referatmix.ru
  Скачать .docx Скачать .pdf

Реферат: Поняття і загальна характеристика положень досудового слідства

«Поняття і загальна характеристика

положень досудового слідства»

КИЇВ - 2005

План роботи:

Вступ

І. Досудове слідство: загальна характеристика та завдання.

ІІ. Теоретичні засади досудового слідства.

1. Своєчасний початок досудового слідства.

2. Підслідність кримінальних справ.

3. Додержання строків розслідування.

4. Забезпечення прав учасників досудового слідства.

5. Недопущення розголошення даних досудового слідства.

6. Прокурорський нагляд та відомчий контроль як способи забезпечення законності при провадженні досудового слідства.

7. Можливість оскарження до суду процесуальних рішень органу дізнання, слідчого, прокурора.

ІІІ. Організаційно-правові основи досудового слідства.

1. Складання процесуальних документів при провадженні.

2. Розслідування злочинів групою слідчих.

3. Взаємодія слідчого з органом дізнання.

4. Направлення окремого доручення слідчим.

5. Об’єднання та виділення кримінальних справ.

6. Використання науково-технічних засобів при розслідуванні злочинів.

7. Залучення громадськості до розкриття й розслідування злочинів.

8. Виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, та вжиття заходів щодо їх усунення.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою цінністю[1] . Серед завдань кримінального процесу, а отже і досудового слідства, як невід’ємної його частини, згідно ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України є охорона прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб[2] .

На сьогодні деякі питання досудового слідства є досить актуальними та дискусійними, про що свідчать проведення ряду науково-практичних конференцій та підготовка нового Кримінально-процесуального закону. Зокрема, актуальність теоретичних досліджень основних положень досудового слідства зумовлена недосконалістю його практичного провадження. Так, основні порушення законності в досудовому слідстві виражені в порушенні підслідності кримінальних справ, недотриманні строків досудового слідства, неефективному відомчому контролю за дотримання законності в діяльності органів досудового слідства. Слід зазначити, що велика кількість проблемних питань кримінального процесу вже висвітлена в працях таких відомих науковців, як Н.А. Якубович, М.А. Маріупольський, С.П. Єфімічев, А.К. Звірбуль, В.М. Петренко, В.Ф. Статкус, Ю.Н. Белозеров, В.А. Коханов, А.В. Савків, Ю.О. Гришин та інших вчених[3] .

Досудове слідство — це кримінально-процесуальна діяль­ність слідчого органів прокуратури, служби безпеки, органів внутрішніх справ та податкової міліції за порушеною кримінальною справою, яка полягає у проведенні слідчих та інших процесуальних дій, спрямованих на збирання, дослідження, перевірку, оцінку та використання доказів, необхідних для встановлення істини у справі та ство­рення умов для здійснення справедливого правосуддя.

Положення досудового слідства – це визначені законом на основі принципів кримінального процесу положення, правила, що віддзеркалюють характерні риси та особливості досудового слідства як стадії і своїми вимогами спонукають органи дізнання й досудового слідства до швидкого, раціонального, всебічного, повного, та об’єктивного дослідження всіх обставин справи, виконання завдань даної стадії й охорони в ній прав і законних інте­ресів громадян і юридичних осіб.

І. Досудове слідство: загальна характеристика та завдання.

Необхідність досудового слідства як етапу кримінального процесу зумовлена тим, що всебічний, повний і об'єктивний розгляд кримінальної справи в суді та її вирішення потребують великої і кваліфікованої підготовчої роботи. Тому за законом (ст. 111 КПК) пере­важна більшість кримінальних справ повинна проходити етап досудового слідства. Винят­ком можуть бути лише справи приватного обвинувачення та справи з протокольною формою досудової підготовки матеріалів (ч. 1 ст. 27, ст. 425 КПК), у яких досудове слідство провадиться тільки у випадках, коли зло­чин вчинено неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, а також коли це визнає за необхідне прокурор чи суд.

Змістом даної стадії є регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність органів досудового слідства по встановленню обставин вчи­нення злочину (суспільно небезпечного діяння), осіб, причетних до його вчинення та по припиненню і запобі­ганню вчинення злочинів[4] .

Завданнями досудового слідства є:

1) швидке й повне розкритті злочину та притягненні осіб, винних у його вчиненні, до участі в справі як обвинувачених і охороні від необгрун­тованого притягнення осіб, не причетних до вчинення злочину;

2) вжиття заходів до відшкодування шкоди, за­вданої злочином;

3) виявлення причин вчинення злочину та умов, які цьому сприяли, і вжитті заходів до їх усунен­ня (ст. 2, 23, 23і , 29 КПК). При цьому необхідно забез­печити охорону прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у справі.

Тільки виконання вищевикладених завдань є підставою для винесення органом досудового слідства рішення про передачу справи до наступної, вже судової стадії кримінального процесу, або ж про закінчення провад­ження шляхом закриття справи (ст. 212 КПК). Неналеж­не виконання їх органом досудового слідства, допущені ним помилки, порушення вимог кримінально-процесуального закону можуть зумовити судову помилку.

Досудове слідство пов'я­зане з можливістю обмеження або навіть позбавлення прав громадян при застосуванні запобіжних заходів, про­веденні інших процесуальних дій. Тому закон детально регламентує підстави й порядок їх проведення і фіксацію в постановах, протоколах та інших слідчих процесуальних документах.

ІІ. Теоретичні засади досудового слідства

1. Своєчасний початок досудового слідства

Кримінально-процесуальний кодекс України встановлює, що розслідування починається після порушення кримі­нальної справи (ст. 113), проте згідно ч. 2. ст. 190, у невідкладних випадках дозволяється до прийняття рішення про порушення кримінальної справи провести огляд місця події, щоб з'ясува­ти наявність підстави для такого рішення, накласти арешт на кореспонденцію, однак існують випадки, коли орга­ни досудового слідства, порушуючи вимоги ч. 1 ст. 113 КПК, провадили слідство без порушення кримінальної справи, а суди, всупереч роз'ясненням Пленуму Верхов­ного Суду України, даним у п. 13 постанови «Про застосу­вання судами України кримінально-процесуального зако­нодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування»[5] від 25 березня 1998 р. № 3, не повертали такі справи для проведення додаткового розслідування, а постановляли обвинувальні вироки, обмежуючись лише реагуванням на зазначені факти винесенням окремих ух­вал, хоч ці порушення вимог кримінально-процесуально­го закону є істотними, що тягнуть за собою скасування вироку. Як приклад можна навести кримінальну справу по обвинуваченню М., засудженого за ч. 1 ст. 222 КК України (нині — ст. 263) Київським районним судом м. Оде­си, в якій не було винесено постанову про порушення кри­мінальної справи, проте суд ухвалив обвинувальний ви­рок. Крім того, ні в постанові про пред'явлення обвинува­чення, ні в обвинувальному висновку дії М. не було к зафіксовано.

Як зазначалося, провадження слідчих дій до порушен­ня кримінальної справи не допускається, за винятком вказаних випадків. Це правило «за своїм значенням нале­жить до основних ідей судового провадження»[6] . Порушен­ня кримінальної справи у більшості випадків означає виз­нання факту вчинення злочину і є підставою для провадження розслідування. Постанова про порушення кримі­нальної справи є правовою основою для проведення слідчих і процесуальних дій, спрямованих на розкриття злочину. Вона зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора вжи­ти в межах своєї компетенції всі передбачені законом за­ходи зі встановлення подій злочину, осіб, винних у його вчиненні й до їх покарання. Важливо зазначити, що ч. 4 ст. 114 КПК надає право слідчому приступити до провадження досудового слідства не чекаючи виконання органом дізнання дій, передбачених ст. 104 КПК та закінчення строку дізнання.

Рішення про прийняття до свого провадження кримі­нальної справи є правовою підставою для її розслідування конкретною особою: дізнавачем, слідчим чи прокурором. З моменту винесення постанови про порушення кримінальної справи і прийняття її до свого провадження ця особа набуває всіх передбачених законом повноважень щодо виконання у справі слідчих та інших процесуальних дій, і на неї лягає особиста відповідальність за їх своєчасне проведення, за всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи, прийняття законних та обґрунтованих рішень, забезпечення прав і законних інтересів громадян, що залучаються до розслідування.

2 . Підслідність кримінальних справ.

Для того щоб не вийти за межі своєї компетенції, кожен орган слідства повинен знати, які саме справи він має право розслідувати. Для цього й існують правила про підслідність кримінальних справ, що визначені відповідною частиною глави XI кримінально-процесуального за­кону, нормами якої регулюються відносини, що виника­ють між відповідними органами держави і посадовими особами у зв'язку з досудовим слідством кримінальної справи. Отже, підслідність обумовлює правильний розподіл кримінальних справ між різними органами досудового слідства[7] .

Підслідність кримінальних справ — це сукупність вста­новлених законом ознак справи, відповідно до яких вона належить до відання того чи іншого органу розсліду­вання. Таким чином, підслідність обумовлює правильний розподіл кримінальних справ між різними органами ­досудового слідства.

Підслідність слід відрізняти від підсудності, За своєю юридичною природою ці поняття однорідні, але не тотожні. Перше визначає повноваження органів слідства і дізнан­ня з розслідування злочинів шляхом ведення криміналь­них справ, друге — повноваження судів з їх розгляду; ці два інститути мають важливе значення для організації успішної боротьби зі злочинністю[8] .

Розрізняють п'ять видів підслідності кримінальних справ: предметну (родову), персональну, альтернативну, за зв'язком справ і територіальну (або місцеву).

За предметною підслідністю орган, який розслідувати­ме справу, визначається за характером вчиненого злочи­ну, його кваліфікацією. За цією ознакою розмежовується компетенція різних органів досудового слідства.

Відповідно до ч.1 ст.112 КПК досудове слідство у справах про умисне вбивство, доведення до самогубства, незаконне позбавлення волі або викрадення людини, порушення правил екологічної безпеки, зґвалтування, привласнення, розтрата або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем та деякі інші злочини провадять слідчі прокуратури, проте за постановою Генерального прокурора вони мають право розслідувати справи про будь-які злочини.

Справи про дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, державна зрада, посягання на життя державного чи громадського діяча, диверсія, шпигунство та інші, вказані в ч.3 ст.112 КПК, розслідуються слідчими органів Служби безпеки України.

У справах про такі злочини, як ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків, легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок, а також фіктивне банкрутство, досудове слідство провадиться слідчими податкової міліції (ч.4 ст.112 КПК).

Справи про умисне тяжке тілесне ушкодження, катування, незаконне проведення аборту, порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами, жорстоке поводження з тваринами, проституція або примушення чи втягнення до заняття проституцією, незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів, хуліганство, крадіжка, грабіж, розбій тощо, а також у всіх справах про злочини, вчинені неповнолітніми, досудове слідство провадиться слідчими органів внутрішніх справ (ч.2 ст.112 КПК).

Персональна підслідність визначається суб’єктом злочину, наприклад, усі справи про злочини, вчинені неповнолітніми, тобто особами, яким не виповнилось 18 років, за винятком справ, що належать до виключної компетенції слідчих прокуратури, повинні розслідуватись слідчими органів внутрішніх справ.

Альтернативна підслідність, яка регламентована ч.3 ст. 112 визначає, що слідство провадить той орган, який порушив справу, і якщо при цьому будуть виявлені посадові злочини, пов’язані зі злочинами, за якими порушено справу, то вони розслідуються тим самим органом, який порушив справу.

Підслідність за зв’язком справ застосовується тоді, коли розслідування однієї чи кількох справ пов’язане з розслідуванням іншої справи.

Справи про завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, за відомо неправдиве показання, відмову свідка від давання показань або відмову експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків, розголошення даних досудового слідства або дізнання, приховування майна, приховування злочину розслідуються тим органом, до підслідності якого відноситься справа, у зв’язку з якою були вчинені зазначені злочини.

Територіальна підслідність визначає, слідчий якого саме адміністративного району (області) повинен розслідувати дану кримінальну справу. Згідно ст.116 КПК досудове слідство провадиться в тому районі, де вчинено злочин. Якщо місце вчинення злочину невідоме, а також з метою забезпечення ефективності розслідування, досудове слідство може провадитися за місцем знайдення ознак злочину, місцем перебування більшості свідків або підозрюваного (обвинуваченого). Слідчий, встановивши, що дана справа йому не підслідна, зобов’язаний провести всі невідкладні дії, після чого передає справу прокуророві для направлення її за підслідністю. Спори про підслідність вирішуються відповідними прокурорами у межах їх компетенцій. Якщо справу порушено в кількох районах або містах різних областей, спір про підслідність вирішує Генеральний прокурор України або його заступ­ник (ч, 3 ст. 117 КПК).

3. Додержання строків розслідування

Розслідування має проводитися швидко, щоб своєчасно виявити і закріпити докази, необхідні для правильного вирішення кримінальної справи. Це є важливою умовою виконання завдань боротьби зі злочинністю, забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу. Тому кримінально-процесуальний закон передбачає досить стислі строки досудового слідства.

Згідно зі ст. 120 КПК досудове слідство у кримінальній справі повинно бути закінчено протягом двох місяців. До цього строку входить час з дня порушення кримінальної справи до дня направлення її прокурору з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження досудового слідства.

У разі неможливості закінчити розслідування в цей строк через великий обсяг справи, її складність його може продовжити районний, міський прокурор, військовий про­курор армії, флотилії, з'єднання гарнізону та прирівняний до них прокурор — до 3 місяців, а в особливо склад­них справах прокурор Автономної Республіки Крим, об­ласті, міста Києва, військовий прокурор округу, флоту (на правах прокурора області) і прирівняний до них прокурор або його заступник на підставі мотивованої постанови слідчого — до 6 місяців. Далі продовжувати термін досудового слідства можуть лише у виняткових випадках Ге­неральний прокурор України або його заступники. Мак­симального терміну провадження по кримінальній справі КПК не передбачає.

Ці правила продовження строків досудового слідства не поширюються на справи, в яких не встановлено особу, що вчинила злочин. Перебіг строку досудового слідства в таких справах починається з дня встановлення особи, що вчинила злочин. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи не враховується при обчисленні строків досудового слідства.

При обчисленні строків як досудового слідства, так і дізнання слід керуватися правилами ст. 89 КПК. Строк досудового слідства, оскільки він обчислюється місяця­ми, закінчується відповідного числа останнього місяця. Якщо закінчення строку досудового слідства чи дізнання випало на неробочий день, то останнім строком вважається наступний робочий день.

Додержання строків слідства є однією з необхідних умов виконання завдань швидкого і повного розкриття злочинів а тому постійно перебуває у полі зору прокурорського нагляду та відомчого контролю за слідством: суди реагують на факти порушення строків досудового слідства шляхом винесення окремих ухвал на адресу органів слідства і прокуратури[9] .

На відміну від строків тримання обвинуваченого під вартою досудове слідство якимось остаточним, крайнім строком не обмежене. Воно має провадитися доти, доки не будуть належним чином досліджені обставини, що входять до предмета доказування в даній справі. Водно­час розслідування має провадитися швидко, щоб своє­часно виявити й закріпити докази, необхідні для пра­вильного вирішення кримінальної справи.

Постанова слідчого з клопотанням про продовження строку попереднього слідства подається компетентному прокурору заздалегідь, щоб той мав можливість розгля­нути й вирішити клопотання до закінчення строку, вста­новленого законом або раніше продовженого даним або нижчестоящим прокурором, при необхідності — після ознайомлення з матеріалами справи і з викликом слід­чого.

Питання про обчислення строків попереднього слід­ства виникає і при об'єднанні та виділенні кримінальних справ. При об'єднанні кількох кримінальних справ в од­ному провадженні строк слідства по об'єднаній справі належить відлічувати з дня порушення справи, розслі­дування якої розпочалося раніше. У виділеній кримі­нальній справі строк попереднього слідства обчислюєть­ся:

а) з дня виділення в окреме провадження справи про злочин, який не пов'язаний з тими, за якими порушена основна справа — при одночасному прийнятті за да­ними, одержаними в ході розслідування, рішення про порушення нової справи і виділення її в окреме провад­ження;

б) з дня порушення основної справи за фактом вчинення злочину або щодо конкретних осіб — при виділенні справи щодо цих осіб у зв'язку з недоцільністю розслідування її в одному провадженні, зокрема щодо неповнолітнього (ст. 439 КПК), осіб, які ухиляються від слідства або тяжко захворіли (ст. 206 КПК).

4. Забезпечення прав учасників досудового слідства

Згідно зі ст. 53 КПК особа, що проводить дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав. Це означає, що особа, яка прова­дить розслідування, зобов'язана роз'яснити процесуальні права при розслідуванні справи особам, які за її рішенням (постановами) визнані потерпілими, цивільними позивачами, відповідачами, їх представниками, обвинуваченими (підозрюваними) як одразу після ознайомлення з таким рішенням, так і при провадженні конкретних слідчих дій. Особа, що провадить дізнання, та слідчий зобов’язані задовольнити кожне клопотання учасника процесу, якщо обставини, про встановлення яких и просять мають значення для справи і якщо необґрунтовано обмежуються права учасника процесу. Строк розгляду клопотання - не більше 3 днів. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка його заявила. Про повну або часткову відмову в клопотанні складається мотивована постанова (ст. 129 КПК).

На практиці особи, затримані як підозрювані та обвинувачені, заявляють клопотання про надання їм конкретних адвокатів для участі в справі як їхніх захисників, однак такі клопотання не завжди задовольняються, хоч право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, що забезпечують додержання прав і свобод людини, характеризують демократизм правової системи, стан формування в Україні правової держави. Однак, як свідчать матеріали судової практики підозрюваним і обвинуваченим не завжди роз'ясняються у повному обсязі права, передбачені статтями 21,43 і 43-1 КПК, часто це робиться формально. Має місце тенденція до роз'яснення цих прав таким чином, щоб обмежити участь захисника у справі на початку її розслідування і особливо в разі затримання особи за підозрою у вчиненні злочину. Зокрема не роз'яснюється право мати захисника і побачення з ним до першого допиту. Трапляються випадки, коли на затриманих осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, здійснюють психологічний вплив з метою одержання заяви про відмову від захисника.

Дії та рішення слідчого або особи, що провадить дізнання, можуть бути оскаржені учасником процесу прокурору як безпосередньо, так і через слідчого. Слідчий зобов’язаний протягом доби направити прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом зі своїми поясненнями.

5. Недопущення розголошення даних досудового слідства

Важливість збереження слідчої таємниці пов’язана з тим, що в практиці органів внутрішніх справ мають місце випадки, коли в результаті невжиття заходів щодо забезпечення її збереження можуть бути розголошені дані досудового слідства, що, в свою чергу, може завдати істотну шкоду особам, які сприяли розкриттю злочинів, призвести до значних збитків та компрометації людей, заподіяти їм моральну шкоду. Особам, що вчинили злочини, часто вдається знищити сліди злочину, сховати майно, на яке міг бути накладений арешт, підготувати докази своєї невинуватості, тощо. Кримінальні справи ще на стадії досудового розслідування, не доходячи до суду, закриваються[10] через недодержання слідчої таємниці.

На необхідність вжиття заходів щодо збереження зазначеної звернув увагу І.Є. Биховський. Він зазначав, що до загальних тактичних положень, також належить врахування протидії встановленню істини з боку зацікавлених осіб, що обумовлює, зокрема, вжиття заходів щодо збереження слідчої таємниці[11] .

Таємниця слідства, як обгрунтовано зазначає О. М. Ларін, - «важлива умова віднайдення доказів у тому вигляді, у якому вони є, без змін. Злочинці та пов’язані з ними особи не повинні знати про плани, джерела та межі проінформованості слідчого»[12] .

За фактом розслідування розкрадання державного майна слідчий запланував затримання підозрюваних та проведення в них обшуків. Про це стало відомо учасникам злочинної групи, які вивезли зі своїх квартир майно, гроші та коштовності, одержані злочинним шляхом, а деякі з підозрюваних виїхали за межі міста. В ході розслідуван­ня було доказано розкрадання державного майна в особ­ливо великих розмірах. Проте внаслідок розголошення запланованих заходів відшкодувати заподіяні злочинця­ми матеріальні збитки стало неможливо[13] .

Отже, особливої уваги потребує необхідність збереження слідчим органом таємниці досудового слідства, тому об’єктивними факторами, які впливають на формування слідчої ситуації, — як зазначав Р. С. Бєлкін, — ...є наслідки розголошення даних досудового слідства[14] .

Необхідність збереження таємниці досудового слідства підтверджується і тим, що цю вимогу закріплено в законі Наприклад, відповідно до ст. 121 КПК дані досудового можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

У необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого цивільного позивача, цивільного відповідача спеціаліста перекладача, понятих, а також інших осіб, присутніх при провадженні слідчих дій, про обов’язок не розголошувати без його дозволу дані досудового слідства. Винні в розголошенні даних досудового слідства несуть кримінальну відповідальність за ст.387 КК України.

6. Прокурорський нагляд та відомчий контроль як способи забезпечення законності при провадженні досудового слідства.

Прокурор у стадії досудового слідства зобов'язаний, здійснюючи нагляд за додержанням зако­нів органами дізнання та досудового слідства (ст. 121 Конституції України), вживати всіх передбачених зако­ном заходів до усунення будь-яких порушень закону з боку органів розслідування.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про організа­ційно-правові основи боротьби з організованою злочин­ністю»[15] для здійснення нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, розслідуванням справ про відповідні зло­чини, а також підтримання державного обвинувачення в суді у цих справах у Генеральній прокуратурі України створено управління, а в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі — його відділи .

Досить широкі повноваження у здійсненні відомчого контролю за розслідуванням має начальник слідчого під­розділу — щодо підлеглого йому слідчого (ст. 1141 КПК), начальник органу дізнання — щодо особи, яка провадить дізнання.

Процесуальний контроль начальника слідчого відді­лення (відділу) має забезпечити правильну організацію слідства, його якість, додержання слідчим вимог кримі­нального і кримінально-процесуального закону. Цей кон­троль покликаний не допустити прийняття слідчим неза­конних рішень, адже ні слідчий, ні начальник слідчого підрозділу не наділені правом скасовувати процесуальні рішення слідчого.

Оскільки органом розслідування є орган дізнання, а не особа, що провадить дізнання, вирішальне значення мають рішення начальника органу дізнання. Найважли­віші процесуальні рішення особи, що провадить дізнан­ня, підлягають затвердженню ним. Він може доручити проведення дізнання іншій особі або ж прийняти справу до свого провадження, коли вважає, що інші особи не можуть забезпечити належної якості проведення ді­знання.

7. Можливість оскарження до суду процесуальних рішень органу дізнання, слідчого, прокурора.

Учас­ники процесу мають право оскаржити до суду постанову слідчого, органу дізнання, прокурора про відмову в пору­шенні кримінальної справи, а також санкцію прокурора на арешт, постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кри­мінальної справи.

Згідно ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права Кожна людина має право на справедливий і публіч­ний розгляд її справи компетентним, незалежним і без­стороннім судом[16] .

Закриття ж кримінальної справи органом дізнання, слідчим чи прокурором означає закінчення провадження у справі вже на стадії досудового слідства і ви­ключає таким чином (як і відмова в порушенні кримі­нальної справи) її розгляд і вирішення судом. Тому зако­нодавець України з метою встановлення судової гарантії законності та обгрунтованості цього рішення органів ді­знання, слідчого, прокурора передбачив можливість ос­карження постанови про закриття справи особою, інте­ресів якої вона стосується, зокрема потерпілим, особою, щодо якої закрито справу, до відповідного суду, який має право скасувати таку постанову й відновити досудове слідство чи дізнання (ст. 2365 , 2366 КПК).

ІІІ. Організаційно-правові основи досудового слідства.

1. Складання процесуальних документів при провадженні досудового слідства

Кожна слідча чи інша процесуальна дія слідчого або особи, яка провадить дізнання, повинна фіксуватися в одному або кількох процесуальних документах, форму яких визначено законом. Ці документи повинні фіксувати підстави, місце, час і порядок проведення слідчої чи процесуальної дії, її результати, засвідчити всебічність, повноту та об’єктивність прийняття органом розслідування процесуальних рішень, забезпечення прав учасників процесуальної дії.

Основними процесуальними документами, які складають під час провадження розслідування, є: постанови, протоколи, обвинувальний висновок. Серед інших слід виділити подання слідчого, окреме доручення, доручення органу дізнання, заперечення проти вказівок прокурора( ст. ст.23-1,114 і 118 КПК).

Постанова – це рішення органу дізнання, слідчого і прокурора, а також рішення, які виніс суддя одноособово чи апеляційний суд( п.14 ст.32 КПК). Шляхом винесення постанови порушуються кримінальні справи, притягуються особи як обвинувачені, застосовуються запобіжні заходи, призначаються експертизи, припиняються і закриваються справи тощо. Своїми постановами прокурори скасовують незаконні рішення органів розслідування

Протокол – Визнається як документ, пов’язаний з проведенням слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки( п. 20 ст. 32 КПК). Загальні реквізити протоколів слідчих дій визначенвст.85КПК.

Протоколами оформляються допити, фіксуються і засвідчуються певні факти, обставини, описується хід дій, що, проводяться: огляд, обшук, виїмка, впізнання та ін.

Лисиченко В. К. висловлює думку про те, що у протоколі слідчих дій можна фіксувати лише неідентифікаційні дослідження[17] .

Багато хто з авторів вважає можливим відображати в протоколах слідчих дій результати лише тих досліджень, які мають характер висновку.

С. М. Сирков та А. В. Фефілатьєв зазначають, що в протоколах оглядів відображаються лише виявлені та доступні безпосередньому сприйняттю ознаки об'єкта[18] .

Розглядаючи цю проблему, слід виходити з тези про те, що все, що робиться в ході процесуальних дій, має процесуально-правову природу і повинно відображатися в процесуальних документах. Будь-яка робота з джерелами доказової інформації повинна здійснюватися гласно і фіксуватися процесуальними засобами. Фіксування має бути повним, всебічним, безперервним, починаючи з виявлення матеріального об’єкта, який має доказове значення, та закінчуючи його дослі­дженням. Інакше немає гарантії того, що доказові якості вилученого предмета збережені без змін, а сам предмет може бути джерелом достовірної інформації та засобом встановлення об'єктивної істини.

Можливість і необхідність активного дослідження мате­ріальних слідів злочину в процесі провадження випливають зі змісту та смислу закону. Наприклад, ст. 190 КПК визна­чає, що метою огляду місця події є не тільки виявлення слідів злочину, а й з'ясування обстановки злочину, а та­кож інших обставин, які мають значення для справи.

Обвинувальний висновок — підсумковий документ до судового слідства, який додається до справи при направ­ленні її до суду. В ньому орган розслідування і прокурор остаточно формулюють своє ставлення до винності обви­нуваченого у вчиненому злочині. Визнання вини тут відбу­вається на рівні обвинувачення і не більше. Питання про винність чи невинність остаточно вирішуватиме місцевий суд, суд апеляційної чи касаційної інстанції. Закон визначає структуру та реквізити обвинувального висновку і додатку до нього (статті 223 і 224 КПК).

Подання — документ, який складає слідчий, прокурор, особа, яка проводить дізнання, з виконанням вимог ста­тей 23 і 23 КПК України. При розслідуванні криміналь­ної справи зазначені органи зобов'язані виявляти причи­ни та умови, що сприяють вчиненню злочину, і вжити заходів через відповідні органи щодо їх усунення. Органи дізнання, слідчий, прокурор, встановивши причини те умови, що сприяли вчиненню злочину, вносять у відпові­дний державний орган, громадську організацію або поса­довій особі подання про вжиття заходів для усунення цих причин і умов. Суд у таких випадках виносить окрему ухвалу (статті 232 і 340 КПК).

Доручення слідчого — це його пропозиція органу дізнан­ня провести в справі, що розслідується, відповідну розшукову або слідчу дію. Вказівка — це конкретизація такої пропозиції.

Доручення і вказівки органу дізнання викладаються слідчим у письмовій формі, причому він має право вста­новити строк для їх виконання. Лише в окремих випад­ках, при спільній роботі слідчого з працівником органу дізнання, наприклад, під час огляду місця події, вони можуть даватись в усній формі. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими.

Окреме доручення — це письмове прохання слідчого про проведення певної слідчої дії, надіслане за межі міста, району чи області, які він обслуговує, іншому органу роз­слідування (слідчому чи органу дізнання), якщо слідчий не може виїхати у відрядження для виконання цієї дії особисто. Метою окремих доручень є виконання необхід­них слідчих дій тим органом, який їх може провести швид­ко і з меншою затратою зусиль та коштів.

Слід відрізняти окреме доручення від доручення, яке слідчий дає в справі органу дізнання, взаємодіючи з ним на тій території, де вони разом працюють (ч. З ст. 114 КПК).

Значення складання процесуальних документів у стадії досудового слідства обумовлене тим, що, ознайомлюючись з процесуальними документами закінченого досудового слідства, учасники процесу роблять висновки про всебічність, повноту та об'єктивність розслідування, ступінь забезпечення їхніх прав (статті 217 і 218 КПК), однак досить поширеними в практиці дізнання і досудо­вого слідства є факти, коли слідчі дії супроводжуються фальсифікацією процесуальних документів.

На основі процесуальних документів прокурор і суд можуть зробити висновок про неповноту розслідування. Істотне порушення кримінально-процесуального закону й повернути справу на додаткове розслідування (п.2 ч.1 ст. 229, ст. 246 і 281 КПК). Їх зміст є предметом дослідження під час судового слідства в суді першої інстанції (ст. 297, ч. 2 ст. 323 КПК), при перегляді судових рішень у апеляційному та касаційному порядку, а також в порядку виключного провадження.

2. Розслідування злочинів групою слідчих

Для розкриття і розслідування розкрадань у великих та особливо ве­ликих розмірах, а також інших тяжких злочинів, якщо це пов'язано з виконанням значного обсягу слідчих дій і оперативно розшукових заходів, спільним рішенням керівників органу дізнання, слідчого підрозділу можуть створюватися спеціальні слідчі та слідчо-оперативні групи, у складі яких, як правило, буває кілька слідчих і оперативних працівників; про створення слідчо-оперативної групи виноситься постанова. Створення і діяльність слідчо-оперативні групи не регламентовані чинним кримінально-процесуальним законодавством.

Суперечності між керівником групи та її учасниками вирішуються прокурором або начальником відповідного органу внутрішніх справ.

Відомо, що потреба в проведенні оперативно-розшукової роботи, як правило, виникає при вчиненні таємних замаскованих злочинів, а велика кількість співучасників, значна кількість злочинних епізодів, розгалуженість злочинної діяльності обумовлює тривалість та інтенсивність оперативно-розшукової роботи, роблять необхідним залучення слідчим працівників органів дізнання або постійного сприяння при провадженні слідчих і розшукових дій.

Слідчо-оперативна група створюється при черговій час­ині органу внутрішніх справ для забезпечення невідкладного реагування на повідомлення про злочини на кожну добу в складі слідчого, оперативних уповноважених, експерта-криміналіста, кінолога.

Наприкінці чисельність слідчо-оперативної груп буває різною тому групи, які створюються для роботи по злочинах у сфері економіки, як правило, чисельніші, ніж у справах про злочини по лінії карного розшуку.

При комплектуванні слідчо-оперативних груп слід враховувати не тільки ділові, а й моральні якості слідчих і співробітників органів дізнання, які залучаються до роботи. Успіх у роботі групи значною мірою залежить від неформальних взаємовідносин її учасників, від соціально-психологічної атмосфери, що склалася. На це справедливо звертають увагу в спеціальній літературі[19] .

Особливе значення має вибір керівника групи. Ним при­значається один із слідчих або начальник слідчого підрозді­лу. Ця особа повинна бути не тільки кваліфікованим спеціа­лістом з розкриття злочинів, а й володіти відповідними організаторськими та особистими якостями, що забезпечу­ють йому роль лідера. За даними експериментальної психо­логії, для висунення лідера в процесі групової діяльності мають значення такі особисті якості, як ініціативність, енергійність, уміння організувати роботу, спілкуватися з людьми, зважати на думку інших, тактовність, скромність, впевненість, витримка, розум, винахідливість, самостійність[20] .

Про створення слідчо-оперативної групи начальник органу внутрішніх справ видає наказ, в якому перелічуються слідчі й оперативні працівники, які виділені для вклю­чення до складу групи, а також призначається керівник групи. Робота всіх членів групи проводиться за планом заздалегідь погоджених слідчих дій і оперативно-розшукових заходів. План складається членами групи та обговорюється всім її складом. У ньому зазначаються характер роботи та її виконавці. Загальний план розслідування складає керівник групи. Індивідуальні плани для розслідування окремих епізодів злочину, дій конкретних осіб, плани виконання окремих слідчих дій складає слідчий.

3. Взаємодія слідчого з органом дізнання.

Необхідність взаємодії слідчого з органом дізнання при розслідуванні злочинів зумовлена тим, що вони мають спільне завдання боротьби зі злочинністю, але є самостійними, не підпо­рядкованими один одному органами, мають різні спо­соби й методи боротьби зі злочинністю, правильне поєднання яких повинно забезпечити успіх у поперед­женні, розкритті й розслідуванні злочинів, притягненні до відповідальності осіб, які вчинили злочин, і відшкодуванні завданої ними шкоди, у спільному розшу­ку таких осіб у разі ухилення їх від слідства.

При цьому на слідчого, у провадженні якого зна­ходиться справа і який користується процесуальною са­мостійністю, покладається організуюча роль і відпові­дальність за своєчасне та якісне розслідування злочинів із збереженням за органом дізнання самостійності у ви­борі в межах чинного законодавства засобів і методів оперативно-розшукової діяльності.

Правову основу взаємодії слідчого з органом дізнання становлять, зокрема, положення ст. 104, 114, 139 КПК, Закону України «Про міліцію»[21] , «Службу безпеки України»[22] , «Оперативно-розшукову діяльність»[23] , а також «Про організацій­но-правові основи боротьби з організованою злочинніс­тю»[24] , відомчі нормативні акти, прийняті на основі чин­ного законодавства Генеральною прокуратурою України, МВС і Службою безпеки України. Вони визначають фор­ми взаємодії слідчого з органом дізнання вже з моменту виникнення приводу для порушення кримінальної справи й до завершення розслідування.

Форми взаємодії слідчого з органом дізнання можуть бути як процесуальні, так і непроцесуальні.

До основних процесуальних форм взаємодії можна віднести:

1. Виконання органом дізнання слідчих дій та оперативно-розшукових заходів за дорученням слідчого. Згідно з ч. З ст. 114 КПК слідчий у справах, які він розслідує, має право давати органам дізнання доручення і вказівки про проведення окремих розшукових і слідчих дій. Вони є обов'язковими для органу дізнання. Доручення і вка­зівки слідчого надсилаються начальнику органу дізнання у письмовій формі у вигляді листа або постанови, де повинні бути чітко сформульовані питання, які належить з'ясувати, і викладена інформація, необхідна для вико­нання доручення. Строк виконання доручення, як пра­вило, не повинен перевищувати 10 діб. Якщо за цей час виконати його неможливо, то слідчий і орган дізнання визначають окремий строк з урахуванням конкретних обставин справи.

2. Сприяння працівників органу дізнання слідчому при проведенні окремих слідчих і розшукових дій. Най­частіше слідчий залучає їх через начальника органу ді­знання до проведення таких слідчих дій, як огляд місця події, обшук, виїмка, відтворення обстановки та обставин події, до опитування громадян, які проживають неподалік від місця події, для виявлення осіб, причетних до вчи­нення злочину, свідків, потерпілих, їх участь у прове­денні слідчих дій засвідчується відповідним записом у протоколі слідчої дії.

Для забезпечення негайного реагування на повідом­лення про злочини і виїзду на місце події при чергових частинах органів внутрішніх справ на кожну добу ство­рюється у необхідному складі слідчо-оперативна група, до якої входять слідчий, оперуповноважений, експерт-криміналіст, кінолог.

3. Використання слідчим відомостей, одержаних орга­ном дізнання в результаті оперативно-розшукової діяль­ності, для вирішення питання про порушення криміналь­ної справи (п. 5 ч. 1 ст. 94 КЛК), для прийняття певних
процесуальних рішень у ході розслідування, зокрема про обрання запобіжного заходу, проведення обшуку, виїмки, попередження, припинення і розслідування злочинів, роз­шуку осіб, які вчинили злочин, тощо (ст. 10 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність). Орган дізнання, який одержав оперативно-розшуковим шляхом інформацію, що стосується злочину, який розслідується слідчим, або ін­ших фактів злочинної діяльності обвинуваченого (підоз­рюваного), своєчасно знайомить з нею слідчого без вка­зівки на джерела і способи їх одержання.

До непроцесуальних форм взаємодії слідчого з орга­ном дізнання належать: спільний аналіз та оцінка опе­ративної обстановки й результатів роботи, узгоджене пла­нування слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, виконання на основі спільних планів комплексних за­ходів з профілактики правопорушень, роз'яснення зако­нодавства в трудових колективах і за місцем проживання громадян, взаємний обмін інформацією за повідомлен­нями про злочини і в ході розслідування, спільне викорис­тання техніки, засобів зв'язку і транспорту, що має в своєму розпорядженні орган дізнання, можливостей ав­томатизованих банків даних, криміналістичних та опе­ративно-довідкових обліків тощо.

Координацію діяльності органів дізнання і попередньо­го слідства по розкриттю і розслідуванню злочинів здійс­нюють керівники відомств (СБУ, МВС, податкової мі­ліції) у межах свого відомства, а прокурор — всіх органів розслідування.

4. Направлення окремого доручення слідчим.

Згідно з ст. 118 КПК слідчий має право провадити слідчі дії як у своєму районі, місті, так і в інших слідчих районах. Вік має право також доручити проведення цих дій слідчому або органу дізнання іншого району, які зобов'язані вико­нати це доручення в десятиденний строк.

Окреме доручення — це, як правило, письмове (у виняткових випадках у вигляді телеграми, радіограми то­що) прохання слідчого, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, до слідчого органу або органу діз­нання іншого адміністративного району про виконання там окремих слідчих дій. Однак у межах свого міста чи району, хоч і розділеного на кілька слідчих дільниць, слідчий зобов'язаний проводити особисто всі слідчі дії.

Стаття 118 КПК прямо не обмежує коло слідчих та інших процесуальних дій, які можуть провадитися в ін­ших районах за дорученням слідчого. Проте, враховуючи, що повну відповідальність за законне і своєчасне прове­дення розслідування несе саме той слідчий, у провадженні якого знаходиться справа, він не може доручати проведення таких найважливіших у кримінальній справі процесуальних дій, як винесення постанови про притяг­нення як обвинуваченого, пред'явлення обвинувачення, допит обвинуваченого, застосування запобіжних заходів, ознайомлення учасників процесу з матеріалами закін­ченого слідства, винесення рішення, яким завершується провадження, навіть в окремій його частині (закриттям справи щодо окремої особи або за окремим епізодом), призначення експертизи та ін.

На практиці окреме доручення оформляється, як пра­вило, у вигляді офіційного листа на ім'я прокурора, на­чальника слідчого підрозділу або начальника органу діз­нання іншого району, міста України. У ньому коротко викладаються обставини справи, зокрема ті, що викли­кали потребу в проведенні слідчих дій за межами району, в якому провадиться слідство; зазначається, яку саме слідчу дію (або дії) належить виконати та які питання з'ясувати при її виконанні, за якою адресою вислати документи й речові докази. Нерідко текст окремого дору­чення закінчується проханням прискорити його виконан­ня з посиланням на те, що справа знаходиться на контролі в Генеральній прокуратурі України. Це зумовлено тим, що така справа вже тривалий час розслідується, а обвину­вачений тримається під вартою.

До цього листа слідчий повинен додати документи, необхідні для проведення відповідної слідчої дії (поста­нову про проведення обшуку, санкціоновану прокуро­ром, витяги з протоколів уже виконаних слідчих дій для проведення допитів тощо).

Десятиденний строк виконання окремого доручення обчислюється з дня його одержання органом поперед­нього слідства чи органом дізнання.

Процесуальні документи про виконання окремого до­ручення або ж довідка про причини неможливості його виконати надсилаються слідчому, який дав доручення. У протоколах слідчих дій орган, який виконував окре­ме доручення, зазначає, за чиїм окремим дорученням вони проводилися.

Направлення слідчим окремого доручення органам роз­слідування іноземних держав здійснюється відповідно до договорів України про правову допомогу у кримінальних справах з цими державами.

5. Об’єднання та виділення кримінальних справ.

Це пи­тання тісно пов'язане з розглянутим питанням про підслідність адже й при об'єднанні кількох справ в одному провадженні, і при виділенні справи в окреме проваджен­ня належить визначити, хто буде розслідувати об'єднану або виділену справу. Підстави та порядок об'єднання й виділення кримі­нальних справ з метою всебічного, повного та об'єк­тивного дослідження обставин вчинення злочинів визна­чені ст. 26 КПК.

В одне провадження об'єднуються справи про: вчи­нення злочину (злочинів) кількома особами-співучасниками — для всебічного і повного з'ясування ролі кожно­го з них у вчиненні злочинних дій (об'єднання за об'єк­том); вчинення кількох злочинів однією особою (об'єд­нання за суб'єктом); справи про заздалегідь не обіцяне приховування злочинця і злочину або недонесення про злочин із справами про вчинення цього злочину. Так, якщо слідчий у ході досудового слідства справи про умисне вбивство з корисливих мотивів (ст. 115 КК)[25] встановить, що певній особі достовірно було відомо про підготовку цього злочину, але вона не повідомила органам влади (ст. 396 КК), то він порушує кри­мінальну справу про недонесення й об'єднує її із справою про умисне вбивство в одне провадження.

Виділення справи в окреме провадження відбувається в таких випадках:

1) коли розслідується кримінальна справа щодо кількох обвинувачених і щодо одного чи частини з них провадження розслідування зупиняється у зв'язку з тяжкою хворобою або ж ухиленням від слідства (ч. 4 ст. 206 КПК);

2) якщо у вчиненні злочину разом з дорослим брав участь неповнолітній, то в кожному випадку має бути з'ясована можливість виділення справи щодо не­повнолітнього в окреме провадження (ст. 439 КПК);

3) коли при розслідуванні справи буде встановлено, що якийсь злочин або якась особа, що його вчинила, не має зв'язку з основною справою.

4) якщо неможливо закінчити розслідування у повному обсязі в наданий законом строк тримання обвинуваченого під вартою і відсутні підстави для зміни запобіжного заходу, а Генеральний прокурор або його заступник дав згоду про направлення справи до суду в частині доведе­ного обвинувачення, то справа стосовно нерозслідуваних злочинів виділяється в окреме провадження (ч. 4 ст. 156 КПК).

Виділення справи в окреме провадження допускається тільки тоді, коли це викликано необхідністю і якщо це не може негативно позначитися на всебічності, повноті та об'єктивності дослідження й вирішення справи. Непра­вильне об'єднання або роз'єднання кримінальних справ є підставою для повернення справи на додаткове розслі­дування (ч. 1 ст. 246 КПК).

Про об'єднання справ в одне провадження або про виділення справи в окреме провадження особа, що про­вадить дізнання, слідчий або прокурор складають поста­нову.

6. Використання науково-технічних засобів при розкритті й розслідуванні злочинів.

Науково-технічні засоби досить широко застосовуються у сфері кримінального процесу зокрема при розкритті й розслідуванні злочинів. Викори­стовують їх і злочинці, які мають на озброєнні не тільки сучасні транспортні засоби і зброю, а й прилади нічного бачення, пристрої для прослуховування телефонних роз­мов, найновішу радіо-, теле- і відеоапаратуру. Тому без відповідного технічного оснащення органів розслідування ускладнюється розкриття й розслідування злочину, бороть­ба зі злочинністю в цілому.

До науково-технічних засобів, які використовуються при провадженні розслідування, криміналісти відносять сис­тему загальнотехнічних, пристосованих і спеціально роз­роблених приладів, апаратів, устаткування, інструментів пристосувань, матеріалів, а також методів їх застосуван­ня з метою виявлення, фіксування, вилучення, досліджен­ня доказів для більш ефективного проведення розсліду­вання и попередження злочинів[26] .

Сам факт використання маловідомих обшукуваному науково-технічних засобів може справити на нього сильний психологічний вплив і часто саме за допомогою науково-технічних засобів отримують оперативні дані.

Порядок застосування при проваджені слідчих дій найважливіших науково-технічних засобів — звукозапису, кінозйомки і відеозапису — детально врегульований в за­мші (статті 85і і 852 КПК). Про їх застосування повідомляються учасники слідчої дії. Звукозапис і відеозапис відтво­рюються після закінчення слідчої дії, кіноплівка також де­монструється всім учасникам. Виготовлені під час прова­дження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми та інші матеріали додаються до протоколу цієї дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК). Але в дійсності ці матеріали мають більш широке і самостійне доказове значення, тому доцільно було б визначити їх самостійним джерелом доказів, а зліпки й відбитки — похідними речовими доказами.

У КПК порівняно докладно регулюється застосування лише трьох науково-технічних засобів (статті 85-1 і 85-2 КПК), а це є не зовсім ефективним, бо з появою кожного нового технічного засобу виникає питання про допус­тимість і правомірність його використання для фіксуван­ня доказів, обставин кримінальної справи. Тому цілком слушними є пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-тех­нічних засобів і в широкому плані — досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виклю­чити вже наявні в КПК норми, які регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими й реальними гарантіями додержання прин­ципів кримінального судочинства[27] .

Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі:

— дії з їх застосування правомірні, якщо вони передбачені законом не суперечать йому;

— застосувати їх можуть особи, спеціально на це упов­новажені;

— можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обґрунтованістю, об'єктивністю й достовірністю результатів, що одержуються;

— вони не повинні суперечити етичним нормам, при­нижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються;

— їх застосування має відповідати вимогам безпеки.

Для ефективного застосування науково-технічних за­собів працівники органів слідства повинні самі набувати навичок їх використання, а за необхідності запрошувати спеціаліста для участі у проведенні слідчої дії, мати ви­черпну інформацію про можливості існуючих експертних установ. Нехтування цим призводить на практиці до того, що слідчий не вміє відшукати матеріальні сліди злочину, правильно їх вилучити й оформити, внаслідок чого назав­жди втрачаються докази. Разом з тим слід зазначити, що відображувані в протоколах оглядів, обшуків, впізнань та багатьох інших дій фактичні дані засвідчуються підписа­ми понятих. Тут маємо протиріччя між необхідністю фіксу­вання в протоколах слідчих дій усієї отриманої інформації та реальною можливістю її засвідчення. Обумовлюється це тим, що дослідження матеріальних слідів злочину мо­жуть проводитися з використанням фахових знань за ме­тодикою, яка не завжди може бути зрозумілою понятим, а результати таких досліджень іноді потребують спеціальної розшифровки. Хід досліджень, у процесі яких застосову­ються спеціальні знання та різні сучасні науково-технічні засоби, не завжди можна контролювати, а результати та­ких досліджень не завжди доступні для безпосереднього сприйняття. Нарешті, перешкодою для засвідчення за до­помогою понятих може бути також небезпека для здоров’я безпосереднього сприйняття матеріального джерела інформації (отруйні речовини, радіоактивні ізотопи тощо) і у такого роду дослідження, не можуть здійснюватися в рамках слідчих дій, де беруть участь поняті. У протоколах слідчих дій можуть фіксуватися хід та результати досліджень, які виконуються без застосування фахових знань.

7. Залучення громадськості до розкриття й розслідування злочинів.

Вести ефективну боротьбу зі злочинністю сила­ми одних лише правоохоронних органів, навіть добре технічно оснащених, неможливо. Значну допомогу орга­нам розслідування у розкритті злочинів, розшуку осіб, які їх вчинили, і у виявленні причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, може подати громадськість.

Форми участі громадськості у попередньому розсліду­ванні можуть бути різні — як процесуальні (порука гро­мадської організації або трудового колективу за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого до суду, слід­чого або особи, що провадить дізнання, при обранні такого запобіжного заходу; порушення клопотання про взяття особи, яка вчинила злочин, що не являє великої суспільної небезпеки, на поруки громадською організа­цією або трудовим колективом (ст. 154, 10 КПК), так і непроцесуальні (допомога громадських помічників слід­чого, повідомлення громадянами відповідної інформації після звернення працівників органів розслідування через пресу, радіо, телебачення по допомогу в розкритті злочи­нів, зокрема у зв'язку з виявленням трупів; допомога у розшуку осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочинів; прочісування місцевості для виявлення там осіб, що вчи­нили злочин, та ін.).

При всіх формах участі громадськості у розкритті й розслідуванні злочинів її представники лише допомага­ють органам розслідування у встановленні обставин вчи­нення злочину та осіб, які його вчинили, не замінюючи їх, бо законом їм не надано право самостійно виконувати процесуальні дії у кримінальній справі. Це стосується і громадських помічників слідчого.

8. Виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню зло­чину, та вжиття заходів до їх усунення .

Покладення законом на слідчого та орган дізнання обо­в'язку виявляти при провадженні розслідування причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і вживати заходів до їх усунення випливає з завдання досудового слідства не лише розкрити злочин і викрити осіб, які його вчинили, а й знейтралізувати або ліквідувати грунт для вчинення таких злочинів.

Важливість належного виконання даного обов'язку органами розслідування полягає ще й у тому, що саме причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, мо­жуть бути обставинами, що впливають на ступінь і харак­тер відповідальності обвинуваченого, вид і розмір пока­рання. Так, у справах про злочини неповнолітніх залежно від встановлення умов життя і виховання неповноліт­нього, обставин, що негативно впливали на його вихо­вання (ч. 1 ст. 433 КПК), може бути вирішено питання про притягнення такого неповнолітнього до криміналь­ної відповідальності або про закриття справи із застосу­ванням до нього примусових заходів виховного характеру (ст. 9 КПК).

Висновок

Процес боротьби зі злочинністю та викорінення всіх її детермінант, відновлення порушеного права та забезпечення законних прав та інтересів людини і громадянина, вимагають проведення справедливого правосуддя, що регламентується нормами кримінального процесу. Досудове слідство, як одна із невід’ємних частин кримінального процесу, повинно бути всебічним, повним, об’єктивним, та має проводитись суворо в межах кримінально-процесуального закону. Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України у главі 11 встановлює положення досудового слідства, що віддзеркалюють характерні риси та особливості досудового слідства як стадії і своїми вимогами спонукають органи дізнання й досудового слідства до швидкого, раціонального, всебічного, повного, та об’єктивного дослідження всіх обставин справи, виконання завдань даної стадії й охорони в ній прав і законних інте­ресів громадян та юридичних осіб.

Працюючи над даною роботою я намагався зробити загальну характеристику положень досудового слідства, використовуючи погляди різних науковців та практичних працівників.Теоретична база досудового слідства є досить виваженою і чіткою, проте на практиці непоодинокі нехтування та обхід норм кримінального судочинства. Так, зокрема зустрічаються випадки порушення підслідності кримінальних справ, недотриманні строків досудового слідства, неефективному відомчому контролю за дотримання законності в діяльності органів досудового слідства, створення і діяльність слідчо-оперативні групи не регламентовані чинним кримінально-процесуальним законодавством, Кодекс передбачає не повне коло науково-технічних засобів, хоча в них є потреба і вони активно використовуються.

На тлі створення нового Кримінально-процесуального кодексу необхідно зазначити, що від розв’язання проблеми створення ефективної системи кримінального судочинства залежить міцність фундаменту для сучасної моделі розвитку України, її модернізації, підвищення конкурентоспроможності у світовій кримінально-правовій системі.

Список використаної літератури:

1. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. / К: Юрінком. -1998. –с. 52

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренко. -К. –«Форум». -2003. –с. 12.

3. Авер’янов В.Б., Бойко В.Ф. Коментар до Конституції України. -К.: Інститут законодавства Верховної Ради України. -1998. –с. 31.

4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За заг. ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. –К.: Конон, А.С.К., -2003.

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Офіційне видання. / -К.: Парламентське видавництво. -2000. –с. 6

6. Проект кримінально-процесуального кодексу України. / -К. ‑Видавництво ВРУ. -2004.

7. Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків, -2000.

8. Законодавство України про правоохоронні органи. Офіційне видання. –К.: Парламентське видавництво. -2002. ‑с. 3

9. Відомості ВРУ. -1992. -№ 27. –с. 382

10. Відомості ВРУ. -1992. -№ 22. –с. 303

11. Відомості ВРУ. -1993. -№ 35. –с. 358

12. Гончаренко В.И. Научно-технические средства в следственной практике. – К., 1984.

13. Федотова А. Ф. Эксперимектальная и прикладная психология, -Л., 1971.

14. Сирков С. М., Фефилатьев А. В. Проведение предварительннх исследований материальннх следов на месте происшествия. - М. - 1986.

15. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. – М., 1979.

16. Лукьянчиков Е.Д., Кузьмичёв В.С. Конспирация как средство преодоления противодействия расследованию. – Омск, 1988.

17. Ларін А.М. Работа следователя с доказательствами. – М. 1996.

18. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес. – К., 1999.

19. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України. – Київ. 2003.

20. Каткова Т.В., Каткова А.Г. Закінчення досудового слідства та складання обвинувального висновку по кримінальній справі. Навч. Посібник. –Х. –«Рубікон». -2002. –с. 4

21. М.М. Михеєнко, В.І. Нор, В.П. Шибко. Кримінальний процес України. Видання 2-ге, перероблене і доповнене. –К.: Либідь, -1999. –с. 202

22. Савицкий В.М. Надо ли реформировать стадии возбуждения уголовного дела?// Советское государство и право. – 1994. - №8. – с.84.

23. Зинатуллин 3.3., Салахов М.С., Чулюкин Л.Д. Подследственность уголовных дел. — Казань, 1986. — С. 7.

24. Ягодинский В. Н. Подследственность преступлений. / -К. -1994. — С.16.

25. Лісогор В. Щодо необхідності збереження слідчої таємниці // Право України. – 2000. №3.

26. Быховский И.Е. Процессуальные и тактические вопросы системы следственных действий: Автореф. дис. док. Юрид. Наук.- М.,1976.

27. Ларін А.М. Работа следователя с доказательствами. – М. 1996

28. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. – М., 1979.- Т.3.

29. Кримінальне законодавство України: збірник нормативних актів. За заг. ред. Лінецького С.В. –К.: Атіка. -2001. ‑с. 519

30. Лисиченко В. К., Циркаль В. В. Использование специальнмх знаний в следственной и судебной практике. — К., 1987. — С. 22—23.

31. Сирков С. М., Фефилатьев А. В. Проведение предварительннх исследований материальннх следов на месте происшествия. - М. - 1986.

32. Биков В. М. Психологічні аспекти взаємодії слідчого та органу дізнання. — К: «Альта» ‑1992. –с.24

33. Федотова А. Ф. Эксперимектальная и прикладная психология, Л., 1991.

34. Гончаренко В. И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судупроизводстве. — К. -1980. –с. 18


[1] Авер’янов В.Б., Бойко В.Ф. Коментар до Конституції України. -К.: Інститут законодавства Верховної Ради України. -1998. –с. 31.

[2] Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренко. -К. –«Форум». -2003. –с. 12.

[3] Каткова Т.В., Каткова А.Г. Закінчення досудового слідства та складання обвинувального висновку по кримінальній справі. Навч. Посібник. –Х. –«Рубікон». -2002. –с. 4

[4] М.М. Михеєнко, В.І. Нор, В.П. Шибко. Кримінальний процес України. Видання 2-ге, перероблене і доповнене. –К.: Либідь, -1999. –с. 202

[5] Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. / К: Юрінком. -1998. –с. 52

[6] Савицкий В.М. Надо ли реформировать стадии возбуждения уголовного дела?// Советское государство и право. – 1994. - №8. – с.84.

[7] Зинатуллин 3.3., Салахов М.С., Чулюкин Л.Д. Подследственность уголовных дел. — Казань, 1986. — С. 7.

[8] Ягодинский В. Н. Подследственность преступлений. / -К. -1994. — С.16.

[9] Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків, 2000. – с. 205.

[10] Лісогор В. Щодо необхідності збереження слідчої таємниці // Право України. – 2000. №3.

[11] Быховский И.Е. Процессуальные и тактические вопросы системы следственных действий: Автореф. дис. док. Юрид. Наук.- М.,1976.

[12] Ларін А.М. Работа следователя с доказательствами. – М. 1996

[13] Лукьянчиков Е.Д., Кузьмичёв В.С. Конспирация как средство преодоления противодействия расследованию. – Омск, 1988.

[14] Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. – М., 1979.- Т.3.

[15] Кримінальне законодавство України: збірник нормативних актів. За заг. ред. Лінецького С.В. –К.: Атіка. -2001. ‑с. 519

[16] Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Офіційне видання. / -К.: Парламентське видавництво. -2000. –с. 6

[17] Лисиченко В. К., Циркаль В. В. Использование специальнмх знаний в следственной и судебной практике. — К., 1987. — С. 22—23.

[18] Сирков С. М., Фефилатьев А. В. Проведение предварительннх исследований материальннх следов на месте происшествия. - М. - 1986.

[19] Биков В. М. Психологічні аспекти взаємодії слідчого та органу дізнання. — К: «Альта» ‑1992. –с.24

[20] Федотова А. Ф. Эксперимектальная и прикладная психология, Л., 1991.

[21] Законодавство України про правоохоронні органи. Офіційне видання. –К.: Парламентське видавництво. -2002. ‑с. 3

[22] Відомості ВРУ. -1992. -№ 27. –с. 382

[23] Відомості ВРУ. -1992. -№ 22. –с. 303

[24] Відомості ВРУ. -1993. -№ 35. –с. 358

[25] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. –К.: Конон, А.С.К., -2003. -

[26] Гончаренко В.И. Научно-технические средства в следственной практике. – К., 1984.

[27] Гончаренко В. И. Использование данных естественных и технических наук в уголовном судупроизводстве. — К,, 1980.