Реферат: Позови в цивільному процесі

До місцевого суду___________

Заявник____________________

(п.і.б., адреса)

Відповідач______________________

(п.і.б., адреса)

Заява

про стягнення аліментів

Я перебуваю (перебувала) з відповідачем у шлюбі, від якого маємо дитину (дітей) ________________________________________,

(ім′я, дата народження)

Відповідач ухиляеться від утримання дитини, матеріальної допомоги добровільно не надає.

Відповідно до ст.181 Сімейногокодексу України та ст. 3, 15, 118 і 119 Цивільно процесуального кодексу України,-

ПРОШУ:

Стягувати з __________________________________________________,

(п.і.б. дата і місце його народження)

Аліменти на мою користь на утримання дитини___________________,

(ім′я дитини)

___________в розмірі___________частки заробітної плати що місячно, починаючи з дня подання заяви і до повноліття дитини (першої дитини), а потім у ________ частини зарплати до повноліття_____________.

Додатки:

1) Копія свідоцтва про шлюб, про розірвання шлюбу.

2) Копія свідоцтв (а) про народження дитини (дітей).

3) Довітка з житлово-єксплуатаційних органів про знаходження дитини на утриманні заявника.

4) Довідка (при можливості)з місця роботи відповідача, про розмір його заробітку.

5) Квітанція про спляту судового збору.

6) Копія позовної заяви на____арк.

Підпис___________

Дата_____________

1. Зміна позову у цивільному процесі

Процесуальні засоби, що забезпечують відповідачу захист своїх інтересів проти позову

Реалізація в цивільно-процесуальному праві України принципів змагальності і процесуальної рівності сторін полягає в закріпленні ним системи процесуальних засобів, які забезпечують не тільки позивачу, а й відповідачу в справі активно і ефективно захищати свої інтереси проти пред'явленого до нього позову. Вони складаються з процесуальних прав і обов'язків відповідача, процесуальних дій по їх реалізації і процесуальних форм їх виразу, і можуть бути поділені на загальні і спеціальні. До загальних відносяться процесуальні засоби, якими можуть скористатися позивач й інші особи, які беруть участь у справі (ст. 99 ЦПК). Спеціальні засоби можуть бути використані тільки відповідачем. Ними будуть заперечення проти позову (п. 2 ст. 143 ЦПК) і зустрічний позов (ст. 140 ЦПК).

Заперечення проти позову — це мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково, назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Вони можуть носити матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Процесуальними запереченнями обґрунтовується неправомірність виникнення і подальше продовження судочинства в цивільній справі з підстав відсутності у позивача права на пред'явлення позову або порушення умов його реалізації. Заперечуючи проти позову, відповідач залежно від наявних обставин може вимагати відкладення справи слуханням на час, необхідний для збирання і подання додаткових доказів, зупинення провадження у справі (неможливість розгляду даної справи до вирішення розгляду іншої справи, пов'язаної з нею, — п. 4 ст. 221 ЦПК), залишення позову без розгляду, якщо тотожня справа між тими ж сторонами знаходиться на розгляді в іншому суді, — п. 5 ст. 229 ЦПК), закриття провадження у справі (непідвідомчість справи суду — п. 1 ст. 227 ЦПК) та ін.

Матеріально-правові заперечення спрямовані проти суті позову. Ними спростовуються позовні вимоги з юридичної або фактичної сторони. Відповідач може спростувати фактичний склад підстави позову, посилаючись на протилежні факти, несумісні з ними. Наприклад, позивач просить стягнути вартість виконаної ним роботи по ремонту квартири відповідача. Останній, заперечуючи проти позову, зазначав, що ніякого ремонту квартири в нього протягом цього року не було. Заперечення матеріально-правового характеру можуть доводити неправильність посилання позивача на норми права, якими обґрунтовується позов. Так, підприємство, яке помилково виплатило Т. подвійну суму винагороди за раціоналізаторську пропозицію внаслідок неправильного застосування закону, пред'явило позов про стягнення безпідставно одержаних сум. Відповідач на заперечення позову послався на неправильне обгрунтування позивачем своїх вимог, передбачених ст. 471 ЦК, оскільки йому невідомо було, що він одержує винагороду в подвійному розмірі, а згідно з п. З зазначеної статті зайво виплачені суми не підлягають витребуванню тоді, коли їх виплата провадилася при відсутності розрахункової помилки і недобросовісності з боку одержувача.

Зустрічний позов — це заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов забезпечує відповідачу захист його самостійного права і охоронювано-го законом інтересу проти пред'явленої до нього вимоги позивачем. Він полегшує розгляд взаємних вимог сторін і усуває можливість несумлінного позивача уникнути від одночасного задоволення справедливих вимог відповідача. Зручність зустрічного позову також в поєднанні одним провадженням двох справ, що сприяє економії процесуальних засобів. Спільний розгляд первісного і зустрічного позовів надає суду змогу правильніше і всебічніше дослідити взаємовідносини сторін, усуває можливість постановлення протилежних рішень і цим самим створює умови для найбільш повного захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав та інтересів відповідача. Але зустрічний позов може негативно вплинути на розвиток процесу в справі. Несумлінний відповідач може використати його для затягування і ускладнення процесу, для створення тяганини і цим самим перешкодити нормальному відправленню правосуддя. Таке використання процесуальних засобів для захисту цивільного права буде зловживанням процесуальними правами і суд вправі відхилити прийняття зустрічного позову до свого провадження, роз'яснивши відповідачу право на пред'явлення його окремо.

Статтею 140 ЦПК встановлено, що право на пред'явлення зустрічного позову виникає з порушенням в суді провадження у справі і може бути реалізовано не пізніше як за три дні до судового засідання. Прийняття зустрічного позову після закінчення цього строку залежить від суду. Закріплене право покликано гарантувати швидкий і правильний розгляд порушеної в суді справи за первісним позовом, оскільки подання зустрічного позову відповідачем призводить до відкладення розгляду справи з тим, щоб надати позивачу можливість підготуватися до захисту проти такого позову. Надане суду право вирішення питання про прийняття зустрічного позову після встановленого ст. 140 ЦПК строку забезпечує відмову в його прийнятті як тоді, коли зустрічний позов пред'явлений з пропуском строку, так і тоді, коли буде встановлено, що зустрічним позовом відповідач, зловживаючи своїми правами, навмисно спрямовує свої дії на затягування процесу.

Суд зобов'язаний прийняти зустрічний позов до сумісного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані та сумісний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони випливають з одного правовідно-шення або коли вимоги по них можуть зараховуватися (ст. 141 ЦПК). Взаємозв'язок первісного і зустрічного позовів може полягати в такому їх співвідношенні, при якому зустрічне право відповідача: виключає право позивача, підриває його підставу або може зарахуватися з первісним позовом. Критерієм доцільності є найбільш сприятливі умови для встановлення судом об'єктивної істини шляхом повного і всебічного з'ясування всіх обставин у справі, які характеризують дійсні права і обов'язки сторін. Коли прийняття зустрічного позову сприятиме досягненню такої мети, то суд зобов'язаний прийняти його до свого провадження. Нехтування цим призводить до неправильного вирішення справи. Так, суд, в провадженні якого був позов матері дитини до батька дитини про стягнення аліментів, відмовив в прийнятті зустрічного позову батька про передачу дитини на його виховання. Обидва позови були розглянуті окремо з винесенням рішення про їх задоволення. В наглядній інстанції такі рішення були скасовані з вказівкою для суду першої інстанції розглянути сумісно обидва позови, виходячи з того, що це сприятиме повному, всебічному і правильному їх розгляду та усуне можливість прийняття протилежних за змістом рішень, що мало місце при окремому їх розгляді.

Зустрічний позов повинен бути втілений в своїй процесуальній формі — зустрічний позовній заяві, яка за змістом має відповідати вимогам ст. 137 ЦПК і оплачена державним митом та подана з копіями відповідно до кількості позивачів (ст. 138 ЦПК). Якщо подана зустрічна позовна заява не відповідає вимогам закону, то настають наслідки, передбачені ст. 139 ЦПК.

Зміни в позовному спорі

Позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 103 ЦПК).

Зазначені права сторін випливають із загального диспозитивного правила про те, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ч. 2 ст. 15 ЦК)

Право на зміну позову є необхідним для забезпечення захисту суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій, а також умов і наслідків їх застосування для найбільш повної охорони приватної, колективної, державної власності та державних інтересів. Це право не знає винятку, його обмеження виступає безумовною підставою для скасування судового рішення у справі. Процесуальні дії по зміні позову можуть бути втілені в усній чи письмовій формі протягом всього часу розгляду справи по суті.

Стаття 103 ЦП К надає право позивачу у заявленому в суді позові змінити тільки предмет позову або тільки його підставу. Одночасна зміна підстав та предмета позовних вимог у процесі порушеної цивільної справи, а також особи, до якої їх заявлено, вони вважаються новими вимогами і мають бути оформлені письмовою позовною заявою за правилами ст. 137 ЦПК.

Необхідність у зміні підстав позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, що обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові. При зміні підстав позову для підтвердження пред'явлених позовних вимог вводяться в обіг інші юридичні факти, які впливають на підставу таким чином, що вона стає такою, що відрізняється від визначеної спочатку (введення до фактичного складу підстави позову додаткових фактів). Але виключення деяких з них і конкретизація їх не створює зміну підстав позову. При зміні підстави позову до складу юридичних фактів можна включати також ті факти, які виникли після пред'явлення позову. Але межами зміни підстав позову будуть первісні спірні правовідносини.

Зміна предмета позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові. При уточненні, доповненні чи конкретизації формулювання вимоги предмет позову залишається незмінним, а змінюється, як правило, зміст позову — збільшується або зменшується спірна сума або пред'являється альтернативна вимога. Зміна предмета позову можлива в межах спірних правовідносин, якщо така зміна слугує інтересам їх захисту і відповідає дійсним взаємовідносинам сторін у справі. Процесуальними гарантіями захисту інтересів відповідачів є їх право подавати свої доводи, міркування та заперечення на заяву про зміну позову, а з метою забезпечення можливості підготуватися до захисту проти зміненого позову (зібрати і подати додаткові докази) вимагати відкладення розгляду справи (ст. 176 ЦПК)

Для захисту своїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦГІК в редакції 1963-1996 pp.). Але суд не мав право виходити довільно за межі розміру позовних вимог, коли їх розмір випливає з закону чи договору. Відносна визначеність ч. 7 ст. 203 ЦПК обумовила різне її тлумачення в теорії і практиці цивільного процесу. В теорії цивільного процесу право суду на зміну позовних вимог ставиться ширше і це викликало дискусію. На думку одних авторів, суд може змінити підставу або предмет позову, інші вважають, що вихід суду за межі позовних вимог означає також право суду змінити підставу або предмет позову. Треті стверджують, що суд має право вийти за межі зазначеного позивачем предмета позову і пов'язаного з ним розміру позовних вимог у вартісному або майновому виразі; вийти за межі обставин, зазначених позивачем як підстави позову; вирішити справу щодо осіб, не зазначених позивачем як суб'єкти спору, шляхом залучення їх для участі в процесі. В дійсності суд, залежно від з'ясованих обставин, мав право вийти задйежі заявлених позивачем вимог, якщо про це є спеціальна вказівка закону: про визнання угоди недійсною і стягнення всього одержаного по ній в доход держави (ст. 49 ЦК); відступити від рівності часток при поділі майна подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей чи інтереси одного із подружжя, що заслуговують на увагу (ст. 29 КпШС).

В статті 203 ЦПК в редакції Закону України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» правило подібне ч. 7 ст. 203 в редакції 1963-1996 pp. відсутнє. Суд не може за своєю ініціативою виходити за межі заявлених сторонами вимог, про що додатковим підтвердженням є правило ч. 1 ст. 15 ЦПК, за яким суд розглядає цивільні справи в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Відмова від позову — це один із засобів відмови від належних особі суб'єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав. Це відмова від заявленої в суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав. Визначення юридичного характеру таких дій тільки як волевиявлення позивача, спрямоване на розпорядження матеріальним правом, не охоплює процесуальних дій, які виконуються органами влади, управління та іншими організаціями, що виступають на захист прав інших осіб і використовують для цього позов як засіб порушення судової діяльності (ст. 121 ЦПК). Відповідно до ст. 122 ЩІК вони можуть відмовитися від позову і така відмова буде волевиявленням по розпорядженню тільки процесуальним правом на захист.

Відмова від позову повинна носити безумовний характер. Особа, яка виконує такі дії, має право одержати роз'яснення суду про правові наслідки такої відмови (ст. 179 ЦПК).

Право на відмову від позову реалізується виконанням процесуальних дій в усній чи письмовій формі. Усна заява заноситься до протоколу судового засідання і підписується позивачем. Для письмової заяви закон не встановлює будь-яких вимог. Вона виконується довільно, але в ній необхідно зазначити обов'язково мотиви відмови від позову, оскільки такі дії перебувають під контролем суду. І якщо вони суперечать закону або порушують чиї-не-будь права та охоронювані законом інтереси, суд не приймає відмови від позову. Не допускається відмова від позову, коли буде встановлено, що такі дії суперечать законодавству, що передбачає майнову відповідальність сторін за невиконання обов'язків за договором контрактації, про стягнення завданих злочином збитків, якщо відповідачем не повністю поновлені порушені трудові права позивача тощо.

При прийнятті відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Але коли суд прийняв від відповідача пред'явлений зустрічний позов, то справу належить розглядати по суті.

Формою відмови другої сторони — відповідача від належних прав на судовий захист буде визнання позову — безспірна згода відповідача, висловлена ним в судовому засіданні, про задоволення пред'явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом постановлення позитивного для позивача судового рішення. Як волевиявлення визнання позову в теорії процесу переважно розглядається розпорядчим актом процесуального значення, який відтворює дію принципу диспозитивності цивільного процесуального права. Оскільки розпорядження характеризується можливістю вибору одного з варіантів поведінки суб'єкта правовідносин, то такі риси має і визнання позову відповідачем. В науці цивільного процесу неоднозначно вирішується також питання про предмет визнання. Стверджується, що такими є лише факти підстави позову чи Заперечення, а решта — позов, правовідносини похідні від юридичних фактів. Але це міркування не відповідає процесуальному законодавству. Аналіз ЦПК свідчить, що ним врегульовано визнання позову (ст. 103 ЦПК) і визнання факту (ст. 40 ЦПК). Аоскільки позов складається з трьох частин — предмета, підстави, змісту, то кожна з них може бути об'єктом визнання. Підставу позову складає сукупність юридичних фактів, тому предметом визнання може бути якась частина підстави, частина юридичних фактів чи окремий факт (ст. 40 ЦПК). Але визнання факту відрізняється від визнання позову не тільки за обсягом обставин, а й за суб'єктами визнання: позову — відповідач, факту — будь-яка особа, що бере участь у справі. Визнання позову чи факту може паралізувати частково чи повністю вимоги позивача, порушувати його права й інтереси, а також права та інтереси інших осіб, які беруть участь у справі, тому цим особам надається можливість висловити свої міркування з приводу визнання, заперечуючи проти нього, домагатися від суду його відхилення, а суду надаються повноваження відхилити визнаний факт установленим (ст. 40 ЦПК) і не прийняти визнання позову (ст. 103 ЦПК).

Визнання позову викликає певні юридичні наслідки — звільнює суд від дальшого дослідження обставин у справі, а позивача — від доказової діяльності на обгрунтування позову і є підставою для задоволення судом вимог позивача. При визнанні факту інші особи, які беруть участь у справі (позивач і особи, які пред'явили вимогу в інтересах інших осіб), звільняються від обов'язку доказування його за допомогою інших засобів. На доказування визнаного в суді факту не поширюється правило про допустимість доказів, крім випадків, коли факт повинен бути стверджений нотаріально посвідченим документом (ст. 40 ЦПК).

Мирова угода— це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок — відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог.

Коли мирова угода укладається поза судом і ним не затверджується, то вона підлягає доказуванню в суді. Затверджена судом мирова угода є підставою для виконання (п. 5 ст. З Закону «Про виконавче провадження»). Але затвердження судом мирової угоди не означає, що суд цим самим стверджує існуючі між сторонами відносини. Суд перевіряє, чи вільна виявлена воля сторін мирової, чи не порушені будь-чиї права та інтереси, чи не шкодить мирова угода державним і громадським інтересам; щоб під виглядом мирової угоди не затверджувалась незаконна угода, не втілювався договір, не пов'язаний з предметом позову, для укладення якого встановлений нотаріальний порядок тощо. Не допускається укладення мирової угоди, спрямованої на звільнення в обхід закону від майнової відповідальності посадових осіб, винних в заподіянні підприємствам і організаціям шкоди незаконним звільненням з роботи працівників, у не виконанні рішення суду про поновлення на роботі та ін. За правилом ст. 220 ЦК припинення зобов'язання між організаціями угодою сторін допускається у випадках, коли такі дії не порушують інтересів держави. Суд має враховувати чи в межах повноважень і своїх прав сторони визначили умови мирової угоди.

Контроль суду забезпечує законність укладення мирової угоди і гарантує захист прав та інтересів суб'єктів спірних матеріально-правових правовідносин.

Умови мирової угоди сторін, викладені в усній формі, заносяться до протоколу судового засідання і підписуються сторонами. Мирова угода сторін, викладена письмово, додається до справи, про що зазначається в протоколі судового засідання. До прийняття мирової угоди суд зобов'язаний роз'яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій. Про затвердження мирової угоди сторін суд постановляє ухвалу, в якій повинні бути зазначені умови такої угоди, і одночасно закриває провадження в справі. Мотивована ухвала судом постановляється також про незатвердження мирової угоди (ст. 179 ЦПК). Мирова угода може бути укладена також в стадіях апеляційного і касаційного провадження (статті 304,332 ЦПК) та звернення рішення до виконання (ст. 352 ЦПК).

2. Особливості розгляду справ, що виникають з адміністративних правовідносин.

Суть провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин

Сучасний розвиток України характеризується тим, що вона розбудовується як демократична соціальна, правова держава. Про реалізацію принципів правової держави свідчить функціонування в Україні автономної системи судової влади з наданням їй можливості розглядати справи, що виникають не тільки з цивільних (приватних) правовідносин, а й з адміністративних (публічних), і тим самим здійснювати захист прав та інтересів їх суб'єктів.

Такі справи розглядаються адміністративними судами. Відповідно до п. 2 ст. 24 ЦПК судам підвідомчі справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, перелічені в ст. 236 ЦПК:

1) по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь в референдумі;

2) по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад та заявах про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата;

3) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України;

4) по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України;

5) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії;

6) по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності;

7) по скаргах на дії органів і посадових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень;

8) по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи посадових осіб у сфері управлінської діяльності;

9) по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій;

10) по заявах прокурора про визнання незаконним правового акта органу, рішення чи дії посадової особи;

11) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;

12) по заявах про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню;

13) інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесені законом до компетенції судів.

Конституція України (ст. 124) поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі, та гарантує кожному право на оскарження в суд рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55).Об'єднання зазначених справ у самостійний вид «провадження з адміністративно-правових відносин» носить умовний характер, оскільки не точно відображає їх галузеву належність. Справи, зазначені в пп. 1-6, виникають з виборчих відносин, які врегульовані нормами конституційного права. Справи, вказані в пп. 7-11, виникають з адміністративно-правових і процесуальних відносин, а справи, зазначені в п. 12, — з податкових фінансово-правових відносин.

До скарг громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлінської діяльності належать, наприклад, скарги на відмову адміністрації про видачу дубліката трудової книжки, про відмову житлово-комунальних органів зареєструвати будинок на праві власності, про відмову органів опіки і піклування дати дозвіл батькам, позбавленим батьківських прав, на побачення з дитиною, інші скарги на рішення органів опіки і піклування тощо, які виникають відповідно з трудових, цивільних, сімейних правовідносин. З вказаних причин назва цього виду провадження має умовний характер. Фактично це «провадження у справах, що виникають з конституційних (виборчих), адміністративних і податково-фінансових правовідносин», яке повніше відображає галузеву належність зазначеного провадження, але не усуває наявну проблему.

Справи цього виду провадження характеризуються не тільки неоднорідністю їх галузевої належності, а й різною метою, на досягнення якої спрямований їх судовий розгляд. У справах з виборчих правовідносин суд розглядає спір між учасниками виборчого процесу, що виник при реалізації ними своїх прав і обов'язків. У справах по скаргах на неправильності в списках виборців і в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі, суд розглядає правовий спір, що виник між громадянином і дільничною виборчою комісією з приводу допущених неправильностей в списках виборців, які перешкоджають громадянину брати участь у виборах чи в референдумі, тобто порушують його політичні права на участь у виборах народних депутатів відповідних рад та на участь в референдумі.З виборчих правовідносин виникають також справи по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад та заявах про скасування рішення виборчої комісії. До суду мають право звернутися кандидат або його довірена особа зі скаргою на рішення окружної (територіальної) виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидата, про скасування рішення про реєстрацію кандидата з питань передвиборної агітації, про визнання виборів недійсними. Отже, у цих справах суд також розглядає спір з виборчого права, який виник між кандидатом (або довіреною особою) і окружною (територіальною) виборчою комісією, шляхом встановлення правомірності дій названих суб'єктів виборчого процесу. Аналогічну правову спрямованість мають справи, що виникають: по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничої виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування рішення Центральної виборчої комісії; по скаргах і заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України; по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів. Спільність цих справ за галузевою належністю висуває питання про доцільність їх об'єднання в одну категорію з уніфікацією цивільного процесуального порядку розгляду.

У справах по скаргах на дії органів і посадових осіб щодо накладення адміністративних стягнень суд розглядає спір про право, який виник з адміністративних правовідносин між громадянином і органом державного управління в зв'язку із здійсненням останнім владних дій, що безпосередньо впливають на майнові і особисті права суб'єктів відносин. Джерелом такого спору виступає реалізація норм адміністративного права шляхом їх виконання і застосування. Неналежне виконання громадянами норм адміністративного права є підставою для застосування до них уповноваженим адміністративним органом (посадовою особою) санкцій адміністративного права як засобу державного примусу. З приводу правомірності їх застосування виникають спори між суб'єктами адміністративних правовідносин, котрі підвідомчі суду, і за скаргою осіб, до яких були застосовані такі санкції, передаються на його розгляд.

У справах про стягнення недоїмки по податкових і неподаткових платежах спір виникає з приводу реалізації належних повноважень органів податкового державного управління (податкових інспекцій) по залученню громадян до податкових обов'язків шляхом оспорювання відповідного податкового акта про це або неналежного його виконання. З цього випливає, що обов'язковим суб'єктом спору з податкових правовідносин, які підлягають судовому вирішенню, є державна податкова інспекція і громадянин. За змістом такі спори виникають не внаслідок реалізації майнових прав, що властиво для цивільних справ, а в результаті здійснення виконавчої діяльності державною податковою інспекцією України. Спори, що виникають з приводу застосування адміністративних санкцій і притягнення громадян до податкових обов'язків, хоч і пов'язані з майновими наслідками, але виникають в результаті не переходу майнових благ і цим самим, а також нерівноправністю сторін у таких правовідносинах відрізняються від майнових відносин, врегульованих нормами цивільного, сімейного, трудового права

У справах позовного провадження спір виникає з цивільних, трудових, сімейних, кооперативних правовідносин, які грунтуються на диспозитивній основі, і правове становище суб'єктів характеризується рівноправністю. Становище суб'єктів адміністративних, фінансово-податкових правових відносин носить владний характер, грунтується на владі і підпорядкуванні. В цивільному судочинстві їх правове становище нівельовано у виконанні окремих дій до процесуальної рівноправності із залишенням елементів владності в інших діях — податкова інспекція виступає заявником у справі про стягнення недоїмки в суді і одночасно органом виконання постановленого у такій справі рішення.

У справах по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних і посадових осіб в сфері управлінської діяльності суд розглядає спір, що виник між зазначеними суб'єктами в сфері управлінської діяльності, тобто виник з адміністративних правовідносин і які тісно пов'язані і взаємообумовлені іншими правовідносинами — цивільними, сімейними, трудовими, житловими та ін. Так, до суду може бути оскаржено рішення органу, що призначає державну допомогу, пенсію; рішення Кабінету Міністрів України або уповноваженого ним органу про відмову видати дозвіл (ліцензію) на здійснення підприємницької діяльності; рішення державних органів про відмову в реєстрації об'єднання громадян; з питань опіки і піклування; дії про відмову у видачі документа про місце роботи, проживання, стан здоров'я тощо. Отже, суд розглядає спір, що виник між громадянином і державним органом чи посадовою особою у зв'язку із здійсненням ними функцій в галузі управлінської діяльності, які позбавили громадянина можливості здійснити належне йому право з правовідносин по соціальному страхуванню, пенсійному забезпеченню, цивільного, житлового, сімейного права та ін. Без правильного вирішення спору — встановлення правомірності в сфері управлінської діяльності реалізація прав таких матеріальних правовідносин неможлива.

Для інших справ, які розглядаються у порядку провадження з адміністративно-правових відносин, характерним є наявність спору між громадянами і органами державного управління, посадовими особами або підприємствами, установами, організаціями, котрі виконують виконавчо-розпорядчі функції, що визначаються їх компетенцією. Розв'язуючи такі спори, суд тим самим захищає права і охоронювані законом інтереси громадян та органів управління, юридичних і посадових осіб, сприяє поліпшенню діяльності адміністративного апарату, додержанню і зміцненню ним законності

Забезпечення законності в діяльності органів державного управління і посадових осіб розглядається окремими авторами як єдина мета, на досягнення якої спрямовано провадження по розгляду судом зазначених категорій справ, а діяльність суду по вирішенню цих справ є контрольною або наглядною. При цьому контрольна діяльність пов'язується з безпосередньою участю контрольного органу у виправленні недоліку підконтрольних органів, а наглядна — у наданні їм вказівок. Але таке визначення наглядної діяльності в цивільному процесі суперечить правовій природі інституту нагляду, визначеного ст. 12 ЦПК. При перегляді справи суд вищого рівня може скасувати, змінити рішення (ст. 334 ЦПК), яким визначений ступінь законності акта органу управління чи посадової особи. А це означає, що поняття наглядної діяльності ідентичне поняттю контрольної, зміст яких розкривається цим автором. Суд в Україні створений і функціонує не для контролю і нагляду за діяльністю інших органів держави і посадових осіб (для цього існують інші органи), а для здійснення правосудця — судової влади — для захисту прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави шляхом розгляду та вирішення підвідомчих йому справ. Тому незалежно від того, з яких правовідносин вирішується справа — цивільних, трудових, адміністративних, суд виконує покладені на нього функції і завдання, визначені Конституцією України (статті 1-2 ЦПК). Відповідно до ст. 1 ЦПК у порядку цивільного судочинства суд розглядає і вирішує справи позовного провадження, по спорах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження. Розгляд і вирішення справи означає здійснення правосуддя, інших функцій суд не виконує.

Демократизм судового розгляду, закладений в правовому регулюванні організації і функціонування цивільного судочинства, в забезпеченні досягнення об'єктивної істини, процесуально-правова компетенція суду і процесуально-правове становище учасників цивільного процесу гарантують ефективність судового захисту прав у спорах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Такі спори розглядаються за загальними правилами судочинства, крім окремих винятків, встановлених законом.

При розгляді справ цієї категорії застосовуються правила, якими визначений процесуальний порядок діяльності суду і осіб, котрі беруть участь у справі, в позовному провадженні. Загальним для позовного провадження і у спорах, що виникають з адміністративно-правових відносин, є те, що суд повинен розв'язати спір про право сторін у таких правовідносинах. Спір про право, що виник у справах з адміністративних правовідносин, має всі характерні риси правових спорів. Спірне адміністративне правовідношення характеризується розбіжністю між його суб'єктами з приводу належних їм прав і обов'язків та неможливістю їх здійснення з причин поведінки одного з них, дійсного чи уявного порушення одним із суб'єктів прав іншої сторони у правовідносинах чи невиконання покладених на нього обов'язків. Тому наявність спору, що виникає з конституційних (виборчих), адміністративних, фінансово-податкових правовідносин, є необхідною умовою для прийняття заяви до провадження суду та її розгляду.

Встановлені відмінності в судочинстві у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, пояснюються специфічним складом суб'єктів правовідносин, особливостями предмета спору і розгляду, які характеризуються виборчими, адміністративними, податково-фінансовими правовідносинами. В цих справах відсутні сторони — позивач і відповідач, що властиво для позовного провадження, а є заявники і заінтересовані особи та коло осіб, які можуть мати їх правосуб'єктність, чітко визначено в законі.

Заявник — особа, котра або на захист прав якої порушується справа в суді. Заінтересована особа — така, яка на заяву заявника порушує його права або не виконує покладені на неї обов'язки. В їх правовому становищі відтворена обмежена дія принципу диспозитивності. В юридичній літературі поширена думка, що порівняно зі сторонами вони користуються меншим обсягом прав. Вони не можуть змінювати предмет вимоги, укладати мирову угоду, пред'являти зустрічний позов та інА Але судова практика допускає зміну предмета спору, розгляд зустрічної вимоги (навіть, позовної) заінтересованої особи до заявника, який подав скаргу. Так, громадянин подав скаргу в суд про визнання відмови в прописці незаконною, а заінтересована особа подала зустрічну вимогу про виселення з жилої площі. В теорії цивільного процесу такі дії суду по розгляду обох вимог визнаються правомірними. Заявник — орган податкового управління — не може відмовитись від стягнення недоїмки, зменшити її розмір, якщо вона має законну основу, але він одночасно виступає стягувачем і органом примусового виконання рішення у справі, порушеній ним в суді.

Процесуальними засобами порушення справи в суді - правова вимога про розгляд конкретних спірних державних, адміністративних, фінансово-податкових правовідносин та визнання неправомірними дії суб'єктів таких правовідносин — державних органів, юридичних і посадових осіб в галузі управлінської діяльності. Така правова вимога має предмет, підставу, зміст і свою процесуальну форму відображення — письмову скаргу або заяву — і може бути названа адміністративним позовом

У справах про заборону політичної партії і про анулювання реєстраційного свідоцтва вноситься подання.У справах цього виду провадження предметом судового розгляду виступає публічно-правова (управлінська, виконавчо-розпорядча) діяльність органів державного управління, юридичних і посадових осіб, а засобами доказування в основному письмові докази у формі офіційних документів: акти, протоколи, постанови про накладення штрафу, платіжні повідомлення тощо. Особливості предмета розгляду цих справ визначають і специфічні засоби захисту порушених прав і охоронюваних законом інтересів (виправлення неправильності у списках виборців — ст. 243 ЦПК), скасування рішення відповідної виборчої комісії чи визнання її дії, бездіяльності незаконними (243,243 ЦПК), дострокове припинення повноважень народного депутата України (ст. 243 ЦПК), а також повноваження суду по їх застосуванню, які порівняно зі справами позовного провадження не носять такий широкий характер. Наприклад, суд не входить в обговорення питання про скасування недоїмки, про надання розстрочки чи відстрочки платежу та ін. Справи, що виникають з виборчих правовідносин, вимагають швидшого їх вирішення і виконання прийнятих за ними рішень. В зв'язку з чим передбачено скорочені строки їх розгляду: три дні — ст. 241 ЦПК, п'ять днів — ст. 243 ЦПК, сім днів — статті 243, 243 ЦПК. Рішення є остаточним, набирає законної сили негайно і оскарженню не підлягає — статті 243, 2435, 243, 243І5, 243» ЦПК.

Для створення більш сприятливого правового режиму для реалізації права на звернення до суду за захистом по скаргах на дії адміністративних органів встановлена підсудність за місцем проживання заявника (ст. 244 ЦПК), за місцем знаходження дільничної виборчої комісії подається скарга на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 238 ЦПК). Інтереси громадян гарантуються зупиненням виконання постанови про адміністративне стягнення до розгляду судом скарги (ст. 291 КлАП).

Таким чином, розгляд і вирішення широкого кола справ, що виникають з державних, адміністративних і фінансово-податкових правовідносин, свідчить про активний процес створення адміністративної юстиції, здійснюваної загальними судами, який відповідає принципам правової держави, покладеним в розбудову України. Створена можливість всебічної, повної і об'єктивної перевірки обставин у справі незалежним судом і вирішення спірних правовідносин на основі перевірки правомірності виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів, юридичних і посадових осіб, необхідних для захисту прав і законних інтересів суб'єктів таких правовідносин.

Задача

Рішенням місцевого суду з М. На користь П. Присудженні аліменти на утримання сина. Через втрату виконавчого листа П. Звернулася в суд із заявою про видачу його дублікату. Суд постановив видати дублікат виконавчого листа, і разом із тим, враховуючи, що син відповідача від першого шлюбу досяг повноліття, змінив розмір стягнення аліментів на користь П., постановив стягувати з відповідача ¼ частину всіх видів заробітку до повноліття дитини.

Чи правильне таке рішення суду?

Як що брати до уваги умови задачи, то громадянка П. Звернулася до суду із заявою про видачу дублікату виконавчого листа. Суд постановив видати дублікат виконавчого листа, але разом із тим він змінив розмір стягнення аліментів, чого не мав робити без позовної заяви позивача обо відповідача. У разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них можлива зміна розміру аліментів. ст 192 СКУ.

Стаття 192. Зміна розміру аліментів

1. Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них.

Як що позивач, або відповідач, звернулись всеж таки до суду із заявою про зміну розміру аліментів, то при розгляді ціого позовумають бути враховані такі обставині:

1) стан здоров’я та матеріальне становище дитини;

2) стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів;

3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

4) інші обставини, що мають істотне значення.

2. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, також є вийнятки які зазначені у ст. 184 СКУ.

У ст. 184 СКУ . зазначено розмір аліментів, як що платник аліментів не має стабільного грошового заробітку. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

Як що у М. є дитина від першого шлюбу, яка досягла повноліття. У такому віпадку суд має визначити єдину частку від заробітку М. на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття. Ст. 183 СКУ.

Стаття 183. Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини

1. Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

2. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.

3. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.

Стаття 184. Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі

1. Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі.

2. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

3. Якщо розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, менше мінімального розміру, передбаченого частиною другою статті 182 цього Кодексу, то дитині призначається відповідно до закону державна допомога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів і 30 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. (Статтю 184 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 2901-IV від 22.09.2005)

До місцевого суду___________

Заявник____________________

(п.і.б., адреса)

Відповідач______________________

(п.і.б., адреса)

Заява

про стягнення аліментів

Я перебуваю (перебувала) з відповідачем у шлюбі, від якого маємо дитину (дітей) ________________________________________,

(ім′я, дата народження)

Відповідач ухиляеться від утримання дитини, матеріальної допомоги добровільно не надає.

Відповідно до ст.181 Сімейногокодексу України та ст. 3, 15, 118 і 119 Цивільно процесуального кодексу України,-

ПРОШУ:

Стягувати з __________________________________________________,

(п.і.б. дата і місце його народження)

Аліменти на мою користь на утримання дитини______________________________,

(ім′я дитини)

Додатки:

7) Копія свідоцтва про шлюб, про розірвання шлюбу.

8) Копія свідоцтв (а) про народження дитини (дітей).

9) Довітка з житлово-єксплуатаційних органів про знаходження дитини на утриманні заявника.

10) Довідка (при можливості)з місця роботи відповідача, про розмір його заробітку.

11) Квітанція про спляту судового збору.

12) Копія позовної заяви на____арк.

Підпис___________

Дата_____________

Стаття 179. Право власності на аліменти, одержані на дитину

1. Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням.

Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.

2. У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.

Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини.

Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними відповідно до Цивільного кодексу України.

Стаття 179. Право власності на аліменти, одержані на дитину

Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.

2. У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.

Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини.

Стаття 183. Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини

1. Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Стаття 184. Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі

2. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

Стаття 181. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину

1. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.

2. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

3. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти)

присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Стаття 183. Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини

1. Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Стаття 184. Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі

2. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

Стаття 191. Час, з якого присуджуються аліменти на дитину

1. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову.

2. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

Стаття 192. Зміна розміру аліментів

2. Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, за заявою батьків, уповноваженого територіальної громади, юридичної особи, на утриманні якої перебуває дитина, та за згодою органу опіки і піклування. (Частина друга статті 192 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2901-IV від 22.09.2005)

Стаття 193. Стягнення аліментів та інших коштів на дитину, яка перебуває у закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі

1. Влаштування дитини до закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням.

2. Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу, аліменти на дитину можуть бути стягнуті з них на загальних підставах.

3. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

4. На особистий рахунок дитини перераховуються також державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника.

Стаття 194. Стягнення аліментів за минулий час та заборгованості за аліментами

1. Аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред’явленню виконавчого листа до виконання.

2. Якщо за виконавчим листом, пред’явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв’язку з розшуком платника аліментів або у зв’язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.

3. Заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до статті 187 цього Кодексу, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.

4. Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому статтею 199 цього Кодексу, — до досягнення нею двадцяти трьох років.

5. Положення частин першої — третьої цієї статті, а також статей 195-197 цього Кодексу застосовуються і до стягнення аліментів іншим особам, які визначені цим Кодексом.

Стаття 195. Визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу)

1. Заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення.

2. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається із заробітку (доходу), який він одержує.

3. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості.

4. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, а у разі спору — судом.

Стаття 196. Відповідальність за прострочення сплати аліментів

1. При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

2. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

3. Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім.

Стаття 197. Встановлення строку сплати заборгованості. Звільнення від сплати заборгованості за аліментами

1. З урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами.

2. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв’язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

3. Суд може звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред’явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти.

Стаття 199. Обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання

1. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

2. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.

3. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.

Стаття 200. Розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина

1. Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу.

2. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.

Стаття 201. Застосування норм цього Кодексу до відносин щодо обов’язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина

1. До відносин між батьками і дочкою, сином щодо надання їм утримання застосовуються норми статей 187, 189-192 і 194-197 цього Кодексу.

Стаття 197. Встановлення строку сплати заборгованості. Звільнення від сплати заборгованості за аліментами

Література

1) Селіванов А.О. Адміністративний процес в Україні: реальність і перспективи розвитку правових доктрин. – К.: Ін Юре, 2000. – 68 с.;

2) БандуркаО.М.,Тищенко М.М. Административньїй процесе: Учебник. – Харьков: Изд-во НУВД, 2001. – 352 с.;

3) Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф. Адміністративний процес: Навчальний посібник. – К.: ГАН, 2003. – 256 с.;

4) Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2003. – 367 с.;