| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Курсовая работа: Провадження справи в суді першої інстанції
План
Вступ
I.Попередній розглядсправисуддею. 2
1. Поняття і значення підсудності. 3
2. Види підсудності. 5
3. Процесуальний порядок попереднього розгляду справи суддею. 10
II. Судовий розгляд кримінальної справи.
1. Загальні положення судового розгляду. 17
2. Підготовча частина судового засідання. 24
3. Судове слідство. 26
4. Судові дебати та останнє слово підсудного. 37
5. Постановлення вироку. 41
Висновок 53
Вступ
Найголовніша цінність у нашому сучасному суспільстві – людина, її честь, гідність, свобода і недоторканість. Недоторканість особи охороняється державою, її Конституцією, законами і іншими нормативно-правовими актами.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами(ст.124 Конституції України). Проте всебічність , повнота і об’єктивність розгляду кримінальної справи в суді та її вирішення потребують великої і кваліфікованої підготовчої роботи . Отже тема моєї курсової роботи актуальна в якій я розгляну важливі питання такі як: 1.попередній розгляд справи суддею, розгляну поняття і значення підсудності а також її види , процесуальний порядок розгляду справи суддею, загальні положення судового розгляду, підготовчої частини , судового засідання і слідства , судових дебатів та наданні підсудному останнього слова , постановлення вироку .
I. Попередній розглядсправисуддею.
1. Поняття і значення підсудності. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, участь яких у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком.1 Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу кримінальну справу, залежить від інституту підсудності. Тому виникає необхідність розмежувати повноваження різних ланок судової системи, а також окремих судів кожної ланки щодо здійснення правосуддя в конкретних кримінальних справах. Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність. У науці та практиці кримінального процесу під підсудністю розуміють сукупність юридичних ознак (властивостей) кримінальної справи, на основі яких кримінально-процесуальний закон визначає суд, що має право і зобов'язаний розглянути її і вирішити по суті пред'явленого обвинувачення.2
Визначити підсудність означає встановити суд, який згідно із законом повинен здійснювати правосуддя при попередньому розгляді кримінальної справи суддею, а також провадження в суді першої інстанції і в подальших стадіях, якщо виникає така необхідність.
Правила про підсудність мають велике практичне значення. Чітке, юридично обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення кримінальних справ забезпечує правильність функціонування всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій справедливого правосуддя.
1. Закон України «Про судоустрій України».- К.,2002.- с.4.
2. М.М.Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. Кримінальний процес України: Підручник. К.: Либідь, 1999,- 536.
Додержання правил про підсудність сприяє швидкому, всебічному і повному розгляду кримінальної справи з урахуванням її конкретних особливостей та з найменшими затратами державних коштів, здійсненню принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, підвищує виховне значення правосуддя, забезпечує реалізацію права обвинуваченого на компетентний суд.1
Згідно із Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову в зверненні за захистом до суду є недійсними.
Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами та юридичними особами України.2
1. М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко.Зазнач.праця.- с.309.
2. Закон України «Про судоустрій України».- К.,2002.
2. Види підсудності.
В юридичній літературі є різні думки щодо видів підсудності. М. М. Маршунов розрізняє три види підсудності:
1) предметну (родову);
2) спеціальну (персональну);
3) територіальну (місцеву).1
Є й інші погляди, зокрема, такий поділ:
а) родова, або предметна;
б) територіальна, або місцева;
в) предметна;
г) персональна;
ґ) альтернативна;
д) за зв'язком справ (М. М. Михеєнко, В. П. Шибіко, О. Я. Дубинський).2
КПК залежно від ознак самого злочину (роду, характеру), суб'єкта злочину, місця його вчинення та зв'язку кримінальних справ між собою, якщо їх кілька, встановлює такі види підсудності:
1) родову (предметну);
2) спеціальну (персональну);
3) територіальну (місцеву);
4) за зв'язком справ.
Родова (предметна) підсудність визначається характером вчиненого злочину й обумовлюється його кваліфікацією. За цією ознакою розмежовуються повноваження кожної ланки судової системи як суду першої інстанції.
1. Маршунов М.М. Советский уголовный процесс. – Ленинград,1989.
2. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.
Родова підсудність визначається прямою вказівкою закону про віднесення певних категорій кримінальних справ до розгляду і вирішення їх
судом окремої ланки. Наприклад, згідно зі ст. 33 КПК районному (міському) суду - основній ланці в системі судів загальної юрисдикції - підсудні всі кримінальні справи, за винятком справ, що підсудні судам вищого рівня івійськовим судам.
Апеляційному суду Автономної Республіки Крим, апеляційним судам областей, міст Києва і Севастополя за родовою (предметною) ознакою підсудні кримінальні справи:
1) про злочини проти основ національної безпеки України, передбачені статтями 109-114 КК України: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); державна зрада (ст. 111 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК); диверсія (ст. 113 КК); шпигунство (ст. 114 КК);
2) про злочини, за вчинення яких КК України передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі: умисне вбивство (ст. 115 КК); порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК); посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443 КК) тощо.
У випадках особливої складності або важливості справи, підсудної місцевому суду, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва і Севастополя мають право прийняти її до свого провадження (ст. 34 КПК).
Спеціальна (персональна) підсудність визначається суб'єктом злочину. Цей вид підсудності стосується кримінальних справ, що підсудні військовим судам, а також про злочини, вчинені суддями та народними депутатами України, тощо. Спеціальна підсудність - це перш за все підсудність, як правило, апеляційним судам, що діють як суди першої інстанції. Військовим судам підсудні всі справи про злочини, які вчинені військовослужбовцями незалежно від звання.
Військовим судам гарнізонів як суду першої інстанції підсудні справи про злочини осіб, що мають військове звання до підполковника, капітана II рангу включно, крім тих справ, що підсудні військовим судам вищого рівня. Військовим судам регіонів, Військово-Морських Сил як судам першої інстанції підсудні:
1) справи про злочини осіб, що мають військове званняполковника, капітана І рангу і вище;
2) справи про злочини осіб, що обіймають посади від командира полку, командира корабля І рангу і вище, а також осіб, рівних їм за службовим становищем;
3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі (ст. 36 КПК).
Кримінальні справи про злочини, вчинені суддями Конституційного Суду України, будь-якого місцевого чи Вищого спеціалізованого суду (Вищого господарського суду України) розглядаються по суті відповідно апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними судами областей, міст Києва і Севастополя, а також військовими судами регіонів, Військово-Морських Сил. При цьому конкретний суд за територіальними ознаками визначається Головою Верховного Суду України або його заступником, однак справа не може розглядатись тим судом, у якому працював обвинувачений.
Територіальна (місцева) підсудність визначається місцем вчинення злочину. Це найбільш поширений різновид підсудності, за допомогою якої визначають, якому конкретно із вищеназваних судів підсудна справа. За загальним правилом, кримінальна справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. Якщо місце вчинення злочину встановити неможливо, то справа повинна розглядатись судом, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство (ст. 37 КПК).
Підсудність за зв'язком справ визначається можливістю об'єднання в одному провадженні кримінальних справ про обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, які (справи) підсудні за територіальною, родовою чи персональною ознакою різним судам. Цей вид підсудності визначається за такими правилами:
1) у разі об'єднання в одному провадженні кримінальних справ про обвинувачення двох і більше осіб у вчиненні кількох злочинів, якщо ці справи підсудні двом чи кільком однойменним судам, справу розглядає той суд, в районі діяльності якого порушено кримінальну справу або закінчено досудове слідство (ст. 39 КПК). При визначенні підсудності у цій ситуації повинні враховуватися такі обставини: місце проживання більшості обвинувачених, потерпілих чи свідків; забезпечення найбільшої повноти та об'єктивності дослідження обставин справи; забезпечення максимального виховного впливу від розгляду і вирішення справи;
2) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні кількох злочинів, справи про які підсудні різним судам, то справа розглядається судом вищого рівня (ч. 1 ст. 40 КПК);
3) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні кількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів підсудна військовому суду, то справу розглядає військовий суд (ч. 2 ст. 40 КПК);
4) при обвинуваченні групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, що не є військовими злочинами, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених справа підсудна загальному суду, справа щодо всіх обвинувачених розглядається загальним судом (ч. З ст. 40 КПК).*
З метою забезпечення найбільш об'єктивного і повного розгляду справи, а також найкращого забезпечення виховної ролі судового розгляду, в окремих випадках справу може бути передано на розгляд суду за місцем
проживання чи роботи обвинуваченого або за місцем перебування більшості свідків.
Передача в цих випадках справи з одного суду до іншого допускається лише до початку її розгляду в судовому засіданні.
Питання про передачу справи з одного районного (міського) суду до іншого чи з одного військового суду гарнізону до іншого в межах Автономної Республіки Крим, однієї області, міст Києва і Севастополя, одного військового регіону чи Військово-Морських Сил вирішується головою відповідно Верховного суду
------------------------------------------
* Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006.
Автономної Республіки Крим, обласного Київського і Севастопольського міських судів, головою військового суду регіону, Військово-Морських Сил.
Питання про передачу справи до суду іншої області або військового суду, міжобласного суду або військового суду іншого регіону вирішується Головою Верховного Суду України чи його заступником (ст. 38 КПК).Суддя, встановивши, що кримінальна справа не підсудна певному суду, надсилає її за підсудністю, про що виносить постанову.Якщо підсудність справи іншому однойменному суду виявилася в судовому засіданні, суд продовжує розгляд справи, якщо це не може завдати шкоди повноті й об'єктивності дослідження обставин справи. Якщо ж не можна цього забезпечити, суд надсилає справу за підсудністю про що виносить ухвалу.
Суд, виявивши в судовому засіданні, що справа підсудна суду вищого рівня або військовому суду, надсилає її за підсудністю.
Передача до суду нижчого рівня справи, розгляд якої почався у судовому засіданні суду вищого рівня, не допускається.
Спори про підсудність між судами не допускаються. Кримінальна справа, надіслана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтями 38-41 КПК, повинна бути прийнята цим судом до свого провадження, якщо при цьому не перевищується компетенція суду (статті 41-42 КПК).
3. Процесуальний порядок попереднього розгляду справи суддею.
Після надходження від прокурора кримінальної справи з обвинувальним висновком до суду в порядку ст. 233 КПК починається третя стадія кримінального процесу - попередній розгляд справи суддею (за старим законом - віддання обвинуваченого до суду).
Суддя одноособово чи суд у справі, що надійшла від прокурора з обвинувальним висновком, з'ясовує щодо кожного обвинуваченого такі питання:
1) чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла;
2) чи немає підстав для закриття справи або її зупинення;
3) чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог КПК;
4) чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу;
5) чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду;
6) за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чинемає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб;
7) за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК що передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено (ст. 237 КПК).
Питання, що з'ясовуються суддею при попередньому розгляді справи, пов'язані з перевіркою матеріалів кримінальної справи, по якій провадилось досудове слідство;
Розглянемо зміст цих питань.
1. Чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла (п. 1 ст. 237 КПК)?
Якщо після одержання справи суддя дійде висновку, що вона не підсудна даному суду, або з метою забезпечення найбільш об'єктивного і повного розгляду справи, а також виховного впливу судового розгляду її доцільно передати на розгляд суду за місцем проживання чи роботи обвинуваченого або за місцем знаходження більшості свідків, то він приймає рішення (постанову) про направлення її за підсудністю відповідно до вимог статей 38, 41 та ч. З ст. 249 КПК.
3. Чи немає підстав для закриття справи або її зупинення (п. 2 ст. 237 КПК)?
За наявності обставин, передбачених статтями 6-10 і 11і КПК, суддя своєю мотивованою постановою закриває справу, скасовує запобіжні заходи, заходи забезпечення цивільного позову і конфіскації майна, а також вирішує питання про речові докази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, набуті злочинним шляхом. Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам.
На постанову протягом семи діб від дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається в першій інстанції апеляційним судом - касаційні подання чи скарги до касаційного СУДУ (ст. 248 КПК).
Встановивши, що підстав для закриття справи немає, суддя має з'ясувати, чи на момент призначення справи на Розгляд у судовому засіданні немає підстав для зупинення провадження по кримінальній справі. Якщо є такі підстави, наприклад, обвинувачений зник і місцеперебування його ні слідчому, ні судді невідомо, суддя повинен винести постанову про зупинення провадження в справі до розшуку обвинуваченого. Крім того, у разі захворювання обвинуваченого на хворобу, яка триває довгий час, що виключає можливість його участі в судовому розгляді справи, суддя також своєю постановою зупиняє провадження в справі до одужання обвинуваченого.
3. Чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог КПК (ч. З ст. 237 КПК).
Відповідно до ст. 223 КПК обвинувальний висновок повинен складатись з описової та резолютивної частин. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі; відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; обставини, що обтяжують та пом'якшують його покарання.
При посиланні на докази в обвинувальному висновку обов'язково повинна зазначатись нумерація аркушів справи.
У резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть пред'явленого обвинувачення із зазначенням статті КК, що передбачає даний злочин.Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено рідною мовою обвинуваченого або іншою мовою, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку додається до справи. Крім того, обвинувальний висновок повинен бути підписаний слідчим із зазначенням місця і часу його складання.Якщо вимоги закону щодо змісту обвинувального висновку не будуть виконані, суддя повертає справу прокурору на її дооформлення.
4. Чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу (ч. 4 ст. 237 КПК)?
Перевірка законності й обґрунтованості застосування до обвинуваченого запобіжного заходу здійснюється відповідно до вимог статей 148-1653, 434, 436 КПК. При цьому суддя може змінити запобіжний захід як на менш, так на більш суворий, обрати його, якщо він раніше не обирався чи був скасований, або скасувати його.
5.Чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання і досудового слідства таких порушень вимог закону, без усунення яких справу не може бути призначено до судового розгляду (п. 5 ст. 237 КПК)?
При попередньому розгляді справи суддя з власної ініціативи чи за клопотанням прокурора, обвинуваченого його захисника чи законного представника, потерпілого, позивача, відповідача або їх представників своєю постановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках, якщо під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог закону, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду.
З'ясовуючи це питання, суддя має встановити, чи не було допущено під час порушення кримінальної справи та її досудового розслідування відхилень від вимог кримінально-процесуального закону, а якщо вони мали місце, то який характер (істотний чи неістотний) вони мали.
За наявності істотних процесуальних порушень, тобто таких, що призвели до обмеження гарантованих законом прав учасників процесу або інакше можуть перешкодити суду об'єктивно, повно та всебічно розглянути справу і винести законний і обґрунтований вирок, попередній розгляд справи суддею не може відбутись. Постановою судді справа у такому разі має бути повернута на додаткове розслідування. Встановлення ж неістотних процесуальних порушень, що не потягли і не могли потягти за собою загальних неправильних висновків органів досудового слідства і прокурора, не є перешкодою для попереднього розгляду справи суддею. Питання про істотність допущеного порушення кримінально-процесуальної форми і про вплив його на загальні висновки слідчого і прокурора вирішується у кожному конкретному випадку відповідно до вимог ст. 370 КПК, якщо, наприклад, порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, з допомогою перекладача, розслідування справи провадила особа, яка підлягала відводу, тощо. В разі виявлення порушень кримінально-процесуального закону з боку органів досудового слідства чи прокурора суддя під час попереднього розгляду справи має право винести на їх адресу окрему постанову відповідно до вимог ч. 1 ст. 246 КПК.
6. Чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб (за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого, чи його представника) (ч. 2 ст. 237КПК)?
Принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи (ст. 22 КПК) вимагає від органів досудового слідства і суду встановити всіх осіб, винних у вчиненні злочину. Тому, в разі встановлення, що не всі особи, які викриті у вчиненні злочину, притягнуті до участі у справі як обвинувачені, суддя має право прийняти таке рішення: повернути всю справу прокуророві для проведення додаткового розслідування, якщо окремий розгляд справи щодо інших осіб неможливий, оскільки негативно позначиться на всебічності, повноті й об'єктивності дослідження обставин справи та її вирішенні.
7. Чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК України, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено (ч. З ст. 237 КПК)?
При цьому на практиці можуть виникнути різні ситуації. Наприклад, дії обвинуваченого, на думку судді, слід перекваліфікувати на статтю кримінального закону з більш суворою санкцією, або на статтю, яка передбачає інші істотні фактичні обставини порівняно з пред'явленим обвинуваченням, або на статтю з менш суворою санкцією без зміни при цьому формулювання обвинувачення. У таких ситуаціях, переконавшись у необхідності змінити кваліфікацію дій обвинуваченого, суддя повертає кримінальну справу за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника на додаткове розслідування.
Попередній розгляд справи здійснюється суддею одноособово з обов'язковою участю прокурора. Про день досудового розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Якщо в судове засідання з'явились інші учасники судового розгляду, вони висловлюють свої думки щодо питань, розглянутих вище, та заявлених ними клопотань. Прокурор висловлює свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду. Постанова судді виноситься в нарадчій кімнаті.
При попередньому розгляді справи в разі необхідності ведеться протокол.
Справа повинна бути призначена до попереднього розгляду суддею не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду (статті 240-241 КПК).
За результатами попереднього розгляду справи суддя своєю постановою приймає одне з таких рішень:
1) про призначення справи до судового розгляду;
2) про зупинення провадження в справі;
3) про повернення справи прокуророві;
4) про направлення справи за підсудністю;
5) про закриття справи;
6) про повернення справи на додаткове розслідування(ст. 244 КПК).
За наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду.
У постанові повинні бути зазначені: місце і дата її винесення, посада і прізвище судді, прізвище, ім'я і по батькові обвинуваченого, підстави призначення справи до розгляду, стаття КК, за якою пред'явлено обвинувачення, та рішення з інших питань, пов'язаних з підготовкою справи до розгляду.
Постанова судді оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.
Отже можно сказати що питання які з’ясовуються суддеюпри попередньому розгляді справи – це питання пов’язані з перевіркоюматеріалів кримінальної справи , по якій проводилось досудове слідство:
1.Питання про підсудність.
2.Чи є підстави для закриття справи або або зупинення.
3.Визначається правильність обвинувального висновка до вимог КПК.
4.Чи є підстави для зміни , скасування , або обрання запобіжного заходу.
5. Чи немає підстав для кваліфікації дій обвинувального за статтею КК України , яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин .
І як результат суддя виносить постанову про призначення справи до судового розгляду за наявністю достатніх підстав , не вирішуючи наперед питання про винуватість.
II. Судовий розгляд кримінальної справи.
1. Загальні положення судового розгляду.
Протягом останнього часу однією з найбільш небезпечних загроз національним інтересам України залишається проблема криміналізації суспільства, зростання злочинності у різноманітних її проявах.
Криміногенна ситуація в Україні останніми роками істотно змінилася щодо динаміки і структури злочинності. За умов соціально-економічноїнестабільності, зниження правосвідомості населення та девальваціїморальних цінностей, окремі форми протиправної поведінки стали розглядатися в масовій свідомості як соціально допустимі й навіть повсякденні. Засилля неякісної продукції у галузі мистецтва, послаблення виховної роботи серед молоді призводить до того, що рівень злочинності в Українській державі утримується на досить небезпечній позначці. Хоча кількість осіб, засуджених до позбавлення волі дещо зменшилася (у 1993 р. питома вага позбавлення волі в структурі кримінальних покарань становила 35,3%) судова практика України все ще орієнтується на застосування покарання у вигляді позбавлення волі. Хоча за наявності у КК альтернативних санкцій судді зобов'язані насамперед обговорювати питання про можливість призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.
Попередній аналіз вчинених злочинів свідчить, що частина засуджених не становить значної суспільної небезпеки і могла б відбувати інші, альтернативні, або нетю-ремні види покарань без позбавлення волі, що вже існують у чинному Кримінальному кодексі. Проте суди продовжують суворо карати тисячі осіб навіть за незначні корисливі злочини, причиною вчинення яких є жахливий економічний стан багатьох громадян України.*
* Шинальський О.І. Покарання та його місце у сфері боротьби із злочинністю// Держава і право. – Вип.16.- К.,2002.
Про такий антидемократичний та переважно каральний характер судової практики зазначив і Президент України Л. Кучма у своєму виступі на IV з'їзді суддів України 15 грудня 1999 р., що, на його думку, свідчить про
недостатньо високу кваліфікацію багатьох суддів. Більшість з них «ще перебувають у полоні різних міфологій кримінального права тоталітарного режиму, переоцінюючи ефективність карних санкцій і більше хвилюючись не про дотримання прав людини і забезпечення справедливого та демократичного, виваженого розгляду справи в суді, а про своє реноме та оцінку своєї діяльності з боку суспільства»*. Отже, не всі судді виконують основне завдання кримінального процесу із забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб за вчинений злочин винні понесли справедливе покарання.
Встановлюючи, що правосуддя здійснюється виключно судами, законодавець виходить із того, що правовий статус суду, його функції та суворо визначений порядок діяльності створюють такі переваги в забезпеченні правильного застосування правових норм і закріплення законності в країні, які не може мати жодна форма державної діяльності. Приклад цього - кримінальний процес і його одна з основних стадій - провадження справ у суді першої інстанції.
Необхідність точного і правильного додержання кримінально-процесуального законодавства при розгляді судом справ спрямовано на додержання встановлених законом процесуальних гарантій всіх учасників судового розгляду. Це необхідно для забезпечення всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочину, поста-новлення законного та обґрунтованого судового рішення. Іншими словами, чим більше суд і учасники судового розгляду звертатимуться до форми (тобто до встановленого законом порядку судового розгляду), тим менше можливість допустити судову помилку і більше гарантій для забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, що закріплені в ст. 2 КПК.
Судовий розгляд - це одна з основних стадій кримінального процесу. В цій стадії суд, здійснюючи правосуддя, остаточно досліджує всі істотні
обставини, перевіряє докази, зібрані при провадженні дізнання і досудового слідства, та постановляє виправдувальний чи обвинувальний вирок з призначенням покарання або без призначення покарання.
_____________________________________________________
* Соціально-економічні аспекти демократизації судово-правової та пенітенціарної систем в контексті національної безпеки України.- К.,2001.
Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком, якщо по справах законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років. Такі справи розглядаються колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд.
Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді (ст. 17 КПК).
Керує судовим засіданням головуючий, який повинен забезпечити учасникам судового розгляду справи здійснення їх законних прав і обов'язків згідно з нормами КПК, а також належний порядок судового процесу.
Учасники судового розгляду, а також присутні в залі судового засідання особи зобов'язані виконувати розпорядження головуючого. Якщо хтось з учасників судового розгляду заперечує проти дій головуючого, що обмежують або порушують їхні права, такі заперечення заносяться до протоколу (ч. 2 ст. 260 КПК). Важливу роль головуючого в судовому засіданні підкреслив і Пленум Верховного Суду України в постанові «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р.. Покладений на головуючого обов'язок керувати судовим засіданням та усувати із судового слідства все те, що не стосується справи, дає йому право знімати запитання учасників судового розгляду, якщо вони достатньо з'ясовані або явно виходять за межі цієї справи, однак запитання і мотиви його зняття обов'язково заносяться до протоколу судового засідання. Разом із тим, виходячи з принципу рівності суддів у судовому засіданні, головуючий не має права зняти запитання, поставлене допитуваній особі іншим суддею або народним засідателем.*
___________________________________________________________
* Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973 – 1998). – К., 1998.
Кримінально-процесуальний закон виділяє кілька структурних елементів (частин) судового розгляду, що об'єднують процесуальні дії з чітко окресленим змістом:
1) підготовча частина судового розгляду;
2) судове слідство;
3) судові дебати;
4) останнє слово підсудного;
5) постановлення і проголошення вироку.
Кожна з цих частин має свої конкретні завдання, завдяки яким обґрунтовано і законно вирішуються ті чи інші кримінальні справи (статті 283-341 КПК). Однак поряд 3 цими спеціальними нормами, що регулюють процесуальну діяльність всіх частин судового розгляду кримінальної справи, кримінально-процесуальний закон передбачає і загальні норми, що об'єднані в главу 24 КПК «Загальні положення судового розгляду».
Загальні положення судового розгляду - це сукупність (система) процесуальних дій, що спрямовані на виконання основних завдань (принципів) кримінального судочинства: безпосередність, усність судового розгляду, незмінність складу суду при розгляді справи, рівність прав учасників судового розгляду та ін.
Безпосередність, усність судового розгляду полягає в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити, перевірити всі докази по кримінальній справі, зібрані органами дізнання і досудо-вого слідства; допитати підсудного (підсудних), потерпілих, свідків, заслухати висновки спеціалістів чи експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи слідчих (процесуальних) дій та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК). Завдяки цій нормі закону судді, прокурор, захисник та інші учасники процесу мають можливість одержати інформацію про події справи шляхом особистого, безпосереднього сприйняття всіх доказів у судовому засіданні, одержаних із перших джерел. Таке дослідження доказів дозволяє уникнути неповноти та перекручування під час передачі відомостей, необхідних для правильного вирішення справи. Вимога про безпосереднє дослідження доказів не дозволяє суду замість безпосереднього їх сприйняття обмежитися вивченням та оголошенням матеріалів справи, в яких докази були закріплені під час проведення досудо-вого слідства. Проте законодавець не може не рахуватися з тим, що можуть виникнути обставини, що зумовлять необхідність зробити винятки з цього правила і замістьбезпосереднього одержання інформації з її першоджерела дослідити відомості, що були закріплені у матеріалах справи, шляхом їх оголошення.* Закон, як виняток, дозволяє оголосити в судовому засіданні показання підсудного, потерпілого та свідка (статті 301, 306 і 308 КПК), що вони дали їх під час проведення допитів при провадженні дізнання чи досудового слідства, в таких випадках:
1)за наявності істотних суперечностей між показаннями підсудного, свідка і потерпілого, які вони дали на суді та під час дізнання або досудового слідства;
2) у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві та якщо справа розглядається у його відсутності;
3) у разі неявки в судове засідання свідка або потерпілого, явка яких з тих чи інших причин неможлива;
4) якщо справа розглядається у відсутності свідка, щодо якого здійснюються заходи безпеки;
5) у разі винесення судом ухвали про відкладення розгляду справи, суд може допитати свідків, потерпілих та інших учасників судового розгляду, які з'явилися. Повторний виклик зазначених осіб у судове засідання провадиться лише в необхідних випадках. В таких ситуаціях,як правило, допитані у
першому судовому засіданні особиповторно не викликаються для дачі показань, а за необхідності їх показання оголошуються в судовому засіданні за клопотанням потерпілого, прокурора, захисника та інших учасників процесу.
Судове засідання по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ч. 2 ст. 257 КПК).
Із принципом безпосередності нерозривно пов'язана засада усності судового
_________________________________________________________-
* М.М.Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. Кримінальний процес України: Підручник. К.: Либідь, 1999,- с. 357-358.
розгляду, яка полягає в тому, що судовий розгляд кримінальної справи, всі докази по справі, заявлені клопотання тощо підлягають усному обговоренню, але вся ця діяльність, яка проводиться усно, обов'язково фіксується в письмовій формі у протоколі судового засідання.
Незмінність складу суду при розгляді справи означає, що кожна справа повинна бути розглянута в одному й тому самому складі суддів. Якщо справа розглядалась колегіальним складом суду і один із суддів (народний засідатель), наприклад, через хворобу, позбавлений можливості продовжувати розгляд справи по суті, він обо-в язково замінюється іншим суддею, чи народним засідателем, якщо неможливо відкласти розгляд справи на інший час.
В таких випадках розгляд справи повинен розпочатись самого початку, тобто з підготовчої частини судового засідання.
У справі, яка розглядалась за участі народного засідателя, для розгляду якої необхідний значний час, може бути викликаний запасний народний засідатель, який перебуває в залі судового засідання з початку розгляду справи і в разі вибуття народного засідателя зі складу суду замінює його. Якщо запасний засідатель при цьому не вимагає відновлення судових дій із самого початку, розгляд справи може продовжуватись (ст. 259 КПК).
Рівність прав учасників судового розгляд як один із принципів кримінального процесу закріплений не тільки в кримінально-процесуальному законодавстві, а й у Конституції України (п. 2 ч. З ст. 129). Згідно зі ст. 261 КПК учасники судового розгляду поділяються на дві групи:
- сторона обвинувачення;
- сторона захисту.
До сторони обвинувачення закон відносить прокурора, потерпілого, цивільного позивача та їх представників. До сторони захисту - підсудного, захисника, законного представника підсудного, цивільного відповідача, представника цивільного відповідача.
У судовому розгляді справи кожний із перерахованих учасників процесу наділений процесуальними правами, що закріплені в КПК, з допомогою яких вони мають можливість успішно захищати свої власні інтереси або інтереси тих, представниками яких виступають в процесі.
Учасників судового розгляду, які мають протилежні процесуальні інтереси по справі, прийнято іменувати сторонами в судовому засіданні. Наприклад, прокурор - сторона обвинувачення, захисник - сторона захисту.
Кожна із сторін у судовому розгляді справи користується рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
2. Підготовча частина судового засідання
Судовий розгляд кримінальної справи починається з підготовчої частини. У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання, оголошує, хто із учасників судового розгляду і викликаних осіб з'явився і повідомляє про причини неявки відсутніх (ст. 284 ). У Разі необхідності суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, вживає заходів до з'ясування причин неявки викликаної особи чи осіб, та вживають необхідних заходів для забезпечення їх явки до суду, якщо неможливо далі розглядати справу без їх участі. Якщо в судове засідання викликався перекладач, то головуючий роз'яснює йому обов'язок правильно робити потрібний переклад і попереджає його про відповідальність за ст. 383 КК за завідомо неправдивий переклад, про що відбирається підписка.
Суд встановлює особу підсудного, з'ясовуючи його прізвище, ім'я, по батькові, місце, рік, місяць і день народження, місце проживання, заняття, сімейний стан та інші потрібні дані, що стосуються його особи.
Після цього головуючий запитує підсудного, чи вручено йому і коли саме копію обвинувального висновку, а в справах, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК, - копію скарги, копію постанови про порушення справи та повістку.
У разі невручення підсудному зазначених документів або вручення їх у строк менший ніж три дні до розгляду справи в судовому засіданні, розгляд справи належить відкласти на три дні з обов'язковим врученням підсудному цих документів для ознайомлення.
За несвоєчасного вручення підсудному зазначених документів справа може бути розглянута в судовому засіданні лише тоді, коли про це просить підсудний (ст. 286 КПК).
Після виконання зазначених вище дій головуючий оголошує учасникам судового розгляду склад суду по даній справі, прізвище запасного народного засідателя, якщо він є, прізвище прокурора, захисника, перекладача, експерта та інших учасників судового засідання і роз'яснює кожному учаснику їх право на відвід складу суду. Питання про відвід вирішується судом згідно зі ст. 57 КПК.
Якщо учасники судового розгляду відводів не заявили, суд вирішує питання про можливість розгляду справи у випадку неявки кого-небудь з учасників судового розгляду або інших викликаних у судове засідання осіб.
Якщо суд визнає можливим почати слухання справи, головуючий видаляє свідків із зали судового засідання, Роз яснює права й обов'язки учасникам судового розгляду і розглядає заявлені клопотання про виклик нових свідків і експертів, про витребування і приєднання до справи нових доказів.
Особа, яка заявила такі клопотання, повинна вказати, для встановлення яких обставин вона просить викликати нових свідків, витребувати чи приєднати до справи нові докази. З'ясування обставин, для підтвердження яких викликаються нові свідки, повинно мати місце у відсутності цих свідків.
При заявленні клопотання суд вислуховує думку прокурора та інших учасників судового розгляду і розв'язує ці клопотання мотивованою ухвалою, а суддя - постановою.
Відхилення клопотань не позбавляє права заявляти ті самі клопотання протягом усього судового слідства (статті 293-296 КПК).
3. Судове слідство
Судове слідство - це основна частина судового розгляду, в якій в умовах колегіальності та гласності відбуваються остаточне дослідження й оцінка зібраних органами дізнання і досудового слідства у кримінальній справі доказів, вирішується головне питання кримінального судочинства -про винуватість чи невинуватість особи, притягнутої до кримінальної відповідальності.
Підсумок судового розгляду повинен підвести законний і обґрунтований вирок, що є найважливішим актом правосуддя.1
Судове слідство починається з читання обвинувального висновку.
У справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) свою заяву може зачитувати сам потерпілий, а позовну заяву - цивільний позивач або його представник.
Обвинувальний висновок оголошує прокурор, за згодою сторін - тільки резолютивну частину обвинувального висновку.
В юридичній літературі з цього питання існують й інші думки. Наприклад, М. С. Строгович вважає за доцільне,щоб обвинувальний висновок зачитував не головуючий і не народний засідатель, а секретар, щоб у присутніх не склалося враження, що головуючий чи засідатель висловлює свою точку зору про винність підсудного, приєднується до обвинувального висновку.2
Інші автори пропонують, щоб державний обвинувач оголошував тільки резолютивну частину обвинувального висновку, а якщо його немає, то щоб це робив секретар судового засідання. Якщо є клопотання однієї зі сторін, то обвинувальний висновок оголошується повністю.3
В. Т. Маляренко та І. В. Вернидубов висловлюються за те, щоб обвинувальний висновок оголошував перед судом державний обвинувач.4
____________________________________________________________
1. Білоусенко В. Питання судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку в постановах Пленуму Верховного Суду України // Коментар судової практики з кримінальних справ. – К., 1997.- № 6. – с. 89.
2. Строгович М.С. Курс советского уголовного процеса.- М., 1970.- Т.2. – с. 271.
3. Ларин А.М. Теоритическая модель уголовно-процесуального законодаткльства. – М., 1985. – с. 241.
4. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві.- К., 2001. – с. 140.
Після оголошення документів, зазначених у ст. 297 КПК, головуючий роз'яснює підсудному, а якщо підсудних кілька - кожному з них, суть обвинувачення і запитує, чи зрозуміле їм обвинувачення, чи визнають вони себе винними і чи бажають давати показання. Якщо в справі заявлено цивільний позов, головуючий запитує підсудного і цивільного відповідача, чи визнають вони заявлений позов.
Обвинувачення повинно бути роз'яснено у формі, доступній для підсудного, оскільки повне і точне знання підсудним фактичних обставин обвинувачення та юридичної оцінки його діяння є обов'язковою передумовою здійснення ним свого права на захист у судовому розгляді справи. Тому головуючий повинен не тільки роз'яснити суть формули обвинувачення з урахуванням віку, інтелектуального розвитку підсудного, а й пересвідчитися в тому, що підсудний зрозумів, у чому конкретно його обвинувачують, шляхом постановки запитань у певній послідовності:
- чи зрозуміле йому обвинувачення;
- чи визнає він себе винним;
- чи бажає давати показання.
Підсудному роз'яснюється його право давати показання.
У разі повного або часткового невизнання підсудним своєї вини, він, маючи право в будь-який момент судового слідства давати пояснення по суті справи (п. 5 ст. 263 КПК), може мотивувати свою відповідь, висловивши таким чином своє ставлення до обвинувачення, що не повинно полягати в дачі підсудним своїх показань по суті справи.
Мотивована відповідь підсудного на запитання, чи визнає він себе винним і чи даватиме показання, може бути врахована судом чи суддею, який одноособово розглядає справу, при визначенні недоцільним
дослідження доказів під час судового слідства, оскільки суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому разі вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку.
Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які досліджуватимуться, необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного.
Допит підсудного, якщо він не відмовляється від дачі показань, проводиться обов'язково (ст. 299 КПК).
Якщо підсудних по справі кілька, то головуючий повинен роз'яснити суть обвинувачення і роль кожного з них у вчиненні злочину чи злочинів за цим обвинуваченням.
Суть обвинувачення роз'яснюється підсудному належним чином незалежно від того, чи має він захисника.
Звичайним порядком дослідження доказів вважається такий, коли спочатку допитується підсудний, потім потерпілий, свідки, заслуховується висновок експерта, оглядаються речові докази, оглядаються та оголошуються документи. Причому останні дві процесуальні дії можуть проводитись одразу після допиту певної особи, якщо вони пов'язані з показаннями тієї особи.
Встановлюючи черговість дослідження доказів, суд враховує ставлення підсудного до обвинувачення, його бажання давати показання, повноту показань свідків, які вони робили на досудовому слідстві, кількість злочинних епізодів та ін.
Якщо підсудний визнає себе винним у пред'явленому бвинуваченні й бажає давати показання, його допит доцільно передбачити першим.
У разі, якщо підсудний не визнає свою вину повністю або частково, але
може бути проведено в першу чергу або після провадження інших судових дій з метою дослідження доказів, що як викривають підсудного у вчиненні злочину, так і виправдовують його.
Заява підсудного про відмову давати показання зобов'язує суд чи суддю, який одноособово розглядає справу, вирішити питання про послідовність слідчих дій, проведення яких можливе без участі в них підсудного.
Якщо у справі кілька підсудних, потерпілих, свідків, суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, у своєму рішенні повинен визначити також послідовність дослідження доказів одного виду. При цьому допит доцільно починати з того підсудного, який визнає себе винним, якщо кілька потерпілих чи свідків - з тих, хто був очевидцем вчинення злочину і дає найбільш повні показання.
Допит підсудного починається з пропозиції головуючого дати в справі показання, після чого підсудного допитують прокурор, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники, захисник. Після цього підсудному можуть задати питання інші підсудні.
Потім підсудного допитують суддя та народні засідателі. Суд має право протягом всього допиту підсудного учасниками судового розгляду задавати йому питання для уточнення і доповнення його відповідей.
Допит підсудного у відсутності іншого підсудного допускається за мотивованою ухвалою суду тільки у виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси справи або безпека підсудного.
Після повернення підсудного до зали суду головуючий ознайомлює його з показаннями, що були дані у його відсутності, та надає йому можливість задавати питання підсудному, що був допитаний у його відсутності, а також дати пояснення з приводу цих показань.
У судовому засіданні підсудний має право користуватися нотатками (ст. 300 КПК).
Визнання підсудним своєї винності у пред'явленому об-инуваченні не є підставою для спрощеного порядку дослідження доказів. Воно не є вирішальним доказом у кримінальній справі та може становити основу обвинувального вироку лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, досліджених у даній справі (ст. 74 КПК).
Якщо підсудний, який раніше відмовився давати показання, змінив своє попереднє рішення і заявив про бажання дати показання, суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, зобов'язаний допитати його, і внести своїм рішенням зміни до встановленого ним порядку судового слідства.
Встановлений законом порядок допиту підсудного передбачає:
- надання підсудному можливості висловитися з приводу пред'явленого йому обвинувачення та доказів, на яких воно ґрунтується, підтверджуючи чи спростовуючи це обвинувачення повністю або частково;
- постановку запитань з боку учасників судового розгляду і суддів про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Допит підсудного є не тільки процесуальним способом перевірки правдивості показань, що він давав на досудовому слідстві, а й самостійною процесуальною дією в центральній стадії кримінального процесу, в ході якої можуть бути одержані показання, що відрізняються від попередніх. Тому головуючий не може звертатися до підсудного на початку допиту із запитанням, чи підтверджує він показання, які дав на досудовому слідстві.
Розповідь підсудного про обставини справи та відомі йому докази головуючий може перервати лише в тому разі, коли підсудний повідомляє інформацію, що не стосується справи, або ж вживає нецензурні слова.
Із метою забезпечення об'єктивності суддів і народних засідателів законодавець надав їм право допитувати підсудного останніми про ті обставини, що залишились ще неповністю з'ясованими, що не позбавляє їх права ставити йому запитання для уточнення і доповнення відповідей протягом усього допиту підсудного учасниками судового розгляду.
Головуючий може зняти запитання учасника судового розгляду, якщо воно достатньо з'ясоване або явно виходить за межі цієї справи, або сформульоване таким чином, що наштовхує підсудного на певну, підказану запитанням відповідь. Однак і зняте запитання належить записати до протоколу судового засідання, як і заперечення Учасника судового розгляду проти дій головуючого.
Головуючий не має права зняти запитання іншого судді
народного засідателя, оскільки вони мають рівні з ним права. Проте, якщо запитання народного засідателя є навідними, не зовсім зрозумілими, він може їх уточнити.
Закон дозволяє оголошувати показання підсудного, які він давав під час досудового або судового слідства.
Стаття 301 КПК визначає, що оголошення показань підсудного дозволяється:
1)за наявності істотних суперечностей між його показаннями;
2)у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві;
3)якщо справа розглядається за відсутності підсудного. При цьому суд зобов'язаний оцінити показання, зроблені підсудним у суді та на досудовому слідстві, в сукупності з іншими дослідженими доказами і не повинен ви ходити з необґрунтованої переваги одних показань перед іншими. Суд також зобов'язаний встановити причини зміни підсудним показань у суді та перевірити його заяву про незаконні методи, що були застосовані до нього у ході досудового слідства, якщо така надійшла.
Оголосивши показання підсудного, суд може відтворити їх звукозапис для прослуховування учасниками судового слідства.
У разі, якщо суд (головуючий) обмежив дослідження фактичних обставин справи допитом підсудного (ч. З ст. 299 КПК), він після допиту останнього оголошує судове слідство закінченим і переходить до судових дебатів (ст. 301і КПК).
Після допиту підсудного суд переходить до допиту свідків, потерпілих та інших учасників процесу.
Порядок допиту свідків і потерпілих при провадженні судового слідства встановлений статтями 302-308 КПК. Перед дачею кожним свідком чи потерпілим показань головуючий встановлює його особу, роз'яснює свідкові його права та обов'язок повідомляти все, що він знає в справі, та попереджає його про кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 КК за дачу суду завідомо неправдивих показань і за відмову давати показання.
Свідок - це особа, яка за першою вимогою органів розслідування, прокуратури і суду зобов'язана з'явитися у призначені час і місце і дати в процесі допиту правдиві І свідчення щодо відомих йому і таких, що мають значення для справи, обставин.* Кожний свідок повинен мати певне джерело інформованості щодо фактів, про які він повідомляє на допиті. Не можуть бути доказами фактичні дані, як повідомляє свідок, якщо він не може вказати джерело своєї поінформованості. Таким джерелом для свідка може слугувати передусім особисте, безпосереднє сприйняття ним певних обставин, що мають значення для справи.
Потерпілого головуючий попереджає про кримінальну відповідальність тільки за ст. 384 КК, за завідомо неправдиві показання, оскільки давати показання - це право потерпілого.
Свідки допитуються по одному за відсутності інших, ще не допитаних свідків.
Кожному свідкові перед допитом задаються питання, щоб з'ясувати його стосунки з підсудним і потерпілим, та пропонується розповісти все те, що йому відомо всправі.
Після того, як свідок розповів усе, що йому відомо в справі, його допитують прокурор, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, захисник, підсудний, суддя та народні засідателі.
Якщо свідка викликано в судове засідання за клопотанням прокурора або інших учасників судового розгляду, запитання цьому свідкові ставить спочатку той учасник судового розгляду, за клопотанням якого свідка викликано.
Суд протягом усього допиту свідка учасниками судового розгляду має право ставити йому запитання для уточнення і доповнення відповідей. Для забезпечення безпеки свідка, який підлягає допиту, суд за власною ініціативою або за клопотанням прокурора, адвоката чи самого свідка виносить мотивовану ухвалу про проведення допиту свідка з використанням технічних засобів з іншого приміщення, у тому числі за межами приміщення суду, та надання права учасникам процесу слухати його показання, ставити запитання та слухати відповіді на них.
___________________________________________________________
* См ы слов В.И. Свидетель в советском уголовном процесе. – М., 1973. – с. 12.
У разі, якщо існує загроза ідентифікації голосу свідка, попит може супроводжуватися створенням акустичних перешкод.
Якщо допитати свідка з використанням технічних засобів неможливо, суд (суддя) допитує його за відсутності підсудного.
Допитаний свідок видаляється із зали судового засідання. Після повернення підсудного до зали суду головуючий знайомить його з показаннями свідка і надає йому можливість дати пояснення з цього приводу.
Підсудний і учасники судового розгляду мають право ставити запитання свідкові. Свідок відповідає на запитання у відсутності підсудного.
Допитані свідки залишаються в залі судового засідання і не можуть залишити її до закінчення судового розгляду без дозволу головуючого (ст. 303 КПК).
Допит у судовому засіданні має свої певні особливості. Зокрема, тут може бути застосований так званий перехресний допит. Але на сьогодні у практиці такий вид допиту застосовується, на жаль, дуже рідко. А. Ф. Коні з цього приводу підкреслював, що із горнила перехресного допиту виходять показання зовсім інші, набувають різних відтінків, про яких раніше навіть згадки не було.*
Кожний учасник судового розгляду має право задавати свідкові додаткові запитання для з'ясування або доповнення відповідей, даних на запитання інших осіб.
Кожного свідка можна додатково допитати в присутності інших уже допитаних свідків або на очній ставці.
Допит неповнолітнього свідка віком до чотирнадцяти років, а за розсудом суду - до шістнадцяти років проводиться в суді за правилами, зазначеними в ст. 168 КПК. По закінченні допиту неповнолітній свідок видаляється із зали суду, крім випадків, коли суд з власної ініціативи або за клопотанням прокурора чи інших учасників судового розгляду визнає присутність цього свідка в залі суду необхідною.
__________________________________________________
* Кони А.Ф. На жизненном пути. – М.,1959. – Т.1. – с.129.
У виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси справи або безпека свідка, допит неповнолітнього свідка а Ухвалою суду може бути проведений за відсутності підсудного. Після повернення підсудного до зали суд зобов'язаний ознайомити його з показаннями свідка і надати йому можливість задавати питання свідкові, а також дати пояснення з приводу показань свідка (ст. 307 КПК).
Потерпілий допитується за правилами допиту свідків. Допит потерпілого проводиться перед допитом свідків (ст. 308 КПК).
При провадженні судового слідства може бути призначено і проведено судову експертизу.
Експертиза у судовому слідстві може призначатися як за клопотанням учасників процесу, так і з ініціативи суду.
За необхідності призначення експертизи у судовому розгляді суд з'ясовує можливість проведення її в судовому засіданні та викликає експерта,
який проводив експертизу на досудовому слідстві, а якщо експертиза не проводилась - іншу особу, яка має необхідні спеціальні знання.
Відповідно до норм КПК експертиза в судовому засіданні проводиться у кілька етапів:
1) подання учасниками судового розгляду суду чи судді,який одноособово розглядає справу, на його пропозицію,письмових запитань, які вони бажають поставити щодо рішення експерта;
2) голошення головуючим поданих запитань;
3) заслуховування думки учасників судового розгляду(з дозволу судді, суду) та щодо запитань, поданих учасниками судового розгляду і додатково запропонованих судом чи суддею, на які повинен відповісти експерт;
4) остаточне визначення судом чи суддею кола запитань, на які повинен відповісти експерт, з усуненням за питань, що не стосуються справи або виходять за межі компетенції експерта;
5) винесення у нарадчій кімнаті судом чи суддею ухвали чи постанови про призначення експертизи та оголошення її в судовому засіданні;
6) передача судом чи суддею експерту ухвали чи постанови про призначення експертизи, а також інших матеріалів, що необхідні експерту для дачі висновку, передусім матеріалів справи, речових доказів, зразків для порівняльного дослідження;
7) проведення експертного дослідження і складання експертом висновку;
8) оголошення експертом висновку в судовому засіданні і приєднання його судом до справи;
9) допит експерта для роз'яснення і доповнення його висновку.*
При допиті експерта в суді питання йому спочатку задає прокурор, потім потерпілий, цивільний позивач і відповідач, їх представники, захисник,
підсудний, суддя та народні засідателі. Питання, поставлені експертові, та відповіді на них заносяться до протоколу судового засідання (ст. 311 КПК).
Зазначений порядок призначення проведення експертизи має певні особливості, якщо експертизу проводить в суді особа, яка дала висновок на досудовому слідстві. Якщо експерт проводив експертизу і на досудовому слідстві, то він має право брати участь у дослідженні доказів з початку судового слідства (рішення про призначення експертизи не виноситься), а новий експерт - лише після винесення судом ухвали чи суддею, який одноособово розглядає справу, постанови про призначення експертизи. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що рішення про призначення експертизи виноситься у разі, якщо в стадії досудового слідства вона не проводилась або якщо для її проведення у судове засідання викликано експерта, який не був таким під час дізнання та досудового слідства, а також за необхідності проведення додаткової чи повторної експертизи.*
___________________________________________________________
* Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с.491.
Після того, як суд чи суддя з'ясували в експерта час, необхідний для проведення експертизи, робиться перерва У судовому засіданні або відкладається розгляд справи, залежно від обсягу експертного дослідження, до одержання висновку експерта, якщо інші докази вже досліджено. У судовому засіданні за необхідності проводиться огляд речових доказів (ст. 313 КПК); огляд і оголошення Документів (ст. 314 КПК); огляд місця події (ст. 315 КПК). З метою перевірки й уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, суд мотивованою ухвалою, а суддя - постановою мають право доручити органу, який проводив розслідування, виконати певні слідчі дії.
В ухвалі (постанові) зазначається, для з'ясування яких обставин і які саме слідчі дії необхідно провести та встановлюється строк виконання доручення.
Особа, яка виконує доручення, проводить відповідну слідчу дію з додержанням вимог, передбачених главами 11-18 КПК.
Протокол слідчої дії та інші докази, що надійшли від органу, який виконував доручення, досліджуються в судовому засіданні та приєднуються до справи (ст. 315і КПК).
Після розгляду судом усіх доказів, що є в справі, головуючий опитує учасників судового розгляду, чи бажають вони доповнити судове слідство і чим саме. У разі заявлення клопотань суд їх обговорює і розв'язує, про що виносить ухвалу, а судя - постанову. Після розв'язання клопотань і виконання додаткових дій головуючий оголошує судове слідство закінченим, що означає повне припинення дослідження доказів у справі.
____________________________________________________________
* Постанова «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р.// Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. – К., 1995. – с.222.
4. Судові дебати та останнє слово підсудного
По закінченні судового слідства суд переходить до судових дебатів. Це промови прокурора, потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників, захисника, підсудного.
Учасники судового розгляду мають право в судових дебатах посилатися тільки на ті докази, що були досліджені в судовому засіданні. Якщо під час судових дебатів виникне потреба надати нові докази, суд відновлює судове слідство. Після закінчення відновленого судового слідства суд знову відкриває судові дебати щодо додаткового дослідження обставин.
Суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий зупиняє учасників судових дебатів лише в тих випадках, якщо вони в промовах виходять за межі справи, що розглядається.
Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися репліками. Право останньої репліки належить підсудному.
У разі, якщо у справі бере участь прокурор, судові дебати відкриваються його промовою. Промова державного обвинувача стосується таких питань: громадсько-політична оцінка злочину й особи підсудного; характеристика складу злочину, що, на його думку, знайшло своє підтвердження в судовому засіданні; вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів і обґрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його пій та міри покарання. Крім того, прокурор у своїй промові підтримує пред'явлений ним або цивільним позивачем цивільний позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів та інтересів громадян, що не можуть їх належним чином захистити (ч. 2 ст. 29, ч. 5 ст. 264 КПК), а також висловлює й обґрунтовує свою думку з усіх інших питань, що належить вирішити суду під час постановлення вироку (ст. 324 КПК).
Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор керується законом і своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на розгляді всіх обставин справи. Якщо він переконається, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення та у своїй постанові викласти мотиви відмови. В цьому разі суд роз'яснює потерпілому та його представникові їх право вимагати продовжити розгляд справи і підтримувати обвинувачення (ч. З ст. 264 КПК).
Зміст промови цивільного позивача і цивільного відповідача або їх представників становлять питання, що стосуються відшкодування завданої злочином майнової шкоди: доведення чи недоведення факту вчинення злочину, наявність чи відсутність підстав для пред'явлення і задоволення позову, його предмета та розміру відшкодування. Питання вини підсудного та обрання йому міри покарання ними не обговорюється, оскільки вони не пов'язані з цивільним позовом.
Промова захисника зумовлена його функцією у кримінальному процесі - функцією захисту законних інтересів свого підзахисного (підсудного). За структурою вона, як правило, є аналогічною промові державного обвинувача: громадсько-політична оцінка злочину; фактичні обставини справи та їх правова суть; доведення чи недоведення ини підсудного у вчиненні злочину; характеристика підсудного; питання його кримінальної відповідальності, карання та матеріальних наслідків вчиненого злочину.
Захисник може відмовитися від виконання своїх обов'язків при судовому розгляді справи, якщо є обставини, в згідно зі ст. 61 КПК виключають його участь у справі.
Після промови захисника або підсудного головуючий оголошує судові дебати закінченими і надає підсудному останнє слово.
Не має права обмежувати тривалість останнього слова.Проте за своєю спрямованістю вона істотно відрізняється від промови прокурора.
Відповідно до ч. 1 ст. 48 КПК, захисник у своїй промові всі факти та докази розглядає під кутом зору інтересів підсудного, тлумачить їх так, щоб спростувати обвинувачення, а якщо воно доведено, — пом'якшити його вину і відповідальність.
Залежно від обставин конкретної справи та результатів судового слідства захисник може:
1) спростовувати обвинувачення в цілому і просити суд виправдати підсудного або заперечувати окремі пункти обвинувачення;
2) не заперечуючи обвинувачення в цілому, якщо воно повністю підтвердилося на судовому слідстві, під іншим кутом зору, ніж обвинувач, дати пояснення діянню підсудного, доказуючи його меншу суспільну небезпеку;
3) заперечувати кваліфікацію злочину, пропонуючи іншу, менш тяжку;
4) висловлювати свою думку про обставини, що пом'якшують відповідальність підсудного;
5) сперечатися щодо підстав та розміру цивільного позову.
У своїй захисній промові захисник має право посилатися, так само, як і інші учасники дебатів, тільки на докази, що були досліджені в судовому засіданні. Він є самостійним, незалежним від свого підзахисного учасником судового розгляду і не може бути повністю зв'язаний волею і позицією останнього. Захисник може відступити від необґрунтованої позиції підзахисного, використовуючи при цьому такі форми і методи, що не зашкодять підсудному й не ослаблять його захист.
У разі, якщо у підсудного немає захисника, право на проголошення захисної промови надається підсудному.* Захисник не має права розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків.
_____________________________________________________________
* М.М.Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. Кримінальний процес України: Підручник. К.: Либідь, 1999,- 394-395.
Захисник зобов'язаний не перешкоджати встановленню істини в справі шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих показань, схилити експерта до відмови від дачі висновку чи дачі завідомо неправдивого висновку, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути судовий розгляд справи.
Якщо підсудний в останньому слові повідомить про нові обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, суд зі своєї ініціативи, а також за клопотанням прокурора чи інших учасників судового
розгляду відновлює судове слідство. По закінченні відновленого судового слідства суд відкриває судові дебати щодо додатково досліджених обставин і надає останнє слово підсудному (ст. 319 КПК).
5. Постановлення вироку.
Після реалізації підсудним свого права на останнє слово, суд негайно йде до нарадчої кімнати для постановлення вироку, про що головуючий в судовому засіданні оголошує присутнім у залі судового засідання.
Вирок - це акт правосуддя, який постановляється і проголошується іменем України. Вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим та постановлений лише на тих доказах, що були розглянуті в судовому засіданні.
Деякі автори вважають, що законність вироку - це додержання кримінально-процесуальних і кримінально-правових законів тільки при постановленні вироку. 1 Таке твердження, принаймні, не точне. Вирок - це підсумок не тільки судової, а й досудової діяльності, й тому істотне порушення кримінально-процесуальної форми в діяльності, Що передувала постановленню вироку, виключає можливість визнання його законним.
Тільки законний і обґрунтований вирок забезпечує виховний результат судової діяльності. Як вираження правосвідомості суддів, такий вирок формує і правосвідомість громадян, зміцнює їх віру в непорушність гарантованих їм Конституцією України прав і законних інтересів.
Поняття обґрунтованості вироку пов'язане з достовір. ним вирішенням питань, що підлягають встановленню у кримінальній справі.
_____________________________________________________________
1. Строгович М.С. Проверка законности и обоснованности приговоров. – М.,1956. – с.65.Перлов М.Д. Приговор в советском уголовном процес се.- М.,1960. – с. 195.
2. Грошевой Ю.М., Хотенець В.М. Кримінальний процес України: Підручник. – Харків, 2000. – с. 379.
Обґрунтованість вироку - це така його властивість, за якої висновки суду про подію злочину, про винність або невинність підсудного у вчиненні злочину, про призначення йому міри покарання, про задоволення цивільного позову або відмову в ньому, а також вирішення всіх інших питань, що виникають у кримінальній справі, з достовірністю випливають з повністю зібраних і правильно оцінених судом доказів.2
Згідно зі ст. 324 КІШ, постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі
питання:
1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;
2) чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений;
3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;
4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;
5) чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме;
6) яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати;
7) чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, та чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений;
8) що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна;
9) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом;
10) на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі;
11) який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;
12) чи слід у випадках, передбачених ст. 96 КК, застосовувати до підсудного примусове лікування;
13) чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки.
Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, суд вирішує питання, зазначені в пунктах 1-6 ст. 324 КПК, окремо по кожному злочину.
Якщо у вчиненні злочину обвинувачується кілька осіб, суд вирішує питання окремо щодо кожного з підсудних.
Примусове лікування, передбачене п. 12 ст. 324 КПК, може бути застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи.
Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним. У свою чергу, обвинувальний вирок буває двох видів:
o з призначенням покарання;
o без призначення покарання.
Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється за умови, якщо в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину повністю доведено.
Виправдувальний вирок постановляється у разі:
· якщо не встановлено подію злочину;
· якщо в діянні підсудного немає складу злочину;
· якщо не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.
Виправдання підсудного за будь-якою з перелічених підстав має однакову юридичну силу - підсудний визнається невинуватим у вчиненні злочину і повністю реабілітується.
Виправдувальний вирок за відсутністю події злочину постановляється у разі, якщо судовим розглядом встановлено, Що діяння, у вчиненні якого обвинувачувався підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний зв'язок між Діянням підсудного і шкідливими наслідками, що настали.
Виправдувальний вирок за відсутністю в діянні підсудного складу злочину виноситься у разі, якщо встановлено. Що діяння, яке ставилось у вину підсудному, вчинено не даною особою, а іншою або ж воно не передбачене чи не Розцінюється кримінальним законом як злочин, зокрема,якщо воно лише формально містить ознаки злочину, але Рез малозначність не становить суспільної небезпеки; яння вчинені в стані необхідної оборони чи крайньої необхідності тощо.
За недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочинувиправдувальний вирок постановляється лише тоді, кола факт суспільно небезпечного діяння встановлено, але досліджені судом докази виключають або не підтверджують вчинення його підсудним (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» від 29 червня 1990 р.).*
Як свідчить практика, при складанні вироку - найважливішого акта правосуддя - ще зустрічаються недоліки, незважаючи на те, що в законі (статті 333 - 341 КПК) досить повно викладено вимоги щодо форми і змісту вироку, а в постановах Пленуму Верховного Суду України містяться чіткі роз'яснення з цього приводу, судді відчувають певні труднощі при складанні тексту цього судового документа.
Вступна частина вироку - як обвинувального, так і виправдувального - згідно зі ст. 333 КПК повинна містити ряд важливих даних, що логічно підводять до викладу його мотивувальної частини.
Перш за все у вступній частині повинно бути зазначено, що вирок постановлено іменем України. Це надає йому необхідного авторитету, завдяки чому він сприймається громадянами і самим засудженим як правова оцінка державою вчиненого діяння. Далі зазначається повна назва суду, який постановив вирок (будь-які скорочення є недопустимими). Трапляються випадки неправильного зазначення у вироку місця й часу його постановлення. Зокрема, як місце постановлення вироку іноді вказується назва приміщення, в якому відбувався судовий розгляд справи (палац культури тощо). Як дату постановлення вироку деякі суди помилково вказують весь проміжок часу, протягом якого проходила нарада суддів у нарадчій кімнаті і складався текст вироку, наприклад, 5-20 травня, 7-10 червня тощо. Суди повинні керуватись положенням, що датою постановлення вироку є день його підписання складом суду» & місцем його постановлення - місто чи інший населений пункт, де фактично відбулося судове засідання.
Крім прізвищ осіб, що входять до складу суду, і секре-аря судового засідання, у вступній частині вироку необхідно вказати їх ініціали. Тут само вказуються прізвища й ініціали всіх учасників судового розгляду, зокрема,
____________________________________________________________
* Постанова Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002. – К., 2003. – с. 503-504.
прокурора, потерпілого, його представника, законного представника підсудного, цивільних позивача і відповідача та їх представників, а також перекладача (якщо він брав участь у судовому засіданні).
У складних кримінальних справах зі значною кількістю учасників судового розгляду вступну частину вироку слід викладати не на бланку (де обмаль місця), а на аркуші паперу - з тим, щоб у вироку був зазначений кожен учасник судового розгляду і перекладач. Експерти та спеціалісти до них не належать, тому їх прізвища у вступній частині вироку зазначати не треба.
Дані про особу кожного з підсудних викладаються у вступній частині вироку в тому самому порядку, що й у ст. 333 КПК, а саме: прізвище, ім'я та по батькові, рік, місяць і день народження, місце народження й місце проживання, заняття (місце роботи чи навчання), освіта, сімейний стан (наявність утриманців), інші дані про особу підсудного, що мають значення для справи. Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» від 29 червня 1990 р. № 5 (зі змінами, внесеними постановою від 4 червня 1993 р. № 3, від 3 грудня 1997 р. № 12) роз'яснив, що до відомостей про особу підсудного, які мають значення Для справи і які слід зазначити у вступній частині вироку, крім тих, що прямо передбачені ст. 333 КПК, належать, зокрема, й такі: громадянство, участь у Великій Вітчизняній війні, інвалідність, наявність державних наго-Р°Д, дані про непогашену й незняту судимість тощо.
Викладаючи дані про незняті й непогашені судимості,слід указати точну дату попереднього вироку, назву суду,який його постановив, кримінальний закон, за яким підсудного було раніше засуджено (статтю та її частину пункт), міру покарання, дату і підставу звільнення (за відбуттям покарання чи з інших підстав), види брання (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські робти, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі тощо).
Дані про погашені чи зняті судимості до вступної частини вироку заноситись не повинні. У цих випадках, як і тоді, коли підсудний раніше не засуджувався, у вироку зазначається, що він несудимий.
Якщо за попереднім вироком, судимість за яким знята чи погашена, підсудного було засуджено до позбавлення волі й він його відбув, то достатньо вказати це в мотивувальній частині вироку, обґрунтовуючи обрання підсудному покарання у вигляді позбавлення волі.
Оскільки ст. 333 КПК прямо вимагає зазначити у вступній частині вироку місце проживання підсудного, його заняття і сімейний стан, тут слід вказувати й те, що підсудний не має певного місця проживання, не працює (з якого часу) і не вчиться, що він не одружений. У разі, якщо підсудний раніше перебував у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано, деякі суди у вступній частині вироку зазначають, що підсудний розлучений. Проте ця обставина не має жодного значення для справи, тому у вироку досить вказати, що підсудний неодружений. Якщо ж неодружений підсудний має утриманців (батьки, діти від розірваного шлюбу, інші близькі родичі), суд повинен зазначити це у вступній частині вироку.
Однак не слід захаращувати вступну частину вироку такими даними про особу підсудного, що не мають значення для справи. Деякі суди без будь-якої потреби зазначають тут, що підсудний не є військовозобов'язаним, не має утриманців, не є депутатом тощо. Адже відомості, що не стосуються особи підсудного, можна перераховувати без кінця, проте це не матиме жодного значення для правильного вирішення справи.
У вступній частині вироку не слід зазначати, який запобіжний захід було обрано підсудному на досудовому слідстві, оскільки це призведе до непотрібних повторень: в резолютивній частині вироку суд обов'язково має викласти рішення про застосування щодо підсудного певного запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, а також про зарахування попереднього тримання під вартою до часу відбування покарання.
Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатись на кримінальний закон, що передбачає відпідальність за злочин, за вчинення якого підсудного віддано до суду» вказавши точну назву цього закону та відповідну його статтю (її частину або пункт). Якщо у справі притягнуто до відповідальності кількох осіб, які віддані до суду за один і той самий злочин, з метою уникнути повторень доцільно після викладення даних про особу кожного з підсудних вказати, що всіх їх віддано до суду за одним і тим самим законом, і зазначити частину чи пункт відповідної статті.
Як випливає зі ст. 333, цим вступна частина вироку закінчується і далі, після слова «Встановив», починається виклад мотивувальної частини.
Однак деякі суди після зазначення кримінального закону, за яким при попередньому розгляді справи суддею віддано підсудного до суду, іноді посилаються у вступній частині вироку на те, що в судовому засіданні було допитано підсудного, потерпілого, свідків, досліджено висновки експертиз, заслухано судові дебати, останнє слово підсудного тощо. В такому переліку судово-слідчих дій та досліджених судом джерел доказів немає необхідності, це, знову ж таки, тільки призведе до непотрібного повторення, оскільки в мотивувальній частині вироку суд зобов'язаний буде знову згадати про виконані ним судово-слідчі дії, назвати джерела доказів, розкрити їх зміст, проаналізувати одержані фактичні дані й дати їм правову оцінку.*
Мотивувальна частина обвинувального вироку (ст. 334 КПК) повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. В цій частині вироку наводяться обставини, що визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину та докази, на яких
ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення необґрунтованою - підстави для цього.
_____________________________________________________________
* Білоусенко В.Складання вступної частини вироку // Коментар судової практики з кримінальних справ. – К., 1997. - № 6. – с.122-125.
Якщо у вчиненні злочину брали участь кілька осіб, обвинувачення слід формулювати таким чином, щоб булла зрозуміла роль кожного із співучасників, форма його співучасті (організатор, підмовник, пособник, виконавець), які дії він вчинив, а також щоб були наведені обставини, що виключають ступінь винуватості кожного із співучасників. Якщо до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які визнаються винними в багатьох епізодах злочинної діяльності, формулювання доведеного обвинувачення слід викладати не окремо щодо кожного з підсудних, а за епізодами злочинної діяльності, зазначаючи за кожним із них роль усіх співучасників.*
При призначенні підсудному покарання суди повинні враховувати постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначенням судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, тяжкість вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).
Відповідно до п. 18 Прикінцевих та перехідних положень КК при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до
набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960 р.
Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.
____________________________________________________________
* Білоусенко В.Виклад мотивувальної частини обвинувального вироку // Коментар судової практики з кримінальних справ. – К., 1997. - № 6.
Суд зобов'язаний також мотивувати призначення покарання у вигляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України, або перехід до іншого більш м'якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин; звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, та у зв'язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.
Якщо суд відповідно до ст. 96 КК визнав за необхідне застосувати до підсудного примусове лікування, в мотивувальній частині вироку зазначаються мотиви такого рішення.
Пленум Верховного Суду України у зазначеній постанові (п. 8) роз'яснив судам, що призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, або непризначення обов'язкового додаткового покарання (с. 69 КК) може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого особливо тяжкого, тяжкого злочинів або злочину середньої тяжкості, з урахуванням особи винного.
У кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання, а в резолютивній - послатися на ч. 1 ст. 69 КК. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо. З підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд може це: призначати додаткового покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК як обов'язкове.
Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначати більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, є неприпустимим.
Призначенню покарання, нижчого за найнижчу межу, передбачену санкцією статті Особливої частини КК, не перешкоджає наявність у цій самій санкції альтернативних, більш м'яких покарань.
Суд не вправі перейти до більш м'якого виду покарання у випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суд, за наявності до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання.
Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлено підсудному і визнано судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинуватість виправданого.
У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випадках, передбачених ч. З ст. 29 КПК (ст. 334 КПК).
У резолютивній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано звільнен-від відбування покарання з випробуванням; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і судові витрати- рішення про залік досудового ув'язнення; рішення про побіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк оскарження вироку.
У випадках, передбачених ст. 54 КК, у резолютивній частині обвинувального вироку викладається рішення про позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу особам, засудженим за тяжкий чи особливо тяжкий злочин.
У випадках, передбачених ст. 96 КК, у резолютивній частині вироку зазначається рішення суду застосувати до підсудного примусове лікування. Міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло жодних сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом.
Якщо підсудному було пред'явлено кілька обвинувачень і деякі з них не були доведені, то у резолютивній частині вироку повинно бути зазначено, по яких із них підсудний виправданий, а по яких - засуджений.
Якщо підсудний визнається винним, але звільняється від відбування покарання, суд зазначає про це в резолютивній частині вироку.
Якщо призначається більш м'яке покарання, ніж передбачено законом за даний злочин, у резолютивній частині вироку робиться посилання на ст. 69 КК і зазначається обране судом покарання.
У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням відповідно до статей 75-79 і 104 КК, у резолютивній частині вироку зазначаються тривалість іспитового строку, обов'язки, покладені на засудженого, а також трудовий колектив або особа, на які, за їх згодою або на їх прохання, суд покладає обов'язок з нагляду за засудженим і проведення з ним виховної роботи.
У резолютивній частині виправдувального вироку зазначається прізвище, ім'я та по батькові виправданого; вказується, що підсудний у пред'явленому обвинуваченні визнаний невинуватим і судом виправданий; вказується про скасування запобіжного заходу про скасування заходів до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації ина, про речові докази, судові витрати і про порядок та строк оскарження вироку (ст. 335 КПК).
Після підписання вироку судді повертаються до зали засідання, де головуючий або один із суддів проголошує вирок.
Всі присутні в залі судового засідання, в тому числі склад суду, заслуховують вирок стоячи.
Головуючий роз'яснює засудженому, його законному представникові, а також потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві та їх представникам зміст вироку, строки і порядок його оскарження та право подати клопотання про помилування.
Якщо підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після його проголошення перекладач зачитує вирок підсудному його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє (ст. 341 КПК).
Отже можно сказати що судовий розгляд – це одна з основних стадій кримінального процесу , в якій суд , здійснюючи правосуддя , остаточно досліджує всі істотні обставини , превіряє докази , зібранні при провадженні дізнання і досудового слідства , та постановляє виправдувальний чии обвинувальний вирок з призначенням покарання , або без призначення покарання.
Висновок
Тема моєї курсової роботи дуже актуальна . В ній за допомогою рекомендованої літератури я розкрив важливі питання які з’ясовуються при попередньому розгляді справи . Окрему увагу приділив принципам судового розгляду , учасникам судового розгляду, порядку винесення ухвал у судовому засіданні ,межах судового розгляду , відкладенню і зупиненню розгляду справи . Поставив акцент на питанні судового слідства , допиті підсудного і роз’ясненні свідкові і потерпілому їх прав і обов’язків ,закінченню судового слідства та переходу до судових дебатів також наданні підсудному останнього слова , і як закінчення – проголошення вироку .
Література
1. Білоусенко В. Питання судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку в постановах Пленуму Верховного Суду України // Коментар судової практики з кримінальних справ. – К., 1997.- № 6.
2. Білоусенко В.Складання вступної частини вироку // Коментар судової практики з кримінальних справ. – К., 1997. - № 6.
3. Грошевий Ю.М. Правові властивості вироку – акта правосуддя. Харків, 1999.
4. Грошевий Ю.М. Сущность судебных решений в советском уголовном кодексе. Харьков, 1979.
5. Грошевой Ю.М., Хотенець В.М. Кримінальний процес України: Підручник. – Харків, 2000.
6. Закон України «Про судоустрій України».- К.,2002..
7. Кони А.Ф. На жизненном пути. – М.,1959. – Т.1.
8. Конституція України.
9. Кримінально-процесуальний кодекс України.
10. Ларин А.М. Теоритическая модель уголовно-процесуального законодаткльства. – М., 1985.
11. Луженская П.А. Законность и обоснованность решений в уголовном судопроизодствеюМ.,1972.
12. М.М.Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. Кримінальний процес України: Підручник. К.: Либідь, 1999,- 536.
13. Маликов М.Ф. Проблемы судебного приговора. Уфа,1987.
14. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві.- К., 2001.
15. Мартынчик Е.Г. Особое мнение судьи по уголовному делу.Кишинёв,1982.
16. Маршунов М.М. Советский уголовный процесс. – Ленинград,1989.
17. Мирецкий С.Г.Приговор суда. М.,1989.
18. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.
19. Перлов М.Д. Приговор в советском уголовном процес се.- М.,1960.
20. Постанова «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р.// Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. – К., 1995.
21. Постанова Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002. – К., 2003.
22. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973 – 1998). – К., 1998.
23. Ріжаков А.П. Уголовный процесс: Ученик для вузов.- М.:»Издательство ПРИОР»,1999.
24. Сміслов В.И. Свидетель в советском уголовном процесе. – М., 1973.
25. Соціально-економічні аспекти демократизації судово-правової та пенітенціарної систем в контексті національної безпеки України.- К.,2001.
26. Строгович М.С. Курс советского уголовного процеса.- М., 1970.- Т.2.
27. Строгович М.С. Проверка законности и обоснованности приговоров. – М.,1956.
28. Толочко О.М. Судовий вирок і його мотивування.К.,1991.
29. Шинальський О.І. Покарання та його місце у сфері боротьби із злочинністю// Держава і право. – Вип.16.- К.,2002.