| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Курсовая работа: Монархічна форма правління: поняття, ознаки, види
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Кафедра теорії та історії держави і права
КУРСОВА РОБОТА З ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА
МОНАРХІЧНА ФОРМА ПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Поняття та ознаки монархічної форми правління
Розділ 2. Різновиди монархічної форми правління
2.1 Абсолютна монархія
2.2 Парламентська монархія
2.3 Дуалістична монархія
Розділ 3. Історичні типи монархії
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Актуальність теми . Монархія, без сумніву, упродовж багатьох віків була важливим інструментом об’єднання й універсальним символом єдності нації і держави. Незважаючи на деяку архаїчність цього інституту, він все ж набув певної гнучкості, щоб пристосуватися до нових умов сучасного суспільства.
Головна причина збереження інституту монарха за умов сьогодення полягає в тому, що він є вигідним певним політичним силам. Незважаючи на те, що в усіх парламентарних монархіях спостерігається практична нуліфікація повноважень монарха, сили, що зацікавлені в монархові, доводять і домагаються збереження цього інституту попередньої епохи.
Так, у розвинених країнах монархія перетворилася на символ спадковості історичних традицій, втілення ідеї національної державної єдності, неперервності її існування. Найбільш характерна ця особливість для розвинених країн – Великобританії, Швеції, Данії, Японії, або через збереження в суспільстві значних пережитків феодалізму та застарілих форм суспільної організації, що притаманно державам Близького Сходу – Оману, Об’єднаним Арабським Еміратам, Саудівській Аравії та ін.
Монарх сьогодні – арбітр у державі, гарант її стабільності. Підтвердженням цьому можуть бути слова видатного російського мислителя Л.О.Тихомирова, який вважав, що суть монархії не у сваволі однієї людини, а в одноосібному вислові національного ідеалу: «...Ідея монархічної влади полягає не в тому, щоб відображати власну волю монарха, що базується на думці нації, а в тому, щоб відображати народний дух, народний ідеал, висловлювати те, що думала б нація і чого хотіла б нація, якби стояла на висоті своєї ідеї» [1, 197].
Монархія також вважається доволі сильним інтегруючим інститутом суспільства через те, що її представляють політично і соціально нейтральною. Історичний досвід свідчить, що монархія може відігравати справді стабілізуючу роль у гострих кризових ситуаціях, в умовах різкого загострення соціальних проблем і конфліктів. Поєднання демократії і монархії у ХХ ст., що до цього вважалося явищем ірреальним, як демонструє практика на прикладі існування парламентарних монархій, дає чудові результати і забезпечує цій формі правління існування в майбутньому. Тому не можна погодитися з твердженнями прибічників еволюційної теорії, що форми верховної влади пов’язані з різними ступенями економічного та культурного розвитку нації. Справа в тому, що існують нації, які протягом всього свого розвитку знали лише одну форму правління. Так, Візантія весь час була монархією. Це ж стосується сучасних держав – Великобританії та Японії. Швейцарські ж племена тільки завоюванням ставали підданими монарха, а як тільки здобували самостійність, поверталися до республіканської форми правління. Отже, коли форма правління держави не суперечить історичним традиціям, менталітету нації, не нав’язується силовими методами ні ззовні, ні зсередини, а являє собою природній процес, тоді й державне утворення буде міцним, здатним до подальшого розвитку не залежно від того є воно монархією чи республікою.
Об’єкт дослідження. Монархічна форма правління, як одна з різновидів форми державного правління.
Предмет дослідження. Зміст поняття, ознаки та види монархічної форми правління.
Мета дослідження . Визначення особливих рис, притаманних монархічній формі правління та характеристика основних її видів.
Завдання дослідження:
- визначити поняття та основні властивості (ознаки) монархії;
- визначити та охарактеризувати різновиди монархічної форми правління;
- визначити та охарактеризувати історичні типи монархії.
Стан наукової розробки проблеми:
Поняття форма правління сучасної держави є актуальною та малодослідженою у юридичній науці. Праця Бостана С. К. «Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики» присвячена саме темі цієї проблеми. У роботі розкриті основні тенденції розвитку форми державного правління, виявлена сутність поняття форми державного правління, історичні типи форм державного правління. У праці Ріяки В.О. «Конституційне право зарубіжних країн» висвітлено питання конституційного права окремих країн світу, що є досить актуальним для визначення форми правління держави.
Структура курсової роботи . Структура курсової роботи зумовлена метою, завданнями та характером дослідження. Робота складається зі вступу, розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, містить 50 найменувань. Зокрема, перший розділ – «Поняття та ознаки монархічної форми правління». Другий розділ – «Різновиди монархічної форми правління», включає в себе 3 підрозділи: 2.1. «Абсолютна монархія»; 2.2. «Парламентська монархія»; 2.3. «Дуалістична монархія». Третій розділ – «Історичні типи монархії». Загальний обсяг курсової роботи – 50 сторінок.
РОЗДІЛ 1. Поняття та ознаки монархічної форми правління
«Монархія» у перекладі з грецької «єдиновладдя» – це форма державного правління, при які верховна влада зосереджена (повністю або частково) в руках одноособового глави держави, і, як правило, передається у спадок. Монарх (король, цар, шах, султан і т.д.) користується владою за власним правом, яке не делеговане йому ніякою владою. А.А. Мішин, відомий російський правознавець, відзначає, що правове становище монарха має дві основні особливості. По-перше, влада монарха юридично вважається такою, що не походить від якої-небудь іншої влади, органу чи виборного корпусу. Монарх володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади. I, по-друге, як уже відзначалося, влада монарха спадкова і переходить від одного представника правлячого дому (династії) до іншого в установленому законом порядку. Правознавець А.А. Мішин називає три системи престолонаслідування:
1) салічна система, яка зводиться до того, що наслідування престолу здіснюється тільки по чоловічій лінії. Жінки з кола спадкоємців престолу виключаються повністю (Японія, Бельгія, Норвегія);
2) кастільська система не виключає жінок, але дає перевагу чоловікам – молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Іспанія, Нідерланди);
3) австрійська система не виключає жінок, але дає чоловікам і чоловічим лініям перевагу: жінки успадковують престол тільки тоді, коли немає нащадків по чоловічій лінії (таку систему ввели в Росії за царя Павла I у 1797 р., після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було) [2, 154].
Авторський колектив на чолі з професором Б. А. Страшуном до цих трьох систем додає четверту, за якої жінки успадковують престол на рівних правах з чоловіками [3, 266]. Прикладом може слугувати положення шведського Акта про престолонаслідування від 1810 р. у редакції 1979 р., що є складовою частиною конституції цієї країни. Правознавець В.Є. Чиркін у своїй новій праці [4, 270] називає цю систему шведською, а окрім того, подає п’ятий і шостий різновиди систем престолонаслідування;
5) мусульманська, коли трон успадковує по суті не визначена особа, а «шляхетна» правляча сім’я (частина династії), котра вже сама вирішує, хто саме з найближчих родичів покійного короля (не обов’язково син) сяде на звільнений трон (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). Ця ж сім’я за участю вищих священнослужителів і мусульманських учених (може усунути короля і поставити на його місце іншого члена сім’ї (так було, наприклад, у Саудівській Аравії внаслідок звинувачення короля в недостатній доброчинності);
6) племінна, коли король розглядається як головний вождь племені, а його спадкоємця визначає племінна рада, що складається із багаточисленних синів покійного.
Певні особливості має порядок престолонаслідування в арабських державах. Здебільшого спадкоємцем призначається старший син правлячого монарха. Проте не скрізь саме так. У Кувейті може бути спадкоємцем престолу будь-який син монарха, в Катарі – будь-хто із родичів. Інколи для престолонаслідування, визначеного королівською сім’єю, потрібна ще й згода парламенту. В деяких країнах у випадку вакантності престолу і відсутності законного спадкоємця вирішення питання про наступника монарха передається виключно на розгляд парламенту. Так, у Бельгії за відсутності чоловіків-потомків у короля по його смерті або у випадку зречення новий король обирається парламентом більшістю у дві третини голосів членів обох палат [5, 155].
Після вирішення питання з успадкуванням престолу передбачається особливий обряд коронації. Цей урочистий акт відбувається в головному соборі країни, обов’язково в присутності вищих духовних ієрархів, вищих посадових осіб, парламентарів, приближених до монарха, дворянства (якщо в державі зберігаються дворянські титули). В країнах подібний обряд (у тому числі й для племінних монархів окремих частин держави, наприклад, в Уганді, яка в цілому має республіканську форму правління) здійснюється в присутності вождів племен. Під час коронації першосвященик держави благословляє монарха на царювання, одягаючи йому корону і вручаючи інші відзнаки монаршої гідності – державу, скіпетр, мантію, діадему та ін. Коронація, таким чином, вінчає вступ монарха на престол. У випадку вакантності престолу, коли монарх є неповнолітнім, або не досяг віку, встановленого конституцією, коли він серйозно хворий або взагалі впродовж тривалого часу був відсутній, встановлюється регентство, тобто правління за монарха здійснюється або одноосібним регентом, або колегією регентів – регентською радою. В новітній період також відомі випадки запровадження регентства, Так, у липні 1952 р. було запроваджено регентську раду при малолітньому нащадкові єгипетського короля Фаруха, який зрікся престолу. В середині 1952 р. король Трансйорданії Талал був визнаний душевнохворим і владу передали регентській раді. В Iспанії в 1947 р. було відновлено монархію, але фактично правила регентська рада на чолі з генералісимусом Ф. Франко. Тільки після смерті останнього восени 1975 р. на престол вступив Хуан Карлос I із династії іспанських Бурбонів.
Основні закони багатьох монархічних країн вимагають від свого глави держави певної релігійної приналежності. Наприклад, королеві Норвегії Конституція наказує «завжди дотримуватися євангелійсько-лютеранської» релігії, підтримувати її й сприяти їй (ст. 4) [6, 20].
Досить часто основний закон тієї чи іншої держави забороняє монархам без дозволу парламенту чи уряду або без узгодження з ними покидати межі держави. Конституція Швеції передбачає, що глава держави повинен радитися з прем’єр-міністром, перш ніж виїхати за кордон [7, 31] через те, що подібні візити розцінюються як акт важливого політичного значення.
Монарх, на відміну від президента, володіє цілим рядом почесних прав і прерогатив. Серед них – виключне право носити особистий титул – імператор, цар, король, герцог, господар та ін., в країнах сходу – фараон, султан, шах, емір, хан та ін., а також мати державні регалії (символи верховної влади) – трон, корона, скіпетр і держава, мантія й та ін. Англійська ж королева сьогодні іменується так: «Єлизавета Друга Божою милістю Королева Об’єднаного Королівства Великобританії, Північної Iрландії і її інших володінь і територій королева, глава Співдружності, захисниця віри» [8, 276].
Кошти на утримання особистого двору монарха складаються із прибутків від його особистого майна і асигнувань із державного бюджету, які він одержує по цивільному аркушу, що встановлюється парламентом.
У статті 65 Конституції Iспанії записано, що «король одержує з бюджету держави загальну суму на утримання своєї сім’ї та Двору і вільно розпоряджається нею» [9, 51].
Через те, що штат посадових осіб, які ведуть не державні, а особисті справи монарха, значний, його утримання коштує недешево сплачувачам податків. Досить відзначити, що в Японії тільки за наглядом імператорського протоколу слідкує управління імператорського двору зі штатом у 1130 чоловік і річним бюджетом 11 млн. і ін. Члени імператорської сім’ї теж претендують на одержання грошей на утримання. Тому парламент Японії згідно з Конституцією 1947 року зменшив кількість родичів імператорської сім’ї, що одержуватимуть гроші на утримання, до 20 осіб, а 51 принцу і принцесі запропонував залишити резиденцію імператора. Міністерство імператорського двору було скорочено до розмірів бюро, що призвело до значної економії державних коштів. Усім також відомо, що англійська королева Єлизавета II є однією з найбагатших жінок світу. Щорічно вона одержує згідно з цивільним аркушем 7 млн. 285 тис. доларів. Окрім того, до 1993 р. вона не сплачувала жодних податків. Єлизавета II володіє великими земельними наділами в 12 графствах, які разом з володіннями принца Чарльза перевищують за розмірами територію Люксембургу.
Бувають випадки, коли одна і та ж особа є монархічним главою кількох держав. Правознавці подібне явище іменують особистою унією, яка, до речі, має досить глибоке коріння. Так, у 1385 р. Польща і Литва заключили Кревську унію, за якою Великий Литовський князь Ягайло став і польським королем. Історики і правознавці кваліфікують цю унію як особисту або персональну [10, 105].
В наш час прикладом особистої унії є той факт, що Королева Великобританії вважається одночасно главою держави в ряді країн, що були раніше британськими колоніями і зберігали статус домініону. В минулому домініони являли собою найбільш м’яку форму колоніальної залежності, а з 1931 р. домініони – це суверенні держави, які визнають главою держави британського монарха [11, 274].
I все ж монархічна форма правління в державах, що входять у Співдружність націй (Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос та ін.), має цілий ряд специфічних рис. Так, вони перебувають у стосунках особистої унії з Об’єднаним Королівством Великобританії і Північної Фландрії і власних монархів не мають. Англійська королева є королевою кожної з цих держав, але за її відсутності функції глави держави здійснює генерал-губернатор, який призначається англійською королевою за поданням уряду країни співдружності із числа місцевих мешканців [12, 83].
Проте в деяких державах конституції досить стримано ставляться до можливості свого монарха стати монархічним главою в іншій державі. Згідно зі статтею 62 Конституції Бельгії [13, 4] король може стати главою іншої держави тільки за згоди обох палат, причому кожна палата може обговорювати це питання в присутності не менш 2/3 свого складу і для позитивного рішення необхідно не менше 2/3 голосів.
I все ж головним слід вважати навіть не те, як у конституції характеризується монарх – є він символом держави і єдності народу (ст. I Конституції Японії 1947 р.) [14, 154] чи символом єдності і стабільності держави ст. 56 Конституції Iспанії 1978 р. [15, 48].
Серед найважливіших повноважень монарха є його прерогативи в законодавчій владі. В абсолютних монархіях законодавча влада виключно і повністю належить монархові, і навіть якщо в таких державах існують парламенти, то вони повністю залежні від абсолютного монарха. В дуалістичних та парламентарних монархіях часто монарха наділяють правом вето по відношенню до законів і навіть правом абсолютного вето, яке парламент просто неспроможний подолати. Та в деяких країнах, наприклад, у Великобританії, вето не використовуються вже близько трьох століть, у зв’язку з чим склався конституційний звичай про незастосування вето. Деякі новіші конституції, як-то японська, іспанська, монарха взагалі правом вето не наділяють.
У парламентарних монархіях правове становище монарха значно обмежене, парламент має право втручатися навіть в особисте життя монарха. Та це не означає, що його фігура є декоративною. Не зважаючи на відсутність у глави держави в парламентарній монархії реальних владних повноважень, цей інститут в силу престижу здатний впливати на політичний процес у державі як арбітр, що стоїть над усіма владними структурами. Роль монарха стає досить вагомою і за тих умов, коли ситуація виходить за конституційні рамки.
Основні властивості (ознаки) монархічної форми правління
1.Найсуттєвішою ознакою, що простежується у змісті самого терміна «монархія», є єдиновладдя. Це означає, що державна влада, яка характеризується організаційною та функціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в руках одного з них – глави держави, що персоніфікується монархом. Оскільки серед суб’єктів державного спілкування один («монос») він є джерелом державної влади, то в його руках зосереджується вся повнота цієї влади. Влада монарха верховна, суверенна, не знає обмежень і поширюється на всі сфери державної діяльності. Тобто правління в такій державі є результатом одноосібних дій одного вищого органу влади – глави держави, оскільки навіть при розподілі повноважень між іншими державними органами остаточне рішення з будь – якого питання залишається за ним.
2. Суть другої ознаки, що вказує на монархічний характер системи влади цієї історичної епохи, полягає в тому, що суб’єкти державного населення усунуті від процесу формування влади в державі. Владні інституції формуються одним правителем і відповідальність несуть перед ним.
3. Типовою ознакою монархічної форми правління є безвідповідальність глави держави. Правитель не несе конкретної політичної та юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники.
4. Спадковість при передачі влади від одного глави держави до іншого.
5. Безстроковість, довічність влади правителя.
Отже, монархія – це форма державного правління, при які верховна влада в країні зосереджена (повністю або частково) в руках одноособового глави держави, і, як правило, передається у спадок.
Загальними рисами монархічної форми правління, незалежно від системи правління, є те, що монарх у своїх руках зосереджує всю повноту верховної державної влади, виступає джерелом усілякого права, бо тільки з його волі ті чи інші постанови можуть набути сили закону, влада монарха здійснюється безстроково (довічно) і передається, як правило у спадщину, монарх не відповідає за ухвалені ним політичні рішення. Монарх очолює виконавчу владу, його іменем чиниться правосуддя, йому належить право помилування. На міжнародній арені у зносинах з іншими державами монарх одноосібно представляє свою державу. Монарх користується титулом, одержує значне утримання із державної скарбниці, має право на особливу охорону його персони. I хоча дехто з дослідників вважає інститут монархії в сучасному суспільстві архаїзмом, він ще довго проіснує на політичній арені як одна із форм державного управління. Цьому підтвердженням є і результати опитування громадської думки респондентів, які в таких досить розвинених капіталістичних державах як Великобританія та Японія висловлюються за підтримку і збереження монархії.
РОЗДІЛ 2. Різновиди монархічної форми правління
Традиційно прийнята така класифікація монархічних форм правління: абсолютна (необмежена) і конституційна (обмежена). Остання, в свою чергу, представляє собою дуалістичні та парламентарні монархії.
Кожна класифікація має умовний характер. Наприклад, у деяких державах поєднуються риси абсолютної і дуалістичної монархій (Саудівська Аравія, Оман), а також дуалістичної і парламентарної монархій (Йорданія, Марокко). Проте не тільки всередині класифікації монархій виникають гібридні форми, інколи не завжди можна з легкістю визначити, з якою державою – монархією чи республікою – маємо справу.
Монархії залежно від обсягу й характеру повноважень глави держави – монарха, повноти його влади можна поділити на необмежені та обмежені.
Необмежена монархія – це така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. Різновидами необмеженої монархії є: деспотична та абсолютна монархії.
Обмежена монархія – це монархія, в якій влада монарха обмежена конституцією, яка приймається парламентом, у сфері законодавства, а також в галузі контролю над діяльністю уряду. Різновидами обмежених монархій є: дуалістична та парламентська монархії.
2.1 Абсолютна монархія
Абсолютна монархія – різновид необмеженої монархії, де верховна влада цілком і повністю зосереджена в руках однієї особи (короля, царя, монарха).
Абсолютна монархія є попередницею сучасної монархії. Вона була притаманна феодальному типу держави. За абсолютної монархії вся повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він одноособово видає закони, призначає і звільняє міністрів, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування, активно втручається у правосуддя.
Для абсолютної монархії також характерною особливістю є відсутність конституційних актів, які обмежують повноваження монарха, будь-яких представницьких органів. В сучасному світі існують такі абсолютні монархії: Оман, Катар, Саудівська Аравія в Азії, Бахрейн, ОАЕ. Розглянемо кожну з вищезазначених абсолютних монархій.
Султанат Оман до недавнього часу характеризувався відсутністю писаної конституції – роль конституції тут виконував Коран. Тільки в 1996 р. була прийнята конституція Оману, проте й сьогодні в цій державі немає парламенту, заборонено політичні партії й профспілки. З вищих органів державної влади діють порівняно розвинений уряд і державний апарат, які формуються султаном і підзвітні тільки йому. Уряд складається зі спеціального представника від султана, трьох заступників прем’єр-міністра, секретаря кабінету і більше двадцяти міністрів. Прем’єр-міністром найчастіше призначається син, його заступниками – найближчі родичі султана; більшість міністрів, а також губернатори провінцій належать до правлячої сім’ї [30, 156].
Сам султан займає в уряді посади міністрів зовнішніх справ, оборони і фінансів, а також є верховним головнокомандувачем збройними силами. Система урядових відомств склалася ще після 1970 року, коли в результаті двірцевого перевороту до влади прийшов султан Кабус. У промові, з якою він звернувся до народу 26 липня 1970 р., султан обіцяв створити «новий ефективний уряд у найкоротший термін» [31, 157].
Було затверджено ряд міністерств, які замінили діючих до 1970 р. при правителі радників. Досить поширена оцінка перевороту як початку «нової ери»в Омані ніяк не може вважатися обґрунтованою. Проте швидке зростання обсягів державно-правового законодавства, збільшення кількості урядових відомств і розширення їх компетенції не можна розцінювати інакше, як відносно прогресивні явища для держави, яка до 1970 р. вважалася однією з найвідсталіших не тільки на Арабському Сході, а й в усьому світі. Так, у 1981 р. в Омані було створено дорадчий орган – державну консультативну раду, яка в 1991 р. була перейменована в Раду шури. Нова структура має право надавати рекомендації з приводу перегляду діючих законів, що відносяться до соціально-економічної сфери. 59 членів шури призначаються султаном із кандидатів від кожної провінції, запропонованих найбільш впливовими підданими. Строк повноважень ради триває три роки з поточним правом переобрання.
У Саудівській Аравії діє більш розгалужений урядовий апарат. Як і в Омані, він має переважно династичний характер. Однак уряд Саудівської Аравії наділений повноваженнями і компетенцією, що закріплені у законі, а Рада Міністрів – «верховенством з усіх питань виконання» і «з усіх адміністративних питань». Король призначає прем’єр-міністра і міністрів.
Саудівська Аравія – абсолютна теократична монархія. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням влади сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Король одночасно є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними силами; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і загальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади. Рада міністрів розглядається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність. Рада міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним низами (регламенти) уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регулюється спеціальним низамом 1958 року. Консультативна рада, організація якої регулюється спеціальним низамом 1992 р., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів низамів, підготовлених Радою міністрів. Він призначається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 роки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди.
Відсутність виборчих процедур формування тих чи інших органів державно: влади, офіційна заборона діяльності політичних партій і профспілок вказують на відсутність у цій країні політичної демократії.
Бахрейн як незалежну державу проголошено 14 червня 1971 року. До цього її території перебували у складі Португалії, Персії, а з 1871 по 1971 рр. – під протекторатом Великобританії. За прийнятою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визначався емір, він же – верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав емір. Конституція передбачала створення однопалатного парламенту – Національних зборів у складі членів уряду та ЗО депутатів, що обиралися населенням на 4 роки. У 1975 р. дія конституції призупинена, а парламент розпущено. Через 17 років, у грудні 1992 р. емір сформував раду (шуру) з ЗО чоловіків. Як прийнято в цих країнах, рада є державним органом з дорадчими функціями, котрий розробляє проекти законів, що затверджуються главою держави. Як бачимо, певні спроби Бахрейну відійти від абсолютної монархії не вдалися.
В Катарі, згідно до конституції, уся повнота влади – законодавчої, виконавчої – належить еміру із династії Аль Тані (з 1995 р. – емір Хамад Бен Халіф Аль Тані). В ОАЕ функції глави держави здійснюються Вищою радою семи правителів еміратів (кожне князівство являє собою абсолютну монархію і зберігає значну самостійність) і главою союзу, що обирається строком на п’ять років із числа членів Вищої ради і якого інколи деякі державознавці називають президентом («виборним монархом»). Він виконує функції глави держави, в тому числі і представницькі. Рада міністрів у Катарі призначається монархом як главою виконавчої влади і прем’єр-міністром. Міністри призначаються із осіб катарської національності і в будь-який момент можуть бути зміщені з посади тільки за рішенням еміра. Рада міністрів керує всіма внутрішніми і зовнішніми політичними справами, які входять до її компетенції. Однак усі прерогативи Ради міністрів установлює сам емір, який будучи прем’єр-міністром підписує постанови ради міністрів.
Крім того, згідно до ст.35 [32, 141] «міністри несуть перед еміром колективну політичну відповідальність за виконання загальної політики держави. Кожен міністр несе перед еміром індивідуальну відповідальність за виконання особистих обов’язків і реалізацію повноважень свого міністерства». Таким чином, Рада міністрів – це виконавчий орган при емірі.
В ОАЕ виконавча влада також здійснюється радою міністрів: глава Союзу зі згоди Вищої ради призначає прем’єр-міністра, а потім, за рекомендацією останнього – міністрів. Компетенція уряду в обох державах однакова і включає законодавчу ініціативу і розробку законопроектів, контроль за проведенням внутрішньої і зовнішньої політики під керівництвом глави держави.
Конституції Катару та ОАЕ не передбачають яких-небудь виборних органів. Разом з тут запровадили таку державну інституцію, яка призначається зверху – Консультативну раду. В Катарі – це Маджліс аш-шура, яка призначається урядом і до функцій якої належать обговорення урядових законопроектів, різних політичних питань, діяльності уряду в цілому та окремих міністрів. Однак її рішення не мають обов’язкової юридичної сили: вона не може винести вотум недовіри урядові чи міністру, не може зобов’язати правителя утриматися від прийняття закону. Органом, аналогічним Маджліс аш-шурі Катару, в ОАЕ є Федеральні національні збори. Вони формуються за нормами, що закріплені в самій конституції. Правитель кожного емірату – член федерації – призначає до складу зборів певну кількість представників. Діяльність Федеральних національних зборів та Маджліс аш-шури носить дорадчий, рекомендаційний характер. Конституції цих держав стверджують нерівноправні стосунки між виконавчою владою і діючими інститутами станового представництва, що перетворює консультативні ради в придаток урядового апарату, діючого під безпосереднім контролем верховного правителя.
Але не зважаючи на обмеженість своїх повноважень в сфері впливу на виконавчу владу, конституційні положення все ж надають радам деяких контрольних функцій. Так, Федеральні національні збори ОАЕ володіє функціями фінансового нагляду за діяльністю урядової адміністрації в галузі бюджетних витрат, введення податків, мита і прийняття фінансового законодавства в цілому. Консультативна рада Катару обговорює закон про бюджет, має повноваження звертатися із запитами до Ради міністрів, а в окремих випадках навіть проявляти законодавчу ініціативу, передаючи свої законопроекти еміру.
На своїй щорічній сесії Федеральні національні збори ОАЕ, розглядаючи законопроекти про бюджет Федерації і фінансовий звіт уряду, мають право вносити свої поправки. Згідно конституції ОАЕ [63, 19], уряд подає Зборам щорічні фінансові звіти протягом чотирьох місяців до кінця фінансового року, перш ніж виносити їх на затвердження Верховної ради Федерації.
І все ж подібні октройовані конституції, які приймаються без контролю з боку громадськості, дають правлячим колом широкі можливості для політичного маневрування і допомагають майже всі прерогативи зберегти в руках монарха [33, 38]. Це положення підтверджується ситуацією, що склалася в Катарі та ОАЕ, де легалізація абсолютної монархії відбулася, перш за все, в результаті зміни міжнародно-правового становища цих держав. А тому висловлена професором В. Чиркіним [34, 139] точка зору про те, що держави, подібні Катару й ОАЕ, незважаючи на наявність у них конституцій, слід вважати абсолютними монархіями, не може викликати заперечень. В останній своїй праці [35, 141] проф. В.Чиркін наводить вагомі докази попереднього твердження. По-перше, конституції як у Катарі, так і в ОАЕ, не приймалися демократичним шляхом, а даровані монархами (в ОАЕ – Радою емірів); по-друге, дія цих основних законів часто припиняється на невизначений термін; по-третє, ці конституції встановлюють, що вся влада – законодавча, виконавча, судова – йде від монарха, над конституцією стоїть Коран.
Одним з дослідницьких завдань моєї роботи було визначити та охарактеризувати різновиди монархічної форми правління. Різновид монархічної форми правління є невід’ємним елементом більш широкого поняття – абсолютизму – особливого етапу суспільно-економічного розвитку.
Особливості розглянутих абсолютних монархій:
Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав Перської затоки (Саудівська Аравія, Оман, Бахрейн та ін.), можна відзначити те, що главою держави в цих країнах є монарх (король, емір). Монарх очолює всю урядову адміністрацію, призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування. В країнах Саудівської Аравії та Оману у руках монархів зосереджена вся повнота законодавчої та виконавчої влади, а у короля Саудівської Аравії – і вища релігійна влада. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводить засідання під його головуванням (прем’єр-міністр головує тільки за відсутності монарха).
Самі конституції проголошують, що вся влада (законодавча, виконавча, судова) належить виключно монарху, а над конституцією стоїть Коран.
Законодорадчі органи ОАЕ (Федеральні Національні збори), Катару (Консультативна рада), Саудівської Аравії (замість парламенту в 1992 р. король створив Раду, яка ним призначається і має дорадчі функції) займають, зрозуміло, підлегле становище стосовно уряду і, тим більше, монарха і практично ніскільки не обмежують вищої законодавчої влади останнього. Передбачувана конституцією передача частини законодавчих функцій парламенту на Бахрейні та в Кувейті на практиці не прижилася, до того ж досвід цих держав свідчить, що рух монархій до парламентаризму не є незворотним процесом, а може призвести до реанімації абсолютистських тенденцій. Тому всі охарактеризовані держави, незважаючи на наявність у них конституцій, фактично представляють собою абсолютні монархії.
Важливими прерогативами, традиційно притаманними статусу глави держави, є функції монарха в сфері зовнішньої політики. Так, у Кувейті і на Бахрейні права емірів під час підписання міжнародних договорів практично необмежені. Конституції цих держав тільки вимагають, щоб після підписання договір було передано на розгляд Національних зборів. Найбільш широко трактуються зовнішньополітичні повноваження глави держави в Катарі й ОАЕ.
2.2 Парламентська монархія
Парламентська монархія – різновид обмеженої монархії, де влада монарха обмежується представницьким органом, що закріплюється, як правило, в конституції. Найбільш поширеною моделлю монархії в сучасному світі є парламентарна монархія, де реальні владні повноваження глави держави в значній мірі обмежені. Конституції монархічних країн традиційно закріплюють за главою держави широкі повноваження, та реальне становище монарха в державному механізмі найчастіше відрізняється від формально декларованого конституціями. В парламентарних монархіях переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою. Таким чином, цій формі правління притаманний досить високий рівень розподілу влади з визнанням принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, а також демократичний або хоча б ліберальний політичний режим. Верховенство парламенту полягає в тому, що уряд, який здебільшого призначається монархом, повинен користуватися довір’ям парламенту (або його нижньої палати), а монарх за такої умови повинен призначати головою уряду лідера партії, що має в парламенті (чи нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, що таку більшість мають [37, 6]. Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: «царює, але не править». Правом вето у вирішенні законів, ухвалених парламентом, навіть тоді, коли він ним володіє, монарх на практиці або не користується, або здійснює це право за вказівкою уряду. Як правило, він позбавлений можливості діяти самостійно, всі акти, які видаються монархом за парламентарної монархії, готує уряд і контрасигнує голова уряду або відповідний міністр, без чого акти не мають юридичної сили. Цим голова уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, бо сам монарх не є відповідальним.
Головною відмінністю парламентарної монархії можна вважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру, уряд повинен подати у відставку, або його відправить у відставку монарх. Проте це повноваження парламенту урівноважується правом уряду запропоновувати монарху розпустити парламент (нижню палату) і призначити нові вибори з тим, щоб конфлікт між законодавчою і виконавчою владою вирішив народ: якщо він підтримає уряд, то в результаті виборів у парламенті створиться більшість із його прихильників, якщо ж виборці з урядом не згодні, то і склад парламенту буде відповідним, а уряд буде змінено. В наш час парламентарна монархія існує в цілому ряді розвинутих країн, в економіці яких не збереглося суттєвих пережитків феодального ладу. Це – Великобританія, Бельгія, Данія, Швеція, Норвегія, Японія, Австралія, Нова Зеландія та ін.
Розглянемо одну з парламентських монархій. Зразком парламентської монархії є Великобританія. Королівська влада є по життєвою і передається у спадок прямим нащадкам монарха. Монарх формально наділений широкими управлінськими повноваженнями і є джерелом законодавчої, виконавчої і судової влади. Фактично ж він не відіграє ніякої ролі у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики держави.
Глава держави. Єлизавета ІІ, Королева Англії, є офіційною главою канадської держави. Влада Королеви пронизує всі гілки державної влади. За англійською традицією верховна влада канадської держави належить Суверену. 1867р. засновники закону про Британську Північну Америку добровільно передали офіційну виконавчу владу Королеві. На практиці це означало створення відповідального уряду, який в особі Кабінету підзвітний у своїй діяльності Палаті громад, а Палата громад відповідальна перед народом. Уряд виконує свої функції Іменем Королеви. Однак насправді влада монарха суворо обмежена. Сучасні функції монархії є переважно церемоніальними та неполітичними. Королева тримає владу, але не править. Якщо королева не перебуває у Канаді, вся повнота королівської влади лягає на представника Королеви – Генерал-губернатора, якому Королева делегує свої повноваження. Генерал-губернатор призначається її Величністю за рекомендацією прем’єр-міністра Канади і Кабінету. Генерал-губернатор перебуває на посаді протягом 5 років, хоча цей термін може бути продовжений ще на один рік або більше. На вимогу глави уряду Генерал-губернатор може бути також відсторонений від посади. Генерал-губернатор має бути обов’язково канадцем.
Генерал-губернатор представляє монарха на федеральному рівні, на провінційному – лейтенант-губернатори. Жоден із федеральних і провінційних законопроектів не стане законом без королівської санкції. Були випадки, коли монарх особисто давав дозвіл на введення в дію федеральних законів, але, як правило, ці санкції дають Генерал-губернатор або його заступник, а санкції на введення у дію провінційних законів – лейтенант-губернатор. У своїй діяльності вони здебільшого покладаються на поради міністрів, хоча в окремих випадках вчиняють самостійно чи навіть усупереч думці Кабінету міністрів. Конституція також заснувала Королівську Таємну Раду Канади, щоб надавати поради Генерал-губернаторові. Це формальних заклад, який складається, в основному, із сучасних та колишніх державних міністрів.
Виконавчу владу в Канаді, яка належить Королеві в особі Генерал-губернатора, здійснює уряд – Кабінет міністрів. Ще Конституційним актом 1867 р. проголошується продовження діяльності виконавчого уряду Канади, який наділяється Іменем Королеви владою та правами. Виконавча влада формально належить Британській Королеві, але фактично здійснюється урядом, який несе відповідальність перед парламентом. Уряд формує партія, що отримує найбільшу кількість місць на загальних виборах. Друга за величиною партія стає офіційною опозицією, а лідер займає загальновизнане становище лідера опозиції.
Якщо під час виборів партія, що була в опозиції до діючого Кабінету, здобуває переважну більшість місць у Палаті громад або Законодавчих зборах, Кабінет подає у відставку, і Генерал-губернатор запрошують голову партії, яка отримала перемогу на виборах, зайняти посаду прем’єр-міністра і сформувати новий Кабінет [38, 156]. До складу Кабінету міністрів входять прем’єр-міністр, міністри – глави окремих міністерств та міністри без портфелів. Міністрів призначає прем’єр-міністрів. Прем’єр-міністра призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентської більшості. Це призначення відбувається автоматично. Прем’єр-міністр є членом Палати громад. Хоча прем’єр-міністром може стати особа, що не є членом Палати громад, але за звичаєм буде обрана членом Палати як лідер партії більшості у ній. Нині (прем’єр-міністр) має незрівнянно більшу владу, ніж будь-хто з його колег. Передусім прем’єр-міністр обирає міністрів і може сам звернутися до будь-якого міністра з проханням піти у відставку. Коли ж міністр відмовиться, прем’єр має право порадити Генерал-губернатору звільнити цього міністра, і ця порада неодмінно буде виконана. Ухвали Кабінету приймаються не обов’язково більшістю голосів. Прем’єр-міністр, зваживши думки, може проголосити власну точку зору політикою уряду, навіть, коли більшість міністрів його не підтримує. Ті з міністрів, хто, виступаючи проти того чи іншого рішення, не збираються іти у відставку, зрештою мають йому підкоритися.
Члени Кабінету міністрів мають входити до Королівської Таємної Ради Канади. «Таємні радники» призначаються Генерал-губернатором за порадою прем’єр-міністра, їхнє членство у Раді довічне, якщо вони не будуть звільнені Генерал-губернатором за порадою того ж прем’єра. Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Кабінети нараховують у своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість міністрів має «портфелі» (це означає, що вони очолюють окремі департаменти). Призначаються ще міністрі «без портфелів», які не очолюють департаменти; державні міністри, що завідують відділами департаменту або «міністерствами», які не охоплюють усіх функцій установи державного управління. Міністри колективно відповідають перед Палатою громад або Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійснюване ним керівництво. Кабінет відповідальний майже за все законодавство. Лише він уповноважений розробляти і виносити на обговорення законопроекти, пов’язані з державним бюджетом та оподаткуванням населення.
Законодавча влада у країні належить Королеві в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілення законів надаються йому від імені канадського народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній). Зазвичай Сенат складається із 104 членів. Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією прем’єр-міністра і залишаються на посту до 75 річного віку, за умови, що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесій парламенту. До 1965 р. сенатори перебували на посаді довічно, лише кілька з них, що зайняли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенатором може стати особа, якій виповнилося 30 років, вартість реального майна, а також розмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400 доларів. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він може доповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню палату сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки, коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата громад не погоджувалася. Так, у 1989–1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроекту про страхування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість поправок, внесених Сенатом до законопроектів, має роз’яснювальне значення. Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де опрацьовуються статті законопроекту з урахуванням розбіжностей думок та доказів, що надійшли від різних груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, адже чимало членів Сенату є компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботи в юриспруденції, бізнесі та управлінні. Тому Сенат досяг значних успіхів у вивченні багатьох злободенних суспільних проблем.
Палата громад – основний орган, що створює законопроекти. Він складається з 301 члена, і кожен з них представляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу обирається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає менше половини загальної кількості (за мажоритарною системою відносної більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів терміном на 5 років. Кількість округів змінюється після загального перепису населення, згідно з Конституцією та Законом про регулювання меж виборчих округів, за якими кількість парламентських місць визначається з урахуванням щільності населення.
Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді властива багатопартійна система без домінування однієї або двох партій. Серед них Прогресивно-консервативна партія, яка була заснована 1854 р. Вона представляє інтереси крупних і середніх власників та фермерських кіл Заходу Канади та виступає за передачу державних підприємств власному капіталу, обмеження державного втручання в економіку і скорочення соціальних програм, підтримує курс на тісне співробітництво із США. Ліберальна партія заснована 1873 р., вона висловлює інтереси крупних власників, захищає принцип «вільного підприємництва» з використанням обмеженої регулюючої функції держави. Ця партія найконсервативніша, підтримує ідеї обмеження проникнення іноземного капіталу до економіки Канади, здійснює політику «канадизації» економіки. Постійного партійного членства вона немає, тобто організаційно не оформлена. 1961 р. була утворена нова Демократична партія. Її базою були Соціал-демократична організація і частини профспілок, які входили до Канадського робітничого конгресу. Виникнення цієї партії – результат прагнення канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вона являє собою типову соціал-реформістську партію, яка входить до Соціалістичного Інтернаціоналу. Необхідно згадати немалозначну наполітичній арені сепаратистську партію – Квебекську партію, яка функціонує з 1968 р. тільки у провінції Квебек, де не припиняються спроби одержати статус самостійності але до відокремлення від Канади. Крім зазначених, у Канаді діють ще кілька політичних партій: Партія соціального кредиту – заснована 1935 р., Комуністична партія Канади, 1921 р.
Особливості діяльності парламенту, або законодавчого процесу Канади. Початок роботи щойно обраного парламенту ознаменовується традиційним відкриттям сесії за незвичайною процедурою. У діяльності парламенту Спікеру Палати громад відводиться особлива роль. Він разом із головуючим Палати вирішує усі питання щодо регламенту і процедури, здійснює контроль над штатом Палати. З 1985 р. він обирається таємним голосуванням у самій Палаті після загальних зборів. Ним має бути будь-який член Палати, за винятком королівських міністрів, лідерів партій та осіб, які обіймають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бути нейтральним, безпартійним, стійким у контролі за дотриманням усіх правил з боку прем'єр-міністра, До 1985 р. спікер Палати громад обирався зазвичай серед членів партії, яка була правлячою, хоча траплялися й випадки (останній – у 1970 р.), коли спікер від однієї партії продовжував виконувати свої обов'язки після зміни уряду, або (у 1957 р.), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з партій меншин. Іноді спікер припиняє своє членство у партії і бере участь у наступних загальних виборах як незалежний кандидат. Нова процедура зробила крок у напрямі страхування спікера від «виснажливої» підозри, що він, нібито, – лише обранець уряду та що «спікерство» взагалі – лише одне з призначень прем'єр-міністра. Вона також поклала край традиції поперемінного обіймання посади спікера франкомовними та англомовними членами Палати громад (хоча це ще зустрічається у Сенаті). У Палаті громад якщо спікер – англомовного походження, його заступник має бути франкомовним. І навпаки. А буває так, що заступник спікера є представником опозиції. Спікера Сенату призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем'єр-міністра. Після обрання спікера Палати громад у Сенаті з'являється генерал-губернатор. Спікер сповіщає його про обрання і просить затвердити традиційні права та привілеї Палати громад.
Затвердження вручає спікер Сенату. Надалі генерал-губернатор виголошує тронну промову частково англійською, частково французькою мовами, в якій викладається позиція уряду щодо економічного становища у країні та політична концепція, якої уряд буде дотримуватися, повідомляється про важливі законопроекти, які він хоче винести на обговорення. Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця, де прем'єр-міністр вносить на обговорення так званий Законопроект №1. Це – фіктивний законопроект, який далі не слухається до відкриття наступної сесії і тільки формально підтверджує право Палати громад заслуховувати справу на її розсуд до того, як розглядатиметься тронна промова. Сесія триває місяцями, а то й більше року у зв'язку зі складною традиційною процедурою дебатів, у ході яких порушується дуже широке коло злободенних проблем. Діяльність Палати громад протягом усієї сесії складається з робочих днів. Після рядових засідань Палата розглядає розпорядження уряду. Щоденно виділяється час для проведення опитування («період запитань»), коли члени палати (переважно опозиція) ставлять міністрам запитання щодо дій та політики уряду. Опитування триває протягом 45 хвилин, що дає змогу підтримувати відповідальність уряду і дає змогу швидко відкликатися на важливі події. Наступні робочі години присвячуються вивченню законопроектів, які пропонуються. Кожен член Палати може внести свій законопроект, але основний час займає розгляд урядових законопроектів.
Щодня одна година виділяється на розгляд справи «приватного» члену Палати (того, хто не належить до Кабінету). Пропонуючи той чи інший законопроект, міністр Кабінету або рядовий член просять дозвіл Палати, який вони дістають без дебатів. Пропозиція щодо проведення першого читання і друкування законопроекту майже завжди приймається автоматично і знову ж таки без проведення дебатів. Згодом подається пропозиція щодо другого читання. Це вже стадія принципового обговорення законопроекту. Якщо він приймається у другому читанні, його передають до законодавчої комісії Палати. Кожна комісія заслуховує різні докази, розглядає законопроект пункт за пунктом, перед тим як повернути до Палати (з поправками або без них). Кожна з комісій складається приблизно з 10 членів, де партії представлені пропорційно їх впливовості у Палаті. Фінансові законопроекти (на основі проекту державного бюджету), метою яких є вилучення грошей з Об'єднаного фонду державних зборів, підлягають розгляду всією Палатою, яка при цьому працює як, комісія. Комісії вивчають законопроекти пункт за пунктом. Кожен член комісії має право вносити поправки. Після розгляду голова доповідає про законопроект з усіма прийнятими поправками Палати.
Після того, як законодавчою комісією Законопроект викладено у Палаті, її члени можуть вносити поправки – до різних пунктів. Далі законопроект проходить третє читання. Пропозиція про третє читання вимагає, щоб законопроект був переданий до Сенату, де він проходить ту саму процедуру. Законопроекти, запропоновані та схвалені Сенатом, передаються до Палати громад і проходять аналогічні етапи. Законопроект не стане законом доти, поки не буде схвалений обома палатами Парламенту і що дістане підтримки генерал-губернатора або заступника (як правило, Верховного судді). Тут важливо зазначити, що королівська влада у даному випадку традиційна, вона має англійські корені. Згода-санкція на прийняття федерального законопроекту ще не відхилялась, і вважається, що відхилення – явище застаріле і стало нині неконституційним. У Великобританії королівська санкція не відхилялась із 1707 р. Після закінчення обома палатами усіх сесійних справ Парламент оголошує перерву в роботі до наступної сесії, яка, згідно з законом, має відбутися не пізніше як через рік. Генерал-губернатор підбиває підсумки роботи сесії.
У діяльності парламенту велике значення мають як тимчасові, так і постійні комісії, яких близько двадцяти. Наприклад, сільськогосподарська, у справах зв'язку та культури, транспорту тощо. Постійні комісії формуються у перші дні роботи парламенту, а також на початку кожної сесії для розгляду проблем, переданих Палатою, та складання концептуальної доповіді, що заслуховуватиметься у Палаті. Вони розглядають також Основний проект державного бюджету, що має бути направлений сюди до 1 березня кожного року і повернутий до Палати не пізніше 31 травня. Палата громад може створювати спеціальні комісії для з'ясування окремих питань, а також спільно із сенатом утворювати об'єднані комісії від обох палата.
Отже особливостями парламентських монархій є: глава держави має спадкоємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). В парламентарних монархіях переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою. Таким чином, цій формі правління притаманний досить високий рівень розподілу влади з визнанням принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, а також демократичний або хоча б ліберальний політичний режим. Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: «царює, але не править». Якщо королева не перебуває у Канаді, вся повнота королівської влади лягає на представника Королеви – Генерал-губернатора, якому Королева делегує свої повноваження. Правом вето у вирішенні законів, ухвалених парламентом, навіть тоді, коли він ним володіє, монарх на практиці або не користується, або здійснює це право за вказівкою уряду. Головною відмінністю парламентарної монархії можна вважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру, уряд повинен подати у відставку, або його відправить у відставку монарх. Слід зазначити, що для механізму здійснення влади важливе значення мають принцип парламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед парламентом. Даний принцип сформувався і реально став уперше застосовуватися також у Великобританії.
У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані і неписані, що вказують на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, яка користується довірою нижньої палати парламенту. Монархові належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це йдеться, наприклад, у ст. 115 Конституції Іспанії, Бельгії, Данії вказують на необхідність контрасигнації указів глав держав про розпуск парламенту.
У державах, що входять до Співдружності націй, у тому числі Канаді, Новій Зеландії та Австралії, формально зберігається монархічна форма правління, яка набула особливої форми міждержавних відносин. У цих країнах функції глави держави здійснює від імені британського монарха (Королеви) генерал-губернатор – посадова особа, яка призначається британським монархом на пропозицію уряду відповідних країн.
2.3 Дуалістична монархія
Дуалістична монархія – перехідна форма державного правління, в якій влада поділяється між парламентом і монархом.
Дуалістична монархія, будучи історично перехідною формою державного правління, об’єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідного монарха і виборного представницького органу – парламенту. Дуалізм, полягає в тому, що існують одночасно два політичні заклади – монархія і парламент, які і поділяють між собою державну владу. Подвійність виявляється ще й у тому, що монарх юридично і фактично незалежний від парламенту в сфері виконавчої влади [42, 79]. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і є відповідальним перед ним і аж ніяк не перед парламентом (окрім Йорданії). Хоча закони й приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його затвердження закон в силу не вступить. Окрім того, монарх має право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а, головне, про що вже йшлося, може розпускати парламент, підміняючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Слід відзначити, що деякі дуалістичні монархії більше наближені до абсолютних (Марокко), а деякі – до парламентарних (Йорданія) [43, 80]. Та це і не дивно, бо, з одного боку, для монархії дуалістичної, як і для абсолютної, типовим є авторитарний політичний режим, а з іншого боку, наявність виборного органу зближує дуалістичну монархію з парламентарною. Дуалістична монархія, будучи історично перехідною формою державного правління, об’єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Серед перших – те, що главою держави є монарх, котрий володіє основними прерогативами у сфері виконавчої влади (він формує уряд, котрий як правило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламентом законопроекти. Наявність парламенту, котрий формується частково на основі загальних виборів, його можливість обмежувати повноваження монарха у законодавчій та виконавчій сферах через інститут парламентської відповідальності – вказують на існування в таких державах рис парламентарної форми правління. За наших часів у класичному варіанті дуалістична монархія практично ніде не збереглася, але її елементи є характерними для форми правління Кувейту, Катару, Марокко, Йорданії.
В Кувейті главою держави є емір. Він же – верховний головнокомандувач збройних сил країни, верховний суддя і духовний лідер мусульман Кувейту. Виконавча влада належить емірові та раді міністрів на чолі з прем’єр-міністром, якого призначає монарх. За поданням прем’єр-міністра емір призначає міністрів з числа депутатів парламенту. Ключові посади в уряді обіймають члени правлячої династії. Законодавча влада належить еміру та однопалатному парламентові – Національним зборам у складі 50 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загальних прямих виборів (право голосу мають чоловіки, котрі досягли 30 років) при таємному голосуванні. Парламент відіграє роль переважно консультативного органу при емірові [44, 156].
Iз дуалістичних монархій, які наближаються за системою правління до парламентських, найбільш характерною є теж арабська країна Йорданія, конституція якої передбачає лише парламентську відповідальність уряду.
Відповідно до конституції країни 1952 р. главою Йорданського Королівства є король, який володіє широкими повноваженнями як в сфері виконавчої, так і законодавчої влади. Серед них: керівництво всіма збройними силами як верховного головнокомандувача; право оголошення війни і укладення миру, ратифікації договорів і угод, призначення виборів у Палату депутатів (нижню палату) і призначення членів Сенату (верхньої палати), а також спікера Сенату і прийняття його відставки, скликання Національних зборів (парламенту), розпуск обох палат парламенту чи звільнення від членства будь-якого сенатора, уведення, присвоєння і позбавлення цивільних і військових рангів, звань і почесних титулів, а також нагородження орденами і медалями, помилування чи скасування вироку суду; підтвердження винесеного судом смертного вироку. Нею також була встановлена система правління, яка займала ніби проміжне становище між дуалістичною і парламентарною монархією, причому навіть дещо була ближча до останньої. Глава держави, король, разом із двопалатним парламентом повинен здійснювати законодавчу владу. Виконавча влада належить королеві і Раді Міністрів. Законодавчі повноваження короля полягали в затвердженні і промульгації законів, що були ухвалені парламентом. Королівське вето можна було подолати 2/3 голосів обох палат. Всі члени уряду, призначеного королем, за конституцією несуть колективну й індивідуальну відповідальність лише перед виборною палатою Національних зборів – Палатою депутатів. Під безпосереднім керівництвом короля виконавчу владу здійснює уряд (Рада міністрів) на чолі з прем'єр-міністром. Король призначає прем'єр-міністра, звільняє його з посади чи приймає його відставку; призначає (за рекомендацією прем'єр-міністра) міністрів, звільняє їх від посади чи приймає їх відставку. Усі рішення Ради міністрів підписуються прем'єр-міністром і міністрами і у передбачених Конституцією і законом випадках передаються королю для затвердження. Прем'єр-міністр і міністри несуть колективну відповідальність перед Палатою депутатів за здійснення державної політики країни. Крім того, кожен міністр відповідальний перед Палатою депутатів за роботу свого міністерства. Конституція вимагає, щоб кожен новий кабінет представив програму своєї діяльності Палаті депутатів. Якщо палата виносить вотум недовіри, кабінет має піти у відставку.
Законодавча влада належить королю і Національним зборам, які складаються із Сенату і Палати депутатів. Члени Сенату призначаються королем терміном на чотири роки (його склад оновлюється наполовину кожні два роки). Члени Палати депутатів (80 місць) обираються на загальних прямих виборах.
Як видно в змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютної монархії, але певні зміни в політичній системі країни, які відбулися, починаючи з початку 90-х pp. XX ст., ще раз свідчать про перехідний характер дуалістичної монархії. У прийнятій у 1990 р. [45, 11] Національній хартії, своєрідному доповненні до Конституції 1952 p. – Йорданія була проголошена правовою державою, котра дотримується принципу верховенства закону і черпає свою легітимність у «вільному волевиявленні народу». У 1991 р. скасований воєнний стан, що діяв з 1967 р., а в 1992 р. дозволена діяльність політичних партій, котра була заборонена ще в 1957 р.
Марокко. Глава держави – король. Вища законодавча влада належить виборному однопалатному парламенту – палаті представників. Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів, склад якої без будь-яких обмежень з боку Конституції визначається королем.
Форма державного правління Марокко юридично знайшла своє закріплення в Конституції 1972 р., нова редакція якої була прийнята в 1996 році. Вона поєднує у собі риси як абсолютної, так і парламентарної монархій. Перші виявляються в тому, що духовним і світським главою держави є Король, символ єдності нації, особа якого священна і недоторканна. Його особисті повноваження, які не потребують контрасигнування, знаходяться у сфері виконавчої влади: загальне керівництво апаратом управління, збройними силами, поліцією, призначення прем’єр-міністра, формування складу уряду, оголошення в країні надзвичайного стану, призначення суддів тощо. У законодавчій сфері Король має право відкладального вета, він вправі зажадати від Палати представників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроекту чи законодавчої пропозиції. Якщо ж проект або пропозиція, передані на нове читання, були прийняті або відхилені більшістю в 2/3 голосів нижньої палати парламенту, Король може своїм декретом передати на референдум будь-який законопроект або законодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньої палати парламенту, але може це робити тільки після консультації з Головою Конституційної ради країни. Це право він використовував неодноразово, і протягом тривалого часу у Марокко продовжувалося безпарламентське правління.
Серед парламентських рис форми правління марокканської держави слід зазначити, по-перше, наявність самого парламенту – двопалатного законодавчого органу країни. Палата представників обирається терміном на шість років (2/3 – загальними прямими виборами, 1/3 – колегіями виборців). Верхня палата - Палата радників - була сформована в 1997 р. із представників профспілок і професійних організацій, а також органів місцевого самоврядування відповідно до змін в Конституції, схвалених в 1996 р.
На зразок запозиченої у Франції концепції «раціоналізованого парламентаризму» законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він може приймати закони тільки з кола питань, прямо перерахованих в Конституції. Всі інші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентарної влади Короля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамочні закони, котрі визначають лише найбільш загальні напрямки розвитку економічного, соціального і культурного життя держави. Їх «конкретизацією» займається уряд, який має «регламентарні повноваження» на видання нормативних актів з цих питань.
По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем'єр-міністром як органу виконавчої влади. Після призначення Королем членів Уряду Прем'єр-міністр викладає Палаті представників свою програму. У переліку найважливіших повноважень Прем'єр-міністра – здійснення регламентарної влади (нормативно-правового регулювання з питань, що не входять до сфери законодавчих повноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані Прем'єр-міністром, контрасигнуються міністрами, відповідальними за їх виконання. Прем'єр-міністр може за заявою про загальну політику або при голосуванні законопроекту порушити питання про відповідальність Уряду перед Палатою представників. Рішення про відмову в довірі чи про відхилення законопроекту може бути прийняте тільки абсолютною більшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду. Такою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставки уряду може бути ініційована не менш ніж 1/4 членів Палати представників. Таким чином, Уряд Марокко несе відповідальність перед Королем і Палатою представників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику, із двох цих видів відповідальності уряду більш вагомою є відповідальність перед монархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правління Марокко рис абсолютної монархії.
Отже, дуалістична монархія, будучи історично перехідною формою державного правління, об’єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Серед перших – те, що главою держави є монарх, котрий володіє основними прерогативами у сфері виконавчої влади (він формує уряд, котрий як правило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламентом законопроекти. Наявність парламенту, котрий формується частково на основі загальних виборів, його можливість обмежувати повноваження монарха у законодавчій та виконавчій сферах через інститут парламентської відповідальності – вказують на існування в таких державах рис парламентарної форми правління. Зазначені елементи так чи інакше знайшли своє відображення в формах правління Йорданії, Кувейту, Марокко та ін. За такою формою правління монарх юридично і фактично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламентської відповідальності уряду не існує. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежені монархом. Він реально має право вето, право розпуску парламенту, право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону. У Катарі, емір видає закони після подання рекомендацій Консультативною радою і здійснює виконавчу владу через сприяння Ради Міністрів. Емір очолює уряд. Він призначає міністрів і звільняє їх. Усі міністри несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед еміром.
Дещо інший стан справ у Марокко. У моделі дуалістичної монархії Марокко є низка рис, що наближають її за формою правління до парламентарної монархії. Це виявляється, насамперед, у принципі парламентської відповідальності уряду. Цей принцип доповнюється правом палати представників виносити резолюцію осуду Раді Міністрів. Проте, з іншого боку, уряд – відповідальний і перед королем, і в цьому виявляється ідея дуалізму, притаманна формі правління у Марокко.
РОЗДІЛ 3. Історичні типи монархії
Історія державно організованого суспільства свідчить, що монархія як історичний тип форми державного правління є одним із найдавніших. Він склався ще на зорі появи держави в суспільствах ранніх землеробських культур, де організація влади, здійснювана на жорстоко централізованій основі. Духовною її основою було те, що в їх патріархальній свідомості склалося уявлення про природну нерівність людей, їх диференціацію за майновим становищем, званням, місцем у соціальній ієрархії. Звідси відбувався й розподіл суб’єктів державного спілкування (населення) за походженням «на тих, хто допущений і тих, хто не допущений до здійснення верховної влади» [46]. Саме закріплена у праві соціальна нерівність населення є джерелом і живильним середовищем монархічної влади упродовж тривалого історичного періоду. В історії державно організованого суспільства цей період займає цілу епоху – епоху станово-кастового суспільства, коли така форма організації верховної державної влади досягла вищого рівня розвитку.
Історичний тип держави – сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації. Існує кілька основних підходів до визначення типології держави: формаційний, цивілізаційний і технократичний. З погляду формаційного підходу головною ознакою, що визначає історичний тип держави, є тип соціально-економічних відносин, які склалися у суспільстві. Формація – це історичний тип суспільства, заснований на певному засобі виробництва. Автори формаційного підходу (Карл Маркс, Володимир Ленін) вважали засіб виробництва (соціально-економічні відносини) базисом, а державу, право, релігію, мораль – надбудовними явищами. Надбудова зумовлена базисом. Наприклад, якщо в суспільстві панують рабовласницькі соціально-економічні відносини, то й держава є рабовласницькою й захищає, передусім, інтереси рабовласників.
З позицій цивілізаційного підходу (Микола Данилевський, Арнольд Тойнбі) історія людства – це історія народження, розвитку та згасання замкнутих, локальних цивілізацій. Цивілізація – це соціокультурна спільнота, сформована на основі універсальних (загальних) цінностей. До них належать світові релігії, система права, моралі. Кожна з цивілізацій своєю основою має, насамперед, духовну підвалину («велику ідею», за висловом Тойнбі): своєрідну релігію і культуру, національну психологію. Кожна з цивілізацій має властивий для неї тип держави. Якщо з погляду Маркса всі народи Землі та всі держави пройшли ті ж самі стадії розвитку, то з погляду Тойнбі цивілізації ніяк не пов’язані між собою і практично не впливають одна на одну. Технократичний підхід (Герберт Спансер, Уолте Ростоу) типології держави ґрунтуються на пріоритеті рівня розвитку технології, що визначає тип держави. Автори цієї точки зору щодо еволюції держави розрізняють три рівні розвитку технології: аграрний, індустріальний та постіндустріальний. Аграрний тип технології побудований на позаекономічному примусі до праці, наприклад на рабстві, кріпосному праві. Цьому технологічному рівню відповідає деспотична держава. Такою державою, наприклад був Стародавній Єгипет. Індустріальний тип технології вимагає свободи та ініціативи особистості. Йому відповідає ліберальна держава, що визнає свободу та юридичну рівність людей. До цього типу належала, наприклад, більшість держав Західної Європи у ХІХ – на початку ХХ ст. Сучасним інформаційним технологіям, що втягують до виробництва та управління переважну більшість населення, відповідає демократична держава.
Зміст «типу форми держави» визначається:
а) співвідношенням держави й стану суспільства, котре виражається наявністю або відсутністю різкої соціальної диференціації, а отже, відсутністю або наявністю «середнього класу», що є соціальною базою «помірних» державних форм;
б) ступенем концентрації й централізації державної влади по горизонталі й вертикалі;
в) закритістю чи відкритістю характеру влади, який визначається доступом до владних структур різних груп населення;
г) формами політичної участі (примусовими або добровільними) населення в управлінні, формуванні інститутів влади.
Монократична державна форма (монархія) характеризується такими особливостями:
1. Її середовищем є чітко окреслене соціально-класове диференційоване суспільство.
2. Державна влада зосереджена в руках привілейованих верств населення, а інші прошарки населення повно або частково усунуті від участі в управлінні державою. Це виражається в тому, що:
а) органи верховної державної влади формуються без участі населення або ж ця участь має символічний, показний характер;
б) влада концентрується в одних руках, має одноосібний характер і їй властива організаційна єдність, відсутність поділу влади, системи взаємних стримувань та противаг;
в) у діяльності органів держави робиться акцент на перевагу прямого насильства з застосуванням репресивних заходів з боку карального апарату, що поєднується з ідеологічним примусом;
г) в організації влади за територіальною ознакою практикується принцип призначення структур виконавської вертикалі, інтереси центру домінують над місцевими; останні не мають будь-якої політичної самостійності.
Отже, монократична форма держави характеризується концентрацією й централізацією влади в руках одного інституту – зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, а точніше, відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє (або ж обмежує) населення в можливості впливати на політичний процес. Форми участі громадян у політичному житті здебільшого примусові, місцеве самоврядування відсутнє. При монократичній формі держави встановлюються недемократичні режими, котрі спираються на насильство, примус, державну ідеологію або релігію. Права і свободи людини і громадянина можуть декларуватися, однак на практиці не гарантуватися.
Історичний тип держави у свою чергу обумовлений відповідним рівнем економічного, соціального, політичного та духовного розвитку суспільства певної історичної епохи. Виходячи з того, що державно-організоване суспільство у своєму розвитку пройшло два періоди – кастово-станового та громадянського суспільств, «зворотній» закономірний зв’язок суспільних досліджуваних мною явищ, буде таким. Кастово-станове суспільство, проіснувавши багато тисячоліть, породило відповідний «кастово-становий» історичний тип держави, котрий спричинив монократичний «історичний тип форм держави». Монократія, у свою чергу, викликала до життя «історичний тип форми правління» у вигляді монархії. В стародавні часи монархія набувала переважно форми необмеженої деспотії, що особливо було характерним для країн Стародавнього Сходу. Формою монархії, до певної міри аналогічною деспотії, був також домінат у пізній Римській імперії. Проте досить часто в стародавньому світі монархія виступала у формі теократії, за якої політична влада в державі зосереджувалась у руках духівництва, а глава держави виступав водночас і главою церкви. Так, можна констатувати, що незважаючи, на велику увагу в стародавні часи до форми правління, останні залишалися ще багато в чому до кінця нерозробленими і невизначеними. Дійсно, реальні монархії на перших порах були досить обмежені народними зборами або зборами старійшин (сенатом і зборами курій у Римі). Монархію зв’язували лише з виконанням воєнних функцій, релігійних, судових. Спадковість у той час ще не стала вагомим атрибутом монархії, більш важливими були особисті якості монарха. В період же феодалізму ситуація змінюється, й інститут монархії сформувався остаточно з усіма притаманними йому ознаками, бо цього вимагала наявність великого феодального землеволодіння, впливи процесів роздробленості і станово-представницьких зборів, що намагалися обмежити монархічну владу і доволі в жорстких формах.
У добу феодалізму монархія, будучи найбільш поширеною формою правління, пройшла в своєму розвитку декілька стадій: ранньофеодальна монархія (наприклад, Київська Русь кінця IX – початку XI ст. Давньоруська держава як ранньофеодальна монархія була побудована на принципах сюзеренітету – васалітету. Главою держави був великий князь київський. Характеризуючи державний лад Київської Русі, треба зазначити про деякі особливості:
1. Влада великого князя була самодержавною лише в періоди централізації держави (Х – початок ХІІ ст.), зокрема за правління Володимира Святославовича, Володимира Мономаха;
2. з послабленням київського централізму й розпадом держави на окремі князівства, закріпленням в них окремих княжих династій, старшинство великого князя втрачало реальне значення;
3. В державній організації тих часів не було чіткого розподілу функцій влади.
Головними факторами організації та здійснення державної влади, по-перше, було те, що влада не була суверенною: поряд із державною існувала влада церкви і громади. Церква, наприклад, мала свій суд, своїх підданих, на яких не поширювався вплив державної влади.
Йдеться про те, що тодішня держава правила землею, але як суверен не мала впливу на всіх громадян і підданих. По-друге, державна влада тогочасного суспільства поєднувала в собі публічно-правові та приватно-правові аспекти. Князь, наприклад, не відрізняв себе як володаря землі (своєї публічної влади) від свого двору і своїх приватних володінь. Доходи з державних податків та доходи з його двору йшли до княжої скарбниці, з якої, в свою чергу, покривалися видатки як на приватні справи князя, так і на публічні (державні). Одні й ті самі люди були водночас державними урядовцями й приватними слугами князя та завідувачами його дворів (сьогодні згідно із законом приватні та публічні інтереси державних службовців чітко розмежовані). По-третє, державна влада в тодішній державі фактично роздвоювалась: з одного боку виступали князь і віче, а з другого — боярська рада. Всі вони водночас здійснювали державну владу, виконуючи однакові функції. Така ситуація часто призводила до конфліктів у середовищі владних структур.
У Київській державі влада зосереджувалася в руках князя, боярської ради, віча і мала приватно-публічний характер. У період феодальної роздробленості та удільних суперечок функції державної влади переймали на себе міжкнязівські з'їзди.
На чолі держави стояв великий князь київський, в руках якого зосереджувалась законодавча, виконавча і судова влада. Устави та уставні грамоти свідчать про те, що законодавча влада князів поширювалась фактично на всі сфери міського та сільського життя, зокрема, регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце і роль церкви в житті суспільства. Князь призначав місцеву адміністрацію, контролював її діяльність, відав справами міжнародної політики. Він виконував функції воєначальника, сам водив рать у бій, був обов'язковим (від Бога) опікуном церкви. Князь був гарантом внутрішнього миру і зовнішньої безпеки країни, землі, міста. Його влада фактично була необмеженою, однак тільки за однієї умови – якщо народ висловлював до нього довіру і не вважав за потрібне втручатися в його діяльність. У протилежному випадку віче могло змістити князя або своїми ухвалами обмежити його владу. Коли князь приходив до влади, то укладав договір з народом – ряд. Право престолонаслідування спочатку передавалось старшому братові князя за принципом «старшинства», а після смерті Ярослава Мудрого провідним став принцип «отчини» — передача влади старшому синові.
У своїй діяльності князь спирався на військову силу — дружину. Ідеологічно княжу владу підтримувала церква. Діяльність князя спрямовувала князівська рада (рада бояр) – вищий державний орган з дорадчими функціями.
Князівська (боярська) рада функціонувала в кожній землі й разом з князем вирішувала справи цієї землі. Це був однопалатний становий орган, до якого входили васали князя – доменіальна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Члени ради називались «дружиною» або «думцями». До складу боярської ради входили переважно старші бояри-дружинники й земські бояри, звідси їхня назва – старці (дорадники). До компетенції князівської ради належало обговорення всіх важливих державних справ та подання свого рішення для остаточного затвердження князем або вічем. Рада вирішувала питання війни і миру, формувала умови ряду з князем, брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань, а у деяких випадках виступала як вища судова інстанція. Важливим чинником державної влади було віче – збори старших за віком городян (батьків родин) головного міста. Компетенція віч не була точно визначеною. До їх прерогатив належали питання війни і миру, запрошення князя на престол. Виконавча влада до Х ст. у Київській Русі панувала десяткова система управління. Поступово її замінила двірсько-вотчинна система управління, що мала приватно-публічний характер. Це зумовлювалося тим, що з розвитком і посиленням держави великому князеві дедалі важче було здійснювати всі свої владні функції. Він об’єктивно змушений був спиратися на допомогу своїх слуг, які поступово переймали на себе функції публічних урядовців. У Київській Русі двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії – у великокнязівському дворі, володіннях місцевих князів. Цю систему складали органи центрального управління, які в свою чергу, поділялися на княжі виконавчі органи і земські. Всі управлінські важелі зосереджувалися в дворі князя або боярина. На чолі двору стояв дворецький, канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник. Земські органи управління зберігали десятковий характер. Ще за часів дружинної організації тисяцькі вважалися народними урядовцями, бо їх обирало віче. Вони очолювали народне ополчення, а у мирний час дбали про публічну безпеку. Пізніше тисяцького призначав князь і він фактично став княжим урядовцем – воєводою.
Період ранньофеодальної монархії – це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністю було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління – феодальних королівств. У Франції в ІХ-Х століттях король обирався верхівкою світських і духовних феодалів і лише з XII століття утверджується спадкова передача трону. Центральне управління здійснювалося за зразком Франкської держави. Найближчим радником і помічником короля був сенешал, який вважався главою королівського двору і командував армією. У військових справах дуже впливовою особою був конетабль – глава королівської кінноти, помічником якого був маршал. Королівський скарбник, якому допомагав камергер, займався королівською скарбницею. Канцлер керував роботою канцелярії. На місцях адміністративні, військові і судові функції виконували королівські чиновники. З XI століття в королівському домені з'явилася нова посада прево, який збирав податки, командував гарнізоном та ополченням. З розвитком феодальних відносин створюються збори королівських васалів, так звана королівська курія, роль якої поступово зростає.
Такі ж риси двірцево-вотчинної системи зберігав в собі центральний державний апарат ранньофеодальної Німеччини. Вищі сановники палацу (канцлер, маршал і т.д.) виконували найважливіші державні функції. їх посади поступово перетворюються на спадкові. З XI століття найвпливовіші феодали засідали в королівській раді, разом з якою глава держави розглядав найважливіші справи.
Отже історичний тип держави – сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації. Існує кілька основних підходів до визначення типології держави: формаційний, цивілізаційний і технократичний. Монократія викликала до життя «історичний тип форми правління» у вигляді монархії. Монократична форма держави характеризується концентрацією й централізацією влади в руках одного інституту – зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, а точніше, відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє (або ж обмежує) населення в можливості впливати на політичний процес. Форми участі громадян у політичному житті здебільшого примусові, місцеве самоврядування відсутнє. При монократичній формі держави встановлюються недемократичні режими, котрі спираються на насильство, примус, державну ідеологію або релігію.
Права, свободи людини і громадянина можуть декларуватися, однак на практиці не гарантуються. Монархія як спосіб вираження сутності держави, кастово-станового суспільства, вся її повнота сконцентрована в руках глави держави. Її наявність на сучасному етапі зумовлена нерівномірністю процесу переходу від станово-кастового суспільства до громадянського, збереженням залишків колишнього суспільства в деяких регіонах світу. З дозріванням у них умов, необхідних для переходу до нового типу держави, монократична форма, а разом із нею й монархічна форма правління закономірно мають піти з історичної сцени.
ВИСНОВКИ
Отже, в ході опрацювань даної проблеми, ми дійшли до таких висновків.
1. Монархія – це форма державного правління, при які верховна влада в країні зосереджена (повністю або частково) в руках одноособового глави держави, і, як правило, передається у спадок.
Основні властивості (ознаки) монархічної форми правління:
1. Найсуттєвішою ознакою, що простежується у змісті самого терміна «монархія», є єдиновладдя. Це означає, що державна влада, яка характеризується організаційною та функціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в руках одного з них – глави держави, що персоніфікується монархом. Влада монарха верховна, суверенна, не знає обмежень і поширюється на всі сфери державної діяльності.
2. Типовою ознакою монархічної форми правління є безвідповідальність глави держави. Монарх не несе конкретної політичної та юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники.
3. Влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави.
4. Монарх як правило є головнокомандувачем збройних сил.
5. Влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер.
2. Монархії, залежно від обсягу й характеру повноважень глави держави – монарха, можна поділити на необмежені та обмежені. Необмежена монархія – це така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. Різновидами необмежених монархій є деспотична та абсолютна монархія. Деспотична монархія – історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха обожнюється, а він сам визнається божеством. Абсолютна монархія – необмежена монархія, де верховна влада цілком і повністю зосереджена в руках однієї особи (короля, царя, монарха).
3. Обмежена монархія – це монархія, в якій влада монарха обмежена конституцією, яка приймається парламентом, у сфері законодавства, а також в галузі контролю над діяльністю уряду. Різновидами обмежених монархій є дуалістична та парламентська (конституційна) монархії. Дуалістична монархія – історично перехідна форма державного правління, об’єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентської форми правління. Парламентська монархія – один з різновидів монархічної форми державного правління, коли главою держави є монарх.
4. Особливості розглянутих абсолютних монархій:
Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав Перської затоки (Саудівська Аравія, Оман, Бахрейн та ін.), можна відзначити те, що главою держави в цих країнах є монарх (король, емір). Монарх очолює всю урядову адміністрацію, призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування. В країнах Саудівської Аравії та Оману у руках монархів зосереджена вся повнота законодавчої та виконавчої влади, а у короля Саудівської Аравії – і вища релігійна влада. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводить засідання під його головуванням (прем’єр-міністр головує тільки за відсутності монарха).
5. Наступним різновидом монархічної форми правління є парламентська монархія. Глава держави має спадкоємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). В парламентарних монархіях переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою. Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: «царює, але не править». Головною відмінністю парламентарної монархії можна вважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру, уряд повинен подати у відставку, або його відправить у відставку монарх. У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані і неписані, що вказують на осіб, які можуть посісти цей пост.
6. Дуалістична монархія є перехідною формою державного правління, де влада поділяється між парламентом і монархом. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: глава держави – монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, його рішення мають силу закону, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.
7. Історичний тип держави – сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації. Монократія, у свою чергу, викликала до життя «історичний тип форми правління» у вигляді монархії. Монократична форма держави характеризується концентрацією й централізацією влади в руках одного інституту – зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, а точніше, відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє (або ж обмежує) населення в можливості впливати на політичний процес. Форми участі громадян у політичному житті здебільшого примусові, місцеве самоврядування відсутнє.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Бесчастний В.М. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. – 467с.
2. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 672с.
3. Бостан С.К., Тимченко С.М. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504с.
4. Бостан С.К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії,
теорії, практики – Запоріжжя – Дике поле, 2005. – 540с.
5. Зайчук О.В., Оніщенко К. М. Теорія держави і права. Академічний
курс: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688с.
6. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома К.М. Загальна теорія держави і
права: Підручник. – Львів – Новий світ, 2003. – 584с.
7. Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крижанівський А.Ф.
Основи правознавства України: Навчальний посібник: Видання 7-ме, доп. та перероб. – Х.: «Одісей», 2007. – 440с.
8. Коломієць Ю.М. «Правовий статус монарха в державах Близького Сходу, Магрибу та Японії» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www. Pravoznavec. com. ua / index – 123. htm # chlist.
9. Копєйчиков В.В., А.М Колодій: Правознавство: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 752 с.
10. Котюк В.О. Основи держави і права: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2001. – 432с.
11. Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн – Київ: Атіка, 2004. – 616с.
12. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: ученик. – М.: Юридический дом «Юстицинформ», 2003. – 506с.
13. Окунькова Л.А. Конституции государств Европы: В 3 т. Т. 1 – М.: НОРМА, 2001. – 824с.
14. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те; зі змінами. Навчальний посібник. – К.: Атака, 2001. – 176 с.
15. Ріяки В.О. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник: Видання 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 544с.
16. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник. Харків: Консул, 2006. – 656с.
17. Хома Н.М. Історія держави та права зарубіжних країн. Начальний посібник для студентів вищих закладів освіти – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ – 2000», «Магнолія плюс», 2003. – 480с.
18. Цвік М.В., В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина Загальна теорія держави і права. – Харків: Право, 2002. – 432с.
19. Чайковський А.С. Історія держави і права України: Підручник. – К.:
Юрінком Інтер, 2006. – 512с.
20. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2003. – 622с.
21. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник.
К.: Юрінком Інтер, 2006. – 496с.
22. Шемшученко Ю.С. Великий енциклопедичний юридичний словник. – К.: ТОВ Видавництво «Юридична думка», 2007.– 992с.
23. Шемшученко Ю.С. Юридична енциклопедія, Т. 3 – К.: «Укр. Енцикл.», 2001.