| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Курсовая работа: Правовий статус комунальних підприємств
Вступ
Сьогодні в господарському обороті України беруть участь різноманітні суб'єктигосподарськоїдіяльності, серед яких окреме місце займають комунальні підприємства.
Необхідно зазначити, що термін “комунальне підприємство”, як і термін “комунальна власність” досить молодий. Якщо років десять назад під комунальним підприємством могли уявити підприємство, що надає житлово-комунальні послуги, то сьогодні його ясно розуміють як один із видів підприємств. Хоч досі і в офіційних назвах, і в статутних документах ряду таких підприємств можна зустріти назву “державне комунальне підприємство”, що є юридично невірним.
Якщо на першому етапі існування комунальної власності, комунальні підприємства створювались на базі майна, що передавалось з державної в комунальну власність, або взагалі одержувались з державної власності в цілому, то сьогодні територіальні громади вимушені з метою задоволення своїх потреб та поповнення бюджету самостійно створювати власні підприємства, передаючи їм власне майно, зокрема, набуте від колишніх колективних сільськогосподарських підприємств. В даний час мабуть чи не в кожній сільській, селищній раді створені комунальні підприємства, що надають населенню різні послуги (обробіток землі, посів та збирання врожаю, надання перукарських послуг тощо).
В юридичній літературі більша увага приділяється правовому статусу державного та приватного майна, ні ж майна комунального. Відповідно, більше уваги і до правового статусу державних та приватних підприємств.
Можна погодитись з тим, що правовий статус комунальних підприємств багато в чому буде схожий на правовий статус державних підприємств. Поряд з цим, комунальні підприємства належать до іншої самостійної форми власності, правовий статус якої може визначатись окремими законами (наприклад, Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”). Самостійний правовий статус комунальних підприємств нерідко призводить до суперечок про поширення чи непоширення норм окремих законів про державне майно на правовідносини, пов’язані з комунальним майном (наприклад, Законів України “Про приватизацію державного майна”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію”).
Всі вказані моменти визначають актуальність окремого дослідження основних положень функціонування комунальних підприємств в господарській системі України.
Тому за мету в цій роботі поставлене визначення особливостей правового статусу комунальних підприємств.
Об’єкт дослідження – правові норми, що визначають правовий режим діяльності комунальних підприємств.
Поставлені в роботі завдання:
- дати поняття комунальної власності;
- дати поняття комунальних підприємств;
- визначити обсяг повноважень органів місцевого самоврядування щодо комунальних підприємств;
- дослідити правову базу, в якій функціонували і функціонують комунальні підприємства;
- порівняти правовий режим майна комунальних підприємств на протязі всього часу їх існування, а також визначити зміни цього статусу у нових Цивільному та Господарському кодексах України;
- охарактеризувати особливості майна комунальних підприємств;.
У зв’язку з тим, що обрана тема знаходиться на межі цивільного і господарського права, то в роботі використовувались підручники, монографії, статті як з цивільного права, так і з господарського таких фахівців, як:
Притики Д.М., Тітова М.І., Щербини В.С., М.К. Треушнікова, В.В. Комарова, Д.О. Миргородського та ін.
Але, оскільки в роботі досліджуються правові норми, що стосуються правового режиму майна комунальних підприємств, то основою написання цієї роботи все ж є нормативні акти, головні з яких Господарський кодекс України (в роботі – ГК) та Цивільний кодекс України (в роботі – ЦК).
Розділ 1. Комунальні підприємства в системі суб’єктів господарських правовідносин
1.1 Правова природа створення та функціонування комунальних підприємств
Правовою основною створення та функціонування комунального підприємства є комунальна власність.
Сьогодні термін “комунальна власність” впевнено ввійшов в наше життя, хоч років десять-п’ятнадцять тому його в нормативних актах не існувало. Сформувавшись як вид державної форми власності (ст. 31 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 року), комунальна власність закріпилась як самостійна форма власності поряд з державною і приватною (ст. 41 Конституції України від 28 червня 1996 року).
Ст. 31 Закону України “Про власність” визначено, що комунальна власність – це власність адміністративно територіальних одиниць. Суб’єктом права комунальної власності ст. 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року визначені територіальні громади, від їх імені та в їх інтересах яких функції і повноваження місцевого самоврядування здійснюють місцеві ради (ст. 10 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”).
Закономірно, що територіальні громади, маючи досить широкий перелік об’єктів комунальної власності, з метою належного матеріального забезпечення своїх потреб, створюють на своїй території комунальні підприємства.
Розглядаючи поняття та особливості правового стаутсу комунальних підприємств неодмінно треба розглянути процес трансформації права комунальної власності на території України взагалі.
Наприклад, в праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміну для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб’єктом i що фігурувало як об’єкт права власності.
Починаючи з Руської Правди, джерела права завжди містили норми, які б захищали приватну форму власності. Так було за Литовсько-Польської держави, так було за козацької доби, так було за Російської імперії.
Конституція СРСР 1936 р. розрізняла особисту власність громадян та соціалістичну власність. При чому особиста власність була похідною від власності соціалістичної. Соціалістичною власністю була державна загальнонародна власність, колгоспно-кооперативна власність, власність профспілкових та інших громадських організацій.
Останні до перебудови дослідження щодо класифікації типів, видів i форм власності в СРСР у відповідності з Конституцією СРСР 1977 р. а також з існуючою доктриною давали тлумачення, що в Радянському Союзі існував єдиний соціалістичний тип власності, який ділився на суспільну i індивідуальну.
Конституція (Основний Закон) України 1978 року в главі 2 зазначала, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань (ст. 10).
Державна власність - це спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності. У виключній власності держави є: земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави (ст. 11).
Таким чином, держава на найвищому рівні не закріплювала комунальної форми власності – існувала загальна державна власність. Державна власність понад 70 років займала провідне місце серед усіх форм власності у СРСР, а її питома вага в цілому складала більше 90 відсотків в національному багатстві країни.
6 березня 1990 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР „Про власність в СРСР”.
Стаття 4 зазначеного Закону виділила три форми власності: власність радянських громадян, колективна і державна власність. Також встановлювалось, що законодавчими актами союзних і автономних республік можуть встановлюватись інші, не передбачені цим Законом, форми власності.
Закон СРСР „Про власність в СРСР” вперше вжив термін „комунальна власність”.
Так, відповідно до ст. 19 цього Закону до державної власності належать загальносоюзна власність, власність союзних республік, власність автономних республік, автономних областей, автономних округів, власність адміністративно-територіальних утворень (комунальна власність).
Проте Закон СРСР „Про власність в СРСР” не лише згадував про комунальну власність, але і присвячував комунальній власності окрему статтю. Це стаття 23 „Власність адміністративно-територіальних утворень (комунальна власність)”, відповідно до якої у власності краю, області, району чи іншого адміністративно-територіального утворення перебувають майно органів влади і управління адміністративно-територіального утворення, кошти місцевого бюджету, житловий фонд і житлово-комунальне господарство місцевої Ради народних депутатів, а також можуть бути підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорту, промислові, будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно, необхідне для економічного і соціального розвитку та виконання інших завдань, які стоять перед відповідними адміністративно-територіальними утвореннями.
Наступний етап розвитку та законодавчого підкріплення власності відбувся з прийняттям 7 лютого 1991 року Закону України “Про власність”, який був спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України. Зазначений Закон, які і Закон СРСР „Про власність в СРСР”, виділяв три форми власності.
Ст. 31 зазначеного Закону чітко поділяла державну власність в Україні на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Також в даному Законі визначались суб'єкти (ст. 32) і об'єкти (ст. 35) права комунальної власності.
Так, суб'єктами права комунальної власності визначались адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Суб'єктами права комунальної власності на землю виступали Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебували в загальнодержавній власності.
Управління комунальним майном від імені населення адміністративно-територіальної одиниці здійснюють місцеві Ради народних депутатів України, а також уповноважені ними державні органи (ст. 33).
Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.
Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями один одного (ст. 36).
У зв’язку з прийняттям Закону СРСР „Про власність в СРСР” і Закону України “Про власність” та утворенням комунальної форми власності як виду державної власності, виникла необхідність розділу державної власності на загальнодержавну та комунальну.
Тому 5 листопада 1991 року Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”. Постановою було затверджено перелік державного майна України, яке передається до комунальної власності, а також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць. Така передача майна не була одноразовим актом. Процес розмежування власності відбувається і сьогодні, а також продовжуватиметься у майбутньому. Так, Постановами Кабінету Міністрів України від 3 січня 1995 року, 2 лютого 1995 року, 13 лютого 1995 року передбачена передача загальнодержавного майна (майна військових містечок, дитячих садків, об’єктів житлово-комунального господарства та ін.) до комунальної власності. Причому можливий і зворотній процес. Наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 року були прийняті пропозиції Житомирської та Полтавської обласних Рад народних депутатів про передачу майна ряду державних комунальних підприємств до загальнодержавної власності.
Отже, нова конструкція права державної власності була істотно відмінна від державної власності радянського періоду. Новим законодавством про власність було передбачено багато суб’єктність права державної власності, можливість динамічного переходу в інші форми власності, рівноправність всіх форм власності та ін.
Останнім, але найважливішим актом який регулює правове поле власності на Україні беззаперечно Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року.
С. 41 Конституції України, хоч і не перераховує чітко форми власності в Україні, проте ставить в один ряд державну і комунальну форми власності.
Таким чином, комунальна форма власності з прийняттям Конституції України стала самостійною формою власності, а також основою для функціонування комунальних підприємств.
1.2 Основні ознаки комунального підприємства
В більшості правових систем поняття "підприємство" традиційно визначає певний майновий комплекс, тобто суб'єкт та об'єкт господарських та цивільних правовідносин. За українським законодавством підприємство завжди було не тільки майновим комплексом, а й юридичною особою.
На сьогоднішній час, підприємство є одним із основних учасників господарського обігу, діяльність якого регламентується відповідно до Господарського кодексу України, що відмінив положення раніше діючого Закону “Про підприємства в Україні”.
Відповідно до ст. 62 ГК підприємство – це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
Підприємства можуть створюватись, як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Види та організаційні форми підприємств передбачені ст. 63 ГК.
Відповідно до вказаної статті, залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
державне підприємство, що діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
Всі вказані види підприємств мають спільні ознаки, серед яких наступні:
1) підприємство с основною організованою ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення “основна ланка”, з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого - від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою;
2) підприємство - це господарюючий суб'єкт. Суть визначеннягосподарюючий суб'єктполягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін «господарюючий» означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій - релігійних, об'єднань громадян тощо);
3) підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності «має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України»;
4) підприємство - це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативне визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства;
5) підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності або повного господарського відання). Це майно юридичне відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі, гроші - на розрахунковому рахунку підприємства в банку;
6) підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.
Таким чином, підприємство - це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.
Об’єднуючи зміст вказаних ознак можна дати визначення, що комунальне підприємство – це заснований на власності відповідної територіальної громади самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).
З даного визначення можна виділити наступні ознаки комунального підприємства:
- юридична особа;
- наявність статуту;
- ведення господарської діяльності (виробничої, науково-дослідницької і комерційної);
- самостійність;
- мета створення комунального підприємства - одержання відповідного прибутку (доходу);
- майно комунального підприємства повинно належати територіальній громаді.
Не зовсім можна погодитись з такою ознакою комунального підприємства як заснування на власності відповідної територіальної громади. Як правило, комунальні підприємства дійсно засновуються на власності відповідної територіальної громади. Але допустимо ситуацію, коли територіальна громада в особі місцевої ради бере в оренду певне майно (майновий комплекс), на якому засновує комунальне підприємство. Орендоване майно не переходить у власність орендаря. Тому можлива ситуація заснування комунального підприємства на чужому майні.
Крім того, серед ознак комунального підприємства відсутня ознака заснування його територіальною громадою. Буквально тлумачачи визначення комунального підприємства як підприємства, заснованого на власності відповідної територіальної громади, можна зробити висновок, що для створення комунального майна достатньо передати йому комунальну власність. Але така власність теж може бути одержана за договором оренди. З цього виходить, що орендар комунального майна, одержавши в оренду це майно, може створити підприємство, передавши йому орендоване майно в оперативне управління. Таке підприємство повинно одержати статус комунального.
Але насправді це не так. Наприклад, фізична особа, не може заснувати комунальне підприємство.
Проте для усунення розглянутих неточностей слід закріпити визначення комунального підприємства не як підприємства, заснованого на власності відповідної територіальної громади, а підприємства, заснованого територіальною громадою.
Більш детальний аналіз комунальних підприємств дозволяє класифікувати їх в залежності від суб’єктів.
Так, можна виділити комунальні підприємства засновані на комунальній власності:
- територіальної громади села, селища, міста;
- спільній власності територіальних громад району, області.
Крім того, відповідно до організаційно-правової форми, залежно від того, якою вона є, в літературі підприємства класифікуються на одновласницькі та багатовласницькі.
Одновласницьке підприємство створюється одним засновником, який надає для цього необхідне майно, затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо чи через призначеного ним керівника управляє підприємством і формує його трудовий колектив на підставах трудового найму, вирішує питання його реорганізації або ліквідації.
Багатовласницькі підприємства створюються двома чи більше засновниками на підставі їхньої спільної угоди (договору) і діють на основі об'єднання майна і трудової діяльності засновників (учасників), їхнього спільного управління справами, в тому числі через створювані ними органи, участі в розподілі прибутків і ризиків.
Зазначену класифікацію проводить і Господарський кодекс України. Проте, він вживає дещо інші терміни: замість одновласницьких – унітарні, замість багатовласницьких – корпоративні.
Комунальні підприємства можуть бути лише унітарними (одновласницькими). В іншому разі вони перетворяться на колективні підприємства або господарські товариства.
1.3 Компетенція органів місцевого самоврядування щодо створення комунальних підприємств
Повноваження органів місцевого самоврядування як засновників комунальних підприємств можна поділити на:
- повноваження, які мають всі засновники щодо заснованих ними підприємств;
- повноваження зумовлені особливим статусом органів місцевого самоврядування.
Щодо першої групи повноважень, то вони однакові для засновників підприємств всіх форм власності, тому в даній роботі їх зміст не розкривається.
Щодо першої групи повноважень, які являють інтерес в даній роботі, то вони більшість із них передбачена Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року.
Зокрема ст. 17 даного Закону містить загальну норму, згідно якої відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.
Так, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання (ст. 26):
1 ) встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету;
2) прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунальних підприємств;
3) затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації, визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним;
4) вирішення питань про надання у концесію об'єктів права комунальної власності;
5) вирішення питань про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади;
6) прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;
7) створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб'єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб);
8) вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями;
9) надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать (ст. 27):
1) розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, внесення до них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх виконанням;
2) встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади;
3) встановлення за узгодженим рішенням відповідних рад порядку використання коштів та іншого майна, що перебувають у спільній власності територіальних громад;
4) об'єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та організацій, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад;
5) управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад;
6) встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутків підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;
7) заслуховування звітів про роботу керівників підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;
8) підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов відчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації та переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; організація виконання цих програм;
9) підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо визначення сфер господарської діяльності та переліку об'єктів, які можуть надаватися у концесію, подання раді письмових звітів про хід та результати відчуження комунального майна;
10) управління об'єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню;
11) встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад.
Сільський, селищний, міський голова (ст. 42) призначає на посади та звільняє з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад.
Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання (ст. 43):
1) вирішення за дорученням відповідних рад питань про продаж, передачу в оренду, концесію або під заставу об'єктів комунальної власності, які забезпечують спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад, а також придбання таких об'єктів в установленому законом порядку;
2) надання згоди на передачу об'єктів з державної власності у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст та прийняття рішень про передачу об'єктів права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад, у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності;
3) вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників;
4) прийняття рішень щодо делегування місцевим державним адміністраціям окремих повноважень районних, обласних рад. Таким чином районні обласні ради можуть делегувати місцевим державним адміністраціям повноваження щодо управління комунальними підприємствами, що, як правило, і робиться на практиці.
Також органи місцевого самоврядування мають право:
1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних адміністративно-територіальних одиниць підприємств (об’єднань), організацій і установ, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до інших форм власності, якщо вони мають особливо важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб населення даної території, функціонуванням місцевого господарства;
2) передавати об’єкти комунальної власності у тимчасове або постійне користування, оренду, продавати їх підприємствам (об’єднанням), організаціям та установам, окремим громадянам та їх об’єднанням відповідно до законів про приватизацію, а також перерозподіляти об’єкти комунальної власності на договірній та конкурсній основі між власними підприємствами (об’єднаннями), організаціями та установами;
3) на переважне придбання приміщень, споруд, інших об’єктів, розташованих на її території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб населення, особливо найменш захищеної його частини;
4) мати об’єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Розділ 2. Особливості правового статусу комунального підприємства
2.1 Джерела формування та склад майна комунальних підприємств
Джерелами формування майна комунального підприємства є:
- грошові та матеріальні внески засновників;
- доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;
- доходи від цінних паперів;
- кредити банків та інших кредиторів;
- капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
- надходження від роздержавлення і приватизації власності;
- придбання майна іншого підприємства, організації;
- безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян;
- інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.
В такому вигляді закріплює джерела формування майна підприємства Господарський кодекс України в ст. 66.
Умовно джерела формування майна підприємства можна поділити на дві групи:
- набуте при створенні підприємства (грошові та матеріальні внески засновників);
- набуте в процесі діяльності підприємства (інші види джерел).
Розмір і порядок створення майна мають бути визначеними в установчих документах. Так, в рішенні про створення підприємства зазначається загальний обсяг витрат, що передбачаються на створення підприємства; статутний фонд і його частка в загальному обсязі витрат; вклад засновника у речовій і вартісній формі.
Для одержання доходів від реалізації продукції підприємство здійснює її на основі прямих угод (контрактів), державних замовлень і державних контрактів, через товарні біржі, мережу власних торговельних організацій. Придбання матеріально-технічних засобів для власного виробництва і капітального будівництва підприємство здійснює також через систему прямих угод або через товарні біржі та інші посередницькі організації.
Одним з вищезгаданих джерел формування майна підприємства є доходи від цінних паперів (акцій, облігацій, казначейських зобов'язань держави, ощадних сертифікатів, векселів). Власники цінних паперів, відповідно до Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок», одержують від них дивіденди, можуть їх купувати, продавати, обмінювати, як інші товари.
У цьому переліку серед джерел формування майна зазначаються і кредити банків та інших кредиторів. Кредити не є безпосереднім джерелом формування майна. По-перше, кредити треба повертати, тож джерелом формування майна можуть бути доходи від використання кредитів. По-друге, в переліку немає майна, що може бути одержаним підприємством за договором оренди. Адже і в цьому випадку підприємство одержує майно, яке треба повертати. І за цей час може мати доходи від використання орендного майна, а доходи вже можуть бути джерелом формування майна підприємства-орендаря. Саме тим, що орендар може одержувати доход від орендованого майна, договір оренди відрізняється від договору майнового найму.
До переліку джерел формування майна підприємства слід віднести і майно, одержане підприємством в оренду.
Всі юридичні факти, які утворюють підстави набуття права на майно, можна поділити на первісні і похідні.
Первісні – коли право на річ виникає вперше або незалежно від попередніх власників.
Похідні – коли право на річ виникає у суб’єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника.
До первісних способів набуття права на майно належать створення нової речі внаслідок виробничої діяльності (виробництва), переробки речі (специфікації), володіння плодами і доходами.
Похідними способами набуття права власності визнаються численні угоди.
Виробництво – один з найпоширеніших способів набуття права на майно. Створення нової речі як і в промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі, незалежно від форми власності, характеризує процес поширеного відтворення. Таким чином, виробнича діяльність виступає підставою набуття права на майно.
Специфікація як спосіб набуття права на майно охоплює перероблення чужої речі, внаслідок чого створюється нова, або виготовлення нової речі з чужих матеріалів. Якщо переробка має місце із матеріалів підприємства, яке саме здійснює виробничий процес, то питання про право на нове майно не викликає труднощів. Коли ж річ виготовляється з чужих матеріалів або переробляється чужа річ, виникають певні труднощі у визначенні особи, яка має право на майно: та, якій належали матеріали (або стара річ), чи та, яка вклала свою працю.
Специфікатор (особа, яка переробляє річ) може отримати право на майно при наявності двох умов одночасно:
а) вартість виготовлення речі перевищує вартість матеріалів (або вартості старої речі);
б) специфікатор не знав і не повинен був знати, що виготовляє речі з чужих матеріалів, які належать іншій особі.
Стосовно плодів і доходів, то за загальним правилом, встановленим чинним законодавством, одержання плодів і доходів є одним із способів набуття права на річ її власником.
Але закон у деяких випадках вирішує це питання інакше. Так, ст.22 Закону України “Про власність” передбачає, що продукція вироблена орендарем з використанням орендованого майна, а також одержані від неї доходи, є його власністю. Таким чином, продукція вироблена комунальним підприємством з використанням орендованого майна, а також одержані від неї доходи, належать комунальному підприємству.
Похідні способи набуття права на майно пов’язані з переходом права на майно, як правило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку попереднього володільця.
У науці питання похідних способів набуття права на майно пов’язується з проблемою правонаступництва. Припинення права на майно у відчужувача і виникнення цього права у набувача мають місце, як правило, одночасно на основі одного і того ж юридичного факту: наприклад, договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо.
Отже, при переході права на майно виникає правонаступництво. Деякі автори, використовують правонаступництво як універсальний критерій для розмежування первісних і похідних способів набуття права на майно.
Похідними способами набуття права на майно визнаються договори: купівлі-продажу, поставки, міни. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі одержує на неї право.
За цільовим призначенням і правовим режимом майно, що використовується в процесі господарської діяльності, поділяється на основні фонди і обігові кошти, а також інші цінності (спеціальні фонди, грошові кошти), вартість яких відбивається на самостійному балансі підприємств.
Залежно від цільового призначення розрізняють основні виробничі фонди і фонди невиробничого (соціального) призначення. На такі ж різновиди поділяються і обігові кошти. Правовий режим майна залежить як від форм власності (в даному випадку виступає комунальна форма власності), так і від призначення майна у виробництві, реалізації продукції або використання в невиробничій (соціальній) сфері.
Основні виробничі фонди - це засоби праці, тобто товарно-матеріальні цінності, що використовуються в процесі праці протягом кількох виробничих циклів і зберігають при цьому натуральну форму. Вони поступово, частинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію. До основних виробничих фондів належать будови і споруди, передавальні пристрої, верстати, машини, обладнання, транспортні засоби та деякі інші матеріальні цінності.
Основні невиробничі фонди - це житлові будинки, що належать підприємствам, санаторії, пансіонати, лікувальні заклади та інші об'єкти соціально-культурного призначення.
До обігових виробничих фондів належать предмети праці, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при цьому натурально-речову форму, і повністю переносять свою вартість на вироблену продукцію (сировина, матеріали, напівфабрикати і т. ін.).
Основні і обігові кошти, виражені в грошовій формі, які належать підприємству на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління, а також орендовані, створюють статутний фонд підприємства. У складі виробничих коштів (власних і позичкових) розрізняють виробничі запаси і незавершене виробництво, товарну частину виробленої продукції, що підлягає реалізації за договорами. Готова продукція разом з грошовими коштами становить так званий фонд обертання. Вироблена підприємством продукція, необхідна для внутрішнього споживання в процесі виробництва, не є готовою продукцією, оскільки вона не реалізується споживачам. Вона може бути віднесена до незавершеного виробництва або ж до виробничих запасів.
Чим же різниться між собою правовий режим окремих видів майна підприємства?
Якщо відносно основних і обігових фондів підприємство використовує в основному свої правомочності володіння і користування, то відносно готової продукції воно використовує правомочність розпорядження. Слід сказати, що в умовах переходу до ринку різниця в правовому режимі окремих видів майна, що належить підприємству, стає менш виразною, ніж це було за жорсткої централізованої планової економіки. Скажімо, основні виробничі фонди вже не є тим недоторканним об'єктом, відносно якого державне підприємство не мало правомочностей розпорядження, за винятком реалізації непотрібного для підприємства майна (що ним не використовувалося), і то тільки за умови, коли вищий орган або орган матеріально-технічного постачання відмовиться від його розподілу. На ці фонди не поширювалися правила про стягнення заборгованості з майна боржника.
Згідно ж із чинним законодавством підприємство, якщо інше не передбачено законом та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям, установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або давати в борг будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, що йому належать, а також списувати їх з балансу. Головне ж призначення основних виробничих фондів - використання їх у сфері виробництва. Через те вони, як правило, закріплюються за внутрішніми структурними підрозділами підприємства. Ці підрозділи і використовують їх для виготовлення продукції, виконання робіт або ж надання послуг відповідно до виробничих і фінансових планів, які складаються на підставі укладених господарських договорів.
На відміну від основних обігові фонди не закріплюються за виробничими підрозділами. Реалізація продукції здійснюється переважно підприємством. В умовах переходу до ринку найдоцільнішим є передача цих функцій спеціалізованим підрозділам.
Відносно поняття та структури обігових коштів у літературі існують різні тлумачення, проте слід, напевно, виходити з того, що категорія обігових коштів є вираженням різних фаз єдиного процесу розширеного виробництва. З огляду на це обігові виробничі фонди і фонди обертання в процесі свого кругообігу безперервно міняються місцями, послідовно проходячи як стадію виробництва, так і стадію обертання, і відповідно виступають то у грошовій, ю у виробничій, то в товарній формі.
Таким чином, обігові кошти, вкладені в запаси сировини, матеріалів, незавершеного виробництва, готової продукції або перебуваючи на банківському рахунку чи в касі підприємства, підпорядковуються правовому режиму відповідно до обігових фондів або фондів обертання залежно від стадії кругообігу, в якому вони на цей час знаходяться.
У нормативних актах і літературі останнього часу застосовуються терміни «фонд накопичення» і «фонд споживання». Поділ майна на такі фонди має на меті регулювання процесу спрямування коштів підприємства на ці основні напрямки витрат.
До фонду накопичення на рівні підприємства відносять частину створеної вартості, яка спрямовується на розширення виробництва. До нього направляють відрахування від чистого прибутку (доходу), як правило, на збільшення основних і обігових фондів, створення й поповнення резервного фонду тощо.
Фонд споживання - це частина вартості, створеної на рівні підприємства, яка використовується для задоволення матеріальних і соціальних потреб працівників.
З метою зручності при вирішенні питань розподілу прибутку і вибору основних напрямків його використання (особливо на великих підприємствах) кошти цих фондів підрозділяються на окремі фонди вужчого призначення. Так, у складі фонду накопичення на підприємстві можуть створюватися фонд розвитку виробництва, науки і техніки, інші фонди. А в складі фонду споживання - фонд оплати праці і матеріального заохочення.
До об'єктів, що складають господарську діяльність підприємства, відносяться:
1. Запаси і витрати (сировина, матеріали, вироби комплектації, тара, паливо та ін.), які використовуються в одному акті виробництва і тому всю свою вартість переносять зразу ж на собівартість продукції, що з них виробляється. Ця особливість вимагає з боку підприємства постійного відновлення, придбання матеріальних цінностей.
До групи запасів і витрат відносяться також залишки незавершеного виробництва, вартість готової продукції, товарів та малоцінних і швидкозношуваних предметів.
В склад малоцінних та швидкозношуваних предметів незалежно від вартості включаються знаряддя лову, спеціальні інструменти та тимчасові (нетитульні споруди, предмети прокату, а також інші предмети вартістю придбання не більше п'ятнадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян).
Підприємства можуть вести облік матеріальних запасів за оптовими, плановими і планово-розрахунковими цінами (облікові ціни).
2. Давальницька сировина і матеріали, а саме виробничі запаси, що приймаються без оплати їх вартості для переробки, відбиваються в поточному бухгалтерському обліку на забалансовому рахунку 002 "Товарно-матеріальні цінності прийняті на відповідальне зберігання" за цінами, обумовленими в договорах. Аналітичний облік здійснюється по давальниках, видах сировини та місцях їх знаходження. Товари, прийняті на комісію, обліковуються в аналогічному порядку.
3. Готова продукція обліковується по фактичній виробничій собівартості.
4. Грошові кошти - сума грошових коштів в касі підприємства готівкою, коштів, які зберігаються на розрахунковому, валютному та інших рахунках в установах банку, а також цінних паперів (акції, облігації, векселі, сертифікати ощадного банку) та інших грошових коштів підприємства.
5. Кошти в розрахунках - дебіторська заборгованість за товари та послуги, за видані аванси, за одержані векселі, суми за підзвітними особами та інші. У відповідності з Цивільним Кодексом України строк позовної давності по зобов'язаннях з фізичними і юридичними особами встановлений три роки.
Дебіторська заборгованість з закінченими строками позовної давності списується на збитки і обліковується на забалансовому рахунку протягом не менше як п'ять років.
6. Суми прибутку, які належать перерахуванню в бюджет у вигляді податків, суми, які використовуються для утворення фондів спеціального призначення підприємства.
2.2 Право підприємства на володіння, повне господарське відання і оперативне управління закріпленим за ним майном
Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління.
Наведене вище ставить два запитання:
1) яка різниця між власністю, повним господарським віданням та оперативним управлінням;
2) чи властиві для комунальних підприємств право власності, повного господарського відання або оперативного управління.
Поняття власності – це економічна категорія, з допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність – це суспільне відношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу присвоєння матеріальних благ.
Привласнення в даному випадку означає відношення суб’єкта присвоєння до певних матеріальних благ, як до своїх, і, відповідно, відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речей. Інший аспект присвоєння матеріальних благ (соціальний) – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні “мого” і “чужого”. Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб’єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні створення будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.
Отже, економічне відношення власності – це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб ( крім власника – індивіда чи колективу).
Власність – це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них всіх інших осіб.
Якщо власність – це категорія економічна, то право власності – юридична. Відповідно, якщо в юридичній літературі терміну “власність” не закріплено, то праву власності дається визначення.
Відповідно до ст. 2 Закону України “Про власність” право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
В наведеній нормі термін “право власності” розкрито в об’єктивному значенні. Крім об’єктивного значення термін “право власності” в юридичній науці вживається в суб’єктивному значенні.
Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.
Отже, право власності в об’єктивному розумінні є однім з найважливіших правових інститутів господарського права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб’єктами, а регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.
Необхідно зазначити, що право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими – правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту, закону.
У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, наприклад, володіння і користування при наймі і оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо.
Вище зазначалося, що одночасно всі три правомочності можуть у повному обсязі належати лише власнику. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) – похідним.
Поряд з титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння визначається добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням.
Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об’єктивному розумінні.
Користування – вилучення у речей їхніх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.
Право користування в об’єктивному значенні – це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.
Право користування в суб’єктивному значенні – це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.
Право користування нерозривно пов’язане з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна видобути з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте, власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України “Про власність”, зокрема ст. 4, закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна.
Як і володіння, так і користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не тільки власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.
Користувачем є і комунальне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і установа в силу права оперативного управління. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, похідним від права користування, яке належить власнику.
Відповідно до п.2 ст.6 Закону “Про власність” власнику належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено законом або договором.
Право користування, як і право володіння, може належати не лише власнику, а й іншим особам за різних правових підстав. Слід зробити зауваження, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів по користуванню майном мають ще й спеціальні обмеження – або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.
Розпорядження – визначення власником фактичної або юридичної долі речі.
Право розпорядження в об’єктивному розумінні є сукупність правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).
Право розпорядження в суб’єктивному розумінні – це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.
Якщо викладені вище правомочності володіння і користування можуть належати не лише власнику, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки з цього становлять випадки примусового вилучення майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).
Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі – орендарю. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немовби розподіляючи правомочність по володінню, користуванню і розпорядженню майном між різними особами.
Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладення певних договорів: купівлі-продажу, поставки, позики. Тим самим припиняється одне правовідношення власності і встановлюється інше, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець при договорі купівлі-продажу, поставці, позичальник – при позиці.
Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.
У літературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. При навмисному знищенні речі або її викиданні власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій – саме з цими діями пов’язане припинення права власності.
Як і право володіння і користування, право розпорядження може належати не лише власнику, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження переданим власником майном з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном повинна перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають: він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна, але використовувати майно комісіонер не має права.
Відповідно, моментом виникнення права власності буде момент, з якого особа одержить право володіти, користуватись і розпоряджатись майном.
Проте сказати, що право власності припиниться з моменту, з якого особа втратить право володіти, користуватись і розпоряджатись майном. Тут не будуть враховані випадки, коли майно знаходитиметься під заставою, арештом, буде загублене. Більш вірним буде твердження, що право власності припиниться з моменту, з якого інша особа набуде законне право володіти, користуватись і розпоряджатись цим майном.
Виходячи з наведеного можна зробити висновок, що у визначенні права власності повинно бути відображено його зміст, а також період існування цього права в часі.
Таким чином, майно, що є комунальною власністю і закріплене за комунальним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України.
Які ж це випадки, коли майно комунального підприємства належить йому не на праві повного господарського відання і не на праві власності ?
Очевидно, це випадки, коли майно належить комунальному підприємству на праві оперативного управління.
Діюче законодавство передбачає, що на праві оперативного управління майно належить державним установам (організаціям).
Установа (організація) відрізняється від підприємства. Проте, Господарський кодекс України в ч. 3 ст. 78 передбачає, що майно комунального підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).
Господарський кодекс України розкриває поняття комерційного підприємства, але нічого не говорить про некомерційне підприємство. Із змісту ст. 74-75 Господарського кодексу України, яка говорить про державне комерційне підприємство, можна зробити висновок, що комунальне комерційне підприємство має на меті одержання прибутку, тоді як некомерційне – не має.
Необхідно зазначити, що не розкриває цих понять і Цивільний кодекс України 2003 року. Практики ж діяльності таких підприємств ще нема.
Проте, все ж таки можна зробити висновок, що майно комунальних підприємств належить їм на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління. Комунальні підприємства не можуть мати майно на праві власності.
Тепер залишається лише дати визначення повного господарського відання і оперативного управління. Діюче законодавство, вживаючи ці терміни, дещо розкрило лише термін “повне господарське відання”, не розкриваючи терміну “оперативне управління”. Така ситуація призвела до суперечок серед дослідників в галузі цивільного і господарського права.
Нормативно закріпив визначення повного господарського відання і оперативного управління Господарський кодекс України.
Відповідно до ст. 136 ГК України право господарського відання (замість терміну “повне господарське відання” вжито термін “господарське відання”) є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
Відповідно до ст. 137 ГК України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених ГК України та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.
ГК України також використовує термін “право оперативного використання майна”, який має відношення і до комунального підприємства.
Відповідно до ст. 138 ГК України суб'єкт господарювання - відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання майна. Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, відповідно до закону.
Таким чином, майно комунального підприємства може належати йому на праві господарського відання (відрізняється від права власності обмеженням щодо розпорядження) або на праві оперативного управління (відрізняється від права власності користуванням лише в некомерційних цілях).
Виснов ки
Проведений в цій роботі аналіз дає підстави стверджувати, що на даний час правове регулювання діяльності українських комунальних підприємств суттєво змінилось, що пов’язано із прийняттям таких нормативних актів, як Господарський, Цивільний кодекси України. Вони містять значну кількість норм, що стосуються майна комунальних підприємств та правового режиму його використання.
Необхідно зазначити, що на стадії розробки знаходяться проект Закону України “Про право комунальної власності” та інші. І хоч спеціального нормативного акту про правовий режим майна комунальних підприємств не прийнято, проте шляхом аналізу окремих норм згаданих законів правовий режим майна комунальних підприємств можна встановити.
Враховуючи відокремленість комунального майна від державного, досить детального законодавчого регулювання статусу комунальних підприємств не може бути. Відповідна територіальна громада в особі місцевої ради, як власник майна, самостійно праві визначати правовий режим майна створених нею підприємств.
З цього можна зробити висновок, що вагоме місце серед нормативних актів, що визначають правовий режим майна комунальних підприємств, повинні займати саме акти органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських, районних, обласних рад), які створюють, ліквідують комунальні підприємства, затверджують їх статути, надають їм для проведення своєї діяльності майно.
Розглянута тема знаходиться на межі цивільного і господарського права. Також вона прямо стосується і муніципального права, яке все більше дослідників починають виділяти в самостійну галузь права.
Тому в процесі написання роботи постійно аналізувались нормативні акти згаданих галузей права, їх норми порівнювались і зіставлялись між собою.
Як підсумок дослідження, можна виділити наступні особливості правового статусу комунальних підприємств:
1. Комунальні підприємства – це самостійний вид підприємств, який функціонує на базі (основі) комунальної власності.
2. Власниками майна комунальних підприємств, яке передається їм місцевими радами як засновниками, є територіальні громади.
3. Місцеві ради виступають по відношенню щодо створених ними комунальних підприємств у двох ролях – як засновники і власники майна та як органи влади.
4. Комунальне майно належить комунальним підприємствам на праві повного господарського відання або оперативного управління.
5. Комунальне підприємство має практично такі ж права на майно як і інші підприємства (користування, передача в оренду тощо), джерела формування майна комунального підприємства, його склад такий же як і в інших підприємствах, припинення діяльності комунального підприємства і вирішення юридичної долі його майна нічим не відрізняється від загальних вимог.
6. Місцеві ради можуть встановлювати для комунальних підприємств певні обмеження щодо комунального майна, проте такі ж обмеження може встановити будь-який власник майна, переданого до створеного ним підприємства.
Завершуючи роботу, можна із впевненістю констатувати, що комунальні підприємства є самостійною та важливою складовою господарської системи України.
Література і нормативні акти
1. Конституція України -К., 1996 р.
2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради. – 2003. - N 18. - Ст. 144.
3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради. –2003. - N 16. - Ст. 126.
4. Закон України “Про власність” // Відомості Верховної Ради. – 1991. - N 20. - Ст. 249.
5. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” // Відомості Верховної Ради. – 1997. - N 24. - Ст.170.
6. Вінник О.М. Суб’єкти господарської діяльності: правове становище. – К: Товариство «Знання», КОО, 2005 р. – 309 с.
7. Господарське право: Практикум / В.С. Щербина, Г.В. Пронська, О.М. Вінник та інші; за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2004 р. – 326 с.
8. Грачова Р. Актив, пасив і оборотний капітал // Галицькі контракти. - 1998. - № 21. – Ст. 24-27.
9. Зобов'язальне право: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів / За ред. О. В. Дзери.- К., 2004. – 416 с.
10. Науково-практичний коментар господарського кодексу України.–К., “Юрінком Інтер”. 2005. - 617 с.
11. Основи господарського права України. Під ред. А.Я. Пилипенко, В.С Щербини. Навчальний посібник.-Київ., 2004. – 250 с.
12. Правові основи підприємницької діяльності. Під ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. – К. “Правові джерела”. 1997 р.
13. Правові основи підприємницької діяльності. Під ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. – К. “Правові джерела”. 2005. – 361 с.
14. Пушкін А., Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус суб'єктів // Право України. - 2003. - № 5-6. - Ст. 31-34.
15. Цивільне право України // Під ред. Ч.Н. Азімова, С.Н. Приступи – Х., “Право”, 2003. - 518 с.
16. Цивільне право України. Частина загальна: Посібн. За ред. І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіки. – К.: НАВСУ, 2005. – 390 с.
17. Щербина В.С. Господарське право України. Навч. Посібник. -К.: Атіка, 2005. – 364 с.