| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Курсовая работа: Проблеми нотаріальної практики в сфері спадкування
Курсова робота
З нотаріального права України
На тему: «Проблеми нотаріальної практики в сфері спадкування »
Київ 2011 р.
План
Вступ
Розділ І. Особливості деяких актуальних питань спадкування
1. Заповіт подружжя
2. Порядок розподілу (поділу) спадкового майна між спадкоємцями
3. Особливості посвідчення спадкового договору
4. Особливості спадкування обов’язкової частки в спадщині
Розділ ІІ. Особливості оформлення спадкових прав на підприємство
1. Поняття приватного підприємства
2. Види прав приватного підприємства на майно
3. Рекомендації в визначенні дій при спадкуванні
Розділ ІІІ. Особливості спадкування майна нерезидентів
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
З прийняттям Конституції України відбулась переорієнтація суспільних відносин на охорону і захист прав громадян, побудову демократичної, правової держави, що зумовлює необхідність дослідження та аналізу на науковому рівні сучасного стану забезпечення прав суб’єктів спадкових правовідносин. Тому у роботі комплексно досліджуються теорія, практика і чинне законодавство на предмет узгодження регламентації прав суб’єктів спадкових правовідносин і процедури їх реалізації, охорони і захисту як в нотаріальному, так і у цивільному процесі. Дотепер такі питання вченими комплексно не досліджувалися. В сучасний період має місце та назріла необхідність змін у регламентації спадкових правовідносин відповідно до розвитку суспільних відносин в Україні; наявність в окремих законодавчих нормах, що регламентують спадкові правовідносини, деяких прогалин та неоднозначностей у їх формулюванні, які на практиці призводять до спірних ситуацій та порушення прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб та інтересів держави; наявністю в теорії спадкового права різних позицій теоретиків щодо окремих положень та правових ситуацій; недосконалість нотаріальної процедури щодо охорони спадкових прав громадян при їх реалізації.
Нерідко на практиці трапляються випадки, коли до нотаріуса звертаються для оформлення спадкових прав громадяни з документами на нерухоме майно, право власності на яке було зареєстровано з порушенням норм чинного законодавства. Розберемо ці випадки детальніше із певними рекомендаціями стосовно вирішення спірних та неоднозначних ситуацій у нотаріальній практиці.
Розділ І. Особливості деяких актуальних питань спадкування
1. Заповіт подружжя
У цивільному законодавстві вперше з’явилося поняття спільного заповіту, яким вважається заповіт, укладений подружжям (ст. 1243 ЦК України).
Законодавча новація представляє особливий інтерес для нотаріусів, оскільки заповіт подружжя, як і будь-який іншій заповіт, передусім посвідчується нотаріусами.
Своєрідною є правова природа спільного заповіту. Незважаючи на наявність двох осіб, які його укладають, він не належить до категорії договорів. Спільний заповіт є різновидом одностороннього правочину. Згідно з ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Таким чином подружжя в односторонньому правочині виступають як одна сторона, яка представлена двома особами.
Спільний заповіт породжує в спадкоємця право прийняти спадщину після її відкриття.
Проаналізувавши ст. 1243 ЦК України можна дійти висновку, що для чинності заповіту подружжя необхідна сукупність таких умов:
1) належний суб’єктний склад цього правочину;
2) належний об’єкт правочину;
3) наявність спільної волі подружжя щодо розпорядження майном.
Розглянемо їх детальніше.
1 Належний суб’єктний склад має значення основної формальної умови чинності спільного заповіту. Заповіт можуть укладати лише особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, тобто подружжя. Жінка й чоловік, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, такого права не мають. Із самої назви спільного заповіту випливає, що він нерозривно пов’язаний з існуванням шлюбу. Тому заповіт подружжя втрачає чинність у разі:
– розірвання шлюбу в судовому або адміністративному (в органах РАЦС) порядку;
– визнання шлюбу недійсним за рішенням суду.
У разі існування однієї з указаних обставин заповіт подружжя втрачає свою силу автоматично, незалежно від волі сторін. Тому будь-якого підтвердження припинення дії спільного заповіту не потрібно. Зокрема, сторони не повинні звертатися до нотаріуса з заявою про припинення дії укладеного правочину.
2 Заповіт подружжя має силу лише в тому разі, коли його була складено щодо належного об’єкта. Згідно з ч. 1 ст. 1243 подружжя може скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому лише на праві спільної сумісної власності. Це може бути майно, набуте за час шлюбу, майно, створене спільною працею подружжя або інше майно, яке набуває режим спільної сумісної власності подружжя за договором сторін (майно, набуте подружжям за договором дарування, купівлі-продажу тощо). Не є виключенням майно, що було одержане подружжям за час шлюбу в спільну сумісну власність у процесі приватизації. Якщо за бажанням сторін приватизоване майно набуло статусу спільної сумісної власності подружжя, воно може стати предметом спільного заповіту. Це пояснюється тим, що режим спільної сумісної власності подружжя є єдиним. Він не залежить від джерела виникнення спільної сумісної власності (спільна праця подружжя, договір купівлі-продажу, міни, дарування, приватизація тощо). Якщо певна річ є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, вона може бути об’єктом спільного заповіту подружжя. Будь-яких виключень із цього правила закон не передбачає (ч. 1 ст. 1243 ЦК України).
Відомо, що заповіт може складатися задовго до моменту смерті заповідача, тому майнова маса, яку розподілено в заповіті, може з часом змінитися. Якщо подружжя визначило в заповіті певне майно, яке становило їхню спільну сумісну власність, а згодом було змінено його режим, то таке майно не може бути об’єктом спільного заповіту. Це можливо, якщо, наприклад, подружжя за час шлюбу здійснило поділ свого майна, внаслідок чого кожен із них став власником певної речі (речей). Хоча такі речі можуть існувати на момент смерті одного з подружжя, проте вони не перебуватимуть у режимі спільної сумісної власності подружжя, а належатимуть до роздільного майна кожного з них. Аналогічні наслідки виникатимуть і в тому разі, якщо сторони визначили частки в спільному майні й перетворили його на об’єкт спільної часткової власності. Відсутність об’єкта спільної сумісної власності подружжя блокуватиме реалізацію спільного заповіту.
3 Окрім перших двох умов (належного суб’єктного складу та належного об’єкту) для чинності заповіту подружжя потрібна також спільна воля дружини й чоловіка щодо розпорядження майном. Це певною мірою порушує традиційні уявлення про заповіт як про справу виключно особисту, коли особа на власний розсуд визначає долю належного їй майна. Згідно зі ст. 1233 ЦК України заповітом є саме особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Існує ціла низка положень, які спрямовані на усунення можливості впливу на волю заповідача, особисте вирішення ним усіх питань, що стосуються його майна (ст. ст. 1249, 1254, 1255, ч. 2 ст. 1257 ЦК України). Заповіт подружжя в цьому плані є виключенням, оскільки він передбачає спільну волю двох осіб.
Цей момент є принципово важливим. Згідно з ч. 3 ст. 1243 ЦК України за життя дружини й чоловіка кожен із них має право відмовитися від спільного заповіту. Відмова одного з подружжя спричиняє припинення дії заповіту в цілому, а не в частці. Це пояснюється саме тим, що заповіт подружжя — це не сукупність двох самостійних заповітів, а єдиний правочин, в якому об’єктивується спільна воля дружини й чоловіка. Таким чином відпадіння волі одного з подружжя нівелює заповіт у цілому.
Заповіт подружжя, як зазначалося, є новацією цивільного законодавства. Проте, її сприйняття обтяжується тим, що в законі не всі аспекти заповіту подружжя виписано чітко. Постає чимало запитань, відповіді на які можна надати лише з певними припущеннями.
1) У частині 3 ст. 1243 ЦК України сказано, що кожен із подружжя може відмовитися від спільного заповіту. При цьому закон не визначає, як співвідносяться між собою такі поняття, як «відмова від заповіту» (ст. 1243 ЦК України) та «скасування заповіту» (ст. 1254 ЦК України). Цікаво зазначити, що в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вказано, що заповіт подружжя може бути скасований кожним із подружжя лише за життя обох із подружжя (п. 179). Можна припустити, що відмова від спільного заповіту й скасування одноособового заповіту за своєю природою є тотожними. Як перше, так і друге є різновидом відмови від правочину, яка передбачена ст. 214 ЦК України.
У частині 3 ст. 1243 ЦК України також указано, що відмова від спільного заповіту підлягає нотаріальному посвідченню. З урахуванням того, що відмова й скасування заповіту мають однакову природу, можна припустити, що відмова від заповіту подружжя має здійснюватися в порядку, встановленому для посвідчення заповіту, оскільки в такому порядку здійснюється скасування заповіту. Це означатиме, що у разі відмови від спільного заповіту мають виконуватися вимоги закону, передбачені ст. ст. 1247, 1248 ЦК України. Знов-таки з певною мірою припущення можна вважати, що відмова від спільного заповіту має здійснюватися шляхом подання одним із подружжя нотаріусу заяви про відмову від заповіту. Подання такої заяви свого часу передбачалося в ч. 3 ст. 544 ЦК України 1963 року.
2) При реалізації положень нового ЦК України постають також питання щодо реєстрації прав на нерухоме майно, що є предметом заповіту подружжя.
Згідно з ч. 2 ст. 1243 ЦК України у разі складення спільного заповіту частка в праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. Якщо предмет заповіту подружжя становить нерухоме майно, то воно може бути зареєстроване на ім’я:
а) того з подружжя, який є живим;
б) того з подружжя, який помер.
Відомо, що реєстрація спільного майна на ім’я лише одного з подружжя не спростовує того факту, що воно є спільним майном подружжя, тобто факт реєстрації не впливає на правовий режим такого майна. У першому випадку один із подружжя, який залишився живим, стає власником майна й у сутнісному, й у формальному розумінні, оскільки таке майно зареєстровано на його ім’я. Очевидно, що перереєстрація майна за таких обставин не потрібна, оскільки це означало б його перереєстрацію від особи А на знов-таки особу А. Хоча формально при цьому нічого не змінюється (перереєстрація не здійснюється), у сутнісному розумінні зміни є суттєвими. Той із подружжя, хто пережив другого з подружжя, стає власником майна в повному обсязі.
У другому випадку, коли майно було зареєстроване на ім’я того з подружжя, хто помер, реєстрація права власності на нерухоме майно щодо нового власника потрібна. Вона має здійснюватися на підставі свідоцтва про право на спадщину. У цьому разі, очевидно, треба користуватися ст. 1243 ЦК України, яка встановлює спеціальні правила щодо спадкування майна за заповітом подружжя, а не загальними нормами щодо спадкування (ст. 1261 ЦК України). Не може при цьому застосовуватися і ст. 67 СК України, оскільки вона розрахована на випадки укладення кожним із подружжя заповіту щодо свого майна, а не спільного заповіту подружжя.
3) Очевидно, найскладнішим є питання про можливість застосування до заповіту подружжя норм ЦК України щодо обов’язкової частки в спадщині (ст. 1241 ЦК України). У частині 2 ст. 1243 ЦК України сказано, що в разі складення спільного заповіту частка в праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У цій нормі повторюється вираз: «частка в праві спільної сумісної власності», хоча вона це є умовним. Після смерті одного з подружжя спільна сумісна власність трансформується в спільну часткову власність, і саме частка в праві спільної часткової власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив.
Проаналізувавши встановлених в законі правила можна дійти висновку, що правила про обов’язкову частку в спадщині не застосовуються до відносин, що виникають із заповіту подружжя. По-перше, у ч. 2 ст. 1243 ЦК України сказано, що після смерті першого з подружжя частка в праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який його пережив. Це свідчить про те, що в даному випадку не має місце відкриття спадщини, яке логічно пов’язане з виникненням права на обов’язкову частку. Майно просто переходить від одного з подружжя до другого поза правилами про спадкування. Тому обов’язкові спадкоємці першого з подружжя не закликаються до спадкування. Проте, якщо не все майно охоплено спільним заповітом подружжя, то щодо іншого майна застосовуються загальні норми закону про спадкування. При цьому можливо спадкування як за законом (якщо немає заповіту щодо іншого майна), так і за заповітом того з подружжя, який помер першим (якщо існує заповіт щодо майна, яке не охоплене заповітом подружжя).
По-друге, у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. У законі не сказано, що після смерті другого з подружжя відкривається спадщина або здійснюється спадкування. У законі визначено, що за заповітом подружжя спадкують лише особи, які визначені в ньому. Ці положення закону надають можливість для зазначених висновків щодо неможливості застосування правил ст. 1241 ЦК України до заповіту подружжя.
Відповідно до ст. 1278 ЦК України частки кожного спадкоємця в спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Це ж саме стосується і спадкоємців за законом, частки кожного з них визнаються рівними (ч. 1 ст. 1267 ЦК України). Спадкоємці за усною домовленістю між собою щодо рухомого майна можуть змінити розмір частки в спадщині когось із них. Що ж до спадщини в вигляді нерухомого майна або транспортних засобів, такий договір має бути укладено письмово й нотаріально посвідчено. Після визначення розміру часток спадкоємців у спадщині, кожен із них має право на виділ його частки зі спадщини в натурі (ч. 2 ст. 1278 ЦК України). Спадкоємці можуть домовитися про поділ спадщини в випадках, коли спадкодавець у заповіті не розподілив спадщину, а лише вказав частки кожного зі спадкоємців, або ж у заповіті розподілена спадщина, але залишилася частка майна, не охоплена заповітом, або спадкування здійснюється виключно за законом. При цьому нотаріусам слід відмежовувати договори про зміну розміру часток у спадщині від договорів про поділ (розподіл) спадщини, оскільки сутність цих договорів є різною. Якщо в першому випадку йдеться про зміну розміру ідеальних часток у спадщині, то в другому — про поділ майна між спадкоємцями в натурі. До відносин, що виникають при поділі спадщини в натурі, застосовуються норми, що регулюють спільну власність (гл. 26 ЦК України).
Не може бути посвідчено договір про поділ (виділ) спадкового майна в натурі, якщо в заповіті вказано конкретні види спадкового майна, що перейдуть відповідним спадкоємцям.
Спадкоємці, які прийняли спадщину, можуть одночасно з отриманням свідоцтва про право на спадщину, або після його отримання, але до державної реєстрації права власності на нерухоме майно, пред’явлення свідоцтва про право на спадщину в вигляді вкладу до банку (фінансової установи) тощо укласти договір про поділ спадщини в натурі шляхом визначення конкретного майна (квартир, будинків, земельних ділянок, транспортних засобів, цінних паперів, вкладів у банках, майнових авторських прав тощо), що охоплюється належною їм часткою в спадщині.
Після державної реєстрації права власності на спадкове нерухоме май но (ст. 1299 ЦК України), отримання спадкоємцями вкладів спадкодавця в банках (фінансових установах) поділ спадщини здійснюється в загальному порядку за правилами, установленими щодо договорів відчуження — купівлі-продажу, міни, дарування тощо.
Ураховуючи ту обставину, що спадкування кількома спадкоємцями за загальним правилом призводить до встановлення спільної часткової власності, виділ частки особи в натурі здійснюється із дотриманням норм ЦК України, що регулюють виділ частки в праві спільної часткової власності (ч. 2 ст. 364 ЦК України).
При посвідченні договору про поділ спадщині між спадкоємцями в натурі нотаріусу слід мати на увазі, що цей договір, будучи результатом вільного волевиявлення всіх спадкоємців, може передбачати невідповідність результатів розподілу належним спадкоємцям до ідеальних часток у спадщині. Тобто договірний розподіл може бути проведено з відступленням від розміру часток кожного зі спадкоємців у спадщині. Така невідповідність може бути компенсована шляхом виплати певної грошової суми (п. 230 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України), в іншому порядку, зокрема за рахунок спадкового майна, на яке свідоцтво про право на спадщину не видавалося, тощо.
Не може бути перешкодою в посвідченні договору про поділ спадщини й повна відсутність компенсації частки спадкоємця в спадковому майні з боку інших спадкоємців.
Договір про поділ спадщини може бути посвідчено як державними, так і приватними нотаріусами. Для вчинення цієї нотаріальної дії нотаріусу подаються раніше видані свідоцтва про право на спадщину. Однак у справах нотаріуса свідоцтва про право на спадщину не залишаються, а повертаються спадкоємцям, зокрема для подальшої реєстрації права власності на майно.
Державне мито за посвідчення договору про поділ спадщини сплачується за ставкою, передбаченою пп. «е» п. 3 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», тобто в розмірі одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян.
При вирішенні питання про поділ спадщини, необхідно мати на увазі, що окремі категорії спадкоємців мають переважне право на виділ їм спадкового майна в натурі (ст. 1279 ЦК України). Так, спадкоємці, які разом зі спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки в спадщині.
Якщо після спливу строку для прийняття спадщини й після розподілу її між спадкоємцями в натурі, спадщину прийняли інші спадкоємці, вона підлягає перерозподілу, з урахуванням прав цих спадкоємців (ст. 1280 ЦК України). Перерозподіл здійснюється за згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, або на підставі рішення суду про задоволення вимог спадкоємців, які з поважних причин пропустили строк для прийняття спадщини (ч. 3 ст. 1272 ЦК України). У першому випадку спадкоємці, які прийняли спадщину, подають нотаріусу письмові заяви про надання згоди на прийняття спадщини тим зі спадкоємців, який пропустив установлений строк для її прийняття. У такому разі нотаріусом усім спадкоємцям видаються нові свідоцтва про право на спадщину (ч. 3 ст. 1300 ЦК України). У другому випадку суд, задовольняючи вимоги спадкоємця про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, одночасно визнає недійсним у від повідній частині раніше видані свідоцтва про право на спадщину та договір про поділ спадщини між спадкоємцями в натурі (якщо такий договір було укладено). Рішення суду є підставою для перерозподілу спадщини. «Нові» спадкоємці мають право вимагати передання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації. Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади й збереглося, спадкоємець має можливість вимагати його передачі в натурі. У разі реалізації майна спадкоємець має право на грошову компенсацію.
3. Особливості посвідчення спадкового договору
За спадковим договором, одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302 ЦК України).
Слід відмітити соціальне значення інституту спадкового договору, оскільки за його допомогою мають бути захищені майнові та немайнові права осіб похилого віку, що потребують догляду й сторонньої допомоги. Спадкові договори досить поширені в нотаріальній практиці, їх можуть посвідчувати як державні, так і приватні нотаріуси. Незважаючи на те, що в назві цього договору присутнє слово «спадковий», перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадкування в розумінні ст. 1217 ЦК України і на нього не поширюються відповідні положення ЦК України про спадкування, включаючи норми, що стосуються здійснення і захисту права на обов’язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК України), прийняття спадщини (ст. 1268 ЦК України), заповідального відказу (ст. ст. 1237–1239 ЦК України) тощо. Крім того, на відміну від спадкоємця, який прийняв спадщину й відповідає за боргами спадкодавця в межах дійсної вартості майна, яке до нього перейшло (ст. 1282 ЦК України), набувач за спадковим договором такої відповідальності не несе.
Обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягають усі спадкові договори, незалежно від того, чи наявне в складі майна, що є предметом такого договору, нерухоме майно.
Відповідно до ст. 55 Закону України «Про нотаріат» спадкові договори щодо нерухомого майна посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності відчужувача на майно, з перевіркою від сутності заборони відчуження або арешту цього майна. Посвідчення договорів про відчуження відбувається за місцезнаходженням нерухомого майна або за місцезнаходженням однієї зі сторін договору.
Предметом спадкового договору є будь-яке майно, як рухоме, так і нерухоме, яке належить відчужувачу на праві власності. До предмета спадкового договору можуть входити також і майнові права. Однак предметом спадкового договору не можуть бути права й обов’язки відчужувача, які нерозривно пов’язані з його особою, правонаступництво за якими не допускається, зокрема перелічені в ст. 1219 ЦК України.
На практиці в переважній більшості випадків предметом спадкового договору виступає нерухоме майно, що належить відчужувачу на праві власності. У такому разі нотаріусу подається право встановлювальний документ на нерухоме майно, що є предметом договору, на цьому документі робиться відмітка про заборону відчуження майна, після цього правовстановлювальний документ повертається відчужувачу. Немає достатніх підстав залишати цей документ у нотаріуса, оскільки відчужувач не перестає бути власником нерухомого майна й може вчиняти з ним правочини, не пов’язані з відчуженням. Крім того, правовстановлювальні документі на нерухоме майно потрібні відчужувачу для вчинення інших дій (наприклад, оформлення житлових субсидій, установлення телефону).
У випадку коли предметом спадкового договору є частка в праві спільної часткової власності, приписи ст. 362 ЦК України щодо переважного права співвласників купівлі частки в спільній частковій власності не застосовуються.
Із визначення спадкового договору (ст. 1302 ЦК України) випливає, що ним може встановлюватися лише право власності набувача на предмет договору, а не будь-яке інше речове право, у тому числі й особистий сервітут.
Сторонами спадкового договору є відчужувач і набувач. Якщо відчужувачем може бути фізична особа, то набувачем за спадковим договором виступає як фізична, так і юридична особа. Відчужувачем і набувачем може бути як цілком дієздатна фізична особа, так і особа з неповною цивільною дієздатністю (ст. 32 ЦК України). Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 32 ЦК неповнолітні у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією та іншими доходами. Будучи набувачем за спадковим договором, неповнолітня особа може за рахунок цих коштів надавати допомогу відчужувачу. Договором можуть бути встановлені й інші обов’язки неповнолітнього набувача, які співпадатимуть із визначеним ЦК України обсягом його дієздатності.
Цивільним кодексом окремо визначено, що відчужувачем може бути подружжя або один із них (ст. 1303 ЦК України). У такому випадку можливі різні варіанти змісту спадкового договору. Подружжя може укласти спадковий договір щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (п. 234 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). При цьому предметом договору може бути як майно, набуте подружжям під час шлюбу, зокрема придбане за рахунок спільних коштів (ст. ст. 60, 61 СК України), так і майно придбане з інших, передбачених законодавством, підстав. Наприклад, житло, право власності на яке чоловік і дружина набули шляхом приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Як зазначено в ст. 8 цього Закону, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку), у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Правовий режим спільної сумісної власності встановлено також для майна, набутого в результаті спільної праці та за спільні кошти членів сім’ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (ч. 4 ст. 368 ЦК України).
При укладанні спадкового договору, в якому подружжя виступають відчужувачами, попереднє визначення ідеальних часток у спільній сумісній власності не вимагається, оскільки законодавство виходить із засад рівності часток подружжя в праві спільної власності. Однак подружжя можуть відступити від засад рівності, уклавши між собою договір про визначення ідеальних часток у праві спільної сумісної власності. Якщо один із подружжя є відчужувачем, а інший виступає набувачем за цим же договором, то спадковий договір відповідно до ч. 2 ст. 64 СК України може бути посвідчено без виділу й визначення частки в праві спільної сумісної власності, що є предметом спадкового договору. Не виключається і ситуація, коли предметом спадкового договору є майно, що перебуває в особистій приватній власності одного з подружжя (ст. 57 СК України), про що має бути зазначено в спадковому договорі.
При укладанні подружжям спадкового договору щодо майна, яке перебуває в спільній сумісній власності, цим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором (ч. 2 ст. 1306 ЦК України). Дане положення спадкового договору наближує його до спільного заповіту подружжя (ч. 2 ст. 1243 ЦК України). Оскільки законодавець використовує в даному випадку термін «спадщина», не вказуючи на наявність певних виключень, оформлення спадкових прав іншого з подружжя повинно здійснюватися на загальних підставах. Але про видачу свідоцтва про право на спадщину іншому з подружжя на майно, що є предметом спадкового договору, нотаріус повідомляє набувача цього майна (п. 226 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
При цьому слід мати на увазі, що поняття «спадщини», за змістом ч. 2 ст. 1306 ЦК України, і «майна, що є предметом спадкового договору подружжя», можуть не співпадати.
Зазначимо, що перехід спадщини від одного з подружжя до іншого за на явності спадкового договору чинним законодавством у вичерпний спосіб не врегульовано.
У випадку смерті одного з подружжя інший з подружжя за наявності достатніх підстав може ініціювати розірвання спадкового договору. Набувачем також може бути особа, яка перебуває у шлюбі. У такому випадку нотаріус роз’яснює їй, що в разі коли виконання спадкового договору пов’язане з витрачанням коштів, які перебувають у спільній сумісній власності, розпорядження цими коштами здійснюється за взаємною згодою подружжя (ч. 1 ст. 65 СК України), а майно, що переходить за спадковим договором, набуває, за загальним правилом, статусу спільної сумісної власності подружжя, незалежно від того, що інший із подружжя не був стороною за спадковим договором. При посвідченні такого варіанту спадкового договору, нотаріус вимагає письмової згоди другого з подружжя на його укладення (ч. 3 ст. 65 СК України).
Спадковим договором, набувачем за яким виступає один із подружжя, може бути передбачено його виконання виключно за рахунок коштів, які належали йому особисто, без залучення коштів або майна, що перебуває в спільній сумісній власності. У такому разі майно, що є предметом спадкового договору, переходить після смерті відчужувача в особисту приватну власність набувача, про що має бути зазначено в спадковому договорі. При цьому згоди іншого з подружжя на укладення договору не вимагається. Такі самі наслідки має покладення на набувача за спадковим договором обов’язків виключно немайнового характеру або майнового характеру, але за рахунок відчужувача (придбання лікарських засобів і виробів медичного призначення, продуктів харчування, одягу, взуття, сплата комунальних послуг тощо). Таким чином, коли набувачем за спадковим договором виступає один із подружжя, згоди іншого з подружжя на його укладення не вимагається, а набуте за цим договором майно переходить в особиступриватну власність у випадках:
1) виконання набувачем дій майнового характеру за рахунок коштів (майна), що належали йому особисто. Нотаріусу слід мати на увазі, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, що належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, у тому числі коштовності, навіть якщо вони
були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року1). На розпорядження цим майном згоди іншого з подружжя не вимагається;
2) покладення на набувача за спадковим договором виконання перед відчужувачем виключно дій немайнового характеру;
3) покладення на набувача за спадковим договором виконання перед відчужувачем дій майнового характеру, але за рахунок коштів відчужувача;
4) внесення відповідного положення (про можливість розпорядження майном без згоди іншого з подружжя) до шлюбного договору між подружжям, один з яких виступає набувачем.
Змістом спадкового договору є вчинення набувачем дій майнового чи немайнового характеру як до відкриття спадщини, так і після відкриття. До дій майнового характеру може бути віднесено надання відчужувану допомоги матеріального характеру в вигляді продуктів харчування, лікарських засобів і виробів медичного призначення, інших предметів першої необхідності, грошової допомоги. При цьому в спадковому договорі може бути зазначена межа або розмір грошової допомоги, яка надається набувачем відчужувачу. Що стосується дій набувача після відкриття спадщини, то це можуть бути витрати на поховання відчужувача тощо. Обов’язки в вигляді дій немайнового характеру, тобто позбавлених економічного змісту, передбачають шанобливе ставлення з боку набувача до особи відчужувача, регулярне відвідування набувача, толерантне ставлення до окремих недоліків його характеру, організацію прогулянок, участь у догляді за відчужувачем, його оселею, оплату за дорученням і за рахунок відчужувача комунальних послуг, надання допомоги в оформленні житлових субсидій тощо.
Крім того, за спадковим договором на набувача може покладатися вчинення певних дій не тільки на користь відчужувача, а й визначених ним третіх осіб, у тому числі й після смерті відчужувача. При такому варіанті спадковий договір буде містити елементи договору на користь третьої особи (ст. 636 ЦК України). Однак дане положення спадкового договору не слід розглядати як заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України) чи заповідальне покладення (ст. 1240 ЦК України), оскільки спадковий договір є підставою виникнення зобов’язальних, а не спадкових правовідносин.
Цивільне законодавство окремо не виділяє обов’язки відчужувача за спадковим договором, однак ураховуючи, що за цим договором у разі смерті відчужувача в набувача виникає право власності на майно, обов’язком відчужувача може бути забезпечення передачі право встановлювальних документів на це майно тощо.
Відповідно до ст. 1307 ЦК України відчужувачем може бути призначена особа, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після його смерті. Така особа може бути вказана в тексті спадкового договору, однак її присутність при посвідченні спадкового договору не вимагається. За відсутності цієї особи, контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини. Нотаріус відслідковує дії набувача з виконання спадкового договору, може витребувати від нього з метою вивчення відповідні документи (довідки, рахунки, квитанції, чеки тощо).
У випадку смерті відчужувача нотаріус на підставі документа, що підтверджує цей факт (свідоцтво про смерть, видане органами реєстрації актів цивільного стану) знімає заборону відчуження.
Після смерті відчужувача первинний правовстановлювальний документ на нерухоме майно, що було предметом договору, підлягає поверненню нотаріусу, який приєднує даний документ до примірника спадкового договору, що зберігається в справах нотаріуса. У випадку коли нотаріус, який посвідчив спадковий договір, припинив свою діяльність або з інших причин не може вчинити даної дії, набувач має право звернутися до іншого нотаріуса, який повинен витребувати з архіву відповідні матеріали з метою вчинення вказаних дій. У випадку коли предметом спадкового договору є нерухоме майно, набувач подає до органів державної реєстрації примірник спадкового договору для реєстрації за ним права власності на це майно.
Спадковий договір, будучи за ЦК України підставою переходу права власності, входить до Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація права власності на об’єкти нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України «Про затвердження Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно» від 7 лютого 2002 року, з наступними змінами і доповненнями.
Необхідно наголосити, що цивільне законодавство пов’язує набуття права власності в набувача на майно відчужувача лише з юридичним фактом смерті відчужувача. Виникнення права власності в набувача ЦК України не пов’язується з виконанням чи невиконанням його обов’язків за договором. Інакше кажучи, окремі положення спадкового договору (наприклад, організація поховання, догляд за могилою відчужувача, установлення намогильної споруди, відзначення роковини смерті), набувач може виконувати й після набуття права власності на відповідне майно. Смерть відчужувача не означає припинення зобов’язань набувача за договором, однак заборона відчуження майна, визначеного в спадковому договорі, знімається нотаріусом у разі настання юридичного факту — смерті відчужувача, а не після припинення всіх зобов’язань набувача за договором.
У випадку смерті фізичної особи — набувача за спадковим договором, або ліквідації юридичної особи, що сталися до відкриття спадщини, дія спадкового договору припиняється, оскільки цей договір, ураховуючи його особистий характер, правонаступництва не допускає. При цьому нотаріус за письмовою заявою відчужувача знімає заборону відчуження з майна.
Відповідно до ст. 1308 ЦК України спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача в разі невиконання набувачем його розпоряджень або на вимогу набувача в разі неможливості виконання набувачем розпоряджень відчужувача. Так, набувач може ініціювати розірвання спадкового договору за ситуації, коли він досяг літнього віку, його стан здоров’я погіршився і він унаслідок цього не може виконувати умов спадкового договору. Відчужувач виступає ініціатором розірвання спадкового договору, коли має місце його невиконання з боку набувача, зокрема ненадання догляду й допомоги відчужувачу.
При цьому не мають значення причини, з яких набувач не виконував вимоги спадкового договору (стан здоров’я, перебування на військовій службі тощо). Указана норма ЦК України вказує на можливість розірвання спадкового договору лише в судовому порядку, однак це положення не слід розуміти буквально. Якщо і набувач, і відчужувач досягли згоди про розірвання спадкового договору, нотаріус відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України має право посвідчити договір про розірвання спадкового договору. При цьому заборона відчуження майна, указаного в спадковому договорі, знімається, про що робиться відмітка на первісному правовстановлювальному документі відчужувача. Договір про розірвання спадкового договору, оформлений шляхом складання окремого документа, додається до примірника спадкового договору, що міститься в справах нотаріуса або державного нотаріального архіву (п. 48 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
4. Особливості спадкування обов’язкової частки в спадщині
Відповідно до ст. 1241 ЦК України окреме коло спадкоємців за законом — малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) і непрацездатні батьки — мають право на спадкування частини спадщини, незалежно від змісту заповіту. При вирішенні питання про здійснення спадкових прав цих осіб нотаріусам слід мати на увазі такі особливості спадкування обов’язкової частки.
1. Право на обов’язкову частку виникає в спадкоємця тоді, коли він не вказаний у заповіті зовсім або йому залишена частка спадщини, менша від належної йому обов’язкової частки.
2 Право на обов’язкову частку не залежить від згоди інших спадкоємців, волі спадкодавця, інших обставин та не пов’язане зі спільним проживанням спадкодавця та осіб, які мають право на обов’язкову частку.
3 Це право належить виключно особам, зазначеним у вичерпний спосіб у ст. 1241 ЦК України, і не може переходити до інших осіб у порядку спадкової трансмісії. Не мають права на обов’язкову частку й спадкоємці, які спадкують цю частку за правом представлення. Коло суб’єктів права на обов’язкову частку розширювальному тлумаченню не підлягає.
Слід мати на увазі, що склад необхідних спадкоємців визначається на момент відкриття спадщини, а не на момент посвідчення заповіту, з урахуванням положень ст. 1222 ЦК України.
Із прийняттям нового ЦК України коло осіб, які наділені законом правом на обов’язкову частку в спадщині істотно змінилося внаслідок вилучення з нього утриманців померлого.
Стаття 1241 ЦК України відносить до осіб, які мають право на обов’язкову частку, непрацездатних осіб — повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатну вдову (вдівця) або непрацездатних батьків.
Викликає певні складнощі визначення поняття «непрацездатність» як ознака певного кола осіб, котрі мають право на обов’язкову частку в спадщині. Чинне законодавство чітко не визначає, яких осіб слід відносити до непрацездатних, контекстуальний аналіз відповідних цивільно-правових норм дає підстави стверджувати, що до непрацездатних повнолітніх осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадщині, відносяться такі категорії осіб:
1) особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку. Відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування від 9 липня 2003 року1 пенсійний вік становить: для чоловіків — 60 років, для жінок — 55 років;
2) інваліди будь-якої групи інвалідності. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» вiд 21 березня 1991 року2 інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі й захисті. Інвалідність як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України (МСЕК). Слід мати на увазі, що датою встановлення інвалідності вважається день надходження до МСЕК документів, необхідних для огляду хворого (п. 30 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 року3). Підкреслимо, що встановлення інвалідності не завжди означає непрацездатність особи, особливо це стосується осіб, які є інвалідами III групи. При вирішенні питання про закликання до спадкування інвалідів III групи нотаріусу слід перевіряти за відповідними документами, чи є ці особи непрацездатними в розумінні ст. 1241 ЦК України.
4 Спадкування обов’язкової частки є правом, а не обов’язком спадкоємця і реалізується лише в випадку прийняття ним спадщини. Якщо необхідний спадкоємець не прийняв спадщину або відмовився від неї, спадкування здійснюється в загальному порядку. Виняток складають спадкоємці, які проживали разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини (ч. 2 ст. 1268 ЦК України), оскільки вони вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо протягом установленого строку не подали заяву про відмову від неї. Це саме стосується і малолітніх та неповнолітніх осіб (ч. 4 ст. 1268 ЦК України). У випадку коли необхідному спадкоємцеві за заповітом визначене конкретне майно, яке менше від частки, на яку він має право згідно зі ст. 1241 ЦК України, за його бажанням нотаріус може видати йому свідоцтво про право на спадщину, указавши в ній саме це майно. Так само нотаріус може за бажанням необхідного спадкоємця видати йому свідоцтво про право на спадщину на обов’язкову частку менше від розміру, визначеного ст. 1241 ЦК України.
5 Право на обов’язкову частку в спадщині характеризується тим, що всі суб’єкти цього права наділені ним рівною мірою, переваг комусь із необхідних спадкоємців закон не надає.
6 У випадку коли необхідний спадкоємець пропустив строк для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК України), він може на загальних підставах звернутися до суду з вимогою про визначення додаткового строку для її прийняття.
7 Визначаючи розмір обов’язкової частки в спадщині, нотаріусом враховується число всіх спадкоємців першої черги (ст. 1261 ЦК України), які могли б спадкувати, якщо порядок спадкування не був би змінений заповітом. При розрахунку розміру обов’язкової частки до уваги беруться спадкоємці, які подали заяву про відмову від спадщини, а також спадкоємці, які померли до відкриття спадщини, але в яких є спадкоємці за правом представлення (ст. 1266 ЦК України).
8 Обов’язкова частка обчислюється виходячи з вартості всього спадкового майна. У випадку коли заповітом охоплена частина майна, обов’язкова частка обчислюється виходячи з вартості всієї спадщини, але виділяється необхідному спадкоємцю з частини, котру не включено до заповіту, решта спадщини розподіляється між спадкоємцями в рівних частках. Якщо частка, виділена необхідному спадкоємцю, менша від частки, що припадає йому відповідно до закону, обов’язкова частка додатково формується за рахунок спадкового майна, охопленого заповітом. На практиці склалося два основних підходи до визначення складу обов’язкової частки в спадщині. Перший: формування обов’язкової частки за рахунок спадкового майна, не охопленого заповітом, а за недостатності — за рахунок майна, охопленого заповітом. У такому разі забезпечується дотримання волі спадкоємця, викладеної в заповіті. Однак може скластися ситуація, коли спадкове майно, не охоплене заповітом, не має реальної вартості, а майно, охоплене заповітом, навпаки, має високу реальну вартість, наприклад, вклад спадкодавця в Ощадному банку, зроблений іще за радянських часів, і квартира або інше нерухоме майно. У такому випадку задля забезпечення інтересів необхідного спадкоємця нотаріус може застосувати другий підхід — сформувати обов’язкову частку з усіх видів спадкового майна: як охопленого заповітом, так і не вказаного в ньому.
9 У переважній більшості випадків обов’язкова частка визначається за рахунок майна, спадкові права на яке оформлюються в нотаріальному порядку. Склад цього майна відомий нотаріусу, оскільки на нього видається свідоцтво про право на спадщину (нерухоме майно, транспортні засоби, вклад у банку, іншій кредитній установі тощо). Вирішити питання щодо обов’язкової частки з іншої частини спадкового майна необхідний спадкоємець може лише шляхом пред’явлення відповідного позову до суду.
За частиною 2 ст. 1241 ЦК України передбачається зарахування до обов’язкової частки речей звичайної домашньої обстановки й ужитку. З метою визначення переліку цих речей та їх вартості нотаріус за заявою зацікавлених осіб уживає заходів з охорони спадкового майна.
спадкування приватний право майно
Розділ ІІ. Особливості оформлення спадкових прав на підприємство
1. Поняття приватного підприємства
ЦК України не передбачає такої юридичної особи, як приватне підприємство, однак, на відміну від ЦК, у ГК України це врегульовано (ст. 113). Крім того, приватні підприємства існують у дійсності, оскільки були створені за раніше діючим законодавством. Складнощі, яких при такому неоднозначному правовому становищі приватних підприємств зазнають правники, полягають у наступному:
а) приватні підприємства за раніше діючим законодавством могли створюватися тільки однією фізичною особою;
б) нині за ГК України воно може створюватися як однією, так і кількома фізичними особами, а може — однією юридичною особою;
в) майно приватного підприємства може належати йому на праві власності, а може — на праві господарського відання, а відтак г) засновник (або засновники, якщо їх кілька) можуть бути власниками майна приватного підприємства, а можуть мати корпоративні права, оскільки приватне підприємство буде власником свого майна, а його засновник (и) стають власниками корпоративних прав. Останнє не суперечить визначенню корпоративних прав, наданих у ст.167 ГК України, бо їх можуть мати не лише учасники господарських товариств, а й особи, частку яких визначено в майні господарюючого суб’єкта;
д) приватне підприємство слід відрізняти від ТОВ/ТДВ або АТ, учасником/акціонером яких є одна особа. Разом із тим постає запитання: приватне підприємство, створене однією особою, буде унітарним чи корпоративним, бо саме такий поділ підприємств надається в ч. 3 ст. 63 ГК України? Це питання пов’язане з тим, що згідно з ч. 5 цієї ж статті, корпоративними є приватні підприємства, засновані на приватній власності двох або більш осіб, а приватні підприємств, засновані на приватній власності однієї особи, є унітарними (ч. 4 ст. 63 ГК України). Проте, господарські товариства, створені однією особою, у будь-якому випадку визнаються корпоративним (ч. 5 ст. 63 ГК України). А відтак, не логічно не визнавати таку можливість і за приватними підприємствами, що мають одного засновника. Отже, однозначної відповіді на питання про те, як спадкується майно приватного підприємства, надати не можна, адже слід передусім розібратися з тим, яке ми маємо приватне підприємство, тобто уважно проаналізувати його статут і дійти висновку про те, який правовий статус має приватне підприємство і його майно. Від цього залежить те, що буде успадковуватися.
2. Види прав приватного підприємства на майно
Варіант 1. Приватне підприємство створене однією фізичною особою (тобто має одного засновника — фізичну особу), яке є власником майна. Тоді засновник власником майна бути не може, оскільки неприпустимо, щоб на одне й те ж саме майно право власності мали два різних суб’єкти. засновник — не власник приватне підприємство — власник
Статути таких приватних підприємств, як правило, не містять назву тих майнових прав, які має засновник по відношенню до майна створеного ним підприємства. При виникненні ж потреби в їх спадкуванні склалися такі варіанти:
– спадкуються корпоративні права, що належали засновнику;
– «права засновника» приватного підприємства;
– право на частку засновника в статутному капіталі приватного підприємства (100 %);
– право на статутний капітал приватного підприємства.
Слід одразу зазнати, що всі з перелічених варіантів містять істотні недоліки. Так, якщо вести мову про спадкування корпоративних прав, то вони не визначаються в якості об’єкта в ЦК України і тому їх спадкування не є беззаперечним. Крім того, поняття корпоративних прав тісно пов’язано з поняттям прав засновника. Водночас існує сумнів щодо майнового характеру прав засновника, а відтак — щодо можливості їх обороту, у тому числі спадкування. Безсумнівно, такий же тісний зв’язок існує і між поняттями корпоративних прав та прав на частку в статутному капіталі. І хоча законодавство допускає існування ТОВ з одним учасником, якому, відповідно, належить 100 % частка статутного капіталу, то фактично така сама ситуація складається й у приватному підприємстві. Між тим декому здається не зовсім коректним позначати на 100 % частку, бо це є нічим іншим, як усім статутним капіталом. Це й породило твердження про те, що спадкуватиметься право на статутний капітал приватного підприємства. Однак підтримувати цей підхід так само беззаперечно не можна, адже статутний капітал сам по собі не є оборотоздатним об’єктом, і тому право на нього — так само є достатньо умовним.
При цьому, звичайно, не йдеться про право спільної власності, правовий режим якого припускає множинність суб’єктів та єдність об’єкту, але в випадку з приватним підприємством така схема, за якою були б співвласниками підприємство і його засновник, не має права на існування. Інші варіанти навряд чи існують, а всі розглянуті містять істотні вади, щоб можна було рекомендувати їх застосування. Звичайно, що найкращим виходом було б перетворення всіх приватних підприємств на господарські товариства, щоб уникнути багатьох непростих проблем, але під час їх існування та в випадку постановки питання про спадкування, очевидно, найнебезпечнішим шляхом є позначення в свідоцтві на спадщину про спадкування майнових прав засновника приватного підприємства «Х».
У такому разі не порушується проблема корпоративних прав і не породжується проблема існування такого об’єкту, як статутний капітал та часток у ньому, які дорівнюватимуть всьому цьому капіталу в цілому. Сумніву ж у тому, що права засновника на майно приватного підприємства носять майновий характер, не існує.
Варіант 2. Приватне підприємство створене однією фізичною особою (тобто має одного засновника — фізичну особу) і не є власником майна, а його право на майно є господарським віданням (ст. 136 ГК України). засновник — власник приватне підприємство — не власник, майно належить на праві господарського відання. Тоді засновник буде власником майна приватного підприємства, і тому спадкуватися буде це майно. Цікаво в цьому разі те, що спадкуватиметься підприємство як єдиний майновий комплекс (ст. 191 ЦК України ). Тобто підприємство виступає в двох аспектах: і як суб’єкт, і як об’єкт. Але ці словосполучення відрізняються тим, що підприємство — це майно, а приватне підприємство — юридична особа, суб’єкт. Тоді буде так: у спадщину переходить майно юридичної особи. Правила щодо спадкування підприємства як єдиного майнового комплексу схожі з питаннями відчуження підприємств.
Варіант 3. Приватне підприємство створене кількома фізичними особами і є власником майна. Тобто воно являє собою корпоративне підприємство, але не господарське товариство. На практиці такий варіант зустрічається вкрай рідко. У цьому разі учасники мають право на частку в статутному капіталі, яке і спадкується після смерті когось із них. засновники — не власники приватне підприємство — власник
Варіант 4. Приватне підприємство створене кількома фізичними особами і не є власником майна. Тобто майно приватного підприємства належить на праві спільної власності його учасникам. Це маловірогідна модель приватного підприємства, але тим не менше не слід її виключати. У разі смерті учасника такого приватного підприємства (хоча й цей термін «учасник» тут навряд чи прийнятний) спадкуватиметься частка в спільному майні — майні приватного підприємства. засновники — співвласники приватне підприємство — невласник
3. Рекомендації в визначенні дій при спадкуванні
Враховуючи гіпотетичність двох останніх варіантів, зазначимо такі дії, які слід здійснити при смерті засновника (учасника) приватного підприємства:
1) установити, чи є приватне підприємство власником, чи належить йому майно на праві господарського відання (це має бути закріплене в його статуті);
2) якщо приватне підприємство є власником свого майна, то його засновник має майнові права, які входять до складу спадщини;
3) якщо приватне підприємство є суб’єктом права господарського відання, то засновник є власником майна приватного підприємства, а тому до складу спадщини входитиме майно приватного підприємства (або єдиний майновий комплекс приватного підприємства, або «підприємство приватного підприємства»).
Крім цього, необхідно внести відповідні зміни до державного реєстру. При цьому юридична особа (приватне підприємство) залишиться як суб’єкт права, а зміниться його засновник (засновники).
Розділ ІІІ. Особливості спадкування майна нерезидентів
Спадкування майна нерезидентів здійснюється за загальними правилами спадкування, визначеного цивільним законодавством України, однак з урахуванням певних особливостей. До нерезидентів відносяться фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які не є резидентами України. Резидентський чи нерезидентський статус фізичної особи визначається в залежності від наявності в неї постійного місця проживання в Україні.
В окремих випадках спадкування майна нерезидентів вимагає застосування норм відповідних міжнародних договорів і права іноземних держав. З 1 вересня 2005 року набув чинності Закон України «Про міжнародне приватне право» вiд 23 червня 2005 року2, відповідно до ч. 1 ст. 70 якого визначено, що спадкові відносини з іноземним елементом (суб’єкт, об’єкт, підстави виникнення) регулюються правом держави, в якій спадкодавець мав останнє місце проживання. За допомогою права держави останнього місця проживання вирішуються підстави спадкування (за законом, за заповітом, за спадковим договором — якщо такий вид спадкування передбачений правом відповідної держави); порядок відкриття спадщини; склад спадщини; час відкриття спадщини; заповідальний відказ; заповіт з умовою; виконання заповіту; черговість спадкоємців за законом; визначення часток у спадщині; особливості спадкування окремих видів рухомого майна. За правом держави, в якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання заповіту або його скасування, вирішуються питання щодо здатності особи складати заповіт, скасовувати його, форми заповіту та акта його скасування.
Із цього правила існує виключення: у питаннях спадкування нерухомого майна застосовується закон місця знаходження речі. Відповідно до ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, що підлягає державній реєстрації в Україні (ст. 181 ЦК України) — правом України.
У випадках якщо останнім місцем проживання спадкодавця є територія іншої держави, нотаріусом установлюється наявність між Україною та цією державою відповідного міжнародного документа (конвенції, договору, угоди) про правову допомогу. У разі наявності такого договору застосовується загальне правило спадкування майна відповідно до законодавства держави, на території якої спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. Винятком з цього правила є спадкування нерухомого майна, за наявності якого право на спадщину на таке майно оформлюється відповідно до законодавства тієї держави, на території якої воно знаходиться (п. 187 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Тобто в будь-яких випадках оформлення спадщини на нерухоме майно, розташоване на території України, незалежно від того, був спадкодавець резидентом чи нерезидентом, здійснюється за законодавством України. При цьому не виключається можливість заведення кількох спадкових справ: за місцем відкриття спадщини після спадкодавця-нерезидента і за місцезнаходженням нерухомого майна. Видача свідоцтва про право на спадщину в вигляді нерухомого майна, розташованого в Україні, здійснюється за цивільним законодавством України.
При вирішенні питань спадкування з іноземним елементом діють міжнародні конвенції та двосторонні договори про правову допомогу в цивільних справах: у межах СНД — Мінська конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписана 22 січня 1993 року, ратифікована 10 листопада 1994 року, набула чинності 14 квітня 1995 року, та Кишинівська конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписана 7 жовтня 2002 року, Верховною Радою України не ратифікована, однак її норми щодо спадкування повністю дублюють норми спадкування Мінської конвенції; та двосторонні міжнародні договори про правову допомогу з понад двадцятьма державами (Китай, Польща, Литва, Молдова, Грузія, Естонія, Латвія, Монголія, Узбекистан, В’єтнам, Македонія, Чехія, Туреччина, Угорщина, Греція, Куба, Болгарія, Кіпр, Румунія та ін.).
Ці міжнародні документи мають єдине спрямування та визначають:
а) принцип рівності громадян у питаннях спадкування;
б) колізійні норми щодо спадкування рухомого й нерухомого майна, щодо заповіту та його форми, провадження в справах про спадкування;
в) випадки й порядок переходу спадщини до однієї з держав і порядок спадкування;
г) компетенцію дипломатичних і консульських установ у справах про спадкування з іноземним елементом;
д) компетенцію державних установ з охорони спадкового майна чи управління ним та ін.
При застосуванні норм міжнародних конвенцій нотаріусам слід ретельно вивчати їх відповідні норми про спадкування, порядок і строки набуття ними чинності для України.
Крім того, спадкування майна нерезидентів має певні особливості в аспекті оподаткування. Відповідно Податкового кодексу при отриманні спадщини будь-яким спадкоємцем від спадкодавця-нерезидента податок на доходи сплачується в подвійному розмірі, тобто за ставкою тридцять відсотків від об’єкта оподаткування. Оскільки Кабінету Міністрів України надано право визначати правила виконання цих норм, державні нотаріальні контори зобов’язані подавати відповідним органам державної податкової служби у строки, встановлені законом для податкового кварталу, інформацію щодо виданих свідоцтв про право на спадщину за формою, визначеною Державною податковою адміністрацією (наказ ДПА України № 451 від 29 вересня 2003 «Про затвердження форми податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (ф. № 1ДФ) та Порядку заповнення та подання податковими агентами податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку», із наступними змінами і доповненнями).
При цьому слід мати на увазі, що в випадках видачі свідоцтв про право на спадщину нотаріуси не виконують функції податкових агентів, оскільки особами, відповідальними за сплату (перерахування) податку до бюджету, є спадкоємці, які отримали спадщину.
Доходи, одержані платниками податку в вигляді вартості спадщини в межах, що підлягають оподаткуванню, включаються до складу загального річного оподатковуваного доходу такого платника податку з доходів і відображаються ним у річній декларації про майновий стан і доходи.
Висновки
Таким чином на підставі всього викладеного вище можемо зробити висновки, що в сучасний період має місце та назріла необхідність змін у регламентації спадкових правовідносин відповідно до розвитку суспільних відносин в Україні; наявність в окремих законодавчих нормах, що регламентують спадкові правовідносини, деяких прогалин та неоднозначностей у їх формулюванні, які на практиці призводять до спірних ситуацій та порушення прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб та інтересів держави; наявністю в теорії спадкового права різних позицій теоретиків щодо окремих положень та правових ситуацій; недосконалість нотаріальної процедури щодо охорони спадкових прав громадян при їх реалізації. Зрівняння в повноваженнях державних та приватних нотаріусів щодо оформлення спадкових прав дало змогу зняти напругу серед населення щодо доступу до нотаріальних послуг, частково зменшити навантаження на державних нотаріусів та усунути обмеження у здійсненні професійної діяльності приватних нотаріусів. Незначна кількість заведених спадкових справ і виданих свідоцтв про право на спадщину, у порівнянні з аналогічними даними по державних нотаріальних конторах, за шість місяців 2010 року, свідчить про поступове адаптування як населення так і приватних нотаріусів до змін у законодавстві. Не слід заперечувати, що більшою довірою з питань оформлення спадщини користуються державні нотаріуси. З боку приватних нотаріусів спостерігається прояв обережності до вчинення нотаріальних дій, пов'язаних з оформленням спадкових прав. Як вбачається з інформації головних управлінь юстиції, при оформленні спадкових прав, приватні нотаріуси, в більшості випадків, засвідчують справжність підписів на заявах про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття. З метою дотримання приватними нотаріусами вимог чинного законодавства при оформленні спадкових прав як за законом так і за заповітом, вважаємо за необхідне, розробити та затвердити Програму підвищення кваліфікації приватних нотаріусів з питань спадкового права. Головним управлінням юстиції забезпечити системну роботу по реалізації зазначеної Програми. Крім того, сподіваємось, що дана робота дозволить прояснити деякі спірні ситуації нотаріальної діяльності.
Список використаної літератури
1.Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18, N 19-20, N 21-22. - Ст. 144.
2.Господарсько-процесуальний кодекс // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 6. - Ст. 56.
3.Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №№ 40-44. - Ст. 356.
4.Закон України «Про нотаріат» // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39.
5.Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців» // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 31-32. - Ст. 263.
6.Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» // Відомості Верховної ради України. – 1996. - № 51. – Ст. 192.
7.Закон України «Про заставу» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 47. - Ст. 642.
8.Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затверджена наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5 // Офіційний вісник України. – 2004. - № 10. – С. 639.
9.Носік В. В., Спасибо-Фатєєва І. В., Жилінкова І. В., Печений О. П. Проблемні питання нотаріальної практики. – Х., 2008. – 96 с.
10. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України за редакцією Дзери О. В., Кузнєцової Н.С., Луця В. В., том ІІ, 2-ге видання Київ, «Юрінком Інтер», 2006 р.
11. Господарсько-процесуальне право. / За ред. Дякович В.І., Мельника В.П., Поповича В.М. – К.: 2008, 345 с.
12. Майданик О.С.Нотаріат в Україні.// Закон і бізнес. – 2006. – № 11, ст. 67-69.
13. Ніленко П.А. Порядок вчинення нотаріальних дій в Україні. // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 9, ст. 23-27.
14. Порошина М.М. Поняття нотаріату і органів, які вчиняють нотаріальні дії.// Урядовий кур’єр. – 2005. – № 15, ст. 59-63.
Нотаріальне право України