Курсовая работа: Порядок визначення підсудності цивільних справ

ВСТУП

Актуальність теми сьогодні сфера правозастосовчої практики переживає значні зміни, пов’язані також з наявністю нового законодавчого масиву, що регулює правовідносини в базових галузях права. Зокрема, це стосується прийняття нових кодексів, що регулюють відносини в цивільному й адміністративному процесах, що тягнуть, у свою чергу, значні зміни в цивільному процесі. Вступ у чинність нових кодексів істотно змінює роль і значення судової практики. На жаль, при всіх позитивних моментах, пов’язаних з реформуванням вітчизняного законодавства й спрямованих на приведення його у відповідність із сьогоднішніми державними, економічними, політичними й соціальними реаліями, нові кодекси виявилися наповнені посиланнями на оцінні поняття й категорії, зміст яких недостатньо або взагалі не визначений чинним законодавством або в черговий раз являє собою правові пробіли або колізії.

Крім того, однією з істотних проблем стала підсудність справ, розглянутих судами загальної юрисдикції, господарськими й новими адміністративними, і, відповідно, спеціалізація судів.

Підсудність – це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого в залежності від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції. Інститут підсудності має подвійну правову природу, що проявляється в його одночасному закріплені як в процесуальному праві, так і в судоустрої.

Правила підсудності визначають стійкий юридичний зв’язок між юридичною справою та судом на основі збалансування публічних інтересів правосуддя з правами приватного інтересу в сфері юстиції. Правила підсудності дозволяють визначити конкретний суд та його склад, які повинні розглянути справу по першій інстанції; лежать в основі права особи на законного суддю; сприяють досягненню завдань кримінального судочинства; підвищують виховну та попереджувальну роль правосуддя; є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини; забезпечують реалізацію принципів правосуддя, зокрема, принципу незалежності суддів та можуть виступати елементом регулювання міжнародних відносин. Правила підсудності чітко окреслюють суверенне право держави на здійснення правосуддя в межах своєї території.

До наукової розробки теоретичних питань сутності та видів підсудності цивільних справ, порядку визначення підсудності у цивільному процесі у законодавстві України та на міжнародному рівні свого часу звертались такі науковці як: Гнєздов О.С., Кравчук В.М., Оверчук С.В., Радченко П.І., Стефан М.Й., Білоусов Ю.В., Осокіна Г.Л. та інші.

Мета курсової роботи полягає у визначенні підсудності як основи побудови судів цивільної юрисдикції, дослідження поняття, видів підсудності цивільних справ та з’ясування порядку визначення підсудності цивільних справ у законодавстві України та міжнародних договорах.

Відповідно до зазначеної мети в курсовій поставлено і послідовно вирішуються такі завдання:

з’ясувати теоретичні засади поняття підсудності та її ролі у здійсненні цивільного судочинства на всіх стадіях цивільного процесу;

визначити види підсудності цивільних справ, зокрема їх загальну характеристику, підсудність цивільних справ Верховному суду України як окремий вид підсудності та підсудність цивільних справ з іноземним елементом;

дослідити порядок визначення підсудності цивільних справ за національним законодавством України та згідно укладених між Україною та іншими країнами договорів.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення правосуддя при визначенні підсудності цивільних справ.

Предметом дослідження є методологічні, теоретичні та прикладні проблеми вивчення підсудності цивільних справ.

Методи дослідження. Для досягнення мети та завдань курсової роботи використані такі методи дослідження: системного аналізу та аналогії – для поглиблення соціально-економічного змісту поняття підсудності та його окремих видів; класифікаційно-аналітичний метод – для оцінки впливу підсудності на здійснення правосуддя в Україні; статистично-аналітичні методи (порівняння, динамічних рядів, індексний) – для оцінки стану становлення окремих видів підсудності цивільних справ в Україні та порівняння підсудності та підвідомчості при здійсненні цивільного судочинства.Курсова робота складається з трьох розділів восьмипідрозділів,висновку та списку використаних джерел,що налічують 28 найменувань.Загальна кількість курсової роботи складає 38 сторінки.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ПІДСУДНОСТІ

1.1 Загальні положення про цивільну юрисдикцію

цивільна юрисдикцію підсудність законодавство

У законодавстві закріплено розмежування функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Серед них є органи, які своїм призначенням мають розгляд певних правових спорів та вирішення правових питань (юрисдикційна діяльність). В силу особливого характеру деяких прав або особливого положення, яке займають суб’єкти права і т.д., держава залишає частину функцій по захисту права у віданні адміністративних органів або засновує для захисту окремих прав спеціальні органи. Розмежування компетенції щодо розгляду та вирішення спорів та інших правових питань складає зміст інституту юрисдикції (її ще називають підвідомчістю). Підвідомчість (юрисдикцію) ще можна розглядати як певну властивість конкретних правовідносин у разі виникнення спору підпадати під відання (входити до юрисдикції) того чи іншого органу. Або ж як коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного державного або громадського органу.

Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України, відповідно до яких юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, постає питання про розмежування компетенції щодо вирішення цивільних справ, адже це безпосередньо пов’язано із правом на судовий захист. При цьому, зважаючи на конституційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивільної юрисдикції, під якою слід розуміти нормативне визначення компетенції суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства, адже як вже згадувалось суд може захистити цивільні права у порядку різних процесів (кримінального, адміністративного, господарського).

Відповідно до ст. 15 ЦПК до справ цивільної юрисдикції відносяться: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Формою розгляду справ цивільної юрисдикції є провадження (позовне, наказне та окреме). Справи, які окремо віднесені до юрисдикції суду вирішуються за правилами, визначеними законами України.

Залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних органів, чи до компетенції декількох, при допущенні вибору заінтересованої особи, за згодою сторін і недопущення такого, цивільна юрисдикція поділяється на види:

виключну; альтернативну; договірну; імперативну (умовну); а зв’язком справ.

Виключна – юрисдикція, за якою розгляд певної категорії цивільних справ входить виключно до компетенції суду. Так, лише у судовому порядку вирішуються питання про позбавлення батьківських прав, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи недієздатною і т.д.

Альтернативна – юрисдикція справи як суду, так і іншого юрисдикційного органу. Така юрисдикція визначається за вибором заінтересованої особи, оскільки саме їй належить право вибору до якого органу звернутися за вирішенням спору. Так, наприклад, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, а також шляхом звернення до суду із відповідним позовом.

Договірна – юрисдикція, яка визначається за взаємною згодою сторін. Такий вид цивільної юрисдикції є винятком, а не правилом. Так, відповідно до ст. 17 ЦПК за згодою сторін спір може бути переданий на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених Законом України «Про третейські суди». У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України (ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Доволі небезспірною виступає наявність імперативної (умовної) юрисдикції. Протягом тривалого часу під нею розумілось те, що ряд спорів можуть стати предметом судового розгляду та вирішення тільки при дотриманні «досудового вирішення спору». Однак, Конституція України визнала можливість судового захисту без додержання попередньої судової форми вирішення спору, в якому бере участь фізична особа. Це знайшло своє підтвердження у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». У рішенні Конституційного Суду України у справі громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи проголошено, що суд не вправі відмовити у прийнятті заяви на підставі того, що раніше прийнятим законом був встановлений попередній розгляд справи в досудового порядку.

Такий вид юрисдикції може визнаватися, однак в іншому значенні, адже інколи можливість звернення до суду (а відповідно можливість судового розгляду справи) пов’язане із певними умовами чи дотриманням певного порядку. Так, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішення суду про таку відмову.

Позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. І у разі подання такої заяви до суду, суд своєю ухвалою повертає таку заяву , що не перешкоджає зверненню до суду після усунення обставини, яка слугувала підставою для повернення.

Ця норма не означає, що особа позбавлена права на судовий захист, лише законом встановлюється окремий, спеціальний, спеціально аргументований та обґрунтований порядок реалізації такого права.

Особливим видом цивільної юрисдикції можна визначити юрисдикцію за зв’язком справ. Її засади містяться у ст. 16 ЦПК. Так, за загальним правилом не підлягають об’єднанню в одне провадження вимоги, які випливають з різних правовідносин, які до різних юрисдикцій. Однак, законом може визначатися такі винятки. Це, наприклад, може бути вимога про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, органів АРК, органів місцевого самоврядування. Адже у даному випадку наявні дві вимоги, які входять до різних судових юрисдикцій – про визнання неправомірним рішення, дії чи бездіяльності владного органу чи особи (адміністративно-правова вимога), а також про відшкодування завданої шкоди (цивільно-правова вимога). Така справа може розглядатися у порядку адміністративного судочинства у разі об’єднання вимог, а також у порядку цивільного судочинства.

В основу загальних правил визначення цивільної юрисдикції суду покладено: глобальність цивільної юрисдикції суду; наявність та характер спірних правовідносин; необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Глобальність цивільної юрисдикції суду випливає із положень ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі. Тому відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи, крім випадків, коли розгляд повинен проводитись за правилами іншого судочинства. Такі правила визначені Конституцією України, законодавством про судоустрій, зокрема Законом України „Про Конституційний Суд України”, актами кримінально-процесуального, господарського процесуального, адміністративного процесуального законодавства. Ця норма встановлена задля того, щоб поза судовою юрисдикцією не опинилися певні правовідносини, які виникають у державі.

Наявність та характер спірних правовідносин. Цивільну юрисдикцію складають справи, які виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносини.

У порядку цивільної юрисдикції вирішуються у справи, які не носять такого характеру, але в силу вказівки закону належать до цивільною юрисдикції суду (наприклад, щодо контролю за виконанням рішень у цивільних справах (ст. 383-389 ЦПК, ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження»), вирішення питання про визнання та виконання рішень іноземних судів та ін. До сформування системи адміністративних судів справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування) розглядаються загальними територіальними судами шляхом запровадження спеціалізації суддів з розгляду справ адміністративної юрисдикції.

Спір про право характеризує такий стан відносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав та обов’язків, здійснення яких є неможливим без судового втручання.

Необхідність захисту права. Спір про право частіше всього виникає у зв’язку з правопорушенням, але може виникнути і при відсутності такого, наприклад, тоді, коли позивач претендує на яке-небудь право внаслідок умислу або необережності. З другої сторони, не будь-яке правопорушення породжує спір, який підлягає розгляду у суді. Якщо за правопорушенням порушник добровільно усуває допущене порушення не набуває характеру спірного відношення. Правопорушення переростає у спір, коли порушник добровільно не поновлює порушене право, а уповноважена особа приймає заходи щодо поновлення порушеного права.

У судовій практиці нерідко зустрічаються справи, за якими порушення або доведення процесу до кінця було б безцільним, оскільки процес не здатен виявити який-небудь вплив на правове положення сторін. Прикладом таких можуть бути позови про поновлення на роботі, якщо наказ про звільнення скасований, про виключення майна з-під арешту, якщо арешт знятий, і т.п.

Слід визнати правильною судову практику, яка вважає наявність названих обставин перешкодою для судового розгляду справи у зв’язку з тим, що спір між сторонами вже ліквідований. Дійсно у даному випадку відпав сам предмет спору, однак заявник (заінтересована особа) не позбавлені можливості захистити свої порушені права у зв’язку із заподіянням майнової чи моральної шкоди внаслідок таких протиправних дій.

Таким чином, при наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб’єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду.

Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової підвідомчості чи встановлений спрощений порядок розгляду. Наприклад, віднесення до ведення органів реєстрації актів цивільного стану справ про розірвання шлюбу. І напроти, є ряд категорій справ, в який фактично відсутній спір про право, але вони вирішуються у порядку цивільного судочинства. Наприклад, усиновлення дітей, надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлення фактів, які мають юридичне значення і т.д. Ці справи становлять окремий вид провадження у цивільному процесі – окреме.

Питання про юрисдикцію суддя вирішує при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. При встановленні того, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства суддя за загальним правилом заяву або відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це ухвалу. При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження у ній підлягає закриттю. І тільки у разі подання заяви про розірвання шлюбу з порушенням порядку, встановленого СК, суд постановляє ухвалу про повернення заяви .

У випадку відмови у відкритті провадження у справі чи закритті провадження у зв’язку з тим, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (не належить до цивільної юрисдикції) суд (суддя) зобов’язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну від справ, які можуть бути розглянуті іншими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не є правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого органу чи особи, тобто закон цих відносин не захищає ні у судовому, ні у будь-якому іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає питання про юрисдикцію у цій справі. Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви можуть бути оскаржені.

1.2 Поняття та види підсудності цивільних справ

Підсудність як історичне явище слід розглядати в нерозривному зв’язку із тими конкретно-історичними умовами, в яких вона функціонує, враховуючи економічні, соціально-політичні зміни в суспільстві та обумовлених ними зміни в організації судової системи. В історії людства інститут підсудності нерідко використовувався в суто політичних цілях для обґрунтування введення надзвичайних судів та розширення юрисдикції військових судів.

У теорії цивільного процесуального права підсудність визначають, передусім, як інститут цивільного процесуального права, норми якого регулюють належність підвідомчим судам цивільних справ до відання конкретного суду єдиної системи судів загальної юрисдикції для розгляду в першій інстанції як сукупність цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції [25, с.177].

У процесуальній цивілістичній літературі підсудність визначають і як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки з розгляду підвідомчих їм цивільних справ, і як належність підвідомчої судом цивільної справи до відання конкретного суду в межах єдиної судової системи або як повноваження судів загальної юрисдикції з розгляду й вирішення підвідомчих їм юридичних справ, які розмежовуються на підставі загальних правил, передбачених законодавством [9, с.153].

З юридичної природи правил підсудності випливають такі основні положення, що складають зміст принципу законного судді.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом.

Кожна людина заздалегідь має право знати, який суд і в якому складі у відповідності із законом може розглядати справу, якщо така виникне.

Суд не тільки вправі, а й зобов’язаний ухилитися від розв’язання справ, йому не підсудних, і навпаки суд не вправі ухилитися від розв’язання підсудних йому справ і зобов’язаний прийняти їх до свого провадження; тільки при наявності законних підстав, відкривається шлях до переносу справи до іншого суду.

Цьому праву та обов’язку суду відповідає обов’язок сторін підкоритися вимогам “належного” суду, тобто компетентного суду, а також право вимагати суду незалежного і неупередженого.

Питання про підсудність можуть бути порушені не тільки сторонами, а й судом.

Вказані питання можуть бути порушені в будь-який момент провадження.

Взаємна згода сторін на зміну законної підсудності справи, як загальне правило, не може мати ніякого процесуального значення. Publicum jus pactis privatorum mutari non potest.

Закони, що визначають межи (обсяг) влади суду, не повинні тлумачитись розширено. Суд може прийняти до свого розгляду лише ті справи, до розгляду яких він уповноважений законом. Підсудність повинна бути точно встановлена в законі, а не визначатися стосовно конкретної справи, наприклад, за ознакою її “особливої складності”, “виняткового громадського значення” або “доцільності”. Lex simper cera est.

Суд сам повинен вирішувати, чи підсудна йому справа, що надійшла на його розгляд, не звертаючись до посередництва або вказівок вищого суду. Кожен суд повинен знати закони (jura novit curia).

В основі рішення суду про підсудність повинен бути той акт, який визнається законним приводом до початку справи. До перевірки цього акту по суті, як і обставин, що в ньому викладені, суд може приступити тільки попередньо, отже до визнання справи підсудної саме цьому суду, він сприймає на віру викладенні обставини, не розпочинаючи їх дослідження на достовірність.

Підсудність справи може бути змінена тільки на підставі об’єктивних чинників, встановлених в процесуальному законі і не повинна залежати від суб’єктивного погляду суду [7, с.201].

З огляду на значення принципу законності рішення судді доцільно закріпити його в Конституції України та Цивільному процесуальному кодексі України. Зокрема, норму, згідно якої ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом, має сенс включити до статті 55 Основного Закону [1].

При порушенні цивільних справ після позитивного вирішення питання щодо підвідомчості певної цивільної справи суду важливим є питання щодо того, який суд її буде розглядати. Для цього в цивільному процесі розглядається питання підсудності. Система судів України, яка зараз знаходиться в стані реформування, закріплена в Законі України «Про судоустрій» від 7 лютого 2002 р. Судова система судів загальної юрисдикції складається з чотирьох ланок: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України та вищі спеціалізовані суди України; 4) Верховний суд України [15, с.6].

Підсудність - це сукупність цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи й у даному конкретному суді цієї ланки. Перелік цих справ визначається, з одного боку, нормами права, які визначають повноваження конкретного суду, а з іншого - характером і властивостями кожної окремо взятої цивільної справи. На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами та громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в сфері вирішення цивільних справ між судами загальної юрисдикції. Тому підсудністю називається коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції даного суду [17, с.290].

На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду [13, с.334].

Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду. В зв'язку з цим підсудність поділяється на функціональну, родову, територіальну.

Функціональна підсудність включає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Районні, районні в містах, міські, міжрайонні суди, військові суди гарнізонів виступають судами першої інстанції, виконуючи функцію розгляду і вирішення по суті справ, підвідомчих цивільному судочинству.

Родова підсудність — це розподіл підвідомчих судам цивільних справ між судами різних ланок, які входять до системи судів загальної юрисдикції, що діють як суди першої інстанції. Критеріями такого розподілу є 1) вид (категорія) справи, 2) особливість суб'єктного складу сторін у спорі, 3) наявність процесуальної ініціативи вищестоящого суду, 4) вказівки вищестоящого суду. Правило про родову підсудність викладено перш за все в ст.123 Цивільного процесуального кодексу України [2].

Місцевим судам підсудні: 1) позовні справи, що випливають з цивільних, трудових, кооперативних і сімейних правовідносин, у яких хоча б однією стороною є громадянин; 2) окремі справи, що виникають з адміністративних правовідносин; 3) справи окремого провадження; 4) справи за участю іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних підприємств та організацій і деякі інші справи. До ланки місцевих судів входять спеціалізовані військові суди, які згідно п.1 ст.19 Закону України «Про судоустрій», здійснюють правосуддя в Збройних силах України й інших військових формуваннях, передбачених законодавством України.

У нашій державі діють військові суди гарнізонів як місцеві суди, військові суди напрямків і Військово-Морських сил як апеляційні суди. Військовим судам гарнізонів, відповідно до ч.2 ст. 123 Цивільного процесуального кодексу України, підсудні як судам першої інстанції цивільні справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії і рішення посадових осіб та органів військового управління крім тих, які підсудні військовим судам регіонів і Військово-Морських сил; справи щодо захисту честі й гідності сторонами в яких є військовослужбовці і військові організації; інші справи, пов'язані з захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав і законних інтересів військових частин, установ та організацій. Військовим апеляційним судам регіонів, апеляційному суду Військово-Морських сил на підставі п.2 ст. 18 Закову України «Про судоустрій» як судам першої інстанції підсудні справи за скаргами на незаконні дії і рішення військових посадових осіб та органів військового керівництва на рівні військових з'єднань і вище.

Основним суб'єктним критерієм для визначення юрисдикції військових судів є належність до військовослужбовців, військовозобов'язаних, які скликані на військові збори, окремих працівників оборонних підприємств [28, с.54].

За суб'єктним критерієм переважну більшість справ, де позивачами чи відповідачами є фізичні та юридичні особи, державні органи й установи, розглядають місцеві суди.

Відповідно до третього критерію — наявності процесуальної ініціативи вищестоящого суду — Голова Верховного суду України, його заступники, а також Голова Верховного суду АРК, обласних, Київського і Севастопольського міських судів, військових судів регіонів, ВМС в рамках своєї компетенції вправі витребувати будь-яку цивільну справу, яка знаходиться в провадженні того чи іншого суду в рамках їх компетенції, і прийняти її до власного провадження.

Відповідно до четвертого критерію — вказівки вищестоящого суду — апеляційний суд може виступати як суд першої інстанції в тому випадку, коли Верховний суд України чи Касаційний суд України скасує в касаційному порядку все рішення і вкаже на необхідність вирішення цієї справи по суті апеляційним судом.

За п'ятим критерієм, місцевий суд чи будь-який інший суд, у провадженні якого знаходиться справа, може передати її на розгляд іншого суду, якщо суд визнає, що даний позов зручніше розглянути в суді за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці та коли прохання відповідача, місце перебування якого було невідоме, про передачу справи за місцем його дійсного проживання буде визнане таким, то заслуговує задоволення [21, с.174].

Територіальна підсудність необхідна в цивільному судочинстві для того, щоб розділити підвідомчі суду цивільні справи між окремими судами усередині кожної ланки судової системі в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція кожного з цих судів. Визначити територіальну підсудність — це значить установити, в якому конкретному суді повинна бути розглянута і вирішена дана цивільна справа. Ця підсудність визначає територіальну компетенцію кожного суду з вирішення цивільних справ.

Цивільне процесуальне законодавство виділяє кілька видів територіальної підсудності, у залежності від місця знаходження сторін, характеру спірних правовідносин, угоди сторін, наявності зв'язку між справами. До них відносяться:

загальна територіальна підсудність;

альтернативна підсудність;

договірна підсудність;

виключна підсудність;

підсудність кількох пов'язаних між собою справ.

Встановлення різних видів територіальної підсудності передбачає в одних випадках надання визначеній стороні пільг для захисту своїх суб'єктивних прав і захищених законом інтересів, а в іншій — створення найбільш сприятливих умов для вирішення спору.

Правила загальної територіальної підсудності полягають у тому, що за загальним правилом, позови пред'являються в суді за місцем проживання відповідача [11; с.105].

Відповідно до ст. 109 Цивільного процесуального кодексу України України позови до фізичної особи пред’являються в суд за місцем її проживання. Позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням. Правила про загальну територіальну підсудність спрямовані на те, щоб попередити пред'явлення необгрунтованих позовів і захистити від зайвих витрат відповідачів, оскільки подання позову не за місцем їх проживання чи знаходження пов'язане з певними матеріальними витратами.

Альтернативною є підсудність, при якій позивачеві надається право за своїм вибором пред'явити позов в одному з кількох судів, — або за місцем проживання відповідача, або за місцем свого проживання, або за місцем заподіяння шкоди, або за місцем виконання угоди. Так, позови щодо стягнення коштів на утримання (аліменти) і про встановлення батьківства, позови робітників і службовців, які випливають з трудових правовідносин можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, можуть пред'являтися позивачем за його місцем проживання або за місцем заподіяння шкоди. Позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них. Позови, що виникають з соціальних, пенсійних і житлових правовідносин, позови про повернення майна або його вартості, про відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред’являтися також за місцем проживання позивача. Позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору. Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред’являтися також за місцем завдання шкоди. Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням. Позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів. Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи). Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені. Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред’являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна [17, с.290].

Договірна підсудність згідно ст.112 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що сторонам надається право договором встановлювати підсудність конкретної справи. До даного правила відноситься і можливість для подружжя за їх бажанням пред'явити позов про розірвання шлюбу за місцем проживання одного з них. Але у всіх випадках договором не можна змінити родову і виняткову підсудність та після його підписання надалі скористатися правилами загальної чи альтернативної підсудності, так як виконання договору про встановлення підсудності для сторін є обов'язковим. [2]

Встановлення договірної підсудності спрямоване на забезпечення сторонам можливості самим визначити суд, де з максимальною зручністю може бути розглянута їх справа. Однак, коли судом буде встановлено, що договірна підсудність порушує інтереси одної із сторін або третіх осіб, такий договір визнається недійсним і тоді застосовуються загальні вимоги підсудності [6, с.45].

Виключною підсудністю називається встановлена законом підсудність окремих категорій справ одному строго визначеному суду, виключаючи можливість її розгляду будь-яким іншим судом. Стаття 114 Цивільного процесуального кодексу України встановлює чотири випадки виняткової підсудності[2]:

1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини;

2) позови про виключення майна з опису пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини;

3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;

4) позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред’являються за місцезнаходженням перевізника.

За правилами виняткової підсудності розглядається ряд непозовних справ. Підсудність за зв'язком справ встановлюється для кількох пов'язаних між собою справ, які підсудні різним судам однієї ланки судової системи. Доцільність цього виду територіальної підсудності диктується можливістю зекономити час та більш повно з'ясувати дійсні обставини справи в результаті зосередження фактичного і доказового матеріалу в одному суді. За зв'язком справ розглядаються позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях. У такому випадку позов буде пред'явлений за місцем знаходження або місцем проживання одного з відповідачів за вибором позивача. Позови третіх осіб, незалежно від виду справи і предмета спору, розглядаються у тому ж суді, в якому заявлений позов позивача до відповідача [23; с.103].

У той же час цивільний позов у кримінальному процесі зберігає підсудність кримінальної справи, якщо не виділяється у самостійне провадження.

Таким чином, поділ підсудності на види має важливе значення для вирішення судами різних категорій цивільних справ.

1.3 Передача цивільної справи до іншого суду

Підсудність справи встановлюється суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження — під час порушення справи в суді. Якщо справа даному судові не підсудна, суддя повертає її позивачеві для передачі до належного суду зі своєю мотивованою ухвалою про неприйняття. Така ухвала може бути оскаржена і на неї може бути внесено подання.

При надісланні позовної заяви до суду поштою або якщо її непідсудність даному судові була виявлена не при прийнятті, суддя повинен негайно повідомити про це позивача та переслати заяву разом зі своєю мотивованою ухвалою до належного суду після закінчення строку на оскарження цієї ухвали, а в разі подання скарги, внесення подання — після постановлення ухвали судом касаційної інстанції про залишення скарги, подання без задоволення.

Подана до суду позовна заява з додержанням правил про підсудність повинна бути прийнята ним до свого провадження і розглянута по суті. Справи, розпочаті розглядом по суті, забороняється передавати до іншого суду (тобто змінювати підсудність) за незначними винятками. Зміна підсудності можлива судом, в провадженні якого перебуває справа, і керівниками вищестоящих судів.

Передача справи судом, в провадженні якого вона перебуває, до іншого суду України можлива у випадках: 1) якщо суд визнає, що справу за змістом і характером обставин можна зручніше вирішити за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем, іншою правомочною особою, яка порушила справу в інтересах інших осіб;2) якщо відповідач, місце проживання якого не було відоме, подасть заяву про передачу справи за місцем його дійсного проживання і таке прохання буде визнане судом таким, що заслуговує задоволення. Суд, який вирішує питання про передачу справи до іншого суду, постановляє про це мотивовану ухвалу і повідомляє позивача.

Після закінчення строку на оскарження такої ухвали, а в разі пред'явлення скарги, внесення подання — після постановлення касаційною інстанцією ухвали про залишення скарги, подання без задоволення заява разом з ухвалою пересилається до належного суду України.

Відповідно до ст. 125 Конституції України [1], найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. В процесі підготовки ряду законопроектів, спрямованих на реалізацію Концепції судової реформи, досить активно обговорювалась можливість різних підходів до визначення повноважень Верховного Суду України. Своє вирішення дане питання отримало у ст. 47 Закону України „Про судоустрій України”, яка конкретизувала місце і роль цього суду в новоствореній системі. Разом з тим, питання чи може Верховний Суд розглядати справи по першій інстанції залишається актуальним і нині.

Аналіз наукових досліджень свідчить про постійну увагу до питання компетенції вищого судового органу протягом останніх десятиліть [27, с. 39]. За радянських часів фактично Верховний Суд мав право прийняти до свого провадження будь-яку справу, підсудну нижчому суду, керуючись лише суб’єктивними критеріями. Наслідком такої практики були численні порушення права особи на законний судовий розгляд. У 1934 р. у зв’язку з 10 річницею Верховного Суду СРСР Сталін надіслав цьому органу таке привітання: "Да будет он карающей рукой пролетариата, направленной против врагов советской власти" [9, С. 20]. Ці слова яскраво демонструють, яке місце було відведено не тільки Верховному, а й іншим судам у правовій системі.

До кодифікації, яка відбулася у 1960-х роках, питання про предметну підсудність цивільних справ Верховному Суду союзної республіки вирішувалось по-різному. Верховному Суду як суду першої інстанції були підсудні справи виключної важливості, передані на розгляд судової колегії постановою Президії Всеросійського Центрального Виконавчого комітету або Пленуму Верховного суду, а також справи, запропоновані до розгляду прокурором союзної республіки [8, с. 74].

Україна має йти власним шляхом, а не копіювати законодавство інших країн без урахування позитивних і негативних аспектів законодавчого вирішення будь-якого питання. Кожна країна має свої політичні, культурні та правові особливості, хоча й керується загальносвітовими стандартами. Усунення суб’єктивних критеріїв та встановлення чітких правил визначення підсудності справ заслуговує на схвалення та увагу з боку українських науковців. Однак сама можливість розгляду справ Верховним Судом викликає критичні зауваження.

Найвища судова установа не має процесуальних або інших суттєвих переваг при вирішенні справи по суті порівняно з нижчими судами, адже всі вони керуються єдиним законом. Щодо аргументів про неупередженість і незалежність цього суду, то, як свідчить історичний досвід, саме на найвищий судовий орган політика завжди впливала найбільше. Нижчі суди, зокрема на рівні області, наділені не меншими гарантіями незалежності, що дозволяє їм бути об’єктивними й неупередженими.

Що ж стосується аргументів про значно більшу досвідченість суддів Верховного Суду, внаслідок чого їхні рішення будуть більш кваліфікованими, то вони також викликають певний сумнів. Багаторічний досвід роботи суддів апеляційних та місцевих судів з розгляду справ по першій інстанції дозволяє стверджувати про безглуздість опосередкованого звинувачення їх у некомпетентності. Слід також враховувати, що для більшості з них вирішення справ по суті є основною, постійною роботою, на відміну від суддів Верховного Суду.

Враховуючи викладене, було б некоректно на законодавчому рівні визнати, що тільки Верховний Суд України здатний винести правильне та об’єктивне рішення у справі, тим самим вказавши на нездатність нижчих судів повноцінно здійснювати правосуддя [13, с. 335].

Слід також вказати, що внаслідок визнання Конституційним судом України утворення Касаційного суду України неконституційним (рішення від 11 грудня 2003 р. № 20-рп/2003), значно підвищиться навантаження на Верховний Суд України з перегляду справ у касаційному порядку. Повноцінний розгляд складних справ по першій інстанції потребує значних затрат сил і часу, а Верховний Суд, не маючи можливості повністю зосередитись на розгляді справ по суті, фактично створює передумови для винесення помилкового вироку. В цьому аспекті потрібно виходити з правила про те, що кожна судова ланка створена і пристосована для виконання власних повноважень, які не повинні дублюватися судами інших ланок. Така позиція дає можливість говорити про побудову саме такої системи судів, де кожен суд займає „своє” місце, обмежене повноваженнями інших судів [17, с. 291].

Підвідомчі суду цивільні справи вирішуються Верховним Судом України, Верховним судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними (міськими) судами, військовими судами гарнізонів, регіонів, Військово-Морських Сил. Цивільні справи, в яких однією із сторін є Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний суд, Київський чи Севастопольський міський суд, підсудність по першій інстанції визначає Верховний Суд України. Він же визначає підсудність справ на особливо режимних об'єктах.

Верховному Суду України по першій інстанції підсудні такі справи, які виникають з державних і адміністративних правовідносин: а) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, а також заяви Центральної виборчої комісії про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата в Президенти України; б) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; в) по скаргах на рішення державного органу України у справах релігій, прийняте стосовно релігійних організацій.

Родова підсудність у конкретних справах може бути змінена Головою Верховного Суду України, його заступниками, головами Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів, військового суду регіону, Військово-Морських Сил, які мають право в межах своєї компетенції витребувати будь-яку цивільну справу, що є у провадженні того чи іншого суду, і передати її на розгляд до іншого суду України [11, с. 110].

Таким чином, Верховний Суд України, як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції не має бути наділений повноваженнями щодо розгляду справ по першій інстанції.

У теорії міжнародного цивільного процесу категорія „підсудність” застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності. У такому розумінні підсудність визначається через зміст підсудності та підвідомчості, встановлених у внутрішньому законодавстві України. У міжнародних договорах ця юридична категорія замінена категорією „компетенція” [15, с. 213].

В Україні підсудність судам цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, а також у спорах, в яких хоча б одна з сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України, тобто за принципом закону суду (locus regit actum). Отже, стосовно цивільних справ з іноземним елементом діють правила загальної територіальної підсудності, за якими позов може бути пред'явлений до суду за місцем проживання громадянина або знаходження органу управління юридичної особи. Позови до відповідача, місце постійного проживання якого невідоме, пред'являються за місцем знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного заняття відповідача. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть бути пред'явлені за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди. Правила альтернативної підсудності діють й в інших категоріях справ, визначених ст. 126 ЦПК [4, с. 315].

На цивільні справи з іноземним елементом поширюються правила підсудності справ за місцем виконання договору, за місцем, визначеним угодою сторін, пов'язаних між собою справ. До справ з участю іноземців застосовуються правила виключної підсудності, згідно з якими компетентними судами у справах по спорах про право на будівлі, виключення майна з опису є суди за місцем знаходження цього майна або його основної частини; про порядок користування земельними ділянками — суди за місцем знаходження ділянки, за позовами кредиторів спадкодавця, пред'явлюваними до прийняття спадщини спадкоємцями, — суди за місцем знаходження спадкового майна або його основної частини; за позовами до перевізників, що випливають з договорів перевозки вантажів, пасажирів або багажу, — суди за місцем знаходження управління транспортної організації, до якого у встановленому порядку була подана претензія.

Норми про розмежування компетенції судів у справах з участю іноземних громадян передбачені у міжнародних конвенціях і двосторонніх договорах України. Загальні правила міжнародної підсудності широко визначені в Конвенції держав — членів СНД, а саме: 1) позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з договірних сторін, пред'являються, незалежно від їх громадянства, до судів цієї договірної сторони, а позови до юридичних осіб — до судів договірної сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філіал. Якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, які мають місце проживання (місцезнаходження) на території різних договірних сторін, спір розглядається за місцем проживання (місцезнаходженням) будь-якого відповідача на вибір позивача; 2) суди договірної сторони компетентні також у випадках, коли на її території: здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філіала) відповідача; виконано або повинно бути повністю чи частково виконано зобов'язання, що виникає з договору, що є предметом спору; має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації; 3) за позовами про право власності та інших майнових прав на нерухоме майно виключно компетентні суди за місцем знаходження майна. Позови до перевізників, які виникають з договорів перевозки вантажів, пасажирів і багажу, пред'являються за місцем знаходження управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред'явлена претензія [21, с. 178].

Правило Конвенції про визначення підсудності за місцем держави проживання громадянина, до якого пред'являється позов, не поширюється на деякі інші справи, пов'язані зі зміною особистого статусу громадянина, розірванням шлюбу тощо. У справах про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною компетентним є суд договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Суд держави проживання іноземця компетентний розглянути справу, якщо на його повідомлення суд держави, громадянином якої є така особа, не порушить про це справу або не повідомить свою думку. Це правило застосовується і при визначенні підсудності у справах про поновлення дієздатності. У справах про визнання особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою, а також про встановлення факту смерті компетентні установи юстиції договірної сторони, громадянином якої особа була в той час, коли вона за останніми даними була жива, а стосовно інших осіб — установи юстиції за останнім місцем їх проживання. Установи юстиції кожної з договірних сторін можуть визнати громадянина другої договірної сторони та іншу особу, яка проживає на її території, безвісно відсутньою чи померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на її території, права та інтереси яких ґрунтуються на законодавстві цієї договірної сторони [15, с.215].

Таким чином, за законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами компетентними у справах з іноземним елементом визнаються: суди держави за місцем пред'явлення позову (за місцем проживання чи місцезнаходження відповідача); суди держави, громадянином якої є сторона; суди держави, на території якої знаходиться спірне майно; суди держави, на території якої здійснюється торговельна, промислова чи інша господарська діяльність відповідача. Колізійні питання, які виникають в судах України при визначенні підсудності справ з іноземним елементом, вирішуються відповідно до правила ст. 428 Цивільного процесуального кодексу України, яка надає перевагу нормам міжнародного договору [28.c. 61].

РОЗДІЛ 2. ПІДВІДОМЧІСТЬ СПРАВ СУДОВИМ ОРГАНАМ

2.1 Поняття підвідомчості та відмінність її від підсудності

Підвідомчість – це розмежування компетенції між органами держави (синонім – юрисдикція). Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Цивільна юрисдикція визначає коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до судових органів. ЦК визначає, яким чином здійснюється захист цивільних прав.. Для можливості з‘ясування підвідомчості (суди загальної юрисдикції): 1) наявність спірних правовідносин; 2) суб‘єктивний склад; 3) відсутність винятку у віднесені таких спорів до компетенції інших органів. Судам загальної юрисдикції не підвідомчі справи, які виникають із конституційних, фінансових, адміністративних правовідносин, за винятком справ, що зазначені в ЦПК – визначено підвідомчість судових справ окремого провадження. Суди розглядають справи, в яких беруть участь іноземні громадяни або особи без громадянства. Питання про підвідомчість вирішується суддею одноособово в стадії прийняття заяви для розгляду. Якщо встановлено, що справа не підвідомча суду, то про це виноситься мотивована ухвала. В такій ухвалі суддя повинен роз‘яснити особі, до якого юрисдикційного органу вона має звернутися. Така ухвала про підвідомчість підлягає оскарженню.

Підвідомчість судові певної категорії справ встановлюється, як правило, нормами матеріального права, якими врегульовуються спірні правовідносини. Норми цивільного процесуального права визначають загальні правила підвідомчості судові цивільних справ позовного провадження та наводять перелік підвідомчих судові справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження.

Судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Отже, в основу загальних правил визначення підвідомчості судам цивільних справ, покладено: 1) наявність і характер спірних правовідносин — цивільних, сімейних, трудових, кооперативних; 2) належність громадянина до суб'єктного складу спірних правовідносин — якщо однією із сторін у спорі є громадянин; 3) відсутність винятку у віднесенні таких спорів до компетенції інших органів. Такі винятки мають місце — частина спорів з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних відносин вилучена з підвідомчості суду.

2.2 Правила визначення підвідомчості

Судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з майнових і особистих немайнових відносин (якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин), урегульованих цивільним правом, зокрема:

І. По спорах, пов'язаних з правом захисту честі, гідності та ділової репутації. Суб'єктивний склад справ цієї категорії не впливає на визначення їх підвідомчості суду. ЦК передбачено, що громадяни або організації вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності (засоби масової інформації — друкованої або аудіовізуальної — телерадіоорганізації: редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та громадські об'єднання; організації, які видали документ, що містить відомості, які порочать честь, гідність та ділову репутацію).

Цивільному судочинству не підвідомчі справи про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Громадяни або організації вправі вимагати поряд із спростуванням відомостей, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, відшкодування майнової і моральної шкоди, заподіяної їх поширенням.

Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей.

II. По спорах, пов'язаних з правом власності, судам підвідомчі справи: 1) власників за вимогами про усунення будь-яких порушень їх права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодуванням завданих цим збитків; 2) осіб, які не є власниками, але володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, діючого успадкованого володіння або на іншій підставі, передбаченій законом або договором; цих осіб про захист свого володіння також від власника; 3) власників про повернення (віндикацію) свого майна з чужого незаконного володіння; 4) про позбавлення громадян права власності на землю; 5) про припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій розташоване це майно; 7) власників майна про відшкодування його вартості у разі технологічних та екологічних катастроф й інших обставин надзвичайного характеру.

З метою забезпечення правильного та однакового застосування зазначених та» Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», роз'яснив, що судовий захист права приватної власності здійснюється шляхом розгляду підвідомчих йому справ, зокрема:

а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень права власника;

б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;

в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними — у випадках, передбачених в ЦК, а також про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном;

д) про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-про-дажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілеєву купівлю цієї частки;

є) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» підлягають передачі сім'ям наймачів квартири (будинки) та належні до них господарські споруди і приміщення; згідно з п. 12 ст. 20, п. 1 ст. 21, п. 10 ст. 22 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» відповідним категоріям цих громадян передаються у власність жилі приміщення тощо);

ж) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з громадського житлового фонду з порушенням передбаченого ст. 15 Закону «Про власність» права наймача цього приміщення на придбання його у власність або про переведення на наймача прав і обов'язків набувача за цією угодою;

з) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи);

і) про виключення майна з опису.

Судами розглядаються й інші позови, пов'язані з охороною права приватної власності2.

III. По спорах, пов'язаних з правом власності на жилий будинок, судам підвідомчі справи: 1) про визнання права власності на будинок або його частину (частку), витребування цього майна з чужого незаконного володіння, усунення будь-яких порушень зазначеного права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння і відшкодуванням заподіяних цим збитків; 2) про виділ частки з будинку (поділ будинку), що є спільною власністю (частковою чи сумісною); 3) про надбудову, прибудову або перебудову будинку і підсобних будівель, якщо є дозвіл виконкому місцевої ради, але проти цього заперечують інші учасники спільної часткової власності; 4) про визначення порядку користування жилим будинком; 5) про зміну розміру часток будинку, що є спільною частковою власністю; 6) про право привілеєвої купівлі частки в спільній частковій власності на будинок; 7) про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, міни, дарування будинку тощо; 8) про компенсацію, пов'язану із зниженням цінності будинку, що викликано діяльністю підприємств, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території; 9) про стягнення вартості будинку, будівель, споруд, які підлягають знесенню у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних і громадських потреб, а також відшкодування всіх інших збитків (витрат, яких зазнав власник при перенесенні будинку, перевезенні речей, про надання жилої площі на час проведення робіт по перенесенню будинку).

Судам не підвідомчі спори про поділ будинку, незакінченого будівництвом, але за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі розглянути такі справи і провести поділ незакінченого будівництвом будинку, або визнати право за цими особами на будівельні матеріали і елементи або конструкції, залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію3.

До підвідомчості суду віднесені спори про виселення осіб з будинків, що загрожують обвалом, та осіб, які самоправне зайняли жилі приміщення, а також із самовільно споруджених будинків, що підлягають знесенню за рішенням виконкому відповідної ради. В судовому порядку розглядаються спори, які виникають з договору найму жилого приміщення в будинку, який належить громадянину на праві власності, але відмова власника будинку дати згоду наймачеві на обмін жилого приміщення не може бути оспорена в судовому порядку .Суду не підвідомчі також вимоги про визнання права власності на самовільно збудовані жилі будинки (прибудови) і господарські та побутові будівлі (споруди) або про їх знесення. Разом з тим до суду можуть бути оскаржені рішення виконкомів місцевих рад у порядку, встановленому для оскарження громадянами рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи посадових осіб у сфері управлінської діяльності

IV. По спорах, що виникають із зобов'язального права, — з договорів ку-півлі-продажу, міни, дарування, поставки, майнового найму, підряду, перевезення, позики, доручення, комісії, схову, довічного утримання тощо, а також з недоговірних зобов'язань — внаслідок заподіяння шкоди, публічного обіцяння винагороди, рятування державного і громадського майна

V. По спорах, що виникають щодо застосування законодавства про захист прав споживачів з питань: безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою; заміни на аналогічний товар належної якості; відповідного зменшення купівельної ціни товару; заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; розірвання договору та відшкодування збитків, яких зазнав споживач (матеріальних і моральних).

Судам підвідомчі інші справи про захист прав споживачів, зокрема, що виникають з побутового прокату, безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування, з фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян.

VI. По спорах, що виникають з договору оренди. Захист прав орендарів на майно, одержане ними за договором оренди, здійснюється нарівні із захистом, установленим цивільним законодавством щодо права власності. Судам підвідомчі справи за вимогою орендаря (громадянина) про повернення орендного майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, заподіяної майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця, й інші справи.

VII. По спорах, що виникають з приватизації майна державних підприємств; державного житлового фонду — квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) на користь громадян6, спори про відмову у видачі приватизаційних паперів та їх прийнятті у рахунок платежу за придбані громадянами об'єкти приватизації7.

VIII. По спорах, що виникають щодо застосування положень законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, зокрема, про стягнення матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, якщо одна із сторін у справі фізична особа або держава.

Міждержавні спори, які можуть виникнути внаслідок дій України при застосуванні законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, вирішуються сторонами у погодженому порядку згідно з нормами міжнародного права8.

IХ. По спорах між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями, які підлягають розглядові в судах України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України про захист іноземних інвестицій. Інші спори, не зазначені вище, підлягають розглядові в судах або господарських судах України або за домовленістю сторін — у третейських судах, в тому числі за кордоном.

2.3 Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ

Відповідно до ст. 15 ЦПК України:

1.Суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

2.Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

3.Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

1. Основним змістом Цивільної юрисдикції є компетенція судів щодо розгляду цивільних справ, тобто законодавець ставить знак рівності між зазначеними поняттями.

2. Компетенція судів визначається колом питань, які вони мають право і зобов'язані вирішувати. Частиною судової компетенції є цивільна юрисдикція. Захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судом, господарським чи третейським судом, а також профспілковими або іншими громадськими організаціями. Для того, щоб відмежувати компетенцію суду по розгляду і вирішенню цивільних справ від компетенції інших органів, законом і вводиться категорія цивільної юрисдикції, що

визначає коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в суді.

Особливі труднощі з визначенням підвідомчості виникають у зв'язку із застосуванням ст. 124 Конституції України, яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Деякі рекомендації у цьому плані дав Верховний Суд України в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», вказавши на підвідомчість суду скарг на обмеження в праві на збори, мітинги, походи і демонстрації; про визнання страйку незаконним; про виселення осіб, що самовільно зайняли жилі приміщення, чи проживаючих у будинках, що загрожують обвалом. Верховний Суд вважає, що положення ст. 124 Конституції України означають, насамперед, що цивільне судочинство здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших видів судочинства, і що ці положення не звільняють заінтересованих осіб від обов'язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу і не знімають обмежень стосовно кола осіб, які можуть звертатися в суд за захистом прав та інтересів інших осіб, наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства - у сільську, селищну, міську районну раду; про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій - у комісію рад з питань відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій та ін.3. В науці цивільного процесуального права і особливо в постановах Пленуму Верховного Суду України прийнято найчастіше перелічувати підвідомчі суду категорії цивільних справ. Як видається, з урахуванням ст. 124 Конституції України, необхідно зараз визначати, навпаки, категорії цивільних справ, що виключаються із цивільної юрисдикції, а їх саме і можна визначити, керуючись загальними критеріями, встановленими коментованою статтею. На відміну від інших авторів ми вважаємо, що значення цих критеріїв зросло, а не знизилося. Дана стаття встановлює три загальні критерії цивільної юрисдикції.

Частина перша статті 15 ЦПК зазначає, що суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав. Такі справи безумовно є справами позовного провадження, оскільки предметом розгляду в них є спір про право цивільне (в широкому розумінні). Тому першим критерієм цивільної юрисдикції є наявність спору про право цивільне. Однак частина 3 статті містить правило про три види проваджень, в яких розглядаються цивільні справи, що відносяться до цивільної юрисдикції: позовне, окреме та наказне. Предметом наказного провадження є також спір про право цивільне, але потенціальний, а окремого - інтереси, як вважається. Останні також можуть оспорюватися.

5. За загальним правилом, хоча це і не вказано прямо у коментованій статті, у загальних судах розглядаються справи за участю фізичних осіб. Тому другим критерієм є суб'єктна ознака цивільної юрисдикції: судам підвідомчі справи, в яких хоча б однією стороною у спорі є фізична особа. Таким чином, до цивільної юрисдикції віднесено ті цивільні справи, де сторонами у спорі є фізичні особи або фізична і юридична особа. Законом можуть бути встановлені винятки з цього загального правила. Так, відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України в господарський суд можуть звертатися за захистом права громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у встановленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. В окремих випадках,передбачених законодавчими актами України, у господарський суд можуть звертатися громадяни, які і не є суб'єктами підприємницької діяльності. Так, відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом» кредитором може бути і громадянин. Отже, підставою порушення справи про банкрутство може бути його заява в господарський суд.6. Третім критерієм цивільної юрисдикції є зміст спору. Відповідно до частини 1 цієї статті суди розглядають справи, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Можуть встановлюватися винятки із зазначених у даній статті груп правовідносин. Так, хоча трудові спори про поновлення на роботі, як правило, віднесені до юрисдикції суду, однак спори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора чи слідчого, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а вирішуються в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. І лише після скасування постанов вони можуть вирішуватися в загальному порядку.

РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ПІДСУДНОСТІ ДЛЯ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

3.1 Цивільно-процесуальна підсудність як чинник об’єктивного розгляду справ

Питання про підсудність справи вирішується, як правило, суддею одноособово при прийнятті заяви, а в окремих випадках, — колегіальним судом. Якщо суддя у момент прийняття заяви встановить, що вона не підсудна даному суду, він відмовляє в прийнятті такої заяви і повертає її позивачу (заявнику) разом з мотивованою ухвалою про причини неприйняття позовної заяви (заяви). В ухвалі необхідно вказати і той суд, куди може звернутися заявник. Ухвала про відмову в прийнятті позовної заяви (заяви) з мотивів непідсудності може бути оскаржена позивачем (заявником), оскільки вона перешкоджає розгляду справи в суді.

Якщо позовна заява (заява) надійшла до суду поштою чи її непідсудність з'ясована після прийняття, суддя пересилає заяву з мотивованою ухвалою після закінчення строку на оскарження належному суду. Про непідсудність заяви в цих випадках суддя зобов'язаний негайно повідомити заявники. Якщо заявник оскаржить ухвалу судді, то справа з підсудності пересилається тільки у випадку постанови апеляційним судом ухвали про залишення скарги без задоволення [6, с .48].

За загальним правилом забороняється передавати до іншого суду справи, які суд розпочав розглядати. Однак процесуальне законодавство допускає в окремих випадках передачу справи до іншого суду і тоді, коли в момент пред'явлення позову (подачі заяви) правила про підсудність не були порушені. Усі ці випадки за суб'єктивною ознакою можна розділити на дві групи. По-перше, передачу справи з одного до іншого суду України можуть здійснювати Голова Верховного суду, його заступники, а також голови Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів, військових судів регіонів, Військово Морських сил за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, за заявою прокурора, а також за власною ініціативою. У цьому випадку можлива зміна не тільки територіальної, але й родової підсудності, наприклад, передача справи з провадження районного (чи іншого місцевого) суду до провадження обласного суду. Передачу справи здійснює обласний (чи інший апеляційний суд) і тоді, коли після відсторонення судді в районному (міському) суді замінити його неможливо.

По-друге, передачу справи іншому суду може здійснювати в двох випадках і суд, у провадженні якого знаходиться дана справа: 1) якщо суд визнає, що даний позов з обставин справи може бути з більшою зручністю вирішений за місцем провадження найголовніших дій, які підлягають перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем; 2) якщо прохання відповідача, місце проживання якого в момент пред'явлення позову не було відоме, про передачу справи за місцем його дійсного проживання буде визнане таким, що заслуговує задоволення [25; с.184].

Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві.

Відповідно до ст. 116 ЦПК суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо:

1) задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням;

2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;

3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

4) ліквідовано суд, який розглядав справу.

Ухвала про передачу справи до іншого суду приймається у відкритому судовому засіданні з повідомленням сторін про день розгляду справи. Суперечки щодо підсудності між судами згідно ст.117 ЦПК не допускаються. Це означає, що суд не може відмовитися прийняти направлену йому справу. Якщо суд вважає, що справа направлена йому в порушення закону чи необґрунтовано, він може сповістити про це вищестоящому суду. Спори між судами про підсудність не допускаються [13, с. 338].

3.2 Правове регулювання підсудності цивільних справ

Відповідно до ст. 116 ЦПК суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо:

3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

4) ліквідовано суд, який розглядав справу.

Визначення підсудності в міжнародних договорах України не виключає можливості порушення тотожної справи в судах обох договірних сторін. Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної сторони, а другий — на території іншої договірної сторони, компетентними є суди, інші органи обох договірних сторін. Вони також компетентні у винесенні рішення про батьківські права та аліменти на користь малолітніх дітей. Аналогічна норма передбачена й іншими міжнародними угодами України.

У зв'язку з цим має значення, чи повинен суд застосовувати правило, що передбачає залишення позовної заяви без розгляду, якщо у провадженні суду іншої держави є справа, пов'язана зі спором між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав. В аспекті міжнародного цивільного процесу ця проблема називається lis alibi pendes [6, с.46]. У законодавстві України вона вирішена п. 5 ст. 229 ЦПК, згідно з яким суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. Однак ця норма поширюється лише на суди України, які розглядають і справи з іноземним елементом. Водночас аналіз міжнародних договорів України свідчить про те, що застосування цього правила можливе тоді, коли справа порушена в суді такої іноземної держави, з якою Україна має угоду про взаємне виконання судових рішень, тобто тоді, коли рішення іноземного суду набувають національного режиму, визнаються і виконуються на території України. Так, відповідно до договору між Україною і КНР у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо по тому ж правовому спору між тими ж сторонами судом запитуваної договірної сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності, або ж він перебуває там на розгляді чи вже визнано рішення третьої сторони у цій справі, що набуло чинності .

Чітке вирішення ця проблема дістала у ст. 22 Конвенції держав — членів СНД, згідно з якою у разі порушення провадження у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав у судах двох договірних сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, який порушив справу пізніше, припиняє провадження. Однак наявність провадження у цивільній справі в іноземному суді і його рішення, що набрало законної сили, не перешкоджає суду цієї держави розглянути справу, якщо вона належить до його виключної компетенції. Статтею 22 Конвенції вирішено також і друге важливе питання про підсудність зустрічного позову. Згідно з нею останній і вимога про залік, які випливають з тих же правовідносин, що й основний позов, підлягають розгляду в суді, який розглядає основний позов [6, с. 48].

Правило lis alibi pendes має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконане за правилами німецького цивільного процесуального законодавства, а у Франції, коли воно передбачене міжнародною угодою з її участю. В Англії та США справа, провадження у якій здійснюється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде висновку, що паралельне порушення справи в англійському (американському) суді буде несправедливим щодо відповідача. Конвенцією країн ЄЕС від 27 вересня 1963 р. встановлено, що суд однієї з країн — учасниць повинен оголосити себе некомпетентним, якщо у провадженні суду другої сторони — учасниці є тотожна справа. По-іншому вирішено це питання болгарським та польським законодавством. Суд не зупиняє провадження і не закриває справу, розпочату в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду, навіть якщо іноземне рішення підлягало б виконанню в Польщі [9, с. 165].

До проблем міжнародної підсудності належить правило perpetuatio juris-dictionis (perpetuatio fori), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна бути вирішена по суті, незважаючи на те, що у подальшому вона стала підсудна іншому суду. В Україні воно вирішено ч. 4 ст. 132 ЦПК, за якою забороняється передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком випадків, передбачених ст. 133 ЦПК [17, с. 291].

Усі цивільні справи, в тому числі й ті, в яких беруть участь іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, суди нашої держави вирішують на підставі Конституції, інших актів законодавства України, укладених нею міжнародних договорів у порядку, передбаченому ЦПК. А у випадках, передбачених законом, суд застосовує норми права інших держав. Отже, іноземне законодавство у справах з іноземним елементом судами України застосовується тоді, коли про це є конкретна вказівка закону України або норми укладеного нею міжнародного договору [4, с. 317].

Договором між Україною та Республікою Грузія передбачено, що при виконанні доручення про надання правової допомоги установа юстиції, до якої звернене доручення, застосовує законодавство своєї держави. Однак на прохання установи, від якої виходить доручення, вона може застосовувати процесуальні норми договірної сторони, від якої виходить доручення, оскільки вони не суперечать законодавству її держави. Аналогічно вирішено це питання у договорах між Україною і Литовською Республікою, між Україною і Республікою Молдова, між Україною і Республікою Польща, між Україною та Естонською Республікою [6,с. 50].

ВИСНОВКИ

Підсудність слід розглядати як один з інститутів цивільного процесуального права, норми якого закріплені в Цивільному процесуальному кодексі України, і як компетенцію (повноваження) певних загальних судів однієї ланки або окремих ланок системи загальних судів з розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ як судів першої інстанції. Тому підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції конкретного суду.

Правову категорію підсудності треба відрізняти від категорії юрисдикції (підвідомчості) цивільних справ. На відміну від юрисдикції (підвідомчості), норми щодо якої регулюють розмежування компетенції між загальними судами і спеціалізованими судами загальної юрисдикції, а також іншими державними та недержавними органами з розгляду й вирішення спорів про право та інших юридичних питань, норми права щодо підсудності розмежовують юрисдикційні повноваження конкретних судів всередині системи загальних судів з розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ.

Тому в зв’язку із вчиненням суддею процесуальних дій, спрямованих на відкриття провадження у цивільній справі, виникають два питання: як правильно вирішити питання про юрисдикцію (підвідомчість) справи суду і як правильно визначити її підсудність. Умовою відкриття судового провадження у конкретній цивільній справі передусім є вирішення суддею питань: чи підпадає вирішення спору про право чи іншого питання під юрисдикцію (підвідомчість) суду і, якщо підпадає, то який суд має розглядати означений спір про право чи інше питання (підсудність).

Cписок використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п”ятій сесії ВРУ 28.06.96. // ВВРУ. – 1996.- №30.- ст.141.

2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. // ВВР - 2004. - № 40-41. - ст. 492.

3. Господарський кодекс України. – К.: Атіка, 2003. – 208 с.

4. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково – практичний коментар // за ред. Комарова В.В. – Х: Одіссей. – 2001. – 816 с.

5. Бачун О. Розгляд судами справ за скаргами громадян // Право України. - 2006.- № 4.- С.44-46.

6. Білоусов Ю.В. Судовий захист цивільних прав: окремі питання процесуальної юрисдикції // Вісник Хмельницького університету управління та права. – Хмельницький, 2006. -№ 3 (11).- С.45 – 50.

7. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса / Под ред. В А Томсинова. - М., 2003. – 432с.

8. Гнєздов О. Спеціальна і персональна підсудність цивільних справ //Право України. - 2005.- № 11.- С.73-74.

9. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.К. Треушникова - М 2006. – 356 с.

10. Гусаров К.В. Загальні та третейські суди в системі цивільної юрисдикції // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. - Донецьк, 2006. - №-3. – С.289-295.

11. Кравчук В.М. Стратегія і тактика цивільного процесу. Практичний посібник. - К.: Атіка, 2002. - 352 с.

12. Кройтор В.А. Гражданский процес: Учебное пособие. – Х: Эспада. – 2002. 288 с.

13. Оверчук С.В. Проблеми визначення поняття підсудності //Держава і право. - К., 2006.- Вип.14: Юридичні і політичні науки. - С.334-340.

14. Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть. - М., 2003. - С. 357-358.

15. Осокина Г.Л. Подведомственность и подсудность дел гражданского судопроизводства: Учебное пособие. - Томск, 2005. – 356 с..

16. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2006: Офіційне видання / за загальною редакцією голови Верховного суду України В.Т. Маляренка.- К.: Видавництво А.С.К., 2006.- 489с.

17. Радченко П.І. Цивільна юрисдикція як наукова проблема // Проблеми удосконалення правового регулювання місцевого самоврядування в Україні. – Х., 2006. – С.290-293.

18. Тертішников В.И. Гражданский процес: Курс лекций. – Х: ”Консум”. – 2005. – 240 с.

19. Фурса С.Я., Щербак С.В. Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. - К., 2006. – 368 с.

20. Чорнооченко С.І Цивільний процес: Вид 2-ге переробл. та доп.: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005.- 472с.

21. Чудиновских К.А. Подведомственность в системе гражданского и арбитражного процессуального права. - СПб., 2004. – 345 с.

22. Цивільний процесуальний кодекс України. - К.: «ПАЛИВОДА», 2005. - 156с.

23. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг.ред. С. С. Бичкової. –К.: Атіка, 2006. – 384 с.

24. Цивільний процес: Навчальний посібник / За ред. Ю.В. Білоусова. - К., 2005. – 347 с.

25. Цивільний процес України: Підручник / За ред. Ю.С.Червоного. – К.: Істина, 2007. – 397 с.

26. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник. - К.: Ін Юре, 2005 – 456 с.

28. Ярошенко І.С. Цивільне процесуальне право: Навч. - метод. Посібник для самост. вивч. дисц. -К.: КНЕУ, 2003. -159с.