| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Реферат: Форма державного устрою
Олександрійська філія Приватного вищого навчального закладу
Кіровоградський інститут регіонального
управління та економіки
Юридичний факультет
Спеціальність: „Правознавство”
Група: ПР-16
Контрольна робота
з предмету: „Теорія держави і права”
тема: „Форма державного устрою”
Студентки І курсу
Комашкіної Світлани
Анатоліївни
Україна, Кіровоградська область
Дата відправлення: _____________
Дата прийому: _____________
м. Олександрія
2003 рік
ПЛАН
1. Поняття форми держави, її структура ............................ 3
2. Форма правління : ............................................................. 5
2.1. монархія ............................................................. 6
2.2. республіка .......................................................... 8
2.3. їхні види, тенденції розвитку .......................... 11
3. Державний устрій : .......................................................... 14
3.1. унітаризм .......................................................... 17
3.2. федерація .......................................................... 20
3.3. конфедерація .................................................... 23
4. Список літератури ........................................................... 26
Питання №1 Поняття форми держави, її структура.
Типологія держав тісно пов’язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу її організаційного устрою, методів здійснення державної влади.
Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. З одного боку, в межах держави того ж самого типу можуть зустрічатися різні форми організації і діяльності державної влади, а з іншого, держави різного типу можуть набувати однакової форми. Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається, насамперед , ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами і цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.
На форму держави серйозно впливає, насамперед, культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійного світобачення, національні особливості, природні умови проживання та інші фактори. Специфіку форми держави визначає також характер взаємних стосунків держави і її складових, в тому числі з недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквами й іншими організаціями).
ФОРМА ДЕРЖАВИ – складне суспільне явище, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.
У різних країнах державні форми набувають своїх особливостей, характерних ознак, що в міру суспільного розвитку наповнюються новим змістом, збагачуючись у взаємозв’язку та взаємодіях. Разом з тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.
У теорії держави і права так само, як і в деяких інших суспільних науках розглядається проблема форми держави, тобто проблема формування і функціонування особливої форми громадського життя людини – держави. Підхід до цієї проблеми був неоднаковим на різних етапах розвитку суспільства, на будь яких етапах розвитку теорії держави і права, як юридичної науки. Було б недоречно заперечувати всі ті наукові гіпотези, концепції, знання створені раніше і визнані нині, які повністю відображають суспільні відносини і їх суб’єктів вивченням яких і займається юридична наука; однак, представляється більш справедливим в рамках контрольної роботи спиратися на сучасні знання і теорії, а іншим лише приділяти частину часу і місця, згадуючи їх як гіпотези чи додаткові аспекти даної проблеми.
Важливість чіткого визначення форми держави стає зрозумілої після того, коли висвітлене питання про сутність держави. Після визначення того, чим же є держава, необхідно мати чітке, ясне уявлення про її різновиди, класифікацію; про форму держави.
Форма держави – це реальне вираження її сутності, а також її функцій. Форма держави – це фактично і є держава, тому що саме у формі виявляється принцип існування держави, яка існує лише в свідомості людей. Тобто держава, будучи створеною людським розумом, проявляється тільки в тому, якої форми вона набуває, як вона „виглядає”; разом з тим треба відзначити, що держава добирає форму, що чітко відповідає її сутності. Розглянути форму держави – значить вивчити її складові частини, структуру, методи здійснення державної влади. У процесі розвитку юридичної науки відбулася систематизація проявів ознак держави і її форма стала розглядатися як сукупність форм правління, державного устрою, і форми політичного режиму. Це три складових, котрі й складають форму держави. Тому представляється необхідним розглянути їх окремо, з конкретними історичними і політичними прикладами, а потім уявити собі форму держави в цілому, у всій різноманітності її складових.
Коли розкрита „сутність” держави – визначене її соціальне призначення, відмінність від додержавної організації суспільства, виділені головні ознаки і подані головні характеристики, виникає потреба розглянути, як влаштована держава, тобто в яких конкретних формах існує і функціонує ця особлива політична, структурна, територіальна організація суспільства.
Традиційно вітчизняна теорія держави і права завжди виділяла у формі держави три основних, взаємозалежних блоки: форму правління, форму національно-державного й адміністративно-територіального устрою, політичний режим.
І якщо форма правління відповідає на запитання про те, хто і як править, здійснює державну владу в державно-організованому суспільстві, як влаштовані, зорганізовані і діють у ньому державно-владні структури (органи держави), то форма національно-державного й адміністративно-територіального устрою розкриває способи об’єднання населення на визначеній території, зв’язок цього населення через різні територіальні і політичні утворення з державою в цілому. Політичний режим характеризує як, яким чином здійснюється державна влада в конкретному суспільстві, за допомогою яких прийомів і методів держава виконує своє соціальне призначення – забезпечує економічне життя, суспільний порядок, захист громадян, вирішує інші загальні соціальні, національні, класові задачі.
От чому форму держави можна визначити як такий склад (побудову) держави, у якому виявляються її основні характеристики і який забезпечує в комплексі, в системі – організацію державної влади, територіальну організацію населення.
Але це поки самий загальний підхід до розуміння форми держави, перше наближення. Для подальшого просування необхідно докладно розглянути всі три блоки, що складають форму держави, побачити їхній взаємозв’язок і взаємодію, зрозуміти, чому теоретична політико-правова думка, вивчаючи на протязі сторіч державу, виділила саме такий зміст форми держави.
Насамперед, треба відзначити, що в теоретичному осмисленні держави особливе місце дійсно займає форма правління, оскільки саме вона визначає, хто і як здійснює державну владу в державно-організованому суспільстві. Вже Аристотель, слідом за Платоном, зіштовхнувшись з різноманітними формами організації і здійснення державної влади в древньому світі, спробував розробити класифікацію держав за критерієм хто і як править у цих державах, тобто за критерієм форми правління. Він виділив кілька форм правління: республіку, монархію, деспотію, поклавши в основу класифікації способи утворення органів держави, їхнє співвідношення, прийоми здійснення державної влади. Аристотель застосував кількісні і якісні оцінки для визначення різних форм правління. Йому ж належать і різноманітні визначення різновидів тієї чи іншої форми правління, наприклад, демократичної й аристократичної республік, тієї влади, що лежить в основі відповідної форми правління – демократія (влада народу), аристократія (влада еліти, обраних), охлократія (влада юрби), геронтократія (влада навчених, людей похилого віку), олігархія (влада небагатьох) і т.д.
В даний час вітчизняна теорія держави і права як наука, що поступово переборює методологічну кризу, яка пов’язана з загальною кризою марксистської концепції суспільного розвитку, яка вже спроможна запропонувати більш глибоке і досить обґрунтоване розуміння форми правління як однієї з основних характеристик устрою держави, дати більш зважену класифікацію цим формам, намітити більш реальний прогноз їхнього розвитку. Що і казати про те, як це важливо зараз для політичного життя України, коли йде пошук найбільш ефективної форми організації і здійснення державної влади в країні. Не менш важливо при цьому враховувати і ті фактори, що раніше виключалися зі сфери наукового розгляду – історичні традиції, національна психологія, релігійність і т. ін.
Питання №2 . Форма правління. Монархія, республіка. Їхні види, тенденція розвитку.
Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподіл компетенції між ними.
Форма державного правління дає можливість усвідомити:
-як створюються вищі органи держави і який їх устрій; як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами;
-як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни;
-якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і волі громадянина.
По зазначених ознаках форми державного правління підрозділяються на :
– монархічні ( одноособові, спадкоємні);
– республіканські ( колегіальні, виборні).
2.1. Монархія.
Монархія – це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється одноосібно і переходить, як правило, у спадщину.
Основними ознаками класичної монархічної форми керування є :
-існування одноособового глави держави, який користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах);
-спадкоємний порядок наступності верховної влади;
-представництво держави монарха на свій власний розсуд;
-юридична безвідповідальність монарха.
Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному ж суспільстві збереглися лише традиційні, а в основному формальні риси монархічного керування.
У свою чергу монархія поділяється на :
-абсолютну
-обмежену(парламентарну)
-дуалістичну
-теократичну
-парламентарну
Абсолютна монархія – така форма правління, при якій верховна державна влада за законом повністю належить одній особі.
По формулі Військового статуту Петра – „самовладний монарх, котрий нікому на світі про свої справи відповіді дати не повинен”. Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність яких-небудь державних органів, що обмежують компетенцію монарха.
Виникнення абсолютизму пов’язане з процесом зародження буржуазних відносин і початком процесу розпаду феодалізму і старих феодальних станів. До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносяться ліквідація чи повний занепад станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха, наявність у його безпосередньому підпорядкуванні і розпорядженні постійної армії, поліції і розвинутого бюрократичного апарату.
Влада в центрі і на місцях належить не великим феодалам, а чиновникам, що можуть призначатися і звільнятися монархом.
Державне втручання в приватне життя в епоху абсолютизму набуває більш цивілізовані форми, отримує юридичне підкріплення, хоча як і раніше має примусову спрямованість. В історії такими країнами були Росія XVІІ - XVІІ і Франція до революції 1789 року.
Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха в значній мірі обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затвердженою парламентом. Монарх же не в праві змінити конституцію.
Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально, вона не втратила свого значення в ряді країн Європи й Азії і дотепер (Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція й ін.).
Конституційна монархія буває парламентарною і дуалістичною.
Парламентська монархія характеризується наступними основними ознаками :
-уряд формується з представників визначеної партії (чи партій) отримавши більшість голосів на виборах до парламенту;
-лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою держави;
-у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вона є символічною;
-законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;
-уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.
Прикладами такої монархії можна вважати - Великобританію, Бельгію, Данію й ін.
При дуалістичній монархії державна влада носить двоякий характер. Юридично і фактично влада розділена між урядом, який формується монархом та парламентом.
Уряд у дуалістичних монархіях формується незалежно від партійного складу в парламенті і не є відповідальним перед ним. Монарх, при цьому, виражає переважно інтереси феодалів, а парламент представляє буржуазію та інші прошарки населення. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині (1871-1918), зараз –у Марокко.
У деяких державах монарх очолює не тільки світське, але і релігійне керування країною. Такі монархи звуться теократичні (Саудівська Аравія).
Така коротка характеристика основних різновидів монархічної форми державного правління.
2.2 Республіка
Республіка – це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.
Загальними ознаками республіканської форми правління є:
-наявність одноособового і колегіального глави держави;
-виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;
-здійснення державної влади не по своєму велінню, а з доручення народу;
-юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;
-обов’язковість рішень верховної державної влади.
Республіканська форма правління в остаточному виді сформувалась в Афінській державі. В міру розвитку громадського життя вона видозмінювалася, набувала нових рис, усе більше наповнювалася демократичним змістом.
Налічується кілька основних різновидів республіканського правління. У свою чергу вони поділяються за формою державного устрою на :
-парламентарні
-президентські
Парламентська республіка – різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна роль в організації державного життя належить парламенту.
У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, які належать до тих партій, які мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті. Уряд несе колективну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Він залишається доти у влади, поки в парламенті має більшість. У випадку втрати довіри, більшість членів парламенту, уряд або іде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів.
Як правило, глава держави в подібних республіках обирається парламентом або спеціально створеною парламентською колегією. Призначення парламентом глави держави є головним видом парламентського контролю над виконавчою владою. Процедура обрання глави держави в сучасних парламентарних республіках неоднакова. В Італії наприклад президент республіки обирається членами обох палат на їх спільному засіданні, але при цьому у виборах беруть участь по три депутата від кожної області, обраних обласною радою. У федеративних державах участь парламенту в обранні глави держави також розподіляється представниками членів федерації. Так у Німеччині президент обирається федеральними зборами, що складаються з членів бундестагу, і такого ж числа осіб, вибраних ландтагами земель на засадах пропорційного представництва. Вибори глави держави в парламентарній республіці можуть здійснюватися і на основі загального виборчого права, що характерно для Австрії, де президент обирається терміном на шістьох років.
Глава держави в парламентарній республіці володіє повноваженнями: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройних сил і т.д.
Глава уряду (прем’єр-міністр, голова ради міністрів, канцлер) призначається, як правило, президентом. Він формує очолюване їм уряд, що здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність перед парламентом. Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що будь-який уряд лише тоді правомочний здійснювати керування державою, коли він користається довірою парламенту.
Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розробляє і приймає державний бюджет, визначає перспективи соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики. Парламентарна форма республіканського правління представляє собою таку структуру вищих органів державної влади, яка реально забезпечує демократизм громадського життя, свободу особи, створює справедливі умови людського співіснування, основане на засадах правової законності. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Італію (після конституції 1947 року), Австрію, Швейцарію, Ісландію, Ірландію, Індію й ін.
Президентська республіка – один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом об’єднує в руках президента повноваження глави держави і глави уряду.
Найбільш характерними рисами президентської республіки є:
-позапарламентський метод обрання президента і формування уряду;
-відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;
-більш широкі, чим у парламентарній республіці, повноваження глави держави.
Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки. Відповідно до конституції США, в основі якої лежить принцип поділу влади, чітко визначено, що законодавча влада належить парламенту, виконавча – президенту, судова – Верховному суду. Президент США обирається населенням країни шляхом непрямого голосування (виборів) – через колегію виборщиків. Кількість виборщиків повинна відповідати числу представників кожного штату в парламенті (конгресі). Уряд формується перемігшим на виборах президентом, із осіб приналежних до його партії.
Президентська форма правління в різних країнах має свої особливості. В Франції президент вибирається загальним голосуванням. Обраним вважається кандидат, який отримав абсолютну кількість голосів. Такий же порядок обрання президента встановлений у Росії в 1991 році.
Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент об’єднує в собі посади глави держави і глави уряду і, бере участь у формуванні кабінету чи ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, повідомляє надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписування, нерідко головує в уряді, призначає членів Верховного суду.
У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з яким, за принципом поділу влади, нормально функціонують законодавча і судова влади. Ефективно діючий механізм витрат і противаг, що існують у сучасних президентських республіках, сприяє можливості гармонічного функціонування влади, дозволяє уникнути сваволі зі сторони виконавчої влади.
У країнах Латинської Америки часто зустрічаються „суперпрезидентські республіки”. Ця форма правління – практично незалежна, слабко контрольована законодавчою і судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з наполовину диктаторським управлінням.
У сучасному цивілізованому суспільстві принципових відмінностей між формами не існує. Їх зближають загальні задачі і цілі.
Поняття форми правління і державного режиму .
Визначення форми правління . Під формою правління ми розуміємо систему формування і взаємостосунків глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Форма правління історично складається в процесі боротьби і взаємодії соціальних і політичних сил відповідного суспільства.
Форма правління є основою для вивчення конституційно-правового регулювання організації і функціонування держави. Це не просто теоретична абстрактна категорія науки, як, скажемо, чи суверенітет народовладдя, а той ключ, за допомогою якого ми тільки і можемо розібратися у змістовності тієї чи іншої системи органів державної влади, встановлених конституцією відповідної держави.
За аграрного ладу значення форми правління зводилося лише до визначення того, яким чином заміщується посада глави держави – спадкуванням чи шляхом виборів. В міру розпаду феодалізму та з переходом до індустріального ладу, що супроводжувався послабленням влади монархів, появою та зміцненням народного представництва, форми правління стали збагачуватися: найбільшої значимості набуло не те, спадкоємний чи виборний глава держави в країні, а те, як саме зорганізуються відносини між главою держави, парламентом, урядом, як взаємо врівноважаться їхні повноваження, – словом, як влаштований розподіл влади. І сьогодні, аналізуючи форми правління конкретної держави, нас насамперед цікавить не те, республіка це чи монархія, а те, який різновид республіки чи монархії тут установлений.
Класифікація форм правління. Як ми бачили порядком заміщення посади глави держави визначаються дві основні форми правління – монархія і республіка. Різновиди ж їх, визначаються співвідношенням повноважень законодавчої і виконавчої влади, розподілених між главою держави, парламентом і урядом у конкретній країні, та порядком, що звідси випливає, їхнього формування.
Монархія була характерна для аграрного ладу, хоча й у той час в окремих країнах існували республіки. Перехід до індустріального ладу нерідко супроводжувався ліквідацією монархії, оскільки монарх сам був найбільшим феодалом, і становленням республіканської форми правління. Однак у ряді високо-розвинутих країн монархія збереглася і дотепер. Примітно, що монархія часом відновлюється в окремих країнах після більш-менш тривалого періоду республіканського правління. Наприклад, в Іспанії монархію було повалено в 1931р., а в 1947р. фашистський диктатор Ф.Франко оголосив про її відновлення, однак реально, король Хуан Карлос І, запанував лише після смерті диктатора в 1975р., причому в 1978р. активно захищав становлення демократії від спроб фашистського путчу.
Більш того, нині часом не завжди ми можемо з легкістю визначити, з якою державою – монархічною чи республіканською – маємо справу. Наприклад, у Малайзії, частина суб’єктів федерації являють собою монархії, а інша частина – республіки. Глава держави у Федерації – виборний, але обирається монархами суб’єкта федерації зі свого середовища на п’ятилітній термін. Схожа ситуація й в Об’єднаних Арабських Еміратах. Тут ми бачимо елементи і монархії (глава держави повинний бути монархом), і республіки (однак його вибори обмежені терміном).Таку форму правління, за звичай, називають виборною монархією . У даному разі слід лишній раз згадати про те, що будь-яка класифікація тією чи іншою мірою умовна.
2.3 Види форм правління і їхніх розходжень
Отже, розглянемо першу частину структури форми держави – форму правління.
Під формою правління розуміється організація влади, яка характеризується її умовним першоджерелом, тобто, кому належить влада в даній державі. Утім, деякі юристи вважають, що до цього визначення варто додати порядок утворення органів держави і порядок їхньої взаємодії з населенням.
Форми правління розрізняються в залежності від того, чи належить верховна влада в державі одній особі, що одночасно є символом держави, чи ж вона здійснюється за допомогою різних демократичних інститутів (представницькі органи влади, референдуми, і т.д. ). В зв’язку з цим, усі держави за формою правління поділяються на монархії і республіки.
Відмітною ознакою монархії є те, що верховна влада цілком чи частково зосереджена в руках одноособового глави держави – монарха (фараона, короля, цезаря, шаха, імператора і т.д.). У більшості випадків ця влада спадкоємна.
В історичному процесі монархія складається ще в Древньому Світі, (древній Ізраїль, древній Єгипет, держави Еллади, древнього Риму і т.д.) у період рабовласницьких держав, але найбільш повне вираження ця форма знайшла в Середньовіччя, коли разом з феодалізмом, що панував у суспільних відносинах, вона послужила міцним цементом для будівництва держави. Прикладом можуть служити всі європейські держави (Англія, Франція, Польща, і ін.). У період буржуазних революцій і змін, які слідували за ними, монархія як форма правління найчастіше зберігалася, але при цьому набувала істотних змін (наприклад, обмежена влада короля у Великобританії, станова монархія в Росії в XVІІ столітті, і т.д.). У наш час на Землі існує кілька держав, що зберегли монархічну форму правління, причому не тільки конституційну, але й абсолютний її різновид.
Отже, монархії поділяються на два основних види: абсолютну й обмежену. Як можна було помітити зі сказаного вище, перший вид є характерним, в основному, для Древніх і середньовічних держав, другий – для держав Нового і Новітнього часу.
В абсолютній монархії уся влада зосереджена в руках одноособового глави держави. Як правило, будь-які форми колегіальних органів мають дорадчий характер. Монарх є повним володарем, його особа священна, а рішення загальнообов’язкові.
Обмежена монархія припускає наявність вищого органа представницької влади, що має мандат народу і наділеного певною кількістю повноважень.
Виконавча влада зосереджена або безпосередньо у монарха, або вона належить уряду, який ним контролюється. Втім, іноді, особливо в наш час, монарх є лише символом держави і національного суверенітету (наприклад, сучасна Великобританія, Японія й ін. ).
Республіка – це форма правління при який вищі органи влади колегіальні, мають мандат народу на здійснення державної влади. Для республіки обов’язкова наявність вищого представницького органа влади, що обирається народом.
Історично, республіка, як форма правління, сформувалася ще в Древньому світі, прикладом тому можуть служити рабовласницькі республіки Еллади, Древній Рим періоду республіки й ін. Однак у той час інститути демократії були ще нерозвинені, а рабовласницькі відносини і пов’язані з ними наукові уявлення та знання, ще не створювали передумов для виникнення гуманізму і. пов’язаних з ним, сучасних принципів демократичної держави. Тому розквіт республіки пов’язаний не з рабовласницькою чи феодальною державою, а з державою, де відбулися зміни, характерні для епохи Відродження, з появою ідей гуманізму, „свободи, рівності і братерства”. У зв’язку з цим, спочатку в Європі, потім в Америці, а потім і в усьому світі республіканська форма правління завойовує позиції і стає найбільш характерною формою правління в сучасній світовій цивілізації.
Класифікація республік пов’язана з відповіддю на питання, яким же саме чином здійснюється державна влада, і хто із суб’єктів державно-правових відносин наділений більшою кількістю повноважень.
В основному, всі республіки поділяються на два види: парламентські і президентські. Однак деякі автори справедливо вказують на ще одну класифікацію, а саме, розподіл на республіки аристократичні і демократичні. В наш час існують тільки демократичні республіки.
Парламентська республіка. При цій формі правління більшість повноважень належить представницьким органам влади, а на виконавчо-розпорядницькі органи накладається роль виконуючих, які не мають більш-менш поважних повноважень і прав у здійсненні державної влади.
Президентська республіка. При президентській республіці більшість цих прав і повноважень надається президенту, що найчастіше є главою виконавчої влади. Класичним набором прав президента є права по формуванню вищих органів державної влади, по здійсненню зовнішніх відносин, по обороні країни і командуванню Збройними Силами, з питань надання і виходу з громадянства, амністії і т.д.
У компетенції вищого представницького органа влади лежать питання законодавства, а також контрольної і наглядової функції.
Державний устрій республіки будується на принципах демократії і народного суверенітету. Перше – це виборність і змінюваність органів державної влади (ротація). Друге – це принцип народного суверенітету. Третє – це принцип поділу влади. Четверте – верховенство прав і свобод людини і громадянина. Існує ще кілька принципів, однак самими основними є перераховані вище. Дякуючи цим принципам у державах, що користуються з республіканської форми правління, отримали широке розповсюдження інститути безпосередньої і представницької демократії, системи утримань і противаг між різними галузями влади, й інші державно-правові інститути, властиві демократичній державі. У цілому, форма правління є дуже важливим елементом форми держави в цілому. Адже саме в ній виражено, кому належить влада в суспільстві (нехай іноді формально), а це, в свою чергу, говорить про розвиненість чи, навпаки, відсталість та консерватизм даного суспільства.
На закінчення хотілося б ще раз розглянути форму держави в історичному аспекті і спробувати вивести найбільш справедливу (в сучасному поняттях ) і ефективний її різновид.
Історично склалося так, що спочатку з’явилися держави, форму яких, насамперед, визначала форма правління; більш того, таких категорій, як форма державного устрою чи політичний режим попросту не існувало. Як уже говорилося вище, необхідність у введенні класифікації за формою державного устрою з’явилося в XVІІ-XVІІІ століттях, коли початку складатися така форма, як федерація, а категорія „політичний режим” виникла, на думку С.С.Алексєєва, і зовсім у 20-х роках XX століття.
Таким чином, у стародавні часи та в середньовіччя всі держави були унітарними, а формою правління, як правило, була монархія. Про політичний режим можна говорити ширше – так, у деяких державах древності існувало багато інститутів демократії. Однак набагато частіше зустрічалися авторитарні або повністю тоталітарні держави.
З появами федерацій положення змінилося. І хоча у формі правління монархія відігравала і продовжує відігравати значну роль, основною формою правління стає республіка; політичний режим набуває все більшої демократичності, допоки не досягає сучасного рівня.
Зараз найбільш розповсюдженою формою держави є демократична федеративна республіка. Саме в ній найбільш чітко виявляються всі сучасні погляди на те, яким повинне бути суспільство. Однак це зовсім не означає, що людство не може винайти нічого більш досконалого. Можливо, у майбутньому, з’являться принципово нові елементи форми держави, і це лише ще раз доводить перспективність і необхідність розгляду даної теми.
Питання №3 Державний устрій.
Унітаризм, федерація, конфедерація.
Форма державного устрою – це національна й адміністративно-територіальна форма держави, що розкриває характер, взаємин між його складовими частинами, між центральними та місцевими органами державного управління, влади.
У відмінності від форм правління організація держави розглядається з погляду розподілу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їхній поділ між складовими частинами держави.
Види форм державного устрою і їхнього розходження.
Наступним елементом форми держави є форма державного устрою.
Під формою державного устрою розуміється структура державності. Тобто саме в категорії „форма державного устрою” знаходить вираження територіальний розподіл і структура держави, закріплення за ним визначеної території. Історично склалося три „класичних” форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація) і конфедерація. Утім, останнім часом погляд на конфедерацію, як на один з видів форми державного устрою почав мінятися. Багато авторів думають, що конфедерація не є самостійною державою, а всього лише співдружністю, союзом абсолютно незалежних держав, створеним для досягнення певних – або конкретних цілей (оборона від загального ворога, економічне розвиток, політичний об’єднання і т.д.).
Отже, перший із трьох видів форми державного устрою: унітарна держава.
Унітарна держава – це цільна держава, частини (територіальні підрозділи) якого (департамент, провінції, округи, і т.д.) є тільки адміністративно-територіальними утвореннями, які не мають будь-яких суверенних прав. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного керування або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування – „центру” і місцевим представницьким органам.
Як правило, унітарна держава характерна для одно-національних держав, де більшість населення є представником однієї нації. Також унітарна форма державного устрою характерна для держав з монархічною формою правління.
Історично, унітарна форма державного устрою склалася першочергово, разом із самою державою. Усі без винятку державні утворення древності та середньовіччя мали цю форму державного устрою. Прикладом тому можуть служити Римська імперія, імператорські Китай і Японія, середньовічні європейські королівства. Пізніше, з розвитком ідей освіти і гуманізму, з’явилося чимало прогресивних ідей, що і привело до появи в області державного будівництва багатьох країн інших форм державного устрою – федерацій і конфедеративних державних союзів.
У наш час, як уже відзначалося раніше, унітарна держава також існує, але це явище не носить настільки значного і всеосяжного характеру, як раніше. Унітарна форма характерна для невеликих держав (тому що невелика територія легко керується за допомогою звичайних адміністративних методів), одно-національних (із-за відсутності необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв’язку з традиціями). Прикладами можуть служити Польська республіка, Італія, Японія й ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб’єктами будь-якої федерації. Так, будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.
Федеративна держава. Це союзна держава, частини якого (штати, землі, округи) мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісність усієї союзної держави. Ці частини прийнято іменувати суб’єктами федерації. Вони мають своє законодавство, власну судову систему, органи самоврядування. Разом з тим на території суб’єктів федерації діють також загально-федеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого.
Існує також розмежування повноважень між центральними органами влади й органами влади суб’єктів федерації. Це сприяє (разом з розподілом державної влади на три „ланки”) децентралізації і „розподілу” влади, що попереджає її концентрацію. Як правило, до ведення загально-федеральних органів влади відноситься зовнішня політика, оборона країни, економічна, соціальна та ідеологічна політика, прийняття загально-федерального законодавства; у компетенцію органів влади, суб’єктів федерації, входить вирішення питань про формування органів влади на своїй території, прийняття свого законодавства, іноді податкова політика.
Як уже говорилося, федерація, як особлива форма державного устрою, з’явилася разом з зародженням в XVІІ - XVІІІ століттях республік, разом із хвилею буржуазно-демократичних революцій. Мабуть, найбільш відомим прикладом федерації можуть слугувати Сполучені Штати Америки.
Зараз ця форма державного устрою характерна в основному для великих і середніх, по території, демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації може знайти відображення в наданні державності в рамках федерації (російська Федерація - гарний тому приклад).
Третьою формою державного устрою прийнято вважати конфедерацію . Однак, як уже згадувалося вище, зараз погляд на конфедерацію став змінюватися, і багато юристів порівнюють цю форму з державним союзом.
Конфедерація – це, за словами, Алексєєва С.С., „державний союз держав”. Тобто жодна з держав-членів конфедерації, не втрачає свого державного суверенітету; частини конфедерації не тільки мають свої органи влади і управління, але й зберігають свою національну грошову систему, армію, поліцію і т.д.
Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення певних суспільних цілей ( об’єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі, чи культурі мистецтві, економіці і т.д.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові чи контрольні органи.
Історично ця форма правління сформувалася разом з федерацією, але на практиці зустрічалася і зустрічається вкрай рідко. Це все-таки перехідна форма державного устрою, і тому вона утворюється на декілька років, не більше. Прикладом конфедерації може служити Конфедерація південних штатів, що склалася в 1861 році в Америці, що послужило початком Громадянської війни в США (1861-1865 років).
Однак існує думка, що конфедерація може стати згодом дуже розповсюдженим явищем. Алексєєв С.С. пише: „Не виключено, однак, що конфедерація (і навіть конфедеративна держава) виявиться в майбутньому конструктивною моделлю державного устрою, особливо в умовах, коли розпадаються держави імперського характеру, що мали зовнішні атрибути федерації, такі, як СРСР, Югославія.”
Перераховані вище три форми державного устрою є основними, однак ще існує особлива форма асоційованого державного об’єднання, іменована співдружністю. Тут, суверенні, незалежні держави виступають по відношенню до об’єднань в якості „асоційованих учасників”. Ця форма показала свою життєздатність у Західній Європі, у вигляді Європейського Співтовариства. При існуванні економічних передумов (спільного ринку) і єдиного правового середовища (створюваного, зокрема, судом ЄС у Люксембурзі), відбувається поглиблення державної інтеграції, що може виразитися у переході до конфедеративного державного устрою, а то й до федеративного державного утворення (інтеграційні процеси останніх років у рамках Європейського Співтовариства говорять про те, що його країни крок за кроком наближаються до рівня державної інтеграції, характерної для федерації ).
Форма державного устрою показує :
-з яких частин складається внутрішня структура держави;
-якого правове положення цих частин і які взаємини цих органів;
-як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;
-у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цієї території.
За формою державного устрою всі держави можна підрозділити на три основні групи :
-унітарне;
-федеративне;
-конфедеративне.
3.1 Унітарна держава
Унітарна держава – це єдине цілісне державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й ознаками державної незалежності не володіють.
Унітарна держава характеризується за наступними ознаками :
– унітарний устрій допускає єдині, загальні для всієї країни, вищі виконавчі, представницькі і судові органи, які здійснюють верховне керівництво відповідними органами;
– на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;
– складові частини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;
– унітарна держава, на території якої проживають невеликі за чисельністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;
– усі зовнішні міждержавні зносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;
– має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.
Розбіжності у формах та в степені контролю центральної влади над місцевими органами управління дозволяють говорити про централізовані і децентралізовані унітарні держави, але ці розходження стосуються відносно вузької сфери управління.
До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.
Унітарна держава.
Унітарна держава – форма державного устрою, при якому територія держави, на відміну від федерації не має у своєму складі федеративних одиниць, а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (райони, області), що підкоряються центральним органам влади й ознаками державного суверенітету не володіють.
Унітарна держава характеризується наступними ознаками:
1. Унітарна держава припускає єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи, які здійснюють управління відповідними місцевими органами.
На території унітарної держави діє одна конституція, проводиться обов’язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика.
3. Складові унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють. Вони не мають своїх законодавчих органів, самостійних військових формувань, зовнішньополітичних органів та інших атрибутів державності. У той же час місцеві органи в унітарній державі володіють іноді досить значною самостійністю.
4. Унітарна держава, на території якої проживають невеликі за численністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію.
5. Усі зовнішні міждержавні відносини здійснюються центральними органами, що офіційно представляють країну на міжнародній арені.
6. Унітарна держава має єдині збройні сили, керовані центральними органами державної влади.
7. В переважній більшості сучасних унітарних держав основний територіальний розподіл є політико-адміністративним. Поряд з ним, у ряді країн, базуються як адміністративно-територіальні одиниці загального типу, де діють органи загальної адміністрації, так і спеціального де діють спеціалізовані державні органи (судові округи).
Число ступенів політико-адміністративного розподілу залежить від чисельності населення і розмірів території країни, однак залежність ця не є сталою, інколи в географічно менших країнах число ступенів буває більшим, ніж у великих. Наприклад, якщо Великобританія має три рівні територіального розподілу, то Франція – чотири.
З погляду організації публічної влади унітарні держави можна розподілити на децентралізовані і централізовані.
У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою і територіальними одиницями вищого рівня. Це зближає їх з федеративними державами.
Розходження ж з централізованими державами полягає в тому, що вони (централізовані) – є державами, у яких немає місцевої автономії взагалі, а функції влади, на місцях, здійснюють тільки призначені „згори” адміністратори. Це держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Тропічної Африки значна роль, у здійсненні влади на місцях, належить родоплемінним вождям. Утім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж ширмою для всевладдя на місцях.
У висновку слід зазначити, що в демократичних державах часто конституційно передбачені визначені гарантії територіальної цілісності політико-адміністративних одиниць, особливо первинних – міських і сільських громад, так само як і інші гарантії їхньої адміністративної автономії. Зрозуміло, ці гарантії мають менший обсяг, ніж гарантії носіїв державної автономії.
Федеративна. За унітаризму всі рішення, як у внутрішньодержавній, так і у зовнішній сфері є пріоритетом центральної влади.
Федералізм припускає ту, чи інший ступінь самостійності національних утворень, що входять до складу єдиної держави.
Що ж стосується конфедерації, то мова у цьому випадку йде лише про міждержавні утворення. Іншими словами, це союз держав, які об’єдналися з певними цілями для вирішення певних задач, але зберегли при цьому повну незалежність. Не можна заперечувати, що учасники конфедерації делегували частину своїх прав конфедеративній владі, але рішення цієї влади можуть набрати силу лише зі схвалення всіх членів конфедерації.
Із самого початку, коли питання державного устрою потрапили в поле зору К. Маркса і Ф. Енгельса, вони вважали, що унітарна держава має більше переваг у порівнянні з федеративною. Більш висока узагальненість праці, більш тісні зв’язки між трудящими повинні були, на їхню думку, сприяти активізації революційного процесу, чого не можна було досягти за федеративних основ. Однак таке припущення виявилося справедливим для таких країн, як, скажімо, Німеччина, Франція, країн у національному відношенні практично однорідних, де не було і не могло бути більш-менш серйозних міжнаціональних конфліктів. Коли ж вони звернули свої погляди до Великобританії, то побачили, що під британськими колоніями існують чотири різних народи: англійський, шотландський, ландський, валлонський і, що коли держава там стане унітарною, то буде неминучим розмежування не по класовим, а по національним ознакам. Тобто , англійський робітник об’єднається з англійським буржуа, шотландський із шотландським і т.д.. Для того, щоб уникнути такого повороту подій, стверджували К. Маркс і Ф. Енгельс, Британії необхідна федеральна форма державності, що забезпечить рівноправність різних народів, зніме національне питання і стане засобом консолідації різних національностей. Минуло багато років і ми бачимо, як те, що відкрили основоположники наукового комунізму і нарекли виключенням, виявилося геніальним передбаченням, по відношенню до держав зі складним багатонаціональним характером розвитку. Приклад тому – утворення СРСР, а згодом Соціалістичної федеративної республіки Югославії, Чехословацької Соціалістичної Республіки.
3.2 Федерація
Федерація – це добровільне об’єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу.
Федеративний державний устрій є неоднорідним. В різних країнах він має свої унікальні властивості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і, насамперед, національним складом населення країни, своєрідністю побуту та культури народів, які входять у союзну державу.
Разом з тим можна виділити найбільш узагальнені риси, які є характерними для більшості федеративних держав.
1. Територія федерації складається з територій її окремих суб’єктів: штатів, кантів, земель, республік і т.д.
2. У союзній державі верховна виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам.
3. Суб’єкти федерації мають право на прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи.
4. У більшості федерацій існує союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.
5. При федеральному державному устрої в парламенті є палата, що представляє інтереси членів федерації.
6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН та ін.).
Федерації будуються за територіальними та національними ознаками, що значною мірою впливає на характер, зміст та структуру державного устрою.
Територіальні федерації характеризується значним обмеженням у державному суверенітеті суб’єктів федерації. Національні ж федерації виділяються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальними і національними федераціями виражається різним степенем суверенності їхніх суб’єктів. Центральна влада, в територіальних федераціях, має перевагу, відносно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.
Федеративний устрій держави.
Федерація являє собою добровільне об’єднання декількох раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу. Федеративний державний устрій діє неоднорідно. У різних країнах він має свої особливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і насамперед національним складом населення країни, своєрідністю культури і побуту народів, що входять у союзну державу. Наприклад, можна розглянути Росію, у якій ще при тимчасовому уряді починалися перші серйозні спроби федералізації великих губерній і регіонів. Уже 22 березня 1917р. була заслухана доповідь міністра-голови внутрішніх справ Г. Є. Львова, про реформу місцевого управління Росії „на основі перетворення органів безпосереднього державного управління на місцях в органи самоврядування і надання останнім усієї повноти державної влади”. Проте Федералізм юридично був закріплений після жовтневої революції 1917р. у конституції РРФСР 1918р. У грудні вона разом з іншими республіками (Україною, Білорусією і Закавказькою федерацією) сформувала нову федеративну державу – СРСР.
На думку Хаффмана, федералізм – це така форма організації уряду, що прагне примирити регіональну розмаїтість з визначеним рівнем колективної єдності і робить це таким шляхом, при якому регіональні уряди грають цілком конкретну роль.
Варто виділити ряд основних принципів утворення та функціонування федеративної системи, з позиції яких варто розглядати і оцінювати будь-яку федерацію:
o добровільне об’єднання держав чи державних утворень у федерацію;
o рівність суб’єктів федерацій незалежно від величини їх території, чисельності населення, економічного потенціалу;
o плюралізм і демократизм у взаєминах суб’єктів федерації поміж собою і з громадянами;
o широкі можливості громадян активно і без перепон приймати участь у федеральних і регіональних політичних процесах;
o дотримання законності та конституційних прав, означає чітке і неухильне дотримання федерацією та суб’єктами федерації, федеративними і всіма іншими органами й організаціями звичайних і конституційних законів як у відношеннях одні з одними, так і з громадянами, формованими ними партійними, пpофсоюзними й іншими суспільно-політичними органами та організаціями.
Будь-яка федеративна система може бути ефективною лише тоді, коли її діяльність реалізується в конкретних межах Конституції і дійсного законодавства, коли чітко розподілені сфери діяльності та компетенція центральних і місцевих державних органів, неухильно дотримуються права та свободи громадян. У цьому контексті можна лише привітати характеристику федералізму як „договірну відмову від централізму”, як „структурно оформлену дисперсію повноважень” між різноманітними державними організаціями – свого роду владними центрами, „законні повноваження яких, гарантовані Конституцією”. Важливо виходити також із того, що федералізм – це не одновимірне, а багатовимірне явище, що він має не тільки статичний, але і динамічний характер. Коли мова йде про багатомірність федералізму, мається на увазі існування різноманітних, та більш-менш однаково вартісних його сторін або аспектів: історичних, політичних, культурних, ідеологічних, і т.д. Федералізм, як уявляється, це навіть не стільки статика, скільки динаміка, процес, до того ж не простий, а циклічний. Це підтверджується мінливим характером стосунків між федерацією та її суб’єктами. На різних етапах історії ці стосунки є в різній степені жорсткими, централізованими чи децентралізованими. Федералізм, незалежно від того, у який державі він встановлюється – в США, Германії, Росії, Канаді – існує не сам по собі і не за для себе, як самоціль, а набуває змісту лише в слугуванню суспільству, окремій людині.
Федералізмом обрані принаймні п’ять основних цілей. Серед них:
– „примирення єдності і різноманітності;
– захист від тиранії центрального правління;
– створення умов для участі населення в політичних процесах на декількох рівнях влади;
– створення умов для підвищення „ефективності виробництва через регіональну конкуренцію” і виступ в якості форми чи шляху „до стимулювання новаторських ідей в регіональних представництвах”. Головною ціллю є – всебічне забезпечення процесу вільного розвитку різноманітних національностей і народностей, принцип плюралізму та демократії, гарантія прав та свобод громадян.
Федеральну систему державного устрою можна розглянути на прикладі Сполучених Штатів Америки: центральним елементом американського федералізму є наявність реальної влади окремих штатів, можливість визначати як свою особисту політичну структуру, так і саму політику.
Одні штати самі визначають „свій електорат”: встановлюють особисті обов’язкові вимоги „просування партійних кандидатів на державні посади не інакше як через „праймеріз” (первинні вибори). Інші штати, на відміну від федерального законодавчого органу, можуть створювати однопартійний парламент (штат Небраска), можуть приймати закони, у відповідності до яких суди і члени кабінету повинні обиратися (на федеральному рівні, вони призначаються). Окремі штати мають право приймати закони про проведення референдумів.
Варто виділити найбільш загальні риси, які є характерними для більшості федеративних держав:
1. Територія федерації складається з територій та її окремих суб’єктів: штатів, кантонів, земель. республік і т. ін.
2. У союзній державі верховна законодавча, виконавча та судова влада належить федеральним державним органам. Компетенція між федерацією та її суб’єктами розмежовані союзною (федеральною Конституцією.
3. федерації володіють правом приймання власної конструкції, мають свої вищі законодавчі, виконавчі та судові органи.
4. Більшості федерацій існує єдине союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.
5. За федерального державного устрою в парламенті організовується палата, яка представляє інтереси членів федерації.
6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях виконують союзні державні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних стосунках.
Федерацію можна розділити на національну і територіальну. Основна відмінність між територіальною та національною федерацією складається за ступенем суверенності їхніх суб’єктів. Центральна влада в територіальних федераціях володіє більшістю відносно вищих державних органів, членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень. Загальнонаціональна державна влада виконує лише координацію інтересів суб’єктів федерації, забезпечуючи їх найбільш оптимальну внутрішню та зовнішню діяльність. Суб’єкти національної федерації у сфері міжнародних відносин можуть встановлювати дипломатичні відносини з будь-якою державою міжнародного співтовариства, укладати політичні, економічні та інші договори. Національна ознака надає федерації таких особливостей, котрі не можуть бути властивими для федерального державного устрою.
3.3. Конфедерація.
Конфедерація – це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їх спільних інтересів.
За конфедеративного устрою держави – члени конфедерації – зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і у зовнішніх справах.
На відміну від федеративного устрою конфедерацію можна охарактеризувати наступними рисами:
-на відміну від федерації у конфедерації відсутні свої загальні законодавчі, виконавчі та судові органи;
-конфедеративний устрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;
-зберігається громадянство тих держав, які знаходяться в тимчасовому союзі;
-держави можуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, про міждержавну кредитну політику на час існування союзу.
Як правило конфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815-1867), Швейцарський союз (1815-1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація.
Про конфедеративну форму державного устрою.
Конфедерація – форма державного устрою, за якого держави, які утворюють конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади і управління, вони утворюють спеціальні спільні органи для координації дій в певних цілях (військові, зовнішньополітичні).
Союзу держав, як форми, які зберігають свій суверенітет у повній мірі, на сьогоднішній день ніде не існує. На різних етапах історії утворювалися конфедерації, проте, після короткочасного існування вони розпадались, або набували федеративної форми державного устрою. По суті, поєднуючи в собі риси як міжнародно-правової так і державної організації, вона, під впливом тих чи інших причин, втрачає рівновагу, необхідну для її збереження. Вирішальне значення, при цьому, мають етнічні та економічні фактори. Характерно, що до федеративної форми устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом (США, Германія)(6), а конфедерації з багатонаціональним складом (Австро-Угорщина, Норвегія і Швеція, Сингалі та ряд інших) розпались. Велике значення при цьому й за економічними факторами. Фактично, тільки вони можуть збити хвилю центр обіжних тенденцій та інтегрувати конфедерацію в єдине ціле. Найбільш відомі дві конфедерації – північноамериканська та швейцарська. В даний час Європа поволі наближається до конфедерації (але тільки в економічному плані).
США: З моменту набуття незалежності американські штати утворили де-факто конфедеративну державу, в якій практично вся влада збереглася за окремими штатами. Конфедеративну форму устрою зберегли і першої загальнонаціональної конституції – статті Конфедерації. Статті Конфедерації передбачали орган представницької влади - Конгрес конфедерації(6) (мається на увазі приналежність до єдиної американської нації, а не етнічне походження; наявність єдиної, прийнятої в суспільному житті, мови) у якому кожний зі штатів мав один голос.
Конгресу делегувалися наступні повноваження: право оголошувати війну, укладати договори і вступати в союзи, формувати армію, чеканити монету, робити позики і т.д. Найбільш важливі повноваження здійснювалися за згодою 9 з 13 штатів. Від кожного штату до складу Конгресу конфедерацій обиралися від 2 до 7 делегатів (які і складали 1 голос). Статті конфедерації не передбачали встановлення виконавчої і судової влади. Не належали до конфедерації і право стягнення податків (внески на її нужди, визначалися на основі вартісної оцінки і ступеня меліоративної оснащеності земель штатів). Набір в армію здійснювався окремими штатами по квотах, „співвідносним до числа білого населення”. Ущербність конфедеративної форми устрою проявилася вже в роки війни за незалежність – Конгрес не зміг утримувати армію на свої кошти, через відмову штатів виплачувати внески. Глибока економічна криза, розвал фінансової системи і соціальні потрясіння – таким було тло, на якому розроблялася конституція США 1787р., що заснувала федеральну форму державного устрою.
Швейцарія: Подібна була доля і швейцарської конфедерації. Утворена на основі союзного договору, по якому кантони Швейцарії зберігали свою незалежність, а також усі права, не делеговані союзу. Кантони мали свою монету, громадянство, укладали торгові договори з іноземними державами, визначали форми внутрішнього управління. Жителі одного кантону не мали права селитися в іншому кантоні, якщо між владою кантонів не було угод з цього приводу. Союзній владі були надані, переважно політичні та військові питання. Парламент Швейцарії – Сейм, будувався не як орган представництва, а як збори уповноважених від кантональних урядів. Делегати Сейму підкорялися тільки наданим їм інструкціям та приймали лише попередні рішення. Уряд союзу – Виконавча рада була позбавлена владних повноважень і самостійної фінансової бази. Всі ці питання зважувалися кантонами. З 1829р. в умовах економічної кризи, яка дедалі поглиблювалася, у Швейцарії почався рух за формування нового союзу влади. Підсумком стала заснування союзної держави, яка надалі стала фактично федеративною.
Досвід історії північноамериканської, швейцарської та ін. конфедерацій дозволили виділити наступні ознаки, характерні для цієї форми державного устрою:
1. Договірна форма утворення конфедерації. Велика частина конфедерацій базувалася на основі відповідних договорів;
2. Воля виходу з конфедерації(сецесії). У відмінності від федерації, де спроба сецесії розглядався як заколот, вихід же зі складу конфедерації означає розірвання договірного зв’язку із союзом;
3. У конфедерації відсутній суверенітет, суверенітет належить державам, що входять у неї. Тобто, жодні рішення союзної влади не мають сили на території держави, яка входить до складу конфедерації, без їхньої згоди;
4. Предмети ведення конфедерації обмежені переліком невеликого й у цілому незначного кола питань. Це – питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, загальної системи комунікацій, вирішення суперечок між суб’єктами конфедерацій.
5. В конфедерації утворяться не всі державні органи, а тільки ті, котрі необхідні для виконання задач, виділеним по договірних актах.
6. В представницьких органах конфедерації делегати представляють не територіальні частини чи населення однієї держави, а суверенітет держави.
7. Постійно діючі державні органи конфедерації не володіють владними повноваженнями. Акти конфедеративної влади не містять норм прямої дії й адресовані до органів влади суб’єктів конфедерації.
8. Суб’єктам конфедерації належить право нуліфікації, тобто відмова у визнанні, або відмова у застосуванні фактів союзної влади.
9. Бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків суб’єктів конфедерації. Правом безпосереднього оподаткування конфедерація не володіє.
10. Суб’єкти конфедерації мають право встановлювати митні та інші обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, послуг і капіталів.
11. Як правило в конфедераціях відсутня єдина система грошового обігу.
12. Військові формування комплектуються суб’єктами конфедерації, причому нерідко зберігалося їхнє подвійне підпорядкування державним органам конфедерації і її суб’єктів.
У конфедерації немає союзного громадянства.
У висновку варто також підкреслити, що в конфедераціях відсутні єдина економічна, політична і правова системи.
Конфедеративна форма державного устрою може бути основою для утворення суверенних унітарних федеративних держав.
4. Список літератури
1. Венгеров А.Б. „Теорія держави і права” - М.: Юрист, 1994
2. Хропанюк В.Н. „Теорія держави і права” - М.: Батьківщина, 1993
3. Лівшиць Р.З. „Теорія права” - М.: БЕК, 1994
4. Коваленко А.И. „Теорія держави і права” - М., 1994
5. Алексєєв С.С. „Загальна теорія права” Москва, 1981 р.
6. Алексєєв С.С. „Держава і право” Москва, 1993 р.