Реферат: Учасники у кримінальному процесі

Зміст

Вступ

1. ПОНЯТТЯ і класифікація учасників КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

2. посадові ОСОБИ, ЯКІ ВЕДУТЬ та безпосередньо здійснюють КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

3. ОСОБИ, ЯКІ МАЮТЬ ТА обстоюють У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ СВОЇ ІНТЕРЕСИ

4. особи, ЯКІ захищають та представляють ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

5. ОСОБИ, ЯКІ СПРИЯЮТЬ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУ І ЗДІЙСНЕННЮ ПРАВОСУДДЯ

ВИСНОВОК

Література

ВСТУП

Нам щодня доводиться вступати в різного роду суспільні відносини і при цьому ми часто навіть не звертаємо уваги на те, які права і обов’язки ми маємо, тому що такі міжлюдські стосунки нам звичні.

Участь же осіб в кримінально-процесуальному провадженні вимагає чіткого знання прав та обов’язків кожного суб’єкта (учасника) цих відносин. Адже саме в ході кримінального процесу вирішується питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності – суттєвого обмеження її прав та свобод.

Серед завдань кримінального судочинства (кримінального процесу) ст.2 КПК першим визначає охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.

Формулювання у Кодексі цього завдання є уточненням щодо спеціальних суб’єктів – учасників кримінального судочинства – норми ч.2 ст. 3 Конституції України, яка визначає, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Це означає, що кримінальне судочинство покликане гарантувати всім його учасникам створення належних умов для повної і безперешкодної реалізації їхніх законних прав та інтересів, у тому числі і їхніх спеціальних прав як учасників кримінального судочинства.

З огляду на вище викладене дана тема має важливе значення в підготовці фахівців-юристів. Вони повинні чітко знати хто має залучатися до участі в кримінальному процесі і які права і обов’язки при цьому особа матиме. Все це спрямовано на досягнення законності та правопорядку в нашій державі, захисту головної її цінності – прав та законних інтересів людини.

П ОНЯТТЯ і класифікація учасників КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Учасники (суб ’єкти) кримінального процесу – це особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з подією злочину, чиї права та обов’язки регламентуються чин­ним законодавством.

З визначення суб’єктів кримінального процесу фактично слідує, що вони є його учасниками. І насправді використання в науковій літературі поняття “суб’єкти” прийшло на зміну поняттю “учасники” зовсім не давно. В цьому є деяка особливість саме кримінального процесу – суб’єкти фактично і є учасниками процесу, на відміну від багатьох інших галузей права. В подальшому в своїй роботі використовуватиму обидва ці поняття, як рівнозначні між собою, саме стосовно кримінально-процесуального їх значення.

Суб’єкти кримінального процесу можуть бути поділені на чотири групи:

1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: слідчий, орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), суд (суддя), прокурор. Загальним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути не заінтересовані в результа­тах справи.

2. Особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес: підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний пози­вач, цивільний відповідач.

3. Особи, які захищають та представляють інтереси «третіх осіб»: захисник, представник цивільного відповідача. Спільним для них є те, що вони сприяють захисту прав осіб, які мають свої інтереси. Вони не можуть бути допитані про обставини справи, що стали відомі їм у зв’язку з виконуваною ними функцією.

4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству: сві­док, поняті, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судово­го засідання та ін. Ці учасники кримінального процесу сприя­ють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.

Учасники процесу характеризуються тим, що вони:

а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, перед­бачених кримінально-процесуальним законом, за умови, що відсутні обставини, за яких закон виключає можливість їх участі у справі;

б) мають визначені права та обов’язки (закон визначає порядок їх реалізації);

в) діють у кримінальному судочинстві у відповідності зі своїми правами та обов’язками у встановленому порядку;

г) вступають у процесуальні правовідносини;

д) несуть відповідальність за невиконання своїх обо­в’язків або порушення прав інших учасників.

Посадові ОСОБИ, ЯКІ ВЕДУТЬ та безпосередньо здійснюють

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

До числа учасників (суб’єктів) кримінального процесу да­ної категорії належать: слідчий, орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), прокурор, суддя (суд).

Слідчий – учасник (суб’єкт) кримінального процесу, упов­новажений провадити попереднє слідство[1] . Попереднє слідство у кримінальних справах провадиться слідчими про­куратури, слідчими органів внутрішніх справ, а у справах про ряд державних злочинів - слідчими органів безпеки (ст. 112 КПК України). У справах про злочини, відповідальність за які передбачена ст. 80¹ , ч. 2 і 3 ст. 148² КК України, попереднє слідство провадять слідчі податкової міліції. Якщо при цьому будуть виявлені злочини, відповідальність за які передбачена ст. 84, 86¹ , 87, 148, 118³ -148⁵ , 153’, 156³ , 165-172, 194 КК Украї­ни, ці злочини також розслідуються слідчими податкової міліції.

Незалежно від відомчої належності всі слідчі мають під час розслідування у кримінальній справі однакові процесуальні права та обов’язки, проводять розслідування в одному і тому ж самому процесуальному порядку.

Слідчий зобов’язаний у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити справу та прийняти її до свого проваджен­ня, провести об’єктивне розслідування та вжити заходів до розкриття злочину, встановлення об’єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян, відшкодування заподія­ної злочином шкоди, виявлення та усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, забезпечення правильного за­стосування закону.

Слідчий вправі самостійно провадити всі слідчі та інші пе­редбачені законом процесуальні дії в межах своєї компетенції.

Для реалізації своїх прав та обов’язків слідчий має широкі процесуальні повноваження.

Під час провадження попереднього слідства всі рішення про напрям слідства та проведення слідчих дій слідчий прий­має самостійно, за винятком випадків, коли щодо цього зако­ном передбачено рішення суду або отримання санкції проку­рора, і несе повну відповідальність за їх законне та своєчасне проведення.

Одна з гарантій встановлення об’єктивної істини у справі - забезпечення справжньої процесуальної самостійності слід­чого.

Якщо проаналізувати Закон України «Про прокуратуру», а також ст. 227-231 КПК України, то можна помітити, що проку­рорський нагляд став механізмом керівництва слідчим. Проку­рор, зазначав М.С. Строгович, не тільки наглядає за дізнанням та слідством, але й має вирішальну владу щодо всіх питань роз­слідування у справі[2] . Вказівки прокурора органам попереднього слідства мають обов’язковий характер, їх невиконання є однією з підстав для повернення справи на додаткове розслідування. Після декількох повернень такі справи часто-густо припиняють­ся за надуманими підставами, оскільки передбачені законом строки слідства минули. Більше того, прокурор має право змінити або відмінити обраний слідчим запобіжний захід, передати справу від одного слідчого до іншого, а в разі незгоди з об­винувальним висновком - скласти новий обвинувальний висно­вок; при цьому обвинувальний висновок, складений раніше, із справи вилучається (ст. 230 КПК України).

На мій погляд, за прокурором має бути закріплено не стільки право давати обов’язкові до виконання вказівки, скільки право скасовувати незаконні рішення слідчого, від­новлювати справедливість та законність, вносячи свої пропо­зиції та рекомендації.

Слідчий повинен негайно приступити до провадження слідства у порушеній або прийнятій ним до свого проваджен­ня справі. У разі необхідності проведення слідчих або розшукових дій в іншому районі слідчий має право провадити їх особисто або доручити провадження цих дій відповідному слідчому або органу дізнання, який повинен виконати дору­чення в строк не більше десяти діб (ст. 118 КПК України).

Слідчий має право давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових та слідчих дій і вима­гати від органів дізнання сприяння під час провадження окре­мих слідчих дій.

Постанови слідчого, винесені у відповідності з законом у кримінальній справі, що перебуває в його провадженні, є обо­в’язковими для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.

Згідно із ст. 60 КПК України слідчий не може брати участь у розслідуванні справи та підлягає відводу в таких ви­падках:

1) якщо він є потерпілим, свідком, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем будь-кого з них, а також родичем обвинуваченого;

2) якщо він брав участь у справі як експерт, спеціаліст, пе­рекладач, захисник або був представником інтересів потерпі­лого, цивільного позивача або цивільного відповідача;

3) якщо він або його родичі заінтересовані в результатах справи;

4) за наявності інших обставин, які викликають сумніви в його об’єктивності.

За наявності вказаних підстав для відводу слідчий пови­нен заявити самовідвід. За цими ж підставами йому може бути заявлено відвід обвинуваченим, захисником, а також потерпі­лим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або їх представниками. Питання про відвід вирішується прокуро­ром протягом двадцяти чотирьох годин.

Орган дізнання . Згідно із ст. 101 КПК України органами дізнання є: міліція; податкова міліція; органи безпеки - у спра­вах, віднесених законом до їх відання; командири військових частин, з’єднань, керівники військових установ - у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями та військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками та служ­бовцями Збройних Сил України у зв’язку з виконанням служ­бових обов’язків або в розташуванні частини, з’єднання, уста­нови; митні органи - у справах про контрабанду; керівники кримінально-виконавчих установ, слідчих ізоляторів, ліку­вальних та виховно-трудових профілакторіїв - у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчи­нені працівниками цих установ, а також у справах про злочи­ни, вчинені в розташуванні вказаних установ; органи держав­ного пожежного нагляду - у справах про пожежі та порушення протипожежних правил; органи прикордонної охорони - у справах про порушення державного кордону; ка­пітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Дізнання - це заснована на процесуальному законі діяльність спеціально уповноважених адміністративних органів, спрямована на запобігання та розкриття злочинів, розшук та викриття винних.

У кримінально-процесуальному законі дано вичерпний пе­релік органів, наділених правом провадити дізнання. Для них усіх функція дізнання не є основним видом діяльності. З необхід­ністю провадити розслідування злочинів вони зустрічаються лише у певних випадках, коли це потрібно та неминуче. В таких випадках дії цих органів регулюються нормами кримінально-процесуального закону, і вони виступають як органи дізнання.

Органи дізнання - це органи, уповноважені кримінально-процесуальним законом порушувати та розслідувати кримінальні справи у зв’язку з інформацією, що надійшла про вчи­нення злочину, та відсутністю можливості у слідчого присту­пити до провадження слідства. Дізнання - це розслідування, що здійснюється за необхідністю органами адміністративної юрисдикції, які наділяються статусом органу дізнання.

Кримінально-процесуальна діяльність органів дізнання включає:

- прийняття, реєстрацію, розгляд, перевірку заяв та по­відомлень про злочини та вжиття по них необхідних заходів або вирішення питання про порушення кримінальної справи у разі безпосереднього виявлення ознак злочину (ст. 94-100 КПК України);

- провадження дізнання у справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 104 КПК України);

- провадження дізнання у справах, про злочини, що не е тяжкими (ч. 1 ст. 104 КПК України);

- досудову підготовку матеріалів у протокольній формі (ст. 425-429 КПК України);

- провадження слідчих дій в порядку виконання окремих доручень слідчого або іншого органу дізнання (ст. 114, 118 КПК України);

- участь в окремих слідчих діях, що провадяться слідчим (ч.З ст. 114 КПК України).

З числа названих видів процесуальної діяльності органу дізнання власне дізнанням, як таким, вважається лише само­стійна процесуальна діяльність органу дізнання в межах пору­шеної кримінальної справи.

Побудова правової держави передбачає непримиренну боротьбу із злочинністю. Для того, щоб ця боротьба була на­ступальною, необхідно в першу чергу створити надійні га­рантії правової та соціальної захищеності слідчих, співробіт­ників карного розшуку та підрозділів боротьби з організованою злочинністю.

В цьому напрямі вважається за можливе та необхідне здійснити такі заходи:

- об’єднати підрозділи оперативно-розшукової юрис­дикції МВС та експертно-криміналістичних служб у єдину організацію - кримінальну міліцію, яка б підпорядковувалась тільки Міністерству внутрішніх справ України та була виведе­на з підпорядкування місцевих органів влади;

- об’єднати слідчі апарати МВС та Прокуратури та утво­рити єдиний незалежний слідчий комітет. На слідчих та опе­ративних працівників треба поширити статус недоторкан­ності аналогічно статусу недоторканності депутатів;

- ввести у практику переміщення оперативних праців­ників та слідчих з одного району в інший після п’яти років роботи з гарантуванням житла та працевлаштування за спеці­альністю членів їхньої родини. У разі виходу на пенсію слідчим та співробітникам кримінальної міліції має бути за­безпечено право вибору іншого місця проживання з вирішен­ням житлової проблеми.

Дізнання здійснюється за правилами, встановленими кри­мінально-процесуальним законом для провадження поперед­нього слідства, за декотрими спеціально обумовленими винят­ками, доповненнями та положеннями.

До числа загальних положень, що характерні для всіх форм дізнання та не властиві попередньому слідству, можна віднести такі.

Особа, яка провадить дізнання, не користується процесу­альною самостійністю в тому обсязі, яким користується слідчий. При незгоді з вказівками прокурора щодо питань про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи до суду або про зупинення справи орган дізнання (особа, яка провадить дізнання) має право оскаржити їх вищому прокурору, але не припиняючи виконання цих вказівок. Такі вказівки прокуро­ра обов’язкові до виконання, так само як і вказівки про обран­ня, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, провадження окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочин.

Повноваженнями по провадженню тих або інших проце­суальних дій закон наділяє не саму особу, яка провадить дізнання, а «орган дізнання». Тому для особи, яка безпосеред­ньо провадить дізнання, обов’язковими є вказівки керівника органу дізнання. Крім того, ті процесуальні документи, в яких відображається рішення органу дізнання (рішення, приймати які закон уповноважив орган дізнання), підлягають обов’язко­вому затвердженню керівником органу дізнання.

Отже, затвердженню керівником органу дізнання підляга­ють постанови особи, яка провадить дізнання, про виконання таких процесуальних рішень і дій:

- порушення кримінальної справи;

- направлення заяви (повідомлення) за підслідністю;

- відмову в порушенні кримінальної справи;

- направлення кримінальної справи за підслідністю;

- закриття, зупинення, поновлення провадження у справі;

- розшук обвинуваченого;

- проведення обшуку, виїмки, освідування;

- накладення арешту на майно;

- обрання, зміну або скасування запобіжного заходу;

- притягнення особи як обвинуваченого;

- привід обвинуваченого, свідка, потерпілого або розшук обвинуваченого;

- відсторонення обвинуваченого від посади;

- етапування.

Керівник органу дізнання затверджує також протокол затримання.

Затвердженню керівником органу дізнання безсуперечно підлягають всі процесуальні акти, які має санкціонувати про­курор. Вони набирають сили з моменту затвердження їх про­курором. Ті документи, які підлягають затвердженню тільки керівником органу дізнання, набувають юридичної сили з мо­менту їх затвердження останнім.

Низка процесуальних актів не потребує затвердження їх керівником органу дізнання. Це протоколи всіх слідчих дій (за винятком протоколу затримання); постанова про виділення або об’єднання кримінальних справ; постанова про визнання особи потерпілою, цивільним позивачем або цивільним відпо­відачем; постанова про приєднання речових доказів до кримі­нальної справи; протокол явки з провиною та інші документи. Складання таких документів віднесено до компетенції особи, яка провадить дізнання, а не органу дізнання. Вони набира­ють законної сили з моменту їх підписання особою, яка прова­дить дізнання.

Прокурор – учасник (суб’єкт) кримінального процесу, на якого згідно із ст. 121 Конституції України покладаються:

- нагляд за додержанням законів органами попереднього слідства, дізнання та оперативно-розшукової юрисдикції;

- підтримання державного обвинувачення в суді;

- представництво інтересів громадян або держави в суді у визначених законом випадках;

- нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні при­мусових заходів, пов’язаних з обмеженням свободи громадян,

Прокурор не уповноважений здійснювати нагляд за діяльністю суду або судді під час розгляду ними кримінальних справ.

Здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання та попереднього слідства, прокурор зобов’язаний:

- вживати заходів до того, щоб жодний злочин не зали­шився нерозкритим та жоден злочинець не ухилився від відпо­відальності;

- суворо наглядати за тим, щоб жоден громадянин не заз­нав незаконного та безпідставного притягнення до криміналь­ної відповідальності або іншого незаконного обмеження в правах;

- слідкувати за неухильним додержанням встановленого кримінальним законодавством порядку провадження дізнання та попереднього слідства;

- суворо слідкувати за тим, щоб ніхто не був заарештова­ний інакше як за постановою суду або з санкції прокурора;

При вирішенні питання про санкцію на арешт прокурор зобо­в’язаний ретельно ознайомитися з усіма матеріалами, що об­ґрунтовують проведення арешту, а в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного або обвинуваченого.

Наділений повноваженнями по нагляду за додержанням законів органами дізнання та попереднього слідства, прокурор у межах своєї компетенції вправі:

а) давати вказівки про провадження дізнання та поперед­нього слідства, про обрання, зміну або відміну запобіжного захо­ду щодо підозрюваного та обвинуваченого, про притягнення осо­би як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, а також про проваджен­ня окремих слідчих дій та розшук злочинців, що переховуються;

б) вимагати від органів дізнання та слідчого для пере­вірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відо­мості про вчинені злочини, хід дізнання, попереднього слідства та розшуку злочинців;

в) брати участь у проведенні дізнання та попереднього слідства та у необхідних випадках особисто провадити попе­реднє слідство або окремі слідчі дії у будь-якій справі;

г) повертати кримінальні справи органу дізнання та слідчому зі своїми письмовими вказівками про провадження додаткового розслідування;

д) відміняти незаконні та безпідставні постанови органів дізнання та слідчого;

е) усувати особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або слідства, якщо вони припус­тилися порушення закону при розслідуванні справи;

ж) витребувати будь-яку справу від органу дізнання та передавати його слідчому, а також передавати справу від од­ного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного та об’єктивного розслідування справи;

з) доручати органам дізнання виконання окремих слідчих дій та розшукових заходів у справах, що перебувають у про­вадженні слідчих органів прокуратури;

і) санкціонувати: арешт; обшук; виїмку документів, що становлять державну таємницю; накладення арешту та виїмку поштово-телеграфної кореспонденції; відсторонення обвину­ваченого від посади; поміщення обвинуваченого в медичний заклад закритого типу; затверджувати постанови: про ексгу­мацію трупа; про встановлення строку ознайомлення зі спра­вою; про припинення справи за нереабілітуючими підставами; про відміну запобіжного заходу - арешту;

к) продовжувати строк розслідування та тримання обви­нуваченого під вартою;

л) порушувати, відмовляти в порушенні та закривати кри­мінальні справи;

м) затверджувати обвинувальний висновок або повертати кримінальну справу слідчому для провадження додаткового розслідування;

н) змінювати обвинувальний висновок слідчого або скла­дати новий висновок;

о) давати письмову згоду на направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру.

Письмові вказівки прокурора органам дізнання та попе­реднього слідства є обов’язковими для виконання. Оскаржен­ня отриманих вказівок вищому прокурору не зупиняє їх вико­нання за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК України.

Виходячи із змісту п. 13 розділу 15 Конституції України, протягом п’яти років після набуття нею чинності зберігається існуючий порядок видачі прокурором санкцій на арешт та тримання під вартою, на затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також на проведення обшуку, а згідно з п. 9 прокуратура продовжує здійснювати надані їй кримінально-процесуальним законом функції до введення в дію нових за­конів.

Прокурор підлягає відводу за тими ж підставами, що й суддя. Проте, якщо прокурор брав участь у проведенні попе­реднього слідства у справі, підтримував обвинувачення в суді або робив висновок при розгляді справи в касаційному поряд­ку чи в порядку нагляду, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу (ст. 58 КПК України).

Відвід, заявлений прокурору при розгляді справи в суді, розв’язується судом, а при розслідуванні справи - вищим про­курором.

Суддя (суд) - суб’єкт кримінального процесу, який виконує функцію правосуддя. Згідно із ст. 124-129 Конституції Ук­раїни судочинство здійснюється Конституційним Судом та су­дами загальної юрисдикції. Правосуддя здійснюють професійні судді, а у визначених законом випадках - народні засідателі та присяжні. Вироки та рішення суду виносяться іменем України і є обов’язковими до виконання на всій тери­торії держави. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону.

Згідно із ст. 7 Закону України «Про статус суддів» суддя­ми можуть бути громадяни України, які досягли 25 років, мають вищу юридичну освіту та стаж роботи за юридичним фа­хом не менш як п’ять років. Судді незалежні, незмінювані, не­доторканні. У ст. 127 Конституції України уточнюється, що на посаду судді може бути рекомендований громадянин України, який має стаж роботи у галузі права не менш як три роки, про­живає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суд (суддя) зобов’язаний всебічно, повно, об’єктивно та безпосередньо дослідити із додержанням усіх принципів кри­мінального процесу та правил судочинства всі обставини справи, встановити об’єктивну істину та вирішити справу по суті, вживши заходів до захисту прав і законних інтересів гро­мадян і юридичних осіб та до усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

Суд має право самостійно та незалежно здійснювати судо­ве слідство та судовий розгляд, визнати особу винною у вчи­ненні злочину та призначити їй покарання. Під час судового розгляду суд має владно-розпорядчі повноваження та керує процесом. За непідкорення розпорядженню головуючого в суді або порушення порядку під час судового засідання грома­дяни несуть відповідальність за ч.1 ст.185³ Кодексу України про адміністративні правопорушення.

За результатами розгляду справи суд має право: винести вирок (обвинувальний або виправдувальний), закрити справу, направити справу на додаткове розслідування.

Розгляд справ у суді здійснюється тільки щодо обвинува­чених та лише за тим обвинуваченням, за яким вони були віддані до суду.

Під час розгляду кримінальної справи суд не пов’язаний з висновками органів попереднього слідства, а також думками учасників процесу. Всі питання, що підлягають вирішенню в судовому розгляді та у вироку, судді вирішують на підставі За­кону, згідно з правосвідомістю, за своїм внутрішнім переко­нанням, заснованим на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, за умов, що ви­ключають сторонній вплив на суддів.

У відповідності зі ст. 275-277 КПК України суд, виявив­ши в процесі судового слідства в діях обвинуваченого наявність більш тяжкого злочину або злочину, за яким обвину­вачення йому не було пред’явлено, повертає справу на додаткове розслідування. Розглянути справу по суті він у цих ви­падках не може. Інколи кримінальні справи повертаються на дослідування лише тому, що необхідна перекваліфікація дій обвинуваченого. Виникає тяганина. Витрачаються сили та кошти. Тут закономірно постає запитання: чому ж суд не може виправити помилку слідства?

В даній ситуації можна було б надати суду право са­мому своєю ухвалою змінити обвинувачення, так само й за умови, що така зміна пов’язана з погіршенням стану обвину­ваченого. При цьому суд повинен ознайомити з прийнятим рішенням обвинуваченого та інших учасників процесу, відкла­сти судове засідання на три доби, вручивши обвинуваченому копію своєї ухвали.

Суддями та народними засідателями можуть виступати тільки особи, які не підлягають відводу. Суддя не може брати участь у розгляді справи та підлягає відводу (ст. 54 КПК Ук­раїни) у таких випадках:

1) якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивіль­ним відповідачем або родичем будь-кого з них, а також роди­чем слідчого, особи, яка провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого;

2) якщо він брав участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів по­терпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача або розглядав по цій справі скаргу в порядку ст. 236² , 236⁴ , 236⁶ КПК України;

3) якщо він особисто або його родичі заінтересовані в ре­зультатах справи;

4) за наявності інших обставин, що викликають сумнів в об’єктивності судді або народного засідателя.

До складу суду, що розглядає кримінальну справу, не мо­жуть входити особи, які є родичами між собою.

Суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи в касаційному порядку або в порядку нагляду, а так само брати участь у новому розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасування вироку або ухвали про закриття справи, постановлених з його участю.

Суддя, який брав участь у розгляді справи в касаційному порядку, не може брати участі в розгляді цієї справи в суді першої інстанції або в порядку нагляду, а так само в новому розгляді справи в касаційному порядку після скасування ухва­ли, постановленої за його участі (ст. 55 КПК України).

Таким чином, у законодавстві знаходить відбиття турбо­та про те, щоб у всіх випадках була забезпечена участь у ви­рішенні всіх кримінальних справ тільки таких суддів, повна неупередженість яких не викликає жодних сумнівів.

Останніми роками у відповідності з вимогами ст. 236-236⁶ КПК України до компетенції суду входить розгляд скарг учас­ників процесу на рішення, що приймаються слідчим та прокуро­ром, а саме: на постанову про відмову в порушенні справи; на санкцію прокурора на арешт; на постанову про закриття справи.

Скарги на незаконність вказаних рішень розглядаються суддею одноособово. За результатами розгляду скарги суддя приймає одне з двох рішень: скасовує незаконне рішення слідчого або прокурора; залишає вказані рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Суддя, який розглядав зазначені скарги, не може пізніше розглядати відповідну справу по суті та підлягає відводу.

ОСОБИ, ЯКІ МАЮТЬ ТА обстоюють У КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОЦЕСІ СВОЇ ІНТЕРЕСИ

Цю категорію учасників (суб’єктів) кримінального процесу складають: обвинувачений (підсудний), підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.

Обвинувачений – це особа, щодо якої в установленому за­коном порядку винесено постанову про притягнення її як об­винуваченого (ст. 43 КПК України). Притягнення як обвину­ваченого відбувається у стадії попереднього розслідування або дізнання, коли слідчим або особою, яка провадить дізнання, зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою.

Після віддання до суду обвинувачений стає підсудним.

Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку та встановлена вироком суду, що набрав законної сили.

Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений має право: зна­ти в чому його обвинувачують; давати показання за пред’яв­леним йому обвинуваченням або відмовитися давати показан­ня та відповідати на запитання; мати захисника та побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопо­тання; заявляти відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції. Підсудний, поряд з цим, має право на останнє слово.

Реалізація прав обвинуваченого пов’язана з вступом його у правовідносини із слідчим та іншими учасниками процесу і здійснюється в передбаченому законом порядку.

Порядок реалізації зазначених прав обвинува­ченого :

1. Право обвинуваченого знати, в чому його обвинувачу­ють. Винісши мотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого з викладенням конкретних дій, що став­ляться в вину, та їх юридичної кваліфікації, слідчий не пізніше двох днів з моменту винесення такої постанови зобов’язаний пред’явити її обвинуваченому. Останній у такий самий строк має бути повідомлений про всі зміни обвинувачення. Обвину­вачений має бути допитаний не пізніше однієї доби після вису­нення обвинувачення та мати можливість дати свої пояснення і зробити зауваження. Під час пред’явлення обвинувачення та допиту обвинуваченого обов’язковою є присутність захисни­ка, крім випадків, коли він не бере участі у справі взагалі.

2. Право обвинуваченого давати показання або відмовити­ся давати показання та відповідати на запитання. Допит обви­нуваченого провадиться негайно і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення обвинувачення. На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, після чого запропо­нувати йому дати показання по суті обвинувачення. Обвину­вачений має право викласти свої показання власноручно, а також скористатися послугами перекладача. Доводи обви­нуваченого мають бути ретельно та всебічно перевірені. Обви­нувачений не несе ніякої відповідальності за відмову від да­вання показань або за давання хибних показань. Давання показань - його право, а не обов’язок.

3. Право обвинуваченого мати захисника та побачення з ним до першого допиту. У відповідності з вимогами ст. 44 КПК України захисник допускається до участі у справі з мо­менту пред’явлення обвинувачення, а в разі затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, або застосування запо­біжного заходу у вигляді взяття під варту - з моменту оголо­шення їй протоколу про затримання або постанови про за­стосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.

Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

У відповідності з приписами ст. 47 КПК України захисни­ка запрошують сам обвинувачений чи підозрюваний, його за­конні представники, родичі або інші особи за дорученням або за проханням обвинуваченого чи підозрюваного. У тих випад­ках, коли явка для участі у справі захисника, обраного обви­нуваченим, неможлива протягом 72 годин, особа, яка прова­дить дізнання, або слідчий відповідно мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника або забезпечують йому захисника. Обов’язок забезпечити участь захисника в такому випадку покладається на керівника адвокатського об’єднання за місцем провадження справи.

Обвинувачений має право на побачення з захисником на­одинці до першого допиту, а після першого допиту - без обме­ження кількості та тривалості.

Замінити одного захисника іншим можна тільки за клопо­танням або за згодою обвинуваченого.

При виконанні даних приписів виникає низка проблем. Наприклад, на підставі ч. З ст. 47 КПК України в тих випадках, коли явка для участі у справі захисника, обраного обви­нуваченим, неможлива протягом 72 годин, слідчий, суд мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого за­хисника або забезпечують йому захисника через керівника ад­вокатського об’єднання.

Проте займатися запрошеннями у слідчого просто немає процесуального часу, оскільки на підставі ст. 133 КПК Украї­ни він зобов’язаний вже протягом 48 годин висунути обвину­вачення, а згідно із ст. 140 КПК України присутність захисни­ка при висуненні обвинувачення обов’язкова. До того ж, де гарантії, що з’явиться захисник з колегії адвокатів, якщо у об­винуваченого немає коштів на оплату його послуг.

Вихід один: суворо додержувати строки пред’явлення обви­нувачення та забезпечувати через адвокатське об’єднання при­сутність при пред’явленні обвинувачення захисника, який вико­нуватиме свої повноваження до прибуття захисника, обраного обвинуваченим. У законі слід розширити перелік осіб, які мо­жуть брати участь у справі як захисники, вказавши, що захисни­ком може виступати будь-яка особа, що має юридичну освіту, якщо немає обставин, які б виключали її участь у справі.

Обвинувачений (підсудний) має право в будь-який мо­мент провадження у справі відмовитися від захисника. Така відмова допускається тільки за ініціативою обвинуваченого або підсудного і не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора або громадського обвинувача, а та­кож захисників інших підозрюваних, обвинувачених або підсудних.

При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, або слідчий складає протокол, суд виносить ухвалу, а суддя -постанову.

Відмова від захисника не може бути прийнята :

1) у справах про злочини, у вчиненні яких обвинувачу­ються особи у віці до 18 років;

2) у справах про злочини осіб, які внаслідок своїх фізич­них або психічних вад (німі, глухі, сліпі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист;

3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство;

4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, пе­редбачає смертну кару;

5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру.

Згідно із ст. 46 КПК України участь захисника в судовому розгляді обов’язкова також у справах, в яких бере участь дер­жавний або громадський обвинувач, а також у справах осіб, між інтересами яких є протиріччя, та якщо хоч одна з них має захисника. Ці положення логічно випливають із ст. 261 КПК України, що проголошує рівність прав та можливостей учас­ників судового розгляду щодо надання та дослідження доказів і заявлення клопотань.

Слідчий може звільнити обвинуваченого від оплати по­слуг захисника, якщо останній брав участь у справі за призна­ченням та в разі малозабезпеченості обвинуваченого.

4. Право подавати докази обвинувачений здійснює: безпосе­редньо передаючи особі, у провадженні якої перебуває справа, речові докази, що є в його розпорядженні, сліди злочину, мате­ріали відеозапису, звукозапису, кінозйомки, фотознімки, інші матеріали технічного документування своєї діяльності, комп’ю­терні дискети, факси, телетайпограми, а також письмові доку­менти та інші докази; даючи показання та пояснення у справі; заявляючи клопотання про провадження слідчих дій або про по­ставлення додаткових запитань перед експертами; особисто беру­чи участь у слідчих діях, а також у судовому слідстві та ставлячи запитання свідкам, експертам й іншим учасникам процесу.

Беручи участь у судових дебатах або виступаючи з ос­таннім словом, обвинувачений (підсудний) може піддати до­кази аналізу, дати їм оцінку, звернути увагу на прогалини, сумніви, алібі або недоброякісність тих чи інших доказів.

Подання доказів - право, а не обов’язок обвинуваченого. Органи та особи, які ведуть кримінальний процес, не мають права перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.

5. Право обвинуваченого заявляти клопотання. Письмові або усні клопотання обвинуваченого приймаються до розгля­ду та підлягають перевірці у строк не більше доби. Обвинува­чений має право заявити клопотання на будь-якій стадії кри­мінального процесу.

Усні клопотання підлягають занесенню до протоколів відповідних слідчих, судових або інших процесуальних дій. Клопотання або задовольняються, або ні. У разі відмови у за­доволенні клопотання слідчий виносить про це мотивовану постанову (ст. 129 КПК України), з якою ознайомлює обвину­ваченого.

6. Право обвинуваченого заявляти відводи. Обвинувачений має право заявити відвід слідчому, особі, яка провадить дізнання, прокурору, судді, захиснику та секретарю судового засідання, якщо за будь-якими обставинами вони будуть заці­кавленими в результаті справи. Заявлений відвід розглядаєть­ся та розв’язується в порядку ст. 54-62 КПК України.

7. Право обвинуваченого подавати скарги. Дії слідчого ос­каржуються прокурору, а в окремих випадках - до суду. По­станова про закриття справи оскаржується прокурору протя­гом семи днів з дня отримання письмового повідомлення або копії постанови про закриття справи. Надалі рішення проку­рора може бути оскаржене обвинуваченим до суду протягом семи днів з дня отримання повідомлення прокурора про зали­шення скарги без задоволення.

Згідно із ст. 110 КПК України дії та постанови органів дізнання оскаржуються прокурору та розглядаються ним про­тягом десяти днів. Скарга, що подана на слідчого, розгля­дається прокурором протягом трьох днів (ст. 235 КПК Украї­ни). Крім того, постанова про припинення справи та санкція прокурора на арешт можуть бути оскаржені обвинуваченим безпосередньо до суду. Санкція прокурора на арешт розгля­дається суддею протягом трьох днів, на постанову про припи­нення справи - протягом п’яти днів, а в разі складності справи - протягом десяти днів (ст. 236⁶ КПК України). Вирок суду ос­каржується в касаційному порядку протягом семи діб з момен­ту проголошення вироку, а якщо засуджений тримається під вартою, - протягом семи діб з моменту вручення йому копії вироку.

8. Право обвинуваченого на ознайомлення з матеріалами справи. Слідчий зобов’язаний пояснити обвинуваченому його право знайомитися з усіма матеріалами справи як особисто, так і за допомогою захисника. Обмежувати час для ознайомлення зі справою не можна, за винятком випадків, коли обви­нувачений явно намагається цим шляхом зволікати закінчення розслідування.

Ознайомлення з усіма матеріалами справи - право обвину­ваченого; відмова його скористатися цим правом не означає, що у справі допущено порушення процесуального закону, і не тягне за собою затримки подальшого провадження у справі.

Непред’явлення обвинуваченому всіх матеріалів справи повинно розглядатися як суттєве порушення прав обвинуваче­ного на захист та тягти за собою скасування вироку або по­вернення справи на дослідування.

9. Право обвинуваченого брати участь у розгляді справи в суді. Після закінчення попереднього слідства обвинуваченому вручається копія обвинувального висновку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді.

Розгляд справи в суді першої інстанції проходить за учас­тю підсудного. За відсутності підсудного розгляд справи до­пускається лише в тому разі, якщо він перебуває за межами держави і ухиляється від явки до суду або просить розглянути справу, за якою не передбачається покарання у вигляді по­збавлення волі, у його відсутність (ст. 262 КПК України).

Беручи участь у розгляді справи в суді, обвинувачений (підсудний) використовує всі свої права, що передбачаються ст. 43 КПК України. Крім того, він має право: просити про оголошення доказів, що є у справі, а суд зобов’язаний прохан­ня задовольнити; ставити запитання іншим підсудним, свідкам, потерпілому, експерту, спеціалісту, перекладачу, ци­вільному позивачу та цивільному відповідачу; брати участь у судових дебатах сторін за відсутності захисника; звертатися до суду з останнім словом (ст. 263 КПК України).

10. Право підсудного на останнє слово - це святиня право­суддя. Суд не має права обмежувати тривалість останнього слова підсудного або будь-яким чином впливати на його роз­мірковування, спрямовувати його промову, регламентувати її або коригувати. Не можна уривати промову підсудного або ставити йому під час її проголошення будь-які запитання.

Закон покладає на обвинуваченого ряд обов’язків. Обви­нувачений зобов’язаний з’являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду; у разі неявки щодо нього можуть бути застосовані встановлені законом примусові заходи - привід, запобіжний захід. Обвинувачений повинен виконувати вимоги слідчого щодо проведення огля­ду, надання зразків для порівняльного дослідження, участі в огляді та відтворенні обстановки і обставин події; дотримува­тися порядку в судовому засіданні.

У відповідності з вимогою ст. 53 КПК України суд, слідчий, прокурор, особа, яка провадить дізнання, зобов’язані пояснити обвинуваченому та всім іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та забезпечити можливість здійснення цих прав.

Підозрюваний. Підозрюваним визнається: 1) особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання і відповідати на запитання; мати захисника та побачення з ним до першого допиту; подавати докази; за­являти клопотання та відводи; вимагати перевірки прокуро­ром правомірності затримання; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого та прокурора.

Про роз’яснення прав підозрюваному вказується в прото­колі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу.

Реалізація підозрюваним своїх прав здійснюється в тому ж порядку, що й реалізація прав обвинуваченим. Право підоз­рюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в протоколі затримання обов’язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого, а сам протокол підписується затриманим; у постанові про за­стосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, у вчиненні якого особа підозрюється; перед допитом підозрюва­ному має бути об’явлено, у вчиненні якого злочину він підоз­рюється, про що зазначається в протоколі допиту.

Давання підозрюваним показань не може розглядатися як його процесуальний обов’язок. У цьому відношенні підозрю­ваний повністю прирівнюється до обвинуваченого. Допит його повинен вестися відповідно до правил допиту обвинува­ченого. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від давання показань та за давання за відомо не­правдивих показань.

Підозрюваному закон надає право мати захисника. При цьому захисник надається підозрюваному або допускається до участі у справі з моменту оголошення протоколу затриман­ня або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. За­хисник підозрюваного має ті ж права, що й захисник обвину­ваченого.

Допит підозрюваного про обставини справи та про об­ставини, пов’язані з його затриманням, провадиться негайно, а якщо це неможливо, то не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. При допиті присутність захисника є обов’язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника (ч. 1 ст. 46 КПК України).

Перед допитом підозрюваному повинні об’явити, у вчи­ненні якого злочину він підозрюється, а також роз’ясните його права (див. додаток 1).

Підозрюваний зобов’язаний:

1) з’являтися за викликом органів дізнання та попереднь­ого слідства. У разі нез’явлення без поважних причин він може бути доставлений у порядку приводу;

2) не чинити перешкоди нормальному ходу розслідування протизаконними методами. У разі, коли підозрюваний вдаєть­ся до таких дій, до нього можуть бути застосовані більш су­ворі запобіжні заходи.

Потерпілий – це особа, якій злочином завда­но моральної, фізичної або матеріальної шкоди (ст. 49 КПК України).

Надання особі правового статусу потерпілого є способом кримінально-процесуального захисту його прав.

Як потерпілий у кримінальному процесі може виступати тільки фізична особа (громадянин). Державним або громадсь­ким підприємствам, установам, організаціям злочином не може бути заподіяно моральної або фізичної шкоди. Злочин може заподіяти їм тільки майнову шкоду, але в цьому разі установи, підприємства або організації виступають в процесі не як потерпілий, а як цивільний позивач (ст. 50 КПК України).

Питання про те, хто є потерпілим, вирішується в кожному конкретному випадку в залежності від обставин даної справи.

Про визнання громадянина потерпілим або про відмову в цьому слідчий, особа, яка провадить дізнання, та суддя вино­сять постанову, а суд - ухвалу (ч. 2 ст. 49 КПК України).

Потерпілий має право: давати показання у справі; подава­ти докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріа­лами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилося, - після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також по­давати скарги на вирок або ухвалу суду та постанову судді.

У випадках, коли внаслідок злочину настала смерть потерпіло­го, брати участь у справі можуть його близькі родичі, яким закон надає права потерпілого (ч. 5 ст. 49 КПК України). Такими близь­кими родичами є: батьки, чоловік або дружина, діти, рідні брати, дід, бабуся, онуки (п. 11 ст. 32 КПК України). Зазначимо принагідно, що Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (п. 9 ст. 34) відносить до числа близьких родичів також усиновителів або всиновлених. До участі у справі допускаються не всі близькі ро­дичі потерпілого, а один з них, про що особа, яка провадить роз­слідування, виносить постанову, а суд - ухвалу.

Потерпілий зобов’язаний:

1) з’являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду. У разі нез’явлення без поважних при­чин підозрюваний може бути доставлений у порядку приводу;

2) давати правдиві показання. За давання неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність.

Завданням першочергової ваги, що стоїть сьогодні перед кримінально-процесуальною наукою, є розробка системи на­дійних гарантій встановлення об’єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян. У цьому зв’язку потре­бує удосконалення правовий статус потерпілого.

Потерпілому має бути надано можливість знайомитися з постановою про призначення експертизи, реалізувати своє право на відвід експерта. Йому треба надати можливість за всіма категоріями справ знайомитися по закінченні поперед­нього слідства з матеріалами справи. Так само, як і підсудно­му, йому до початку судового засідання необхідно вручати копію обвинувального висновку, а після його закінчення - ко­пію вироку або іншого рішення.

Потерпілий має стати однією з повноправних сторін у змагальному кримінальному процесі. Йому слід надати беззас­тережне право на участь у дебатах сторін незалежно від участі прокурора. Він повинен мати рівні права з обвинуваченим у дослідженні та перевірці доказів. Після дебатів сторін потерпі­лому має бути надане право зробити свої заяви.

Реалізуючи принцип публічності, держава повинна взяти на себе обов’язок часткового відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, а після того розкривати злочин та, шляхом регресного позову, відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого. Для цього необхідно створити відповід­ний страховий фонд.

Ця пропозиція, яка вже не раз аргументувалась і була підтримана Верховним Судом України. Голова Верховного Суду України В.Ф. Бойко зазначає, що в проекті Криміналь­но-процесуального кодексу передбачено «право потерпілого вимагати відшкодування заподіяної злочином шкоди за раху­нок відповідного державного фонду, заснування якого давно назріло. Формування активів цього фонду можливе за рахунок заставних сум, звернутих у доход держави, штрафів і конфіс­кації майна в кримінальних та адміністративних справах»[3] .

Будь-якому громадянину, який постраждав від злочину, так або інакше заподіяно моральної шкоди. Вона має відшкодову­ватися в порядку позовної вимоги. В кримінальному процесі мають бути відрегульовані механізми відшкодування моральної шкоди, передбачені заходи забезпечення відповідної позовної вимоги. Позовна вимога про відшкодування моральної шкоди має задовольнятися в першочерговому порядку за рахунок ви­лучених цінностей та майна, на яке накладено арешт.

У справах приватного обвинувачення потерпілий само­стійно підтримує обвинувачення в суді. Він може брати участь у судових дебатах в усіх справах, в яких не бере участі проку­рор або громадський обвинувач.

Цивільний позивач – це громадянин, підприємство, уста­нова або організація, що потерпіли матеріальний збиток від злочину та що висунули вимогу про його відшкодування у по­рядку кримінального судочинства.

Заява про цивільний позов подається тому органу, у про­вадженні якого перебуває справа. Органи розслідування, про­курор, суд повинні перевірити наявність підстав для одночас­ного розгляду позову і кримінальної справи. Про визнання цивільним позивачем або про відмову в такому визнанні осо­ба, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суддя вино­сить мотивовану постанову, а суд - ухвалу.

Після того, як дану особу визнано цивільним позивачем, вона стає учасником процесу та набуває прав, передбачених ст. 50 КПК України.

Цивільний позивач має право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь в судовому розгляді; просити орга­ни дізнання, слідчого та суд про вжиття заходів щодо забезпе­чення заявленого позову; підтримувати цивільний позов; оз­найомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду в ча­стині, що стосується цивільного позову.

Якщо в результаті злочину громадянину заподіяно не тільки матеріальної, але й фізичної або моральної шкоди, він може виступити в процесі одночасно і як цивільний позивач, і як потерпілий. Про визнання даного громадянина одночасно і по­зивачем, і потерпілим у справі слідчий, особа, яка провадить дізнання, або прокурор виносять постанову, а суд - ухвалу.

Цивільний позивач зобов’язаний за вимогою органу дізнан­ня, слідчого, прокурора і суду надавати документи, які він має у своєму розпорядженні, пов’язані з заявленим позовом. У разі, коли цивільний позивач не з’явиться у судове засідання, позов не розглядається, якщо суд вважає за неможливе розглядати його за відсутності цивільного позивача. Якщо цивільний позов залишається без розгляду, за зацікавленими особами зберігаєть­ся право заявити його в порядку цивільного судочинства.

Цивільний відповідач . Майнову відповідальність за ци­вільним позовом у кримінальному процесі звичайно несе особа, яка вчинила злочин, - обвинувачений. Проте у ряді випадків ця відповідальність покладається не на обвинуваченого, а на інших осіб, які іменуються цивільними відповідачами.

Як цивільні відповідачі можуть бути притягнуті батьки, опікуни, піклувальники та інші особи, а також підприємства, установи та організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану діями обвинуваченого (ст. 51 КПК України).

Питання про притягнення особи як цивільного відповіда­ча до участі в кримінальній справі вирішується на основі чин­ного цивільного законодавства.

За майнову шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці від 14 до 15 років, відповідають батьки (всиновлювачі) або опікуни.

За майнову шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці від 15 до 18 років, відповідає він сам. Якщо у нього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, остання має бути відшкодована його батьками (ст. 446 та 447 Цивільного кодексу України).

Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка прова­дить дізнання, слідчий, судця виносять постанову, а суд - ухвалу.

Цивільний відповідач має право: заперечувати проти пред’явленого позову; подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення попереднього слідства, а у спра­вах, в яких попереднє слідство не провадилося, - після віддан­ня обвинуваченого до суду; брати участь в судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скар­ги на вирок та ухвалу суду в частині, що стосується цивільно­го позову (ч. 2 ст. 51 КПК України).

Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд повинні роз’яснити цивільному відповідачеві його процесу­альні права та забезпечити можливість їх здійснення.

Закон не покладає на цивільного відповідача будь-яких обов’язків, крім загального для всіх обов’язку додержання по­рядку в судовому засіданні. Нез’явлення цивільного відповіда­ча або його представника в судове засідання не зупиняє розг­ляду цивільного позову.

о соби , ЯКІ ВІДСТОЮЮТЬ ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

Захисник – це учасник кримінального процесу, на якого покладено функцію захисту, і в силу цього він зобо­в’язаний використовувати всі зазначені в законі засоби і спо­соби з метою з’ясування обставин, що виправдовують підза­хисного чи пом’якшують його відповідальність.

Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Таке право може бути надане громадянам, які мають вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або по­мічника адвоката не менше двох років і склали кваліфікаційні іспи­ти. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість. Адвокат при­носить присягу відповідно до Закону України «Про адвокатуру».

Захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного не має права відмовитися від захисту або використовувати свої повноваження на шкоду підзахисному. «Не зашкодь» -основна етична засада діяльності адвоката.

Відповідно до вимог ст. 44 КПК України захисник допус­кається до участі у справі з моменту пред’явлення обвинувачен­ня, а в разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту - з моменту оголошення їй протоколу про затримання або по­станови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.

Захисник може брати участь у справі за згодою або за призначенням.

У першому випадку захисник запрошується обвинуваче­ним, підозрюваним, його законними представниками, родича­ми або іншими особами за дорученням обвинуваченого або підозрюваного. У тих випадках, коли явка для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможлива, особа, яка провадить дізнання, або слідчий мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника і забезпечують ного захисником. Обов’язок забезпечити участь захисника в такому разі покладається на керівника адвокатського об’єд­нання за місцем провадження справи. Замінити одного захис­ника іншим можна тільки за згоди підзахисного.

За згодою підсудного в суді як захисники допускаються його найближчі родичі, опікуни або піклувальники.

Одна й та ж особа не може бути захисником двох або кіль­кох підозрюваних, обвинувачених і підсудних, якщо інтереси за­хисту одного з них протирічать інтересам захисту іншого.

Захисником не може бути особа, яка брала участь у даній справі як слідчий, як особа, що провадила дізнання, як проку­рор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засі­дання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивіль­ний позивач, цивільний відповідач, особа, яка допитувалась або підлягає допиту як свідок. Захисником або громадським захисником не може бути також особа, яка є родичем будь-кого зі складу суду, обвинувача або потерпілого.

Адвокат не може брати участі у справі як захисник також і тоді, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої протирічать інтересам особи, яка звернулася з проханням про ведення справи, або коли вона бра­ла участь у справі як перекладач або понятий, а також коли в розслідуванні або в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних відносинах.

Участь захисника у справі обов’язкова, а відмова обвинува­ченого від захисника не може бути прийнята в таких випадках:

1) коли підсудний в силу своїх фізичних або психічних вад (німий, глухий, сліпий тощо) не може сам здійснювати своє право на захист;

2) коли підсудний є неповнолітнім;

3) коли підсудний не володіє мовою, якою ведеться судо­чинство;

4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, пе­редбачає смертну кару’.

Згідно із ст. 48 КПК України з моменту допуску до участі у справі захисник має право:

- до першого допиту підозрюваного або обвинуваченого мати з ним побачення віч-на-віч, а після першого допиту - без обмеження їх кількості і тривалості;

- мати побачення із засудженим і особою, до якої застосо­вано примусові заходи медичного характеру;

- бути присутнім при допитах підозрюваного і обвинува­ченого, а також при провадженні інших слідчих дій, що про­водяться за їх участі або за клопотанням підозрюваного, об­винуваченого або його захисника;

- з дозволу особи, яка провадить дізнання, або слідчого брати участь і в інших слідчих діях;

- застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а також при оз­найомленні з матеріалами справи - з дозволу особи, яка про­вадить дізнання, або слідчого, а в суді, якщо справа розгля­дається у судовому засіданні, - з дозволу судді або суду;

- знайомитися з матеріалами, якими обґрунтовується за­тримання підозрюваного, або обрання запобіжного заходу, або пред’явлення обвинувачення, а після закінчення поперед­нього слідства - з усіма матеріалами справи;

- виписувати з матеріалів справи, з якими він ознайомив­ся, необхідні відомості;

- брати участь у судовому розгляді справи;

- подавати докази і заявляти клопотання та відводи;

- подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду;

- збирати відомості про факти, що можуть бути викорис­тані як докази у справі, зокрема, одержувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а від громадян - за їх згодою;

- ознайомлюватися на підприємствах, в установах та організаціях з необхідними документами і матеріалами, за ви­нятком тих, таємниця яких охороняється законом;

- одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань.

Особа, яка провадить дізнання, і слідчий повинні своєчас­но повідомляти захисника про час і місце провадження слідчих дій, що проводяться за участю підозрюваного або об­винуваченого чи за клопотанням захисника.

Якщо захисник присутній при провадженні слідчих дій, він має право ставити запитання допитуваним особам, подавати письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти запису у протоколі відомостей про слідчі дії. Особа, яка прова­дить дізнання, і слідчий можуть відхилити поставлене захисни­ком запитання, але вони зобов’язані занести його у протокол.

Відмова захисника при провадженні дізнання, поперед­нього слідства і в судовому засіданні від захисту підозрювано­го, обвинуваченого і підсудного не допускається.

Захисник не вправі розголошувати дані, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням професійних обов’язків. Через цю обставину він не може бути допитаний.

Документи, зв’язані з виконанням адвокатом обов’язків захисника у кримінальній справі, не підлягають огляду, розго­лошенню або вилученню особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом без згоди захисника.

Не може бути внесено подання органу дізнання, слідчого, прокурора, а також винесено окрему постанову судді або ух­валу суду щодо правової позиції захисника у справі.

Якщо захисник не згоден з позицією підзахисного, він не повинен діяти всупереч його інтересам, не має права вислов­лювати своє переконання у винності підзахисного, якщо той себе таким не визнає.

Захисник повинен використовувати всі передбачені в за­коні засоби захисту з метою з’ясування обставин, що виправ­довують підозрюваного, обвинуваченого і підсудного або по­м’якшують чи виключають їх відповідальність, і надавати їм необхідну юридичну допомогу, своєчасно з’являтися для участі у провадженні тих процесуальних дій, в яких його участь є обов’язковою.

У разі неявки захисника слідчі дії, в яких участь захисника не є обов’язковою, проводяться без нього.

Захисник нарівні з іншими учасниками процесу несе кри­мінальну відповідальність за розголошення без дозволу слідчого даних попереднього слідства.

Права захисника, його честь і гідність охороняються за­коном. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з перевіркою їх діяльності без санкції на те прокурора рангом не нижче прокурора області або м. Києва. Кримінальну справу проти адвоката може бути порушено тільки прокурором відповідного рівня.

У судовому розгляді захисник представляє і захищає права і законні інтереси підсудного, по суті будучи представником підза­хисного. Він діє в інтересах підсудного, за згодою підсудного, за до­рученням підсудного, сприяє підсудному у здійсненні його прав, ви­користовує свої права на захист його інтересів, не повинен вживати ніяких заходів, які можуть зашкодити підсудному.

«Тут захисник, - зазначав М.С. Строгович, - захищає підсудного перед судом, віднаходить із обставин справи все, що може сприяти підсудному, полегшити його становище. За­хисник може оспорювати обвинувачення, спростовувати по­кладені в основу обвинувачення докази і подавати докази на користь підсудного. Якщо підсудний заперечує свою винність, оспорює обвинувачення, стверджує, що він не вчиняв злочину, в якому його обвинувачують, захисник не може обрати проти­лежну позицію, стверджувати, що він вважає підсудного вин­ним, і звести захист до виявлення в діянні підсудного пом’як­шуючих обставин. Якби захисник так побудував свій захист, це фактично означало б, що підсудний залишився без захисту, а в деяких випадках отримав би в особі захисника додатково­го обвинувача»[4] .

Якщо підсудний заперечує свою винність у суді, захисник не вправі будувати захист на своєму суб’єктивному переко­нанні про його винність або на визнанні підзахисним своєї вини на попередньому слідстві або під час побачень з адвока­том віч-на-віч. Він зобов’язаний аналізувати докази і відшукувати все, що може посіяти сумнів у винності підсудного або послужити його виправданню.

У суді захисник має право брати участь у дослідженні до­казів, подавати докази, заявляти клопотання, викладати суду свої доводи. Беручи участь у судових дебатах, він може давати оцінку доказам, робити свої заяви про їх належність до спра­ви, допустимість, достовірність і достатність, висловлювати свої судження щодо сумнівів у винності підсудного або вказу­вати на факти, що підтверджують його невинність.

Основний принцип захисника, якого він має дотримува­тись, беручи участь у справі, - презумпція невинності обвинува­ченого у злочині. Захисник повинен керуватися принципом не­винності підзахисного і зробити все для його реалізації у кримінальному процесі.

Представники потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача. Як представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача у справі можуть брати участь: адвока­ти, близькі родичі, законні представники, управомочені в силу закону представляти під час провадження у кримінальній справі законні інтереси відповідно потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також інші особи за постановою осо­би, у провадженні якої перебуває справа.

Представниками можуть бути: опікуни; піклувальники;

представники установ і організацій, у піклуванні яких перебува­ють ті, кого вони представляють; посадові особи підприємств, установ і організацій, що є цивільними позивачами або цивіль­ними відповідачами. Представники користуються процесуаль­ними правами осіб, інтереси яких вони представляють.

Громадський захисник . До участі у судовому розгляді кримінальних справ за ухвалою суду як громадські захисники можуть бути допущені представники громадських органі­зацій. Їх участь у суді є однією з демократичних засад право­суддя. Повноваження вказаних осіб підтверджуються випис­кою з протоколу зборів організації.

Громадський захисник користується у судовому засі­данні всіма правами, якими наділений захисник щодо подання доказів, участі у дослідженні доказів, заявлення клопотань і участі у судових дебатах.

О СОБИ, ЯКІ СПРИЯЮТЬ КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОЦЕСУ І ЗДІЙСНЕННЮ ПРАВОСУДДЯ

Свідок. Свідком є учасник кримінального процесу, який не має статусу потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного або підсудного і якому відомі будь-які обставини, що підляга­ють встановленню у справі, та відсутні обставини, що заважа­ють його допиту. Будь-який громадянин України, якщо він став очевидцем розслідуваної події, незалежно від його стано­вища (прокурор, голова місцевої адміністрації, суддя, прези­дент держави тощо) може бути допитаний як свідок. Вік свідка не обмежено. Діти також можуть бути допитані як свідки, якщо вони в силу свого розвитку правильно сприйма­ли обставини, що мають значення для справи.

Як свідок може бути допитана будь-яка особа, про яку є дані, що їй відомі будь-які обставини, які відносяться до спра­ви (ст. 68 КПК України). Нездатність особи через свої психічні або фізичні вади правильно сприймати ті або інші явища та давати про них об’єктивні показання унеможливлює її участь у справі як свідка. У відповідності з приписами ст. 69 КПК Ук­раїни не можуть бути допитані як свідки також: захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного про обстави­ни, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням своїх обо­в’язків; адвокат, представник профспілкової або іншої гро­мадської організації про обставини, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням ним обов’язків представника потерпіло­го, цивільного позивача або цивільного відповідача.

Зазначимо, що згідно з п. 11 ст. 5 КПК Росії кримінальна справа не може бути порушена, а порушена спра­ва підлягає припиненню відносно священнослужителя за відмову від давання показань за обставинами, що стали відо­мими йому із сповіді. Дана норма була прийнята у відповід­ності із законом Російської Федерації «Про свободу віроспо­відання», у ст. 13 якого записано: «Таємниця сповіді оберігається законом. Священнослужитель не може допитува­тися або давати пояснення будь-кому щодо обставин, які стали відомі із сповіді громадянина». Подібна норма є і в Законі Ук­раїни «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.). Проте у КПК України вона поки що відсутня.

Немає у законодавстві України і норми, подібної тій, що передбачає ст. 19 Федерального закону Російської Федерації «Про статус депутата Ради Федерації та статус депутата Дер­жавної Думи Федерального Зібрання Російської Федерації» (1994 р.). Ця стаття визначає, що «депутат Ради Федерації та депутат Державної Думи мають право відмовитися від даван­ня показань у цивільній або кримінальній справі про обстави­ни, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням депутатських обов’язків»[5] .

Даний перелік осіб, які мають так званий свідоцький іму­нітет, тим і вичерпується, що по суті не сприяє розв’язанню багатьох проблемних ситуацій, які виникають на практиці.

Припустимо, оперативний працівник одержав важливу інформацію у кримінальній справі від таємного джерела. На­приклад, це стало результатом виконання дій, передбачених п. 8 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», у відповідності з яким оперативному працівнику надається право «здійснювати проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи, яка співробітничає з ним, із збереженням у таємниці достовір­них даних щодо їх особистості». Уявімо ситуацію, за якої опе­ративного працівника, що одержав інформацію від таємного співробітника, який перебуває у злочинній групі, викликано на допит. З одного боку, він понесе відповідальність у разі відмови від давання показань або за повідомлення неправди­вих відомостей, а з іншого - не має права розголошувати дже­рело своєї поінформованості. Зауважимо, між іншим, що в США розголошення відомостей про агента карається штра­фом у розмірі до 50 тис. доларів[6] . Як бути оперативному пра­цівникові і як розв’язати дану проблему допитуючому? Відповіді на це запитання в законі поки що немає.

Д.І. Бєдняков вважає, що оперативному працівнику необхід­но надати право обмеженого свідоцького імунітету. Тобто в подібній ситуації він повинен буде повідомити все, що йому відо­мо про обставини справи, не називаючи джерела, часу, місця і способу одержання інформації. При цьому показання оператив­ного працівника набувають значення доказів у кримінальній справі та підлягають перевірці іншими процесуальними засобами[7] .

Однак ч. З ст. 68 КПК України однозначно визначає: «Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані». Висновок може бути тільки один - якщо показання оперативного праців­ника про факти, що стали йому відомими з таємного джерела, не можуть мати доказового значення без розголошення джерела поінформованості, то й допитувати його недоцільно. У законі має бути записано: «Не підлягають допиту особи, які з причини своїх професійних обов’язків не мають права називати джерело або характер своєї поінформованості по фактах, що мають зна­чення для справи». Уявляється, що давати вичерпний перелік таких осіб у законі не обов’язково. Краще це зробити в керівних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України.

Поряд з цим, на сучасному етапі формування правової держави, втілення у праві ідеї гуманізму законодавцю, на наш погляд, необхідно реалізувати концепцію свідоцького імуніте­ту та привілеї звільнення від самообвинувачення[8] у більш по­вному обсязі.

Незайве з цього приводу нагадати, що Статут кримі­нального судочинства Росії 1864 року містив щодо цього низ­ку цікавих правил. Зокрема, у відповідності зі ст. 704 Статуту не допускалися до свідчення не тільки захисники підсудних, але й священики – щодо зізнання, зробленого на сповіді. У ст. 705 Статуту вказувалося: «Чоловік або дружина підсудної особи, родичі її за прямою лінією, висхідною або низхідною, а також рідні її брати та сестри можуть усунути себе від свідчен­ня, а якщо не забажають скористатися сим правом, то допиту­ються без присяги»[9] . На нашу думку, подібний підхід мораль­но виправданий та прийнятний і для сучасного кримінального процесу. Тут же, у Статуті кримінального судочинства Росії 1864 року в ст. 722 визначалося: «Свідок не може відмовитися від давання відповідей на запитання, що спрямовуються на виявлення протиріч у його показаннях або невідповідності їх відомим обставинам, або ж показанням інших свідків, але він не зобов’язаний відповідати на запитання що викривають його самого в будь-якому злочині»[10] . По суті тут вже була реа­лізована концепція звільнення від самообвинувачення, про доцільність якої так довго сперечаються наші науковці.

Повністю підтримуючи думку авторів, які аргументують необхідність реалізації в нашому кримінальному процесі кон­цепції свідоцького імунітету та привілею звільнення від самооб­винувачення, я вважаю, що ст. 66 КПК України може бути доповнена таким положенням: «Ніхто не може бути примуше­ний і не зобов’язаний свідчити проти самого себе та своїх близь­ких родичів. Свідок, а рівно і будь-яка інша особа, викликана на допит, має право відмовитися від давання показань, якщо вони можуть покликати за собою шкідливі наслідки для нього самого або його близьких родичів». Поряд з цим у ч. 1 ст. 69 КПК Украї­ни має бути вказано: «Не зобов’язані давати показання у справі особи, які з причини своїх професійних обов’язків не мають права розголошувати джерело або характер своєї поінформованості»,

Суттєвий внесок у реалізацію зазначених ідей зроблено Конституцією України, у ст. 63 якої проголошено: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояс­нення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів».

Свідок зобов’язаний з’явитися за викликом та дати прав­диві показання. У разі нез’явлення за неповажними причина­ми він може бути підданий приводу або штрафу. Поважними причинами нез’явлення можуть бути несвоєчасне отримання повістки, відсутність його у місці провадження слідства (відпустка, відрядження тощо), хвороба або інші нещастя, що не дають можливості громадянину з’явитися за викликом.

Свідок несе кримінальну відповідальність за відмову від давання показань або за давання завідомо неправдивих пока­зань за ст. 178, 179 Кримінального кодексу України. За даван­ня заздалегідь неправдивих показань передбачена відпові­дальність аж до позбавлення волі.

Якщо свідок не володіє мовою, якою ведеться судочин­ство, йому має бути надане право та можливість користувати­ся послугами перекладача.

Закон забороняє домагатися від свідка показань шляхом на­сильства, погроз або інших незаконних заходів. Будь-яке фізичне насильство неприпустиме. Психологічний вплив, так звані «ком­бінації» припустимі, якщо вони не пов’язані із повідомленням свідку заздалегідь неправдивих відомостей та не пригнічують вільного волевиявлення, залишають можливість вільного вибору лінії поведінки. Неприпустимі будь-які погрози, а також інші не­законні дії (шантаж, підкуп, обіцянка вигоди тощо).

Свідка можна допитувати тільки в денний час. Лише у ви­няткових випадках, наприклад, якщо свідок був очевидцем події, що сталася вночі, припускається допит і в нічний час.

Забороняються довгі виснажливі допити. До таких можна віднести допити тривалістю понад 4 години без перерви або допит протягом доби тривалістю понад 8 годин.

Свідок, згідно з законодавством України, має право на за­безпечення своєї безпеки. За наявності реальної загрози його життю або майну, загрози розправи з його близькими свідок може звернутися до слідчих органів з письмовою заявою та ви­могою про вжиття заходів безпеки. Для забезпечення безпеки учасників кримінального процесу правоохоронні органи мо­жуть вжити такі заходи захисту свідка: встановити сигналізацію в його квартирі, гаражі; виставити особисту охорону, змінити місце роботи або проживання свідка, переселити його в іншу місцевість; видати спеціальні засоби індивідуального захисту; змінити йому прізвище, ім’я, по батькові, видавши новий пас­порт та інші документи; не вказувати його установчі дані в слідчих документах; вжити заходи до прослуховування телефон­ного апарату свідка за його проханням та до технічного доку­ментування погроз; встановити спостереження. За згоди свідка і з санкції прокурора свідку може бути зроблено пластичну опе­рацію з метою зміни його зовнішності.

У виняткових випадках припускається слухання справи за відсутності свідка або допит його за відсутності підсудного. Всі заходи безпеки вживаються за згоди свідка і здійснюються для нього безкоштовно.

Свідок має право:

- отримувати середню заробітну плату за місцем роботи за час, витрачений за викликом;

- давати показання рідною мовою;

- особисто знайомитися зі змістом протоколу допиту, ви­магати доповнення протоколу та внесення до нього поправок;

- під час провадження очної ставки, з дозволу слідчого або особи, яка провадить дізнання, ставити запитання іншому учаснику очної ставки;

- оскаржити дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора;

- користуватися під час допиту в суді письмовими записа­ми, якщо показання пов’язані з будь-якими цифровими та іншими даними, які важко вдержати в пам’яті.

Експерт. Згідно із ст. 75 КПК України як експерт може бути викликана будь-яка особа, яка має необхідні знання для винесення висновку з питань, що досліджуються.

Експерт дає висновок від свого імені та несе за нього осо­бисту відповідальність.

Під експертизою розуміється дослідження різних питань, що мають значення для правильного розв’язання криміналь­ної справи, яке проводить експерт з використанням своїх спе­ціальних знань. Експертиза може бути призначена та проведе­на відповідними спеціалістами в будь-якій сфері людських знань, за винятком права.

У процесі своєї діяльності експерт користується такими процесуальними правами:

- ознайомлюється з матеріалами справи, що відносяться до предмета експертизи;

- порушує клопотання про надання матеріалів, необхід­них для винесення висновку;

- з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, про­курора або суду може бути присутнім при провадженні до­питів та інших слідчих дій;

- ставить особам, які допитуються, запитання, що стосу­ються експертизи.

Спеціаліст. Спеціалістом у кримінальному процесі виз­нається будь-яка не заінтересована в результаті справи особа, яка має необхідні спеціальні знання в науці, техніці, мистецтві чи ремеслі або володіє вміннями, навиками у певній галузі діяльності і відповідно до ст. 128’ КПК України залучається до участі у проведенні слідчої дії для подання сприяння слідчому в збиранні та дослідженні доказів.

Якщо експерт дає висновок, який має самостійне доказо­ве значення, то спеціаліст покликаний надати допомогу в зби­ранні доказів. Тому процесуальне становище спеціаліста і екс­перта різне.

До особи, яка викликається як спеціаліст, закон ставить дві основні вимоги: бути не заінтересованим в результаті справи та мати необхідні для участі в даній слідчій дії спеціальні знання.

Закон не обмежує кола слідчих дій, для участі в провад­женні яких може бути залучений спеціаліст. Слідчий запрошує спеціаліста у тих випадках, коли він визнає за необхідне викори­стати спеціальні знання та навички при провадженні слідчої дії.

Обов’язковою є участь спеціаліста при проведенні:

а) зовнішнього огляду трупа та судово-медичного освіду-вання особи. Ці дії проводяться за участю судово-медичного експерта або лікаря (ч. 1 ст. 192, ч. 2 ст. 193 КПК України);

б) ексгумації трупа. Ця дія проводиться за присутності су­дово-медичного експерта (ч. 2 ст. 192 КПК України);

в) допиту неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за роз­судом слідчого - до 16 років. Ця дія проводиться за присутності педагога, а в разі необхідності (ч. 1 ст. 168 КПК України) - лікаря.

Спеціаліст у кримінальному процесі має право’, робити за­яви, що підлягають занесенню до протоколу, пов’язані з вияв­ленням, закріпленням та вилученням доказів; звертатися з доз­волу слідчого або суду з запитаннями до осіб, які беруть участь в провадженні слідчої дії; знайомитися із змістом про­токолу слідчої дії, в провадженні якої брав участь спеціаліст. Спеціаліст має також право на винагороду за виконання своїх обов’язків та на відшкодування витрат, пов’язаних з явкою за виклик-ом до правоохоронних органів (ст. 92 КПК України).

У відповідності із ст. 128’ КПК України спеціаліст зобов’яза­ний:

- своєчасно з’явитися за викликом; брати участь у провадженні слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання та навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів;

-звертати увагу слідчого на обставини, пов’язані з виявленням та закріпленням доказів; давати пояснення з приводу спеціальних пи­тань, що виникають під час провадження слідчої дії.

Положенням про діяльність експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ (наказ МВС України № 140 від 9 березня 1992 р.) на експертів-криміналістів, які бе­руть участь у проведенні слідчих дій як спеціалісти, покла­дається також обов’язок мати при собі і кваліфіковано вико­ристовувати відповідні науково-технічні засоби; проводити необхідні експрес-аналізи виявлених слідів та давати слідчому розгорнуті відомості про можливі прикмети злочинців. У відповідності з п. 2.2.3.2 даного Положення співробітник кри­міналістичного підрозділу, що виступає як спеціаліст, діє за вказівкою слідчого та несе особисту відповідальність за по­вноту і правильність використання всіх науково-технічних за­собів, що маються в його розпорядженні і призначені для ви­явлення, фіксації та вилучення речових доказів.

Поняті. Залучення понятих у кримінальному процесі пе­реслідує мету створення необхідних умов для об’єктивного та правильного провадження слідчих дій, засвідчення та закріп­лення доказів.

Ст. 127 КПК України передбачає обов’язкову участь не менше двох понятих при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб та предметів для впізнання, відтворенні об­становки і обставин події, описі майна та освідуванні.

Як поняті можуть бути викликані будь-які не заінтересо­вані у справі повнолітні громадяни. Не можуть бути понятими потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого та потер­пілого, працівники органів дізнання та попереднього слідства.

Поняті зобов’язані:

- бути присутніми під час провадження слідчої дії;

- після закінчення слідчої дії засвідчити своїм підписом у протоколі факт, зміст та результати цієї дії.

Поняті мають право робити зауваження з приводу про­ваджуваних слідчих дій. Ці зауваження підлягають занесенню до протоколу.

Понятий користується правом на відшкодування витрат та сплату винагороди у зв’язку з викликом для участі у слідчих діях.

Перекладач. Як перекладач (ст. 128 КПК України) до участі у кримінальному процесі може бути залучена будь-яка не заінтересована у результаті справи особа, що володіє мо­вою, якою ведеться судочинство, а також мовою, якою воло­діють та користуються будь-які учасники процесу.

Перекладач зобов’язаний:

- з’явитися за викликом слідчого, органу дізнання, проку­рора або суду та повно і точно зробити доручений йому пере­клад;

- не розголошувати без дозволу слідчого дані поперед­нього слідства;

- додержуватися порядку судового розгляду.

За ухилення від явки перекладач може бути оштрафова­ний у відповідності із ст. 185⁴ Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення.

За відмову від виконання обов’язків перекладача, а також за завідомо неправильний переклад він несе відповідальність згідно із ст. 178 та 179 Кримінального кодексу України.

Слідчий, орган дізнання, прокурор або суд зобов’язані пояснити перекладачеві його обов’язки та попередити під роз­писку про кримінальну відповідальність за відмову від пере­кладу або за завідомо неправильний переклад.

Перекладач не має права втручатися в діяльність слідчого або суду, давати будь-яку оцінку сказаному окремими особа­ми, чиї показання він перекладає.

Закон не визначає прав перекладача. Проте як учасник слідчої дії він має ті ж права, що й всі при цьому присутні, зокре­ма поняті. За аналогією, як зазначають С.П. Щерба, А.Я. Марков та Т.І. Стеснова, перекладач під час участі в допиті, очній ставці, обшуці та інших слідчих діях має право робити заува­ження та заяви, що підлягають занесенню до протоколу. Він має право також оскаржити дії слідчого та органу дізнання’.

Беручи участь у слідчій дії, перекладач засвідчує своїм підписом відповідність записів у протоколі тому, що мало місце в дійсності, може вносити до протоколу свої зауваження та поправки.[11]

Секретар судового засідання - учасник кримінального процесу, в процесуальні обов’язки якого входить ведення та засвідчення своїм підписом вірності протоколу судового засі­дання та розпорядчого засідання суду.

Секретар судового засідання повинен бути не заінтересо­ваним у результатах справи.

Правила відводу судді повною мірою стосуються і секретаря судового засідання, з тим лише обмеженням, що попередня його участь у справі як спеціаліста, експерта, перекладача або секретаря судового засідання не може бути приводом для відводу.

Заявник - особа, яка заявила про злочин. Заявник є учас­ником кримінального процесу в стадії порушення криміналь­ної справи. Саме на цій стадії особа, яка заявила про злочин, має статус заявника. Далі — у стадіях попереднього розсліду­вання та судового розгляду - така особа, в залежності від підстав, виступає або як потерпілий, якщо їй заподіяно шкоду, або як свідок, якщо вона була лише очевидцем вчиненого зло­чину. Інколи заявник стає й обвинуваченим, якщо з’ясується, що він сам вчинив злочин.

На заявникові лежить обов’язок давати правдиві повідом­лення. Він несе кримінальну відповідальність за завідомо не­правдивий донос, про що його має бути попереджено при от­риманні від нього заяви.

Заявник має право ознайомлюватися з протоколом отри­мання заяви, робити зауваження та доповнення або ж власно­ручно викласти свою заяву.

Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд зобов’язані прийняти заяву та розглянути її в установленому порядку про­тягом трьох, а за необхідності перевірки - не пізніше як протя­гом десяти діб.

Про прийняте за результатами перевірки рішення (про відмову в порушенні справи або про порушення кримінальної справи) відповідні особи мають сповістити заявника. Якщо за­явник не згоден з відмовою у порушенні справи, він може оскар­жити таке рішення прокурору протягом семи днів з моменту от­римання копії постанови. Залишення прокурором скарги без задоволення дає заявникові право оскаржити рішення прокуро­ра безпосередньо через суд (ст. 99¹ КПК України).

ВИСНОВОК

Поняття і класифікація учасників кримінального процесу, коло суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності в КПК не визначено, тому в теоретичній літературі щодо цього поняття і класифікації учасників процесу є різні погляди.

У главі 3 КПК України лише визначено учасників процесу, які мають зацікавленість у провадженні справи, законодавець їх коло не обмежує. До учасників (суб’єктів) кримінального судочинства необхідно зараховувати всіх осіб, діяльність яких і правовідносини між якими становлять сутність провадження у кримінальній справі.

Отже, у широкому розумінні учасниками процесу є всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуальні права і несуть визначені обов’язки. В главі 3 КПК України ,,Учасники процесу, їх права і обов’язки” названо тільки тих учасників процесу, що, як правило, мають власну зацікавленість у ході справи. Ні закон, ні правова теорія не обмежують коло учасників процесу тільки тими, що вказані в цій главі кримінально-процесуалшьного кодексу України.

Таким чином, учасники(суб’єкти ) кримінального процесу – це особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з подією злочину, чиї права та обов’язки регламентуються чин­ним законодавством.

Особливістю кримінального процесу являється те, що кримінально процесуальні права та обов’язки виникають саме з моменту залучення особи до участі у кримінальному процесі, на відміну від багатьох інших галузей права, тому поняття ,,суб’єкти” кримінального процесу повністю співпадає з поняттям ,,учасники”. Але слід вживати термін ,,учасники кримінального процесу”, оскільки кримінально-процесуальний кодекс називає суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності як учасників процесу, наділяючи їх тими чи іншими правами та обов’язками.

В підготовці курсової роботи виникла проблема, яка пов’язана з тим, що в її обсязі практично не можливо в повній мірі охарактеризувати права та обов’язки всіх учасників кримінального процесу, адже кожна їх група заслуговує на власне дослідження. Тому, така робота головним своїм завданням та результатом в навчальному процесі дає тільки загальну характеристику і показує ті характерні, притаманні лише певним групам учасників кримінального процесу права та обов’язки – їх правовий статус.

Література

Конституція України.

Науково-практичний коментар кримінально процесуального кодексу України. К. – 1997.

Бойко В. Ф. Гарантовані Конституцією України права і свободи людини мають надійно захищатися незалежним, компетентним і неупередженим судом // Вісник Верховного Суду України. - 1999, - № 1.

Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. - М., 1981.

Кругликов А.П. Правовеє положение органов й лиц, производящих доз-нание, в советском уголовном процессе. - Волгоград, 1986.

Ларин А.М. Расследование по уголовному делу: процессуальньїе функции.-М., 1986.

Михеснко М.М.. Молдован В.В., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право. - Київ, 1997.

Потебенько М. О. Прокуратура України: проблеми сьогодення і майбут­нього // Юридичний вісник України. - 1999. - № 29.

Савицкий В.М. Право на защиту й нормативнеє выражение презумпции невиновности // Адвокатура й современность. - М., 1987.

Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М., 1968.

Тертьішішк В.М. Проблемы теории й практики доказывания на досудебных стадиях современного уголовного процесса. - Сумьі, 1995.

Царев В.М. Зффективность участия защитника в доказьівании на пред-варительном следствии. - Красноярск, 1990.

Щерба С.П. и др. Дознание. - М„ 1986.

Щерба С.П.. Марксе А.Я., Стесиова Т.И. Участие переводчика на пред-варительном следствии й дознаний. - М., 1993.

Шумський П.В. Прокуратура України. - Київ, 1998.

Тертышник В.М. Гарантии защиты прав и законных интересов граждан в уголовном процессе // Сов. гос. и право. - 1989. - № 11. - С. 37; Тертишник В.М. Гарантії істини, свободи і справедливості в кримінальному про­цесі // Юридичний вісник України. - 1999. - № 6. - С. 27-30.

[1] У чинному Кримінально-процесуальному кодексі України для означен­ня даної форми розслідування використовується саме цей термін, у той час як у Конституції України (розділ 15 «Перехідні положення») вжито термін «досудове слідство», який набуває все ширшого обігу в мові юридичної науки. Цей термін використовують і розробники нового КПК України.

[2] Див.: Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - М., 1968. - С.216.

[3] Бойко В. Ф. Гарантовані Конституцією України права і свободи люди­ни мають надійно захищатися незалежним, компетентним і неупередженим су­дом // Вісник Верховного Суду України. - 1999. - № 1.

[4] Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. - М., 1968. - С. 246-248

[5] Див.: Карнеева Л.М., Кертзс И. Источники доказательств. -М„ 1985.-С.37-М.

[6] Див.: Соединенные Штаты Америки: Конституция и законодательные акты / Пер. с англ. - М„ 1993. - С. 740-759.

[7] Див.: Бедняков ДИ. Непроцессуальная информация и расследование преступлений. - М., 1991. - С. 122.

[8] Див.: Карікева Л.М., Кертус Й. Источники доказательств. - М., 1985. - С. 37.

[9] Российское законодательство 9-20 веков. -Т. 8. - М., 1991. С. 188.

[10] Там же.

[11] Див.: Щерба С.П. Марков А.Я. Стеспова Т.И. Участие переводчика на предварительном следствии. - М.: ВНИИ МВД России, 1993. - С. 13.