідок мав можливість виконати цей обов'язок, він повинен бути викликаний у встановленому порядку відповідними органами. Кримінально-процесуальний кодекс зобов'язує свідка з'явитися по виклику органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (ст.70 КПК України). Цей перелік органів держави, уповноважених викликати особу в якості свідка, є вичерпним. Інші органи держави не наділені правом виклику громадян на допит в якості свідків в кримінальних справах.
Виклик свідків здійснюється повісткою, яка є процесуальним документом, який породжує певні правовідносини. Тому вона повинна бути підписаною посадовою особою, яка має право викликати громадян в якості свідків по даній кримінальній справі. Повістка про виклик вручається свідку під розписку. Свідок може бути викликаний також телеграмою чи телефонограмою.
При тимчасовій відсутності свідка (ст.. 166 КПК України) повістка для передачі йому може бути вручена будь-кому із дорослих членів його сім'ї, адміністрації за місцем його роботи, а в сільській місцевості чи селищі - виконавчому комітету місцевої Ради . У цих випадках повістка також вручається під розписку.
Розписка в отриманні повістки є гарантією явки свідка, при його неявці вона виступає підставою для вирішення питання про привід свідка.
Виклик в якості свідка особи, яка не досягла 16-ти років, проводиться через його законних представників (ч. З ст.166 КПК України). Інший порядок допускається лише у випадку, коли це викликано обставинами справи.
Неявка свідка на допит, навіть із поважної причини, ускладнює роботу повноважних органів держави. Тому орган, який направив повістку про виклик свідка, повинен отримати зворотню інформацію як у вигляді сигналу про вручення повістки викликаному, так і у вигляді повідомлення про своєчасність явки свідка. При неможливості явки на виклик в повідомлені повинні бути вказані відповідні причини. Завдяки цьому органам розслідування та суду надається можливість прийняти необхідні міри для допиту свідка, який не з'явився чи внести відповідні корективи до плану своєї роботи.
Свідок повинен з'явитися у вказане місце і в призначений час (ст.70 КПК України), що дозволяє уникнути даремної витрати часу як посадовою особою, яка викликала свідка, так і громадян, викликаних в якості свідків.
В разі неявки свідка без поважних причин хвороби, несвоєчасного отримання повістки чи інших обставин які фактично позбавили можливість особи своєчасно з’явитись до органу досудового розслідування та суду до нього у відповідності до вимог КПК України є підстави застосувати привід.
Наказом МВС України від 28 грудня 1995 року № 864 було затверджено Інструкції про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих[29] передбачено обставини, що перешкоджають виконанню приводу хвороба, стихійне лихо, довгочасна непередбачена перерва в русі транспорту, хвороба члена родини або наявність малолітніх дітей при неможливості доручити кому-небудь нагляд за ними тощо. Закон не вказує, в який термін часу доби допускається допитування свідка. Виходячи, однак, із вимоги ст. 143 та ст. 180 КПК України, які забороняють допит обвинуваченого та провадження обшуку та виїмки в нічний час (крім невідкладних випадків), слід прийти до висновку, що аналогічні правила повинні застосовуватися і при призначенні часу на допит свідка. Повторний виклик свідка на допит, в принципі не є бажаним, тим не менш він можливий. Його можна визнати виправданим, коли свідок викликається для усунення протиріччя між раніше поданими показаннями і зібраними по справі доказами, для усунення протиріччя, неточностей, які мають місце в самих показаннях, для поповнення інформації у зв'язку із додатково виявленими обставинами і ін.
Свідок може сповна виконати свій обов'язок у відшукуванні істини в кримінальній справі тільки у тому випадку, коли його покази будуть відповідати істинному стану речей. Тому кримінально-процесуальний закон передбачає обов'язок свідка давати правдиві показання.
Пріоритет прав і свобод особистості передбачає що лише особиста воля, рішення, сприйняття обставин можуть зобов’язати людину визнати себе свідком , погодитись давати показання і давати їх правдивими. [30]
Крім викладених відомостей про факти, свідок повинен також повідомити, яким чином дані факти були ним сприйняті (ч.2 ст.68 КПК України).
На свідка може бути покладений обов'язок не розголошувати даних попереднього розслідування без дозволу на те слідчого чи прокурора (ст. 121 КПК України).
Кримінально-процесуальний закон передбачає обов'язок свідка, крім його явки на допит, приймати участь в проведенні ряду інших кримінально-процесуальних дій. До їх числа відноситься і очна ставка. Свідок може бути викликаний на очну ставку з іншим, раніше допитаним свідком, обвинуваченим чи потерпілим, коли в їх показаннях є істотні протиріччя (ст.172 КПК України) У випадку необхідності свідок може бути притягнутий для проведення впізнання особи чи предмета (ст.ст.174, 175 КПК України), для участі у відтворенні обстановки та обставин події (ст. 194 КПК України).
Кримінально-процесуальний кодекс передбачає також освідування свідка для встановлення на його тілі присутності особливих прикмет (ст.193 КПК України). При необхідності медичного освідування, дана дія проводиться лікарем. В юридичній літературі піддавалась сумніву необхідність примусового здійснення цієї процесуальної дії та висловлювалася думка вважати за можливо проведення такого освідування тільки зі згоди на те свідка.[31] . Ця точка зору є цілком правильною, хоча свого визнання в законодавстві вона поки що не отримала.
По-різному на теренах країн СНД на законодавчому рівні вирішується питання про відібрання у свідка взірців для експертного дослідження.
Наприклад, КПК Росії (ст. 186) встановлює право отримати взірці почерку чи інші взірці для порівняльного дослідження у свідка лише при необхідності перевірити, чи не залишені вони свідком на місці події, чи на речових доказах КПК України (ст.199) дозволяє слідчому відбирати взірці почерку чи інші порівнювальні матеріали, необхідні для провадження експертизи, у будь-якої особи. Навпаки, КПК Грузії дозволяє відбирати взірці для порівнювального дослідження тільки у виключних випадках. КПК республіки Білорусь /ст.185/ до числа осіб, у яких слідчий має право відібрати взірці для порівняльного дослідження, свідка не включає.
Права свідка
Свідок в кримінальному процесі не тільки несе обов'язки, але і наділений певними правами. Наділення свідка процесуальними правами забезпечує виконання свідком того завдання, заради якого він приймав участь в кримінальному процесі, а також гарантує охорону його інтересів як громадянина. Свідкам перед початком допиту повинні бути роз'яснені не тільки обов'язки, але і права. Вказівки, які містяться в кримінально-процесуальному законодавстві, щодо обов'язку судових та слідчих органів роз'ясняти особам, які приймають участь у справі, їх права та забезпечувати можливість їх здійснення, потрібно віднести і до свідків.
Ст. 69-1 КПК України дано перелік процесуальних прав свідка:
- давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватись допомогою перекладача;
- заявляти відвід перекладачу;
- знати у зв’язку з чим і у якій справі він допитується;
- власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;
- користуватись нотатками і документами при дачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, якій йому важко тримати в пам’яті;
- відмовлятись давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів;
- знайомитися з протоколом допиту і клопотаннями про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;
- подавати скарги на дії дізнав чача та слідчого;
- одержувати відшкодування витрат пов’язаних з викликом для дачі показань.
Для того, щоб свідок мав можливість дати вичерпні показання по справі, він повинен знати, що йому доведеться говорити. Перед допитом слідчий чи суд роз'яснюють свідку обставини, з приводу яких він повинен дати показання. КПК України (ч.4 ст. 167) спеціально вказує на обов'язок слідчого перед початком допиту роз'яснити свідку, по якій справі він викликаний.
Свідок має право давати показання вільно та без примусу. Закон оберігає громадян, викликаних для виконання свідоцьких функцій, від утискувань зі сторони будь-яких осіб. Ст. 373 КК України передбачає кримінальну відповідальність за спонукання до дачі показань незаконним методом.
Свідок вправі формулювати відповіді на запитання на свій розсуд.. Важливо лише, щоби показання містили вичерпну відповідь на поставлене запитання. Звідси виходить право свідка на запис його показань у тому вигляді, в якому він їх повідомляє.
Протокол допиту зачитується самим свідком чи на його прохання слідчим. Вимога свідка про внесення поправок та доповнень до протоколу підлягає обов'язковому виконанню.
Після дачі свідком показань, на його прохання, йому повинна бути надана можливість власноручно записати свої показання до протоколу (ст. 170 КПК України). Право на власноручний запис своїх показань дає можливість свідку вільно викласти все відоме про обставини справи та про особу обвинуваченою В таких умовах свідок не рідко краще зосереджується і подає більш продумані та правдиві показання. При цьому слід дотриматись двох умов: власноручно свідок викладає свої показання лише при власному бажанні і в приступності особи яка проводить слідчу дію допит.
При допиті в суді свідок дає усні показання, що допомагає суду правильно оцінювати не тільки зміст його показів, але і безпосередньо сприймати та оцінювати саме джерело доказів. Письмовими нотатками в суді свідок користується тільки у тому випадку, коли його покази відносяться до цифрових чи інших даних, які важко утримати в пам'яті. На вимогу суду свідок повинен пред'явити ці нотатки чи документи для огляду.
Право свідка на вільну розповідь про все відоме йому по справі надає йому можливість надати суду чи слідству всі необхідні докази, які підтверджують його покази. Ст.305 КПК України вказує на те, що свідок може зачитати документи, які він має і які відносяться до даного ним показання. Згідно ухвали суду ці документи можуть бути залучені до справи.
Здається можливим також, що свідку на його прохання може бути надана можливість спростувати докази, які його ганьблять як свідка. Наприклад, свідок має право просити про його повторний допит, проведення очної ставки із особою, показання якої суперечать показанням даного свідка, а при провадженні очної ставки свідок з дозволу слідчого чи суду може задавати питання особі, з якою влаштована очна ставка (ст. 173 КПК України).
Свідку, як і іншим особам, які беруть участь у справі та не володіють мовою, на якій ведеться судочинство, забезпечується право давати показання на рідній мові, користуватися послугами перекладача. При допиті німого чи глухого свідка запрошується особа, яка розуміє знаки німого чи глухого.
При допиті свідка з перекладачем свідку повідомляється прізвища та інші необхідні дані про перекладача, а також роз'яснюється право заявляти відвід перекладачу, коли у свідка є підстави сумніватися у тому, що перекладач може забезпечити точний переклад.
Протокол допиту свідка, складений на незрозумілій для нього мові, підписується перекладачем. Свідок своїм підписом у кінці протоколу стверджує, що зроблений йому в усній формі переклад протоколу відповідає даним показанням. Коли протокол допиту був перекладений на іншу мову у письмовому вигляді, то переклад в цілому і кожна його сторінка в окремо повинні бути підписані перекладачем та свідком.
Кримінально-процесуальне законодавство не містить прямої вказівки на право свідка відмовитися від дачі показань щодо обставин, які викривають його у здійсненні злочину. Таке право виходить із основного процесуального положення свідка. Обов'язок свідка давати показання має свої певні межі. Із тих обов'язків, які несе свідок при провадженні допиту, аж ніяк не виходить обов'язок обвинуватити самого себе, як не виходить обов'язок відповідати назапитання, які містяться у його викритті у вчиненому злочині. Подібного роду обов'язку закон не покладає навіть на обвинуваченого чи підозрюваного, не кажучи вже про свідка.
Заслуговує на увагу пропозиція про внесення в кримінально-процесуальне законодавство положення, яке відобразило би право свідка відмовитися від самообвинувачення, оскільки ст. 63 Конституції України в самому загальному вигляді закріплює право особи відмовитися давати показання чи пояснення проти себе.
Цікавий досвід закріплення цього права свідка простежується в кримінально-процесуальному законодавстві деяких країн.
У КПК Болгарії (ст. 56) свідок не повинен відповідати на запитання, відповіді на які викрили би його у злочині. Аналогічні статті містяться в КПК ФРН, Польщі. КПК Угорщини не тільки надає свідку право відмовитися від самообвинувачення, але й одночасно встановлює гарантії здійснення цього права. Коли, всупереч обґрунтованим посиланням свідка на своє право відмовитися від показань з мотивів самообвинувачення, на нього буде покладений обов'язок давати показання, такі показання не можуть бути прийнятими в якості доказів. Не приймаються в якості доказів показання свідка у тому випадку, коли не дотримана вимога закону про попередження свідка про його право на відмову від дачі показань з мотивів самообвинувачення.
Наша держава бере на себе відшкодування понесених свідком витрат по його явці за викликом в органи попереднього розслідування і суду (ст.92 КПК України). Свідкам відшкодовується також середній заробіток по місцю роботи, витрачений у зв'язку з явкою за викликом Особам, які не є робітниками чи службовцями, виплачується винагорода за відрив їх від занять., з урахуванням їх характеру занять у межах від 20 до 30 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за день. (Постанова Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710). [32]
Понесені свідком витрати відшкодовуються державою незалежно від того, з чиєї ініціативи був викликаний свідок. При цьому судово-слідчі органи не обмежені у виплатах, пов'язаних із викликом свідків. Таким шляхом забезпечуються об'єктивність та повнота розслідування справи та охорона прав та інтересів громадян, які залучені в справі в якості свідків. Свідок має право оскаржити кожне незаконне рішення чи дію. які обмежують його права. Скарга на рішення та дії органів дізнання та слідчого може бути подана безпосередньо прокурору, так і через особу, на дії якої приноситься дана скарга. Скарга може бути як письмовою, так і усною. В останньому випадку скарга заноситься до протоколу, який підписується заявником та особою, яка прийняла дану скаргу.
Особа, яка проводить дізнання, чи слідчий, отримавши скаргу, на протязі 24 годин направляють її прокурору із своїми поясненнями (ст. 234 КПК України). Прокурор не пізніше трьох днів після отримання скарги розглядає її та повідомляє результати скаржнику. При винесенні негативного рішення прокурор повинен викласти мотиви, з яких скарга визнана безпідставною (ст. 235 КПК України).
Пост кримінальний протидіючий правосуддю вплив на учасників процесу - вплив і забороненій законом формі, здійснюваний особами, які вчинили злочин, чи іншими особами стосовно жертв злочину, свідків чи інших осіб, що сприяють чи можуть сприяти правосуддю з метою примушування до відмови від такого сприяння, а рівно з метою помсти, набуває загрозливого розмаху[33]
Актуальним в аспекті протидії цьому та розширення кримінально-процесуальних прав свідка та забезпечення ефективного використання показань свідка як джерела доказів є прийняття верховною Радою України 23 грудня 1993 року Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”. Цей закон розширює потенційні можливості для функціонування нового правового інституту і дозволяє перейти до вирішення проблем не з відомчих чи навіть міжвідомчих позицій, а в загайному контексті творення державно-правового механізму щодо захисту осіб , які беруть участь в кримінальному процесі. Цей закон до кола осіб які беруться під захист відносить і свідків. Як заходи безпеки застосовуються : особиста охорона, охорона житла та майна, видача спеціальних засобів індивідуального захисту зміна документів та зовнішності зміна місця роботи чи навчання, закритий судовий розгляд та інше[34]
Поряд з цим, цей закон, на даний час, в повному об’ємі не діє в зв’язку з відсутністю належного фінансування утворених спеціальних підрозділів для забезпечення заходів безпеки.
1.4. Відповідальність свідка.
Успішна діяльність правоохоронних органів значною мірою залежить від того, наскільки чесно і сумлінно будуть виконувати свій громадянський обов'язок особи, які покликані в цьому їм сприяти.
Виконання громадянами свідоцьких обов'язків закон забезпечує примусовими санкціями. Свідок, який не з'явився на допит без поважних причин, може, бути підданий приводу (ст.70 КПК України) крім того його дії кваліфікують відповідно до ст. 185-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення як злісне ухилення свідка від явки до органів досудового розслідування і як наслідок на свідка може бути накладено адміністративне стягнення штраф від 3 до 8 неоподаткованих мінімумів доходів громадян[35] . Така відповідальність наступає, коли виклик був здійснений у відповідному до закону порядку. При винесенні рішення про привід свідка судові та слідчі органи не обмежені в діях місця його перебування.
Поважними причинами неявки свідка до слідчого у призначений термін визнаються: несвоєчасне отримання повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють його можливості своєчасно з'явитися до слідчого.
Законодавство не подає вичерпного переліку /це практично неможливо/ поважних причин неявки свідка. Судові та слідчі органи при вирішенні питання про привід чи притягнення свідка до кримінальної відповідальності повинні з'ясувати, наскільки перешкоди для неявки були невідворотними. Відповідальність свідка за неявку наступає, коли він міг з'явитись, але ухилився від явки. З суб'єктивної сторони вимагається встановлення наміру зі сторони свідка ухилення від явки. У зв'язку з цим потребує уточнення твердження М.С. Строговича про те, що не є поважною причиною неявки зайнятість свідка службовою, професійною роботою, тому що інтереси останньої ' у даному випадку підпорядковані інтересам правосуддя.[36]
Перш за все, неправильним є протиставлення діяльності одних державних органів іншим, Крім того, свідок може нести відповідальність за неявку, яка настала лише з його вини. У випадку, коли йому перешкоджали з'явитися на виклик /затримали на роботі, відрядження та ін /, свідок повинен бути звільненим від відповідальності за неявку, коли він повідомив адміністрацію чи власника підприємства про його виклик в якості свідка. У даних випадках відповідальність повинна бути покладена на відповідного начальника, власника, який, знаючи про виклик свідка, перешкодив його явці на допит.
Приводу свідка повинна передувати досконала перевірка причин його неявки. Необхідною умовою прийняття рішення про привід свідка повинна бути достатність відомостей про вручення йому повістки. Факт вручення повістки повинен бути затверджений розпискою свідка про отримання п, чи поясненням особи, яка отримала повістку для вручення її свідку У тих випадках копи свідок ухиляється від отримання повістки, це повинно бути розцінено як ухилення від явки для дачі показань і може стати підставою для приводу такого свідка.
Хвороба свідка чи члена його сім'ї, за яким вій здійснював догляд, що лишило його можливості з'явитися за викликом, повинна бути засвідчена відповідними документами медичного закладу. Такий документ є підставою для звільнення свідка від відповідальності.
На відміну від обвинуваченого, до свідка не може бути застосований привід без попереднього виклику та без з'ясування причин неявки.
Привід здійснюється органом міліції за місцем проживання свідка. З цією метою виноситься мотивована ухвала /постанова/.
Привід полягає в супроводженні свідка до особи, яка винесла постанову /ухвалу/ про привід. За наявності причин, які перешкоджали приводу, посадова особа, якій доручено здійснити привід, повинна скласти відповідний акт і а довести його до відома.
Порушення кримінальної справи щодо свідка, який дав завідомо неправдиві показання, у відповідності до ст.279 КПК України може мати місце лише одночасно з постановленням вироку суду, який в своїй ухвалі (суддя одноособово - постановою) вправі поставити перед прокурором питання про притягнення до відповідальності свідка, потерпілого, експерта або перекладача за завідомо неправдиві показання, висновок або неправильний переклад. Змістом даної статті закону є те, що вона забороняє порушити кримінальну справу з ознак “лжесвідоцтва” до тих пір, поки не буде остаточно вирішена кримінальна справа, в якій свідок давав неправдиві показання, тобто поки його показання не отримають остаточної оцінки у сукупності зі всіма іншими доказами, які зібрані по справі. З другого боку, законодавець рахується і з цім, що порушення ухвалою (постановою) суду кримінальної справи проти свідка в процесі судового слідства може справити небажаний психологічний вплив на решту свідків.
У праві нашої країни примусові санкції ніколи не були єдиною гарантією, яка забезпечувала б дачу свідком повних та достовірних показань. Роль переконання особливо значна на сучасному етапі демократії, коли в житті різко зростає значення моральних факторів. Ця обставина має неабияке значений і в підвищенні достовірності свідоцьких показань. Тому, поряд із розробкою ефективних засобів боротьби з несумлінними свідками, доцільно звернутися і до засобів морального впливу на свідка з метою отримання повних та достовірних показань. Попередження свідка про відповідальність належало би супроводити принесенням присяги чи урочистої обіцянки. Введення такого урочистого акту особливо в суді - у присутності публіки з'явилося би моральним стимулом, який би підвищував відповідальність свідка за свої показання.
Присяга, як додаткова гарантія, покликана підкреслити важливість розуміння свідком сумлінного виконання своїх обов'язків, передбачена кримінально-процесуальним законом багатьох країн.
Свідок може нести кримінальну відповідальність за розголошення даних досудового слідства чи дізнання (ст.387 КК України). Така відповідальність для свідка виникне тільки у тому випадку, коли він був попереджений слідчим про недопустимість без його згоди розголошувати дані досудового слідства (ст. 121 КПК України).
Оголосити дані досудового слідства свідок має право тільки з дозволу прокурора чи слідчого і тільки в такому обсязі, в якому вони визнають можливим.
Розділ 2. Показання свідка як джерело доказів. Процесуальний порядок допиту свідка.
2.1 Поняття та значення показань свідків.
Кримінально-процесуальним законодавством України зокрема ч. 2 ст. 65 КПК України передбачено перелік джерел доказів серед яких вказано на показання свідка.
Показання свідка - усне повідомлення особою, яка не несе відповідальності за вчинення даного злочину, відомостей про фактичні обставини справи, які мають значення для справи, зроблене та зафіксоване у відповідності із встановленими законом правилами.
Процесуальна природа показань свідка визначається тим, що їх основу складають особисте сприйняття подій чи дій, відомості, які мають значення для справи, чи знання про них, отримані від інших осіб чи із документів.
Оскільки змістом свідоцьких показань є відомості про факти, які були сприйняті безпосередньо чи із іншого конкретного джерела, не можуть бути доказами дані, які повідомлені особою, яка допитується, поки вони не може повідомити про джерело своєї поінформованості /ст.68 КПК України/.
Предмет допиту свідка визначається в ч 2 ст. 68 КПК України і охоплює різні підлягаючі встановленню у даній справі обставини ті, які входять до предмету доказування і ті, які необхідні для збирання та правильної оцінки доказів. Закон спеціально оговорює правомірність допиту свідка про обставини, які характеризують особу обвинуваченого. Він може бути допитаний про особу потерпілого, а також інших свідків, що може мати значення для оцінки їхніх показань. До предмету показань свідка можуть бути віднесені не тільки відомості про подію злочину, але і про супутні чи передуючі їй обставини.[37]
Врешті решт, свідку можуть бути поставлені запитання, які направлені на встановлення його здатності правильно сприймати та відтворювати обставини, які складають предмет допиту.
Відомо, що показання свідка на допиті складеться із відтворювання у результаті випитування зі сторони слідчого чи судді раніше сприйнятих чи утриманих у пам'яті фактів, подій та явищ[38] .
Ймовірно, що коли дефекти органів відчуттів перешкоджають правильному сприйняттю, це приводить до спотворення фактів при їх відтворюванні. Тому по може бути свідком особа, яка має дефект
того органу почуття, за допомогою якого сприймались обставини, які мають значення для справи, коли характер дефекту перешкоджав правильному сприйняттю. Не можуть бути доказами також показання осіб, які неправильно сприймають факти в силу психічного захворювання.
Таким чином, законодавець у рівній мірі турбується як про повноту використання свідоцьких показань, так і про ліквідування із їх числа завідомо недостовірних відомостей.
Враховуючи, що здатність правильно сприймати та відтворювати ті чи інші обставини залежить не тільки і не стільки від віку, скільки від характеру тих обставин та індивідуальних особливостей дитини, закон не обумовлює, з якого віку неповнолітній може бути допитаний в якості свідка чи потерпілого. Однак, у зв'язку із обмеженою здатністю дітей до сприйняття та відтворювання обставин, а також їх підвищеного нахилу до фантазування та навіювання, малолітніх допитують в якості свідків у тих випадках, коли обставини, які мають значення для справи не можуть бути встановлені іншим шляхом. У важких випадках питання про здатність малолітніх давати показання вирішуються за допомогою експертизи.
Закон не забороняє допит в якості свідків осіб, які заінтересовані у вирішенні справи в силу родинних відносин з обвинуваченим, приятельства, ворожнечі чи залежності від нього по службі. Сумнів в об'єктивності тих осіб повинен бути врахований при визначенні тактики допиту, при перевірці та оцінці отриманих показань.
Разом із тим, закон не забороняє допит обвинувачених в якості свідків по іншій справі. Необхідність у допиті таких осіб в якості свідків виникає, копи матеріали справи у відношенні даного обвинуваченого виділені в окреме провадження із-за відсутності зв'язку зі справою, із якої виділяється матеріал. Оскільки предметом їхніх показань є факти, які їм не інкримінуються по даній справі, то такі особи можуть бути допитані в якості свідків. Причому для цього не обов'язково, щоб справа про них була припинена.
За своїм змістом показання свідків можуть маги значення обвинувальних чи виправдувальних, прямих чи непрямих доказів.
Поряд із фактичними даними свідок нерідко повідомляє пропозиції, оціночні міркування про факти, коментує ті чи інші події. Пропозиції свідка про факти, не сприйняті ним чи забуті, не мають доказового значення Чи мають доказове значення висновки чи оціночні міркування свідків? Доказами по кримінальній справі є фактичні дані, а тому доказове значення мають відомості про присутність чи відсутність фактів Що торкається узагальнень та оціночних міркувань про сприйняті факти, то спроба виключити їх повністю із показань зробила би неможливим свідоцтво, інакше кажучи, описування фактів засобами мови завжди включає в себе деякі узагальнені поняття та оцінки.
Коли оціночне міркування засноване на фактичних даних і може бути конкретизовано вказівкою на факт, воно по-суті стає формою повідомлення тих даних.
2.2 Особливості фіксації, оцінки та перевірки показань свідка.
Показання свідка заносяться до протоколу, який складається слідчим з дотриманням правил, встановлених ст.ст.85, 170 КПК України. Протокол допиту свідка повинен відповідати всім тим вимогам, які пред'являються до протоколу будь-якої слідчої дії. В ньому зазначаються: місце і дата його складання; час початку та закінчення допиту; посада і прізвища особи, яка проводить допит, прізвище, ім'я та по-батькові свідка, його вік. громадянство, національність, освіта, місце роботи, рід занять або посада, місце проживання, а також відомості про його стосунки з обвинуваченим і потерпілим: посада та прізвища осіб, які брали участь у допиті; роз'яснення їх прав та обов’язків: адреси даних осіб.
У протоколі фіксуються відповіді свідка на запитання про його відносини з обвинуваченим та потерпілим. Запис у протоколі не повинен бути обмежений формулюваннями типу: "сусід", "товариш по службі", а показувати сутність даних відносин.
При заповненні протоколу допиту неповнолітнього у ньому повинні бути відображені відомості про батьків, навчання свідка, його роботу в тій чи іншій організації.
У протоколі робиться відмітка про те, що свідку роз'яснені його обов'язки і він попереджений про відповідальність за відмову від дачі та дачу завідомо неправдивих показань, Коли свідок попереджений про недопустимість розголошення даних попереднього слідства, то про це у нього відбирається підписка. Дана підписка може бути відібраною як у порядку допиту, так і у вигляді особливого процесуального документу.
Показання свідка записуються від першої особи і по можливості дослівно.[39] Це означає, що слідчий повинен зберегти в протоколі не тільки суттєвий зміст показань, але і всі характерні вирази, звороти мови та інші індивідуальні особливості, притаманні показанням даного свідка Літературна обробка показань неминуче пов'язана із перекручуванням як змісту, так і особливостей стилю мови свідка. Тому вони не допустимі, тому що можуть привести до неправильної о висновку при оцінці доказів.
У протоколі допиту зі всією повнотою, об'єктивністю та все сторонністю повинні бути зафіксовані дані, повідомлені свідком. Протокол повинен максимально відобразити не тільки підсумок, але і увесь процес допиту, щоб було можливо правильно оцінити показання свідка.
Записуючи показання свідка, слідчий повинен передбачати судову перспективу. Як правильно визначає А Р.Ратінов від якості протоколу залежить можливість використання встановлених даних у ході подальшого розслідуваний та судового розгляду.[40] Коли протокол складений слідчим у спілі, який не відповідає стилю свідка, то різниця, яка виявляється в суді між усними показаннями та протоколом допиту, може поставити під сумнів даний документ.
Показання записуються у такій послідовності, у якій вони були викладені свідком. Показання, отримані в процесі вільної розповіді та в результаті відповідей на запитання, фіксуються в протоколі окремо. У випадку необхідності до протоколу заносяться поставлені перед свідком запитання та відповіді на них.
Протокол допиту пред'являється для прочитання свідку чи на його прохання зачитується йому слідчим. Свідок має право вимагати доповненні протоколу та знесення в нього поправок. У протоколі робиться відмітка про те , чи особисто свідком був прочитаний протокол, чи він був зачитаний йому слідчим. Протокол допиту, а також власноруч по написані свідком показання підписуються свідком та слідчим. Коли протокол написаний на декількох сторінках, свідок підписує кожну сторінку окремо. Підписами свідка та слідчого засвідчуються всі доповнення та поправки, внесені до протоколу. Коли допит проводився за участю перекладача, то він також підписує протокол в цілому і кожну його сторінку в окремо, а свідок своїм підписом стверджує , що зроблений йому в усній формі переклад протоколу відповідає даним ним показанням.
Протокол підписується також і іншими особами, які були присутніми на допиті.
Під час долиту свідок може накреслити схему чи зробити малюнки для пояснення своїх показань. Дані матеріали повинні бути залучені до протоколу допиту.
Поряд з протоколом, який є основним та обов'язковим засобом фіксації свідоцьких показань, все більше знаходять своє застосування стенографування, звукозапис, кінозйомка та відеозйомка. Дані засоби фіксації показань надають можливість більш чітко, повно та об'єктивно закріпити показання свідка Рони дисциплінуючу, свідка, заставляють його більш відповідально відноситись до своїх показань. Застосування даних засобів полегшує працю слідчого. Взагалі, як показують експерименти, вивільнення слідчого від технічної праці дозволяє йому цілком та повністю зосередитися на проведенні допиту, що в жодній мірі підвищує якість даної слідчої дії[41] .
Найбільш повне уявлення про зміст, обстановку та методи отримання показань, які були застосовані слідчим, дає звукозапис. Питання про застосування звукозапису як додаткового засобу фіксації показань знайшло вирішення у кримінально-процесуальному кодексі (ст. 85-1 КПК України).
Звукозапис може застосовуватись при допиті свідка при проведенні слідчих, дій під час досудового розслідування. При проведенні слідчих дій з застосуванням звукозапису про це повідомляються всі учасники слідчої дії Повторення спеціально для звукозапису будь-якої частини слідчої дії в ході її проведення не дозволяється. Фонограма в опечатаному вигляді зберігається при справі.
Звукозапис допиту свідка надав додаткові можливості для перевірки та оцінки показань, які були отримані у ході попереднього слідства Використовуючи фонограму, суд має можливість перевірити умови та методи отримання показань, скласти уявлення про позицію, яку займав свідок на попередньому слідстві.
Особливо корисним є звукозапис показань неповнолітніх свідків, чиї особливості мови досить важко передати у протоколі допиту. Доцільно також застосування звукозапису при допиті свідків, по відношенню до яких є побоювання, що вони можуть не з'явитися до суду, при допиті свідка з перекладачем, при розслідуванні справи групою слідчих, при допиті на очній ставці.
Кінозйомка, відеозапис можуть застосовуватись при проведенні огляду, обшуку, відтворенні обстановки і обставин події та при проведенні інших слідчих дій(ст.85-2 КПК України).
Процесуальне оформлення застосування кінозйомки, відеозапису і демонстрування кінострічки, відеозапису при проведенні іншої слідчої дії, пред'явленні матеріалів справи в зв'язку закінченням попереднього, розслідування а також під час судового розгляду провадиться відповідно до правил, передбачених ст.85-1 КПК України.
Удосконалення роботи як окремих слідчих, так і слідчих підрозділів необхідно здійснювати .на основі впровадження останніх досягнень науки та позитивного досвіду. В нових умовах діяльність слідчого уявляється як робота колективу у складі: слідчого, стенографіста, технічного помічника слідчого і консультанта з економічних питань. Необхідно повністю звільнити слідчого від усіх видів технічної роботи і спрямувати його творчі зусилля виключно на проведення слідства, тоді слідчий матиме змогу ретельніше готуватися до проведення слідчих дій, ретельно їх проводити, глибоко обдумувати версії та забезпечувати їх повне відпрацювання, якісно планувати роботу в кримінальних справах, застосовувати нові досягнення кримінальної науки і методики розслідування злочинів.
Оцінка показань свідка полягає у визначенні якостей та значенні відомостей про факти, які в них містяться для встановлення обставин, які підлягають доказуванню по справі.
Під оцінкою доказів в процесі доказування розуміють логічний процес -процес мислення визначення ролі та значення зібраних доказів для встановлення істини в справі. У літературі визначають оцінку доказів як логічний процес встановлення наявності та характеру зв'язків між доказами, визначення ролі, значення, достатності та шляхів використання доказів для встановлення істини. Для цього необхідно визначити їх допустимість, належність, достовірність, достатність, а також їх місце в системі доказів. Специфіка тут заключається в оцінці допустимості та достовірності показань, які визначаються у нерозривному зв'язку із оцінкою носія цих відомостей.
При цьому враховуються чотири основних фактори: умови формування показань /об'єктивні та суб'єктивні/, особливості особи допитуваного, його процесуальне положення, а також відношення до справи та осіб, які беруть участь в процесі.
Показання не випадково відносять до категорії “особистих доказів”[42] . Кожний із них відображає особливості особи допитуваного, які мають найбільший безпосередній вплив на сформування показань. Особливості органів почуттів індивідуальні. Тому при оцінці показань, коли виникає питання про здатність особи в конкретних умовах бачити, чути чи якось інакше правильно сприймати описуване явище, враховується стан органів почуттів, швидкість реакції, професійні та вольові якості, освіта, мотиви поведінки в тій чи іншій ситуації[43] .
Саме дані, які характеризують особу допитуваного, у сукупності із фактами, які свідчать про його відношення до справи, допомагають визначити чи є він сумлінним та чи є достовірними його показання. При цьому поняття достовірності характеризує відповідність показань об’єктивній дійсності, обґрунтоване настільки повно, що не викликає сумнівів, а поняття сумлінності визначає суб’єктивне відношення допитуваного. Тому він може бути правдивим як у тому випадку, коли його показання відповідають дійсності, так і у тому, коли добросовісно помиляється.
Це не применшує значення правильного визначення правдивості свідка. Оцінка показів з цієї сторони допомагає встановити причину їх невідповідності дійсності (коли така невідповідність мала місце) і намітити шляхи для уточнення отриманих при допиті показань.
Коли, наприклад, неправильне визначення відстані та швидкості є результатом оптичної ілюзії, за участю свідка чи потерпілого може бути проведено відтворення обстановки та обставин події як уточнення обставини, яка встановлюється. У тих випадках, коли свідок навмисно створює відомості про відстань та швидкість, поперед всього слід вияснити причини дачі неправдивих показань і спробувати ліквідувати їх.
Особливості особи допитуваного враховуються і при оцінці достовірності та повноти показань із врахуванням сприйняття, оскільки повнота та точність інформації залежить від об’єктів та характеру уваги, емоційного сприйняття, змісту діяльності особи, яка сприймає, її нахилів та ін. Тривалість збереження інформації залежить від індивідуальних відмінностей та особливостей, від переваги у даного свідка того чи іншого виду пам’яті (образної, механічної, емоційного, словесно-логічної, цифрової),від його нахилу до механічного чи усвідомлюваного запам’ятовування, що в значній мірі обумовлено інтересами та професійними навичками.
Образи та уявлення, які збереглися в пам'яті, є якби основою дня відтворювання. На шляху формування певної думки вона розвивається, усвідомлюється та складається у певну словесну форму. Звідси повнота та точність повідомлення свідком відомостей, якими він володіє, залежить від рівня володіння усною та письмовою мовою, здатності свідка правильно висловлювати свої думки.
Врахування впливу особливостей особи свідка на формування його показань набирає особливо важливого значення при оцінці показань неповнолітніх свідків[44] .
Різні періоди розвитку дітей та підлітків характеризуються" певними ступенями доступності для їхнього розуміння явищ зовнішнього світу, і від того залежить здатність до сприйняття та відтворювання сприйнятого у процесі допиту. У неповнолітнього ще не вистачає знань, не накопичений життєвий досвід, не розвинуті в необхідній мірі аналітичні здібності. Діти та підлітки більше ніж дорослі піддані навіюванню та самонавіюванню, а до своїх особистих спостережень вони нерідко додають фантазійні вигадки.
Значення цих особливостей тим важливіше, чим менше вік допитуваної дитини. Людина запам'ятовує лише те, що доступно для її свідомого сприйняття. Безперечно, що чим молодше допитуваний, тим менше він міг сприйняти і тим менше запам'ятати.
Дефекти сприйняття та відтворення у малолітніх пояснюються неповним розвитком їх розумових здібностей.
Вони досить часто ще не можуть розмежувати події, визначати відстані, годину. Діти не здатні до довгої зосередженості та уваги. Відтворення сприйнятого ними обмежено також недостатнім володінням мовою.
Активізації пам'яті дорослих сприяє, як відомо, логічне відновлення подій, на що неповнолітні здатні в меншій мірі. Часто не володіючи здатністю охоплювати описувану подію в цілому, неповнолітні разом із тим нерідко утримують у пам'яті окремі деталі даної події і досить точно відтворюють їх в показаннях.
Усе це необхідно враховувати при формулюванні питань, які належить вияснити. Тут є потреба попередньо проаналізувати із врахуванням особи допитуваного, якою складною є для нього обставина, котру потрібно вияснити, відношення до нього особи, яка проводить допит.
Більшість підлітків у віці 14-16 років нездатні тривалий час утримувати у пам'яті результати випадкового сприйняття. Відомо, що забування є не тільки результатом зникнення старих вражень та асоціацій, але і втручанням нового, стиранням набутої інформації під впливом нових вражень. Життя дитини та підлітка у значній мірі, ніж життя дорослого, переповнено новими враженнями, які відволікають його від раніше сприйнятого.
Звідси ймовірно, що перекручування при відтворюванні можуть статися них більш частіше, ніж у дорослих.
Особливістю відрізняється і мотивація неправдивих показань неповнолітніх у віці 10-12 років. Коли для дорослих та підлітків причиною недостовірних показань є запам'ятовування, помилкова думка чи неправда, то діти нерідко перемішують правду із вигадкою без усяких на те причин. Неправдиві показання у таких випадках є їхньою фантазією. Певна річ, що ї неповнолітні діти до 12 років і навіть малолітні можуть давати неправдиві показання із страху відповідальності /перед особою, яка допитує, чи батьками/, із-за сором'язливості, бажання помститися, під впливом заінтересованих осіб і т.д., однак, у показах дітей частіше зустрічається беззмістовна неправда[45] .
Фантазуючи, діти здатні висвітлювати свої показання видумуванням подробиць, які звичайно будуть менш правдоподібнішим чим молодше допитуваний /із-за недостатньої здатності до розумового моделювання розвитку ситуації/, тому деталізація їх показань - ефективний засіб виявлення “лжесвідоцтва”.
Підвищена піддатливість дітей та підлітків до навіювання і привела до ствердження, що повторний допит неповнолітніх та малолітніх є нетканим -' такій категоричній формі це ствердження не можна визнати правильним
Необхідність у повторному допиті може виникнути із незалежних від слідчого причин, наприклад, у зв'язку із необхідністю вияснити нові обставини. Повторний допит у ряді випадків може мати бажані результати: неповнолітній може повідомити нові дані, про які він злякався сказати раніше чи забув Нарешті, до повторного допиту слідчий завжди краще підготовлений оскільки мас не тільки результати першого допиту неповнолітнього, але і, як “правил”, інші дані.
Від показань свідка нерідко залежить доля справи. Тому він досить часто буває під впливом зацікавлених осіб. А тому у всіх випадках, коли свідок у своїх показаннях навмисно перекручує дійсність, було б доречно перевірити, чи не учинений на нього вплив зі сторони зацікавлених осіб, оскільки практиці відомі випадки, коли поради чи умовляння зі сторони обвинувачених та їх родичів приводять до дачі неправдивих показань.
Слід зазначити, що у випадку повторного розслідування та розгляду справи свідок, який вже приймав участь у провадженні в даній справі, в значній мірі проінформований про всі обставини злочину. Таке спрямування у матеріалах справи накладає відбиток на його показання Він переймається впевненістю чи сумнівом у правоті своїх слів, співчуття чи антипатією до обвинуваченого чи потерпілого і все це впливає на його показання У зв'язку з цим з особливою обережністю слід підходити до оцінки достовірності показань неповнолітніх та малолітніх свідків, враховуючи можливість їх помилкового уявлення про певні обставини та інші чинники, що впливають на процес формування показань.
При оцінці доказів необхідно керуватись тільки законом. Це означає, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зобов'язані постійно стежити за дотриманням в процесі доказування вимог кримінально-процесуального закону. Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка проводить дізнання, не мають наперед встановленої сили Цього правила повинні беззастережно дотримуватися усі посадові особи, які здійснюють оцінку доказів.
Важливе значення має зіставлення відомостей, що містяться в свідоцьких показаннях, з іншими доказами у кримінальній справі. При оцінці свідоцьких показань необхідно з'ясувати також їх конкретність і повноту. Адже чим конкретніші і детальніші показання, тим більше доказового матеріалу в них міститься. Зміст цих показань повинні складати відомості, які підлягають встановленню, мають відношення до обставин злочину, що розслідується, а інакше вони просто втрачають значення.
Оцінюючи покази свідка, потрібно враховувати умови формування, запам'ятовування й відтворення свідком показань.
Перевірка показань свідка починається ще у процесі допиту. Таким чином, допит, перевірка та оцінка показань представляють собою як би визначену систему дій, які об'єднані єдиною метою: отримання достовірних доказів.
У всіх випадках при допиті свідка повинно бути встановлено питання, звідки свідку відомо про згадані ним факти. Вияснення цього питання може полегшити оцінку показань свідка .
Перевірка включає як аналіз інформації, яка міститься в показаннях свідка, так і порівняння цієї інформації з доказами, які вже є у справі чи спеціально зібраними після допиту, в тому числі із повторними показаннями тієї ж особи.
При визначенні достовірності відомостей про факти, які містяться в показаннях, враховуються положення науки, психології, досвід, накопичений слідчою та судовою практикою.
Можливість того, що описане показаннями явище є достовірним, зростає у тих випадках коли при порівняльному аналізі різних елементів одного показання встановлюється, що його незалежні деталі відносяться до однієї і тієї ж події і при цьому підкріплюють одна одну.
При перевірці отриманих показань аналізуються не тільки кінцеві міркування свідка, але і реальність їхньої чуттєвості.
Для того, щоб перевірити повноту виявлення інформації, яка знаходиться у розпорядженні, необхідно прослідкувати увесь процес утворювання понять, міркувань та висновків свідка до їх джерел.
При аналізі показань дуже важливо відрізняти в них висновки та факти, а останні у свою чергу розмежовувати на факти, безпосередньо сприйняті допитуваним, та факти, відомості про які він отримав з іншого джерела.
Відомості, які повідомив свідок зі спів інших осіб, частіше бувають неточними, а в деяких випадках можуть відповідати тому, про що розмовляли дані особи. Свідок міг не зрозуміти їхньої розповіді, міг перекрутити її, допустити перебільшення і т.д. Тому перевірка свідоцьких показань, які являють собою похідні докази, як правило, здійснюється '. шляхом допиту осіб чи огляду документів, на які свідок посилається як на джерело повідомлених ніж відомостей. При втраті початкового джерела чи його недоступності, встановлюється факт його існування та факт передачі відомостей допитуваній особі.[46]
Показання свідка сприймаються особою, яка проводить допит, і яка перероблює отримані відомості у своїй свідомості, а опісля фіксує їх у встановленому процесуальному порядку. Тому потрібно враховувати можливу втрату чи перекручування інформації, яка міститься у свідоцьких показаннях при їх фіксації. Слідчий чи секретар суду досить часто переказує покази своїми словами, вкладаючи у вуста свідка промову, яка не відповідає рівню його розвитку, містить непритаманні йому вирази. Правильному розумінню змісту показань може перешкоджати неправильне розуміння сказаного слідчим, упередженість, захоплення певною версією, що приводите до того, що людина часто чує: не те, що було сказано в дійсності, а те, що вона очікувала почути.
Помилки при фіксації можуть бути викликані особливостями мови показань. Причиною непорозуміння виявляється застосування свідком спеціальних термінологій, жаргонних слів, чи неточних виразів. Все це обумовлює необхідність аналізу не тільки змісту оцінюваних показань, але і всієї дії допиту, формулювання питань та характеру використаних тактичним прийомів. Можливості перевірки значно підвищуються, коли допит супроводжується звукозаписом.
Порівнювання магнітофонних записів різних допитів однієї і тієї ж особи сприяє виявленню змін в показаннях. Визначення причин даних змін є важливим елементом оцінки показань.
Достовірність показань перевіряється при порівнюванні з результатами інших слідчих дій.
Показання можуть бути уточнені і в результаті їхньої перевірки у ході процесу на місці пригоди, пред'явлення для впізнання і т.д.
За допомогою огляду чи обшуку можуть бути перевірені показання свідка про місцезнаходження слідів та предметів, а при допомозі експертизи - показання про походження та особливості слідів та предметів.
Належить вияснити, чи володіє суб'єкт необхідними якостями, які дозволяють належним чином сприйняти ті події, про які він повідомляє у своїх показаннях, а також з яких об'єктивних умовах сталося це сприйняття. Здатність свідка до сприйняття тих чи інших обставин може бути з успіхом перевірена за допомогою відтворення обставин та обстановки події, що дозволяє, наприклад, встановити, чи має можливість він бачити чи чути те, про що повідомив у своїх показаннях.
Перевірка правильності відтворення досягається у процесі допиту шляхом постановки перед допитуваним контрольних питань та отримання від нього максимально деталізованих показань про обставини, які можуть бути перевірені за допомогою інших доказів.
Зазначений прийом допомагає не тільки виявити та усунути помилки, які були допущені добросовісним свідком, але і викрити особу, яка дала неправдиві показання. Важливе значення мають повторні допити свідків з обставин, достовірність повідомлень про які викликає сумнів.
Примусивши допитуваного через деякий час, постановивши йому відповідні запитання, ще раз повторити свої показання про ті чи інші обставини, слідчий тим самим має можливість в деякій мірі визначити, що в них є правдою, а що неправдою.
Як правило, та частина показань, яка відповідає дійсності, у своїй основі залишається незмінною, в той же час, як видумані деталі постійно знаходяться у варіаціях, в них з'являються протиріччя. Дані протиріччя повинні бути ліквідовані, оскільки показання, які не узгоджуються із фактичними обставинами справи, не можуть бути використаними для обґрунтування обвинувального висновку[47] .
Якщо наявні протиріччя дають можливість запідозрити неправду, то їх відсутність ще не є свідченням про достовірність показань через те, що у повторних показаннях досить часто спостерігається явище, яке називається "репродукцією" /відтворенням/, коли свідок відтворює не те, що в свій час він сприйняв, а свої первинні покази. Про прагнення свідка зберегти минулі показання без змін говорять текстуальні повтори, небажання вийти за межі викладеного, ухилення від оголошення обставин, які не були предметом першого допиту. При оцінці повторних показань присутність подібної репродукції завжди повинна спонукати до порівняльного аналізу змісту покаянь, а при необхідності і до доповнення інформації у ході нового допиту.
Виявивши під час порівнювання оціночних показань з іншими матеріалами справи які-небудь протиріччя чи їх невідповідність іншим доказам, потрібно вияснити дійсну причину цього, без чого неможливо правильно оцінити показання, а отже, і визначити їх значення для справи.
У тому випадку, коли протиріччя усунути не виявляється можливим, слідчий та суд повинні прийняти одні та відкинути інші показання.
Крім цього перевірка показань здійснюється за допомогою слідчих дій. Однією з слідчих дій, за допомогою якої визначається достовірність свідоцьких показань, є очна ставка. Для перевірки показань широко використовуються відтворення обстановки і обставин події за участю свідка. Дана слідча дія дає можливість краще з'ясувати обстановку події та перевірити на місці відповідність показань свідка дійсним обставинам справи. З цією ж метою можуть здійснюватись й інші процесуальні дії.
Перевірка показань свідка може здійснюватись і не процесуальним шляхом, за допомогою оперативно-розшукової діяльності. Матеріали цієї діяльності можуть сприяти як перевірці наявних доказів та їх джерел, так і вказати шляхи одержання нових, тобто вони здатні реально вплинути на прийняття певних процесуальних рішень у справі. Таким чином, перевірка свідоцьких показань провадиться, як правило, не одним якимось способом, а цілим комплексом заходів і здійснюється протягом всього періоду розслідування. Логічним завершенням перевірки показань є оцінка доказової інформації, що в них міститься.
Слідчий та суд приходять до висновку про достовірність чи недостовірність показань не відразу, а в результаті аналітичної діяльності, яка має ряд етапів. Дана діяльність починається з моменту, коли слідчий приймає рішення про виклик свідка, тому що в основу даного рішення покладена пропозиція, яка витікає із матеріалів справи, що особа, яка викликана на допит, знає про обставини, які мають значення для справи. Оцінка супроводжує отримання показань та їх перевірку, а завершується співставленням відомостей про факти, які містяться в показаннях, із всією сукупністю доказів Дані докази разом із отриманою від даної особи інформацією повинні складати єдину систему фактичних даних. Суд, який має справу із матеріалами закінченого попереднього слідства, відразу може оцінити кожне показання у сукупності з іншими доказами, але це не спрощує завдання, яке стоїть перед ним, оскільки ця сукупність доказової" інформації у ході судового розгляду справи може зазнати суттєвих змін.
2.3: Процесуальні правила допиту свідка.
Встановлені законом процесуальні правила допиту свідка мають за собою мету отримання повних та достовірних показань. Вони є організуючим моментом роботи слідчого та суду, виховують повагу до закону, підкреслюють важливість виконуваної свідком функції щодо його участі у відправленні правосуддя.
Важливим аспектом у проведенні допиту свідка - як слідчої дії є моральні норми Саме з урахуванням їх оцінюються і вибираються тактичні прийоми проведення цієї слідчої дії.[48] Свідки, викликані в одній і тій же справі, допитуються окремо та у відсутності інших свідків. Слідчий приймає заходи для того, щоб свідки в одній і тій же справі не могли спілкуватися між собою до закінчення допиту /ст.167 КПК України/ У судовому засіданні свідки до початку їх допиту видаляються із залу судового засідання. Головуючий приймає заходи до того, щоби допитувані на суді свідки не спілкувалися з недопитаними свідками. В суді свідки також допитуються окремо та у відсутності ще не допитаних свідків /ст. 303 КПК України/, дані процесуальні правила направлені на те, щоб зробити неможливим вплив на показання свідка зі сторони інших осіб.
Перш ніж приступити до допиту, слідчий та суд повинні переконатись в особі свідка /ст.ст. 167, 302 КПК України/, а також вияснити інші необхідні відомості про його особистість. Крім прізвища та ім'я, по-батькові до необхідних відомостей відносяться - рік народження, місце проживання, місце праці та інші відомості, які характеризують особу свідка. На початку допиту встановлюється також відношення свідка до обвинуваченого та потерпілого.
Щоб забезпечити результативність допиту та отримання докладних та достовірних показів, свідку роз'яснюються його обов'язки, а також робиться попередження про відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу неправдивих показань. Закон не встановлює, в якій формі свідку роз'яснюються його обов'язки та відповідальність. В одному випадку може бути достатнім ознайомити його із нормою закону,, в іншому - може бути потрібним більш досконале пояснення значення його показань для правильного вирішення справи та здійснення правосуддя, а також відповідальності за несумлінне виконання свідоцьких обов'язків.
Названа частина допиту - це не тільки виконання формальних вимог закону, але і важливий тактичний етап отримання свідоцьких показань. Вже на даній стадії слідчий повинен знайти правильний підхід до свідка, встановити з ним психологічний контакт.
Кожному свідкові перед допитом його по суті задаються питання, щоб з'ясувати його стосунки з підсудним і потерпілим, і пропонується потерпілому розповісти все, що йому відоме про обставини., у зв'язку із якими він викликаний на допит (ст.. 303 КПК України). Свідок починає свої показання у формі вільної розповіді про те, що та із яких джерел йому відомо про дані обставини. Вислуховуючи вільну розповідь від свідка, слідчий та суд не тільки отримують відомості по справі, але і складають враження про особу свідка.
Однією із гарантій отримання повних та об'єктивних показань в процесі вільної розповіді є правильна постановка запитань до свідка. Пропозиція до свідка розповісти все відоме йому по справі повинна бути продуманою та сформульованою ще в процесі підготовки до допиту та остаточно скоректована при знайомстві із свідком на попередній стадії допиту. Визначаючи мету вільної розповіді свідка, слідчий повинен у розумних межах інформувати його яро справу, по якій він викликаний на допит. Іноді має зміст підказати свідку методику розповіді: викласти події в їх хронологічній послідовності та логічному розвитку з максимальними подробицями; при розповіді робити посилання на джерело інформованості; повідомляти про додаткові джерела доказів, які підтверджують його показання[49] .
Вільна розповідь є органічною частиною допиту і від неї не можна відмовитися, якою би стислою чи великою вона не була Навіть тоді, коли свідок сам бажає відразу перейти до відповідей на запитання, йому повинен бути роз'яснений обов'язок дати показання у формі вільного викладення відомостей.
У даній частині допиту є недоречною постановка свідку запитань, як і недоречним є оголошення показань вже допитаних осіб з метою ліквідування протиріч в їхніх показаннях після вільної розповіді. Як відзначав Верховний Суд, оголошення свідку показань інших осіб може спонукати його пристосувати свої відповіді до того, що вже знайдено по справі, наводити його на визначену відповідь, і за своєю суттю рівнозначно постановці заборонених законом навідних питань.
Питання свідку дозволено задавати не інакше, як після вільної розповіді, причому питання ті повинні бути сформульовані і доставлені таким чином, щоб свідок не мав можливості вибрати із них ніякої інформації для своєї відповіді.
Постановка свідку запитань може переслідувати мету отримання від нього відомостей про обставини, які не були ним висвітлені у вільній розповіді чи були висвітлені недостатньо повно. Свідок може, наприклад, не надати значення яким-небудь відомим йому обставинам, не побачити зв'язку між ними і розслідуваним злочином і не згадати про них у своїй розповіді.
Свідок може допустити ті чи інші помилки, неточності у зв'язку п несприятливими умовами сприйняття чи іншими причинами. У таких випадках є достатнім правильно поставити запитання, для того, щоб отримати від свідка вичерпну відповідь.
Шляхом постановки свідку запитань вияснюються та ліквідуються причини фактичних та логічних протиріччя, які є в показаннях; чи були виявленні при зіставленні їх з іншими доказами по справі.
Питання, які задаються свідку, прийнято поділяти на чотири види: доповнюючі, нагадуючі, уточнюючі та контрольні.[50]
Додаткове запитання задається із метою поповнення чи отримання нової" інформації. Коли свідок, наприклад, не надав значення яким-небудь обставинам, не згадав про них у вільній розповіді, із яких-небудь причин не повідомив відомі йому відомості про факти, які цікавлять слідчого, перед таким свідком ставляться додаткові запитання.
Уточнююче запитання направлено на уточнення отриманої від свідка інформації і пов'язане із конкретизацією показань викладених у загальній формі
Нагадуюче запитання покликане допомогти допитуваному відновити в пам'яті забуті факти. Так, коли свідок не може пригадати., в якій годині він зустрів обвинуваченого, йому задається питання про те, чим він займався у день зустрічі. Частіше всього нагадуючі запитання відносяться до суміжних обставин -тих, які передували події злочину, які супроводжували її чи слідували за нею.
Контрольне запитання задається для перевірки правильності повідомленої свідком інформації Мова може йти про перевірку відомостей, повідомлених свідком про те, із якого джерела дані відомості отримані, якими були умови та обстановка, в яких були сприйняті дані обставини справи, ким можуть бути підтверджені дані свідком показання і та ін.
Питання, які будуть задані свідку, необхідно групувати по окремих моментах чи обставинах справи, дотримуючись при тому повної послідовності з'ясування моментів - від більш загальних до окремих, які торкаються окремих деталей. Послідовність постановки запитань повинна будуватися також з врахуванням того, щоби відповіді свідка розкривали події в їх розвитку та послідовності.
Зміст та форма запитання можуть здійснювати певний психологічний вплив на свідка. Мистецтво постановки питання полягає в тому, щоби запитання не наводило свідка на відповідь, а стимулювало його пам'ять на спогади тієї чи іншої обставини. Запитання повинно бути заданим таким чином, щоб виключити можливість фантазування та вигадки у відповіді свідка.
При постановці запитань до свідка важливо врахувати і інші фактори. Тональність формулювання запитання, відношення запитання до поданих раніше показань свідка, місце запитання серед інших питань, зайве наполегливе прагнення слідчого до з'ясування якої–небудь обставини і та інше, все це може вплинути на свідка І привести до дачі неправильних показань
Тому запитання, адресовані допитуваному, повинні відповідати ряду вимог:
І/ кожне запитання повинно відноситися до справи і мати відношення до якої-небудь визначеної обставини;
2/запитання повинні бути сформульовані зрозуміло, конкретно та грамотно, форма виразу мови запитання повинна відповідати рівню розвитку та знань допитуваного;
З/ питання повинні ставитеся у визначеній логічній послідовності. Потрібно враховувати не тільки цей момент, але і те, що зміст усякого новогозапитання, за загальним правилом повинен бути пов'язаний із змістом попереднього та відповіддю на нього;
4/ запитання не повинні містити, в собі бездоказових стверджень відносно допитуваного, як і не повинні наштовхувати свідка на визначену відповідь.
Вище було сказано про недопустимість постановки запитань, які наштовхують свідка на бажану відповідь, містять у собі пряму чи непряму .готову відповідь. У зв'язку з тим, що таке запитання схиляє свідка до дачі бажаних показань, доказової цінності останні не представляють, бо невідомо, чи відповідають дані показання тому, що свідок знає в дійсності, чи в них містяться відповіді, які підказані слідчим. Навідні запитання становлять особливу небезпеку у тих випадках, коли свідок досить точно не пам'ятає про сприйнятті обставини справи, не знав про їх існування, не впевнений тому, що вони мали місце в дійсності, Між тим деякі автори не виключають можливості окремих відступів від загального правила про недопустимість формування запитань, які наводять на відповідь. На думку Л.М.Корнєєвої, С.С. Ординського та С.Я.Рознбліта, постановка такого навідного запитання є правомірною опісля того, як свідку у правильній формі задано питання І на нього отримана відповідь.[51]
У кримінальному процесі України, постановка навідних запитань г неприпустимою ні за яких умов та ні в якій формі, їх використання суперечить психологічним основам формування свідоцьких показань, приносить навіювання у процесі передачі свідком інформації це забезпечує отримання об'єктивних показань.
2.4: Особливості допиту неповнолітніх свідків.
Допит неповнолітніх свідків потребує детальної підготовки Необхідно зібрати докладні відомості про особу свідка, чітко уявити його особистість, оточення, б якому він виховувався, його поведінку вдома та у школі, відношення до вчителів, батьків, ровесників.
Підлягає з'ясуванню роль неповнолітнього свідка у розслідуванні події, його відношення до обвинуваченого та потерпілого. Необхідно з'ясувати умори, у яких неповнолітній сприйняв дану подію, які моменти-могли би вплинути на якість сприйняття , що із сприйнятого могло бути доступним його розумінню.
Між подією, яка с предметом допиту неповнолітнього свідка, та його викликом на допит може пройти певний проміжок часу. Враховуючи, що дії й легкі на вплив зі сторони, погрібне дізнатися, чи дійсно вплив має місце і його джерело. Ці дані повинні встановлюватися як при підготуванні, так і при самому допиті неповнолітнього свідка.
Vзалежності від отриманих даних про особистість свідка, вирішується питання про час, місце, обстановку допиту, особу, яку необхідно запросити у відповідності зі ст.168 КПК України.
У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми книжки) продемонструвати знання його потреб та інтересів. [52]
Загальне тактичне правило про те, що допит свідків слід проводити по можливості як най скоріше після подій, які є предметом їхніх показань, особливо важливо врахувати при допиті неповнолітніх свідків. Як відзначалося раніше, сприйняття дитини, коли об'єкт не має для неї важливого емоційного значення, є поверхневим і картини сприйнятого швидко стираються під впливом нових вражень. Своєчасність допиту малолітніх продиктована і іншою обставиною, Діти, при обміні думками зі своїми ровесниками, під час розпитів з боку дорослих, досить легко піддаються навіюванню і можуть непомітно для себе підмінити власне сприйняття висловлюваннями інших осіб, які мали розмову з ними[53] .
З іншої сторони, діти дуже реагують на емоційний вплив. При сприйнятті подій, які викликали у дитини сильні переживання, може виникнути психологічна затримка, яка заважає правильному відтворенню. У тих випадках потрібно відкласти допит, поки дитина заспокоїться.
При плануванні тривалості допиту необхідно врахувати, що дитина швидко втомлюється. Тому момент прибуття дитини на допит повинен бути визначеним таким чином, щоб вона була бадьорою, не втомленою І ні в якому разі не загримувати допит дитині із-за якихось організаційних причин, оскільки очікування перевтомлює її. Коли допит буде тривати довгий час, необхідно передбачити перерви. Експериментальні дослідження доводять, що діти 5-7 років можуть бути уважними біля 15 хвилин, 7-10 років біля 20 хвилин, 10-12 років - біля 2І: хвилин, старші 12 років - біля 30 хвилин.
При підготовці до допиту неповнолітнього свідка досконало повинно бути продуманим питання про місце допиту. Підліток у 14-16 років може бути допитаним в кабінеті слідчого. Офіційна, ділова обстановка в даному випадку підкреслює важливість виконуваної ним функції. Малолітніх свідків незнайома обстановка, чужі люди можуть налякати, затримати процеси їхнього мислення і буде заважати дачі вичерпних показань. Місце допиту повинно бути звичним для малолітнього свідка: школа, дім, іноді навіть вулиця, де дитина гралась та спостерігала подію, яка цікавить слідство. Допит на місці події може виявитися особливо корисним. Це пояснюється предметним характером мислення дитини. Місце події пожвавлює спогади про сприйняте, дитина може вказати на місці - де, що і як сталося, наочно продемонструвати те, що її важко, відтворити у виразах.[54]
При підготовці до допиту неповнолітнього свідка вирішується також питання про коло осіб, які повинні бути присутніми при допиті Як вже відзначалося, при допиті свідка у віці до 14 років, а на розгляд слідчого чи суду, і у віці від 14 до 16 років викликається педагог. Педагог виступає вданому випадку як спеціаліст.
Тому в даній ситуації викликається особа, яка займається вихованням та навчанням неповнолітніх того ж віку, що й свідок. Завдання педагога полягає у допомозі слідчому чи суду встановити психологічний контакт з неповнолітнім свідком, відшукати правильну тактику проведення допиту сформулювати питання із врахуванням дитячої психіки. Для даної дії педагога ознайомлюють з обставинами, які мають відношення до допиту, з даними про особу неповнолітнього свідка, про його відношення до обвинуваченого та потерпілого. У випадку необхідності викликаються також законні представники чи його близькі родичі. Така необхідність виникає у такому випадку, коли дані особи користуються довірою та авторитетом у неповнолітнього свідка і можуть допомогти в отриманні повних і достовірних показань. Коли є підстави показати, що законні представники чи родичі можуть заважати неповнолітньому свідку у дачі показань, їх виклик повинен бути виключеним.
Педагог та родичі неповнолітнього свідка, які викликаються на допит, наділені певними правами та обов’язками. Вони можуть із дозволу слідчого задавати питання свідку. Слідчий вправі відвести задане питання, проте останнє повинно бути включено до протоколу. Особи, присутні при допиті неповнолітнього свідка, мають право при зачитуванні протоколу робити зауваження, які підлягають занесенню до протоколу, просити про уточнення чи доповнення запису показань. Присутнім роз’яснюється їх обов’язок надавати допомогу в отримуванні правдивих показань і розголошувати даних попереднього слідства.
Перед допитом неповнолітнього свідка слідчий повинен провести бесіду засобами, які будуть при цьому присутніми, щоб виробляти тактику їхньої поведінки під час допиту При цьому необхідно мати на увазі, що допит у всіх випадках повинен проводити сам слідчий. Це, певна річ, не виключає право слідчого доручити педагогу чи іншим особам поставити перед свідком ряд запитань.
Допит необхідно провадити, тактовно, на доступній та зрозумілій для свідка мові, зберігаючи у всіх випадках спокійний та рівний тон.
Оскільки увага у дітей наділена ще достатньою стійкістю, у приміщенні, де проводиться допит, не повинно бути відволікаючих, об'єктів, чужих людей та ін.
Свідки, які не досягли 16 років, не попереджаються про відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань, слідчий /а в суді головуючий / роз'яснює їм про необхідність правдиво розповісти про все відоме у справі / ст.ст. 368, 307 КПК України /. Дане роз'яснення повинно бути зроблено у формі, доступній для неповнолітнього , відповідно до його віку та рівня його розвитку. Свідка необхідно переконати, що правдиві показання є дуже важливими для правильного вирішення справи, закликаючи його тим самим бути серйозним, уважним та щирий Таке роз'яснення є необхідним, коли неповнолітній свідок розуміє значення свого обов'язку.
Ймовірно, що під час допиту малолітніх свідків дошкільного віку положення ч. З ст.168 КПК України не повинно застосовуватись.
Для встановлення психологічного контакту з неповнолітнім свідком його допит потрібно починати з бесіди на близьку для дитини тему із переходом до допиту про обставини, якими цікавиться слідство. У невимушеній бесіді слідчий вивчає характер неповнолітнього свідка, рівень його розвитку, інтереси.
Постановка запитання до неповнолітнього свідка вимагає особливої старанності, тому що те, що є доступним для дорослої ЛЮДИНИ, не завжди може бути правильно зрозумілим для неповнолітнього. Питання повинно бути стислим, зрозумілим за формою і за змістом. Головною вимогою щодо запитань, щоб вони не носили навідного, навіюваного характеру. Тут потрібно враховувати, що навіюваними можуть бути не тільки зміст та форма запитання, але і його місце поміж іншими запитаннями, тональність мови, жестикуляція допитуваного і т.д.
При допиті неповнолітнього свідка можна зустрітися з таким фактом, коли він з самого початку не хоче розмовляти чи доводить свою розповідь до певним моментів і замовкає. Це пояснюються різними причинами, в залежності під яких і повинні бути застосовані відповідні тактичні прийоми допиту.
Причиною такої поведінки може бути замкнутий характер, сором'язливість неповнолітнього свідка, вплив на нього незвичної, досить офіційної обстановки, незвичність виконуваної ним ролі. "Розговорити" такого свідка можливо у процесі бесіди на близькі та цікаві для нього теми. При чому, у бесіді можуть прийняти участь батьки та інші особи, які є присутні на допиті.
Мовчання свідка може бути викликане впливом на нього зацікавлених, осіб, боязню помсти зі сторони обвинуваченого, небажанням псувати відношення :з обвинуваченим чи його друзями та ін. Позитивний результат у даних випадках може бути досягнутий при зверненні до таких характерних для неповнолітнього почути як прагнення до самостійності, до здійснення сміливих вчинків. Неповнолітньому необхідно у доступній формі пояснити значення сумлінного виконання функцій свідка, значення справжньою товари шукання і т.д.
Такі самі тактичні прийоми використовуються і для викриття неправди в показаннях неповнолітнього свідка, і для спонукання його до дачі правдивих показань.
Неповнолітні свідки дають завідомо неправдиві показання, як правило, під впливом зацікавлених осіб. Першою ознакою, яка свідчить про наперед підготовлені показання, є за вченість розповіді, невластиві для дітей формулювання та вирази. Викрити неправду у показаннях неповнолітнього свідка можливо шляхом постановки запитань про супутні обставини, які мають непряме відношення до встановлюваної події"; як відзначалося вище, для неповнолітнього важливі встановити суттєві зв’язки між явищами, тому він дає неправдиві відповіді на запитання які прямо не зачіпають теми, до розповіді про ,яку він підготовлений.[55]
Висновок
Аналізуючи досліджену в рефераті нормативно-правову базу, літературу є підстави зробити наступні висновки:
Свідок незамінний суб'єкт у - кримінальному процесі, який поряд з цим, що не веде безпосередньо кримінальний процес, не має у кримінальній справі законного особистого інтересу, виконує допоміжну (епізодичні) роль, однак без якого фактично немислима жодна кримінальна справа.
Свідок як суб'єкт кримінального процесу, має чітко визначений кримінально-процесуальний статус, відповідно наділений рядом процесуальних обов'язків та визначеними процесуальними правами, однак є потреба на законодавчому рівні чітко визначити поняття та види свідоцького імунітету з відлагодженим механізмом його застосування.
Аналіз норм діючого кримінально-процесуального законодавства дозволяє виділити наступні обов'язки свідка.
1/ сприяти правосуддю та повідомляти все відоме про злочин та злочинця компетентним органам;
21 з'являтися по заклику в органи досудового розслідування чи до суду в призначений час і місце для дачі показань ;
3/ зобов’язаний давати показання а також давати правдиві показання стосовно відомих йому обставин справи;
4/ у визначеному законом випадку ( придачі зобов’язанні органу досудового розслідування) - не розголошувати даних досудового слідства;
5/ в необхідних випадках приймати участь в провадженні таких слідчих дій як очна ставка, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події, а також бути підданому освідуванню чи відібранню зразків для експертного дослідження.
У кримінальному процесі України свідок наділений наступними правами визначеними кримінально-процесуальним законодавством України:
1. давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою вільно володіє і користуватися допомогою перекладача;
2. заявляти відвід перекладачу;
3. знати, у зв'язку з чим і у якій справі він допитується;
4 власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;
5. користуватися нотатками і документами при дачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті;
6. відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів,
7. знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень, зауважень, власноручно робити такі доповнення та зауваження.
8. подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;
9. одержувати відшкодування витрат, пов'язаних з викликом для дачі показань.
Окрім перерахованих прав, свідок в кримінальному процесі України наділений правом па відмову від самообвинувачування це положення закріплене Конституцією України та КПК України.
Вищевикладене вказує на важливість показань свідка, як: суб'єкта кримінального процесу які є джерелом доказів в кримінальному процесі. Поряд з цим, необхідно належним чином зафіксувати показання у встановленому законом порядку - протоколом допиту з можливість використання науково-технічних засобів: аудіозапису, відеозйомки. Необхідно пам’ятати, що застосування аудіозапису чи відеозйомки не звільняє від обв’язку особи, яка проводить слідчу дію, допит свідка зокрема, в повному об’ємі відобразити суть та зміст показань свідка в протоколі допиту незважаючи на те чи застосовувались науково-технічні засоби фіксації показань.
Незважаючи на те, що свідок може бути як очевидцем вчиненого злочину так і володіти інформацією про обставини кримінальної справи зі слів інших осіб, володіти даними які характеризують особу підозрюваного чи обвинуваченого, перш за все, слід визначитись з допустимість використання показань як джерела доказів, перевіряти правильність сприйняття особою свідка тих обставин які підлягають встановленню по кримінальній справі, а вже після цього - належність показань як доказів що встановлюються у кримінальній справі.
Перевірка та оцінка показань свідка є важливим елементом процесу доказування у кримінальному процесу. Перевірка доказань виступає як передумова для прийняття і обґрунтування майже кожного процесуального рішення у справі Ні органи досудового розслідування, ні суд не мають права просто повірити свідкові, вони повинні мотивувати свій висновок, крім того оцінка свідоцьких показань має знаходити своє відображення в підсумкових документах так як показання свідка, як джерело доказів, подане особою яка не має у справі жодного інтересу.
Отримуючи показання свідка, в обов’язковому порядку, особа, яка проводить допит, повинна враховувати моральний аспект проведення слідчої дій, а також вікові та індивідуально-особистісні чинники, які впливають на сприйняття особою тих обставин, які мають значення для встановлення істини у кримінальній справі і є предметом показань свідка.
Слід зазначити, що вдосконалення процесуального становища свідка є необхідним чинником саме в інтересах слідчої та судової практики оскільки стимулюватиме активне, сумлінне виконання ним свої обов’язків.
СПИС ОК ВИКОРИСТАН ИХ ДЖЕРЕЛ :
Законодавство:
1. Конституція України. 1996 Відомості Верховної Ради України від 23 липня 1996р.
2. Кримінальний кодекс України., К.,2001
3. Кримінальний кодекс України /в редакції 1960р./К., 1999/3 наступними змінами і доповненнями /.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України. К, станом на 1.09.2003р./з наступними змінами і доповненнями/.
5. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України у співдружності з Українською Правничою Фундацією.-К., 1999.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984. “Законодавство України про адміністративну відповідальність фізичних осіб”, К.: Атака 2002.
7. Закон України Про державну таємницю// Голос України – 1994.- 21 січня.
8. Закон України Про оперативно розшукову діяльність 1992, 18 лютого - ВВР України, 1992, № 22.
9. Закон України Про нотаріат 1993, 2 вересня
10. Закон України Про свободу совісті та релігійні організації 1991, 23 квітня
11. Закон України Про адвокатуру 1992, 19 грудня // ВВР 1993 ; 9
12. Закон України Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні 1992, 16 листопада
13. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” // Голос України. - 1994.- 2 березня
14. Основи законодавства про охорону здоров'я України від 19 листопада 1992р. Голос України.-1992 15 грудня
15. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9
16. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосудді”. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002 офіційне видання. К., Видавництво А.С. К. 2003
17. Положение о полковых судах. Ст. 66.Утверждено декретом СНК РСФСР от 1919 г.
18. Положение о воєнних следователях. Ст. 66. Утверждена приказом Реввоенсовета республики №1595 от 30 сентября 1919 г.
19. Указ Президента України від 10 червня 1993 року “Про затвердження Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні”
20. Постанова Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710 “Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів
21. Наказ МВС України від 28 грудня 1995 року № 864 “Про затвердження Інструкція про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих”.
22. Наказ Міністерства охорони здоров’я від 8 жовтня 2001 року № 397 “Про затвердження Порядку проведення судово-психіатричної експертизи”, “Судові експертизи в Україні” К. Юріном Інтер 2002.
Література
1. Белкин А.Р. Теория доказывания. Москва, 1999.
2. Болысов В. В. Что показало изучение дел о лжесвидетельстве // Советская юстиция. 1984,№ 11.
3. Белков О Теоретичні і практичні аспекти прав свідка відмовитись свідчити стосовно себе членів сім’ї та близьких родичів Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції 13-14 лютого 2003р. Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003
4. Бедняков Д.И. Непроцесуальная информация и расследование преступлений.- М. 1991.- С. 122
5. Васильєв А.Н. Дарнеева Л.М. Тактика допроса при расследовании преступлений М , 1970
6. Васильєв В Л „О значений судебной психологии в работе следственныхорганов// Правоведение. 1965,№2
7. Васильєв В.Л, Юридическая психологи» М., 1991.
8. Власов И.С., Тяжкова И.М. Ответственность за преступления
9. Давлетов А А. Оценочная деятельность в уголовно-процессуальном познании. Актуальные проблемы советского уголовного процесса. Свердловск1987.
10. П.Димтров Ю. В, Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день? //Право України К. 1995, №5-6, С. 12.
11. Дулов А.В.,Нестеренко П.Д. Тактика следственных действий Минск, 1971.
12. Закатов А А. Ложь и борьба с нею. Волгоград, 1984.
13. Идашкин Ю.В. Криминалистика и психология //Вопросы криминалистики. 1961 .№ 1 -2.
14. Казаренко М. Право свідка на імунітет та підстави його застосування // Право України К. 1998, №2.
15. Калашникова Н.И. Гарантии. прав свидетеля, эксперта, переводчика, понятого в советском уголовном процессе.М., 1966
16. И.Климчук В. Розширити коло речових доказів у кримінальному процесі: // Радянське право. К. ,1990, №7.
17. Корнеева Л.М., Ордьшский С.С., Розенблит С.Я Тактика допроса на предварительном следствии. М.,1968.
18. Корнеева Л.М., Коржес Й.Й.. Источники доказательств по советскому и венгерскому законодательству.М., 1985.
19. Коршунов А.М., Познание й деятельность.М.,1984.
20. Костицький М.В. Використання спеціальних психологічних знань у радянському кримінальному процесі., 1990.
21. Коченов М. М.. Осипова Н.Р. Психология допроса несовершеннолетних свидетелей. М. 1984.
22. Кудин Н.Ф. Процессуальное принуждение в советском праве. М. 1982
23. Криминалистика. Учебник под ред. И.Ф.Пантелеева, Н.Селиванова. М..1988.
24. Кудин Н.Ф. Процессуальное принуждение в советском праве. М ,1982,
25. Лонушанский Ф.А.; Совершенствование уголовно-процессуального законодательства и охраны прав личности.К.,1983.
26. Лунинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве М.,1976.
27. Макаренко Є.І.,. Лобойко Л.М., Тертишник В.М., Ліпінський В.В., Шиян А.Г. “Дізнання в міліції та митних органах” Навчальний посібник.- Дніпропетровськ: ПП “Ліра ЛТД”.- 2003
28. Настільна книга слідчого :[ Наук.-практ. Видання для слідчих та дізнавачів] Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновал В.О. та ін .- К.: Видавництво Дім “ Ін Юре” 2003
29. Нор В. Т. Проблеми теорії практики судових доказів. Львів 1978 р.
30. 0мельняненко Г. Неповнолітні у кримінальному процесі //Радянське право. К., 1989, №9.
31. Осмислов В.Й. Свидетель в советском уголовном процессе.М., 1971 г.
32. Павлов Н.Е. Субъекты уголовного процесса. М., Новый Юрист, 1997 г.
33. Парасюк М.В. Професійна етика слідчого органів внутрішніх справ. Навчальний посібник, Львівській інститут внутрішніх справ при НАВС України. - Л., 2004.
34. Півненко В. Досудове слідство: проблеми теорії та практики.// Прало України №12 1998рікС.76
35. Постовой Д.А. Доказательства. УПК УССР. Научно-практический комментарий. К. ,1984.
36. Ратинов А Р. Психологические основы расследования преступлений.М., 1972.
37. Садовський А. “Правовая незащещонность свидетеля” Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції 13-14 лютого 2003р. Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003
38. Смітієнко 3. Казаренко М. Представництво та свідок у кримінальному процесі: вирішення питання //Право України 1998 р.№ 4
39. Смыслов В. И. Свидетель в советском уголовном процессе.М., 1973.
40. Советский уголовный процесс.Учебник под ред. Л М Корнеевой.М , 1980.
41. Соловьев А. В. Допрос свидетеля и потерпевшего.М. ,1974.
42. Стахівський С.М. “Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі” К.. 2001.
43. Стахівський С М. Перевірка та оцінка показань свідка // Право України К,, 1997 №12
44. Стахівський С. М. Відповідальність свідка у кримінальному процесі //Право України К. 1997, №2;
45. Стахівський С.М. Проблеми імунітету свідків у кримінально-процесуальному законодавстві.. // Право України К. 1996, № 9.
46. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса М, 1968.
47. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса.Т.2. ДО., 1970 С 112.
48. Суслов Д.С. Допрос свидетеля и потерпевшего. УПК УССР. Научно-практический комментарий.. К., 1984. С.237.
49. Тадевосян В.С. Расследование преступлений несовершеннолетних М. 1950.
50. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України, підручник 4-те вид. доп. і переобл.- К. : Видавництво А.С.К. 2003
51. Тетерин Б.С. Трошкин Е.З. Возбуждение и расследование уголовных дел. Москва, 1997 г.
52. Якуб М.Л. Показания свидетелей и потерпевших. М., 1968, с.83.
[1] Павлов Н.Е. Субьекты уголовного процесса. М., Новый Юрист, 1997год
[2] 2. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України у співдружності з Українською Правничою Фундацією.-К., 1999- С. 41
[3] Садовський А. Правовая незащощонность свидетеля Л. 2003 с. 548
[4] Коченов М М, Осипова Н.Р. Психология допроса несовершеннопетних свидетелей Москва, 1984, с.ЗЗ.
[5] Тадевосян В.С Расследование преступлений несовершеннолетних Москва, 1950.С.62.
[6] Международное право в документах.- М. 1982.- С. 124-137 коло осіб які користуються правом дипломатичної недоторканності визначено Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, звурджене Указом Президента України від 10 червня 1993 року
[7] Давлетов А.А. Оценочная деятельность в уголовно-процесуальном позваний -Актуальньіе проблеми советского уголовного процесса . Свердловск, 1987. С. 73.
[8] Порядок проведення судово-психіатричної експертизи Затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я від 8 жовтня 2001 року № 397
[9] С.М. Стахівський “Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі” К.. 2001. С.20-21
[10] Белков О Теоретичні ф практичні аспекти прав свідка відмовитись свідчити стосовно себе членів сім’ї та близьких родичів Л. 2003 р
[11] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9
[12] Казаренко М Право свідка на Імунітет та підстави його застосування // Право України, № 6, 1998рік, с.50.
[13] Смітієнко 3. Казаренко М. Представництво та свідок у кримінальному процесі: вирішення питання //Право України 1998рік№ 4 С.89
[14] Положение о полкових судах. Ст.. бб.Утверждено декретом СНК РСФСР 1919 г.
12 Положение о воєнних следователях. Ст. 66. Утверждена приказом Реввоенсовета республики №1595 от 30 сентября 1919г.
[16] Закон України про державну таємницю// Голос України – 1994.- 21 січня
[17] Основи законодавства України про охорону здоров’я” 19 листопада 1992 р// Голос України.- 15 грудня
[18] Закон України Про нотаріат 1993, 2 вересня
[19] Закон України Про адвокатуру 1992, 19 грудня
[20] Закон України Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні 1992, 16 листопада
[21] Закон України Про оперативно розшукову діяльність 18 лютого 1992р., - ВВР України, 1992, № 22
[22] Тертишщник В.М. Кримінально-процесуальне право України, підручник 4-те вид. доп. і переобл.- К. : Видавництво А.С.К. 2003 с. 185-186
[23] Бедяков Д.И. Непроцесуальна информация и расследование пре ступлений.- М. 1991.- С. 122
[24] Парасюк М.В. Професійна етика слідчого органів внутрішніх справ. Навчальний посібник, Львівській інститут внутрішніх справ при НАВС України. - Л., 2004, с. 45.
[25] Закон України Про свободу совісті та релігійні організації 1991, 23 квітня
[26] Стахівський С. Проблеми імунітету свідків у кримінально-процесуальному законодавстві. // Право України, 1996 рік, № 9, с.71
[27] Якуб М.Л. Показання свидетелей й потерпевших. М., 1968, с.83.
[28] Смыслов В.Й. Свидетель в советском уголовном процессе. М., 1971. С.44
[29] Наказа МВС України від 28 грудня 1995 року № 864 Про затвердження Інструкція про порядок иконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних,обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих
[30] Садовський А. Правовая незащощонность свидетеля Л. 2003 с. 548
[31] Кудин Н.Ф. Процессуальное принуждение в советском праве. М. 1982
[32] Постанова Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710 “Про завтердження “Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів
[33] Є. І Макаренко Л.М. Лобойко, В.М. Тертишник, В.В. Лі пінський А.Г. Шиян “Дізнання в міліції та митиних органах” Дніпропетровськ Ліра ЛТД 2003 с. 247
[34] Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” // Голос України.- 1994.- 2 березня
[35] Кодекс України про адміністративні правопорушення 7 грудня 1984.
[36] Строгович М.С. Курс советского утоловного процесса М, 1968. С.395.
[37] Постовой Д.А Доказательства УПК УССР. Научно-практический комментарий К.,1984,с.110.
[38] Коченов М.М., Осипова Н.Р Психология допроса несовершеннолетних свидетелей. М , 1984, с.19.
[39] Суслов Д.С. Допрос свидетеля й потерпевшего. УПК УССР. Научно-практический комментарий.. К., 1984. С.237.
[40] Ратинов А.Р. Психологические основи расследования престуллений. М...1972.С.289.
[41] Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса.Т.2. ДО., 1970 С 112.
[42] 21 Давлегов А.А. Оценочная деятельность в уголовно-процессуальном познании. - Актуальньїе проблеми советского уголовного процесса, Сверддовск, 1987. с.76.
[43] 22 Белкин А.Р.Теория доказьівания Моква. 1999, с.189
[44] 23 Коршунов А.М. Познание й деятельность. М, 1984, с.121.
[45] 24 Коченов М.М., Осипова Н.Р. Психология допроса несовершеннолетних свидетелей. М., 1934, с.28.
[46] Тетерин Б.С. Трошкин Е.З. Возбуждение й раследование уголовных дел. Москва, 1997год, с 57
[47] 26 Теория доказательств в советском уголовном процесе. Под ред. Н.В.Жогина й др. Москва, 1973, с. 596
[48] Парасюк М.В. Професійна етика слідчого органів внутрішніх справ. Навчальний посібник, Львівській інститут внутрішніх справ при НАВС України. - Л., 2004, с. 40
[49] Осмислов В.Й. Свидетель в совстском уголовном процессе.М., 1971,С 129. 1ЗО
[50] Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т.2. М, 1970. С.102.
[51] 29 Корнеева Л.М., Ординський С.С., Роззнбліт С Я Практика допроса на предварительном следствии. М., 1968. С.71.
[52] Настільна книга слідчого :[ Наук.-практ. Виданн для слідчих та дізнавачів] / Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновал В.О. та ін .- К.: Видавництво Дім “ Ін Юре” 2003 с.121-122
[53] Васильєв В. Л. Юридическая психология М. Юридическая питерагура 1991 С 318-319
[54] Коченов М М, Осипова Н.Р. Психология допроса несовершенолетних свидетелей М , 1984 С 31-33.
[55] Півненко В. Досудове слідство: проблеми теорії та практики.// Прало України №12 1998рікС.76