| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Курсовая работа: Принцип диспозитивності в кримінальному процесі
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Запорізький юридичний інститут
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
кафедра кримінально-правових дисциплін
КУРСОВА РОБОТА
з курсу
кримінально-процесуального права
Принцип диспозитивності в кримінальному процесі
Зміст
Вступ
1. Поняття і значення принципу диспозитивності в кримінальному процесі
2.Співвідношення принципу диспозитивності із принципом змагальності в кримінальному процесі
3.Співвідношення принципу диспозитивності із принципом публічності в кримінальному процесі
4. Правові гарантії реалізації принципу диспозитивності в кримінальному процесі
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Демократичні перетворення, що відбулися останнім часом в Україні обумовили перегляд традиційних уявлень юридичної наук, щодо принципів кримінального судочинства, та їх застосування при розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ. Основні принципи як кримінального так і цивільного процесів, мають у своїй основі єдине нормативне джерело – Конституцію України, що ініціює приведення кримінально-процесуальних норм, які розкривають зміст засад кримінального провадження, у відповідність з конституційними нормами. Серед багатьох конституційних засад названо і змагальність, що обумовило доповнення діючого Кримінально-процесуального кодексу України зовсім новою статтею (ст. 16-1 КПК України), яка нормативно закріплює раніше діючі тільки у теорії кримінального процесу поняття змагальності і диспозитивності. Однак, нажаль, автори зазначеної норми не розкрили конкретне визначення цих понять, що утруднює для практиків не тільки уяснення, але й застосування диспозитивності в повній мірі при відправленні правосуддя.
Недостатня розробленість зазначеної проблеми, відсутність об’ємних досліджень, присвячених цьому питанню обумовили актуальність і вибір теми дослідження.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі сучасних досягнень науки кримінально-процесуального права, діючого кримінально-процесуального законодавства та кримінального права судової та слідчої практики з'ясувати сутність диспозитивності у кримінальному процесі, її структуру, розглянути співвідношення диспозитивності з принципами кримінального процесу; форми прояву диспозитивності у кримінальному процесі.
Виходячи з поставленої мети, в роботі вирішуються такі основні завдання:
- з'ясування поняття, сутності та ознаки принципу диспозитивності в кримінальному процесі;
- визначення структури принципу диспозитивності кримінального процесу України як принципу, регламентованого Конституцією України;
- розкриття поняття, сутності та структурних елементів диспозитивності у кримінальному процесі України;
- з’ясування співвідношення диспозитивності із принципами кримінального судочинства.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини в сфері кримінального процесу, які регулюються нормами діючого кримінально-процесуального законодавства України та обумовлені принципами кримінального провадження, зокрема, принципом диспозитивності.
Предметом дослiдження є сукупність норм, що визначають зміст диспозитивності у кримінальному процесі України.
Методологічною основою дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання.
1. Поняття і значення принципу диспозитивності в кримінальному процесі
З'ясуємо етимологію слова «диспозитивність» і спробуємо розкрити його суть як принципу судової процедури. Почнемо зі словників. Словник російської мови С.І.Ожегова не містить слова «диспозитивність», є лише слово «диспозиція» - тобто «розташування», і це слово в переважній більшості наукових джерел застосовується у військовому значенні. Слід звернути увагу на те, що слова «диспозиція» і «диспозитивність» мають спільний корінь, отже, через слово «розташування» можна знайти підходи до розуміння слова «диспозитивність». Можна зрозуміти С.І.Ожегова, який складав словник в епоху сталінізму, коли принцип диспозитивності ніяк не узгоджувався з правовою концепцією диктаторської держави, але й 23-є видання його словника 1991 р., виправлене і доповнене, також не містить цього слова.
Не перевантажили себе особливою прискіпливістю і укладачі юридичних словників, хоча це нібито їх хліб (переклали лише слово «диспозитивність» з російської на українську мову), а також славісти вже не радянської, а українсько-державницької доби, які зовсім не згадують про наявність такого слова. Хоча заради справедливості треба зазначити, що раніше у 17-томній Українській Радянській Енциклопедії «диспозитивність» було розшифровано як принцип цивільного судочинства, згідно з яким сторони вільно користуються своїми правами та процесуальними засобами їх захисту.
Останній енциклопедичний словник радянської доби дав коротке тлумачення слова «диспозитивність». Вказується, що воно похідне від також латинського dispono (розташовую, встановлюю, створюю, налагоджую) і цим терміном іменується один з основних принципів радянського цивільного процесу, який визначає можливість для осіб, які є учасниками процесу у справі, вільно, з активною допомогою суду користуватись їх матеріальними і процесуальними правами.
Оскільки цей принцип притаманний судовому процесу багатьох країн Європи і Америки і особливо полюбляється у Франції, видається необхідним здійснити аналіз іноземних джерел щодо цього терміна. У французькій мові є слово dispos (бадьорий, свіжий), яке з іншим закінченням - е (-еr), тобто dispose (r), найбільш наближене до латинського слова dispono і має багато значень - розташовувати, підготувати, налаштовувати, готувати, направляти, робити, визначати, робити припис; в значенні dispos (itif), крім інших значень, має також безпосередньо юридичне значення - зміст, викладання, рішення, резолютивна частина постанови, основна частина міжнародного договору; в значенні dispos (ition) є багато визначень і, крім основних - розташування і устрій, - застосовується у суто юридичному визначенні - припис, постанова, положення, розпорядження (спадкове, адміністративне, для здійснення правочину), здійснення заходів або підготовка до здійснення чого-небудь, запобіжні заходи.
В англійській мові також є слово dispose, яке із закінченнями able, al, e, of перекладається як розташування, розташований, доступність, доступний, використання, розпорядження, підготовлення, зобов'язання до використання чи підготовки; ці слова і словосполучення використовуються і в юридичному значенні, а слово dispos (sess) - використовується в значенні позбавлення права або чого-небудь. Узагальнюючи пояснення, які наводяться в універсальному тлумачному словнику англійської мови щодо вказаної різноманітності термінів, можна сказати, що «диспозитивність» містить у собі поняття не лише розташування, а й вирішення питання, врегулювання, приводити в порядок, позбавляти чого-небудь, планувати протидію, виганяти, усунути що-небудь, застосовувати тиск (санкції).
Достатнє уявлення про досліджуваний термін дають німецькі джерела. В двотомному (російсько-німецькому і німецько-російському) словнику, який підготували угорські автори, «диспозитивність» (Dispositivitat) безпосередньо визначено як причина, початок і дано суто німецьку ідеому цього слова - Dispositionsmaxime (f), Verfugungsgrundsatz (m). Базовим для різних інтерпретацій є слово Verfugung (f) - розпорядження, яке з іншими суфіксами або в словосполученнях може перекладатись як судове розпорядження, постанова, ухвала, заборона, засоби забезпечення порядку, правомочність, заборона на здійснення будь-яких дій або заборона пасивної поведінки для особи, яку суд чи закон зобов'язали до здійснення відповідних дій. І безпосередньо саме слово Verfugungsgrundsatz перекладається як принцип диспозитивності (вільного розпорядження сторонами об'єктом процесу).[1]
Німецький юридичний тлумачний словник розшифровує багатоаспектність застосування слова «розпорядження» у зазначених визначеннях, у тому числі і як акт владних інституцій для здійснення примусу від імені органів державної влади. При цьому принцип диспозитивності безпосередньо тлумачиться як право (можливість) сторін процесу вільно займати особисту позицію щодо предмета спору або змісту чи характеру процесу - він, за думкою німецьких авторів, випливає з принципу панування сторін у процесі і саме його реалізація у цивільному процесі відбувається у повному обсязі. Цей принцип застосовується і діє в кримінальному процесі, але має певні обмеження у процесі в судах спеціальної юрисдикції. Щодо дії цього принципу в кримінальному процесі німецькі юристи виходять з того, що на початковій стадії відкриття кримінальної справи поряд з правом постраждалої особи діє обов'язок державного органу (поліція, прокурор), які діють за «принципом офіційності» і зобов'язані у багатьох випадках відкрити кримінальну справу, не звертаючи уваги на позицію потерпілої особи, але на наступних стадіях проходження кримінальної справи різноманітні прояви принципу диспозитивності «поновлюють» свої права (збір доказів, участь у процедурі слідства і судовому процесі).
Звернемося до визначення обґрунтованого переліку критеріїв, за яким можна було б зробити висновок про можливість включення того чи іншого положення у систему принципів права. Іншими словами, які ознаки повинно мати положення, щоб воно розглядалося як правовий принцип. Цій проблемі була приділена значна увага у праці польського вченого А.А. Мужиновського «Сущность и принципы уголовного процесса». Автор дає перелік таких умов. 1. Принцип повинен бути виражений у нормах (одній або декількох) діючого права. 2. Принцип має основоположне значення для всього кримінального процесу тим, що визначає його головні властивості. 3. Принцип повинен стосуватися безпосередньо кримінального процесу. 4. Принцип повинен мати загальне процесуальний характер і стосуватися всіх стадій процесу та його окремих проваджень. 5. Принцип визначає типові риси кримінального судочинства і може припустити винятки, що не є принципом. 6. Принципами процесу не можуть бути визнані положення, що дублюють інші принципи або безпосередньо з них випливають.
Диспозитивність відповідає всім перерахованим ознакам правового принципу, проте з певними застереженнями. Вважаємо, що до характеристик принципу диспозитивності слід також відносити: а) міжгалузевий характер; б) багато-функціональність; в) широкий діапазон проявів; г) відсутність нормативного формулювання.
Диспозитивність має два аспекти: функціональний і генетичний. У функціональному змісті диспозитивність визначає спосіб руху змагального процесу - через активність сторін. У генетичному - зв'язана з особливістю кримінально-процесуальних прав сторін у справі (суб'єктивних публічних прав).
Диспозитивність нерозривно зв'язана зі змагальною формою процесу, будучи її зворотною стороною. Ці феномени взаємно обумовлюють один одного.[2]
У кримінальному судочинстві диспозитивність - це право сторін розпоряджатися своїми правами на кримінальний позов (матеріальна диспозитивність) і процесуальними правами, включаючи права по доказуванню, у своїх процесуальних інтересах (формальна диспозитивність). Суб'єктами диспозитивності в кримінальному процесі можуть бути тільки ті учасники кримінально-процесуальної діяльності, що виступають як сторони. При слідчому порядку учасники процесу не можуть бути суб'єктами диспозитивності. Тому на стадії попереднього розслідування сучасного кримінального процесу учасники, що мають у справі визнаний законом інтерес, не можуть вважатися суб'єктами диспозитивності в повному змісті. У той же час при наявності змагальної форми суб'єктом диспозитивності може і повинен бути прокурор, а не тільки приватні особи. У загальному вигляді засада диспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції про те, що кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
Диспозитивність у нинішньому розумінні - це можливість суб’єктів самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, наприклад вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватись від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати найвигідніший тощо. У приватних відносинах диспозитивність визначається принципом: «Дозволено все, що не заборонено законом». У публічних відносинах диспозитивність має значно вужчу сферу та обсяг застосування. Тут можливість вибору варіанта поведінки чітко окреслена і визначена принципом: «Дозволено лише те, що передбачено законом». У кримінальному судочинстві діє лише останній принцип, хоча є й окремі особливості. У класичному і ранньому обвинувальному процесі кримінальне переслідування залежало від волевиявлення потерпілого, який сам збирав докази і надавав їх суду. Тобто діяла диспозитивність. У подальшому приватно-позовне провадження було замінено розшуковим, яке здійснювала держава. Сильні публічні підвалини характерні для інквізиції і поліцейської держави. Переважання диспозитивності властиве зрілому громадянському суспільству і демократичній державі.
У сфері кримінального процесу елементи диспозитивності вбачаються в тому, що кримінальні справи приватного обвинувачення порушуються тільки за скаргою потерпілого і підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим до видалення суду до нарадчої кімнати. Кримінальні справи приватно-публічного обвинувачення порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закриттю у зв’язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягають. В усіх цих випадках приватний інтерес потерпілого визнається більш значущим, ніж розкриття злочину і покарання винуватого. Диспозитивність - це загальна правова категорія, що характеризує взаємовідносини сторін і суду у процесі. Вона передбачає юридичну рівність суб'єктів права, прояв їх ініціативи у формуванні та реалізації цивільних процесуальних правовідносин, надання процесуальних засобів захисту особам, які беруть участь у справі. Таким чином, диспозитивність у найбільш загальному вигляді можна визначити як вимоги, що адресуються законодавцю і містять вказівки про те, як він повинен раціонально нормувати перебіг процесу. Вони також стосуються суб'єктів, які беруть участь у процесі, і вказують, як останні мають інтерпретувати приписи цивільного процесуального права, щоб їх діяльність щодо здійснення своїх прав за самостійним вибором своєї поведінки, заснована на цих приписах, успішно вела до виконання по конкретній справі загальних завдань цивільного судочинства.
Водночас визначення диспозитивності виключно як принципу права не може дати адекватного уявлення про масштаб зазначеного правового явища. На нашу думку, диспозитивність необхідно розглядати і як якість, властивість, що внутрішньо притаманна цивільному процесу, його характерну рису. Ця якість детермінує окремі інститути і всю структуру цивільного судочинства, забезпечуючи таким чином найбільш оптимальну форму захисту права.
Таким чином, під принципом диспозитивності у кримінальному процесі слід розуміти правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно у в межах закону, обирати способи поведінки для захисту своїх матеріальних (кримінально-правових та цивільно-правових) і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якої є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав.
2. Співвідношення принципу диспозитивності із принципом змагальності в кримінальному процесі
У кримінальному процесі, поряд з принципом диспозитивності, що діє протягом усього процесу, але переважно в досудових стадіях, реалізується і принцип змагальності сторін. Сторонами в кримінально-процесуальних правовідносинах виступають сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник). Обидві сторони користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Існують дві системи принципів, що входять у протилежні гомологічні ряди. Принципи слідчої форми: публічність, об'єктивна істина, законність, презумпція винності. Принципи змагальної форми: диспозитивність, судова (формальна) істина, презумпція невинності. Зміст будь-якого принципу варто шукати в його положенні як одиниці структури й одночасно самостійної підструктури. Кожний з парних принципів знаходиться у відношенні опозиції до іншого (наприклад, публічність - диспозитивність). Будучи протипоставлені, вони взаємо-обумовлюють один одного і забезпечують синхронний стан даної структури, тобто даної форми кримінального судочинства. Зміст їх агресивний і спрямован на підпорядкування одного іншому. Так, публічність придушує диспозитивність. Слід зазначити інтегративну властивість процесуальних принципів, що виявляється в числі іншого й у тому, що змісти принципів у визначеній мері можуть варіювати під впливом у цілому структури права. Зміст принципів до відомого ступеня мінливі, співвідношення елементарних (приватного і публічного) початків можуть бути у них різними.[3] Питання про механізм та межі дії принципу диспозитивності кримінального процесуального права не може бути висвітлене у повній мірі без аналізу характеру його співвідношення та взаємозв'язку з принципом змагальності. Важливість цієї проблеми для розуміння суті кожного із досліджуваних принципів є очевидною, оскільки беззаперечним є те, що найбільш тісні та безпосередні зв'язки у принципі диспозитивності існують з принципом змагальності і навпаки. Дійсно, названі принципи, як складові елементи системи принципів кримінального процесуального права, знаходяться у тісному взаємозв'язку з іншими принципами, насамперед з принципами процесуальної рівності сторін, законності, об'єктивної істини.
Кримінальний процес не зводиться тільки до судового розгляду. Акту правосуддя передує досудове розслідування кримінальних справ, у процесі якого закладаються передумови для винесення судом законного та справедливого вироку. У судовому засіданні при розгляді кримінальної справи також наявні три суб'єкти змагання, зокрема: сторона обвинувачення і сторона захисту, які змагаються між собою у встановленні істини, і суд, який стежить, щоб змагання відбувалось у відповідності з вимогами Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), забезпечуючи рівність сторін та їх можливість використати всі передбачені законом права, і приймає рішення по суті змагання.
Передбачена ст. 129 Конституції України змагальність сторін як одна з основних засад судочинства в кримінальному судочинстві необхідна тому, що діяльність з порушення і розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ не може мати успіху, якщо всі функції, необхідні для її здійснення, будуть надані одному і тому ж органові держави, наділеному владними повноваженнями щодо всіх інших суб'єктів правовідносин, які виникають при провадженні у кримінальній справі.[4]
Необхідно погодитися з визначенням змагальності та диспозитивності, яке наводиться у Науково-практичному коментарі до Кримінально-процесуального кодексу України.[5]
Змагальність - така побудова процесу, за якої зацікавлені сторони, сторони обвинувачення та захисту мають рівні можливості для відшукання істини і відстоювання своїх доводів або оспорювання доводів іншої сторони. Функції обвинувачення і захисту відокремлені від правосуддя і розслідування. Змагальність передбачає відокремлення обвинувачення та захисту від суду, незалежність суддів, незацікавленість суду в результатах розгляду справи.
Принцип диспозитивності передбачає розподіл функцій при розгляді справи в суді та заборону поєднання кількох функцій однією особою. Функція обвинувачення покладається на прокурора, потерпілого та його представника. Функція захисту покладається на підсудного, його захисника чи законного представника.
Звичайне класичне уявлення про суть принципу змагальності у тому, що у судовому засіданні процесуальний спір ведуть між собою дві сторони - обвинувачення та захист, а суд має зробити офіційні висновки щодо вагомості і об'єктивності поданих доказів та законності їх отримання, віддавши потім перевагу доказам тієї чи іншої сторони у відповідному судовому рішенні. Але це стандартне явище не охоплює всієї повноти галузевих проявів даного принципу, особливо в сучасних умовах розвитку правової науки і практики.
В українському судочинстві змагальність сторін доповнюється активною участю суду, яка обумовлюється обов'язком встановити об'єктивну істину в справі. Активна участь суду полягає у остаточному визначенні предмета доказування, збиранні за своєю ініціативою необхідних доказів та у їх дослідженні.[6]
Закон встановлює, а суд зобов'язаний забезпечити можливість реального використання сторонами процесуальних засобів захисту інтересів в умовах змагального порядку судового розгляду. Якщо сторони не будуть мати рівних прав і можливостей змагальності, то ні про яку змагальність не може бути й мови. Розглянувши змагальність судового розгляду, Т.Добровольська слушно пише: діяльність з розгляду кримінальних справ не може бути успішною, якщо різнородні функції, об'єктивно необхідні для її здійснення, міститимуться в одному органі держави. Судовий розгляд будується як змагальний процес. Його суть полягає у рівності сторін при розподілі функцій обвинувачення, захисту та правосуддя. Остання знаходиться тільки у компетенції одного органу держави - суду. Виконання функції обвинувачення закон покладає на прокурора, який підтримує державне обвинувачення, а у деяких випадках - на потерпілого. Функцію захисту виконує підсудний, захисник, якщо він бере участь у справі, законні представники та близькі родичі підсудного, а також представники громадських організацій, допущені до справи як захисники.[7]
Процесуальна рівність прав обвинувача, підсудного, потерпілого, захисника, цивільного позивача і цивільного відповідача на надання доказів, участь у їх дослідженні та на заявлення клопотань є суттєвою гарантією запобігання однобічності й суб'єктивізму в розгляді та вирішенні справ, створює необхідні умови для встановлення істини у кожній справі. Саме змагальність сторін спонукає суд правильно розглянути матеріали справи й ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. До цього і зводиться сутність практичної значимості змагальності як основної засади судочинства. Підкреслюючи важливість цієї засади, П. Кудрявцев[8] зазначав, що як би не хотілося деяким авторам обійтись у суді "без сторони обвинувачення" і "без сторони захисту", без змагальності, без суперечок і запеклої боротьби (саме боротьби) думок, в інтересах правосуддя, справедливості і встановлення істини обвинувач має залишитися у суді обвинувачем, а захисник - захисником.
Викладене повністю відповідає думці М.Строговича, згідно якої - змагальність полягає в розподілі кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту та вирішення справи. Вчений розцінював змагальність процесу як гарантію виявлення матеріальної істини.
Г. Побєгайло[9] характеризує змагальність у сфері кримінального процесу як метод пізнання, оскільки полеміка, спір, зіткнення протилежних думок характерні для будь-якої сфери людської діяльності. В суді стикаються дві протилежні функції: обвинувачення і захист. Це співвідносні функції, органічно пов'язані, але протилежні. Суд самостійний у виборі процесуальних засобів з'ясування обставин справи і активно досліджує всі її матеріали. Він не може підміняти, брати на себе функцію обвинувачення чи функцію захисту, а повинен діяти в таких процесуальних формах, які б свідчили про об'єктивність та неупередженість.
Змагальність судового розгляду, за загальним визначенням М. Михеєнка, В. Молдована і В. Шибіка, полягає в тому, що в судовому засіданні між собою ведуть процесуальний спір сторона обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює засобами КПК свою правову позицію, права та законні інтереси, допомагаючи таким чином суду повно, всебічно й об'єктивно дослідити всі обставини справи, щоб з'ясувати істину і прийняти правильне рішення. При цьому суд з допомогою сторін активно досліджує всі обставини справи, залучає нові докази, бо завдання суду - не просто розв'язати спір між сторонами обвинувачення і захисту, а з'ясувати істину, правильно і справедливо вирішити справу.[10]
Отже, всі автори, визначаючи змагальність судового розгляду, виділяють такі елементи: розмежування функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи судом, рівноправність сторін; активне становище суду.
Змагальна побудова судового процесу є специфічним, продиктованим своєрідною умовою цієї форми державної діяльності, вираженням найбільш загального методу людського пізнання, сенс якого полягає у тому, що істина встановлюється завдяки полеміці і що історичні факти випливають з протилежних суджень. Обвинувачення та захист - поняття корелятивні. Тільки динамічна взаємодія вказаних двох протилежних за своїми напрямами функцій може забезпечити умови для правильного вирішення кримінальної справи у суді.
Суд самостійний щодо протидіючих позицій, що полягає у його активній ролі у судовому розгляді. Активність суду у встановленні обставин, які підлягають доказуванню, пояснюється тим, що на ньому лежить обов'язок правильного та належного вирішення всіх поставлених перед стадією судового розгляду завдань. Тільки стосовно цього суд не є німим споглядачем перипетій протидіючих позицій, а сам, за власним розсудом, досліджує всі обставини справи, створюючи необхідні умови як для підтримання обвинувачення, так і для його повного або часткового спростування.
У науці процесуального права загальновизнано, що зібрання доказів є одним з елементів процесу доказування. Він полягає в отриманні доказів у порядку, передбаченому законом. Деякі криміналісти не включають у процес зібрання доказів їх фіксацію та збереження, зводячи його тільки до виявлення доказів. Погоджуюся з позицією Р.Бєлкіна, котрий зміст зібрання доказів розглядає як дії з їх виявлення, фіксації, вилучення та зберігання. Важливе значення має і процесуальний порядок зібрання доказів. П.Лупинська пише: посадові особи та відповідні органи з метою отримання доказів мають право: 1) провадити слідчі та судові дії, перелік та порядок проведення яких визначений у законі; 2) вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян подання предметів та документів, проведення ревізій; 3) приймати докази від учасників процесу, а також інших громадян, установ, підприємств та організацій. Стаття 66 КПК відносить збирання доказів до виключної прерогативи органів дізнання, слідчого, прокурора та суду. Інші учасники процесу можуть тільки їх подавати. Це означає, що учасники процесу можуть: а) заявляти клопотання про проведення слідчих та судових дій; б) подавати предмети і документи, що є у їх розпорядженні та які можливо мають значення у справі; в) давати пояснення та брати участь відповідно до закону в проведенні слідчих та судових дій.
З наведеного вбачається, що у ході доказування іншим учасникам процесу відведена пасивна роль. Вважаю, внесення відповідних змін до ст. 66 КПК та дозвіл іншим учасникам процесу, а, у першу чергу - захисту, самостійно збирати докази, призвело б до більшої ефективності процесу доказування. Проведення захистом самостійного розслідування, при обмеженні у застосуванні заходів примусу, підвищило б змагальність у суді та наповнило б цю умову новим якісним змістом. У цьому позиція автора даної публікації збігається з підходом до названого питання В.Побережного.[11]
Отже, диспозитивність - характерна особливість кримінального процесу, яка полягає у тому, що судовому розгляду, де повною мірою реалізується принцип змагальності сторін, передує досудове слідство. При цьому на слідчого, а потім, у судовому процесі, і на суд покладається обов'язок встановлення істини, всебічного дослідження обставин справи, доказування в цілому. Але при цьому слідчі та судді мають бути процесуально самостійними і незалежними та забезпечувати умови для реалізації іншими учасниками процесу своїх прав і свобод, здійснення правосуддя.
Суть змагальності у відповідності з КПК полягає в тому, що при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу. Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор, а у визначених у КПК випадках - потерпілий або його представник. Захист здійснюють сам підсудний, його захисник або законний представник. Функція розгляду справи покладається лише на суд. Він же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний створити всі необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав.
Таким чином, можна підвести, що існує закономірна тенденція щодо посилення змагальності і диспозитивності у кримінальному процесі.
3. Співвідношення принципу диспозитивності із принципом публічності в кримінальному процесі
диспозитивність кримінальний процес
Побудова кримінального судочинства на змагальній основі з чітким визначенням сторін процесу, забезпеченням їх рівними процесуальними правами, насамперед свободою представлення судові своїх доказів та доведення перед ним їх переконливості, з неминучістю обумовила розширення у ньому дії засади диспозитивності за рахунок засади публічності (офіційності або державності) – рушійної сили кримінального процесу.
Суть засади диспозитивності, з вищенаведеного полягає у тому, що сторони судового процесу (учасники процесу з обох сторін) вільно розпоряджаються своїми матеріальними та процесуальними правами, реалізація яких з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів має безпосередній вплив на виникнення, динаміку чи закінчення процесу. Так традиційно, не дивлячись на деякі модифікації, визначається ця засада (принцип) у цивільно-процесуальній доктрині.
Тож засада диспозитивності характеризує стан, коли фізична чи юридична особа вирішує на власний розсуд, як їй розпорядитися своїм суб'єктивним правом, – реалізувати його чи утриматись, зокрема: звернутися до суду за захистом порушеного права чи утриматися від такої дії; відмовитися від заявленого позову, змінити його, укласти з відповідачем (порушником права) мирову угоду чи підтримувати позов “до кінця”; відмовитися, нарешті, від виконання рішення суду у свою користь, – усе це сфера розгляду суб'єкта, права якого було порушено. Він, за загальним правилом, вільний як у розпорядженні своїм матеріальним правом (правом, що порушено), так і наданими йому як учаснику процесу процесуальними правами в динаміці юрисдикційного (цивільного, господарського, нотаріального та ін.) процесу.
Слід зазначити, що у розд. II Конституції конкретизовані не тільки права і свободи людини (диспозитивність), а й їх обмеження, а також встановлено обов’язки людини (публічність). В Конституції не вживаються такі поняття, як «диспозитивність» та «публічність», проте їх зміст закріплений в ній, зокрема в названих статтях та розділі. Але декларування в Конституції цих засад без їх реалізації в конкретних галузях права, і насамперед у кримінальному процесі як найбільш вразливому для людини, недостатнє для їх функціонування.
Слід звернути увагу на те, що в чинному Кримінально-процесуальному кодексі України, зокрема у ст. 161, передбачена лише одна із розглядуваних засад судочинства - диспозитивність. Про публічність в КПК не йдеться. Звернімо увагу й на те, що і публічність, і диспозитивність як поняття є складними й неоднозначними. В науці немає раз і назавжди даного їх визначення. В кожній юридичній енциклопедії ці засади розкриваються з певними відтінками, тобто вони мають швидше теоретичне, ніж практичне значення.
Якщо в основі цивільного процесу лежить засада диспозитивності, то рушійною силою процесу кримінального є засада публічності (офіційності). Суть цієї засади обумовлена насамперед кримінальним правом, яке пронизане засадою публічності, оскільки в ньому держава визначає в інтересах всього народу (публіки) кримінально-правові заборони та покарання за їх порушення.
Слово «публічність», згідно з Юридичною енциклопедією, походить від латинського слова publicum, тобто народ, суспільство. [12] Публічність судочинства - це загальноправова засада, яка зобов’язує державу, її органи, посадових та службових осіб визнавати, дотримуватися, захищати як найвищу цінність права і свободи людини, визнавати, дотримуватись та захищати інтереси держави, громадських об’єднань, соціальних та етнічних груп за обов’язками служби, всупереч можливим будь-яким діям і волевиявленням, які мають інші цілі.[13]
У кримінальному судочинстві засада публічності виявляється насамперед у нормах закону, які зобов’язують суд, прокурора, слідчого, орган дізнання, відповідальних за провадження у справі, вжити всіх залежних від них заходів до повного, об’єктивного й усебічного дослідження обставин справи з тим, щоб винний отримав справедливе покарання, а помилково запідозрений та обвинувачений був реабілітований.[14] Тобто публічність судочинства в кримінальному процесі означає, що органи дізнання, слідчі органи, прокурор і суд, кожний в межах своєї компетенції, зобов’язані діяти в цьому процесі в публічних (загальнонародних, загальнодержавних) інтересах.
Публічність у широкому значенні - це пріоритет суспільних, державних інтересів у взаємовідносинах людини із владою, у той час як диспозитивність передбачає більшу цінність інтересів особи, коли вони вступають у протиріччя з інтересами держави. В публічних інтересах доводиться обмежувати деякі права і свободи особи, а в приватних - удаватися до самообмеження державної влади і вибудовувати систему гарантій прав особи, які б охороняли її від свавілля представників державних органів.[15]
Висновки про співвідношення публічності й диспозитивності значною мірою будуються на концепції суспільного договору (Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.). На думку Томаса Гоббса, люди за самою своєю природою ненавиділи один одного («людина людині вовк» - homo homoni lupus est), що призвело до «війни усіх проти усіх» - bellum omnium contra omnes. У такій ситуації для спасіння людства існував один вихід - утворення держави, якій люди делегують частину прав для наведення порядку й управління суспільством.
Оскільки норми кримінального права знаходять свою реалізацію у кримінально-процесуальній формі (з допомогою кримінального процесу), то переважність принципу публічності (засади державності) для кримінального процесу є неминучою і доцільною.
Держава не може стояти осторонь того, що нехтуються встановлені нею кримінально карані заборони – вчиняються злочини, якими порушуються встановлений правопорядок (у широкому розумінні) і охоронювані її законами права та інтереси громадян чи їх колективних формувань, і віддавати на розсуд останніх – звертатися до держави (її органів) за захистом порушеного права чи утриматися від цього.
Характер суспільної небезпеки кримінального діяння обумовлює реакцію держави на них – реалізувати своє право на покарання винного, зобов'язавши уповноважені нею органи – прокурора, слідчого, орган дізнання – у кожному випадку виявлення ознак злочину встановити подію злочину та осіб, винних у його вчиненні, і притягти їх до кримінальної відповідальності (ст. 4 КПК), а суд – розглянути і вирішити кримінальну справу (здійснити правосуддя) на основі змагальності сторони обвинувачення і захисту. При цьому названі державні органи застосовують надані їм кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та інші процесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило, незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого. Вони діють насамперед в інтересах суспільства і держави, оскільки вчинення злочину – це порушення громадського миру, спокою і злагоди, і одночасно з цим захищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб. Отож, рушійною силою кримінального процесу, за загальним правилом, є засада публічності (офіційності або державності).
Проте при вчиненні деяких злочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб законодавець не може не рахуватися з думкою потерпілого щодо притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила злочин. У встановлених кримінально-процесуальним законом випадках (ст. 27 КПК) законодавець вважає можливим обмежити дію засади публічності (державності) і надає можливість потерпілому від злочину на власний розсуд вирішити питання – чи звертатись йому до держави (суду чи правоохоронних органів) за захистом порушеного права, вимагаючи притягти винну особу до кримінальної відповідальності, чи врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємопорузуміння або й взагалі залишити діяння винного без реакції. Тож у встановлених законом випадках у кримінальному судочинстві визначальною є не засада публічності, а диспозитивності. В таких випадках законодавець віддає перевагу інтересу приватному (потерпілому) перед інтересом публічним.
Дія засади диспозитивності щодо порушення кримінального процесу з метою захисту приватного інтересу має свої особливості. Насамперед її дія у кримінальному процесі не є наскрізною. Вона не знаходить свого прояву у всіх його стадіях. У справах приватно-публічного обвинувачення вона (диспозитивність) вичерпується лише зверненням потерпілого за захистом порушеного права до органів правоохорони, після чого починає свою дію засада публічності. Нарешті, навіть у справах приватного обвинувачення вона може бути нейтралізована державою в особі прокурора, якщо він вважатиме, що справа приватного обвинувачення має особливе громадське значення або що потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси. В такому випадку прокурор за чинним законодавством надає і цій категорії кримінальних справ характеру публічності і порушує кримінальну справу, провадження у якій ведеться в загальному порядку і яка закриттю за примиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягає. Проте навряд чи є достатньо обґрунтовані підстави обмежувати дію принципу диспозитивності у цій категорії кримінальних справ. Таке обмеження ґрунтується не на волевиявленні потерпілого, що є визначальним, а на аморфному, чітко не визначеному, оцінювальному положенні “Особливе громадське значення вчиненого злочину” (ч. 3 ст. 27 КПК) (хоча це справи про злочини, що не становлять значної суспільної небезпеки) чи наявність у ньому “державного або громадського інтересу (ч. 4 ст. 27 КПК) (хоча законодавець і вбачає у цій категорії кримінальних справ не державний чи громадський інтерес, а приватний).
Переважно засадою диспозитивності обумовлено право потерпілої від злочину особи пред'явити у кримінальній справі цивільний позов про відшкодування завданої злочином майнової шкоди і компенсації шкоди моральної (ст. 28 КПК) або утриматися від реалізації цього права, відмовившись від пред'явлення позову взагалі або від підтримання його в повному об'ємі чи в частині (змінити обсяг позовних вимог) під час провадження в справі.
З прийняттям нового Кримінального кодексу України (2001 р.) та зазначених раніше законів про внесення змін і доповнень до КПК, якими істотно поглиблена засада змагальності, диспозитивність у кримінальному процесі, природно, знайшла дедалі більше поширення. З'явилася, по суті, нова, до цього незнана категорія кримінальних справ, які можна назвати справами публічно-приватного обвинувачення. Йдеться про кримінальні справи про злочини невеликої тяжкості (за які передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше більш м'яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК), порушення і провадження яких здійснюється на засаді публічності. Однак такі справи можуть бути закриті судом і обвинувачений звільнений від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням його з потерпілим та за умов, що обвинувачений вчинив злочин уперше і що він відшкодував завдані його злочинною поведінкою збитки чи іншим чином усунув заподіяну шкоду. Отже, засада диспозитивності розширила свій вплив на значну категорію кримінальних справ про обвинувачення у вчиненні злочинів, яких Кримінальний кодекс нараховує понад 50.
Обмеження засади публічності і розширення диспозитивності знаходить прояв і в інших нормативних положеннях КПК України. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядається у суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд (ч. 2 ст. 17 КПК). Наведена норма дає можливість підсудному зробити свій вибір складу суду – одноособового чи колегіального. Обвинувачений наділений правом вибору і при закритті провадження у справі внаслідок акту амністії чи помилування. Кримінальна справа за названою підставою закриттю не підлягає, якщо проти цього заперечує обвинувачений. За такої обставини (заперечення обвинуваченого) провадження у справі продовжується у звичайному порядку. Аналогічна ситуація із закриттям кримінальної справи на досудовому розслідуванні і щодо померлого обвинуваченого, якщо його родичі наполягають на розгляді справи судом з метою реабілітації (ст. 6 КПК). В обох випадках обвинувачений та його родичі роблять свій вибір, розпоряджаючись своїм правом погодитися з закриттям справи на досудовому розслідуванні чи не погоджуватись з таким рішенням. В останньому випадку справа в звичайному порядку має бути розглянута судом, який і вирішить її по суті.
Як прояв засади диспозитивності варто розглядати і положення, що містяться у ч. 3 ст. 253 КПК, згідно з якими суд (суддя) не вправі відмовити учасникам судового розгляду (сторонам процесу) у поданні та дослідженні в стадії судового розгляду справи доказів, якщо вони є належними і допустимими. Він зобов'язаний у таких випадках підпорядкуватися волі відповідної сторони. Аналогічна ситуація має місце і в разі зміни прокурором обвинувачення в суді у бік його пом'якшення чи взагалі відмови від обвинувачення підсудного за наявності для цього підстав.[16] Досягнення гармонії у позиціях між учасниками процесу, які належать до сторони обвинувачення (прокурор, потерпілий і цивільний позивач та їх представники), щодо обвинувачення зобов'язує суд підпорядкуватися волі сторони обвинувачення і розглядати справу за новим обвинуваченням, а в разі відмови її від підтримання обвинувачення – закрити провадження у справі (ч. 3 ст. 264, ст. 277, ч. 2 ст. 282 КПК). Отже, т.зв. “право обвинувача розпоряджатися справою”, що було введене до кримінального процесу України в результаті “малої судової реформи” 2001 р., істотно розширило дію засади диспозитивності у ньому.
Елементи диспозитивності в кримінально-процесуальному праві можуть бути більшою чи меншою мірою підсилені за рахунок розширення судових процедур, які ґрунтуються на узгоджених діях сторін процесу, а також прийняття судом рішень з урахуванням їх позицій. Прийняті в такий спосіб рішення, якщо й не є у всіх випадках взаємоприйнятними для сторін, проте вони більш гармонійні, ніж імперативні рішення суду, прийняті без урахування їх позицій. Власне, як реалізацію диспозитивності у кримінальному судочинстві необхідно розцінювати законодавче положення про вислухування судом думки сторін з приводу загальних клопотань учасників судового розгляду та врахування її при прийнятті свого рішення – ухвали чи постанови (ст. 296 КПК).
Значно більшою мірою диспозитивність властива тим нормам кримінально-процесуального закону, які вимагають узгоджених сторонами і судом рішень. Законодавець зобов'язує суд у таких випадках віддати перевагу узгодженим сторонами рішенням і ухвалити їх своїм рішенням. Так, лише за наявності згоди сторін прокурор на початку судового слідства оголошує обвинувальний висновок, а приватний обвинувач – скаргу, не в повному обсязі, а тільки їх резолютивну частину (ч. 3 ст. 297 КПК). Згода сторін має вирішальне значення і при визначенні обсягу доказів, які будуть досліджуватися під час судового слідства (ч. 3 ст. 299 КПК), та при з'ясуванні необхідності проведення судового слідства і його обсягу під час попереднього розгляду справи апеляційним судом (ч. 1 ст. 358 КПК).
Залежно від характеру поєднання засад публічності і диспозитивності ступінь можливого впливу особи на хід і наслідок процесу може бути різним. Розширення у кримінальному судочинстві України засади змагальності і, як наслідок, – засади диспозитивності є свідченням посилення уваги законодавця до прав, основних свобод та інтересів громадян і юридичних осіб, намагання гармонійно поєднати у сфері кримінально-процесуальної діяльності (публічної за своєю суттю) інтереси особи, суспільства і держави.
Розширення дії диспозитивності у кримінальному процесі є визнанням державою переваги особистого інтересу перед конкуруючим державним інтересом. Однак не лише цим, як видається, обумовлене її розширення. Активізація злочинності за останні роки як у всьому світі, так і в Україні змушує законодавців шукати і знаходити вирішення “кримінальних конфліктів” у розширенні засади диспозитивності, яка знаходитиме свою реалізацію у публічному за своєю суттю кримінальному процесі у різних спрощених формах вирішення кримінально-правових конфліктів та більш широкого використання угод між сторонами обвинувачення і захисту, зрозуміло, під контролем суду. Проте таке розширення повинно мати і свої межі, перехід за які може негативно позначитись на стані контролю за злочинністю, а отже, і на захищеності прав і законних інтересів громадян.
Своєрідне переплетіння публічності і диспозитивності вбачається у взаємовідносинах «обвинувачений - захисник - держава».
Обвинувачений вправі відмовитися від захисника. Але у випадках, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 45 та ст. 47 КПК слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор або суд можуть призначити захисника усупереч волі обвинуваченого, тобто примусово. Таке рішення ухвалюється в інтересах обвинуваченого, хоча й проти його волі (публічність).
Обвинувачений вправі запросити як захисника не лише адвоката, а й близького родича, свого опікуна чи піклувальника. Це диспозитивність (право вибору). Проте суд контролює вибір підсудного і може не допустити до участі як захисника особу, яка не здатна за своєю освітою чи іншими даними ефективно здійснювати захист у суді, а якщо він її допускає у справах, де захисник має бути обов’язково, то лише «нарівні з адвокатом». Це гарантія правосуддя (публічність) і в той же час гарантія для підсудного, значення якої він не усвідомлює («латентна диспозитивність»).
У ст. 44 КПК передбачено, що захисником може бути і фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги. Але такого закону поки що немає, що створює серйозну напругу при провадженні в кримінальних справах.
В публічних та особистих інтересах у законі зазначені випадки обов’язкової участі в кримінальній справі представника потерпілого, якщо останній є неповнолітнім або недієздатним. Причому відмова такого потерпілого від представника не має бути обов’язковою для слідчого і суду.
З позицій публічності і диспозитивності потребує перегляду примусова доставка (привід) підсудного до суду. Підсудний ще до початку судового засідання може офіційно заявити, що давати показання він не буде (це його право) і брати участь у засіданні суду не хоче, зокрема тому, що з позицій презумпції невинуватості перебування задовго до винесення вироку у клітці, встановленій у залі суду, принижує його гідність. Примусова доставка такого обвинуваченого в суд у такому випадку тільки ускладнює правосуддя, тому бажано від неї відмовитися. Це відповідає принципу диспозитивності процесу.
Відповідно до ст. 263 КПК підсудний вправі давати показання в кожний момент судового слідства або відмовитися їх давати, а також відповідати на запитання (диспозитивність), але головуючий може не дати на це дозволу (публічність), хоча законодавством не встановлено, що це можливо, й не визначено випадки такої можливості. Слід зазначити, що законодавець інколи удається до такого заходу: надає особі право, але тут же допускає можливість відступу від нього за розсудом слідчого чи судді. В таких ситуаціях утворюється видимість диспозитивності, а насправді панує публічність. Закон допускає формулювання «як правило», «у невідкладних випадках», «з дозволу суду» тощо, які через їх невизначеність обмежують права учасників процесу.
Диспозитивність вбачається і в тому, що подача касаційної або апеляційної скарги призупиняє виконання вироку незалежно від того, чи внесе прокурор подання. Таким чином, позиція засудженого (виправданого), потерпілого та інших учасників процесу впливає на рух справи, іноді припиняючи його.
Диспозитивна засада притаманна правилу про недопустимість «повернення до гіршого» для засудженого (виправданого), який оскаржив вирок. У цьому випадку приватний інтерес (свобода безбоязного оскарження вироку) дорожчий, ніж досягнення істини в кримінальній справі. Однак і в цьому випадку приватні засади «перекриваються» публічними, якщо нарівні зі скаргою захисту є подання прокурора чи скарга потерпілого, які можуть потягти погіршення становища засудженого чи виправданого (переважає публічний характер).
Зазначимо, що відповідно до ст. 21 проекту КПК його розробники засаду публічності розглядають як те, що прокурор, слідчий, орган дізнання в межах своєї компетенції незалежно від думки окремих фізичних чи юридичних осіб зобов’язані почати провадження у справі в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, захисту прав і законних інтересів потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, захисту інтересів суспільства і держави, а також виконати передбачені законом дії для встановлення й притягнення до відповідальності винуватого у вчиненні злочину чи реабілітації невинуватого.
Таким чином, пріоритет публічності не означає повного витіснення з нього засади диспозитивності. Їх раціональне поєднання і взаємодія дає можливість гармонічно поєднати інтереси особи (приватний інтерес) і держави (інтерес публічний). Розширення у кримінальному судочинстві України засади змагальності неминуче привело до істотного розширення у ньому засади диспозитивності за рахунок публічності.
4. Правові гарантії реалізації принципу диспозитивності в кримінальному процесі
Україна згідно з Конституцією є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1). Конституцією закріплено головну ознаку правової держави, зокрема: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (ст. 3). Тобто в Україні визнано, що права, свободи та законні інтереси людини превалюють над інтересами держави.
У загальному вигляді засада диспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції про те, що кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
Гарантії реалізації і захисту прав та свобод особистості - це сукупність економічних і політичних умов, а також система правових засобів, які забезпечують реальність здійснення і захисту прав та свобод людини і громадянина.
У широкому розумінні поняттям гарантії охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, які спрямовані на фактичну реалізацію прав, свобод та обов'язків особистості, на усунення можливих причин та перешкод неповного чи неналежного здійснення їх і захист прав від порушень.
Гарантії реалізації - це відповідні умови і засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і громадянином закріплених у Конституції прав, свобод і обов'язків. До них належать межі прав і свобод, конституційно-правові принципи статусу особи, юридичні факти, з якими пов'язуються володіння правами і свободами та безпосереднє користування, процесуальні форми реалізації, заходи заохочення та стимулювання правомірної поведінки юридичні обов'язки.[17]
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Початковим моментом реалізації принципу диспозитивності на думку В.Шишкіна[18] , є можливість вільного поводження зі своїм правом щодо ініціювання заінтересованою особою судового процесу.
Друга складова (стадія) принципу диспозитивності - самостійний пошук і надання доказів суду щодо підтвердження вимог звернення. У ст. 261 КПК України вказується, що обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач, треті особи та їхні представники в судовому розгляді кримінальної справи користуються рівними правами; але в чому конкретно - це можна побачити лише з подання доказів, участі у їх дослідженні та з різноманітних заяв чи клопотань щодо них.
Захист як вид процесуальної діяльності на етапі досудового слідства не мав повного права пошуку необхідних даних і лише протягом останніх років дістав можливість частково ознайомлюватися з доказами (та й то за винятком доказів, одержаних оперативним шляхом). Можливість долучити до справи докази, встановлені захистом, залишається проблематичною: це залежить від суб'єктивної позиції слідчого. Частина доказів може «випасти» із сукупності даних, що підлягають оцінці при підготовці слідством обвинувального висновку, і чекатиме своєї черги для реалізації лише на стадії судового розгляду, та й то за умови, що клопотання адвоката про залучення їх до матеріалів справи буде задоволене.
Третя складова (стадія) принципу диспозитивності торкається поведінкової стадії заінтересованих осіб безпосередньо у судовому процесі. Ця стадія вже сьогодні має реалізацію, що підтверджує наявність цього принципу не лише в цивільному, айв кримінальному процесі. Не тільки на суд покладається навантаження щодо правової оцінки сукупності фактів, а й учасники процесу також зобов'язані довести значимість своїх аргументів та мотивів з аналітичною думкою щодо регуляції сформованих правовідносин відповідними нормами права. Якщо цей обов'язок сторін приглушується при розгляді справи професійним складом суду, на якому лежить головне навантаження щодо правового аналізу, а інші учасники процесу, виходячи з цього, можуть не виявляти активності, то в зв'язку з запровадженням Конституцією (України нового інституту судочинства - суду присяжних виникає якісно нове завдання сторін - і щодо висловлення переконливості своїх доказів, і щодо їхнього правового аналізу та оцінки.
Четверта складова (стадія) принципу диспозитивності відображає цей принцип зі сторони, яка зовсім не була відома радянській науці, та в цьому й не було потреби в зв'язку з зовсім іншим концептуальним підходом щодо змісту судового процесу і судочинства. Саме тому, що в країнах сталої демократії держава та її інституції розглядаються у будь-якому судовому процесі як сторона рівна людині, а не домінуюча над нею, тому сторони поставлені у позицію прозорості зі всіма своїми доказами і аргументами. Більше того, для того щоб всебічно реалізувати принцип змагальності, передбачено обов'язок сторін заздалегідь до початку судового слухання надати судові, а отже - і протилежній стороні всю інформацію про докази і джерела їх надходження. Це робиться для того, щоб сторона, до якої є претензії, мала можливість належним чинним підготуватись до судового процесу, що розглядається як її справедливе природне право. Одночасно це має і практичне значення - завдяки такому підходу кожна сторона спроможна належним чином оцінити свої можливості щодо результатів судового рішення і, не доводячи до дорогого судового розгляду, ще у процесі досудової підготовки справи закінчити її мировою угодою. Дія цієї стадії принципу диспозитивності проявляється у таких видах як: мирова угода між фізичними особами або кримінальний компроміс між прокурором і адвокатом з санкції судді
П'ята складова (стадія) принципу диспозитивності полягає у тому, що не лише сторони зобов'язані до початку суду «розкрити свої карти», а й суд має право запровадити санкції проти тих осіб, які не виконують цієї вимоги, тобто є обов'язок і кореспондуюче йому право суду застосовувати ступінь кари. Одне з можливих м'яких покарань - відкладення слухання справи для підготовки контраргументів стороною, яку було позбавлено такої можливості, з покладенням на винну сторону відшкодування судових витрат у зв'язку з відкладенням процесу. Більш тяжке покарання - повне відхилення прихованих доказів з накладенням штрафних санкцій за неповагу до правосуддя. Ця складова принципу диспозитивності має величезне не лише теоретичне, а й практичне значення для судочинства в нашій країні, особливо з врахуванням міцних традицій неповаги до суду, нехтування обов'язками і нормативними приписами в цій сфері.
Засада диспозитивності має вияв у таких правових інститутах, як закриття провадження в кримінальній справі у зв’язку: з дійовим каяттям; з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації; із закінченням строків давності; з помилуванням окремих осіб; внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння; внаслідок зміни обставин; тощо.
Розглядаючи умови реалізації принципу диспозитивності у кримінальному процесі можна виділити чотири моменти:
По-перше, розглянемо поняття сторін у кримінальному процесі та його співвідношення з категорією “учасник процесу” та принципового для змагального процесу питання: признання сторонами осіб, які здійснюють обвинувачення й захист по кримінальній справі.
У радянській науці поняття сторін у процесі в основному відкидалося. Це цілком зрозуміло, тому що визнання за особами, що здійснюють обвинувачення і захист у справі, статус сторін указує на диспозитивну побудову процесу, на активну роль цих суб'єктів судочинства, їхня процесуальна рівноправність, а саме кримінальне судочинство розглядається як суперечка з приводу юридичного конфлікту між ними.
Поняття і класифікація учасників кримінального процесу, коло суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в КПК не визначено, тому в теоретичній літературі щодо цього поняття і класифікації учасників процесу є різні погляди.
У главі 3 КПК України лише визначено учасників процесу, які мають зацікавленість у провадженні справи, законодавець їх коло не обмежує. До учасників (суб'єктів) кримінального судочинства необхідно зараховувати всіх осіб, діяльність яких і правовідносини між якими становлять сутність провадження у кримінальній справі.
У широкому розумінні учасниками процесу є всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуальні права і несуть визначені обов'язки. В главі 3 КПК України «Учасники процесу, їх права і обов'язки» названо тільки тих учасників процесу, що, як правило, мають власну зацікавленість у ході справи. Ні закон, ні правова теорія не обмежують коло учасників процесу тільки тими, що вказані в цій главі.
При аналізі кола органів і осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, в теорії використовуються терміни «суб'єкти кримінального процесу», «суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності», «учасники кримінального процесу», причому в ці терміни вкладається різний або однаковий зміст. учасники кримінального процесу - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визнання особи суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес.
Учасники кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини.
В юридичній літературі існують різні погляди щодо класифікації учасників кримінального процесу, але найбільш переконлива, на нашу думку, така:
1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу (відділення, управління, головного управління), прокурор, суд (суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-разпорядчими повноваженнями та повинні бути незаінтересовані в результатах справи.
2. Особи, які мають та обстоюють власні інтереси: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.
3. Особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представник неповнолітнього.
4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству і здійсненню правосуддя: свідок, поняті, перекладач, спеціаліст, експерт, секретар судового засідання та ін. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.
Учасники процесу характеризуються тим, що вони: а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі; б) мають визначені права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації); в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків у встановленому порядку; г) вступають у процесуальні правовідносини; д) несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників.
Найбільш чіткою підставою, що дозволяє охопити єдиною класифікацією всіх суб'єктів кримінального процесу, є функціональний критерій, тобто вказівка на здійснення особою тієї чи іншої процесуальної функції. На підставі функціонального критерію всіх суб'єктів процесу можна підрозділити на наступні групи: 1. особи й органи, що здійснюють функцію обвинувачення по кримінальній справі (кримінальне переслідування); 2. суб'єкти, що здійснюють функцію захисту від обвинувачення; 3. особи (органи), що вирішують питання права і справу по суті; 4. суб'єкти, що здійснюють функції підтримки цивільного позову і захисту від нього; 5. суб'єкти, що сприяють здійсненню задач кримінального судочинства.
По-друге, розглянемо статус потерпілого в кримінальному процесі.
У теорії радянського кримінального процесу заперечувалася наявність у потерпілого самостійної процесуальної функції. Вважалося, що потерпілий лише примикає до сторони обвинувачення і самостійної участі в справі не приймає і не повинен взагалі приймати. Позицією, дуже розповсюдженою і в даний час, є також і така: потерпілий виконує функцію захисту своїх, порушеним злочином прав і законних інтересів. КПК в основному випливає саме цієї позиції, тому що не відмовляє потерпілому у наданні процесуальних прав, але обмежує можливість підтримки їм обвинувачення лише справами приватного обвинувачення.
Слід зазначити, що кримінальна справа порушується в зв'язку із вчиненням злочину. Розрізняють порушення кримінальної справи щодо особи і за фактом вчиненого злочину. Практика свідчить, що більшість кримінальних справ порушується за фактом вчиненого злочину, коли відомо лише про факт злочину (крадіжка з квартири, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень), але про те, хто його вчинив, відомостей в матеріалах, які надійшли, немає. Тоді кримінальна справа порушується за фактом. Майже про всі злочини, коли про них стає відомо органам дізнання, слідчому, прокурору, і суду, справи порушуються незалежно від волі потерпілого. Це - справи публічного обвинувачення. Але є ще справи, що порушуються лише за наявності скарги потерпілого, де висловлюються прохання порушити кримінальну справу. Це - справи приватного та приватно-публічного обвинувачення (ст. 27 КПК України).
Причому у ст. 27 УПК про притягнення до кримінальної відповідальності не інакше як за скаргою потерпілого, наголошується, що справи про злочини, передбачені частиною 1 статті 152 Кримінального кодексу України, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закривати їх за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не можна. Якщо справа про будь-який із зазначених у частині 1 цієї статті злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі чи в справі про злочин, зазначений у частині 2 цієї статті, через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого.[19]
Як ми бачимо, закон вказує саме на нездатність потерпілого захищати свої права і законні інтереси і нічого не говорить про нездатність самостійно підтримувати обвинувачення. В останнє десятиліття неодноразово багатьма вченими і практичним працівниками пропонувалося підсилити роль, активність потерпілого по кримінальній справі, і, головне, надати права обвинувача по кримінальній справі потерпілого, у тому числі чітко відбити в законі його статус як приватного обвинувача.
Отже, можна визначити, що: 1. потерпілий є суб'єктом у кримінальному процесі на стороні обвинувачення і виконує функцію приватного обвинувачення; 2. потерпілий є приватним обвинувачем по всіх кримінальних справах, по справах приватного обвинувачення - самостійно чи за допомогою представника, по інших справах - поряд з державним обвинувачем; 3. здійснюючи обвинувачення по кримінальній справі, потерпілий переслідує не суспільний (публічний), а свій особистий, приватний інтерес, що виражається в необхідності відновлення всіх його прав, порушених злочином; 4. потерпілий як сторона в процесі повинен бути наділений комплексом прав, необхідним для його рівноправної участі у змагальному процесі і не тільки в судовому розгляді, але і на всіх інших етапах кримінального судочинства.
По-третє, слід визначити, що найбільш важливим для забезпечення диспозитивності в кримінальному процесі є розвиток принципів змагальності і рівноправності сторін. При цьому особливо необхідно правильно визначити місце суду в процесі. Необґрунтоване посилення ролі суду у доказуванні може паралізувати змагальність, ініціативу сторін. З іншого боку, повне відсторонення суду від процесу доказування, може привести до того, що принцип рівноправності перетвориться у свою протилежність, коли в тієї чи іншої сторони (приміром, у потерпілого) можливості в доказуванні (матеріальні, організаційні й ін.) виявляться істотно меншими, чим у сторони протилежної, а суд, звільнений від обов'язків сприяти сторонам у пошуку доказів, нічого не буде починати в допомогу цієї особі. Змагальність і рівноправність сторін можуть бути забезпечені лише при правильному балансі повноважень суду і сторін, забезпеченні умов для рівноправної участі сторін у доведенні.
По-четверте, слід відзначити, що спрощення форм кримінального судочинства є проявом принципу диспозитивності. Теорія і практика кримінального процесу знає різноманітні форми спрощених проваджень по кримінальних справах. Вони можуть називатися по-різному - спрощеними, прискореними, сумарними, скороченими і т.д., однак суть їх від цього не міняється. Дуже важливо правильно визначити які з цих форм можуть бути адекватно сприйняті українським кримінальним процесом. Це дозволить насамперед реалізувати конституційну норму про приступність правосуддя для потерпілих.
Як представляється, для того, щоб спростити кримінальне судочинство, але не в інтересах держави, а в інтересах особистості, не потрібно вводити в процес угоди про визнання провини, потрібно розширити можливості для примирення сторін, особливо з огляду на широкі можливості для найшвидшої компенсації заподіяного потерпілому шкоди в цих випадках. Інститут примирення сторін відповідає цим вимогам і повинен бути розширений у рамках українського кримінального процесу.
Представляється необхідним цілком підтримати вже існуючий у діючому кримінально-процесуальному законодавстві варіант спрощення кримінального процесу по справах про нетяжкі злочини.
Введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм, якими є дізнання і досудове слідство, є значним кроком уперед у напрямі раціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті та розслідуванні більш складних і суспільне небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва.
І ще один шлях спрощення кримінального процесу - розширення кола справ приватного обвинувачення, що, на нашу думку, у даний час занадто вузький.
Гарантії реалізації принципу диспозитивності в кримінальному процесі проявляються у тому, що обвинувачений вправі відмовитися від захисника, обвинувачений вправі запросити як захисника не лише адвоката, а й близького родича, свого опікуна чи піклувальника, тобто обвинувачений має право вибору. Також, відповідно до ст. 263 КПК підсудний вправі давати показання в кожний момент судового слідства або відмовитися їх давати, а також відповідати на запитання Диспозитивність вбачається і в тому, що подача касаційної або апеляційної скарги призупиняє виконання вироку незалежно від того, чи внесе прокурор подання. Таким чином, позиція засудженого, потерпілого та інших учасників процесу впливає на рух справи, іноді припиняючи його.
Розширення діапазону диспозитивності в кримінальному судочинстві відбувається за рахунок збільшення підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених не тільки в КПК, а й у Загальній та Особливій частинах КК.
Зокрема, крім названих вище випадків, у КК передбачено звільнення від кримінальної відповідальності в разі: добровільної відмови особи при незакінченому злочині (ст. 17); добровільної відмови співучасників (ст. 31); добровільного повідомлення громадянином України про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками (ч. 2 ст. 111); добровільного повідомлення іноземцем або особою без громадянства про вчинене шпигунство (ч. 2 ст. 114); здійснення керівником підприємства, установи або організації виплати заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам до притягнення його до кримінальної відповідальності (ч. 3 ст. 175); сплати особою податків, зборів (обов’язкових платежів), а також відшкодування шкоди, завданої державі їх несвоєчасною сплатою, до притягнення її до кримінальної відповідальності (ч. 4 ст. 212); добровільної заяви про створення злочинної організації або участь у ній (ч. 2 ст. 255); добровільного повідомлення про терористичну групу чи терористичну організацію (ч. 5 ст. 258); добровільного повідомлення про незаконне воєнізоване чи збройне формування (ч. 6 ст. 260); добровільної здачі зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (ч. 3 ст. 263); добровільної заяви про незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 4 ст. 289); добровільної здачі наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ч. 4 ст. 307); добровільного лікування від наркоманії (ч. 4 ст. 309); добровільної здачі прекурсорів (ч. 4 ст. 311); добровільної заяви про давання або вимагання хабара (ч. 3 ст. 369). Особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності за військовий злочин із застосуванням до неї заходів, передбачених «Дисциплінарним статутом Збройних Сил України» (ч. 4 ст. 401 КК).
Згідно зі ст. 44 КК порядок звільнення від кримінальної відповідальності у перелічених випадках встановлюється законом. На жаль, у КПК поки що не передбачений такий порядок, що є серйозною перепоною у правозастосуванні; зокрема, у зазначених в Особливій частині КК випадках це обмежує диспозитивні начала на користь публічних.
Виявом диспозитивності є визнання правомірним вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття злочинної діяльності (ч. 1 ст. 43 КК). Але тут наявні й публічні засади, оскільки відповідно до ч. 2 цієї статті справа не завжди може бути закрита при вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину. На жаль, положеннями КПК не врегламентовано порядок звільнення в таких випадках особи від кримінальної відповідальності, що є серйозною проблемою при правозастосуванні.[20]
Розширення діапазону диспозитивності в кримінальному судочинстві України відбулося за рахунок запровадження правила про те, що закриття кримінальної справи за будь-якою нереабілітуючою обставиною відбувається лише за результатами судового розгляду справи, що ліквідувало інститут визнання особи винною позасудовими органами влади.
Диспозитивність у кримінальному процесі виявляється і в тому, що під час розгляду судом цивільного позову мають застосовуватися деякі правила цивільного процесу, якщо інше не передбачене положеннями КПК. У межах кримінально-процесуальної процедури можливі: відмова від позову або його визнання, які мають тягти закриття провадження за позовом під час розгляду судом кримінальної справи; перенесення розгляду позову в суд, що діє в порядку цивільного судочинства; мирова угода сторін. У випадках, коли арешт на майно накладено з метою забезпечення цивільного позову, обвинувачений вправі визначити, яке саме майно підлягає арешту в межах суми заявленого позову. В цьому також знаходить втілення принцип диспозитивності.
Таким чином, ідея диспозитивності лежить в основі й таких процесуальних гарантій обвинуваченого, як вибір: між розглядом кримінальної справи суддею одноособово чи колегією суддів; між проведенням чи не проведенням судового слідства залежно від визнання чи заперечення вини підсудним.
Зазначена ідея висловлена і в концепції впровадження поновлюючого правосуддя замість караючого - нова концепція, яка виникла на Заході порівняно недавно, могла б бути адаптована до умов України, і це б значно посилило засади диспозитивності в кримінальному процесі.
Принципи кримінального процесу – це світоглядні ідеї максимально високого ступеня спільності в кримінальному процесі, що детермінують кримінального-процесуальну діяльність і виникають у ході її правовідносин, вільно виявляються в правових нормах. Принципи кримінального процесу виражають: сутність норм і правил поведінки, санкціонованих державою та регламентуючих провадження по кримінальних справах; тісний зв'язок з правовою системою суспільства, за допомогою якої впливають на кримінально-процесуальні відносини; основні правила кримінального-процесуальної діяльності, опосередковані правовими нормами.
Диспозитивність сьогодні не може бути принципом через відсутність об'єктивних передумов, оскільки публічні інтереси, що закріплені у нормах кримінального процесу України, обмежують ці тенденції у кримінальному судочинстві, подібно тому, як диспозитивні інтереси, що закріплені у нормах цивільного процесу України, обмежують розширення меж публічності в цивільному процесі. Реалізація диспозитивності та принципу публічності це єдиний процес, спрямований на вирішення задач кримінального процесу. Чітке позначення меж дії принципу публічності і диспозитивності у кримінально-процесуальному законодавстві забезпечує відсутність протиріч між ними у кримінальному процесі України.
Диспозитивність в силу якого його учасники (сторони), що відстоюють у справі свій особистий інтерес, мають право розпоряджатися: предметом кримінального процесу (обвинуваченням); матеріальним правом при провадженні по цивільному позову у кримінальній справі; процесуальними правами, реалізація яких значно впливає на провадження по кримінальній справі. Характерні риси диспозитивності: активність дії залежить від волевиявлення учасників (сторін) кримінального провадження і пов'язана з наданням доказів та розпорядженням предметом цивільного позову у кримінальному провадженні; ініціативність дії пов'язана з розпорядженням предметом кримінального процесу.
Диспозитивность як загальноправове явищє, регламентоване конституційними, цивільно-процесуальними, кримінально-процесуальними нормами, що виконує праворегулюючу функцію.
Суб'єктами диспозитивності у кримінальному процесі можуть бути учасники (сторони) кримінального процесу (фізичні або юридичні особи), які відстоюють у справі свій особистий (приватний) інтерес: зі сторони обвинувачення – постраждалий, потерпілий, цивільний позивач та їх представники; зі сторони захисту – підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їх захисники та законні представники, а також, цивільний відповідач та його представник. Виключенням є прокурор, який відстоює у справі державний інтерес і має право відмовитись від підтримки державного обвинувачення у суді, що викликає, за відмовою потерпілого від продовження обвинувачення особисто, закриття кримінального переслідування.
При провадженні по справах приватного обвинувачення виникає необхідність процесуального визначення правового статусу особи, яка надає скаргу. Тому до проекту нового КПК України слід внести норму, регулюючу підстави та порядок визначення особи постраждалою, тобто: особа (фізична або юридична), яка звернулась до суду із скаргою про скоєний злочин, визначається постраждалою з моменту реєстрації в суді такої скарги. Права і обов'язки такої особи повинні бути роз'яснені їй, про що робиться відмітка у відповідному реєстровому документі.
Список використаної літератури
1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1996. – С. 4.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К., 2001.
3. Ковтун Г.И. Состязательность и поиск истины // Российская юстиция. - 1997. - № 7.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За загальною редакцією В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.:ФОРУМ, 2003. – 938 с.
5. Лобойко Л.М. Поняття принципу диспозитивності в кримінальному процесі // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 4 (35). – С. 218-228.
6. Маляренко В. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Юридична Україна. -2004. - №5. - C. 4-16.
7. Маляренко В.Змагальність сторін у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. -2003. - №1. - C. 15-21.
8. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 7(47).
9. Мизулина Е.Б. Уголовный процесс: концепция самоограничения государства. - Тарту, 1991.
10. Михеєнко М.М., Молдован В.В., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право. К., 1997.
11. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / Під ред. В.М.Тертишника. - К, 2002. - С. 102-103.
12. Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7.
13. Порівняльне судове право. / М.М.Михеєнко, В.В.Молдован, Л.К.Радзієвська. - К, 1993. - С. 163.
14. Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. – X.:Консум, Ун-т внутр дел. - 2000. – С. 204-205.
15. Судебная власть: Проспект. - М., 2003. - С. 285.
16. Харитонова О. Поняття і ознаки публічних правовідносин // Вісник Академії правових наук України. - 2002. - № 1(28). - С. 40).
17. Чучукало О.Вплив змагальності і диспозитивності на криміналістичне забезпечення судового слідства // Право України. -2003. - №5. - C. 71-75.
18. Шишкін В. Диспозитивність – принцип судочинства. // Право України. – 1999. - №6. – С. 10-15.
19. Юридическая энциклопедия. - М., 2001. - С. 920.
20. Юридична енциклопедія - Т. 5. - К., 2003. - С. 197-199.
[1] Шишкін В. Диспозитивність – принцип судочинства. // Право України. – 1999. - №6. – С. 10-15.
[2] Чучукало О.Вплив змагальності і диспозитивності на криміналістичне забезпечення судового слідства // Право України. -2003. - №5. - C. 71-75.
[3] Харитонова О. Поняття і ознаки публічних правовідносин // Вісник Академії правових наук України. - 2002. - № 1(28). - С. 40).
[4] Мизулина Е.Б. Уголовный процесс: концепция самоограничения государства. - Тарту, 1991.
[5] Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / Під ред. В.М.Тертишника. - К, 2002. - С. 102-103.
[6] Порівняльне судове право. / М.М.Михеєнко, В.В.Молдован, Л.К.Радзієвська. - К, 1993. - С. 163-164.
[7] Маляренко В.Змагальність сторін у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. -2003. - №1. - C. 15-21.
[8] Див.: Кудрявцев П.И. Прокурор в суде первой инстанции // Соц. законность. - 1970. - № 7. - С. 8.
[9] Див.: Побегайло Г.Д. Судебные прения в советском уголовном процессе. - М., 1982. - С. 4.
[10] Михеєнко М.М., Молдован В.В., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право. К., 1997. - С. 13, 14.
[11] Побеpежный В.В. Гарантии независимости суда при отправлении правосудия по уголовным делам: Автореф. канд. дис. - 1993. - С. 22.
[12] Юридична енциклопедія - Т. 5. - К., 2003. - С. 197-199.
[13] Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 7(47).
[14] Юридическая энциклопедия. - М., 2001. - С. 920.
[15] Судебная власть: Проспект. - М., 2003. - С. 285.
[16] Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7.
[17] Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. – X.:Консум, Ун-т внутр дел. - 2000. – С. 204-205.
[18] Шишкін В. Диспозитивність – принцип судочинства. // Право України. – 1999. - №6. – С. 10-15.
[19] Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За загальною редакцією В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.:ФОРУМ, 2003. – 938 с. - - С. 78.
[20] Маляренко В.Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України // Юридична Україна. -2004. - №5. - C. 4-16.