Курсовая работа: Встановлення походження дітей. Оспарювання батьківства

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. І. І. МЕЧНІКОВА

Курсова робота

Тема: ВСТАНОВЛЕННЯ ПОХОДЖЕННЯ ДІТЕЙ. ОСПАРЮВАННЯ БАТЬКІВСТВА.

Студента 4-го курсу ,

2-го потоку, ЕПФ

Одеса - 2005

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЗАХИСТУ ПРАВ

ДИТИНИ ………………………………………………………………..5

1.1. Історичний розвиток прав дитини……………………………………………...5

1.2. Конвенція ООН про права дитини………………………………………………6.

РОЗДІЛ 2 ОСОБИСТІ ПРАВА І ОБОВЯЗКИ БАТЬКІВ

ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ДІТЕЙ……………………………………10

2.1 Поняття батьківських прав і обов'язків та підстави їх виникнення………….10

2.2 Порядок встановлення походження дитини. Загальні правила

Визначення материнства і батьківства……………………………………………11

2.3Визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають

у шлюбі між собою………………………………………………………………..17

2.4 Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі

між собою…………………………………………………………………………....19

РОЗДІЛ 3 Умови встановлення батьківства в

судовому порядку…………………………………………….22

3.1 Визнання батьківства за рішенням суду………………………………………22

3.2 Порядок встановлення батьківства……………………………………………..29

3.3 Порядок реєстрації народження дитини………………………………………..31

3.4 Порядок оспорювання батьківства (материнства)…………………………….35

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….38

ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………………...41

Вступ

Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Дитина, як і кожна людська істота, від народження має права людини. Але вона повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні, додаткові можливості. Отже, права дитини - це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Особливі права дитини - це "права росту", зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини. Існує стереотип, що хороша дитина - слухняна дитина. А слухняна - означає зручна. Коли дитину або підлітка кривдять старші, зазвичай діти в міру своїх можливостей просто чинять опір. Цей опір триває просто на емоціях - і у підсумку ми маємо справу з соціально дезадаптованою поведінкою. Діти, які не вміють чинити опір, або вчаться лавірувати, або виявляються просто пригніченими. В усіх трьох випадках ми маємо негативні наслідки - в жодному з варіантів дитина не вчиться цивілізовано захищати себе, формувати власну точку зору і обстоювати її, тобто виховується безсловесна маса, якою легко потім маніпулювати. Зміни в суспільстві не можуть статися тільки внаслідок фактичних політичних кроків. Суспільство змінюється зсередини, а надійні зміни гарантовані тільки за участі молоді - активної, гідної, небайдужої.

Зараз проблема дитинства є найголовнішою проблемою в усьому світі, бо діти - наше майбутнє. Часто доводиться зустрічатись зі зневажливим та гордовитим ставленням дорослих до дітей, і тоді виникало питання: чи є в дитини якісь особисті права? Знаючи свої права з дитинства, людина зможе плідно й ефективно брати участь у розбудові правового суспільства нашої держави.

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ

1.1. Історичний розвиток прав дитини. Раніше люди й гадки не мали про права дітей. Дитину розглядали як другорядний матеріал, з якого повинна утворитися повноцінна людина. До думок дитини не прислухались, бо вважали їх незрілими та нераціональними. Дорослі мали повну владу над дітьми, а дітям нічого не залишалось, як сприймати все це як належне, бо необізнаність населення про права та обов'язки дітей, необізнаність самих дітей завжди залишалась і залишається актуальною проблемою нашого суспільства.

З плином часу ситуація поступово змінювалась. На початку століття права дитини розглядались, в основному, як міри по захисту від рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми, проституції неповнолітніх, повної влади батьків, економічної експлуатації. У зв'язку з цим Ліга Націй (прообраз ООН) у 1924 році прийняла Женевську декларацію прав дитини. [1]

Після другої Світової Війни, ООН (після створення у 1945 році) прийняла у 1948 році Загальну декларацію прав людини, в якій зазначалося, що діти повинні бути об'єктом особливого нагляду і допомоги. Нарешті у 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини. Декларація прав дитини 1959 року мала 10 коротких декларативних статей, програмних положень, які призивали батьків, окремих осіб, державні органи, місцеву владу й уряд визнати викладені в ній права свободи й дотримуватися їх. Це були 10 соціальних й правових принципів, які значно вплинули на політику і справи уряду і людей в усьому світі. [2]

Однак декларація (лат.Declaratia - проголошення) - не зобов'язує, не має певної обов'язкової сили, це лише рекомендація. Нові часи, погіршення положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів, міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини.

У 1979-1989 розробляється Конвенція ООН про права дитини. 20 листопада 1989 року Конвенція була прийнята. 26 січня 1990 року, в день відкриття її для підписання, її підписала 61 країна.

Конвенція - документ високого міжнародного рівня, який має велику обов'язкову силу для тих держав, які його ратифікували.

Необхідність охороняти дитину також була передбачена у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року, міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., документах спеціалізованих установ ООН, таких як МОП, ЮНЕСКО, ВОЗ тощо.

Основним правовим принципом захисту дітей є рівність прав усіх дітей. У ст.1 Декларації прав дитини 1959 року ООН проголосила, що перелічені в Декларації права повинні визнаватися за усіма дітьми, без будь-яких винятків та обмежень. [3]

Особливістю прав дитини є необхідність спеціального захисту цих прав, щоб були забезпечені можливості та сприятливі умови щодо вільного і повноцінного розвитку дітей. Якнайкраще забезпечення інтересів і потреб дитини - ось головний пріоритет у захисті прав дитини.

1.2. Конвенція ООН про права дитини. "Світовою конституцією прав дитини" називають Конвенцію про права дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. З тих пір Конвенцію ратифікували уряди всіх країн, за винятком Сомалі та Сполучених Штатів Америки.

Норми цієї конвенції діють як складова національного законодавства України з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною.

Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов'язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров'я, а також високий рівень життя.

Це означає, що уряди зголошуються захищати дітей від дискримінації, сексуальної та комерційної експлуатації та насильства, і особливо піклуватися про дітей-сиріт та біженців.

Конвенція містить повний перелік прав дитини: на життя, на ім'я, на набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на особисте та сімейне життя; недоторканість житла; таємницю кореспонденції; право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров'я; благами соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для її розвитку; на освіту; на відпочинок; на особливий захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; право на вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину. [4]

Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у цьому документі стоять права дитини. Права, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини.

Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати доступ до того й того (мова йде про ім'я та громадянство, медичний догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами, сиротами та біженцями).

Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо).

Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури, релігії та мови.

Конвенція надає точки відліку, за допомогою яких можна вимірювати ефективність зусиль різних країн щодо поліпшення життя дітей. Кожні п'ять років уряди мають звітувати перед Комітетом ООН з прав дитини. Згідно зі ст. 43 Конвенції про права дитини такий Комітет складається з десяти експертів, які відзначаються високими моральними якостями та визначною компетенцією в галузі, що її охоплює ця Конвенція. Члени Комітету обираються таємним голосуванням із числа внесених до списку осіб, висунутих державами-учасницями. [5]

Кожна держава-учасниця може висунути одну особу з числа своїх громадян. Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, що скликаються Генеральним секретарем у центральних установах Організації Об'єднаних Націй. Згідно із ст. 44 держави-учасниці зобов'язуються подавати Комітетові через Генерального секретаря ООН доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:

Протягом двох років після набрання чинності цією Конвенцією для відповідної держави-учасниці. Надалі через п'ять років.

Члени Комітету оцінюють їхні успіхи, зустрічаються з представниками уряду та прислуховуються до думок недержавних організацій (НДО) перед тим, як надати рекомендації щодо вдосконалення роботи у кожній країні.

З метою сприяння здійсненню конвенції та міжнародному співробітництву таких організацій, як Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація здоров'я (ВОЗ), Організація ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) та Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) заохочуються до надання консультацій Комітету та мають дозвіл на відвідання його засідань. [6]

Вони можуть надавати Комітету відповідну інформацію, та їх можуть запрошувати до надання консультацій щодо оптимального виконання Конвенції, разом з представниками інших організацій, визнаних компетентними, - в тому числі, інших органів ООН та НДО, що мають статус консультантів ООН.

У різних державах і регіонах світу Конвенція ООН про права дитини виконується по-різному із врахуванням особливостей та менталітету кожної держави. Але об'єднує усі держави по відношенню к дітям повага до дитини, її правам та інтересам, турбота і любов.

РОЗДІЛ 2 ОСОБИСТІ ПРАВА І ОБОВЯЗКИ БАТЬКІВ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ДІТЕЙ

2.1. Поняття батьківських прав і обов'язків та підстави їх виникнення. В нашій державі всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст.24 Конституції України). Кожна дитина одночасно з народженням визнається суб'єктом права і наділяється правоздатністю, складовою частиною якої є право на особисті немайнові права.[7]

Особисті немайнові права позбавлені економічного змісту, а тому вони не можуть бути оцінені в грошах. Порушення їх, відповідно до закону, не веде до майнової відповідальності, на відміну від порушення цивільних особистих немайнових прав.

Характерним для особистих прав і обов'язків є також тісний зв'язок з особою. Тому від них не можна відмовитися, вони не можуть бути передані за угодою третій особі. Проте закон не виключає можливості тимчасової переуступки батьками прав на виховання дітей навчально-виховним закладам, заснованим на різних формах власності. Але слід мати на увазі, що в цьому випадку права і обов'язки по вихованню дітей залишаються за батьками. Носіями особистого сімейного права й обов'язку можуть бути лише громадяни.

Особисті немайнові права і обов'язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов'язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

За неналежне виконання, або невиконання батьківських прав і обов'язків, допускається позбавлення батьківських прав, а також обмеження їх здійснення.

До особистих прав і обов'язків батьків відносяться право і обов'язок батьків визначати ім'я, по батькові, прізвище дитини; право і обов'язок батьків представляти інтереси дітей, визначати місце проживання дитини і право на відібрання своїх дітей від осіб, які незаконно їх утримують; право і обов'язок батьків на виховання своїх дітей.

Підставою виникнення прав і обов'язків батьків і дітей є походження дітей, засвідчене у встановленому законом порядку. Таке засвідчення юридично оформляється слідуючим чином:

1) шляхом реєстрації народження дитини в органах РАЦСу, коли батьки дитини перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі;

2) добровільне визнання батьківства дитини батьком, який не перебуває в шлюбі з матір'ю дитини;

3) встановлення батьківства в судовому порядку, якщо батьки не перебувають у шлюбі, а батько (мати) заперечує своє батьківство (материнство).

2.2 Порядок встановлення походження дитини. Загальні правила визначення материнства і батьківства. Народження дитини одруженою жінкою створює презумпцію, що її чоловік — батько дитини. Тому вона, маючи на руках свідоцтво про шлюб, не повинна доказувати, що батьком дитини є її чоловік. Це випливає з факту народження дитини в зареєстрованому шлюбі.[8]

Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком та матір'ю дитини до органів РАЦСу.

Якщо один з батьків з поважної причини не може особисто з'явитися до РАЦСу для реєстрації батьківства, його підпис під спільною заявою повинен бути посвідчений у встановленому законом порядку. Реєстрація батьківства може бути проведена як одночасно з реєстрацією народження, так і після. У другому випадку для реєстрації батьківства необхідно додати до заяви свідоцтво про народження дитини.

В заяві відображається лише побажання батька на встановлення правових відносин з дитиною. Мати ж у цих відносинах з дитиною перебуває з моменту народження. У заяві вона дає лише згоду на визнання батьківства. Крім заяви, поданої до РАЦСу батьками дитини, ніяких інших документів не вимагається, і тому не вірно чинять деякі органи РАЦСу, які наполягають на наданні довідки з місця роботи, характеристики та інших документів від особи, яка висловила намір визнати дитину.

У разі смерті матері, визнанні матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав, а також при неможливості встановлення її місця проживання, запис про батька дитини проводиться за заявою батька.

Після смерті матері та влаштування дитини на виховання до дитячого будинку у громадянина Р. виник сумнів, чи може він визнати свого позашлюбного сина. В юридичній консультації Р. роз'яснили, що він може це зробити навіть без дозволу дитячого будинку, органів опіки та піклування, які прийняли на себе турботу про дитину. Аналогічно вирішується питання у тих випадках, коли дитина знаходиться на вихованні у інших осіб (опікуна, піклувальника), родичів.

Визнання батьківства, висловлене у спільній заяві батьків, є юридичним фактом, який підтверджує кровне походження дитини від вказаних у заяві батьків. Це визнання не може бути відкликане батьком у однобічному порядку.[9]

Добровільне визнання батьківства може бути зроблено як при реєстрації шлюбу батька дитини з її матір'ю, так і тоді, коли вони не перебували в шлюбі.

Визнання батьківства у добровільному порядку є остаточним актом. Так, громадянин Ф. визнав своє батьківство, про що було зроблено відповідний запис в органах РАЦСу. Коли про це дізналися родичі та стали докоряти йому, що він вчинив необачно, необмірковано, Ф. завагався та звернувся до органів РАЦСу з проханням анулювати запис про батьківство. Працівники органів РАЦСу пояснили йому, що анулювати запис про визнання батьківства орган РАЦСу не має права. У даному випадку можливе лише тільки оспорювання такого запису у судовому порядку, і заява може бути задоволена тільки за наявності доказів, що, встановлюючи батьківство, Ф. був упевнений, що дитина походить від нього, а згодом з'явилися незаперечні докази про походження дитини від іншої особи.[10]

Визнання батьківства у добровільному порядку може мати місце щодо позашлюбних дітей, які народилися як до, так і після вступу в силу Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб та сім'ю, тобто 1 жовтня 1968 року. Визнання батьківства щодо осіб, які досягли повноліття, можливо тільки за їх згодою.

У сім'ї батьки і діти наділені певними правами та обов'язками. Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державними органами реєстрації актів цивільного стану в установленому законом порядку. Це положення ст. 121 СК України, звичайно ж, стосується як дітей, народжених у шлюбі, так і дітей, народжених особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі (народжені поза шлюбом). Отже, визначення походження дитини є підставою виникнення прав та обов'язків матері, батька і дитини (дітей).

Слід погодитися з думкою авторів, які вважають батьківські правовідносини такими, що виникають на основі фактичного складу, який утворюють два юридичних факти: народження дитини (подія) і державна реєстрація народження органом реєстрації актів цивільного стану (дія)1.

Для встановлення материнства не має значення сімейний стан жінки. У сімейному законодавстві діє загальний принцип, відповідно до якого матір'ю дитини є жінка, яка її народила. Звернутися до державного органу реєстрації актів цивільного стану з метою реєстрації народження дитини має право як мати дитини, народженої в шлюбі, так і мати дитини, народженої поза шлюбом. В останньому випадку походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини.

Закон надає право жінці, яка записана матір'ю дитини, оспорити своє материнство (ст. 139 СК України). Жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, має право пред'явити позов до жінки, яка записана матір'ю дитини, про визнання свого материнства. Оспорювання материнства не допускається у випадках, передбачених ч. 2 та ч. З ст. 123 СК України. До вимог про визнання материнства встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.

На відміну від материнства визначення батьківства залежить від сімейного стану матері дитини. Українське сімейне законодавство виходить з презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Відповідно до ст. 133 СК України, якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір'ю, а чоловік — батьком дитини.[11]

Презумпція батьківства чоловіка матері діє не лише в період шлюбу. Дитина, народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя (п. 2 ст. 122 СК України), а відтак — батьком дитини буде чоловік її матері.

За правилом ст. 122 СК України походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини.

Разом з тим, дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. У такому разі запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за вказівкою матері.

Закон надає право оспорити батьківство:

— особі, яка записана батьком дитини (ст. 136 СК України);

— спадкоємцям особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 СК);

— матері дитини (ст. 138 СК).

Так, оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини, можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття. В цей період за життя дитини особа, яка записана її батьком, має право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про неї як батька з актового запису про народження дитини. Суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження, коли буде доведена відсутність кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною.[12]

Закон не допускає оспорювання батьківства у разі смерті дитини. Так, п'ятнадцятирічний Олег К. помер після тривалої хвороби. Через рік після смерті сина батько звернувся до суду з позовом про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. Суд не в змозі вирішувати питання щодо оспорювання батьківства, оскільки особа, яка записана батьком дитини, втратила право оспорити своє батьківство з дня смерті дитини.

Важливо, що до вимоги чоловіка про виключення запису про нього як про батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується. Не має права оспорювати своє батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що таким не є, а також особа, яка дала згоду на штучне запліднення своєї дружини.

В окремих випадках оспорювання батьківства допускається законодавцем і після смерті особи, яка записана батьком дитини. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер до народження дитини, оспорити його батьківство мають право його спадкоємці за умови подання ним за життя до нотаріуса заяви про невизнання свого батьківства.

Позовну заяву вправі підтримувати в суді спадкоємці того, хто записаний батьком дитини, якщо він помер після пред'явлення ним позову про виключення свого імені як батька з актового запису про народження дитини. Якщо через поважні причини особа не знала про те, що записана батьком дитини, і померла — оспорити батьківство можуть її спадкоємці: дружина, батьки та діти.

Закон надає право жінці, яка народила дитину в шлюбі, оспорити батьківство свого чоловіка. Обов'язковою умовою при цьому є подання іншою особою заяви про своє батьківство. Заява повинна бути письмовою. Тоді вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про народження дитини може бути задоволена.

До вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня реєстрації народження дитини (п. З ст. 138 СК України). Досить поширеними в житті є випадки, коли батьківство, материнство встановити неможливо. Як здійснити запис про батьків дитини у таких випадках? Відповідь на це запитання дається у ст. 135 СК України.[13]

При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записується за вказівкою її матері.

У разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання, запис про матір та батька дитини проводиться відповідно до даної норми за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина.

Якщо батьки дитини невідомі, запис про них у Книзі реєстрації народжень проводиться за рішенням органу опіки та піклування.

2.3 Визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Визначення походження дитини від чоловіка і жінки, які перебувають у шлюбі між собою, не викликає проблем. У п. 1 ст. 122 СК України зазначено: дитина, яка зачата і(або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Дружина записується матір'ю, а чоловік — батьком дитини. Походження дитини від подружжя визначається на підставі:

а) Свідоцтва про шлюб;

б) документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини.

Викладене стосується ситуації, коли дитина зачата і народжена у шлюбі; зачата до шлюбу, а народжена у шлюбі.

Складніше визначити походження дитини від матері та батька у випадках:

1) коли дитина зачата у шлюбі, а народжена після припинення шлюбу;

2) коли дитина зачата у шлюбі, а народжена після визнання шлюбу недійсним.[14]

Позиція законодавця у визначенні питань походження дитини ґрунтується на пріоритеті шлюбних відносин, оскільки дитина, народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя (п. 2 ст. 122 СК України). Визначальним при цьому є строк — десять місяців. Після спливу десяти місяців з моменту припинення шлюбу або визнання його недійсним народжена жінкою дитина не буде вважатися такою, що походить від подружжя.

Виняток із зазначеного правила становить випадок, передбачений ст. 124 СК України. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.

Так, Олена С. перебувала у зареєстрованому шлюбі з громадянином К. 5 місяців, після чого шлюб був розірваний. Через два місяці після розлучення вона уклала шлюб з громадянином В., а через шість місяців з моменту розлучення народила дитину. Відповідно до зазначеної норми, батьком дитини є громадянин В. Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду.

Відповідно до ст. 129 СК України особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. До вимог про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.[15]

Розглядаючи питання про походження дитини від подружжя, слід мати на увазі й положення п. З ст. 122 СК України, відповідно до якого дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. У такому разі походження дитини буде визначатися відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, тобто запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за вказівкою матері.

У ст. 123 СК України на відміну від раніше чинного законодавства викладені правила визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка. Вони є такими:

1) У разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною.

2) У разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя.

3) Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя.

2.4 Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою. Відповідно до ст. 125 СК України у випадку, коли мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини. Більш детально про це йшлося раніше.[16]

Зміст наведеної статті дозволяє зробити висновок про те, що у разі, коли батько та мати дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається як у добровільному порядку, так і за рішенням суду.

Добровільний порядок визначення походження дитини від батька регламентується ст. ст. 126—127 СК України. Визначення батьківства за рішенням суду передбачено в ст. 128 СК України.

По-перше, визначення походження дитини від батька можливе за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Суть такої заяви полягає в тому, що чоловік добровільно виявляє свою волю щодо визначення себе батьком зазначеної в заяві дитини. Мати дитини дає на це свою згоду. При цьому кровна спорідненість між батьком і дитиною не встановлюється, і закон цього не вимагає. Однак відповідно до п. 5 ст. 136 СК України не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є батьком.

Заява жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, подається у письмовій формі. До того ж вона може бути подана до державного органу реєстрації актів цивільного стану як до, так і після народження дитини. Звернення до державного органу реєстрації актів цивільного стану жінки і чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, із заявою до народження дитини допустиме тоді, коли є підстави вважати, що подання спільної заяви ними після народження дитини буде неможливим чи утруднюватиметься (наприклад, від'їзд чоловіка за кордон на тривалий час). За наявності такої заяви державна реєстрація встановлення батьківства здійснюється одночасно з державною реєстрацією народження дитини і повної заяви не вимагається.

Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, закон дозволяє подати її через представника або надіслати поштою. В цьому разі вона обов'язково потребує нотаріального засвідчення.

Можливі випадки, коли батьком визнає себе неповнолітня особа. Тому, коли заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, державний орган реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини.

По-друге, у разі, якщо мати дитини померла або оголошена померлою, визнана недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав або якщо не проживає з дитиною не менш як шість місяців і не виявляє щодо неї материнської турботи та піклування, чоловік, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про визнання себе батьком дитини. Умовою прийняття такої заяви чоловіка є запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, тобто коли ім'я та по батькові батька дитини записане за вказівкою матері.

Спільна заява жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, у першому випадку, як і особиста заява чоловіка, який перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, у другому випадку, є підставою для внесення відповідних змін до Книги реєстрації народжень та видачі нового Свідоцтва про народження органом державної реєстрації актів цивільного стану.

РОЗДІЛ 3 Умови встановлення батьківства в судовому порядку

3.1 Визнання батьківства за рішенням суду. За відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, чи особистої заяви чоловіка, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду. Відповідно до п. З ст. 128 СК України позов про визнання батьківства може бути пред'явлений:

— матір'ю дитини;

— опікуном дитини;

— піклувальником дитини;

— особою, яка утримує та виховує дитину;

— самою дитиною, якщо вона досягла повноліття;

— особою, яка вважає себе батьком дитини.

На відміну від попередньо існуючого законодавства, яке встановлювало формальні підстави для підтвердження походження дитини від конкретного чоловіка, ст. 128 СК України закріплює положення, відповідно до якого підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦК України.[17]

Таким чином, походження дитини встановлюється судом з урахуванням усіх обставин. При цьому можуть застосовуватися будь-які засоби доказування, передбачені цивільним процесуальним законодавством: пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновок експерта. В основу рішення суду не можуть бути покладені лише докази, отримані з порушенням закону, які не мають юридичної сили.

Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження його дитини певною жінкою; заява відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв'язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її матір, обрання імені дитини тощо.

Очевидно, що при підготовці справ про встановлення батьківства до судового розгляду і під час їх розгляду суд вправі з урахуванням думки сторін і обставин справи призначити експертизу. Висновок експертизи у справі про народження дитини, в тому числі експертизи, проведеної методом генної дактилоскопії, повинен бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами у справі.

Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України. Підбиваючи підсумок викладеного, можна визначити умови, за яких буде мати місце визначення батьківства за рішенням суду. До них належать:

— відсутність зареєстрованого шлюбу між батьками дитини на момент її народження;

— відсутність спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою;

— відсутність особистої заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини.[18]

Від визнання батьківства за рішенням суду слід відрізняти встановлення факту батьківства за рішенням суду (ст. 130 СК України). Останнє можливе у разі смерті чоловіка, який перебував у шлюбі з матір'ю дитини. За необхідності факт його батьківства може бути встановлений рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

На відміну від добровільного визнання батьківства, судове встановлення батьківства можливе лише щодо дітей, які народились після 1 жовтня 1968 року, тобто після вступу в силу законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб і сім'ю, які зворотної сили не мають. Тому суди не мають права приймати заяви про встановлення батьківства дітей, що народились до 1 жовтня 1968 року.

У тих випадках, коли дитина народилася після 1 жовтня 1968 року та згаданий батько помер, у зв'язку з чим неможливо встановити батьківство у даний час, судом може бути встановлений факт батьківства, а як доказ може бути використана будь-яка з підстав.

Так, 22 жовтня 1994 року помер громадянин Ч. Жінка померлого стверджувала у судовому засіданні, що Ч. визнавав себе батьком неповнолітньої О., 1980 року народження, яка народилася від позашлюбного зв'язку померлого з іншою жінкою, але виховувалася нею та її чоловіком на протязі декількох років. Місце знаходження матері дівчинки невідоме. Оскільки жінка померлого продовжує виховувати дівчинку, вона і є зацікавленою особою, при встановленні факту батьківства.

Факт визнання батьківства або факт батьківства встановлюється з метою отримання пенсії на дитину з нагоди втрати годувальника, спадщини, а також для внесення запису про справжнього батька в актові книги та в свідоцтво про народження дитини.[19]

Встановлення у судовому порядку батьківства може мати місце, якщо не була подана спільна заява до органів РАЦСу від осіб, які не перебували в шлюбі. В цих випадках з позовом до суду можуть звернутись один з батьків або опікун (піклувальник) дитини, особи, на утриманні яких знаходиться дитина, а також сама дитина по досягненні повноліття.

При встановленні батьківства суд приймає до уваги слідуючі обставини (умови): спільне проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини та відповідачем до народження дитини; спільне виховання та утримання ними дитини; докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.

Наявність спільного проживання та ведення спільного господарства дає право суду вважати, що відповідач є батьком дитини. Однак це не є безперечним доказом батьківства, так як відповідач може подати суду докази, які виключають його батьківство, наприклад, надати суду документи, з яких виявляється, що він довгий час страждає імпотенцією або з інших обставин не може бути батьком дитини.

Тому суду приходиться інколи застосовувати експертизу (біологічну, гінекологічну, урологічну), щоб з більшою достовірністю встановити батьківство, а відповідач, у свою чергу, може посилатися на факти, заперечуючи презумпцію його батьківства. Так, громадянка Н. звернулася до суду з позовом до громадянина Б. про встановлення батьківства щодо дочки та стягнення на її користь аліментів. За твердженням позивачки, вона проживала спільно з відповідачем без реєстрації шлюбу з 1978 року, в серпні 1980 року завагітніла та в квітні 1981 року під час відпустки по вагітності поїхала до батьків. Після цього взаємовідносини з відповідачем були припинені. Б. себе батьком дитини не визнав та від надання коштів на її утримання відмовився. Суд позов задовольнив, окружний суд залишив це рішення без змін. Судова колегія по цивільних справах Верховного Суду України скасувала судові постанови по цій справі з тієї причини, що судом не були з'ясовані такі суттєві для цієї справи обставини, як час зачаття дитини та співпадання його з періодом сумісного проживання або спілкування сторін. Оскільки для вирішення питання про час зачаття дитини необхідні спеціальні знання в галузі медицини, суду слід було обміркувати питання про призначення судово-медичної експертизи, з метою перевірки заяви відповідача про те, що він зовсім не міг та не може мати дітей, про що і надає довідку з поліклініки.

Спільне виховання батьками дитини може виявитися у спільній турботі про дитину, про її стан здоров'я та навчання. При цьому необов'язково, щоб батьки проживали разом та вели спільне господарство. Наприклад, хоча відповідач і проживав окремо від матері дитини, однак систематично відвідує її та доглядає за нею, дає поради по її вихованню, виявляє турботу під час захворювання, бере її на деякий час до себе. При спільному вихованні дитини необов'язково надавати матеріальні кошти на її утримання.

Суть спільного утримання батьками дитини полягає в тому, що відповідач надає матері дитини кошти, необхідні для її утримання. Такі дії дають суду право визнавати відповідача батьком дитини.

Розміри, період надання та систематичність матеріальної допомоги дитині зі сторони батька — все це має велике значення для використання судом цього доказу.

Не відіграє ролі, скільки часу пройшло з того моменту, коли в останній раз були надані кошти на утримання дитини, до моменту подання позову. Право на судове встановлення батьківства строком позовної давності не гаситься, тому і докази зберігають свою силу, скільки б часу не минуло.

Епізодичні або тимчасові знаки уваги до дитини у вигляді подарунків або іграшок не можуть бути підведені під поняття утримання. Потрібно, щоб особа, яка надає утримання, усвідомлювала, що це її дитина, і діяла як батько.

В практиці іноді виникає така ситуація, коли гроші на утримання дитини надавалися батьками та родичами гаданого батька. Так, громадянка Ч. звернулася до юридичної консультації з питанням про те, чи є у неї підстави для подачі позову про встановлення батьківства до М., який знаходиться на службі у лавах Української армії. Ч. пояснила, що вона завагітніла у той час, коли М. на декілька днів приїздив у короткострокову відпустку додому.

Батьки М., його дід та бабуся стали систематично надавати Ч. кошти на утримання дитини, вважаючи її своїм онуком (правнуком). Безпосередньо від М. вона допомоги не отримувала. Після демобілізації М. відмовився від встановлення батьківства у добровільному порядку. Адвокат роз'яснив Ч., що допомога, яка надається дитині з боку родичів гаданого батька, сама по собі може бути прийнята судом до уваги тільки поряд з іншими доказами, які підтверджують батьківство даної особи.

Докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства — це такі факти, які до пред'явлення позову підтверджували визнання відповідачем свого батьківства (хоча відповідач його заперечує).

Ця умова є суб'єктивною обставиною ставлення відповідача до питання про своє батьківство та має бути виражена у тій чи іншій формі, яка безпосередньо підтверджує визнання ним свого батьківства.

Так, про визнання дитини своєю можуть свідчити: листи відповідача, його щоденник, анкета, заява до пологового будинку, дитячих ясел, школи, будинкоуправління, відділу кадрів за місцем роботи чи навчання, в яких громадянин називав дитину своєю.[20]

Наприклад, при вирішенні однієї із справ про встановлення батьківства до уваги була прийнята заява студента до деканату про надання йому матеріальної допомоги у зв'язку з народженням дитини, хоча в судовому засіданні він своє батьківство заперечував.

По іншій справі як доказ визнання відповідачем свого батьківства була пред'явлена фотокартка відповідача з написом: «Моєму улюбленому сину Валерію». Це й було покладено в основу задоволення позову про встановлення батьківства.

Визнання себе батьком може бути виражено як у період вагітності матері, так і після народження дитини.

Слід приймати до уваги свідчення близьких родичів відповідача, товаришів по роботі, друзів, які стверджують, що він називав дитину своєю. Таких свідків важко запідозрити в бажанні обмовити відповідача, але в будь-якому випадку достовірність доказів оцінює суд.

В позові про встановлення батьківства може бути відмовлено й за наявності доказів визнання відповідачем свого батьківства, якщо зачаття дитини відноситься до часу, коли між відповідачем та позивачкою не було інтимних стосунків. Так, громадянка Ч. звернулася з позовом про встановлення батьківства громадянина В. щодо її сина, який народився 29 жовтня 1990 року, та стягнення аліментів на дитину.

В обґрунтуванні позову Ч. зазначила, що В. визнавав себе батьком її сина, відвідував її у пологовому будинку, писав листи, в яких висловлював подяку за народження сина. Однак пізніше він відмовився подати заяву до органів РАЦСу про запис його як батька дитини.

Міський суд виніс рішення про задоволення позову Ч., залишене без змін судовою колегією по цивільних справах Київського обласного суду. Президія того ж суду залишила без задоволення протест заступника Генерального прокурора України, який пропонував направити справу для нового судового розгляду.

Генеральний прокурор України, знаходячи винесені судові рішення невірними, у своєму протесті до Пленуму Верховного Суду України поставив питання про їх скасування.[21]

Пленум Верховного Суду України задовольнив протест з слідуючих підстав. Встановлюючи батьківство В. у відношенні до сина Ч., суд виходив з наявних доказів, які свідчили про те, що відповідач визнавав себе батьком народженої у неї дитини. Дійсно, зі справи вбачається, що відповідач відвідував позивачку в пологовому будинку, писав їй листи, з яких можна зробити висновок, що він визнавав дитину своєю. Однак суд однобічно підійшов до дослідження справи, не прийняв до уваги та не перевірив докази відповідача в судовому засіданні про те, що він помилявся у відношенні свого батьківства, так як на час зачаття дитини разом з Ч. не знаходився; з його стверджень, позивачка у той час зустрічалася з своїм першим чоловіком. У підтвердження цих доказів відповідач, оскаржуючи судові рішення, надав докази, які не отримали оцінки суду.

В останній час набуває поширення експертиза, що зветься «Генна дактилоскопія», висновок якої на 100% дає ствердну відповідь, чи є дана особа батьком (матір'ю) дитини, чи ні.

А тому, на наш погляд, розробляючи новий Кодекс про шлюб та сім'ю, законодавчо слід вирішити дуже важливе питання: чи варто вміщувати в Кодекс підстави встановлення батьківства в судовому порядку, чи не простіше у кожному спірному випадку покладатись на висновок «генної дактилоскопії».

3.2 Порядок встановлення батьківства. Позов про встановлення батьківства може пред'явити й особа, яка вважає себе батьком дитини у випадках, коли мати дитини не бажає подати з фактичним батьком спільну заяву до органу РАЦСу про визнання ним батьківства; коли фактичний батько встановлює, що інший чоловік записаний батьком. Не бажаючи цього, дійсний батько пред'являє до суду позов про заперечення цього батьківства та встановлення свого.

Одночасно з позовом про встановлення батьківства може бути поданий позов про стягнення аліментів на дитину. З цим позовом позивач має право звернутися до суду як за місцем проживання відповідача, так і за своїм місцем проживання.

Позивач може відмовитися від позову про встановлення батьківства за наявності згоди відповідача добровільно визнати дитину.

Якщо відповідач у судовому засіданні висловив згоду подати заяву про встановлення ним батьківства до органів РАЦСу, суд має право відкласти справу на визначений строк. Провадження по справі у суді припиняється тільки після пред'явлення суду свідоцтва про народження дитини, яке видано на підставі запису про визнання батьківства.

Позов про встановлення батьківства може бути заявлений і до неповнолітньої особи. Однак при розгляді спору в такому випадку суд повинен обговорити питання про притягнення до участі в справі батьків (усиновителів або піклувальників) відповідача для надання йому допомоги. Аналогічно вирішується питання з позовом про встановлення батьківства неповнолітньої матері.

Реєстрація батьківства провадиться або за спільною заявою батьків, або на підставі рішення суду про встановлення батьківства, факту визнання батьківства, або факту батьківства.

Відповідно до закону можлива реєстрація батьківства щодо дітей, які досягли на день подання заяви повноліття. Ця реєстрація допускається лише за згодою дітей. У цих випадках до заяви батьків обов'язково додається письмова згода повнолітнього на встановлення батьківства. Така згода може бути виражена в окремій заяві цієї особи або в її підписі під спільною заявою батьків (заявою батька). Одночасно повнолітній зазначає, чи бажає він прийняти прізвище батька, чи хоче залишитися на прізвищі матері.

До заяви додається копія рішення суду, що вступило в законну силу, та свідоцтво про народження дитини. Така заява по вибору заявників подається до органу РАЦСу за місцем проживання одного з них або за місцем винесення судового рішення.

При реєстрації батьківства за спільною згодою батьків прізвище дитини визначається за згодою батьків, а в разі її відсутності спір вирішується органами опіки та піклування.

При реєстрації батьківства за заявою батька прізвище дитини визначається за його вказівкою.

При реєстрації батьківства на підставі рішення суду дитині присвоюється прізвище, зазначене в рішенні, у разі відсутності такого запису — за вказівкою заявника, а у випадку спору з цього питання — за рішенням органів опіки та піклування.

Після реєстрації батьківства в паспорт батька за його бажанням вносяться слідуючі відомості про дитину: прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць та рік народження.[22]

За реєстрацію батьківства державне мито не справляється.

Діти, походження яких встановлено за спільною заявою батьків або за рішенням суду, мають ті ж права і обов'язки щодо батьків та їх родичів, що і діти, народжені від осіб, які перебувають у шлюбі.

3.3 Порядок реєстрації народження дитини. Народження дитини підлягає обов'язковій реєстрації у відділі (бюро) РАЦСу виконавчого комітету районної, міської Ради народних депутатів або у виконавчому комітеті селищної, сільської Ради народних депутатів.

Порядок реєстрації народження дитини визначає гл.20 КпШС та затверджена міністром юстиції України 29 грудня 1984 р. із змінами, внесеними 19 квітня 1994 р., «Інструкція про порядок реєстрації актів громадянського стану в Україні».

Реєстрація народження дітей, які народилися в експедиціях, на полярних станціях та у віддалених місцевостях, де немає органів РАЦСу, провадиться в органах РАЦСу за місцем постійного проживання батьків, але не пізніше 3-х місяців з дня народження.

Реєстрація народження дітей громадян України, які мешкають за кордоном, провадиться у консульських установах України.

Реєстрація народження провадиться за бажанням батьків в органах РАЦСу за місцем проживання дітей або за місцем проживання батьків чи одного з них, а в разі хвороби, смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження — за заявою родичів чи адміністрації лікувального закладу, в якому перебувала мати під час народження дитини.

У тому випадку, коли батьки не перебувають в шлюбі між собою, народження може бути зареєстровано за місцем проживання особи, яка визнала себе батьком дитини, якщо одночасно з заявою про народження подається заява про встановлення батьківства.

Заява з проханням про реєстрацію народження повинна бути подана не пізніше тримісячного строку з дня народження дитини. Однак пропуск встановленого строку не може бути підставою для відмови в реєстрації. Така заява робиться в усній або письмовій формі батьками або одним з них, а у певних випадках родичами, сусідами, адміністрацією медичного закладу, де знаходилася мати при народженні дитини.

При реєстрації народження, незалежно від того, хто є заявником, повинні бути подані: довідка медичного закладу про народження дитини; документи, які засвідчують особу батьків; документ, який є підставою для запису відомостей про батька.[23]

Якщо реєстрація народження провадиться не батьками, а іншою особою, то повинен бути поданий документ, що посвідчує особу заявника.

У разі народження дитини поза лікувальним закладом і без подання медичної допомоги, народження може бути зареєстровано на підставі показань свідків.

Якщо дитина народилася під час знаходження матері на морському, річковому, повітряному судні, а також у поїзді, капітан (командир) судна, начальник пасажирського поїзда за участю двох свідків та лікаря або фельдшера може скласти акт про народження дитини. Цей акт подається до органу РАЦСу, який реєструє народження, замість медичної довідки про народження.

Батько і мати, перебуваючи в шлюбі, записуються батьками дитини в книзі запису народжень за заявою будь-кого з них. Підставою для запису є свідоцтво про шлюб або документ, що посвідчує особу батьків, з відміткою про реєстрацію шлюбу.

У разі народження близнюків на кожного з них повинна бути подана медична довідка про народження, на підставі якої складаються та видаються окремі записи та окремі свідоцтва про народження.

Реєстрація народження знайденої дитини провадиться за заявою органу опіки та піклування, адміністрації дитячого закладу, до якого влаштована дитина, органу внутрішніх справ або особи, яка знайшла дитину, у триденний строк з дня її знаходження.

Прізвище, ім'я, по батькові знайденої дитини, батьки якої невідомі, а також прізвище, ім'я, по батькові її батьків записуються за вказівкою органу опіки та піклування, адміністрації дитячого закладу, до якого влаштована дитина, органу внутрішніх справ або особи, яка знайшла дитину.

Мертвонароджені та діти, які померли на першому тижні життя, повинні бути зареєстровані в органах РАЦСу в триденний строк за заявою адміністрації медичного закладу, де приймалися пологи та де настала смерть дитини. Однак, якщо з такою заявою звертаються батьки або інша особа, яка подає необхідні документи, орган РАЦСу не має права відмовити в реєстрації.

Народження мертвої дитини реєструється тільки в книзі реєстрації актів про смерть на підставі медичного свідоцтва про мертвонародження. Якщо смерть дитини настала після її народження (навіть якщо вона прожила декілька хвилин) повинні складатися два актових записи: про народження, на підставі медичної довідки про народження, та про смерть — на підставі свідоцтва про смерть.

Батько і мати, які перебувають у шлюбі між собою, записуються батьками дитини в книзі реєстрації актів про народження за заявою будь-кого з них.

Якщо батьки не перебувають у шлюбі між собою, запис про матір дитини провадиться за заявою матері, а запис про батька дитини — за спільною заявою батька і матері дитини або батько записується згідно з рішенням суду. В разі смерті матері, визнання її недієздатною, позбавлення її батьківських прав, а також при неможливості встановити місце її проживання, запис про батька провадиться за заявою батька.

У разі, коли мати не перебуває в шлюбі та немає спільної заяви батьків або рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька дитини провадиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові — за бажанням матері, запис про громадянство і національність батька — за громадянством та національністю матері.

Якщо в записі акта про народження немає відомостей про батька дитини, ці відомості можуть бути внесені за заявою матері або за заявою повнолітньої дитини.

У тих випадках, коли мати, яка не перебуває в шлюбі з батьком дитини, померла, або передала дитину на утримання і виховання за рахунок держави, тобто відмовилась взяти дитину з пологового будинку, або місце її проживання невідоме, а батьківство не встановлене, реєстрація народження дитини провадиться за заявою адміністрації лікувального закладу, в якому знаходилась мати під час народження дитини, або за заявою адміністрації дитячого закладу чи особи, під опікою якої перебуває дитина.

Про реєстрацію такої дитини орган РАЦСу повинен негайно повідомити орган опіки та піклування.

Про кожну проведену реєстрацію народження дитини орган РАЦСу зобов'язаний повідомити органи внутрішніх справ за місцем проживання батьків для статистичного обліку.

3.4 Порядок оспорювання батьківства (материнства). В силу закону України, особа, яка записана як батько чи мати дитини в книзі запису про народження, або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з часу, холи йому стало або повинно було стати відомим про проведення такого запису.

В житті не виключені такі ситуації, коли, наприклад, подружжя було в розлуці декілька років (тривале відрядження) і за цей час у дружини народилася дитина, батьком якої записаний її чоловік. Останній дізнався про це лише коли повернувся додому.

Наприклад, громадянка Е. звернулася до суду з позовом до громадянина К. про стягнення аліментів на дитину. Відповідач позов не визнав та подав зустрічний позов про оспорювання батьківства, мотивуючи це тим, що на час зачаття дитини з позивачкою спільно не проживав. Суд позов Е. про стягнення аліментів задовольнив, а у зустрічному позові К. відмовив. Вищестоящий суд зазначене рішення залишив без змін. Згодом судові постанови по даній справі були скасовані судовою колегією з цивільних справ Верховного Суду України, як винесені по недостатньо досліджених матеріалах. Оспорюючи походження дитини від нього, К. зазначив, що під час її зачаття разом з Е. не проживав, а знаходився у плаванні. Судом докази відповідача певним чином не були перевірені.[24]

У такому ж порядку може бути оспорено батьківство особою, яка не перебувала в шлюбі з матір'ю дитини, добровільно визнала себе батьком дитини, а лише згодом дізналася, що вона не є такою.

Але якщо особа, яка записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір'ю дитини, в момент подачі заяви знала, що вона фактично не є батьком цієї дитини, то вона не має права оспорювати батьківство.

Також, якщо чоловік дав письмову згоду на запліднення своєї дружини за допомогою донора, то він записується батьком народженої нею дитини і не має права оспорювати проведений запис.

У випадках встановлення батьківства у судовому порядку, оспорювання батьківства можливе лише після перегляду та скасування рішення суду про встановлення батьківства.

Іноді може оспорюватися в суді й запис про материнство. В житті такі справи зустрічаються дуже рідко, але необхідність у такому оспорюванні може виникнути у випадках, коли дитина з відома матері (або помилково) була записана не на її ім'я, а на ім'я іншої жінки. Наприклад, на ім'я одруженої сестри, сусідки по палаті пологового будинку, де переплутані новонароджені.[25]

Також бувають випадки, коли дружина дає письмову згоду своєму чоловіку на запліднення та народження дитини іншою жінкою (донором), вона записується матір'ю цієї дитини і не має права оспорювати проведений запис.

Оспорити запис про батьківство (материнство) можна протягом року, коли особі стало відомо про обставини, які виключають її батьківство (материнство).

Якщо до моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про те, що вона записана батьком чи матір'ю, була неповнолітньою, річний строк відраховується з дня досягнення нею 18 років.

Позови про оспорювання батьківства (материнства) можуть подаватися лише батьками дитини (одним з них). Оскільки такі позови мають суто особовий характер, вони не можуть бути заявлені опікунами, родичами і навіть прокурором.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 15 червня 1973 р. із змінами і доповненнями, зазначається, що «суди не повинні приймати до свого провадження позови про оспорювання батьківства, коли є рішення суду, що набрало законної сили, про стягнення аліментів на дитину. Стягнення аліментів за постановою судді не є перешкодою для розгляду справи про оспорювання батьківства. У разі надходження такої заяви суддя скасовує постанову і вимога про скасування аліментів розглядається у порядку позовного провадження разом із зустрічним позовом про оспорювання батьківства».1

ЗАКЛЮЧЕННЯ

З 1 січня 2004 року набрав чинності Сімейний Кодекс України, в якому дістали закріплення деякі нові положення, пов'язані з регулюванням сімейних відносин. Аналіз та роз'яснення цих положень стали актуальною темою в роботі державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Народження людини, визнання батьківства (смерть, укладення та розірвання шлюбу, встановлення та зміна імені, по батькові й прізвища) - це акти цивільного стану, які визначають цивільно-правовий статус людини у суспільстві. Реєстрація народження - це юридичний факт, на підставі якого дитина, яка народилася, стає повноправним суб'єктом правовідносин, що складаються у державі. Цим фактом держава визнає її суб'єктом права.

При реєстрації народження дитини у батьків виникає багато питань. Як було вищезазначена при реєстрації народження закон регулює підстави та порядок визначення походження дитини від батьків. Якщо батьки перебувають у шлюбі між собою, це повинно бути засвідчено записом про шлюб батьків (Свідоцтво про шлюб). Закон надає запису про шлюб значення достатнього і беззаперечного доказу походження дитини від зазначених у Свідоцтві батьків. Для запису жінки, яка народила дитину, матір'ю не має значення, народилася дитина у зареєстрованому шлюбі або тоді, коли її батьки не перебували у ньому. Батьком дитини записується громадянин, зазначений у Свідоцтві про шлюб як чоловік її матері. У цьому разі закон встановлює презумпцію батьківства, тобто передбачає, що чоловік матері дитини є її батьком. Тому при народженні дитини у зареєстрованому шлюбі не потрібна згода чоловіка матері дитини на запис її батьком. СК закріплює низку нових положень, пов'язаних зі встановленням походження дитини у разі розірвання шлюбу, визнання його недійсним та укладення матір'ю дитини повторного шлюбу. А саме, якщо батьки розлучилися, але після розірвання шлюбу не пройшло 10 місяців і дитина народилася, то вважається, що дитина походить від подружжя, згідно з ч. 2 ст. 122 СК. Роз'ясненню підлягає ще один аспект походження дитини від батьків, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, але спільно не проживають та фактично не перебувають у шлюбних відносинах. У такому разі при народженні дитини у такому шлюбі дружина та чоловік мають право подати до органу РАЦСу спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. У такому разі походження дитини визначається так само, як при народженні дитини матір'ю, яка не перебуває у шлюбі, якщо немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду (ч. З ст. 122, ч.1ст.135СК).

Кожен з нас в своєму житті намагається планувати свої дії та побажання, але іноді життя підносить несподівані сюрпризи. Так, ст. 124 СК закріплює низку нових положень про визнання батьківства у разі розірвання шлюбу, визнання його недійсним і при укладенні матір'ю дитини повторного шлюбу з іншим чоловіком. Якщо так трапилось, що дитина народилась до спливу 10 місяців після розірвання шлюбу, але після реєстрації повторного шлюбу матір'ю дитини, то вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Це положення може бути спростоване у судовому порядку, якщо попередній чоловік матері дитини хоче визнати себе батьком дитини, або при наявності спільної заяви попереднього чоловіка з чоловіком матері дитини у повторному шлюбі при згоді матері дитини.

Для встановлення материнства не має значення те, у якому шлюбі народилася дитина - зареєстрованому чи незареєстрованому. Ч. 1 ст. 125 встановлює, що якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини. Для визнання ж батьківства істотне значення має та обставина, перебували батьки дитини у зареєстрованому шлюбі чи ні. Існує два порядки визнання батьківства у разі народження дитини у незареєстрованому шлюбі - реєстраційний (добровільний) та судовий. Коли мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між: собою, батьківство визначається за заявою матері та батька дитини (заява подається до органу РАЦС); за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; за рішенням суду. Для визнання батьківства щодо дитини, яка досягла повноліття, потрібна її згода.

Якщо мати дитини не перебуває у шлюбі і немає спільної заяви її батьків, батька або рішення суду про визнання батьківства, запис про батька дитини провадиться за прізвищем матері, а його ім'я та по батькові - за її вказівкою. У разі смерті матері, яка не перебувала у зареєстрованому шлюбі, а також за неможливістю встановити місце її проживання запис про матір та батька дитини провадиться за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу здоров'я, в якому народилася дитина. Якщо батьки дитини невідомі, запис про них у Книзі реєстрації народжень провадиться за рішенням органу опіки та піклування (ст. 153 СК).

ЛІТЕРАТУРА

НОРМАТИВНІ АКТИ

1. Конституція України 1996 року

2. Загальна декларація прав людини 1948 року

3. Конвенція ООН про права дитини 1989 року

4. Сімейний кодекс України 2002 року

5. Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року

6. Закон України від 26.04.2001 року «Про охорону дитинства»// ВВР України. – 2001. - № 30

7. Закон України від 24.12.1993 року «Про органи реєстрації актів громадянського стану»// ВВР України. – 1994. - № 14

8. Положення про порядок зміни, доповнення, поновлення, анулювання актових записів цивільного стану, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 26.09.2002 року// Офіційний вісник України. – 2002. - № 40

9. Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 18.11.2003 року// Офіційний вісник України. – 2003. - № 48

10. Умови та порядок штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 04.02.1997 року// Офіційний вісник України. – 1997. - № 10

СУДОВА ПРАКТИКА

11. Застосування судами сімейного законодавства України. Правові позиції Верховного Суду України

12. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року „Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення”// Право України. – 1998. - № 10

13. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 07.07.1995 року „Про практику розгляду судами справ про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану”// Право України. – 1998. - № 10

СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

14. Босанац Милан. Внебрачная семья. – М., 1981

15. Ватрас В. Суб’єктний склад правовідносин щодо імплантації ембріона дитини жінці із генетичного матеріалу подружжя// Проблеми державотворення і захисту прав людини. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції. – Л., 2003

16. Гурська Т. Охорона здоров’я і репродуктивні права жінок (цивільно-правовий аспект)// підприємництво, господарство і право. – 2003. - № 2

17. Гусак П. Моральні та правові аспекти допоміжних репродуктивних технологій. – У зб.: На межі життя і смерті// Вісник Інституту родини і подружнього життя Львівської Богословської Академії. Л., 2001. - № 2

18. Красицька Л. Визначення походження дітей за новим сімейним законодавством України// Проблеми державотворення і захисту прав людини. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції. – Л., 2003

19. Матвеев Г.К. Советское семейное право. – М., 1985

20. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України/ За ред. Ю.С. Червоного. – К.: Істина, 2003. – 464с.

21. Нечаева А.М. Споры о детях. – М., 1989

22. Павлова Л. Реалізація природного права на шлюб, сім’ю, материнство та батьківство// Право України. – 2004. - № 11

23. Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. – Л., 1985

24. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. – К., 2003

25. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє// Право України. – 2001. - № 2

26. Савченко Л.А. Особисті права та обов’язки батьків і дітей за сімейним законодавством України. Автореферат дис. канд. юрид. наук. – К., 1997

27. Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 264с.

[1] Конвенція ООН про права дитини 1959 року

[2] Там само.

[3] Конвенція ООН про права дитини 1989 року

[4] Конвенція ООН про права дитини 1989 року

[5] Конвенція ООН про права дитини 1989 року

[6] Конвенція ООН про права дитини 1989 року

[7] Конституція України 1996 року

[8] Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С.146

[9] Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 264с.

[10] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 07.07.1995 року „Про практику розгляду судами справ про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану”// Право України. – 1998. - № 10

[11] Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. – К., 2003

[12] Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. – К., 2003

[13] Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. – К., 2003

[14] Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

[15] Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

[16] Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. – К., 2003

[17] Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. – К., 2003

[18] Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 264с.

[19] Застосування судами сімейного законодавства України. Правові позиції Верховного Суду України

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року „Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення”// Право України. – 1998. - № 10

[20] Застосування судами сімейного законодавства України. Правові позиції Верховного Суду України

[21] Застосування судами сімейного законодавства України. Правові позиції Верховного Суду України

[22] Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 264с.

[23] Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 264с.

[24] Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 264с.

[25] Сімейне право України: Підручник/ Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 264с.