| Похожие рефераты | Скачать .docx | Скачать .pdf |
Дипломная работа: Проблема гідності та честі фізичної особи з позиції їх цивільно-правового регулювання
Зміст
Вступ
Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи
1.1 Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз
1.2 Гідність і честь людини як найвищі соціальні цінності
1.3 Співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова репутація"
Розділ II. Гідність та честь як суб’єктивне право фізичної особи, яке забезпечує її соціальне буття
2.1 Поняття, природа та сутність суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності та честі
2.2 Здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності та честі
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність теми. У сучасний період розвитку українського суспільства виникла нагальна необхідність у формуванні правового механізму, який забезпечуватиме ефективне регулювання існуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основою якого є гармонійний розвиток особи із системою її суб’єктивних прав та інтересів.
Прийнята в 1996 році Конституція України, що намітила основні шляхи такого прогресу, потребує не тільки переосмислення цілого ряду теоретичних проблем, пов’язаних із правами людини, а й створення єдиної законодавчої бази, спрямованої на реалізацію її положень. Особлива роль у цьому належить цивільному законодавству, покликаному регулювати різноманітні суспільні відносини, у тому числі й відносини, пов’язані з проблемою духовних цінностей особи (гідності, честі, ділової репутації тощо), які є основою її життєдіяльності.
Без перебільшення слід констатувати, що основне джерело цивільного законодавства – ЦК України є одним із найнеобхідніших в умовах тривалого процесу з його реформування. Зараз як ніколи гостро відчувається потреба в прийнятті нового Кодексу, оскільки нині діючий ЦК УРСР, який уведено в дію ще 1964 року, давно вже не відповідає умовам розвитку суспільства, які змінилися. Одночасно не слід забувати, що саме зараз, коли завершується робота щодо прийняття нового ЦК України, очевидною є можливість для переосмислення цілого ряду проблем як теоретичного, так і практичного характеру.
Однією з найактуальніших проблем правознавства є вдосконалювання правового механізму забезпечення основних прав і свобод фізичної особи, до числа яких належить і право на гідність, честь і ділову репутацію.
Відповідно до ст. 3 Конституції України вперше в історії розвитку нашої держави гідність і честь людини, як і її життя, здоров’я, недоторканність і безпека, визнано найвищими соціальними цінностями. Автори нового Цивільного кодексу України права на ці цінності особи визначають як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Крім того, на розвиток положень ст. 28 Конституції України про повагу гідності кожного у статті 290 також закріплюється право на повагу до гідності та честі. Усе це разом, а також ряд інших положень з позначеної проблематики викликають необхідність розроблення механізму забезпечення й реалізації цих прав, а отже, нового наукового осмислення.
Аналіз досліджень проблеми гідності та честі свідчить про те, що й самі ці цінності та права на них переважно розглядалися в аспекті охоронної (негативної) функції права. На сьогодні такий стан уже не в змозі повною мірою відбити їх правовий статус як особистих немайнових прав, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, а також сприяти досягненню конституційних вимог про повагу до особи. Така правова характеристика передбачає, по-перше, здійснення та реальне забезпечення гідності та честі фізичної особи в умовах насамперед нормальної життєдіяльності їх носіїв, а не тільки при порушенні цих цінностей. По-друге, з метою надання суспільним відносинам стабільності, порядку, а отже, виконання їх основного призначення необхідні нові прийоми та засоби правового впливу. Ці фактори зумовлюють актуальність і значущість розглядуваної проблематики та викликають необхідність його комплексного дослідження.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є всебічний аналіз існуючого стану наукового розроблення питань визначення й інтерпретації в праві понять гідності та честі фізичної особи, формулювання теоретичних положень і практичних висновків з урахуванням сучасних уявлень та чинного законодавства України, визначення й конкретизація в цьому аспекті дієвих правових засобів їх здійснення й реалізації, а також розроблення і внесення пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері регулювання особистих немайнових відносин.
Відповідно до цього в дисертації головна увага приділяється вирішенню таких основних завдань:
- історико-правове дослідження ідеї про гідність і честь та виявлення факторів, що мають істотне значення як для характеристики цих цінностей, так і для властивих їм закономірностей існування та розвитку;
- визначення понять гідності та честі як об’єктів цивільних правовідносин;
- з’ясування суті гідності та честі фізичної особи та обґрунтування їх соціально-правового значення;
- виявлення необхідного правового засобу здійснення й реалізації гідності та честі фізичної особи;
- з’ясування правової природи права на повагу гідності та честі фізичної особи;
- розроблення поняття суб’єктивного права особи на повагу гідності та честі, а також виявлення сутності, змісту й проблем, пов’язаних з його здійсненням;
- розроблення й обґрунтування теоретичних та практичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.
Об’єктом дослідження є відносини, пов’язані з проблемою гідності та честі фізичної особи з позицій їх цивільно-правового регулювання, а також загальної тенденції та закономірності їх розвитку.
Предметом дослідження є історичні пам’ятки джерел світової та вітчизняної інтелектуально-правової спадщини стосовно гідності та честі людини, система нормативно-правових актів, що становлять сучасний правовий інститут особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне існування фізичної особи, складовою частиною якої є право на гідність та честь, судова практика та літературні джерела, у яких викладено теоретичні обґрунтування щодо юридичної природи та механізму забезпечення і реалізації суб’єктивного права фізичної особи на гідність та честь.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження насамперед складає діалектичний метод пізнання правових явищ. Результатом його використання є виявлення якісно нової характеристики гідності та честі фізичної особи як "найвищої соціальної цінності" на противагу "класовій", що є підтвердженням постійного еволюційно-діалектичного розвитку їх змісту, який безпосередньо відбиває рух і зміну соціального життя суспільства.
Ці фактори визначають і нові тенденції існування і соціального призначення гідності та честі особи, що пов’язані з пошуком шляхів удосконалення механізму правового впливу на особисті немайнові відносини, а також з виявленням необхідних правових засобів реалізації гідності та честі особи та визначенням оптимального співвідношення всіх соціальних регуляторів як інституціонального (правові норми), так і неінституціонального (моральні норми, звичаї, традиції тощо) характеру.
У процесі дослідження гідності та честі фізичної особи використовувалися такі діалектичні категорії: "конкретне й абстрактне", "явище і сутність", "зміст і форма", "структура й елементи", "ціле і частина" тощо.
У роботі також застосовувались історико-логічний, порівняльно-правовий, системно-структурний і ряд інших загальнонаукових і спеціальних методів дослідження.
Пізнання гідності та честі як правових явищ перш за все передбачає визначення їх генезису в тих чи інших умовах історичної епохи, а також основних етапів подальшого розвитку та зміни їх правового статусу в процесі цього розвитку. Єдність історичного і логічного методів дає можливість не тільки констатувати ці обставини, але й розкрити об’єктивні закономірності їх розвитку, виявити його тенденції та передбачити перспективи змін і перетворень.
Системно-структурний підхід до вирішення питання понять гідності та честі, передбачає комплексне дослідження, яке потребує насамперед з’ясування якостей системності та структурно-функціональних залежностей самих цих явищ. Цей метод дозволив розробити визначення гідності та честі особи з урахуванням як об’єктивного, так і суб’єктивного змісту. Як і будь-який інший правовий феномен, і гідність, і честь є об’єктивними через закономірність їх виникнення та загальні тенденції розвитку. Але, з іншого боку, вони суб’єктивні, оскільки являють собою продукт людської свідомості та діяльності, що й свідчить про необхідність їх комплексного пізнання. Це не поодинокий приклад використання вищевказаного методу, який, по суті, орієнтує та спрямовує весь дослідницький процес.
За допомогою формально-юридичного та порівняльно-правового методів у дисертації проаналізовано багато правових систем, які закріплюють положення стосовно гідності та честі. Крім того, їх застосування дало змогу виявити особливості цих цінностей особи та розробити їх визначення.
Науково-теоретичну основу дослідження складають праці таких видатних цивілістів, насамперед "золотого віку": Є.В. Васьковського, В.М. Гордона, Ю.С. Гамбурова, К.І. Малишева, Й.О. Покровського, Г.Ф. Шершеневича, С.А. Бєляцького, а також їх попередників Д.І. Меєра і О.П. Куніцина.
Новий ЦК України та дослідження, що з’явилися в сучасний період, дозволили об’єктивно оцінити значущість багатьох положень, розроблених у працях таких учених у галузі теорії права, цивільного права, як: М.М. Агарков, С.С. Алєксєєв, М.І. Бару, А.В. Бєлявський, Д.В. Боброва, С.М. Братусь, Д.М. Генкін, В.П. Грибанов, О.В. Дзера, А.С. Довгерт, А.А. Єрошенко, О.С. Йоффе, О.О. Красавчиков, Л.О. Красавчикова, Н.С. Кузнєцова, М.М. Малеїна, М.С. Малеїн, А.В. Малько, І.Б. Новицький, О.А. Підопригора, М.А. Придворов, О.А. Пушкін, Л.К. Рафієва, З.В. Ромовська, В.О. Рясенцев, В.І. Сенчищев, О.П. Сергєєв, К.А. Флейшиц, С.А. Чернишова, Я.М. Шевченко, Л.С. Явич та ін.
Значний внесок у розроблення понять гідності та честі зробили і представники філософської думки: В.А. Блюмкін, С.А. Серебренікова-Миготіна, І.Р. Стрем’якова, А.Ф. Шишкін, В.А. Малахов та ін.
Зроблені в роботі висновки базуються на результатах досліджень, проведених зарубіжними вченими, такими як М. Оссовська (Maria Ossowska), Ч.Л. Бербер (Barber C.L.), Б. Мандевиль (Mandeville V.) та ін.
Заслуговують на особливу увагу дослідження сучасних вітчизняних цивілістів з проблем гідності, честі та ділової репутації, до яких слід віднести: С.І. Шимон, В.П. Паліюка, О.В. Кохановську, Р.О. Стефанчука, С.І. Чорнооченко, Л.В. Красицьку, а також російських учених А.Л. Анісімова, О.М. Ерделевського, І.Л. Марогулову та ін.
Незважаючи на те, що в науковому світі досягнуто певних результатів у дослідженні даної проблематики, вона є відносно новим явищем у сучасних реаліях життя суспільства, тому що змісту права на гідність і честь властивий постійний розвиток, який безпосередньо відбиває рух і зміну його соціального життя. Досвід же вищезазначених дослідників складає основу кумулятивного процесу в пізнанні цих явищ правової дійсності.
Нормативну основу дослідження склали міжнародні нормативно-правові акти (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про цивільні та політичні права тощо).
Крім того, з метою порівняльного аналізу та додаткової аргументації на підтримку окремих результатів дослідження дисертанткою використовується національне законодавство різних держав, зокрема, Цивільні кодекси України, Російської Федерації, Німецьке Цивільне Уложення, Конституції України, Російської Федерації, Республіки Казахстан, Республіки Узбекистан, Республіки Таджикистан та ін. держав, Проект Цивільного кодексу України, відповідні постанови Пленуму Верховного Суду України.
Розділ I. Поняття гідності та честі фізичної особи
Відповідно до ст. 3 Основного Закону нашої держави людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. У рамках цього дослідження виникає питання: а як зазначена конституційна норма відбивається на стані цивільного права й законодавства України, які регулюють відносини з приводу честі та гідності, оскільки таке положення в історії їх розвитку введено в дію вперше? У свою чергу, вирішення цього питання багато в чому залежить від того, з якими, власне, поняттями ми маємо справу? Чи достатньо чітко вони визначені в правових текстах, і насамперед у законодавстві? Чи існує зв’язок між поняттями "честь" і "гідність", чим вони семантично відрізняються і як диференціюються? Чи кожний суб’єкт цивільного права може бути носієм честі й гідності та чи однаковою мірою?
Розгляд усіх поставлених питань дозволить не просто виробити юридичні поняття цих цінностей, а й визначити їх становище у сфері дії права, що і входить до завдань дисертації.
1.1 Ідея гідності та честі в праві: ретроспективний аналіз
Гідність і честь – цінності, що є предметом вивчення й дослідження ще з давніх часів представниками різних наукових напрямків. Філософи, приміром, розглядають честь і гідність як культурно-антропологічний феномен [20, с. 215]. Педагогів і психологів вони цікавлять як певні почуття людини [48, с. 24]. Філологи досліджують гідність і честь в аспекті морально-естетичної лексики [171, с. 39-43]. Є вони й об’єктами соціально-етичних досліджень як моральні цінності та певні категорії [190, с. 5]. Проблема честі й гідності займає немале місце в гуманістичних світоглядах громадських і літературних діячів, наприклад, у Шекспіра [106, с. 47-65]. Актуальні вони й для юристів, які займаються їх дослідженнями в аспекті об’єктів правової охорони. Ураховуючи ці обставини, дослідники обґрунтовано відзначають їх полісемантичний характер [207, с. 10].
У якій би іпостасі не виступали честь і гідність, вони є категоріями історичними, що свідчить про таку важливу якість їх правового статусу, як можливість його зміни на тому чи іншому етапі розвитку суспільства стосовно до суб’єктивних прав і обов’язків їх носіїв. Не випадково деякі вчені свої дослідження з цієї проблематики проводять у суто історичній ретроспективі [117, с. 36-38; 171, с. 39-43]. Крім того, за характером багатьох робіт можна простежити мінливість правового становища честі та гідності залежно від того чи іншого історичного забарвлення. Для цього не треба брати за основу великий проміжок часу, достатньо останнього десятиріччя, багатого на різноманітні історичні події. Так, наприкінці 90-х років XX століття дослідники виявляють особливості правового статусу честі, гідності та ділової репутації стосовно до підприємницької діяльності [32, с. 10; 49, с. 101, 107], в окремих випадках паралельно торкаючись іміджу, культури й особистості ділової людини [24, с. 203], а наприкінці 80-х років цього ж століття законодавство не знало такого поняття, як ділова репутація, об’єктами досліджень були трудова честь і підвищення ролі людського фактору в прискоренні соціального й економічного розвитку [118, с. 88-91], і ставилося питання про посилення правового захисту честі й гідності радянських громадян [140, с. 50-51]. Саме в цей період не етично звучало б формулювання назви статті у вигляді запитання "Почому нині честь і гідність?" [60, с. 13-15]. Прикладів такого роду можна навести безліч, тому для визначення юридичної природи гідності та честі видається доцільним дослідження наукової думки не тільки в сучасному контексті, але й у контексті історичному.
Як зазначається в правовій літературі, зростання інтересу до історичного минулого України є важливим показником зрілості вітчизняної наукової думки [73, с. 110].
Однак питання щодо емпіричної підстави ідеї про честь і гідність, зокрема щодо її історичних коренів, має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення, оскільки дозволяє виявити загальну тенденцію її розвитку, механізми переходу від однієї системи цінностей до іншої, конкретні форми їх взаємодії.
У філософських джерелах відмічається, що історично поняття про честь виникло насамперед як відображення родової та станової диференціації людських спільнот. Це знаходить прояв у тому, що людина відповідно до первісних уявлень про цю цінність не повинна робити того, що принижує гідність даного роду чи стану [96, с. 183]. До періоду первісного суспільства відносять виникнення етичних уявлень про честь і в юридичній літературі [110, с. 6]. Надалі розуміння честі поповнювалося все новим і новим змістом. Її діалектичний характер чітко простежується в роботі польського філософа і соціолога, фахівця в галузі теорії та історії етики М. Оссовської "Рицар і буржуа" [138, с. 528].
Аналізуючи витоки розвитку ідеї про честь, М. Оссовська, обґрунтовано використовуючи пам’ятки стародавньої культури (і в першу чергу гомерівські поеми, приміром "Іліаду"), дійшла висновку про те, що ця ідея досягла свого домінуючого значення в так званій рицарській етиці, корені якої сягають ще епохи троянських воєн (бл. 1240 г. до н.е.) [68, с. 67-68]. Висновки цього вченого з огляду на їх велику практичну значущість широко використовуються як у філософських джерелах, так і в юридичній літературі [7, с. 6-7; 96, с. 184].
Підкреслюючи основні риси рицарського образу, М. Оссовська відзначає головну, стрижневу рису гомерівського героя, рису, від якої залежать усі інші, – це турбота про честь, прагнення до слави та відзнаки. На обґрунтування свого висновку вона посилається на книгу Т. Синка "Досконалий грек і римлянин", у якій червоною ниткою проходить думка про те, що "весь соціальний порядок гомерівського дворянства заснований на відданні один одному шани" [268, с. 9; 138, с. 42].
Об’єктом дослідження М. Оссовської є і класична монографія Т. Веблена під назвою "Теорія дозвільного класу", у якій автор відмічає деякі риси характеру, тісно пов’язані з уявленнями про честь тих, хто стоїть на вершині суспільної скали. Це особливо сильний в ті часи осуд порушень укладених під присягою договорів, осуд невдячності та залишення друга в біді. Оскільки в цій ієрархії цінностей честь – найвище благо, то добровільне приниження – така величезна риса, яку не шанувати важко (автор має на увазі пощаду ворога, що скорився). Однак до найважливішого результату дослідження "гомерівської Греції" з точки зору позначеної дисертантом тематики слід віднести не факт притаманного еллінам високорозвиненого почуття, а те, що вже в цей стародавній період (кінець II тисячоліття до н.е.) вони оперували багатьма правовими поняттями, у тому числі й поняттям "честь": "тіме" в них означало особисту честь, почесне право-претензію [162, с. 37].
Будоражили уми уявлення про честь і таких видатних філософів Греції, як Платон і Аристотель [7, с. 6].
Як відзначає М. Оссовська, герої Гомера були передусім взірцями воїнів, носій же честі в Аристотеля, наприклад, керувався нормами, обов’язковими і у воєнний, і в мирний час. Але в обох випадках найбільше зовнішнє благо для людини – це її честь [138, с. 55]. Як і в Гомера, честь в Аристотеля передбачала постійне прагнення до переваги. До такого самого висновку приходять і юристи, аналізуючи точки зору класичних філософів Греції на честь [7, с. 7]. Торкаючись характеру поглядів Платона стосовно досліджуваного явища, вони слушно зауважують, що цей мислитель вважав честь нерозривно пов’язаною з правом, а тому втрата честі, на його думку, повинна спричинити втрату всіх прав. Підставу всякої честі він бачив у прагненні до ідеалу [7, с. 7].
Носієм честі, з обґрунтованого погляду М. Оссовської, був і спартанський воїн (з історичних джерел видно, що Спарта існувала у VIII-VI ст. до нашої ери) [68, с. 110].
Дисциплінованість, уміння переносити біль, зневага до смерті (померлого родича дозволялося оплакувати тільки 11 днів), необхідна на війні здатність швидко приймати рішення, скромність, некорисливість (спартанцям заборонялося мати золото й срібло), а передусім мужність – ось чого вимагали від спартанця.
Порівнюючи орієнтації, що живили ідею про честь героїв Гомера і спартанців, слід зазначити, що й ті, й інші були носіями деяких чеснот, котрі передавалися з покоління в покоління і до цього часу характеризують поняття честі. Як слушно зауважує М. Оссовська, твори Гомера були засвоєні пізнішими поколіннями, ставши чимось більшим, ніж просто літературними джерелами. На обґрунтування такого висновку вона наводить у своєму дослідженні вислів знавця грецького епосу Т. Синка, який порівняв роль "Іліади" й "Одиссеї" для грецької культури з тією роллю, що в християнській Європі відіграла Біблія. Як відмічає автор, у цих творах "ми маємо справу із суспільством, у якому могутня верхівка створила стиль життя, визнаний одноплемінниками гідним і таким, що викликає захоплення" [138, с. 72]. Такий само стиль життя був характерним і для стародавніх римлян, а тому не випадково дослідники відзначають, що "… рівною мірою на етичних вагах римлян честь переважувала закони" [256, с. 9-23; 7, с. 6]. Таким чином, уже в цей стародавній період розвитку людства гідність і честь мали соціальні корені.
І відмічене І. Екштейном вищенаведене значення честі, і те, що вона, на думку сучасників, була "імпульсом усяких вищих прагнень і слугувала спонукою до подвигів" [7, с. 6], не повною мірою відбиває її роль у суспільному житті того стародавнього періоду розвитку людства. Із юридичних джерел видно, що честь була не тільки "аристократичною пихою", а поступово ставала об’єктом правової охорони за писаним правом ("jus scriptum") замість права неписаного ("jus non schriptum"), за яким вона захищалася через санкції приватної помсти з боку потерпілого та його родичів. Учений-романіст І.Б. Новицький відмічає, що "у міру зміцнення держави й ускладнення господарського життя стали практикуватися угоди між правопорушником і потерпілим про заміну помсти грошовим штрафом; ці угоди були санкціоновані правом (система добровільних композицій). Подальший розвиток привів до того, що застосування помсти було заборонено й було встановлено, що єдино допустимим наслідком є штраф і винагорода потерпілого за шкоду й образу" [127, c. 262].
Свідченням цього становища є така історична пам’ятка права, як Закони XII таблиць (451-452 рр. до н.е.) [67, с. 328], де містилися норми, що закріплювали так звані "приватні делікти". Найважливішим серед них дослідники називають іnjuria, поняттям якого охоплювалися правопорушення, пов’язані з особистою образою [146, с. 207; 127, с. 264; 148, с. 373, 430-431].
Аналіз цього інституту свідчить про те, що основною санкцією за особисту образу був штраф, стягуваний на користь позивача за допомогою пред’явлення цивільного позову. Таким чином, уже в той давній період людської історії честь мала статус об’єкта цивільно-правової охорони й саме тоді було закладено основи її правового режиму як цінності соціального характеру. Надалі система деліктних зобов’язань, яка випливала з "особистих образ", поступово, у міру розвитку суспільних відносин, підлягала вдосконаленню. Стародавніх римлян уже не влаштовував зазначений вище перелік випадків, об’єднуваних поняттям іnjuria, який мав вичерпний характер, і дослідники права відмічають, що замість нього було введено в дію загальне правило, зміст якого полягав у тому, "що всяка недозволена дія, що порушує чиїсь права або інтереси, породжує зобов’язання особи, яка вчинила таку дію у відношенні потерпілого" [127, с. 262].
Уточнюючи це положення, О.А. Підопригора справедливо відзначив, що делікт injuria отримав достатньо широке застосування та з посягань на особисту недоторканність перетворився в делікт, суть котрого полягала в якому-небудь посяганні на особу взагалі [146, с. 207]. Усе це привело до того, що в праві римлян установилася відповідальність за лайку, погрози та публічне приниження – convincinum adversus bonos mores (про що свідчить, приміром, позов у справі про образу особи, пред’явлений поетом Акцієм проти мімічних акторів) [86, с. 233], за складання пасквілів – libellum famosum. Особливе місце займало положення ne quid infamandi causa fiat, що включало випадки моральної шкоди, пов’язаної з посяганням на честь і гідність.
Як необхідний елемент делікту injuria було введено animus injurandi – намір образити. Змінилася і санкція цього делікту: замість твердо встановлених сум штрафу (штрафних такс) вводився штраф, визначуваний у кожному окремому випадку залежно від обставин справи: характеру образи, соціально-економічного стану кривдника і скривдженого, Позов набув характеру так званого оцінного позову – actio injuriarum aestimatoria [127, с. 264-265].
У більш пізній період (81 рік до н.е.) відповідно до закону lex Cornelia de injuriis деякі види injuria (удари, побої, насильницьке вторгнення в дім) стали галуззю кримінального переслідування з наданням потерпілому права вибору між actio injuriarum aestimatoria та delictum publicum (кримінальним переслідуванням).
Таким чином, гідність і честь людини за античним римським правом були об’єктами і цивільно-правової, і кримінально-правової охорони, тобто вже тоді їх правовий статус мав соціальний зміст.
Рицарський етос був притаманний і стародавнім германцям. "Германські народи", – писав Монтеск’є, – були не менше, а навіть більше, ніж ми, педантичні в питаннях честі. Так, найвіддаленіші родичі брали в них найжвавішу участь у справах щодо образ; поняття честі лежить в основі всіх їх кодексів" [138, с. 76].
Аналіз уявлень про честь стародавніх германців свідчить про те, що вони схожі з уявленнями гомерівських рицарів, але не тільки стосовно до етичних норм, використовуваних М. Оссовською. Як зазначає І.Б. Новицький, після поділу Римської імперії на східну й західну частини (V в. до н.е.), остання опинилася під владою германських завойовників. На її території утворилися королівства: Вестготське, Остготське, Бургундське, у яких тривала дія римського права [127, с. 37]. Отже, багато положень класичного римського права мали значення і для врегулювання відносин стародавніх германців, у тому числі й щодо захисту гідності та честі. Аналогічним був і правовий статус цих цінностей.
Честь відігравала велику роль і в становленні особистості на Україні. Вона має статус важливого об’єкта правового захисту з часів Київської Русі, і тому її дослідники слушно зазначають, за цього княжого періоду честь прирівнювалася, а інколи й ставилася вище за такі блага, як життя та здоров’я [207, с. 37].
Так, уже в Руській Правді (Коротка редакція) передбачалася кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди особі в результаті кривди й образи дією (ст.ст. 3, 4, 8) [233, с. 27-29]. Далі правовій статус честі як об’єкта правової охорони поповнювався все новим і новим змістом. І вже Статут князя Ярослава про церковні суди (Просторова редакція) передбачав відповідальність за образу словом на адресу жінки (ст. 30) [233, с. 41-45]. Ще пізніше, у Статутній Двинській грамоті 1397 року, установилася відповідальність за образу "лаєм" бояр і княжих слуг [139, с. 58-67].
Аналіз цих положень показує, що в цей період честь хоч і підлягала кримінально-правовій охороні, та як самостійна правова категорія не виокремлювалася, а сама лексема "честь" у законодавстві не вживалася. Пізніші пам’ятки права свідчать про те, що попередником досліджуваної категорії було поняття "безчестя". Так, у Судебнику Івана III 1497 року [182, с. 54-62], що став основою Судебника 1550 року [182, с. 97-128], цим поняттям охоплювалася ціла низка діянь, пов’язаних з образою словом. Про безчестя йдеться і в Литовських Статутах (1529, 1566, 1588 рр.) [233, с. 60-83, 95-122, 124-134], які передбачали кримінальну відповідальність за різного роду діяння. Особливо різноманітним було це поняття за Соборним Уложенням 1649 року [139, с. 121-261].
За С.І. Ожеговим, безчестя (застар.) – наруга честі, образа [133, с. 42], і це підтверджує факт, що саме честь була об’єктом правової охорони того стародавнього періоду, незважаючи на те, що як самостійна правова категорія вона не виокремлювалася.
Спостерігаючи за дальшою долею рицарського етосу, М. Оссовська як приклад досліджує образ так званого англійського джентльмена, особливо підкреслюючи, що категорія "джентльмен" повністю збігається з категорією "людина честі". В основу висновків цього автора покладено аналіз книги Ч.Л. Бербера "Поняття честі в англійській драмі 1591-1700 рр.". У XVI столітті, зазначає Бербер, поняття честі поєднується в Англії зі специфічним джентльменським кодексом поводження. У XVII столітті честь вважається виключним надбанням вищого класу, прерогативою дворянства, а слово "честь" уживається в різних значеннях, серед яких особлива увага, на думку цього ж автора, приділяється трьом:
1. "Честю наділений той, хто користується визнанням, повагою, шаною, славою". Це значення слова "честь" автор позначає символом R (reputation – репутація).
2. "Честь розуміється як дещо притаманне самій людині, незалежно від ставлення до неї оточуючих, як сукупність рис характеру, котрі й дають людині право на повагу, – словом, як духовне благородство". Це значення автор позначає символом H (honour – честь).
3. "Поняття честі стосується жінок і розуміється як цнота". Позначається воно символом Ch (chastity) [267, с. 14; 138, с. 144-145].
Саме ці три значення честі з деякими неістотними змінами дійшли до наших днів. Так, у Словнику російської мови С.І. Ожегова поняття "честь" тлумачиться практично так само, як відтворює її Ч.Л. Бербер на період XVI-XVII ст.ст. [133, с. 766-767]. Таке положення є ще одним підтвердженням значущості історичного досвіду попередніх дослідників. На особливу увагу заслуговує висновок цього ж автора, зроблений ним після дослідження 235 п’єс (головним чином шекспірівських) для виявлення вимог, які пред’являлися "людині честі" в ХVII столітті. Так, відтворивши їх розгалужену ієрархію, Ч.Л. Бербер констатує все більшу частоту понять честі, що означали певні риси характеру людини (правдивість, виконання обіцянь, відмова від обману, насильства, віроломства тощо). Такі висновки не дозволяють підтримати думку І.Л. Марогулової про те, що з появою класів в основу оцінки особи кладуться походження, рід, знатність, майнове становище і не беруться до уваги такі моральні якості, як порядність, чесність і т. ін. [110, с. 6].
Дослідження поняття честі в епоху рицарства і джентльменства свідчать про те, що його зміст протягом тривалого історичного періоду розвитку людського суспільства суттєво змінювався, але водночас простежується і той факт, що багато з перелічених вище критеріїв честі мають певну стабільність і притаманні "людям честі" нашого часу. Тобто людство поступово виробило такі уявлення про честь, які знаходяться поза класовими, становими та національними вимірами.
Так, Бертран Рассел підкреслював, що "віра в принцип особистої честі, хоча наслідки її бували нерідко абсурдними, а часом – трагічними, має за собою серйозні заслуги, а її занепад аж ніяк не є чистим здобутком... Якщо звільнити поняття честі від аристократичної пихи та схильності до насильства, то в ньому залишиться дещо таке, що допомагає людині зберегти порядність і поширювати принцип взаємної довіри в суспільних відносинах…" [268, с. 42-43; 138, с. 154].
Досліджуючи честь в аспекті рицарської етики, М. Оссовська приділила увагу і звичаям XVIII століття. На основі аналізу "Байки про бджіл" Б. Мандевіля вона дійшла висновку про те, що це століття найбільш суворо обійшлося з рицарською традицією, оскільки в ній автор, як вважає М. Оссовська, не тільки відзначає корисні результати для суспільства в ході звернення до почуття честі: "Звеличуючи високе походження, ми пробуджуємо в людях гординю і заохочуємо їх до гідних похвали діянь, єдина нагорода за які – слава", а й, характеризуючи у своїй "Байці про бджіл" людей честі, приписує їм велику терпимість до гріха [138, с. 123].
Аналіз вищезазначених поглядів М. Оссовської не дозволяє повною мірою поділити її думку. Погоджуючись узагалі з тим, що XVIII століття відіграло немалу роль стосовно до спадку рицарських традицій, ми не можемо обмежитися тим єдиним джерелом, який узято до уваги дослідником.
У XVIII столітті погляди на честь визначалися не тільки з точки зору дворянсько-монархічного укладу життя [138, с. 123; 226, с. 577-630]. Прикладом слугує робота О.М. Радищева "Бесіда про те, що є син Вітчизни" ("Беседа о том, что есть сын Отечества") [174, с. 569-577]. На питання, хто гідний такого звання, автор дає однозначну відповідь: вільна людина, яка любить честь, "без якої вона, як без душі". Аналіз уявлень цього видатного громадського діяча Росії свідчить про їх радикально-революційний характер, оскільки він проповідував рівність всіх людей від природи, боротьбу за звільнення людини з точки зору теорії природного права. Тобто вже в цей період закладалися ідеали вільної людини, до яких ми нарешті звернулися сьогодні, у тому числі й на рівні правових поглядів. Заслугою О.М. Радищева також є те, що паралельно он розвінчує світогляд стародавніх мислителів, приміром Аристотеля, які визнавали носіями честі тільки станову знать.
Досліджуючи правовий статус честі відповідно до вітчизняного законодавства ХVIII століття, слід відзначити обґрунтовану думку юристів про те, що в цей період була особливо помітною тенденція щодо викоренення такого явища, як приниження честі [207, с. 42]. Отже, честь за тих часів мала статус не тільки культурно-антропологічного феномена, а й важливого об’єкта правової охорони. Причому аналіз вітчизняного законодавства цього періоду свідчить про те, що її соціальний характер поповнювався все новим і новим змістом. Наприклад, згідно з розділом VII Конституції Пилипа Орлика 1710 року [233, с. 195] захистові за допомогою важливої юрисдикційної форми – воєнного Генерального Суду підлягала так звана "Гетьманська честь".
Воїнським Артикулом 1715 року [139, с. 264-304], а також "Правами, за якими судиться малоросійський народ" ("Правами, по которым судится малороссийский народ") 1743 року [233, с. 205] закріплювалася відповідальність не тільки за вищезазначені різноманітні діяння, пов’язані з безчестям, а й відповідальність наклепників, обмовників, пасквілянтів, осіб, які складали "підкидні листи", тощо. Однак до найважливішого результату дослідження з позначеної проблеми слід віднести той факт, що саме в цей період поряд з поняттям "безчестя" стала застосовуватися лексема "честь". Так, вона прямо використовується не тільки в Конституції Пилипа Орлика, а й при визначенні наклепу в главі ХVIII Воїнського Артикулу 1715 року (арт. 151). Ці нормативні акти, на думку дисертанта, і є одними з перших у вітчизняному законодавстві, відповідно до яких поняття "честь" було введено в юридичну діяльність.
У ХIХ столітті поняття "честь" стало вживатися не тільки в окремих правових нормах. Так, наприклад, розділ десятий Уложення про покарання кримінальні та виправні (Уложения о наказаниях уголовных и исправительных) 1885 року мав назву "Про злочини проти життя, здоров’я, свободи та честі приватних осіб" ("О преступлениях против жизни, здравия, свободы и чести частных лиц") [233, с. 280-282]. Аналіз цього джерела свідчить про те, що честь тоді вже мала такий самий правовий статус, як і життя, здоров’я фізичної особи. Крім того, указівки на ці цінності стосовно до приватних осіб, без зазначення їх станової та класової належності, є яскравим підтвердженням соціального характеру названих цінностей.
Незважаючи на те, що честь на досліджуваний період досягла достатньо високого правового статусу, будучи важливим об’єктом як кримінального, так і цивільного захисту, слід все ж відзначити, що саму категорію "честь" було введено в юридичну діяльність тільки на рівні згадок про неї, оскільки ні у відповідному законодавстві, ні в теорії права її поняття не містилися. З урахуванням такого становища Д.І. Меєр слушно зауважував, що "наше законодавство не зводить поняття про честь у ступінь самостійної установи, як це ми зустрічаємо в римському праві й на його підставі – у багатьох законодавствах Західної Європи, а тільки в окремих визначеннях указує випадки, коли настає безчестя і наслідки, що з ним пов’язані" [115, с. 135]. Очевидність такого становища проявляється в ході аналізу чинного на той період законодавства в західних регіонах України, відповідно до яких правовий статус честі як об’єкта охорони істотно відрізнявся від вищезазначеного статусу не тільки механізмом правового захисту, а й тим, що він мав яскраво виражений цивільно-правовий характер у результаті її виділення як самостійної правової категорії. Це пояснюється тим, що західноукраїнські землі протягом 1772-1918 рр. перебували під пануванням Австрійської імперії, основним джерелом законодавства якої було Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 року – найкращий зразок юридичної техніки того часу. Так, відповідно до ст. 1330 цього Уложення, "якщо через образу честі заподіяно кому-небудь дійсну шкоду або позбавлення прибутку, то ображений має право вимагати відшкодування шкоди або повного задоволення" [233, с. 361].
Згідно з філософськими уявленнями до сутнісних категорій моральної свідомості, що нерозривно пов’язані з моральними відносинами та моральною практикою і займають центральне місце в системі категорій етики, відноситься разом з честю і людська гідність [170, с. 154]. Маючи таку ж, як і честь, могутню силу, яка значною мірою впливає на людські стосунки, у тому числі й на суспільні відносини, регульовані правом, гідність відіграє не меншу в порівнянні з честю роль і в його системі. Очевидність такого висновку випливає з безлічі правових норм як міжнародного, так і національного права. Досить тільки зазначити, що при прийнятті Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 19 грудня 1966 року насамперед бралося до уваги саме визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, і рівних невід’ємних прав їх як основи свободи, справедливості та загального миру й визнавалося, що ці права випливають з притаманної людській особистості гідності [113, с. 20].
Так само, як і стосовно честі, виникнення етичних уявлень про гідність юристи відносять до періоду первісного суспільства. І.Л. Марогулова зазначає, що цьому сприяли життя первісних людей, їх спільна праця, що вимагала не тільки певної оцінки поведінки кожної особи, а й власної самооцінки [110, с. 6].
В етичній літературі генезис цієї ідеї пов’язується з етапом зародження деяких особистісних характеристик, що, за більш уточненими даними, відповідає епосі розкладу родоплемінного ладу військової демократії (останній стадії пізньородового суспільства). Саме в цей період, на думку філософів, починається процес розкладу синкретичної колективної свідомості людини, а психологічним ядром особистості є самосвідомість – суб’єктивне "Я", самооцінка і – необхідний момент – самоповага [170, с. 43]. І незважаючи на те, що в сучасних юридичних джерелах зазначається, що значення й поширеність військової демократії того стародавнього періоду розвитку людства в літературі перебільшувалися (починаючи з робіт відомого американського етнографа ХIХ століття Л. Моргана), відомості про те, що уявлення про гідність виникли в більш пізній період первісного суспільства, знаходять своє підтвердження. Як відмічають історики, первісний лад, за сучасними даними, охоплює величезний відрізок часу (понад 2 млн. років) і на першій його стадії, пов’язаній з присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальної істоти, і лише з ХL-ХХV тисячоліття до н.е. склався неоантроп, тобто людина сучасного типу [66, с. 3].
До перших писемних свідчень притаманних древнім уявлень про гідність людини дослідники відносять давньоєврейські священні книги Танах (грецькою – Біблія), у яких містяться ідеї про цінність і недоторканність людського життя, про рівність людей [160, с. 16]. Пізніше, у VI-V ст.ст. до н.е. ці ідеї обстоювалися давньогрецькими філософами-софістами Лікофроном, Антифонтом, Алкідамом [86, с. 103-104].
Про те, що повага до самого себе й шанування людської гідності іншого – це не тільки одна з важливих мотивацій етики боротьби, а й важлива правова ідея, притаманна праву давнього періоду, свідчать закони Ману (II в. до н.е. – II в. н.е.) [86, с. 41]. Стинаючись у битві, – проголошують "Закони Ману", – не слід убивати противника ні віроломною зброєю, ні зубчастими стрілами, ні отруйними, ні такими, що мають наконечники, розпечені на вогні. Не годиться вбивати ні того, хто зійшов на землю (якщо він сам залишається на колісниці), ні того, хто склав руки (з благанням про пощаду), ні того, у кого розвівається волосся, ні того, хто сидить, ні того, хто говорить "я твій", ні того, хто спить, ні того, у кого немає кольчуги, ні голого, ні беззбройного, ні того, хто не б’ється, а (тільки) дивиться на битву інших, ні того, у кого зламана зброя, ні ураженого (хворобою), ні тяжкопораненого, ні наляканого, ні того, хто кинувся навтіки [232, с. 288].
К. Маркс тому і визначив гідність як "саме те, що більш за все підносить людину, що надає її діяльності, усім її прагненням вищого благородства" [109, с. 4].
Досліджуючи процес становлення особистості, в основі якого лежить почуття власної гідності, видатний дореволюційний цивіліст Й.О. Покровський справедливо відмічав його безпосередній зв’язок з визнанням особистості носителькою суб’єктивних прав. "Ось тому, – констатує вчений, – у примітивному житті цієї потреби ще немає. Окрема особистість ще надто поглинається суспільством, вона ще слабо диференційована від інших одиниць; вона ще живе тим самим, чим живуть і інші, і "вузол осібності" в ній майже не існує", що не властиво більш високим ступеням розвитку суспільства, де "посилюється усвідомлення самобутності й осібності кожної окремої особистості та разом з тим починає відчуватися потреба в праві на цю самобутність, в праві на індивідуальність" [149, с. 120-121]. Усе це в сукупності взяте не викликає сумніву в тому, що формування уявлень про гідність почалося ще з витоків цивілізації, а тому дисертант не поділяє висловленої в літературі думки, що "уявлення про честь та гідність не могли скластися ні в первісному суспільстві з його примітивною організацією і високим ступенем залежності людини від природи, ні в рабовласницькому і феодальному суспільствах, в яких основна маса людей була позбавлена елементарних людських прав і піддавалася жорсткій експлуатації та приниженню, була не суб’єктом, а об’єктом права" [254, с. 28-29].
Не оспорюючи того, що в Стародавній Греції й Римі "про честь і гідність раба не могло бути й мови, оскільки раб був річчю…", а "у феодальному суспільстві честь і гідність були привілеєм дворянства…" [245, с. 9], слід відмітити, що ці обставини не тільки не вплинули, а й не могли вплинути на основний напрямок розвиток ідеї про гідність і честь людини, оскільки вони не мали соціального характеру. Розкриваючи питання про корисність порівняльно-історичного методу в праві, французький юрист Жан-Луи Бержель слушно зазначає, що "тільки ті події минулого заслуговують на те, щоб зватися історичними фактами, які визнані суспільною свідомістю" і "враховуватися можуть тільки ті дії, які відгукнулися луною в соціальному середовищі..." [132, с. 212].
Це дослідження показує, що зазначені історичні події не відповідають вищевказаним вимогам. Однак як певні реалії в житті людського суспільства, вони не можуть бути відкинуті просто так, без відповідної правової оцінки. З огляду на те, що вони не є соціальними фактами, їх існування можна розцінити, по-перше, як свого роду траєкторію в перманентній еволюційності ідеї про гідність і честь і, по-друге, як ще один доказ загальнолюдського, а не станового, класового змісту досліджуваних цінностей.
Метод історичної ретроспективи свідчить, що не в усі часи розвитку людського суспільства, у тому числі й періоду цивілізації, ідея гідності розвивалася подібно до ідеї честі. Простеживши генезис честі, необхідно відмітити, що саме ця ідея переважала в суспільній свідомості (у тому числі й правовій) багатьох поколінь людей у порівнянні з ідеєю людської гідності. З урахуванням цього дисертант і розпочала дослідження саме з епопеї ідеї честі, а не гідності.
І якщо ідея честі мала домінуюче значення в рицарський період і за часів феодального середньовіччя, то ідея людської гідності особливо широко була розроблена й осмислена в XVI-XVIII ст.ст. у багатьох роботах представників лібералізму й просвітництва І. Канта, Ж.-Ж.-Руссо, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, Т. Джефферсона, Дж. Ст. Мілля та ін. Саме в цей період набула свого поширення природно-правова школа (Гуго Гроцій, Хр. Томазій, Вольф та ін.) зі своїм вченням про природжені права особи, у тому числі й про право на гідність. Концепцію природних прав уперше було втілено англійським парламентом у Біллі про права 1689 року.
Великий внесок в українську теоретико-правову думку цього історичного періоду щодо уявлень про гідність людини зробили філософ, історик і політолог Станіслав Оріховський-Роксолан, професор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель, викладач Харківського університету Іоанн Баптист Шад [95, с. 214]. Так, приміром, С. Оріховський-Роксолан сприймав усвідомлення людиною своєї гідності не тільки як її особисте почуття, а і як стан особистої свободи, що породжує усвідомлення людиною себе як носія природних прав і свобод, здатного розпоряджатися своїми правами, захищати й відстоювати їх [95, с. 217].
У розвитку російського просвітництва велику роль відіграли М.В. Ломоносов, О.М. Радищев та ін. І якщо людська гідність – ідеал сучасника століття Просвітництва, до якого повинен був прагнути кожний і боротися за нього, то в першій половині XIX століття бурхливо розвинулася "позитивістська юриспруденція", негативно настроєна до всього "природженого" і "невід’ємного", основний зміст якої зводиться до того, що: "закон охороняє життя, тілесну недоторканність, свободу або честь громадян, але ніяких суб’єктивних громадянських прав на життя, свободу і т. ін. немає, і сама конструкція цих прав є штучною". Наслідком такого "реалістичного вчення" є відхід "з юридичної сцени" ідеї суб’єктивних прав особи, у тому числі й права на гідність [149, с. 122].
"Крах природно-правової доктрини спричинив падіння разом з іншими її тезисами й теорії природжених прав особи" [149, с. 122].
Такий негативний процес через свій протиприродний характер не міг продовжуватися тривалий час, і тому не випадково вже наприкінці XIX століття в суспільному житті багатьох країн ідея прав особи, і зокрема ідея людської гідності, знову стала переважною. Піком піднесення української правової та політичної думки щодо порушеної проблеми є 70-80-і роки зазначеного століття. Великий внесок у збагачення теорії про права й свободи людини зробили такі видатні історичні особи, як Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов та інші. Особливо це актуально для діяльності Михайла Драгоманова, який тісно пов’язував завдання соціально-політичних перебудов, національного визволення та прогресу людства з розвитком і розширенням прав і свобод людини. Он відстоював і захищав не тільки права й свободи української нації, прагнення українського народу до національного й соціального визволення, створення власної держави, вільної у своєму розвиткові, а й основні права людини як загальнолюдську цінність [5, с. 5-6]. М. Драгоманов приділяв увагу також ідеї людської гідності як основі її правового статусу. Сучасний дослідник його творчості Т. Андрусяк правильно відзначив, що боротьба М. Драгоманова за політичну свободу неминуче привела його до висновку про те, що "збереження людської гідності неможливе при одній тільки зовнішній політичній свободі, а вимагає економічної забезпеченості", а для цього необхідним є "перегляд всього соціально-економічного становища народних мас", наявність і гарантованість не тільки політичних або громадянських прав людини, а й економічних, соціальних та культурних [5, с. 81].
Висновкам М. Драгоманова понад сто років, але вони не втратили своєї актуальності й сьогодні, коли ми знову і знову, будучи вже на початку XXI століття, повертаємося, здавалось би, до тих самих проблем, що хвилювали наших предків. Це не означає, що XX століття не ставило їх на порядок денний. І в цей історичний період ідея людської гідності порушувалася не меншою мірою, але її епопею можна охарактеризувати такими ж злетами й падіннями, які притаманні практично всьому історичному процесові розвитку цієї ідеї. Так, ще на початку 60-х років підкреслювалося, що питання про людську гідність – це насамперед питання про права людини, про їх реальне забезпечення [14, с. 10], а насправді різко відчувалася недостатність поваги людської гідності з боку держави, що, на жаль, залишається відчутною не тільки моральною, але й правовою вадою практично всього ХХ століття.
Повертаючись до XIX століття, слід ще раз відмітити, що його друга половина – час важливих соціально-економічних змін у житті Росії та України, а роки, що передували жовтневій революції 1917 року, були відзначені різким піднесенням правосвідомості й виходу її на позиції досягнень світової юридичної культури. Не випадково саме в цей період одержав достатній розвиток правовий інститут захисту честі й гідності. Причому він набув міжгалузевого характеру, а тому був предметом вивчення та дослідження не тільки на рівні галузевого правознавства, а й з точки зору загально-правової думки. Приміром, 1903 року була видана "Загальна теорія права" під редакцією В.І. Лебедєва, у якій не тільки порушуються актуальні питання захисту честі й гідності особи, а й робиться тлумачення багатьох понять, і в тому числі самої честі: "Всякий розуміє, що таке честь, як би по-різному не розумів окремі вчинки, що ображають честь; ідея честі цілком зрозуміла з боку психологічного: у її основі лежить почуття людської гідності, і звідси вимога, щоб до мене ставилися відповідно до моєї людської гідності та громадського стану; інакше ставлення ображає наше почуття і, бажаючи піддати кривдника покаранню за образу нашої честі, ми цим хочемо сказати йому, що його погане ставлення до нас було несправедливим і що за це він повинен зазнати відповідальності" [88, с. 21].
Аналізуючи цю цитату, можна помітити, що, незважаючи на досить докладну інтерпретацію, поняття честі дається автором лише на рівні культурних уявлень про неї. В.І. Лебедєв торкається і категорії "людська гідність", але не надає їй самостійного значення, а тільки відмічає, що почуття людської гідності лежить в основі честі. Таке становище пояснюється тим, що об’єктом правового захисту на той період виступала лише честь, а гідність такого статусу не мала. Цей же автор ставить і питання про надання честі статусу об’єкта цивільно-правового регулювання, а не тільки захисту, оскільки, на його думку, "покарання за образу честі також зовсім не є відновленням честі, яка, зрозуміло, не втрачається внаслідок образи" [88, с. 21].
Великий внесок в удосконалення та подальший розвиток ідеї гідності та честі фізичної особи в праві зробили в цей важливий історичний період і вчені-цивілісти, які гостро реагували не тільки на випадки недосконалості чинного законодавства і суперечливість судової практики, а й на загальний стан науки в цій галузі.
Так, Й.О. Покровський, критично ставлячись до стану юриспруденції на початку XIX століття, зазначив, що "недостатність теорії "об’єктивних норм" виявлялася не меншою мірою, наприклад, і в галузі охорони інтересів честі" [149, с. 124]. Торкаючись стану цивільного законодавства, цей відомий учений не обмежувався тими прогресивними тенденціями, які вже намітилися в цей час стосовно до захисту "особливого права, яке випливає з самої ідеї особистості" (приміром, передбачена Зводом законів цивільних (ст.ст. 574, 667-670) можливість компенсації за порушення честі) [185, с. 417], а ставив питання про розширення цивільно-правових способів такого захисту [149, с. 124; 151, с. 23-35].
На думку Й.О. Покровського, "кримінальне переслідування порушника чужої честі перебуває також в залежності від різних соціальних умов, унаслідок чого потерпілий далеко не завжди може добитися в цьому порядку повернення свого доброго імені", тому "очевидно і тут необхідно дати потерпілому засіб для поновлення своєї репутації, дати позов про визнання поширюваних чуток неправильними…" [149, с. 124]. Як видно з наведених цитат, він піднімав питання про спростування відомостей, які порочили честь, у порядку цивільного судочинства.
Розкриваючи суть цивільного покарання, Д.І. Меєр також обґрунтовував необхідність його застосування не тільки за порушення майнових прав, а й, приміром, за особисту образу, яка порушувала право особи на честь, на повагу з боку співгромадян [115, с. 251].
Проаналізувавши чинне в другій половині XIX століття законодавство і стан наукової думки щодо честі та гідності, можна зробити висновок про те, що правовий статус цих цінностей не є однорідним з огляду на те, що вони були вже не тільки об’єктами кримінально-правової охорони, а й підлягали захистові за допомогою достатньо розвиненого цивільно-правового механізму. Отже, їх правова природа визначалась уже рамками міжгалузевого інституту захисту честі та гідності.
Такий стан законодавства викликав неоднозначне ставлення вчених-цивілістів, і на противагу позиції Й.О. Покровського, Д.І. Меєра Г.Ф. Шершеневич ставив питання про скасування ст. 670 Зводу законів цивільних, яка передбачала грошову компенсацію за "безчестя", і заперечував проти включення честі до об’єктів правового регулювання [249, с. 57]. Ці питання є і досі дискусійними у вітчизняній цивілістиці.
Незважаючи на неоднозначність правової думки кінця ХIХ – початку ХХ століття щодо правового статусу гідності й честі, можна впевнено відмітити, що в досліджуваний період вона мала яскраво виражений еволюційний характер, оскільки була пов’язана з початком понятійно-теоретичних досліджень (з допомогою логічних дефініцій і загальних понять) цих цінностей фізичної особи та з виокремленням їх як самостійних об’єктів цивільних прав. Так, крім вищезазначених робіт, Й.О. Покровський присвятив проблемам честі спеціальне дослідження [151, с. 23-35]. Велику увагу правовому статусові гідності й честі приділив у підручнику з цивільного права Д.І. Меєр, провівши чітку грань між громадянською честю та громадською честю та порушивши питання про визнання людської гідності [115, с. 134-135].
Важливим етапом у формуванні правового статусу гідності й честі як об’єктів цивільних прав є розвиток вітчизняної правової думки після жовтневого перевороту 1917 року. Незважаючи на те, що прийнятий 1922 року ЦК УРСР не регулював відносини, пов’язані з проблемою гідності й честі, у науці цивільного права гостро ставилося питання про необхідність такого регулювання, а отже, і про необхідність надання цим цінностям статусу об’єкта цивільних правовідносин (цивільних прав). Так, уже в 40-і роки з’явилися роботи, спрямовані на вирішення цієї проблеми [2, с. 65-67; 230, с. 8-9].
На початку 60-х років ХХ століття в результаті тривалої дискусії прогресивна ідея цивілістів отримала своє визнання у вигляді законодавчого закріплення спочатку в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року, а далі й у ЦК УРСР 1964 року. Свій нормативний вираз вона знайшла в статті 1 ЦК УРСР, відповідно до якої в предмет цивільного права було включено не тільки майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини, а й у випадках, передбачених цим нормативним актом, інші особисті немайнові відносини. До такого випадку відноситься ст. 7 ЦК України, присвячена захистові честі, гідності та ділової репутації. Але, незважаючи на ці позитивні моменти, правовий статус цих цінностей особи як самостійних об’єктів цивільних прав свого легального закріплення не отримав і розглядався як такий тільки на доктринальному рівні.
Аналіз поглядів цивілістів стосовно порушеної проблеми свідчить про те, що, незважаючи на їх прогресивний характер, багато з них мали яскраво виражений класовий підхід [245, с. 8-12; 246, с. 137-138; 12, с. 208; 189, с. 4].
Так, наприклад, у роботі С.А. Чернишової "Захист честі та гідності громадян" окремий розділ присвячено класовому характеру честі та гідності [245, с. 8-12]. Чітка прихильність до такої позиції простежується і в раніше опублікованій нею рецензійній статті на книгу А.В. Бєлявського та М.А. Придворова "Охорона честі та гідності особи в СРСР", де автор особливо підкреслює як позитивний момент рецензованої роботи той факт, що вони "правильно зупиняються на класовому змісті категорій честі та гідності..." [246, с. 137].
Класовий зміст нематеріальних благ відмічається і в роботах багатьох інших учених [12, с. 208; 189, с. 4]. "Грішить" такого роду характеристикою честі й гідності Велика Радянська Енциклопедія, автори якої дають глибоке тлумачення досліджуваним категоріям [19, с. 232]. І знову-таки критерієм "глибини" стає класова сутність честі й гідності. Абсолютизація вищезазначеної ознаки зумовила неминуче односторонній підхід, властивий цілому ряду дослідників позначеної проблеми.
Аналіз юридичної літератури кінця XIX – початку XX століття свідчить про те, що, незважаючи на гострі класові суперечності в суспільстві, юристи того часу не дотримувалися таких поглядів, а, скоріше, навпаки, у їх роботах знаходить своє підтвердження соціальна характеристика і моральних, і правових категорій.
Так, торкаючись питання про вплив законодавчого поділу російських громадян на стани (дворянство, духовенство, міських і сільських обивателів) на права фізичної особи, Д.І. Меєр відмітив його протиприродний характер, оскільки в основі такого поділу, на його думку, лежать історичні умови, а не природа людини, яка не знає такої нерівності [115, с. 132]. Соціальні корені бачить у "крилатих пліток" і "ущипливого наклепу", поширюваних як у світському суспільстві, так і в нижчих його шарах, і А.Ф. Коні [76, с. 261].
Відхід ученихвід характеристики соціальних норм з точки зору їх класовості став помітним у правовій літературі вже в середині 90-х років. Прикладом може служити монографія І.І. Карпеця "Кримінальне право і етика", де автор, докладно досліджуючи взаємовідносини права й моралі, слушно зазначає, що "...загальнолюдські моральні ідеали та цінності – це велика спадщина людського досвіду й думки. Звичайно, і досвід, і думки, і погляди, і поведінка залежали від класового і соціального становища людини, проте крізь ці чинники, які визначали все буття людини, пробивалися до життя погляди, норми й правила, які відбивали сутність людини – Людини Розумної" [71, с. 36].
Сьогодні загальнолюдські цінності та норми справедливо привертають до себе все більшу й більшу увагу, тому що саме їм належить вирішальна роль у вихованні людей, формуванні їх свідомості. Не випадково людина, її життя та здоров’я, недоторканність і безпека визнані Конституцією України найвищою соціальною, а не класовою цінністю. Таким чином, вирішальною історичною причиною, яка зумовлює внутрішні межі, якісні характеристики правового статусу гідності й честі, є тип соціального, а не класового зв’язку між людьми.
Оскільки гідність і честь – важливі об’єкти цивільних прав, то їх соціальна значущість повинна знайти свій подальший розвиток, конкретизацію і стосовно до системі цивільного права України. Важливою віхою у цьому процесі є прийняття нового ЦК України як базового законодавчого акта у сфері приватного права. Як видно з Проекту ЦК України, права фізичної особи на гідність і честь його автори відносять до особистих немайнових прав, що забезпечують її соціальне буття (гл. 21) [241; 242; 243]. Отже, після прийняття нового Цивільного кодексу України вищезазначена конституційна характеристика цих цінностей особи знайде свою практичну реалізацію.
Питання про практичне й теоретичне значення соціальної природи духовних цінностей людини, а також пов’язаних з цією проблемою прав фізичної особи останнім часом все виразніше ставиться в юридичній літературі [247, с. 10-11; 136, с. 72-76]. Однак не всі автори згодні з таким положенням. Так, представники суб’єкто-центристської концепції людини зазначають, що "термін "соціальне" пристьобується до всіх форм життя, до всіх творчих етапів діяльності", що "боротьба особи за свої права в "Новий час" має яскраво виражений соціально-політичний і економічний відтінок, бо вона втратила інтерес до вищих проявів духовності", що "соціальний суб’єкт є істота, залежна від суспільства" і що, нарешті, "культурі нав’язується протиприродна функція – культивувати в Людині "соціальне замість людського" [23, с. 259, 270, 272]. Неприйнятність соціальних критеріїв у питанні розрізнення вищих і нижчих цінностей, оскільки це питання духовного змісту життя людини, підкреслювали й А.А. Гусейнов і Р.Г. Апресян. [41, с. 232-233]. Аналіз наведених доводів свідчить про те, що вищезазначені автори, використовуючи термін "соціальний", вкладають у його зміст етимологічне значення (від лат. socialis – суспільний, тобто такий, що стосується життя людей і їх відносин у суспільстві) [133, с. 654], незважаючи на те, що він є надто багатозначним, а тому його застосування і тлумачення потребує обережного підходу.
Не випадково в юридичній літературі особливо підкреслюється, що поняття "соціальне" і "суспільне" різні за значенням і що "соціальне – це те, що безпосередньо працює на людину, суспільне – опосередковано" [152, с. 45].
Відповідні роз’яснення є і в філософській літературі, що свідчить про наявність певної проблеми. Так, приміром, В.А. Канке зазначає, що "соціальне – це все те, що характеризує спільне існування людей и відмінне від їх природної фізико-біологічної основи. Соціальне виникає як системна характеристика, як інтегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей" і що "поза цією взаємодією соціальне не існує" [70, с. 243].
Загальновідомо, що існування людини в суспільстві не можливе поза процесом соціалізації, під чим слід розуміти "процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяють йому функціонувати як повноправний член суспільства…" [195, с. 1242].
Не поділяючи точки зору авторів, котрі вбачають соціологізаторський підхід при застосуванні визначення "соціальний", вважаємо, що в цьому зв’язку заслуговують на увагу доводи В.А. Канке про те, що "соціальне (суспільне) ніяк не вичерпується соціально загальним. Члени даної соціальної групи зазвичай мають багато спільного (звички, традиції, способи мислення тощо), але вони й відрізняються один від одного, будучи разом з тим членами однієї і тієї ж соціальної групи людей" [70, с. 243]. Правий автор і в тому, що "соціальне" – це системний ефект, для якого є характерним як загальне, так і особливе [70, с. 243]. Про детермінованість соціальної природи людини всією сукупністю суспільних відносин і про вплив усіх соціальних чинників на формування та розвиток людської особистості не ізольовано один від одного, а в органічно єдиній, системній цілісності говориться і в правовій літературі [72, с. 547]. Вважаємо, що саме такий зміст закладено в поняття "соціальний" як основну характеристику честі й гідності, закріплену на конституційному рівні. Такий самий зміст використовується багатьма авторами й у ході наукових розробок [136, с. 72-76]. З урахуванням викладеного думаємо, що твердження А.Л. Анісімова про те, що категорія гідності являє собою діалектичну й органічну єдність соціального та індивідуального, особистого [7, с. 15], не заслуговує на увагу через помилковість, оскільки він протиставляє систему одному з її елементів.
Епопея ідеї про честь і гідність допомагає виявити й таку важливу тенденцію їх розвитку та взаємодії: ідея честі все більше й більше поступається своїм місцем у системі моральних пріоритетів ідеї людської гідності, що, як справедливо вважає В.А. Малахов, є найбільш показовим для історії людської моральності останніх століть [96, с. 185].
З юридичної точки зору це пояснюється тим, що реалізація саме ідеї про людську гідність служить підтвердженням гуманістичних основ і морального здоров’я суспільства [38, с. 365]. Поважати, гарантувати, охороняти людську гідність – означає поважати й охороняти основні життєві права людини, забезпечувати гідні її умови життя, ставитися до неї як до вищої цінності [11, с. 6].
Звідси напрошується висновок про те, що домінуюча роль гідності в порівнянні з честю є характерною не тільки для системи моральних, а й правових пріоритетів. Позначена проблематика врешті-решт не зводиться лише до того, щоб поміняти їх місцями при переліченні в нормативних джерелах або змінити порядок дослідження. Думається, що відмічена вище значущість "гідності" в порівнянні з "честю" повинна знайти своє відображення в іншому, а саме в тому статусі, що закріплений у праві України за обома цінностями, кожна з яких відіграє свою, особливу роль у моральних і правових орієнтирах особистості. У цьому зв’язку, вважаємо, є неприйнятним і підхід, який, по суті, абсолютизує значення гідності в порівнянні з честю. Так, наприклад, криміналіст В. Осадчий, спробувавши співвіднести між собою поняття обох категорій, ставить питання про доцільність уживання в юридичній літературі тільки терміна "гідність" відповідно до назви глави III КК України – "Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи", де "честь" не вживається [135, с. 89], що значно применшує роль цієї правової категорії.
Аналіз досліджень юристів щодо значущості честі та гідності, визначуваної ними, свідчить і про такий підхід, коли, навпаки, у науці більшого значення надавали честі, ніж гідності [151, с. 23-35].
Для криміналістів, приміром, це послужило підставою характеристики стану законодавства, пов’язаного з проблемою честі та гідності. Так, на думку А.В. Кузнєцова, більша значущість, цінність інтересу, що виступає об’єктом наклепу в порівнянні з інтересом, який є об’єктом образи, стали для законодавчих органів приводом перегляду системи злочинів проти честі та гідності особи, що містилася в КК РРФСР 1926 р., де образу було поставлено на перше місце, а наклеп – на друге. Зміну їх місцезнаходження в КК РРФСР 1961 року зазначений автор пояснює тим, що наклеп посягає на честь людини як більш значущий інтерес особи, ніж гідність, посягання на яку пов’язане з образою [84, с. 67-68].
Наведені міркування є підтвердженням такого негативного явища, що існувало на той час, як недооцінка суспільством людської гідності, і тому вони сприймалися в науці як звичайна річ. І лише наприкінці 90-х рр. ХХ століття поступово в суспільній свідомості почалася переоцінка цінностей. Уже в цей період багато вчених, особливо філософського напрямку, зазначали, що "на нашій сучасній життєвій шкалі цінностей почуття гідності займає одне з останніх місць. Це – перше місце, від якого індивід легко, а то й полегшено, відмовляється. Ось наша страшна біда. Адже там, де ображено та пригнічено людську гідність, там немає індивіда, здатного жити в горизонті особистості, тобто здатного жити вільно, морально" [13, с. 56-57]. Слід погодитися, що "саме тому досі усвідомлення власної людської гідності, м’яко кажучи, не найсильніша сторона нашого сучасника" [96, с. 187-188]. Такі філософські судження цілком прийнятні й для позначення правового характеру взаємодії ідеї про честь та ідеї про гідність. У цьому зв’язку заслуговує на увагу висновок про те, що у взаємодії честі й гідності домінуючу роль, безперечно, відіграє гідність, без облагороджуючого впливу якої ідея честі в сучасному світі втрачає своє моральне значення [96, с. 188], бо вона – "найвища, ні з чим не порівнянна цінність" [251, с. 147].
Усе це не дозволяє нам поділити думку І.П. Домбровського про те, що з юридичної точки зору поняття честі є більш об’єктивним, узагальненим і об’ємним у порівнянні з гідністю [45, с. 6].
Ідея гідності особи займає провідне становище в умовах демократичних перетворень, на шляху побудови правової держави, виражаючи загальну та фундаментальну закономірність сучасного громадянського суспільства щодо соціальної цінності кожного її члена. Не випадково тому в Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 р. зазначається, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості й загального миру. Крім того, особливо застерігається. що права людини випливають із притаманної людській особистості гідності [113, с. 32].
Усе це наперед визначає особливий правовий статус цієї цінності особи відносно системи права. Питання про те, наскільки ідея людської гідності знаходить в ній свою реалізацію, свідчить про реальність і життєвість її визнання і виключає декларативність. З аналізу чинного законодавства видно, що ідеєю людської гідності пройняті правові норми всіх галузей права, базисом яких є Конституція України. Це дає підстави для поставлення проблеми про міжгалузеве комплексне об’єднання норм у вигляді інституту гідності особи [131, с. 311-337], що стає об’єктом досліджень не тільки в галузевих юридичних науках, а й у загальнотеоретичному правознавстві. Так, наприклад, глава XIII "Загальної теорії держави і права" під редакцією М.Н. Марченка спеціально присвячена цій проблемі та має назву "Гідність людини як основа права і демократичної державності" [131, с. 311-337], де автор уперше поставив за мету звести в єдину систему знання, надбані в різноманітних галузях юридичної доктрини.
Стосовно до системи права ідея людської гідності реалізується і з допомогою різних принципів загального, міжгалузевого, галузевого та іншого характеру, з якими вона тісно взаємопов’язана. Це проявляється в тому, що в них вона знаходить свій об’єктивний вираз. І ідея гідності, і принципи права є вихідними положеннями формування права. Тому проблема їх співвідношення між собою є також досить актуальною.
Торкаючись цивілістичного аспекту цієї проблеми, слід зазначити, що ідея людської гідності не повною мірою відбивається в принципах цивільного законодавства. Так, аналізуючи, приміром, його загальні принципи, що містяться в ст. 3 Проекту ЦК України, можна дійти висновку, що всі вони, а це і недопустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної особи, і недопустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених виключно законом, і свобода договору, і свобода підприємництва, і судовий захист будь-якого цивільного права в разі його порушення, і справедливість, розумність, добросовісність [241; 242; 243], пронизані ідеєю людської гідності та спрямовані на її втілення в життя. Але, незважаючи на це, вважаємо, що спроектована норма майбутнього ЦК України потребує доповнення. Справа в тому, що ідея людської гідності з урахуванням її багатогранного й усеосяжного характеру повинна самостійно виступати як окремий правовий принцип. На це вже зверталась увага в правовій доктрині й зазначалося, що "дана ідея може бути в повному і точному розумінні слова названа правовою, оскільки загальна значущість умов її існування пов’язана з державно-організаційними заходами її забезпечення й охорони" [131, с. 322]. Такий принцип, на нашу думку, може бути виражений у такому вигляді: "Повага гідності особи і її недоторканність".
Видається, що наукова обґрунтованість цієї пропозиції насамперед зводиться до характеристики юридичної природи принципів цивільного права, до з’ясування їх сутності, змісту та соціального значення. На думку дисертанта, основою цієї характеристики є ті теоретичні конструкції, які містять визначення поняття "принципи цивільного права".
У цивільно-правовій літературі вони формулюються по-різному. Так, О.А. Пушкін визначає принципи цивільного права як відображення в його нормах основоположних ідей (начал, положень), відповідно до яких здійснюється регулювання майнових і особистих немайнових відносин [197, с. 16].
В.П. Грибанов зводить їх до керівних положень права, до його основних начал, що відбивають об’єктивні закономірності, тенденції та потреби суспільства, котрі визначають сутність усієї системи, галузі чи інституту права та мають на підставі їх правового закріплення загальнообов’язкове значення [196, с. 24].
Д.В. Боброва до загальних принципів відносить "лише положення, які притаманні загальним засадам і в цілому змісту цивільного права" [238, с. 17].
Принципи цивільного права Г.А. Свердлик розглядає як закріплені або відображені в преамбулах основоположних нормативних актів, а також у цивільно-правових нормах і такі, що виражають об’єктивні закономірності розвитку майнових, пов’язаних і не пов’язаних з ними особистих немайнових і таких, що базуються на засадах координації, організаційних відносин, стабільні нормативно-керівні положення, згідно з якими будується нормативна база цивільно-правового регулювання, регламентація поведінки суб’єктів цивільного права і правозастосування [186, с. 17].
У зарубіжній правовій літературі зазначається, що принципами "є пропозиції, поняття, ідеї або фундаментальні, або просто важливі, що спираються на здоровий глузд, на практику судових рішень, інколи виходять зі зробленого вибору і складають норми, моделі та цілі, яких додержуватиметься і за якими будуватиметься юридичне міркування" [184, с. 171-172].
Аналіз вищезазначених визначень свідчить про те, що, незважаючи на деякі відмінності, їх основу становлять одні й ті ж самі те же терміни – це провідні (певні, основні, основоположні) начала (засади, положення), керівні (основоположні) ідеї (положення). Крім того, можна помітити, що не всі вони однакові за змістом: в одних він доволі об’ємний, в інших – стислий, але в цілому всі визначають юридичну природу цього елемента системи права.
Загальновідомо, що найоптимальнішим видається наукове визначення того чи іншого явища, котре містить низку притаманних йому ознак, які дозволяють у сукупності дати загальне уявлення про його сутність. На думку дисертанта, найбільш прийнятним є визначення принципів цивільного права, запропоноване Г.А. Свердликом, оскільки воно найповніше відбиває основоположні характеристики досліджуваного поняття, а тому береться за основу для подальшого наукового аналізу проблеми.
Як видно з наведеного вище визначення й тих істотних ознак, котрі, на погляд цього автора, дозволяють відрізнити принципи цивільного права від інших соціальних явищ, під ними розуміються, по-перше, не просто керівні або основоположні ідеї, а нормативно-керівні положення стабільного характеру. По-друге, ці положення притаманні цивільному праву. По-третє, вони виступають основою практичної діяльності правотворчих органів, суб’єктів цивільного права та відповідних юрисдикційних органів. По-четверте, розглядані принципи уособлюють об’єктивні закономірності розвитку суспільних відносин, регульованих цивільним правом, і служать правильним орієнтиром відображення та використання цих закономірностей, виконуючи функцію єдності правового регулювання [186, с. 15-17].
Співвіднесення цих правових критеріїв із сутністю самої ідеї "поваги до притаманної людській особистості гідності" приводить до висновку про те, що правомірність визначення її як принципу цивільного права не викликає сумнівів.
Положення про повагу гідності людини проймає всю систему права України, у тому числі й систему цивільного права, оскільки воно, будучи "основоположним правом", "…є найважливішою складовою приватного права і навіть усього права в цілому…" [184, с. 89].
Не випадково, а саме на розвиток конституційних положень про право кожного на повагу його гідності, автори Проекту ЦК України розробили аналогічне право (ст. 290) [241; 242; 243]. Реальність, конкретність і недекларативність цієї норми вже знаходить свій прояв у наукових працях цивілістів. Так, обґрунтовуючи висновок про недоречність законодавчого закріплення ст. 273, присвяченій змісту права на життя, яка б передбачала серед іншого можливість стерилізації недієздатної особи з дотриманням трьох обов’язкових вимог: наявності медико-соціальних показань, згоди опікуна та попереднього повідомлення прокурора, С.І. Шимон у першу чергу посилається на її неузгодженість зі ст. 280 Кодексу, ст. 28 Конституції України та положеннями міжнародних угод з питань прав людини про повагу гідності людини [251, с. 160].
Однак слід зауважити, що "на праві людини на гідність, її місце в суспільстві і відображення в ньому своєї особистості" [251, с. 148] ґрунтуються не тільки особисті відносини, особисті немайнові права людини та громадянина.
У Преамбулі цілої низки міжнародно-правових документів, які відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, проголошено, що визнання гідності, притаманної усім членам людства, та їхніх рівних невід’ємних прав є основою свободи, справедливості та загального миру. (Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року та Факультативні протоколи до нього, а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року) [113, с. 14-58].
У Проекті ЦК України як основні принципи цивільного права закріплюються положення, що мають велике значення для здійснення не тільки особистих немайнових, а й майнових прав фізичної особи: свобода договору, свобода підприємництва. Не викликає сумнівів, оскільки йдеться про свободу особи, що її першоосновою є ідея людської гідності. Це не єдиний приклад, який демонструє значення досліджуваної ідеї, а тому на обґрунтування наведеного доводу вважаємо за достатнє послатися на Міжнародний пакт про цивільні та політичні права від 16 грудня 1966 року й на Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року, де в їх преамбулах особливо відзначається, "що ці права випливають із притаманної людській особистості гідності" [113, с. 14-58]. Отже, ст. 3 Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, є закономірним наслідком цього положення.
Усе вищевикладене дозволяє вирізнити найбільш істотні моменти, що свідчать про об’єктивні підстави віднесення ідеї поваги людської гідності до принципу цивільного права.
По-перше, будучи вихідною ідеєю стосовно до соціально-правової характеристики особи, що лежить в основі всіх суб’єктивних прав, обов’язків і свобод людини, вона проймає всю систему цивільного права, що регулює як майнові, так і особисті немайнові відносини фізичної особи. По-друге, стосовно до різноманітних суспільних відносин ця ідея має регулюючу властивість незалежно від змін правових норм, а отже, є нормативно-керівним положенням непорушного характеру. По-третє, вона служить орієнтиром правотворчої та правозастосовної діяльності державних органів, а також суб’єктів цивільного права. По-четверте, виражаючи найвищу соціальну цінність людини, ця ідея відбиває не тільки об’єктивну закономірність розвитку усього громадянського суспільства в умовах демократичних перетворень, а й одну з фундаментальних тенденцій розвитку цивільного права як приватного права, спрямованого на регулювання різноманітних відносин індивіда.
З огляду на те, що в статті 3 нового ЦК України ця загальна ідея не отримує свого чіткого й самостійного виразу, її необхідно доповнити пунктом такого змісту: "Повага гідності особи і її недоторканність", позначивши цей пункт номером 1.
Дослідження ідеї про гідність і честь у їх історичній ретроспективі дозволяє зробити певні висновки.
1. Генезис ідеї про ці цінності особи відбувався в давній період розвитку людської цивілізації та відповідав первіснообщинному ладу (остання стадія пізньородового суспільства). На його першій стадії, пов’язаній із присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальної істоти й лише в ХL-ХХV тисячолітті до н.е. склався неоантроп, тобто людина сучасного типу. З цього моменту почався процес розкладу її синкретичної колективної свідомості й становлення самосвідомості, пов’язаної з власною самооцінкою, а отже, з уявленнями про гідність людини. Уявлення про честь людини стали наслідком родової та станової диференціації людських спільнот, яка особливо проявилася в епоху розкладу родоплемінного ладу військової демократії.
2. Процес подальшого розвитку ідеї про гідність і честь свідчить про те, що він є не тільки постійним і безперервним, а має і яскраво виражений еволюційно-діалектичний характер. Незважаючи на часом значні несприятливі історичні умови розвитку людського суспільства, її епопея, почавшись з "аристократичної пихи", досягла правового статусу "найвищої соціальної цінності". Це означає, що честь і гідність є неодмінними атрибутами будь-якої людини, дозволяючи їй користуватися своєю особистою свободою та виражаючи її найбільшу цінність, що є підтвердженням їх спонукальної сили. І тільки тому, що поняття про гідність і честь людини в Стародавній Греції та Римі, а також у феодальних суспільствах не мали соціального характеру і не поширювалися на рабів і кріпаків, вони не вплинули й не могли вплинути на основний напрямок розвиток ідеї про ці цінності особи.
3. Причиною складного, інколи суперечливого характеру уявлень про гідність і честь є не тільки історичне забарвлення та мінливість суспільно-політичних систем, але й те, що життя не стоїть на місці: удосконалюється сама людина, розвивається економіка, політика, наука, культура, мистецтво – усе те, що істотно впливає на спосіб життя, світогляд людей, на норми права, що регулюють різного роду суспільні відносини, у тому числі й відносини з приводу честі й гідності. Велике значення для характеру та змісту честі й гідності мають моральні та правові погляди, але не окремих класів, певних груп, а погляди всього суспільства стосовно системи можливої та належної поведінки, першоосновою яких є загальнолюдський, а не класовий зміст. Ось тому так неприйнятний для характеристики честі та гідності людини історично обмежений, ортодоксальний підхід. Факт, що у новому Цивільному кодексі України права на честь і гідність віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне існування фізичної особи, служить підтвердженням того, що вирішальною історичною причиною, яка зумовлює внутрішні межі, якісні характеристики гідності та честі, є тип соціального, а не класового зв’язку між людьми.
4. Характеризуючи гідність і честь як найвищі соціальні цінності, слід мати на увазі, що визначення "соціальний" за змістом не збігається з етимологічним значенням слова "суспільний" і потребує системного підходу, для якого притаманне як "загальне", так і "особливе". Тобто уявлення про гідність і честь мають відповідати як інтересам суспільства, так і особистим інтересам індивіда, які хоч і відрізняються від суспільних, але не суперечать останнім. Крім того, треба зазначити, що такий підхід передбачає їх оптимальне поєднання, об’єктивним критерієм якого є збереження цілісності та загальної безпеки суспільства як єдиного соціального "організму" і здатності людини до самовираження й саморозвитку, а основною тенденцією розвитку ідеї про гідність і честь людини є поступове згладжування суперечностей між особистими та суспільними інтересами.
5. Історично гідність і честь перебувають у певному співіснуванні та тісному взаємозв’язку один з одним. Однак їх генезис показав, що, будучи цінностями, які справляють величезний вплив на долі людей, вони поперемінно брали на себе роль лідера у системі соціального ранжирування. Так, ідея про честь за ранжиром мала домінуюче значення в "рицарський період" епохи троянських воєн (близько 1240 р. до н.е.) і в період середньовіччя (V-ХVII ст.ст.), а гідність, будучи основою гуманізму, відігравала й відіграє провідну роль у порівнянні з честю в умовах демократичних перетворень (епоха Відродження – Ренесансу і його кульмінація – Просвітництво (ХVI-ХVIII ст.ст.); сучасний період розвитку суспільства в умовах побудови правової демократичної держави).
6. Домінуюче значення ідеї про гідність у порівнянні з ідеєю про честь в умовах побудови правової, демократичної держави наперед визначає й особливий правовий статус цієї цінності людини, який знаходить своє специфічне закріплення й реалізацію через такі структурні елементи системи права, як міжгалузевий інститут гідності особи, правові принципи тощо. Крім того, будучи вихідним положенням у формуванні права, гідність самостійно виступає як окремий правовий принцип. З метою цивільно-правового закріплення цієї важливої правової ідеї дисертант пропонує доповнити статтю 3 нового ЦК України таким принципом: "Повага гідності людини як найвищої соціальної цінності і її недоторканність", позначивши його пунктом 1. Принципи, що містяться в цій статті, позначити відповідно пп. 2-7.
1.2 Гідність і честь людини як найвищі соціальні цінності
Значення визначення понять у праві важко недооцінити, а тому цивілісти слушно відмічають, що "сама по собі дефініція того чи іншого явища як об’єкта цивільних прав – це вже визначений правовий режим цього явища", під яким розуміється його правова характеристика у вигляді системи "юридичних правил, що визначають становище досліджуваного явища об’єктивної дійсності як об’єкта цивільних прав…" [188, с. 109, 155].
У законодавстві, як відомо, немає визначень гідності й честі, що видається цілком закономірним. Акцентуючи увагу на тих вимогах, яким має відповідати новий Цивільний кодекс України, О.А. Пушкін із посиланням на слова давньоримського юриста Яволена: "…будь-яке визначення в цивільному праві є небезпечним", обґрунтовано застерігає, що "не слід захоплюватися визначеннями, бо мало знайдеться випадків, коли це визначення не може бути заперечене" [172, с. 13]. Особливо це актуально стосовно до досліджуваних понять з огляду на їх складність і багатогранність. Але, незважаючи на відсутність легальних дефініцій цих цінностей особи, гідність і честь, проте, відносяться до правових явищ глобального характеру, а тому ті поняття, якими оперують у юриспруденції, мають велике не тільки теоретичне, а й практичне значення.
Немалий внесок в інтерпретацію цих цінностей особи зробили представники цивілістичної думки.
Останнім часом цій проблемі стала приділятися більш пильна увага з криміналістичної точки зору [135, с. 88-90], а також і з загальноправових позицій [131, с. 311-337].
Оскільки гідність і честь – це не тільки правові, а й важливі філософські категорії, то велике значення для їх статусу мають ті конструкції, які розроблені представниками і цього наукового напрямку.
Однак, незважаючи на те, що в цьому напрямку вже є певна наукова база і набуто значного досвіду в дослідженні гідності та честі, їх правова природа все ж потребує дальшого теоретичного розроблення.
По-перше, це пов’язане с тим переосмисленням людських цінностей, яке викликане останніми змінами нашого життя під впливом багатьох чинників економічного, політичного та міжнародно-правового характеру, що породжує нові погляди, підходи до досліджуваних явищ, котрі вимагають відповідного наукового вирішення. Наприклад, у юридичній літературі вже можна помітити новий тип правової культури, який відзначається ціннісною переорієнтацією в суспільстві. Він отримав назву "персоноцентристського" [244, с. 102] і означає характеристику явищ у житті суспільства, сконцентрованих навколо людини, людських цінностей та інтересів [4, с. 45, 480]. На оригінальній суб’єктоцентристській концепції людини, зміст якої полягає в тому, що з трьох форм самореалізації людини в праві (цінності, норми, знання) перше місце відводиться цінностям, друге – нормам, третє – знанням, побудована й одна з перших робіт з етики права В.І. Букреєва та І.Н. Римської [23, с. 13].
По-друге, це зумовлене складним і багатогранним характером досліджуваних цінностей, багатоаспектність яких обертається їх багатозначністю не тільки в етиці, філософії, а й у праві. Так, цивілісти, приміром, використовуючи різну правову характеристику, в одних випадках честь і гідність визнають елементами правоздатності, а в інших – особливим суб’єктивним правом особи і т.д. Не випадково останнім часом навіть із лінгвістичної точки зору висловлено думку про те, що з усіх категорій, пов’язаних із проблемою захисту честі й гідності, краще за все визначені й витлумачені поняття "честь", "гідність", "репутація", але все ж таки "немає ніякої ясності ні мовознавчої, ні правової в інтерпретації вказаних понять" [89, с. 14].
По-третє, велике практичне значення для визначення суб’єкта – носія права на честь і гідність, у тому числі й володіння правом на їх захист, а також для вибору правових засобів такого захисту, має диференційований підхід до досліджуваних понять, що не завжди використовується не тільки в повсякденному слововживанні, а й у правовій літературі, у судовій та іншій практичній діяльності. Тому часто поняття честі й гідності вживаються разом, без чіткого значеннєвого розмежування кожного з них, незважаючи на те, що вони суттєво різні й мають свій правовий статус. З цією метою, окрім ґрунтовного розроблення досліджуваних понять, необхідно не тільки розкрити зміст кожного з них, а й співвіднести їх між собою, виявивши схожість та істотні відмінності.
По-четверте, правильні уявлення про гідність і честь мають велике юридичне значення і для характеристики суб’єктивного права особи, яка є їх носієм. Як зазначається в правовій літературі, те соціальне середовище й ті уявлення про гідність і честь, які сформувалися в суспільстві, визначають зміст претензій, із яких складається здійснення суб’єктивного права честі й гідності [166, с. 41].
Кожній особі, кожному учаснику суспільних відносин притаманні такі цінності, як честь і гідність. Попереднє дослідження, зроблене в першому розділі, показало, що поняття про гідність і честь з давніх часів співвідносилися з правом на повагу до особи.
У сучасній правовій літературі й у законодавстві України до володільців права на повагу честі й гідності міститься більш диференційований підхід. Наприклад, трапляються такі поняття: честь і гідність Президента України (ст. 105 Конституції України, ст. 9 Закону України "Про Президента Української РСР"); честь і гідність народного депутата і членів його сім’ї (ст. 43 Закону України "Про статус народного депутата України"); честь і гідність адвоката (ст. 10 Закону України "Про адвокатуру"); честь і гідність працівника міліції (ст. 21 Закону України "Про міліцію"); честь і гідність журналістів (ст. 43 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"); честь і гідність педагогічних і наукових працівників (ст. 55 Закону України "Про освіту"); честь і гідність біженця (ст. 12 Закону України "Про біженців").
Право на повагу до особи охоплює і право на повагу честі та гідності дитини, а тому є цілком прийнятним уживання в законодавстві понять "честь" і "репутація" дитини (ч. 1 ст. 16 Конвенції про права дитини) [113, с. 394]; честь і гідність неповнолітнього (ст. 2 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх"). Крім того, у юридичній літературі йдеться про авторську честь [12, с. 139-146], честь нації, країни, партії [7, с. 7; 210, с. 94-96] тощо. Розглядаються гідність, честь і ділова репутація громадян і у сфері митних відносин [125, с. 227-230]. У юриспруденції трапляються і такі поняття, як честь і гідність чиновництва, представників адміністрації, політичних суб’єктів (посадових осіб та інших політичних фігур) [120, с. 21]; честь і гідність народу, приміром інгуського [120, с. 19] і т.д.
Слід зазначити, що не завжди досліджувані поняття співвідносяться з повагою до особи. Так, поряд з поняттям "честь офіцера" використовується лексема "честь мундира" [133, с. 766; 191, с. 24]. На думку видатного громадського діяча, ученого, академіка Д.С. Лихачова, таке поняття, як "честь мундира" є хибним уявленням про честь, яке заподіює "колосальну шкоду суспільству", оскільки "змушує керівників відстоювати хибні або порочні проекти, наполягати на продовженні явно невдалих будівництв, боротися з товариствами, які охороняють пам’ятники ("наше будівництво важливіше"), тощо [92, с. 48-49]. Доводи Д.С. Лихачова є цілком переконливими й заслуговують на увагу, а тому слід погодитися з тим, що "у нас зникло таке не властиве нашому суспільству явище, як поняття дворянської честі, але "честь мундира" залишається важким тягарем. Мовби людина померла, а залишився тільки мундир, з якого знято ордени і всередині якого вже не б’ється сумлінне серце" [92, с. 48]. Відтворення цієї цитати є свого роду застереженням щодо обережного підходу дослідників до спрямованості гідності й честі.
Розвиток цивілізації показує, що честь і гідність, будучи тісно взаємопов’язаними поняттями, поперемінно брали на себе роль лідера в системі соціального ранжирування. У період демократичних перетворень домінуюче становище в їх взаємодії має гідність, яка виражає загальну та фундаментальну закономірність сучасного громадянського суспільства щодо соціальної цінності кожного його члена. Тому дисертант змінює традиційний підхід початку досліджень стосовно до честі та, орієнтуючись на нові ціннісні підходи, насамперед присвячує його гідності.
Відповідно до філософських поглядів гідність є сутнісною категорією моральної свідомості, нерозривно пов’язаною з моральними відносинами та моральною практикою, і займає центральне місце в системі категорій етики [170, с. 47]. Таке значення гідності визначається тим, що як етична категорія вона пов’язується з моральною цінністю людини (особистості) [15, с. 10; 9, с. 7; 190, с. 5; 96, с. 182, 183] або спільноти людей [15, с. 10], з усвідомленням цієї цінності [9, с. 7; 15, с. 10; 190, с. 5; 96, с. 182], а також і з відповідною поведінкою [15, с. 10]. Усе це наперед визначило і характер гідності як правової категорії, важливість якої зажадала державного забезпечення і видання цілої низки юридичних норм, спрямованих на її всемірну охорону. Основоположне значення в цьому має ст. 28 Основного Закону України, яка закріплює право кожного на повагу його гідності. Слово "кожний" є свого роду прийомом, який дозволяє виразити положення про те, що Конституція України, ураховуючи норми та принципи міжнародного права, які регулюють права людини незалежно від її державно-правового статусу, соціального, майнового та іншого становища, визнає це право "за всіма членами людської сім’ї" [113, с. 14]. Це випливає із сутності гідності, яка в числі "рівних і невід’ємних прав" людини є "основою свободи, справедливості й загального миру" [113, с. 14].
Аналіз літератури свідчить про те, що гідність не завжди зводиться до цінності людини, а є багатогранним явищем. Ця властивість обертається для неї багатозначністю як поняття не тільки в етиці, а й у праві. Так, С.А. Чернишова, досліджуючи захист честі й гідності громадян, використовує у своїй роботі термін "гідність" в кількох значеннях: і як форму суспільної, моральної свідомості; і як суспільну властивість, що складається з різних корисних властивостей і якостей особи; і як похідне від більш широких понять: "моральність", "мораль"; і як категорію марксистської етики, і, нарешті, як відповідну свідомість і почуття людини [245, с. 6, 7, 8, 26].
Такі ж самі значення гідності в тих чи інших варіаціях або в тому чи іншому обсязі надаються в теоретичній літературі й цілим рядом інших авторів [10, с. 22-26; 12, с. 206; 18, с. 32; 164, с. 134; 250, с. 15-16]. Усі вони мають право на існування, оскільки відносяться до досить складного суспільного явища. І якщо у філософській літературі воно розглядається в основному як моральна цінність, то в юристів воно багатоаспектне більшою мірою. Так, у конституційному вимірі гідність – "найвища соціальна цінність" [77, ст. 141 ]. У криміналістів воно в основному має статус об’єкта кримінально-правової охорони [135, с. 88-90; 83, с. 120-146]. Із загальноправової точки зору гідність розглядається стосовно до механізму правового регулювання як відповідний принцип, а в структурі системи права – як міжгалузевий інститут гідності особи [131, с. 311-337].
Велика різноманітність підходів притаманна цивілістам, які надають гідності значення або об’єкта правової охорони, або особистого немайнового права, або елемента правоздатності, або особливого суб’єктивного права тощо. Як об’єкт їх досліджень вона виступала й у вигляді правового інституту гідності особи [165, с. 39]. І якщо раніше в юридичній літературі зазначалося, що ця категорія розглядалася головним чином при виникненні конфліктних відносин [142, с. 150-152], тобто в аспекті негативної функції права, то в даний час проявляється тенденція так званого позитивного регулювання [251, с. 153; 131, с. 335-336], що й надає гідності більшої значущості, ніж тільки як об’єкта правової охорони.
Та з яких позицій не розглядалася ця категорія, вона нерозривно пов’язувалася з цінністю людини, котра і є тією спільною властивістю, що дозволяє не тільки об’єднати всі її значення в один зміст, а й виявити її сутність. Ціннісна характеристика людини не однакова, і тому, окрім людської гідності як цінності людини взагалі, у літературі трапляються такі поняття, як особиста гідність (цінність якої-небудь конкретної особи); гідність ученого, робітника, військовослужбовця, підприємця, лікаря та ін. (цінність представника певної спільноти людей або соціальної групи); гідність країни, національна гідність; гідність колективу (цінність певної спільноти людей) [7, с. 15]. При цьому слід зазначити, що деякі з вищеперелічених значень гідності використовуються юристами як особливі її різновиди. Так, А.В. Бєлявський, М.А. Придворов, приміром, порушуючи питання про спеціальні форми захисту честі й гідності в галузі авторського права, досліджують авторську честь і авторську гідність як різновид загальногромадянських цінностей [12, с. 206], що знаходить підтримку і в інших авторів [246, с. 137-138].
Таке поставлення питання, на нашу думку, не співвідноситься з сутністю гідності як такої, воно не може розглядатися як дещо статичне, нерухоме, а тому у свою чергу проявляється у вчинках особи, її діяльності [15, с. 10] і разом із честю відображає в соціальному плані місце і роль особи в суспільстві [37, с. 199]. Отже, у даному і йому подібних випадках немає підстав для вирізнення якихось особливих самостійних категорій гідності, і мова може йти або про її певну спрямованість, або про якусь її характерну рису, або взагалі про інше поняття, наприклад, про ділову репутацію, оскільки вищезазначені автори говорять про авторську честь і гідність, пов’язуючи їх із професійною діяльністю творчих працівників.
Про яке б значення гідності не йшлося, в основі його лежить єдине поняття, конституційне право на повагу котрого закріплено за будь-яким представником людського роду. І це не випадково, оскільки людина має певну цінність безвідносно до її індивідуальних якостей, соціального становища, освіти, культури тощо. Як образно відмічається у філософських джерелах, "перед цією ідеєю всі ми морально рівні від президента до жебрака, від генія добра до останнього грішника" [96, с. 186].
В.А. Малахов справедливо попереджує і про те, що підхід до ідеї людської гідності з точки зору диференціації членів суспільства виявився би згубним для морального погляду на людину і "саме людство як сукупний моральний суб’єкт стало б у такому разі чимось на манер спортивного клубу, виробничого колективу чи соціального стану, де є свої "зірки", свої "старійшини" або "передовики виробництва", є пересічні люди, а є й такі, хто явно не виправдовує репутації члена вказаної спільноти. Негідники, одним словом…" [96, с. 186]. Тому цілком виправданим і необхідним є конституційний підхід до ідеї рівності гідності "кожної" особи. У зв’язку з завершенням роботи щодо прийняття нового ЦК України наявні всі підстави вважати, що ця презумпція отримає своє дальше закріплення й розвиток у вигляді окремої норми про рівність особистих немайнових прав фізичних осіб незалежно від віку, дієздатності та інших обставин (ст. 263 Проекту ЦК України) [241; 242].
Продовжуючи далі аналіз наведених вище значень гідності, слід відповісти на питання про співвідношення понять "людська гідність" і "особиста гідність". У юридичній літературі про це висловлюються різні думки. Одні автори, розкриваючи значення обох понять, не намагаються співвіднести їх, обмежуючись указівкою про те, що особиста гідність мається на увазі при усвідомленні людиною своєї значущості, а людська гідність – при оцінці суспільством кожного індивіда [245, с. 7]. Інші відмічають, що, крім особистої оцінки або особистої гідності, гідність включає в себе поняття людської гідності взагалі, незалежно від конкретних якостей і особливостей людини [166, с. 41], тобто підкреслюють, що обидві ці категорії – складові досліджуваного поняття. Зміст наведених положень свідчить про те, що в обох випадках ці поняття використовуються для виокремлення суб’єктивної та об’єктивної сторін гідності. Причому стосовно до її суб’єктивної сторони мова йде про особисту гідність, а щодо об’єктивної сторони – про людську гідність. Відносно цього є і таке міркування, що людська гідність, котра означає цінність людського роду взагалі й кожного індивіда зокрема, являє собою родове поняття у відношенні до особистої гідності, яка органічно поєднує в собі особисті та фізичні якості, цінні з точки зору потреб суспільства [7, с. 15].
У цьому контексті треба звернути увагу на таке філософське застереження В.Н. Лавриненка: "...не слід думати, що загальнолюдські цінності існують поряд індивідуальними цінностями і що загальнолюдські цінності – це водночас і індивідуальні, особистісні цінності. І кожна особистість по-своєму їх сприймає та усвідомлює" [227, с. 481]. Обґрунтовуючи свій висновок, учений слушно зауважує, що на ціннісне сприйняття і процес формування цінностей здійснюють вплив усі скільки-небудь значущі чинники людського існування: біологічні, соціальні, психічні та ін. Їх індивідуальне поєднання, на його думку, і зумовлює особистісний характер цінностей людини, який, однак, не заперечує наявності загальнолюдських цінностей [227, с. 480-481]. Таке уявлення про особисту й людську гідність співвідноситься і з поглядами цивіліста В.Л. Суховерхого, який відзначив, що особиста гідність визначається як об’єктивна властивість особи, її соціальна цінність, що складається з духовних, фізичних і моральних якостей [213, с. 119-120]. З урахуванням вищезазначеного можна зробити висновок про те, що гідність як правова категорія не подільна на два самостійні поняття: на "людську гідність" і "особисту гідність" і що вони утворюють єдине ціле – складову досліджуваного явища. У цьому зв’язку не зовсім вдалою, на наш погляд, є оцінка "людської гідності" як родового поняття відносно "особистої гідності".
Статус гідності як найвищої соціальної цінності вказує на її природне, культурне, суспільне й особисте значення (значущість) для людини. Не випадково в юридичній літературі зазначається, що визнання суспільством гідності особи означає певну оцінку всіх моральних якостей, якими вона володіє [245, с. 7], тому в Конституції України і закріплюється право "кожного" на повагу саме "його" гідності.
Використовуючи стосовно до гідності таку характеристику, як "соціальна цінність", необхідно звернути увагу на її значення щодо наявності в цієї категорії об’єктивної та суб’єктивної сторін, що не заперечується ні у філософській, ні в юридичній літературі [207, с. 12-13]. Аналіз вироблених ученими понять двох сторін гідності свідчить про те, що до цього питання немає однакового підходу. Так, на думку В.А. Малахова, проблема людської гідності в її "внутрішньому" змісті розкривається в аспекті морального самовдосконалення особистості, у "проекції" власного, індивідуального "я" на загальнолюдські цінності й ідеали, тобто у визначенні, наскільки повно проявляється в конкретній поведінці особи історично сформоване начало людяності як такої і наскільки людяними є її задуми та вчинки [96, с. 185]. Іншу сторону гідності цей автор розкриває через проблему забезпечення поваги до кожного індивідуума, поваги його людських прагнень і прав з боку інших людей і суспільства в цілому [96, с. 185]. Як видно з наведених міркувань, філософ не використовує поняття "соціальне", однак характеристика обох сторін гідності дається саме в цьому аспекті й не суперечить йому.
У юридичній літературі зміст гідності викладається таким самим чином, тобто з використанням об’єктивної (зовнішньої) та суб’єктивної (індивідуальної), або внутрішньої, сторін. Так, під об’єктивною (соціальною) стороною, як вважає Р.О. Стефанчук, розуміється те, що гідність як моральна цінність і суспільна значущість особи визначається існуючими суспільними чи класовими відносинами й не залежить від людини. Суб’єктивна ж (індивідуальна) сторона проявляється в усвідомленні й почутті особистої гідності, своєї гідності як людини, особистості, як представника тієї чи іншої спільноти або певної групи, що зумовлюється можливістю людини відображати не тільки об’єктивній світ, а й себе в цьому світі, свою роль і місце в ньому [207, с. 12, 13].
Така характеристика обох сторін гідності, на наш погляд, є найбільш вивіреною й конкретною в порівнянні з філософськими поняттями щодо цієї проблеми, однак вона не позбавлена певних недоліків. Розкриваючи першу сторону гідності, Р.О. Стефанчук використовує визначення "об’єктивна" з додатком "соціальна", а стосовно до суб’єктивної сторони таким додатком служить слово "індивідуальна". Тобто цей автор протиставляє поняття "соціальне" "індивідуальному", що не тільки не відповідає змістові першого значення, а й суперечить змістові обох сторін гідності. Таку саму позицію займає і А.Л. Анісімов [7, с. 15].
Стосовно порушеної проблематики слід звернути увагу на філософські міркування про те, що весь життєвий досвід людини й система її знань безпосередньо впливають на характер її цінностей, оскільки цінності завжди є людськими цінностями і мають соціальний характер. На думку цього ж автора, цінності не виникають невідомо звідки й не вкладаються в людину ззовні, а формуються в процесі її соціалізації та відзначаються динамічністю. Таке формування відбувається на основі суспільної практики, індивідуальної діяльності людини в рамках певних конкретно-історичних суспільних відносин і форм спілкування людей [227, с. 480]. Аналогічне змістове навантаження несе і юридичний аналіз порушуваної проблеми [72, с. 467]. Зважаючи на всі ці дані, а також на результати попереднього дослідження щодо змісту поняття "соціальне", вважаємо, що і об’єктивна, і суб’єктивна сторони гідності мають соціальний аспект, що й необхідно враховувати в ході вироблення її поняття.
У теоретичній літературі гідність не має усталеної дефініції, що пояснюється своєрідністю цього явища. Ми розглянемо деякі найбільш загальні визначення (характеристики) гідності, які міцно закріпилися в культурі. Ці визначення значною мірою відповідають загальнопоширеним поглядам на цю цінність особи.
Більшість авторів, і особливо це стосується юридичної літератури, зводять поняття гідності до "самооцінки особи", приміром: "…гідність – це самооцінка особою своїх моральних, професіональних та інших якостей" [183, с. 118]. Інші автори за основу визначення беруть таке поняття, як "етична категорія", пов’язуючи її з цінністю людини й усвідомленням нею цієї цінності [9, с. 7; 165, с. 12].
Ще 1966 року М.А. Придворов зазначав, що зведення "гідності" тільки до "самооцінки" особи звужує це багате за змістом поняття [166, с. 41]. І надалі, протягом усієї своєї творчої діяльності цей учений, котрий спеціально присвятив кілька робіт дослідженню гідності, принципово обстоював свою точку зору і, піддаючи критиці погляди С.М. Братуся, В.Г. Вердникова, А.Ю. Кабалкіна та ін., неодноразово стверджував, що за такого підходу не розкривається соціальна, об’єктивна сторона поняття гідності й заперечується можливість регулювання відносин честі й гідності [164, с. 134; 165, с. 39]. Слід відмітити, що питання це не залишилося не поміченим і в філософській літературі, багато авторів підкреслювали й підкреслюють, що гідність не може розглядатися як дещо статичне, нерухоме, що вона насамперед проявляється у вчинках особи, її діяльності, а тому самооцінкою не вичерпується ємність поняття гідності, котре є значно ширшим і включає ще й оцінку суспільства, що й наперед визначає особисту гідність тієї чи іншої людини [15, с. 10; 96, с. 183]. Увага дослідників до позначеної проблематики пояснюється тим, що така негативна тенденція збереглася досі, тому ця тематика є актуальною і зараз.
Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що, як і раніше, багато авторів зводять поняття гідності до самооцінки особою своїх моральних, професіональних та інших якостей [38, с. 365; 183, с. 118; 238, с. 267]. Деякі автори, говорячи про гідність як про самооцінку особи, доповнюють, що вона охоплює собою не тільки її моральні, а й соціальні якості [37, с. 199], або що самооцінка особи повинна ґрунтуватися на соціально значущих критеріях оцінки її моральних та інших якостей [39, с. 303], або що це самооцінка особи, яка базується на її оцінці суспільством [7, с. 14]. Незважаючи на деякі поправки та доповнення, у всіх цих і подібних до них випадках убачається збіднений підхід до поняття "гідність", оскільки самооцінкою як такою не вичерпується ємність цього багатогранного явища.
Конституція України в принципово новій площині дозволяє переосмислити зміст і поняття гідності як найвищої соціальної цінності людини. І така новела не залишається не поміченою науковим світом. Так, розкриваючи це поняття з цивільно-правових позицій, Р.О. Стефанчук зазначає, що гідність – визнання цінності кожної фізичної особи, а її об’єктивна сторона – моральна цінність людини як особистості, незалежно від її індивідуальних якостей і становища у суспільстві, суб’єктивна ж – усвідомлення своєї гідності як людини, представника певної соціальної групи, свого місця й ролі в указаній соціальній групі [207, с. 12, 13, 19]. Наведене посилання з точки зору переосмислення цінностей є помітним кроком у дослідженні цієї категорії. Однак воно, на думку дисертанта, не може бути повністю прийнятним.
Дана правова модель гідності не зовсім відповідає її сутності, а тому правильніше було б визначати її не як "визнання цінності фізичної особи", а безпосередньо як саму "цінність" людини, оскільки питання про визнання гідності більшою мірою має відношення до характеристики суб’єктивного права особи на цю цінність, а не до самого поняття.
Не зовсім послідовними є й погляди Р.О. Стефанчука стосовно об’єктивної та суб’єктивної сторін гідності, оскільки, з одного боку, це моральна цінність людини, а з іншого – тільки усвідомлення особою своєї гідності. Такі доводи мовби поділяють загальне поняття гідності на два самостійні, тобто в них відсутня єдина сполучна ланка, якою на нашу думку, і є слово "цінність".
Нові підходи до дослідження гідності спостерігаються й у філософській літературі. Але багато з них потребують обережної оцінки з точки зору їх відповідності до сутності цього багатогранного суспільного явища. Так, приміром, В.А. Малахов, з одного боку, слушно зазначає, що і стосовно гідності, і стосовно честі мова повинна йти не тільки про "самооцінку", а з іншого боку, істотно, на наш погляд, збіднюючи сутність досліджуваної категорії, підкреслює, що гідність – це певний ціннісний стандарт самооцінки. І незважаючи на те, що його уточнення щодо "презумпції гідності", яка полягає не просто в емпіричній оцінці, а в ціннісному стандарті, не в моральній зрівнялівці, а в основі рівності вихідних вимог і критеріїв, котрим кожний конкретний індивід може відповідати по-різному [96, с. 186], є цілком обґрунтованими і заслуговують на увагу, саме вживання слова "стандарт" не прийнятне до поняття гідності. Однак, справедливості ради слід зазначити, що цей і подібні до нього підходи до пошуку нових граней гідності, безперечно, наблизили до істинного його розуміння, і найголовнішим їх результатом є те, що значною мірою поставлено під сумнів "монополію" на уявлення про гідність як про самооцінку особи.
Закріплення на конституційному рівні правового статусу гідності й честі як найвищих соціальних цінностей свідчить не тільки про те, що стара, традиційна філософська точка зору на гідність як на певну моральну цінність, точка зору, покладена в основу поглядів багатьох правознавців, яка зберегла значення до наших днів, отримала своє юридичне закріплення, а й про те, що таке уявлення про гідність є свого роду доказом того об’єднувального начала, до якого прагнули вчені різних наукових напрямків. Досвід дослідження показує, що єдине всеосяжне визначення гідності виробити практично неможливо в силу її специфіки, а тому безліч моделей, створених теоретиками, мають право на існування. Однак, на наш погляд, усі вони потребують певного об’єднувального вихідного положення, яким можна вважати поняття "цінність", що є до цього часу не тільки складовою аксіології, а й значущою правовою категорією.
Стаття 3 Конституції України – безспірне свідчення ціннісного орієнтиру в сприйнятті спадку наукової думки важливого історичного періоду кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли "країна переживала своєрідний духовний, у тому числі й філософсько-правовий, ренесанс, пов’язаний з відродженням у правознавстві ідеалізму, з реабілітацією природного права і моральних цінностей" [17, с. 106]. Такий період був недовгим у зв’язку з відомими подіями, і лише наприкінці 80-х років ХХ століття знову згадали, що "доброта, співчутливість, моральна цінність не тільки суто етичні, але й соціальні, навіть, коли хочете, державні цінності" [17, с. 71].
Із філософських джерел видно, що "цінністю є для людини все, що має для неї певну значущість, особистісний або суспільний сенс" [70, с. 201]. До "важливості, значення чого-небудь" зводиться й одне з етимологічних значень цього слова [133, с. 759]. З урахуванням цього вважаємо, що лексема "цінність" цілком підходить для герменевтики гідності й честі та, на наш погляд, якнайсуттєвіше відбиває специфіку цих категорій.
У юридичній літературі доволі часто трапляється таке узагальнююче поняття не тільки до честі, гідності та ділової репутації, а й до прав на них, як благо [207, с. 16]. Тому в підручнику з цивільного права є уточнення про те, що це "збірне поняття, що стосується обох юридичних категорій" [39, с. 299].
Благо – "те, що містить у собі певний позитивний зміст" [70, с. 336]. У С.І. Ожегова значення цього слова зводиться до добра, благополуччя; до того, що дає достаток, благополуччя, задовольняє потреби [133, с. 44].
В.І. Даль під благом трактує все добре, корисне, що служить нашому щастю [42, с. 90].
Порівнюючи семантику цього слова й слова "цінність", можна дійти висновку про те, що останнє з них набагато ширше за значенням, оскільки передбачає особливу увагу до ціннісних установок особистості, якими є гідність і честь. У філософській доктрині тому зазначається, що "в наші дні поняття блага витіснено поняттям цінності" [70, с. 336].
Така тенденція потребує свого відображення і в правовій науці в ході дослідження гідності й честі. Питання, пов’язані з трактуванням понять "цінність" і "благо", уже привертають увагу цивілістів. Проте ця проблематика поки що не отримала свого остаточного розв’язання. Так, Р.О. Стефанчук, порушуючи її, обмежився лише констатацією того, що основне значення терміна "благо" розкривається через поняття "цінність" без конкретизації цих дій [207, с. 16]. На його ж думку, "благо" – ознака, що характеризує честь і гідність як об’єкти цивільного права [207, с. 16], що є найбільш уразливим у його роботі, оскільки поняття "благо" застосовується не тільки до досліджуваних об’єктів цивільного права, на що раніше вже зверталася увага в дисертації. Закріплення в ст. 3 Конституції України вищезазначеної характеристики таких об’єктів права є свідченням того, що тенденція до витіснення поняття "благо" поняттям "цінність", яка відмічена у філософській літературі, отримала своє легальне правове закріплення, а це дає всі підстави для його використання і в цивільно-правовій доктрині.
Досвід дослідження показує, що практично жодне визначення, що трапляється в цивілістиці, не містить у собі поняття "цінність", а замість цього однаково використовується лексема "оцінка" (самооцінка, суспільна оцінка тощо). Виключення з такої негативної тенденції поодинокі. Так, приміром, О.М. Ерделевський поняття "честь" не зводить до оцінки, а, на його думку, "честь – відображення якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства" [258, с. 11].
У сучасних філософських джерелах зазначається, що оцінка є кількісною характеристикою певної значущості, особистісного або суспільного значення, які входять до змісту цінності, і часто виражається в так званих лінгвістичних перемінних, тобто без завдання числових функцій [70, с. 201].
Питання про співвідношення цінності й оцінки як різних, але тісно взаємопов’язаних між собою категорій, детально викладено Л.П. Морозовою, котра зазначила, що оцінка є вторинною та похідною від цінності, і незважаючи на те, що оцінка виходить від людини та пов’язана з її індивідуальністю, вона не створює цінність, а, навпаки, цінність є основою оцінки [122, с. 90].
Отже, застосування в поняттях як вихідного положення слова "оцінка" не відбиває суті честі й гідності та не відповідає ціннісним орієнтирам у розвитку сучасного світу, що, як слушно зазначають російські вчені, є однією з юридичних гарантій прав особи в суспільстві, забезпечення яких передусім залежить від особливостей особистісної ціннісно-нормативної орієнтації в праві [69, с. 95-107].
Правильні уявлення про гідність, як і про честь, мають і інше юридичне значення. Як зазначається в правовій літературі, те соціальне середовище й ті уявлення про гідність і честь, що сформувалися в суспільстві, визначають зміст претензій, з яких складається здійснення суб’єктивного права честі й гідності [166, с. 41].
На думку дисертанта, саме поняття "цінність" є відображенням суті досліджуваних категорій, їх аксіолого-правової парадигми, а тому немає ніякого сенсу розкривати ці поняття спочатку через поняття "благо", а потім через поняття "цінність", як на це вказується в сучасній цивілістичній літературі [207, с. 16].
Цілком підходящим до честі й гідності як до особистісних цінностей є і таке конституційне визначення, як "найвищі соціальні".
У юридичній літературі його значення має різний правовий відтінок. Так, Н.П. Осипова відмічає, що поняття "найвища соціальна цінність" означає, що саме людина є мірою змісту й місця будь-яких соціальних відносин, а тому все, що її стосується, має основоположний соціальний зміст [136, с. 73]. Інакше розкриває сутність цих понять Р.О. Стефанчук, звертаючи увагу на те, що право на честь і гідність як на найвищі соціальні цінності є природним правом особи і тому незалежно від її становища в суспільстві підлягає всебічному правовому захисту [207, с. 14].
На погляд дисертанта, правова герменевтика словосполучення "найвища соціальна цінність" є неможливою без урахування досягнень філософської, етичної думки.
Честь і гідність – важливі характеристики особи, а "соціальне є властивістю будь-якої особи й засвоюється індивідуумом, а це означає, що він соціалізується". Тут же, у В.А. Канке з посиланням на Шелера ми знаходимо, "що ранг цінності тим вищий, чим вона довговічніша і чим більше задоволення вона викликає" [70, с. 202, 241]. Такі властивості честі й гідності є безперечними, а тому конституційне визначення "найвищі" цінності цілком відповідають науковим уявленням. Інколи в літературі до слова "цінність" застосовуються визначення: "вічні", "неминущі" [178, с. 85], що за змістом є більш вузькою характеристикою, яка лише частково відбиває їх суть.
Таким чином, конституційне визначення "найвища соціальна цінність" – це не просто гарне й звучне, а обґрунтоване в наукових джерелах визначення гідності й честі.
Слід зазначити, що в цивільно-правовій доктрині для характеристики цих цінностей як об’єктів прав давно застосовується такий термін, як "особисте немайнове благо". Саме його обрано й авторами Проекту ЦК України для позначення нематеріальних благ особистого характеру (Розділ III книга перша) [241; 242; 243]. Тому, визначаючи цивільно-правовий статус гідності й честі, треба відповісти на питання: а як він співвідноситься з визначенням "найвища соціальна цінність"?
Вважаємо, що для відповіді взагалі є недоречним будь-який порівняльний аналіз, оскільки такий підхід приводить до явної антимонії тільки тому, що одне з них має конституційне закріплення у вигляді норми вищої юридичної сили. Скоріше за все, з таких позицій можна пояснити своєрідний прийом авторів ЦК України, який вони використали в ході редакції статті 201 під назвою "Особисті немайнові блага фізичної особи", де в частині 1 поряд з честю й гідністю перелічуються й інші особисті немайнові блага подібного роду, а в частині 2 по суті відтворюється конституційна норма про те, що гідність і честь разом із життям і здоров’ям людини, її недоторканністю й безпекою визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Думаємо, що такий підхід дозволяє не тільки не допустити суперечностей між проблемою "найвищої соціальної цінності" та проблемою "особистого немайнового блага", а й підкреслити особливий правовий статус гідності й честі.
У зв’язку з розглядуваним питанням значний інтерес становить позиція Р.О. Стефанчука стосовно сутності цих цінностей особи як об’єктів права, яку він розкриває у двох аспектах: з точки зору конституційного права як найвищих соціальних цінностей і з точки зору цивільного права як особистих немайнових благ. Наведений засновок цього автора, на наш погляд, не може бути визнаний прийнятним тільки тому, що сутність гідності й честі як правових категорій не може бути двоякою, з яких би позицій вона не розглядалася. Як нам видається, розгляд того чи іншого правового явища повинен залишатися в рамках тотожних або близьких орієнтирів, виражених як у теоретичній правовій думці, так і в позитивному праві. Таким орієнтиром, думаємо, і є проблема "найвищих соціальних цінностей", філософсько-правове осмислення яких дозволило зробити висновок про те, що і гідність, і честь людини не тільки "особисті немайнові блага", а "найвищі соціальні цінності", що вказує на їх природне, культурне, суспільне й особисте значення для людини.
З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що визначення честі й гідності через поняття "найвища соціальна цінність" служать не тільки свого роду гарантом бережного та поважливого ставлення до їх носія і доказом нового аксіологічного підходу до їх інтерпретації, а й виразом їх особливого правового статусу.
Таким чином, гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від його належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості.
Досліджуючи поняття честі, слід насамперед звернути увагу на те, що в юридичній доктрині бракує єдності поглядів щодо походження цього терміна. Так, на думку В.А. Малахова, слово "честь" тісно пов’язане зі словом "частина" й означає, що кожний індивід, маючи честь або як ученого, або як робітника, або як інтелігента, або як воїна, або як члена певного клубу чи партії тощо, має свою частину в повазі, у славі й доброму імені тієї чи іншої групи людей. Саме звідси цей автор і виводить тісний зв’язок поняття честі з поняттям репутації (від лат. reputatio – обмірковування, роздум) у вигляді загальної думки, що складається в суспільстві стосовно особи або колективу. "Людина честі повинна піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить, так і про власну свою репутацію і відповідати особисто висоті вимог честі, яка належить їй як членові групи" [96, с. 183], – зазначає філософ.
Не заперечуючи висновку про тісний зв’язок честі й репутації, вважаємо, що важко погодитися з цією думкою автора і знайти тісний зв’язок слова "честь" і слова "частина". Це вдало спростовується в роботах такого філософа, як Т. Ліппс, який відмічав, що "моя честь може бути тільки моєю честю... Інші люди, хоча й можуть підтверджувати її в мені, але не в змозі "дати мені її". Так само на мене не може бути перенесена честь мого стану. Ні та пошана, якою я користуюсь з боку осіб мого стану, ні та, яка віддається моєму станові, не можуть мені честі, якщо в мені її немає" [91, с. 130].
Аналізуючи всі ті ціннісні орієнтири, котрі входять до поняття честі, деякі автори вважають, що слово "честь" безпосередньо пов’язане з "чесністю" [7, с. 11]. Інші, навпаки, особливо підкреслюють, що честь не слід плутати з чесністю з огляду на відмінність цих понять за змістом, тощо [45, с. 6]. З урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що лексема "честь" має своє самостійне значення, не похідне від якогось іншого слова.
Честь розглядалась і як категорія марксистської етики, і як оцінна категорія, і як свідомість і почуття людини [245, с. 5-7], і як синонім кращих душевних якостей особистості (благородства, чесності, совісті) [250, с. 15-16], і просто як етична категорія [19, с. 232], і як гідні поваги та гордості моральні якості й етичні принципи особи [133, с. 766], і як моральна чи соціальна гідність і те, що викликає, підтримує повагу (до самого себе чи з боку оточуючих) [219, с. 1267], і як мірило гідності [38, с. 365], і, нарешті, спільно з гідністю як охоронювані законом особисті та невідчужувані блага, що означають усвідомлення особою свого суспільного значення і визнання за нею цього значення з боку суспільства [19, с. 345] тощо.
Наведені міркування свідчать про труднощі в інтерпретації честі як на етимологічному, так і на правовому рівні, що викликане причинами об’єктивного характеру, які криються в сутності цього багатопланового явища об’єктивної дійсності. Тому для юристів честь – це:
- і відображення якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства [258, с. 11];
- і сукупність вищих загальновизнаних моральних принципів, якими керується людина у своїй суспільній і особистій поведінці, і те, що вона є соціальним відображенням особистості [45, с. 6];
- і оцінне судження про дану людину та про її соціальну діяльність; позитивна громадська думка про моральні якості конкретної особи (репутація, реноме) [8, с. 33];
- і суспільна оцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи [37, с. 199], і т. ін.
Усе це разом узяте дає достатню підставу для констатації факту про наявність проблеми щодо розроблення поняття "честь", утруднює його однозначне тлумачення і впливає на правильність застосування норм, які регулюють пов’язані з ним особисті немайнові відносини. На це вже неодноразово зверталась і звертається увага в науковому світі [201, с. 235].
Проте слід зазначити, що наведені вище "різночитання" можуть бути легко використані як засновок до певного наукового порівняльного дослідження. І це дозволяє зробити висновок про те, що безліч феноменів, які приписуються поняттю "честь", відбивають цілком об’єктивну картину, а відмічена вище різна термінологія наукової літератури щодо цієї категорії може бути без утруднень подолана шляхом консенсусу в їх інтерпретації та вироблення загальновизнаного значення, яке б дозволило відобразити його сутність. Це показує досвід, набутий у ході дослідження поняття "гідність". При цьому слід підкреслити, що не обов’язково уніфікувати всі дефініції, до чого нерідко прагнуть в окремих наукових роботах автори, котрі над усе цінують "однаковість", начебто неодмінно і в усьому потрібну для наукової інтерпретації. Набагато важливішим є інше: як, з одного боку, наукова теорія сприймає правотворчу діяльність, а з іншого боку, як у нормативно-правових актах використовується науково-понятійний апарат.
Аналіз розроблених юристами дефініцій честі свідчать про те, що її значення більшість авторів зводять до певної оцінки особи, індивіда. З аналогічним становищем ми вже стикалися, досліджуючи гідність.
Честь як "певна соціальна оцінка громадянина, об’єктивна суспільна властивість" [21, с. 85] представлена в одному з перших цивілістичних визначень С.М. Братуся 1963 року. Саме з цього періоду честь і гідність стали об’єктами цивільно-правової охорони. Розкриваючи 1966 року філософське та правове поняття честі й гідності, М.А. Придворов також зазначив, що "честь – це категорія марксистської етики, яка, з одного боку, виражає суспільну оцінку особи, а з іншого боку, у честі виражається самооцінка здійснюваних цією особою дій" [166, с. 40].
Визначення честі як суспільної оцінки особи, а гідності – як почуття людиною своєї суспільної значущості, цінності притаманні науковим поглядам не тільки вищезазначеного періоду, а й, приміром, 60-х років, коли честь і гідність в основному досліджувалися з криміналістичної точки зору як об’єкти образи та наклепу [83, с. 128]. Дальший розвиток цивілістичної думки до цього часу свідчить про те, що вищевказані інтерпретації честі з тими чи іншими варіаціями й відтінками зберегли своє значення, і як і раніше більшість авторів зводять це поняття до оцінки особи суспільством, з допомогою якої і визначається правова природа честі [202, с. 16-17; 39, с. 303; 37, с. 199]. Відмінність поглядів учених убачається лише в характері цієї оцінки.
Незважаючи на те, що ще 1961 року відмічалася нечіткість позиції деяких авторів щодо поняття "честь" [83, с. 128], ця тенденція зберігається і досі. Так, Р.О. Стефанчук слушно зазначає, що декотрі автори досить метафізично розуміють "честь" у вигляді суспільної оцінки індивіда, а "гідність" у вигляді самооцінки індивідом самого себе й однобічно висвітлюють їх природу [201, с. 236]. Не одностайні юристи й у розумінні самого характеру тієї оцінки, яка визначає честь як правову категорію. Одні автори вважають, що честь – це суспільна оцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи і ця оцінка містить у собі морально-етичні якості особи, її поведінки та діяльності, зумовлює її місце в суспільстві, соціальній групі, серед колег, у сім’ї тощо [37, с. 199]. Інші автори бачать у честі об’єктивну оцінку особи, що визначає ставлення суспільства до громадянина чи юридичної особи або соціальну оцінку моральних та інших якостей особи [39, с. 303]. На думку третіх, честь – це певна соціальна оцінка особи, яка формується в процесі суспільного життя, діяльності та спілкування людей на підставі таких об’єктивних показників, як вчинки, погляди та ін. [27, с. 10-11]. Для четвертих це просто соціально значуща позитивна оцінка особи з боку громадської думки [38, с. 365].
Усе це свідчить про те, що критерії оцінки, що входить до поняття честі, багатоманітні й відобразити їх одним визначенням практично неможливо. Тому в науці "честь" і "гідність" стали розглядати у двох аспектах: з об’єктивної (зовнішньої) сторони та з суб’єктивної (внутрішньої) сторони [6, с. 171; 12, с. 208; 168, с. 71; 176, с. 23; 177, с. 57-64 та ін.].
В історії розвитку радянської цивільно-правової науки обидва ці аспекти почали застосовуватися практично відразу ж після того, як честь і гідність стали об’єктами регулювання й захисту. Так, ще 1966 року М.А. Придворов зазначив, що "оцінка суспільством діяльності людини складає об’єктивну сторону честі, що не виключає й самооцінку здійснюваних дій особою. В останньому випадку честь виступає як суб’єктивна її сторона" [166, с. 40]. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що такий прийом не є відкриттям XX століття, а з успіхом застосовувався ще наприкінці XIX століття.
Необхідно зазначити, що особливо розвиненим поняття честі було в німецькій науці. Німці стали по суті родоначальниками дуже багатьох різноманітних теорій честі, об’єднуваних у літературі в три великі групи: суб’єктивні, об’єктивні та змішані. Суб’єктивні теорії мали основою психічні риси індивіда, його свідомість, почуття, волю. Для представників цих теорій честь є стан непорушеної моральної гідності, який внутрішньо притаманний індивіду незалежно від ставлення до нього з боку оточуючих. Об’єктивні теорії, навпаки, під честю розуміли соціальне становище особи, її суспільне значення, пов’язане з повагою з боку оточуючих.
Нарешті, змішані теорії являють собою суто механічне поєднання вказаних вище двох напрямків з переважанням в одних випадках суб’єктивних, а в інших – об’єктивних моментів. Докладну характеристику цих теорій дав дореволюційний криміналіст Н.Н. Розін [179, с. 21-48]. Наприкінці XIX століття німецький філософ-ідеаліст І. Екштейн у книзі "Честь у філософії та праві" розглядав дві форми честі:
- зовнішню честь як етичну оцінку особи, із якої випливає повага;
- внутрішню честь як духовне "я" людини, від "усього тілесного звільненої" [256, с. 9-23; 7, с. 9].
На думку І. Екштейна, зовнішня честь – це оцінна категорія, пов’язана з громадською думкою, це "етичне благо, прагнення до неї є моральне прагнення, бо честь задовольняє моральні потреби людини" [256, с. 9-23; 7, с. 9].
Як видно з вищенаведеного, прогресивність погляду цього вченого стосовно існування двох форм честі межувала з їх помилковістю, що полягала в неправильній інтерпретації змісту внутрішньої честі та в її відірваності від зовнішньої честі.
Якщо І. Екштейн вважав, що обидві форми честі не пов’язані одна з одною, то інший філософ – Т. Ліппс – зазначав, що внутрішня й зовнішня честь можуть перебувати в суперечності між собою і навіть у глибокому антагонізмі. Він віддавав перевагу зовнішній формі честі й стверджував, що особиста честь не залежить від думки людей і ніякими об’єктивними обставинами визначена бути не може [91, с. 392; 7, с. 11].
Аналізуючи погляди цих мислителів, А.Л. Анісімов зазначає, що "неправомірне розмежування честі на два самостійні й незалежні одне від одного поняття (зовнішню та внутрішню) служили й служать для обґрунтування індивідуалізму і волюнтаризму, для доказу індетермінованості моральних вчинків суспільними відносинами" [7, с. 11]. Але незважаючи на це, викладені погляди німецьких учених стали помітним кроком у дослідженні поняття честі. Їх ідеї були не тільки позитивно сприйняті в дореволюційній російській науці, а й суттєво пророблені. Так, криміналіст Н.Н. Розін, досліджуючи об’єкти образи й наклепу, підтримав думку про існування честі в об’єктивному значенні, або об’єктивної зовнішньої честі, та честі в суб’єктивному значенні, або суб’єктивної внутрішньої честі. На його думку, честь в об’єктивному значенні є визнання людської особистості іншими, повага, пошана, усталене значення людини з точки зору громадської думки, інакше кажучи – оцінка людської особистості; честь же в суб’єктивному значенні являє собою внутрішню людську властивість. Також він зазначив, що головною підставою зовнішньої честі є соціальна корисність і цінність людини; суб’єктивна ж честь як явище виключно світу психічного тісно межує і навіть зливається зі сферою людської самосвідомості, зі сферою усвідомлення в собі людської особистості та її гідності [179, с. 21-48]. У даний період розвитку юридичної науки це не може бути повністю сприйняте з огляду на деяку погрішність поглядів, котрі не потребують додаткового обґрунтування.
Честь і гідність відносяться до цінностей духовного світу людини, а тому вони, як і інші цінності, об’єктивні за змістом, оскільки зумовлені всією сукупністю обставин життя людей і виражають об’єктивну необхідність духовного освоєння ними оточуючого їх природного ті соціального світу. Водночас духовні цінності суб’єктивні за формою, оскільки виступають як прояви внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості. З урахуванням викладеного цілком з’ясовною і правильною, на наш погляд, є характеристика як честі, так і гідності з суб’єктивної та об’єктивної точок зору. Такий підхід дозволяє більш чи менш абсолютним чином дати їм належну інтерпретацію. При цьому слід особливо відмітити, що і суб’єктивний, і об’єктивний критерії оцінки честі й гідності мають не тільки суто теоретичне значення, а й знаходять своє практичне застосування. Так, М.С. Малеїн зазначає, що в конкретних випадках використовуються обидва ці критерії: суб’єктивний для оцінки духовного блага з позиції потерпілого, його індивідуальних поглядів, особливостей, а об’єктивний для визначення його суспільної значущості. За його ж прикладом, якщо ініціатива захисту порушеного блага особистого характеру належить самому громадянинові і він керується власною суб’єктивною думкою, то суддя не може відмовити в прийнятті заяви про захист честі й гідності, керуючись тільки об’єктивним критерієм [98, с. 16].
Ці дані спростовують точку зору, яка трапляється інколи в науковій літературі, про те, що виокремлення суб’єктивного аспекту честі не має значення. Тому цілком обґрунтовано і з посиланням на думку М.А. Придворова дослідники честі й гідності звертають увагу на цю обставину як на негативний момент [201, с. 237].
Таким чином, розкриття поняття честі з урахуванням її об’єктивного і суб’єктивного аспектів має досить істотне юридичне значення.
Інтерпретуючи честь в об’єктивному розумінні, слід відмітити, що це не сама суспільна оцінка, а цінність, котра підлягає оцінці, яка спрямується від суспільства до особи та ґрунтується на інформації про особу, її поведінку. Джерелом такої інформації є не думки особи, а соціально значущі факти, котрі визначаються характером існуючих суспільних відносин, у тому числі моральних, етичних, релігійних та ін., рівнем духовної культури людей, їх соціальними ідеалами, розумінням ними сенсу власного життя. Як правильно зазначається в літературі, отримана інформація зіставляється з інформацією про суспільні потреби, критерії добра і зла, справедливості, совісті, обов’язку, суспільного ідеалу [12, с. 11].
У літературі приділяється достатня увага характерові інформації, який впливає на оцінку будь-якого явища об’єктивної дійсності, Так, у роботах із соціальної теорії відзначається, що крім кількості цінності та змісту, інформація (зокрема соціальна) має й інші властивості (правдивість, партійність, достовірність, повнота, глибина, точність, переконливість, доказовість, новизна, ефективність, оптимальність, оперативність, надійність, виразність) [228, с. 217-218]. Ці критерії цілком застосовні і для інформації про честь особи, тому деякі з них ураховуються й аналізуються її дослідниками. Торкаючись цього питання, слід звернути увагу на позицію Р.О. Стефанчука, котрий, проаналізувавши роботи А. Харкевича, А.В. Бєлявського і М.А. Придворова, слушно зазначив, що честь, як і її оцінка, залежить від повноти, достовірності й своєчасності інформації та правильності її опрацювання [201, с. 236]. Однак порівняння наведених даних з відомостями філософського словника дає підставу припускати недооцінку цим автором усіх критеріїв, що мають значення для характеру інформації. Крім того, слід особливо звернути увагу на те, що Р.О. Стефанчук, з одного боку, справедливо зазначає, що для формування правильної суспільної оцінки необхідно враховувати всі сторони життя та діяльності особи, мотиви діяльності, обставини здійснення тих чи інших дій тощо, а з іншого боку, зовсім необґрунтовано займає критичну позицію стосовно поглядів А.Л. Анісімова. Так, у статті він стверджує, що не поділяє точки зору останнього про те, що відомості, які є джерелом суспільної думки, повинні мати систематичний характер, оскільки в деяких випадках, на його думку, після одноразового вчинення тяжкого злочину або злочину з корисливим мотивом особа, що вчинила його, все одно отримає негативну суспільну оцінку [201, с. 236-237]. Безумовно, доводи Р.О. Стефанчука заслуговують на увагу, але не в плані критики позиції А.Л. Анісімова, оскільки у своєму дослідженні цей автор веде мову не про систематичність відомостей, а про сукупність дій і вчинків особи. Причому він особливо відзначає, що "для формування правильної суспільної оцінки людини судження про неї повинне ґрунтуватися не на поодиноких діях і вчинках, а на їх сукупності" [7, с. 12].
Залишаючи осторонь критичний аналіз цих поглядів, слід відмітити, що така інформація повинна ґрунтуватися скоріше не на кількісних параметрах, а на її якісних характеристиках.
Честь у суб’єктивному розумінні слова іноді називають особистою честю. Розкриваючи її характеристику, автори зазначають, що вона полягає в здатності людини оцінювати свої вчинки, стримувати в собі егоїстичні, аморальні прагнення й наміри, здійснення яких у даному суспільстві розцінювалося б як безчестя, і в здатності діяти в моральному житті відповідно до прийнятих у цьому суспільстві моральних норм, правил і вимог [7, с. 12; 210, с. 99-100].
На думку М.А. Придворова, у даному разі в честі виражається самооцінка вчинюваних особою дій [166, с. 40]. Р.О. Стефанчук також зводить суб’єктивний аспект честі до самооцінки особою своєї поведінки, дій на основі власного внутрішнього духовного світу, світогляду, пріоритетів і переконань [201, с. 237].
Слід особливо відзначити, що суб’єктивний аспект честі не існує у відриві від об’єктивного аспекту, а тісно пов’язаний з останнім і формується на його підґрунті: "Коли моральні ідеї суспільства стають внутрішніми переконаннями людини, – пише І. Стрем’якова, – вони набувають особистого характеру, виступаючи внутрішньою спонукою, мотивом її моральної поведінки. Так соціальне переходить в індивідуальне. Усвідомлення людиною своєї суспільної оцінки стає внутрішнім мотивом, яким вона починає керуватися у своєму практичному житті та моральній діяльності. Тут же в категорії честі проявляється її мотивуючий характер. Коли ж моральний вчинок здійснюється, суб’єктивне – мотив – знову стає соціальним" [210, с. 100]. Крім мотивуючого характеру суб’єктивної честі в науці обґрунтовано зазначається, що вона містить інтелектуальний (усвідомлення індивідом своєї честі), емоційний (чутливість до суспільної оцінки свого діяння і своєї гідності), а також вольовий (прагнення здобути й підтримувати добру репутацію й уникати суспільного осуду) моменти [252, с. 116].
Ми розглянули деякі найбільш загальні визначення (характеристики) честі, які міцно закріпилися в юридичній науці. Вони значною мірою відповідають загальнопоширеним поглядам щодо зазначеного явища суспільного життя. Але, незважаючи на це, вважаємо, що вони потребують певного наукового коректування. Зведення поняття честі до оцінки особи чи то об’єктивного, чи то соціального, чи то суспільного характеру не відповідає її сучасному філософсько-правовому осмисленню і тому правовому статусу, який закріплений у Конституції України, та свідчить про той самий збіднений підхід до її інтерпретації, котрий уже був відмічений у ході дослідження гідності. Тому доводи, викладені стосовно цього поняття, є цілком прийнятними й для дефініції честі. Узагальнюючи все розглянуте раніше, пропонуємо таке визначення честі.
Честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.
З урахуванням вищевикладеного і беручи за основу те принципово нове у розумінні сутності честі й гідності, що відображає блок міжнародно-правових документів, Конституція України і новий Цивільний кодекс України, можна зробити такий висновок:
гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості;
честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.
Така інтерпретація гідності й честі дозволяє достатньою мірою відобразити їх правовий статус як об’єктів права, оскільки, по-перше, із визначень видно, що вони не тільки "особисті немайнові блага", а "найвищі соціальні цінності", що свідчить не тільки про особисту значущість для людини, а й про природне, культурне й суспільне значення, що якнайбільше відбиває суть досліджуваних категорій і логічно передбачає особливий юридичний режим їх використання й охорони.
По-друге, включення у визначення і гідності, і честі як об’єктів права словосполучення "найвища соціальна цінність" свідчить про близьку схожість між собою як цінностей людини, з допомогою яких забезпечується її соціальне буття.
По-третє, розгляд гідності й честі як "найвищих соціальних цінностей" дозволяє залишатися в рамках тотожних чи близьких ціннісних орієнтирів, виражених як у теоретичній правовій думці, так і в позитивному праві, і служить однією з юридичних гарантій здійснення цих прав особи в суспільстві, оскільки націлює на особистісну ціннісно-нормативну орієнтацію в праві.
По-четверте, запропоновані визначення гідності й честі дають можливість виявити і їх самостійне значення, для чого обрано критерій, що дозволяє чітко розмежувати їх між собою. Таким критерієм є спрямованість досліджуваних цінностей: у честі це диференціація людей в суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища в суспільстві.
1.3 Співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова
репутація"
Важливе значення для визначення правового статусу гідності й честі фізичної особи має питання про їх співвідношення між собою.
Із теоретичної точки зору це дозволить, по-перше, виявити спільність їх пріоритетів як "найвищих соціальних цінностей", а по-друге, констатувати розбіжності й різноспрямованість їх внутрішньосистемних характеристик.
Диференційований підхід до досліджуваних категорій має і велике практичне значення. Ототожнення гідності й честі утруднює їх однозначне тлумачення і впливає на правильність застосування норм, що регулюють пов’язані з ними особисті немайнові відносини.
Вирішення питання про співвідношення категорій "гідність" і "честь" протягом тривалого періоду розвитку юридичної науки є найбільш проблемним, а отже, дискусійним. Основна причина такого положення криється все в тому ж складному й багатогранному характері честі й гідності, а в деяких випадках і в неправильних уявленнях про їх сутність і зміст.
Усі існуючі міркування щодо цього можна звести до двох наукових напрямків.
1. Ототожнення честі й гідності (повне або часткове) [224, с. 155; 225, с. 21; 265, с. 155; 111, с. 20 та ін.].
2. Визначення самостійного значення кожної категорії з виявленням їх тісного взаємозв’язку [7, с. 17; 207, с. 13; 177, с. 61; 8, с. 32-39 та ін.].
При цьому слід відмітити, що і до аспектів їх диференціації, і до питань їх єдності існує безліч різних підходів.
Так, визначаючи повну схожість досліджуваних цінностей особи, автори зазначають, що слова "честь" і "гідність" – синоніми [212, с. 111] або що терміни "гідність" і "честь" ідентичні [135, с. 88]. Результатом такого ототожнення цих понять у В. Осадчого, наприклад, є висновок про те, що в юридичній літературі доцільно вживати тільки термін "гідність" [135, с. 89], а Є.Г. Федоренко вважає, що, навпаки, категорія честі виражає особисту гідність людини, усвідомлення нею своєї людської гідності та визнання з боку суспільства [224, с. 155]. З ототожненням честі й гідності пов’язана і така точка зору, відповідно до якої гідність є внутрішньою, суб’єктивною стороною честі.
На думку дисертанта, більш правильною видається позиція А.В. Бєлявського, М.А. Придворова, А.Л. Анісімова, Л.К. Рафієвої, Р.О. Стефанчука та інших, які зазначають, що честь і гідність є самостійними категоріями. На самостійний характер честі й гідності вказується практично однаково і в філософській літературі [96, с. 188; 210, с. 97; 252, с. 116 та ін.]. Солідарність з такою точкою зору зумовлюється об’єктивним процесом їх існування та розвитку, охарактеризованим у ході дослідження питання про їх генезис.
Розглядаючи честь і гідність як самостійні категорії, дослідники паралельно торкаються питання про їх тісний взаємозв’язок. На наш погляд, такий підхід є правильним, але вкрай уразливим для критики прибічниками протилежної точки зору, оскільки при цьому не завжди послідовно наводяться чіткі розмежувальні критерії цих цінностей особи. Про таке негативне явище згадувалося ще в 60-х роках ХХ століття [83, с. 126-127]. Однак, незважаючи на те, що останнім часом цьому аспектові стала приділятися достатня увага як у філософській, та і в правовій літературі [7, с. 17; 45, с. 6; 207, с. 13-14], слід відмітити, що позначена раніше проблематика збереглася досі. Саме з цієї причини, приміром, в основу висновку криміналіста В. Осадчого про ідентичність честі й гідності покладено критичний аналіз поглядів цивілістів А.В. Бєлявського і М.А. Придворова про самостійність цих категорій [135, с. 88].
Розглядаючи питання про те, що ж споріднює та об’єднує дані цінності особи, слід зазначити, що на це в юридичній літературі існує безліч точок зору. Так, А.Л. Анісімов бачить нерозривний зв’язок честі й гідності в тому, що в їх основі лежить єдиний критерій моральності [7, с. 16], Л.К. Рафієва і Р.О. Стефанчук також убачають спільність морального критерію [177, с. 61; 207, с. 14]. Цілий ряд авторів взаємозв’язок честі й гідності розглядають через соціальну оцінку, на якій ґрунтується честь [238, с. 267; 27, с. 30; 39, с. 303; 260, с. 17 та ін.]. І.П. Домбровський вказує на необхідність розгляду гідності й честі в тісному взаємозв’язку, оскільки вони характеризують одну й ту саму особу [45, с. 6]. На думку деяких цивілістів, честь і гідність є взаємопов’язаними категоріями з огляду на те, що вони відображають у соціальному плані місце й роль особи в суспільстві [37, с. 199-200].
Вищеперелічені критерії спільності гідності й честі тією чи іншою мірою дійсно відображають їх взаємозв’язок, а тому можна зробити висновок про те, що зв’язок цих цінностей особи є тісним і свідчить не про яку-небудь одну точку зіткнення, а про їх велику кількість. На думку дисертанта, це і є причиною нечіткості тієї грані, яка утруднює їх розмежування як самостійних категорій.
Досліджуючи гідність і честь як самостійні категорії, слід зазначити, що для з’ясування їх особливих властивостей істотне значення має не тільки саме їх розрізнення, а й чіткість такого розрізнення.
Останнім часом у юридичній літературі цьому питанню стала приділятися більш конкретна увага [7, с. 16-80; 9, с. 7-10; 45, с. 6; 207, с. 19-20 та ін.]. Проблема інтерпретації понять "честь" і "гідність" як самостійних, чітко виражених відносно одне одного є предметом обговорень на наукових конференціях [89, с. 29]. Має вона і практичне значення з огляду на те, що законодавство по суті не розрізняє ці два поняття, і тому в оглядах судової практики стосовно даної категорії справ зазначається, що не завжди посягання на честь супроводжується і посяганням на гідність [130, с. 23; 221, с. 40-48].
Аналізуючи аспекти диференціації понять "гідність" і "честь", слід відмітити, що немає єдності думок і щодо цього питання.
Характеризуючи їх як близькі моральні категорії, деякі автори бачать відмінність між ними лише в суб’єктивному чи об’єктивному підході при оцінці цих якостей. Так, на погляд В.В. Лесняка, честь – об’єктивна оцінка особи, що визначає ставлення суспільства до громадянина чи юридичної особи, або це соціальна оцінка моральних та інших якостей, а гідність – внутрішня самооцінка особи, усвідомлення нею своїх особистих якостей, здібностей, світогляду, виконаного обов’язку і свого суспільного значення, тобто гідність визначає суб’єктивну оцінку особи [90, с. 52].
Зводячи честь до соціально значущої позитивної оцінки особи з боку громадської думки, а гідність – до самооцінки особою своїх моральних, професіональних та інших якостей, автори російського підручника з цивільного права зазначають, що честь є нібито мірилом гідності громадянина чи організації [38, с. 365].
Оскільки питання розмежування досліджуваних категорій мають і практичне значення, то певні спроби щодо розв’язання позначеної проблематики робляться і юристами, які здійснюють правозастосовну діяльність. Так, І.П. Домбровський відмічає, що поняття честі більше відноситься до суспільної оцінки духовних цінностей людини, а гідність – до особистісної оцінки. Це дозволило автору прийти до висновку про те, що з юридичної точки зору поняття честі є більш об’єктивним, узагальненим і об’ємним, ніж поняття гідності [45, с. 6].
Не прояснює ситуацію і етимологічне походження цих слів. Так, В. Даль поняття "честь" трактує як внутрішню моральну гідність людини; доблесть, чесність, благородство душі й чисту совість [42, с. 599]. За С.І. Ожеговим, честь – це добра, незаплямована репутація, добре ім’я, а гідність – сукупність високих моральних якостей, повага цих якостей у самому собі [133, с. 766, 152].
Усе це свідчить про те, що проблема розмежування понять "гідність" і "честь", як і раніше, залишається недостатньо вирішеною через відсутність чітких критеріїв, що дозволяють відмежувати одне поняття від іншого.
Видається, що для розв’язання порушеної проблематики найкращим є підхід, який трапляється у філософській літературі. Так, В.А. Малахов бачить суттєву відмінність між досліджуваними поняттями в тому, що честь санкціонує диференціацію людей у суспільстві, а поняття людської гідності висвітлює інший, протилежний полюс моральної самосвідомості – принципову цінність індивіда як людини взагалі, як представника людства. Уточнюючи цю думку, він зазначає, що поняття честі висвітлює площину особливого в моралі, а поняття гідності – площину універсального [96, с. 188-304].
Доводи цього автора заслуговують на увагу з огляду на їх відповідність ідеям гуманізму (лат. humanus – людяний), під чим слід розуміти світогляд, який ґрунтується на принципах рівності, справедливості, людяності відносин між людьми, пройнятий любов’ю до людей, повагою до людської гідності, турботою про благо людей [194, с. 148]. Як видно з цього визначення, саме гідність людини є основою гуманізму, що не властиве честі, котра вимагає визнання суспільних заслуг.
Справедливості ради треба відмітити, що в юридичній літературі звернено увагу на те, що категорія людської гідності є одним з основних понять гуманізму [7, с. 15; 110, с. 8-9]. Однак А.Л. Анісімов, наприклад, констатуючи цю обставину, не визначає її юридичного значення. Більш послідовною в цьому відношенні видається позиція І.Л. Марогулової, котра, зіставляючи гідність і честь з теорією гуманізму, приходить до правильного висновку про те, що ці поняття, будучи самостійними, різняться тим, що честь вимагає визнання суспільних заслуг у вигляді різноманітних нагород, звань, тобто зовнішніх атрибутів, оскільки пов’язується із суспільною оцінкою значущості людини, а гідність виражається в повазі до людини як особистості й визначається її моральними якостями [110, с. 9]. Але, незважаючи на це, дані розмежувальні категорії, не знаходять свого практичного застосування і не використовуються нею в ході інтерпретації цих цінностей особи, що, на погляд дисертанта, є основним недоліком її роботи.
Підводячи підсумок сказаному, слід відмітити, що філософська думка В.А. Малахова заслуговує на увагу і цілком прийнятна для юридичного розмежування гідності й честі. Саме спрямованість досліджуваних цінностей, як вважає дисертант, і є тим критерієм, який дозволяє їх чітко розмежувати і який необхідно включати у визначення аналізованих категорій: у честі це диференціація людей у суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища в суспільстві.
Особливості правового статусу гідності й честі наочно проявляються в порівнянні з правовим статусом ділової репутації, яка на концептуально-науковому та законодавчому рівнях відноситься разом із вищезазначеними категоріями до особистих немайнових благ, але при переліку найвищих соціальних цінностей у ст. 3 Конституції України не вказується.
Як уже раніше зазначалося, правовий статус об’єкта цивільних прав визначається насамперед тими поняттями, якими оперують у юриспруденції та які мають значення для правильності застосування норм, що регулюють пов’язані з ними суспільні відносини.
Ділова репутація – оцінка діяльності юридичної або фізичної особи – суб’єктів підприємницької діяльності, що ґрунтується на висновках щодо ділових якостей і морального обличчя цих суб’єктів, дотримання ними вимог законодавства (законослухняність) і належного виконання договірних та інших зобов’язань перед діловими партнерами та споживачами [262, с. 211].
М.М. Малеїна вважає, що ділова репутація – сукупність якостей і оцінок, з якими їх носій асоціюється в очах своїх контрагентів, клієнтів, споживачів, колег по роботі, прихильників (для шоу-бізнесу), виборців (для виборних посад) і персоніфікується серед інших професіоналів у цій галузі [101, с. 18].
Л.О. Красавчикова ділову репутацію зводить до громадської думки, що склалася про виробничу, професіональну, торгову, комерційну, посередницьку та іншу службову діяльність особи [81, с. 148]. У юридичній літературі існують і інші визначення, різні для своїм змістом. Їх аналіз свідчить про те, що об’єднувальним началом в інтерпретації цього поняття є вказівка на оцінку ділових якостей особи, а основна й принципова розбіжність полягає в колі суб’єктів – її носіїв. З урахуванням цього в цивілістиці виокремлюються два наукові підходи до поняття "ділова репутація": вузький підхід, відповідно до якого під діловою репутацією розуміється суспільна оцінка професіональних якостей особи виключно у сфері підприємницьких відносин [262, с. 211; 124, с. 211; 147, с. 95; 125, с. 227-230; 110, с. 10 та ін.], і широкий підхід, відповідно до якого ділова репутація – це оцінка професіональних якостей будь-якого учасника ділового обороту [7, с. 15; 30, с. 97-100; 37, с. 200; 81, с. 148; 101, с. 18 та ін.].
Слід відмітити, що неоднозначність юридичних оцінок притаманна не тільки стосовно самого поняття "ділова репутація", а й питання про її співвідношення з категоріями "гідність" і "честь".
Одні автори, відзначаючи їх тісний органічний зв’язок між собою, убачають відмінність в обсязі змісту, який, приміром, на думку В.П. Нагребельного, у ділової репутації значно вужчий, ніж у гідності й честі, оскільки формується у взаємовідносинах, пов’язаних з реалізацією своїх ділових якостей фізичною або юридичною особою [124, с. 211]. Інші – суб’єктивному чи об’єктивному підході при оцінці цих якостей [90, с. 52].
Деякі автори виводять взаємозв’язок ділової репутації з гідністю й честю через поняття "репутація" [7, с. 17-18; 259, с. 104; 39, с. 303]. Наприклад, О.М. Ерделевський, застосовуючи цей прийом, робить висновок, що ділова репутація – окремий вид репутації (честі) як родового поняття, змістом якого є оцінка в громадській думці будь-яких якостей особи, а не тільки якостей ділового характеру, особливо наголошуючи на тому, що поняття "честь" і "репутація" – синоніми [259, с. 104].
Р.О. Стефанчук з метою розмежування понять "репутація" і "ділова репутація" пропонує взагалі замінити словосполучення "ділова репутація" на "репутацію" [202, с. 18; 207, с. 21].
У юридичній літературі існує і така точка зору, відповідно до якої ділова репутація в порівнянні з гідністю і честю не відноситься до особистих немайнових прав, суттєво відрізняючись від останніх. Як вважають М. Галянтич і Г. Коваленко, честь і гідність належать людині в силу природи й не можуть відчужуватися, а ділову репутацію за її змістом до особистих немайнових прав віднести не можна [32, с. 10; 30, с. 100], а отже, її захист може виникати тільки із зобов’язань унаслідок заподіяння шкоди (деліктних зобов’язань) [32, с. 10]. Г.А. Гаджиєв, незважаючи на те, що право на добре ім’я (ділову репутацію) розглядає як природне ("належне кожному від народження"), тим же часом відносить його до основних економічних прав і свобод підприємців [29, с. 232].
С. Сиротенко дотримується думки, що ділова репутація, на відміну від гідності й честі, має майновий зміст, що проявляється у вартості затрат на створення іміджу, підвищення рейтингу, престижності продукції та самого суб’єкта (затрати на рекламу, організацію виставок, презентацій, спонсорських затрат тощо); у вартості ділових зв’язків суб’єкта, у грошовій оцінці "нематеріального" капіталу, престижу торгової марки, досвіду та кваліфікації менеджерів, стану клієнтури, репутації в торговому світі, тобто всього того, що охоплюється поняттям "goodwill", а також у вартості майбутніх неотриманих доходів [192, с. 213].
У науковій літературі звертається увага і на стан Проекту ЦК України, у якому містяться норми, які суперечать, на думку Р.О. Стефанчука, правовій природі ділової репутації як невідчужуваного блага – це ст. 1178, присвячена договору франчайзингу і ст. 1195 – договору простого товариства [207, с. 23].
Договір франчайзингу (договір комерційної концесії; договір використання виключних прав іншої особи) [241; 242; 243]) передбачає використання (експлуатацію) комплексу виключних прав, ділової репутації та комерційного досвіду франчайзера (правоволодільця) за певну винагороду з метою продажу визначеного сторонами виду товарів і (або) послуг (ст. 1178) [241; 242; 243].
Відповідно до ст. 1195 Проекту ЦК України ділова репутація разом з діловими зв’язками, грошима, іншим майном, професійними та іншими знаннями, навичками й умінням визнається вкладом учасника, тобто всього того, що він вносить у спільну справу за договором простого товариства. Грошова оцінка такого вкладу провадиться за згодою учасників договору [241; 242; 243].
Аналіз цих положень дійсно свідчить про наявність у ділової репутації майнового змісту й ознак відчужуваності, що суперечить природі особистого немайнового блага. Однак, незважаючи на це, дисертант не поділяє точку зору Р.О. Стефанчука про доцільність існування вищезазначених норм через недоліки в їх конструюванні та вважає, що і договір франчайзингу, і договір простого товариства скоріше за все демонструють специфічність правового статусу ділової репутації в порівнянні з правовим статусом гідності й честі.
Обґрунтовуючи такий висновок, слід насамперед відмітити, що ці цивільно-правові договори доволі широко застосовуються в комерційній практиці зарубіжних країн. Так, приміром, у Російській Федерації вони підлягають правовому регулюванню з 1995 року у зв’язку з прийняттям і введенням у дію другої частини ЦК Російської Федерації.
Згідно зі змістом ст. 1027 ЦК РФ, присвяченої договору комерційної концесії (за Проектом ЦК України – договір франчайзингу), і ст.ст. 1041, 1042 ЦК РФ, присвячених договору простого товариства, правова природа ділової репутації, що є їх предметом, аналогічна її правовій природі відповідно до вищезазначених норм Проекту ЦК України. Тому питання, які стосуються цієї проблеми, не залишилися без уваги російських цивілістів. Так, О.М. Ерделевський, наприклад, досить аргументовано стверджує, що ділова репутація, яка може бути предметом договору комерційної концесії, не відноситься до числа особистих немайнових благ у змісті ст. 150 ЦК РФ [259, с. 103-106]. У ділової ж репутації, що входить до складу вкладу учасників договору простого товариства, він відзначає ознаки її "умовного майнового змісту" [259, с. 105]. На думку цього автора, умовного тому, що ділова репутація в даному разі не передається від одного учасника до іншого, не входить до складу спільного майна, а її грошова оцінка в складі вкладу провадиться лише для цілей розподілу між товаришами прибутку, спільних витрат і збитків, відповідальності за спільними зобов’язаннями [259, с. 105].
Аналогічні особливості ділової репутації стосовно до вищезазначених договорів відмічаються й багатьма іншими дослідниками. Однак, як видається, питання при цьому полягає не в недосконалості відповідних правових норм, а в специфічності її правової природи.
Відмінність ділової репутації від гідності й честі достатньо чітко проявляється і в порівнянні генезисів їх правових статусів.
Категорію "ділова репутація" введено в юридичну діяльність 1993 року Законом України "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій" [52, ст. 239 ]. З метою реалізації його положень ст. 7 ЦК України викладена в новій редакції, яка передбачає захист не тільки честі, гідності, а й ділової репутації громадян і організацій. Таким чином, це поняття вперше отримало своє легальне правове закріплення.
Що ж стосується гідності й честі, то вони визнані на законодавчому рівні об’єктами цивільно-правового захисту з 1964 року, тобто з набрання чинності ЦК УРСР.
Незважаючи на те, що ділова репутація – поняття, яке зазнало в даний час реанімації [90, с. 52] і має більш давню історію походження та розвитку, її генезис суттєво відрізняється від генезису гідності й честі. І якщо уявлення про гідність і честь, як показало попереднє дослідження, були пов’язані з диференціацією людських спільнот ще в давній період розвитку людства і вже тоді були об’єктами правової захисту, то уявлення про ділову репутацію виникли в більш пізній період.
Й.О. Покровський, розглядаючи питання про право на ім’я, зазначив, що першим поштовхом у його розвитку послужили майнові інтереси, пов’язані з іменем, а прообразом і попередником загального права на ім’я стало право торговця на фірму. З нею, на думку цього ж автора, пов’язувалася певна репутація торговця або торгового дому в діловому світі – репутація, яка нерідко вже сама по собі становила високу цінність [150, с. 123]. Усе це свідчить про те, що діловій репутації як правовій категорії надавалося великого значення ще в дореволюційній юридичній літературі. У радянський період розвитку цивілістичної думки також зверталась увага на її значення, але тільки з класових позицій у їх інтерпретації та з погляду критичного аналізу буржуазного законодавства, де цей інститут був уже достатньо розвинений.
Так, зокрема,С.М. Братусь, досліджуючи предмет і систему цивільного права і критикуючи інститут відшкодування моральної шкоди, який успішно діє в деяких зарубіжних суспільствах, з одного боку, правильно зазначає, що "історично цивільно-правова охорона честі й імені виникла з охорони права підприємця на комерційну репутацію, на фірму", а з іншого – необґрунтовано зводить захист цього важливого права до охорони майнових інтересів буржуа, особливо підкреслюючи, що в буржуазному суспільстві "... особисті блага перетворені в товар, у грошовий чистоган", що, нарешті, "основна риса особистих прав, охоронюваних буржуазним законодавством – їх зв’язок із приватновласницькими інтересами" [21, с. 75]. У цій же роботі міститься і приклад ігнорування досягнень дореволюційної цивільно-правової науки. Продовжуючи обґрунтовувати свої висновки, С.М. Братусь цитує слова відомого російського юриста Й.О. Покровського про те, що "прообразом і попередником загального права на ім’я стало право торговця на фірму. З фірмою пов’язувалася певна репутація, яка нерідко вже сама по собі становить високу цінність" [21, с. 75], і тут же словами К.А. Флейшиц додає, що звідси – захист "доброго імені" купця, а потім і захист імені, звідси і захист честі буржуа в боротьбі проти недобросовісної конкуренції [21, с. 75]. Усе це свідчить про применшування істинної значущості досліджуваного блага, раніше підкресленого в юридичній науці. Крім того, порівнюючи цитату, яку використовує С.М. Братусь, з витягом із книги Й.О. Покровського, стикаєшся з певними розбіжностями, що мають юридичне значення. Так, С.М. Братусь неточно відтворює друге речення цитати, яке в самого автора звучить так: "З фірмою пов’язувалася певна репутація торговця або торгового дому в діловому світі – репутація, яка нерідко вже сама по собі становить високу цінність" [149, с. 123]. Тобто С.М. Братусь упускає, цитуючи, носіїв репутації, якими є не тільки "торговець", а й "торговий дім", а також сферу її впливу – "діловий світ".
Дослідження питання про походження цієї категорії дозволяє зробити висновок про те, що носієм ділової репутації може бути будь-яка фізична особа в статусі підприємця, робітника або службовця підприємства, установи або організації як комерційного, так і некомерційного характеру. При цьому не має значення те, наскільки систематична така праця і яку роль відіграють для громадянина доходи від такої діяльності. Важливою є саме відомість працівника у сфері споживачів продуктів його діяльності [90, с. 52]. Такою є і юридична особа незалежно від форми власності, а також трудовий колектив. Тобто мова йде про будь-який індивідуально-визначений суб’єкт господарювання, ділова репутація про який склалася в громадській думці як даної держави, так і за її межами.
Усе це не дозволяє погодитися з точкою зору юристів про те, що в нинішніх соціальних умовах поняття ділової репутації насамперед пов’язується з підприємницькою діяльністю і визначається як відображення ділових якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства [110, с. 10].
Роздуми над цією проблематикою приводять до висновку про те, що в разі визнання носіями ділової репутації тільки суб’єктів підприємницької діяльності залишаються поза правовим полем зору, а отже, і без юридичного захисту особистих немайнових прав досліджуваної категорії особи, що не мають відношення до цієї діяльності. Особливо це стосується юридичних осіб публічного права: міністерств, відомств тощо, а також громадських організацій, різного роду культурних установ: наукових, навчальних, театрів, клубів, художніх колективів та ін. Адже, на думку деяких авторів, вони не можуть володіти правом на честь і гідність, оскільки це стосується тільки фізичних осіб, і про них не може складатися "ділова репутація" як про таких, що не мають відношення до підприємництва. І якщо до членів їх трудових колективів можна застосувати норми трудового законодавства, спрямовані на захист їх трудової честі (про ефективність такого захисту вже ставиться питання в юридичній літературі) [87, с. 244-245], то захист честі, гідності та ділової репутації самого колективного утворення, за змістом такої позиції, нормами цивільного законодавства практично є неможливим.
Обґрунтовуючи підтримку авторів широкого підходу до інтерпретації "ділової репутації", вважаємо, що не слід ігнорувати й наукові дані дореволюційних цивілістів, котрі ще в той період звертали увагу на значущість цього блага. Так, Й.О. Покровський, говорячи "про певну репутацію торговця або торгового дому в діловому світі", відзначав не меншу важливість цієї категорії і для людей неторгових [149, с. 123]. Знаходимо в цього правознавця й обґрунтування такого висновку, яким є його твердження про те, що в даному разі "важливою є не тільки майнова сторона, важливою є сама репутація з боку її чесності й добросовісності" [149, с. 123]. Указана точка зору – ще одне підтвердження наведеної нами посилки про те, що поняття "ділова репутація" має більший зміст, ніж поняття "особисте немайнове благо", і суттєво відрізняється від гідності й честі.
Проблема, пов’язана з визначенням правової природи ділової репутації, на думку дисертанта, не може бути вирішена і з допомогою заміни словосполучення "ділова репутація" словом "репутація". Обґрунтовуючи цю пропозицію, Р.О. Стефанчук посилається на те, що в судовій практиці часто пред’являються позови про захист ділової репутації депутатів усіх рівнів, державних службовців, працівників правоохоронних органів, і в судах задовольняють їх, хоча, на його погляд, вони не наділені нею, оскільки не є суб’єктами підприємницьких відносин. Р.О. Стефанчук вважає, що мова йде не про "ділову репутацію", а про різні види репутації (виборної, службової, професійної, авторської, релігійної, фінансової та ін.), а тому, дотримуючись принципу рівності всіх перед законом і з метою усунення розмежування "ділової репутації" і "репутації", він і вносить вищезазначені пропозиції [202, с. 18; 207, с. 21].
Термін "репутація" ні в Конституції України, ні в ЦК України, ні в інших джерелах законодавства не міститься.
Значний внесок у дослідження цієї категорії зробили такі видатні вчені, як М.М. Малеїна, М.С. Малеїн, Л.О. Красавчикова, Б.Г. Безлепкін та ін. Особливого значення репутації надавав О.П. Сергєєв, присвятивши цій тематиці окрему роботу під назвою "Право на захист репутації", де докладно розкрив її сутність, а також здійснив аналіз правових засобів захисту. Викладені положення цих авторів свідчать практично про однаковий підхід до поняття цієї категорії: під нею розуміється право громадян на захист свого доброго імені, і вона охоплює велике коло проблем – це й захист честі, гідності, ділової репутації, й охорона особистого життя, й охорона самого імені, й недоторканність зовнішнього вигляду громадянина тощо [189, с. 5; 100, с. 128; 9, с. 12]. Причому, як правильно зазначається в літературі, функція охорони репутації притаманна не лише нормам цивільного права, а й нормам інших галузей права.
Аналіз законодавства свідчить про те, що цивільно-правова охорона репутації в основному зводилася до захисту честі й гідності особи. Так, О.П. Сергєєв відмічає, що "найбільш поширеним способом цивільно-правового захисту репутації є спростування через суд не відповідних дійсності відомостей, які порочать громадянина або організацію" [189, с. 22]. Його вислів потребує уточнення: визначення "найбільш поширений" не зовсім підходить до існуючого становища, і більш допустимим і правильним, на наш погляд, визначенням замість цього є вказівка на "практично єдиний" спосіб. Це відповідає стану законодавства на досліджуваний період, оскільки ст. 7 ЦК України присвячена захистові тільки честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій.
У середині 80-х – на початку 90-х років XX століття назріла гостра необхідність у розширенні цивільно-правових способів захисту репутації, і тому цивілісти все частіше й частіше стали порушувати питання про вдосконалення законодавства, яке регулює особисті немайнові відносини. Було вироблено й головний напрямок такої діяльності – це якнайповніше їх регламентування. З цією метою вносилися пропозиції про введення загальної норми до цивільного законодавства, яка надавала громадянам "гарантії від цікавого стороннього вторгнення до сфери їх особистого життя, яке може завдати шкоди їх репутації" [189, с. 28]. Уже тоді з’явилися пропозиції "про виділення в самостійну главу або розділ" норм, що регулюють "різні види особистих прав і їх охорону", про закріплення "спеціальних норм про охорону конкретних видів немайнових прав", про розширення кола застосовуваних способів захисту тощо [100, с. 16-17].
Тому розширення сфери правового регулювання і включення до неї не тільки вищезазначених відносин, а й відносин, які раніше взагалі перебували поза правовим полем, є цілком закономірним процесом, спрямованим на всемірну охорону особи, її репутації. З урахуванням викладеного вважаємо, що пропозиції авторів Проекту ЦК України стосовно змісту його другої книги, присвяченої особистим немайновим права фізичних осіб, є закономірним наслідком того величезного внеску в науку, який зробили вищеназвані автори.
Підводячи підсумок сказаному, слід відмітити, що той зміст, який цивілісти вкладають в поняття репутації, у її захист, повністю відповідає змістові цього поняття, закріпленому у філологічних наукових виданнях, де під "репутацією" (фр. reputation < лат. reputatio – обмірковування, роздум) розуміється "загальна думка, що створилася, про достоїнства або недоліки кого(чого)-небудь, суспільна оцінка" [198, с. 528; 133, с. 589]. Останнім часом стосовно до досліджуваного поняття використовується і таке іноземне слово, як "реноме" (фр. renommee – репутація або усталена думка про когось, щось) [198, с. 525]. Таким чином, це повністю співзвучне з таким, приміром, висловом І.Л. Марогулової про те, що репутація – це "статус людини в суспільстві, уявлення, що склалося про неї" [110, с. 66].
У своїй монографії А.Л. Анісімов не тільки аналогічно викладає суть цього поняття, але й уточнює, що "репутація людні в певному розумінні залежить від неї самої, оскільки, зокрема, формується на основі її поведінки й ставлення до інтересів інших людей, суспільства та держави. Іншими словами, наскільки людина дорожить своєю репутацією, судять з її вчинків" [7, с. 17-18]. На його ж думку, репутація людини складається на основі її поведінки через сприйняття її обличчя іншими людьми, що може бути джерелом суттєвої інформації не тільки про вподобання і звички, а й про внутрішню сутність індивіда" [7, с. 17].
Вищевикладені доводи не дозволяють нам погодитися з думкою Р.О. Стефанчука про доцільність заміни в нормативних актах словосполучення "ділова репутація" на слово "репутація" [202, с. 18]. Поставлення питання таким чином викличе необхідність і у відмові від конкретних заходів захисту честі, гідності, права на свободу й особистої недоторканності, права на ім’я, права на індивідуальність, права на особисте життя та її таємницю тощо, порушення яких також спричиняє погіршення репутації особи. У такому разі достатньо буде в ході кодифікації обмежитися прийняттям єдиної норми, спрямованої на захист тільки репутації замість тих норм, що входять у зміст другої книги Проекту Цивільного кодексу України й спрямовуються на врегулювання цілого ряду особистих немайнових відносин, змістом яких є вищезазначені суб’єктивні права особи. Це призведе до явного применшення їх значення на противагу науковій тенденції до розширення правового регулювання особистих немайнових відносин. Як приклад слід навести роботу відомого правознавця М.М. Малеїної, присвячену такому важливому суб’єктивному праву особи, як право на ім’я, у якій автор звертає увагу на значення цього нематеріального блага і ставить низку проблемних питань, що досі не отримали в законодавстві свого розв’язання [104, с. 99-103; 105, с. 16-21].
Із вищенаведених міркувань дисертант робить такі висновки щодо питання про співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова репутація":
1. І гідність, і честь, і ділова репутація – три самостійні, "суверенні" правові категорії, які значно відрізняються одна від одної, що підтверджується об’єктивним процесом їх існування й розвитку, а тому їх ототожнення (повне або часткове) суперечить юридичній природі кожної з них.
2. Гідність і честь фізичної особи найбільш тісно взаємопов’язані між собою, що проявляється не в одній, а в кількох точках зіткнення:
по-перше, як етичні категорії вони відображають ту сторону суспільних відносин, котра пов’язана з поведінкою людей, ставлення один до одного з точки добра і зла, обов’язку, справедливості, чесності, порядності тощо. Саме тому і в честі, і в гідності так яскраво проявляється моральний аспект;
по-друге, формуючись у процесі соціалізації людини та маючи еволюційно-діалектичний характер, вони є вічними, неминущими, цінними як для самої людини, так і для всього суспільства незалежно від статевих, вікових, професійних, соціальних, релігійних, культурних та інших відмінностей, а тому цілком обґрунтовано з правових позицій мають статус найвищих соціальних цінностей;
по-третє, як цінності, що вказують на культурне, суспільне й особисте значення (значущість особи), вони мають оцінний, аксіологічний характер, що і є їх спільним началом як етичних, так і правових категорій;
по-четверте, будучи засобами регулювання взаємовідносин і поведінки людей, вони відбивають у соціальному плані місце і роль особи в суспільстві, а тому суб’єктивні права на гідність і честь забезпечують соціальне буття фізичної особи;
по-п’яте, оскільки обидві категорії зумовлені всією сукупністю обставин життя людей, то вони об’єктивні за змістом і суб’єктивні за формою, оскільки виступають як прояв внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.
3. Основним критерієм, що дозволяє чітко розмежувати поняття "гідність" і "честь", є спрямованість змісту цих цінностей: у честі це диференціація людей у суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища у суспільстві. Це й знайшло відображення в ході вироблення визначень і гідності, і честі.
4. Правова природа гідності й честі найбільш істотно відрізняється від правової природи ділової репутації, що викликає сумнів стосовно належності останньої до категорії особистих немайнових благ, оскільки:
по-перше, вона не відноситься до найвищих соціальних цінностей, до змісту яких відповідно до ст. 3 Конституції України входять гідність і честь людини;
по-друге, статус ділової репутації не відповідає і теорії гуманізму, що притаманне, приміром, гідності людини;
по-третє, суб’єктивне право особи, яке опосередковує цю цінність, не віднесено на конституційному рівні до числа основних прав людини та громадянина;
по-четверте, стан законодавства і ділова практика свідчать про наявність у ділової репутації економічного змісту і демонструють випадки виключення з неї як особистого немайнового блага ознаки "невідчужуваності".
5. Дослідження юридичної категорії "ділова репутація" показало, що в науці цивільного права знаходить своє відображення ціла низка проблем, пов’язаних із визначенням її правового статусу, які потребують свого як теоретичного, так і практичного розв’язання. Наприклад, на більш пильну увагу заслуговує питання про суб’єкта – носія суб’єктивного права на ділову репутацію. Вимагає свого вирішення і проблема лаконічності й змістовності самого терміна "ділова репутація" з метою його відмежування, приміром, від термінів "репутація", "честь", "гудвіл", "імідж" тощо та виключення неоднозначності в його тлумаченні.
У ситуації, що склалася, актуалізується питання і про необхідність видання єдиного нормативного джерела, здатного забезпечити однакове регулювання цивільно-правових відносин, пов’язаних із застосуванням категорії "ділова репутація", щоб уникнути появи різного роду колізій. Наявність тільки в загальних рисах позначеної проблематики, на нашу думку, насамперед свідчить про розвиток даного цивільно-правового інституту, що передбачає його дальше самостійне теоретичне дослідження.
Розділ II. Гідність та честь як суб’єктивне право фізичної особи,
яке забезпечує її соціальне буття
Установивши, що гідність і честь фізичної особи є об’єктами цивільно-правових відносин, слід визначити, яким чином цивільне право впливає на ці відносини і як визначається їх правовий статус, а отже, і правовий режим.
О.С. Йоффе в монографії "Правовідношення за радянським цивільним правом" зазначає, що питання про об’єкт правовідношення повинне ставитися як "питання про об’єкт правомочностей і обов’язків, які складають зміст правовідношення" [63, с. 76]. Ця загальновизнана точка зору відомого цивіліста свідчить про те, що безпосередній інтерес суб’єкта правовідношення становлять питання встановлення, зміни та припинення суб’єктивних прав і обов’язків, котрі існують відносно того чи іншого явища об’єктивної дійсності. Такий же підхід можна помітити й у сучасній загальноправовій літературі. Так, С.С. Алексєєв особливо звертає увагу на те, що центральною ланкою правової матерії в силу самої її природи є суб’єктивні права, тобто права, юридичні можливості суб’єктів, позначивши їх "активним її центром" [4, с. 365- 366]. Саме вони і є точкою докладання правового впливу. Про те, що в юридичному плані гідність і честь як цінності людської особистості та як суб’єкта права забезпечуються закріпленим за ним комплексом суб’єктивних прав і свобод, свідчить і підхід авторів Проекту ЦК України, що присвятили його другу книгу особистим немайновим правам фізичної особи [421; 242; 243].
Слід відмітити, що в юридичній літературі як безпосередньо до самих цінностей особи, так і до суб’єктивних прав особи на них застосовується збірне поняття "нематеріальне благо" або "особисте благо" [39, с. 299]. У цьому зв’язку заслуговують на увагу застереження авторів про те, що в таких випадках узагалі відкидається наявність суб’єктивних прав на об’єкти, невіддільні від особи [238, с. 262], і що лише наявність права на особисте немайнове благо та права на його захист є юридично значущою й такою, що робить дане благо юридично захищеним [207, с. 24].
На думку дисертанта, суб’єктивними правами та обов’язками особи в основному й визначається правова характеристика гідності й честі як об’єктів цивільних прав. Тому завданням дослідження цього розділу є аналіз тих нових тенденцій, що намітилися в цивільно-правовій науці стосовно характеристики суб’єктивного права на вищезазначені цінності. Концептуально вони відносяться до системи особистих немайнових прав, яка має розгалужений характер і включає в себе цілу низку неоднорідних за своєю юридичною природою прав. У цьому зв’язку необхідно виокремити ті специфічні особливості, що дозволяють проявити їх сутність. А це, у свою чергу, дасть змогу наперед визначити зміст, здійснення й захист суб’єктивного права, яке існує в рамках цивільного правовідношення особистого характеру і пов’язується з проблемою гідності й честі.
Відсутність однакового розуміння категорій гідності й честі, а також їх багатогранність приводять до того, що й саме право особи на ці цінності не завжди розглядається як її самостійне суб’єктивне право. Так, на думку деяких авторів, воно входить до змісту цивільної правоздатності [65, с. 101; 46, с. 153] або є "елементом правоздатності" [119, с. 59]. Не поділяючи позиції авторів про те, що категорія такого роду прав до їх порушення є тільки правоздатністю і відзначаючи як особливість досліджуваного права те, що його зміст охоплює всі сфери суспільного життя людини, М.А. Придворов цілком обґрунтовано характеризує його як самостійне суб’єктивне право особи [166, с. 40-43].
У сучасний період багато хто з юристів суб’єктивне право особи, пов’язане з проблемою гідності й честі, розглядає у нерозривному зв’язку з правом на недоторканність приватного життя (з правом на свободу й особисту недоторканність, з правом на особисту безпеку), надаючи йому статусу або юридичної можливості, або окремої правоможності індивіда [134, с. 33; 223, с. 13-20; 141, с. 12-20; 97, с.4-11; 217, с. 127; 93, с. 85-86 та ін.].
Усе це дає підставу зазначити, що справедливо відмічена ще 1992 року М.М. Агарковим проблема невирішеності питання про те, "чи маємо ми справу з єдиним правом на власну особистість, з якого випливають різні правоможності, що охороняють ту чи іншу сторону, той чи інший прояв індивідуального життя, чи ж з цілим рядом окремих інститутів (прав на ім’я, авторство, на власне зображення, на честь, гідність та інші)" [3, с. 31-48], збереглася досі, а отже, юридична природа досліджуваних прав ще недостатньо з’ясована.
Крім того, слід зауважити, що традиційно дослідження суб’єктивного права особи, пов’язаного з проблемою гідності й честі, провадилися в аспекті ст. 7 ЦК України, присвяченої захисту цих цінностей особи, інакше кажучи, в аспекті "негативної функції права" [131, с. 317]. У даний час у цивілістиці теоретично обґрунтовано необхідність "позитивного регулювання" особистих немайнових відносин, тобто не тільки тих відносин, які пов’язані з порушеннями особистих прав, а й таких, що виникають у ході їх нормального здійснення [251, с. 153; 105, с. 21; 43, с. 3; 238, с. 255-256]. З урахуванням цієї нової наукової тенденції дисертант і намагається проаналізувати характер суб’єктивного права особи, пов’язаного з проблемою гідності й честі.
2.1 Поняття, природа та сутність суб’єктивного права фізичної
особи на повагу гідності та честі
Для того, щоб розкрити поняття, зміст і здійснення суб’єктивного права на гідність і честь, необхідно насамперед відобразити ті основні характеристики, які надаються йому в цивільно-правовій доктрині. Це, у свою чергу, дозволить визначити його сутність і значення.
У цивілістиці міцно укоренилося поняття про те, що право на гідність і честь відноситься до особистих немайнових прав особи. Причому і в науці, і в законодавстві використовуються такі терміни, як "особисте право", "немайнове право", "особисте немайнове право", що є тотожними поняттями.
Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що за цими усталеними термінами стоїть ціла епоха в історії розвитку цивілістичної думки. Незважаючи на те, що в дореволюційній юридичній літературі приділялася досить велика увага вищезазначеним правам особи, сам термін "особисті немайнові права" не застосовувався. Щоб відповісти на питання, які найменування використовувалися в досліджуваному праві на гідність і честь у той період, ми простежили відповідну термінологію, що трапляється в книзі відомого юриста Й.О. Покровського, сьомий розділ якої спеціально присвячено проблемі особи як такої, розвитку захисту так званих прав особи та її конкретних особливостей [150, с. 120-131]. За відомостями цього автора, уперше схоже поняття "особисті відносини" з’явилося у Швейцарському Цивільному Уложенні 1907 року, де воно застосовувалося для назви його окремої статті. Ця новела отримала позитивний відгук Й.О. Покровського, який зазначив: "…якою не є скромною ця назва, у всякому разі поява такого загального положення у найновішому з кодексів являє найкрупніший принциповий крок уперед" і тут же констатував, що "ми знову повертаємося до ідей старого природного права, хоча і в їх дещо іншому, більш конкретному, але зате й більш життєвому вигляді" [150, с. 125]. Отже, генезис терміна "особисте немайнове право" має свою давню історію і пов’язується з відродженням традицій природного права.
Сам же Й.О. Покровський права на честь, ім’я та інші, подібні до цих, права називав по-різному:
- це і "так звані права особи";
- і "природжені права, jura connata, права, що випливають із самої якості людини як особистості";
- і "найбільш безсумнівні інтереси особи";
- і, нарешті, "особливі абсолютні права пов’язані з самою людською особистістю, невідчужувані та непередавані й тому в цьому розумінні "природжені" тощо.
Як бачимо з наведених визначень, вони були багатоманітними за юридичною формою з огляду на відсутність єдиного для всіх терміна, але однозначними за змістом і входили в теорію "природжених прав", одну з найбільш актуальних наприкінці ХIХ – на початку ХХ століття.
Торкаючись розвитку цивілістичної думки протягом так званого радянського періоду, слід зазначити, що хоча терміни "особисті відносини", "особисті права" були вже відкриті, вони не відразу ввійшли до юридичного вжитку, особливо ж до термінології з цивільного права, оскільки тривалий час особисті немайнові відносини, пов’язані з проблемою гідності й честі, не входили до предмета цивільно-правового регулювання. Уперше термін "особисті блага" застосував 1938 року М.М. Агарков, присвятивши їм окремий параграф підручника [31, с. 136]. І вже 1940 року, обговорюючи питання про предмет і систему радянського цивільного права, цей автор дав розгорнуту класифікацію особистих немайнових прав, позначивши в ній права на честь і гідність особи як "деякі немайнові права, а саме такі, що захищаються проти всякого й кожного (так звані абсолютні), права на блага, невіддільні від особи суб’єкта права" [2, с. 65-66, 67].
1941 року К.А. Флейшиц спеціально присвятила монографію особистим правам у цивільному праві СРСР і капіталістичних країн, де охарактеризувала їх як "права, що охороняють непротиправні прояви індивідуальних рис, здібностей, прагнень людини" або як "права на блага, невіддільні від кожної даної особи, особистості як носія індивідуальних рис, здібностей, прагнень" [230, с. 8-9]. Фактично підтримуючи цю аргументацію автора, С.М. Братусь, начебто повністю не погоджуючись з її позицією, уточнює, що "радянське право бере під свій захист не будь-який, хай навіть непротиправний інтерес даного індивіда, а ті особисті блага, які визнані соціально цінними і які тому підлягають, з державної точки зору, юридичному захисту" [21, с. 85]. Як бачимо з цієї цитати, визнання права на честь і гідність "соціально цінним" не є відкриттям сьогодення. Однак на той період такі пропозиції не отримали широкої реалізації ні у визначеннях суб’єктивного права, що містилися в підручниках, ні в монографічних дослідженнях.
Заслуговує на увагу і та характеристика прав на досліджувані цінності, що її дає такий видатний цивіліст, як О.С. Йоффе. Відносини з приводу честі, гідності та доброго імені громадян він позначає як особисті немайнові відносини, що виникають з приводу таких благ, які підлягають юридичній охороні незалежно від того, пов’язані вони чи не пов’язані з майновими або якимись іншими суспільними відносинами. Однак О.С. Йоффе не відносив їх до предмета регулювання, куди входять, на його думку, лише особисті немайнові відносини, пов’язані з вартісними майновими відносинами [65, с. 9-11]. Причиною таких поглядів послужив той факт, що на момент видання підручника з цивільного права, автором якого був О.С. Йоффе (1958 р.), цивільне законодавство не регулювало вищезазначені відносини. І лише після прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року [137, с. 263] права на честь і гідність, які складають зміст особистих немайнових відносин, не пов’язаних з майновими відносинами, було включено до предмета цивільного права. З цього часу й досі в науці цивільного права стала широко застосовуватися щодо права на гідність і честь та інших подібних до них прав така узагальнена характеристика, як "особисті немайнові права, не пов’язані з майновими". Наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX століття, коли на порядку денному гостро постало питання про права людини, про їх реальне забезпечення, виникла необхідність більш ретельного їх вивчення та дослідження. Стосовно характеристики суб’єктивного права на честь і гідність особи в науці зверталась увага на те, що "пов’язаність" чи "непов’язаність" особистих прав з майновими не відбиває їх специфіки, і зусилля цивілістів були спрямовані на розв’язання вказаної проблематики. Прикладом може служити монографія М.М. Малеїної під назвою "Захист особистих немайнових прав радянських громадян", видана 1991 року, де право на честь і гідність поряд з правом на ім’я особи охарактеризовані як "права, що формують індивідуальність особи" [100, с. 43-73]. Ця характеристика досліджуваних прав також збереглася до наших днів. Крім цього, як у законодавстві, так і в цивільно-правовій науці застосовується і класифікація особистих немайнових прав на "пов’язані" і "не пов’язані" з майновими правами [39, с. 302]. Нововведенням можна назвати поділ у Російській Федерації нематеріальних благ як об’єктів цивільного права на нематеріальні блага першого рівня, що належать громадянам від народження (честь, гідність) і нематеріальні блага другого рівня, що належать їм в силу закону (право на ім’я, право авторства тощо) [39, с. 302].
Аналізуючи стан цивільно-правової науки в Україні стосовно порушеної проблематики в сучасний період, слід зазначити, що автори Проекту ЦК України відмовилися від такої класифікаційної характеристики права на честь і гідність, як їх "непов’язаність" з майновими правами, і в його книзі другій під назвою "Особисті немайнові права фізичної особи" вони закріпили іншу класифікацію, відповідно до якої право на честь, гідність і ділову репутацію разом з правом на ім’я, на індивідуальність, на особисте життя і його таємницю та ін. віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Цим правам відводиться окрема глава 21, яка так і називається [241; 242; 243]. А права на життя, на охорону здоров’я, на особисту свободу і недоторканність тощо, які складають другу групу особистих немайнових прав, охарактеризовані як права, що забезпечують природне існування фізичної особи, чому й присвячено двадцяту главу Проекту ЦК України [241; 242; 243]. Порівнюючи її з сучасною класифікацією особистих немайнових прав у російському законодавстві, слід відмітити, що вона повністю відповідає їх поділу на блага першого рівня і блага другого рівня.
Виникає питання: що лежить в основі класифікації особистих немайнових прав, вибраній авторами Проекту ЦК України? Чому права на честь і гідність позначені як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, і чи охоплюється цією характеристикою сутність досліджуваного суб’єктивного права?
Аналіз сучасних досліджень щодо порушеної проблематики свідчить про те, що цивілісти вже використовують у своїй діяльності вищезазначену класифікацію авторів нового ЦК України. Так, С.І. Чорнооченко, присвятивши дисертацію особистим немайновим правам, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, і включивши до їх системи право на честь, гідність і ділову репутацію, зробила його досить докладний юридичний аналіз [247, с. 10-11]. Це лише підтверджує практичну значущість її роботи. Однак, на думку дисертанта, зміст цього дослідження не дає відповіді на поставлені вище питання, а висновки його автора щодо юридичної природи цього суб’єктивного права відповідають традиційному науковому підходу в аспекті так званої "негативної" функції права [131, с. 317]. У першу чергу привертає увагу позиція автора щодо сутності суб’єктивного права на честь, гідність і ділову репутацію, котра, на її думку, полягає в тому, що особа згідно з законом має право вимагати спростування розповсюджених відомостей, які не відповідають дійсності та порочать її честь, гідність і ділову репутацію [247, с. 10]. З такої ж точки зору слід розцінювати й погляди цивілістів, котрі вважають, що сутністю цього права є право кожної особи на недоторканність її гідності та честі та можливість вимагати від усіх суб’єктів утримання від їх порушення [7, с. 23; 90, с. 52]. Якщо врахувати, що саме в цьому проявляється сутність досліджуваного суб’єктивного права, то цілком очевидно напрошується думка про те, що його юридична природа не може повною мірою забезпечити соціальне буття фізичної особи, оскільки це право вимагає більш змістовних дій суб’єкта. Тобто можна зробити висновок про те, що в даному й подібних до нього випадках мова йде про нову юридичну "форму" і про застарілий "зміст". Водночас треба зазначити, що віднесення права на гідність і честь до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне буття, потребує нового підходу не тільки до його сутності. Як правильно відмічає Л.С. Явич, розвиток виробничих та інших фактичних відносин спричиняє зміну потреб, інтересів, претензій, що зумовлює формування нових прав і обов’язків, котрі потребують свого закріплення в об’єктивному праві [264, с. 162]. Саме визнання й забезпечення прав людини відповідно до Конституції України є основоположним напрямком розвитку нашого суспільства в умовах побудови демократичної, правової держави. Стосовно до позначеної проблематики до такого визнаного права передусім слід віднести право кожного на повагу його гідності (стаття 28 Конституції України). Про обов’язок саме поважати, а отже, і про право на повагу честі й гідності йдеться і в ст. 34 Конституції Республіки Казахстан [128, с. 236]. Аналогічні норми містяться в ст. 48 Конституції Республіки Узбекистан [128, с. 458], у ст. 42 Конституції Республіки Таджикистан [128, с. 408], у ст. 19 Конституції (Основного закону) Естонської Республіки [128, с. 626], у ст. 31 Конституції Республіки Абхазія [128, с. 214], у ст. 81 Конституції Азербайджанської Республіки [128, с. 72], у ст. 42 Конституції Республіки Вірменія [128, с. 113]. Повага прав, законних інтересів, гідності інших громадян є обов’язковою і за Конституцією Республіки Молдова (ст. 55) [128, с. 322].
Про відповідність правам (на ім’я, честь, гідність) обов’язків інших осіб не порушувати, поважати ці права мова йде і в сучасній цивілістичній літературі [238, с. 257]. Чітко проводячи грань між громадянською честю і суспільною честю, дореволюційний цивіліст Д.І. Меєр зазначив, що остання проявляється в повазі, якою користується особа в суспільстві [115, с. 134]. Те, що саме честь дає людині право на повагу, підкреслюється і в іншій літературі [267, с. 12; 138, с. 144-145]. Посилання на вищезазначені конституційні норми на обґрунтування висновку про правове закріплення наявного суб’єктивного права особи на повагу гідності й честі дозволяє порушити одну з не нових, але досить актуальних проблем теоретичного правознавства, котра пов’язана з питанням про юридичну природу конституційних (основних, загальних) прав громадян. Ще 1976 року Л.С. Явич зазначив, що позиція (маються на увазі погляди Ю.К. Толстого, викладені в "Теорії правовідносин", і Р.О. Халфіної в її "Загальному вченні про правовідношення), яка не визнає за загальними правами якості суб’єктивних прав, видається теоретично не обґрунтованою, а практично не конструктивною [264, с. 196]. Так, критикуючи погляди Р.О. Халфіної стосовно того, що соціальні блага є одним з елементів правового статусу і що в конституційному законодавстві недоторканність особи, свобода слова і багато інших прав тільки за традицією вважаються такими, цей автор слушно заявив, що позиція, згідно з якою право на недоторканність, на честь і гідність, на багато які політичні свободи виникає, стає наявним правом громадян лише з моменту порушення недоторканності, честі тощо, коли з’являється охоронне правовідношення, є непереконливою [264, с. 196-197].
На думку дисертанта, погляди Л.С. Явича заслуговують на увагу та підтримку, оскільки в протилежному разі конституційні норми, що закріплюють так звані загальні права, перетворяться в норми декларативного характеру, у пусті абстракції. Словами цього автора можна додати, що "загальні права повисають у повітрі, якщо за відповідних умов не можуть перетворитися в конкретну правоможність, у правопретензію" [264, с. 196]. Не випадково тому конституційне положення про повагу честі й гідності знаходить свій розвиток і застосування і в інших документах як правового, так і політичного характеру. Наприклад, у посланні Президента України до Верховної Ради "Україна: поступ в XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр." зазначається: "…ми повинні усвідомити, що найвищою цінністю сучасного цивілізованого процесу є людина, її права і свободи й особливо право на життя, на повагу гідності людини, на свободу і недоторканність" [222, с. 2]. Право громадянина на повагу гідності та інших рівних і невід’ємних прав визнається і цілою низкою міжнародно-правових документів (Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод) [113, с. 20-32], що свідчить про те, що проблеми такого роду вже вийшли за рамки внутрішньодержавного законодавства, стали питанням міжнародного права величезного значення і практичної реалізації пактів про права, прийнятих ООН і ратифікованих рядом країн, у тому числі й Україною. Це не зайвий доказ неприйнятності юридичних конструкцій, котрі в будь-якій формі применшують їх роль у сучасному житті. З точки зору реалізації цих важливих, визнаних усім світовим співтовариством положень становить найбільший інтерес основоположний правовий документ – новий Цивільний кодекс України, у якому стаття 290 спеціально присвячена праву на повагу до гідності та честі [241; 242; 243]. Це право згадано і в ч. 1 статті 261 Проекту ЦК України під назвою "Види особистих немайнових прав" [241; 242; 243]. На думку дисертанта, у цьому і знаходить своє часткове відображення ідея так званого "позитивного" регулювання, яке забезпечує організованість суспільних відносин закріпленням суб’єктивних прав і свобод у їх природному стані, тобто в аспекті регулятивної функції права, а не тільки пов’язаних з охороною особи від образливого поводження та інших принизливих дій (охоронна функція права).
Торкаючись цього питання, слід зазначити, що стосовно впливу цивільно-правових норм на відносини, пов’язані з проблемою гідності та честі особи, у цивілістиці існують три основні концептуальні підходи: радикальний, негативний і позитивний [37, с. 190; 100, с. 12-16; 238, с. 255-256].
Так, В.А. Тархов, будучи представником радикальної теорії, вважав, що особисті немайнові відносини складають самостійний предмет правового регулювання [129, с. 60]. Підтримуючи по суті ці ж саму точку зору, М.І. Кулагін підкреслив, що ці відносини відокремлені від інших відносин і для їх захисту застосовуються не тільки цивільно-правові засоби [85, с. 60-61].
Представники негативної концепції розглядають досліджувані відносини в аспекті охоронної функції права, гадаючи, що вони не підлягають цивільно-правовому регулюванню [62, с. 54-57; 46, с. 144], оскільки "у їх нормальному, так би мовити, спокійному стані особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, не потребують впливу норм права" [197, с. 163], і що правовому впливу підлягають тільки такі особисті немайнові відносини, котрі схожі з майновими або ними "породжені" [21, с. 83]. Ось тому, на думку В.К. Мамутова і Г.Л. Знаменського, автори Проекту ЦК України, виключивши з формулювання предмета цивільного права указівку, яка міститься в ст. 1 нині чинного ЦК України про те, що окремі особисті немайнові відносини включаються до предмета цивільного права, але у випадках, коли вони "пов’язані з майновими відносинами", тим самим довільно розширили сферу приватноправового регулювання [108, с. 129-130].
Незважаючи на те, що С.І. Чорнооченко позначає права на честь, гідність і ділову репутацію як особисті немайнові права, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, вона все ж відмічає, що у відносинах з приводу цих цінностей особи головну роль відіграють норми охоронного характеру [247, с. 10].
Уважаючи, що для правового регулювання честі, гідності та ділової репутації немає законодавчих передумов і що найбільш правильною з вищенаведених поглядів є негативна концепція, Р.О. Стефанчук тим же часом не заперечує, що з розвитком суспільних відносин можливим є регулювання правовідносин щодо досліджуваних цінностей з виокремленням позитивних правомочностей володільця цих благ. А на сьогодні, на думку цього автора, об’єктивне право не визначає, як повинен поводитися носій честі та гідності й що він може з ними робити, а тому цивільне право здійснює притаманним йому методом виключно функцію захисту [207, с. 31]. Такі застереження є підтвердженням того, що погляди представників негативної концепції поступаються за своєю обґрунтованістю поглядам представників третього напрямку цивілістичної думки (позитивна концепція), які вважають, що особисті немайнові відносини щодо гідності та честі не тільки охороняються цивільним правом, а й регулюються ним [80, с. 23; 102, с. 28-29; 98, с. 12 та ін.]. Слід погодитися з думкою С.І. Шимон, що саме ця точка зору й здобула перемогу в результаті тривалих дискусій [251, с. 151].
Гідність і честь – духовні цінності людини, що свідчать про її значущість як члена певного соціуму незалежно від того, будуть вони порушені чи ні. Тому її соціальне буття забезпечується не тільки з допомогою суб’єктивного права особи на захист цих найвищих соціальних цінностей. На думку дисертанта, такий забезпечувальний характер і має суб’єктивне право фізичної особи на повагу гідності й честі, що в першу чергу відповідає потребам її нормального функціонування та вимагає його правового виразу й законодавчого оформлення. На відміну від суб’єктивного права фізичної особи, пов’язаного з володінням цими цінностями, що є "одним з основних природних прав особи" [261, с. 144] та існує незалежно від його юридичного закріплення, це право потребує правового визнання й забезпечення. Однак слід зазначити, що й цього недостатньо для визначення права на повагу гідності та честі як суб’єктивного права особи, оскільки в юридичній літературі справедливо відмічається, що саме по собі існування об’єктивного права (юридичних норм) ще не означає, що передбачені ним юридичні можливості дійсно кому-небудь належать і можуть бути використані [264, с. 161], і що з практичної точки зору важливою є належність суб’єктивного права відповідним суб’єктам [264, с. 161], оскільки "категорія суб’єктивного права підкреслює, що це – наявне право суб’єкта" [264, с. 161]. Отже, щоб надати праву на повагу гідності та честі статусу суб’єктивного, треба, не обмежуючись формально-юридичним його визначенням, проникнути глибше в його соціальне значення й соціальну сутність. Для виявлення юридичної природи права на повагу гідності та честі необхідним є насамперед філософсько-правове осмислення проблеми "право на повагу".
Відразу ж слід зазначити, що в юридичній літературі вже висловлено сумнів, чи охоплює поняття "право на повагу" сутність відносин, які виникають з приводу честі, гідності та ділової репутації, оскільки, на думку Р.О. Стефанчука, абсолютному праву на повагу кореспондує обов’язок усіх інших осіб поважати честь і гідність конкретного суб’єкта [201, с. 239]. Крім того, з урахуванням того, що честь і гідність є поняттями оцінними й такими, що змінюються залежно від конкретної поведінки особи, навряд чи, з точки зору цього автора, треба формулювати право на честь і гідність як право на повагу цих благ [201, с. 239].
Перш ніж дати оцінку таким поглядам, вважаємо за доцільне розглянути наукове значення, сутність і зміст самої категорії "повага".
Проблема стосовно права на повагу є надзвичайно цікавою та перспективною, тому що дане питання практично не розглядалося у вітчизняній цивілістиці, а це, у свою чергу, не виключає неоднозначності наукової оцінки досліджуваного поняття.
Як підкреслює Е.Ю. Соловйов, уже два століття тому було віднайдено "максиму правозахисної поведінки", яка полягає в тому, що "повага до прав людини є перший категоричний імператив" [199, с. 117]. На думку цього автора, її зрозумів і блискуче виразив ще у 80-х роках ХVIII століття І. Кант, заявивши, що "повага до чужого права є перший з досконалих обов’язків" [199, с. 117]. Кантівське визначення, аналогічне вищевказаному, використовується і в сучасній юридичній літературі. Так, С.С. Алексєєв, відтворивши цитату німецького мислителя про те, що "наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і як святиню шанувати його", особливо уточнює, що вона має відношення і до суб’єктивного права – права окремих осіб, спільнот [4, с. 696]. Обов’язок, на думку цього автора, – категорія правова, через яку й реалізується вища моральна оцінка права, а конструювання поняття "правовий обов’язок" виявляється можливим і виправданим тільки в громадянському суспільстві [4, с. 691-692].
Про те, що "проблема гідності – це проблема забезпечення поваги до кожного індивіда, його людських прагнень і прав з боку інших людей і суспільства в цілому" [96, с. 185], зазначається і в сучасній філософській літературі.
Термін "повага" в російській мові є неоднозначним. Він поширюється як на сферу почуттів, так і на сферу поведінки, у якій під повагою розуміється здійснення певних дій, які вимагаються ким-небудь. Звернувшись до "Словника російської мови" ("Словаря русского языка"), читаємо: "Уважити – 1. Виконати, визнавши слушним (розм.). Уважити чиєсь прохання. 2. Віддати кому-небудь шану, виконавши його бажання (прост.)" ("Уважить – 1. Исполнить, признав основательным (разг.). Уважить чью-нибудь просьбу. 2. Оказать кому-нибудь уважение, выполнив его желание" (прост.)) [133, с. 754]. Найбільш повна характеристика поняття "повага" дається у філософській літературі. Зокрема, у "Словнику з етики" говориться: "Повага – одна з найважливіших вимог моральності, що має на увазі таке ставлення до людей, у якому практично (у відповідних діях, мотивах, а також у соціальних умовах життя суспільства) визнається гідність особи. Повага передбачає справедливість, рівність прав, якнайповніше задоволення інтересів людей, надання їм свободи; довіру до людей, уважне ставлення до їх переконань, устремлінь; чуйність, ввічливість, делікатність, скромність" [194, с. 367]. Незважаючи на підкреслену вище повноту такого визначення, вважаємо, що воно все одно не розкриває повною мірою багату за своїм змістом і дуже важливу категорію як етичного, філософського, так і правового характеру. Виходячи з цих рис, повага є об’єктом пильної уваги і дослідження авторів сучасної етичної науки, які повагу разом з такими категоріями, як співчуття та любов, відносять до важливих моральних умов людського спілкування. На думку В.А. Малахова, під повагою в етиці визнають таке ставлення до людини, що реалізує на практиці (у певних діях, поведінкових актах, формах суб’єктивного ставлення) визнання людської гідності" [96, с. 276]. Заслугою автора є і розкриття значення "поваги" в плані співвідношення гідності та честі, яке, з його погляду, полягає в тому, що повага, як практична реалізація визнання людської гідності знаходить своє доповнення в пошані, що насамперед реалізує визнання особистих якостей індивіда та його належність до певної спільноти [96, с. 276]. Таким чином, авторами Проекту ЦК України цілком обґрунтовано і правильно позначено в назві статті 290 право саме на повагу гідності та честі, через що ці блага й реалізуються. За даними того ж дослідження можна зробити найголовніший висновок про те, що повага в етичному значенні цього терміна передбачає активність особи, і оскільки повага – це насамперед реалізація принципу гідності в практиці людського спілкування, то ця активність означає добротворення, справедливість, виконання своїх обов’язків, чуйність, чулість, відповідальність, реалізацію свого життєвого призначення тощо. Однак, як слушно зазначає В.А. Малахов, усього цього людина може досягти тільки ціною власних зусиль. Причому повага до інших нерозривно пов’язана з самоповагою, високий рівень якої – це обов’язок людини не тільки перед собою, а й перед іншими. І саме в такому взаємозв’язку полягає невід’ємна основа людського спілкування. З повагою несумісні насильство, пригнічення, приниження, жорстокість [96, с. 277-278]. Як зазначається в Преамбулі Загальної декларації прав людини, недопустимим є і нехтування, зневажання прав людини [113, с. 14].
Знаходимо ми відповідь у В.А. Малахова і на питання про можливість формулювання права на гідність і честь як права на їх повагу з урахуванням того, що вони "є поняттями оцінювальними й такими, що змінюються залежно від конкретної поведінки особи" [201, с. 239]. Із філософської точки зору необхідним тут є підхід, відповідно до якого певний мінімум поваги повинен бути гарантований кожному презумпційно, тобто з урахуванням його причетності до людства і наявності у нього пов’язаних з цим прав, ціннісних переваг і духовних потенціалів. Відзначаючи цивілізований характер даних уявлень, автор особливо застерігає, що на таку гарантовану повагу заслуговують і злочинці, оскільки "міра її прояву в місцях відбуття покарання є одним із важливих показників реального рівня гуманності того чи іншого суспільства цілому" [96, с. 277].
Аналіз наукової літератури свідчить про те, що такі уявлення про повагу людської особистості існували не завжди. Прикладом може служити порівняння поняття "повага", викладеного в словнику російської мови С.І. Ожегова за 1984 р. і в Тлумачному словнику російської мови під редакцією Д.М. Ушакова за 1940 р. У першому науковому виданні під "повагою" розуміється "шанобливе ставлення, що ґрунтується на визнанні чиїх-небудь достоїнств" [133, с. 754], що не тільки вписується в сучасні етичні трактування цього поняття, а й відповідають нормам міжнародного права. Так, приміром, у ст. 1 Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року закріплено, що "усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах", та особливо застерігається, що така рівність, без якого б то не було розрізнення, притаманна людині й у ході дальшого володіння всіма правами та всіма свободами (ст. 2) [113, с. 15].
Зі змісту Тлумачного словника за 1940 рік видно, що майже протягом півстоліття досліджувана категорія розкривалася з інших позицій. Так, під повагою розумілося "почуття пошани, ставлення, що ґрунтується на визнанні чиїх-небудь достоїнств, заслуг, високих якостей" [219, с. 864], що явно суперечить сучасному презумпційному підходу вчених, оскільки воно залежало не тільки від людської гідності, рівної для всіх, а й від заслуг особи та її високих якостей, якими не всі володіють однаково. Неприйнятність такого підходу очевидна не тільки з точки зору розвитку етичної, філософської думки, а і з погляду вдосконалення законодавства. Так, відповідно до ст. 21 Конституції України, усі люди вільні й рівні у свої гідності та правах [77, ст. 141], що практично один в один співзвучне з вищенаведеною нормою Загальної декларації прав людини. На реалізацію цих положень спрямована стаття 263 Проекту ЦК України – "Рівність особистих немайнових прав фізичних осіб", де на розвиток конституційних положень сформульовано правило про те, що "кожна фізична особа має рівні особисті немайнові права – незалежно від віку, дієздатності та інших обставин". Більше того, "забороняються будь-які обмеження особистих немайнових прав фізичних осіб, крім тих, які прямо передбачені цим Кодексом та іншими законами" [241; 242]. У цьому і знаходить своє підтвердження перспектива правового закріплення презумпційного підходу щодо рівності всіх фізичних осіб на повагу не тільки їх честі, гідності, а й інших особистих прав.
Наведені вище досягнення етичної думки стосовно змісту права на повагу, котрі відповідають чинному як міжнародному, так і національному законодавству (ст. 1 Загальної декларації прав людини і ст. 21 Конституції України), не дозволяють нам погодитися з точкою зору Р.О. Стефанчука, який висловив сумнів щодо юридичної природи досліджуваного права, оскільки вона в першу чергу суперечить презумпційно-гарантованому мінімуму поваги до будь-якої людини. Крім того, ряд висловлюваних на її обґрунтування доводів заслуговують на значно докладніший розбір.
Як видно з аналізу змісту статті, Р.О. Стефанчук зайняв солідарну позицію з авторами, котрі вважають, що сутність права на честь і гідність включає позитивні й негативні аспекти: активні дії носія цих благ і дії, пов’язані з їх захистом. На жаль, автор не дає виносок у тексті, які б дозволяли дізнатися, чию ж конкретно точку зору він підтримує. Розкриваючи негативний аспект, Р.О. Стефанчук використовує думку авторів російського підручника з цивільного права про те, що для багатьох немайнових прав характерною є наявність двох правомочностей: по-перше, можливості правоможної особи вимагати від неозначеного кола зобов’язаних осіб утримуватися від порушення її права; по-друге, можливості вжити в разі порушення її права встановлених законом заходів захисту [38, с. 361]. Аналіз такої точки зору свідчить про те, що вона відповідає загальним науковим уявленням того часу щодо сутності абсолютних суб’єктивних прав, яка розкривалася з урахуванням стану чинного цивільного законодавства, і зокрема в аспекті статті 7 ЦК РФ (аналогічної ст. 7 нині діючого ЦК України). Ця сутність зводилася тільки до негативного аспекту. Проте слід зазначити, що вже в цей період з’явилися публікації, у яких стала розглядатися паралельно негативній стороні й позитивна сторона суб’єктивного права на честь і гідність. Так, приміром, А.Л. Анісімов відмітив, що "найбільшу увагу законодавця при розробленні суб’єктивного права на честь, гідність та ділову репутацію, напевно, привертає так звана негативна сторона цього права (поведінка, яка заборонена зобов’язаним особам), ніж його позитивна сторона (поведінка, яка дозволена правоможному)" [7, с. 27]. Як бачимо, висновки в цій роботі зроблено тільки на рівні тлумачення усталеного в даному разі напряму юридичного мислення і виражають вони лише одне з теоретичних припущень щодо характеру розглядуваного в ній суб’єктивного права. Справедливості ради слід зазначити, що набагато раніше, ніж таке припущення було висловлено А.Л. Анісімовим, у юридичній літературі існували вже більш конкретні точки зору на сутність досліджуваного права. Наприклад, уже 1986 року автори монографії під редакцією В.П. Мозоліна відмічали, що суб’єкт особистих немайнових прав не є пасивним, а користується цими правами; отже, кореспондуючі обов’язки третіх осіб не вичерпуються утриманням від порушення особистого права [175, с. 205]. Така позиція йшла врозріз із загальноприйнятою та відповідала вже більш сучасним уявленням про сутність суб’єктивного права.
Зміна "духу" цивільного законодавства привела до переосмислення цілої низки теоретичних проблем, у тому числі й стосовно порушеної проблематики, і тому погляди багатьох учених докорінно змінилися. Прикладом може служити позиція відомого фахівця в галузі особистих немайнових прав М.М. Малеїної, котра протягом тривалого часу, відмічаючи абсолютний характер правовідносин з приводу честі й гідності, зводила основні обов’язки суб’єктів, що протистоять правоможній особі, до неперешкоджання здійсненню свого права [100, с. 10]. Як видно з останніх публікацій, погляди цього автора істотно змінилися і її сучасний підхід полягає в тому, що особисті немайнові права громадян мають позитивний характер, який випливає з аналізу їх змісту та здійснення [105, с. 16]. У статті М.М. Малеїної немає жодної згадки про негативний аспект суб’єктивного права на честь і гідність. Видається, що такий підхід є найкращим з огляду на його наукову обґрунтованість і відповідність змістові цивільного законодавства сучасного періоду. До заслуги М.М. Малеїної слід віднести і той факт, що вона не зводить всі можливі правоможності суб’єкта особистого немайнового права до традиційної "тріади" повноважень власника, суб’єктивне право якого, на думку деяких авторів, схоже з суб’єктивним правом на честь і гідність [38, с. 631 та ін.]. Це дало їй підставу відмітити, що суб’єктивне право не є нерозкладане на складові елементи ціле, а являє собою сукупність можливостей (правомочностей), і що суб’єкт особистого немайнового права має, крім володіння й користування, інші різні правоможності [105, с. 17].
Як видно зі змісту статті Р.О. Стефанчука, позиція М.М. Малеїної оцінюється ним як радикальна. Про це свідчить аналіз автореферату дисертації доктора юридичних наук за 1997 рік, де "повноваження щодо володіння, користування і зміни честі, гідності та ділової репутації" цей автор відносить до позитивного аспекту права на честь, гідність і ділову репутацію. Однак з останньої публікації за 2000 рік випливає, що погляди цього правознавця стали ще більш радикальними, оскільки тут уже йде мова не про якісь окремі аспекти суб’єктивного права, а про єдиний позитивний його зміст – зміст, що виключає поняття "негативний аспект", який, на нашу думку, узагалі позбавлений будь-якого сенсу. У позиції ж Р.О. Стефанчука це не знаходить свого відображення. Ось чому в цілому правильна, як ми вважаємо, думка автора про те, що редакція статті 290 Проекту ЦК України про право на повагу честі та гідності, а також статті 291 цього ж джерела про право на недоторканність ділової репутації потребує коректування, не виокремлює все-таки основної ідеї щодо прийнятності "права на повагу" в змісті цих норм, оскільки він не висуває конкретних пропозицій щодо зміни їх редакції.
У зв’язку з розглядуваним питанням про "право на повагу" честі, гідності та ділової репутації на окрему згадку заслуговує такий вироблений теорією підхід. Характеризуючи суб’єктивне право особи на честь, гідність і ділову репутацію, багато хто з цивілістів відзначає як істотну особливість їх абсолютний характер [37, с. 199; 240, с. 334; 38, с. 83; 7, с. 25 та ін.]. Саме ця обставина послужила для Р.О. Стефанчука підставою для сумнівів щодо правового статусу права на повагу гідності та честі у вигляді конкретного суб’єктивного права фізичної особи.
Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що сама по собі конструкція абсолютного суб’єктивного права не проливає світло на позначену проблему. Так, деякі автори, відмічаючи практичну значущість абсолютизації особистих немайнових прав, тим же часом указують, що "слід мати на увазі, що поділ цивільних правовідносин на абсолютні та відносні значною мірою має умовний характер, оскільки в багатьох цивільних правовідносинах поєднуються як абсолютні, так і відносні елементи" [39, с. 83]. До цього треба додати, що така умовність притаманна й відносинам, об’єктом яких є честь, гідність і ділова репутація особи. На думку А.Л. Анісімова та інших цивілістів, що відмічають абсолютний характер досліджуваних прав, головною суттю обов’язків невизначеного кола осіб є "утримання від посягання на честь, гідність і ділову репутацію індивіда, трудового колективу чи організації" [7, с. 24]. У цьому й полягає, на їх думку, особливість здійснення особистих немайнових прав, оскільки "законом визначаються не межі реалізації нематеріальних благ правоможною особою, а встановлюються межі вторгнення сторонніх осіб в особисту сферу і, якщо ці межі порушуються, допускається застосування примусових заходів до їх відновлення" [39, с. 83], – уточнюється в юридичній літературі.
Не можна погодитися з такими твердженнями тільки тому, що суть права на честь і гідність обмежено зводиться лише до утримання від їх порушення. Як уже раніше зазначалося, це не відповідає стану законодавства і тим його перспективам, котрі вже намічені в дальшому його розвитку щодо регулювання особистих немайнових відносин. Пропозиції авторів Проекту ЦК України про закріплення не тільки права особи на захист честі, гідності, але й права на повагу цих цінностей особи мають під собою цілком обґрунтовану наукову базу. А останнє право – більш широке за змістом у порівнянні з наведеними вище доводами. Ще 1976 року такий видатний фахівець із загальної теорії права, як Л.С. Явич, справедливо зазначив, що слід відрізняти реальні правові відносини від юридичних конструкцій абсолютного та загального правовідношень. На його думку, "можна сперечатися про значення цих теоретичних абстракцій для науки та практики, але вважати їх правовими реаліями немає підстав" [264, с. 209].
Доводячи штучність такої конструкції, цей автор передусім як вагомий аргумент проводить думку про те, що "найважливіше соціально-юридичне значення правових відносин полягає, крім іншого, у тому, що вони передбачають подальшу конкретизацію прав і обов’язків залежно від юридичних фактів" [264, с. 207]. Далі Л.С. Явич зазначає, що навіть тоді, коли мова йде про загальні права або про загальні обов’язки, закон звертається до суб’єктів права персонально. Тому не дивно, що "у нашій юрисдикції не знайти жодного рішення суду неперсоніфікованого характеру, яке захищало б права всіх або на всіх покладало б якісь обов’язки, ставило б під захист суспільні відносини взагалі" [264, с. 208].
Аналіз юридичної літератури свідчить, що цей автор не одинокий у своїх міркуваннях. Ще наприкінці 60-х – на початку 70-х років Д.М. Генкін і С.М. Братусь відмітили, що саме по собі абсолютне право власності, подібне до права на честь і гідність, існує поза правовідносинами і не потребує конструкції "абсолютного", реалізуючись у безлічі конкретних правовідносин, оскільки, на їх думку, не можна охопити правовідношенням зв’язок правоможної особи з невизначеним колом зобов’язаних осіб. Це й бере до уваги Л.С. Явич, обґрунтовуючи вищевказані доводи. Така точка зору має право на існування не тільки тому, що досі ніким не спростована, а й з огляду на те, що останнім часом істотно змінилися багато які правові погляди під впливом різних чинників економічного, політичного, міжнародно-правового характеру. Прогнози Л.С. Явича про подальшу конкретизацію прав і обов’язків виправдалися.
Розвиток українського законодавства в сучасний період підвищує значення суб’єктивного фактора в оформленні норм права і правових відносин. Право закріплює нові форми власності, свободу підприємницької діяльності, суверенітет особи, безліч нових можливостей громадян і організацій у різних сферах суспільного та державного життя, чим відкриває простір для ствердження відповідних до вимог часу правових відносин. А це завжди відносини між конкретними особами, тобто їх реальна, фактична поведінка. Ось чому право на повагу честі, гідності та ділової репутації реалізується не шляхом протистояння його носієві невизначеного кола осіб, що утримуються від порушення даного права, а з допомогою конкретних суб’єктів, з якими ця особа вступає в спілкування.
Саме тому сьогодні в загальнотеоретичній правовій літературі практично не застосовується класифікація правовідносин, а отже, і прав на абсолютні та відносні, а у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі відносини, подібні до досліджуваних, включають до загальних (загальнорегулятивних) правовідносин. У тих випадках, коли особа виступає носієм суб’єктивного права, вона перебуває в специфічному становищі відносно всіх інших осіб. Загальне суб’єктивне право такої особи тому і є суб’єктивним, що має особистий характер, тобто належить не тільки всім суб’єктам, а й кожному суб’єктові окремо. Так само наявність обов’язків означає, що кожна особа перебуває в специфічному становищі відносно всіх інших осіб. Таку позицію поділяють С.С. Алексєєв, Ю.Г. Ткаченко, Н.І. Матузов, Є.В. Бурлай, Л.С. Явич та ін.
Не заперечуючи того факту, що загальні правовідносини являють собою надто своєрідні правові явища, слід погодитися, що вони реально знаходять своє буття в тому, що становище кожного учасника правовідношення відзначається особливим юридичним станом, особливими юридичними позиціями стосовно до всіх інших суб’єктів [257, с. 59]. А звідси можна зробити висновок, що юридичний зв’язок між ними не може зводитися тільки до перешкоджання здійсненню права на честь і гідність, а всі зобов’язані поважати ці права.
Про те, що характеристика права на гідність і честь як абсолютного права не має практичного значення, свідчить підхід авторів нового ЦК України, які пропонують ввести в дію норму про поняття особистого немайнового права. Так, перелічуючи в ній усі його характерні риси (а це і відсутність економічного змісту, і їх належність фізичним особам від народження чи за законом, і їх тісний зв’язок з особою, і неможливість їх позбавлення, і постійне володіння ними) [241; 242; 243], вони не відмічають їх абсолютності.
З урахуванням викладеного треба зазначити, що сумніви Р.О. Стефанчука стосовно сутності відносин, які повинні регулюватися й охоронятися ст. 290 Проекту ЦК України (право на повагу до гідності та честі) і ст. 291 Проекту ЦК України (право на недоторканність ділової репутації), не мають під собою достатніх підстав, оскільки юридична природа досліджуваного права не може визначатися тільки конструкцією абсолютного права.
На думку дисертанта, незважаючи на ті позитивні моменти, що пов’язані насамперед із закріпленням цієї важливої юридичної норми людського спілкування, редакція статті 290 Проекту ЦК України потребує правового коректування. Так, із назви аналізованої статті видно, що вона присвячена суб’єктивному праву фізичної особи на повагу її гідності й честі. У тексті ж самої статті це суб’єктивне право не закріплюється, і в її першої частині міститься правило про недоторканність цих цінностей, а в другої – про право на їх судовий захист. Таке порівняння дозволяє зробити висновок про те, що право на повагу гідності та честі практично зводиться до негативного елемента людського спілкування, що суперечить змістові поняття "повага", котре за даними багатьох гуманітарних наук має більш широкий зміст, ніж указано авторами Проекту ЦК України, і передбачає активність особи у творенні добра, чуйності, реалізації свого життєвого призначення. Тобто поважливі відносини – це зв’язок між людьми, який проявляється у відповідній позитивній поведінці, а не в утриманні від неї. Ось чому в сучасній юридичній літературі зазначається, що предметом правового впливу є об’єктивована жива, зовнішня, почуттєво-практична діяльність людей у різних суспільних відносинах, у яких їх учасники виступають носіями різних видів гідності [131, с. 318].
Установивши, що право на повагу гідності й честі за юридичною природою є суб’єктивним правом фізичної особи, необхідно вивести це поняття. Як відмічається в загальнотеоретичній літературі, "наукове визначення повинне схопити сутність визначуваного явища, вона є головне в його змісті й формі, а не просто його безпосередній зміст" [264, с. 178]. Це має особливе значення для вироблення визначення суб’єктивного права на повагу гідності й честі, оскільки яким би досконалим не було законодавство, що забезпечує та гарантує його, неможливо відобразити у визначенні всі правоможності, які входять до його структури. Не випадково одна з особливостей права на честь і гідність полягає в тому, що його зміст, його сутність розкриваються в багатоманітті життя людини, її буття [7, с. 19] та охоплюють всі сфери суспільного життя людини [166, с. 41]. А тому, щоб розкрити поняття права на гідність й честь, необхідно насамперед з’ясувати його сутність і правове значення.
Слід відмітити, що виявляючи сутність досліджуваного суб’єктивного права, треба подолати й усталений в даному випадку напрям юридичного мислення, який зводиться до того, що, на думку більшості авторів, сутність права на честь і гідність полягає в праві кожного громадянина на недоторканність його честі й гідності та в можливості вимагати від усіх інших фізичних і юридичних осіб утримання від порушення цього права [90, с. 63; 7, с. 23 та ін.]. Це пояснюється тим, що така сутність приписувалася суб’єктивному праву іншої юридичної конструкції у вигляді права на володіння цими цінностями, а не на їх повагу, що має різне правове значення. Право особи на повагу її гідності й честі свідчить не просто про наявність цих цінностей, які притаманні людини з моменту народження й існують незалежно від їх правового закріплення, а про можливе їх визнання з боку тих, хто цю особу оточує, у тому числі й з боку держави. На це в першу чергу вказує характер цінностей, з приводу яких і виникає зазначене суб’єктивне право. Так, критично оцінюючи погляди про те, що відносини, пов’язані з гідністю, охороняються від можливих порушень лише у випадках, прямо передбачених законом, М.Н. Марченко пояснив таке становище "…надто одностороннім судженням, котре ще побутує серед філософів і юристів, про зміст і обсяг категорії гідності, сутність якої …зводиться до характеристики суб’єктивної її сторони, що лежить поза сферою правової регламентації" [131, с. 336]. Що ж до її об’єктивної сторони, яка проявляється в соціальній діяльності, поведінці суб’єкта права, то вона, на думку цього ж автора, "залишалася в тіні й не ураховувалася в психологічному механізмі правоохоронного, правотворчого процесів" [131, с. 336]. Таке судження є цілком прийнятним і для ревізії поглядів юристів на сутність суб’єктивного права, пов’язаного з проблемою гідності й честі.
З огляду на викладене, а також на той зміст, який вкладається в поняття "повага", вважаємо, що сутність суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності й честі полягає в праві на визнання даних цінностей за їх носієм. Це свідчить і про їх соціальну значущість, і про їх недоторканність, і про можливий захист у разі їх порушення. З урахуванням різного призначення гідності й честі, раніше вже відміченого, необхідно підкреслити, що характер такого визнання є неоднаковим. Якщо визнання гідності означає її визнання як цінності будь-якої людини (як представника людства), то визнання честі, навпаки, залежить від її заслуг перед суспільством, від її соціального становища та інших життєвих обставин. Але в обох випадках таке визнання пов’язується зі ставленням людини до самої себе, а також зі ставленням до неї з боку суспільства, держави та інших соціальних спільнот і проявляється в конкретних діях суб’єктів права, у їх поведінці. Таким чином, суб’єктивне право на гідність і честь є невід’ємною основою людського спілкування, і саме тому автори Проекту ЦК України відносять його до особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття фізичної особи. У цьому і проявляється його юридичне значення. Про те, що сутність суб’єктивного права на повагу гідності й честі можна відобразити з допомогою вищевказаних дій, свідчить і етимологічне значення слова "визнання", котре зводиться до "оцінки за достоїнством", до "позитивного ставлення з боку кого(чого)-небудь" [133, с. 511].
Обґрунтовуючи висновок про те, що саме у визнанні гідності й честі проявляється сутність досліджуваного суб’єктивного права, вважаємо за необхідне послатися як на приклад на юридичні норми, що присвячені праву на повагу. Так, у ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу №111 під назвою "Обов’язки поважати права людини", мова йде саме про те, що основні права гарантуються кожному [163, с. 27], а отже, визнаються за будь-яким суб’єктом. У статті 81 , яка присвячена праву на повагу особистого та сімейного життя, у п. 1 зазначено, що кожний має право на повагу його приватного та сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції, а в п. 2 – що держава не може втручатися в здійснення цього права, крім випадків, перелічених у цій нормі [163, с. 30], що на думку дисертанта, також є доказом визнання цих прав. Про загальне й ефективне визнання та здійснення прав і свобод людини з метою сприяння їх повазі говориться і в Загальній декларації прав людини [113, с. 14]. У цьому зв’язку заслуговує на увагу висновок М.Н. Марченка про те, що в сучасних правових системах категорія "гідність особи" сприймається як об’єктивний факт, як визнання цінності особи в усіх регульованих правом сферах соціального життя: економічній, політичній, особистій [131, с. 318]. Позитивно оцінюючи кодифікаційну діяльність авторів Проекту ЦК України стосовно до закріплення в системі вітчизняного законодавства інституту особистих немайнових прав людини, С.І. Шимон також справедливо вважає це доказом стабільності тенденції загального забезпечення прав і свобод людини, визнання цінності конкретної особи, її духовної, моральної неповторності [251, с. 163].
Таким чином, зведення сутності суб’єктивного права на гідність і честь до утримання від їх порушення або до їх недоторканності значно збіднює його характер. Крім того, вона не відповідає і тим загальнотеоретичним поглядам юристів на суб’єктивне право особи, яке більшість авторів зводить до міри юридично можливої поведінки. Якщо припустити, що утримання від порушення гідності й честі – це вид і міра юридично можливої поведінки, то значення цього суб’єктивного права втрачається, оскільки при цьому нічого не вказується про соціальну цінність даного права, про свободу власних дій суб’єкта, від яких залежить зміст честі й гідності, про незалежність суб’єкта в здійсненні цього права тощо.
Торкаючись питання про поняття суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності й честі, слід зазначити, що його наукове визначення робиться вперше. Але як у загальноправовій, так і в цивільно-правовій літературі існує безліч моделей і загальноюридичного значення, і стосовно до позначеної тематики. Це пояснюється тим, що протягом тривалого періоду дане питання є досить спірним у науці, у чому можна переконатися на прикладі тих визначень, котрі вироблено цивілістами щодо суб’єктивного права особи на гідність і честь. Так, деякі автори під правом на честь, гідність і ділову репутацію розуміють право на самооцінку й соціально значущу оцінку моральних, ділових та інших рис і властивостей громадянина та юридичної особи (організації), від яких залежить їх становище в суспільстві [39, с. 303]. М.А. Придворов бачить у ньому забезпечену законом та іншими соціальними нормами можливість для кожного суб’єкта користуватися цим соціальним благом і в разі їх порушення вимагати від зобов’язаних осіб відповідної поведінки [166, с. 41-42]. Трапляються в юридичній літературі і найзагальніші визначення у вигляді того, що право на честь і гідність – суб’єктивне право з притаманними йому властивостями (абсолютне, невідчужуване та невіддільне від особи його носія) [197, с. 165].
Виводячи поняття суб’єктивного права особи на повагу гідності й честі, дисертант бере за основу одну з загальновизнаних у цивілістичній літературі моделей суб’єктивного права, розроблену С.М. Братусем. На його думку, суб’єктивне право – "це міра можливої поведінки даного суб’єкта, забезпечена законом і тим самим відповідною поведінкою зобов’язаних осіб" [22, с. 13]. Приблизно така ж модель суб’єктивного права визнана й існує до цього часу і в загальноправовій літературі [193, с. 381]. Велике значення для вирішення цього питання мають і ті положення, які містяться в Проекті ЦК України: це і загальне положення про особисте немайнове право (ст. 260), і положення про його зміст (ст. 262), здійснення (ст. 264, 265) та ін. Безумовно, що немає необхідності включати їх усі до розроблюваного визначення, але деякі з них заслуговують на особливу увагу і повинні знайти своє відображення в ньому. Це стосується насамперед правила статті 262 Проекту ЦК України, де вказано, що зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері приватного життя, а також правило про самостійне здійснення особистих немайнових прав (ст. 264) [241; 242; 243].
Узагальнюючи все раніше розглянуте, пропонуємо таке визначення права на повагу до гідності та честі. Право на повагу до гідності та честі – це юридично визнана та забезпечена можливість фізичної особи користуватися своєю гідністю та честю з власної волі незалежно від інших осіб, узгоджуючи свою поведінку з уявленнями, що існують у суспільстві щодо цих цінностей, з метою отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цих цінностей. Відповідно до Конституції України така юридична можливість визнається й охороняється державою, а тому за своєю юридичною природою це право є суб’єктивним правом особи. Його здійснення передбачає реалізацію змісту цього права для задоволення інтересу як правоможної особи, так і особи зобов’язаної, бо не виключає ні свободу користуватися своїм правом на гідність і честь, ні обов’язок поважати ці цінності.
Оскільки така правова конструкція передбачає вид і міру можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права для задоволення його інтересів, то зведення його сутності тільки до права кожної особи на недоторканність її гідності й честі та до можливості вимагати від усіх суб’єктів утримання від їх порушення або до права вимагати спростування розповсюджених відомостей, які не відповідають дійсності та порочать гідність і честь особи, не повною мірою відбиває юридичне значення такого суб’єктивного права і значно збіднює його зміст. Оскільки право на повагу гідності та честі є основою соціального буття фізичної особи, то його забезпечувальний характер полягає у визнанні та здійсненні цих цінностей особи, що проявляється в отриманні належної оцінки й самооцінки її якостей як особистості, а також у позитивному ставленні з боку оточуючих. Саме в суб’єктивному праві на повагу гідності та честі й знаходить своє втілення їх правовий статус як найвищих соціальних цінностей.
Для усунення суперечностей у назві й змісті статті 290 Проекту ЦК України та необґрунтованого звуження змісту права на повагу гідності та честі вважаємо за необхідне внести такі доповнення:
1. У назві статті 290 після слів "на повагу" додати слова "і захист", що в цілому повинне виглядати так:
"Стаття 290. Право на повагу і захист гідності та честі."
2. Зміст статті 290 доповнити частиною 1: "Кожний має право на повагу до гідності та честі". У зв’язку з цим ч. 1 і ч. 2 даної статті вважати відповідно чч. 2 і 3.
2.2 Здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу
гідності та честі
гідність честь особа цивільний правовий
Досліджуючи далі юридичну природу суб’єктивного права на повагу гідності та честі, треба зупинитися окремо на питанні про його здійснення, що надає йому реального значення та необхідної визначеності.
Згідно з загальнотеоретичними аспектами здійснення (реалізація) прав людини – це практичне використання нею можливостей, відображених її відповідними правами [143, с. 18].
У цивілістиці здійсненням суб’єктивного права прийнято вважати реалізацію її змісту для задоволення інтересу правоможної особи [105, с. 17]. Здійснення суб’єктивного права на честь і гідність складається з певних претензій, з одного боку, і визнання цих претензій – з іншого [166, с. 41]. Порівнюючи ці визначення, слід дійти висновку про те, що зміст їх є однаковим і зводиться до питання про зміст досліджуваного права.
Зміст прав людини (як їх якісна характеристика) – це умови й засоби, які утворюють можливості людини, необхідні для задоволення її потреб в існуванні та розвитку [147, с. 17]. На думку М.А. Придворова, зміст претензій при здійсненні суб’єктивного права на гідність і честь "буде визначатися соціальним середовищем і уявленням про характер честі, яке склалося в суспільстві" [166, с. 41].
Досліджувалося в науці й питання про можливості носія суб’єктивного права, причому як із загальнотеоретичної, так і цивільно-правової позиції. Уже традиційно зазначається, що зміст будь-якого цивільного права складають:
1) правоможність на власні позитивні дії (правовикористання): можливість самостійно здійснювати фактичні та юридично значущі дії;
2) правоможність на чужі дії (правовиконання): можливість заінтересованої особи вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків;
3) правоможність претензії (правозахист): можливість звертається за підтримкою та захистом держави у випадках порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи [193, с. 383].
Деякі автори до вищезазначених правомочностей додають і правоможність користуватися певним соціальним благом – економічним, політичним, духовним, культурним, яке "нібито органічно скріплює три інші та надає їм практично реального значення" [112, с. 115].
У дореволюційній літературі пропонувалося зміст правоможності на власні дії розглядати як сукупність можливостей користування, володіння та розпоряджання об’єктом [105, с. 16].
Із наведених визначень випливає висновок про те, що ця сукупність можливостей і складає зміст суб’єктивного цивільного права, що, у свою чергу, не є чимось єдиним, цілим, нероздільним. Крім того, усі ці повноваження визначають "міру можливої поведінки даного суб’єкта, забезпечену законом і тим самим відповідною поведінкою зобов’язаних осіб" [22, с. 13], що вписується у визначення суб’єктивного цивільного права, дане С.М. Братусем, яке стало практично класичним з деякими змінами й уточненнями.
Торкаючись питання про зміст особистого немайнового права, М.М. Малеїна зазначає, що його суб’єкт має правоможності щодо володіння та користування об’єктом (нематеріальним благом), а також різні інші правоможності залежно від виду суб’єктивного права, особливо підкреслюючи ідею про те, що особисті немайнові права громадян мають позитивний характер. На її думку, саме "загальна характеристика дозволеного типу поведінки потребує формулювання позитивних правомочностей, які входять до структури кожного права" [105, с. 17].
Стосовно суб’єктивного права на честь, гідність і ділову репутацію М.М. Малеїна в більш ранній роботі відмічає, що, здійснюючи це право, особа використовує "повноваження щодо володіння, користування та зміни честі, гідності та ділової репутації". Так, повноваження щодо володіння означає можливість фактичного володіння честю, гідністю та діловою репутацією без звернення за сприянням до третіх осіб і можливість вимагати від будь-кого не порушувати ці блага. Повноваження щодо користування дає змогу використовувати уявлення про себе, які склалися в суспільстві, особистій, трудовій та інших сферах діяльності. Повноваження щодо зміни змісту вищезазначених цінностей може реалізовуватися шляхом укладення угод, спрямованих на формування певного іміджу [103, с. 28-29].
З огляду на те, що позиція цього автора істотно відрізняється від традиційної концепції, в основі якої лежить лише негативний аспект змісту суб’єктивного цивільного права, у юридичній літературі вона цілком обґрунтовано сприйнята не тільки як радикальна, а і як така, що заслуговує на увагу [201, с. 239]. Ідеї позитивного регулювання сприйняті й авторами Проекту ЦК України, а тому зазначається, що вперше в історії розвитку цивільного законодавства пропонується цивільно-правове регулювання особистих немайнових відносин, які виникають не тільки в разі їх порушення, а й на стадії їх нормального здійснення [238, с. 259; 240, с. 335].
Аналіз запропонованих авторами нового ЦК України норм, спрямованих на позитивне регулювання честі, гідності та ділової репутації, свідчить про те, що вони знайшли "соломонове" рішення, яке не суперечить докорінно загальноправовій концепції змісту суб’єктивного цивільного права та відповідає сучасним тенденціям його розвитку. На думку авторів підручника з цивільного права України під редакцією О.В. Дзери та Н.С. Кузнецової, реалізація суб’єктивного особистого немайнового права насамперед передбачає можливість здійснення певних дій самою правоможною особою, що відзначається як його специфіка [238, с. 258]. Зі змістового боку центральним елементом суб’єктивного права на повагу гідності та честі є юридична можливість власних дій, тобто можливість володіти, користуватися та здійснювати інші дії, спрямовані на визначення і юридичну забезпеченість статусу суб’єкта.
Володіння цими цінностями означає їх належність конкретному суб’єкту. Той факт, що права на честь і гідність виникають з моменту народження, не знімає необхідності юридичного "прикріплення до їх носія" [105, с. 17]. І якщо стосовно гідності слід зазначити, що вона презумпційно передбачається за будь-якою людиною, то "честь пов’язується з конкретним носієм", бо "неможливим було б спростування неправдивих відомостей, які порочать, якщо б не давалася суспільна оцінка властивостей, якостей визначеної, а не абстрактної людини" [105, с. 17].
Правоможність щодо користування цими цінностями означає їх фактичне використання особою за своїм бажанням і у своїх інтересах для отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих, не забуваючи й про самоповагу.
Слід погодитися з Л.С. Явичем у тому, що "право на власні дії і є в першу чергу можливість користування соціальними благами, свобода поведінки й вольового рішення на основі закону" [264, с. 178-179]. Тому немає необхідності в доповненні триелементного складу суб’єктивного права ще й правоможністю щодо користування цими цінностями.
Зміст цих цінностей може змінюватися залежно від поведінки самого суб’єкта – змінюватися, але не відчужуватися, що не властиве природі честі й гідності. "Не можна продати честь, подарувати ім’я, обміняти своє індивідуальне обличчя на чуже" [105, с. 17].
Шанобливе, поважливе ставлення – це зв’язок між людьми, що проявляється у відповідній поведінці. Поведінка, яка ґрунтується на повазі, обов’язково передбачає задоволення претензій шанованого, що входить до традиційного поняття змісту суб’єктивного цивільного права у вигляді правоможності вимоги, тобто з’являється претензія на визнання цього права, а отже, на здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі тільки особисто правоможною особою. Безумовно, що людина, яка поважає себе і яку поважають оточуючі, не потребує захисту, тому така правоможність стосовно до змісту права на повагу гідності та честі не має сенсу, і, таким чином, мова йде про позитивний зміст такого права. При цьому особливо слід зазначити, що його зміст характеризується невизначеністю обсягу (складу), зокрема в силу змінюваності змісту цінностей, з приводу яких воно виникає. Так, приміром, честь людини протягом її життя зазнає змін під впливом її вчинків, певних подій. (Не випадково існує прислів’я: "Бережи честь змолоду").
Виходячи з сучасного підходу до регулювання особистих немайнових відносин, третя правоможність, спрямована на захист (можливість застосування державно-примусових заходів у випадках порушення суб’єктивного права), знайшла своє правове закріплення у вигляді самостійного суб’єктивного права (ст. 55 Конституції України). Аналогічні норми містяться і в Проекті ЦК України (ст.ст. 14, 267) [241; 242; 243].
Підводячи підсумок дослідженню питання про зміст суб’єктивного права на повагу гідності та честі, слід відмітити, що характеристика вказаних вище повноважень фізичної особи є суто умовною та узагальненою. Крім того, не можна не помітити, що вони перекликаються з класичною тріадою повноважень власника (володіння, користування та розпорядження), котра традиційно використовується протягом тривалого періоду розвитку цивілістичної думки. Тому в сучасній юридичній літературі зазначається, що особисті права почасти відчули на собі силу тяжіння права власності [3, с. 31], виводилися з цього права [43, с. 3].
Зміст права на повагу свідчить і про те, що пов’язане з ним суб’єктивне право покликане виражати й забезпечувати гідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства, а отже, забезпечувати різні юридичні можливості, які здійснюються різними способами й частіше за все проявляються в багаторазово повторюваних діях. Тому зведення цього права до повноважень власника збіднює його юридичну природу.
У юридичній науці вирізняють дві групи умов, необхідних для здійснення цивільних прав: зовнішні (об’єктивні) умови у відношенні до носія права – це матеріальні та юридичні гарантії (якість цивільного законодавства, належна діяльність органів і посадових осіб, що застосовують норми цивільного права та ін.) і внутрішні (суб’єктивні) умови, які відносяться до поведінки правоможної та зобов’язаної осіб [215, с. 116-117].
Питанням здійснення цивільних прав у чинному ЦК України присвячена стаття 5. Відповідні норми, розроблені авторами Проекту ЦК України, розміщуються в ст.ст. 12, 13 першої книги під назвою "Загальні положення". Крім того, здійсненню саме особистих немайнових прав фізичної особи відводиться окрема стаття 264 другої книги, яка має назву "Особисті немайнові права фізичної особи". Якщо порівняти зміст спроектованого джерела й нині чинного ЦК України в регулюванні питання про здійснення цивільних прав, то напрошується висновок про більш широку можливість їх реалізації. Так, і в ч. 1 ст. 12, і в ч. 1 ст. 264 Проекту ЦК України вперше в історії розвитку цивільного законодавства мова йде про принцип безперешкодного здійснення цивільних прав, який виражається в тому, що особа здійснює свої права вільно, на свій розсуд, а стосовно особистих немайнових прав фізичної особи йдеться про самостійність у їх здійсненні [241; 242; 243]. Зі змісту ж ст. 5 чинного ЦК України випливає принцип відповідності здійснення прав до їх призначення в суспільстві, що не витримує порівняння з редакцією майбутнього Кодексу.
Розгляд питання про здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі тісно пов’язаний з проблемою обмежень прав фізичної особи або з визначенням їх меж.
Визначення меж основних прав, умов їх реалізації та порядку розв’язання можливого конфлікту інтересів – об’єктивна потреба нормального функціонування соціуму, з одного боку, і свободи особи – з іншого [255,с. 24], тобто обмеження прав є необхідним елементом правового регулювання [237, с. 43].
У цивільно-правовій науці зазначається, що існують окремі та загальні межі здійснення цивільних прав. Окремі межі характеризуються тим, що вони адресовані конкретним цивільним правам і передбачені в спеціальних статтях законодавства або в угодах. Загальні ж межі здійснення суб’єктивних цивільних прав характеризуються тим, що відносяться до всіх суб’єктивних прав і передбачаються в нормах-принципах [105, с. 18].
Виникає питання: на які межі здійснення суб’єктивного цивільного права на повагу гідності та честі націлене наше законодавство?
У ч. 1 ст. 64 Основного Закону України закріплено норму про те, що конституційні права й свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. У ч. 2 цієї ж статті вказується на можливість окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану з зазначенням строку дії цих обмежень. І тут же при переліку цілої низки прав і свобод, які не можуть бути обмежені, особливо підкреслено право на повагу гідності людини, закріплене ст. 28 Конституції. Із викладеного стає очевидним, що вищенаведені конституційні положення не окреслюють меж змісту й обсягу досліджуваних прав, а отже, і не містять їх меж (обмежень). Постає питання: як на розвиток цих правил спроектовано норми майбутнього ЦК України стосовно досліджуваного права?
Як видно з ч. 1 ст. 12 Проекту ЦК України, у ньому закріплено загальна норма, відповідно до якої особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд [241; 242; 243]. Це правило конкретизується в ч. 1 статті 264 із зазначенням про те, що здійснення особистих немайнових прав провадиться самостійно [241; 242; 243]. Порівнюючи їх з конституційними положеннями, можна дійти висновку, що у такому вигляді вони не суперечать одне одному.
Проте дальший аналіз Проекту ЦК України в аспекті досліджуваного питання ставить на порядок денний цілу низку нагальних проблем.
Судячи зі змісту другої книги Проекту ЦК України, присвяченої особистим немайновим права фізичних осіб, у ній намічено окремою статтею 266 закріпити правило про обмеження в здійсненні особистих немайнових прав. Крім того, ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК України, хоча й присвячена здійсненню особистих немайнових прав, також містить правило обмежувального характеру [241; 242]. Виходячи з загальних теоретичних конструкцій меж здійснення цивільних прав, вищевказані положення вписуються в поняття окремих меж, але водночас вимагають відповіді на питання, чи не суперечать позначені правила обмежень особистих немайнових прав принципові їх реальності й гарантованості, закріпленому в Конституції?
Загальновідомо, що, з одного боку, надмірні обмеження зводять нанівець зміст суб’єктивного права, а з іншого боку, уявлення про існування необмежених прав можуть привести до необмеженого свавілля. Не випадково в юридичній літературі питання про межі (обмеження) суб’єктивних прав стають все більше й більше актуальними. Як слушно зазначила С.І. Шимон, від законодавчого вирішення порядку реалізації та обмежень особистих немайнових прав залежить їх реальність і гарантованість [251, с. 157]. Тому дисертант не може обминути у своєму дослідженні питання про характер меж, які мають значення для здійснення права на повагу гідності та честі особи.
Автори Проекту ЦК України пропонують закріпити певні межі здійснення цих прав, які у вигляді загального правила містяться в ч. 2 ст. 264, де зазначається, що при здійсненні особистих немайнових прав фізична особа може діяти лише в межах наданої їй свободи поведінки [241; 242]. Аналіз редакції цієї статті ставить під сумнів принцип безперешкодного здійснення суб’єктивного цивільного права і потребує додаткової відповіді на такі питання:
по-перше, у чому виражається поняття "свобода поведінки"?
по-друге, як визначаються межі вільної поведінки?
по-третє, чи відповідає таке правило основним засадам й змісту не тільки цивільного, а й конституційного законодавства?
Щоб відповісти на ці питання, необхідно насамперед дослідити саме поняття "межі здійснення прав". Проблема меж прав людини розроблена в юридичній літературі недостатньо. Більшість як вітчизняних, так і зарубіжних учених порушували її лише в аспекті галузевого законодавства. У деяких роботах можна знайти і визначення цього поняття. Наприклад, Є.М. Тужилова, торкаючись здійснення права власності, висловила міркування про те, що "межі (границі) здійснення суб’єктивного цивільного права – це сукупність критеріїв, які чітко обмежують обсяг дозволеної особі поведінки, не регламентують детально різні варіанти здійснення даного права" [220, с. 13]. Таке визначення також не повною мірою проливає світло на позначену проблематику. У цьому зв’язку значний інтерес становить спеціальне дослідження українського правознавця І.М. Панкевича. Спираючись на ретельний аналіз наукового матеріалу, автор дійшов висновку про те, що межі прав людини – це "сукупність усіх явищ, які окреслюють межі змісту і обсягу прав людини" [143, с. 18]. До складу цих явищ він включає юридичні норми, установлені не тільки національним, а й міжнародним правом і справедливо, на наш погляд, зазначає, що певні обмеження (межі) прав людини є продуктом нормотворчої діяльності міжнародних або державних органів відповідно.
Отже, маючи певні наукові критерії досліджуваного поняття, можна зробити висновок про те, що стан запропонованих авторами Проекту ЦК України правил, які закріплюють межі (границі) здійснення цивільного права, потребує деякого правового коректування. Особливо це стосується вже наведеного вище правила про те, що при здійсненні особистих немайнових прав особа може діяти лише в межах наданої їй свободи поведінки (ч. 2 ст. 264). На невдалу редакцію цієї статті в літературі вже звернено увагу. Так, С.І. Шимон цілком справедливо відмічає, що її зміст не відповідає одному з принципів правової держави, згідно з яким громадянинові дозволено все, що не заборонено законом [251, с. 158]. Однак з аналізу її статті незрозуміло, чому цей автор робить здогадні висновки про те, що в такому формулюванні дана норма може бути витлумачена обмежувально, якщо це дійсно так. Крім того, вона не сформулювала і конкретні пропозиції щодо зміни її редакції. Дотримуючись вищенаведеної думки С.І. Шимон, спробуємо аргументувати свою позицію таким чином.
По-перше, ми вважаємо, що правило ч. 2 ст. 264 невдало поміщено в цій статті. Оскільки в ньому йдеться про межі здійснення особистих немайнових прав, то незалежно від характеру його змісту цю норму необхідно вмістити до ст. 266 Проекту ЦК України, що спеціально присвячена обмеженням у їх здійсненні.
По-друге, коректування потребує не тільки норма, яка міститься в ч. 2 ст. 264 Проекту, а й у ч. 1 цієї самої статті, тому що його редакція свідчить про невдале формулювання. Указівка на те, що особисті немайнові права фізична особа здійснює самостійно, не відбиває повною мірою сферу їх реалізації. Поняття "самостійний" ("самостійність") має вузьку спрямованість. Його етимологічне значення, приміром, у словнику С.І. Ожегова зводиться до "здійсненню власними силами, без сторонніх впливів, без чужої допомоги" [133, с. 604]. Тому замість слова "самостійно" більше підходить поняття "незалежно". Визначення "незалежний" (імен. незалежність) означає "самостійний, такий, що не перебуває в підпорядкуванні, вільний" [133, с. 346]. Саме ідея незалежності особи лежить в основі права, яке одночасно її і охороняє, і обмежує, виражаючи її автономність. Розкриваючи значення права та його роль у формуванні особистості, відомий філософ сучасності Е.Ю. Соловйов слушно зазначив, що "першооснова індивідуальних правомочностей – це непідопічність або статус практичної особистої незалежності (status libertatis)" [200, с. 420]. Загальною формою існування незалежності є свобода, яка похідна від ступеня її гарантування. Не випадково тому сучасні трактування свободи нероздільні з поняттям "незалежність". Наприклад, у Д.А. Керимова свобода – "це зовнішній та внутрішній стан незалежності особи, яка пізнає дійсність і діє відповідно до пізнаного, розумно поєднує свої інтереси з інтересами суспільного прогресу" [72, с. 455]. Як видно зі змісту ч. 1 ст. 12 Проекту ЦК України, у ній ідеться не про самостійне здійснення цивільних прав, а про вільне, на власний розсуд здійснення цивільних прав [241; 242; 243]. Коментуючи сказане, необхідно відзначити розбіжності загального та спеціального правила, оскільки в цій нормі мова йде про більш широке розуміння здійснення, зміст якого і зводиться до поняття "незалежний".
По-третє, замість правила про дію особи при здійсненні особистих немайнових прав лише в межах наданої їй свободи поведінки, яке міститься в ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК, за змістом доцільно закріпити поняття юридичної свободи, котра є еталоном правомірної, законної поведінки особи і має відношення до порушеної проблематики. Проблема свободи особи не входить до завдання цього дослідження, і тому дисертант використовує вже розроблені в науці концептуальні положення.
Поняття правової свободи вживається у двох значеннях: у загальносоціальному (загальному) та спеціально-юридичному. У першому значенні свобода – це природний стан людини, який характеризується її можливістю діяти на свій розсуд, тобто це право, не обмежене і не стіснене формально-юридичними умовностями, інакше кажучи, не виражене в тексті юридичного документа. Юридична ж свобода – це завжди певне обмеження природного права, оскільки і вона сама, і межі її здійснення упорядковуються правом [121, с. 26, 32].
Трактуючи поняття свободи, слід звернути увагу й на таку важливу тенденцію розвитку правової думки, відмічену в літературі, яка полягає в тому, що в даний час відбувається "перехід від марксистсько-ленінського трактування свободи як пізнаної необхідності до розуміння її у вигляді здатності та можливості особи здійснювати вибір варіантів поведінки, стверджуючи своєю поведінкою автономний характер і незалежність особи" [121, с. 26, 32].
На наш погляд, у ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК України треба було б закріпити положення про те, що "свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі". Підтвердженням правильності такої орієнтовної редакції є не тільки теоретичні концепції, а й стаття 23 Конституції України, що закріплює право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.
Про необхідність юридичного закріплення поняття свободи вже давно ставлять питання не тільки юристи, а й представники інших наукових напрямків. Так, Е.Ю. Соловйов справедливо зазначив, що "у визначеннях права, які досі фігурують у наших енциклопедіях, словниках, популярних юридичних виданнях помітною є відсутність поняття свободи – найважливішого для з’ясування змісту правової норми", а "на передній план владно висуваються такі вирази, як "регулювання", "управління" і "регламентація" [200, с. 416]. Справедливість цих слів ні в кого не викликає сумнівів.
Як уже раніше відмічалося, правило, що міститься в цьому джерелі, про те, що "при здійсненні особистих немайнових прав фізична особа може діяти лише в межах наданої їй свободи поведінки", охоплюється змістом ст. 266 Проекту ЦК. Однак автоматично, без певного коригування тексту його перенести не можна через невдалу інтерпретацію: поняття "межі (границі)" несумісне з поняттям "свобода", зміст якого саме й полягає у відсутності будь-яких обмежень, перешкод у чому-небудь.
Академік Д.С. Лихачов, говорячи про красу життя і торкаючись досліджуваного поняття, активно використовує таке слово, як "сфера". Так, він веде мову про розширення сфери життя, про розширення сфери життєвого простору, у якому живе людина, особливо звертаючи увагу на те, що такі поняття, як "границі життя", "межі життя", непридатні для виразу вищезгаданих думок: "Це не земельна ділянка, огороджена тином-межами" [92, с. 24], – уточнює вчений. Не викликає сумнівів, що це має безпосереднє відношення і до поняття свободи як у загальносоціальному, так і в правовому значенні. До сказаного особливо слід додати, що юридичне розуміння свободи особи вже містить у собі певні обмеження, і тому вживання понять "межі", "границі" паралельно слову "свобода" є зайвим.
Аналіз сучасної юридичної літератури свідчить про те, що слово "сфера" вже має широке застосування, і це підтверджує той факт, що воно вдале не тільки у філологічному значенні. Так, приміром, І.М. Панкевич запропонував і обґрунтував у дисертації такі поняття, як сфера можливого здійснення прав людини, сфера необхідного здійснення прав людини, сфера легального здійснення прав людини, реалізаційна сфера здійснення прав людини тощо. У цивілістичній літературі вищевказана лексема застосовується і щодо категорії "свобода" [3, с. 27]. Використовує І.М. Панкевич і поняття "межі" ("обмеження"), але не стосовно до свободи поведінки особи, а до сукупності всіх явищ, які окреслюють межі змісту й обсягу прав людини [143, с. 18], що і є найбільш правильним.
Аналізуючи в аспекті цього поняття редакцію ст. 266 Проекту ЦК України, присвячену обмеженням у здійсненні особистих немайнових прав, можна дійти висновку про те, що правила, які містяться в ній, мають розпливчастий і неконкретний характер. У її першій частині мова йде про конституційні обмеження, а у другій – про обмеження, передбачені Кодексом та іншими законами у випадках, позначених ними. У цьому зв’язку слід погодитися з думкою С.І. Шимон, що таке формулювання не визначає меж діяльності держави щодо встановлення даних обмежень [251, с. 158]. Однак є не зовсім послідовними пропозиції цього автора про те, що слід було б відтворити в Кодексі відповідну норму Конституції (ст. 64) або закріпити положення про те, що при здійсненні особистих немайнових прав фізична особа діє вільно, а обмеження у їх здійсненні, установлені виключно законом, можуть бути необхідними для дотримання прав і свобод особи, її гідності та честі, охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я та моралі населення.
Перелічуючи ці обставини, С.І. Шимон практично порушує питання про підстави нормативно-юридичного обмеження прав людини, під чим з загальнотеоретичної точки зору слід розуміти певні соціальні інтереси, для забезпечення яких правовстановлюючий орган вважає за необхідне їх обмежувати [143, с. 18]. Але треба зауважити, що вищевказані інтереси мають значення в ході здійснення не тільки особистих немайнових прав, а й будь-яких інших цивільних прав. Не випадково правило, подібне до запропонованого цим ученим, закріплено в командній статті 1 ЦК Російської Федерації, де зазначається, що цивільні права можуть бути обмежені на підставі федерального закону і тільки тією мірою, якою це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни й безпеки держави [33, с. 3].
Як видно зі змісту першої книги Проекту ЦК України, що є його загальною частиною, у ній таке правило відсутнє, незважаючи на те, що воно є дійсно необхідним для конкретизації позначених у ньому положень про обмеження суб’єктивних цивільних прав. Тому пропозиції С.І. Шимон у цій частині заслуговують на увагу, але не стосовно до редакції ч. 2 ст. 266 Проекту ЦК України, а стосовно до редакції статті 13 цього самого джерела.
Торкаючись другого варіанта коректування ч. 2 ст. 266 Проекту, запропонованого цим автором, яке полягає в тому, щоб повністю відтворити в її тексті ст. 64 Конституції України, вважаємо, що в цьому немає необхідності. Достатньо тільки зробити застереження: "крім випадків, визначених у Конституції України". З урахуванням вищесказаного редакцію ст. 266 ЦК України доцільно викласти таким чином:
"Стаття 266. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав.
1. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав можливі тільки відповідно до законів України, крім випадків, визначених у Конституції України.
2. При здійсненні особистих немайнових прав фізична особа діє відповідно до свободи поведінки".
Така редакція, на думку дисертанта, не буде суперечити Основному Закону України, де закріплено правило про те, що право на повагу гідності, як і багато інших подібних до цього прав, не можуть бути обмежені, а також висновкам про "недопустимість установлення в поточному законодавстві меж прав людини, які були б вужчими за межі, передбачені в Конституції держави" [143, с. 19].
Звертаючись до тексту ст. 64 Конституції України, а також до вищезазначених положень Проекту ЦК України, ми порушуємо одну з дискусійних теоретичних проблем у науці, якою є розв’язання питання про допустимість чи недопустимість обмежень суб’єктивних прав. На думку одних авторів, існують певні абсолютні права, до яких відносяться право на життя, гідність, право на недоторканність приватного життя, право на захист своєї честі й доброго імені тощо, котрі не можуть бути обмежені ні за яких обставин. Таке положення охарактеризовано як особливість обмежень у публічному праві [121, с. 36].
На думку багатьох авторів, необмежених прав людини в природі не існує [105, с. 16-21; 143, с. 1; 121, с. 37]. Так, В.А. Толстик зазначив, що сучасне теоретичне розуміння і практика як міжнародного, так і внутрішньодержавного правового регулювання прав і свобод людини та громадянина виходять із хибного, внутрішньо суперечливого, на його погляд, уявлення про те, що існують певні абсолютні права і свободи [121, с. 37]. Обґрунтовуючи свій висновок, цей автор наводить теоретичне поняття суб’єктивного права як міри можливої поведінки суб’єкта правовідношення, обмеженої рамками закону.
Більш переконливим та обґрунтованим, як видається, є світогляд І.М. Панкевича, котрий присвятив цьому питанню спеціальне дослідження. Він проаналізував не тільки стан національного законодавства з цієї проблематики, а й цілу низку міжнародних норм (Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенцію про захист прав і свобод людини та ін.) і прийшов до правильного висновку про те, що "абсолютно безмежних прав у принципі в суспільстві існувати не може", оскільки "права людини завжди "виходять" на права інших людей" [143, с. 11]. Цей вислів є особливо актуальним стосовно до здійснення досліджуваного суб’єктивного права як одного з прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Але разом з тим все ж слід зазначити, що в юридичній літературі стосовно прав, подібних до досліджуваного (право на життя, гідність, право на недоторканність приватного життя, особисту і сімейну таємницю, захист своєї честі й доброго імені та ін.), відмічаються певні особливості їх обмежень у публічному праві, викликані обставинами, що випливають із поділу всіх прав на абсолютні та відносні [123, с. 36]. Однією з таких особливостей, на думку М.А. Нагорної, є неможливість їх обмежень. Цей висновок автор підкріплює посиланням на постанову Конституційного Суду РФ від 30 листопада 1995 року в справі про перевірку конституційності частини 5 статті 209 КПК РРФСР у зв’язку зі скаргами громадян Р.Н. Самігулліної та А.А. Апанасенко про те, що право громадян на судовий захист відноситься до таких прав, котрі не можуть бути обмежені ні за яких обставин.
Як видно з аналізу цих висновків, між останнім і вищевказаними правами проведено аналогію, яка послужила підставою для виявлення специфіки їх обмежень.
Досліджуючи питання про межі здійснення особистих немайнових прав, М.М. Малеїна дійшла висновку, що межі їх здійснення збігаються з межами цього права [105, с. 21], що наводить на ту саму думку: вони не можуть бути обмежені.
На погляд дисертанта, така позиція є цілком прийнятною і стосовно суб’єктивного права фізичної особи на повагу її гідності й честі. На додаток до вищезазначеного вона обґрунтовується таким.
По-перше, цим правом опосередковуються цінності, які зведено на правовому рівні в ранг "найвищих соціальних", а тому їх обмеження не виправдуються природою відносин, що виникають у зв’язку з цим.
По-друге, це право має позитивний зміст і його здійснення не може порушувати права й свободи інших осіб, що, на думку багатьох авторів, є першопричиною для обґрунтування їх обмежень.
По-третє, сфера свободи фізичної особи при здійсненні цього суб’єктивного права дозволяє їй діяти згідно з її гідністю й честю настільки, наскільки її свобода не обмежує свободу інших осіб.
По-четверте, такий висновок не суперечить і вимогам ч. 2 ст. 64 Конституції України, у якій не окреслюються межі змісту й обсягу права на повагу гідності людини та прямо зазначається, що воно не може бути обмежене.
Розглядаючи питання про здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності та честі, слід підкреслити ще один важливий момент.
У ч. 2 ст. 5 нині чинного ЦК України вказано, що при здійсненні цивільних прав громадяни та організації повинні додержуватися законів, поважати правила соціалістичного співжиття і моральні принципи суспільства. Аналогічне правило пропонується закріпити і в новому ЦК України, про що свідчить ч. 4 ст. 13 його Проекту: "при здійсненні цивільних прав особа має додержуватися моральних засад громадянського суспільства" [241; 242; 243]. Усе це демонструє велике значення моралі в ході здійснення цивільних прав і водночас ставить на порядок денний питання про її співвідношення з правом – питання, яке здавна займало і займає уми багатьох мислителів. Тому дана проблема є об’єктом численних філософських, правових і соціологічних досліджень. Актуальна вона і стосовно до цього дисертаційного дослідження з огляду на відмічений раніше характер гідності й честі фізичної особи.
Загальновідомо, що всі правові відносини підлягають моральній оцінці. Але не всі відносини, регульовані нормами моралі, знаходять закріплення в праві. Яким би не був деталізованим закон, він завжди залишає місце для дій і вимог моралі. Особливо це актуально для цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, предметом якого можуть служити відносини, що мають значення з точки зору норм моралі для здійснення суб’єктивного права на повагу гідності й честі особи, наприклад, відносини товаришування, повага, обов’язок, дружба, чесність, добросовісність та ін. Недостатніми є юридичні критерії й стосовно до поняття "відомості, що порочать". І вже в науці ставиться питання про його тлумачення, поширюване й на ті випадки, коли дії, що приписуються правоможній особі, не були протизаконними чи аморальними і не викликали осуду з боку оточуючих (повідомлення "інколи вживає спиртне" про людину з репутацією абсолютно непитущої) [258, с. 12].
Крім того, як уже раніше зазначалося, поняття "гідність" і "честь" не визначено в текстах цивільно-правових і кримінально-правових норм, а вироблено наукою на основі етичних категорій. А тому, вирішуючи питання про честь або безчестя, про те, що є гідним, а що негідним, необхідно насамперед використовувати норми моралі. Дуже часто в судовій практиці саме моральні погляди враховуються при розгляді конкретної цивільної справи [163, с. 3].
Це не поодинокі приклади на доказ особливого значення норм моралі для врегулювання вищевказаних відносин.
Виникає питання: яким є характер взаємозв’язку моралі та права в цих і подібних до них випадках? Не складно відповісти на це питання тоді, коли особа в ході здійснення цивільних прав додержується норм моралі, котрі не відображені правом. Відповідь є однозначною: такі права підлягають захисту з допомогою аналогії закону або аналогії права, яка допустима в цивільному праві. Проблема з’являється тоді, коли та чи інша особа не додержувалася моральних норм, принципів, але діяла без порушення норм права.
Автори Проекту ЦК України зробили спробу розв’язати її законодавчо. Однак, на наш погляд, норми, що торкаються цього питання, мають небезперечний характер. Так, у ч. 4 ст. 13 зазначається: "При здійсненні цивільних прав особа має дотримуватися моральних засад громадянського суспільства" [241, 242, 243]. Це правило має право на існування, оскільки воно перевірене протягом більш ніж 30 років практикою застосування статті 5 нині чинного ЦК України, яка містить аналогічну норму. Слід відмітити, що вона реалізувалася без будь-яких санкцій цивільно-правового характеру, на відміну від позиції авторів, котра закріплена в ч. 6 ст. 13 Проекту ЦК України у вигляді правила про те, що в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вищевказаних вимог суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом. Крім того, особі, яка не додержується моральних принципів суспільства, за змістом ч. 3 ст. 15 цього самого джерела, суд може відмовити в захисті її прав та інтересів [241; 242; 243]. Тобто мова йде про конкретні цивільно-правові санкції, а отже, означає настання юридичної відповідальності. Виникає питання: чи є для неї достатньою підставою лише факт недодержання норм моралі особою, яка не порушує норми права? Такий підхід, на думку дисертанта, суперечить вимогам законності, обґрунтованості та справедливості. Оскільки в даному разі питання пов’язане з цивільно-правовою відповідальністю, то однією з обов’язкових умов її настання є вина в порушенні норм права, а не норм моралі. Це непорушне правило як загальнотеоретичних правових викладок, так і положень галузевих наук.
Аналізуючи цю проблему, слід звернути увагу на позицію М.Х. Хутиза, П.М. Сергейка, які слушно зазначають, що "в силу особливостей права та моралі не можна змішувати вину правову та моральну. За наявності вини правової (юридичної) завжди наявна вина моральна. Але наявність вини тільки моральної ще не говорить про вину юридичну. Таке розмежування є важливим у зв’язку з тим, що юридична відповідальність настає лише за правові порушення за наявності вини правової" [257, с. 43]. Характеризуючи вже чинну в Росії норму ст. 10 ЦК РФ, аналогічну вищенаведеній, М.М. Малеїна, назвавши її нормою-принципом, також справедливо відмічає, що вона не може бути підставою виникнення несприятливих наслідків для адресата, оскільки цивільна відповідальність настає виключно відповідно до конкретної норми закону, що визначає склад правопорушення [105, с. 19]. Ці застереження містяться не тільки в юридичній літературі, а й у літературі етичній, філософській. Так, В.А. Малахов, торкаючись цього питання, підкреслює, що, доповнюючи й коректуючи одне одним, право і мораль ні в якому разі не можуть одне одного дублювати, їх не можна ототожнювати, змішувати [96, с. 45]. Як наслідок ситуації, коли "право дозволяє собі власними засобами вирішувати проблеми моралі …" і " …коли моральне обурення набирає чинності юридичного аргументу…", цей автор цілком справедливо називає втрату людиною будь-якого простору для прояву власної ініціативи та можливості бути собою [96, с. 45]. За образним виразом В.А. Малахова, у результаті такого "схрещення" права й моралі на світ з’являється жахливий монстр тотальної несвободи, тотального придушення особистості" [96, с. 45].
З цими аргументами важко не погодитися, а тому вважаємо, що вимоги ч. 6 ст. 13 і ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України є незастосовними у випадках, коли особа при здійсненні цивільних прав не додержується моральних принципів суспільства.
Ну і, нарешті, останній аргумент на користь необхідності правового коригування ч. 6 ст. 13 і ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України. Вони стосуються діяльності суду, де особливо гостро порушується питання про вплив моральності на процес реалізації права. Моральність правосуддя з захисту прав людини – це не тільки моральна обґрунтованість юридичних норм, у тому числі й процесуальних, а й етична бездоганність діяльності судді, яка особливо висвічується в аспекті порушеної проблеми. Адже перш ніж судити, необхідно бути високоморальним, тонко орієнтуватися у величезному механізмі моральної регуляції, оскільки загальновідомо, що правові норми спрямовані головним чином на регулювання найбільш істотних відносин суспільного життя, що потребують державного впливу, моральність же проймає всі сторони (сфери) взаємовідносин між людьми, тобто норми права – це мінімум моральних норм. Крім того, питання про порушення або непорушення моральних вимог вимагає суто суб’єктивного, творчого підходу. Ось чому, ніяк не применшуючи моральні та професіональні якості осіб, котрі здійснюють правосуддя, не слід їм в руки давати таке небезпечне знаряддя, яким є аналізовані норми нового ЦК України, введення котрих може привести до широкого судового розсуду на суперечність з вимогами законності, обґрунтованості та справедливості, оскільки дуже просто в будь-якій ситуації використати як мотив відмови в захисті порушеного права невідповідність дій особи моральним засадам суспільства і застосувати відповідні санкції.
Слід зазначити, що єдиним контраргументом до такого висновку може бути питання про те, чи не веде це до вседозволеності особи, поведінка якої не підлягає правовому регулюванню і яка не додержується норм моралі. Чи не означає це, що суспільству на законодавчому рівні однаково, добро або зло творить дана особа?
Відповідь на це питання криється все в тому ж ракурсі проблем взаємовідносин моралі й права.
При порівнянні моральної та правової регуляції в юридичній літературі відмічається, що перша з них більш вимоглива, ніж друга [4, с. 211-212], тому у випадках, коли дії особи не спричиняють юридичну відповідальність, вони підлягають осуду з позицій моралі за більш глибокими й тонкими душевними проблемами, боротися з якими вона здатна лише сама, "покладаючись на власне розуміння обов’язку та відповідальності, на голос власної совісті, на думки та реакцію своїх близьких" [96, с. 44].
З усього вищесказаного напрошується висновок про те, що моральна регуляція тільки доповнює дію правових норм там, де й у відношенні до чого ці норми не визначено, але ні в якому разі їх не заміняє. Гармонічність і дієвість права та моралі досягається в тому разі, коли існує моральне обґрунтування і правове забезпечення моральних норм [170, с. 71]. Саме це, на думку вищезгаданих авторів, є неодмінною умовою функціонування державних інститутів, передумовою забезпечення поваги гідності та честі людської особистості.
Отже, виключення з вищевказаних статей Проекту ЦК України, що передбачають певні заходи впливу у вигляді відмови в захисті особи та зобов’язання щодо припинення зловживання своїми правами, а також застосування інших наслідків, передбачених законом, указівки на ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України не може свідчити про вседозволеність особи і є певною гарантією законності, добросовісності та справедливості.
Підводячи підсумок вищенаведеним міркуванням, пропонуємо внести такі зміни до Проекту ЦК України:
1) зі змісту ч. 6 ст. 13 Проекту ЦК України після слів і цифр "… які передбачені чч. 2, 3, …" виключити вказівку на ч. 4 цієї статті;
2) зі змісту ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України після слів і цифр "…заборонені положеннями чч. 2, 3…" виключити вказівку на ч. 4 статті 13 цього Кодексу.
Продовжуючи далі дослідження питання про значення моралі для здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі фізичної особи, слід відмітити, що, незважаючи на закріплення в ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України важливого правила людського співжиття, його редакція потребує правового коригування.
Указівка в ч. 4 ст. 13 Проекту Цивільного кодексу України про те, що "при здійсненні цивільних прав особа має додержуватися моральних засад суспільства" [241; 242; 243], не підкреслює достатньою мірою всього значення моралі, тому що автор називає не весь інструментарій моральної регуляції. Окрім засад, до нього відносяться і морально-етичні норми, і громадська думка, і моральний авторитет, і традиції, і звичаї, і заповіді, і звички тощо.
Причиною такого недоліку, на наш погляд, знову є недооцінка насамперед досягнень етичної науки. Так, В.А. Малахов зазначає, що безпосереднім змістом моральної свідомості – владного елемента моралі, без якого вона не існує, головним чином є сукупність норм, вимог, котрі регулюють людську діяльність і поведінку. Не обмежуючись наведенням визначення моральної норми, він дає їй докладну характеристику, водночас підкреслюючи її відмінність від моральних принципів.
Як видно з його роботи, "моральна норма (від. norma – керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття і відносин та має обов’язковий характер" [96, с. 80]. Одночасно вчений відзначає велике різноманіття норм моралі: від поверхових або ситуаційних моральних нормативів, які межують з правилами етикету й культурою поведінки, до основоположних, фундаментальних положень. Останні, на думку В.А. Малахова, нерідко входять до людської свідомості у вигляді релігійних заповідей – таких норм моральної свідомості, стосовно яких існують переконання, що вони виходять від певного авторитету, наприклад, авторитету божественного, потойбічного (класичний приклад – Десять заповідей Мойсея).
Загальними характерними рисами всіх моральних норм, згідно з тим самим етичним джерелом, є:
1) імперативність (від лат. іmperativus – владний), тобто обов’язковість;
2) "здатність до універсалізації". Цей вираз уперше застосував для характеристики моральних норм сучасний англійський етик, професор Р.М. Хеєр, який пояснив, що коли перед індивідом у конкретній ситуації ставиться певна вимога, то ця вимога є моральною лише в тому разі, якщо вона може бути звернена і до якоїсь іншої людини, що опинилася в аналогічній ситуації, тобто в галузі моралі не може бути таких норм, які були б обов’язковими для одних осіб і не стосувались інших осіб.
Торкаючись моральних принципів, автор також відмічає їх важливе значення для людської свідомості, але не самих по собі, а поряд з моральними нормами. На відміну від останніх, принципи характеризують певну цілісну лінію поведінки, а норми стосуються певних конкретних аспектів людської поведінки, діяльності й відносин. Крім того, на відміну від норм, принципам моралі не притаманна категорична обов’язковість, і поширювати їх на інших осіб можна тільки силою власного розуму, але ніяк не шляхом примушення.
В.А. Малахов застерігає, що свавільне нав’язування принципів не має відношення до моралі й частіше за все служить лише для самоствердження тих, хто цим займається. При цьому він цитує вислів відомого російського філософа Г.С. Батищева про те, що найзгубніше для моралі – це людина, озброєна принципами.
Аналіз роботи В.А. Малахова свідчить про те, що проблема моральних норм є однією з найактуальніших у сучасній етичній науці. Але заслуга автора не тільки в тому, що він підкреслив наукове значення цієї проблеми, а і її практичне, суспільне й просто людське значення. У цьому аспекті вчений наголошує, що інтерес до цієї проблеми був значно ослаблений протягом останніх десятиліть унаслідок істотної недооцінки самої ідеї норми як такої, її світоглядного й культурного значення [96, с. 82].
Головним висновком автора є констатація того, що проблема моральних норм набуває все більшої актуальності в аспекті відродження нормативного значення самої ідеї норми в сучасній світовій і вітчизняній культурі. Аналіз юридичної літератури свідчить про таку ж тенденцію, яка відзначена в етичній літературі. Так, у всіх підручниках з цивільного права радянського періоду взагалі не відмічається значення моралі при здійсненні прав суб’єктами цивільного права. І лише в ч. 2 ст. 5 ЦК України, де закріплено загальні принципи й начала, зазначено, що "при здійсненні прав і виконанні обов’язків громадяни і організації повинні додержуватися законів, поважати правила соціалістичного співжиття і моральні принципи суспільства, що будує комунізм". Однак слід звернути увагу, що мова йде не про норми моралі, а про моральні принципи суспільства.
Тільки наприкінці 90-х років багато вчених-цивілістів звернулися до проблем моралі, її значення. Так, у підручниках з’явилися спеціальні розділи, присвячені цьому питанню, і більше того, підкреслюючи значення моралі для цивільного права, учені зверталися не до її принципів, а до норм [39, с. 596; 37, с. 431].
Таким чином, можна зробити висновок про те, що в науці цивільного права помічено ту "аномалію", на яку посилаються представники етичної думки, і зроблено певні кроки для її усунення. Отже, положення п. 4 ст. 13 Проекту ЦК України суперечать і досягненням правової науки. З урахуванням викладеного дисертант пропонує доповнити зміст п. 4 ст. 13 після слів "моральних засад суспільства" словами "і норм моралі". Таких самих коректувань потребує й останній абзац п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 28 вересня 1990 р. зі змінами та доповненнями "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" шляхом доповнення її тексту після слова "принципів" словами "і норм моралі".
Як уже було раніше зазначено, норми моралі та моральності мають безліч різних модифікацій: це і традиції, і звичаї, і заповіді, і етикет. Усі вони складаються поступово, передаються з покоління в покоління в процесі спілкування людей, зберігаючись у переказах, творах мистецтва, відбиваючись у нормах права, а також у моральних писаних і неписаних кодексах.
Аналізуючи моральні цінності національного життя українського народу, В.А. Малахов описує наближеність моральної системи до звичаїв та орієнтацію на встановлення форми поведінки, на традиції її моралістичності, що проявляється у високій ролі морального прецеденту, тобто того, що вже зафіксовано в моральній свідомості, тощо.
На його думку, неповторною є і сама система таких звичаїв, моральних норм і цінностей українців. Це проявляється в емоційності, душевності (характерним виявом чого стала "філософія серця" у Г. Сковороди, П. Юркевича), своєрідному індивідуалізмі, динамізмі моральної вдачі, вільнолюбстві й разом з тим у прагненні до внутрішньої гармонії тощо [96, с. 64].
Отже, саме норми моралі у формі звичаїв, традицій мають значення і при здійсненні цивільних прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Проекту ЦК України в редакції від 25 серпня 1996 року цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм ділового обороту [241]. Як видно з ч. 1 ст. 7 Проекту ЦК України (редакція, прийнята у другому та третьому читані) цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту [242; 243]. На думку дисертанта, така редакція є найбільш виправданою, оскільки в ході здійснення цивільних прав велике значення мають не тільки звичаї ділового обороту, а й звичаї всіх сфер соціального життя, будучи найбільш глибокою та масовою формою регуляції поведінки людей [96, с. 46]. Особливо це актуально і значуще для досліджуваної тематики, що насамперед випливає з самого поняття "звичай" як норми, тобто такого, що ввійшло у звичку в результаті багаторазового повторення, загального правила поведінки, що діє в межах даного співтовариства у відношенні всіх ("всякого й кожного"), хто охоплюється змістом правила [4, с. 284]. Ця норма виводить на площину типових ситуацій, що повторюються в практичному житті, і робить загальним правилом вимоги життєдіяльності, ділової практики й не меншою мірою – їх духовний, ідеологізований вираз у вигляді заповітів предків, міфів, велінь духів і богів, ритуалів, моралі, інші непорушні вимоги, які склалися протягом багатьох століть [4, с. 53]. Проте до цього часу їх значення в житті суспільства істотно применшувалося. Даний факт пояснюється тією обставиною, що після жовтневого 1917 року перевороту держава невиправдано пішла шляхом повного заперечення всього, що було створено раніше у сфері економічного та державно-правового життя суспільства. Тому визнання значення звичаїв для регулювання цивільно-правових відносин на законодавчому рівні – крок, безумовно, прогресивний.
У процесі розгляду питання про здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі особи з урахуванням того, що вони на конституційному рівні визнані найвищими соціальними цінностями поряд з життям, здоров’ям, недоторканністю та безпекою людини, певний інтерес становить проблема "колізії інтересів". Це питання подається в літературі досить суперечливо. Одні автори вважають, що штучне створення деякого "антагонізму" між різними категоріями прав є неспроможним [216, с. 222]. Інші не тільки обґрунтовують наявність такої проблеми через відсутність у законодавстві будь-яких способів оцінки значущості суб’єктивних прав для людини, а й пропонують конкретні заходи щодо її розв’язання [105, с. 21]. У даному питання ми поділяємо позицію М.М. Малеїної про те, що така проблема існує з огляду на те, що юристи роблять спроби порівняння суб’єктивних цивільних прав і соціальних цінностей за їх ранжиром [105, с. 21]. Цілком справедливо цей автор звертає увагу на позицію Є.І Козлова та О.Є. Кутафіна, які зазначають, що систему основних прав і свобод характеризує не тільки їх групування, а й ті пріоритети, котрих дотримується Конституція в їх послідовному розташуванні (особисті, політичні, соціально-економічні) [74, с. 197], а також на позицію І.Л. Петрухіна, що розглядає адвокатську таємницю як більшу соціальну цінність, ніж лікарська таємниця [145, с. 16].
Слід відмітити, що це не єдиний випадок таких порівнянь. У юридичній літературі акцентується увага і на Резолюції Консультативної Асамблеї Ради Європи №428 (розділ "С"), де сформульовано правило, згідно з яким "у разі суперечності між правом на свободу інформації та на повагу приватного життя, пріоритет має право на свободу приватного життя" [93, с. 91]. Усе це разом узяте свідчить про наявність проблеми "колізії інтересів", котру необхідно вирішувати на законодавчому рівні. Однак, солідаризуючись у цій частині з М.М. Малеїною, ми не можемо поділити її думку про закріплення в законодавстві як правового принципу положення про те, що суб’єктивні немайнові права, які забезпечують фізичне та психічне благополуччя особи (права на життя, здоров’я, фізичну та психічну недоторканність, сприятливе навколишнє середовище), при їх здійсненні мають пріоритет перед іншими суб’єктивними правами [105, с. 21], через її непослідовність. Як видно з аналізу статті, з одного боку, цей автор, доречно використовуючи вислови Ю.С. Гамбарова про те, що роль законодавства в судовій практиці полягає не в тому, щоб указати кожному інтересові місце, а в тому, щоб організувати спільне функціонування всіх прав, пом’якшити зіткнення інтересів, що виступають за ними, і встановити між ними належну рівновагу [105, с. 20], слушно зазначає, що при зіткненні інтересів значення суду "бачиться не в покладенні покарання за порушення, а у виборі оптимального поєднання здійснення таких, що зіткнулися, зустрічних суб’єктивних прав громадян" [105, с. 20], але разом з тим сама ж і протиставляє суб’єктивні права громадян, пропонуючи закріпити цю колізію на законодавчому рівні.
Не заперечуючи, що для розв’язання позначеної проблематики велике значення має стан законодавства, слід мати на увазі, що такі норми є небезпечними для інтересів осіб – носіїв того чи іншого суб’єктивного права і можуть викликати досить істотні утруднення в їх застосуванні з огляду на обов’язковість їх вимог для нестандартних ситуацій. Видається, що при зіткненні інтересів сторін, які здійснюють свої суб’єктивні права незалежно від їх юридичної природи, істотну роль відіграє принцип справедливості, добросовісності та розумності.
У цьому зв’язку заслуговує на особливу увагу внесене в результаті другого читання на сесії Верховної Ради України доповнення ст. 3 Проекту ЦК України, присвяченої загальним принципам цивільного законодавства, пунктом 6, який закріплює важливе вихідне положення всього законодавства у вигляді справедливості, добросовісності та розумності [153, с. 2], що й послужить визначеною та достатньою гарантією справедливого розв’язання проблеми "колізії інтересів".
Підводячи підсумок дослідженню проблеми здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи на повагу до її гідності та честі, слід виокремити такі основні положення:
1) суб’єктивне право фізичної особи на повагу до гідності та честі має позитивний характер і, як правило, складається з кількох правомочностей, оскільки воно покликане виражати й забезпечувати гідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства;
2) здійснюється це право на повагу до гідності та честі його носієм різними способами незалежно від інших осіб і може проявлятися як в одиничній дії, так і в діях, що багаторазово повторюються, але тільки особисто правоможною особою;
3) сфера здійснення суб’єктивного права на повагу до гідності та честі збігається зі сферою свободи фізичної особи і не може бути обмежена;
4) при розв’язанні проблеми "колізії інтересів" у ході здійснення особистих немайнових прав фізичної особи необхідно враховувати принцип справедливості, добросовісності та розумності;
5) з метою вдосконалення цивільного законодавства стосовно порушеної проблеми пропонується:
- виключити з редакції статті 260 Проекту ЦК України ч. 1, оскільки її зміст має суто теоретичне значення;
- виключити з редакції статті 264 Проекту ЦК України ч. 2, включивши її зміст до статті 266 того самого джерела і позначивши її номером 2 з коректуванням тексту у вигляді виключення слів "в межах";
- у зв’язку з вищевикладеним пропонується така редакція статті 266 Проекту ЦК України:
"Стаття 266. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав.
1. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав можливі тільки відповідно до законів України, крім випадків, визначених Конституцією України.
2. При здійсненні особистих немайнових прав фізична особа діє відповідно до свободи поведінки";
- зі змісту ч. 6 ст. 13 Проекту ЦК України після слів і цифр "…які передбачені ч.ч. 2, 3, …" виключити вказівку на ч. 4 цієї статті;
- зі змісту ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України після слів і цифр "…заборонені положеннями ч.ч. 2, 3…" виключити вказівку на ч. 4 статті 13 цього Кодексу;
- доповнити зміст ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України словами: "… і норм моралі" після слів "… моральних принципів суспільства";
- доповнити текст останнього абзацу п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 27 вересня 1990 року зі змінами та доповненнями "Про застосування судами законодавства, яке регулює захист честі та гідності громадян і організацій" словами "… і норм моралі" після слова "… принципів".
Висновки
Правовий статус гідності та честі як об’єктів цивільного-правового захисту отримав своє легальне закріплення спочатку в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року, а потім у прийнятому 18 липня 1963 року на їх підґрунті ЦК України, введеному в дію з 1 січня 1964 року.
Увесь цей час цінності особи розглядалися в аспекті так званої охоронної "негативної" функції права, пов’язаної з регулюванням особистих немайнових відносин у порушеному стані, а не в ході їх нормального здійснення.
Суб’єктивні права людини, пов’язані з реалізацією гідності й честі визнавалася правами, які забезпечують "негативну свободу", а тому їх сутність зводилася до недоторканності та до утримання від їх порушення з боку інших осіб. Крім того, зміст самих цінностей особи тривалий час розглядався з позицій різко позначеного ортодоксального підходу.
Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України вперше в історії розвитку вітчизняного законодавства закріпила правило про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищими соціальними цінностями (ст. 3).
Аналіз цієї найважливішої конституційної норми свідчить про закріплення нової ліберально-демократичної концепції прав людини, яка націлює на гуманність правової системи, на її докорінну перебудову та реформування згідно з пріоритетом і вищою юридичною значущістю невід’ємних прав і свобод людини. У цьому аспекті одним із фундаментальних завдань нинішнього часу називається не просто визнання цих прав і свобод, а їх юридичне "піднесення", коли вони через категорію об’єктивного права набувають глобального значення [4, с. 673].
Зведення гідності та честі в ранг найвищих соціальних цінностей, а також надання абсолютного значення праву кожного на повагу його гідності вже не вписуються в трактування "негативної свободи", а їх забезпечення вимагає більш змістовних дій. Тому в даний час у цивілістиці теоретично обґрунтованою є необхідність позитивного регулювання особистих немайнових відносин, що сприяє розвитку та зміцненню відповідних прав суб’єкта. А це, у свою чергу, пов’язане з більш поглибленим розумінням цих цінностей особи, а отже, із вивченням їх природи, генезису, сутності, з розкриттям нових рис і характеристик.
У зв’язку з цим видалося найбільш важливим спеціально розглянути основний засіб їх реалізації – суб’єктивне право фізичної особи, яке свідчить про її юридичні можливості в умовах побудови демократичної, правової держави.
З метою плідного теоретичного дослідження всіх цих питань і їх поглибленого пророблення використано нові наукові методи й підходи.
У сучасній юридичній літературі загальнометодологічного плану звертається увага на проблему ізольованості наукового аналізу й теоретичного осмислення правових об’єктів, явищ і процесів і обґрунтовується необхідність комплексного системного підходу до них, тобто з урахуванням знання загальних і специфічних об’єктивних закономірностей суспільного розвитку, що вивчаються іншими галузями суспільствознавства [72, с. 537, 542, 545].
У зв’язку з усе більше зростаючою соціальною значущістю гідності й честі фізичної особи такий підхід є особливо доцільним для їх розуміння й інтерпретації, тому ці цінності особи піддані науковому аналізу з урахуванням не тільки останніх досягнень юридичної думки, а й філософських, етичних поглядів.
У результаті дисертаційного дослідження сформульовано такі найважливіші висновки, які, на думку дисертанта, відповідають не тільки ідеї позитивного регулювання особистих немайнових відносин, а й правовому статусу гідності та честі як найвищих соціальних цінностей.
Дослідження в історичній ретроспективі ідеї гідності та честі в праві показало, що генезис самої ідеї про ці цінності особи відбувався в давній період розвитку людської цивілізації та відповідав первіснообщинному ладу (остання стадія пізньородового суспільства). На його першій стадії, пов’язаній з присвоюючим господарством, ще тривав процес становлення самої людини як біосоціальної істоти й лише в ХL-ХХV тисячолітті до н.е. склався неоантроп, тобто людина сучасного типу. З цього моменту почався процес розкладу її синкретичної колективної свідомості й становлення самосвідомості, пов’язаної з власною самооцінкою, а отже, з уявленнями про гідність людини. Уявлення про честь людини стали наслідком родової та станової диференціації людських спільнот, яка особливо проявилася в епоху розкладу родоплемінного ладу військової демократії.
Той факт, що вже в стародавні часи честь захищалася з допомогою санкцій приватної помсти з боку потерпілого і його родичів, показує, що ці уявлення вже охоплювали й значущість цих цінностей особи.
Світова цивілістична думка свідчить про те, що свій перший правовий статус як об’єкт охорони честь отримала відповідно до Законів ХII таблиць (451-452 рр. до н.е.). Однією з перших відомих пам’яток вітчизняної правової культури, що закріпили статус цієї цінності як об’єкта охорони, слід вважати Руську Правду (Коротка редакція).
Процес дальшого розвитку ідеї про гідність і честь та їх правовий статус як об’єкта охорони й захисту свідчить про те, що він є не тільки постійним і безперервним, а має яскраво виражений еволюційно-діалектичний характер. Незважаючи на значно несприятливі часом історичні умови розвитку людського суспільства, гідність і честь від "аристократичної пихи" досягли правового статусу "найвищих соціальних цінностей". Це означає, що гідність і честь є неодмінними атрибутами будь-якої людини, дозволяючи їй користуватися своєю особистою свободою та виражаючи її найбільшу цінність.
Протягом тривалого періоду розвитку цивілістичної думки змістові гідності й честі надавався класовий характер. Дане дослідження показало, що вирішальною історичною причиною, що зумовлює їх внутрішні межі, якісні характеристики, є тип соціального, а не класового зв’язку між людьми. Це означає, що в змісті гідності й честі завжди, незалежно від того чи іншого етапу розвитку суспільства, залишається першооснова – загальнолюдські критерії, які постійно поповнюються та збагачуються завдяки синтезу національно-історичних традицій з досягненнями світової, етичної та правової думки.
Характеризуючи гідність і честь як найвищі соціальні цінності, слід мати на увазі, що визначення "соціальний" за змістом не збігається з етимологічним значенням слова "суспільний" і потребує системного підходу, для якого притаманне як "загальне", так і "особливе". Тобто уявлення про гідність і честь особи повинні відповідати як інтересам суспільства, так і особистим інтересам його індивіда, котрі хоча й відрізняються від суспільних, але не суперечать останнім. Крім того, слід відмітити, що такий підхід передбачає їх оптимальне поєднання, об’єктивним критерієм якого є збереження цілісності й загальної безпеки суспільства як єдиного соціального "організму" та здатності людини до самовираження й саморозвитку, а основною тенденцією розвитку ідеї про гідність і честь людини є поступове згладжування суперечностей між особистими та суспільними інтересами. Як показав досвід дослідження, зміст визначення "соціальний" має велике значення для інтерпретації гідності та честі, і зокрема для характеристики їх об’єктивної та суб’єктивної сторін.
Історично гідність і честь перебувають у певному співіснуванні й тісному взаємозв’язку одна з одною. Однак їх генезис продемонстрував, що, будучи цінностями, які справляють величезний вплив на долі людей, вони поперемінно брали на себе роль лідера, реальної історичної сили, котра впливала на становлення особистості та її світогляд у системі соціального ранжирування. Так, ідея про честь за ранжиром займала домінуюче значення в "рицарський період" епохи троянських воєн (близько 1240 р. до н.е.) і в період середньовіччя (V-ХVII ст.ст.), а гідність, будучи основою гуманізму, займала і займає провідне становище в порівнянні з честю в умовах демократичних перетворень (епоха Відродження – Ренесансу та його кульмінація – Просвітництво (ХVI-ХVIII ст.ст.); сучасний період розвитку суспільства в умовах побудови правової демократичної держави).
Домінуюче значення ідеї про гідність у порівнянні з ідеєю про честь у нинішніх умовах побудови правової, демократичної держави наперед визначає й особливий правовий статус цієї цінності людини, який знаходить своє специфічне закріплення та реалізацію через такі структурні елементи системи права, як міжгалузевий інститут гідності особи, правові принципи тощо. Крім того, будучи вихідним положенням у системі права, гідність самостійно виступає окремим правовим принципом.
З метою цивільно-правового закріплення цієї важливої правової ідеї вносяться пропозиції про доповнення статті 3 нового ЦК України таким принципом: "Повага гідності людини як найвищої соціальної цінності та її недоторканність", позначивши його частиною 1. Принципи, що містяться в цій статті, позначити відповідно чч. 2, 3, 4, 5, 6, 7.
Першорядне значення для визначення правового статусу гідності й честі фізичної особи, а також для виявлення та характеристики суб’єктивного права, що їх опосередковує, мають ті визначення, які використовуються в юридичній діяльності.
Аналіз найбільш типово й широко представлених у цивілістиці визначень свідчить про те, що в їх основі лежить таке поняття, як "оцінка": самооцінка особи – в основі гідності; суспільна оцінка особи – в основі честі.
З філософської точки зору оцінка є кількісною характеристикою певної значущості, особистісного або суспільного значення, які входять до змісту цінності. Категорія "оцінка" і категорія "цінність" – різні за своїм змістом і значенням, але тісно взаємопов’язані між собою: оцінка є вторинною і похідною від цінності, вона не створює цінність, а навпаки, цінність – основа оцінки.
З урахуванням цього дослідження показало, що застосування категорії "оцінка" як вихідного положення у визначеннях понять гідності й честі не відбиває суті останніх та не відповідає ціннісним і правовим орієнтирам у суспільстві, збіднюючи їх юридичну природу. Аналогічні висновки зроблено і стосовно використання поняття "благо", тому у філософських джерелах зазначається, що воно витіснене поняттям "цінність".
Саме поняття "цінність" є відображенням суті досліджуваних категорій і їх аксіолого-правової парадигми і найістотнішим чином відбиває їх специфіку. Крім того, визначення гідності та честі через поняття "найвища соціальна цінність" служать не тільки свого роду гарантом бережного та поважливого ставлення до їх носія і доказом нового аксіологічного підходу до їх інтерпретації, а й виразом їх особливого правового статусу.
Отже, гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з однієї, об’єктивної, сторони про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи й становища в суспільстві, а, з іншої, суб’єктивної, сторони – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, усвідомлення і почуття цієї значущості;
честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з однієї, об’єктивної, сторони, про значущість особи для суспільства, яка визначається в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи – соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншої, суб’єктивної, сторони – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, яка визначається на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.
Така інтерпретація гідності й честі дозволяє достатньою мірою відбити їх правовий статус як об’єктів права, оскільки, по-перше, із визначень видно, що вони не тільки "особисті немайнові блага", а "найвищі соціальні цінності", і це свідчить не лише про особисту значущість для людини, а й про природне, культурне та суспільне значення, що найбільше відображає суть досліджуваних категорій, які логічно передбачають особливий юридичний режим їх використання й охорони.
По-друге, включення до визначення і гідності, і честі як об’єктів права словосполучення "найвища соціальна цінність" свідчить про їх близьку схожість між собою як цінностей людини, з допомогою яких забезпечується її соціальне буття.
По-третє, розгляд гідності й честі як "найвищих соціальних цінностей" дозволяє залишатися в рамках тотожних або близьких ціннісних орієнтирів, що виражені як в теоретичній правовій думці, так і в позитивному праві, і служить однією з юридичних гарантій здійснення цих прав особи в суспільстві, оскільки націлює на особистісну ціннісно-нормативну орієнтацію в праві.
Дослідження проблеми співвідношення категорії "гідність", "честь" і "ділова репутація" між собою показало, що і гідність, і честь, і ділова репутація – три самостійні, "суверенні" правові категорії, що суттєво відрізняються одна від одної, а тому їх ототожнення (повне або часткове) суперечить юридичній природі кожної з них.
Гідність і честь фізичної особи найбільш тісно взаємопов’язані між собою, що проявляється не в одній, а в кількох точках зіткнення:
по-перше, як етичні категорії вони відображають ту сторону суспільних відносин, яка пов’язана з поведінкою людей, ставленням один до одного з точки зору добра і зла, обов’язку, справедливості, чесності тощо. Саме тому і в честі, і в гідності так яскраво проявляється моральний аспект;
по-друге, формуючись у процесі соціалізації людини та маючи еволюційно-діалектичний характер, вони є вічними, неминущими, цінними як для самої людини, так і для всього суспільства незалежно від статевих, вікових, професійних, соціальних, релігійних, культурних та інших відмінностей, а тому цілком обґрунтовано з правових позицій мають статус найвищих соціальних цінностей;
по-третє, як цінності, що вказують на культурне, суспільне й особисте значення (значущість особи), вони мають оцінний, аксіологічний характер, що і є їх спільним началом як етичних, так і правових категорій;
по-четверте, будучи засобами регулювання взаємовідносин і поведінки людей, вони відображають в соціальному плані місце й роль особи в суспільстві;
по-п’яте, оскільки обидві категорії зумовлені всією сукупністю обставин життя людей, то вони є об’єктивними за змістом і суб’єктивними за формою, бо постають як прояви внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.
Основним критерієм, що дозволяє чітко розмежувати поняття "гідність" і "честь", є спрямованість змісту цих цінностей: у честі це диференціація людей у суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища в суспільстві, що й знайшло відображення в ході вироблення визначень і гідності, і честі.
Правова природа гідності та честі найбільш істотно відрізняється від правової природи ділової репутації, що викликає сумніви щодо належності останньої до категорій особистих немайнових благ, оскільки:
по-перше, вона не відноситься до найвищих соціальних цінностей, до змісту яких відповідно до ст. 3 Конституції України входять гідність і честь людини;
по-друге, статус ділової репутації не відповідає і теорії гуманізму, що притаманне, наприклад, гідності людини;
по-третє, суб’єктивне право особи, що опосередковує ці цінність, не віднесено на конституційному рівні до числа основних прав людини та громадянина;
по-четверте, стан законодавства і ділова практика свідчать про наявність у ділової репутації економічного змісту та можливість відчужуваності, що не притаманне особистому немайновому благу.
Дослідження юридичної категорії "ділова репутація" показало, що в науці цивільного права відбивається ціла низка проблем, пов’язаних із визначенням її правового статусу, які потребують як теоретичного, так і практичного розв’язання. Приміром, на більш пильну увагу заслуговує питання щодо суб’єкта – носія суб’єктивного права на ділову репутацію. Потребує свого вирішення і проблема лаконічності та змістовності самого терміна "ділова репутація" з метою його відмежування, наприклад, від термінів "репутація", "честь", "гудвіл", "імідж" та ін., і виключення неоднозначності в його тлумаченні.
У ситуації, що склалася, актуалізується питання і про необхідність видання єдиного нормативного джерела, здатного забезпечити однакове регулювання цивільно-правових відносин, пов’язаних із застосуванням категорії "ділова репутація", щоб запобігти виникненню різного роду колізій. Наявність лише в загальних рисах позначеної проблематики, на нашу думку, насамперед свідчить про розвиток даного цивільно-правового інституту, що передбачає його подальше самостійне теоретичне дослідження.
Правова природа гідності та честі фізичної особи визначається не тільки їх поняттями, а й характером суб’єктивного права особи, яке опосередковує ці цінності. Юридичну природу такого права ще недостатньо з’ясовано. Тому суб’єктивне право особи, пов’язане з проблемою гідності та честі, часто розглядається у нерозривному зв’язку з правом на недоторканність приватного життя (з правом на свободу й особисту недоторканність, з правом на особисту безпеку), надаючи йому статусу або юридичної можливості, або окремої правоможності індивіда.
Віднесення права на гідність і честь до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне існування, не тільки потребує нового підходу до його сутності й змісту, а й викликає потребу у формуванні нового права, що вимагає свого закріплення в об’єктивному праві.
Дослідження показало, що таким є право кожного на повагу гідності та честі. Його юридична природа відповідає статусу суб’єктивного права особи, а також ідеї "позитивного" регулювання, що забезпечує організованість суспільних відносин закріпленням суб’єктивних прав і свобод у їх природному стані, тобто в аспекті регулятивної функції права, а не тільки пов’язаних з охороною особи від образливого поводження та інших принизливих дій (охоронна функція права).
Гідність і честь – духовні цінності людини, які свідчать про її значущість як члена певного соціуму незалежно від того, будуть вони порушені чи ні. Тому соціальне буття особи забезпечується не тільки з допомогою її суб’єктивного права на захист цих найвищих соціальних цінностей. На думку дисертанта, такий забезпечувальний характер і має суб’єктивне право фізичної особи на повагу до гідності та честі, що насамперед відповідає потребам його нормального функціонування й потребує його правового виразу й законодавчого оформлення.
Комплексно-системне дослідження проблеми права на повагу дозволило визначити, що право на повагу гідності та честі – це юридично визнана й забезпечена можливість фізичної особи користуватися своєю гідністю та честю з власної волі незалежно від інших осіб, узгоджуючи свою поведінку з уявленнями, які існують у суспільстві стосовно цих цінностей, з метою отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цих цінностей.
Відповідно до Конституції України така юридична можливість визнана й охороняється державою, а тому за своєю юридичною природою це право є суб’єктивним правом особи. Його здійснення передбачає реалізацію змісту цього права для задоволення інтересу як правоможної особи, так і особи зобов’язаної, бо не виключає ні свободи користуватися своїм правом на гідність і честь, ні обов’язку поважати ці цінності.
Оскільки така правова конструкція передбачає вид і міру можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права з метою задоволення його інтересів, то зведення його сутності тільки до права кожної особи на недоторканність її гідності та честі та до можливості вимагати від усіх суб’єктів утримання від їх порушення або до права вимагати спростування розповсюджених відомостей, що не відповідають дійсності та порочать гідність і честь особи, не повною мірою відбиває юридичне значення такого суб’єктивного права і значно збіднює його зміст. З огляду на те, що право на повагу гідності та честі є основою соціального буття фізичної особи, то його забезпечувальний характер полягає у визнанні цих цінностей особи, що проявляється в отриманні належної оцінки та самооцінки її якостей як особистості, а також у позитивному ставленні з боку оточуючих. Саме в суб’єктивному праві на повагу гідності та честі й знаходить своє втілення їх правовий статус як найвищих соціальних цінностей.
Для усунення суперечностей у назві та змісті статті 290 Проекту ЦК України й необґрунтованого звуження поняття права на повагу гідності та честі необхідно зробити такі доповнення:
1. У назві статті 290 після слів "на повагу" додати слова "і захист", що в цілому повинне мати такий вигляд:
"Стаття 290. Право на повагу і захист гідності та честі."
2. Зміст статті 290 доповнити частиною 1 такого характеру: "Кожний має право на повагу до гідності та честі". У зв’язку з цим ч. 1 і ч. 2 цієї статті вважати відповідно чч. 2 і 3.
Визначення юридичної природи суб’єктивного права на повагу гідності та честі фізичної особи нерозривно пов’язане з питанням про його здійснення, що надає йому практичного значення та необхідної визначеності.
Дослідження цієї проблеми дозволило зробити такі висновки:
1) суб’єктивне право фізичної особи на повагу гідності та честі має позитивний характер і, як правило, складається з кількох правомочностей;
2) здійснюється право на повагу гідності та честі його носієм різними способами, незалежно від інших осіб і може проявлятися як в одиничній дії, так і в діях, що багаторазово повторюються, але тільки особисто правоможною особою;
3) сфера здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі збігається зі сферою свободи фізичної особи і не може бути обмежена;
4) при вирішенні проблеми "колізії інтересів" у ході здійснення особистих немайнових прав фізичної особи необхідно враховувати принцип справедливості, добросовісності та розумності;
5) з метою вдосконалення цивільного законодавства стосовно порушеної проблеми пропонується:
- виключити з редакції статті 260 Проекту ЦК України ч. 1, оскільки його зміст має суто теоретичне значення;
- виключити з редакції статті 264 Проекту ЦК України ч. 2, включивши його зміст до статті 266 того самого джерела і позначивши її номером 2 з коректуванням тексту у вигляді виключення слів "у межах";
- у зв’язку з вищевикладеним пропонується така редакція статті 266 Проекту ЦК України:
"Стаття 266. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав.
1. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав можливі тільки відповідно до законів України, крім випадків, визначених Конституцією України.
2. При здійсненні особистих немайнових прав фізична особа діє відповідно до свободи поведінки";
- зі змісту ч. 6 ст. 13 Проекту ЦК України після слів і цифр "…які передбачені чч. 2, 3, …" виключити вказівку на ч. 4 цієї статті;
- зі змісту ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України після слів і цифр "…заборонені положеннями чч. 2, 3…" виключити вказівку на ч. 4 статті 13 цього Кодексу;
- доповнити зміст ч. 4 ст. 13 Проекту ЦК України словами: "… і норм моралі" після слів "… моральних засад суспільства";
- доповнити текст останнього абзацу п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 27 вересня 1990 року зі змінами та доповнення "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі та гідності громадян і організацій" словами "… і норм моралі" після слова "… принципів".
Список використаних джерел
1. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. – М.: Ученые труды ВИЮН. – Вып. 3. – 1940. – 59 с.
2. Агарков М.М. Предмет и система советского гражданского права //Советское государство и право. – 1949. – №8-9. – С. 64-81.
3. Агарков М.М. Ценность частного права //Правоведение. – 1992. – №1. – С. 25-42; №2. – С. 31-48.
4. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: НОРМА, 2001. – 752 с.
5. Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). – Львів: Світ, 1998. – 192 с.
6. Анисимов А.Л. Актуальные вопросы гражданско-правовой защиты чести, достоинства и деловой репутации в Российской Федерации: теория и практика: Дис... канд. юрид. наук. – М., 1996. – 171 с.
7. Анисимов А.Л. Честь, достоинство, деловая репутация: гражданско-правовая защита. – М.: Юристъ, 1994. – 80 с.
8. Безлепкин Б.Т. Судебная защита чести и достоинства граждан в охранительных отношениях //Правоведение. – 1990. – №1. – С. 32-29.
9. Безлепкин Б.Т. Судебно-правовая защита прав и свобод граждан в отношениях с государственными органами и должностными лицами. – М.: Учебно-консультационный центр "ЮрИнфоР", 1997. – 128 с.
10. Белявский А. Это поднимает в людях чувство собственного достоинства //Социалистическая законность. – 1965. – №8. – С. 22-26.
11. Белявский А.В. Судебная защита чести и достоинства граждан. – М., 1966. – 61 с.
12. Белявский А.В., Придворов Н.А. Охрана чести и достоинства личности в СССР. – М.: Юрид. лит., 1971. – 208 с.
13. Библер В.С. Нравственность. Культура. Современность (Философские раздумья о житейских проблемах). Этическая мысль. Научно-публицистические чтения. – М., 1990. – С. 16-57.
14. Блюмкин В.А. Категории достоинства и чести в марксистской этике: Автореф. дис.... канд. филос. наук. – М., 1964. – 19 с.
15. Блюмкин В.А. Категории достоинства и чести в этике. – М., 1983. – С. 10.
16. Блюмкин В.А. Моральные качества личности (их структура, типология и особенности формирования в социалистическом обществе): Автореф. дис… д-ра филос. наук /Моск. Гос. ун-т. – М., 1979. – 47 с.
17. Богат Е.М. Ничто человеческое… – М.: Политиздат, 1979. – С. 106.
18. Блюмкин В.А. Честь, достоинство, гордость. – М.: Знание, 1963. – 32 с.
19. Большая советская энциклопедия, второе издание. – Т. 15, Т. 47 – М.: Государственное научное издательство "Большая советская энциклопедия". – 1957. – 651, 669 с.
20. Борисов С.В. Честь как культурно-антропологический феномен: Эволюция филос. интерпретаций. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та. – 1997. – 215 с.
21. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1963. – 197 с.
22. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1976. – 215 с.
23. Букреев В.И., Римская И.Н. Этика права: от истоков этики к мировоззрению. Учебное пособие. – М.: Юрайт. – 1999. – 336 с.
24. Венедиктова В.И. Деловая репутация (личность, культура, этика, имидж делового человека). – М.: Ин-т новой экономики, 1996. – 203 с.
25. Вильнянский С.И. Защита чести и достоинства человека в советском праве //Правоведение. – 1965. – №3. – С. 139-141.
26. Воинов А.И. Материалы международной научно-практической конференции "Защита чести, достоинства и деловой репутации: право и средства массовой информации" (Публикации Центра "Право и средства массовой информации") http/www.medialaw.ru/publications/books/honour/ honour71.html.
27. Воронежский Р. Адвокатская фирма "Сергей Козьяков и партнеры". Защита чести, достоинства, деловой репутации и возмещение морального вреда //Бизнес. – 1997. – 21 июля. – №29(236). – С. 29-31; 1997. – 28 июля. – №30 (237). – С. 10-12.
28. Всеобщая декларация прав человека от 10 декабря 1948 года. Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М.: Юрид. лит., 1990. – 672 с.
29. Гаджиев Г.А. Защита основных экономических прав и свобод предпринимателей за рубежом и в Российской Федерации. – С., 1995. – С. 232.
30. Галянтич М. Захист ділової репутації: цивільно-правові проблеми //Право України. – 2001. – №1. – С. 97-100.
31. Галянтич М., Коваленко Г. Відшкодування моральної шкоди //Юридичний вісник України. – Інформаційно-правовий банк. – 1999. – 8-14 квітня. – №14. – С. 21-25.
32. Галянтич М., Коваленко Г. Честь, гідність і ділова репутація. Цивільно-правові проблеми захисту немайнових прав //Закон і бізнес. – 2000. – 13-19 травня. – №20(442). – С. 10.
33. Гражданский кодекс Российской Федерации. Ч. I. Официальное издание. – М.: Юрид. лит., 1995. – 240 с.
34. Гражданский кодекс Российской Федерации. Ч. II. Официальное издание. – М.: Юрид. лит., 1996. – 320 с.
35. Гражданский кодекс Российской Федерации. Часть первая. Научно-практический комментарий /Абова Т.Е., Аникина Е.Б., Беляева З.С. и др. /Отв. ред. Т.Е. Абова, А.Ю. Кабалкин, В.П. Мозолин. – М.: БЕК, 1996. – 714 с.
36. Гражданское право /Агарков М.М., Братусь С.Н., Генкин Д.М. и др. – Ч. 1. – М.: Юрид. издат. 1 тип. НКПС, 1938. – 280 с.
37. Гражданское право Украины: В 2-х частях. Часть 1 /Пушкин А.А., Самойленко В.М., Шишка Р.Б. и др. /Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – 440 с.
38. Гражданское право: Учебник: В 2-х томах. Том 1 /Под ред. Е.А. Суханова. – М.: БЕК, 1994. – 384 с.
39. Гражданское право: Учебник. Ч. 1. Изд. второе, перераб. и доп. /Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1997. – 600 с.
40. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М.: Российское право, 1992. – 206 с.
41. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. – М.: Гардарики, 1998. – 472 с.
42. Даль Владимир. Толковый словарь живого великорусского языка. Т. 1-4. – М.: Рус. яз., 1978-1980. Т. 4. Р-V. – 1980. – 683 с.
43. Довгерт А. Новий Цивільний кодекс України і світові тенденції розвитку приватного права //Юридичний вісник України. – 1998. – №7. – С. 1, 3.
44. Домбровський І.П. Розгляд судами справ за позовами до засобів масової інформації про захист честі, гідності й ділової репутації та компенсацію моральної шкоди //Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №2(8). – С. 44-48.
45. Домбровський І.П. Честь, гідність, ділова репутація. Духовні складові особи чи юридична зброя //Юридичний вісник України. – 2000. – №20(256). – 18-24 травня. – С. 6.
46. Егоров К.Ф. Личные неимущественные права граждан СССР //Ученые записки Ленинградского государственного университета. – Серия юридических наук. – Вып. 4. – №151. – Л., 1953. – С. 139-157.
47. Емельянов В.И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами. – М.: "Лекс-Книга", 2002. – 160 с.
48. Емузова Н.Г. Воспитание чувства чести и собственного достоинства у подростков: Автореф. дис. … канд. пед. наук /Адыгейский гос. ун-т. – Майкоп, 1995. – 24 с.
49. Ермолова О.Н. Честь, достоинство, деловая репутация предпринимательской деятельности //Вестник Саратовской гос. акад. права. – Саратов, 1997. – №4. – С. 101-107.
50. Європейська конвенція з прав людини //Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи в Україні. – 1996. – №2.
51. Загальна декларація прав людини //Международное право в избранных документах. – Т. 1. – М., 1957. – С. 206-212.
52. Закон України "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій" від 6 травня 1993 року //Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №24. – С. 239.
53. Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" від 16 листопада 1992 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №1. – Ст. 1.
54. Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48. – Ст. 650.
55. Закон України "Про ратифікацію конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" //Голос України. – 1997. – 24 липня.
56. Закон України "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №10. – Ст. 43.
57. Закон України від 23 вересня 1997 року "Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів" //ВВРУ. – 1997. – №50. – Ст. 302.
58. Закон України від 28 лютого 1995 року "Про інформаційні агентства" //ВВРУ. – 1995. – №13. – Ст. 83.
59. Закон України від 6 травня 1993 року "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій" //ВВРУ. – 1993. – №24. – Ст. 259.
60. Замятин В. Почем нынче честь и достоинство? //Социалистическая законность. – М. – 1991. – №7. – С. 13-15.
61. Защита чести и достоинства. Теоретические и практические вопросы /Центр права и средств массовой информации. – Серия "Журналистика и право". Выпуск 4. http: www.medialaw.ru/publications/books/ honour/honour 71. html.
62. Иоффе О.С. Личные неимущественные права и их место в системе советского гражданского права //Советское государство и право. – 1966. – №7. – С. 51-59.
63. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л. – 1949. – 141 с.
64. Иоффе О.С. Развитие цивилистической мысли в СССР (часть 1). – Л.: Изд-во ЛГУ, 1975. – 160 с.
65. Иоффе О.С. Советское гражданское право. Общая часть. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1958. – 511 с.
66. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Учебник для вузов /Под ред. проф. Н.А. Крашенинниковой и проф. О.А. Жидкова – М.: НОРМА-ИНФРА-М. – 1998. – 480 с.
67. История Древнего мира: Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. /Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1981. – 512 с.
68. История Древней Греции /Под ред. В.И. Авдиева, А.Г. Бокщанина. – М.: Высшая школа. – 1972. – 424 с.
69. Каламкарян Р.А. Юридические гарантии прав личности в Российской Федерации (По материалам "круглого стола") //Государство и право. – 2000. – №11. – С. 95-107.
70. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Логос, 1999. – 352 с.
71. Карпец И.И. Уголовное право и этика. – М.: Юрид. лит., 1985. – 242 с.
72. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права) /2-е издание. – М.: Аванта, 2001. – 560 с.
73. Ковальова С. Судові чиновники в українських судах ХIV-ХVI століть //Юридический вестник /Одесская гос. юр. академия. – 2000. – №1. – С. 110-117.
74. Козлова Е.И., Кутафин О.Е. Конституционное право России: Учебник. – М., 1995. – С. 197.
75. Конвенция о правах ребенка 1989 г. //Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М.: Юрид. лит-ра, 1990. – С. 388-409.
76. Кони А.Ф. Собр. соч.: В 8-ми томах. Т. 7. – М.: Юрид. лит., 1969. – 565 с.
77. Конституція України від 28 червня 1996 року //ВВРУ. – 1996. – №30. – Ст. 141.
78. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб., 1897. – С. 153.
79. Красавчиков О.А. Охрана интересов личности и Свод законов советского государства //Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР. – Свердловск, 1977. – С. 23.
80. Красавчиков О.А. Охрана интересов личности и Свод законов Советского государства //Гражданско-правовая охрана личности в СССР. – Свердловск, 1977. – 23 с.
81. Красавчикова Л.О. Понятие и система личных, не связанных с имущественными правами граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Дис… д-ра юрид. наук. – Екатеринбург, 1994. – 435 с.
82. Красицька Л.В. Цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав громадян: Монографія. – Донецьк: ДІВС МВС України. – 2002. – 164 с.
83. Кузнецов А.В. Объект преступления и его значение для решения некоторых вопросов ответственности за оскорбление и клевету //Ученые записки. Вып. 13 /Всесоюзный институт юридических наук. – М., 1961. – С. 120-146.
84. Кузнецов А.В. Уголовное право и личность. – М.: Юрид. лит., 1977. – С. 286.
85. Кулагин М.И. Тенденции развития законодательства о личных неимущественных правах граждан //XXVI съезд КПСС и проблемы гражданского и трудового права, гражданского процесса. – М., 1982. – С. 55-61.
86. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима: Пер. с пол. – М.: Высш. шк., 1990. – 351 с.; ил. – Пер. изд.: К. Kumaniecki. Historia kultury staroz ytnej Grecji i Rzymu. Panstwowo \\ ydawnictwo Naukowe. Polska. Warszawa, 1964.
87. Лаврінчук І.П. Систематизація нормативного забезпечення професійної діяльності державних службовців //Конституція України та проблеми систематизації законодавства: Збірник наукових праць. Випуск 5.– К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. – С. 244-245.
88. ЛебедевВ.И. Общаятеорияправа http/www.medialaw. ru/publications/books/honour/honour71.html.
89. Леонтьев А. Материалы международной научно-практической конференции "Защита чести, достоинства и деловой репутации: право и СМИ. – М.: Центр права и средств массовой информации при участии Фонда защиты гласности" http: //www.medialaw.ru/publications/books/honour/ honour71.html.
90. Лесняк В.В. Защита чести, достоинства и деловой репутации в гражданском законодательстве России //Юрист. – 1999. – №1. – С. 52-58.
91. Липпс Т. Основные вопросы этики. – СПб., 1905. – 392 с.
92. Лихачев Д.С. Письма о добром и прекрасном /Сост. и общая ред. Г.А. Дубровской. Изд. 2-е, доп. – М.: Дет. лит., 1988. – 238 с.: фотоил. – (Библиотечная серия).
93. Лопатин В.Н. Защита права на неприкосновенность частной жизни //Журнал российского права. – 1999. – №1. – С. 85-97.
94. Магазинер Я.М. Объект права //Очерки по гражданскому праву. – Л., 1957. – С. 66.
95. Магновський І.Й. Формування ідей гарантій прав і свобод людини в українській теоретико-правовій думці. Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності. – Донецьк: ДІВС, 2001. – С. 213-222.
96. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь. – 1996. – 304 с.
97. Малеин Н.С. Неприкосновенность личности //Человек и закон. – 1980. – №7. – С. 4-11.
98. Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством /Отв. ред. А.И. Масляев. – М.: Наука, 1985. – 165 с.
99. Малеина М. Нематериальные блага и перспективы их развития //Закон. – 1995. – №10. – С. 102-105.
100. Малеина М.Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан: Пособие для слушателей народных университетов. – М.: Знание, 1991. – 128 с.
101. Малеина М.Н. Защита чести, достоинства, деловой репутации предпринимателя //Законодательство и экономика. – 1993. – №24. – С. 18-22.
102. Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан (понятие, осуществление, защита): Автореф. дис… д-ра юрид. наук /Моск. Гос. юрид. академия. – М., 1997. – 40 с.
103. Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан (понятие, осуществление, защита): Дис… д-ра юрид. наук. – М., 1997. – 450 с.
104. Малеина М.Н. Право на имя //Государство и право. – 1998. – №5. – С. 99-103.
105. Малеина М.Н. Содержание и осуществление личных неимущественных прав граждан: проблемы теории и законодательства //Государство и право. – 2000. – №2. – С. 16-21.
106. Малышев М.А., Франц С.В. Проблемы чести и достоинства человека в гуманистическом мировоззрении Шекспира //Проблема гуманизма в домарксистской философии. – Свердловск, 1987. – С. 47-65.
107. Малюга Л.В. Проект нового Цивільного кодексу України і особисті немайнові права в цивільному праві //Часопис Київського університету права. – 2002. – №3. – С. 45-50.
108. Мамутов В.К., Знаменський Г.Л. Про проект нового Цивільного кодексу та пояснювальну записку до нього //Проблемы обеспечения общественного хозяйственного порядка: Сборник выступлений в периодической печати ученых и практиков о необходимости принятия Хозяйственного (коммерческого) кодекса Украины /Координационное бюро АПрН Украины. – Донецк, 1998. – 167 с.
109. Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. – М., 1956. – С. 342.
110. Марогулова И.Л. Защита чести и достоинства личности. – М.: Правовое просвещение, 1998. – 128 с.
111. Мархотин В.И. Охрана чести и достоинства личности по советскому уголовному праву: Автореф. дис… канд. юрид. наук. /Киевск. гос. ун-т. – К., 1980. – 25 с.
112. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. – С. 84; Личность. Права. Демократия. – С. 115.
113. Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М.: Юрид. лит. – 1990. – 672 с.
114. Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах от 19 декабря 1966 года //Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М.: Юрид. лит., 1990. – С. 20-32.
115. Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По испр. и доп. 8-му изд., 1902. Изд. 2-е, испр. – М.: Статут, 2000. – 831 с. (Классика российской цивилистики).
116. Мейер Д.И. Русское гражданское право. В 2-х частях (по изданию 1902 г.). – М.: Статут, 1997. – 290 с.
117. Минина В.В. Некоторые вопросы исторического развития форм защиты чести и достоинства //Вопросы совершенствования социального и правового регулирования. – Свердловск, 1981. – С. 36-38.
118. Мирочицкая Л.А. Трудовая честь и повышение роли человеческого фактора в ускорении социального и экономического развития //Правовые резервы активизации человеческого фактора. – Калинин, 1989. – С. 88-91.
119. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М., 1962. – С. 59.
120. Монахов В.Н. Материалы международной научно-практической конференции "Защита чести, достоинства и деловой репутации: право и средства массовой информации" (Публикации Центра "Право и средства массовой информации") http/www.medialaw.ru/publications/books/honour/ honour71.html.
121. Морозова Л.А. Принципы, пределы, основания ограничения прав и свобод человека по российскому законодательству и международному праву (По материалам "круглого стола") //Государство и право. – 1998. – №7. – С. 20-42.
122. Морозова Л.П. Цінності та природа ціннісних відносин //Наукові записки. Національний університет "Києво-Могилянська академія". Спеціальний випуск у двох частинах. Частина 1. Том. 18. – 2000. – С. 87-91.
123. Нагорная М.А. По материалам "круглого стола" журнала "Государство и право", подготовленным Л.М. Морозовой: "Принципы, пределы, основания ограничения прав и свобод человека по Российскому законодательству и международному праву" //Государство и право. – 1998. – №7. – С. 36.
124. Нагребельний В.П. Ділова репутація //Юридична енциклопедія. – В 6 т. Т. 2. /Редкол. Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1999. – С. 211.
125. Настюк В.Я. Про захист честі, гідності та ділової репутації громадян у сфері митних відносин //Актуальні проблеми формування правової держави в Україні: До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції: У 2-х частинах. Частина 1. – С. 227-230.
126. Новий тлумачний словник української мови. В 4-х т. /Укл.: В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 1998. – Т. 1. – 910 с; Т. 3. – 927 с.
127. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. – М.: Юрид. лит. – 1972. – 296 с.
128. Новые конституции стран СНГ и Балтии: Сборник документов. Вып. 2. – М.: Манускрипт, Юрайт, 1998. – 672 с.
129. О предмете советского гражданского права. К итогам дискуссии //Советское государство и право. – 1955. – №5. – С. 51-80.
130. Обзор практики ведения гражданских дел по защите чести и достоинства (Адвокатское бюро "Борис Кузнецов и партнеры"). Публикации Центра "Право и средства массовой информации". http: //www.medialaw.ru /publications /books/honour/honour71.html
131. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах /Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. – Т. 1. Теория государства. – М.: Зерцало, 1998. – 416 с.
132. Общая теория права /Под общ. ред. В.И. Даниленко /Пер. с фр. – М.: Издательский дом NOTA BENE. – 2000. – 576 с.
133. Ожегов С.И. Словарь русского языка: Ок. 57000 слов /Под ред. д-ра филол. наук, проф. Н.Ю. Шведовой. – 16-е изд., испр. – М.: Русский язык, 1984. – 797 с.
134. Олійник В. Конституційне право на свободу та особисту недоторканність: поняття та характерні риси //Право України. – 2000. – №12. –С. 33-36.
135. Осадчий В. Про додатковий об’єкт образи працівника правоохоронного органу //Право України. – 2000. – №2. – С. 88-90.
136. Осипова Н.П. Конституційні засади соціальних критеріїв реалізації прав і свобод людини //Актуальні проблеми формування правової держави в Україні (До 50-ї річниці конвенції про захист прав людини та основних свобод): Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. У 2-х частинах. – Ч. 1. – Х., 2000. – С. 72-76.
137. Основы гражданского законодательства Союза ССР и союзных республик. – М.: Юрид. лит., 1962. – 263 с.
138. Оссовская М. Рыцарь и буржуа: Исслед. по истории морали /Пер. с польск. /Общ. ред. А.А. Гусейнова. Вступ. ст. А.А. Гусейнова и К.А. Шварцман. – М.: Прогресс, 1987. – 528 с.
139. Отечественное законодательство XI-XX веков: Пособие для семинаров. Часть первая (XI-XIX века) /Под ред. О.И. Чистякова. – М.: Юристъ, 1999. – 464 с.
140. Павлов А. Усилить правовую защиту чести и достоинства советских граждан //Социалистическая законность. – 1989. – №3. – С. 50-51.
141. Палютин В.А. Неприкосновенность личности как правовой институт //Советское государство и право. – 1973. – №11. – С. 12-20.
142. Палютин В.А., Чернышева С.А. Рецензионная статья на работу Н.А. Придворова "Достоинство личности и социалистического права". Изд. "Юрид. лит-ра". – М., 1997 г. //Советское государство и право. – 1977. – №11. – С. 150-152.
143. Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти): Автореф. дис... канд. юрид. наук. – Львів, 2000. – С. 19.
144. Панкратова Н.А. Особенности производства по делам о защите чести, достоинства и деловой репутации //Арбитражный и гражданский процесс. – 2000. – №2. – С. 22-31.
145. Петрухин И.Л. Личная жизнь: пределы вмешательства. – М., 1989. – С. 16.
146. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. – К.: Вища школа, 1995. – 267 с.
147. Плотников В. Деловая репутация как объект гражданско-правовой защиты //Хозяйство и право. – 1995. – №11. – С. 94-99.
148. Покровский И.А. История римского права. – СПб.: Летний сад, 1999. – 533 с.
149. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 1998. – С. 353.
150. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. Изд. 3-е, стереотип. – М.: Статут, 2001. – 354 с. (Классика российской цивилистики).
151. Покровский И.А. Право на честь //Вестник гражданского права. Книга 4. – Пг., 1916. – С. 23-35.
152. Полешко А. Сучасне бачення ідеології державотворення //Право України. – 1997. – №1. – С.41-46.
153. Порівняльна таблиця до проекту Цивільного кодексу України від 1 червня 2001 року (друге читання). Реєстраційний №0935: Секретаріат Верховної Ради України. – 683 с.
154. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік "Україна: поступ в XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр." //Урядовий кур’єр. – 2000. – 28 січня.
155. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" //Україна. Верховний Суд. Пленум. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1. /За заг. ред. В.Ф. Бойка. – К., 2000. – (Сер. "Б-ка судді"). – С. 327.
156. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. №7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій" (зі змінами, внесеними постановами від 4 червня 1993 р. №3, від 31 березня 1995 р. №4, від 25 грудня 1996 р. №14 та від 3 грудня 1997 р. №12) //Україна. Верховний Суд. Пленум. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1. /За заг. ред. В.Ф. Бойка. – К., 2000. – (Сер. "Б-ка судді"). – С. 327.
157. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. №7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" //Україна. Верховний Суд. Пленум. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1. /За заг. ред. В.Ф. Бойка. – К., 2000. – (Сер. "Б-ка судді"). – С. 327.
158. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" //Україна. Верховний Суд. Пленум. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1. /За заг. ред. В.Ф. Бойка. – К., 2000. – (Сер. "Б-ка судді"). – С. 327.
159. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. №5 (зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 травня 1998 р. №15) "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" //Україна. Верховний Суд. Пленум. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2 т. Т. 1. /За заг. ред. В.Ф. Бойка. – К., 2000. – (Сер. "Б-ка судді"). – С. 327.
160. Права людини. Підручник /Під ред. М. Буроменського, В. Євінтова, Л. Заблодської, П. Рабіновича, В. Семенова. – К.: Право, 1997. – 225 с.
161. Права человека. Основные международные документы. – М.: Международные отношения. – 1990. – 302 с.
162. Права человека. Учебник для вузов /Отв. ред. член-кор. РАН, д-р юрид. наук Е.А. Лукашева. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – 573 с.
163. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – №1. – С. 389.
164. Придворов Н.А. Достоинство личности и социалистическое право. – М.: Юрид. лит., 1977. – С. 134.
165. Придворов Н.А. Институт достоинства личности в советском праве: Автореф. дис… д-ра юрид. наук /Харьковский юридический институт. – Х., 1986. – 39 с.
166. Придворов Н.А. О философском и правовом понятии чести и достоинства: Тезисы докладов /Научная конференция по работам, выполненным в 1965 году профилирующими кафедрами Харьковского юридического института, 28 марта 1966 года. – Харьков, 1966. – С. 40-43.
167. Придворов Н.А. Правовые и философские вопросы субъективного права на честь и достоинство //Советское государство и право. – 1968. – №3. – С. 97-100.
168. Пронина М.Т., Романович А.Н. Защита чести и достоинства гражданина (гражданско-правовые средства). – Минск, 1976. – 71 с.
169. Протасов В.Н. Правоотношение как система. – М., 1991. – С. 106.
170. Профессиональная этика сотрудников правоохранительных органов: Учебное пособие /Под ред. А.В. Опалева и Г.В. Дубова. – М.: Щит-М, 1998. – 327 с.
171. Пшеничников И.И. К истории морально-эстетической лексики: честь и достоинство в текстах ХVIII-ХIХ вв. //Вестник Ленинградского ун-та. Сер. 2. История, языкознание, литературоведение. – Л., 1990. – Вып. 4. – С. 39-43.
172. Пушкин А.А. Проблемы совершенствования правового регулирования имущественных и личных неимущественных отношений, соответствующих отраслей законодательства и учебных дисциплин /Проблемы развития гражданского законодательства и методология преподавания гражданско-правовых дисциплин: Сборник материалов научно-практического семинара. – Харьков: ХИВД. – 1993. – С. 9-19.
173. Рабінович Р. Загальна декларація прав людини – вселюдський ідеал гуманізму (до 50-річчя прийняття) //Право України. – 1998. – №12. – С. 8-12.
174. Радищев А.Н. Беседа о том, что есть сын Отечества. Жажда познания. Век ХVIII //Советов Н. Вознося главу!… Век просвещения: документы, мемуары, литературные памятники /Сост., предисл., вступ. статьи к докум. и коммент. А. Орлова и Ю. Смирнова. – М.: Молодая гвардия, 1986. – С. 569-577.
175. Развитие советского гражданского права на современном этапе /Отв. ред. В.П. Мозолин. – М., 1986. – С. 205.
176. Рафиева Л.К. Гражданско-правовая защита чести и достоинства личности в СССР: Автореф. дис… канд. юрид. наук /Ленинградский гос. ун-т им. А.А. Жданова. – Л., 1966. – 23 с.
177. Рафиева Л.К. Честь и достоинство как правовые категории //Правоведение. – 1966. – №2. – С. 57-64.
178. Розенфельд Ю.М. Співвідношення політики і прав людини //Актуальні проблеми формування правової держави в Україні (До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод): Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. У 2-х ч. Ч. 1. – Х., 2000. – С. 84-86.
179. Розинъ Н.Н. Объ оскорьленіи чести. Общая часть. Опозореніе. – Томск, 1910. – 467 с.
180. Ромовская З.В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды, классификация, содержание, гражданско-правовая защита): Автореф. дис… канд. юрид. наук /Киевский гос. ун-т. – К., 1968. – 20 с.
181. Ромовська З. Особисті немайнові права фізичних осіб //Українське право. – 1997. – Число 1. – С. 47-60.
182. Российское законодательство Х-ХХ веков. Т. 2 /п.р. О.И. Чистякова. – М.: Юрид. лит., 1985. – С. 471.
183. Сальникова З.В. Гражданское право: определения, понятия, законодательство: Учебно-практический справочник /Под ред. Е.О. Харитонова. – Х.: ООО "Одиссей", 1998. – 384 с.
184. Сандевуар П. Введение в право. – М.: Изд-я группа "Интратэк–Р". – 1994. – 324 с.
185. Свод законов российской империи. Т. Х. Часть 1. Свод законов гражданских. – СПб, 1990. – 417 с.
186. Свердлык Г.А. Принципы советского гражданского права. – Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та. – 1985. – 200 с.
187. Свердлык Г.А., Страунинг Э.Г. Защита и самозащита гражданских прав: Учебное пособие. – М.: "Лекс-Книга", 2002. – 208 с.
188. Сенчищев В.И. Объект гражданского правоотношения. Общее понятие. Актуальные вопросы гражданского права /Под ред. М.И. Брагинского; Исследовательский центр частного права: Российская школа частного права. – М.: Статут, 1998. – С. 109-160.
189. Сергеев А.П. Право на защиту репутации. – Л.: Знание, 1989. – 32 с.
190. Серебренікова-Миготіна С.А. Гідність як об’єкт соціально-етичного дослідження: Автореф. дис… канд. філос. наук /Київський університет. – К., 1993. – 14 с.
191. Симонов А. и др. Материалы международной научно-практической конференции "Защита чести, достоинств и деловой репутации: право и СМИ". Публикации центра "Право и средства массовой информации". – 1996. http: //www.medialaw.ru/publications/books/honour/honour71.html.
192. Сиротенко С. Деякі особливості застосування норм про компенсацію моральної (немайнової) шкоди стосовно суб’єктів господарювання //Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №1. – С. 210-216 с.
193. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
194. Словарь иностранных слов. – 16 изд., испр. – М.: Рус. яз., 1988. – С. 148.
195. Советский энциклопедический словарь /Гл. ред. А.М. Прохоров. – 3-е изд. – М.: Сов. энциклопедия. – 1984. – 1600 с., ил.
196. Советское гражданское право: Учебник. Т. 1 /Отв. ред. В.П. Грибанов, С.М. Корнеев. – М.: Юридическая литература. 1979. – 324 с.
197. Советское гражданское право. Часть первая /Под общ. ред. проф. В.Ф. Маслова и проф. А.А. Пушкина. – К.: Издательское объединение "Вища школа". Головное издательство, 1977. – 477 с.
198. Современный словарь иностранных слов: Ок. 20000 слов. – СПб.: Дуэт, 1994. – 752 с.
199. Соловьев Э.Ю. По материалам научного симпозиума, подготовленным В.Г. Графским на тему "Право и мораль в истории: проблемы ценностного подхода" //Государство и право. – №8. – 1998. – С. 117.
200. Соловьев Э.Ю. Прошлое толкует нас (Очерки по истории философии и культуры). – М.: Политиздат, 1991. – 432 с.
201. Стефанчук Р. Захист честі, гідності та ділової репутації в проекті нового Цивільного кодексу України: переваги та недоліки //Вісник Української академії державного управління при Президентові України. – 2000. – №1. – С. 235-245.
202. Стефанчук Р. Окремі питання цивільно-правового регулювання захисту честі, гідності та ділової репутації //Право України. – 1999. – №10. – С. 16-19.
203. Стефанчук Р. Щодо захисту честі, гідності та ділової репутації в цивільному праві //Право України. – 1999. – №1. – С. 85-89.
204. Стефанчук Р.О. Деякі проблеми законодавчого регулювання порядку спростування інформації, яка поширена засобами масової інформації //Держава і права. – К.: Ін Юре, 2000. – Вип. 6. – С. 229-236.
205. Стефанчук Р.О. Спеціальні засоби захисту честі, гідності та репутації //Сучасна гуманітарна культура: науково-методологічні засади. Аспірантські читання. Наукові доповіді та повідомлення. – К.: КІТЕП, 2000. – С. 48-50.
206. Стефанчук Р.О. Цивільно-правовий захист честі, гідності та ділової репутації в зарубіжних країнах //Держава і право. – К.: Ін Юре, 2000. – Вип. 2. – С. 153-162.
207. Стефанчук Р.О. Цивільно-правовий захист честі, гідності та репутації: Дис. канд. юрид. наук /Національна академія наук України. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2000. – 222 с.
208. Стефанчук Р.О. Цивільно-правовий захист честі, гідності та репутації: Автореф. дис… канд. юрид. наук /Національна академія наук України. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2000. – С. 17.
209. Стефанчук Р.О. Честь, гідність та ділова репутація як об’єкт цивільно-правового захисту //Держава і право: Щорічник наукових праць молодих вчених. – К.: Ін Юре, 1999. – Вип. 2. – С. 179-185.
210. Стремякова И. Честь и достоинство – категории марксистской этики //Категории марксистской этики. – М.: Мысль, 1965. – С. 94-189.
211. Стремякова И.Р. Честь и достоинство – категории марксистской этики: Автореф. дис… канд. филос. наук /Высшая школа при ЦК КПСС. – М., 1964. – 16 с.
212. Сугачев Л.М. Про об’єкт злочинів проти честі і гідності особи //Проблеми правознавства міжвідом. наук. – Вип. 17. – К.: Вид-во Київського держ. ун-ту, 1970. – 111 с.
213. Суховерхий В.Л. О понятии достоинства личности и возможности его гражданско-правовой защиты //Материалы конференции по итогам научно-исследовательской работы Свердловского юридического института за 1967 г. – Свердловск, 1968. – С. 119-124.
214. Суховерхий В.Л. О развитии гражданско-правовой охраны личных неимущественных прав и интересов граждан //Правоведение. – 1972. – №3. – С. 27-34.
215. Тархов В.А. Осуществление гражданских прав //Развитие прав граждан СССР и усиление их охраны на современном этапе коммунистического строительства. – Саратов, 1962. – С. 116-117.
216. Теория государства и права: Курс лекций /Под ред. Н.И. Матузовой, А.В. Малько. – Саратов, 1995. – С. 222.
217. Тихонов А.К. Сущность категории личной безопасности и ее соотношение с категориями чести и достоинства //Правоведение. – 1998. – №1. – С. 127.
218. Тимченко Г.П. Способи та процесуальні форми захисту цивільних прав: Автореф. дис.... канд. юрид. наук /Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого. – Х., 2002. – 20 с.
219. Толковый словарь русского языка /Под ред. проф. Д.Н. Ушакова. Том IV. – М.: Госуд. изд-во иностранных и национальных словарей, 1940. – 1552 с.
220. Тужилова Е.М. Осуществление права собственности граждан в Российской Федерации на современном этапе: Автореф. дис… канд. юрид. наук – Саратов, 1994. – С. 19.
221. Узагальнення практики розгляду судами м. Києва справ за позовами до засобів масової інформації (журналістів) та за позовами (заявами, скаргами) останніх. Судова колегія в цивільних справах Київського міського суду //Адвокат. – 2000. – №2. – С. 40-48.
222. Україна: поступ у ХХI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік //Урядовий кур’єр. – 2000. – 28 січня.
223. Фарбер И.Е. Конституционное право на неприкосновенность личности советских граждан //Правоведение. – 1973. – №3. – С. 13-20.
224. Федоренко Е.Г. Основы марксистско-ленинской этики. – К.: Вища школа, 1965. – 367 с.
225. Федоров М.И. Правовая охрана чести и достоинства советских граждан. – Пермь, 1957. – С. 21.
226. Фельбигер И.И. О должностях человека и гражданина. Жажда познания. Век ХVIII //Советов Н. Вознося главу!… Век просвещения: документы, мемуары, литературные памятники /Сост., предисл., вступ. статьи к докум. и коммент. А. Орлова и Ю. Смирнова. – М.: Молодая гвардия, 1986. – С. 577-630.
227. Философия: Учебное пособие /Под ред. проф. В.Н. Лавриненко. – М.: Юристъ, 1996. – 512 с.
228. Философский энциклопедический словарь / Гл. ред. Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с.
229. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 576 с.
230. Флейшиц Е.А. Личные права в гражданском праве Союза ССР и капиталистических стран. Ученые труды Всесоюзного института юридических наук НКЮ СССР. – Выпуск VI. – М., 1941. – 207 с.
231. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 351 с.
232. Хрестоматия по истории Древнего мира /Под ред. академика В.В. Струве. – М.: Гос. учебно-педагог. изд-во Министерства просвещения РСФСР, 1950. – 359 с.
233. Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. З найдавніших часів до початку ХХ ст.: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. /В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; За ред. члена-кор. Академії правових наук України В.Д. Гончаренка. – К.; Ін Юре. – 1997. – 464 с.
234. Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 2. Лютий 1917 р. – 1996 р.: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. /В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький /За ред. члена-кор. Академії правових наук України В.Д. Гончаренка. – К.; Ін Юре. – 1997. – 800 с.
235. Хованская А.В. Достоинство человека: международный опыт правового понимания //Государство и право. – 2002. – №3. – С. 48-54.
236. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1995. – С. 313.
237. Худайкина Т.В. По материалам "круглого стола" журнала "Государство и право", подготовленным Л.А. Морозовой: "Принципы, пределы, основания ограничения прав и свобод человека по Российскому законодательству и международному праву" // Государство и право. – 1998. – №. 8.– С. 43.
238. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. Книга 1 / Д.В. Боброва, О.В.Дзера, А.С. Довгерт та інш.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 864 с.
239. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. Книга 2 /Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін. /За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 784 с.
240. Цивільне право. Загальна частина / О.А. Підопригора, Д.В. Боброва, О.В. Дзера та інші /За ред. проф. О.А. Підопригори і проф. Д.В. Бобрової. – К.: Вентурі, 1995. – 416 с.
241. Цивільний кодекс України. Проект у редакції від 25 серпня 1996 року //Українське право. – 1996. – №2(4). – 523 с.
242. Цивільний кодекс України. Проект, прийнятий Верховною Радою України в першому читанні 5 червня 1997 року /Українське право. – 1999. – №1. – 612 с.
243. Цивільний кодекс України. У редакції, прийнятою Верховною Радою України 29.11.2001 року /Секретаріат Верховної Ради України, реєстраційний №0935.
244. Чекмарев Г.Ф. Материалы круглого стола: "Юридические гарантии прав личности в российской федерации", подготовленные Р.А. Каламкарян //Государство и право. – №1. – 2000. – С. 95-107.
245. Чернышева С.А. Защита чести и достоинства граждан. – М.: Московский рабочий, 1974. – 96 с.
246. Чернышева С.А. На страже чести и достоинства гражданина // Сов. юстиция, 1972. №9. – С. 137-138.
247. Чорнооченко С.І. Особисті немайнові права, які забезпечують соціальне існування фізичних осіб в Україні: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Х., 2000. – 18 с.
248. Чорнооченко С.І. Особисті немайнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання та охорони //Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – Донецьк: ДІВС. – 2001. – №2. – С. 300-308.
249. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 года). – М., 1995. –556 с.
250. Шило Н.Я. Судебная защита чести и достоинства граждан. – Ашхабад, 1985. – С. 16.
251. Шимон С.І. Інститут особистих немайнових прав людини у системі національного законодавства (витоки і розвиток) //Конституція України та проблеми систематизації законодавства: Збірник наукових праць /Інститут законодавства Верховної Ради України. – Вип. 5. – К., 1999. – С. 147-163.
252. Шишкин А.Ф. О личном достоинстве и чести советского человека //Вопросы философии. – 1962. – №4. – С. 112-121.
253. Шишкин А.Ф. Основы марксистской этики. – М.: ИМО, 1962. – 528 с.
254. Штефан А. Честь, гідність і ділова репутація як об’єкти захисту в цивільному судочинстві //Вісник законодавства України. – 2001. – №10. – 2-8 березня. – С. 28-30.
255. Эбзеев Б.С. По материалам "круглого стола" журнала "Государство и право", подготовленным Л.А. Морозовой: "Принципы, пределы, основания ограничения прав и свобод человека по Российскому законодательству и международному праву" //Государство и право. – 1998. – №7. – С. 24.
256. Экштейн И. Честь в философии и праве. – СПб., 1899. – 149 с.
257. Энциклопедия права: Учебное пособие /М.Х. Хутыз, П.Н. Сергейко. – Кубан. гос. ун-т, 1995. – 158 с.
258. Эрделевский А. Диффамация //Законность. – 1998. – №12. – С. 11-12.
259. Эрделевский А. Защита деловой репутации //Закон. – 1998. –№11/12. – Ноябрь-декабрь. – С. 103-106.
260. Эрделевский А. Утверждение о факте и выражение мнения – понятия разного рода //Российская юстиция. – 1997. – №6. – С. 17-19.
261. Эрделевский А.М. Компенсация морального вреда в России и за рубежом. – М.: ФОРУМ-ИНФРА-М, 1997. – 240 с.
262. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр. енциклопедія, 1998. – Т. 1, 2: – 672 с.
263. Юридичний словник-довідник /За ред. Ю.С. Шемшученко. – К.: Femina, 1996. – 696 с.
264. Явич Л.С. Общая теория права /Под ред. проф. А.И. Королева. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1976. – С. 286.
265. Ярошенко К.Б. Жизнь и здоровье под охраной закона: гражданско-правовая защита личных неимущественных прав. – М., 1990. – 174 с.
266. Sinko T. Doskonaly Grek i Rzymianin. Lwów. 1939. s. 9.
267. Barber C.L. The idea of honour in the Enhlish drama 1591-1700. Stockholm; Cöteborg. 1957.
268. Russel B. Human society in ethics and politics. London. 1954, p. 42-43.
Похожие рефераты:
Психология как научная дисциплина
Шпаргалки по геометрии, алгебре, педагогике, методике математики (ИГПИ)
Ответы на госудаственные экзамены по психологии ЮУрГУ
Социальная работа как знание, деятельность и специальность
Шпаргалки к госэкзаменам по Банковсому Делу
Билеты и ответы по туризму и экскурсиям
Вопросы и ответы к экзамену по курсу «История экономических учений»
Шпоры по финансовому менеджменту