Книга: Банківське право України (Селіванов)

ББК 67.9(4УКР)304я73 Б 23

Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України

Колектив авторів:

Селіванов А. О. — доктор юридичних наук, професор, керівник авторського колективу — передмова, розділи 1—5, висновки;

Кротюк В. Л. — кандидат юридичних наук — розділи 6, 15;

Заруденко Л. Н. — розділ 6;

Коротка Г. Л. — розділ 7;

Сахтінова С. В.,

Карманов Є. В. — розділ 8;

Скотарь М. Я. — розділ 9;

Іоффе А. Ю. ' — розділ 10;

Пасічник В. В. — розділ 11;

Жуков А. М. — розділи 12, 13, 14.

Глосарій складено Артеменком В. П. за участю Глузової Я. О. та Клочкової К. П.

Рецензенти:

Авер'янов В. Б. — доктор юридичних наук, професор, завідувач відділу Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України;

Пинзеник В. М. — доктор економічних наук, професор;

Кафедра правових основ підприємництва і фінансового права Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого.

ДОПУЩЕНО Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти

Банківське право України: Навч. посібник. Кол. авт.: Жуков А. М., Іоффе А. Ю., Кротюк В. Л., Пасічник В. В., Селіванов А. О. та ін. / За заг. ред. А. О. Селі-ванова — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. — 384 с.

Викладений у цьому навчальному посібнику матеріал охоплює усі питання нормативного курсу навчальної дисципліни «Банківське право України».

Грунтовно розглянуто конституційні засади банківського права України, роль банків у суспільстві та їх правовий статус, концепцію і структуру банківського права як комплексної галузі і правової дисципліни, договори в банківській справі, питання регулювання сучасної системи банківської справи, новітні зміни у цій галузі тощо.

Підготовлений провідними юристами України посібник сприятиме поповненню спеціалістами запасу фахових знань, необхідних у практичній діяльності здійснення банками різних форм власності своїх функцій щодо обслуговування ринку. Призначений для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти, аспірантів, викладачів, юристів — працівників банківських і кредитних установ.

ББК 67.9(4УКР)304я73

Зміст

Передмова ..................................................9

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Банківська система та банківське право в Україні

Розділ 1

Мета і завдання правового регулювання

банківської системи України .................................14

Розділ 2

Банківське право: предмет і метод ............................20

Розділ З

Конституційні засади банківського права України ................33

Розділ 4

Поняття і роль банків у суспільстві ...........................46

Розділ 5

Правовий статус банків та фінансово-кредитних установ ..........56

в Україні

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Договори в банківській справі

Розділ 6

Договори банківського рахунку. Правове регулювання безготівкових розрахунків. Міжбанківські розрахунки

6.1. Правове регулювання банківського рахунку .....................90

6.2. Види рахунків та порядок їх відкриття ........................95

6.3. Особливості відкриття рахунків у національній валюті

фізичним особам ......................................105

6.4. Порядок відкриття рахунків у національній валюті України представництвам, установам та нерезидентам-інвесторам ...........109

6.5. Відкриття уповноваженими банками України рахунків

в іноземній валюті .....................................114

6.6. Переоформлення і закриття рахунків ........................118

6.7. Безготівкові розрахунки ..................................120

6.8. Розрахунки платіжними вимогами та інкасовими дорученнями ......134

6.9. Арешт коштів на рахунках ................................141

6.10. Зупинення (припинення) операцій на рахунках .................144

6.11. Відповідальність за порушення виконання грошових зобов'язань .....148

6.12. Міжбанківські розрахунки................................150

Розділ 7

Кредитні зобов'язання

7.1. Поняття кредитних зобов'язань ............................158

7.2. Правова природа кредитного договору .......................159

7.3. Поняття, сторони і форма кредитного договору .................160

7.4. Відповідальність сторін за кредитним договором ................170

Розділ 8

Правове регулювання готівкових розрахунків в Україні

8.1. Поняття та правові засади здійснення готівкових розрахунків .......172

8.2. Правове регулювання готівкового грошового обігу ...............175

8.3. Контроль за дотриманням касової дисципліни та відповідальність

за її порушення .......................................182

Розділ 9

Правове регулювання ринку цінних паперів в Україні

9.1. Місце і структура ринку цінних паперів у фінансовій системі України . 189

9.2. Цінні папери: класифікація, види ...........................191

9.3. Операції комерційних банків з векселями .....................204

9.4. Державно-правове регулювання ринку цінних паперів .............211

9.5. Банки — суб'єкти фондового ринку .........................213

Розділ 10

Правове регулювання валютних операцій та здійснення валютного контролю

10.1. Поняття валютного регулювання ............................215

10.2. Валюта і валютні операції ................................217

10.3. Валютний ринок. Операції з купівлі та продажу іноземної валюти .... 220

10.4. Ліцензування валютних операцій ...........................223

10.5. Розрахунки в іноземній валюті.............................225

10.6. Валютний контроль......................................229

Розділ 11

Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення

11.1. Правові засади банківського нагляду .........................238

11.2. Створення та реєстрація банків ............................251

11.3. Ліцензування банківських операцій ..........................263

11.4. Ліквідація комерційного банку .............................272

Розділ 12

Правове регулювання оподаткування банків ....................281

Розділ 13

Правові засади бухгалтерського обліку в банках ................297

Розділ 14

Банківська статистика: проблеми регулювання ..................307

Розділ 15

Правові аспекти банківської таємниці

15.1. Комерційна та банківська таємниці як окремі правові інститути .....316

15.2. Правова регламентація банківської таємниці в Україні ............319

15.3. Банківська таємниця в зарубіжних країнах .....................323

Передмова

Особливістю пропонованого навчального посібника є те, що він спрямований на засвоєння банківського права та забезпечення необхідної компетентності як майбутніх юристів, так і правознавців — працівників банківських та кредитних установ. Кваліфікованому банківському юристу притаманні якості професійно підготовленого працівника, який завдяки своїм знанням може задовольнити найвибагливіших клієнтів банку, складні потреби керівного персоналу і банківських службовців.

Сучасний банківський юрист — це людина високого рівня власної відповідальності, всебічної професійної кваліфікації. Адже, володіючи широким діапазоном знань, він надає як персоналу банку, так і його клієнтам кваліфіковані юридичні послуги щодо широкого кола питань банківської справи, виступає консультантом керівного банківського персоналу, бере участь у прийнятті ним рішень. Завдання банківського юриста на цьому рівні — широкі. Банківський юрист діє, будучи об'єднаний з усім банківським колективом, керівництвом банку задля спільної мети — досягнення успіху банком. Подібно невидимому штурману він має забезпечити великому кораблю — колективу банку неухильне просування в законодавчому просторі, без юридичних штормів, без «дев'ятого валу» до мети. Банківський юрист є радником, дає консультації з правових питань, обізнаний із усім асортиментом пропонованих клієнтам банківських послуг, йому відомо, де саме виникають ризики, і він може оцінити їх з правового погляду, щоб уникнути «підводних рифів і мілини».

Запропонувавши цей посібник з банківського права України, авторський колектив, до якого ввійшли відомі банківські юристи-практики, намагався максимально наблизити складний юридичний матеріал до сприйняття його читачем як навчальної дисципліни нормативного курсу, що має самостійний предмет правового регулювання законодавством України.

Визначальним для банківського права як комплексної правової галузі є нормативне визначення у Конституції України єдиних для всіх галузей права понять та правового режиму функціонування банківсь-

Передмова

ких та кредитних інститутів на чолі з центральним банком держави — Національним банком України. Конституційні засади банківського права не тільки свідчать про його зв'язок з конституційним правом, а й дають змогу з позицій системності розглядати всі складові структури банківського права, виділити інститути і правовідносини, які традиційно належали до фінансового, адміністративного, цивільного та інших галузей права.

Що нового прискіпливий читач може почерпнути з цього навчального посібника? Насамперед новим є сам підхід до банківського права як науки, що грунтується на методі порівняльного, системного і галузево-функціонального вивчення комплексу правовідносин, притаманних функціонуванню банківсько-кредитної системи в Україні. Вона складається з різних банківських установ; функціонує самостійно, без втручання центральних та місцевих органів державної виконавчої влади.

З матеріалів нового посібника читач дізнається про правове становище суб'єктів банківського права, які діють в умовах трансформації економіки, ознайомиться з правовою основою створення нових фінансових структур, що перетворюються на важливий засіб ефективного господарювання, грошово-кредитного забезпечення руху валового національного продукту. Що стосується грошового обігу і платежів, то немає жодного великого банку, який би не займався встановленням фінансових зв'язків та діловим партнерством на внутрішньому та міжнародному ринках. Обсяг компетенції та кредитно-фінансова спроможність банківських та фінансово-кредитних установ в Україні встановлюється як законодавством, так і підзаконними актами, зокрема нормативно-правовими актами Національного банку України. При цьому предметом правового регулювання стає або власна діяльність банків, або діяльність їх клієнтів. Банківському юристу важливо засвоїти цю сферу знань і бути обізнаним з широкою нормативною базою банківської діяльності. Як же цього можна досягти?

У навчальному посібнику враховано необхідність грунтовно ознайомити читача з чинними правовими нормами, якими регулюються банківські послуги, що обумовлено видозміненням функцій сучасних кредитних установ, коли банки працюють з великою кількістю невеликих вкладів і видають вагомі кредити, здійснюють трансформацію ризиків.

Навчальний посібник допоможе банківському юристу грунтовно поповнити запас фахових знань, необхідних у практичній діяльності для здійснення банками різних форм власності своїх функцій щодо обслуговування ринку. Для цього авторський колектив роз'яснює проблеми сучасної системи регулювання банківської справи, новітні зміни у цій галузі. Ця система в Україні складається, починаючи з часу створення її як незалежної держави, яка одним із перших своїх законів прийняла Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 р., створила юридичні гарантії досягнення банками мети їх комерційної політики шляхом забезпечення ліквідності, довіри до банківської установи, надійного банківського нагляду.

Навчальний посібник ставить за мету досягти зрозумілості складних категорій, наочності й доступності викладення матеріалу у поєднанні з ґрунтовністю аналізу. Для тих, хто готував цей навчальний посібник, було важливим якнайповніше передати характер тенденцій у нормотворчій діяльності та правозастосуванні в банківській сфері. Таким чином, саме викладення теорії банківського законодавства спрямовано на мислячого читача, який прагне збагатити свої знання сучасними теорією та практикою правового регулювання у банківській сфері.

Далі цікавим є те, що підготовка банківського юриста передбачає засвоєння в процесі навчання як загальних засад, так і особливих інституцій банківського законодавства, оскільки це стосується активних функцій регулювання державою банківської діяльності. Криза багатьох українських банків, які знехтували зоною ризику, була обумовлена грубими порушеннями в управлінні балансами, ризиками (ліквідності, кредитним, процентним, валютним, фондовим та іншими). Українським банківським законодавством встановлено ряд обов'язкових нормативів, систему бухгалтерського обліку та банківську статистику, що є обов'язковими стандартами функціонування будь-якого банку або фінансово-кредитної установи. Ці аспекти банківського права набувають чим далі важливішого значення, і тому в пропонованому навчальному посібнику на них звертається особлива увага фахівців, які цікавляться новітніми тенденціями в застосуванні банківського права.

Безперечно, правове регулювання банківської діяльності — дуже різноманітне, і охопити в навчальному посібнику ґрунтовним аналізом усі інституції і норми банківського права неможливо. Такого завдання автори й не ставили перед собою, вони визначили за мету — викласти концепцію і структуру банківського права як комплексної галузі і правової дисципліни, яка складається із Загальної та Особливої частин. Тому окремі напрями банківської діяльності залишаються поза змістом посібника до того часу, поки правове регулювання їх досягне законодавчого рівня, що буде враховано авторами у наступних виданнях.

Банківське право в умовах України як самостійної держави — нова навчальна дисципліна, і тому воно закономірно викликає підвищений інтерес широкого кола спеціалістів та всіх, хто обрав для себе фах банківського юриста. Автори навчального посібника сподіваються, що їх праця збагатить індивідуальний потенціал, творчі можливості кожного, хто поділяє спільні погляди на банківське право, яке покликане сприяти процвітанню кожного банку і всієї банківської та кредитної системи на благо суспільства.

Перспективи банківської системи в Україні пов'язані з законотворчою діяльністю і грошово-кредитною політикою Національного

12 ===== Передмова

банку України, який Конституцією України вперше наділено правом законодавчої ініціативи. Конституційний статус Національного банку як органу держави знайшов своє втілення у повноцінному Законі України «Про Національний банк України», який через п'ять років наполегливої законотворчої роботи був прийнятий Верховною Радою України 20 травня 1999 року. Активну участь у його розробці брали автори навчального посібника. Завдяки двом архітекторам банківської системи — В. Гетьману і В. Ющенку — Україна отримала класичний коституційно-правовий акт діяльності Національного банку, який незалежно забезпечує мету, визначену політичною владою, і відповідає за стабільність національних грошей. Розвиток банківської системи на конституційних засадах відкриває реальні можливості створення правових умов становлення і розвитку банківського права як самостійної галузі.

Авторів навчального посібника об'єднувала спільна мета — підготувати з позицій сучасної юридичної науки універсальну за актуальністю теорію банківського права, яка б була корисною студентам та практикам-юристам. Нові знання завжди відкривають нові горизонти в банківській діяльності. А той, хто власну волю збагачує духом і знаннями, здатен бути першим і досягти успіху.

Людство вступило в третє тисячоліття — в добрий час до вершини знань!

А. О. Селіванов,

заслужений юрист України,

доктор юридичних наук, професор

Загальна частина

Розділ 1

Мета і завдання правового регулювання банківської системи України

• ^ Банкиякосновнийкомпонентринковоїекономіки

• ^ Центральнийбанкірозвитокбанківськогосектора

^ Нормативнізасадибанківськоїдіяльності

^ Метаізавданняправовогорегулювання банківськоїсистемиУкраїни

Зміст правового регулювання та його вплив на суспільні відносини в банківській сфері зумовлюються економічними чинниками. Право надає економічній діяльності юридичної форми, закріплює реальні виробничі відносини. Від успішного проведення науково обгрунтованих реформ залежить рівень добробуту народу. Банківська система, стимулюючи перехід до ринкових відносин усіх господарюючих суб'єктів та активно заощаджуючи їх кошти та кошти громадян, здійснюючи розрахунки і платежі, сприяє реформуванню економіки України. Це не тільки впливає на правову практику, а й підпорядковує правову думку її потребам, стимулює розвиток нових наукових галузей і відповідно формує нові правові засади кредитно-фінансового механізму в державі.

Банки як фінансово-кредитні установи є основним компонентом того економічного ладу, який називається ринковим господарством. У теорії банківського права поняття «банківська система» має різний зміст. Юридичні аспекти цього поняття відбивають організаційно-правову структуру банківських та фінансово-кредитних установ, яким притаманні внутрішня єдність, спільна мета та функції кредитування юридичних і фізичних осіб, єдині принципи організації банківської справи та верховенства Національного банку в регулюванні банківської справи на підставі Конституції та законів України.

В Україні створення незалежного від Кабінету Міністрів Національного банку, а також наміри швидкого переходу до ринкової економіки зумовлюють прискорений розвиток банківська -го сектора та швидке формування нової фінансової інфраструктури. Цей процес розпочався одразу після утвердження в І991 п. незалежної Української держави, що потребувало невідкладного формування власних банківської та грошової систем, нових механізмів фінансового обслуговування народного господарства та економіки в цілому.

Зрозуміло, що одразу перед правовою наукою постало завдання визначити мету та обсяг правового регулювання банківських відносин. Як же на це питання відгукнулась конструктивна наукова думка?

Банківська діяльність, виконуючи самостійну роль у фінансово-кредитних відносинах, сформувала свій реальний сектор відносин і знайшла свій предмет правового регулювання, оскільки кредитний механізм контролюється державою і не може обійтись без створення розгалуженої системи норм і відповідно — правовідносин, що охоплюються поняттям банківського права.

З прийняттям у 1996 р. Конституції України банківське право формується на нових конституційних засадах, які підтверджують наявність як власного предмета, так і методу правового регулювання, оскільки грошово-кредитні відносини потребують комплексного правового визначення і закріплення їх нормами права.

Віддаючи належне фінансовому праву, яке виконало, образно висловлюючись, «материнську роль» стосовно банківського права, наука не могла залишити без уваги потреби в нових підходах, осмисленні перспектив розвитку банківського права і як наукової галузі, і як галузі права у правовій системі України. Наука банківського права створювалась поступово на розвиток ідей теорії кредиту, теорії грошей, теорії банківської справи та банківських інститутів, інтегруючи наукові розробки в сфері державного управління фінансами та кредитом в Україні. Авторами наукових обгрунтувань правових інститутів здебільшого виступали відомі українські банкіри В. ГТ. Гетьман, В. А. Ющенко, В. С. Стельмах та інші, а цьому процесові допомагали системні погляди вчених-юристів Л. К. Воронової, І. В. Мартем'янова, П. С. Пацурківсько-го, Д. А. Бекерської, В. Л. Кротюка, Н. Ю. Пришви та інших.

Роль і значення банків та фінансово-кредитних установ у житті суспільства такі, як і грошей у житті людини та держави. Більшою чи меншою мірою, прямо чи опосередковано норми банківського права стосуються інтересів кожного громадянина, кожної юридичної особи незалежно від форм власності, а також органів державної влади і місцевого самоврядування, об'єднань громадян.

Отже, створення розгалужених правових засад банківської справи та банківської діяльності, визначальним чинником яких є конституційні принципи, — одне з першорядних завдань держави. Перед наукою постала конкретна сфера публічних відносин, в якій держава мала забезпечити функціонування фінансового механізму ринкового господарства країни та створити надійну правову регламентацію в банківському секторі економіки. Створення банківських установ і формування банківського капіталу зумовили необхідність прийняття Закону України «Про банки і банківську діяльність», Закону України «Про господарські товариства» та Закону України «Про Національний банк України».

■- Загальначастина

Застосування державного регулювання банківської діяльності пояснюється потребою ввести у ці відносини правовий порядок, який передбачав закріплення правового статусу Національного банку України, його відносин з Кабінетом Міністрів України, комерційними банками та іншими кредитними установами, порядок їх утворення та здійснення ними банківських та небан-ківських угод, різноманітних банківських операцій, зокрема кредитних операцій та операцій з цінними паперами тощо.

Якого характеру набули ці суспільні відносини, якщо поряд з державними банківськими установами ринкове господарство передбачає існування різноманітних фінансово-кредитних організацій, спілок, банківських посередників, що будують свої стосунки з юридичними і фізичними особами на взаємовигідних засадах?

Банківські відносини за своїм характером є публічно-правовими, оскільки обумовлюються об'єктивними чинниками, зокрема, наявністю правової форми діяльності держави, яка виключно законами встановлює засади створення і функціонування фінансового, грошового та кредитного ринків, статус національної валюти тощо (пункт 1 частини другої ст. 92 Конституції України).

Банківська діяльність має специфічні нормативні засади, які виокремлюють її правозастосовні відносини з юридичними та фізичними особами у самостійні види. Норми, які встановлюють правовий порядок у банківській діяльності, покликані всебічно регламентувати режим правозастосування, закріплюючи коло суб'єктів, їх права і обов'язки (платіжні, розрахункові, податкові та інші) учасників банківських відносин, специфіку банківських операцій тощо. До цих норм належать цілі галузі, зокрема цивільне право, фінансове право, окремі інститути, зокрема інститут суб'єктів грошово-кредитного регулювання в конституційному праві, норми якого можуть бути застосовані у матеріальному і процесуальному значенні. Правовий порядок у банківській системі встановлюється як форма здійснення внутрішньобанківсь-ких операцій, стосунків з клієнтами або забезпечення правового режиму операцій з готівкою та безготівковими коштами тощо.

Особливості правового порядку і відносин, які ним визначаються, в банківській діяльності полягають у тому, що незалежно від того, яка кредитна установа бере участь у грошово-кредитних зобов'язаннях, правовідносини, що виникають при цьому, належать поряд з іншими видами (цивільно-правовими, фінансовими) до розряду «владних відносин», являючи собою зв'язки, через які і за допомогою яких здійснюється воля кредитора і позичальника, а також державна воля керуючих суб'єктів стосовно керованих об'єктів. Це визначається метою розв'язання конкретних правових ситуацій. Владний вплив на поведінку безпосередніх суб'єктів права, які беруть і мають виконати кредитні зобов'язання, відбувається з моменту визначення їх адміністративного та цивільно-правового статусу, закріплення суб'єктивних прав і обов'язків, порядку реалізації функцій і повноважень кредитних установ щодо забезпечення платежів і розрахунків, встанов-

лення цивільно-правової відповідальності та ін. Загальною особливістю правозастосовних відносин у банківській діяльності є специфіка підстав у їх виникненні (юридичних фактів), коло суб'єктів, своєрідність змісту та об'єктивної спрямованості на досягнення фінансового (економічного) інтересу.

Таким чином, момент виникнення, тобто природа відносин у банківській системі, є не тільки цивільно-правовою, а й управлінською за змістом та формою, що стосується розв'язання конкретних грошово-кредитних зобов'язань. Вони виникають між банком та особою у визначеній державою правовій формі і контролюються нею в межах дотримання банківською установою та іншими суб'єктами правового порядку банківської діяльності.

При цьому важливо пам'ятати відому залежність — характер економічних умов визначає зміст норми правопорядку. Це безсумнівний факт. Ніхто не в змозі назвати таку систему права, яка була б створена абсолютно вільною політичною волею. Це велике досягнення суспільства. Інакше система норм, особливо у банківській сфері, яка була б створена необмеженою волею законодавчої або виконавчої влади, настільки відірвалася б від реальних життєвих умов, що в будь-який момент спричинила б кризу фінансово-грошового ринку і зруйнувала б банківську систему. В будь-якій країні правопорядок залежить від економічних умов, соціального середовища, внутрішніх і зовнішніх чинників управління в державі.

Отже, мета і завдання правового регулювання банківської системи є не абстрактними, а реальними категоріями, які обумовлені ^ економічними засадами життя суспільства, функціями держави та її роллю у фінансовій сфері.

Банківська сфера підлягає нормативному регулюванню, оскільки в грошово-кредитних відносинах виявляється сукупність можливих прав суб'єктів. Суб'єктом банківського права може бути лише дієздатний у правовому відношенні суб'єкт. Юридична особа повинна володіти не тільки правосуб'єктністю, а й мати здатність бути належним позичальником, платником, заставодавцем.

Держава (законодавець), встановлюючи через норми правопорядок у банківській сфері, прагне реалізувати мету, задля якої вона створюється. У фінансово-кредитних відносинах суб'єкти права (кредитор і позичальник) мають бути впевнені в тому, що будь-яка конкретна система норм, яка є правопорядком у цій сфері, повинна здійснюватись і фактично буде здійснена. Інакше виникає ситуація, коли, з одного боку, є призначена для виконання система норм, а з другого — має місце постійне невиконання норм права. Таким чином, встановлюючи правопорядок, держава передбачає, що в банківській діяльності, у кредитних відносинах для індивідуального виконання зобов'язань повинна бути можливість здійснення права як у банківської установи, так і в іншої сторони. Правопорядок враховує і таку важливу особливість функціонування банківської системи, коли

Загальначастина

Забезпечення нормправа іправопорядку вбанківській системі

здатність суб'єктів грошово-кредитних правовідносин здійснювати свої права є не творенням норми права, а їх потенційними можливостями виконати свої зобов'язання, наприклад, на момент укладення угоди або користування платіжними засобами.

Пояснюючи необхідність введення та існування правопорядку в банківській системі (мету і завдання правового регулювання), ми намагалися довести, що між правовою нормою і можливістю її здійснення не існує причинного зв'язку. Норма регулює поведінку учасників фінансово-кредитних правовідносин у межах, які свідчать про їх можливості виділити кошти і скористатись ними на певних умовах. Норма права і правопорядок у банківській системі забезпечуються, на відміну від не врегульованих правом фінансово-економічних відносин, державним примусом, цивільно-правовою, адміністративною і кримінальною відповідальністю. Це вже початок виникнення правовідносин, тобто втілення права на практиці, за якими функціонують банківські та фінансово-кредитні установи.

Підсумовуючи розгляд питання щодо обумовленості правового регулювання у такій важливій сфері, як банківська, слід мати на увазі такі обставини. По-перше, це встановлення державою такого правового порядку, який виходить із специфіки грошово-кредитних відносин, їх суб'єктів, а також особливого порядку реалізації можливостей і зобов'язань, які узгоджують між собою сторони кредитних та фінансових відносин. По-друге, це особливість суб'єктів банківського права, які мають визначальні права та обов'язки суб'єктів відносин і наділені конкретними правовими важелями. Вони беруть участь у правовідносинах у межах своїх повноважень, прав та обов'язків.

Регулюючи і охороняючи заінтересованість у визначених зобов'язаннях кожної сторони, правопорядок дає змогу за таких умов побачити, яким чином і в яких випадках держава застосовує до учасників цих правовідносин правовий режим і правове регулювання. А що стосується банківської справи, то держава через закон наділяє центральний банк повноваженнями правового регулювання щодо всіх банківських і фінансово-кредитних установ, представляючи його як орган держави з особливим статусом.

Цілісне уявлення про банківське право як одну із галузей системи права України можна скласти передусім через з'ясування його предмета і методу, які розкривають суть правового регулювання банківських відносин.

Література

1. Банки и банковские операции: Учебник для вузов / Е. Жуков, М. Максимова и др.: — М., 1997.

2. Гамидов Г. М. Банковское и кредитное дело. — М., 1994.

3. Ерпилева Я. Ю. Международное банковское право. — М, 1998.

4. Ефимова Л. Г. Банковское право: Учебное и практическое пособие. — М, 1994.

5. Олейник 0. М. Основьі банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

6. Сьірбу Т. Г. Проблемьі правового регулирования банковской деятель-ности // Государство и право. — 1999. — № 6.

7. Тихомиров Ю. А. Публичное право: Учебник. — М., 1995.

8. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права // Государство и право. — 1998. — № 11.

9. Хау Р., Дайс Д., Козлов Н. Правовьіе основьі банковской деятельнос-ти. - М, 1995.

10. Ющенко В. А. Стабільні ціни можуть забезпечуватися тільки незалежним центральним банком // Урядовий кур'єр. — 1999. — 20 лют.

Розділ 2

Банківське право: предмет і метод

^ КонституціяУкраїнипрозасадистворення іфункціонуванняфінансового, грошового, кредитноготаінвестиційногоринків

^ Поняттябанківськогозаконодавства ібанківськогоправа

^ Предметіметодбанківськогоправа

^ Необхідністьуніфікації (гармонізації) імперативних нормнаціональногозаконодавствавбанківській СферівідповіднододирективЄвропейського Союзу

Банківське право більшість правознавців вважають таким, що створювалось реальністю (артефактом), оскільки воно стосується великої групи правовідносин, які виникають у процесі банківської діяльності. В юридичній літературі термін «банківське право» вживається як самостійне поняття. За своїм змістом воно відрізняється від поняття «банківське законодавство» [9, 13]. Щоб показати, які ознаки властиві банківському праву, передусім важливо з'ясувати поняття «банківське законодавство». Банківське законодавство є самостійною юридичною категорією і воно пов'язане з банківським правом.

Банківське законодавство, за традиційним уявленням, — це сукупність законодавчих актів, які є формою вираження правових норм, спрямованих на регулювання повноважень, обов'язків та відповідальності сторін у правовідносинах за участю банку. Це поняття охоплює також сукупність інших джерел, а саме: нормативно-правові акти, які видаються Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, а також уповноваженими суб'єктами відповідно до законів України.

Банківське законодавство як галузь системи законодавства України обумовлене передусім потребами практики, зокрема банківською діяльністю і банківською справою.

У сфері грошово-кредитних відносин банки та кредитні установи здійснюють свою діяльність застосовуючи фінансові важелі, якими виступають гроші, цінні папери та валютні цінності. Суб'єктами, що вступають у відносини з банками та кредитними установами, є платник і отримувач (позичальник) грошей. Між ними виникають правовідносини, що потребує різнопланової діяльності банків у зв'язку із проведенням розрахунків, позичок грошей, відкриттям рахунків у банках, здійсненням платіжних операцій, збереженням грошей тощо.

Розділ 2. Банківське право : предмет і метод =====

Коли панувало монопольне право держави здійснювати грошово-кредитну діяльність та дозволялось функціонування тількидержавних банків (період існування СРСР), між юридичними та фізичними особами з банками складалися в основному горизонтальні відносини, які регулювались нормами цивільного та фінансового права. У законодавстві вони мали назву «розрахункові і кредитні правовідносини». Усі грошові та кредитні кошти, з якими раніше працювали державні банки — Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР та інші, були частиною державних фінансів незалежно від їх власників. Банківська діяльність за тих умов була переважно касовою та ощадною за характером операцій і тому відносини, які складались у кредитній сфері, були обмеженими і головним чином публічно-правовими.

Фінансові відносини, які обумовлювалися існуванням лише грошових ресурсів у вигляді державного кредиту, мали планово-розподільчий характер, а відсутність ринкової економіки та приватної форми власності не стимулювали створення розвиненої законодавчої бази у кредитній сфері. За таких умов державний кредит, як слушно зазначав професор П. С. Пацурківський, був домінуючим, що було пов'язано з функціонуванням політичної надбудови і рухом бюджетних коштів. Він був вагомою складовою фінансових відносин суспільства. При запозиченні коштів державою забезпеченням кредиту виступає все майно, що знаходиться у її власності. Однак це лише уявна, потенційна застава [10, 143]. Відносини в галузі державного кредиту, який здійснювали банки держави, регулювались нормами двох галузей законодавства — цивільного і фінансового.

У договірній сфері, коли надавався державний кредит, держава виступала позичальником, але за цивільним законодавством вона встановлювала всі умови цих відносин в імперативному порядку (види, строки, відплатність тощо).

У фінансовій сфері законодавчими актами регулювались відносини щодо формування централізованих фондів, сплати податків, обов'язкового державного страхування тощо.

Уся діяльність кредитної системи, яка наче і вважалась самостійною ланкою загальнодержавних фінансів, на практиці була тісно пов'язана з Державним бюджетом по використанню його фінансових ресурсів і фактично була підпорядкована єдиній бюджетній політиці.

Професор Л. К. Воронова узагальнила з позицій фінансового права місце та роль банків і кредитних установ у галузі загальнодержавних фінансів, коли держава безпосередньо чи в особі уповноважених фінансових і кредитних органів сама мобілізує, розподіляє і витрачає кошти, фінансуючи народне господарство, установи соціально-культурної сфери, оборону, охорону правопорядку в країні, управління, створення матеріальних і фінансових резервів [17, 6].

Існує багато інших прикладів, коли звужене тлумачення фінансів ортодоксальними юристами-фінансистами обмежує водночас

існуючу різноманітність товарно-грошових відносин, правова форма яких не може бути лише імперативно встановленою з боку держави. Досить показовою є точка зору професора А. І. Худякова, який категорично зазначав: «Що стосується нашої позиції, то ми, пов'язуючи поняття «фінанси» і «фінансове право» (точніше, його предмет), поділяємо думку авторів, які визначають фінанси атрибутом держави, а державу — атрибутом фінансів» [19, 11].

Якщо фінансові відносини в суспільстві мають бути за змістом державно-владними з імперативним характером норм і охоплюватись фінансовою діяльністю держави, як стверджують фахівці фінансового права, то такий підхід не залишає місця існуванню недержавної кредитної системи, зокрема, комерційних банків, різноманітних кредитних установ і спілок, фінанси яких є недержавними за своєю природою і правовою формою.

З'ясуємо, як це співвідноситься з конституційними засадами функціонування фінансового, грошового і кредитного ринків в Україні. У пункті 1 частини другої ст. 92 Конституції України закріплено: «Виключно законами України встановлюються: ...засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України». Тобто Конституція України встановлює зовсім іншу позицію. Але якшо брати до уваги позицію прихильників домінуючої та визначальної ролі державних фінансів у кредитних відносинах, то існування згідно з конституційною нормою ринку кредитів і обмеження кредитних відносин державними фінансами, як стверджують деякі вчені-юристи, є взаємовиключними. Таким чином, у наукових колах наявні погляди, які значною мірою консервативні, оскільки не відповідають потребам практики.

У поясненні визначальних конституційних засад розвитку банківського законодавства та його змісту варто згадати думку французького вченого П. М. Годме, який підкреслював: «Ні в якому разі не слід забувати про фундаментальну відмінність між державними і приватними фінансами. Основна відмінність між ними зумовлена тим фактом, що стан приватних фінансів і динаміка приватних фінансів залежать від законів ринкової економіки. Так, попит і пропозиція на ринку зумовлюють визначення розміру відсоткової ставки. Стан же і динаміка державних фінансів визначаються рішеннями держави і діями публічної влади» [4, 42].

Цих відмінностей цілком достатньо, щоб розглядати фінансову, банківську (кредитну) та грошову сфери як самостійно функціонуючі ринки, стверджуючи, що фінансове законодавство не поглинає банківське, яке, незважаючи на свій зв'язок з державним кредитуванням, грошовим обігом у державі та іншими державними атрибутами, має свою чітко окреслену сферу. Тому банківське законодавство цілком правомірно вважати самостійною галуззю загальної системи законодавства в Україні.

Розглядаючи поняття банківського законодавства, важливо окреслити його риси:

воно має власну сферу (галузь), мету і завдання правового регулювання в Конституції та законах України, нормативно-правових актах стосовно банківської діяльності, функціонування кредитних установ та банківської справи;
як галузь загальної системи законодавства має комплексний характер і включає джерела як публічного, так і приватного права (закони та підзаконні акти);
у банківському законодавстві законодавчі акти поділяються за предметом правового регулювання і систематизуються у послідовності за їх юридичною силою;
нормативно-правові акти розрізняються за предметом відання і повноваженнями владних суб'єктів держави (Верховна Рада України, Президент України і Національний банк України) і не можуть видаватися органами державної виконавчої влади без законодавчого доручення;
первинним елементом цього законодавства є стаття законодавчого акта як форма вираження, засіб викладення правової норми;
воно безпосередньо пов'язане з регулюванням статусу грошей, цінних паперів та фінансовою діяльністю юридичних та фізичних осіб, а також з банківською діяльністю та власне банківською справою;
використовує як імперативні, так і диспозитивні методи регулювання банківських правовідносин, про що свідчить порівняльна таблиця на прикладі різних країн.

Законодавчі обмеження на певні види банківської діяльності, які застосовуються в окремих країнах

Види операцій Країни	Операції з цінними паперами	Вкладення у нерухомість	Операції страхування	Лізинг	Готівковий обіг валюти
США	Обмеження	Обмеження	Обмеження	Обмеження	Обмеження
Велико-	—	Високий	—	—	Обмеження
британія	показник ризику
Німеччина	Високий показник ризику	Заборонені	Високий показник ризику	Обмеження
Франція	—	—	Заборонені	—	Обмеження
Японія	Обмеження	—	Заборонені	Заборонений	Обмеження
Україна	—	Обмеження	Заборонені	—	Обмеження

Отже, характеризуючи поняття «банківське законодавство», більш зрозумілим стає поняття «банківське право».

Які характерні риси банківського права ?

Як правова категорія воно означає внутрішню будову правових норм будь-якої галузі. Системний характер групування норм

банківського права має об'єктивний характер, а банківського законодавства — суб'єктивний, виходячи з потреб банківської практики.

У банківському праві як галузі права існують класичні інститути права, окремі групи однорідних за характером норм, а також спеціальні норми та інші ознаки структури побудови норм, які регулюють самостійну сферу суспільних відносин.

Первинним елементом системи банківського права є норма права, яка складається з гіпотези, диспозиції та санкції (не плутати із статтею нормативного акта, яка не завжди містить всі три структурні елементи правової норми).

Банківське право характеризується стабільністю правових положень, але не позбавлене динамізму, що свідчить про зміни, доповнення галузі права новими правовими інститутами та нормами спеціального призначення (перехідні положення закону, порядок його введення та інші).

Банківське право має свої юридичні властивості, принципи та інститути (нормативна сторона), а також сукупність суб'єктів — правових установ (організаційна сторона), що дає підстави розглядати його як систему права. Накопичення законодавства в регулюванні банківської діяльності і банківської справи висуває необхідність виділення нових ланок у структурі банківського права (страхування депозитів, договір банківського рахунку, банківська таємниця, капітал банків та інше). Таким чином, як реалістично зазначає російський професор А. І. Бобилєв, у сучасний період відбувається характерний процес становлення банківського права [2, 24].

Якщо порівняти поняття «банківське законодавство» і «банківське право», ми впевнено можемо стверджувати, що вони взаємопов'язані між собою.

Але не можна обминути і дискусійності цього питання. Визначаючи поняття «банківське законодавство», вчені-юристи традиційних поглядів на фінансове право як галузь заперечують проти банківського права, ігноруючи всі ознаки його предмета. У 60—70-х роках банківське право «аргіогі» вважали підгалуззю фінансового права, і це було зрозуміло, оскільки тоді більша частина правовідносин за участю банку мала фінансово-правовий характер. Поняття фінансових органів та кредитних установ розглядалися як тотожні [12, 161]. Проте Л. Г. Єфимова у своєму навчальному посібнику виходить за межі консервативних поглядів, і при цьому без будь-яких пояснень стверджує, що «банківське право не є ані самостійною галуззю права, ані підгалуззю права» [7, 16]. Відповідь на запитання, чому так вважають окремі науковці, ми знайдемо у зарубіжних теоретичних джерелах.

Цікавими з точки зору розвитку наукової думки і практичної реалізації нових сучасних ідей про банківське право як самостійну комплексну галузь законодавства і галузь права є підручники зарубіжних авторів, зокрема, К. Гавалди та Ж. Стуффле [3], П. Годме [4], Р. Кольса [8], А. Полларда, Ж. Пассейка, К. Елліса та Ж. Дейлі [11] та багатьох інших.

Н. Ю. Єрпилєва узагальнила правові ідеї та міжнародний досвід у цій галузі в монографії «Міжнародне банківське право» [6]. Послідовний у своїй концепції та правових поглядах професор Г. А. Тосунян збагатив науку банківського права відомою монографією «Банковское дело и банковское законодательство Рос-сии: опьіт, проблеми и перспективи» [14]. В Україні теорія банківського права не набула належного рівня розвитку, оскільки вчені-юристи недостатньо приділяли уваги цій сфері знань.

Сучасна наука банківського права має свої історичні витоки — значним внеском збагатив розвиток теорії банківського права видатний банківський юрист М. М. Агарков, який ще наприкінці 20-х років уперше опублікував курс лекцій «Основи банкового права» [1].

Цей невеликий за обсягом екскурс про погляди та наукові праці вчених-юристів є лише загальним контуром і дає можливість скласти уявлення про становлення категорії «банківське право». Його користь полягає у засвоєнні теорії та практики банківського права, оскільки важливо сформувати власний погляд на питання: чи є банківське право самостійною галуззю системи права, що тісно пов'язана з більш загальною проблемою — праворозумінням.

Безперечно, у науці мають право на існування різні теоретичні моделі правової дійсності, але юридична кваліфікація правових явищ не повинна приводити до заперечення наявності самих явищ. Тому розглядаючи банківське право як самостійну галузь права, звернемося до питання про предмет та метод банківського права. Відомо, що будь-яка галузь права характеризується цими категоріями. Що вони означають?

Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямована дія норми права. Суспільні відносини, які складаються у сфері банківської та кредитної діяльності — це об'єктивна основа, яка обумовлює банківське право і вносить у нього систематизуючі ознаки.

Отже, під предметом банківського права слід розуміти самостійну групу суспільних відносин, які виникають у процесі організації, функціонування і розвитку банківської системи України, охоплюють банківську діяльність і банківську справу, якою безпосередньо займається Національний банк України, комерційні банки та фінансово-кредитні установи, а також відносини, що регулюються нормами права в інтересах громадянина, банків та держави.

Таке визначення предмета встановлює межі дисципліни, яка вивчає сукупність норм банківського права і дає можливість орієнтуватись на ключові категорії: «банківська діяльність», «банківська справа», «банківські правовідносини», «принципи банківського права», «суб'єкти банківського права», а також «нормативні регулятори».

Професор М. М. Агарков, відкриваючи у 1929 р. курс лекцій з банківського права, починав розгляд предмета з пояснення Віванте сутності банку: «Банк є торгове підприємство, яке збирає капітали для систематичного їх розподілу шляхом кредитних

операцій» [1, 6]. Порівняємо це визначення з сучасним поняттям банку, яке наводиться у ст. 1 Закону України «Про Національний банк України»: «Банк — це юридична особа, яка на підставі ліцензії Національного банку України здійснює діяльність по залученню вкладів від фізичних та юридичних осіб, веденню рахунків і наданню кредитів на власних умовах».

Отже, головною ознакою банків, у наведених прикладах визначення цього поняття є банківська діяльність і банківська справа.

Категорія «банківська діяльність» у загальному вигляді означає сукупність постійно або систематично здійснюваних операцій різних видів щодо грошей та інших фінансових інструментів, що підпорядковано досягненню єдиної мети — використанню грошей для отримання прибутку.

Банківські операції, які відображають банківську діяльність, це, по суті, угоди, які за своєю правовою природою спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Вони складають предмет діяльності банків, наприклад, прийом вкладів, облік векселів, відкриття банківського рахунку та інші.

Загальноприйнято ще з кінця XIXст. поділяти банківські операції на активні та пасивні (див. схему 1), коли банк видає кредит і водночас сам є позичальником грошей.

Банківські операції

Активні операції Пасивні операції

Операції з готівкою, касове Операції з валютними цінностями

обслуговування фізичних і

юридичних осіб

Розрахункові операції Видача банківських гарантій

Залучення коштів фізичних та Інкасація коштів, векселів, платіжних документів юридичних осіб у вклади

Залучення у вклади

і розміщення дорогоцінних

металів

Інші операції та види діяльності

Схема 1. Банківські операції

Розділ 2. Банківське право : предмет і метод ■■

Термін «банківські операції» широко вживається у Законі України «Про Національний банк України» (статті 6, 24, 40, 42, 44 та інші).

Банківські операції регулюються нормами закону і здійснюються на підставі ліцензій Національного банку у передбачених законами випадках. Це пов'язано з принципом виключної правоздатності банків та кредитних установ на підставі ліцензій здійснювати операції з грошима, цінними паперами, дорогоцінними металами тощо.

Банківська діяльність, як слушно зазначають Г. А. Тосунян та А. Ю. Вікулін, може бути пов'язана зі створенням групи кредитних установ, утворенням холдингу, реорганізацією кредитних установ та іншими видами дій, якщо вони обумовлені банківськими операціями, що ними проводяться (наприклад, реалізація заставного майна як умова невиконання угоди) [15, 36].

Категорія «банківська справа» стосується також кола суспільних відносин, які виникають у зв'язку з касовим обслуговуванням клієнтів банку, випуском внутрішніх векселів, їх обліком, інкасуванням, організацією фондової справи (зберігання цінних паперів), складанням контокоренту, веденням бухгалтерського обліку тощо. Поняття банківської справи визначається через функції центрального банку, зафіксовані у ст. 7 Закону «Про Національний банк України».

У процесі здійснення банківської діяльності правовідносини, які виникають, утворюють велику групу, притаманну виключно банківському праву, що і становить специфіку його предмета. Вони існують як врегульовані нормами права публічно-правові (банківський нагляд, ліцензування) і приватно-правові правовідносини (кредитні угоди, депозитні рахунки).

Залежно від змісту правовідносини можна класифікувати так:

— майнові — пов'язані з грошима, цінними паперами або майном;

— немайнові — пов'язані з грошово-кредитною і банківською статистичною інформацією, статистикою платіжного балансу, захистом інформації, коштів і майна;

— організаційно-структурні та організаційно-кадрові — побудова банківської системи в цілому, організаційна структура банку, ведення обліку і забезпечення трудових прав персоналу банку.

За своїм змістом банківські правовідносини поділяють на матеріальні та процесуальні (процедурні), що передусім пов'язано з наданням Законом «Про Національний банк України» права центральному банку здійснювати банківське регулювання та нагляд (пункт 8 ст. 7). У цьому плані важливо ще раз підкреслити, що в процесі функціонування комерційних банків та фінансово-кредитних установ фінансово-правові відносини лише частково охоплюють банківський процес (оподаткування банків).

Безпосередньо з правовідносинами, які виникають у банківській сфері, пов'язані суб'єкти банківського права. Вони є безпосередніми учасниками правовідносин, взаємопов'язані між собою, мають власне статутне становище.

Нормами статутного права визначається статус Національного банку України, комерційних банків та фінансово-кредитних установ, їх правосуб'єктність та правовий режим банківської діяльності.

Юридичні та фізичні особи, які набувають статусу клієнтів банків, є безпосередніми суб'єктами банківських правовідносин. Вони ініціюють на підставі юридичних фактів, норм законів або адміністративних актів банківські правовідносини. Тому слід наголосити, що законодавча база, яка регламентує діяльність банківської системи України, має комплексний характер і з позицій предмета правового регулювання не може бути зведена до однієї галузі фінансового права.

Якщо розуміти банківські правовідносини як єдність фактичного матеріального змісту і юридичної норми, то в них обов'язково ми помітимо норми різних джерел банківського права. Традиційне розуміння джерела права як акта правотворчості, в якому містяться відповідні юридичні норми, привертає увагу до ще однієї його особливості.

Водночас джерело є формою юридичного офіційного буття норм і повною мірою відображає специфіку банківських правовідносин. Різноманітність джерел національного банківського права, до яких активно залучаються норми міжнародного банківського права за згодою Верховної Ради України, свідчить про широкі потреби використання регулятивного впливу джерел у банківській діяльності.

Зменшення обсягу відомчої нормотворчості, посилення ролі закону обумовлено його здатністю визначати конкретну правову поведінку банків та їх клієнтів, забезпечити виконання функцій Національним банком України у відносинах з банками та фінансово-кредитними установами, де завжди присутні інтереси господарюючих суб'єктів та громадян.

Таким чином, крім Конституції України, законів, нормативно-правових актів Національного банку та інших уповноважених законами державних органів щодо їх прийняття, існують банківські договірні правила, банківські звичаї, акти арбітражних судових органів та можливі інші джерела в банківській сфері, які визначають конкретну поведінку учасників банківських правовідносин.

Специфіка застосування методів правового регулювання банківської діяльності полягає в тому, що, обираючи ту чи іншу форму нормативно-правового акта, який видається від імені держави уповноваженим суб'єктом, мається на меті вирішити такі важливі завдання:

— посилити характер прямої дії банківського законодавства;

— узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства;

— обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів комерційних банків, визначених законами;

— обмежити надто ризикову банківську діяльність у ринковій економіці, яка грунтується на вільній конкуренції;

— забезпечити стабільність та надійність банківської системи в Україні (методами встановлення нормативів достатності капіталу, ліквідності балансу комерційного банку та розміру ризику на одного позичальника, страхування банківських депозитів та іншими);

— розробити пакет нових законів, які мають регламентувати банківську діяльність в Україні з урахуванням міжнародних норм та звичаїв, що прийняті у банківській практиці зарубіжних країн.

У зв'язку з важливістю вирішення цих завдань насамперед слід звернути увагу на застосування імперативного методу регулювання в банківській сфері, що зумовлює необхідність уніфікації (гармонізації) імперативних норм з вимогами європейського законодавства. Що мається на увазі?

Основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав — членів Європейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Європейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосуються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за допомогою національного законодавства*. Потрібно зазначити й те, що Європейський Союз рідко встановлює абсолютний рівень правових стандартів. Здебільшого його директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення мінімальних стандартів, які знаходяться посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.

Основні завдання директив Європейського Союзу щодо банківської діяльності:

— Перша та Друга банківські координаційні директиви спрямовані на координацію законів, положень та адміністративних заходів стосовно діяльності кредитних установ. У широкому розумінні ці директиви дають змогу банкам брати участь у багатьох видах фінансової діяльності на території держав-учас-ниць;

— Директива власних фондів встановлює вимоги щодо власного фонду для кредитних установ;

— Директива банківського коефіцієнта платоспроможності визначає необхідний коефіцієнт платоспроможності для кредитних установ;

* Більшістьдирективщодобанківськоїдіяльностібулиприйнятінапідставіпункту 2 ст. 57 ДоговорупроЄвропейськуЕкономічнуСпівдружність, щопередбачаєсвободузапочаткуван-няіздійсненнянезалежноїпрофесійноїдіяльності.

зо

Загальна частина

— Директива великої незахищеності передбачає нагляд та контроль за великими ризиками кредитних установ;

— Друга консолідаційна директива нагляду формулює принципи нагляду за діяльністю кредитних установ на консоліда-ційній основі. Директива може також застосовуватись стосовно небанківських інвестиційних фірм;

— Директива гарантії вкладів визначає умови захисту інвесторів та вкладників.

Як приклад важливості застосування міжнародних стандартів нормативного методу регулювання банківської діяльності можна послатись на Директиву власних фондів кредитних установ. її метою є забезпечення послідовності діяльності кредитних установ, захист заощаджень, поліпшення координації у банківській галузі, а саме: нагляд за основними ризиками та платоспроможністю, які стосуються капіталу, фондів основних ризиків та кумулятивних пільгових часток і підпорядкованого боргу.

Згідно з Директивою банківського коефіцієнта платоспроможності кредитних установ Європейська Співдружність прийняла загальну законодавчу структуру стосовно оцінки ризиків. Встановлення відповідного співвідношення платоспроможності відіграє провідну роль у нагляді за діяльністю кредитних установ. Ця директива створює загальний стандарт для власних фондів, платоспроможність яких визначається відповідно до міри кредитного ризику.

Директива містить класифікацію пунктів балансу по чотирьох рівнях ризику: повний ризик, середній ризик, ризик нижче середнього та низький ризик. Окрім того, ця директива регулює застосування різних видів пунктів балансу, які пов'язані з відсотками та курсами обміну іноземної валюти.

Згадана директива також стосується нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційному рівні. Зрозуміло, що для того щоб нагляд на консолідаційному рівні був ефективним, він має застосовуватись до всіх держав-учасниць та всіх банківських груп, включаючи аналогічні товариства, які не є кредитними установами. Важливо зазначити, що директива пояснює та уточнює методи, які можуть бути використані для належного банківського нагляду, який забезпечує відповідно до банківського законодавства в Україні реалізацію інтересів та захист прав громадян, оскільки вони є економічно та інформаційно стабільними клієнтами банків у ринкових умовах. Підтвердженням сприйняття Україною важливих європейських стандартів у банківській сфері, застосування єдиних методів правового регулювання банківських правовідносин є Указ Президента України «Про комплексні заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999—2000 роки» від 23 січня 1999 р. за № 44/99.

Отже, на відміну від фінансово-правових відносин, які, за висновком Н. І. Хімічевої [18, 35], є державно-владними майновими правовідносинами, банківські правовідносини, хоч і стосуються цих та інших цивільних, адміністративних правовідносин,

водночас утворюють самостійну групу відносин з власним методом правового регулювання.

При цьому зазначимо, що предмет правового регулювання вказує на те, що регулюється нормами права, які суспільні відносини складаються у банківській сфері. Метод правового регулювання вказує на те, як регулюються ці відносини, якими засобами та прийомами.

Норми банківського права регулюють різні за своїм змістом суспільні відносини різними методами та засобами. Поряд з - предметом банківського права метод виступає юридичним критерієм виділення банківського права у самостійну галузь права. Завдяки комплексному характеру банківське право використовує різні методи, які притаманні публічному та приватному праву [15, 42].

У банківському праві застосовується метод рівності сторін (суб'єктів правовідносин), їх вільного волевиявлення, коли йдеться про договірні відносини щодо кредитної або депозитної угоди. У такому разі характерними рисами методу диспозитивного регулювання (метод автономії) є:

— рівноправність учасників правовідносин, що свідчить про індивідуально-регулятивне значення кредитного договору;

— автономія учасників правовідносин, що означає здатність фізичної чи юридичної особи незалежно формувати свою волю і здійснювати свої права, досягаючи власного інтересу;

— самостійність учасників правовідносин, що відображає можливість розпоряджатися майном на свій розсуд, нести відповідальність за своїми зобов'язаннями.

Застосування у банківському праві публічно-правового методу

свідчить про необхідність існування імперативних правовідносин між його учасниками. Адміністративно-владний метод підпорядкування у правовідносинах однієї сторони іншій має такі характерні риси:

— обов'язковість і незаперечність виконання адміністративно-владних приписів (актів), щодо яких погодження між сторонами не передбачається;

— реалізація суб'єктами правовідносин адміністративно-владних повноважень та функцій випливає з їх статусу;

— застосування імперативного методу пов'язано з забороною окремих певних дій (операцій) банку чи кредитної установи або вилученням ліцензій (позбавленням права).

Таким чином, можна зробити висновок, що специфіка предмета правового регулювання банківської діяльності обумовлює застосування різних методів і засобів правового впливу на суспільні відносини, які у сукупності характеризують банківське право і передбачають досягнення мети — забезпечення ефективного функціонування банківської системи в Україні. Далі важливо з'ясувати, на яких засадах побудовано банківське право України.

Література

1. Агарков М. М. Основьі банкового права: Учение о ценньїх бумагах. Изд. 2-е. - М., 1994.

2. Бобилев А. И. Современное толкование системи права и системи за-конодательства // Государство и право. — 1998. — № 2.

3. Гавалда К., Стуффле Ж. Банковское право (Учреждения — Счета — Операции — Услуги): Пер. с фр. / Под ред. В. Я. Лисняка. — М., 1996.

4. Годме П. М. Финансовое право. — М., 1979.

5. Долан 3., Кемпбелл К., Кемпбелл Р. Деньги, банковское дело и денеж-но-кредитная политика. — М.-Л., 1991.

6. Ергшлева Н. Ю. Международное банковское право. — М., 1998.

7. Ефимова Л. Г. Банковское право: Учебн. и практ. пособие. — М., 1994.

8. Кольс Р, Банковское право. — Мюнхен, 1994.

9. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

10. Пацурківський П. С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. — Чернівці, 1997.

11. Помард А. М., Пассейк Ж. Г., Зллис К. X ., Дейли Ж. П. Банковское право США. - М., 1992.

12. Ровинский Е. А. Основнне вопросьі теории финансового права. — М., 1960.

13. Сьірбу Т. Г. Проблеми правового регулирования банковской деятель-ности // Государство и право. — 1999. — № 6.

14. Тосунян Г. А. Банковское дело и банковское законодательство в Рос-сии: Опит, проблеми, перспективи. — М., 1995.

15. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Предмет и метод банковского права // Государство и право. — 1998. — № 9.

16. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права //Государство и право. — 1998. — № 11.

17. Фінансове право (за законодавством України) / За ред. Л.К.Воронової та Д. А. Бекерської. — К., 1995.

18. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. — М., 1996.

19. Худяков А. И. Основи теории финансового права. — Алма-Ата, 1995.

Розділ З

Конституційні засади банківського права України

^ Конституційніпринципибанківськогоправа

України: загальносоціальнііспеціально-юридичні

^ Банківськеправо—спеціальнагалузьправа

^ Гарантіїправавласності

^ Правонапідприємницькудіяльність

^ Оподаткуваннябанківськоїдіяльності

^ ДержавнеуправлінняІбанки

ґ ПринципидіяльностіНаціональногобанкуУкраїни

Банківська система в Україні спирається на принципи та правовий порядок функціонування всієї грошово-кредитної та фінансової сфери. Головні її принципи (засади) закріплені в Конституції України. Вони є визначальними як для банківського права в цілому, так і для кожної галузі права зокрема. Жодна галузь права не може обійтися без визнання її конституційно-правовою сферою, в якій принципи мають велике значення, особливо якщо це стосується грошово-кредитної політики. Держава довірила здійснювати її банківським та фінансово-кредитним організаціям. Конституційні засади є тим необхідним для розуміння визначальним елементом права в цілому і банківського права зокрема, яке має відповідати їм, орієнтуватись на них і з них виходити. Отже, з'ясуємо, які це конституційні засади та як вони формують банківську систему.

Принципи, закладені у Конституції, відіграють роль орієнтирів у формуванні банківського права. Вони мають нормативне значення і відмінні від звичайних норм тим, що, маючи більш загальний характер, стосуються головних питань банківських відносин, що становлять предмет банківського права і ядро його системи. Правові норми безпосередньо повинні узгоджуватись з принципами банківського права. Інакше виникає підстава для скасування певних норм чи їх суттєвих змін і приведення цих норм банківського законодавства у відповідність до конституційних.

Без урахування загальних конституційних засад, на яких формується українське банківське право, неможливо правильно тлумачити і застосовувати його норми. Це важливо усвідомити кожному банківському юристу, оскільки у сучасному українському банківському законодавстві досі є значна кількість прогалин, суперечливих норм. Конституційні принципи є необхідними орієнтирами, напрямами, за якими розвивається кожна галузь права.

Вони створюють конституційні засади правового регулювання банківської системи (банківських інституцій) і банківської діяльності (банківської справи), визначають сферу внутрішніх і зовнішніх правовідносин, в яких функціонують банківські та фінансово-кредитні установи, а також інші суб'єкти фінансово-кредитної сфери.

Необхідність урахування конституційних принципів зумовлена й тим, що за ототожнення права і закону вихідні принципи банківського права потрібно розуміти системно, виходячи з самого законодавства, а не орієнтуючись на якусь абстрактну ідею вищого порядку. Отже, якими є конституційні засади банківського права України?

Згідно зі ст. З Конституції України «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Цей важливий принцип доповнюється конституційним обов'язком держави, яка «відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Визначаючи зміст конституційних прав громадян України, які згідно зі ст. 22 Конституції України «гарантуються і не можуть бути скасовані», особливий зв'язок з правом на здійснення банківської діяльності має право приватної власності, яке відповідно до ст. 41 Основного Закону України «набувається в порядку, визначеному законом».

При цьому держава створює всі умови для здійснення кожним громадянином повного статусу своєї власності: права володіти, користуватися і розпоряджатися власністю, що належить йому. Конституційний принцип реальних можливостей громадян України підтверджується тим, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя ст. 41 Конституції України). Гарантії забезпечення права власності набули конституційного закріплення у такому важливому принципі, як визнання того, що «право приватної власності є непорушним». Це створює надійний правовий захист усіх форм приватної власності, серед яких банківський капітал належить до найбільш ризикових сфер існування власності, до якої легко застосувати банкрутство або примусове відчуження за умов реальної кризи у суспільстві.

Для запобігання будь-яким посяганням на банківський капітал з боку заінтересованих суб'єктів кредитно-фінансової сфери у частині п'ятій ст. 41 Конституції України передбачено як важливий принцип, що «примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості». До таких випадків належить вилучення майна у власника за рішенням суду при: зверненні стягнення на майно за зобов'язаннями власника; відчуженні майна, яке за законом не може належати громадянам; відчуження нерухомості, що належить банківській установі у зв'язку з вилученням земельної

ділянки для суспільних потреб; викупі пам'яток історії та культури, які безпосередньо утримуються власником. Конституційним принципом визначається, що вилучення (реквізиція) майна в інтересах суспільства в умовах воєнного чи надзвичайного стану, зокрема у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізо-отій, може здійснюватись тільки з подальшою повною виплатою власникові вартості майна.

Загальним конституційним принципом, який безпосередньо стосується банківської діяльності, є встановлене частиною першою ст. 42 Конституції України право кожного громадянина на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це право дає можливість громадянам вільно використовувати майнові права щодо власності, яка знаходиться у володінні і може становити банківський капітал, бути предметом застави у кредитних відносинах, позичатись під відсотки тощо. При цьому держава, як визначає конституційний принцип у частині третій ст. 42 Основного Закону України, забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності.

У банківській сфері особливо важливою є конституційна заборона за таких умов: не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Такі випадки держава визнає протиправними, коли йдеться про обмеження у реєстрації банківських та кредитних установ, які створюються відповідно до законодавства України, або відмову у ліцензуванні банківських операцій тощо. У цьому знаходить відображення гарантований Основним Законом України такий важливий для економіки вид підприємницької діяльності, як здійснення на законних підставах банківських угод і договорів з юридичними та фізичними особами.

Проведення грошових та інших фінансових операцій у банківській сфері неможливе без дотримання імперативного конституційного принципу, який визначає обов'язковість сплати податків. Ст. 67 Конституції України встановлює, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законодавством.

У чому полягає мета зазначеного принципу? Він дає змогу забезпечити прозорість та підконтрольність усіх банківських операцій та банківської діяльності в цілому, оскільки податки є засобом застосування обов'язкових платежів для будь-яких підприємницьких правовідносин при формуванні Державного та місцевих бюджетів.

Банківська діяльність як вид підприємницької діяльності підлягає обов'язковому оподаткуванню, оскільки її метою є отримання прибутку із обігу фінансових ресурсів як власних, так і залучених. Це передбачає облік собівартості та ведення рахунків за визначеними правилами. Для розуміння цього питання слід мати на увазі, що сплата податків з будь-яких банківських операцій та послуг обумовлена залученням до цієї підприємницької діяль-

ності фінансових ресурсів інших суб'єктів. З цією метою держава встановлює жорсткі економічні нормативи, які забезпечують як інтереси конкретних суб'єктів, так і всієї банківської системи і держави в цілому. Цим пояснюється особливість застосування конституційного принципу, що закріпив обов'язкове виконання податкових зобов'язань перед державою, коли передусім мають забезпечуватись публічні інтереси, а вже потім досягатись баланс приватних інтересів.

Особливо зауважимо, що в умовах розвитку місцевого самоврядування склалась і система місцевих податків, які також належать до загальнообов'язкових платежів, що здійснюються банківськими та кредитними установами. Відокремленість органів місцевого самоврядування від державної влади визначила і особливість правового статусу місцевих бюджетів та місцевих податків, які справляються на відповідній території. Принципи обов'язковості сплати місцевих податків і зборів, які можна теж віднести до публічних фінансів, передбачених законодавством України, стосуються банківських установ, які отримують у податкових інспекціях за місцем розташування всі реєстраційні реквізити, і їх підприємницька діяльність підлягає оподаткуванню на загальних підставах. Йдеться як про головні офіси банків, так і про філії, представництва, що створюються в областях та регіонах і не мають повного статусу юридичних осіб.

Податки та інші загальнообов'язкові платежі, які надходять від банків та кредитних установ до Державного та місцевих бюджетів, є обов'язковими, незворотними та неоплатними платежами на користь публічного суб'єкта держави або територіальної громади. Вони забезпечені при справлянні державним примусом, що не має характеру покарання і не зв'язаний з компенсацією будь-якої заподіяної шкоди.

Серед платників податків Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» у редакції від 22 травня 1997 р. особливо виділяє Національний банк України та його установи. Це означає, що об'єктом оподаткування є прибуток, який обчислюється стосовно операцій усіх банків та фінансово-кредитних установ щодо реалізації (банківських послуг, робіт) на митній території України.

Зазначений конституційний принцип банківського права найбільш характерно визначає відносини банків та фінансово-кредитних установ з державою та органами місцевого самоврядування в сфері податкових зобов'язань. Звернемо увагу на те, що податкові зобов'язання характеризують фінансово-майнові відносини, а державний контроль та адміністративний примус є специфікою забезпечення конституційного принципу в податковій сфері. Цією стороною банківське право торкається податкового права, коли галузева взаємодія правових систем дає можливість реалізувати відповідно інтереси банків і держави.

Безпосередньо пов'язаний з банківським правом принцип поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та

судову. Органи державної влади мають реальний вплив на діяльність банків та фінансово-кредитних установ. Це пов'язано з необхідністю державного управління банківською сферою, що ми спостерігаємо в ході українських реформ. Постійна опіка та втручання держави в діяльність банків призводить до негативних наслідків, хоча і слабке державне керівництво теж викликає серйозні наслідки в грошово-кредитній сфері.

Передусім принципово важливе значення відіграють конституційні принципи для з'ясування місця і ролі Національного банку України в системі органів держави, встановлення його провідної ролі як єдиного емісійного центру в країні. Конституційний принцип розподілу функцій та повноважень між органами держави дає можливість здійснювати Національному банку України роль центру банківської системи, яка має власні нормативно-правові засади. Взаємовідносини Кабінету Міністрів України та Національного банку України будуються таким чином, щоб досягалась головна мета — забезпечення стабільності національної валюти, а отже, і стабільності споживчих цін.

Конституційний принцип розподілу влад дав можливість виділити Національний банк України як один з «найважливіших атрибутів державності». Така характеристика увійшла у науковий вжиток за висловом В. П. Гетьмана, одного з розробників Конституції України, фундатора української банківської системи. Він як послідовний прихильник ідеї повного конституційного статусу Національного банку України вважав, що банк має бути за європейською моделлю незалежним від уряду [2, 8]. У Конституції України закріплено шість визначальних принципів статусу Національного банку України.

Перший принцип формулює основну функцію центрального банку держави: забезпечення стабільності грошової одиниці — гривні.

Другим принципом встановлюється особиста відповідальність вищої посадової особи в банківській системі, що відбувається шляхом зміни статусу головного банкіра країни, посаду якого закріплено у пункті 18 ст. 85 Конституції України як Голови Національного банку України (до цього — Голови Правління).

У третьому принципі визначена паритетність Верховної Ради України та Президента України щодо підбору та призначення на посаду головного банкіра країни, а також складу Ради Національного банку України.

Четвертий принцип закріплює створення і функціонування керівного органу Національного банку України — Ради банку, на яку як найвищий керівний орган центрального банку держави покладається відповідальність за розробку Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням.

П'ятий принцип вперше підносить статус Національного банку України до рівня суб'єктів законодавчої ініціативи, що дає змогу незалежно і самостійно спрямовувати політику держави на

досягнення стабільності національної валюти, використовувати гроші як найефективніший інструмент управління економікою.

Нарешті, шостий принцип, який визначає статус Національного банку України, фіксує конституційне положення про банк як орган держави серед інших органів державної влади, який єдиний наділений правом управляти грошима і валютною системою в Україні.

Таким чином, виділяючи конституційні принципи статусу Національного банку України, можна зазначити їх консолідуючу роль у системі принципів банківського права. Конституція України особливо виділила статутні принципи центрального банку, оскільки вони мають важливе значення для інших принципів, які виділялися на початку викладеного матеріалу. В свою чергу орієнтуючись на загальні засади, необхідно перевіряти, наскільки норми банківського законодавства відповідають конституційним засадам банківської діяльності. Правове регулювання виходить з того, що банківська діяльність є одним з видів підприємницької діяльності в цілому. Тому класифікацію конституційних принципів банківського права можна провести у двох напрямах: перший — це виділення загальних засад всієї економічної системи, прав і свобод громадян, правового режиму власності. Другий напрям передбачає визначення конституційних засад функціонування банківської сфери, у якій здійснюють свою діяльність суб'єкти грошово-кредитних відносин, утворюючи банківську систему на чолі з Національним банком України.

Зазначені принципи безпосередньо втілені в конкретних конституційних нормах. Проте наука визнає й інші, які випливають із їх змісту та змісту положень багатьох норм Конституції України.

Наука банківського права класифікує конституційні принципи, які охоплюють банківську сферу за двома типами: перший — охоплює організаційно-правові засади банківської системи України; другий — стосується порядку здійснення банківської діяльності [4, 46-47].

Конституційні принципи закріплювалися, виходячи з досвіду банківської діяльності у вигляді правових аксіом і постулатів. Це пояснюється тим, що зв'язок між принципами і відбитими в їх змісті суспільними закономірностями, які існують у фінансово-економічній сфері, не завжди має безпосередній характер. Ряд відправних положень банківського права є прямим відображенням емпіричних фактів. Насамперед це стосується порушення принципу незалежності центрального банку держави, якщо він буде підпорядкований уряду, обслуговуючи фінансовими ресурсами його виконавчо-розпорядчу діяльність. Отже, конституційні принципи є принципи-аксіоми, принципи-постулати, в яких фіксуються найважливіші зв'язки і відносини монетарної дійсності.

Відображення у принципах закономірностей існування і розвитку суспільних відносин стосовно кредитних і банківських установ відбиває генезу банківського права. Воно проходить шлях

від казусу до конституційної норми, коли синтез накопиченого матеріалу в банківській сфері дає можливість перевести виявлену закономірність у відповідні конституційні положення, а вимоги найбільш загального, абстрактного характеру — у конституційні принципи у власному розумінні їх змісту. У цьому разі індикаторами реальної наявності того чи іншого принципу банківського права стають не стільки об'єктивні кредитно-фінансові правовідносини, скільки юридична, фінансова практика, банківська справа та інші чинники.

Конституційні принципи отримують своє втілення у безпосередньому змісті банківського законодавства. Це дає підстави розглядати його як самостійну систему законодавства, а банківське право — відповідно як окрему галузь права, що безпосередньо регулює суспільні відносини. Ця позиція була обгрунтована у попередньому розділі.

Важливо підкреслити, що регулятивні властивості конституційних принципів не можна ототожнювати з регулятивними можливостями норм банківського права, тому що у принципах вони більш абстрактні, але стають матеріальними у нормах. Конституційний рівень регулювання банківських відносин — це регулювання суспільних відносин з більш високих позицій. Хоча Конституція України закріплює принцип-аксіому про те, що конституційні норми — це норми прямої дії, все ж слід мати на увазі, що за допомогою одних лише принципів права не можна у всіх випадках урегулювати конкретні правовідносини. Оригінальною у зв'язку з цим є думка В. М. Семенова, який стверджував, що «принципи регулюють остільки, оскільки регулює само право» [5, 150].

Розглядаючи роль і значення конституційних принципів для розвитку банківського права, важливо уявити їх реальну цінність. Вони дають можливість взаємоузгоджувати елементи банківської структури через механізм правового регулювання. Ще в Законі Української РСР від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостійність Української РСР» визначалось, що «держава на своїй території самостійно організовує банківську справу і грошовий обіг».

У Конституції України закріплено, що «забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави». Текстуально порівнюючи ці принципи, можна помітити, що конституційний рівень формулювання принципу відображає вже більш важливий для держави і суспільства орієнтир розвитку банківської системи та її зв'язок з національною грошовою системою.

Таким чином, поняттям конституційного принципу охоплюються загальнофінансові та специфічно-юридичні засади організації функціонування банківської системи в Україні. Тому можна стверджувати, що конституційні принципи банківського права мають самостійне значення і виступають не тільки як ідеї, вимоги, що висуваються в Основному Законі до банківського права як системи, а й мають регулятивне значення, оскільки сти-

мулюють процес банківського правоутворення. Тому доцільно сформулювати поняття «конституційний принцип банківського права».

Під конституційними принципами (засадами) банківського права слід розуміти закріплені прямо (текстуально) або опосередковано в Конституції України відправні ідеї існування банківської системи, які відображають найважливіші риси грошово-кредитної сфери, монетарної функції держави і вирізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальносуспільним значенням у сфері правового регулювання банківсько-кредитних відносин.

Як можна класифікувати конституційні принципи банківського права? Провести консолідацію принципів за певними ознаками — це означає з наукових позицій показати зміст банківського права. Конституційні принципи з наукового погляду поділяються на загальносоціальні (загальні для всіх без винятку галузей права) і спеціально-юридичні (мають значення для окремих галузей права). Уже зазначалось, що принципи спрямовують функціонування правового банківського механізму, який забезпечує обслуговування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, обіг національної валюти, платежі та розрахунки.

Конституційні принципи є необхідною об'єктивною основою для формування безпосередньо регулюючих принципів банківського права у вигляді принципів-відносин. Наприклад, конституційний принцип верховенства Національного банку України у банківсько-кредитній структурі означає, що його відносини з комерційними банками складаються, виходячи з соціально-економічної дійсності, коли об'єктивне право комерційних банків, закріплене у конституційно-правових актах, реалізується залежно від реальної політики Національного банку щодо регулювання випуску банкнот, видачі ліцензій на здійснення банківських операцій тощо.

Відповідно до конституційних принципів досить легко у банківській діяльності виявити відносини, які за певними ознаками потрібно поділяти на: публічні та приватні, матеріальні та процесуальні, регулятивні та охоронні тощо. Вони визначаються характером норм банківського права, яке тісно примикає до цивільного, фінансового, адміністративного та інших галузей правових систем. Ці галузі права теж мають свої спеціально-юридичні принципи, які обумовлюють зміст і спрямованість нормативних систем, регулюючи суспільні відносини шляхом прямого, безпосереднього впливу. Але саме інтегруюча роль конституційних принципів дає змогу встановлювати структурні зв'язки предмета, методу, механізму правового регулювання банківської діяльності, визначати процес банківського правотворення, право-реалізації і правоохорони.

Взагалі потрібно зазначити і пам'ятати, що конституційні принципи банківського права виконують складну і дуже необхідну функцію — поєднання суспільних (державних) і особистих

інтересів. Правове регулювання банківської системи як у минулому, так і нині грунтується на важливих загальноправових принципах — диспозитивності і імперативності банківських відносин. Це визначає метод регулювання, предмет правової галузі, форми зв'язків між різними суб'єктами правових відносин — юридичними і фізичними особами. Зазначені загально-правові принципи знайшли своє відображення у конституційних принципах банківського права. Це слід розуміти так, що банківська діяльність охоплює практично всі відносини з грошовим обігом, перетворенням грошей на товар та послуги, забезпеченням мобілізації грошових доходів і заощаджень та перетворення їх на капітал та в багатьох інших сферах грошового і кредитного ринків.

Конституційні принципи містять змістовну сторону банківського права, і тому його специфічні закономірності дістають відображення в юридичних принципах. Звичайно, у подальшому ці принципи деталізуються у банківському законодавстві. При цьому важливо усвідомлювати, що першоджерелом будь-якого правового явища у банківській сфері є конституційні принципи, які стосуються різних сторін організації і функціонування банківської системи і банківської справи. Юридична наука вивчає і вдосконалює їх, а законодавець — Верховна Рада України — своєю волею відображає існуючі в суспільному житті закономірності через конституційні принципи у вигляді нових понять та норм у конституційному праві. Саме такою є реальна картина ролі і місця конституційних принципів у банківському праві, що є своєрідним засобом досягнення мети правового регулювання банківської діяльності.

Отже, розглядаючи конституційні принципи банківського права, важливо класифікувати їх за ознаками загальносоціально-го і спеціально-юридичного значення.

Першу групу ознак — загальносоціальні принципи — становлять такі конституційні засади банківського права:

— принцип свободи економічної та комерційної діяльності;

— принцип недоторканності і гарантованості права власності;

— принцип національного правового режиму та верховенства права;

— принцип відчуження власності на підставі закону і виключно в судовому порядку;

— принцип соціальної функції банківської власності;

— принцип паритетності (рівності) інтересів усіх суб'єктів банківського права;

— принцип існування ринкових кредитних, інвестиційних, грошових та фінансових відносин у банківській діяльності;

— принцип проведення Національним банком України єдиної грошово-кредитної політики в державі та забезпечення державних інтересів з боку центральних банківських установ;

— принцип єдиної території у реалізації та застосуванні банківського права;

— принцип загальності і обов'язковості виконання податкових зобов'язань суб'єктів банківського права.

До другої групи ознак, які характеризують спеціально-юридичні принципи банківського права, належать такі конституційні засади:

— принцип вільного договору і обов'язковості його виконання;

— принцип колективної самоорганізації, саморегулювання і самоврядування банківської системи в Україні;

— принципи організації, регулювання і керівництва банківської системи з боку держави в інтересах людини і суспільства;

— принцип майнової відповідальності суб'єктів банківського права;

— принцип дворівневої побудови банківської системи в Україні;

— принцип забезпечення представництва центрального банку України за адміністративно-територіальним устроєм та надання банківських послуг з урахуванням інтересів громадян і суб'єктів підприємницької діяльності;

— принцип здійснення Національним банком України від імені держави владно-розпорядчих повноважень у фінансово-кредитній сфері;

— принцип монопольного права Національного банку України на емісію коштів та організацію їх обігу;

— принцип незалежності і самостійності Національного банку України при здійсненні повноважень у межах, визначених законодавством України;

— принцип нормативності актів центрального банку України та інтерактивний характер регулювання банківських відносин;

— принцип монополії валютного контролю в діяльності Національного банку України;

— принцип дозвільності у банківському регулюванні та реєстраційний порядок здійснення банківських операцій;

— принцип самостійності та незалежності оперативної діяльності банківських та кредитних установ в Україні;

— принцип банківської таємниці і банківського нагляду;

— принцип невтручання органів державної влади та місцевого самоврядування у виконання функцій комерційних банків та їх представництв;

— принцип стандартизації єдиного бухгалтерського обліку в банківській системі;

— принцип забезпечення Національним банком України єдиного накопичення, зберігання і використання золотовалютних резервів держави;

— принцип юридичної рівності всіх суб'єктів банківської системи перед законом і судом.

Класифікація і послідовність розташування названих конституційних принципів банківського права зумовлені певними критеріями (ознаками) і логічним взаємозв'язком. Сам термін «принципи» є умовним, оскільки його зміст може уточнюватись залежно від ознак його існування та функціональної спрямованості. Проте не слід це сприймати спрощено, оскільки конституційні принципи відносно самостійні і є орієнтирами для розвитку банківського права.

Конституційні принципи сприймаються нами залежно від способу їх матеріалізації в банківському праві. Вони безпосередньо формуюються у нормах банківського права, адже в Конституції України прямо закріплено принцип як обов'язкову вимогу при її реалізації у законодавстві України.

Інший спосіб вираження конституційних засад банківської діяльності є їх змістовне закріплення, тобто виведення принципів із змісту норм Конституції України. Такі принципи формулюються як юридичні категорії спеціального застосування щодо суб'єктів банківського права. У механізмі банківського регулювання вони отримують своє практичне втілення, оскільки організовують і спрямовують діяльність людей і банківських установ у кредитно-фінансовій сфері.

Спеціально-юридичні принципи є важливою складовою конституційних засад формування банківської системи і банківського права. Ось чому можна стверджувати, що визначення і реалізація конституційних засад банківського права є необхідним елементом побудови структури банківського права у кодифікаційних та інших корпораційних формах його закріплення і вираження.

Продовжуючи цю думку, варто звернути увагу на те, що конституційні принципи також зазнають відповідної еволюції пра-возастосування, і це зумовлено як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками і умовами розвитку держави і суспільства.

Прикладом цього є розгляд Конституційним Судом України конституційного подання Національного банку України про необхідність тлумачення частини першої ст. 58 Конституції України. У рішенні Конституційного Суду України визначено, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб [3]. Отже, офіційним тлумаченням суду конституційної юрисдикції дано нову офіційну інтерпретацію принципу неприпустимості для юридичних осіб зворотної сили нормативно-правового акта, який встановлює нову чи більш сувору юридичну відповідальність. Це у свою чергу ставить закон або інший нормативно-правовий акт над правом юридичних осіб (банків, кредитних установ) вимагати від держави дотримання раніше встановлених юридичних гарантій проти суб'єктивного та адміністративного свавілля державних органів, їх посадових осіб до визначення матеріальних правовідносин і ви-

конання майнових зобов'язань. Хоча рішення Конституційного Суду України мають відносний характер як джерело права, їх обов'язковість є умовою для існування чи застосування норм чинного законодавства України.

Таким чином, можна зробити висновок, що конституційні за сади банківського права характеризують його як галузь права:

— загальносоціальними ознаками предмета правового регулювання;

— спеціально-юридичними вимогами щодо структури правової галузі;

— наявністю у банківському праві публічних та приватних інтересів, матеріальних і процесуальних норм, об'єктивного і суб'єктивного права, єдності норм та інститутів правового регулювання.

Конституційні принципи права в концентрованому вигляді відбивають засади, на яких у ньому відображаються економічні і соціально-політичні відносини. Вони є синтезуючими засадами, об'єднуючими зв'язками, практичною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових явищ у банківській діяльності. Конституційні принципи визначають правотвірну і правореалізаційну банківську діяльність, координують функціонування правового механізму банківського регулювання, є в остаточному підсумку критеріями оцінки правомірності чи неправомірності дій суб'єктів банківського права, формують правове мислення і правову культуру як представників єдиного законодавчого органу, так і банківського персоналу.

Отже, теоретичне і практичне значення конституційних засад полягає у тому, що вони є відображенням політики держави у банківській сфері. У цій сфері здійснюється об'єктивно необхідне для економіки право спеціалізованих, економічно незалежних від органів державної влади та місцевого самоврядування банківських та кредитних установ управляти грошовими ресурсами, визначати їх обсяг і призначення у суспільних відносинах відповідно до єдиної грошово-кредитної політики.

Тепер перейдемо до з'ясування поняття і ролі банків у суспільстві, їх економічно-фінансового призначення у житті держави.

Література

1. Агарков М. М. Основи банкового права: Курс лекций. — М., 1994.

2. Гетьман В. П., Килимник Ю. В. Національний банк у системі влади: Бесіда про Конституцію. — К., 1997.

3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 р.

4. Селіванов А. О. Статті 95—100 // Коментар до Конституції України: 2-е вид. - К., 1998.

5. Семенов В. М. Конституционньїе принципи гражданского судопрош-водства. —М., 1982.

6. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права // Госу-дарство и право. — 1998. — № 11.

7. Ющенко В. А. Стабільні ціни можуть забезпечуватися тільки незалежним центральним банком // Урядовий кур'єр. — 1999. — 20 лют.

Розділ 4

Поняття і роль банків у суспільстві

^ Поняттяірольбанківвумовахпереходу доринковоїекономіки

^ функціїбанків

^ Видибанківськихоперацій

^ Банкякоб'єкткомунальноївласності

^ БанківськістандартиIS0

^ Видибанківськоїдіяльності, якімоглиббути дозволенимидлярозширенняфінансовихпослуг вУкраїні

^ Концепціяорганізованогобанку—«LеаnВапК»

Щоб з'ясувати мету регулювання та сутність банківського права, потрібно насамперед дослідити зміст понять «банк» та «фінансово-кредитна установа». Мова науки банківського права складається саме з таких спеціальних термінів та загальновживаних слів. Терміни, зв'язані з певними поняттями та категоріями, необхідні для відображення кредитно-фінансових відносин, а це — реалії життя, в якому важливу роль відіграють гроші.

Поняття «банк» ще не знайшло достатньої визначеності і чіткого розуміння в науці банківського права. Не досягнуто цього і в законодавстві України. У Законі України «Про Національний банк України» дається також і визначення поняття фінансово-кредитної установи — це юридична особа, яка проводить одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів населення. Окремо вживається поняття «кредитна установа» (п. 1 ч. 1 ст. 42), хоча в глосарії зазначеного Закону поняття «банк» означає юридичну особу, яка на підставі ліцензії Національного банку України здійснює діяльність по залученню вкладів фізичних та юридичних осіб, веденню рахунків і наданню кредитів на власних умовах. Відмітні риси банківської установи іноді ігноруються саме у правовому розумінні, про що свідчить термінологія деяких законів, у яких поняття «банки» охоплюються загальними визначеннями, наприклад, щодо суб'єктів оподаткування. Вживаються загальні терміни: підприємства, організації та установи або підприємницькі особи.

Ознаки банку мають юридичні відмінності, і тому розкрити зміст понять «банк» та «фінансово-кредитна установа» (далі банк — кредитна установа) важливо з самого початку викладення навчального курсу банківського права.

Що означає поняття «банк»? Чим воно відрізняється від численних фінансових установ, господарських товариств та бірж, які мають справу з цінними паперами? Якими є ознаки, завдяки яким банк вважають суб'єктом, котрий займається банківською діяльністю?

Слово «банк» походить від слова «Ьапка» — стіл, на якому в Середньовіччі генуезькі міняли розкладали свої монети у мішках та посудинах. «Вапспегіі» — так звались у XIIстолітті міняли у Генуї. Від слова «Ьапка» походить також поняття «банкрут». Коли міняла зловживав будь-чиєю довірою, розбивали стіл, за яким він сидів, тобто визначали — «Ьапко гоШ».

Міняли приймали грошові внески у торгівців, спеціалізуючись на обміні грошей різних міст та країн. Через певний час грошові внески та власні кошти міняли стали позичати іншим і отримувати за це відсотки, що означало перетворення мінял на банкірів, і їх діяльність значно розширилась.

Отож основним фінансовим засобом банківської діяльності є гроші. Правовою ознакою грошей є їх офіційне визначення законом, який теж закріплює можливі форми їх існування у формі цінних паперів та валютних цінностей.

Про гроші банків можна говорити з позиції права, коли вони виконують функції засобу обігу (платежу), збереження товару (кредиту), але не функції міри вартості. При цьому гроші можуть існувати в будь-якій з загальновідомих форм — у формі готівкових та безготівкових грошей.

Офіційно грошова одиниця — це одна з ознак держави. У ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України визначено гривню. Банки повинні здійснювати платежі та розрахунки на території України виключно у національній валюті.

Об'єднуючи поняття «банки», «гроші», «кредити» у єдину правову категорію — банківські та кредитні установи (організації),

наука дає уявлення про головні ознаки «банку» [1—6]. Ось, наприклад, яку характеристику банку дають американські автори у підручнику «Банківське право США»: «Що являє собою банк, звичайно визначається при вивченні статуту або ліцензії на ведення банківської діяльності, а потім повноважень, наданих тим, хто приймає такий статут. Статути можуть відрізнятись від статутів інших депозитних та небанківських установ» [4, 33].

Автори пов'язують юридичну категорію «банк» із статутом і дозволеною банківською діяльністю. Але визначати банком будь-яку установу, яка 1) приймає вклади, які вкладник має законне право вилучити за вимогою, та 2) здійснює діяльність щодо надання комерційних позик — означає обмежувати предмет банківської діяльності лише зазначеними функціями. За такого вузького підходу багато банківських послуг залишиться поза сферою банківської діяльності. Водночас чимало організацій та установ на підставі дозволів пропонують комерційні кредити, придбання документів грошового ринку, але уникають визначення їх як банків. Вони не порушують закон, але і не мають правових під-

став для включення їх до категорії «банки і фінансово-кредитні установи».

Очевидно, що для характеристики поняття «банк» потрібне значно ширше коло ознак, пов'язаних не тільки з банківськими функціями, а й з банківськими операціями і банківською справою.

Передусім з'ясуємо, що являють собою банківські функції. Вони характеризують установу щодо її правового статусу як юридичної особи, якій належить майно для самостійного здійснення повного господарського відання, отримання прибутку як результат господарської (комерційної) діяльності, а також забезпечення контролю у касових та валютних операціях.

А що слід розуміти під банківськими операціями в контексті функціональної природи банку? Ми вже розглядали банківські операції, які є складовою банківської діяльності і охоплюються правовим регулюванням, являючи собою предмет банківського права. Банківські операції характеризують кредитну установу, яка має виключне право здійснювати:

— залучення грошових вкладів фізичних та юридичних осіб;

— розміщення грошових ресурсів від свого імені і за свій рахунок на умовах їх повернення, плати за користування, строко-вості;

— відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб;

— випуск, купівлю, продаж та зберігання платіжних документів та цінних паперів;

— залучення та розміщення дорогоцінних металів, каміння та виробів з них у вклади, здійснення з ними цивільно-правових угод;

— придбання та продаж готівкової іноземної валюти, а також проведення інших операцій та укладення угод у межах компетенції, наданої законодавчими актами України.

Банківські операції включають не тільки юридично обумовлені дії, про що вже говорилось при розгляді предмета банківського права, а й ряд фактичних дій бухгалтерського оформлення угод.

Класифікацію банківських операцій, пов'язаних із правовим статусом кредитних установ, запропонував М. М. Агарков, який звів їх до:

— утворення грошових ресурсів;

— надання кредиту;

— сприяння платіжному обігу.

Інші операції, які здійснюють банки, поділяють на пасивні та активні. Розглядаючи сутність поняття «банк», з'ясуємо, у чому полягають відмінності між цими операціями щодо банківських функцій.

Пасивними операціями щодо функцій банків на практиці вважаються всі види операцій щодо прийому вкладів, а також випуск облігацій. Банк може створювати грошові ресурси, з якими він працює, також через отримання кредитів в інших банках. Взагалі характерною ознакою банківського обігу коштів є розпорядження головним чином не власними фінансовими ресурсами.

Стосовно функцій банку до активних операцій належать різноманітні угоди, які забезпечують клієнтові можливість отримання необхідних йому кредитних ресурсів. При цьому юридичне поняття «фінансово-кредитні ресурси» означає кошти, якими відповідно до банківської угоди розпоряджається фізична чи юридична особа, якій вони надаються за певними умовами платності і повернення у визначений термін. Фінансово-кредитні ресурси надаються клієнтові за кредитною угодою або купівлею у нього боргової вимоги до третьої особи, або до третіх осіб (облікова чи дисконтна операція). Законодавство дозволяє банку брати на себе відповідальність за клієнта перед третьою особою (гарантійний, акцептний кредит).

Банком можуть здійснюватись різноманітні платіжні операції, зокрема, оплата чеків, виконання переказів, отримання платежів за векселями та іншими документами тощо. Зазначені банківські операції не вичерпуються наведеним переліком. Банк може в межах повноважень придбавати валютні і фондові цінності, здійснювати прийом та зберігання цінних паперів тощо [1, 36—38]. Відповідно до функцій типового європейського ощадного банку розглянемо схему його операцій (схема 1).

Наведені нижче банківські операції становлять зміст діяльності банку, в цілому вони дають уявлення про банківську та фінансово-кредитну установу, яка за своєю правовою характеристикою повинна мати спеціальну правоздатність. Вона закріплена у законодавстві та означає дотримання банком спеціальних правил, зокрема, його виключного права здійснювати банківські операції, в тому числі провадити ощадне зберігання запозичень. Будь-яким іншим підприємствам, господарським товариствам заборонено провадити зазначені операції, а кредитні установи зобов'язані отримати відповідну ліцензію.

Суттєві ознаки банку:

— банк як юридична особа може бути державною установою або суб'єктом комерційної діяльності, спрямованої на отримання прибутку;

— комерційний банк створюється у формі господарського товариства або акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю;

— це кредитна установа, яка по суті створюється для здійснення банківських операцій;

— банк зобов'язаний мати статутний фонд (капітал), який резервується за рахунок власних коштів акціонерів на кореспондентських рахунках у Національному банку України і від-

Загальначастина

1. Акцептування депозитів та інших фондів, які підлягають компенсації з боку громадськості
2. Операції, пов'язані з позикою
3. Операції по оплаті
4. Створення систем оплати та управління ними
5. Послуги, пов'язані з переказом грошей
6. Участь у випуску цінних паперів та надання відповідних послуг
7. Операції на міжбанківських ринках
8. Консультації, дотримання безпеки, управління цінними паперами
Операції національного ощадного банку	9. Консультації по управлінню та управління іншим майном
Операції національного ощадного банку	9. Консультації по управлінню та управління іншим майном	10. Консультації щодо структури капіталу, комерційної стратегії та послуг, пов'язаних зі злиттям та надбанням
11. Торгові операції з цінними металами та камінням
12. Придбання внесків у компаніях
13. Продаж страхових полісів
14. Комерційна інформація
15. Послуги по зберіганню
16. Інші операції, не заборонені законодавством

Схема 1. Операції національного ощадного банку

повідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 1 лютого 1996 р. розмір статутного фонду на 31 березня кожного року має становити суму, еквівалентну не менш як 1 млн. екю за офіційним курсом грошової одиниці України;

— банк завжди є елементом банківської системи, що закріплено у Законах України «Про банки і банківську діяльність» та «Про Національний банк України».

Таким чином, банк відрізняється від будь-яких інших інституцій (суб'єктів) господарської діяльності саме своєю функціональною природою (грошово-кредитними операціями банку). Важливо пам'ятати таке правило: намагаючись визначити характер кредитної установи, потрібно з'ясувати, чи є в статутних документах цієї установи слова «банк» або «небанківська кредитна установа» і чи зазначається його організаційно-правова форма.

Останнім часом стала популярною така юридична новела. Йдеться про створення та існування банку як об'єкта комунальної власності територіальної громади, що передбачає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. Відповідно до ст. 70 цього Закону «органи місцевого самоврядування можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи». Вперше у законодавстві закріплено право створювати комунальні банки органам місцевого самоврядування. І це природний шлях поширення на територіальну економіку організаційно-правових форм у сфері банківської діяльності, в якій заінтересовані держава, органи місцевого самоврядування, громадяни.

Це стало можливим завдяки вдосконаленню уповноважених суб'єктів кредитної сфери — банків, які можуть здійснювати будь-які види діяльності, що віднесені до їх компетенції. Але право мати офіційне найменування «банк» може належати виключно господарському товариству або державній установі, які отримали ліцензію від Національного банку України на здійснення банківських операцій. Найменування банку при його реєстрації завжди узгоджується з центральним банком України. Те ж саме стосується кредитної установи, яка утворюється з метою отримання депозитів чи інших надходжень коштів і забезпечення кредитування за власний рахунок економіки, інвестування підприємництва, надання в борг, наприклад, кредитів споживачу, закладних кредитів тощо. У такому разі найменування банку або кредитної установи є правовим засобом його індивідуалізації як юридичної особи.

На найменування поширюються цивільно-правові норми, оскільки це пов'язано з правом на використання того чи іншого імені (ст. 27 Цивільного кодексу України). Будь-яке найменування банку може використовуватися у товарному знаку, що свідчить про певні види послуг, які ним надаються. У будь-якому разі фіксацію всіх реквізитів банку та кредитної установи здійснюють Національний банк України, органи державної статистики та податкової служби.

Розглядаючи поняття «банк» варто виділити і правові ознаки фінансово-кредитної установи, яка може здійснювати будь-які види діяльності, включаючи банківську. Але фінансово-кредитна установа не має спеціалізованого статусу як банк, оскільки характер її діяльності більш широкий, що відображається в її фірмовому

найменуванні. Кредитна установа на відміну від банку має право здійснювати кредитні операції виключно за рахунок власних коштів (статутного капіталу) і не має права використовувати для цього залучені кошти. Кредитна установа може бути наділена правом управління цінними паперами, здійснювати на підставі ліцензії і за рахунок клієнтури клірингові (розрахункові) операції, але вона не займається прямими банківськими операціями. Таким чином, кредитна установа більше схожа на «фінансове підприємство», яке працює під контролем Національного банку України.

Вимоги до існування банків та кредитних установ повинні відповідати банківським стандартам, які розробляються Міжнародною організацією із стандартизації (180), до якої на правах комітетів-членів входять аналогічні національні організації. Це важливо для того, щоб терміни «банк» та «кредитна установа» розумілися однаково всіма учасниками внутрішніх і міжнародно-правових відносин незалежно від того, де вони знаходяться і за яким національним законодавством створені і функціонують.

За європейськими стандартами кредитними установами вважаються:

— банки;

— ощадні банки;

— інвестиційні компанії;

— фінансові лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— кредитно-закупівельні компанії.

Крім того, міжнародна банківська класифікація виділяє основні види фінансових компаній:

— дилери;

— брокери;

— зовнішньообмінні та грошово-ринкові торгові компанії;

— компанії, які керують інвестиційними фондами;

— компанії, які видають кредитні картки;

— компанії, які керують майном;

— компанії з ризиковим капіталом;

— обмінні пункти.

Виходячи із змісту поняття «банк» та «кредитна установа», важливо назвати види банківської діяльності, які відповідно до Єдиної банківської ліцензії, що існує як стандарт у європейській банківській системі, могли б бути дозволеними з метою розширення фінансових послуг в Україні. Міжнародно-правові норми, зокрема Друга координаційна банківська директива (норма Європейського Союзу), зумовлюють такі види банківської діяльності:

— прийняття депозитів та інших сум, які виплачуються з громадських фондів;

— надання в борг (кредитів споживачу, закладних кредитів, факторингу, фінансові та комерційні операції);

— фінансова оренда;

— послуги по переведенню грошових сум;

— видача та управління платіжними засобами (наприклад, кредитні картки, дорожні чеки, банківські документи);

— гарантії та зобов'язання;

— торговельна діяльність за свій власний рахунок або за рахунок замовників з допомогою:

а) грошових ринкових документів (чеків, рахунків та інших);

б) зовнішнього обміну;

в) фінансових ф'ючерсних операцій та опціонів;

г) обміну та документів відсоткових ставок;

д) цінних паперів, які можуть продаватись;

— надання банками та фінансово-кредитними установами послуг з таких питань:

а) консультації для підприємств щодо основної фінансово-економічної діяльності, виробничої стратегії та поради стосовно об'єднання та придбання підприємств;

б) маклерські та брокерські операції;

в) управління та консультації стосовно цінних паперів;

г) зберігання та управління цінними паперами;

д) кредитні довідкові послуги;

є) опікунські послуги.

Зазначені види банківської діяльності вважаються дозволеними, якщо вони підтверджуються відповідною ліцензією (дозвільне право) і компетентний орган (Національний банк України) впевнений, що кредитна установа відповідає встановленим законодавством критеріям: щодо статутного капіталу, відповідності керівництва та банківського персоналу вимогам професійності (особливо голова правління та головний бухгалтер) тощо. Отже, сутність поняття «банк», що відіграє особливу роль у забезпеченні обігу грошей, які є невід'ємним чинником суспільного життя, безпосередньо відображає банківська діяльність.

Таким чином, банківська діяльність — це визначене законодав-

чими актами України право банків та кредитних установ реалізувати статутні функції та повноваження, здійснювати банківські операції в інтересах юридичних та фізичних осіб, надавати їм на підставі отриманих ліцензій банківські послуги, а також здійснювати в межах наданої компетенції іншу дозволену діяльність від свого імені та за власний рахунок.

Банківська діяльність відповідно до основних цілей, завдань, функцій та операцій може розглядатися як виключна, оскільки

не може поєднуватись з іншими видами підприємницької діяльності, наприклад, торгівлею об'єктами нерухомості. Водночас не можна вважати банківську діяльність забороненою, якщо діяльність банку проводиться від імені, наприклад, товариства, промислово-фінансової групи, які створені за участю банку або кредитної установи. Це означає, що власне банк не може займатися торгівлею, але, створивши дочірню фірму, може реалізувати через цю фірму закладне майно тощо.

Банківську діяльність можна розглядати з позицій внутрішньої та зовнішньої реалізації функцій та повноважень банку або кредитної установи. Наприклад, проведення ряду фактичних дій, які пов'язані з бухгалтерським оформленням угод, слід відносити до внутрішньої банківської діяльності, оскільки це пов'язано з балансом банку. Але надання консультаційних та брокерських послуг, здійснення лізингових операцій означає проведення зовнішньої банківської діяльності, яка має підтверджуватись прийняттям угод з резидентами або нерезидентами.

Щоб з'ясувати роль банку (кредитної установи) як суб'єкта банківського права, необхідно звернути увагу на ще одне важливе поняття — «банківська справа». Воно означає організацію внутрішньої банківської діяльності, яка забезпечується банківською управлінською структурою і банківським персоналом. Структура внутрішніх підрозділів у кожному банку може бути організована за окремою схемою забезпечення банківських операцій, які належать до виключної компетенції банку (кредитної установи). За певними винятками розподіл функцій у більшості банків є типовим. Принципи розподілу робіт передбачають утворення таких підрозділів, як каси, каси купонів та іноземної валюти, відділу цінних паперів, кредитного відділу, відділу кореспонденції, юридичної групи і бухгалтерії та допоміжних підрозділів.

Практика структурної організації банків у зарубіжних країнах вже закладена в концепцію «Ьеап Вапк» (організований банк), яку можна схематично подати так (див. схему 2).

Результатом ефективної банківської справи в «організованих банках» є налагоджений сервіс, який відповідає потребам клієнтів банку, підвищує якість консультацій, забезпечує бездоганну юридичну форму всіх кредитно-фінансових відносин, які проводяться банком, і головне — обумовлює скорочення витрат. Розрахункові операції, обробка заявок на кредити та інші банківські справи можуть здійснюватись за допомогою автоматів (електронна пошта), що дешевше, оперативніше і з меншою кількістю помилок. Гнучке використання банківського персоналу дає змогу організованим банкам скоротити простої, а показники продуктивності праці аналізуються керівництвом банку за даними відділу контролінгу [2, 140].

Таким чином, визначаючи банк та фінансово-кредитну установу суб'єктами грошово-фінансових та кредитних відносин, які наділені законодавчими актами України функціями та повноваженнями здійснювати банківську діяльність, необхідно підкрес-

лити їх провідну роль у забезпеченні ринкового механізму, економічних зв'язків світового виробництва, збуту і споживання. Але в кожній країні створена і функціонує власна банківська система з притаманними їй структурною організацією, правовим статусом державних і комерційних банків та фінансово-кредитних установ, діяльність яких грунтується на національній нормативно-правовій базі.

Структурні ознаки організованого банку

1) колонка таблици

Орієнтація на клієнта

Організація відповідно

до основних ринків;

організація у вигляді Ргойї-Сепіег;

орієнтація послуг на попит за рахунок об'єднання завдань

Пропозиція послуг,які відповідаютьпопиту

Розподіл клієнтів на сегменти відповідно до вимог ринку;

оформлення орієнтованих на попит комплектів документів;

стандартизація та автоматизація послуг;

гнучке використання персоналу

Орієнтаціяспівробітниківна результат

Прийняття угод відповідно до визначених інтересів;

зосередження відповідальності на керівниках підрозділів банківської структури та його філій;

постійне підвищення

кваліфікації

персоналу

Схема 2. Структурні ознаки організованого банку

Просуваючись вперед сходинками науки банківського права, звернемо особливу увагу на правовий статус банків в Україні.

Література

1. Агарков М. М. Основи банкового права: Учение о ценньїх бумагах: Курс лекций. Изд. 2-е. — М., 1994.

2. Заутер В., Усоскин В., Шваб Т. Банковская система и рьшки креди-та. — Франкфурт-на-Майне, 1996.

3. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

4. Поллард А. М., Пассейк Ж. Г., Зллис К. X ., Дейли Ж. П. Банковское право США. - М., 1996.

5. Слуцкий М. И. Популярньїе лекций по финансовому праву. — СПб.₍ 1992.

6. Финансовое право. — М., 1995.

Розділ 5

Правовий статус банків

та фінансово-кредитних установ

в Україні

^ Загальнахарактеристикабанківськоїсистеми України

^ СтруктураНаціональногобанкуУкраїни

^ ФункціїтаповноваженняРадиНаціонального банкуУкраїни

^ ВзаємовідносиниНаціональногобанкуУкраїни зорганамидержавноївлади

^ Правовийстатускомерційнихбанківтаінших фінансово-кредитнихустанов

Сучасна банківська система в Україні склалася в результаті політичних та соціально-економічних перетворень, запровадження товарно-грошових відносин у багатоукладній економіці, подолання монополії державних фінансів та створення законодавчих можливостей існування банків різної форми власності.

Банківську систему в Україні юридична наука визначає як внутрішньо організовану, взаємопов'язану, об'єднану загальною метою сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на основі Конституції та законів України. За загальним принципом структурної організації банківська система виникає тоді, коли поряд із звичайними банками з'являється незалежний центральний банк, який виконує функції управління цією системою. Варто при цьому зазначити, що термін «система» — грецького походження і означає ціле, яке складається з окремих частин. Стосовно управлінської діяльності в банківській сфері під «системою» слід розуміти «організаційну множину структурних елементів, які взаємопов'язані і виконують відповідні функції». У системі всі елементи підпорядковані цілому, але кожен з них має своє призначення і відповідає переважно тільки за себе.

Система може мати більшою або меншою мірою складний характер. Банківська система є дворівневою. Це зумовлено тим, що кожній системі притаманне саморегулювання, тобто цілеспрямовані управлінські впливи на систему в цілому або усередині неї. У кожній системі існують підсистеми. У банківській системі їх дві — одна здійснює функції управління — Національний банк України (функціональні підрозділи, територіальні управління, Державна скарбниця і т. д.), друга — є об'єктом регулюючого впливу — комерційні банки. Така система визначається як само-

регульована. Тому система може одночасно виступати як суб'єкт і як об'єкт управління. Таким чином, під системою як об'єктом регулювання банківським правом і важливою категорією управління слід розуміти внутрішньо організовану сукупність відносно самостійних, взаємодіючих складових частин (елементів), які виступають як одне ціле і в межах якого здійснюються процеси управління.

У процесі становлення банківська система в Україні багато в чому сприйняла зарубіжний досвід організаційно-правового регулювання банківських відносин. Цікаво простежити процес формування банківських систем у деяких західноєвропейських країнах.

У державах з розвинутою економікою еволюція банківської системи здійснювалась упродовж багатьох століть, а існуючі сьогодні банки пройшли тривалий ринковий шлях випробувань різних кредитних систем.

У світовій практиці, як відомо, існують два типи банківських систем — централізована і вільна. У нинішніх умовах централізована банківська система являє собою систему, в межах якої єдиний банк має повну або часткову монополію на здійснення емісійної діяльності*, при цьому ступінь запровадження емісії дає йому можливість здійснювати регулюючу функцію центру у визначенні загального обсягу грошей і контроль за кредитами. Монопольна емісійна діяльність є джерелом, з якого виникають функції контролю центрального банку за станом золотовалютних резервів та запасів у державі, збереження значної частки банківських грошових ресурсів, що дає змогу регулювати загальну фінансово-кредитну ситуацію та забезпечувати стабільність національної грошової одиниці.

На відміну від централізованої вільна система банківського бізнесу передбачає існування таких законодавчих умов, за яких створення емісійних банків дозволяється на тих же підставах, що й фірм у будь-якій іншій сфері бізнесу, в межах, в яких ці банки відповідають вимогам закону про комерційні компанії. За таких умов банки мають такі ж права і обов'язки, як і будь-який суб'єкт комерційної діяльності. За характером взаємозв'язків банківська система класифікується як дворівнева та однорівнева.

Однорівневій банківській системі притаманні переважно горизонтальні зв'язки між банками, універсалізація їх операцій і функцій. У межах цієї системи всі кредитні установи, в тому числі центральний банк країни, знаходяться на одній ієрархічній сходинці, виконуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунковому обслуговуванні клієнтів. Цей принцип побудови характерний головним чином для країн з нерозвинутою економікою, а також для країн з адміністративно-командними методами управління народним господарством.

Слід мати на увазі, що дворівнева банківська система характеризується взаємовідносинами між банками як по вертикалі, так

* УнікальноюєбанківськасистемаСША, дефункціїцентральногобанкувиконуєфедеральна резервнасистема, якаскладаєтьсяз 12 федеральнихрезервнихбанківтарадикеруючих імаєчисленніфункціональніоргани: п'ятьфедеральнихагентствтавеликукількістьрізних комісій.

і по горизонталі. По вертикалі відповідно до законів складаються відносини підлеглості між центральним банком як керівним органом та низовими ланками — комерційними банками; по горизонталі відносини складаються за принципом рівного партнерства між будь-якими банками та фінансово-кредитними установами. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість врахувати інтереси двох категорій клієнтів — комерційних банків і урядових структур. При цьому у законах визначаються такі головні функції, як «банк банків» та управління діяльністю банківськими установами з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Показово, що у XXст. централізована банківська система стала однією з обов'язкових умов досягнення найвищого ступеня економічного розвитку. Так, у Західній Німеччині у час післявоєнного відродження була створена нова, дворівнева система центральних банків. Зразком для неї була федеральна резервна система Сполучених Штатів Америки. До її складу входили юридично самостійні центральні банки земель, а також Банк німецьких земель у Франкфурті-на-Майні, який створено 1948 р. З прийняттям закону про Національний федеральний банк (1957 р.) ліквідовано дворівневу систему. Замість неї створено один Німецький федеральний банк. При цьому центральні банки земель, включаючи Центральний банк міста Берліна, об'єднались з Банком німецьких земель, а згодом перетворились на Федеральний банк.

Інакше відбувалися процеси у Польщі, де концентрація банківської системи розпочалася з 1948 р. У 1953 р. Національний польський банк прийняв від Сільськогосподарського банку кредитування і контроль за діяльністю сільськогосподарського виробництва та лісівництва, а решта інвестицій кредитувалася інвестиційним банком. На кінець 1989 р. у Польщі діяло 25 національних банків, з них 9 — комерційних, створених на базі операційних відділень центрального банку. У листопаді 1990 р. кількість національних банків доходила вже до 75, з них 30 — з переважанням приватного капіталу. Наприкінці 1991 р. у Польщі існувало 80 комерційних банків.

В іншому прогресивному напрямі складався японський досвід стабільного економічного розвитку, який вивів цю країну на передові позиції у світовому господарстві. У цьому процесі важлива роль належала і належить банківським інститутам. На відміну від інших країн з розвинутою ринковою економікою саме банківська система Японії історично була одним з найважливіших важелів формування її сучасної економіки, а нині є стимулюючим джерелом коштів для бізнесу та учасником формування виробничо-комерційної політики корпоративних клієнтів. Слід звернути увагу на те, що займаючи центральне місце в банківській системі країни, Банк Японії має такий статутний капітал, де 55 % належить державі, а 45 % — приватному сектору. Вважається, що взірцем для створення цього банку був Національний банк Бельгії.

Отже, центральний банк відіграє провідну роль у банківській системі, створюючи сприятливі умови для її функціонування. Це досягається шляхом забезпечення стабільності цін, грошей і надійності банківського сектора.

Для висвітлення характерних рис правового становища банківської системи в Україні важливою є орієнтація на міжнародно-правові норми Першого європейського законодавства, яке включає: Договір про утворення Європейського співтовариства, Договір про внесення змін до деяких фінансових положень, Єдиний європейський акт, Договір про злиття, Гренландський договір, Акт приєднання та Договір про Європейський Союз. Друге європейське законодавство включає, як зазначалося вище, Директиви щодо організації банківської діяльності.

За визначенням Європейської директиви центральних банків головною метою діяльності центрального банку є підтримка цінової стабільності через втілення в життя послідовних заходів монетарної політики. Хоча в деяких законах про центральні банки ще вживаються положення «підтримка стабільності валюти» або «підтримка національної грошової одиниці», на практиці більшість центральних банків ставлять за мету саме досягнення цінової стабільності як більш правильного визначення довгострокової мети монетарної політики. Термін «цінова стабільність» використано в законах багатьох європейських держав, наприклад, Франції, Іспанії, Португалії тощо. Більш того, для виконання вимог Європейської директиви центральних банків усі країни Європи — члени ЄС — мають змінити (адаптувати) свої закони щодо визначення цілей та статусу незалежності своїх центральних банків.

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. цілком відповідає вимогам європейського законодавства, закріпивши основні функції (завдання) центрального банку — забезпечення стабільності національної валюти шляхом регулювання емісійної, монетарної, кредитної та розрахункової діяльності банківської системи. Чим зумовлена необхідність орієнтації України на стандарти правового статусу європейських банків?

В економіці колишнього СРСР державні банки в Україні являли собою допоміжний засіб, який виконував функції обслуговування виробництва. Моноструктура банківського сектора існувала як невід'ємна складова системи Держбанку СРСР та кількох державних спецбанків, які здійснювали окремі операції за його дорученням (Будбанк СРСР, Зовнішторгбанк СРСР). При цьому Держбанк СРСР здійснював короткострокове кредитування клієнтів, за Будбанком СРСР закріплювалися функції з довгострокового обслуговування, а за Зовнішторгбанком СРСР — з обслуговування зовнішньоекономічної діяльності. За таких умов правове регулювання однорівневої банківської системи було спрямоване на кредитну сферу і обмеження кількості платіжних засобів в економіці, що зводились до жорстких обмежень операцій з готівкою і централізованим перерозподілом банківською системою безготівкових коштів підприємств, установ і організацій у межах єдиного державного кредиту країни.

Процес юридичного становлення банківської системи, яку очолює Національний банк України, розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Закону «Про економічну самостійність Української РСР» (1991 р.). Законодавчо було закріплено, що Національний банк є вищою кредитною та емісійною установою держави, підзвітний Верховній Раді України і проводить єдину серед комерційних банків та кредитних установ державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи в цілому, організовує міжбанківські розрахунки, здійснює функції резервного банку.

Законодавче закріплення банківської системи в Україні пов'язано з прийняттям Закону України «Про банки і банківську діяльність (20 березня 1991 р.*). З прийняттям цього Закону Український республіканський банк Держбанку СРСР було оголошено власністю України і на його базі створено Національний банк України. Таким чином, державою було зроблено вибір і закладено засади класичної дворівневої структури банківської системи, яка включає підсистему комерційних банків та фінансово-кредитних установ, які скеровуються Національним банком України як центром емісії грошей та управління всією грошово-кредитною системою.

Як це вплинуло на функціонування банківських інститутів? Уже влітку 1992 р. Національний банк України запровадив порядок надання ліцензій банківським установам на право здійснення операцій з валютними цінностями, почав встановлювати валютний контроль та легалізовувати свою присутність на міжнародній арені як незалежна фінансова інституція. Розпочалося встановлення кореспондентських відносин з іншими країнами СНД, була заснована валютна біржа як підрозділ Національного банку**. В листопаді 1992 р. у безготівковий обіг було запроваджено український карбованець, і Україна офіційно вийшла з групи країн, які використовували рубль як законний платіжний засіб. У вересні 1993 р. Україна стала другою, після Росії, країною СНД, яка приєдналася до міжнародної електронної системи банківських платежів СВІФТ (8ШІРТ). З січня 1994 р. Національний банк України запровадив національну платіжну систему з впровадженням системи електронних міжбанківських платежів, що дало змогу відмовитись від використання паперових платіжних документів.

Аналізуючи правову регламентацію становлення банківської системи в Україні, не можна обійти проблеми достатності банківського законодавства, яке формувалося практично за внутрішніми ознаками регулювання банківських відносин. За цей час були внесені деякі важливі зміни до законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про заставу» та до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валют-

* ІснуєйіншадумкащодопочаткуствореннябанківськоїсистемиУкраїни—щопершийетап розпочавсяу 1988—1990 рр., колиукраїнськібанкиреєструвалисяуМоскві.

** Улипні 1993 р. реорганізованавУкраїнськуміжбанківськувалютнубіржу, якаєгосподарюючимсуб'єктомпідконтролемдержави.

ного контролю». Але повільний розвиток банківського законодавства негативно відбився на банківській системі, яка реагувала збільшенням прострочених кредитів та звуженням кредитної діяльності.

І хоча в цих умовах центральний банк, маючи обмежений Верховною Радою України правовий статус, проводив жорстку грошово-кредитну політику за допомогою адміністративних і економічних важелів стосовно комерційних банків, вживав заходів щодо санації банківської системи, займався відкликанням ліцензій у банків, це суттєво не поліпшило ситуацію в сфері банківської діяльності. Верховна Рада України спільно з Національним банком намагались визначити стратегію розвитку законодавчої основи банківської діяльності, приділяючи особливу увагу правовому статусу банків та кредитних установ. З цією метою у вересні 1994 р. було проведено першу науково-практичну конференцію керівників банків та кредитних установ, які функціонували в Україні, і як результат була схвалена Концепція розвитку банківського законодавства. Зверталась увага передусім на те, що на той час залишалась невизначеною у правовому статусі система банківського нагляду, не було і системи страхування ризиків кредитної діяльності, страхування банківських депозитів, не діяв механізм застави майна, про що свідчать численні колізії, які виникали при застосуванні законів і підзаконних актів.

Важливим стимулюючим фактором для визначення правового статусу банківської системи в Україні стала Конституція України 1996 р. З її прийняттям вперше за всі роки існування незалежної держави з'явилась модель законодавчих засад функціонування Національного банку, який є органом держави, що здійснює управління банківською системою. Конституційні принципи створили організаційно-правові засади функціонування банківської системи, яка включає дворівневу структуру банківських інститутів, умови їх функціонування, правові межі втручання (регулювання) держави у сферу банківської діяльності, її функціональну природу та правовий статус національної грошової системи.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про Національний банк України» банківська система України схематично має такий вигляд (див. схему 1).

Таким чином, загальна характеристика сучасної банківської системи показує, що банківська система в Україні — це внутрішньо організована, взаємозв'язана, об'єднана загальною метою та конституційними принципами сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, які відповідно до банківського законодавства здійснюють банківську діяльність при постійному банківському нагляді з боку держави.

Необхідність єдності (взаємоорганізації) елементів банківської системи випливає з конституційних гарантій незалежності Національного банку України та обов'язку всієї банківської системи забезпечувати стабільність національної валюти — гривні. Існує закономірність — чим більш незалежний центральний банк держави,

тим нижчий рівень інфляції в країні. Саме тому відповідно до європейського законодавства зростає кількість країн, які визначають якісно новий статус власних центральних банків. У 1997 р. уряд Великобританії прийняв рішення щодо організаційного відокремлення Банку Англії, який більше п'ятидесяти років був підпорядкований казначейству (міністерству фінансів). Отже, важливо за системним підходом насамперед розглянути правовий статус Національного банку України, в якому знайшов відображення, про що зазначалося вище, світовий досвід статутного банківського права. Передусім слід привернути увагу до конституційної моделі Закону України «Про Національний банк України». Він сприйняв п'ять концептуальних позицій щодо самостійного статусу центрального банку серед інших органів держави:

1. Програма грошової політики на поточний рік, а також на перспективу розробляється і приймається спеціально створеним колегіальним органом — Радою Національного банку залежно від стану економіки, цін та грошово-кредитного ринку країни. Центральний банк зобов'язаний доводити цю програму до відома уряду та парламенту, але виключно як інформаційний матеріал.

2. Усі рішення, які стосуються обсягів кредитної емісії, відсоткової ставки та поточного валютного курсу, приймаються виключно органами банку.

3. Керівництво центрального банку (його голова, колегіальний орган), призначене на новий строк, не може бути достроково

увільнено парламентом або Президентом з посад (за винятком визначених законом випадків, таких як довготривала хвороба або засудження за злочин). Що стосується колегіального органу, який визначає політику в сфері фінансів та кредиту, то він є частиною системи Національного банку, його вищим керівним органом, а не своєрідним наглядовим органом.

4. Від членів керівництва центрального банку вимагається професіоналізм та політична нейтральність. Не можна суміщати посади в центральному банку з посадами в будь-яких інших органах влади, займатися партійною або профспілковою діяльністю. Неприпустимим є делегування членів уряду, представників органів виконавчої влади до колективних органів управління центральним банком.

5. Національний банк не можна примусити і він, власне, не має права давати кредити уряду і купувати цінні державні папери на первинному ринку.

Схематично функціональне призначення Національного банку як головної банківської інституції має такий вигляд.

Основні функції Центрального банку (традиційний підхід)

1) Емісія грошей(банківські банкнотита монети)

2) Грошово-кредитнаустанова(орган держави)

3) Останній кредитор у критичній ситуації

Центральний банк (інституційний підхід)

1) Біржовий орган (управління резервами та зовнішнім боргом)

2) Банкір держави

3) Радник уряду з питаньдержавного боргу тафінансування бюджету

)

Як видно з наведених схем (схеми 2, 3), функціональна характеристика є важливою складовою правового статусу Центрального банку як будь-якого суб'єкта права і включає в себе набір елементів, що є системною сукупністю. Відповідно до теорії права правовий статус включає також передбачену нормами права спеціальну правоздатність суб'єкта права у питаннях відання, а також його повноваження, що, враховуючи публічні функції Національного банку, якраз і становлять його компетенцію.

Як суб'єкт права Національний банк, реалізуючи свою спеціальну правоздатність, для здійснення покладених на нього обов'язків вступає в різні правовідносини. Тут він є вже не просто

суб'єктом права, а й суб'єктом конкретних правовідносин. Ці правовідносини виникають, змінюються і припиняються залежно від конкретних юридичних фактів. Відповідно змінюється і загальний обсяг прав і обов'язків, але постійним залишається правовий статус центрального банку.

Правовий статус Національного банку відповідно до Закону України «Про Національний банк України» має комплексний характер, що притаманно статусу органів держави. Він складається з конституційної правосуб'єктності та галузевих статусів (адміністративно-правовий, цивільно-правовий). Насамперед статус центрального банку закріплюється ст. 99, 100 Конституції України, які визначили його місце серед інших органів держави, поклавши на нього основну функцію—забезпечення стабільності грошової одиниці. Крім того, спеціальну юрисдикцію центрального банку врегульовано Законом України «Про банки і банківську діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та іншими законодавчими актами.

Оскільки Національний банк є юридичною особою (п. 1 ст. 1 Закону «Про Національний банк України»), він виступає як суб'єкт цивільно-правових відносин. Водночас для виконання публічних функцій він наділений владними розпорядчими повноваженнями, що не властиво цивільному праву. Це відображено у визначенні центрального банку як особливого центрального органу державного управління (частина перша ст. 2 Закону).

Це свідчить про те, що правовідносини між Національним банком і комерційними банками в більшості випадків будуються на принципах влади і підпорядкування, що обумовлено його компетенцією здійснювати банківське регулювання та банківський нагляд (частина друга ст. 55 та ст. 61 Закону). У цих правовідносинах немає рівності сторін. Банк видає та відкликає ліцензії на здійснення банківських операцій, здійснює свої наглядові функції. Правовою основою діяльності Національного банку є як приватне, так і публічне право. Це обумовлює і природу нормативно-правових актів, що видаються центральним банком на основі делегованого державною права, оскільки такою є суть «банку банків».

Звернемо увагу на визначене у Законі юридичне поняття Національного банку України як особливого центрального органу державного управління, що одразу виключає його з системи органів державної виконавчої влади. Правова характеристика органу управління виступає універсальною категорією для виділення спеціальної правосуб'єктності Національного банку в банківській системі.

Адміністративне право визначає компетенцію як сукупність прав і обов'язків, які належать до владно-організаційної діяльності органів державного управління. Але адміністративно-правовий підхід не можна застосувати до характеристики центрального банку, правовий статус якого має подвійну природу. Банк об'єднує у своїй діяльності організаційні управлінські елементи

з елементами майновими. Слід підкреслити, що до компетенції центрального банку відносять права та обов'язки не тільки управлінського характеру, а й ті, що пов'язані зі здійсненням господарської діяльності. Тобто поняття «орган державного управління» стосовно банку в господарській сфері включає одні ознаки, а у сфері адміністративно-правових відносин — інші.

За основу законодавчого визначення елементів статусу Національного банку було взято практику його фактичного впливу на економічне життя України. У Концепції адміністративної реформи в Україні, яка розроблена Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи, теоретично пропонувалась інша модель центрального банку з визначенням його як допоміжного уряду центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом*. Однак вищий законодавчий орган не сприйняв такого підходу і не погодився віднести Національний банк за юридичними ознаками до органів виконавчої влади. Національний банк не може входити до системи органів, яку очолює Кабінет Міністрів України, і, таким чином, підпорядковуватись йому. Згідно зі ст. 51 Закону «Про Національний банк України» Національний банк підзвітний Президентові України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень.

Потрібно зазначити, що призначення згідно зі ст. 85 Конституції Голови Національного банку України Верховною Радою за поданням Президента України підкреслює особливий статус Національного банку, оскільки Конституція регламентує зазначений порядок зайняття посади лише для Прем'єр-міністра, керівників судової влади, Генерального прокурора України та голови центрального банку. Схиляючись до думки, що голова банку поєднує риси політичного діяча та професійного фінансиста-банкіра, найбільш переконливою може бути позиція, зокрема, В. Ющенка, який аргументує залежність голови банку виключно від вимог закону [10]. Це дає змогу, за визначенням народного депутата України П. Порошенка та професора А. Селіванова, Національному банку, хоча і бути безпосередньо юридичною особою публічного права, але голові банку залишатися незалежним від будь-якого впливу з боку органів державної влади [9].

Згідно зі ст. 19 закону Голова Національного банку керує діяльністю банку, діє від імені банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади і управління, з банками, фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями, іншими установами і організаціями. Він також головує на засіданнях Правління Національного банку, підписує протоколи, постанови Правління Національного банку, накази та розпорядження, а також угоди, які укладаються Національним банком, особисто призначає і звільняє директорів департаментів, але тільки за погодженням з Радою Національного банку, призначає одного першого та двох своїх заступників та звільняє їх після закінчення терміну повноважень. Спе-

КонцепціяадміністративноїреформивУкраїнізнайшлавтіленняукомплексномудокументі, схваленомуУказомПрезидентаУкраїниза№ 810 від 27 липня 1998 р.

ціальний статус Голови Національного банку України обумовлює його політичну відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за всю діяльність банку.

Отже, правовий статус вищої посадової особи в системі банків дозволяє Голові Національного банку виступати об'єднуючою основою управління центральним банком держави і забезпечувати послідовність формування та реалізації грошово-кредитної політики. Для цього, на нашу думку, голова банку має обиратися згідно зі ст. 12 зазначеного Закону «ехз о#ісіо» головою Ради Національного банку, що усуватиме серйозні суперечності між Радою та Правлінням Національного банку.

Реалізація саме такої моделі поєднання функцій та повноважень Головою Національного банку зі статусом Голови Ради Національного банку дасть змогу залишити дію частини третьої ст. 19 Закону як виняток у відносинах Ради Національного банку з Національним банком, у питаннях віднесених до її відання.

Особливість правового статусу Національного банку України пов'язана з існуванням згідно зі ст. 8—13 Закону України «Про Національний банк України» вищого органу управління Національним банком — Ради Національного банку. Цей орган належить до конституційних органів у системі Національного банку. Закон визначає збалансований між суб'єктами Ради порядок формування (Верховною Радою України і Президентом України) 14 осіб персонального складу Ради Національного банку. Але Закон дозволяє звільняти їх не раніше ніж через один рік з дня призначення при визначеному терміні їх повноважень сім років, крім Голови Національного банку, який призначається на строк здійснення його повноважень — п'ять років.

Ідея створення такого органу, як Рада Національного банку—не нова. У Німеччині існує аналогічна за функціями Рада центральних банків, у Японії — комітет визначення політики (монетарної), в Австрії — Рада директорів, у США — Рада керуючих. Є подібні органи в центральних банках і інших країн. Відрізняються вони між собою складом та порядком формування, обсягом функцій та повноважень, проте характерними для усіх є принципи функціонування, згідно із якими зазначені утворення визначають лише основні, глобальні питання діяльності центральних банків, не втручаючись у їхню оперативну діяльність.

До повноважень Ради Національного банку ст. 9 Закону відносить розроблення Основних засад грошово-кредитної політики України відповідно до загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Основні засади вносяться до 15 вересня для інформування на розгляд Верховної Ради України і надалі стають об'єктом контролю за їх виконанням з боку Ради Національного банку. До її важливих повноважень Закон відносить аналітичну діяльність щодо впливу грошово-кредитної політики на стан соціально-економічного розвитку України, внесення пропозицій Правлінню Національного банку, затвердження кошторису доходів та витрат Національного банку. Здатність вико-

нувати функції вищого органу управління Національного банку обумовлена повноваженнями Ради застосовувати відкладальне вето щодо окремих рішень Правління Національного банку, правом затвердження рішень Правління про участь у міжнародних фінансових організаціях, правом брати участь у засіданнях Правління з правом дорадчого голосу тощо. Проведення засідань Ради Національного банку не рідше одного разу на квартал, порядок прийняття рішень та контроль за їх виконанням визначається регламентом, який затверджується Радою.

Таким чином, можна зробити висновок, що Рада Національного банку — це орган з особливими функціями та повноваженнями, що охоплюють весь цикл стратегічно-наглядової функції держави — від розроблення Основних засад грошово-кредитної політики до контролю за проведенням цієї політики центральним банком держави в діяльності органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування та всієї банківської системи в Україні.

Водночас юридичну сутність Ради Національного банку України не можна зводити до її головних завдань — розроблення Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням. Законом «Про Національний банк України» на неї покладаються також певні управлінські функції, оскільки Закон визнає Раду вищим органом управління і це знаходить прояв у погодженні призначення та звільнення членів Правління Національного банку, затвердженні бухгалтерського балансу банку, встановленні форми оплати праці його працівників, затвердженні кошторису доходів і витрат банку тощо.

Отже, правовий статус дає цілісне уявлення про те, що Рада Національного банку України є особливим політико-фінансовим органом змішаної правової природи, який можна вважати аналітичним центром всієї фінансово-економічної системи держави.

Іншим керівним органом Національного банку є його Правління. До його повноважень Законом віднесено забезпечення реалізації грошово-кредитної політики через відповідні монетарні важелі, управління діяльністю центрального банку, організація виконання інших його функцій. Правління очолює Голова Національного банку України, який разом з Радою Національного банку визначає кількість та персональний склад Правління, з наступним затвердженням його Радою Національного банку.

Принциповим положенням, яке досить конкретно висвітлює правовий статус Правління Національного банку, є здатність виконувати адміністративні функції в повному обсязі і приймати рішення щодо економічних заходів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до рекомендацій Ради з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національної валюти.

У ст. 15 Закону «Про Національний банк України» до повноважень Правління віднесено також прийняття рішень про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет, про зміну

== 68

відсоткових ставок Національного банку, про встановлення економічних нормативів для банків та фінансово-кредитних установ, про розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків та фінансово-кредитних установ, про встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює центральний банк, про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку, про умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України та інше.

Правління здійснює виконавчо-розпорядчу діяльність як самостійний суб'єкт: управління від імені Національного банку України, надаючи повноваження визначати організаційні засади структури Національного банку України, затверджувати положення про його структурні підрозділи та установи, статути його організацій та підприємств, порядок призначати керівників підрозділів, підприємств, установ та організацій, затверджувати штатний розклад, встановлювати порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, видавати нормативні акти Національного банку, затверджувати регламент роботи Правління та виконувати інші функції, що випливають з основної мети діяльності центрального банку. Законодавець врегулював у частині першій ст. 15 Закону таку важливу особливість правового статусу Правління Національного банку України, як право купувати та продавати майно для забезпечення діяльності Національного банку. Отже, дискусія, яка протягом тривалого часу точилась навколо цього питання, вирішена на користь Національного банку, який правомочний володіти майновими правами без втручання при їх реалізації органів державної виконавчої влади.

Важливим є те, що річний звіт та проект кошторису витрат на наступний рік Правління зобов'язано подавати на розгляд Ради Національного банку України. Таким чином, управлінська та господарська діяльність Правління перебуває під контролем Ради Національного банку, що виключає саму можливість, зокрема, появи розпорядчих актів, наприклад, листів, телеграм, які не належать до актів управління, оскільки порядок видання нормативних актів Національного банку суворо регламентований. Закон припинив довгорічну практику адміністративного втручання керівників Національного банку у діяльність комерційних банків.

Таким чином, встановлена у Законі «Про Національний банк України» структура керівних органів центрального банку та визначення їх правосуб'єктності узгоджується із Конституцією України і відповідає інтересам як забезпечення незалежності банку щодо проведення грошово-кредитної політики, так і завданням забезпечення контролю за її здійсненням у фінансово-економічній та банківській сферах.

Організаційно-правову та функціональну діяльність Націо-

Національного банку України забезпечує поряд з іншими юридично самостійними організаціями, підприємствами та установами, територіальними управліннями (філіями), які не мають статусу юридичної особи, розгалужена структура апарату. Структура Національного банку України будується за принципом централізації з

вертикальним підпорядкуванням. Законодавець надав право Національному банку самостійно вирішувати питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ системи банку, затверджувати положення, які визначають завдання та функції філій (територіальних управлінь), які діють від імені банку та в межах отриманих від нього повноважень.

Правовий статус філій (територіальних управлінь) Національного банку України з позицій адміністративного права більше схожий на той, що притаманний органам представництва, встановлений законодавством для органів управління. Територіальні управління створені у всіх областях та в Автономній Республіці Крим — Кримське республіканське управління, у м. Києві та Київській області, у м. Севастополі. Вони виконують комплекс функцій від імені центрального банку, але не уповноважені приймати рішення, які мають нормативний характер, а також видавати гарантії та поручительства, вексельні та інші зобов'язання без дозволу Правління Національного банку. Згідно з існуючим положенням створення територіального управління та його реорганізація здійснюються за рішенням Правління Національного банку України.

Банк забезпечує територіальне управління рухомим та нерухомим майном, вартість якого відображається в балансі управління, який є складовою частиною балансу центрального банку. Територіальне управління має печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного герба України та інші печатки, штампи, необхідні для діяльності управління згідно з чинним законодавством.

Територіальне управління Національного банку України очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з неї постановою Правління Національного банку України. Начальник цього управління діє на підставі положення та довіреності. Він видає накази, розпорядження, затверджує згідно з Типовою структурою та затвердженим Правлінням кошторисом структуру та штатний розклад, положення про структурні підрозділи управління, посадові обов'язки працівників та інші документи згідно з нормативними актами Національного банку.

Національний банк покладає на територіальні управління завдання, які дають змогу йому проводити грошово-кредитну політику на місцях, спрямовану на підтримку стабільності національної валюти, зміцнення засад функціонування банківської системи та ефективного управління грошово-кредитним ринком відповідно до Основних напрямів грошово-кредитної політики, здійснення контролю за розвитком валютного ринку, ринку цінних паперів та аналіз грошово-кредитних відносин у регіоні. Територіальні управління мають проводити розрахунки між комерційними банками через систему електронних платежів Національного банку, займатися емісійно-касовою роботою, а також здійснювати контроль за дотриманням комерційними банками банківського законодавства, економічних нормативів і його нормативних актів. Загальна структура територіальних управлінь була затверджена постановою Правління Національного банку

України «Про удосконалення структури і чисельності регіональних управлінь Національного банку України» за № 262 від 2 липня 1998 р. Відносини територіальних управлінь з управліннями Державного казначейства, комерційними банками, підприємствами і організаціями будуються на підставі договорів, що укладаються від імені Національного банку, який несе відповідальність за цими договорами.

Особливу роль у реалізації завдань, які покладені на Національний банк Конституцією та законами України, відіграють департаменти, що становлять центральний апарат Національного банку України. У департаментах зосереджено основний професійний персонал, який забезпечує функціонування банківської системи в Україні, поділяючись на службовців та обслуговуючий персонал.

До системи Національного банку України входять в обов'язковому порядку згідно з частиною другою ст. 22 Закону «Про Національний банк України» центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади, зокрема, Банківська академія по перепідготовці банківських працівників та інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Таким чином, організаційна структура Національного банку являє собою складний організм, що забезпечує ефективне виконання покладених на нього завдань. Центральний апарат відповідно до ст. 10 зазначеного Закону забезпечує організаційно-технічне обслуговування Ради Національного банку та Правління, але Закон забороняє втручатися в його оперативну діяльність, а також впливати на кадровий персонал Національного банку.

Про місце і роль центральних банків, особливості їх побудови в кожній країні можна скласти уявлення з порівняння їх організаційних структур. Для прикладу наведемо структури Національного банку України та Банку Португалії (схеми 4, 5).

Розглянувши місце та роль Національного банку України як центру дворівневої банківської системи з врахуванням особливостей побудови його організаційної структури, більш зрозумілим буде з'ясування покладених на банк функцій та повноважень. Для цього спочатку зупинимося на функціях, оскільки вони відбивають цільове утворення банку держави, який потрібен усьому суспільству. Функції центрального банку поділяються згідно з Законом України «Про Національний банк України» на: а) основну (ст. 6) та б) інші функції (ст. 7). Основна функція відбиває конституційне призначення Національного банку, який зобов'язаний забезпечити стабільність грошової одиниці України. Досягнення цієї мети передбачає сприяння стабільності всієї банківської системи, а також обумовлює відповідно до правового статусу Національного банку дотримання цінової стабільності у державі.

«Але є ще дві важливі функції сучасного центрального банку, які тісно пов'язані з грошово-кредитною політикою і складають єдине ціле, — стверджує Е. Джералд Корріган — президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. — Це широкий нагляд за фінансовою системою та за окремими аспектами діяльності платіжних систем» [5, 5]. По суті, така думка відповідає необхідному статусу Національного банку, який функціонально повинен представляти державу у фінансово-кредитній сфері.

Голова Національного банку України (5 років)

Правління Національного

банку України

(5 років)

Голова Ради (З роки)

Верховна Рада України (призначає 7 членів)

Департаменти та самостійні —| управління Національного банку (15 одиниць)

Рада Національного

банку України

(7 років)

Президент України (призначає 7 членів)

Банківські навчальні заклади

Центральний апарат

Розрахункові палати

Банківський нагляд (служба внутрішнього аудиту)

Філії (територіальні управління) (25 одиниць)

Державна скарбниця України

Банкнотно-монетний двір

Фабрика банкнотного паперу

Національний депозитарій

Схема 4. Структура Національного банку України

Що стосується центрального банку України, то інші його функції закріплені у Законі «Про Національний банк України» та в інших нормах банківського законодавства України. Зокрема, це такі функції (за названим Законом):

— визначення та проведення грошово-кредитної політики, узгодженої з її Основними засадами;

— регулятивна функція (встановлення правил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку, визначення системи порядку і форм платежів, проведення банківського та валютного регулювання та інше);

монопольне здійснення емісії грошей та організація їх обігу;
реєстраційно-наглядова функція;
зовнішньоекономічна функція;
методологічна та методична функція у сферах банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу, розвитку сучасних банківських технологій тощо;
банківське обслуговування;
функція кредитора останньої інстанції для комерційних банків, яка забезпечує отримання рефінансування у разі вичерпання інших можливостей рефінансування;
накопичення та зберігання золотовалютних резервів та валютних цінностей;
сприяння кадровому забезпеченню банківської системи.

До інших функцій Національного банку можна віднести, наприклад, здійснення емісії приватизаційних паперів (ст. 8 Закону «Про банки і банківську діяльність»).

Крім того, функції Національного банку можуть поділятись на внутрішні та зовнішні, що здійснюються як у межах України, так і поза ними у разі представлення інтересів держави та Національного банку у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними організаціями, де міждержавне співробітництво передбачено на рівні центральних банків. Слід підкреслити, що Закон обмежує функції Національного банку, оскільки він не може конкурувати з комерційними банками, які є його клієнтами («банк банків»).

Функції Національного банку України

Центральний банк держави

Банк банків

Емісійний центр

Державний банк

Валютний орган

Орган банківського нагляду

Організатор

міжбанківських розрахунків

та гарант заощаджень громадян

Орган

нормативного регулювання

банківської системи

Скарбник

золотовалютних ресурсів

та монетарного золота

Аналітичний центр

макроекономічних процесів

у країні

Схема 6. Функції Національного банку України

Функції Національного банку України (схема 6) схожі з функціями зарубіжних центральних банків. Це пояснюється тим, що головні державні банки несуть здебільшого однакове функціональне навантаження, захищаючи державні інтереси. При цьому всі структурні підрозділи центральних банків, здійснюючи покладені на них функції, забезпечують реалізацію загальних функціональних завдань цього органу.

Але функціям будь-якого органу державного управління притаманні завжди визначені законодавчими актами повноваження. Відповідно до закону, який визначає статус Національного банку України, вони за формою впливу можуть бути адміністративно-правовими, цивільно-правовими, організаційно-регулюючими (операційними). Повноваження центрального банку мають в основному економічну спрямованість, оскільки застосування наданих законом Національному банку прав безпосередньо обу-

мовлено економічними інтересами і змінюють, встановлюють або припиняють економічні відносини між сторонами у грошово-кредитній сфері.

Повноваження, визначені законом для Національного банку України, поділяються за суб'єктами їх застосування. У ст. 9 Закону «Про Національний банк України» закріплені повноваження Ради Національного банку, а за ст. 15 для виконання покладених функцій Правління Національного банку має застосовувати властиві йому повноваження щодо керівництва Національним банком. Формою реалізації повноважень для Ради Національного банку є рекомендації або рішення щодо конкретних цілеспрямованих дій, пов'язаних з питаннями її відання (наприклад, форми оплати праці працівників Національного банку, кошторис доходів та витрат банку, зміна розміру статутного капіталу та інше). Особливою формою реалізації статусу вищого органу управління Національного банку є право застосування Радою Національного банку відкладального вето щодо окремих рішень Правління Національного банку з питань, віднесених до її компетенції. При цьому Закон передбачає збалансований механізм прийняття або відхилення вето Ради Національного банку. Слід зазначити, що повноваження Ради не поширюються безпосередньо на Голову Національного банку, якщо він не обраний одночасно Головою Ради Національного банку. Голова Національного банку здійснює власні повноваження, закріплені у ст. 19 цього Закону, несе персональну відповідальність за діяльність Національного банку України і тому за обсягом наданих повноважень він є досить самостійною і впливовою посадовою особою, яка здатна видавати розпорядчі акти для системи Національного банку та діяти від його імені у відносинах з органами державної влади і місцевого самоврядування.

Але згідно з ст. 15 цього Закону Правління Національного банку України наділено виключними повноваженнями, які реалізуються у формі прийняття рішень, визначення структури Національного банку, затвердження положень та статутів його підрозділів, підприємств і організацій, встановлення порядку в сферах здійснення банківських операцій тощо. Найважливішим юридичним засобом здійснення регулятивної функції Національного банку України слід вважати повноваження щодо прийняття Правлінням нормативних актів Національного банку України.

Саме нормотворчість дає змогу піднести рішення Національного банку як органу держави до загальнообов'язкових правил поведінки шляхом їх закріплення в підзаконних нормативно-правових актах центрального банку, що прийняті відповідно до законодавства України. Нормотворчі повноваження Національного банку слід розуміти як закріплені у законі повноваження щодо реалізації завдань і функцій центрального банку держави і спрямовані на конкретизацію законів, указів Президента України, постанов уряду, видання самостійних нормативно-правових актів у галузях, не врегульованих законом. Нормативні акти за загальним визначенням їх правової природи встановлюють пра-

вові норми (правила поведінки), що є обов'язковими для невиз-наченого кола осіб, розраховані на неодноразове застосування і діючі незалежно від виникнення чи припинення конкретних правовідносин, що передбачені відповідним актом. Наприклад, виключно нормативними актами Національного банку реалізуються його повноваження щодо організації готівкового грошового обігу, що передбачено ст. 33 Закону.

У результаті нормотворчої діяльності загальні положення, що встановлюються Національним банком у процесі банківського регулювання та банківського нагляду, одержують статус юридичних норм, дія яких поширюється як на органи державної влади та місцевого самоврядування, так і на юридичних осіб незалежно від форми власності, а також на громадян. У ст. 56 Закону на відміну від органів державної виконавчої влади (міністерств, відомств) прямо зазначена форма правових актів, що видаються Національним банком, — постанови Правління, інструкції, положення, правила, що також затверджуються постановами Правління.

З особливостями центральних банків деяких держав світу та їх органів управління, за методикою Німецького федерального банку, можна ознайомитись, розглянувши порівняльну таблицю (див. таблицю 1 наприкінці розділу).

Наведемо один з типових прикладів застосування нормативних актів при здійсненні Національним банком повноважень, закріплених у п. 5 ст. 25 «Засоби та методи грошово-кредитної політики» Закону «Про Національний банк України».

Правовий режим випуску та обігу облігацій внутрішньої державної позики України встановлюється відповідно до законів України «Про цінні папери та фондову біржу», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та визначається конкретними постановами Кабінету Міністрів України. Але ці законодавчі акти мають загальний правовий характер, а їх норми є матеріальними за змістом.

Застосовуючи надані регулюючі повноваження, на підставі зазначених законодавчих актів, а також Закону України «Про банки і банківську діяльність» постановою Правління Національного банку за № 15 від 21 січня 1996 р. було затверджено пакет документів, які регламентують функціонування ринку державних цінних паперів. Це такі документи, як:

— Положення про функціонування ринку облігацій внутрішньої державної позики;

— Положення про проведення аукціону з розміщення облігацій внутрішньої державної позики;

— Положення про порядок бухгалтерського і депозитарного обліку, розміщення, обігу, сплати відсотків та погашення облігацій внутрішньої державної позики в банківських установах.

Отже, нормативні акти Національного банку наочно свідчать про те, що їх мета — застосування правових механізмів, необхідних для реалізації норм законів. У такому разі норми матеріаль-

ного банківського законодавства забезпечуються процедурно-процесуальними загальнообов'язковими правилами (процесуальним порядком) і це створює у сукупності компонентів необхідну правову основу для правовідносин, які виникають між суб'єктами конкретної фінансової, фондової або банківської сфери.

Таким чином, розглянувши повноваження та форму їх реалізації як важливу складову правового статусу Національного банку України, визначену законодавством, наочно постає характеристика з позицій статутного права керівних органів — Ради та Правління Національного банку. При цьому не важко помітити, що центральний банк наділено необхідною виконавчо-розпорядчою владою для проведення узгодженої з Кабінетом Міністрів України економічної та грошово-кредитної політики в країні.

Слід звернути увагу на ще один суттєвий аспект правового статусу системи Національного банку, яка є першим рівнем банківської системи. Йдеться про те, що в результаті п'ятирічної підготовки Конституції України та Закону України «Про Національний банк України» центральний банк отримав статус, який повністю відповідає міжнародним стандартам щодо його місця та ролі у державі. Важливим досягненням у гармонізації законодавства є дотримання принципу, закладеного у ст. 107 Маастрихтської угоди Європейського співтовариства, укладеної у 1992 р. Вона встановлює, що ні Європейський центральний банк, ні центральні банки країн-учасниць не можуть одержувати вказівки від уряду чи будь-яких інших владних структур. Аналогічна норма є і в ст. 7 статуту Європейського центрального банку, і в законах системи центральних банків Європи, зокрема в Україні.

До цього додамо, що Конституція України, заклавши цей принцип, стала взірцем для законодавства про банки європейських країн. Національному банку України ст. 93 Конституції України надано право законодавчої ініціативи нарівні з Кабінетом Міністрів України. Це означає, що Національний банк України має право офіційно вносити до Верховної Ради України пропозиції щодо прийняття законів, змін до законів або їх скасування. З цього видно, що Національний банк за системним підходом до вивчення його правового статусу можна охарактеризувати як повноцінний, спеціальної компетенції, незалежний у досягненні поставленої мети орган держави.

Але які взаємовідносини відповідно до зазначеного Закону складаються у Національного банку з Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою України та Президентом України? Чи можна вважати незалежність центрального банку абсолютною?

Питання незалежності центрального банку є досить складним. У юридичній літературі існує декілька поглядів на те, що слід розуміти під незалежністю центральних банків. Деякі автори під «незалежністю» центрального банку як головною ознакою його правового статусу розуміють міру його автономії від органів влади при визначенні цільових орієнтирів діяльності в межах основних функцій по забезпеченню стабільності національної ва-

люти, а також стабільності й ефективності фінансової системи в цілому. Як бачимо, питання стосується взаємовідносин з урядом.

Це викликано, по-перше, тим, що грошово-кредитна політика, за проведення якої відповідає центральний банк, є складовою частиною національної економічної політики, яка здійснюється урядом. Тому неузгодженість питань компетенції центрального банку і уряду може спричиняти конфлікти між цілями грошово-кредитної політики та реальним проведенням економічної політики. По-друге, грошово-кредитна політика не може проводитись ізольовано від економічної політики і її основних напрямів. Навпаки, вона повинна тісно пов'язуватися з ними.

У публікаціях науковців та практиків-юристів неодноразово порушувалося це питання і пропонувалося його вирішення через:

— міжвідомчі консультативні ради (парламент, центральний банк, уряд);

— консультативні групи за участю представників різних відомств та центрального банку (центральний банк та міністерства фінансів і економіки);

— узгоджувальні консультації представників центрального банку, парламенту, уряду, банківських асоціацій (у разі виникнення загрози «дефолту»).

Необхідність надання центральному банку незалежного статусу, який послідовно обстоював в Україні відомий банкір і народний депутат України В. П. Гетьман, пояснюється прагненням забезпечити послідовність і постійність грошово-кредитної політики, звільнити її від тимчасових інтересів, підтримати довіру до неї [4, 8—22]. Найважливішою умовою довіри до грошово-кредитної політики є чітко і офіційно сформований курс на стабільність цін, який проводиться Національним банком незалежно від змін у політичному житті країни.

Окреслимо найбільш характерні ознаки незалежності правового статусу центрального банку:

— участь держави в капіталі центрального банку і розподіл прибутку;

— процедура призначення керівництва банку (Ради та Правління Національного банку);

— міра відображення в законодавстві цілей та завдань центрального банку;

— право держави на втручання в грошово-кредитну політику;

— правила, які регулюють можливість прямого або непрямого фінансування державних витрат центральним банком держави.

Відповідно до цих ознак доречно буде простежити, як складався правовий статус деяких центральних банків за характером їх власності:

— державні — капітал яких належить державі (Великобританія, Німеччина, Франція, Данія);

— акціонерні (США, Італія, де 100 % капіталу центрального банку належить банкам і страховим компаніям);

— змішані (Японія — 55 % власності належить державі, 45 % — приватним особам; Швейцарія — 57 % власність кантонів і 43 % — приватних осіб; Греція — 75 % власність держави, 25 % — приватних осіб).

Тим часом стовідсоткова участь держави в капіталі центрального банку не завжди є єдиним критерієм, який дозволяє стверджувати, що тільки такий банк найбільше залежить від держави. Наприклад, центральний банк Італії, хоча і є акціонерним, за своїм правовим статусом значно залежить від держави.

Що стосується правового статусу Національного банку України за юридичними ознаками, то аналіз конституційних норм, зокрема статей 85, 93, 99, 100, 106 Конституції України дає підстави для висновку, що центральний банк виступає у двох вимірах його правосуб'єктності: з одного боку, як орган держави, який виконує завдання, пов'язані із захистом національної валюти, з другого — як своєрідний центр управління саморегульованої банківської системи.

У наступному питанні важливо з'ясувати: чим відрізняється правовий статус системи комерційних банків та фінансово-кредитних установ від правового статусу системи Національного банку України. Поряд з визначеним поняттям «банк» у Законі «Про Національний банк України» уточнюється також і поняття «фінансово-кредитна установа». Підкреслимо, що правові відносини, які стосуються залучення вкладів від населення, не можуть виникати і не можуть передбачатись правовим статусом фінансово-кредитних установ. Це відрізняє їх за юридичною природою від категорії «банк».

Правова основа функціонування комерційних банків та фінансово-кредитних установ в Україні визначена Законом України «Про банки та банківську діяльність» з внесеними змінами та доповненнями до нього.

Правовий статус комерційного банку або фінансово-кредитної установи поєднує в собі правовий статус приватної юридичної особи та правовий статус суб'єкта публічного права, який бере участь у грошовому процесі держави. Банк покликаний обслуговувати цей процес, використовуючи дозволені законом фінансові інструменти, розрахунки у готівковій і безготівковій формах грошового обігу. За своїм юридичним становищем банки є економічно самостійними і повністю незалежними суб'єктами від виконавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їх оперативною діяльністю. Це встановлено у ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», де також визначено: банки у своїй діяльності керуються цим Законом, законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами. Окремо у Законі виділені нормативні акти Національного банку, а та-

кож статути, які приймаються при заснуванні банку і визначають предмет його діяльності.

Банк може створюватись як організація корпоративного типу, але, щоб займатися господарською діяльністю, він повинен пройти відповідну дозвільну реєстрацію у Національному банку України, оскільки за загальним порядком реєстрацію всіх інших суб'єктів підприємницької діяльності здійснюють місцеві органи виконавчої влади. Комерційним банкам, як визначено у ст. З зазначеного Закону, забороняється діяльність у сферах матеріального виробництва, торгівлі, страхування. Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційного банку можуть бути як українські, так і іноземні фізичні та юридичні особи, які утворюють статутний фонд банку. Правові умови створення комерційного банку не дозволяють виступати засновниками політичним партіям і профспілковим організаціям, спілкам, громадським фондам. Організаційно-правова форма кредитної установи не повинна виходити за межі банківського права, оскільки небанківські форми діяльності не можуть бути легалізовані у статуті банку. Банк за своєю правовою характеристикою — це господарське товариство, яке розглядається законодавцем як один із елементів банківської системи.

При створенні банку засновниками має бути додержана вимога щодо мінімального розміру власного статутного фонду, залежно від того створюється банк за участю резидентів чи нерезидентів. Формування статутного капіталу має бути здійснено тільки за рахунок власних коштів засновників, акціонерів (учасників) у грошовій формі і частка будь-кого із зазначених осіб не повинна перевищувати 35 % статутного капіталу комерційного банку.* Отже, статутний фонд є власними коштами банку, що складає матеріальну основу його діяльності. Саме цим визначається обсяг депозитів, які залучаються, що свідчать про реальні кредитні ресурси і в остаточному підсумку — про обсяг активних операцій банку. Закон забороняє банкам спрямовувати до статутних фондів інших підприємств і організацій більше 10 % їх власного статутного фонду.

Внесок засновників, акціонерів (учасників) до статутного капіталу комерційного банку здійснюється в національній валюті України та вільно конвертованій іноземній валюті — для нерезидентів України. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти та кошти, одержані в кредит.

Для формування статутного капіталу, до реєстрації комерційного банку, обласним управлінням Національного банку за міс-

* Нинівстановленомінімальнийрозмірстатутногокапіталу, еквівалентний 1 млн. євро; для новостворюваногобанкузаучастюіноземногокапіталу, часткаякогостановитьдо 50 %, — сума, еквівалентна 5 млн. євронаденьпідписанняустановчогодоговору, 50 % ібільше— 10 млн. євро. Удіючихбанків, щобулизареєстрованіНаціональнимбанкомдо 1 січня 1997 р., розмірстатутногокапіталуповиненстановитисуму, еквівалентну 3 млн. євро. Для банків, якібулизареєстрованіпісля 1 січня 1997 р., атакождляновостворюванихбанків визначенийнормативкапіталувстановлюєтьсязавищезазначенимирозмірами, починаючи післяпершогокалендарногорокузпочаткуїхдіяльності.

цем створення банку засновникам відкривається тимчасовий рахунок для внесення визначеної установчими документами частки статутного капіталу.

Рішення про реєстрацію комерційного банку приймає Національний банк, який видає свідоцтво про реєстрацію та відкриває кореспондентський рахунок в обласному управлінні Національного банку за місцезнаходженням банку. У такому порядку банк набуває свого правового статусу і стає суб'єктом банківської діяльності. Проте на практиці Національний банк інколи застосовує такі санкції, як скасування раніше виданого дозволу на створення комерційного банку. Чи правомірно у такому разі припиняється дія правового статусу комерційного банку?

Якщо виходити із змісту Постанови Верховної Ради України від 1 лютого 1996 р. «Про введення в дію Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність», то це можливо, оскільки згідно з її п. 6 Національний банк зобов'язаний скасувати дозвіл на створення комерційних банків, які не виконали встановлених законодавством вимог щодо строків і розмірів збільшення статутних фондів.

Проте відповідно до Закону України «Про Національний банк України» та Закону України «Про банки і банківську діяльність» такого права центральний банк не має. Відповідно до ст. 48 зазначеного Закону про банки у разі порушення суб'єктами банківської діяльності чинного законодавства Національним банком можуть прийматися рішення про реорганізацію чи ліквідацію комерційного банку.

Таким чином, Національному банку не надано права скасовувати дозвіл на створення комерційних банків у разі порушення ними банківського законодавства, а названа норма банківського права не може виступати як правова основа для скасування правового статусу банків.

Національний банк дає згоду на відкриття філій і представництв комерційними банками, які вже зареєстровані. Яким є правовий статус цих суб'єктів?

Правовий статус Філія банку — банківська установа, яка не є юридичною осо-

філій банку бою, діє від імені головного банку на підставі окремого положен-

ня, має свій субкореспондентський рахунок або працює на єдиному кореспондентському рахунку з головним банком та здійснює банківські операції, передбачені положенням про філію, за умови наявності і в межах дозволу, наданого їй банком як юридичною особою.

Комерційні банки можуть відкривати власні філії за умови, що розмір капіталу банку не повинен бути меншим за встановлений Національним банком і має перевищувати розмір зареєстрованого і фактично сплаченого статутного капіталу у разі відкриття філії на території області, де розташовано банк, — у розмірі 1 млн. євро, у разі відкриття філії в межах України — 3 млн. євро. Крім цього, на правовий статус банків відповідно до вимог чинного законодавства впливають покладені на них обов'язки:

здійснювати формування резервного фонду, резерву на покриття можливих втрат за позиками і фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Обов'язковою умовою має бути стабільна беззбиткова діяльність банків та додержання ними економічних нормативів і обов'язкових резервів протягом півріччя.

Як слід діяти банкам для відкриття власних філій? По-перше, комерційні банки повинні одержати згоду територіального управління Національного банку за місцезнаходженням головного банку; по-друге, — узгодити відкриття філії з територіальним управлінням за місцезнаходженням філії.

Далі з'ясуємо, що являє собою представництво банку. Це установа банку, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і ним фінансується. Представництво банку не має права здійснювати банківські операції.

Представництво відкривається банком за погодженням із територіальним управлінням Національного банку за місцезнаходженням представництва, яке, виносячи рішення про погодження відкриття представництва, повідомляє листом про це комерційний банк, центральний банк, а територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням банку — юридичної особи надсилає положення про представництво, повідомляє його назву, відомості про поточний рахунок і адресу.

На практиці банківські установи можуть відкривати територіально відокремлені безбалансові відділення. Комерційні банки повинні в тижневий строк повідомити про це територіальне управління Національного банку за місцезнаходженням такого відділення.

Територіально відокремлені безбалансові відділення створюються з метою поліпшення обслуговування клієнтів комерційного банку і розширення їх кола на балансі головного банку або його філії в межах однієї області. Вони можуть здійснювати окремі банківські операції в межах дозволу, наданого головним банком.

Отже, правовий статус комерційного банку визначається його статутом і характеризується функціями та обсягом повноважень, які він може застосовувати за законом при здійсненні банківської діяльності.

Комерційні банки набувають статусу юридичної особи з часу їх реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Однак здійснювати банківські операції вони можуть тільки після одержання відповідних ліцензій Національного банку (ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Порядок ліцензування банківської діяльності розглядається окремо, оскільки воно здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають встановленим Національним банком України обов'язковим вимогам та діяльність

яких не загрожує інтересам їх клієнтів. Ліцензія — це фіксоване у

спеціальному дозволі право банку здійснювати обумовлені законом види діяльності. Одержання від Національного банку ліцензії означає набуття банком — юридичною особою спеціальної компетенції, тобто одержання прибутку тільки шляхом здійснення певних операцій. Філії комерційних банків здійснюють банківські операції у межах повноважень, наданих головним банком, і дозволу територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням філії банку.

Якщо звернутись до банківського законодавства, можна помітити, що до внесення 1 лютого 1996 р. змін до ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність», дієздатність комер-

ційного банку виникала з моменту реєстрації і існувала в межах видів діяльності (банківських операцій), які передбачались його статутом. Виняток складали лише валютні операції, для здійснення яких банки мали одержувати відповідну ліцензію.

Але оскільки між реєстрацією комерційного банку і виданням ліцензій на здійснення банківських операцій проходить певний час, можна вважати, що спеціальна дієздатність комерційного банку (можливість здійснювати банківські операції) не збігається з його спеціальною загальною дієздатністю як юридичної особи. Видаючи ліцензії, Національний банк має можливість регулювати обсяг спеціальної дієздатності комерційного банку. Після реєстрації банк набуває статусу юридичної особи і, безумовно, може виступати суб'єктом цивільно-правових відносин — укладати господарські угоди тощо. Проте суб'єктом банківської діяльності він стає з моменту одержання ліцензії від Національного банку на виконання банківських операцій. Ліцензування має за мету обгрунтувати процес входження в банківську діяльність і переконатися в готовності банку та в компетентності його керівництва здійснювати банківські операції.

Згідно з Положенням про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій, затвердженим Правлінням Національного банку України за № 181 від 6 травня 1998 р., ліцензування — це порядок видачі комерційним банкам, які з часу реєстрації набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодавству України, а також діяльність яких не загрожує інтересам фізичних і юридичних осіб. Таким чином, для розуміння правового статусу комерційного банку ліцензію слід розглядати як акт конкретного регулювання, акт-дозвіл.

Ознаки _ Отже, з'ясувавши юридичні підстави набуття комерційним

комерційного банком або фінансово-кредитною установою правового статусу

юридичної особи із спеціальною дієздатністю, слід виділити дві його характерні ознаки. Перша — це наявність реєстрації банку за установчими документами (статутом), яка дає право на професійну діяльність. Друга — наявність одержаної від Національного банку України ліцензії, що визначає зміст та обсяг банківської

діяльності і є свідченням правосуб'єктності банку. За правовим статусом комерційні банки поділяються на такі види (схема 7).

Види комерційних банків

Створені як акціонерні товариства(ст. 25 Закону України«Про господарські товариства») :

Акціонерні комерційні банки як закриті акціонерні товариства
Акціонерні комерційні банки як відкриті акціонерні товариства

Створені як товариства з обмеженою відповідальністю

Схема 7. Види комерційних банків

Таким чином, розгляд правового статусу банків в Україні свідчить, що правове регулювання кредитних установ має складну організаційно-правову природу, але воно має гарантувати інтереси кредиторів та вкладників банку від втрати коштів, гарантувати платоспроможність банку. Саме тому правовий статус будь-якого банку або фінансово-кредитної установи можна розглядати тільки в системній організації, яку очолює і якою керує від імені держави Національний банк України.

Література

1. Банковское дело / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.

2. Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти. — К., 1998. - Т. 1. - № 2 (Б) 7; № 2 (Б) 10.

3. Бернд Р. Банковская система и контроль за банковской деятельнос-тью в условиях рьіночной зкономики. — Мюнхен, 1994.

4. Гетьман В. П. Банківська система України: діяльність і проблеми // Банківська справа. — 1995. — № 1.

5. Корріган Е. Дж. Функції центральних банків та фінансова система у виникаючих ринкових економіках: Доповідь на 14 щорічному економічному симпозіумі Федерального резервного банку. — Гарвардський Університет. Проект ПЕРУ. — 1992.

6. Лекции о деятельности центральних банков / Отв. ред. М. Роккас и К. Мастропаскуа. — Рим, 1996.

7. Полицатто В. П. Разумное регулирование и банковский надзор: Со-здание институциональннх рамок для банков. — Вашингтон, 1992.

8. Поляков В. П., Москвина Л. А. Структура и функции центральних банков: Зарубежньїй опьіт. — М., 1996.

9. Порошенко П., Селіванов А. Національний банк і стратегія грошово-кредитної політики // Голос України. — 1999. — 13 квітня.

Особлива частина

Розділ 6

Договори банківського рахунку. Правове регулювання безготівкових розрахунків. Міжбанківські розрахунки

ґ Регламентуванняінститутубанківськогорахунку законамиУкраїнитанормативнимиактами НаціональногобанкуУкраїни

^ Видирахунківтапорядокїхвідкриття

^ Особливостівідкриттярахунківунаціональній валютіфізичнимособам

^ Порядоквідкриттярахунківунаціональнійвалюті представництвамтаустановамнерезидентів. Рахуноктипу«Н». рахуноктипу«П»

^ Відкриттярахунківвіноземнійвалюті

^ Переоформленняізакриттярахунків

^ Безготівковірозрахунки

^ Платіжнедоручення. Платіжнавимога-доручення. Розрахункичеками. Акредитив

^ Розрахункиплатіжнимивимогамитаінкасовими дорученнями

^ Арешткоштівнарахунках

^ Зупинення (припинення) операційнарахунках

^ Міжбанківськірозрахунки

6.1. Правове регулювання банківського рахунку

Інститут банківського рахунку не має чіткого регламентування в чинному законодавстві України, хоча окремі питання, що входять до цього поняття, відображено у відповідних законах та нормативних актах. Проте цього явно недостатньо для повного і цілісного регулювання правовідносин, пов'язаних зі здійсненням банками діяльності по відкриттю рахунків і проведенням касово-розрахункового обслуговування клієнтів. Насамперед слід зазначити, що чинний Цивільний кодекс України, хоча і містить главу 33 «Розрахункові і кредитні відносини» (статті 380—385), проте її норми мають надто загальний характер і не відповідають вимогам сьогодення. Кодекс не передбачає договору банківського рахунку як окремого виду договорів і не регулює прав і обов'язків сторін за цим договором, відповідальність за їх порушення тощо.

Питання функціонування банківських рахунків регулюються окремими законодавчими актами, зокрема, Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та Законом України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків». Деякі законодавчі акти комплексного характеру встановлюють певні норми, що стосуються інституту банківського рахунку (наприклад, ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 8 Закону України «Про підприємництво», ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Зазначені питання також регулюються постановами Верховної Ради України (Постанова «Про норматив обігу платіжних документів в Україні» від 25 червня 1993 р., Постанова «Про внесення змін до Постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 13 липня 1996 р.), указами Президента України (зокрема, Указом «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України» за № 227 від 16 березня 1995 р. з відповідними змінами і доповненнями, Указом «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами» за № 167 від 4 березня 1998 р. та ін.).

Найбільш докладно і повно інститут банківського рахунку регламентується нормативними актами Національного банку України. Це передусім Інструкція про відкриття банками рахунків у національній і іноземній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України за № 527 від 18 грудня 1998 р. із наступними змінами і доповненнями, та Інструкція про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, затверджена постановою Правління Національного банку України за № 204 від 2 серпня 1996 р. з наступними змінами і доповненнями, Інструкція про міжбанківські розрахунки в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України за № 621 від 27 грудня 1999 р.

Правові підвалини кодифікації норм, що стосуються інституту банківського рахунку, мас закласти новий Цивільний кодекс України, проект якого прийнято Верховною Радою України у першому читанні у 1997 р. На відміну від чинною кодексу проект передбачає такі договори, як договір банківського рахунку, договір банківського вкладу, що мають широке застосування на практиці.

На сьогодні саме зазначені імперативні норми складають переважну частину норм серед тих, які регулюють відносини, пов'язані з банківським рахунком. На сучасному етапі, в умовах спаду виробництва, платіжної кризи, бюджетного дефіциту, затримки з виплатою заробітної плати як працівникам виробничої сфери, так і бюджетних організацій, держава прагне все більше регулювати різні сторони правовідносин щодо відкриття і функціонування банківського рахунку. Особливо це стосується підвищення ролі податкових та деяких інших державних органів (Державне казначейство, Пенсійний фонд тощо) у цих відносинах.

Як зазначалось, питання, що стосуються договору банківського рахунку, напрацьовані практикою і узагальнені теорією. Цей досвід було узагальнено і враховано при підготовці проекту нового Цивільного кодексу України. Зокрема, ст. 1127 проекту передбачено, що за договором банківського рахунку банк зобов'язується прийняти і зарахувати на відкритий клієнтом рахунок кошти, що надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та здійснювати інші операції за рахунком. Банк може використовувати наявні на рахунку кошти, але не має права визначати і контролювати напрями використання коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені законом або договором, обмеження його права розпоряджатися коштами на свій розсуд.

Деякі положення проекту кодексу передбачені і чинним законодавством. Зокрема, ст. 381 Цивільного кодексу України встановлює, що юридичні та фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності розпоряджаються коштами, що зберігаються на їх рахунках у банках, згідно з цільовим призначенням цих коштів.

Без згоди юридичних та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності списання (стягнення) коштів, що знаходяться на їх рахунках у банках, не допускається за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів.

Водночас слід зазначити, що зі специфіки правовідносин, що регулюють відкриття і ведення банківського рахунку, в яких переплітаються диспозитивні і імперативні норми, випливають і особливості укладення договору банківського рахунку, порядку відкриття рахунку. Вони визначаються не лише домовленістю сторін і правилами комерційного банку, а й досить жорстко регулюються законами України, указами Президента України і нормативними актами Національного банку України. Це передусім зумовлено фіскальними цілями, оскільки рух коштів на рахунках найпростіше проконтролювати і разом з тим відстежу-вати сплату податків, з рахунків зручно стягнути кошти на погашення заборгованості, насамперед податкової тощо. Тому законодавством встановлюються обов'язки для банку і клієнта, які не зовсім випливають із змісту договору про відкриття рахунку і встановлюють певні умови, що не залежать від волевиявлення сторін.

Так, на сьогодні важливим для інституту банківського рахунку є Закон України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків», прийнятий 16 грудня 1997 р. До його прийняття юридичній особі (її філіям, відділенням та іншим відокремленим підрозділам, що не мають статусу юридичної особи), фізичній особі — суб'єкту підприємницької діяльності дозволялось відкривати лише один розрахунковий (поточний) рахунок (а саме через цей рахунок мали здійснюватися всі безготівкові операції). Цим же законом суб'єктам господарювання було надано право відкривати декілька рахунків у будь-яких банках на свій вибір і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. Зазначений Закон вніс відповідні зміни до ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ч. З ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні», ч. 6 та 7 ст. 8 Закону України «Про підприємництво». Лібералізація порядку відкриття рахунку зумовлювалась умовами переходу до ринкової економіки, необхідністю забезпечення інтересів клієнтів у разі поганого фінансового становища банку, шляхом надання їм можливості розподілу своїх коштів між банками для підвищення гарантії хоча б часткового їх збереження у разі банкрутства одного з банків, створення більших зручностей для використання своїх коштів тощо.

Водночас зазначеними законами встановлено низку положень, спрямованих на забезпечення фіскальних інтересів, недопущення використання права відкриття декількох рахунків з метою ухилення від своєчасної сплати податків та обов'язкових зборів.

Так, закони України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 31), «Про підприємства в Україні» (ст. 24), «Про підприємництво» (ст. 8) були доповнені аналогічними за своїм змістом положеннями, які передбачають однією з обов'язкових умов відкриття рахунку суб'єкта підприємницької діяльності пред'явлення копії документа, що підтверджує взяття суб'єкта на податковий облік, та встановлюють обов'язок банків і суб'єктів підприємницької діяльності протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття рахунку надсилати повідомлення про це податковому органу, в якому обліковується такий суб'єкт підприємницької діяльності, як платник податків. Форма і зміст повідомлень про відкриття або закриття рахунків юридичних та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності встановлюється центральним податковим органом України.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 5 лютого 1998 р. затверджена нова редакція ст. 11, де, зокрема у п. 7, додатково встановлена відповідальність банків і суб'єктів підприємницької діяльності за неповідомлення про відкриття або закриття рахунку у вигляді стягнення від 20 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Відповідно до ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а також ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні» та ст. 8 Закону України «Про підприєм-

ництво» Державною податковою адміністрацією України наказом за № 100 від 7 березня 1998 р. затверджені форма і зміст повідомлень про відкриття (закриття) рахунків суб'єктів підприємницької діяльності, що подаються відповідно установами банків та суб'єктами підприємницької діяльності.

Отже, відкриттю рахунку і відповідно укладенню договору банківського рахунку з юридичною або фізичною особою — суб'єктом підприємницької діяльності обов'язково передує взяття її на податковий облік і надання копії документа на підтвердження цього факту, а відкриття та закриття рахунку зумовлює обов'язок повідомити про це податковий орган. Більше того, вже після оформлення відкриття рахунку здійснення всіх розрахункових операцій, крім зарахування коштів, починається лише після одержання повідомлення податкового органу про взяття рахунку на облік. Таке правило включено до Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті на виконання ст. 18 Указу Президента України «Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі» за № 41 від 21 січня 1998 р.

Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» також пов'язує відкриття поточних рахунків з наявністю копії документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України.

Таким чином, у відкритті рахунків, крім сторін за договором — банку і-клієнта, значну роль відіграють державні органи.

Отже, з одного боку, посилюється вплив державних контролюючих органів на регулювання операцій за поточними рахунками, з другого — Закон України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків» значно розширює права банків і клієнтів, надаючи їм можливість відкривати не один, як раніше, а декілька рахунків у будь-яких банках України.

Щоправда, відповідно до п. 2 розд. II«Прикінцеві положення» цього Закону тимчасово до створення умов для здійснення контролю за проведенням операцій на рахунках у банках, у тому числі щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) за наявності у юридичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності рахунків у кількох установах банків, до 1 січня 1999 р. суб'єктам підприємницької діяльності було дозволено відкривати розрахункові (поточні ) рахунки не більш як у двох установах банків.

Крім того, пунктом 4 прикінцевих положень передбачено обов'язок банку при надходженні розрахункових документів щодо списання (стягнення) у безспірному порядку сум податкової заборгованості у разі нестачі чи відсутності коштів на основному рахунку повідомляти юридичним та фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності про надходження зазначених документів. Ці особи за таких обставин зобов'язані протягом

трьох робочих днів перерахувати своїм розрахунковим документом залишки коштів клієнтів з інших розрахункових (поточних) рахунків на основний рахунок для забезпечення погашення зазначеної заборгованості або провести погашення такої заборгованості з додаткового рахунку.

Водночас варто зауважити, що закон не встановив відповідальності за невиконання цього зобов'язання боржником і не передбачив якихось механізмів, які примушували б до його виконання. Більше того, зазначений обов'язок встановлений лише щодо податкової заборгованості, тоді як на картотеці до основного рахунку обліковуються й інші розрахункові документи на стягнення в безспірному порядку коштів (за рішеннями судів, визнаними претензіями тощо).

На практиці це створює певні труднощі при стягненні заборгованості з недобросовісних боржників, які використовують можливість відкриття додаткових рахунків для ухилення від погашення своїх боргів.

При відкритті рахунків на банки покладаються певні контрольні функції і обов'язки перед державними органами та третіми особами, що виходять за межі суто договірних відносин між банками і клієнтами. Цей порядок докладно регламентується в Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р. № 527 (далі — Інструкція про відкриття рахунків).

Залежно від того, з якою метою відкриваються рахунки, розрізняють види банківських рахунків та режим виконуваних за цими рахунками операцій. Порядок їх відкриття має певні особливості, передусім він залежить від того, для кого відкривається рахунок у банку (підприємство, фізична особа тощо), а також у якій валюті.

6.2. Види рахунків та порядок їх відкриття

Розрізняють такі основні види рахунків:

Поточні рахунки відкриваються підприємствам* усіх видів та форм власності, а також їх відокремленим підрозділам для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів банківських операцій відповідно до чинного законодавства України.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам (їх відокремленим підрозділам), яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого бюджету для їх цільового використання.

До поточних рахунків належать також рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються на підставі рішень Кабінету Міністрів України і Національного банку України, з визначенням режиму цих рахунків.

* Підпідприємствамиуцьомурозділірозуміютьсяюридичнітафізичніособи—суб'єктипідприємницькоїдіяльності.

Депозитні рахунки підприємствам та їх відокремленим підрозділам відкриваються на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та установою банку на визначений у договорі строк. Кошти на депозитні рахунки перераховуються з поточного рахунку і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок. Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунку забороняється.

У разі потреби в акумуляції коштів для виїзду на лікування за кордон відкриття рахунку здійснюється в порядку, передбаченому Положенням про порядок направлення громадян на лікування за кордон, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України за № 991 від 9 грудня 1995 р.

Рахунки виборчих фондів відкриваються для фінансування передвиборної агітації кандидатам у народні депутати, довіреним особам кандидатів у депутати, уповноваженим особам політичних партій чи виборчих блоків партій після їх реєстрації відповідними виборчими комісіями згідно зі ст. 37 Закону України «Про вибори народних депутатів України».

Кореспондентські рахунки — рахунки, які відкриваються комерційному банку (філії) для здійснення розрахунків, що їх виконує один банк за дорученням і на кошти іншого банку на підставі укладеного кореспондентського договору.

Порядок відкриття і функціонування кореспондентських рахунків регулюється окремим Положенням про міжбанківські розрахунки в Україні, затвердженим постановою Правління Національного банку України за № 414 від 8 жовтня 1998 р.

Слід звернути увагу на те, що хоча у багатьох законах йдеться про відкриття розрахункових (поточних) рахунків, в Інструкції про відкриття рахунків термін «розрахунковий рахунок» не вживається, натомість у цьому значенні вживається «поточний рахунок». Варто зазначити, що до цього часу поняття «розрахунковий (поточний) рахунок» вживалися практично паралельно, в одному значенні. У науковій літературі [8, 224—226; 10, 431] і в нормативних актах робилися спроби визначити відмінність між цими видами рахунків в основному за суб'єктами, яким вони відкриваються: суб'єктам підприємницької діяльності — розрахункові рахунки, не-комерційним бюджетним організаціям — поточні, юридичним особам — розрахункові, структурним підрозділам — поточні.

Проте такий поділ мав штучний, практично лише термінологічний характер, оскільки відмінності в режимі здійснення операцій за зазначеними рахунками не було.

У 1997 р. в Україні була проведена реформа бухгалтерського обліку. Постановою Правління Національного банку України за № 388 від 21 листопада 1997 р. було затверджено новий План рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків відповідно до вимог світових стандартів. У Плані рахунків згідно зі світовою практикою передбачаються саме поточні рахунки, тобто такі, за якими здійснюються регулярні зарахування коштів за продані, поставлені товари, надані послуги тощо, а також списання кош-

тів для розрахунків з бюджетами та державними цільовими фондами (податків та інших платежів), на виплату заробітної плати, одержання готівки, розрахунки з постачальниками тощо, тобто поточні розрахунки.

Таким чином, тепер у банках відкриваються поточні рахунки, а назва «розрахункові рахунки» не застосовується, оскільки, по суті, ці поняття тотожні.

Розглядаючи питання відкриття рахунків, слід звернути увагу на одну загальну умову, яка повинна дотримуватися при відкритті більшості рахунків. Уведення до Інструкції про відкриття рахунків такої вимоги було зумовлено непоодинокими випадками відкриття рахунків на підставних осіб з використанням загублених чи викрадених документів. Такі рахунки використовуються для викрадання коштів, відмивання «брудних», тобто здобутих злочинним шляхом грошей, незаконних валютних операцій тощо. Для посилення боротьби з такими явищами в Інструкції встановлено, що документи на відкриття усіх банківських рахунків суб'єктів підприємницької діяльності особисто подають до банку особи, які мають право першого і другого підписів і повноваження яких перевіряються уповноваженим працівником банку. У разі зміни особи (осіб), яка має право підпису, ново-призначена особа (особи) повинна особисто подати до банку картки із зразками підпису та пред'явити паспорт.

Фізичні особи при відкритті рахунків на своє ім'я також повинні з'явитися особисто і пред'явити паспорт чи документ, що його замінює. У разі відкриття рахунку на ім'я неповнолітніх осіб чи на ім'я іншої особи за довіреністю пред'являється паспорт (документ, що його замінює) тієї особи, яка відкриває рахунок.

У разі відкриття рахунків особисто неповнолітніми, яким не виповнилося 16 років, вони подають свідоцтво про народження та довідку із зразком підпису неповнолітнього, видану навчальним закладом, де він навчається, або картку із зразком підпису, засвідчену у встановленому законодавством порядку. Рахунки також можуть бути відкриті у присутності одного із батьків із наданням паспорта та свідоцтва про народження неповнолітнього.

Крім того, уповноважений працівник банку зобов'язаний зняти в присутності осіб, які відкривають рахунки, копії з чотирьох сторінок паспорта або документа, що його замінює, свідоцтва про народження, які зберігаються в юридичній справі.

Для відкриття поточних та поточних бюджетних рахунків підприємства подають до установ банків такі документи:

— заяву на відкриття рахунку встановленого зразка, що підписується керівником та головним бухгалтером підприємства. Якщо в штаті підприємства немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує його обов'язки, то заява підписується лише керівником;

— копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснюва-

ти державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію. Бюджетні установи та організації замість свідоцтва про державну реєстрацію подають копію довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав відповідну довідку;

— копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом. Положення, які затверджуються постановами Кабінету Міністрів України чи указами Президента України, нотаріального засвідчення не потребують.

Установи та організації, які діють на підставі законів, статути (положення) не подають. Підприємства, що діють на підставі лише установчого договору, замість статуту надають нотаріально засвідчену копію установчого договору;

— копію документа, що підтверджує взяття підприємтва на податковий облік;

— довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;

— картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства та установчих документів підприємства надано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів. Картка містить також зразок відбитка печатки підприємства.

Порядок оформлення картки із зразками підписів та відбитком печатки також регулюється окремим розділом Інструкції про відкриття рахунків. Цей документ потрібний для забезпечення надійного і безпечного користування власником коштами, що знаходяться на його рахунку. Усі операції за рахунком, за винятком випадків, передбачених законами України, можуть здійснюватися за розпорядженням клієнта. Для підтвердження того факту, що таке розпорядження (відповідна форма розрахункового документа) підписане саме уповноваженими особами власника рахунку, банківські працівники зобов'язані звірити підписи і відбитки печатки на таких документах із зразками на картці. Зазначені правила спрямовані на те, щоб уникнути можливості розкрадання або інших зловживань з коштами, що знаходяться на рахунках. Крім того, такий порядок зручний для клієнтів, оскільки для проведення будь-якої операції керівнику юридичної особи та головному бухгалтеру або уповноваженим особам не обов'язково кожного разу особисто з'являтися до банку. Це може робити будь-який працівник клієнта без оформлення довіреності або якихось інших документів на підтвердження його повноважень за умови надання банкові належно оформлених розрахункових документів.

Картку із зразками підписів та відбитком печатки подають усі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, яким відкриваються рахунки в установах банків.

Право першого підпису належить керівникові підприємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, уповноваженим керівником.

Право другого підпису належить головному бухгалтеру чи службовій особі, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку (за відсутності посади головного бухгалтера — уповноваженій керівником службовій особі).

Найчастіше уповноваженими особами є один або декілька заступників керівника та заступник головного бухгалтера або інший працівник бухгалтерії.

Як правило, в картці є кілька зразків підписів, щоб за тимчасової відсутності керівника або головного бухгалтера не створювались перешкоди для здійснення поточних розрахунків юридичної особи.

Право першого підпису не може бути надано головному бухгалтеру та іншим особам, які мають право другого підпису.

Право другого підпису не може бути надано особам, які користуються правом першого підпису.

За рахунками юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів, у штаті яких немає осіб, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців без створення юридичної особи до установи банку подається нотаріально засвідчена картка із зразками підписів осіб, яким належить право першого підпису.

У картку із зразками підписів та відбитком печатки обов'язково включається зразок відбитка наданої підприємству та його відокремленим підрозділам печатки. Використання печаток, призначених для спеціальних цілей, наприклад, «для пакетів», «для перепусток», не допускається.

За тимчасової відсутності печатки у новоствореного підприємства, а також у зв'язку з реорганізацією, зміною найменування чи підпорядкованості, спрацьованістю чи втратою печатки керівник установи банку надає власникові рахунку строк для виготовлення нової печатки.

Комітети первинних організацій добровільних товариств, яким печатка не надана, можуть користуватися печаткою вищих органів або печаткою тих організацій, при яких вони знаходяться. У картці із зразками підписів та відбитком печатки у графі «Зразок відбитка печатки» має бути проставлений зразок печатки, якою користуватиметься первинна організація добровільного товариства.

Картка із зразками підписів та відбитком печатки має бути за загальним правилом засвідчена підписом керівника (заступника керівника) вищого органу та печаткою цього органу або нотаріально.

У разі призначення тимчасово виконуючого обов'язки керівника чи головного бухгалтера подається нова тимчасова картка тільки із зразками підписів особи, котра тимчасово виконує обо-

100

в'язки керівника чи головного бухгалтера, засвідчена вищою організацією чи нотаріально.

У картці із зразками підписів та відбитком печатки зазначається номер рахунку, а також ідентифікаційний код (номер) власника рахунку, що проставляється на підставі відповідних довідок статистичних чи податкових органів.

Говорячи про поточні бюджетні рахунки, окремо слід зупинитися на таких поняттях, як Єдиний казначейський рахунок та реєстраційні рахунки бюджетних установ.

Річ у тому, що після створення на підставі Указу Президента України за № 335 від 27 квітня 1995 р. Державного казначейства України здійснювався процес поступового переходу до казначейської системи виконання Державного бюджету. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України за № 13 від 14 січня 1997 р. «Про впровадження казначейської системи виконання Державного бюджету» з 1 лютого 1997 р. почалося поетапне запровадження касового виконання Державного бюджету за видатками через територіальні органи Державного казначейства України.

Статтею 41 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» передбачено, що «з 1 січня 1999 року касове виконання Державного бюджету України за доходами (за винятком доходів, кошти від яких надходять на рахунки Державної митної служби України) здійснюються органами Державного казначейства України.

З 1 квітня 1999 року видатки Державного бюджету України здійснюються через реєстраційні рахунки установ і організацій в органах Державного казначейства України».

Казначейська система виконання Державного бюджету означає акумуляцію всіх бюджетних коштів на рахунках, що відкриваються в установах банків на ім'я органів Державного казначейства України. Зазначені рахунки діють у єдиному режимі, створюючи таким чином загальнодержавну систему єдиного казначейського рахунку. На ньому знаходяться кошти всіх установ і організацій, які переведено на казначейське виконання Державного бюджету за видатками. Бюджетні ж рахунки розпорядників коштів в установах банків закриваються. Бюджетним установам в органах казначейства відкриваються реєстраційні рахунки в порядку, визначеному Інструкцією про відкриття реєстраційних рахунків органами Державного казначейства України, затвердженою наказом Головного управління Державного казначейства за № 32 від 9 квітня 1997 р. (зареєстрована в Міністерстві юстиції 12 травня 1997 р. за № 172/1976). Такі рахунки не є банківськими, з них безпосередньо не здійснюється перерахування коштів суб'єктам господарської діяльності, які виконали роботи, надали послуги, продали товари тощо, розпорядниками бюджетних коштів.

Кошти перераховуються з Єдиного казначейського рахунку, відкритого в установах банків на ім'я органів Державного казна-

101

чейства України, на підставі документів, підписаних уповноваженими працівниками цих органів і завірених печатками органів казначейства. Тому при розгляді питань, пов'язаних з розрахунками бюджетних установ і організацій, треба чітко визначити, який рахунок їм відкрито, — поточний бюджетний у банку чи реєстраційний у органі Державного казначейства, оскільки режим їх відрізняється. Правовідносини з функціонування реєстраційних рахунків регулюються нормативними актами Державного казначейства України, а не Національного банку України. До них, зокрема, крім зазначеної Інструкції, належать також Тимчасова інструкція про порядок касового виконання Державного бюджету за видатками та Положення про Єдиний казначейський рахунок, затверджені наказом Головного управління Державного казначейства за № 28 від 21 березня 1997 р. (зареєстрованим у Міністерстві юстиції України за № 102/1906 від 21 березня 1997 р.). Порядок безспірного списання коштів із реєстраційних рахунків установ і організацій, оплата видатків яких здійснюється з Єдиного казначейського рахунку, затверджений наказом Головного управління Державного казначейства за № 25 від 22 березня 1999 р. (зареєстрований у Міністерстві юстиції України за № 233/3526 від 15 квітня 1999 р.).

Водночас варто зауважити, що у зв'язку з запровадженням касового виконання Державного бюджету органами казначейства кількість поточних бюджетних рахунків у банках постійно зменшуватиметься.

Аналогічний процес відбувається щодо позабюджетних коштів бюджетних установ, тобто отриманих понад асигнування, виділені із Державного бюджету, за надані цими установами послуги тощо. Відповідно до Указу Президента України за № 173 від 15 лютого 1999 р. «Про внесення змін до Указу Президента України від 27 квітня 1995 року № 355» і Постанови Кабінету Міністрів України № 180 від 17 лютого 1999 р. «Про деякі питання діяльності Державного казначейства України» наказом Головного управління Державного казначейства України за № 27 від 25 березня 1999 р. (зареєстрованим у Міністерстві юстиції України за № 202/3495 від 1 квітня 1999 р.) затверджений Порядок казначейського обслуговування позабюджетних коштів установ і організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету. Відповідно до цього Порядку для обліку таких коштів відкриваються спеціальні реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства.

При відкритті поточних рахунків відокремленим підрозділам підприємств до установи банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, подаються такі документи:

— заява про відкриття поточного рахунку встановленого зразка за підписом керівника та головного бухгалтера відокремленого підрозділу, за відсутності посади головного бухгалтера чи особи, на яку покладено обов'язок ведення бухгалтерського обліку, — за підписом керівника;

102

— копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчена нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

— копія довідки про внесення відокремленого підрозділу до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, що видав цю довідку;

— копія належним чином оформленого положення про відокремлений підрозділ, засвідчена нотаріально чи органом, що створив відокремлений підрозділ;

— картка з відбитком печатки та зразками підписів службових осіб підрозділу, яким згідно з чинним законодавством та відповідними документами підприємства надано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів. Зразки підписів та повноваження службових осіб засвідчуються нотаріально або керівником підприємства — юридичної особи, до складу якого входить відокремлений підрозділ;

— клопотання підприємства або відповідного органу приватизації (щодо структурних підрозділів, які виділяються в процесі приватизації) до банку, в якому відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, про відкриття рахунку із зазначенням місцезнаходження підприємства, його ідентифікаційного коду, номера основного поточного рахунку та банку, в якому він відкритий, а також податкового органу, в якому підприємство стоїть на обліку;

— копії документів про взяття на податковий облік юридичної особи, яка створила відокремлений підрозділ, та відокремленого підрозділу (від податкового органу за місцезнаходженням цього підрозділу), засвідчені податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку;

— довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду.

Колективні сільськогосподарські підприємства, товариства споживчої кооперації, політичні партії та громадські організації, релігійні організації (релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади) для відкриття рахунку додатково мають подати протокол загальних зборів про створення або копію протоколу (витяг з протоколу), засвідчену нотаріально.

Профспілкові організації для відкриття поточного рахунку подають до установи банку, крім заяви про відкриття поточного рахунку, картки із зразками підписів та довідки про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, статут (витяг із статуту) відповідної профспілки, засвідчений нотаріально або вищим профспілковим органом, та витяг з рішення загальних зборів (конференції) профорганізації про обрання профспілкового комітету та голови профспілкового комітету, засвідчений нотаріально або вищим профспілковим органом.

103

Орендні підприємства додатково подають копію договору оренди, засвідчену нотаріально.

Довірчі товариства, крім подання загальних документів, які вимагаються для відкриття рахунку, укладають з установою банку договір на відкриття та обслуговування рахунку з довірчими товариствами відповідно до Типового договору на обслуговування комерційним банком довірчого товариства, затвердженого наказом Фонду державного майна України за № 583 від 24 грудня 1993 р. і наказом Національного банку України за № ЗО від 18 лютого 1994 р.

Для рахунків виборчих фондів передбачені особливості їх відкриття та функціонування. Вони відкриваються за заявою кандидатів у народні депутати, довірених осіб кандидатів у депутати, уповноважених осіб політичних партій або виборчих блоків партій після їх реєстрації відповідними виборчими комісіями. До заяви додається рішення про їх реєстрацію відповідною виборчою комісією та картка із зразками підписів (незалежно від кількості підписів), засвідчена нотаріально.

Якщо картка містить зразок підпису тільки кандидата у депутати, то зразок його підпису може бути поданий у присутності уповноваженого працівника банку та засвідчений цим працівником після пред'явлення документів, що засвідчують особу кандидата у депутати, та рішення про його реєстрацію у відповідній виборчій комісії.

Рахунки виборчих фондів закриваються через місяць з дня проведення виборів (повторних виборів). Не використані під час виборчої кампанії кошти виборчих фондів за рішенням Центральної або відповідних окружних виборчих комісій перераховуються до Державного бюджету України. Якщо проводяться повторні вибори кандидата у депутати, він має право розпоряджатися коштами, що залишилися в його власному виборчому фонді за умови подання рішення відповідної виборчої комісії про реєстрацію кандидата в народні депутати на повторні вибори.

Для забезпечення таких видів діяльності, як виробнича кооперація, спільне виробництво та інші види спільної діяльності (ст. 432—434 Цивільного кодексу України), що здійснюються на підставі договорів (контрактів) без утворення юридичної особи, в

установах банків відкривається лише один поточний рахунок при поданні:

— заяви про відкриття рахунку, підписаної особою, якій на підставі довіреності надано право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком;

— копії договору про здійснення сумісної діяльності, засвідченої нотаріально;

— копії документа про реєстрацію такого договору (контракту), засвідченої нотаріально або органом, що видав документ про реєстрацію (подається тільки за договорами з участю іноземних інвесторів);

104

— рішення учасників договору про визначення осіб, яким надається право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком, що оформляється у вигляді дрвіреності;

— картки із зразками підписів осіб, які мають право розпоряджатися рахунком, засвідченої нотаріально. У картці із зразками підписів ставиться зразок відбитка печатки учасника договору, якому за довіреністю усіх учасників договору про сумісну діяльність надано право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком;

— копії документа, що підтверджує взяття підприємства (резидента) на податковий облік, засвідченої податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку.

Відмітка установи банку про відкриття рахунку ставиться на титульній сторінці першого примірника договору (контракту).

При відкритті рахунку для формування статутного фонду господарського товариства подається: рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у вигляді довіреності, засвідченої нотаріально (якщо серед засновників є фізична особа); копія установчого договору, засвідчена нотаріально (якщо серед засновників є фізична особа); заява про відкриття рахунку, підписана уповноваженою засновниками особою; картка із зразком підпису особи, якій засновниками надано право розпорядчого підпису, засвідчена уповноваженим працівником банку.

Кошти з цього рахунку перераховуються тільки на поточний рахунок зареєстрованого в установленому порядку господарського товариства або повертаються засновникам, учасникам.

Варто зазначити, що паралельно з наданням документів на відкриття рахунку між установою банку і власником рахунку має бути укладено договір, в якому можуть передбачатися додаткові умови щодо функціонування відповідного рахунку. Стосовно поточних рахунків укладається договір на здійснення розрахунково-касового обслуговування.

Фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, поточні та інші рахунки відкриваються на їх ім'я за умови надання паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу. Для відкриття рахунку до установи банку ними подаються: заява про відкриття рахунку, підписана підприємцем; копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, засвідчена нотаріально або органом, що його видав; картка із зразком підпису, засвідчена нотаріально або уповноваженим працівником банку; копія документа, що підтверджує взяття фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності на податковий облік, засвідчена податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку; довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України. За довіреністю підприємця, що засвідчена нотаріально, рахунком підприємця можуть розпоряджатися інші особи.

105

У разі смерті підприємця його права і обов'язки щодо розпорядження коштами на рахунках переходять до його спадкоємців відповідно до чинного законодавства України.

6.3. Особливості відкриття рахунків у національній валюті фізичним особам

Інструкцією про відкриття рахунків окремо регулюються порядок відкриття рахунків фізичним особам, які не займаються підприємницькою діяльністю, та використання коштів за цими рахунками. Фізичним особам рахунки в національній валюті відкриваються двох основних видів: вклади «до запитання» (поточні рахунки) та вкладні (депозитні) рахунки.

Поточні рахунки призначені для обліку коштів фізичних осіб «до запитання», зберігання коштів та для проведення безготівкових розрахунків з іншими фізичними та юридичними особами.

Вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб призначені для обліку коштів, внесених на встановлений у договорі строк. Розрахунки з іншими фізичними та юридичними особами за цими рахунками не здійснюються.

Вкладні рахунки відкриваються на підставі договору про відкриття вкладного рахунку з видачею вкладникові вкладного документа. Таким документом може бути ощадна книжка (іменна чи на пред'явника) або інший, виданий банком документ, що засвідчує укладення з банком договору. Слід підкреслити, що фізичній особі-нерезиденту видається іменна ощадна книжка.

У договорі обумовлюються: сума, що вноситься або перераховується на вкладний рахунок; строк зберігання та порядок повернення коштів після закінчення строку зберігання (виплата готівкою, перерахування на поточний рахунок вкладника та ін.); розмір сплати відсотків, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін; умови розірвання договору; інші умови за погодженням сторін. На підставі документа податкового органу в договорі зазначається ідентифікаційний номер фізичної особи (резидента).

Кошти на вкладні рахунки фізичних осіб можуть бути внесені готівкою, перераховані з власного вкладного рахунку в іншому банку чи з поточного рахунку в національній чи іноземній валюті.

Слід зазначити, що особливості регулювання депозитних операцій і укладення строкових депозитних договорів як з фізичними, так і юридичними особами визначаються Правилами здійснення депозитних операцій для банківських депозитів, нова редакція яких затверджена постановою Правління Національного банку України за № 250 від 30 червня 1998 р. з доповненням за № 19 від 19 січня 1999 р.

Поточні і депозитні рахунки в національній валюті можуть відкриватися не тільки резидентам — громадянам України, а й резидентам-іноземцям та особам без громадянства, що отрима-

106

ли посвідку на проживання в Україні, а також нерезидентам — громадянам України, що постійно проживають за межами України.

Вкладні «до запитання» (поточні) рахунки можуть відкриватися також деяким нерезидентам-іноземцям та особам без громадянства, а саме тим, хто:

— проживає в Україні відповідно до відкритої візи строком до одного року або документів, що підтверджують законність їх перебування на території України відповідно до вимог чинного законодавства, чия оплата праці згідно з трудовою угодою (контрактом) здійснюється в національній валюті України (за довідкою організації, установи, посольства, представництва про оплату праці нерезидента);

— отримав спадщину та успадковані кошти в Україні (за наявності підтверджуючих документів);

— отримав прибуток у результаті вкладення іноземної інвестиції в економіку України.

Вкладні (депозитні) рахунки відкриваються нерезидентам-іноземцям та особам без громадянства, що проживають в Україні відповідно до відкритої візи строком до одного року або документів, що підтверджують законність їх перебування на території України (за наявності підтвердження джерел походження готівкових коштів у грошовій одиниці України чи при перерахуванні коштів з власного поточного рахунку).

Поточні рахунки відкриваються на підставі: заяви фізичної особи; документа, що посвідчує особу (паспорт або документ, що замінює його); договору на відкриття та обслуговування рахунку між установою банку та громадянином; картки із зразком підпису, який зроблений у присутності працівника банку, що відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником.

У договорі між установою банку та фізичною особою зазначається номер, дата та ким виданий документ, що засвідчує фізичну особу (паспорт або документ, що замінює його), адреса постійного місця проживання, а також ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податку (резидента), що вноситься в договір на підставі відповідного документа, виданого податковим органом.

Відкриття рахунку однією фізичною особою іншій особі здійснюється за умови подання паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу, яка відкриває рахунок, та укладення угоди між банком і цією особою. Відкриття рахунку та виконання операцій за таким рахунком здійснюються тільки за наявності довіреності, засвідченої в установленому чинним законодавством України порядку.

Виконання операцій на поточних рахунках здійснюється на підставі розрахункових документів у безготівковій та готівковій формах.

107

При проведенні операцій у безготівковій формі фізичні особи мають дотримуватися вимог, передбачених Інструкцією № 7 Національного банку України про безготівкові розрахунки в господарському обороті України.

На поточні рахунки в національній валюті фізичних осіб-рези-дентів зараховуються:

— оплата праці, пенсії, допомоги, авторські гонорари за літературні роботи, музичні твори, витвори образотворчого мистецтва, за артистичну діяльність, наукові роботи та винаходи;

— виплати страхових сум;

— орендна плата за найм житлових помешкань, рухомого і нерухомого майна;

— відшкодування шкоди, заподіяної робітникам та службовцям каліцтвом або в разі втрати годувальника;

— кошти в національній валюті за продану іноземну валюту;

— кошти за реалізоване власне майно та за здану сільськогосподарську продукцію;

— інші надходження у випадках, що не суперечать чинному законодавству України.

З поточних рахунків у національній валюті фізичних осіб-ре-зидентів за розпорядженням власника чи за його дорученням проводяться такі операції:

— розрахунки за надані послуги юридичними та фізичними особами;

— розрахунки за придбані на підприємствах торгівлі товари;

— відрахування до державного та місцевих бюджетів обов'язкових та інших платежів;

— розрахунки за участь у створенні підприємств різних форм власності;

— розрахунки за купівлю та продаж цінних паперів на біржовому або позабіржовому ринках;

— розрахунки за купівлю готівкової іноземної валюти;

— розрахунки за купівлю іноземної валюти за дорученням фізичної особи, яка виїжджає на постійне місце проживання за кордон, для подальшого зарахування на її поточний рахунок в іноземній валюті (копії документів про виїзд з України залишаються в уповноваженому банку);

— інші операції у випадках, що не суперечать чинному законодавству України.

Забороняється перерахування коштів на будь-який рахунок фізичних осіб-нерезидентів.

На поточні рахунки фізичних осіб-нерезидентів (за наявності підтвердження джерел надходження готівкових коштів у грошо-

108

вій одиниці України чи при перерахуванні коштів з власного поточного рахунку) зараховуються відповідно:

— кошти, одержані як оплата праці, допомога, авторські гонорари;

— кошти, одержані як відшкодування шкоди, заподіяної робітникам та службовцям каліцтвом;

— кошти від продажу власного майна;

— успадковані кошти;

— кошти, отримані в результаті здійснення іноземної інвестиції в економіку України;

— виплати страхових сум;

— кошти, раніше зняті власником з рахунку, але не використані або не повністю використані;

— інші надходження, що не суперечать чинному законодавству України.

З поточних рахунків у національній валюті фізичних осіб-нерезидентів за розпорядженням власника чи за його довіреністю проводяться операції в грошовій одиниці України:

— видача коштів готівкою;

— видача платіжних документів для здійснення безготівкових розрахунків;

— розрахунки у безготівковій формі за послуги, надані юридичними та фізичними особами на території України;

— сплата мита, податків та інших обов'язкових платежів;

— сплата страхових та членських внесків;

— здійснення платежів з відшкодування витрат судовим, слідчим, арбітражним, нотаріальним та іншим органам;

— перерахування на рахунок іншої фізичної особи;

— перерахування на інший власний поточний рахунок в іншому банку України чи на вкладний рахунок;

— перерахування на рахунок юридичної особи-резидента як внесок до її статутного фонду у випадках, передбачених чинним законодавством;

— перерахування на рахунок юридичної особи-резидента як ре-інвестування в об'єкт первинного інвестування чи в інші об'єкти інвестування відповідно до чинного законодавства України;

— перерахування за купівлю іноземної валюти (купівля іноземної валюти за кошти в грошовій одиниці України з урахуванням нарахованих відсотків за залишками коштів на рахунку);

— інші операції, що не суперечать чинному законодавству України.

Розділ 6. Договори банківського рахунку . === Правове регулювання безготівкових розрахунків . Міжбанківські розрахунки =

Поточний рахунок фізичної особи закривається на підставі його заяви або у разі смерті та в інших випадках, передбачених договором або чинним законодавством України.

109

З вкладних рахунків фізичних осіб-нерезидентів у разі закінчення строку договору проводяться операції в грошовій одиниці України (при закритті рахунку):

— виплата готівкових коштів;

— виплата платіжними документами;

— перерахування на власний поточний рахунок.

6.4. Порядок відкриття рахунків у національній валюті України представництвам, установам та нерезидентам-інвесторам

Особливі правила встановлені для відкриття рахунків у національній валюті України представництвам та установам нерезидентів.

Представництва та установи нерезидентів в Україні, яким можуть відкриватися рахунки в національній валюті, поділяють на дві основні групи:

— представництва та установи нерезидентів, які не займаються підприємницькою діяльністю, а призначені для здійснення представницьких та інших офіційних функцій;

— постійні представництва іноземних та міжнародних організацій, через які здійснюється підприємницька діяльність нерезидента на території України.

Відповідно до цієї принципової відмінності в статусі представництв і установ-нерезидентів їм відкриваються два різні типи рахунків, які мають певні особливості щодо оформлення відкриття рахунків та режиму їх функціонування. Першій групі представництв відкривається рахунок типу «Н», другій — типу «П».

Рахунок типу «Н» _____________

Рахунок типу «Н» відкривається уповноваженим банком:

іноземним дипломатичним, консульським, торговельним та іншим офіційним представництвам, міжнародним організаціям та їх філіям, що користуються імунітетом та дипломатичними привілеями (далі — офіційні представництва);

представництвам юридичних осіб-нерезидентів, установам, які представляють інтереси юридичних осіб-нерезидентів в Україні і не займаються підприємницькою діяльністю на території України (далі — представництва юридичних осіб-нерезидентів);

представництвам іноземних банків;

організаціям та установам (групам управління програмами або проектами), які згідно з чинними міжнародними договорами України та законодавством України залучаються для

110

здійснення програм або проектів міжнародної допомоги або міжнародної технічної допомоги.

— військовим частинам Чорноморського флоту Російської Федерації, що дислокуються на території України, які одержують для свого утримання бюджетні кошти за кошторисами Міністерства оборони Російської Федерації.

Для відкриття рахунку типу «Н» офіційному представництву до уповноваженого банку подаються такі документи:

— заява про відкриття рахунку;

— індивідуальна ліцензія Кримського республіканського, територіального чи по м. Києву і Київській області управління Національного банку України на відкриття рахунку типу «Н», засвідчена нотаріально;

— копія посвідчення Міністерства закордонних справ України про акредитацію представництва на території України, засвідчена Міністерством закордонних справ України або нотаріально;

— картка із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчена Міністерством закордонних справ України або нотаріально.

Для відкриття рахунку типу «Н» представництву юридичної особи-нерезидента до уповноваженого банку в основному подаються такі ж документи, тільки замість копії посвідчення Міністерства закордонних справ України таке представництво" має подати копію свідоцтва про реєстрацію Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, засвідчену нотаріально, а також копію легалізованої довіреності на виконання представницьких функцій тією чи іншою особою в Україні, засвідчену нотаріально, картку із зразками підписів та відбитком печатки, яка має бути засвідчена лише нотаріально.

Порядок одержання індивідуальної ліцензії на відкриття рахунку типу «Н» представництвам юридичних осіб-нерезидентів та офіційним представництвам регулюється п. 4.1.3 Інструкції про відкриття рахунків.

На рахунок типу «Н» для здійснення розрахунків, пов'язаних з утриманням офіційного представництва або представництва юридичної особи-нерезидента (в тому числі банку), а також для виконання організацією чи установою (групою управління програмами або проектами) статутної діяльності юридичної особи-нерезидента, не пов'язаної з підприємницькою діяльністю в Україні, і для впровадження програм та проектів міжнародної технічної і міжнародної допомоги можуть бути зараховані кошти:

— від продажу на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти, отриманої від відповідного органу іноземної держави чи юридичної особи нерезидента;

— отримані посольством, консульством за надані консульські послуги, у тому числі в готівковій формі;

— отримані для відшкодування збитків у разі настання страхових випадків;

111

— від нарахованих відсотків за залишком коштів на цьому рахунку (якщо таке нарахування передбачене договором між банком та власником рахунку);

— від продажу на території України майна, що належить представництву (транспортні засоби, комп'ютерна та інша техніка, меблі тощо).

Наявні кошти з рахунку типу «Н» можуть бути використані

офіційним представництвом, представництвом юридичної осо-би-нерезидента (в тому числі банку), організацією чи установою (групою управління програмою або проектом) згідно з кошторисом для:

— здійснення в Україні розрахунків, пов'язаних з утриманням представництва, організації чи установи (в тому числі на оплату праці, орендну плату, купівлю та утримання обладнання і транспортних засобів, поточний ремонт будівлі чи приміщення представництва, установи тощо);

— страхування в Україні майна та транспортних засобів представництва, а також життя і здоров'я його працівників;

— перерахування офіційним представництвом та представництвом юридичної особи-нерезидента благодійних внесків на користь юридичних осіб-резидентів згідно з чинним законодавством України;

— перерахування коштів на цілі, передбачені статутом міжнародної організації та її філій, що користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, та статутом представництва юридичної особи-нерезидента (покриття витрат на території України емігрантам і біженцям на купівлю квитків, оформлення для них віз, їх проживання в готелях та харчування тощо);

— впровадження організацією чи установою (групою управління програмою або проектом) програм та проектів міжнародної допомоги та міжнародної технічної допомоги.

Рахунок типу «П» _______________

Рахунок типу «П» відкривається уповноваженим банком постійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій, створеним у будь-якій організаційній формі без статусу юридичної особи, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність нерезидента на території України.

Для відкриття рахунку типу «П» постійному представництву до Відкриття

уповноваженого банку подаються такі документи: рахунку типу «П»

— заява про відкриття рахунку;

— картка із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчена нотаріально;

— копія легалізованої довіреності на здійснення представницьких функцій тією чи іншою особою в Україні, засвідчена нотаріально.

Для одержання індивідуальної ліцензії на відкриття та користування рахунком типу «П» постійні представництва юридичних осіб-нерезидентів подають документи, визначені у п. 4.2.3 Інструкції про відкриття рахунків.

Рахунок типу «П» використовується відповідно до правил, встановлених для поточних рахунків резидентів України (у тому числі для нарахування та зарахування на рахунок відсотків за залишком коштів на цьому рахунку, якщо таке нарахування передбачено договором між банком та власником рахунку), крім випадків купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України.

Враховуючи, що такі представництва створені для здійснення комерційної діяльності, наявні кошти з рахунку типу «П» можуть бути використані постійним представництвом юридичної особи-нерезидента для купівлі на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти з метою її перерахування тільки на:

а) рахунок юридичної особи-нерезидента, інтереси якої представляє на території України це представництво, на суму коштів:

— отриманих у результаті здійснення в Україні операцій купівлі-продажу товарів (робіт, послуг);

— нарахованих та зарахованих відсотків за розміщеними депозитами та за залишком коштів на цьому рахунку;

— залишку на рахунку (після сплати обов'язкових податків та платежів) у разі припинення діяльності на території України, що підтверджується відповідними документами;

б) власний рахунок в іноземній валюті в уповноваженому банку України для використання на:

— оплату праці працівників-нерезидентів;

— виплату коштів на відрядження за кордон;

— представницькі витрати за кордоном відповідно до чинного законодавства України.

Здійснення інвестицій в Україні, інших операцій, що заборонені чинним законодавством України з цього виду рахунків, не дозволяється.

Розміщення коштів на депозитних рахунках в установах банків України здійснюється з рахунку типу «П» з подальшим поверненням коштів та нарахованих відсотків на зазначений рахунок.

Що стосується здійснення інвестицій іноземних інвесторів, то для забезпечення цієї діяльності передбачена можливість відкриття окремого виду поточного рахунку, який так і називається «рахунок нерезидента-інвестора» і який має певні особливості щодо правового режиму його відкриття і функціонування. Так,

113

для його відкриття, крім документів, необхідних для відкриття будь-яких рахунків (заяви на відкриття та картки із зразками підписів), повинні бути подані:

— копія легалізованої довіреності на ім 'я особи, яка має право відкривати та розпоряджатися рахунком, засвідчена нотаріально;

— копія легалізованого витягу з торговельного, банківського чи судового реєстру або реєстраційне посвідчення місцевого органу влади іноземної держави про реєстрацію юридичної особи, засвідчена нотаріально.

Якщо нерезидентом-інвестором виступає фізична особа, подання копії вищезазначеного витягу не вимагається.

Для забезпечення таких видів діяльності, як виробнича кооперація, спільне виробництво та інших видів спільної діяльності за участю нерезидентів-інвесторів, які здійснюються на підставі договорів (контрактів) без утворення юридичної особи, в уповноваженому банку відкривається поточний рахунок у національній валюті на підставі вищепередбачених документів для ведення обліку коштів за цими договорами (контрактами). Крім того, додаються документи, зазначені вище, щодо відкриття поточних рахунків для спільної діяльності.

На поточний рахунок у національній валюті нерезидента-інвес-тора зараховуються кошти:

— одержані від продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України, що вносяться як іноземна інвестиція;

— одержані у вигляді доходів (дивідендів) від здійснення інвестиційної діяльності на території України, у тому числі від спільної діяльності без створення юридичної особи та від операцій з цінними паперами;

— повернуті у результаті припинення нерезидентом інвестиційної діяльності в Україні;

— одержані в інших випадках, визначених чинним законодавством.

З поточного рахунку в національній валюті нерезидента-інвес-тора проводяться такі операції:

— здійснення реінвестиційної діяльності на території України;

— придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України для подальшого перерахування за кордон доходів, дивідендів від інвестиційної діяльності в Україні;

— розрахунки з митними, податковими та іншими органами у випадках, передбачених чинним законодавством України;

— розрахунки з резидентами при здійсненні спільної інвестиційної діяльності з дотриманням вимог чинного законодавства України;

— сплата послуг уповноваженому банку, який обслуговує рахунок (у порядку, визначеному чинним законодавством України);

114

— інші виплати, якщо вони передбачені договорами (угодами, контрактами) про інвестиційну діяльність і не суперечать чинному законодавству України.

Зарахування та списання коштів з поточних рахунків, що відкриваються для забезпечення таких видів діяльності, як виробнича кооперація, спільне виробництво та інші види спільної діяльності за участю нерезидентів-інвесторів без створення юридичної особи, має здійснюватися виключно на цілі, передбачені договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, включаючи і розподіл прибутків між сторонами угоди (контракту) з урахуванням вимог чинного законодавства України.

Після завершення розподілу належних сторонам коштів та/або строку дії договору (контракту) про спільну інвестиційну діяльність зазначені кошти перераховуються:

— у грошовій одиниці України — на поточні рахунки резидентів та/або нерезидентів-інвесторів у національній валюті;

— в іноземній валюті — на поточні рахунки резидентів та/або нерезидентів-інвесторів в іноземній валюті.

Варто підкреслити, що на рахунки у національній валюті спеціалізованих установ Організації Об'єднаних Націй не поширюються вимоги щодо відкриття рахунків типу «Н», як для інших міжнародних організацій. Ці спеціалізовані установи ООН, до яких, зокрема, належить і Міжнародний банк реконструкції та розвитку, функціонують відповідно до Конвенції ООН «Про привілеї та імунітети спеціалізованих установ» (від 21 листопада 1947 р.) Згідно з розділом 7 цієї конвенції режим рахунків, які відкриваються таким установам, не обмежується ніяким фінансовим контролем, правилами чи мораторієм. Для відкриття таких поточних рахунків потрібно подати лише заяву та картки із зразками підписів. Ці особливості передбачені п. 4.5, яким була доповнена вищезазначена Інструкція відповідно до постанови Правління Національного банку України за № 364 від 21 липня 1999 р.

Окремим розділом Інструкції про відкриття рахунків регламентується порядок відкриття рахунків військовим частинам, установам, підприємствам та організаціям.

6.5. Відкриття уповноваженими банками України рахунків в іноземній валюті

Банківські рахунки в іноземній валюті поділяють на:

— поточні;

— депозитні (вкладні).

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається:

— підприємству для проведення розрахунків у межах чинного законодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, визначених чинним законодавством України, та для погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті;

Розділ 6. Договори банківського рахунку . Правове регулювання безготівкових розрахунків . Міжбанківські розрахунки ■■

— підприємцям — фізичним особам-резидентам, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, за таким же режимом, як і юридичним особам-резидентам;

— відокремленим підрозділам підприємств за згодою головного підприємства, що має право використовувати іноземну валюту відповідно до чинного законодавства України.

На поточний рахунок відокремленого підрозділу можуть зараховуватися валютні кошти за реалізовані товари та надані послуги у випадках, передбачених чинним законодавством України, а також перераховані головним підприємством чи придбані на міжбанківському валютному ринку України.

Виручка за реалізовані товари та надані послуги після зарахування на поточний рахунок відокремленого підрозділу в повному обсязі перераховується на поточний рахунок юридичної особи-резидента.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті підпри-ємство-резидент подає уповноваженому банку ті самі документи, що і для відкриття поточного рахунку в національній валюті.

Якщо поточний рахунок в іноземній валюті відкривається в тому самому банку, де відкрито поточний рахунок у національній валюті, то подання ще одного пакета документів не обов'язкове (крім заяви про відкриття рахунку та картки із зразками підписів і відбитком печатки).

Аналогічні правила діють і щодо відкриття поточного рахунку в іноземній валюті відокремленому підрозділу юридичної особи-резидента.

Поточні рахунки в іноземній валюті відкриваються також:

— фізичним особам-резидентам:

а) громадянам України (без підтвердження джерел походження коштів в іноземній валюті);

б) іноземцям та особам без громадянства, які отримали посвідку на проживання в Україні (без підтвердження джерел походження коштів в іноземній валюті);

— фізичним особам-нерезидентам:

в) іноземцям та особам без громадянства, які проживають в Україні відповідно до відкритої візи строком до одного року або документів, що підтверджують законність їх перебування на території України відповідно до вимог чинного законодавства (за наявності підтвердження джерел походження іноземної валюти);

г) громадянам України, які постійно проживають за кордоном (за наявності відкритої візи строком до одного року або документів, що підтверджують законність їх перебування на території України, та підтвердження джерел походження іноземної валюти).

116

= Особливачастина

Поточний рахунокв іноземнійвалюті фізичнійособі— суб'єкту підприємницької діяльності

Поточний рахунок віноземній валютіфізичній особі, якане займається підприємницькою діяльністю

Поточний рахунокв іноземнійвалюті фізичнійособі-нерезиденту

Документи длявідкриття поточного рахунку віноземній валюті

представництву юридичної особи-нерезидента

Документи длявідкриття поточного рахунку віноземній валюті

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі — суб'єкту підприємницької діяльності відкривається на підставі договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу, та подання до уповноваженого банку:

— заяви встановленої форми;

— копії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності, засвідченої нотаріально чи органом, що видав свідоцтво;

— картки із зразком підпису, що зроблений у присутності працівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником або нотаріально.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі, яка не займається підприємницькою діяльністю, відкривається на підставі договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу, та подання до уповноваженого банку таких же документів, крім копії свідоцтва про реєстрацію фізичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності. Картка із зразком підпису в цьому разі засвідчується працівником банку, в присутності якого зроблений зразок підпису.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі-нерезиден-

ту відкривається на підставі тих же документів, що і фізичній особі-резиденту, а також копії легалізованого дозволу центрального банку іноземної країни на відкриття рахунку у разі, якщо це передбачено угодами між центральними банками країн або законодавством відповідної іноземної країни, засвідченої нотаріально.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті представництву юридичної особи-нерезидента до уповноваженого банку подаються;

— заява про відкриття рахунку;

— копія свідоцтва про реєстрацію представництва в уповноважених органах України, засвідчена нотаріально або органом, що видав свідоцтво;

— копія легалізованого витягу з торговельного, банківського чи судового реєстру або реєстраційне посвідчення місцевого органу влади іноземної держави про реєстрацію юридичної особи-нерезидента, засвідчена нотаріально;

— копія легалізованої довіреності юридичної особи-нерезидента її офіційному представнику на ведення справ в Україні, засвідчена нотаріально;

— картка із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчена нотаріально.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті розташованим на території України іноземним дипломатичним, консульським, торговельним та іншим офіційним представництвам іноземних держав до уповноваженого банку подаються:

— заява про відкриття рахунку;

117

— копія посвідчення Міністерства закордонних справ України про акредитацію посольства (представництва) на території України, засвідчена нотаріально або органом, що видав посвідчення;

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті іноземному інвестору до уповноваженого банку подаються такі ж документи, які необхідні для відкриття таким інвесторам рахунку в національній валюті України, про що йшлося вище.

Депозитні (вкладні) рахунки в іноземній валюті відкриваються уповноваженим банком фізичним і юридичним особам (резидентам та нерезидентам) на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та банком на визначений у договорі строк.

Відкриття депозитних (вкладних) рахунків в іноземній валюті фізичним особам здійснюється на підставі договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу.

Розділ 6 Інструкції про відкриття рахунків грунтовно регламентує особливості відкриття рахунків деяким іншим клієнтам та режим функціонування рахунків залежно від виду і того, хто є власником рахунку.

Окремо слід зупинитись на питаннях відкриття та режиму кодованих рахунків. Такі рахунки були запроваджені Указом Президента України за № 805 від 21 липня 1998 р. «Про деякі питання захисту банківської таємниці» на заміну анонімних валютних рахунків. Анонімні валютні рахунки фізичних осіб існували в Україні з 1995 р. після прийняття Указу Президента України за № 679 від 1 серпня 1995 р. «Про відкриття анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)». Запровадження цих рахунків було спрямоване на залучення валютних коштів від населення України та фізичних осіб-нерезидентів. Принциповою особливістю анонімних рахунків було те, що при їх відкритті не вимагалось документів, що посвідчували особу вкладника, власники рахунків були невідомі працівникам банку. Ця обставина могла бути використана злочинними структурами для «відмивання» коштів. Питання протидії легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом, останнім часом стало дуже актуальним у всьому світі. У 1997 р. Україна ратифікувала Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 р. Це вимагало приведення внутрішнього законодавства у відповідність з нормами конвенції, зокрема, щодо можливості надання інформації про власників коштів на рахунках і руху цих коштів.

У зв'язку з цим Указом Президента України «Про деякі питання захисту банківської таємниці» за № 805 від 21 липня 1998 р. було заборонено відкриття нових анонімних валютних рахунків і передбачено закриття анонімних рахунків або трансформацію їх в кодовані та інші рахунки.

118

Кодований рахунок — це рахунок, що відкривається в іноземній або національній валюті України фізичній особі (резиденту чи нерезиденту) не як суб'єкту підприємницької діяльності, а операції за цим рахунком здійснюються із застосуванням електронного підпису — коду (набору цифр або літер), встановленого самим власником рахунку при його відкритті. Кодовані рахунки можуть бути поточними і вкладними.

Від анонімних кодовані рахунки відрізняються тим, що відкриваються за умови обов'язкового пред'явлення банку паспорта або документа, що його заміняє, та дотримання інших вимог, передбачених Інструкцією про відкриття рахунків, стосовно відкриття звичайних поточних чи депозитних рахунків фізичних осіб, викладених раніше, крім зразка підпису, який замінюється кодом. Отже, за умов, передбачених чинним законодавством, довідки за кодованими рахунками можуть надаватися уповноваженим органам у такому ж порядку, як і за іншими рахунками фізичних осіб. У свою чергу від звичайних, «некодованих» рахунків, кодовані відрізняються способом здійснення операцій — за електронним кодом та підвищеним ступенем захисту від розголошення інформації щодо цього рахунку. Це означає, що доступ до інформації стосовно таких рахунків має вузьке коло працівників банку, які займаються відкриттям та веденням кодованих рахунків. Встановлено особливий порядок зберігання документів, за якими можуть ідентифікуватися власники рахунків. Іноді відкриття і ведення операцій за кодованими рахунками здійснюються в окремих приміщеннях.

Правовідносини, пов'язані з кодованими рахунками, регулюються Інструкцією про порядок відкриття та функціонування кодованих рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) у іноземній валюті та національній валюті України, затвердженою постановою Правління Національного банку України за № 469 від 9 листопада 1998 р. Крім того, 23 грудня 1998 р. постановою Правління Національного банку України за № 540 затверджена Інструкція про порядок закриття діючих анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) або трансформації цих рахунків у інші рахунки.

6.6. Переоформлення і закриття рахунків

Порядок переоформлення рахунків залежить від підстав, що зумовили необхідність такого переоформлення.

Так, наприклад, якщо має місце лише зміна найменування, форми власності тощо, яка не викликана реорганізацією, установі банку слід подавати заяву власника, нову копію свідоцтва про державну реєстрацію, належним чином оформлені зміни до установчих документів та копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік.

У разі переоформлення рахунку в зв'язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення), тобто коли фактично має місце припинення діяльності

119

одного підприємства і виникнення іншого, мають подаватися такі документи, як і при відкритті рахунку.

Якщо підприємство ліквідується, його основний рахунок переоформляється на ім'я ліквідаційної комісії, для чого подається рішення про ліквідацію підприємства і нотаріально засвідчена картка із зразками підписів уповноважених членів ліквідаційної комісії і відбитком печатки підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія вживає заходів щодо закриття додаткових рахунків.

Поточні рахунки закриваються в установах банку:

— на підставі заяви власника рахунку;

— на підставі рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

— на підставі відповідного рішення суду або арбітражного суду про ліквідацію підприємства;

— на інших підставах, передбачених чинним законодавством України чи договором між установою банку та власником рахунку.

За відсутності згоди обслуговуючого банку розірвати договір на обслуговування банківського рахунку та закрити рахунок на підставі заяви клієнта власник рахунку має право передати спір на вирішення суду в порядку, передбаченому чинним законодавством. Серед підстав, за якими банк має право порушити питання про розірвання договору, може бути відсутність операцій за рахунком протягом встановленого договором на відкриття та обслуговування банківського рахунку строку, за винятком бюджетних установ.

Власник рахунку має право порушити питання про розірвання договору в разі відсутності коштів на кореспондентському рахунку банку та ін. У цьому разі залишки коштів власника рахунку, які неможливо перерахувати на поточний рахунок, відкритий в іншому банку, через їх відсутність на кореспондентському рахунку попереднього банку, обліковуються на рахунку № 2903 «Кредиторська заборгованість клієнтів за недіючими рахунками».

Певні особливості порядку закриття рахунків, передбачені Інструкцією про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, зумовлені необхідністю забезпечення податкового контролю, та наявністю такого явища, як картотека та інститути основного і додаткового рахунків.

Основний поточний рахунок відрізняється від додаткового тим, що до нього за відсутності або браку коштів для виконання документів на безспірне списання (стягнення) коштів, а також доручень клієнтів на перерахування до бюджетів та державних цільових фондів сум податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових платежів та санкцій за несвоєчасну сплату цих платежів, ведеться позабалансовий рахунок № 9803 «Розрахункові документи, не сплачені в строк через відсутність коштів

120

у платників». Це означає, що такі документи не повертаються банком без виконання, а обліковуються на позабалансовому рахунку № 9803 і мають виконуватися у міру надходження коштів на основний рахунок. На практиці і в деяких законодавчих і нормативних актах цей позабалансовий рахунок ще називається картотекою заборгованості.

Існування картотеки є однією із особливостей системи розрахунків в Україні (у більшості країн, за винятком кількох держав СНД, картотеки не застосовуються). Наявність картотеки суттєво впливає на стан розрахунків, черговість платежів, можливість власника рахунків самостійно розпоряджатися коштами на них, покладає додаткові обов'язки на банки і вимагає встановлення спеціальних додаткових правил у нормативних актах. Зокрема, зазначеною Інструкцією передбачено, що за наявності на рахунку, що закривається, залишків коштів, установа банку на підставі платіжного доручення власника рахунку перераховує такі залишки на інший, відкритий цим підприємством рахунок (основний чи додатковий). За наявності у підприємства лише одного (основного) рахунку для його закриття та перерахування залишків коштів необхідно відкрити додатковий рахунок.

У разі закриття основного поточного рахунку, на якому обліковується картотека заборгованості, зазначена картотека передається спецзв'язком до банку, в якому відкрито додатковий рахунок і який клієнт визначає основним.

При зміні (у тому числі у зв'язку із закриттям) основного рахунку суб'єкт підприємницької діяльності, який має податкову заборгованість, зобов'язаний подати до установи банку, де обліковується картотека заборгованості, письмову згоду податкового органу за місцем його реєстрації як платника податків та письмову згоду установи банку, в якому відкривається основний рахунок на переведення картотеки заборгованості. За наявності такої згоди банк не має права відмовитись від прийняття документів, , не сплачених у строк, у тому числі розрахункових документів, пов'язаних із сплатою податкової заборгованості.

Зазначені правила спрямовані на забезпечення здійснення податкових та інших обов'язкових платежів, стягнення коштів у безспірному порядку у випадках, передбачених законами України за документами, що обліковуються у картотеці, недопущення ухилення від їх оплати клієнтами шляхом закриття рахунку з картотекою заборгованості і відкриття нового «чистого» рахунку.

6.7. Безготівкові розрахунки

Як зазначалося, відкриття банківського рахунку є передумовою здійснення банківських операцій. Безготівкові розрахункові операції проводяться за поточними рахунками. Більшість операцій за розрахунками юридичних осіб і частина операцій за розрахунками фізичних осіб проводяться у безготівковій формі. Така форма розрахунків дає змогу забезпечити значне скорочення терміну проходження платежів, захист від розкрадання, підвищує

121

надійність і ефективність розрахунків. Порівняно з готівковою формою вона зменшує витрати на проведення розрахунків, прискорює обіг грошей, дає змогу банкам використовувати залишки коштів на рахунках для кредитування та здійснення інвестицій в економіку України.

З січня 1994 р. в Україні запроваджена високоефективна між-банківська система електронних платежів (СЕП).

Відповідно до ст. 40 Закону України «Про Національний банк України» правила і форми розрахунків встановлюються Національним банком України. Виходячи з цього, Національним банком України розроблені правила здійснення безготівкових розрахунків. Основні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти документів та порядок їх обігу регулюються Інструкцією № 7. про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, затвердженою постановою Правління Національного банку України за № 204 від 2 серпня 1996 р. з подальшими змінами та доповненнями.

Інструкція поширюється на підприємства, організації та установи всіх форм власності, на фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності (далі — підприємства), на банки та їх установи, фізичних осіб та обов'язкова для виконання ними.

Безготівкові розрахунки між підприємствами, фізичними особами здійснюються через банки шляхом перерахування коштів з поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів.

Банки списують кошти з рахунків підприємств тільки за розпорядженнями їх власників, крім випадків, за яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачене законами України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів.

Доручення підприємства на перерахування коштів приймаються банками до виконання тільки в межах наявних коштів на їх рахунках, за винятком доручень на перерахування з основних рахунків підприємств до бюджетів та державних цільових фондів сум податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових платежів, пені, штрафів та інших санкцій, передбачених законодавством і застосованих у встановленому порядку за несвоєчасну сплату цих платежів, які приймаються банками, незалежно від наявності коштів на цих рахунках.

За відсутності коштів на основному рахунку підприємства такі доручення та розрахункові документи на безспірне списання (стягнення) коштів банк приймає і обліковує їх на позабалансовому рахунку № 9803 «Розрахункові документи, не сплачені в строк через відсутність коштів у платників» (так звана картотека), виконуючи платежі згідно з черговістю, встановленою чинним законодавством. Якщо законодавством не визначено черговість виконання платежів, такі документи виконуються банками у календарній черговості їх надходження.

122

Форми Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами роз-

розрахункових рахункових документів:

— платіжні вимоги-доручення;

— чеки;

— акредитиви;

— векселі;

— платіжні вимоги;

— інкасові доручення (розпорядження).

Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватися також за допомогою банківських платіжних карток.

Платіжна картка Платіжна картка — це іменний грошовий оплатно-розрахунко-

вий банківський документ, що видається вкладникам банків для безготівкової оплати придбаних ними товарів чи одержаних послуг.

Платіжні картки нині широко застосовуються у світовій практиці. Є багато видів цих карток. В Україні платіжні картки поки що не набули належного розповсюдження. Нині проводиться робота щодо створення відповідних економічних, організаційних, технічних умов і опрацювання правової бази, необхідної для широкого запровадження такого сучасного, прогресивного виду безготівкових розрахунків. На сьогодні в Україні діє лише Положення про впровадження пластикових карток міжнародних платіжних систем у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готівки, затверджене постановою Правління Національного банку України за № 37 від 24 лютого 1997 р. Проте цей документ регулює тільки питання, пов'язані з використанням в Україні карток міжнародних систем. Що стосується розрахунків у гривнях за допомогою платіжних карток внутрішніх платіжних систем, то в Україні готується впровадження інтегрованої платіжної системи масових електронних платежів населення з використанням пластикових карток, тобто внутрішньої (національної) системи, відкритої для взаємодії з іншими платіжними системами. В стадії підготовки і нормативні акти з цього питання.

За загальним правилом підприємства самостійно обирають форми розрахунків, але лише з тих, які передбачені Інструкцією № 7. Нею докладно регламентуються вимоги щодо оформлення розрахункових документів клієнтами, обов'язки банків при прийнятті розрахункових документів, їх обліку і проведенні операцій за ними.

У межах чинного законодавства форми безготівкових розрахунків обумовлюються в господарських договорах між суб'єктами підприємницької діяльності та в договорі на розрахунково-касове обслуговування, що укладається між банком і клієнтом. Проте це не стосується форм, пов'язаних з використанням платіжних вимог та інкасових доручень (розпоряджень). Якщо при застосуванні інших форм розрахункових документів ініціатором платежу є власник рахунку, операція здійснюється за його воле-

123

виявленням, ним заповнюються бланки розрахункових документів, то за платіжними вимогами і інкасовим дорученням (розпорядженням) стягуються кошти без згоди, а часто і всупереч бажанню власника коштів, іншими підприємствами і організаціями, яким таке право надано за законами України. Більш докладно про це буде сказано в наступних параграфах.

Інструкція № 7 встановлює вимоги, загальні для всіх форм розрахункових документів.

Розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк у паперовій формі, мають відповідати вимогам встановлених стандартів та вміщувати залежно від їх форми такі реквізити:

— назву документа;

— номер документа, число, місяць, рік його виписки.

Число та рік зазначаються цифрами, місяць — літерами. На розрахункових документах, які заповнюються за допомогою технічних засобів, допускається зазначення місяця цифрами:

— назви платника та одержувача коштів, які відповідають зареєстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств і організацій України, у фізичних осіб — платників податків — ідентифікаційні номери, що проставляються на підставі відповідних документів податкових органів, номери рахунків в установах банку;

— назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та умовні номери за МФО (код банку);

— суму платежу цифрами та літерами;

— призначення платежу: назву товару (виконаних робіт, наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція (договір, рахунок, товарно-транспортний документ та інше), із зазначенням його номера і дати, назви і відповідної статті закону, якою передбачено безспірне списання (стягнення) коштів тощо.

Замість назви товару може зазначатись його кодове (умовне) позначення. Якщо платник або одержувач платежу (або вони разом) є особами, які відповідно до чинного законодавства України визнаються нерезидентами, реквізит «Призначення платежу» обов'язково має додатково вміщувати дані про зміст операції, за якою здійснюється рух коштів, а також код країни, в якій одержувач платежу зареєстрований як юридична особа (для фізичних осіб — країна постійного проживання);

— на першому примірнику (незалежно від способу виготовлення розрахункового документа) — відбиток печатки та підписи відповідальних осіб платника або (та) одержувача коштів;

— підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету);

— суму податку на додану вартість (цифрами) або напис «без податку на додану вартість».

Якщо хоча б один із вищезазначених реквізитів (якщо вони передбачені формою документа) не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до виконання не приймає.

Використання факсиміле при вчиненні підпису, виправлення і підчистки у розрахункових документах не допускаються. Банк не має права робити виправлення на поданих розрахункових документах, за винятком випадків, обумовлених нормативними актами Національного банку України. У разі відмови прийняти від клієнта розрахунковий документ банк у день отримання документа має зробити на його зворотній стороні напис про причину повернення документа без виконання (за підписами головного бухгалтера і виконавця, завіреними штампом банку) та повернути його клієнтові.

Розрахункові документи за операціями, що здійснюються:

— суб'єктами підприємницької діяльності — юридичними особами, повинні мати відбиток печатки та підписи відповідальних осіб, яким відповідно до чинного законодавства України та установчих документів підприємства надано право розпорядження рахунком і підпису розрахункових документів і які повідомлені банку в картці із зразками підписів та відбитком печатки;

— відділеннями, філіями, представництвами від імені юридичної особи, підписуються особами, які уповноважені цією юридичною особою, і завіряються відбитком печатки, що відповідає вміщеним до картки зразкам підписів та відбитка печатки;

— підприємцями без створення юридичної особи, підписуються однією відповідальною особою, зразок підпису якої зазначений у картці зразків підписів, та завіряються відбитком печатки (за її наявності);

— фізичними особами, підписуються ними та приймаються банком до виконання за наявністю на документі підпису, що відповідає зразку вміщеного до картки рахунку.

Нині при проведенні платежів великого значення набувають нові прогресивні системи проведення розрахунків з використанням електронних засобів.

Враховуючи зазначене, Інструкція № 7 передбачає можливість здійснення платежів не лише в паперовій формі, а й із застосуванням системи електронних платежів «клієнт — банк». Ця

система забезпечує передачу повідомлень між клієнтом та банком у зашифрованому вигляді за допомогою сертифікованих засобів захисту. Вимога сертифікації засобів захисту означає, що клієнт банку може включатися до системи електронних платежів лише тоді, коли його програмне забезпечення буде перевірене Національним банком України з точки зору забезпечення її захисту від доступу сторонніх осіб, щоб уникнути можливості викрадення коштів, а також відповідності такої системи технології банківських розрахунків. Використання клієнтом системи елек-

125

тронних платежів має здійснюватись на підставі окремого договору між ним і банком. Електронні документи, що подаються клієнтом до банку, повинні відповідати формату розрахункових документів системи електронних платежів Національного банку України із зазначенням електронних цифрових підписів відповідальних осіб платника, яким згідно з установленими документами надане право підпису.

Після отримання від банку виписки з рахунку клієнт складає Реєстр розрахункових документів, які відправлені в банк каналами зв'язку і прийняті банком до оплати. Такий же реєстр за кожним клієнтом складається в банку після друкування балансу операційного дня. Реєстр електронних платежів з повним переліком реквізитів розрахункових документів підшивається банком до документів дня як первинний документ, що надійшов від клієнта в банк для оплати.

Реєстр має обов'язково містити відомості про дату і час подання розрахункових документів власником рахунку до виконання.

Інструкція № 7 докладно регулює проведення розрахунків за кожною формою розрахункових документів. Найпоширенішими з них є платіжні доручення.

Платіжне доручення — документ, який являє собою письмово оформлене доручення клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку. Доручення складаються за формою, визначеною Інструкцією.

Доручення приймаються до виконання банками протягом 10 календарних днів з дня виписки.

Банки приймають до виконання доручення від платників тільки в межах наявних коштів на їх рахунках, за винятком доручень на перерахування з основних рахунків підприємств до бюджетів та державних цільових фондів сум податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових платежів, пені, штрафів та інших санкцій, передбачених законодавством і застосованих у встановленому порядку за несвоєчасну сплату цих платежів, які приймаються банками незалежно від наявності коштів на цих рахунках.

Якщо на основному рахунку платника коштів немає, такі доручення обліковуються банком на спеціальному позабалансовому рахунку. При цьому платник зобов'язаний протягом трьох робочих днів надати доручення на перерахування залишків коштів з інших поточних рахунків на основний рахунок для забезпечення погашення зазначеної заборгованості або погасити її безпосередньо з додаткового рахунку.

За браком коштів на основному рахунку підприємства для виконання таких доручень здійснюється їх часткова оплата, яка оформляється меморіальним ордером. Перший примірник меморіального ордера поміщається в документи дня банку, другий — видається платникові як підтвердження про часткову оплату, а доручення з відміткою банку про часткову оплату поміщається в картотеку.

126

Доручення застосовуються в розрахунках за платежами товарного і нетоварного характеру. Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись:

— за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги);

— в порядку попередньої оплати;

— для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств;

— для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, дивіденди тощо) на їх рахунки, відкриті в установах банків;

— в інших випадках за угодою сторін.

При розрахунках за фактично відвантажену, продану продукцію (виконані роботи, надані послуги) в дорученні в рядку «Призначення платежу» зазначається назва відвантаженої, проданої продукції (виконаних робіт, послуг), номер, дата товарно-транспортного чи іншого документа, що підтверджує відвантаження, продаж продукції (виконання робіт, надання послуг).

Платіжними дорученнями дозволяється здійснювати попередню оплату, якщо це обумовлено в договорі між платником і одержувачем коштів або чинним законодавством. У платіжному дорученні має бути посилання на попередню оплату і на відповідний договір.

Якщо одержувач коштів не має рахунку в установі банку або розрахунки безпосередньо з одержувачем коштів платіжними дорученнями неможливі, підприємство може здійснювати перерахування коштів гарантованими платіжними дорученнями через підприємства зв'язку. За допомогою цих доручень підприємство може здійснювати без обмеження суми переказ коштів:

— на ім'я окремих громадян — коштів, що належать їм особисто (пенсії, аліменти, заробітна плата, витрати на відрядження, авторський гонорар тощо);

— підприємствам — на видатки для виплати заробітної плати, за організований набір робітників для заготівлі сільськогосподарської продукції у населених пунктах, де немає банків.

До всіх примірників доручення додається належно оформлений список одержувачів переказів із зазначенням тих, хто одержує гроші та на які цілі.

Платіжна ви мога-доручення

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин:

— верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг);

127

— нижня — доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку суму.

Верхня частина вимоги-доручення заповнюється одержувачем коштів і надсилається безпосередньо платнику. Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника.

За згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює нижню частину цього документа і здає в банк, що його обслуговує.

Платіжні вимоги-доручення приймаються банками протягом 20 календарних днів з дня виписки. Банк приймає до оплати вимогу-доручення в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку платника.

Якщо платник відмовляється сплатити вимогу-доручення, він про мотиви відмови повідомляє безпосередньо одержувача коштів у порядку і строки, зазначені в договорі.

Розрахунковий чек ______________

Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів.

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги.

В Інструкції встановлено, що чекодавцем може бути юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека і підписує його.

Чекодержатель — підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.

Чекодавець — підприємство або фізична особа, що здійснює платіж за допомогою чека і підписує його.

Банк-емітент — банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі.

Чекові книжки є бланками суворої звітності і можуть складатися з 10, 20, 25 окремих аркушів-чеків. Фізичній особі можуть бути надані один або кілька окремих розрахункових чеків на визначену банком суму, яка не може перевищувати суми коштів, що знаходяться на її рахунку або суми, внесеної готівкою.

Строк дії чекової книжки — один рік, а розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі, — три місяці. За погодженням з установою банку строк дії невикористаної чекової книжки може бути продовжений.

Інструкцією № 7 передбачено такі обов'язкові реквізити чеків:

— назва «розрахунковий чек»;

128

— назва (для фізичних осіб — прізвище, ім'я, по батькові чекодавця, дані його паспорта або документа, що його замінює) власника чекової книжки та номер його рахунку;

— назва банку-емітента і його номер МФО;

— ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб — ідентифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податковою адміністрацією;

— назва чекодержателя;

— доручення чекодавця банку-емітенту сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та літерами;

— призначення платежу;

— число, місяць та рік складання чека, місце складання чека;

— підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи).

Вимоги щодо доручення чекодавця і призначення платежу не стосуються окремого чека, виданого фізичною особою.

Чек, на якому немає хоча б одного із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку чекодавця без виконання.

Чек із чекової книжки пред'являється до оплати в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів.

Чек приймається чекодержателем до оплати безпосередньо від чекодавця, на ім'я якого виписано документ, що підтверджує отримання ним товарів, виконаних робіт та наданих послуг.

Забороняється передавання чекової книжки (розрахункового чека) її власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків чеків і проставляння на них відбитка печатки юридичними особами. За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може бути виписаний на ім'я іншої особи, яка в цьому разі стає власником чека (чекодавцем). Видача розрахункових чеків на пред'явника не дозволяється.

Чекові книжки (чеки) видаються банком-емітентом, в якому відкрито рахунок чекодавця ( щодо фізичних осіб — також у разі внесення готівки), на підставі заяви клієнта встановленого зразка.

Якщо втрачено чекову книжку (розрахунковий чек), чекодавець має подати до банку-емітента заяву із зазначенням номерів невикористаних чеків. Банк у реєстраційній картці, яка ведеться для обліку чеків, робить відмітку про номери загублених чеків. Кошти в сумі невикористаного ліміту чекової книжки повертаються клієнту на підставі його доручення (фізичній особі — заяви або ордера) не раніше ніж через 10 днів після отримання заяви про втрату чекової книжки. У разі загублення розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі, кошти повертаються їй не раніше ніж через 10 днів після закінчення строку дії чека.

129

Відповідальність за неправильне використання чеків, за збитки, що утворились у разі передачі чекової книжки або окремих чеків іншій особі, втрати або крадіжки, а також через зловживання з боку осіб, уповноважених на підписання чеків, несе чекодавець, якому видана чекова книжка (розрахунковий чек). У разі порушення клієнтом порядку розрахунків чеками банк може позбавити його права користування цією формою розрахунків, якщо це передбачено умовами договору на розрахунково-касове обслуговування.

Враховуючи, що неправильне використання чеків, їх втрата Відповідальність можуть призвести до значних збитків та інших негативних на- ^гй неправильне

слідків, Інструкція покладає на банк обов'язок під розписку на ^{викорис} ™І!!^

„—чеків

заяві на отримання чекової книжки ознайомити особу, яка одержує чекову книжку, про порядок заповнення чеків, а також попередити чекодавця щодо відповідальності за втрачені або викрадені чеки. Якщо при оформленні чекової книжки (розрахункового чека) допущено помилку, така книжка (чек) вважається зіпсованою і замість неї виписується нова чекова книжка (розрахунковий чек).

Перераховує депоновані кошти з рахунку чекодавця банк-емі-тент, у якому відкрито цей рахунок. Привабливість цієї форми розрахунків полягає в гарантованості оплати за чеком. Це забезпечується депонуванням, тобто резервуванням коштів на суму чекової книжки (чеків) на окремому аналітичному рахунку «розрахунки чеками» у банку-емітенті.

Чеки з чекової книжки виписуються в момент здійснення платежу і видаються чекодавцем за отримані ним товари та надані йому послуги. Виписуючи чек, чекодавець переносить залишок ліміту з корінця попереднього чека на корінець виписаного чека і виводить новий залишок ліміту (тобто залишок від суми, на яку видана чекова книжка).

Чеки підписуються особою, яка має право підписувати розрахункові документи, та повинні мати відбиток печатки чекодавця (крім фізичних осіб). Якщо чек підписується службовою особою чекодавця за дорученням керівника підприємства, право підпису чеків обумовлюється в цьому дорученні. У цьому разі в чеку перед підписом обов'язково робиться посилання на це доручення.

При прийнятті чека до оплати за товари (виконані роботи, надані послуги) чекодержатель має перевірити правильність заповнення чека і дотримання вимог Інструкції № 7 та упевнитися в особі пред'явника чека. Якщо чекодавець і чекодержатель обслуговуються в одній установі банку, після перевірки правильності складання реквізитів чека і реєстру кошти списуються з відповідного рахунку чекодавця та зараховуються на рахунок че-кодержателя.

Для здійснення розрахунків чеками між клієнтами різних банків банк чекодержателя зобов'язаний прийняти чек з реєстром та переслати їх спецзв'язком до банку-емітента. У цьому разі

130

кошти на рахунок чекодержателя зараховуються тільки після отримання їх із банку-емітента.

Невикористані чеки після закінчення строку дії чекової книжки або вичерпання ліміту підлягають поверненню до банку-емітента, де вони мають бути погашені банком. За бажанням клієнта банк може продовжити строк дії чекової книжки або клієнт може поповнити її ліміт у разі його вичерпання.

Якщо клієнтом припинено подальші розрахунки чеками та є невикористаний ліміт за чековою книжкою до закінчення строку її дії, чекодавець подає її в банк разом з дорученням для зарахування невикористаного залишку ліміту на той рахунок, з якого депонувалися кошти.

Банк-емітент може відмовитись від оплати чека у випадках, якщо чек або реєстри чеків заповнені з порушенням вимоги Інструкції або мають виправлення і підчистки, факсиміле замість підпису. Якщо банк-емітент відмовляється сплатити чек, чеко-держатель має право пред'явити до чекодавця у встановленому порядку претензію, а якщо той її повністю або частково відхиляє, — позов до суду.

Акредитив ______________________

Розрахунки за акредитивами — це форма безготівкових розрахунків, згідно з якою оплату товарів і послуг провадять за місцем перебування постачальника (продавця) товарів із коштів покупця, заброньованих для цього в банку на спеціальному рахунку — акредитиві.

Така форма розрахунків більш вигідна для постачальника (продавця), оскільки оплата за його товари гарантується ще до моменту поставки (продажу), відвантаження товарів тощо. Водночас для покупця така форма розрахунків не дуже бажана, оскільки відволікає його кошти, які мають бути заброньовані на певний час до одержання товару на окремому рахунку. Ця форма розрахунків застосовується тоді, коли в договорі між постачальником (продавцем) і покупцем прямо передбачена оплата за акредитивом.

У минулому нормативними актами передбачалась можливість переведення на акредитивну форму розрахунків як засіб впливу на ненадійного контрагента за договором, який постійно порушує строк оплати за придбані товари (послуги тощо).

Така форма розрахунків має актуальне значення і в умовах платіжної кризи, оскільки забезпечує гарантовану оплату за господарськими договорами. Акредитиви широко використовуються при укладенні зовнішньоекономічних угод.

Відповідно до Інструкції № 7 акредитив — це форма розрахунків, за якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов 'язаний:

— виконати платіж третій особі за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;

Розділ 6. Договори банківського рахунку . = Правове регулювання безготівкових розрахунків . Міжбанківські розрахунки 131

— надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Заявник акредитива — платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива.

Банк-емітент — банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнтові.

Бенефіціар — юридична особа, на користь якої виставлено акредитив (продавець, виконавець робіт або послуг тощо).

Виконуючий банк — банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку-емітента виконує акредитив.

Залежно від характеру акредитивної операції, що покладена банком-емітентом на виконуючий банк, він може виступати аві-зуючим або банком-платником. Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

— покритий акредитив — коли завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку;

— непокритий акредитив — оплата за яким у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитиви бувають відзивні та безвідзивні. На кожному акредитиві має бути зазначено, є він відзивним чи безвідзивним. Якщо таке не зазначено, акредитив вважається безвідзивним.

Відзивний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з бенефіціаром (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банку-емітента від гарантування платежів за акредитивом).

Усі розпорядження про змінення умов відзивного акредитива заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара. Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива. Виконуючий банк зобов'язаний оплатити документи, які відповідають умовам акредитива, виставлені бенефіціаром і прийняті виконуючим банком, до отримання останнім повідомлення про зміну або анулювання акредитива.

Безвідзивний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акредитива, якщо таке передбачено його умовами. Із своїми пропозиціями про зміну умов акредитива бенефіціар має звернутися до заявника акредитива, а заявник, у разі згоди, вносить зміни

132 —

до акредитива через банк-емітент, який надсилає потрібне повідомлення виконуючому банку.

Акредитиви в іншому (виконуючому) банку за дорученням банку-емітента можуть виконуватися:

— депоновані — списанням коштів з аналітичного рахунку «Розрахунки акредитивами»;

— гарантовані — наданням виконуючому банку права списувати кошти з кореспондентського рахунку банку-емітента, відкритого при встановленні кореспондентських відносин між банками.

Для відкриття акредитива підприємство має подати банку-емі-тенту заяву встановленого зразка. В ній, крім загальних реквізитів платника і бенефіціара, банку-емітента і банку, виконуючого акредитив, зазначаються специфічні для акредитива реквізити: вид акредитива, строк його дії (дату закриття у виконуючому банку), сума акредитива, дата і номер договору (угоди), яким передбачене відкриття акредитива, умови акредитива (види товарів, для сплати яких він відкривається, розрахункові, товарно-транспортні та інші документи, порядок їх оплати — з акцептом уповноваженого платника або без нього).

Без зазначення всіх цих реквізитів акредитив не відкривається.

Акредитив повинен мати такі умови, які можуть бути документально перевірені банком і забезпечувати інтереси платника і бенефіціара.

Строк дії акредитива в банку-емітенті встановлюється покупцем у межах 15 днів з дня відкриття, не враховуючи нормативний термін проходження документів спецзв'язком між банками. Керівник установи банку-емітента має право за поданням заявника акредитива у разі необхідності продовжувати строк дії акредитива на 10 днів, якщо це викликано зміною умов поставки та відвантаження продукції. Банк-емітент у свою чергу повідомляє про це виконуючий банк, а останній — бенефіціара.

Дата, зазначена в акредитиві, є останнім днем для оплати виконуючим банком документів за акредитивом.

Один примірник заяви про відкриття акредитива надсилається спецзв'язком банком-емітентом виконуючому банку. Останній про відкриття і умови акредитива повідомляє бенефіціара (авізує акредитив).

Після відвантаження продукції, виконання робіт або послуг бе-нефіціар подає документи, що підтверджують цей факт, оформлені відповідно до умов акредитива разом з реєстром цих документів. Виконуючий банк перевіряє дотримання всіх умов акредитива і в разі їх відповідності за акредитивом, депонованим у виконуючому банку, здійснює виплату бенефіціару. При цьому два примірники реєстру разом з документами, передбаченими умовами акредитива, відправляються банку-емітенту, а той у свою чергу видає документи і один примірник реєстру заявнику акредитива.

133

Зазначені документи після їх перевірки відповідності умовам акредитива надсилаються і в разі використання акредитива, депонованого у банку-емітенті. Але тоді платіж здійснюється виконуючим банком не відразу, а після перевірки виконання всіх умов акредитива його перераховує на рахунок бенефіціара банк-емітент. Цей вид акредитива за своїм механізмом дещо нагадує розрахунки чеками, тільки платіж здійснюється не за умови пред'явлення належно оформлених чеків, а при пред'явленні всіх документів, передбачених у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива та визначених у заяві про його відкриття.

Виплата бенефіціару за акредитивом, депонованим у виконуючому банку, відрізняється від оплати за чеком ще й тим, що у цьому разі перерахування коштів їх одержувачу (бенефіціару) здійснюється банком бенефіціара, а не банком-емітентом. Зарахування коштів бенефіціару за непокритим гарантованим акредитивом здійснюється виконуючим банком після перевірки отриманого реєстру документів за акредитивом та інших документів, що передбачені умовами акредитива, списанням коштів з кореспондентського рахунку банку-емітента.

У свою чергу банк-емітент відшкодовує кошти за рахунок заявника акредитива в порядку, встановленому для повернення кредитів згідно з договором.

Варто зауважити, що у разі, якщо виконуючий банк при перевірці пред'явлених бенефіціаром документів виявить хоча б одне порушення умов акредитива, він виплати не здійснює, а надсилає банку-емітенту повідомлення для підтвердження і згоди на виконання акредитива, поінформувавши про це бенефіціара.

Якщо підтвердження не надійде, всі документи мають бути повернені виконуючим банком бенефіціару з відміткою про причини їх невиконання.

Слід зазначити, що умовами акредитива може бути передбачений акцепт заявника акредитива. У такому випадку виконуючому банку мають бути надані уповноваженою особою заявника документи, що підтверджують її особу, завірений заявником акредитива зразок підпису цієї особи та документи щодо її повноважень, видані заявником акредитива. На документах, визначених умовами акредитива, такою особою робиться напис про акцептування за рахунок акредитива.

Якщо акредитив не використано та закінчився строк його дії, він закривається, а депоновані кошти повертаються на рахунок заявника. Акредитив може закриватися за ініціативою заявника або банку-емітента при відзивному акредитиві чи в зв'язку з розірванням договору між заявником акредитива і бенефіціаром.

Вексель

Особливістю векселя є те, що він одночасно є і розрахунковим документом і цінним папером. Вексель застосовується як засіб розрахунку дуже давно.

134

Нині порядок використання векселів у господарському обороті України регулюється Положенням про переказний і простий вексель, прийнятим відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України за № 528 від 10 вересня 1992 р. Постановою Правління Національного банку України за № 258 від 28 травня 1999 р. було також затверджено Положення про операції банків з векселями.

6 липня 1999 р. Верховна Рада України прийняла три закони, які безпосередньо стосуються питання правового регулювання вексельного обігу: «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі» та «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів».

Ці закони набирають чинності через три місяці після вручення повідомлення про ратифікацію депозитарію конвенції. Приєднання до зазначених конвенцій зумовлює необхідність внесення змін до чинних нормативних актів України з цього питання.

Докладно питання правового регулювання застосування векселів викладені у розділі «Правове регулювання ринку цінних паперів в Україні».

6.8. Розрахунки платіжними вимогами та інкасовими дорученнями

Як уже зазначалось, за загальним правилом безготівкові розрахунки здійснюються з ініціативи та за дорученням власників рахунків. Проте мають місце випадки, коли банки зобов'язані списувати кошти з рахунків їх власників не тільки за їх дорученням, а й на вимогу (розпорядження) державних органів або господарюючих суб'єктів, яким надане таке право. Це так звані випадки безспірного стягнення (списання) коштів. У окремих законах іноді ще вживається поняття «безакцептне списання коштів», проте воно застаріло. На сьогодні в Україні не існує такої форми розрахунків, як акцепт платіжної вимоги, а отже, не зовсім коректно говорити про безакцептне списання.

Останнім часом у законодавстві закріпився такий термін, як «безспірне стягнення коштів», однак це, звичайно, не означає, що таке списання взагалі не може бути оскаржене, опротестоване у суді або в іншому встановленому законодавством порядку. Мається на увазі, що в момент пред'явлення розрахункових документів на таке стягнення, якщо вони належним чином оформлені, банк повинен виконати їх (за умови наявності коштів), не питаючи згоди власника рахунку і не розглядаючи його заперечень проти стягнення. Якщо на момент надходження документів на безспірне стягнення коштів на їх виконання на рахунку немає або їх недостатньо, то вони мають прийматися банком і обліковуватися в картотеці та оплачуватися в міру надходження

135

коштів, а не повертатися без виконання, як це в більшості випадків робиться з розрахунковими документами самого клієнта. У цьому ж розумінні застосовується і вираз «безакцептне списання коштів», тому надалі використовуватиметься узагальнений термін «безспірне стягнення».

Безспірне стягнення коштів є досить суттєвим обмеженням прав власника рахунку розпоряджатися своїми коштами. Тому застосування його обмежене і може мати місце лише у випадках, коли таке право прямо передбачено в законі. До недавнього часу безспірне стягнення досить широко застосовувалось і право на нього передбачалося не лише в законах, айв указах Президента та постановах Кабінету Міністрів України. Проте наприкінці 1996 р. було прийнято два закони, які значно обмежили сферу застосування безспірного стягнення. Були внесені зміни до ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні» та до ст. 381 Цивільного кодексу України. Відповідно до них без згоди юридичної особи, фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності стягнення (списання) коштів, що знаходяться на їх рахунку в банках, не допускається за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішеннями суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів.

Наступним кроком у обмеженні випадків безспірного стягнення було прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законів України, що передбачають безспірне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності у банках». Відповідно до нього у 13-ти законах України безспірний порядок стягнення коштів був замінений на загальний, претензійно-позовний. Проте і нині існує значна кількість законодавчих актів, які надають право державним органам і суб'єктам підприємницької діяльності на безспірне стягнення коштів. Це, зокрема, такі закони та декрети:

1. Арбітражний процесуальний кодекс України (ст. 8).

2. Цивільний процесуальний кодекс України (сталті 348, 349.

3. Кодекс торговельного мореплавства України (статті 55, 183).

4. Закон України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 53).

5. Закон України «Про Єдиний митний тариф» (ст. 25).

6. Закон України «Про бюджетну систему України» (ст. 23).

7. Закон України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (ст. 6).

8. Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» (ст. 9).

9. Закон України «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами» (ст. 17).

10. Закон України «Про державну податкову службу в Україні» (ст. 11, п. 8).

11. Закон України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 р. » (ст. 5).

12. Закон України «Про зупинення спаду сільськогосподарського виробництва та продовольче забезпечення країни у 1997-1998 роках» (ст. 1).

13. Закон України «Про деякі питання підготовки до проведення в місті Києві щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку» (п. 6 розд. II).

14. Закон України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» (ст. 22).

15. Закон України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» (статті 9, 21, 34, 41).

16. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. за № 13—92 «Про прибутковий податок з громадян» (ст. 20).

17. Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. за № 8—93 «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів» (статті 6, 7).

18. Декрет Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. за № 30—93 «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» (ст. 8).

19. Декрет Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. за № 33—93 «Про порядок вилучення та реалізації вантажів, що знаходяться у морських торговельних портах і на припортових залізничних станціях понад установлені терміни» (ст. 7).

20. Закон України «Про виконавче провадження» (статті 3, 44, 46, 50, 51, 87).

Водночас варто зазначити, що цей перелік не є сталим, бо попри загальну тенденцію до зменшення випадків безспірного стягнення, все ж має місце прийняття окремих законів, які надають таке право певним категоріям стягувачів. Безспірний порядок стягнення є бажаним і зручним для стягувачів, оскільки він значно прискорює і спрощує процедуру одержання коштів порівняно з претензійно-позовним порядком, не потребує витрат на сплату мита за судовий розгляд. Але, як уже зазначалось, такий порядок суттєво обмежує право платників на розпорядження його коштами, у зв'язку з чим може негативно вплинути на його фінансово-господарську діяльність. Тому в майбутньому, на нашу думку, єдиним випадком безспірного (примусового) стягнення коштів має стати стягнення за виконавчими документами. Проте на сьогодні, враховуючи необхідність прискорення надходження коштів до бюджету та на рахунки пріоритетних галузей (наприклад, сільськогосподарських товаровиробників), коло підстав для безспірного стягнення досить значне.

136

Найпоширенішими випадками застосування безспірного стягнення є:

— стягнення недоїмок до бюджетів і державних цільових фондів за податками і обов'язковими зборами та фінансових санкцій до бюджету;

— стягнення за визнаними документами судів загальної юрисдикції та арбітражних судів;

— стягнення за виконавчими претензіями відповідно до ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України.

Безспірне стягнення здійснюється на підставі двох розрахункових документів, таких як платіжна вимога та інкасове доручення (розпорядження).

За своїми реквізитами ці документи нічим не відрізняються. Єдине, чим вони різняться між собою, так це те, що стягувача-ми за інкасовим дорученням (розпорядженням) можуть бути тільки органи державної податкової служби, а за платіжними вимогами — будь-які інші юридичні особи, які відповідно до законодавства мають право застосувати безспірне стягнення коштів.

На розрахункові документи щодо безспірного стягнення коштів поширюються викладені вище загальні вимоги щодо обов'язкових реквізитів розрахункових документів. Додатково до цих загальних реквізитів згідно з п.п. 143, 145 Інструкції № 7 як у платіжній вимозі, так і в інкасовому дорученні залежно від конкретного виду безспірного стягнення, в рядку «призначення платежу» потрібно зазначити назву закону та відповідну статтю, якою передбачено безспірне списання (стягнення) коштів, а в разі необхідності — вид платежу і строк, протягом якого здійснюється стягнення (наприклад, період, упродовж якого нараховується пеня), а також акт ненормативного характеру, на підставі якого здійснюється стягнення (постанова, рішення, наказ тощо). Така вимога до оформлення зазначених документів спрямована на те, щоб обмежити випадки безспірного стягнення лише тими, які передбачаються законами України. Якщо зі змісту закону випливає необхідність посилання на інші документи, то в розрахунковому документі мають зазначатися назва, дата, номер відповідного документа. Ними можуть бути: договір (наприклад, у разі стягнення вартості сільськогосподарської продукції за Законом України «Про зупинення спаду сільськогосподарського виробництва та продовольче забезпечення країни у 1997—1998 роках»), митна декларація, вексель тощо.

Із змісту деяких законів випливає необхідність не тільки посилатися на певні документи, а й додавати їх до розрахункових документів. Ці вимоги відображені в Інструкції № 7. Так, зокрема, відповідно до ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України до платіжної вимоги має додаватися відповідь на претензію (оригінал), а якщо в ній не зазначена сума визнаної претензії, то і копія претензії. У разі списання на підставі виконавчого документа слід обов'язково подати в банк його оригінал. При цьому в останньому випадку посилання у розрахунковому

137

документі на законодавчий акт не вимагається, оскільки правомірність списання підтверджується наявністю виконавчого документа, в якому є посилання на статті відповідного кодексу.

Відповідальність за обгрунтованість і правильність внесення даних у розрахункові документи у разі безспірного стягнення коштів несе стягувач. Банк не повинен і не має можливості здійснювати контроль за достовірністю таких даних. Він повинен тільки перевірити правильність заповнення розрахункових документів, відповідність зазначених у них підстав для безспірного стягнення законам України, а також у разі необхідності — даним, зазначеним у виконавчих або інших документах, що додаються.

Платіжні вимоги (інкасові доручення) приймаються банком протягом 10 календарних днів з дня виписки. Ці документи подаються стягувачем до установи банку, в якому він обслуговується. Виняток з цього правила може мати місце лише у тому випадку, якщо кошти підлягають стягненню саме з цього банку. У випадку конфліктної ситуації, щоб запобігти можливості створення цим банком перешкод до стягнення, стягувач має право надіслати розрахункові та виконавчі документи безпосередньо до територіального управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку-платника.

Як зазначалось, документи на безспірне стягнення коштів з основних рахунків платників приймаються банками незалежно від наявності коштів на цих рахунках. Якщо коштів бракує, списується наявна сума, а розрахунковий документ поміщається на позабалансовий рахунок № 9803 (так звана картотека) з відміткою про часткову оплату. У разі повної відсутності коштів на виконання розрахункових документів на безспірне стягнення вони також обліковуються в картотеці. Такі документи виконуються в міру надходження коштів на рахунок.

Зазначений порядок вимагає встановлення певної черговості виконання розрахункових документів, оскільки кількість документів, що обліковуються на картотеці, може бути досить значною. Оскільки кошти, що надходять на рахунок, мають спрямовуватися на оплату документів, котрі обліковуються на картотеці, то це може суттєво обмежити можливість власника рахунку розпоряджатися своїми коштами, заблокувати його розрахунки.

Положенням про виконання установами банків доручень підприємств та розрахункових документів на безспірне стягнення (списання) коштів, в редакції, затвердженій постановою Правління Національного банку України за № 220 від 5 травня 1999 р., встановлений такий порядок здійснення платежів у разі недостатності коштів на основному рахунку: в першу чергу 10 % від надходжень коштів на основний рахунок спрямовується на сплату сум збору на обов'язкове державне пенсійне страхування та безспірне списання (стягнення) органами Пенсійного фонду України недоїмки за цим збором та коштів за регресними вимогами. Це положення зумовлене необхідністю вирішення важли-

138

вого соціального питання щодо забезпечення виплати населенню заборгованості за пенсіями. Далі кошти, що надходять на основний рахунок, в розмірі до 15 % від надходжень за попередній місяць (для вуглевидобувних, гірничорудних, гірничохімічних підприємств — до 25 %) дозволяється спрямовувати на невідкладні потреби за розпорядженням власника рахунку.

Конкретні напрями спрямування цих коштів визначає власник рахунку. Це можуть бути розрахунки за господарськими договорами з клієнтами, заробітна плата, премії своїм працівникам, виплати на будівництво, реконструкцію, соціальну сферу тощо. Крім того, виходячи із необхідності вирішення важливого соціального питання і обов'язку наймодавців виплачувати заробітну плату, до 50 % від решти коштів, що залишилися після здійснення зазначених вище платежів, власник рахунку може використати на сплату простроченої понад 15 днів заробітної плати, прирівняних до неї платежів та утримань з неї. У цьому випадку решта 50 % коштів має спрямовуватися на оплату обов'язкових зборів, що нараховуються на фонд оплати праці (збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, обов'язкове соціальне страхування, до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи), оскільки відповідно до законів про такі збори вони мають сплачуватися одночасно із виплатою заробітної плати. При цьому якщо у картотеці є документи на стягнення сум заробітної плати та прирівнених до неї платежів за рішенням судів, то вони виконуються в рахунок цих 50 %, але перед видачею підприємству коштів на виплату заробітної плати за розпорядженням його керівника.

Потім мають сплачуватися платіжні доручення клієнта та розрахункові документи на безспірне стягнення коштів за платежами з податків та обов'язкових зборів до бюджету, а далі — інші документи на безспірне стягнення в порядку календарної черговості їх надходження.

Можливість існування додаткового поточного рахунку зумовлює необхідність розробки процедури безспірного стягнення з таких рахунків. Якщо їх власник за відсутності коштів на основному рахунку при надходженні до нього розрахункових документів на безспірне стягнення на підставі повідомлення банку відповідно до п. 4 розділу IIЗакону України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків» не перераховує кошти з додаткового поточного рахунку на основний для забезпечення погашення зазначеної заборгованості або безпосередньо не погасить її з додаткового рахунку, то така заборгованість може бути стягнена з додаткового рахунку в без-спірному порядку.

Цей механізм стягнення коштів з додаткового рахунку, передбачений Інструкцією № 7, загалом такий же, що і викладений вище механізм стягнення з основного рахунку. Відмінність полягає лише в тому, що до додаткових рахунків картотека заборгованості не відкривається і стягнення здійснюється лише в межах наявних на таких рахунках коштів. Тому, якщо на момент

139

надходження розрахункових документів на безспірне стягнення до додаткових рахунків коштів на них немає, банк повертає такі документи без виконання з відповідною відміткою.

Якщо коштів бракує, здійснюється їх часткова оплата у межах наявних коштів, про що також робиться відповідна відмітка на розрахункових документах. При цьому оригінали виконавчих документів або визнаної претензії з відміткою про часткову оплату повертаються стягувачу, щоб він міг використати їх у подальшому для стягнення решти коштів. У банку мають залишатися копії цих документів, завірені штампом банку. Цим механізм стягнення з додаткового рахунку також дещо відрізняється від порядку стягнення з основного рахунку, відповідно до якого розрахункові документи виконуються до їх повного погашення і оригінали виконавчих документів (визнаної претензії) залишаються в документах для банку.

Варто зауважити, що викладені положення не стосуються без-спірного списання коштів з реєстраційних рахунків бюджетних установ і організацій. Відповідно до ст. 41 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» таке стягнення проводиться виключно органами Державного казначейства України. Порядок безспірного списання коштів із реєстраційних рахунків установ і організацій, оплата видатків яких здійснюється з Єдиного казначейського рахунку, затверджений Головним управлінням Державного казначейства України за № 25 від 22 березня 1999 р. (зареєстровано в Міністерстві юстиції України за № 233/3526 від 15 квітня 1999 р.).

Безспірне стягнення коштів з рахунків в іноземній валюті регулюється окремим нормативним актом — Порядком безспірного списання (стягнення) коштів з рахунків в іноземній валюті суб'єктів підприємницької діяльності (крім банків) на території України, нова редакція якого затверджена постановою Правління Національного банку України за № 374 від 16 вересня 1998 р.

Слід зазначити, що в цілому механізм стягнення коштів з валютних рахунків аналогічний механізму стягненню з рахунків у національній валюті. Проте він має і певні особливості, що випливають зі специфіки розрахунків в іноземній валюті.

Оскільки однією з особливостей валютного регулювання є заборона обігу і використання іноземної валюти як засобу платежу між резидентами України, тому і коло підстав, коли можливе безспірне стягнення коштів з рахунків, ще більш обмежене порівняно зі стягненням з рахунків у національній валюті.

Стягнення коштів з рахунків у іноземній валюті допускається у тих випадках, якщо це випливає з чинного законодавства.

Так, зокрема, відповідно до п. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів» за № 8—93 від 21 січня 1993 р. стягнення недоїмки може бути звернене на будь-які окремі рахунки недоїмника, тобто і на рахунки в іноземній валюті.

140

Крім того, стягнення з рахунків у іноземній валюті здійснюється на підставі виконавчих документів судів України, виданих на виконання рішень про стягнення коштів у іноземній валюті, прийнятих судами України (оскільки суди мають право звернути стягнення на будь-яке майно боржника, в тому числі на кошти в іноземній валюті) та судами інших країн, які є обов'язковими до виконання на території України відповідно до міжнародних угод або чинного законодавства України, якщо інший порядок виконання не передбачений міжнародними договорами.

Стягнення з рахунку в іноземній валюті можливе також згідно зі ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України за визнаною боржником претензією. На користь резидента стягнення за визнаною претензією допускається за операціями, передбаченими чинним законодавством як такі, що можуть здійснюватися між резидентами на території України в іноземній валюті (наприклад, за заборгованістю за кредитами, наданими в іноземній валюті тощо). Зазначена вимога спрямована на те, щоб не допускати застосування претензійного порядку для використання іноземної валюти як засобу платежу між резидентами України.

Нерезиденти України мають право на стягнення за визнаною претензією у тому разі, якщо в договорі між ними і резидентом України передбачено, що спори, які виникають у процесі виконання цього договору, розглядаються арбітражними судами України відповідно до чинного законодавства. Саме у цьому випадку на відносини між нерезидентом і резидентом-боржником поширюється ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України щодо права безспірного стягнення коштів.

Головною особливістю безспірного стягнення з рахунків у іноземній валюті є те, що воно здійснюється лише в межах наявних коштів на рахунку на день надходження документів. Картотека заборгованості до валютних рахунків не ведеться.

Порядок безспірного стягнення з валютних рахунків нагадує порядок безспірного стягнення з додаткових рахунків у національній валюті України. Особливістю стягнення з рахунків в іноземній валюті є те, що в більшості випадків при цьому має здійснюватися конвертація іноземної валюти в національну валюту, якщо стягувачем (одержувачем) коштів є резидент України. Продаж іноземної валюти за гривні не вимагається, якщо стягувачем є нерезидент України. У цьому разі відповідна іноземна валюта перераховується безпосередньо на його рахунок. У випадку здійснення безспірного стягнення нерезидентом на відміну від загального правила розрахунковий документ може направлятися безпосередньо до уповноваженого банку боржника.

6.9. Арешт коштів на рахунках

На режим функціонування рахунків фізичних та юридичних осіб можуть суттєво впливати такі заходи, як арешт коштів та зупинення (припинення) операцій на рахунках. У разі їх застосу-

142

вання безготівкові операції, а також і видача готівки з рахунків значно обмежуються або і зовсім «блокуються».

Відповідно до ст. 53 Закону України «Про банки і банківську діяльність» арешт може бути накладений на грошові кошти та інші цінності юридичних осіб та громадян, що знаходяться у банках, тільки за рішенням судів і арбітражних судів та постановами слідчих органів, а на кошти іноземних та міжнародних організацій — тільки на підставі рішень судів або арбітражних судів.

На сьогодні арешт коштів на рахунках може застосовуватися для забезпечення цивільного позову відповідно до статей 149—152 Цивільного процесуального кодексу України та статей 66—67 Арбітражного процесуального кодексу України судами загальної юрисдикції та арбітражними судами. Крім того, згідно зі статтями 29, 126 Кримінально-процесуального кодексу України для забезпечення можливого цивільного позову арешт можуть накладати також слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції та прокурори на стадії попереднього слідства за порушеними кримінальними справами. Відповідно до статей 5, 50, 51 Закону України «Про виконавче провадження» арешт може бути накладений державними виконавцями. Арешт може накладатися за заявою сторони, що подала позов, або за ініціативою судді (суду, арбітражного суду), слідчого, прокурора, державного виконавця.

Крім того, відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України арешт може бути накладений на кошти фізичних осіб для забезпечення можливої конфіскації майна.

Варто зауважити, що відповідно до ст. 152 Цивільного процесуального кодексу України забезпечувати позови до державних підприємств, установ, організацій, колгоспів та інших кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій дозволяється тільки у формі заборони проводити певні дії, тобто арешт судами загальної юрисдикції коштів таких юридичних осіб не передбачається.

Залежно від ухвали суду, постанови прокурора, слідчого арешт може бути накладений на кошти, що знаходяться на всіх або декількох рахунках юридичної (фізичної) особи або на яко-му-небудь конкретному рахунку, на кошти на рахунку в цілому і на конкретно визначену суму.

Чинне законодавство докладно не регламентує порядок виконання ухвал (постанов) про накладення арешту, а лише передбачає можливі випадки його застосування.

Механізм виконання банками ухвал (постанов) про накладення арешту на кошти на рахунках визначається розділом XІнструкції № 7. Суть його полягає в тому, що банк списує суму, на яку накладено арешт, з поточного чи іншого рахунку власника, який зазначено в ухвалі (постанові), і перераховує його на спеціальний рахунок, який відкривається клієнту на час накладен ня арешту на окремому аналітичному рахунку того самого балансового рахунку, що й рахунок, на який накладено арешт (далі

143

спеціальний рахунок). Якщо необхідної суми коштів на рахунку немає, то накопичення коштів на спеціальному рахунку здійснюється в міру надходження коштів на поточний або інший рахунок клієнта, на кошти якого накладено арешт. Накопичення коштів на спеціальному рахунку на виконання ухвали суду (постанови прокурора, слідчого, державного виконавця), здійснюється в тій же групі черговості, що і оплата розрахункових документів за виконавчими документами судів, згідно з установленим порядком черговості виконання платежів.

У разі накладення арешту до моменту накопичення необхідної суми на спеціальному рахунку банком припиняється списання коштів за розпорядженням власника рахунку (в тому числі використання коштів на потреби підприємства та виплату заробітної плати і прирівнених до них платежів), за винятком платежів до бюджету і обов'язкових зборів до державних цільових фондів.

За загальним правилом арешт накладається на конкретно визначену суму, яка відповідає розміру цивільного позову. У цьому разі після накопичення (резервування) такої суми на спеціальному рахунку, поточний чи інший рахунок, на кошти якого було накладено арешт, продовжує функціонувати в звичайному режимі.

Проте в деяких випадках (наприклад, при провадженні справи про банкрутство, або на стадії попереднього слідства, коли немає змоги визначити можливу суму позову) арешт може накладатися на кошти на рахунку в цілому, без зазначення конкретної суми. У цьому разі накопичення коштів на спеціальному рахунку здійснюється без обмеження суми на весь час дії ухвали (постанови) про накладення арешту (до прийняття судом рішення за позовом), тобто операції за розпорядженням клієнтів не можуть здійснюватись, практично рахунок «блокується» до скасування арешту.

Ухвала суду або постанова прокурора, слідчого, державного виконавця надсилається безпосередньо до банку, в якому відкрито рахунок юридичної або фізичної особи, на кошти якої накладено арешт. Заходи щодо здійснення арешту коштів виконуються банками негайно після отримання ухвали суду або постанови прокурора, слідчого, державного виконавця про накладення арешту. Якщо ухвала суду або постанова прокурора чи слідчого про накладення арешту надійшла до банку після закінчення операційного дня, то заходи щодо здійснення арешту коштів виконуються банками за станом на початок наступного операційного дня.

Якщо на кошти юридичних осіб арешт накладає арбітражний суд, то, крім винесеної ухвали, ним має бути виданий також наказ.

Процедура виконання банками ухвал (постанов) про накладення арешту дещо нагадує механізм безспірного стягнення, про який вже мовилося. Мається на увазі, що кошти списуються банком з рахунків, зазначених в ухвалі (постанові) про накладення арешту і перераховуються на інший рахунок, обмежується вико-

144

нання розпоряджень власника рахунку щодо перерахування коштів. Якщо коштів на рахунку бракує для негайного накопичення на спеціальному рахунку, ухвала (постанова) про арешт також, як і документи на безспірне стягнення, вміщується до картотеки для подальшого стягнення коштів у разі їх надходження на рахунок, причому у тій же групі черговості, що і оплата розрахункових документів за виконавчими документами судів.

Відмінність полягає в тому, що при накладенні арешту власник рахунку не може використати за своїм розпорядженням кошти навіть у межах розміру невідкладних потреб та на виплату простроченої заробітної плати, на які він має право у разі застосування безспірного стягнення коштів. Крім того, за безспірним стягненням списані кошти негайно перераховуються на рахунки стягувачів або відповідні рахунки Державного бюджету України та місцевих бюджетів. У разі накладення арешту кошти резервуються на спеціальному рахунку, який банк відкриває тій же юридичній або фізичній особі, на кошти якої накладено арешт. Ці кошти до прийняття рішення судом продовжують належати такій особі, вони лише «відокремлюються» від інших коштів і не можуть витрачатися нею.

У Інструкції № 7 чітко зазначено, що кошти, які накопичуються на спеціальному рахунку, забороняється використовувати до отримання рішення суду про їх стягнення або ухвали суду (постанови прокурора, слідчого) про зняття арешту. Накопичені кошти використовуються виключно для забезпечення позову (конфіскації). Будь-які інші претензії до спеціального рахунку висуватися не можуть. Перерахування коштів з цього спеціального рахунку стягувачам або до бюджету можливе тільки після прийняття судом рішення за цивільним позовом, для забезпечення якого був накладений арешт, про повне або часткове задоволення позову або в разі конфіскації майна на підставі виконавчого документа суду. Якщо суд приймає рішення про стягнення суми меншої, ніж накопичена на спеціальному рахунку, або про відмову в позові і знятті в зв'язку з цим арешту, невикористана сума повертається банком на той рахунок, з якого вона була вилучена і відновлюється проведення операції у встановленому порядку. Викладене стосується і інших випадків скасування арешту органом, який прийняв рішення про його застосування, або судом, що розглядає справу.

Якщо до банку надійшло кілька ухвал (постанов) про накладення на кошти на рахунку арешту, то вони виконуються банком у календарній черговості їх надходження.

6.10. Зупинення (припинення) операцій на рахунках

Деякими законами України передбачається право відповідних державних органів зупиняти (припиняти) операції на рахунках. У різних законах вживається то термін «зупинення», то «припинення» операцій, хоча мається на увазі одне і те саме: заборону банкам здійснювати операції за розпорядженням власника рахунку (обмеження можливості власника рахунку проводити роз-

145

рахункові операції). На нашу думку, правомірно було б застосовувати поняття «зупинення операції». «Припинення» означає остаточне «закінчення» операцій, наприклад, у зв'язку з закриттям рахунку в результаті припинення діяльності юридичної особи та в інших випадках. Зупинення є тимчасовим заходом, який за загальним правилом передбачає відновлення операції після усунення обставин, які стали підставою для їх зупинення.

На сьогодні Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (п. 6 ст. 8) передбачено, що Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має право у разі виявлення ознак правопорушення у вигляді випуску в обіг та розміщення незареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів або діяльності на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії) зупиняти операції по банківських рахунках відповідної юридичної особи до виконання або скасування в судовому порядку рішення про накладення штрафу.

Ст. 11 п. 5 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» встановлює право податкових органів зупиняти операції на рахунках, а п. 2 ст. 10 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» передбачає право цих органів припиняти на рахунках операції у випадках, коли керівництво об'єкта, на якому необхідно провести ревізію або перевірку, перешкоджає працівнику державної контрольно-ревізійної служби виконувати свої обов'язки. Керівникам органів Пенсійного фонду України та їх заступникам, директорам та їх заступникам виконавчих дирекцій і відділень Фонду соціального страхування України відповідно до п. З Постанови Верховної Ради України від 17 червня 1993 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про пенсійне забезпечення» надано право припиняти операції підприємств, установ, організацій, громадян-підприємців на рахунках в установах банків у разі відмови їх від реєстрації як платників внесків до зазначених фондів.

Органи податкової служби відповідно до п. 5 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» можуть зупиняти операції у разі:

— відмови у проведенні документальної перевірки чи недопущення посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів або пов'язані з утриманням інших об'єктів оподаткування, незалежно від їх місцезнаходження, обладнання, електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку із споживачами, вагокасових комплексів, систем та засобів штрихового кодування;

— неподання органам державної податкової служби та їх посадовим особам бухгалтерських звітів, балансів, податкових декларацій (розрахунків), декларацій про валютні цінності, звітів

146

про застосування електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів;

— непред'явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, сертифікатів відповідності електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем;

— порушення підприємством, установою, організацією, громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності встановленого законом порядку реєстрації в органі державної податкової служби як платників податків, відсутності обліку об'єктів оподаткування або якщо існує реальна загроза витрачання коштів чи відчуження майна, вилучення яких у встановленому законом порядку є єдиним засобом відшкодування збитків, завданих державі, у зв'язку з неплатоспроможністю юридичної особи, що перевіряється.

Статтею 8 Указу Президента України «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами» за № 167 від 4 березня 1998 р. встановлено, що у разі непогашення платником податків податкової заборгованості протягом п'яти робочих днів від дня її виникнення органи державної податкової служби на шостий робочий день приймають рішення про припинення операцій по всіх рахунках (за винятком основного) такого платника, крім операцій із спрямування коштів на основний рахунок, до повного погашення податкової заборгованості та надсилають таке рішення до установ банків, у яких обслуговується платник податків, а також інформують у письмовій формі платника податків про прийняте рішення.

Таким чином, законодавчими актами та указами Президента визначені випадки, коли можуть зупинятися (припинятися) операції на рахунках, та органи, які мають право застосовувати такий захід.

Проте докладної регламентації порядку зупинення (припинення) операції, строку його дії, порядку оскарження рішень про зупинення (припинення) операцій, відповідальність за безпідставне зупинення операцій та несвоєчасне прийняття рішення про їх відновлення вони не встановлюють. Немає і єдиного підходу до питання, які операції все ж таки можна виконувати при застосуванні цього заходу. У більшості законів йдеться про зупинення всіх операцій на рахунках, тобто як по зарахуванню коштів на рахунки, так і списанню за всіма платежами. Тим часом зупиняти операції по зарахуванню коштів немає сенсу. Як видно з переліку випадків, що передбачає зупинення операцій, воно спрямоване на те, щоб спонукати власника рахунку, який допустив певні порушення, усунути їх (зареєструватися як платник обов'язкових зборів, надати необхідні документи, допустити уповноважених осіб державних органів до проведення перевірок тощо).

147

Таку мету належним чином може забезпечити зупинення операцій по списанню коштів, позбавлення власника рахунку права розпоряджатися коштами відповідно до своїх потреб. Тим часом зупинення операцій по зарахуванню коштів лише ускладнить розрахунки між господарюючими суб'єктами. Тому на практиці, як правило, зупиняються операції по списанню коштів з рахунку. Але і такі операції суттєво відрізняються за своїм характером. У повсякденній діяльності часто виникає питання, чи всі операції по списанню коштів мають блокуватися. Адже від цього може постраждати бюджет (за платежами з податків, зборів, неподаткових платежів до бюджету тощо), інші суб'єкти підприємницької діяльності, які мають право на безспірне стягнення коштів за судовими рішеннями тощо. На сьогодні лише два закони визначають, які операції можуть виконуватись, незважаючи на рішення про їх зупинення. Пунктом 6 ст. 8 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» передбачено, що зупиняються всі операції, за винятком сплати державного мита із заяв і скарг, що подаються до суду. У новій редакції пункту 5 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 5 лютого 1998 р. уточнено, що зупиняються всі операції, за винятком операцій щодо сплати податків, інших платежів до бюджету.

Слід зазначити, що наказом Державної податкової адміністрації України за № 191 від 23 квітня 1998 р. було затверджено Положення про зупинення операцій платників податків на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах. У ньому докладно регулюється порядок прийняття розпоряджень про зупинення операцій, їх виконання тощо, зокрема, визначено, які операції можуть здійснюватися у разі прийняття розпорядження уповноваженого органу податкової адміністрації. До них віднесені, крім платежів щодо сплати податків та інших платежів до бюджету та державних цільових фондів, також операції по надходженню коштів, з стягнення коштів на виконання інкасових доручень (розпоряджень) податкових органів та перерахування коштів з додаткового рахунку на основний у рахунок погашення податкової заборгованості відповідно до вимог п. 4 розділу IIЗакону України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків».

На нашу думку, доцільно було б у законодавчому порядку передбачити, що у разі прийняття рішення про зупинення операції повинні виконуватися також документи інших стягувачів на безспірне стягнення коштів за виконавчими документами та на сплату державного мита за розгляд у судовому порядку заяв про визнання недійсними таких рішень про зупинення операцій.

Що ж стосується конкретних випадків виконання банками рішень про зупинення операцій, то у разі сумніву щодо виконання певної операції треба за роз'ясненням звертатися до того органу, який прийняв рішення про зупинення.

Щодо строку, на який можна зупиняти операції, то із змісту законів, що передбачають такий захід, можна зробити висновок,

148

що він триває до того часу, поки будуть усунені обставини, які були підставою до його застосування, і скасування зупинення операцій органом, який прийняв таке рішення, вищим органом або судом. Хоча у відповідних законах не передбачається порядок оскарження рішень (розпоряджень) про зупинення операцій, вони можуть за заявою заінтересованої сторони бути визнаними недійсними в судовому порядку як акти ненормативного характеру. Крім того, вони можуть бути оскаржені в порядку підлеглості вищому органу.

Зупинення операцій і накладення арешту на кошти мають деякі спільні риси: вони обмежують функціонування рахунку в звичайному (нормальному) режимі, позбавляють права власника рахунку розпоряджатися своїми коштами, «блокують» його. Тому в деяких випадках на практиці ці поняття плутають. Тим часом це різні інститути. Вони різняться за підставами застосування. Арешт відповідно до чинного законодавства застосовується як захід забезпечення цивільного позову (конфіскації майна), зупинення, як уже зазначалось, — як захід впливу на порушників, спонукання їх до усунення порушення. Різні вони і за механізмом здійснення. При виконанні арешту, як говорилось вище, кошти списуються з поточного або іншого рахунку, щодо якого застосований арешт, і перераховуються на спеціальний рахунок, де акумулюються до повного накопичення арештованої суми. Після накопичення визначеної суми функціонування рахунку відбувається у звичайному режимі. У разі виконання розпорядження про зупинення операцій списання коштів і перерахування їх на інший рахунок не провадиться, а просто більшість операцій не виконуються, рахунок практично «заморожується» до скасування розпорядження про зупинення операцій (або прийняттям розпорядження про відновлення операцій, як це передбачено зазначеним Положенням про зупинення операцій Державної податкової адміністрації України).

6.11. Відповідальність за порушення виконання грошових зобов'язань

У процесі здійснення безготівкових розрахунків їх учасники мають дотримуватися встановлених правил, своєчасно і в повному обсязі оплачувати товари, послуги тощо, а банки — забезпечувати своєчасне виконання розрахункових документів, чітке і якісне обслуговування клієнтів.

Відповідальність за порушення, допущені при проведенні розрахунків між платниками і одержувачами коштів, слід передбачати у відповідних господарських угодах про поставку (купів-лю-продаж) товарів, виконання робіт, надання послуг тощо, а у відносинах між банками і клієнтами — у договорах на здійснення розрахунково-касового обслуговування.

Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» передбачено, що платники грошових коштів, які не дотримуються встановлених строків платежів, сплачують на користь одержувачів пеню в розмірі, що встановлюється за угодою сторін, але не вище подвійної облікової став-

149

ки Національного банку України, що діяла у період, за який стягується пеня.

Аналогічно сформульовані у цьому Законі і положення щодо відповідальності банку перед одержувачами коштів у разі затримки зарахування грошових надходжень на їх рахунки.

Постанова Верховної Ради України «Про норматив обігу платіжних документів в Україні» від 25 червня 1993 р. встановлює відповідальність обслуговуючого банку відправника коштів за перевищення нормативного строку проходження платежів у вигляді стягнення пені державним податковим органом із зарахуванням до державного бюджету та відправником коштів із розрахунку 120 % річних облікової ставки Національного банку України від суми недоплати, розрахованої за кожний день прострочення платежу. Зазначеною Постановою також передбачено, що зарахування або списання коштів за отриманим платіжним документом має здійснюватися банком у день його надходження, а для підприємств Міністерства зв'язку України* норматив проходження банківських платіжних документів з перерахування коштів у межах України має становити сім днів, а з внутрішньообласних розрахунків — три дні. У свою чергу обслуговуючий банк має право відшкодувати стягнену з нього пеню з установ, винних у перевищенні нормативного терміну платежу (Міністерства зв'язку України, банку одержувача).

Слід підкреслити, що відповідно до Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» його дія не поширюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, передбачених чинним законодавством України.

Так, зокрема, за несплату у встановлені строки податків і неподаткових платежів статтею 4 Декрету Кабінету Міністрів України за № 8—93 від 21 січня 1993 р. «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів» встановлена пеня із розрахунку 120 % річних від облікової ставки Національного банку України від суми недоплати, розрахованої за кожний день простроченого платежу.

Фінансові санкції за певні порушення вимог законодавства щодо сплати податків та неподаткових платежів передбачені п. 7 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні». Цим пунктом, наприклад, встановлена відповідальність установ банків, юридичних та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності за неповідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках у вигляді стягнення від 20 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Крім того, певні штрафні санкції, які можуть застосовуватися до банків, передбачені указами Президента України. Так, статтею 8 Указу Президента України за № 167 від 4 березня 1998 р. «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розра-

ТеперДержавногокомітетузв'язкутаінформатизаціїУкраїни

150

хунки з бюджетами та державними цільовими фондами» передбачено, що у разі невиконання рішення органу податкової служби про припинення операцій на рахунках до банків застосовуються фінансові санкції у вигляді стягнення сум, у розмірі перерахованих з порушенням цієї вимоги коштів.

Аналогічні санкції передбачені ст. 5 ^і Указу Президента України «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України» за № 227 від 16 березня 1995 р. за порушення порядку перерахування виручки від реалізації товарів (робіт, послуг), коштів, повернених з депозитів, а також сум заборгованостей, що надійшли від інших підприємств, у тому числі гарантів або поручителів, на єдиний поточний рахунок.

Потрібно зазначити, що статтею 8 Арбітражного процесуального кодексу України передбачено штраф за необгрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми у розмірі 10 % від списаної суми. На сьогодні це єдиний випадок, коли законом передбачена штрафна відповідальність за необгрунтоване безспірне списання (стягнення) коштів. Тому в інших випадках необгрунтованого безспірного стягнення коштів мають застосовуватися загальні норми цивільного законодавства щодо відшкодування збитків як у вигляді прямих збитків, так і упущеної вигоди. Крім того, сторони можуть додатково встановлювати відповідальність у вигляді штрафу, пені як за безпідставне безспірне стягнення коштів, так і за інші порушення, які можуть мати місце під час здійснення безготівкових розрахунків, у відповідних договорах.

6.12. Міжбанківські розрахунки

Міжбанківські розрахунки — система безготівкових розрахунків за грошовими вимогами і зобов'язаннями, які виникають між банківськими установами чи їх клієнтами в процесі їх діяльності.

Законодавчою базою для здійснення міжбанківських розрахунків в Україні є закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про Національний банк України».

В Україні функціонує система електронних міжбанківських розрахунків (система електронних платежів — далі СЕП), тобто комплекс програмно-технічних засобів, призначений для виконання міжбанківських розрахунків їх учасниками із застосуванням електронних засобів приймання, передачі, обробки та захисту інформації. Для здійснення міжбанківських розрахунків банки відкривають кореспондентські рахунки.

Кореспондентський рахунок — рахунок, який відкривається комерційному банку (філії) для здійснення розрахунків, що їх виконує один банк за дорученням і на кошти іншого банку на підставі укладеного кореспондентського договору.

Особливістю кореспондентського рахунку є те, що на ньому обліковуються не лише кошти самого банку, а й кошти його клієнтів. Цим зумовлюються і певні особливості функціонування кореспондентських рахунків.

151

Система міжбанківських розрахунків забезпечує проведення розрахунків не тільки між установами Національного банку України, комерційними банками, а й опосередковано — між клієнтами банків, якщо платник і одержувач коштів обслуговуються не в одній установі банку.

При проведенні міжбанківських розрахунків застосовуються норми Інструкції № 7, яка визначає загальні принципи і форми безготівкових розрахунків, у тому числі міжбанківських, визначає вимоги до розрахункових документів тощо. Проте основним нормативним документом, який регулює питання міжбанківських розрахунків, їх особливості є Інструкція про міжбанківські розрахунки в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України за № 621 від 27 грудня 1999 р. з подальшими змінами і доповненнями.

Взаємовідносини між територіальними управліннями Національного банку України та комерційними банками регламентуються договорами про встановлення кореспондентських відносин.

Національний банк України відіграє визначальну роль у впровадженні і функціонуванні системи електронних міжбанківських розрахунків. Усі такі розрахунки здійснюються за участю установ Національного банку України. Національний банк України забезпечує функціонування СЕП шляхом надання всім її учасникам відповідних програмно-технічних комплексів СЕП, захисту інформації, гарантує надійність, безпеку СЕП, відповідає за нагляд за платіжною системою. СЕП є власністю Національного банку України.

Нині усі комерційні банки України (їх філії, управління тощо) об'єднані в єдину платіжну систему. Комерційні банки та їх установи відкривають кореспондентські рахунки в територіальних управліннях Національного банку України. Безпосередньо технічне забезпечення проведення розрахунків здійснюється через підрозділи територіальних управлінь Національного банку України — регіональні розрахункові палати (РРП), які обслуговують банки-учасники СЕП відповідного регіону. Центральна розрахункова палата (ЦРП) організовує функціонування СЕП у цілому, а також обслуговує банки-учасники СЕП Києва та Київської області, для яких не існує окремої регіональної розрахункової палати, і обслуговує інші віртуальні банківські регіони.

Робота Центральної та регіональних розрахункових палат забезпечується працівниками відповідних підрозділів Національного банку України.

Для відкриття кореспондентського рахунку комерційний банк має

надати територіальному управлінню практично такі ж документи, які вимагаються для відкриття поточних рахунків клієнтам банків:

— заяву встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером комерційного банку;

— копію належним чином зареєстрованого статуту, засвідчену реєструючим органом або нотаріально;

152

— картку із зразками підписів та відбитком печатки встановленого зразка, засвідчену нотаріально. (Правила оформлення карток із зразками підписів в основному аналогічні передбаченим у Інструкції про відкриття рахунків);

— копію документа, що підтверджує взяття комерційного банку на податковий облік, засвідчену нотаріально;

— копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально;

— копію довідки органу державної статистики про включення до Державного реєстру, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку.

Додатково вимагається подання копії банківської ліцензії, засвідченої нотаріально.

Для відкриття кореспондентського рахунку установа (філія) комерційного банку подає до територіального управління Національного банку України такі документи:

— заяву на відкриття рахунку встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером філії;

— копію положення про філію, засвідчену нотаріально чи банком, що створив філію;

— копію дозволу комерційного банку на здійснення банківських операцій, засвідчену нотаріально;

— копії документів про взяття філії на податковий облік та реєстрацію в органах Пенсійного фонду;

— копію довідки органу державної статистики про включення до Державного реєстру, завірену цим органом або нотаріально;

— клопотання комерційного банку про відкриття кореспондентського рахунку філії із зазначенням свого місцезнаходження, ідентифікаційного коду, номера кореспондентського рахунку та територіального управління Національного банку України, в якому він відкритий, і податкового органу, в якому банк стоїть на обліку;

— картку із зразками підписів та відбитком печатки, встановленого зразка, засвідчену нотаріально.

Зазначені документи для відкриття кореспондентського рахунку банку або установи банку подаються особисто керівником і головним бухгалтером банку (філії).

Кореспондентський рахунок відкривається на підставі укладеного договору та відповідного напису на заяві про відкриття рахунку керівника або уповноваженої ним особи територіального управління Національного банку України.

У разі переоформлення кореспондентського рахунку в зв'язку з реорганізацією (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) подаються такі самі документи.

Кореспондентський рахунок комерційного банку закривається:

153

— за рішенням Національного банку України про ліквідацію комерційного банку;

— за рішенням арбітражного суду про ліквідацію комерційного банку чи визнання його банкрутом;

— за рішенням вищого органу управління комерційного банку про реорганізацію чи ліквідацію, на інших підставах, передбачених чинним законодавством.

Кореспондентський рахунок філії комерційного банку закривається за рішенням вищого органу управління комерційного банку, якому відповідно до чинного законодавства та установчих документів банку надано таке право.

Сторона, яка вважає за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилає пропозиції про це другій стороні за договором. Зміна чи розірвання договору здійснюється за узгодженням сторін, а у разі недосягнення згоди — в порядку, встановленому чинним законодавством.

При відкритті і закритті кореспондентських рахунків комерційному банку (філії) діють такі ж правила щодо повідомлення про це податкового органу, як і при відкритті поточних та інших рахунків клієнтів банку, тобто територіальне управління Національного банку України зобов'язане в триденний строк, включаючи день відкриття (закриття), надіслати відповідне повідомлення податковому органу за місцем обліку власника рахунку, а щодо філії — ще й додатково за місцем обліку комерційного банку — юридичної особи, а також територіальному управлінню Національного банку України, де обслуговується комерційний банк цієї філії.

Активні операції комерційні банки та їх установи здійснюють за умови наявності коштів на кореспондентських рахунках.

Усі операції, виконані протягом операційного дня за кореспондентським рахунком комерційного банку (філії), мають бути відображені того ж дня як у балансі самого банку, так і у балансі територіального управління Національного банку, де відкритий такий рахунок.

У СЕП виконується адекватне ведення і взаємна звірка стану кореспондентських рахунків банків (філій) у територіальному управлінні Національного банку і стану їх технічних рахунків у відповідній РРП.

Системи електронних міжбанківських розрахунків можуть використовувати один з двох підходів до обслуговування рахунків учасників:

— усі абоненти і рахунки в системі рівноправні і їх дії ніяк не коригуються між собою;

— у розрахунках безпосередньо беруть участь лише головні банки, а банківські філії виконують розрахунки через головні банки.

Кореспондентський рахунок, на якому об'єднані кошти кількох банківських установ одного банку із наданням можливостей

154

спільного їх використання, дістав назву «консолідований кореспондентський рахунок». Залежно від способів взаємодії головного банку з його філіями при виконанні міжбанківських розрахунків через СЕП розрізняють різні варіанти або моделі обслуговування кореспондентського рахунку комерційного банку [12, 354]. В одному випадку всі кошти об'єднуються на одному консолідованому рахунку, через який здійснюються розрахунки всіх його установ. У іншому — в ролі головного банку виступає установа (філія) банку (наприклад, обласне управління) і на консолідованому рахунку, який відкривається в територіальному управлінні Національного банку України, об'єднуються кошти установ цього адміністративного регіону (області). Установи цього регіону (наприклад, районні відділення) не мають окремих кореспондентських рахунків у Національному банку України.

Інструкція про міжбанківські розрахунки на сьогодні передбачає 7 різних моделей обслуговування консолідованого кореспондентського рахунку у СЕП, які різняться між собою способом розподілу системних ризиків, відповідальності та загальносистем-них витрат між учасниками розрахунків, а також інформаційну модель (модель О), яка полягає лише в наданні комерційному банку додаткової інформації про роботу його філій у СЕП без злиття їх кореспондентських рахунків. Банки обирають найбільш прийнятну для них модель, виходячи із особливостей своєї внутрішньої структури, конкретних умов діяльності, сьогоденних потреб і перспектив розвитку. Консолідований кореспондентський рахунок дає змогу ефективніше використовувати спільні кошти групою установ банків, сприяє економії кредитних ресурсів групи банків, підвищенню ступеня керованості філіями в межах системи розрахунків, а тому вже більшість банківських установ працюють за тією чи іншою моделлю консолідованого кореспондентського рахунку [12, 353—368].

Переважно потреби банківської системи в проведенні розрахунків забезпечуються функціонуванням СЕП. Проте в деяких випадках (наприклад, при розрахунках між клієнтами банків за операціями, що мають постійний характер, при здійсненні операцій, пов'язаних із купівлею-продажем валютних коштів на Міжбанківській валютній біржі), комерційні банки укладають між собою прямі кореспондентські відносини — договірні відносини, метою встановлення яких є здійснення платежів і розрахунків за дорученням один одного.

Кореспондентські відносини можуть бути як односторонні, так і двосторонні.

Комерційні банки, які встановили міме собою прямі кореспондентські відносини — це банки-кореспонденти.

Розрізняють кореспондентські рахунки «лоро» і «ностро».

Рахунок «лоро» — кореспондентський рахунок, відкритий бан-ком-кореспондентом комерційному банку та за яким банк-кореспон-дент здійснює операції з перерахування і зарахування коштів згідно з укладеним договором.

155

Цей рахунок є кореспондентським рахунком «ностро» у комерційному банку.

Порядок відкриття та режим функціонування кореспондентського рахунку одного комерційного банку в іншому визначається договором між ними, умови якого повинні відповідати чинному законодавству. Для встановлення прямих кореспондентських рахунків потрібна ліцензія Національного банку України.

Крім зазначеної ліцензії для відкриття рахунку «лоро» комерційний банк подає банку-кореспонденту такі документи:

— заяву на відкриття рахунку, підписану керівником та головним бухгалтером банку;

— нотаріально завірені копії статуту та ліцензії на здійснення банківських операцій;

— картку із зразками підписів та відбитком печатки.

Особливості кореспондентського рахунку банку, призначеного для проведення міжбанківських розрахунків банку з іншими банками як за платежами клієнтів, так і операціями самого банку, визначають і деякі особливості виконання заходів щодо здійснення арешту коштів на кореспондентському рахунку та безспірного стягнення коштів з кореспондентських рахунків комерційних банків. Ці питання регулюються відповідно розділом 10 (п.п. 10.1—10.10) та розділом 9 (п.п. 9.1—9.5) Інструкції про міжбанківські розрахунки в Україні.

У цілому правові підстави здійснення безспірного стягнення коштів з кореспондентських рахунків банків і накладення арешту на них та механізм застосування таких заходів аналогічні викладеним вище стосовно коштів клієнтів банків. Особливості ж їх застосування до кореспондентських рахунків полягають у тому, що стягнення коштів у безспірному порядку та виконання ухвал про накладення арешту здійснюється територіальним управлінням Національного банку України, в якому відкрито такий рахунок банку. Проте Інструкцією про міжбанківські розрахунки в Україні (зокрема пунктом 9.4) також встановлено, що при стягненні коштів у безспірному порядку на кореспондентському рахунку комерційного банку мають залишатися кошти в розмірі встановлених Національним банком обов'язкових резервів та 10 % від суми залишку коштів на початок операційного дня, зменшеного на суму обов'язкових резервів для забезпечення потреб клієнтів. Таке ж положення міститься і у пункті 10.4.3 щодо порядку накладення арешту на кошти на кореспондентському рахунку банку.

Якщо після застосування вищезазначених заходів розрахунковий документ не буде повністю виконаний, а отже, і картотека не буде сплачена (розрахункові документи на безспірне стягнення приймаються територіальним управлінням Національного банку України в картотеку за позабалансовим рахунком № 9804 «Розрахункові документи, не сплачені в строк через відсутність коштів у банку»), за рішенням начальника або уповноваженої

156

ним особи територіального управління здійснюється стягнення коштів з боржника з урахуванням поточних надходжень на кореспондентський рахунок протягом операційного дня. Механізм цього стягнення полягає в тому, що кожного дня вираховується сума утримання, яка визначається як відсоток від надходжень на кореспондентський рахунок банку за останній робочий день, у який було надходження. Розмір відсотка дорівнює показнику платоспроможності цього банку на останню звітну дату, але не нижче його нормативного значення і не вище 50 %.

Норматив платоспроможності банку (НЗ) — це співвідношення капіталу банку і сумарних активів, зважених щодо відповідних коефіцієнтів за ступенем ризику. Це співвідношення визначає достатність капіталу банку для проведення активних операцій з урахування ризиків, що характерні для різноманітних видів банківської діяльності. Цей показник розраховується окремо для кожного банку, але нормативне значення його не може бути нижче ніж 8 %. Порядок визначення нормативу платоспроможності регулюється розділом 3 Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків, затвердженої постановою Правління Національного банку України за № 141 від 14 квітня 1998 р. зі змінами і доповненнями від 18 травня 1999 р. за № 238.

Кошти, накопичені з поточних надходжень у розмірі, визначеному за цим розрахунком, спрямовуються на оплату розрахункових документів на безспірне стягнення, які враховуються в картотеці.

Запровадження зазначеної норми щодо обмеження стягнення з кореспондентського рахунку банку (10 % від суми залишку коштів і показник платоспроможності не вище 50 %) зумовлено тим, що у разі стягнення всіх коштів (перерахування їх на накопичувальний рахунок для здійснення арешту), неможливо буде здійснювати розрахунки клієнтів, кошти яких знаходяться на рахунках, відкритих у цьому банку, тобто постраждають треті особи, які не мають ніякого відношення до обставин, що стали підставою для стягнення коштів (накладення арешту). У свою чергу банк, якщо не вистачає коштів на кореспондентському рахунку, для здійснення доручень клієнтів на проведення платежів зобов'язаний ужити заходів для вивільнення коштів за рахунок високоліквідних активів, їх надходження на рахунок і забезпечення нормального здійснення розрахунків.

Варто нагадати, що ще однією особливістю здійснення без-спірного стягнення коштів з кореспондентського рахунку банку є право стягувача у разі стягнення з банку, в якому він обслуговується, надавати або надсилати розрахункові та виконавчі документи безпосередньо до територіального управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку-платника.

Слід також зазначити, що відкриття кореспондентських рахунків у іноземній валюті банків-резидентів і нерезидентів як в іноземній валюті, так і в гривнях, та порядок здійснення розра-

157

хунків за ними регулюється окремим нормативним документом — Положенням про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях, затвердженим постановою Правління Національного банку України за № 118 від 20 березня 1998 р. з наступними змінами і доповненнями. Проте це вже питання сфери валютного регулювання і вони докладно розглядаються в окремому розділі.

Література

1. Банковское право / Под общ. ред. С. И. Кумок: В 4-х т. — М., 1994.

2. Белов В. Н. Финансовне договори. — М., 1967.

3. Гарантии и акредитиви в современной банковской практике / Под ред. А. Д. Голубовича. — М., 1994.

4. Ефимова Л. Г., Каблукова Л. А. Ответственность банков за нарушение расчетннх операций // Бизнес и банки. — 1993. — № 19.

5. Ефимова Л. І., Новоселова Л. А. Банки: ответственность за нарушения при расчетах. — М, 1996.

6. Кочмола К. В. Банк: Расчетнне и кассовне операций. — Ростов-на-Дону, 1997.

7. Кротюк В. Л., Заруденко Л. Н. Безспірне стягнення та накладення арешту на кошти комерційних банків // Вісник Національного банку України. — 1996. — № 2.

8. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

9. Правовьіе аспекти межбанковских расчетов: Сб. ст. по банковскому праву. - К., 1994.

10. Фінансове право: Підручн. під ред. проф. Л. К. Воронової. — Харків, 1998.

11. Чмелик Г. В., Панченко Г. П. Дещо про безспірне стягнення коштів із боржника-держави // Вісник Національного банку України. — 1999. - № 7.

12. Ющенко В. А., Савченко А. С, Цокол С. Л., Новак І. М., Страхар-чук В. П. Платіжні системи. — К., 1998.

158

Розділ 7

Кредитні зобов'язання

^ Поняттякредитнихзобов'язань

^ Правоваприродакредитногодоговору

^ Поняття, сторониіформакредитногодоговору

/ Відповідальністьсторінзакредитнимдоговором

7.1. Поняття кредитних зобов'язань

У ринковій економіці товарно-грошові відносини обумовлюють існування зобов'язань, що пов'язані з наданням на умовах повернення грошей або майна, визначеного родовими ознаками. Це дає можливість поповнювати обігові кошти учасників товарно-грошових відносин.

Зобов'язання, які виникають у зв'язку з наданням грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення, називають кредитними зобов'язаннями.

В юридичній літературі тривалий час ведеться дискусія про роль кредитних зобов'язань у цивільних правовідносинах. Одні автори вважають, що кредитні зобов'язання виконують допоміжну функцію, яка пов'язана з обслуговуванням основного зобов'язання щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг [12; 6], інші автори вважають кредитні зобов'язання автономними і виділяють їх у конкретні види договірних правовідносин [7; 9; 11; 15].

Зобов'язання щодо кредитування виникають не тільки тоді, коли є факт надання грошей або майна на умовах повернення, а й тоді, коли сторона основного зобов'язання (купівля-продаж, підряд та ін.) надала іншій стороні відстрочку виконання зобов'язання (сплатити грошові кошти, передати майно, виконати роботи, надати послуги).

Є дві основні форми кредиту — грошовий і комерційний [5, 421—422; 6, 322—323]. Грошовий кредит — це відносини щодо передачі грошей або речей, які їх заміняють, у власність боржника із зобов'язанням останнього повернути еквівалентну кількість грошей або речей.

Комерційний кредит — це відстрочка виконання зобов 'язання за основним договором (купівля-продаж, підряд, надання юридичних послуг).

Відповідно до ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» операції по залученню та розміщенню грошових вкладів і кредитів можуть здійснювати тільки банки. Але питання про те, що тільки банки можуть надавати грошові кредити, на сьогодні є спірним і однозначно не вирішеним у законодавстві.

159

Право власника кредитувати інших за рахунок власного майна або майна, що перебуває в його в повному господарському віданні (оперативному управлінні) випливає з його повноважень власника, які зазначені, зокрема, у статтях 2, 4, 19, ЗО, 37—39 Закону України «Про власність». До майна юридичних осіб належать основні фонди та обігові кошти в національній та іноземних валютах. Це, зокрема, випливає зі статей 1, 22—29, 34, 35, 39 Закону України «Про власність», ст. 10 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», ст. 13 Закону України «Про товарну біржу».

Отже, надавати грошові кредити в Україні, крім банків, можуть підприємства та інші юридичні особи, незалежно від організаційно-правової форми їхньої діяльності і форми власності на їхнє майно.

Визначаючи кредитні відносини банків та інших суб'єктів, слід зазначити, що останні мають право кредитувати тільки за рахунок власних коштів, а банки мають виключне право надавати грошові кредити за рахунок як власних, так і залучених коштів (п. 1 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Такий висновок випливає з тлумачення чинного законодавства.

Деякі фахівці пропонують віднести грошові кредити, які надаються суб'єктами підприємницької діяльності за рахунок власних коштів, до комерційних кредитів [8, 176].

Підсумовує дискусію щодо форм кредиту проект Цивільного кодексу України, який визначає дві основні форми кредиту — банківський (ст. 1115) і комерційний (ст. 1118). Відповідно до зазначених норм банківське кредитування здійснюється спеціальним суб'єктом — банком або іншою кредитною організацією.

Банківське кредитування як форма кредиту достатньо висвітлене в юридичній літературі [4, 191—212; 16, 232-235]. Ми спинимось на кредитних договорах, які опосередковують відносини банків та інших кредитних організацій по наданню грошових коштів позичальникам кредитів.

7.2. Правова природа кредитного договору

Щодо правої природи кредитного договору у фахівців немає єдиної точки зору. Одні вважають його самостійним договором цивільного права [7, 40—55; 10, 69; 5, 434—437], інші — різновидом договору позики [1, 58; 3, 43; 15, 213—218]. Основна теоретична проблема тут пов'язана з реальністю та консенсуальністю кредитного договору, а також його односторонністю та двосто-ронністю.

На цю проблему дуже влучно вказала Л. Г. Єфимова [8, 182—184]. Розбіжність у поглядах вона пояснює різним підходом до аналізу процедури укладання договору банківського кредиту. Раніше він укладався на підставі подання клієнтом до банку заяви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтовували необхідність кредиту. Керуючий установою банку ставив на

160

заяві підпис про видання кредиту. Прибічники «реальності» кредитного договору розглядали підпис про надання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпорядження внутрішнього характеру, обов'язкового тільки для конкретного працівника банківської установи. Таким чином, договір вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.

Прибічники «консенсуальності» договору банківського кредиту розглядали зазначений підпис керуючого банківською установою як акцепт, а отже, сам договір як консенсуальний і двосторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту виникало у клієнта безпосередньо з моменту здійснення підпису керівником банку.

«Визначення договору реальним і одностороннім, — зазначав Є. Г. Полонський, — привело б нас до визнання того, що банк не має обов'язку перед госпорганами щодо видання кредиту, що автоматично тягне за собою обмеження прав госпоргану» [10, 116].

Слушною є позиція М. М. Агаркова, котру підтримує більшість фахівців. Аналізуючи ст. 218 і 219 Цивільного кодексу РРФСР 1922 р., він писав, що вони «регулюють договір про відкриття кредиту у формі позики в складі «попереднього договору про укладення в майбутньому договору позики» (попередній договір позики). Попередній договір позики може бути двостороннім або одностороннім. У разі двостороннього попереднього договору позики, обидві сторони — і майбутній кредитор, і майбутній боржник — обопільно зобов'язані: перший — надати позику, другий — прийняти позику. У разі одностороннього попереднього договору позики, зобов'язання виникає тільки для однієї сторони — для майбутнього кредитора або майбутнього боржника. Договір про відкриття банком кредиту в формі позики (строкової, до запитання, цільової) є одностороннім попереднім договором позики, в якому зобов'язання виникає на стороні майбутнього кредитора (банку)» [1, 82].

Аналіз ст. 1115 і 1117 проекту Цивільного кодексу України дає можливість зробити висновок про те, що кредитний договір — це різновид договору позики.

У ч. 2 ст. 1115 проекту цього кодексу прямо говориться, що до відносин за кредитним договором застосовуються правила, передбачені для договору позики, якщо інше не передбачене правилами для кредитного договору і не випливає із його суті.

7.3. Поняття, сторони і форма кредитного договору

За кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, що передбачені договором, а позичальник зобов'язується повернути грошову суму та сплатити відсотки за неї. Коли виникає момент кредитної угоди, — питання спірне, основна теоретична проблема тут стосується реальності і консенсуальності кредитного договору.

161

На підставі аналізу нормативних актів, які нині регулюють правовідносини щодо надання банківських кредитів, можна зробити висновок, що кредитний договір є консенсуальний. Такий висновок випливає з тлумачення нормативних актів Національного банку України, зокрема, Положення про кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 246 від 28 вересня 1995 р.), Правил проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національним банком України (постанова Правління Національного банку України за № 97 від 20 травня 1994 р.), Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 37 від 21лютого 1996 р.) тощо.

Поняття кредитного договору, запропоноване проектом Цивільного кодексу України (ст. 1115), дає можливість визначити кредитний договір як консенсуальний, з особливістю, передбаченою ст. 1117 проекту. Ця особливість полягає в тому, що креди-тодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту повністю або частково у разі порушення процедури визнання позичальника неплатоспроможним або ж за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що надана позичальникові сума не буде повернена своєчасно. Водночас позичальник має право відмовитись від одержання кредиту повністю або частково, сповістивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або договором.

Кредитний договір може бути дво- або багатостороннім. Із кредитної угоди виникає обов'язок банку надати кредит і обов'язок позичальника повернути його. З огляду на те, що чинне в Україні законодавство передбачає здійснення консорціумного кредитування, кредитний договір може бути багатостороннім.

Банківські консорціуми оформляються шляхом відповідного договору для здійснення кредитування програм із значними обсягами. У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників. Кредитні взаємовідносини між консорціумом та позичальником (позичальниками) регулюються кредитною угодою, яка підписується усіма учасниками. Після підписання кредитна консорціумна угода набуває юридичної сили і є обов'язковою для виконання всіма учасниками угоди.

Кредитний договір завжди є оплатним. Як правило, позичальник сплачує за кредит відсотки. їх розмір і порядок сплати визначається в договорі сторонами залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про банки і банківську діяльність» регулювання відсоткових ставок банківських та інших фінансово-кредитних установ України здійснює Національний банк України шляхом встановлення відсоткової облікової ставки.

162

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.

Таким чином, якщо відсоткова ставка за наданий кредит встановлена договором, банк в односторонньому порядку не має права змінити цю умову договору навіть у разі підвищення відсоткової ставки Національним банком України. За таких обставин внесення відповідних змін до договору має бути здійснене у порядку, встановленому ст. 11 Арбітражного процесуального кодексу України. До внесення зміни в договір щодо відсоткової ставки за кредит сторони і арбітражний суд повинні виходити з передбаченої договором ставки [14].

Порядок сплати відсотків за строками (щомісячно, щоквартально та ін.) встановлюється сторонами в договорі.

Сторонами кредитного договору є кредитодавець і позичальник.

Кредитодавцем відповідно до чинного законодавства можуть бути Національний банк України, комерційні банки та фінансово-кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України на залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів, і банківські консорціуми (тимчасові об'єднання банків, які створюються для кредитування шляхом укладення відповідного договору). Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» здійснення операцій, пов'язаних з видачею кредитів, іншим юридичним особам, крім банків, забороняється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України. Оскільки на цей час законодавство України не передбачає таких випадків, договори кредитування, в яких кредитодавцем виступає не банк (фінансово-кредитна установа), слід вважати такими, що не відповідають вимогам закону. До таких договорів потрібно застосовувати наслідки, передбачені ст. 48 Цивільного кодексу України [14].

На практиці виникають також проблеми, пов'язані з тим, що кредитні договори з господарюючими суб'єктами укладають структурні одиниці (відділення, філії) комерційних банків. Якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. У разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею банку від свого імені, визнається недійсним (ст. 48 Цивільного кодексу України).

Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то у таких випадках є підстави керуватися ст. 63 Цивільного кодексу України [14].

Позичальниками кредиту можуть бути юридичні і фізичні особи, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ри-

163

зик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть бути:

— забезпеченість власними коштами не менш як 50 відсотків усіх його видатків;

— репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни);

— оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги експорту);

— економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо.

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка отримана банком при оформленні кредиту, систематизується у кредитній справі позичальника.

Крім того, слід мати на увазі, що залежно від виду кредиту позичальником як стороною кредитного договору може бути особа, яка має спеціальні властивості. Так, позичальниками іпотечного кредиту можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Споживчий кредит надається фізичним особам-резидентам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг. Ломбардний кредит надається Національним банком України комерційним банкам під забезпечення державних цінних паперів, випущених Міністерством фінансів України, список яких затверджується Правлінням Національного банку України. Як виняток, за рішенням Правління Національного банку України, під забезпечення ломбардного кредиту можуть прийматися й інші цінні папери.

Кредитний договір має особливий предмет, яким завжди виступають кошти (національна або іноземна валюта). Відповідно до кредитного договору кредитодавець зобов'язується надати позичальникові кошти на умовах і в розмірі, що передбачені договором, у власність (повне господарське відання, оперативне управління). Інші речі, визначені родовими ознаками, не можуть бути предметом кредитного договору.

Саме цим кредитний договір відрізняється від договору майнового найму, згідно з яким наймач зобов'язаний повернути індивідуально визначену річ. Позичальник за кредитним договором зобов'язаний повернути визначену суму грошей, а не конкретні купюри.

Як правило, кредитодавець надає позичальникові кредит у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку або шляхом перерахування на розрахунковий

164

рахунок позичальника. У готівковій формі кредит може надаватися для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції, а також фізичним особам-резидентам при наданні споживчого кредиту.

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником з розрахункового чи поточного (валютного) рахунку. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та сплата відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальника, а за умови визнання боргу позичальником — платіжною вимогою банку в установленому чинним законодавством порядку. У разі неможливості сплатити борг позичальником, він стягується з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сторонами при укладенні угоди про надання кредиту.

Залежно від умов надання і використання коштів, порядку повернення заборгованості тощо визначають різні типи кредитних договорів [6, 343—344].

Контокорентний кредит — класична форма кредиту [2, 421-524}. Він надається позичальникові у різних формах: у Гот тівковій формі, банківського переказу тощо.

Акцептний (рамбурсний) кредит використовується, як правило, для поповнення обігових коштів. При акцептному кредиті позичальник оформляє переказний вексель, зазначаючи платником банк. Банк акцептує цей вексель за умови, що позичальник надасть банкові покриття векселя до настання строку платежу по ньому.

Авальний (гарантований) кредит пов'язаний з наданням кре-дитодавцем гарантій виконання позичальником грошового зобов'язання за цивільно-правовою угодою, яка опосередковує купів-лю-продаж товару, надання послуг, виконання робіт.

Форма кредитного договору. Чинні в Україні закони, які регулюють кредитний договір, зокрема, гл. 33 Цивільного кодексу України і Закон України «Про банки і банківську діяльність» не передбачають вимог щодо форми і змісту кредитного договору. Щодо цього питання в нинішніх умовах потрібно виходити з норми п. 15 Положення про кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 246 від 28 вересня 1995 р.).

165

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Проект Цивільного кодексу України — (ст. 1116) передбачає просту письмову форму кредитного договору. Особливість форми кредитного договору за проектом Цивільного кодексу полягає в тому, що недодержання письмової форми не має наслідком визнання кредитного договору недійсним.

Відповідно до ст. 820 Цивільного кодексу Російської Федерації, кредитний договір має бути укладений у письмовій формі. Вбачається, що стосовно цього є певні переваги норми ст. 1116 проекту Цивільного кодексу України — адже обов'язкова письмова форма кредитного договору дає можливість позичальникові уникати повернення кредиту у разі, якщо кошти фактично будуть надані без належного оформлення договору.

Як і всі інші угоди, кредитний договір має бути підписаний повноважними особами сторін, які його укладають. У зв'язку з цим потрібно враховувати, що статутні документи юридичних осіб часто встановлюють обмеження повноважень керівників при укладанні кредитних угод на значні суми. У літературі з цього приводу були висловлені думки про те, що підписання кредитного договору особою, яка не має відповідних повноважень, само по собі не тягне визнання кредитного договору недійсним [8, 186].

Зміст кредитного договору. Кредитний договір — це угода, із якої одночасно випливають обов 'язок кредитодавця надати кредит і обов 'язок позичальника повернути грошову суму та сплатити відсотки на неї.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними із них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільовий характер.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування.

Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

166

Цінною з точки зору прав та обов'язків сторін кредитного договору є ст. 1117 проекту Цивільного кодексу України, яка передбачає можливість односторонньої відмови від надання кредиту кредитодавцем або його одержання позичальником.

Відповідно до ст. 178 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання щодо повернення кредиту і сплати відсоткової ставки може бути забезпечене поручительством або гарантією.

При вирішенні спорів, пов'язаних з відповідальністю поручителя (гаранта) перед банком, що надав кредит позичальникові, слід мати на увазі таке.

Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодексу України, яка поширюється і на гарантії (ст. 196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідати вимогам, викладеним у ч. 2 ст. 154 Цивільного кодексу України.

Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) гарантові про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі такого посилання на гарантійний лист немає, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.

Відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед банком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, якщо іншого не встановлено договором поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими статтями 174 та 175 Цивільного кодексу України.

Що ж до гарантії, то чинне законодавство не передбачає солідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодексу України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконання нею свого зобов'язання за кредитним договором.

Отже, гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від гаранта сплати основної заборгованості позичальника та сум відсоткової ставки за наданий кредит тільки за відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання.

Згідно зі ст. 194 Цивільного кодексу України порука або гарантія припиняється з припиненням забезпеченого ними зобо-

167

в'язання, зокрема, виконання зобов'язання позичальником (ст. 216 Цивільного кодексу України).

Порука чи гарантія також припиняється, якщо банк протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичальником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновлений арбітражним судом.

Якщо в кредитному договорі строк виконання позичальником зобов'язання про повернення банку кредиту не зазначений або визначений моментом вимоги банку, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи гарантії (ч. 2 ст. 194 Цивільного кодексу України).

Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повноваження на укладання від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору немає посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, сама по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

При вирішенні спорів, пов'язаних з вимогами банків про стягнення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та відсоткової ста"вки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.

Відповідно до ст. 370 Цивільного кодексу України, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України «Про страхування», укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема, банкові, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, арбітражний суд повинен з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповернутого позичальником кредиту та відсотків, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевірити наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банку.

Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у ст. 25 зазначеного Закону. Викладений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути передбачені й інші підстави відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про страхування» факт укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони

168

цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі відповідно до вимог ст. 44 Цивільного кодексу України та ст. 15 зазначеного Закону, і отже, в арбітражного суду немає правових підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність полісу чи сертифіката, який посвідчує договір.

Договір страхування, як передбачено ч. З ст. 15 Закону України «Про страхування», набуває чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страхування. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого Закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно.

Якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинно братися до уваги.

Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України позивач (банк) повинен довести, що його вимоги щодо стягнення страхової суми зі страховика грунтуються на договорі страхування, який набрав чинності.

ВідповідальністьСтраховик має відповідати за договором страхування тільки

за договором тоді, коли на рахунку позичальника кредиту немає достатніх кош-страхування^ _ддя _{виконання} д_ого зобов'язання за кредитним договором.

Цю обставину арбітражний суд з'ясовує при вирішенні спору.

Неустойка (пеня)Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичаль-

ника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Відсоткова ставка є плата за наданий кредит, а не неустойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернення сум кредиту та відсоткової ставки у визначений договором строк до нього може бути застосована майнова відповідальність згідно із Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», за умови, що відповідним договором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

Що ж до відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочку платежу позичальником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого. Відповідно до ч. 2 ст. 192 Цивільного кодексу України поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодавства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в договорі між банком та гарантом немає умови про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочку платежу позичальником, у арбітражного суду нема правових підстав для покладання цієї відповідальності на гаранта. Оскільки відсотки за наданий кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих відсотків застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності.

169

Виконання зобов'язання за кредитним договором може забезпечуватися також заставою (ст. 178 Цивільного кодексу України та ст. З Закону України «Про заставу»). Відповідно до ст. 11 зазначеного Закону в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про заставу» державне підприємство, за яким майно закріплено на правах повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Ст. 4 Закону «Про заставу» містить ще ряд обмежень щодо застави державного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм власності чинне законодавство таких обмежень не передбачає.

Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмета застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з порушенням вимог закону, то за таких обставин слід застосовувати ст. 48 Цивільного кодексу України.

Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому договорі передбачити умови щодо забезпечення зобов'язання боржника заставою. Однак слід мати на увазі, що у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального засвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством (ст. 13, 14 Закону України «Про заставу», ст. 48 Цивільного кодексу України).

Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, включаючи відсотки за наданий кредит, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання, а у випадках, передбачених договором, також неустойку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовуються витрати банку на утримання цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійсненням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (ст. 19 Закону «Про заставу»).

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється банком відповідно до ст. 20 цього Закону, а щодо майна селянського (фермерського) господарства — відповідно до п. 4 ст. 25 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство».

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено договором. Таким чином, відповідно до ст. 76 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності для позову банку про звернення стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настання строку виконання зобов'язання щодо повернення кредиту.

170

Згідно зі ст. 20 Закону «Про заставу» при припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заставодер-жатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку позовної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен був дізнатися про наявність зазначених обставин.

7.4. Відповідальність сторін за кредитним договором

Зобов'язання за кредитним договором повинні виконуватися відповідно до умов договору та вимог закону.

Відмова в односторонньому порядку від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускаються. Якщо одна з сторін кредитного договору допустила невиконання, вона несе за це відповідальність.

У кредитних угодах передбачається відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за згодою сторін. У кредитних договорах кредитодавець може передбачати відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від Національного банку України кредитних ресурсів у вигляді стягнення з позичальника штрафу, а також відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредиту, наданого за рахунок власних ресурсів комерційного банку.

У разі порушення зобов'язання і за наявності збитків запо-діювач повинен їх відшкодувати. При цьому під збитками відповідно до ст. 203 Цивільного Кодексу України розуміються витрати, зроблені стороною, якій заподіяні збитки, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані доходи, які б вона одержала, якби зобов'язання контрагентом було виконано.

Сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на випадок неналежного виконання кредитного договору і відшкодування збитків, не звільняє від виконання зобов'язання в натурі.

Література

1. Агарков М. М. Основи банковского права.

М., 1994.

2. Банковскш портфель / Под ред. Ю. И. Коробова и др. — М, 1994. — Т. 1.

3. Вильнянский С. И. Кредитно-расчетньїе правоотношения и финансо-вьій контроль. — Харьков, 1955.

4. Воронова Л. К., Мартьянов И. В. Советское финансовое право. — К., 1983.

5. Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого: В 2-х т. - М., 1997. - Т. 2.

6. Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова: В 2-х т. — М., 1993. — Т. 2.

7. Гуревич И. С. Очерки советского банковского права. — Л., 1959.

8. Ефимова Л. Г. Банковское право. — М., 1994.

9. Иоффе О. С. Советское гражданское право. Отдельнне видн обяза-тельств. — Л., 1961.

10. Компанеец Е. С, Полонский 9. Г. Применение законодательства при кредитований и расчетах. — М., 1967.

11. Куник Я. А. Кредитнне и расчетньїе отношения в торговле. — М., 1970.

12. Новицкий И. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательствах. — М., 1950.

13. Новосьолова Л. А. Кредитні договори в арбітражному суді // Бізнес і банки. - 1993. - № 9.

14. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням та виконанням кредитних договорів: Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 р. за № 02-5/706.

15. Флейшиц Е. А. Расчетньїе и кредитньїе правоотношения. — М., 1956.

16. Цивільне право: У 2-х т. / За ред. О. А. Підопригори, Д. В. Бобрової. - К., 1996. - Т. 2.

172

Розділ 8

Правове регулювання готівкових розрахунків в Україні

^ Правовізасадиздійсненняготівковихрозрахунків

^ Регулюванняготівковогогрошовогообігу вУкраїні

^ Контрользадотриманнямкасовоїдисципліни тавідповідальністьзаїїпорушення

8.1. Поняття та правові засади здійснення готівкових розрахунків

За останні роки в економіці і банківській системі країни відбулися радикальні зміни, обумовлені досягненням Україною політичної і економічної незалежності та переходом до розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки, що характеризуються, зокрема:

— формуванням дворівневої банківської системи;

— створенням власної грошової системи;

— проведенням грошової реформи із запровадженням у готівковий обіг національної грошової одиниці — гривні;

— конституційним визначенням основної функції Національного банку України — забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

— подоланням гіперінфляційних процесів в економіці країни і досягненням фінансової стабілізації на основі виваженого застосування механізмів монетарної політики.

Функціонування в нових умовах національної грошової системи, створення якої було започатковано з введенням українського карбованця, потребує вдосконалення організації готівкового обігу як складової частини загальної платіжної системи країни і приведення його у відповідність до потреб ринкової економіки. Готівка традиційно посідає важливе місце в платіжній системі країни, відіграючи значну роль у забезпеченні здійснення населенням готівкових платежів для обслуговування своїх потреб.

Готівковий грошовий обіг — це сукупність платежів, що здійснюються готівкою.

Механізми здійснення готівкових операцій регулюються відповідною нормативною базою. Основними правовими актами є: Конституція України, Закон України «Про банки та банківську діяльність», Закон України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахуй-

173

ках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», Закон України «Про Національний банк України», Інструкція Національного банку України № 1 з організації емісійно-касової роботи в установах банків України (затверджена постановою Правління Національного банку України за № 129 від 7 липня 1994 р. з подальшими змінами та доповненнями), Інструкція № 4 про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України (затверджена постановою Правління Національного банку України за № 149 від 20 червня 1995 р., — у редакції постанови Правління Національного банку України за № 335 від 13 жовтня 1997 р.), Порядок ведення касових операцій у національній валюті в Україні (затверджений постановою Правління Національного банку України за № 21 від 2 лютого 1995 р., — у редакції постанови Правління Національного банку України за № 334 від 13 жовтня 1997 р.) із подальшими змінами та доповненнями, Положення про порядок реєстрації і застосування електронних контрольно-касових апаратів при розрахунках готівкою у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг (затверджено наказом Державної податкової адміністрації України за № 343 від 18 вересня 1997 р. в редакції наказу Державної податкової адміністрації України за № 660 від 31 грудня 1998 р.), Перелік окремих форм діяльності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, специфіка яких дозволяє здійснювати розрахунки зі споживачами без застосування електронних контрольно-касових апаратів з використанням товарно-касових книг (затверджений наказом Міністерства економіки України від 12 березня 1998 р. за № 24).

Постійний контроль за дотриманням правил ведення касових операцій дає змогу зменшити неконтрольовані масштаби використання готівки підприємствами і організаціями, а отже, і обмежує роль готівкового обігу як засобу обслуговування руху тіньового капіталу, приховування доходів та ухилення від сплати податків до бюджету.

Суб'єкти розрахункових відносин мають право здійснювати розрахунки між собою як у готівковій, так і у безготівковій формі. Готівка може бути одержана суб'єктами з власних рахунків в установах банків у межах наявних на них коштів.

Усі готівкові розрахунки суб'єктів правовідносин проводяться як за рахунок коштів, одержаних у касі банку, так і за рахунок виручки, отриманої від реалізації товарів (робіт, послуг), крім виплат, які пов'язані з оплатою праці за наявності в них податкової заборгованості.

Підприємства та індивідуальні підприємці, які мають податкову заборгованість, здійснюють виплати, пов'язані з оплатою праці, виключно за рахунок коштів, одержаних з установ банків. Сума платежу готівкою одного підприємства (індивідуального підприємця) іншому підприємству (індивідуальному підприємцю) не повинна перевищувати 3 тис. грн. протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами. При цьому кількість підприємств (індивідуальних підприємців), з якими

174

проводяться розрахунки, протягом дня не обмежується. Платежі підприємства (індивідуального підприємця) іншому підприємству (індивідуальному підприємцю) понад установлену граничну суму (3 тис. грн.) проводяться виключно в безготівковій формі.

Кошти на виплати, пов'язані з оплатою праці на підприємствах та індивідуальним підприємцям, які мають податкову заборгованість, повинні одержуватися виключно в касах банків. При цьому ними має забезпечуватися систематична і повна сплата податків та внесення обов'язкових платежів до державних цільових фондів у порядку і строки, визначені чинним законодавством та відповідними нормативними актами.

Для здійснення готівкових розрахунків кожне підприємство повинно мати касу і вести касову книгу встановленої форми. У касі підприємства (організації, установи) залишок готівки на кінець кожного робочого дня не повинен перевищувати ліміту, встановленого йому установою банку. Готівка, яку суб'єкти господарювання одержують в установах банків, має використовуватися за прямим призначенням, тобто на цілі, на які вона одержана. Підприємства (індивідуальні підприємці), які здійснюють розрахунки зі споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг за готівку через належним чином зареєстровані електронні контрольно-касові апарати (ЕККА), повинні обов'язково видавати касовий чек, а під час виходу з ладу ЕККА або на період тимчасового відключення електроенергії — товарний чек.

За бажанням громадян кошти за придбані в них підприємствами товари (виконані роботи, надані послуги) можуть бути перераховані на їх поточні (вкладні) рахунки в установах банків, порядок відкриття і режим здійснення операцій за якими встановлено Інструкцією про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України за № 527 від 18 грудня 1998 р.

Готівкові розрахунки обслуговують купівлю-продаж товарів, як правило, за участю населення, тобто здійснюються між підприємствами і населенням, між окремими громадянами. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності набули права використовувати готівку у розрахунках між собою без обмеження. З рахунків підприємств готівка видається за чеками, на звороті яких зазначається цільове призначення грошей, що будуть одержані.

Касові операції, тобто касове (готівкове) обслуговування суб'єктів господарювання і населення, є важливим напрямом діяльності Національного банку України і комерційних банків. Банки організовують збір (інкасацію) готівки, що вивільняється з господарського обороту, а також видачу підприємствам (організаціям, установам) і населенню готівки відповідно до існуючих положень і правил.

Національний банк України здійснює емісію грошей та регулює сферу емісійно-касових операцій у господарському обороті України. Він встановлює для всіх суб'єктів господарювання єди-

175

ні правила щодо обігу готівки, її збереження і раціонального витрачання.

Для підприємств, організацій і установ встановлено єдиний порядок приймання грошей у каси, їх зберігання, транспортування і видачі, єдині вимоги щодо технічного оснащення і обладнання приміщень кас підприємств, оформлення касових документів, ведення касової книги, проведення ревізій каси і контролю за додержанням касової дисципліни.

Установи банків повинні постійно контролювати додержання всіма суб'єктами розрахункових правовідносин правил ведення касових операцій.

Ринкове реформування потребує постійного перегляду та вдосконалення нормативних документів, що регламентують обіг готівки. Нормативна база Національного банку України щодо регулювання використання готівки має охоплювати усі сфери її обігу.

Відповідно до ст. 99 Конституції України забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією Національного банку України.

Для забезпечення організації готівкового грошового обігу Національний банк України відповідно до ст. 33 Закону України «Про Національний банк України» здійснює:

— виготовлення та зберігання банкнот і монет;

— створення резервних фондів банкнот і монет;

— встановлення номіналів, систем захисту платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

— встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

— встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки;

— визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств та організацій;

— визначення вимог стосовно технічного стану й організації охорони приміщень банківських установ.

Таким чином, готівкові розрахункові правовідносини — це врегульовані нормами права відносини, що виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами у процесі касово-емісійної діяльності.

8.2. Правове регулювання готівкового грошового обігу

Національний банк України як єдиний емісійний банк і касовий центр держави організовує та регулює обсяг і структуру готівкової маси в обігу на підставі основних напрямів грошово-кредитної політики й показників економічного і соціального розвитку України.

Рух основної маси готівки через каси банку складається, з одного боку, з видач готівкових коштів суб'єктам господарювання

176

для виплати заробітної плати, дивідендів, оплати сільськогосподарських продуктів, закуплених у населення, розрахунків по пенсіях, стипендіях, допомогах, забезпечення інших господарських потреб, з другого — з надходжень грошової виручки від реалізації продукції, продажу товарів, надання послуг, виконання робіт, сплати податків, зборів і з інших джерел.

Оскільки через каси підприємств, установ і організацій проходить переважна маса готівкових коштів, правильна організація їх обороту має важливе значення, безпосередньо впливаючи на розмір грошової маси в обігу, її стабільність, швидкість обігу грошей. Для регулювання сфери готівково-грошового обігу Національний банк України використовує ліміт залишку готівки в касах підприємств (організацій, установ).

Відповідно до Порядку ведення касових операцій у національній валюті в Україні усі суб'єкти розрахункових відносин, які мають рахунки в установах банків, зобов'язані зберігати свої кошти на цих рахунках.

Наприкінці кожного дня підприємства, організації та установи можуть залишати в своїх касах готівку лише в межах ліміту. Ліміт залишку готівки в касі встановлюється щорічно протягом першого кварталу. У разі звернення протягом року клієнта (або з ініціативи банку) щодо перегляду ліміту каси і поданні ним відповідного документа — заявки-розрахунку остання має бути розглянута банком, і за умови її обгрунтованості встановлений раніше ліміт каси переглядається.

Ліміт залишку готівки в касі для кожного підприємства (незалежно від того, перебуває чи не перебуває воно на самостійному балансі) встановлюється комерційними банками за місцем відкриття основного поточного рахунку з огляду на режим та специфіку роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, розміру касових оборотів, встановлених строків і порядку здавання касової виручки (надходжень) та графіка заїзду інкасаторів.

Усю готівку понад встановлені ліміти залишку готівки в касі підприємства зобов'язані здавати у порядку і в строки, встановлені установою банку для зарахування їх на рахунки. У разі, якщо ліміт залишку готівки в касі підприємства взагалі не встановлено, то вся наявна готівка його в касі наприкінці дня має бути здана до банку.

Для підприємств і організацій, які мають постійну грошову виручку і зобов'язані здавати її до банку або на пошту щоденно наприкінці робочого дня, ліміт залишку готівки в касі встановлюється в розмірах, необхідних для забезпечення нормальної роботи вранці наступного дня. Для виробничих підприємств, а також для організацій і установ, які не мають постійної грошової виручки і одержують готівку в банку, ліміти залишку каси встановлюються в межах середньоденного витрачання готівки, крім витрат на заробітну плату, допомоги за тимчасовою непрацездатністю, стипендії, премії.

177

Колективні сільськогосподарські підприємства, колгоспи, сільськогосподарські кооперативи, селянські спілки (далі — колективні сільськогосподарські підприємства) самостійно визначають обсяги готівки, що постійно знаходиться в їх касах, як це передбачено ст. 17 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» з відповідним повідомленням у першому кварталі кожного року обслуговуючих установ банків. Готівка понад визначені обсяги має здаватися ними до банків і вільно одержуватися у касах банків на цілі, зазначені у чеку.

Ліміт залишку готівки в касі не встановлюється селянським (фермерським) господарствам, які займаються суто виробництвом, переробкою та реалізацією сільськогосподарської продукції, а також фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності.

Підприємства, виконавчі органи селищних, міських та районних у містах рад мають право зберігати протягом трьох робочих днів понад встановлений ліміт у касах готівку, що одержана у банку для виплати заробітної плати, заохочень, допомог усіх видів, компенсацій, пенсій, стипендій, коштів на відрядження, дивідендів; колективні сільськогосподарські підприємства, підриємства залізничного транспорту та морські порти для проведення таких виплат працівникам віддалених підрозділів, виконавчі органи сільських рад — протягом п'яти робочих днів, включаючи день одержання готівки в установі банку. Після закінчення цього строку суми готівки, не використані за призначенням, мають бути повернуті до банку не пізніше наступного робочого дня.

Для встановлення лімітів залишків готівки в касах установи банків одержують заявку-розрахунок від підприємств, організацій і установ встановленої форми. Поряд з лімітом залишку готівки в касі підприємством плануються і банком затверджуються порядок та строки здавання виручки до банку.

Готівкова виручка підприємств та індивідуальних підприємців може використовуватись ними для забезпечення господарських потреб (за винятком випадків, коли вони мають заборгованість, за наявності якої виплати, пов'язані з оплатою праці, здійснюються виключно за рахунок коштів, одержаних в установах банків). Виручка підприємств та індивідуальних підприємців, які не мають податкової заборгованості, може використовуватися ними і на виплату заробітної плати, заохочень, допомог усіх видів, компенсацій.

Видача готівки під звіт проводиться з кас підприємств за умови повного звіту конкретної підзвітної особи за раніше виданими під звіт сумами. Особи, які одержали готівку під звіт, зобов'язані подати звіт Про витрачені суми до бухгалтерії. Готівка, видана під звіт на відрядження, але не витрачена, має бути повернута до каси підприємства не пізніше трьох робочих днів після закінчення відрядження, на закупівлю сільськогосподарської продукції та заготівлю вторинної сировини і металобрухту — протягом 10 робочих днів з дня видачі готівки під звіт, на всі

178

інші виробничі (господарські) потреби — наступного робочого дня після видачі її під звіт. Якщо з каси підприємства його працівнику одночасно видана готівка на відрядження та кошти під звіт для вирішення у цьому відрядженні виробничих чи господарських питань, то підзвітна особа, незалежно від строку відрядження, протягом трьох робочих днів після повернення з відрядження повинна подати до бухгалтерії підприємства одночасно звіт про суму, що була їй видана для вирішення виробничих (господарських) питань, та авансовий звіт про витрачені кошти безпосередньо на відрядження.

Організація касових операцій на підприємстві регламентується розділом 2 Порядку ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Касові операції оформляються документами, типові форми яких затверджено наказом Міністерства статистики України за № 51 від 15 лютого 1996 р., і мають застосовуватися на всіх підприємствах, незалежно від їх відомчої підпорядкованості і форми власності.

Прийом, зберігання і витрачання готівки підприємствами здійснюється через касу.

Касові операції на підприємстві проводить касир, який несе повну матеріальну відповідальність за збереження готівки і за можливі втрати у зв'язку з неправильним збереженням цінностей. Касир — службова особа, яка безпосередньо виконує касові операції. Після видання наказу про призначення касира на роботу керівник підприємства зобов'язаний ознайомити його з Порядком ведення касових операцій у національній валюті в Україні, після чого з касиром укладається договір на повну матеріальну відповідальність. Касир не має права передовіряти виконання своєї роботи будь-яким іншим особам.

Приймання готівки касою підприємства проводиться за прибутковими касовими ордерами (ф. КО-1), підписаними головним бухгалтером або особою, ним уповноваженою. Видача готівки проводиться за видатковими касовими ордерами (ф. КО-2) або за належно оформленими платіжними відомостями. Документи на видачу грошей мають бути підписані керівником і головним бухгалтером підприємства або особами, ними уповноваженими. До видаткових ордерів можуть долучатися заявки на видачу грошей, рахунки тощо. Якщо на доданих до видаткових касових ордерів документах є дозвільний напис керівника підприємства, то підпис керівника на видаткових касових ордерах не обов'язковий.

Касові ордери до передачі у касу реєструються бухгалтерією в журналі реєстрації прибуткових і видаткових касових ордерів.

Касир повинен видавати гроші тільки особі, зазначеній у видатковому ордері або документі, що його замінює. В окремих випадках можлива видача грошей за дорученням, оформленим у встановленому порядку.

Оплата праці, виплата допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, стипендій і премій здійснюється касиром за платіжними відомостями, без складання видаткового касового ордера

179

на кожного одержувача. Аналогічно може оформлятися також видача депонованих сум. Депонування коштів (лат. деропеге — відкладати, здавати на зберігання) — внесення грошових сум (наприклад, невиплаченої заробітної плати, допомоги, стипендії) на збереження до установи банку, де підприємство має рахунок.

Приймання та облік готівки підприємствами торгівлі, громадського харчування та послуг при здійсненні розрахунків з населенням проводиться із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів або товарно-касових книг. Порядок реєстрації та застосування ЕККА визначається Державною податковою адміністрацією України.

Усі надходження і видачі готівки в національній валюті підприємства враховують у касовій книзі, типова форма (КО-4) якої затверджена наказом Міністерства статистики України за № 51 від 15 лютого 1996 р.

Правила використання і ведення товарно-касової книги підприємствами та індивідуальними підприємцями, а також порядок здійснення контролю за дотриманням ними цих правил регламентується Порядком реєстрації та ведення товарно-касової книги при розрахунках готівкою у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, затвердженим наказом Міністерства фінансів України і Міністерства статистики України за № 48/53 від 25 лютого 1997 р., зареєстрованим у Міністерстві юстиції України за № 123/1926 від 14 квітня 1997 р.

Касова книга — це книга встановленої форми, яка застосовується для обліку руху грошей у касі, в якій фіксуються операції з готівкою.

Кожне підприємство, що має касу, веде тільки одну касову книгу, яка має бути пронумерована, прошнурована і скріплена сургучною або мастичною печаткою. Кількість аркушів у касовій книзі засвідчується підписами керівника і головного бухгалтера цього підприємства.

У разі, якщо підприємства — юридичні особи мають відокремлені підрозділи, які здійснюють касові операції з готівкою і які розташовані окремо від юридичної особи, то незалежно від того, чи мають ці підрозділи самостійний баланс чи ні, з метою повного врахування здійснюваних касових оборотів ці підрозділи мають також вести касову книгу, яка оформляється за взірцем касової книги підприємства і видається цим підрозділам.

Записи в касовій книзі ведуться у двох примірниках; другі примірники аркушів мають бути відривними, вони є звітом касира.

Контроль за правилами ведення касової книги покладається на головного бухгалтера підприємства.

Кожне підприємство для здійснення розрахунків готівкою повинно мати касу. Касою називається спеціально обладнане, ізольоване приміщення, призначене для приймання, видачі і тимчасового зберігання готівки. Керівник підприємства зобов'я-

180

заний обладнати касу і забезпечити зберігання грошей у приміщенні каси, а також під час доставки їх з установи банку та здачі до установи банку і несе за це відповідальність у встановленому законодавством порядку.

Приміщення каси має бути ізольоване, а двері до каси під час здійснення операцій — замкнуті зсередини. Доступ до приміщення каси особам, які не причетні до її роботи, забороняється.

Уся готівка і цінні папери на підприємствах зберігаються, як правило, у вогнетривких металевих шафах. Зберігання в касі готівки та інших цінностей, що не належать даному підприємству, забороняється.

Банки укладають з підприємствами договори на касове (розрахунково-касове) обслуговування.

Касове обслуговування банком підприємств включає два основних види операцій:

— переведення в готівку платіжних коштів шляхом списання коштів з розрахункового рахунка підприємства і видача йому відповідної суми готівкою;

— переведення готівки у безготівкові платіжні кошти — зарахування на рахунки коштів, одержаних від підприємства готівкою.

Установа банку забезпечує прийом готівки від підприємства і вчасне зарахування її на його рахунок. Банк за наявності ліцензії на здійснення інкасації організовує збір інкасаторами грошової виручки підприємства.

Видача готівки з установ банків здійснюється за грошовими чеками та іншими документами.

Грошовий чек — письмове розпорядження підприємства — власника рахунку установі банку, яка обслуговує його, видати готівкою певну суму грошей уповноваженим особам — касирам. Гроші видаються особі, яка зазначена в грошовому чеку, під її підпис на звороті чека. Крім інших реквізитів, у грошовому чеку клієнт зазначає, з якою метою він одержує готівку. Чек дійсний протягом 10 днів, не рахуючи дня його видачі. Ніякі виправлення у тексті чека неприпустимі, якщо вони є, то чек недійсний.

Готівка має забезпечувати поточні потреби банку в грошах для готівкових виплат — видачі грошей з рахунків, розміну грошей, надання позик у готівковьій грошовій формі, оплати видатків банку, виплати заробітної плати банківським службовцям тощог Банк повинен мати такий запас купюр і монет, щоб задовольнити вимоги клієнтів.

Для касової роботи в банку організовується спеціальне приміщення для збереження коштів — грошове сховище.

Касова робота комерційного банку передбачає: касове обслуговування клієнтів, перевезення грошових знаків, їх збереження, визначення платоспроможності грошових знаків, заміну пошкоджених і вилучення зношених банкнот тощо.

181

В установах банків безпосередня касова робота виконується відділом касових операцій, відділом грошового обігу, операційним відділом, підрозділом інкасації.

Касові приміщення в установах банку мають бути ізольовані і обладнані таким чином, щоб була виключена будь-яка можливість спостереження і вивчення сторонніми особами розташування грошових сховищ та приміщень касового вузла. Дя* перерахунку грошових купюр і монет каса банку має бути оснащена лічильно-грошовими і лічильно-підсумовуючими машинами, пресами для в'язання грошей тощо.

Важливою ділянкою касової роботи в установах банку є формування і пакування грошових білетів і монет. У всіх банках України застосовується єдиний порядок формування готівки. Кожні 100 листів грошових білетів одного номіналу формуються в корінці і обандеролюються. Бандеролі для пакування банкнот повинні мати такі реквізити: штамп з найменуванням установи банку, сума і кількість листків вкладення, номінал банкноти, дата упаковки, підпис та іменний штамп (код) касира, який проводив сортування і перерахування банкнот. На бандеролях зношених білетів, крім того, проставляються штампи «зношені» і найменування установи банку, яка відправляє ці пачки в Цен-ральне сховище при Національному банку України.

Придатна до обігу монета розфасовується касирами в пакети за номіналом. Пакети з монетою одного номіналу пакуються в стандартні мішки.

Кожного дня в установі банку підбиваються підсумки касової роботи. Після звірки касових оборотів з касовими журналами операційних працівників касири здають завідувачу каси сформовані в установленому порядку залишки грошей, які в них є, разом із касовими документами.

Ревізія грошових білетів, монет та інших цінностей, які знаходяться в грошових сховищах і касах установ банків, а також перевірка порядку їх зберігання проводяться: за розпорядженням керівника установи банку не рідше одного разу на півріччя, та щорічно за станом на,1 січня нового року, а також при зміні керівника, головного бухгалтера або завідувача каси; за тимчасової зміни службових осіб, відповідальних за схоронність цінностей.

Видача готівки підприємствам (організаціям, установам) має забезпечуватися установами банків насамперед за рахунок поточних надходжень грошей до каси банку. Якщо поточних над~ ходжень недостатньо для покриття видатків, установи банків звертаються до територіальних управлінь Національного банку України за підкріпленням операційної каси.

Установи комерційних банків укладають з територіальними управліннями Національного банку України договір про здійснення касового обслуговування банку. Головним предметом цього договору є регламентація порядку підкріплення операційної каси установи банку, здачі готівки операційної каси установи банку

182

до оборотної каси управління Національного банку України та оплата послуг касового обслуговування.

Установи Національного банку України при підкріпленні комерційних банків встановлюють плату за касове обслуговування відповідно до тарифів банківських послуг, затверджених постановою Правління Національного банку України за № 381 від 17 листопада 1997 р, «Про внесення змін і доповнень до постанови Правління Національного банку України за № 147 від 12 травня 1997 р. «Про затвердження Переліку і Тарифів банківських послуг, що надаються установами та регіональними управліннями Національного банку України за операціями (послугами), пов'язаними з діяльністю клієнтів і банків-кореспонден-тів, Національного банку України».

Національний банк України витрати на касове обслуговування бюджетних організацій, військових частин і видачу готівки комерційним банкам для виплати пенсій через підприємства зв'язку передбачає у власному кошторисі витрат на відповідний рік централізовано. Установи Національного банку України у зв'язку з цим такі операції здійснюють безкоштовно.

Плата з комерційних банків, що здають в установи Національного банку надлишки кас, зношені банкноти і банкноти, що вилучаються з обігу, не стягується. Комерційні банки також не стягують плати за приймання готівки від клієнтів.

У разі постійного здавання комерційними банками надлишків готівки (банки, які мають сальдо операцій з вилученням готівки з обігу) Національний банк в межах зданих сум видає підкріплення готівкою комерційним банкам безкоштовно.

Підкріплення комерційних банків розмінною монетою незалежно від сум здійснюється безкоштовно.

Обмін зношених, пошкоджених банкнот та монет на платіжні проводиться банками безкоштовно.

Підкріплення операційних кас установ банків і здача надлишків готівки проводяться з одночасним відображенням цих операцій (списанням і зарахуванням коштів) на кореспондентських рахунках. При касовому підкріпленні установа банку надсилає до операційного відділу відповідного управління Національного банку України платіжне доручення для сплати готівки з кореспондентського рахунку.

8.3. Контроль за дотриманням касової дисципліни та відповідальність за н порушення

Дотримання підприємствами і організаціями вимог чинних нормативних актів з питань готівкового обігу та порядку ведення касових операцій забезпечується організацією відповідного контролю. Так, відповідно до Інструкції № 4 про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України, затвердженої постановою Правління Національного банку України за № 149 від 20 червня 1995 р. (у редакції постанови Правління На-

183

ціонального банку України за № 335 від 13 жовтня 1997 р.) установи банків не менш як один раз на два роки згідно з рішенням керівника установи банку перевіряють дотримання касової дисципліни на всіх підприємствах, які вони обслуговують, незалежно від форм власності, і мають право одержувати від них дані про їх касові обороти за джерелами надходжень і цільовим призначенням витрачання грошей.

Додержання вимог нормативних актів з питань готівкового обігу та порядку ведення касових операцій в Україні контролюється також органами Державної податкової адміністрації України і фінансовими органами, Державною контрольно-ревізійною службою України, органами Міністерства внутрішніх справ України.

При перевірці касової дисципліни з'ясовуються:

а) наявність встановленого ліміту залишку готівки в касі.

Понадлімітні залишки готівки в касі підприємства визначаються прямим рахунком за кожний робочий день шляхом порівняння залишку готівки в касі суб'єкта господарювання на кінець дня з встановленим йому обслуговуючою установою банку лімітом залишку готівки в касі, незалежно від того, здійснювалися в цей день касові обороти (надходження і витрати готівки) чи ні.

Готівка, що видана під звіт, але за якихось причин не витрачена (частково або в повній сумі) має бути повернена до каси підприємства одночасно з авансовим звітом не пізніше наступного робочого дня після видачі її під звіт (за відрядженнями — не пізніше трьох робочих днів після повернення з відрядження, на закупівлю сільськогосподарської продукції та заготівлю вторинної сировини і металобрухту — не пізніше 10 робочих днів з дня її видачі під звіт).

За перевищення встановлених строків використання виданої під звіт готівки, за видачу готівкових коштів під звіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів, за витрачання готівки з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці за наявності податкової заборгованості, а також у разі витрачання підприємствами та індивідуальними підприємцями одержаних в установах банку готівкових коштів не за цільовим призначенням та неодержання ними при здійсненні готівкового платежу від їх одержувача платіжного документа до них застосовуються фінансові санкції згідно з чинним законодавством.

У разі здійснення підприємствами (індивідуальними підприємцями) готівкових розрахунків із іншими підприємствами (індивідуальними підприємцями) понад встановлену граничну суму (З тис. грн.) кошти в розмірі перевищення зазначеної суми розрахунково додаються: до фактичних залишків готівки в касі платника того дня, коли, було здійснено таку операцію, з подальшим порівнянням одержаної суми із затвердженим лімітом каси;

б) повнота оприбуткування готівки, одержаної з каси банку;

в) відповідність записів касової книги підприємства про суми, одержані з банку і здані до банку, даним банку. У разі роз-

184

ходження між даними банку і записами в касовій книзі з'ясовуються причини цих розходжень. При встановленні порушень, що можуть бути пов'язані із зловживаннями, установи банків зобов'язані негайно передати матеріали до правоохоронних органів;

г) забезпечення щоденного додержання встановлених банком лімітів залишків готівки в касі, строків і порядку здавання грошової виручки, своєчасність повернення до банку не витрачених у встановлений строк сум заробітної плати, допомог, стипендій, винагород та інших сум. У разі виявлення порушень з'ясовується, протягом якого часу і яка сума не здавалася до банку і з якої причини, коли і на яку суму мало місце перевищення ліміту залишку готівки в касі за період, що перевіряється;

д) правильність витрачання готівки, що одержана в банку, на цілі, зазначені в чеку; правомірність витрачання готівки з виручки;

є) витрачання готівки з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці, тими підприємствами, що мають податкову заборгованість на цілі, зазначені в чеку; правомірність витрачання готівки з виручки;

є) правильність ведення касової книги та своєчасність і повнота обліку в ній надходжень і видачі готівки.

Результати перевірки оформляються актом із доданням до нього довідки, де відображається стан надходжень готівки до кас підприємств, що перевіряються, і її витрачання за період, що перевіряється. Акт і довідка підписуються керівником, головним (старшим) бухгалтером підприємства і представником банку.

У разі виявлення порушень відповідні примірники актів перевірок мають бути передані до органів державної податкової служби або правоохоронних органів для застосування до порушників відповідних заходів впливу, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до Порядку ведення касових операцій у національній валюті України, затвердженого постановою Правління Національного банку України за № 21 від 2 лютого 1995 р. (у редакції постанови Правління Національного банку України за № 334 від 13 жовтня 1997 р.), у строки, встановлені керівником підприємства, але не рідше одного разу на квартал, на кожному підприємстві проводиться раптова ревізія каси з покупюрним перерахуванням усіх грошей і перевіркою інших цінностей, що знаходяться в касі. Залишок готівки в касі звіряється з даними обліку за касовою книгою. Для проведення ревізії каси наказом керівника підприємства призначається комісія, яка складає акт. У разі виявлення ревізією нестачі або лишку цінностей у касі в акті зазначається сума нестачі або лишку і причини її виникнення.

Засновники підприємств, вищі організації (у разі їх наявності), а також аудитори (аудиторські фірми) відповідно до укладе-

185

них угод під час проведення документальних ревізій на всіх підвідомчих підприємствах в обов'язковому порядку проводять ревізію каси і перевіряють дотримання касової дисципліни. Під час проведення ревізій особлива увага має надаватися питанню забезпечення схоронності грошей і цінностей.

У господарських товариствах, де це передбачено їх статутом, такі ревізії проводяться ревізійними комісіями.

Перевірки касової дисципліни здійснюються органами державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства внутрішніх справ України, фінансовими органами та установами банків.

Відповідальність за додержання касової дисципліни покладається на керівників підприємств, головних бухгалтерів, керівників фінансових служб і касирів.

Порядок ведення касових операцій в установах банків, які здійснюють касове обслуговування клієнтів, встановлений Інструкцією № 1 з організації емісійно-касової роботи в установах банків України, затвердженою постановою Правління Національного банку України за № 129 від 7 липня 1994 р.

З метою поліпшення стану готівкового обігу, запобігання зловживанням під час здійснення операцій з готівкою, приховування доходів в Україні застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу за порушення норм з регулювання обігу готівки. В основі цих санкцій — принцип забезпечення єдиного державного підходу до встановлення відповідальності суб'єктів господарювання за порушення касової дисципліни і норм готівкового обігу. Так, відповідно до Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» за № 436/95 від 12 червня 1995 р. застосовуються штрафні санкції. Для наочності відобразимо це у вигляді схеми (див. схему 1).

Штрафні санкції за порушення норм регулювання обігу готівки застосовуються до юридичних осіб усіх форм власності, а також до фізичних осіб — громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, органами державної податкової служби на підставі матеріалів проведених ними перевірок, подань комерційних банків, державної контрольно-ревізійної служби, органів Міністерства внутрішніх справ України, Національного банку України у встановленому законодавством порядку.

Порядок лімітування готівки та організація контролю за його додержанням визначається Національним банком України.

Штрафи, що передбачені Указом Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» за № 436/95 від 12 червня 1995 р., стягуються до Державного бюджету України.

Контроль за додержанням вимог цього Указу юридичними особами, крім комерційних банків, і фізичними особами — су-

186

б'єктами підприємницької діяльності здійснюють комерційні банки, органи державної податкової служби в Україні, державної контрольно-ревізійної служби та Міністерства внутрішніх справ України.

У розмірі сплачених коштів

У розмірі здійснених виплат

За проведення готівкових розрахунків без подання одержувачем коштів платіжного документа (товарного або касового чека, квитанції до прибуткового ордера, іншого письмового документа), який би підтверджував сплату покупцем готівкових коштів

За витрачання готівки з виручки, одержаної від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень, на виплату заробітної плати, матеріального заохочення, допомог усіх видів, компенсацій за наявності податкової заборгованості

За перевищення встановлених строків використання виданої під звіт готівки, а також за видачу готівкових коштів під звіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів

У розмірі 25 відсотків виданих під звіт сум

За використання одержаних в установі банку коштів не за цільовим призначенням

У розмірі витраченої готівки

За перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касі

За неоприбуткування (неповне оприбуткування) у касах готівки

У двократному розмірі суми виявленої понадлімітної готівки за кожний день

У п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми

Схема 1. Фінансові санкції у вигляді штрафу

Контроль за додержанням вимог Указу комерційними банками здійснює Національний банк України.

187

Крім того ст. 164² Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП України) передбачає відповідальність посадових осіб за: приховування в обліку валютних та інших доходів, непродуктивних витрат і збитків; відсутність бухгалтерського обліку або ведення його з порушенням установленого порядку; внесення неправдивих даних до бухгалтерської або статистичної звітності; несвоєчасне або неякісне проведення інвентаризацій грошових коштів і матеріальних цінностей; порушення правил ведення касових операцій; перешкоджання працівникам державної контрольно-ревізійної служби у проведенні ревізій та перевірок; невжиття заходів щодо відшкодування з винних осіб збитків від недостач, розтрат, крадіжок і безгосподарності у вигляді штрафу від восьми до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Вчинення цих дій особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне з зазначених правопорушень, тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Справи про зазначені адміністративні правопорушення розглядаються органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні. Від її імені розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право: начальник Головного контрольно-ревізійного управління України та його заступники, начальники контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та їх заступники ( ст. 234^і КпАП України).

Відповідальні особи торговельних підприємств усіх форм власності, що здійснюють реалізацію товарів за готівку, несуть адміністративну відповідальність відповідно до статті 164⁴ КпАП України за здавання виторгу з порушенням термінів, установлених правилами розрахунків і ведення касових операцій, у вигляді штрафу від сімнадцяти до вісімдесяти восьми неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Вчинення цих дій особою повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення за це порушення тягне за собою накладення штрафу від сорока трьох до ста сімдесяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Справи про ці правопорушення розглядаються органами внутрішніх справ України. Від їх імені розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право начальники органів внутрішніх справ та їх заступники (ст. 222 КпАП України).

Без належної касової дисципліни неможливе нормальне здійснення готівкового грошового обігу. Виконання всіма суб'єктами підприємницької діяльності встановлених правил здійснення операцій з готівкою — правил її зберігання, інкасації, витрачання за призначенням тощо — необхідна передумова ефективного реформування національної грошової системи.

Література

1. Костюченко О. А. Банківське право. — К., 1998.

2. Вступ до банківської справи / За ред. М. І. Савлук. — К., 1998.

3. Національний банк і грошово-кредитна політика / За ред. А. М. Мороза, М. Ф. Пуховкіної. — К., 1999.

4. Основи банковского дела / Под ред. А. Н. Мороза. — К., 1994.

5. Фінансове право / За ред. Л. Н. Воронової, Д. А. Бекерської. — К., 1995.

6. Финансовое право / Под ред. О. Н. Горбуновой. — М., 1996.

7. Цивільне право / За ред. О. А. Підопригори, Д. В. Бобрової. -К., 1995.

189

Розділ 9

Правове регулювання ринку цінних паперів в Україні

^ Місцеіструктураринкуціннихпаперів уфінансовійсистеміУкраїни

^ Видиціннихпаперівтаїхкласифікація

^ Операціїкомерційнихбанківзвекселями

^ Державно-правоверегулюванняринкуцінних паперів

^ Банки-суб'єктифондовогоринку

9.1. Місце і структура ринку цінних паперів у фінансовій системі України

Розвиток економіки країни постійно потребує мобілізації, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів. Цей процес здійснюється, як правило, на ринку фінансових ресурсів. Водночас ринок фінансових ресурсів — це загальна назва системи ринків, що зосереджують попит і пропозицію на різні за своїм характером платіжні засоби.

Ринок фінансових ресурсів об'єднує три складові частини: кредитний ринок, валютний ринок і ринок цінних паперів. Кожна з цих складових частин синтезує в собі певну групу ринкових відносин, що взаємопов'язані в межах загальної системи.

Кредитний ринок — це механізм відносин між юридичними особами, які потребують коштів для свого розвитку, з одного боку, та організаціями і громадянами, які можуть надати такі кошти, — з другого.

Цей ринок виконує кілька головних функцій. До них належить, по-перше, об'єднання дрібних, відокремлених заощаджень населення, державних органів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створення потужних грошових фондів. По-друге, трансформація цих коштів у позиковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування капіталовкладень сфери матеріального виробництва економіки країни. По-третє, надання кредиту державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття державного дефіциту, фінансування житлового будівництва тощо.

Таким чином, кредитний ринок дає змогу здійснювати нагромадження, обіг, розподіл і перерозподіл позикового капіталу між сферами національної економіки.

Водночас кредитний ринок — це синтез ринків різноманітних платіжних засобів. Кредитні угоди опосередковуються кредитни-

190

ми інститутами (комерційними банками або іншими установами), які беруть у борг, і навпаки, надають грошові позики, а також інвестиційними чи аналогічними організаціями, котрі забезпечують випуск і обіг боргових зобов'язань, що реалізуються на специфічному ринку цінних паперів. Таким чином, у межах кредитного ринку розрізняють ринок грошових ресурсів (готівки) та ринок боргових зобов 'язань.

Валютний ринокВалютний ринок — це механізм встановлення правових та еконо-

мічних відносин між споживачами та продавцями валюти. Попит на іноземну валюту відбиває міру залежності національної економіки від імпорту і зумовлюється конвертованістю тієї чи іншої валюти.

Конвертованість Конвертованість — це гарантована спроможність грошової одиниці вільно обмінюватись на інші валюти. За умови повної конвертова-ності будь-яка фізична особа може фактично без перепон брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, вільно продавати, купувати та обмінювати національну валюту на іноземну відповідно до ринкового курсу без обмежень чи втручання держави.

Ринок ціннихРинок цінних паперів охоплює частину кредитного ринку (зо-

паперів: _крема, ринок позикових боргових інструментів, або ринок бор-

['в^ЛииЯийгових зобов'язань) і повністю ринок інструментів власності. Цей

біржовийринок інтегрує операції щодо випуску та обігу боргових шстру-

і позабіржовий ментів, інструментів власності, а також їх похідних. До боргових

інструментів належать передусім облігації, векселі, сертифікати.

До інструментів власності — всі види акцій, а до їх похідних — оп-

ціони, ф'ючерси та інші аналогічні цінні папери.

Таким чином, ринок інструментів позики як елемент кредитного ринку є сферою відносин, що стосуються позикового капіталу, тоді як ринок інструментів власності стосується відносин щодо власного капіталу, тобто пайових внесків у статутних фондах підприємств.

Ринок цінних паперів умовно поділяють на первинний і вторинний, біржовий і позабіржовий [4, 22].

Первинний ринок — це ринок перших і повторних емісій (випусків) цінних паперів, на якому здійснюється їх початкове розміщення серед інвесторів.

Межі первинного ринку фактично обмежуються найпершим актом купівлі-продажу того чи іншого цінного папера. На цій стадії емітент (організація, що випустила цінні папери) передає майнові права на свою власність (частину власності) іншим особам, одержуючи грошові кошти для інвестицій.

Як правило, більшість цінних паперів (отже, і майнові права, що в них виражені) згодом переходять від одного власника до іншого — відбувається подальша їх купівля-продаж, інші операції, що залежать від кон'юнктури ринку і в свою чергу впливають на неї. Іншими словами, цінні папери надходять у обіг. Обіг цінних паперів — це прерогатива вторинного ринку.

Одне із найважливіших завдань первинного ринку полягає в тому, щоб звести до мінімуму ризик інвестора. На це спрямовані

191

вимоги щодо опублікування інформації про емітента, підготовки проспекту емісії, реєстрації цінних паперів та відповідних даних у фінансових органах тощо.

Головною метою вторинного ринку є забезпечення ліквідності цінних паперів, тобто створення умов для найширшої торгівлі ними.

Біржовий ринок нерозривно пов'язаний з поняттям фондової біржі. Практично ці терміни — тотожні. Під ними розуміють ринок з найвищим рівнем організації (як правило, вторинний), що максимально сприяє підвищенню мобільності капіталу та формуванню реальних ринкових цін на фінансові вклади, які перебувають в обігу.

Позабіржовий ринок охоплює операції з цінними паперами поза біржою. У більшості випадків на цьому ринку відбувається первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не бажають чи з об'єктивних причин не можуть виставляти свої активи на біржу.

9.2. Цінні папери: класифікація, види

В умовах становлення ринкової економіки широкого застосування в господарській діяльності суб'єктів підприємницької діяльності набувають цінні папери. Спектр їх використання — як господарський оборот у межах України, так і сфера зовнішньоекономічної діяльності. Цінні папери можуть бути використані для проведення розрахунків, а також для забезпечення (наприклад, застави) платежів і кредитів.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. зі змінами та доповненнями цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових або інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінний папір є специфічним товаром. Як і будь-який товар, він має споживчу вартість і ціну. Споживча вартість цінного папера полягає в тому, що вона приносить прибуток у вигляді дивідендів, відсотків чи певного майна.

Ціна, за якою цінний папір перебуває в обігу на ринку, називається курсовою ціною. Курси цінних паперів є досить динамічними, змінними і, як правило, не збігаються з їх номіналом.

Цінний папір відрізняється від інших документів тим, що він завжди є документом майнового характеру. Але на відміну від інших документів, які фіксують певні права (боргові розписки, заповіти, страхові поліси тощо), цінний папір може бути реалізований лише шляхом його пред'явлення. Іншими словами, цінний папір — це такий документ, пред'явлення якого обов'язкове для здійснення засвідченого ним майнового права.

192

Залежно від способу визначення уповноваженої особи цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника.

Іменний цінний папір — це документ, виписаний на ім'я конкретної особи, яка тільки і може здійснити закріплене цим папером право. Цінний папір на пред'явника не містить зазначення про конкретну особу, якій треба здійснити виконання. Будь-який держатель цінного папера є особою, уповноваженою на здійснення закріпленого цим папером права.

Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено законом або якщо в них спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід права за цінним папером до іншої особи). Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Цінний папір має бути складений у визначеній законом формі і повинен мати всі необхідні реквізити, перелік яких встановлюється законодавством. Поліграфічне виконання бланків цінних паперів (папір, спосіб друку, засоби захисту) має відповідати встановленим вимогам.

Водночас слід мати на увазі, що згідно з Указом Президента України «Про облік прав власності на іменні цінні папери та депозитарну діяльність» від 25 травня 1994 р. № 247/94, зі змінами та доповненнями, встановлено, що випуск цінних паперів може здійснюватися як у паперовій, так і безпаперовій формі (у вигляді записів у електронних базах даних).

У цінному папері мають бути чітко визначені права володіння або відносини позики чи визначені ті юридичні можливості, на здійснення яких має право його законний власник. Як зазначалось, це може бути одержання доходу у вигляді дивідендів, відсотків чи певного майна.

Цінні папери характеризуються також можливістю передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Способи передачі та можливі обмеження щодо неї залежать від виду цінного папера і можуть бути різними — від вільного обігу до повного індосаменту або до заборони передачі іншим особам.

Здійснення права, засвідченого або передбаченого цінним папером, можливе лише шляхом пред'явлення останнього. Тому втрата цінного папера, за загальним правилом, зумовлює неможливість реалізувати втілене в ньому право. Водночас Закон «Про цінні папери і фондову біржу» передбачає можливість відновлення іменних цінних паперів. Відновлення втрачених іменних цінних паперів проводиться державними органами, підприємствами, установами, організаціями, що випустили ці папери.

Особа, яка втратила цінний папір на пред'явника, може в порядку, встановленому ст. 276—284 Цивільно-процесуального кодексу України, просити суд визнати цей папір недійсним і відновити її права на нього. Заява подається до районного суду за місцем знаходження установи, що видала цінний папір на

193

пред'явника. Розглянувши справу, і за наявності законних підстав, суд виносить ріщення про недійсність втраченого цінного папера. Це рішення є підставою для видачі заявникові цінного папера замість визнаного недійсним.

Відповідно до ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» в Україні можуть випускатисй і обертатися такі види цінних паперів: акції; облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов'язання України; ощадні сертифікати; векселі; приватизаційні папери.

Акції

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в цьому товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції поділяють на види, правова суть яких полягає в тому, що акції одного виду дають їх власникам однакове за обсягом право майнової участі в акціонерному товаристві. За ознакою класу акції поділяють на привілейовані і прості. Залежно від передбачених статутами товариств обмежень прав відчуження розрізняють також іменні акції і акції на пред'явника.

Прості іменні акції — акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов'язкових реквізитів акцій. Власниками простих іменних акцій є, як правило, громадяни, які в принципі вільно розпоряджаються ними (продають, передають, дарують, обмінюють, відчужують іншим способом), але з додержанням певних правил. Так, обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації акцій, що ведеться товариством. У ній зазначаються відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання акції, а також про кількість таких акцій у кожного з акціонерів.

Статутами акціонерних товариств і бланками акцій визначаються іменні акції, які підлягають вільному відчуженню іншим особам, і ті, що не підлягають цьому. Якщо в акції спеціально не зазначено, що вона не підлягає передачі, така акція передається шляхом повного індосаменту.

Акції на пред'явника обертаються вільно, тобто без індоса-ментних процедур. Акціонерне товариство у книзі реєстрації акцій фіксує лише загальну кількість акцій на пред'явника.

Привілейовані акції — це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акцій мають певні майнові привілеї і несуть менший ризик порівняно з простими акціонерами. Привілеєм є насамперед переважне право на одержання дивідендів. Річний розмір дивіденда фіксується у відсотках номінальної вартості акції і виплачується у розмірі, зазначеному в ній, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку у відповідно-

194

му році. Якщо прибутку відповідного року недостатньо, дивіденд ди за привілейованими акціями виплачуються за рахунок резервного фонду. Водночас, якщо розмір дивідендів, що випла<-чуються акціонерам за простими акціями, перевищує розмір ди-рідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може провадитися доплата до розміру дррщенш, виплачених іншим

аКЦІрНераМ..., ,>,.,'; '•.'".'.- .■;.;.'•!....,.'; ,і ;:,...>

Привілейовані акції дають їх власникові також переважне право на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації.

Оскільки власники привілейованих акцій ризикують менше, ніж власники простих акцій, вони мають обмежені управлінські права. За загальним правилом (якщо інше не передбачено статутом акціонерного товариства), власники'привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством.

Привілейовані акції не можуть бути випущенні на суму, що перевищує 10 % статутного фонду акціонерного товариства.

Питання, строків і порядку виплати дивідендів належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерного товариства і не може бути передано іншим органам управління товариства. Рішення про виплату дивідендів, належить до категорії питань, які вимагають трьох четвертих голосів акціонерів (приймається простою більшістю за умови присутності акціонерів, які володіють понад 60 % акцій).

Підставою для виплати дивідендів є рішення про розподіл прибутку. Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» передбачена можливість виплати дивідендів від акцій за рахунок прибутку, який залишається після .виплати податків, інших обов'язкових платежів, відсотків за кредити банків і облігації. ,

Виплата дивідендів проводиться один раз на рік за підсумка* ми календарного року.

Облігації

Обдігадйя — це цінний папір? що засвідчує внесення її власником коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього, цінного папера в передбачений у ньому строк з ви-г платою фіксованих відсотків (якщо інше не передбачено умоваг ми випуску).

Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Громадяни придбавають облігації тільки за рахунок особистих коштів, а підприємства — за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за банківський, кредит.

В Україні випускаються облігації'таких видів:

— облігації.внутрішніх респуйійкадеькщ і місцевих позик;

— облігації підприємств.

Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на пред'явника. Рішення про іх випуск приймається Кабінетом Міністрів України і місцевими радами. У рішенні повинні визначатися емітент, умови випуску і порядок розміщення облігацій. Кошти, одержанні від реалізації зазначених облігацій, спрямовуються відповідно до державного і місцевих бюджетів, до позабюджетних фондів місцевих рад.

Облігації підприємств випускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Рішення про випуск облігацій підприємств приймається емітентом і оформляється протоколом, який повинен містити такі реквізити:

— найменування цінного папера — «облігація»;

— фірмове найменування і місцезнаходження емітента;

— фірмове найменування або ім'я покупця (для іменної облігації);

— номінальну вартість облігації;

— строки погашення, розмір і строки виплати відсотків (для відсоткових облігацій);

— місце і дату випуску;

— серію і номер облігації;

— підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи, печатку емітента.

Крім основної частини, до облігації може додаватися купонний лист на виплату відсотків.

Доход від облігацій усіх видів виплачується відповідно до умов їх випуску. Доход від облігацій цільових позик (відсоткових облігацій) не виплачується. Власникові такої облігації надається право на придбання відповідних товарів або послуг, під які випущено позики.

Якщо ціна товару до моменту його одержання перевищуватиме вартість облігації, то власник одержує товар за ціною, зазначеною в облігації, а при одержанні дешевшого товару — різницю між вартістю облігації та ціною товару.

За облігаціями підприємств доходи виплачуються за рахунок коштів, що залишилися після розрахунків з бюджетом і сплати інших обов'язкових платежів.

У разі невиконання чи несвоєчасного виконання емітентом зобов'язання з виплати доходів від відсоткових облігацій, надання права придбання відповідних товарів або послуг за безвідсот-ковими (цільовими) облігаціями чи погашення зазначеної в облігації суми у визначений строк стягнення відповідних сум провадиться примусово судом або арбітражним судом.

Порядок викупу облігацій усіх видів, крім цільових, визначається при їх випуску.

196

Казначейські зобов'язання України — це вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власником коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Випускаються такі види казначейських зобов'язань:

— довгострокові — від 5 до 10 років;

— середньострокові — від 1 до 5 років;

— короткострокові — до одного року.

Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань приймається Кабінетом Міністрів України. Рішення про випуск короткострокових казначейських зобов'язань приймається Міністерством фінансів України. У рішенні про випуск казначейських зобов'язань визначаються умови їх випуску.

Порядок продажу казначейських зобов'язань встановлюється Міністерством фінансів України, виходячи з часу їх придбання.

Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямовуються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Виплата доходу від казначейських зобов'язань та їх погашення здійснюються відповідно до умов їх випуску, затверджених: за довгостроковими і середньостроковими зобов'язаннями — Кабінетом Міністрів України, за короткостроковими — Міністерством фінансів України.

Ощадні сертифікати

Ощадні сертифікати — письмовий документ банку про депонування коштів, який засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання. Законодавством передбачається видача як іменних сертифікатів (обігу не підлягають, а їх продаж (відчужений) іншим особам є недійсним), так і сертифікатів на пред'явники.

Доход від ощадних сертифікатів виплачується при пред'явг ленні останніх для оплати в банк, що їх випустив.

Якщо власник сертифіката вимагає повернення депонованих коштів по строковому сертифікату раніше обумовленого в ньому строку, то йому виплачується знижений відсоток, рівень якого визначається на договірних умовах при внесенні депозиту.

Приватизаційні папевн

Приватизаційні папери — особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Вони можуть бути тільки іменними.

197

Порядок випуску та обігу приватизаційних паперів визначається Законом України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р., а також іншими нормативними документами. Так, запровадження в обіг приватизаційних майнових сертифікатів (цінних паперів, які засвідчують право власників на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств) у паперовій формі було здійснено згідно з зазначеним Законом, а також відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і посилення контролю за її проведенням» від 29 липня 1994 р., Указу Президента України «Про введення в готівковий обіг приватизаційних майнових сертифікатів» від 21 квітня 1994 р. № 178/94. Видача приватизаційних майнових сертифікатів здійснюється в порядку, встановленому Положенням про порядок видачі приватизаційних майнових сертифікатів, затвердженим наказом Національного банку України від 2 грудня 1994 р. № 204 (зі змінами, внесеними наказом від 14 листопада 1995 р. № 106).

Приватизаційні папери мають містити такі реквізити:

— запис про приналежність приватизаційного папера до України;

— найменування органу, що випустив папір;

— зазначення виду приватизаційного папера, серії та порядкового номера, дати випуску і строку використання;

— номінальне значення приватизаційного папера у вартісному, обчисленому, виходячи з відновної вартості майна, що приватизується, та (або) натуральному вираженні, або в умовних одиницях;

— прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання власника;

— відомості про документ, що посвічує його особу;

— підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи та відбиток печатки установи, яка видала папір.

У приватизаційних паперах є також інформація про умови і порядок їх використання та про права власника.

Приватизаційні папери використовуються громадянами України тільки шляхом їх обміну на паї, акції, інші документи, що встановлюють та засвідчують право власності на частку державного майна відповідно до номіналу приватизаційного папера з обов'язком відображення змісту обмінної операції як у самому приватизаційному папері, так і в супутніх документах, і супроводжується погашенням приватизаційного папера. Угоди, укладені з використанням приватизаційних паперів для цілей, не передбачених Законом України «Про приватизаційні папери», є недійсними.

Громадяни мають право використовувати приватизаційні папери одного виду в різних сферах приватизації шляхом забезпечення їх взаємного конвертування. Конвертованість приватизаційних паперів у період приватизації забезпечується встановленням коефіцієнтів для перерахунку номінального значення папера одного виду при його конвертуванні в інший.

198

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя (векселедержателю).

Основними учасниками вексельних правовідносин є векселедавець, векселедержатель і платник. Залежно від того, хто є платником за векселем — сам векселедавець чи третя особа, розрізняють два види векселів: простий і переказний.

Простий вексель — це складений за чітко визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) бере на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю), або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель ще називається трата (чек). У цьому випадку учасники вексельних правовідносин називаються так: векселедавець — трасант, перший набувач векселя, векселедержатель — ремітент; платник — трасат. Таким чином, переказний вексель (трата) — це складений за чітко визначеною формою документ, в якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платникові (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.

Вексельне зобов'язання створюється одностороннім волевиявленням з боку векселедавця. Вексель як цінний папір має такі особливості. Передусім він є дуже формальним документом. Щодо нього діє правило: чого немає у векселі, того не існує. Дефект форми векселя зумовлює його недійсність без попереднього визнання цього факту судом. Цю особливість векселя ще називають вексельною [2, 19]. Водночас недійсність векселя є відносною, оскільки через недоліки форми він визначає тільки вексельну силу, але не є перепоною для розгляду його боргового документа іншого правового характеру, наприклад, боргової розписки.

Вексельна сила — це процесуальний і матеріально-правовий елементи. Процесуальний аспект вексельної сили проявляється в існуванні спеціальних процесуальних норм, які застосовуються при розгляді спорів, які випливають тільки з вексельних зобов'язань. Наприклад, це вимога про здійснення протесту векселя у встановлені строки до заяви відповідного позову в арбітражному суді. Позапроцесуальний (мат.еріально-правовий) аспект вексельної сили проявляється в існуванні ряду спеціальних норм матеріального права, які не застосовуються для регулювання інших правовідносин.

Боржник за векселем зобов'язаний у встановлений у векселі строк зробити платіж незалежно від того, чи одержував він що-небудь свого часу від кредитора. У результаті цього кредитор потрапляє в особливо сприятливе становище — не потрібно доводити свої права. Боржник за векселем може захищатися проти

199

кредитора тільки з використанням тих заперечень, які безпосередньо випливають з вексельного законодавства. Боржник не має права будувати свої заперечення, виходячи з підстав видачі векселя. Кожний набувач векселя може передати його за індосаментом іншій особі. Порівняно з цивільно-правовою уступкою права вимоги індосамент має ряд особливостей. При цьому індосант залишається відповідальним перед усіма наступними набувачами, якщо не вніс до тексту індосаменту відповідного застереження.

Вексельне законодавство містить особливі норми, які регулюють вексельне поручительство (аваль). Вексельна строгість змушує кредитора також додержуватися всіх формальностей і строків, встановлених вексельним законодавством. Упущення за векселем не приймаються навіть тоді, якщо вони були допущені під впливом непереборної сили.

Складання векселів

Положення про переказний і простий векселі (затверджено постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 р. № 104/1341) прямо вказує на зміст векселя. Пункти 1 і 75 цього положення містять такий перелік обов'язкових відомостей.

1. Найменування «вексель», яке включається в текст документа. Найменування документа векселем зазначається двічі: в тексті і над ним.

2. Просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму (п. 1 положення) або просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму (п. 75 положення). Вексель є документом, який значно відрізняється від інших цивільно-правових угод.

Наприклад, підставою платежу за договором купівлі-продажу є сам договір і факт передачі майна. Таким чином, покупець платить тому, що він купив майно. А боржник за векселем зобов'язаний у зазначений у ньому строк зробити платіж тільки тому, що вексель видано. У векселі не зазначається матеріальна підстава боргу, що виражено словами — «нічим не обумовлена пропозиція сплатити певну суму» (для переказного векселя) і просто нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму» (для простого векселя). Предметом вексельних зобов'язань завжди є гроші, а не товари і цінні папери.

Вексельна сума повинна бути зазначена у векселі досить чітко, наприклад, «триста гривень». У документі не можна зазначати, наприклад, що платник повинен заплатити від 200 до 300 гривень. До вексельної суми можуть включатися відсотки за час обігу векселя, який підлягає оплаті за пред'явленням, чи через такий-то час після пред'явлення. Вексельна сума має бути зазначена прописом чи прописом і цифрами. Якщо є розбіжності між сумою, зазначеною цифрами, і сумою, зазначеною словами, правильною вважається сума, написана словами. Якщо допущено розбіжності між зазначеною декілька разів сумою прописом чи цифрами, правильною вважається найменша сума. Ніякі виправ-

200

лення вексельної суми не допускаються, навіть якщо вони завірені підписом векселедавця.

3. Найменування того, хто повинен платити (платника), зазначається тільки у переказному векселі (п. 1 положення). У простому векселі цього реквізиту немає. Пропонуючи платникові провести платіж за векселем, векселедавець (трасант), по-перше, переносить свій борг на іншу особу, якій робиться пропозиція вступити в зобов'язання. По-друге, векселедавець сам вступає в зобов'язальні відносини з першим набувачем векселя. Це зобов'язання характеризується таким. У разі відмови платника-виконати пропозицію векселедавця про оплату векселя векселедавець зобов'язаний сам провести платіж грошової суми за векселем. Таким чином, зобов'язання векселедавця набуває умовного характеру: «Я сам сплачу за векселем, якщо платник відмовиться платити». Згода платника сплатити за векселем оформляється у вигляді акцепту в місці, спеціально відведеному для цього на лицьовій стороні векселя. Акцепт може бути виражений словами «акцептовано», «прийнято», «сплачу» з обов'язковим підписом платника. Простий підпис платника на лицьовій стороні вексе?-ля також означає прийняття векселя.

До здійснення напису про акцепт платник не є особою, зобов'язаною за векселем. До нього направлена тільки пропозиція векселедавця. Він стає зобов'язаним за векселем тільки з часу здійснення акцепту. Після цього платник називається акцептантом. Пред'явлення векселя до акцепту — це право, а не обов'язок зацікавленої особи. Реалізувати таке право можна в будь-який час до закінчення строку платежу.

Платник може обмежити акцепт частиною суми. На іншу суму вексель вважається неприйнятим. Вексель вважається неприйнятим у таких випадках:

— якщо платника неможливо знайти за зазначеною адресою;

— платник помер (для фізичних осіб);

— у разі неспроможності платника;

— якщо у векселі зазначено: «неакцептовано», «не Прийнято» тощо.

У випадку неакцепту векселя векселедержатель набуває права на здійснення протесту в неплатежі і на дострокове задоволення своєї вимоги.

Відповідно до п. З Положення про простий і переказний векселі цей цінний папір "може бути виданий на ім'я векселедавця, маючи на увазі, що векселедавець у цьому випадку може призначити платником за переказним векселем самого себе. Такий вексель має назву переказного векселя «на себе» чи «переказно-про-стого векселя».

4. Зазначення строку платежу. Строк платежу — обов'язковий реквізит платежу. При визначенні строку платежу потрібно дотримуватися правила про єдність платежу, маючи на увазі, що

201

строк платежу за векселем може бути одним для всієї вексельної суми. Строк платежу за векселем має бути зазначено. Можливі такі варіанти щодо цього.

— Строк «на певний день» (наприклад, «ЗО травня 1998 р.»).

— Строк «у такий-то час від складення векселя» (наприклад, «через шість місяців після складення цього векселя»).

— Строк «за пред'явленням».

— Строк «у визначений строк після пред'явлення» (наприклад, «через два місяці після пред'явлення векселя платникові»).

Тривалість строку платежу за векселем не обмежується. Водночас векселедавець має право робити особливі застереження стосовно векселів строком «за пред'явленням». Наприклад, строк платежу може настати «за пред'явленням, але не пізніше 1 грудня 1998 р. » Вексель, в якому строк платежу не зазначено, розглядається як такий, що підлягає оплаті «за пред'явленням».

— Зазначення місця, в якому має здійснитися платіж. Вексель може підлягати оплаті за місцем проживання трасата (за пе-реказним векселем), за місцем проживання векселедавця (за простим векселем) чи в іншому місці, визначеному у векселі.

— Найменування того, кому або за наказом кого платіж має бути здійснений.

— Зазначення дати і місця складення векселя. Вексель, в якому не зазначено місце його складення, визнається підписаним у місці, визначеному поряд з найменуванням векселедавця.

— Підпис того, хто видає документ (векселедавця). Відсутність такого підпису в простому векселі і трасанта в переказному векселі робить цей цінний папір беззмістовним. Без підпису немає письмового зобов'язання. На відміну від тексту векселя підпис векселедавця має бути поставлений власноруч.

Над підписом, якщо вексель складено юридичними особами, потрібно зазначити найменування юридичної особи, посаду, прізвище, ім'я, по батькові посадової особи, яка підписує вексель від імені суб'єкта підприємницької діяльності.

Передача векселя ______________

Порядок передачі векселя регулюється п.п. 11—20 Положення про переказний і простий векселі. До безумовних переваг векселя можна віднести спрощений спосіб передачі прав по ньому з допомогою здійснення особливого передатного напису на звороті векселя — індосаменту. Особа, яка уступає свої права, називається «індосант». Особа, яка набуває права, називається «індосат». Передача векселя за допомогою індосаменту суттєво відрізняється від цивільно-правової уступки права вимоги. Це такі відмінності.

— Індосамент має бути здійснений тільки на звороті векселя чи на особливому додатковому аркуші — алонжі. Договір уступки права вимоги може бути здійснений як на самому доку-

202

менті, права якого передаються іншікг особі, так і окремо він ньоіО. Для здійснення уетупки права вимоги за цивільно-правовою угодою слід укласти окремий двосторонній договір (ст. 197—202 Цивільного кодексу України), Для передачі векселя досить здійснити односторонню угоду — індосамент.

— Вексельне законодавство допускає здійснення бланкового індосаменту, який не містить імені нового набувача. Уступка права вимоги не може бути здійснена шляхом бланкового напису, вона може бути тільки іменною;.-.;

— Здійснюючи індосамент, індосант бере на себе абстрактне зобов'язання, подібне до того, яке робить векселедавець при видачі векселя. Тому індосат отримує самостійне право вимо-» т за векселем, незалежно від прав його попередників. Проти вимог нового векселедержателя не можуть бути висунуті заперечення, зв'язані з дефектом прав попередніх держателів векселя. Наприклад, якщо держателем векселя є недієздатна особа, то перший векселедержатель не може висунути до неї ніяких вимог. Водночас, якщо недієздатна особа передасть такий вексель за індосаментом, індосат може вимагати від індосанта виконання своїх обов'язків. Таким чином, здійснення індосаменту на звороті має такі самі правові наслідки, як і видача нового векселя. Така ситуація у разі уетупки права вимоги неможлива.

— У результаті здійснення індосаменту індосант, як і векселедержатель, бере на себе абстрактне зобов'язання перед будь-яким наступним векселедержателем. При уступці права вимоги кредитор відповідає, тільки перед своїм безпосереднім наступником. Індосант; як і векселедержатель, відповідає не тільки за дійсність переданої вимоги, а й за платіж, за його фактичне здійснення. Звільнення від цього зобов'язання можливе тільки шляхом включення до тексту індосаменту спеціального застереження.

Протест векселя і стягнення по ньому

Під вексельним протестом розуміють офіційно засвідчену вимогу платежу і його неодержання.

Існують такі види вексельного протесту:

— протест переказного векселя про неакцепт. Мета протесту — створення у^ов для дострокового задоволення вимог кредитора;

— протест у неплатежі за простим і переказним векселем. Юридична мета протесту ттг збереження прав зворотних вимог до зобов'язаних за векселем осіб.

Чинне законодавство передбачає необхідність пред'явлення векселів у нотаріальні контори для здійснення протесту про неплатіж на наступний день після закінчення строку платежу за векселем, але не пізніше 12 годин наступного після цього строку дня. ,;..„ . 203

Нотаріальна контора у день прийняття векселя, до протесту пред'являє платникові вимоги про платіж чи акцепт цього векселя. Якщо після цього робиться платіж, то нотаріальна контора не робить протесту, а повертає вексель платникові з написом встановленої форми на самому векселі про одержання платежу. Якщо платник робить помітку про акцепт на переказному векселі, вексель також повертається векселедержателю без протесту.

Якщо протест здійснено своєчасно, то настають такі наслідки:

— судові органи мають право виносити рішення за позовами, які грунтуються на опротестованих векселях;

— настає відповідальність за простим векселем осіб, які їх підписали, а за переказним векселем — осіб, які їх підписали і протестанта (векселедавця).

Усі ці особи, крім індосантів, які написали перед своїм підписом слова «без звернення на мене», є солідарними відповідачами перед векселедержа'гелем. Векселедержатель має право пред'явити позов до всіх зобов'язаних за векселем осіб (право регресу) чи до одного з них, незважаючи «а порядок розміщення підписів цих осіб на векселі, Особа, яка оплатила вексель, звертається з вимогою до інших осіб і, отримавши гроші, передає особі, яка їх сплатила, опротестований вексель,

Векселедержатель за опротестованим, векселем може вимагати сплати:

— несплаченої суми векселя з відсотками, якщо вони були обумовлені;

— 6 % річних з дня строку платежу;

— витрат за протестом, поштових та інших витрат;

— пені в розмірі 3 % за день.

Право на пред'явлення позову обмежується певним строком, який називається вексельною давністю. Чинне законодавство встановлює різні строки для різних учасників вексельних- ораво-відносин. Так, позовні вимоги, які випливають з переказного векселя проти акцептанта, погашаються після закінчення трьох років з дня строку платежу.

Позовні вимоги векселедержателя проти індосантів і векселедавця погашаються після закінчення одного року з дня протесту, здійсненого у визначений строк, або з дня строку платежу, у разі застереження про оборот без витрат. -

Позовні вимоги індосантів один до одного і до векселедавця погашаються після закінчення шести місяців, рахуючи з того дня, в який індосант оплатив вексель, або-з дня пред'явлення йому позову....

Перерва давності має силу лише- щодо того, проти ааагобуло вчинено дію, яка переривав давність.

204

9.3. Операції комерційних банків з векселями

Комерційні банки здійснюють операції з векселями відповідно до «Порядку проведення банками операцій з векселями», затвердженого Головою Правління Національного банку України 25 лютого 1993 р. із змінами і доповненнями, внесеними постановою Правління Національного банку України від 2 червня 1997 р. № 171.

Відповідно до цієї постанови комерційні банки мають право здійснювати з векселями такі операції:

1. Кредитні:

— врахування (дисконт) векселів;

— видача позичок до запитання під забезпечення векселів;

— рефінансування вексельних операцій.

2. Комісійні:

— прийняття векселів на інкасо для одержання платежів і оплати векселів у строк;

— зобов'язання оплатити вексель за платника (доміциляція);

— гарантування оплати векселя (авалювання).

Вексельні кредити — це банківські операції по врахуванню (дисконту) векселів і видачі позичок до запитання під забезпечення векселів. Кредит надається за заявою векселедержателя, яка подається, як правило, до банку, в якому йому відкриті рахунки.

Врахування векселів і позички під заставу векселів є активними операціями банку.

При розгляді можливості надання вексельного кредиту банк зобов'язаний переконатися, що клієнт буде спроможний своєчасно повернути кредит. Для оцінки і аналізу платоспроможності використовуються дані бухгалтерського обліку і звітності осіб, зобов'язаних векселями, дані інших банків, послуги незалежних аудиторських служб. Підприємствам, які допустили векселі до протесту, вексельні кредити, як правило, не надаються.

Векселі подаються до банку з реєстром, форма якого встановлюється банком. Векселі у реєстрах мають бути розташовані, у порядку строків їх оплати, починаючи з найближчого.

Держатель векселя при внесенні векселя до реєстру зобов'язаний зробити іменний індосамент на користь банку. Якщо на векселі останній індосамент був бланковий, то він переводиться в іменний на ім'я банку також бланковим індосаментом, перед яким має бути залишено достатньо місця для того, Щоб банк міг поставити штамп (напис): «Сплачуйте за наказом ... банку». Напис на ім'я банку доречно робити ще й для того, щоб унеможливити використання векселя при його втраті або викраденні.

Подані векселі перевіряються з позиції їх юридичної та економічної надійності. З юридичної точки зору перевіряються правильність заповнення усіх обов'язкових реквізитів, повнота спла-

205

ти вексельного мита, повноваження осіб, які підписали вексель, а також справжність цих підписів. Векселі» які видані в інших державах, повинні відповідати вексельному законодавству цих країн. Якщо вексель виписаний- іноземною мовою, то, приймаючи його до врахування або в заставу, банк повинен вимагати завірений нотаріусом переклад тексту векселя.

Метою перевірки економічної надійності векселя є встановлення повної впевненості в йога оплаті. Крім перевірки загальної кредитоспроможності клієнта, піддягає аналізу економічне становище індосантів, які зробили? написи на векселі. Для цього використовуються усі наявні можливості банку, в тому числі послуги аудиторських організацій і дані тих банків, у яких відкриті основні рахунки індосантам. До врахування під заставу і рефінансування приймаються тільки векселі, видані юридичними особами на підставі здійснення реальних товарних та комерційних угод.

Векселедавці при видачі векселя мають сплатити на користь бюджету мито встановленого обсягу.

Врахування (дисконт} векселів

Врахування, або дисконт, векселів полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його сплачує пред'явникові, а платіж одержує тільки із настанням зазначеного у векселі строку.

Економічною суттю операції врахування є дострокова грошова реалізація векселя його держателем банку і переведення комерційного кредиту в банківський.

За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується зі знижкою. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у строк платежу, називається врахуванням, або дисконтом. Дисконт — слово італійського походження/івЬнй» перекладається як «знижка». Враховуючи вексель, банк одержує його у своє розпорядження, стає кредитором-векселедержателем з усіма правами і обов'язками'останнього.

Векселі, які враховуються, повинні мати не менше як два підписи, тобто векселедавця і першого векселенабувача. кількість передатних підписів свідчить про надійність векселя (чиД.бііїьще, тим краще). Обов'язково потрібно перевірити.безперЄ;£Їін$ті передатних індосаментів, визначити законність водрданіЦ. векселем. Законним власником векселя є та особа, на ім'я якої вчинено останній індосамент, або пред'явник, якщо останній/ індосамент є бланковим.

Щодо строків, то перевага надається короткостроковим векселям, які менше. залежать,.. від змін економічного становища клієнтів і загальної господарської кон'юнктури.

Не приймаються до обліку векселі, додані юридшиввди особами, векселі яких опротестовувалися за останні 6 місяціви

206

Векселі, що не відповідають вимогам банку, викреслюються з реєстру і повертаються клієнтові. Після цього реєстри розглядаються керівником банку і за наявності кредитних ресурсів на реєстрі ставиться напис з дозволом і зазначенням щодо кількості і суми векселів, які приймаються до врахування.

Реєстри і прийняті векселі направляються для подальшої обробки до кредитно-вексельного відділу. Прийняті векселі реєструються у спеціальній книзі врахування векселів, яка щороку відкривається банком, а реєстраційний порядковий номер векселя з цієї книги проставляється банком на лицьовій стороні самого векселя і у реєстрах навпроти запису кожного векселя.

Сума, яка підлягає утриманню на користь банку як дисконт, розраховується на підставі відсоткової ставки врахування векселів, і розмір встановлюється банком за узгодженням з векселе-держателем.

Для своєчасного одержання платежу за врахованими векселями банк веде нагляд за строками настання платежів, для чого складається спеціальна відомість. При одержанні платежу у відомості роблять відповідні позначки, а вексель повертають платникові.

Якщо платіж приймається достроково, то платникові повертається відповідна сума дисконту за дні, що залишилися до строку (звичайно, не менш як за 7—10 днів), але, виходячи із ставки відсотка банку, що сплачується за кошти за поточними рахунками. У разі оплати векселів після строку платежу платник понад вексельну суму платить банку за прострочені дні пеню і 6 % річних, а також витрати на опротестування, відсилання повідомлень тощо. Після цього банк видає вексель платникові.

Банк може прийняти платіж за векселем, що відправлений ним до нотаріуса для опротестування і ще не повернений нотаріусом до банку. У цьому разі банк, прийнявши належну суму, вручає платникові лист до нотаріуса про видачу векселя пред'явникові листа без оплати. На вимогу платника банк має зробити на векселі позначку про те, від кого саме надійшов платіж за векселем.

Неоплачений у день строку платежу вексель банк повинен передати наступного дня до нотаріуса для опротестування. Ця вимога є категоричною: ні за яких обставин не можна передавати вексель для опротестування раніше від дня, наступного за днем строку платежу банку. Водночас якщо пропущено цей день, хоча й не з вини банку, то стає неможливим опротестування. Якщо строк платежу або строк відправки векселя на опротестування збігається з встановленими законодавством днями відпочинку, ці строки переносяться.

Векселі з описом передаються нотаріусу до опротестування. Опротестований вексель повертається від нотаріуса до банку з написом про опротестування, після чого банк подає письмову вимогу векселепред'явникові про оплату векселя у строк від 3 до 7 днів.

207

При невиконанні цієї вимоги банк може припинити кредитування векселепред'явника за усіма видами позичок і звертається до суду про примусове стягнення боргу за векселем.

Позички, забезпечені векселями

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, більш еластичною формою вексельного кредиту є позички, що видаються під заставу у формі відкритого рахунку у визначеному відсотковому відношенні заборгованості клієнта стосовно поданого ним забезпечення.

Банки можуть відкривати клієнтам за їх заявою спеціальні позичкові рахунки, де відображають суму наданої позички під забезпечення прийнятих векселів.

Позички оформляються без зазначеного строку або до настання строку погашення векселів, що приймаються в заставу. Така позичка може надаватися шляхом видачі клієнтові чекової книжки.

Векселі приймаються (депонуються) як забезпечення спеціального позичкового рахунку не на їх повну вартість, а на 60—90 % їх номінальної суми, залежно від розміру, визначеного банком конкретному клієнтові, зважаючи на його кредитоспроможність і надійність пред'явлених ним векселів.

Погашення позички за спеціальним рахунком під векселі робить саме той, хто користується кредитом, після чого йому повертаються із забезпечення векселі на суму, відповідну до внесеної на погашення боргу. Якщо від самого клієнта кошти не надходять, на погашення позички обертаються суми, які надходять на оплату векселів.

За спеціальним позичковим рахунком позичальник сплачує відсотки, як за користування звичайними позичками. Спеціальний позичковий рахунок є рахунком до запитання, і це надає право банкові в будь-який момент вимагати від клієнта повного або часткового погашення позички або внесення додаткового забезпечення векселями. Це повинно бути обумовлено в кредитній угоді. При наданні кредиту за спеціальним позичковим рахунком під векселі позичальник видає банку зобов'язання, виконання яких є обов'язковою умовою для користування кредитом.

Погашення позички може здійснюватися шляхом перерахування коштів за розпорядженням клієнта з його рахунку або шляхом зарахування платежів, що надійшли від векселедавців за векселями, які знаходяться в забезпеченні позички, безпосередньо на позичковий рахунок.

Якщо в процесі користування кредитом за спеціальним позичковим рахунком клієнта серед забезпечення будуть виявлені векселі підприємств, проти яких учинені протести, то банк сповіщає про це пред'явника і пропонує йому викупити векселі опротестованого векселедавця або замінити їх у тижневий строк іншими надійними векселями. Невиконання цієї вимоги спричиняє закриття цього кредиту.

208

Інкасування банками векселів

ЗдійсненняБанки виконують доручення векселедержателів і беруть на се-

банком інкасо бе відповідальність за пред'явлення векселів у строк платникові і одержання належних платежів. Якщо платіж надійде, вексель повертається боржникові. У разі ненадходження платежу вексель повертається векселедержателю, але з опротестуванням неплатежу. Отже, банк відповідає за наслідки, які з'явилися через не-вчинення протесту. Якщо при врахуванні векселів банк зазнає певного ризику, оплачуючи вексель (з мінусом дисконту), то, здійснюючи інкасо векселя, він бере на себе лише доручення одержати належний за векселем платіж у визначений термін і передати його власникові векселя. Роль банку полягає лише в точному виконанні інструкцій клієнта-векселедержателя. За здійснення інкасо банк одержує комісійну винагороду. Він також має право на відшкодування витрат за відправку, одержання векселів і одержання платежу, якщо платіж за векселем потрібно одержати в іншому місці.

Доміциляція векселів ____________

ДоміциляціяДоміциляція — призначення платником за векселем будь-якої

третьої особи, а такі векселі називаються доміцильованими. Зовнішньою ознакою доміцильованих векселів є напис на лицьовій стороні векселя «Доміцильований» або «Платник-(банк)» і підпис доміциліата.

Банки можуть за дорученням векселедавця або трасата здійснювати платежі за векселем у встановлений строк. Банк у цьому разі на відміну від інкасування векселів є не одержувачем платежу, а платником. Виступаючи як доміциліат, банк не ризикує, оскільки він сплачує вексель лише в тому випадку, якщо платник вніс йому раніше вексельну суму або якщо платник має у нього на своєму рахунку достатні кошти і уповноважує банк списати з його рахунку суму, необхідну для оплати векселя. Інакше банк відмовляє в платежі, і вексель опротестовується звичайним порядком проти векселедавця. За оплату векселя банк як особливий платник може стягувати комісійні, а сплачені векселі відсилає клієнтові.

Авалювання векселів ____________

Аваль — вексельна порука, через яку особа (аваліст), котра здійснила її, перебирає на себе відповідальність за виконання зобов'язання будь-якою зобов'язаною за векселем особою — акцептантом, векселедавцем, індосантом. Аваль може бути здійснений при видачі векселя або на будь-якому подальшому етапі його обігу. Банк може здійснити авалювання векселя на підставі договору з будь-якою зобов'язаною за векселем особою.

Аваль виражається за допомогою напису на лицьовій стороні векселя або на додатковому аркуші (алонжі): «Вважати за аваль», «Як аваліст за (назва юридичної особи, за яку видано аваль)», «Авальований» та будь-яким іншим рівнозначним написом, який

209

підписується авалістом. В авалі обов'язково має бути зазначено, за кого він виданий, інакше він вважається виданим за векселедавця.

Аваль векселя банком здійснюється тільки після ґрунтовної перевірки його юридичної та економічної надійності. Аваль не втрачає своєї сили внаслідок недійсності зобов'язання, за яке він був наданий (недійсності підпису юридичної особи, її фінансової неспроможності тощо).

Договір між банком і клієнтом щодо надання останньому авалю на векселі укладається на строк, який визначається залежно від строку платежу за векселем. Договір може передбачати встановлення комісійної винагороди банкові за здійснення авалю.

У разі неоплати платником пред'явленого йому векселя век-селедержатель звертається з пропозицією про оплату до банку-аваліста. Після оплати авальованого векселя банк-аваліст набуває права регресної вимоги проти особи, за яку він надав аваль, а також проти усіх зобов'язаних за векселем осіб.

Після належного протесту векселя про неплатіж, здійсненого векселедержателем, останній набуває права звернення позову до всіх зобов'язаних осіб, у тому числі до банку-аваліста.

Інші документи, що мають озна ки цінних паперів

Розглянуті види цінних паперів, визначені в ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», є вичерпним переліком, який уявляється невиправдано обмеженим. Адже в цивільному обороті беруть участь й інші документи, які за своїм призначенням можна було б віднести до цінних паперів. Це — інвестиційні і компенсаційні сертифікати, чеки, коносаменти тощо.

Інвестиційні сертифікати

Відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. № 55/94, інвестиційний сертифікат є цінним папером, який випускається виключно інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає право його власникові на отримання доходу у вигляді дивідендів.

Компенсаційні сертифікати

Компенсаційні сертифікати можуть використовуватися для придбання акцій акціонерних товариств, що створюються в процесі приватизації державного майна відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок обігу сертифікатів, отриманих фомадянами України як компенсацію втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку та колишнього Укрдержстраху» від 7 лютого 1998 р. № 161.

Чек

Чек застосовується для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами з метою скорочення розра-

210

хунків готівкою за одержані товари, виконані роботи та надані послуги. Розрахунковий чек — це документ, що містить письмо? ве розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму.

Коносамент

Коносамент є товаророзпорядчим документом, що засвідчує право його держателя розпоряджатися зазначеним у ньому вантажем і одержати останній після завершення перевезення. Коносамент головним чином застосовується при здійсненні шрсьЙЙс перевезень і є доказом прийняття перевізником вантажу, зазначеного в цьому документі.

Таким чином, охарактеризовані документи мають ознаки цінних паперів, але в законодавчому порядку такими не визначені [5, 137].

Крім того, досить поширеним об'єктом торгівлі на фондовому ринку є депозитні свідоцтва та варанти.

Депозитне свідоцтво

Депозитне свідоцтво — це цінний папір, який підтверджує, що особа володіє акціями однієї з іноземних корпорацій, котрі зберігог ються в одному з банків, та має право на одержання дивідентів, а також на частину активів цієї корпорації у випадку її ліквідації. Депозитні свідоцтва надають можливість доступу корпорацій на іноземні фондові ринки.

Варанти

інти — специфічний вид цінних паперів, котрі випускаються разом з привілейованими акціями і облігаціями і дають власникові право на купівлю простих акцій за обумовленою ціною упродовж встановленого періоду (як правило, кілька років). Цей інструмент дає змогу акціонерному товариству знизити процент регулярних виплат за облігаціями чи привілейованими акціями, оскільки на¹ дає можливість інвесторам одержати прибуток на різниці куреій простих акцій у разі її зростання порівняно з обумовленою у варанті.

Об'єктами фондової торгівлі є також опціони та ф'ючерси.

Опціон — угода (контракт) між партнерами, один із яких виписує і продає опціонний сертифікат, а другий купує його, тобгпо отримує право до обумовленої дати за фіксовану ціну придбати певну кількість акцій у особи, яка виписала опціон (опціон на купівлю), або ж продати їх (опціон на продаж). Головною особливістю оп-ціону є те, що його власник одержує право купити чи продати акції за попередньо погодженими умовами, а продавець контракту бере на себе обов'язки щодо його виконання.

211

Ф'ючерс — контракт, згідно з яким особа, що уклала його, бере на себе зобов'язання після закінчення певного строку продати клієнтові (або купити в нього) відповідну кількість фінансових інструментів за обумовленою ціною. Однак на відміну від опціону розрахунок після закінчення строку ф'ючерсного контракту є обов'язковим.

Депозитні сертифікати, варанти, опціони, ф'ючерси набули значного поширення на фондових ринках Заходу. Цілком імовірно, що незабаром вони з'являться і на фондовому ринку України.

9.4. Державно-правове регулювання ринку цінних паперів

Важливим аспектом характеристики правового режиму цінних паперів є державне регулювання їх ринку, тобто здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.

Правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів визначені Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р. Згідно зі ст. З зазначеного Закону державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється у таких формах:

— прийняття законодавчих актів з питань діяльності учасників ринку і цінних паперів;

— регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків їх учасників;

— видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за нею;

— заборона та зупинення на термін до одного року професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності ліцензії на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

— реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформація про випуск цінних паперів;

— контроль за додержанням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

— створення системи захисту прав інвесторів і контролю за додержанням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

— встановлення правил та стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх додержанням;

— контроль за додержанням антимонопольного законодавства, системи ціноутворення на ринку цінних паперів та за діяль-

212

ністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів тощо.

Відповідно до зазначеного Закону під поняттям «професійна діяльність на ринку цінних паперів» мається на увазі підприємницька діяльність щодо перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів та організаційного, інформаційного, технічного, консультаційного й іншого обслуговування випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності.

На ринку цінних паперів можуть здійснюватися такі види професійної діяльності: торгівля цінними паперами, депозитарна діяльність, розрахунково-клірингова діяльність, діяльність з управління цінними паперами, діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів, діяльність щодо організації торгівлі на ринку цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, що є державним органом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Верховній Раді України. Основними функціями цієї комісії є:

— формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

— координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;

— здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

— захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;

— сприяння розвитку ринку цінних паперів;

— узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.

Для виконання покладених на неї завдань Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку наділена широкими повноваженнями, зокрема щодо застосування заходів відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів. Так, вона має право накладати на юридичних осіб штрафи в розмірах, встановлених зазначеним Законом, за випуск в обіг та розміщення не зареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів, за діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено чинним законодавством, за ненадання, несвоєчасне надання або надання свідомо недостовірної інформації, за ухилення від виконання або не-

213

своєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів. Окремо в цьому законі визначені підстави та міра відповідальності за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів.

9.5. Банки — суб'єкти фондового ринку

У ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено здійснення банками таких функцій, як випуск платіжних документів і цінних паперів, купівля-продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, операції з ними, а також здійснення довірчих операцій — залучення і розміщення коштів та управління цінними паперами за дорученням клієнтів.

У Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» зазначається, що діяльність щодо випуску та обігу цінних паперів визнається посередницькою діяльністю, здійснюваною банками, а також акціонерними товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності.

Відповідно до вимог названих нормативних актів кожен комерційних банк має обумовлену можливість вибору, якими саме видами діяльності він займатиметься: випуском цінних паперів, комісійною, комерційною та іншими видами діяльності, пов'язаними з перерахованими вище, передусім консультаціями, зберіганням, обліком і веденням розрахунків за операціями з цінними паперами.

Здійснення діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів допускається на підставі дозволу, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для одержання дозволу, визначається Міністерством фінансів України.

Аналіз діяльності банків України свідчить, що не всі банки скористалися своїми правами в повному обсязі. Такий дозвіл видається на певних умовах: банк має здійснити оплату оголошеного статутного фонду, крім того, комерційним банкам не дозволяється здійснювати діяльність щодо випуску і обігу цінних паперів, якщо в їх статутному фонді частка якого-небудь торгівця цінними паперами перевищує 5 % або частка юридичної особи, учасником якої є торгівець цінними паперами, перевищує 10 %. Банк, що здійснює діяльність щодо випуску і обігу цінних паперів, не може безпосередньо чи опосередковано володіти майном іншого торгівця цінними паперами вартістю понад 10 %, у тому числі безпосередньо — вартістю понад 5 % статутного фонду.

Функціонування фондового ринку зумовило обрання банківськими установами певних видів послуг: одні з них пропонують увесь спектр послуг, передбачених чинним законодавством (зокрема Законом України «Про цінні папери і фондову біржу»), інші — зосередилися на наданні окремого виду послуг, тобто тяжіють до певної спеціалізації.

214

Провідні комерційні банки є одним із засновників Української фондової біржі, більшість із них зареєстрували на біржі свої брокерські контори. Інші банки зосередили свої зусилля на емісії власних акцій та на розгортанні різних комерційних операцій з цінними паперами на позабіржовому ринку.

Література

1. Агарков М. М. Основьі банкового права: Учение о ценньїх бумагах: Курс лекций. — М., 1994.

2. Гордон В. М. Вексельное право: Сущность векселя, его составление, передача и протест. — Харьков, 1926.

3. Кравець В. М. Інкасація боргових вимог у рахунок акцепту переказ-ного векселя. — К., 1997.

4. Фондовий ринок України: Навч. посібн. / За ред. Краузе В. В. — К., 1994.

5. Щербина В. С. Правовий режим цінних паперів в Україні. — К., 1998.

6. Цінні папери в Україні. За ред. УФБ. — К., 1993.

7. Лисенков Ю. Переказний і простий вексель. — К., 1998.

215

Розділ 10

Правове регулювання валютних операцій та здійснення валютного контролю

•Поняттявалютногорегулюваннятайогомета

^ Валютаівалютніоперації

^ Валютнийринок. Операціїзкупівлітапродажу іноземноївалюти

^ Ліцензуваннявалютнихоперацій

/ Розрахункивіноземнійвалюті

^ Валютнийконтроль

10.1. Поняття валютного регулювання

Система валютних відносин є базовою в структурі сучасної економіки. Від функціонування цієї системи значною мірою залежить розвиток народного господарства. Складовими частинами національної валютної системи є такі її елементи, як національна валюта і ступінь її конвертованості, режим валютного курсу, стан валютної ліквідності країни, порядок використання резидентами міжнародних засобів обігу та платежу, регламентація міжнародних розрахунків, режим національного валютного ринку. Суттєву роль у цій системі відіграють національні органи валютного регулювання і контролю, серед яких традиційно важливе місце посідають центральні банки країни [8, 222].

Функціонування валютної системи здійснюється через спеціальний механізм, правова регламентація якого становить зміст валютного регулювання. Проблема валютного регулювання є актуальною не тільки тому, що держава відіграє в ньому ключову роль, а й тому, що ці питання впливають на економічні показники діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, зачіпаючи певною мірою інтереси кожного. Валютне регулювання виступає як комплекс заходів (законодавчих, адміністративних, економічних та організаційних), як складова валютної політики держави, спрямованої на встановлення порядку проведення операцій з валютними цінностями і входженням у світовий валютний ринок [3, 11].

Існує думка, що сьогодні в Україні втручання держави в економічну сферу, передусім у сферу валютного регулювання, є надто значним. Справді, адміністративні методи безпосереднього керування економічними процесами продемонстрували в багатьох країнах світу свою неспроможність враховувати інтереси всіх суб'єктів господарської діяльності. Проте історичний досвід та-

216

кож свідчить, що ігнорування ролі держави в регулюванні економіки призводить до глобальних кризових явищ у суспільстві. За сучасних економічних умов простежується об'єктивна тенденція до міжнародної кооперації виробництва та розширення міжнародної торгівлі, що обумовлено виходом процесу концентрації і централізації капіталу за національні кордони.

Хоча обмін грошей є таким же старим, як і самі гроші, валютні операції у їх сучасному вигляді беруть свій початок приблизно з 1880 р. Це час, коли в результаті тривалого розвитку виникла грошова система, еталоном цінності в якій стало виключно золото, замість золота та срібла. Довіра до нової системи зростала одночасно з її поширенням, що на практиці привело до здійснення міжнародних платежів шляхом дебатування або кредитування іноземного рахунку замість фізичної передачі дорогоцінного металу у вигляді монети. З появою телеграфу, телефону та телетайпу з'явились технічні можливості для здійснення міжнародної валютної торгівлі на професійній основі.

Сучасні міжнародні валютні відносини регламентуються Статутом Міжнародного валютного фонду (МВФ), що набрав чинності 27 грудня 1945 р. Останні зміни до нього вносились у 1976 р. Можна сказати, що у Статуті МВФ зафіксовано основні норми та принципи міжнародного валютного порядку.

Розширення міжнародних зв'язків, зростання інтернаціоналізації господарського життя зумовлюють об'єктивну необхідність обміну одних грошових одиниць на інші. Саме це створює сприятливі умови для обігу національних валют, які мають найбільшу купівельну спроможність, стабільність, тобто високий ступінь конвертованості за межами країн-емітентів. Реалізація цієї необхідності відбувається через такий особливий механізм, як валютний ринок, де під впливом попиту та пропозиції стихійно формується валютний курс.

У зв'язку з цим зростає роль національного законодавства у визначенні статусу іноземної валюти, порядку її обігу з урахуванням необхідності забезпечення пріоритету обігу національної валюти і захисту її купівельної спроможності, у врегулюванні інших чинників, що впливають на конвертованість національної валюти, яка є необхідною умовою для успішного включення країни у міжнародний поділ праці і міжнародну торгівлю, для захисту економічних інтересів держави в системі міжнародних економічних зв'язків. Валютне законодавство, яке являє собою складову частину внутрішньої і зовнішньої економічної діяльності держави і спрямоване на валютне забезпечення прогресивного економічного розвитку та підтримку її стійкого міжнародного валютно-фінансового становища, є відображенням валютної політики держави [1, 29]. Отже, поглиблення міжнародної економічної інтеграції та структуризація валютного ринку кожної країни потребує виваженої політики державного регулювання економіки та певного втручання державних органів у валютно-кредитні та фінансові відносини.

217

Мета валютного регулювання — підтримка економічної стабільності та утворення міцної основи для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на валютний курс та на операції обміну валюти. Політика валютного регулювання реалізується через механізм валютних обмежень і валютного контролю. У всьому світі валютні обмеження передбачають певні заходи щодо регулювання валютних операцій резидентів і нерезидентів країни. Валютне регулювання передусім спрямоване на організацію міжнародних розрахунків, встановлення порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями і, крім цього, є формою державного впливу на зовнішньоекономічні відносини країни.

Найбільш поширеним методом валютного регулювання зовнішньої торгівлі в світі є обов'язковий продаж валютної виручки від експорту за національну валюту. Продаж експортної виручки центральним валютним органам або її репатріація є обов'язковим в Італії, Іспанії, Португалії, Бельгії, Данії, Норвегії та Туреччині. З травня 1987 р. французькі компанії-резиденти мають право відкривати валютні рахунки як у французьких, так і в іноземних банках. Проте кредитне сальдо цих рахунків не повинно перевищувати 25 % обороту фірми з іншими країнами [9, 336]. Тому можна сказати, що наявність валютного регулювання і контролю з боку держави є не просто світовою практикою, а об'єктивною економічною необхідністю.

Безперечно, поряд з загальними рисами об'єктивний процес валютного регулювання в кожній країні має свої особливості, і Україна тут є яскравим прикладом. Обмеження обігу валютних цінностей полягає в тому, що для них встановлені особливі правила. Особливістю України в цьому плані є наявність значної кількості підзаконних актів, які регулюють цей процес.

10.2. Валюта і валютні операції

Поняття валюти і валютних операцій мають як загальнотеоретичний, так і юридичний зміст. При цьому слід зазначити, що юридичне визначення цих категорій, як правило, в кожній країні закріплюється в її законодавстві, а тому зміст цих категорій може дещо відрізнятися залежно від правових традицій та економічної ситуації в країні.

У загальнотеоретичному розумінні валюта — це грошова одиниця, грошові знаки держави або кредитні та платіжні документи. Валютними операціями у цьому розумінні є діяльність підприємств, банківських та фінансово-кредитних установ, юридичних та фізичних осіб з приводу купівлі-продажу, розрахунків та надання в кредит іноземної валюти. Основа валютних операцій — міжнародна торгівля та міжнародний рух капіталів.

Що стосується юридичного значення, то в Україні ці засади були закладені з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 від 19 лютого 1993 р. (далі Декрет № 15-93). У цьому

218

документі були закріплені термінологія, принципи та порядок контролю з боку держави в сфері валютного регулювання.

Ст. 1 Декрету № 15-93 містить визначення практично всіх основних термінів, що застосовуються у валютному регулюванні. У зв'язку з цим варто звернути увагу на запровадження Декретом № 15-93 такого поняття, як «валютні цінності». Під валютними цінностями розуміють:

— валюту України;

— іноземну валюту;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (трати), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (трати), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;

— банківські метали.

Слід також зазначити, що Конституцією України (статті 92, 99) запроваджено нові правові поняття «національна валюта України» та «грошова одиниця України». В Указі Президента України «Про грошову реформу в Україні» за № 762/96 від 25 серпня 1996 р. також міститься поняття «національна валюта України».

Згідно з Декретом № 15-93 до валютних операцій належать:

— операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

— операції, пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

— операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

При здійсненні валютних операцій з метою запобігання порушень чинного законодавства завжди потрібно чітко усвідомлювати правовий зміст понять, що застосовуються для виз- ' начення тих чи інших категорій. Так, наприклад, зазначений Декрет містить спеціальні визначення суб'єктів валютних операцій, таких як «уповноважений банк», «резидент», «нерезидент».

Під «уповноваженим банком» розуміють будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію Національного банку України на здійснення валютних

219

операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів.

До «резидентів» належать:

— фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

— юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;

— дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.

«Нерезиденти» — це:

— фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України;

— юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України;

— розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.

Як свідчить практика, при використанні понять «резидент» і «нерезидент» не виникає труднощів. Проте іноді не звертається увага на різний правовий статус представництв іноземних юридичних осіб, який залежить від здійснення або нездійснення ними на території України підприємницької діяльності.

Валютні операції між учасниками валютного ринку неможливі без обміну валют та визначення їх пропорцій. Під обміном однієї валюти на іншу розуміють купівлю та продаж іноземної валюти за національну або інші валюти. Пропорції їх обміну встановлюються через їх котирування, що в свою чергу означає визначення та встановлення курсу іноземної валюти щодо національної. Це співвідношення між двома валютами не може бути величиною постійною, оскільки попит та пропозиція на валютному ринку постійно змінюються [7, 12].

220

В Україні порядок визначення і використання курсу валюти України є компетенцією Національного банку України. Відповідно до ст. 8 Декрету № 15-93 для валютних операцій використовуються валютні (обмінні) курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси встановлюються Національним банком України.

На виконання зазначених повноважень Національним банком України прийнято Порядок встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют, який затверджено постановою Правління Національного банку України за № 129 від 18 березня 1999 р. Згідно з цим Порядком Національний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні до долара США як середньозважений курс за операціями комерційних банків на міжбанківському валютному ринку. Офіційні обмінні курси гривні до інших вільно конвертованих іноземних валют, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на головних валютних ринках світу, розраховуються на підставі курсу гривні до долара США та фіксингу Європейського центрального банку поточних крос-курсів валют до євро, а також крос-курсів відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках. Офіційні обмінні курси гривні до вільно конвертованих валют, які обмежено використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних валютних ринках світу, а також до неконвертованих іноземних валют, встановлюються через крос-курси, розраховані на підставі курсу гривні до долара США та курсів національних валют до долара США, встановлених центральними (національними) банками держав СНД та Балтії, а також поточних крос-курсів відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, у тому числі тих, що публікує газета «Ріпапсіаі Тітез».

10.3. Валютний ринок. Операції з купівлі та продажу іноземної валюти

Валютний ринокПоняття валютного ринку є економічною категорією, яка у за-

гальному розумінні визначає систему соціально-економічних та організаційних відносин з приводу купівлі та продажу іноземних валют і платіжних документів, що виражені в іноземних валютах. Валютний ринок можна визначити також як певний механізм, через який здійснюються розрахунки в іноземній валюті. Основу цього механізму складають офіційні фінансові центри, в яких провадяться операції з купівлі-продажу валют і валютних цінностей на основі попиту та пропозиції учасників торгівлі.

Валютний ринок являє собою переважно міжбанківський ринок, оскільки саме банки є установами, через які здійснюються розрахунки, та тому, що в процесі міжбанківських операцій безпосередньо формується курс валюти. Банки як учасники цього ринку обслуговують міжнародний обіг товарів та послуг, формують валютний курс під впливом попиту та пропозиції і є провід-

221

никами економічної політики держави. У діяльності комерційних банків організація та проведення міжнародних розрахунків, операції з іноземною валютою і касовому обслуговуванню клієнтури посідають важливе місце [1, 186].

Залежно від обсягу та характеру валютних операцій, кількості валют, що використовуються, а також рівня нормативно-правового регулювання валютні ринки умовно поділяють на світові і національні. У світових валютних ринках у зв'язку із зростанням ролі окремих регіонів нерідко виділяють регіональні валютні ринки.

Світові валютні ринки обслуговують рух грошових потоків у міжнародному платіжному обороті, забезпечуючи при цьому між різними країнами рух товарів, послуг та перерозподіл капіталів.

Національні валютні ринки забезпечують рух грошових потоків усередині країни і обслуговують зв'язок із світовими центрами. Залучення національних ринків до операцій світового валютного ринку залежить від міри інтеграції економіки країни у світове господарство, від становища її валютно-кредитної системи та системи оподаткування, рівня валютного контролю та валютного регулювання, стабільності політичної системи.

Функціями валютного ринку є:

— обслуговування міжнародного обігу товарів, послуг та капіталів;

— формування валютного курсу під впливом попиту та пропозиції;

— утворення механізму для захисту від валютних ризиків;

— використання державою валютного ринку як інструменту для здійснення грошово-кредитної та економічної політики.

Основу нормативної бази для формування внутрішнього валютного ринку України склали свого часу Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 від 19 лютого 1993 р., Декрет Кабінету Міністрів України «Про тимчасовий порядок використання надходжень в іноземній валюті за № 16-93 від 19 лютого 1993 р., а також ряд нормативних актів Національного банку України.

Формування валютного ринку в Україні, як у всіх посткомуністичних країнах, пов'язано з реформуванням економіки. З початком економічних реформ виникла необхідність подолати відірваність виробників готової продукції від світового ринку. Для вирішення цієї проблеми потрібно було створити відповідні правила поведінки для суб'єктів господарської діяльності в нових умовах.

Правові засади організації торгівлі іноземною валютою в Україні встановлені Декретом № 15-93. Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію Національного банку України, мають право від свого імені купувати і продавати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів,

222

а також за свій рахунок здійснювати операції з фізичними особами з купівлі та продажу готівкової іноземної валюти.

Відповідно до п. 1 ст. 6 вищезазначеного Декрету Національний банк України визначає структуру міжбанківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі на ньому іноземною валютою. Тобто ці питання належать до виключної компетенції Національного банку України.

На підставі зазначених повноважень Національним банком України розроблені Правила здійснення операцій на міжбан -ківському валютному ринку України, затверджені постановою Правління Національного банку України за № 127 від 18 березня 1999 р. Відповідно до їх положень безпосереднє здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України дозволяється лише суб'єктам цього ринку, до яких належать:

— Національний банк України;

— уповноважені банки (комерційні банки, які одержали ліцензію Національного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями);

— уповноважені кредитно-фінансові установи (які одержали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями);

— валютні біржі.

Українську міжбанківську валютну біржу, як постійно діючий центр по проведенню на території України операцій з купівлі та продажу іноземної валюти уповноваженими банками, було створено на підставі постанови Правління Національного банку України за № 50 від 8 червня 1993 р. Зазначена біржа не займається комерційною діяльністю і не має на меті отримання прибутку.

Відповідно до п. 2.1 Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України суб'єкти цього ринку мають право купувати іноземну валюту для власних потреб (як за готівкові, так і за безготівкові кошти) та за дорученням клієнтів у разі виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами та в інших випадках, передбачених чинним законодавством України. Підставою для купівлі іноземної валюти є відповідні документи, що підтверджують правомірність здійснення цієї операції (договір тощо).

Слід зазначити, що відповідно до положень названих Правил та ст. 5 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» валютні кошти, придбані у встановленому порядку через уповноважені банки або інші кредитно-фінансові установи, повинні бути використані резидентом протягом 5 робочих днів з моменту зарахування цих коштів на його валютний рахунок на цілі, зазначені у заяві на купівлю валюти.

Окремо варто зупинитись на питанні обов'язкового продажу іноземної валюти, що надходить на користь резидентів України. Національним банком України запроваджено цей захід у зв'язку з

223

тим, що суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України продовжували затримувати продаж експортної валютної виручки та інших валютних надходжень, що спричиняло суттєве зменшення обсягу операцій на міжбанківському валютному ринку. Відповідно до постанови Правління Національного банку України «Про введення обов'язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів — юридичних осіб» за № 349 від 4 вересня 1998 р. встановлено, що на період до стабілізації ситуації на валютному ринку України 50 % надходжень в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України на користь резидентів — юридичних осіб підлягають обов'язковому продажу через уповноважені банки та уповноважені кредитно-фінансові установи на міжбанківському валютному ринку України за винятком випадків, передбачених у цій постанові.

Уповноважені банки та уповноважені кредитно-фінансові установи, здійснюючи операції з купівлі-продажу іноземної валюти за власні кошти, зобов'язані, крім загальних правил, також дотримуватись додаткових обмежень. Такі операції, зокрема, повинні здійснюватись тільки в межах ліміту відкритої валютної позиції, який визначає Національний банк України відповідно до повноважень, що закріплені у п.1 ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та у п. З ст. 44 Закону України «Про Національний банк України». Зміст цих обмежень полягає у такому.

При здійсненні операцій на валютних ринках банки постійно частину своїх ресурсів у валюті, яку вони продають, вкладають у найбільш ліквідну валюту. При цьому змінюється співвідношення вимог та зобов'язань банку в іноземній валюті, яке визначає його валютну позицію. Якщо вони рівні, валютна позиція вважається закритою, а якщо не збігаються — відкритою. Відкрита валютна позиція може бути «довгою» (вимоги перевищують зобов'язання) і «короткою» (зобов'язання перевищують вимоги). Стан валютної позиції є головним чинником валютного ризику, тому правове врегулювання цього питання сприяє стабілізації економічної ситуації через мінімізацію валютних ризиків окремих банків та банківської системи в цілому та запобігання спекулятивному тиску на валютний курс.

Окремо слід зазначити, що Правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України Національний банк України, виходячи із стану валютного ринку та методів і принципів його регулювання, визначає порядок застосування суб'єктами цього ринку курсу гривні до іноземних валют. Тобто йдеться про регулювання дій суб'єктів міжбанківського валютного ринку України щодо обмеження розміру маржі між курсами купівлі та продажу іноземних валют і комісійної винагороди.

10.4. Ліцензування валютних операцій

Ліцензія — це дозвіл, що видається відповідним спеціально уповноваженим державним органом, на здійснення певних видів діяльності, які згідно з чинним законодавством потребують ліцензування.

224

У Положенні про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій, затвердженому постановою Правління Національного банку України за № 181 від 6 травня 1998 р. ліцензування визначається як порядок видачі банкам дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодавству України, а також їх діяльність не загрожує інтересам їх клієнтів. Комерційні банки мають право здійснювати банківські операції тільки після отримання відповідної ліцензії Національного банку України. Філії комерційних банків здійснюють банківські операції за наявності відповідно оформленої довіреності головного банку і дозволу регіонального управління Національного банку за місцем знаходження філії банку.

Відповідно до ст. 5 Декрету № 15-93 Національний банк видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Слід зазначити, що операціями банків, що підлягають ліцензуванню, вважаються банківські операції, перелічені у ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність», та інші операції з дозволу Національного банку України. У Положенні про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій йдеться саме про конкретні банківські операції, що потребують ліцензування, в тому числі про операції з валютними цінностями.

Відповідно до ст. 5 Декрету № 15-93 індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, потрібний для здійснення такої операції. У зв'язку з цим виникає запитання, чи потрібно уповноваженому банку одержувати індивідуальні ліцензії. Якщо йдеться лише про суто банківські операції, зрозуміло, що банк діє тільки в межах генеральної ліцензії. Проте варто зауважити, що банк, маючи специфічний статус, може здійснювати й інші операції, які не пов'язані з банківськими операціями і які прямо не заборонені законом. Тобто банк у певних правовідносинах може виступати як звичайний суб'єкт господарської діяльності. Так, ст. З Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. встановлено, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, а особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України. Саме в цих випадках може постати питання про одержання уповноваженим банком індивідуальної ліцензії. Наприклад, поширеним випадком одержання уповноваженими банками індивідуальної ліцензії Національного банку України є здійснення уповноваженими банками інвестування за межі України.

Вимоги, які висуваються до комерційних банків при одержанні ними генеральної та індивідуальної ліцензій, є різними. Це

225

пов'язано з тим, що генеральна ліцензія є безстроковою та призначена для здійснення необмеженої кількості операцій, а індивідуальна ліцензія надається для здійснення лише однієї операції.

Не всі валютні операції потребують одержання індивідуальної ліцензії Національного банку. Виключний перелік випадків, які підпадають під режим індивідуального ліцензування, міститься у п. 4 ст. 5 Декрету № 15-93. Водночас на практиці виникає багато труднощів щодо з'ясування точного змісту валютної операції, що підлягає ліцензуванню. Це пов'язано з тим, що у чинному законодавстві не за всіма випадками такого ліцензування існує чітка регламентація порядку одержання зазначених ліцензій.

Найбільш чітко врегульовано питання ліцензування операцій щодо здійснення інвестицій за кордон. Ці питання регулюються Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та Указом Президента України від 13 вересня 1995 р. № 839 «Про інвестування майнових цінностей резидентами за межами України». Відповідно до зазначених нормативних актів інвестування валютних цінностей ліцензується Національним банком України, а здійснення інвестицій у вигляді іншого майна та майнових цінностей ліцензуються Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, функції якого згідно з Указом Президента України від

15 грудня 1999 р. № 1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» передані Міністерству економіки України. В Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, яка затверджена постановою Правління Національного банку України за № 122 від

16 березня 1999 р., також чітко визначено, що Національний банк України видає ліцензії не на всі інвестиції за кордон, а лише на ті, що за своїм змістом є господарською операцією, яка передбачає придбання суб'єктами інвестицій основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав, цінних паперів та їх похідних в обмін на валютні цінності.

Оскільки здійснення валютних операцій передбачає, як правило, участь у цих операціях декількох осіб, то може постати питання про те, хто саме з суб'єктів конкретної угоди зобов'язаний одержати відповідну індивідуальну ліцензію. Відповідно до п. 5 ст. 5 Декрету № 15-93 одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

10.5. Розрахунки в іноземній валюті

Правове регулювання проведення розрахунків в Україні створювалось і розвивалось в міру розвитку та становлення України як незалежної держави. Основні труднощі були пов'язані з відсутністю досвіду та традицій державного будівництва безпосередньо в Україні. Крім цього, проблема полягала у створенні власної фінансової системи та запровадженні власної грошової оди-

226

ниці. З поступовим виходом України із зони функціонування російського рубля та з появою тимчасової розрахункової одиниці — купонокарбованця — виникла необхідність обумовити і правове поле функціонування та обігу національної валюти. Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» закладено для цього правові засади, а також розроблено певну чітку систему, де порядок розрахунків в іноземній валюті є одним із найважливіших елементів.

З прийняттям нової Конституції України правова регламентація всіх правовідносин в Україні, в тому числі щодо проведення розрахунків, набула нового рівня. Зміцненню та оздоровленню ситуації на фінансовому ринку України сприяло також і проведення згідно з Указом Президента України «Про грошову реформу в Україниі» за № 762/96 від 25 серпня 1996 р. грошової реформи.

Відповідно до зазначеного Декрету, який був першим спеціальним фундаментальним законодавчим актом України в сфері валютного регулювання, валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено актами валютного законодавства України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених законодавством України. Саме ці обмеження мають місце при використанні резидентами України іноземної валюти як засобу платежу. Як зазначалося, обмеження, зокрема у валютному регулюванні, виявляються або у прямій забороні на здійснення певних операцій або шляхом запровадження ліцензування. Так, для використання іноземної валюти на території України як засобу платежу потрібно мати спеціальний дозвіл, тобто отримати відповідну ліцензію Національного банку України.

У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що в міру становлення України як самостійної держави зростала необхідність зміцнення її грошової одиниці, яка є невід'ємним атрибутом кожної незалежної і економічно стабільної держави. Тому поступово звужувалося коло резидентів, які отримували ліцензію на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Так, наприклад, згідно з Указом Президента України за № 711/95 від 3 серпня 1995 р. «Про внесення змін до Указу Президента України від 22 серпня 1994 р. № 457» Національному банку було доручено внести зміни до порядку видачі індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій, враховуючи, що з 1 серпня 1995 р. раніше видані дозволи на здійснення роздрібної торгівлі та надання послуг на території України за готівкову іноземну валюту припинили свою дію. Після проведення грошової реформи індивідуальні ліцензії Національного банку України на проведення операцій в іноземній валюті на території України видаються лише у виключних випадках.

Використання відповідної валюти як платежу між резидентами і нерезидентами України регулюється ст. 7 Декрету № 15-93, відповідно до якої у розрахунках між резидентами і нерезиден-

227

тами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки. Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку.

Якщо нерезиденти України здійснюють свою підприємницьку діяльність в Україні через свої представництва, то взаємовідносини між резидентами і нерезидентами України підносяться на новий рівень. Відповідно до положень Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, яка затверджена постановою Правління Національного банку України за № 527 від 18 грудня 1998 р., зазначеним представництвам відкривається рахунок у національній валюті типу «П». Резидент може розраховуватись з нерезидентом у валюті України за умови здійснення таких розрахунків через представництва нерезидентів, що мають рахунок типу «П».

Варто зазначити, що в результаті певної лібералізації зовнішньоекономічних відносин встановлено, що розрахунки між резидентами України та резидентами країн, що входили до складу колишнього СРСР, можливі у валюті України без одержання відповідної ліцензії, якщо це передбачено контрактами.

Розрахунки в іноземній валюті з нерезидентами мають низкуПорядок

особливостей, які відображені у Законі України «Про порядокздійснення

здійснення розрахунків в іноземній валюті». Основне призначен-^іїї^ІЛа

_ ., в іноземній

ня цього Закону — запобігти незаконному відтоку з України то-валюті

варів та коштів.

Відповідно до вимог зазначеного Закону виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного строку потребує індивідуальної ліцензії Національного банку.

Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, якщо таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, також потребують індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Варто зазначити, що Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» регулює порядок припинення зобов'язань між резидентом і нерезидентом шляхом виконання. Проте це не виключає можливості припинити зобов'язання іншим шляхом, у тому числі зарахуванням. Відповідно до части-

228

ни четвертої ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України. З огляду на те, що ст. 217 Цивільного кодексу України є чинною, ніяких загальних обмежень щодо припинення зобов'язання зарахуванням не встановлено.

Загальновідомо, що основою ринкових правовідносин є приватна власність та свобода підприємницької діяльності, які в свою чергу грунтуються насамперед на принципі вільного розпорядження власником своїми коштами та майном. Проте ця свобода в умовах суспільного устрою не є анархією, а навпаки, має чітку правову регламентацію. Ця регламентація містить певні обмеження, в тому числі для власників щодо розпорядження ними своїми коштами. Одним з таких обмежень є процедура безспірного стягнення коштів з рахунків суб'єктів підприємницької діяльності.

У зв'язку з внесенням змін до ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні» та до ст. 381 Цивільного кодексу України списання в безспірному порядку з банківських рахунків юридичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності може здійснюватися тільки у випадках, встановлених законами України.

Це знайшло відображення і в сфері валютного регулювання. Національним банком України розроблено Порядок безспірного стягнення та безакцептного списання коштів з рахунків в іноземній валюті суб'єктів підприємницької діяльності (крім банків) на території України, затверджений постановою Правління Національного банку України за № 261 від 10 жовтня 1996 р.

Відповідно до цього Порядку безспірне стягнення та безак-цептне списання коштів з рахунків в іноземній валюті, відкритих суб'єктам підприємницької діяльності в уповноважених банках України, виконуються лише в таких випадках:

— згідно зі ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України (у разі визнання боржником претензії в іноземній валюті);

— на підставі виконавчих документів судів України, виданих на виконання рішень про стягнення коштів в іноземній валюті, прийнятих судами України, судами інших країн, міжнародними судами, які є обов'язковими для виконання на території України відповідно до міжнародних договорів або чинного законодавства України, якщо інший порядок не передбачено міжнародними договорами;

— згідно з вимогами Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів» від 21 січня 1993 р. № 8-93 у разі недостатності коштів у грошовій одиниці України на рахунках недоїмника або його дебітора для погашення сум недоїмки.

Безспірне стягнення та безакцептне списання коштів у вищезазначеному другому випадку має свої процедурні особливості.

229

Так, стягнені кошти в іноземній валюті (за винятком випадків, коли одержувачем коштів є нерезидент або уповноважений банк, що надав кредит в іноземній валюті) у триденний строк підлягають продажу уповноваженим банком платника за грошову одиницю України згідно з вимогами її валютного законодавства, а одержані від продажу кошти в грошовій одиниці України перераховуються уповноваженим банком платника на розрахунковий рахунок стягувача.

Нині досить часто трапляються ситуації, коли у визнаного судом боржника по зобов'язаннях у грошовій одиниці України на момент виконання судових рішень на його рахунку у національній валюті немає коштів, хоча водночас на рахунках в іноземній валюті цього боржника кошти є. Відповідно до ст. 121 Арбітражного процесуального кодексу України арбітражний суд за заявою сторони має право до закінчення строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання, змінити спосіб та порядок його виконання. Тому в цьому випадку кредитор може звернутися з відповідною заявою до арбітражного суду, про що має бути винесена ухвала і видано відповідний наказ.

10.6. Валютний контроль

Поглиблення економічних реформ, поява нових форм власності, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, зростання кількості експортерів додають нові елементи в практику господарської діяльності, в тому числі негативні.

Утворення чіткої системи економічної стабільності є тривалим процесом і передбачає нові та вдосконалення вже існуючих структур державних органів влади, до функцій яких входить забезпечення економічної стабільності і нейтралізація реальних або можливих загроз для національної економіки. Світовий досвід свідчить про те, що успішний розвиток внутрішнього валютного ринку здійснюється, як правило, за активної регулюючої участі держави і ефективного контролю за валютними операціями з боку уповноважених органів. На практиці це реалізується через закони, що регламентують найбільш важливі сфери діяльності держави та наділяють її органи відповідними контрольними функціями, відповідно до яких можуть вживатися заходи обмежувального характеру для захисту економіки від кримінальних елементів, а також негативного впливу з боку іноземних держав.

Лише побіжний огляд щорічних звітів Міжнародного валютного фонду «Про конвертованість та валютні обмеження», що виходять з 1950 р., показує, що в більшості країн — членів фонду зберігаються, як і раніше, численні обмеження правового та/або фактичного порядку, які ускладнюють або забороняють обмін національної валюти на іноземну або підпорядковують переведення національної валюти за кордон певним обмеженням. Майже всі держави протягом своєї історії обмежували на більш або менш тривалий строк міжнародний рух платежів і капіталів. Навіть США, які з часів Бреттон-Вудської конференції 1944 року належать до прибічників свободи міжнародного руху платежів та капі-

230

талів, запроваджували з 1966 р. по 1974 р. «зрівняльний податок» («іпіегей е^иа1І8аїіоп Іах») на купівлю іноземних цінних паперів громадянами США. Метою цього податку було введення обмеження купівлі іноземних цінних паперів американцями [11, 22].

Становлення та розвиток валютного ринку, особливо в країнах з нестабільною економікою, є неможливим без ефективної системи контролю. Валютний контроль можна охарактеризувати як діяльність держави в особі органів валютного контролю, що спрямована на забезпечення дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій. Забезпечення державою дотримання зобов'язаними суб'єктами правових норм про валютні операції є гарантією законності відповідної діяльності.

Інтервенції на валютному ринку шляхом мобілізації державних валютних резервів, маніпуляції відсотковими ставками та використання міжнародних ринків капіталу є частиною арсеналу заходів, що рекомендовані різними міжнародними організаціями для протистояння дефіциту зовнішніх платежів та захисту курсу валюти. Держава може втручатися в обмін з зарубіжними країнами також адміністративним шляхом. Це втручання може набирати форми простої централізації усіх розрахунків із закордоном, коли національна валюта конвертується в іноземну валюту лише адміністративним шляхом за курсом, що визначається органами державної влади [6, 289].

В Україні валютному контролю підлягають валютні операції за участю резидентів і нерезидентів. Валютний контроль здійснюється також за виконанням резидентами зобов'язань щодо декларування валютних цінностей та іншого майна, що знаходяться за межами держави.

На практиці ефективність валютного контролю залежить переважно від якості інформації, якою володіють відповідні уповноважені органи держави щодо торговельних потоків та пакетів зобов'язань і боргів. Ця інформація може забезпечуватись зобов'язанням резидентів здійснювати будь-яку операцію із закордоном через уповноважених посередників (банки), які зобов'язані давати про це звіт відповідним уповноваженим державним органам [6, 293].

Відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 (далі Декрет № 15-93) від 19 лютого 1993 р. органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати і одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті, а також про майно, що підлягає декларуванню, у межах повноважень, визначених ст. 13 цього документа.

Відповідно до зазначеної ст. 13 Декрету № 15-93 органами валютного контролю в Україні є:

— Національний банк України;

— уповноважені банки;

231

— Державна податкова адміністрація України;

— Державний комітет зв'язку та інформації України;

— Державна митна служба України.

Залежно від своїх функцій зазначені органи мають різний обсяг повноважень у сфері валютного контролю.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними опе- Відповідальність раціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці за порушення банки. Державна податкова адміністрація здійснює фінансовий „„.^1™

ЗаКОНОДсяВСТВд

контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України. Державний комітет зв'язку та інформації України здійснює контроль за додержанням правил поштових переказів та пересиланням валютних цінностей через митний кордон України. Державна митна служба України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Питання щодо відповідальності за порушення валютного законодавства регулюються ст. 16 Декрету № 15-93. Цією статтею встановлено, що незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо відповідно до вимог валютного законодавства наявність такого дозволу (ліцензії) є обов'язковою, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Так, наприклад, згідно зі ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, якщо вартість предмета незаконної операції не перевищує двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати, — тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі до п'ятдесяти мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією валютних цінностей.

У Кримінальному кодексі України зазначеним питанням присвячені ст. 80 «Порушення правил про валютні операції» та ст. 80^і «Приховування валютної виручки». Відповідно до ст. 80 незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, вчинені протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж порушення, а також вчинення цих дій у значних розмірах (незаконна операція з валютними цінностями визнається вчиненою у значному розмірі, якщо вартість предмета цієї операції перевищує двадцять мінімальних розмірів заробітної плати), — караються позбавленням волі на строк до п'яти років з конфіскацією валютних цінностей, або виправними роботами строком до двох років, або штрафом до ста мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією валютних цінностей.

Ті ж дії, вчинені організованою групою або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, чи у великих роз-

232

мірах (незаконна операція з валютними цінностями визнається вчиненою у великому розмірі, якщо вартість предмета цієї операції перевищує сто мінімальних розмірів заробітної плати), — караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна і валютних цінностей.

Враховуючи складність та актуальність питань валютного регулювання, а також з метою забезпечення однакового підходу судів до застосування законодавства про порушення правил про валютні операції та у зв'язку з питаннями, які виникають при судовому розгляді справ цієї категорії, Пленум Верховного Суду України прийняв постанову «Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції» за № 5 від 18 квітня 1997 р. Відповідно до п. З цієї постанови визначено поняття незаконних валютних операцій, що перераховані у ст. 80 Кримінального кодексу України:

— скуповування — дії, пов'язані з одноразовим чи багаторазовим оплатним придбанням валютних цінностей у власність;

— продаж валютних цінностей — це їх оплатне відчуження іншим особам;

— обмін — операція, в процесі якої сторони передають одні валютні цінності взамін на інші;

— використання валютних цінностей як засобу платежу — це розрахунок ними за товари, послуги, об'єкти права інтелектуальної власності тощо;

— використання валютних цінностей як застави полягає в їх передачі та прийнятті в рахунок забезпечення зобов'язань.

Наведений перелік незаконних валютних операцій згідно з зазначеною постановою Пленуму Верховного Суду України є вичерпним, а тому інші операції з валютними цінностями, не зазначені в диспозиції ст. 80 Кримінального Кодексу України (розмін, позика, дарування, передача за заповітом чи отримання у спадщину тощо), не містять складу злочину, передбаченого цією статтею.

Згідно із вимогами ст. 80^і відкриття або використання за межами України валютних рахунків підприємств, установ та організацій без дозволу Національного банку України посадовими особами підприємств, установ та організацій, що діють на території України чи за їх дорученням іншими особами або особами, які займаються підприємницькою діяльністю, незалежно від форм власності, а так само будь-якою іншою особою, яка є громадянином України і постійно проживає на її території, або приховування валютної виручки — караються позбавленням волі на строк до двох років, або виправними роботами на той же строк, або штрафом до п'ятисот офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією вкладу і валютної виручки.

Водночас фінансові санкції не варто ототожнювати з адміністративною відповідальністю, до якої притягують фізичних осіб

233

відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Фінансові санкції за порушення валютного законодавства застосовуються відповідно до вимог Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів» за № 8-93 від 21 січня 1993 р. і стягуються до Державного бюджету України незалежно від строку давності. Ці санкції як міра відповідальності за порушення валютного законодавства застосовуються Національним банком України. Оскарження дій Національного банку щодо накладення стягнень провадиться у судовому порядку.

Усі фінансові санкції залежно від порядку їх встановлення поділяють на санкції, що визначені в самому Декреті № 15-93, та на санкції, що встановлюються безпосередньо Національним банком України.

Національний банк України є головним органом валютного контролю, що здійснює контроль за додержанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, що не віднесені цим Декретом до компетенції інших державних органів, та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій органу валютного контролю згідно з законодавством України про валютне регулювання. Національний банк України, крім прямих контрольних функцій, також здійснює наступне:

— здійснює державну валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України;

— складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

— контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

— визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

— видає у межах своєї компетенції обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;

— нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

— видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

— встановлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

— встановлює за погодженням з Державним комітетом статистики України єдині форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

— забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

234

Для реалізації своїх повноважень у сфері застосування фінансових санкцій Національним банком України була прийнята Інструкція про порядок застосування ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 16010/1568 від 30 липня 1993 р.

На сьогодні цей документ втратив чинність і зазначені питання регулюються Положенням про порядок застосування ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 від 19 лютого 1993 р., затвердженим постановою Правління Національного банку України за № 212 від 4 липня 1997 р. (діє в редакції постанови Правління Національного банку України за № 280 від 20 липня 1998 р.).

Перевірки з питань додержання валютного законодавства проводяться всіма державними органами валютного контролю та правоохоронними органами в межах їх компетенції. За результатами перевірок складаються акти перевірок, які у випадку виявлення порушення валютного законодавства надсилаються до територіальних управлінь Національного банку України за місцем проведення зазначених перевірок. Працівниками департаменту валютного контролю та ліцензування Національного банку України або уповноваженими працівниками територіальних управлінь Національного банку України здійснюється аналіз отриманих матеріалів перевірок (у разі необхідності може супроводжуватись повторною перевіркою на місці) і при підтвердженні факту порушення валютного законодавства складається протокол встановленої форми, який вручається керівникові перевіреної установи. Крім того, від посадових осіб перевіреної установи беруться письмові пояснення щодо кожного факту порушення.

Після проведення зазначених процесуальних дій і встановлення факту правопорушення на підставі протоколу порушення валютного законодавства приймається постанова про притягнення до відповідальності винної особи за порушення валютного законодавства. Ця постанова надсилається порушнику, який протягом п'яти днів після її отримання має перерахувати суму штрафу до Державного бюджету України. В окремих випадках з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків постановою Правління Національного банку України для уповноважених банків може бути встановлений інший строк сплати штрафів, але такий строк сплати штрафів не може перевищувати двох років. При цьому слід зазначити, що зменшення розмірів сум штрафних санкцій не допускається.

У разі несплати суми штрафу у зазначений строк постанова про притягнення до відповідальності надсилається до органів Державної податкової адміністрації України за місцем знаходження порушника і сума штрафу стягується відповідно до вимог чинного законодавства.

Матеріали про порушення валютного законодавства розглядають і приймають відповідні рішення щодо застосування санкцій

235

(залежно від розміру відповідальності) начальники територіальних управлінь Національного банку України, директор відповідного департаменту Національного банку України, Голова Національного банку України.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, а також, якщо сума штрафу перевищує суму, еквівалентну 100 тис. доларів США, перераховану у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день виявлення порушення, застосовуються виключно на підставі постанови Правління Національного банку України.

Як зазначалося, уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки, тобто на уповноважених банках лежить відповідальність за законність валютних операцій, що здійснюються його клієнтами. Уповноважені банки є єдиними недержавними органами валютного контролю. Це пов'язано з тим, що банк є організацією, основне призначення якої — посередництво у переміщенні коштів від кредиторів до позичальників та від продавців до покупців. Практично увесь грошовий обіг у господарському обороті здійснюється через банківську систему і жоден інший орган чи установа не має такого оперативного і повного доступу до інформації стосовно операцій, пов'язаних з обігом коштів. Враховуючи таке монопольне становище банківської системи як єдиного організму в сфері розрахунків, та об'єктивні закони функціонування держави, які полягають в покладанні певних обов'язків на всіх суб'єктів, на яких поширюється суверенітет цієї держави, уповноважені комерційні банки України отримали певні обов'язки щодо контролю своїх клієнтів. На банках лежить обов'язок передусім запобігти проведенню тієї чи іншої незаконної валютної операції, а якщо це неможливо, то поінформувати про це уповноважені державні органи.

Специфіка уповноважених банків полягає також у тому, що вони самі є суб'єктами підприємницької діяльності і активно здійснюють валютні операції. Тому не випадково у валютному законодавстві багато уваги надається порядку здійснення валютних операцій комерційними банками.

Відповідно до вимог Положення про порядок застосування ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України за № 15-93 від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» невиконання уповноваженими банками зобов'язань щодо здійснення функцій органу валютного контролю за операціями своїх клієнтів тягне за собою позбавлення генеральної ліцензії Національного банку України на право здійснення валютних операцій або накладення штрафу в розмірі 25 % від суми коштів, які були використані резидентами і нерезидентами під час проведення через ці банки валютних операцій з порушенням чинного законодавства.

За інші порушення валютного законодавства комерційними банками, такі як здійснення певних операцій без наявності гене-

236

ральної або індивідуальної ліцензії та порушення порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених Національним банком України, передбачається відповідальність у вигляді штрафу, сума якого є рівною сумі (вартості) валютних цінностей проведеної операції, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку на день здійснення таких операцій, або позбавлення ліцензії Національного банку на право здійснення валютних операцій.

Стосовно діяльності уповноважених банків як органів валютного контролю при запобіганні проведенню їх клієнтами валютних операцій з порушенням чинного законодавства не існує якогось особливого механізму. Банки повинні перевіряти операції своїх клієнтів на відповідність їх чинному законодавству і у разі виявлення порушень законодавства не здійснювати таких операцій.

Якщо йдеться про діяльність уповноважених банків як органів валютного контролю стосовно надання певної інформації відповідним державним органам, то тут ситуація дещо складніша, оскільки для виконання цього обов'язку уповноважений банк повинен чітко знати процедуру надання цієї інформації та її обсяг. Як приклад такої регламентації можна навести Інструкцію про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями, яка затверджена постановою Правління Національного банку України за № 136 від 24 березня 1999 р. Два розділи цієї інструкції спеціально присвячені контрольним функціям уповноважених банків та порядку надання інформації державним органам.

ЗаходиПоложення цієї Інструкції передбачають комплекс заходів, що

щодо посилення повинні здійснити уповноважені банки у разі ненадходження на рахунок резидентів виручки в іноземній валюті за експортними контрактами. Нездійснення зазначених функцій валютного контролю тягне за собою застосування до банків фінансових санкцій у вигляді штрафу, що передбачено ст. 16 Декрету № 15-93.

Повертаючись до загальної проблеми валютного контролю, слід зазначити, що необхідний обсяг та порядок здійснення такого контролю безпосередньо залежить від стану економічного розвитку та рівня правової свідомості і правової культури суспільства. Водночас потрібно підкреслити, що в економічно розвинених та демократичних країнах вплив і втручання держави у валютні правовідносини не зникають, а лише змінюються за своєю формою.

Література

1. Антонов Н. Г., Пессвль М. А. Денежное обращение, кредит и банки. - М., 1994.

2. Банковское дело / Под ред. Лаврушина О. И. — М., 1992.

3. Валютний рьшок и валютное регулирование / Под ред. Платоно-вой И. Н. - М., 1996.

4. Глухов В. В., Бахрамов Ю. М. Финансовнй менеджмент. — СПб., 1995.

5. Ефимова Л. Г. Банковское право. — М., 1994.

6. Мишель П. Международньїе зкономические, валютньїе и финансовме отношения: Пер. с фр. / Общ. ред. Бабинцевой Н. С. — М., 1994.

7. Носкова И. Я. Международньїе валютно-кредитнне отношения. — М., 1995.

8. Основи банковского дела / Под ред. Мороза А. Н. — К., 1994.

9. Пресняков В., Соколов В. Валютное регулирование в зарубежньїх стратах // Год планети. — М., 1994.

10. Сапожников Н. В. Зкономическая основа и правовая природа валютного контроля // Дело и право. — М., 1996. — № 8.

11. Збке В. Международное валютное право: Пер. с нем. — М., 1997.

238

Розділ 11

Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення

^ Правовізасадибанківськогонагляду

^ Створеннятареєстраціябанків

^ Ліцензуваннябанківськихоперацій

^ Ліквідаціякомерційногобанку

11.1. Правові засади банківського нагляду

Як свідчить практика, нестабільність банківської системи, кризи банків мають тяжкі економічні наслідки. Це розвал системи платежів, скорочення пропозиції грошей, великі та несподівані зобов'язання уряду тощо. Тому не випадково, що населення і особливо окремі особи, що займаються великомасштабною діяльністю в сфері економіки, хочуть бути впевненими у тому, що банківська система країни є стабільною. Для створення такої впевненості і функціонує банківський нагляд.

У різних формах він існує уже понад сто років. Банківський нагляд у широкому розумінні — це система, якою користується держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи, її безпеку та здоров'я [12, 4].

Нерідко терміни «банківський нагляд», «банківське регулювання» і «банківський контроль» не розрізняють і вживають їх як синоніми.

Окремі автори зміщують акценти на користь того чи іншого поняття. Наприклад В. П. Поляков вважає узагальнюючим поняття «банківське регулювання» і дає таке його визначення: «Банківське регулювання — це система заходів, з допомогою яких держава через центральний банк забезпечує стабільне та безпечне функціонування банківської системи» [13, 139]. Інший автор — Жан Матук — узагальнює поняття «банківський контроль», включаючи до нього як видання нормативно-правових актів, так і процес відстеження діяльності банків та адміністративно-вольового впливу на їх діяльність [11, 283-327].

Проте, на нашу думку, це різні види діяльності щодо виконання завдання забезпечення надійного та стабільного функціонування банків, які доповнюють один одного. У більшості випадків під регулюванням розуміють розробку та видання уповноваженими органами на підставі законів нормативно-правових актів, які регламентують види і способи банківської діяльності. А під контролем за діяльністю банків мається на увазі цілісне і безперервне відстеження здійснення банками їх діяльності згідно із нормативно-правовими актами.

239

Законодавець визначив свій підхід щодо розуміння цих понять у Законі України «Про Національний банк України». Ст. 1 цього Закону визначає банківський нагляд як систему контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників, а банківське регулювання визначає як одну із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Державна політика щодо банків проводиться з допомогою різних правових актів — законів, постанов та інструкцій, що видаються уповноваженими органами. За своїми цілями ці акти поділяють на акти так званого пруденційного, або інакше, «розумного», регулювання та акти економічного регулювання. До пруденційного регулювання належать правові акти, метою яких є мінімізація можливих ризиків банків та забезпечення стійкості та здоров'я як окремої банківської установи, так і системи в цілому. Сюди можна віднести межі кредитування, рівні мінімального капіталу, ступінь ліквідності тощо.

До економічного регулювання відносять регулювання, спрямоване на досягнення економічних цілей — це передусім цільове кредитування, норми обов'язкових резервів тощо [12, 2]. Розрізняють три основні види економічних методів регулювання — податкові, нормативні (встановлення кількісних нормативів або розмірів обмежень чи пільг) та коригуючі (застосовуються для впливу в конкретній ситуації).

Методи банківського регулювання матеріалізуються через систему заходів, які умовно поділяють на превентивні, що застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків за тієї чи іншої економічної ситуації, та протекційні, що вживаються для захисту від уже існуючої ситуації [6].

До превентивних заходів, зокрема, можна віднести:

— вимоги щодо розміру та структури власного капіталу банку;

— вимоги щодо ліквідності;

— диверсифікацію банківських ризиків;

— обмеження виконуваних операцій. -До протекційних заходів можна віднести:

— створення системи гарантування вкладів;

— формування банками резервів на покриття кредитних та інших ризиків;

— рефінансування центральним банком комерційних банків;

— допомогу інших державних органів.

240

Основні цілі та завдання банківського регулювання та контролю фахівці формулюють по-різному. Зокрема, відомий італійський фахівець Карла Нанні вважає, що кінцевими цілями банківського контролю є:

— підтримання стабільності та довіри до банківської системи шляхом забезпечення платоспроможності банківських структур, відвернення системного ризику (тобто ризику того, що банкрутство одного або кількох банків спричинить кризу усієї банківської системи);

— захист вкладників та інших клієнтів банківської системи від надмірного ризику збитків та інших видів шкоди, що виникає внаслідок банкрутства, шахрайства, зловживань, маніпуляцій та інших видів посадових правопорушень з боку постачальників фінансових послуг (індивідуальний ризик);

— забезпечення безперебійного, ефективного, надійного та результативного функціонування фінансових ринків, включаючи правильну роботу конкурентних ринкових сил (стимулювання ефективності системи) [10, 135].

Аналогічні формулювання можна знайти і в багатьох інших авторів, а також у банківських законах. Суть їх залишається незмінною — це гарантування здоров'я банківського сектора для сприяння економічному зростанню країни та захист вкладників, які розміщують свої кошти в банках. Чому потрібно захищати вкладників? Тому що вони не володіють необхідною інформацією для визначення ступеня ризику банку, і втрата довіри вкладників до одного банку може підірвати довіру до всієї банківської системи, чим спричинити її послаблення.

Існують і інші потенційні завдання банківського нагляду. Це, зокрема, підвищення конкуренції в банківському секторі економіки, підвищення ефективності банківської справи, справедливий розподіл кредиту в економіці [14].

У систематизованому та концентрованому вигляді ці завдання знайшли своє відображення в Ключових принципах ефективного банківського нагляду, сформульованих Базельським комітетом з банківського нагляду*.

Вони включають в себе 25 основних принципів, підпорядкованих вищезазначеним цілям, що стосуються:

— попередніх умов здійснення ефективного банківського нагляду;

— ліцензування та структури нагляду;

— пруденційних положень та вимог;

— методів поточного банківського контролю;

— вимог, що висуваються до інформації;

— офіційних повноважень контролюючих органів;

Базельськийкомітетзбанківськогонаглядуствореноу 1975 р. Доньоговходятькерівні представникибанківськихнаглядовихорганівтацентральнихбанківБельгії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Люксембургу, Нідерландів, Швеції, Швейцарії, Великобританіїта США. СекретаріатзнаходитьсявБазелі, вБанкуміжнароднихрозрахунків.

241

— трансграничних банківських операцій.

У країнах з плановою економікою, де всі великі підприємства належать державі і кредитний ризик майже відсутній, оскільки держава має фінансові можливості і зобов'язана виконувати свої фінансові зобов'язання, банківський нагляд здійснювався головним чином для того, щоб забезпечити виконання плану фінансування підприємств і дотримання відповідних правил при цьому, для запобігання зловживанням. А в країнах з ринковою економікою основна увага приділяється якості банківських активів, тобто кредитному ризику, оскільки тут банківські установи і підприємства більше не належать державі, виникають інші спонукальні мотиви і запорукою успішного банківського нагляду є прийняття правил, які забезпечували б безпеку та прибутковість банківських установ.

Законодавство та практика здійснення банківського нагляду в Україні, його цілі та завдання є характерними для країн з перехідною економікою. Так, ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність» метою здійснення банківського контролю визначала додержання юридичними особами банківського законодавства та власних нормативних актів Національного банку. Проте із наступної частини цієї ж статті можна зробити висновок, що контроль здійснюється також і за дотриманням економічних нормативів, порядку, строків та технології виконання банківських операцій, за несанкціонованою емісією (емісією грошей), поданням звітності, недопущенням збиткової діяльності, загрози інтересам вкладників і кредиторів банку, створенням перешкод антимонопольним діям чи праву клієнта вільно обирати банк.

Непослідовність та нечіткість у визначенні цілі банківського нагляду на практиці породжувала значні ускладнення, особливо, коли внаслідок прийняття тих чи інших правових актів вступали у конфлікт економічні цілі та цілі пруденційного нагляду. Прикладом цього може бути ситуація, коли урядом приймались рішення про пріоритетність надання кредитів певній галузі або певним підприємствам. Така вимога змушувала банки надавати кредити низької якості, збільшувати ризики та погіршувати своє фінансове становище, тобто вступати у суперечність з вимогами розумного банківського нагляду.

Нормативно-правові акти Національного банку України як органу держави, що здійснює банківське регулювання та контроль, поступово зміщували акценти банківського нагляду від економічних пріоритетів до розумного (пруденційного) банківського нагляду, маючи на меті насамперед контроль якості активів, аналіз кредитного ризику, оскільки в кінцевому підсумку це дасть змогу вирішувати і економічні проблеми.

Зокрема, Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, затверджене постановою Правління Національного банку України за № 38 від 4 лютого 1998 р., ос-

242

новним завданням усіх рівнів системи банківського нагляду Національного банку України щодо вжиття заходів впливу визначає регулювання діяльності комерційних банків з метою приведення її у відповідність до норм і вимог чинного банківського законодавства та нормативних актів Національного банку України, а також з метою забезпечення ліквідності, платоспроможності та стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників і кредиторів. А Інструкція про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків, затверджена постановою Правління Національного банку України за № 141 від 14 квітня 1998 р., уже визначає метою банківського нагляду захист інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності банків.

З прийняттям Закону України «Про Національний банк України» головним завданням державної політики у сфері банківської діяльності та головною метою банківського регулювання і нагляду визначено підтримання безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників та кредиторів. Якщо раніше ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не давала однозначної відповіді щодо кола суб'єктів банківського нагляду, то ст. 55 Закону України «Про Національний банк України» однозначно вказує на те, що банківський нагляд здійснюється за банками, а також за іншими фінансово-кредитними установами.

В Україні функції органу банківського нагляду покладено на Національний банк України. Його повноваження щодо здійснення банківського нагляду регламентуються ст. 55—63 Закону України «Про Національний банк України». Відповідно Національний банк України наділено такими повноваженнями:

— видавати нормативні акти з питань своєї компетенції;

— здійснювати реєстрацію банків та ліцензування банківських операцій;

— встановлювати економічні нормативи діяльності банків;

— здійснювати контроль та застосовувати заходи впливу до суб'єктів банківської діяльності.

Закон передбачає, що наглядові та регулятивні функції Національного банку України можуть здійснюватися ним безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду. При виконанні своїх наглядових та регулятивних функцій Національний банк України:

— здійснює всі види перевірок на місцях банків, інших фінансово-кредитних установ в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків, інших фінансово-кредитних установ та ліцензуванні банківських операцій;

— може вимагати від банків та інших фінансово-кредитних установ проведення загальних зборів акціонерів (учасників), за-

243

сідань наглядової ради, правління і ревізійної комісії банку та іншої фінансово-кредитної установи та брати участь у їх роботі з правом дорадчого голосу.

Національний банк України також має право висувати вимоги щодо здійснення обов'язкових аудиторських перевірок банків та інших фінансово-кредитних установ, отримує висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ.

У деяких країнах, зокрема у Великобританії, Італії, Нідерландах, Португалії, Іспанії тощо, банківський нагляд уповноважені здійснювати також виключно центральні банки. Дійсно, центральний банк є ядром фінансової системи і банківський нагляд є його прямою і цілком природною функцією, особливо в країнах, що розвиваються. Проте існують і інші системи — в США, Німеччині, Франції, Японії та деяких інших країнах центральний банк здійснює банківський нагляд спільно з іншими державними органами. У деяких країнах усі важливі аспекти фінансової системи контролює міністерство фінансів. Іншим варіантом є незалежне агентство, що здійснює банківський нагляд і відповідальне перед президентом або парламентом.

Банківський нагляд як система контролю включає в себе вступний контроль, дистанційний (або документарний) контроль та інспектування на місцях. Деякі фахівці вважають вступний контроль найбільш важливою частиною правоздатності банківського нагляду, оскільки він обмежує можливість здійснення банківських операцій лише тими суб'єктами, які мають ліцензію на право займатись банківською діяльністю [14, 19]. З таким твердженням важко не погодитись. Новостворені банки найбільш вразливі щодо розорення, тому контроль при вступі до ринку банківських послуг має дуже важливе значення. На цій стадії банківський нагляд зобов'язаний не допускати до банківської діяльності людей з недостатньою професійною підготовкою, досвідом, фінансовим забезпеченням та етичними стандартами, виключати політичні мотиви, особисті та вузьковідомчі інтереси при допуску на ринок банківських послуг.

В Україні вступний контроль складається з двох етапів: перший — реєстрація банку, яка означає дозвіл на початок банківської діяльності (в інших країнах цей етап іменується ліцензуванням банків або наданням дозволу на відкриття банку), і другий — надання ліцензії на здійснення банківських операцій. Більш грунтовно про вступний контроль (реєстрацію банків та ліцензування операцій) йдеться в окремих розділах.

Наступними стадіями наглядової діяльності є дистанційний контроль (в Україні він називається безвиїзним) та інспектування.

Залежно від системи нагляду в різних країнах віддається перевага тому або іншому із зазначених способів. Проте в більшості країн існує змішана форма, коли поєднується дистанційний контроль та інспектування на місцях, причому у тісній взаємодії з органами внутрішнього і зовнішнього аудиту.

244

В Україні також впроваджена змішана форма банківського нагляду. Істотні зміни у структурі банківського нагляду відбулися після затвердження постановою Правління Національного банку України за № 380 від 17 листопада 1997 р. Положення про структуру системи банківського нагляду Національного банку України та його повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності комерційних банків. Цей нормативно-правовий документ встановлює, що система банківського нагляду в Україні скоординована за вертикаллю, функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь Національного банку України і має такі рівні (з правом прийняття відповідних рішень у межах своєї компетенції):

— відділ банківського нагляду територіального управління;

— Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків при територіальному управлінні Національного банку України;

— начальник територіального управління Національного банку України;

— відповідні департаменти банківського нагляду Національного банку України;

— заступник голови Правління Національного банку України;

— Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків Національного банку України.

Безпосередньо банківський нагляд здійснюється територіальними управліннями Національного банку України, відділи банківського нагляду яких на підставі отриманої інформації та звітності контролюють фінансовий стан банків та їх установ, дотримання ними економічних нормативів, банківського законодавства та нормативних актів Національного банку України. На рівні територіального управління Національного банку України вирішуються такі питання банківського нагляду:

— здійснення нагляду за банками, які в установленому порядку отримали рейтинг «сильний» (1), «задовільний» (2) та «посередній» (3);

— інспектування банків і банківських установ;

— обробка економічної інформації;

— погодження відкриття філіалів банків та інших банківських установ.

Органи банківського нагляду рівня територіального управління Національного банку України мають широкі повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності банків. Зокрема, вони можуть проводити наради з керівництвом комерційних банків з обговорення проблемних питань, надсилати банкам листа із зобов'язаннями банку, надсилати попередження, стягувати штраф у розмірі неправомірно отриманого доходу, проводити позапланові інспектування банків, усувати від управління філіалом або іншою банківською установою керівництво цієї ус-

245

танови, а також вносити пропозиції центральним органам банківського нагляду щодо вжиття інших заходів впливу.

Виконання функцій центрального органу банківського нагляду забезпечує департамент пруденційного нагляду, у складі якого функціонують, зокрема, управління інспектування банків та управління безвиїзного контролю, управління методології та координації банківського нагляду, самостійні управління реєстрації та ліцензування банків, управління роботи з проблемними банками. Ці підрозділи виконують організаційно-координаційні функції, до яких, зокрема, належать проведення спільних нарад з членами спостережних рад та виконавчих органів банків, надання їм рекомендацій щодо кадрових змін, проведення інспектування банків, підготовка матеріалів на розгляд Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків, яка має широкі повноваження щодо регулювання та нагляду за діяльністю банків, включаючи застосування такого заходу примусового впливу, як відкликання ліцензії на здійснення банківських операцій. Перелічені вище підрозділи не мають повноважень застосовувати заходи примусового впливу.

Заступник голови Правління Національного банку України, який очолює банківський нагляд, затверджує плани контрольно-інспекційної діяльності банківського нагляду, приймає рішення про здійснення інспектування банків, координує діяльність департаментів банківського нагляду, вирішує інші поточні питання. Повноважень застосовувати заходи примусового впливу він не має, що, на нашу думку, є не досить зручно.

Найвищою інстанцією системи банківського нагляду є Правління Національного банку України, яке приймає найважливіші рішення щодо банківського нагляду, зокрема, видає нормативно-правові документи, вирішує питання усунення керівництва банків, призначення тимчасової адміністрації в банк, ліквідації банку.

Варто зауважити, що розбудова інфраструктури банківського нагляду значною мірою залежить від запровадження нової системи бухгалтерського обліку для Національного банку України та комерційних банків, яка узгоджується з міжнародними стандартами бухгалтерської звітності, оскільки належне функціонування банківського нагляду, розвиток довіри до цієї системи потребують надання надійної та достовірної інформації органам нагляду про діяльність банків.

Таким документом є вищезгадана Інструкція про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків, яка встановлює економічні нормативи діяльності банків, звітність банків, визначає порядок здійснення контролю за дотриманням економічних нормативів та основні аспекти аналізу економічної діяльності банків і є правовою основою здійснення безвиїзного (документарного) контролю за економічною діяльністю банків.

Інструкція встановлює чотири групи економічних нормативів — нормативи капіталу, ліквідності, ризику та відкритої валютної позиції.

246

Норматив капіталу встановлюється для діючих банків, які були зареєстровані Національним банком України до 1 січня 1997 р.:

— у сумі, еквівалентній 2 млн. екю*, на 1 квітня 1998 р.;

— у сумі, еквівалентній 3 млн. екю, на 1 квітня 1999 р.

При цьому мінімальний розмір капіталу банку не повинен бути нижчим ніж 2 млн. екю.

Для банків, які були зареєстровані Національним банком України після 1 січня 1997 р., а також для новостворюваних банків норматив капіталу банку встановлюється за вищезазначеними розмірами, починаючи після одного календарного року з початку діяльності.

У разі неможливості збільшення комерційними банками розміру капіталу до 1 квітня 1999 р. до встановленого мінімального розміру — 2 млн. екю та 3 млн. екю до 1 квітня 2000 р. Національний банк України розглядає питання щодо відкликання окремих пунктів ліцензії на виконання банківських операцій.

Для забезпечення реальної капіталізації банківської системи України встановлюється, що залежно від розміру капітал банків поділяється на три категорії. Категорія капіталу банку визначається щоквартально.

Відповідно до встановленої категорії капіталу Національний банк України рекомендує такі обмеження:

— банкам, капітал яких віднесено до категорії 1, не рекомендується у будь-якій формі здійснювати виплату дивідендів (крім виплати дивідендів власними акціями) та викуповувати власні акції (частки учасників у статутному капіталі);

— банкам, капітал яких віднесено до категорії 2, виплата дивідендів (крім виплати дивідендів власними акціями) не повинна перевищувати 50 % понаднормативного капіталу;

— банкам, капітал яких віднесено до категорії 3, виплату дивідендів можна здійснювати в межах понаднормативного капіталу.

Для реєстрації комерційного банку встановлюється мінімальний розмір статутного капіталу в сумі, еквівалентній 1 млн. екю.

Діючі комерційні банки мали збільшити свій статутний капітал до суми, еквівалентної 1 млн. екю, та здійснити перереєстрацію до 1 січня 1998 р.

Мінімальний розмір статутного капіталу новоствореного банку за участю іноземного капіталу у разі, якщо частка іноземного капіталу в статутному капіталі банку становить до 50 %, має бути не менше суми, еквівалентної 5 млн. екю на день підписання

Екю (ЕСІІ-ЕигореапСиггепсуІІпії) —грошоваодиницяЄвропейськогоСоюзу. Уразізаміни екюнаіншугрошовуодиницю (євро) відповіднінормативніеквіваленти, щовційінструкції номінованівекю, маютьбутиперерахованівновуодиницюзаофіційнимкурсомпереведення, якийвизначаєтьсяуповноваженимиорганамиЄС. Надаліприрозрахункуекономічнихнормативівслідвикористовуватиофіційнийкурсгривнідоновоїодиниці, щовстановлюєтьсяНаціональнимбанкомУкраїни.

247

установчого договору за офіційним курсом Національного банку України.

Якщо частка іноземного капіталу в статутному капіталі банку становить 50 % і більше, то мінімальний розмір статутного капіталу за участю іноземного капіталу має бути не менше суми, еквівалентної 10 млн. екю на день підписання установчого договору за офіційним курсом Національного банку України.

Починаючи з 1 січня 1998 р. у разі, якщо розмір внесеного статутного капіталу комерційного банку за станом на 31 березня кожного року становить суму, в еквіваленті меншу ніж 1 млн. екю за офіційним курсом національної грошової одиниці України, Національний банк України скасовує дозвіл на створення комерційного банку та відкликає всі ліцензії на виконання банківських операцій.

Контроль за дотриманням комерційними банками встановлених економічних нормативів здійснюється щоденно та щомісячно (за встановленими формами звітності).

Розрахунок економічних нормативів за юридичною особою проводиться банками на підставі щоденних балансів. За порушення комерційними банками економічних нормативів застосовуються диференційовані заходи впливу згідно із ст. 62 Закону України «Про Національний банк України» та Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління Національного банку України за № 38 від 4 лютого 1998 р. [5].

Національний банк України залишає за собою можливість застосовувати інші заходи впливу згідно із зазначеною постановою та у порядку, якого потребує конкретна економічна ситуація.

У разі неузгодження зазначеного питання між департаментом пруденційного нагляду та територіальними управліннями Національного банку України остаточне рішення приймається Правлінням Національного банку України.

Результати економічного аналізу діяльності кожного комерційного банку та висновки щомісячно подаються територіальними управліннями Національного банку України департаменту пруденційного нагляду Національного банку України.

Висновок має містити:

— загальну оцінку фінансового стану банку;

— оцінку дотримання банком економічних нормативів;

— відомості про суми нарахованих, стягнутих та нестягнутих штрафів (у разі порушення банком економічних нормативів);

— наявність на розгляді територіального управління Національного банку України документів банку на збільшення статутного капіталу;

— аргументовані пропозиції територіального управління про подальшу діяльність банку (загальний режим роботи, режим фі-

248

нансового оздоровлення, пропозиції про скасування режиму фінансового оздоровлення, припинення діяльності або ліквідацію банку);

— основні відомості про проведені перевірки діяльності банку, а також інформацію про те, чи порушено проти банку або його керівників та основних акціонерів справи.

Департамент пруденційного нагляду здійснює економічний аналіз діяльності банків, основними завданнями якого є: визначення джерел, якості і стійкості банківських доходів, дотримання всіх вимог щодо ліквідності, підтримання стану адекватності і достатності капіталу. Економічний аналіз діяльності комерційного банку складається з трьох основних частин:

— аналізу балансу;

— аналізу форм звітності;

— порівняльного аналізу.

Зусилля Національного банку України щодо інспектування на місцях спрямовуються на розробку відповідної методології здійснення контролю безпосередньо в банках. Правлінням Національного банку України затверджено Методичні вказівки щодо інспектування комерційних банків та банківських установ України за № 241 від 18 травня 1999 р., які визначають тактику дій працівників банківського нагляду при здійсненні інспектування банків.

Правовий статус та обсяг повноважень працівників банківського нагляду, які здійснюють інспектування, визначається Положенням про управління інспектування. На жаль, у цьому документі основна увага приділяється відносинам управління з іншими підрозділами Національного банку України і лише в загальних рисах визначено повноваження працівників банківського нагляду при інспектуванні. Зокрема, зазначено право здійснювати перевірки банків за дорученням керівництва Національного банку України, без перешкод отримувати з відповідних джерел інформацію для створення паспорту ризику банку, складати звіт за результатами інспектування з визначенням рейтингової оцінки.

Прогрес, якого було досягнуто у сфері безвиїзного контролю та інспектування, спонукав до виділення окремої функції з реабілітації та ліквідації банків і створення відповідного підрозділу. Правовими засадами створення цього підрозділу стали положення ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність», яка покладає на Національний банк України обов'язок ліквідації банків та надає йому право здійснювати заходи щодо фінансового оздоровлення банку.

Згідно з Положенням про управління з питань роботи з проблемними банками Національного банку України метою цього підрозділу є запобігання кризовому стану банків, створення умов для їх фінансового оздоровлення, здійснення реорганізації та ліквідації банків з максимальним зменшенням негативних наслідків для банківської системи, вкладників та інших кредиторів

249

банків. Об'єктами діяльності цього управління є банки, що перебувають в зоні найбільшого ризику, в режимі фінансового оздоровлення, у стадії припинення діяльності. Управління з питань роботи з проблемними банками проводить комплексний аналіз їх діяльності на підставі даних безвиїзного контролю та інспектування, вносить корективи до програми фінансового оздоровлення, контролює виконання банками цих програм, вживає не-примусових заходів впливу та вносить пропозиції уповноваженим органам банківського нагляду щодо застосування інших заходів впливу.

Завершальним етапом банківського нагляду є контроль за виконанням банками вказівок та приписів органів банківського нагляду. Вузловим нормативно-правовим документом для цього є Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, затверджене постановою Правління Національного банку України № 38 від 4 лютого 1998 р.

Заходи впливу, які застосовує Національний банк України, мають як непримусовий, так і примусовий характер.

Вибір заходів впливу, які застосовуються до комерційних банків відповідно до банківського законодавства та цього Положення, має визначатися найбільш ефективним вирішенням виявлених проблем у діяльності комерційних банків та проводиться з урахуванням характеру допущених комерційним банком порушень, причин, які зумовили виникнення виявлених порушень, загального фінансового стану комерційного банку, значення комерційного банку на ринку банківських послуг.

Непримусові заходи впливу застосовуються до комерційних банків Національним банком України при незначному рівні підвищеного ризику та глибини проблем у фінансово-кредитній діяльності комерційного банку і мають добровільний характер вирішення й розуміння наявності проблем з боку комерційного банку.

До непримусових заходів впливу належать лист із зобов'язаннями та письмове попередження.

Лист із зобов'язаннями — це письмове визнання комерційним банком своїх проблем і недоліків у роботі та допущених порушень, який також має містити перелік заходів, котрі банк зобов'язується вжити для їх вирішення і усунення, із зазначенням конкретних строків виконання цих заходів.

Крім того, у листі із зобов'язаннями комерційний банк має передбачити періодичність і строки подання до відповідного рівня системи банківського нагляду Національного банку України звітів про поетапне виконання зобов'язань, передбачених листом.

У письмовому попередженні Національний банк України повідомляє комерційному банку про своє занепокоєння станом його справ, вказує на конкретні заходи, яких необхідно вжити

250

комерційному банку для виправлення порушень або розв'язання інших проблем, вказує на конкретні коригуючі дії, що має вжити банк для виправлення небезпечної або неправильної банківської практики, конкретних порушень пруденційних правил банківської справи та строки їх усунення.

Цим листом Національний банк України також попереджає комерційний банк про можливість застосування примусових заходів — санкцій відповідно до ст. 62 Закону України «Про Національний банк України» у разі недотримання банком вимог письмового попередження.

Примусові заходи впливу застосовуються Національним банком України у разі, якщо діяльність комерційних банків та їх установ характеризується високим рівнем ризику, якщо комерційні банки та їх установи порушують чинне законодавство, економічні нормативи, порядок, строки та технологію виконання банківських операцій, допускають несанкціоновану емісію, не виконують нормативних актів Національного банку, не подають звітності чи подають недостовірну звітність, якщо діяльність їх збиткова і спричиняє становище, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів банку, перешкоджає антимонопольним діям чи праву клієнта вільно вибирати банк.

До примусових заходів впливу належать:

— штраф на керівників банків та інших фінансово-кредитних установ у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

— штраф на банки і інші фінансово-кредитні установи у розмірі до одного відсотка зареєстрованого статутного фонду;

— відсторонення керівництва (голови правління та головного бухгалтера) від управління банком і призначення тимчасової адміністрації;

— зупинення дії ліцензії на здійснення окремих банківських операцій на строк до одного року;

— відкликання ліцензії на здійснення усіх банківських операцій та реорганізація чи ліквідація банку.

Орган банківського нагляду може застосовувати також особливий захід для виправлення ускладненого становища банку — режим фінансового оздоровлення. Підставою для переведення комерційного банку в режим фінансового оздоровлення є віднесення банку до категорії проблемних, відсутність необхідного рівня капіталу, порушення загальновстановлених норм банківського законодавства. Проблемна діяльність комерційного банку визначається на підставі Методичних вказівок про визначення критеріїв діяльності, за якими комерційні банки переводяться до категорії проблемних, затверджених постановою Правління Національного банку України за № 425 від 9 грудня 1997 р.

Режим фінансового оздоровлення — це система непримусових та примусових заходів, спрямованих на збільшення обсягу капіталу

251

до необхідного рівня протягом визначеного Національним банком України періоду з метою відновлення ліквідності та платоспроможності і усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності або скрутного фінансового становища, а також наслідків цих порушень. Комерційний банк може бути переведений Правлінням Національного банку України в режим фінансового оздоровлення на строк не більше 12 місяців. За наявності обгрунтованих підстав для успішного завершення виконання програми фінансового оздоровлення цей строк може бути продовжений банку Правлінням Національного банку України ще на 6 місяців.

Програма фінансового оздоровлення в обов 'язковому порядку має містити:

— аналіз причин, які спричинили погіршення фінансового стану та збиткову діяльність комерційного банку;

— конкретні заходи фінансового оздоровлення із зазначенням строків щодо їх виконання та розрахунок економічного ефекту від впровадження кожного заходу;

— прогнозні показники діяльності комерційного банку, які передбачено досягти після виконання заходів фінансового оздоровлення;

— кошторис витрат щоквартально в цілому по банку та з розподілом за філіями.

Залежно від підстав, за яких комерційний банк переведений у режим фінансового оздоровлення, банк зобов'язаний передбачити на період дії режиму фінансового оздоровлення заходи, спрямовані на поліпшення його фінансового стану. Після завершення встановленого періоду фінансового оздоровлення комерційного банку територіальне управління Національного банку України зобов'язане надати відповідному підрозділу системи банківського нагляду конкретні пропозиції з висновками про подальшу діяльність цього банку в нормальному режимі або ж про його реорганізацію чи ліквідацію.

11.2. Створення та реєстрація банків

Важливе значення в закладенні основ стабільності банків мають початкові стадії банківського нагляду — реєстрація та ліцензування, правовими засадами здійснення яких є закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про господарські товариства» та два основних нормативно-правових документи Національного банку України — Положення про порядок створення і реєстрації комерційних банків та Положення про порядок ліцензування банків в Україні, затверджені постановою Національного банку України за № 77 від 27 березня 1996 р. із наступними змінами і доповненнями.

Комерційні банки різних видів і форм власності створюються в Україні в формі акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю. Для акціонерних товариств характерно, що власником їх капіталу є саме товариство, тобто банк.

252

У банків, що функціонують як акціонерні товариства, статутний капітал поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, що розповсюджуються серед юридичних та фізичних осіб. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах неспла-ченої суми. Банк не відповідає за зобов'язаннями своїх акціонерів. Акціонерні банки створюються у формі відкритих або закритих акціонерних товариств. У першому випадку акції можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах, а в другому — розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, передаватися та продаватися на біржі.

Комерційні банки можуть бути створені у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю. Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники банку несуть відповідальність у межах їх внесків. У випадках, передбачених установчими документами, учасники, які не повністю зробили внески, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах не внесеної частки вкладу. Учаснику банку, який у повному обсязі зробив внесок, видається свідоцтво товариства.

Комерційний банк вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з моменту внесення Національним банком України до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ запису про його реєстрацію.

Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків можуть бути українські та іноземні юридичні і фізичні особи за винятком рад усіх рівнів, їх виконавчих органів, політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів.

Водночас прийнятий у 1997 р. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» надає право органам місцевого самоврядування створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи в межах законодавства. Проте до внесення відповідних змін до ст. 22 Закону «Про банки і банківську діяльність», якою забороняється бути учасниками банків радам усіх рівнів та їх виконавчим органам, створення комунальних банків є проблематичним.

Ст. 22 зазначеного Закону також передбачає, що жоден з засновників, акціонерів (учасників) не може володіти частиною статутного фонду, що перевищує 35 %.

Крім того, законодавство містить обмеження щодо участі в банках окремих категорій фізичних осіб. Засновниками, акціонерами (учасниками) новостворюваних банків за участю іноземного капіталу можуть бути суб'єкти підприємництва (крім офшор-них компаній та банків) за умови повної «прозорості» усіх за-

253

сновників (учасників) іноземних (спільних) банків з точки зору їх фінансової надійності, ділової репутації та запобігання можливим спробам відмивання «брудних грошей».

Формування статутного фонду банку відбувається тільки за рахунок власних вільних коштів учасників (акціонерів). Забороняється використовувати для формування статутного фонду комерційного банку бюджетні кошти, а також кошти, одержані в кредит та під заставу. Частка будь-якого з учасників не повинна перевищувати 35 % статутного фонду. Банкам забороняється збільшувати статутний фонд за рахунок нерозподіленого прибутку та коштів інших фондів, а також збільшувати статутний (Іюнд для покриття збитків.

Внесок учасників (акціонерів) до статутного фонду комерційного банку здійснюється тільки у вигляді коштів.

Перерахування сум з іноземної вільно конвертованої валюти, внесених іноземними засновниками та акціонерами (учасниками), у національну валюту України здійснюється за офіційним курсом Національного банку України на дату підписання установчого договору про створення банку. Кошти можуть перераховуватися: юридичними особами — тільки з розрахункових рахунків, фізичними особами — з особистих рахунків або готівкою.

Для формування статутного фонду до реєстрації комерційного банку в територіальному управлінні Національного банку України за місцем створення комерційного банку засновникам відкривається тимчасовий рахунок, на який кожний засновник вносить визначену чинним законодавством і установчими документами частку статутного фонду. Підставою для відкриття тимчасового рахунку є установчий договір засновників банку і заява на відкриття рахунку. До подання Національному банку пакета документів для реєстрації комерційного банку на тимчасовому рахунку повинна бути зібрана сума коштів відповідно до установчого договору, але не менша ніж передбачено статтями ЗО, 31, 52 Закону України «Про господарські товариства». Комерційний банк вважається створеним і одержує статус юридичної особи після його реєстрації Національним банком України.

Після реєстрації банку зібрані кошти перераховуються до статутного фонду комерційного банку на кореспондентський рахунок в установі Національного банку України. У разі відмови в реєстрації банку кошти з тимчасового рахунку повертаються засновникам банку за їх заявою у тижневий строк.

Якшо вихід на фінансовий ринок регулюється і перебуває під контролем і якшо контролюючий орган здатний здійснювати цей контроль за суб'єктами, що створюють новий банк або купують контрольний пакет акцій існуючого банку, то небезпека неефективної роботи банку, зокрема неефективного керівництва, значно знижується. Тому Націонапьний банк України як регулюючий та контролюючий орган передбачив у Положенні про порядок створення та реєстрації комерційних банків відповідну процедуру та ряд вимог щодо заснування банків.

Формування

статутного фонду

банку

254

Для реєстрації комерційного банку орган управління банку (рада банку) в двотижневий строк після аудиторської перевірки фінансового стану засновників подає до територіального управління Національного банку України за місцем створення банку такі документи:

— заяву про реєстрацію банку установчими зборами (зборами учасників) за підписом уповноваженої особи, яка призначена відповідальною за реєстрацію банку;

— установчий договір, підписаний засновниками банку та завірений їхніми печатками;

— статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний уповноваженою особою. Статут банку повинен відповідати вимогам законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства» та іншим чинним законодавчим актам;

— протокол установчих зборів (зборів учасників), підписаний головою та секретарем зборів, який повинен містити рішення про створення банку, прийняття статуту, обрання ради (спостережної ради банку) і ревізійної комісії, призначення голови правління, головного бухгалтера банку і особи, відповідальної за реєстрацію банку в Національному банку України;

— економічне обгрунтування створення банку, включаючи прогнозний розрахунковий баланс і розрахунок плану доходів, витрат і прибутку на кінець першого року його діяльності;

— висновок аудиторської організації (аудитора), яка має ліцензію Аудиторської палати України, про фінансовий стан та платоспроможність засновників, учасників (акціонерів) банку, наявність у них вільних власних коштів у розмірі, який забезпечує виконання їхніх зобов'язань щодо формування статутного фонду банку та достовірність балансових даних бухгалтерської і фінансової звітності, наданої на дату перед здійсненням внеску до статутного фонду за тими учасниками (акціонерами) банку, які мають частку в загальному оголошеному статутному фонді не менше 5 %.

Достовірність висновків про фінансовий стан засновників і акціонерів банку, що мають п'ять і більше відсотків у статутному фонді банку, може також перевірятися підрозділами Національного банку України.

Фізичні особи для підтвердження відповідності фінансового стану подають:

— довідки державної податкової адміністрації про наявність доходів, достатніх для внесення коштів, визначених в установчих документах банку, якщо їх розмір перевищує сто неоподатковуваних мінімумів заробітної плати, встановленої на день сплати коштів;

— бухгалтерську і фінансову звітність учасників (акціонерів) банку на перше число місяця, в якому здійснюється внесок до

255

статутного фонду банку, незалежно від розміру їх участі в статутному фонді банку;

— наявність професійно придатних перших керівних осіб банку (голови правління та головного бухгалтера), кандидатури яких погоджені Національним банком;

— копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку на рахунок в операційному управлінні Національного банку України;

— копію звіту про проведення відкритої підписки на акції, прийнятого Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку України, з доданням переліку акціонерів банку;

— угоду про надання приміщення для розміщення банку за підписом уповноваженої за установчим договором особи;

— установчі документи акціонерів (учасників) банку (нотаріально завірені копії або в оригіналі).

Територіальне управління Національного банку України за місцем знаходження комерційного банку в двотижневий строк з дати одержання від банку повного пакета документів готує висновок про фінансовий стан, платоспроможність і репутацію акціонерів (учасників) банку, наявність вільних власних коштів для внеску до статутного фонду банку і підтвердження про внесок на тимчасовий рахунок банку коштів до статутного фонду кожним акціонером (учасником) у передбачених законом розмірах; наявність приміщення, придатного для розміщення банку; професійну придатність і репутацію голови виконавчого органу (правління) банку і головного бухгалтера банку.

Пакет цих документів, включаючи статут банку в 4-х примірниках і висновок територіального управління Національного банку України, подається до Національного банку України.

Документи для реєстрації банку розглядаються підрозділами банківського нагляду, департаментом валютного регулювання, юридичним департаментом та у разі необхідності — іншими департаментами і подаються Комісії Національного банку України з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

Перед реєстрацією банку його готовність до здійснення банківських операцій може перевірятись на місці працівниками Національного банку.

Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за учас тю іноземного капіталу, приймає Правління Національного банку України, а комерційного банку, створеного за участю вітчизняного капіталу,— Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків. Реєстрація здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ у місячний строк з дня одержання всіх передбачених документів.

До розгляду питання про реєстрацію банків на засіданні Правління Національного банку України або на засіданні Комісії з пи-

256

тань нагляду та регулювання діяльності банків кандидати на посади голови правління і головного бухгалтера комерційного банку проходять співбесіду з членами комісії. Анкета співбесіди додається до пакета документів з реєстрації банку, результати співбесіди враховуються при розгляді питання про реєстрацію банку.

Національний банк може відмовити у реєстрації комерційному банку в разі порушення порядку створення банку, невідповідності його статуту та інших установчих документів законодавству України, незадовільного фінансового стану засновників, що загрожуватиме інтересам вкладників і кредиторів банку, а також у разі професійної непридатності рекомендованого керівництва банку, відсутності відповідної матеріально-технічної бази.

Рішення про відмову в реєстрації комерційного банку може бути оскаржено в судовому порядку.

Установчі документи банку, зміни та доповнення до яких підлягають реєстрації, зазначені у ст. 22 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Комерційні банки зобов'язані у місячний строк після прийняття компетентним органом банку рішення про внесення змін та доповнень до установчих документів, подати до Національного банку України (територіального управління) для їх реєстрації пакет необхідних документів за правилами, які встановлені для реєстрації банків.

Рішення про збільшення статутного фонду банку може бути прийняте за умови повної сплати кожним учасником (акціонером) банку своєї частки в попередньо зареєстрованому статутному фонді банку.

Пакет документів і висновок територіального управління Національного банку України, підготовлений у двотижневий строк з моменту його одержання, подаються до Національного банку України.

Реєстрація змін і доповнень здійснюється у місячний строк з моменту одержання всіх документів.

Територіальні управління Національного банку України мають право проводити перевірки комерційного банку з питань, пов'язаних із сплатою статутного фонду в період розгляду змін та доповнень до установчих документів банку.

Територіальні управління Національного банку приймають рішення про реєстрацію змін та доповнень до установчих документів, пов'язаних лише із збільшенням статутних фондів окремих банків, перелік яких визначається Положенням про порядок створення та реєстрації комерційних банків. Реєстрація всіх інших змін та доповнень до установчих документів банків здійснюється за рішенням Комісії Національного банку України з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

Якщо одночасно з внесенням змін та доповнень до установчих документів, пов'язаних із збільшенням статутних фондів бан-

257

ків, віднесених до компетенції територіальних управлінь Національного банку, вносяться й інші зміни, то рішення про їх реєстрацію приймається Комісією Національного банку України з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

Рішення про реєстрацію змін та доповнень до установчих документів банків приймається територіальними управліннями Національного банку України в місячний строк з моменту одержання повного пакета документів. Про відмову в реєстрації змін та доповнень до установчих документів територіальні управління Національного банку України повідомляють банкам письмово з зазначенням підстав відмови.

Рішення територіального управління Національного банку про реєстрацію змін та доповнень до установчих документів банків надсилається разом із змінами та доповненнями до установчих документів банків (у 4-х примірниках, які мають бути прошиті та завірені на звороті печаткою загального відділу територіального управління Національного банку) Національному банку України для внесення відповідного запису до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ та завірення підписом заступника голови Правління і печаткою Національного банку України. Розглянутий пакет документів з висновками щодо їх розгляду залишається в територіальних управліннях.

Банки зобов'язані у тижневий строк повідомляти Національному банку про зміну адреси (з поданням документів, необхідних хтя внесення змін до установчих документів банку), телефонів, телетайпу, факсу.

Для реєстрації банку за участю іноземних юридичних та фізичних осіб до Національного банку України, окрім документів, передбачених для реєстрації банків з вітчизняним капіталом, подаються такі документи:

— рішення уповноваженого органу іноземного засновника (учасника) про участь у створенні комерційного банку в Україні;

— письмова згода контрольного органу країни, резидентом якої є іноземний засновник (учасник), на участь у створенні в Україні комерційного банку, якщо це передбачено законодавством країни іноземного засновника (учасника);

— витяг з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний засновник (учасник) офіційно зареєстрований;

— копії установчих документів іноземних засновників (учасників);

— висновок однієї з аудиторських організацій, яка визначена Національним банком України як така, що має право здійснювати аудиторську перевірку діяльності іноземних засновників (учасників) або висновок іноземного аудитора, підтверджений аудиторською організацією (аудитором) України, який має відповідний сертифікат на право проведення аудиту;

258

— повідомлення керівництва центрального банку іноземної держави або уповноваженого органу про здійснення достатнього контролю за діяльністю своїх комерційних банків-засновни-ків, акціонерів (учасників) українського банку за участю іноземного капіталу.

Іноземними громадянами подаються такі документи:

— підтвердження банку про платоспроможність громадянина;

— рекомендації не менше двох іноземних юридичних осіб або громадян з відомою платоспроможністю.

Зазначені документи подаються мовою оригіналу з нотаріально завіреними перекладами українською мовою і повинні бути нотаріально завірені за місцем їх видачі і легалізовані в консульських установах України.

Комерційні банки, зареєстровані Національним банком України, можуть відкривати філії і представництва після одержання відповідної ліцензії Національного банку України за умови, що з моменту її одержання до моменту відкриття певної філії ними не порушені вимоги, на підставі яких ліцензія була одержана.

Філією банку згідно із нормативними актами Національного банку України вважається банківська установа, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку, має свій субкореспондентський рахунок і МФО та здійснює банківські операції, передбачені положенням про філію у разі наявності відповідно оформленої довіреності головного банку і дозволу на здійснення операцій, виданого територіальним управлінням Національного банку України за місцем знаходження філії банку.

Представництво банку — установа банку, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і ним фінансується. Представництво банку не має права здійснювати банківські операції.

Філії комерційних банків відкриваються за погодженням з територіальним управлінням Національного банку України за місцем знаходження філії на підставі:

— клопотання комерційного банку про відкриття філії;

— рішення зборів акціонерів (учасників) або іншого компетентного органу банку про створення філії (протокол або витяг з протоколу);

— затвердженого у встановленому порядку положення про філію;

— згоди територіального управління Національного банку України за місцем знаходження головного банку на відкриття філії банку, яка надається за умови відповідності статутного фонду банку встановленим вимогам для відкриття філій, а також наявності вільних коштів фонду виробничого розвитку для створення філії, беззбиткової діяльності банку протягом півріччя, дотримання економічних нормативів, відсутності від-

259

волікання коштів у дебіторську заборгованість за господарськими операціями банку (граничний рівень допускається у розмірі, що не перевищує 5 % статутного фонду банку);

— копії статуту банку, зареєстрованого Національним банком України;

— копії платіжного документа про внесення плати за відкриття філії;

— договору оренди на приміщення, в якому буде розташована філія на строк не менше 5 років, або документального підтвердження права власності банку на це приміщення.

Філія комерційного банку може бути відкрита за таких умов:

— наявності приміщення, придатного для розміщення філії банку;

— професійної придатності і відповідної репутації керуючого і головного бухгалтера філії банку;

— забезпеченості кваліфікованими кадрами.

Територіальні управління Національного банку України у тижневий строк з моменту погодження питання про відкриття філії комерційного банку надсилають Національному банку України положення про філію і повідомляють повну і скорочену назву філії банку, дані про субкореспондентський рахунок, поштову адресу і телефони, прізвища керівника і головного бухгалтера.

Представництво комерційного банку відкривається за погодженням з територіальним управлінням Національного банку України за місцем знаходження представництва на підставі:

— клопотання комерційного банку про відкриття представництва;

— копії статуту банку, зареєстрованого Національним банком України;

— згоди територіального управління Національного банку України за місцем знаходження головного банку на відкриття представництва;

— рішення зборів учасників (акціонерів) банку про створення представництва банку;

— довіреності керівництву представництва здійснювати представницькі функції від імені банку.

Представництву комерційного банку відкривається поточний рахунок у територіальному управлінні Національного банку України, яке здійснює нагляд за його діяльністю.

Територіальні управління Національного банку у тижневий строк після погодження відкриття представництва комерційного банку надсилають Національному банку України положення про представництво і повідомляють назву представництва, відомості про поточний рахунок, поштову адресу та телефони, прізвища представників.

260

Письмова згода територіального управління Національного банку України на створення філії, представництва видається комерційному банку протягом двох тижнів з дня одержання всіх необхідних документів.

Територіальне управління Національного банку може відмовити комерційному банку у відкритті філії, представництва у разі порушення порядку їх створення, невідповідності документів законодавству і статуту банку, незадовільного фінансового стану банку, професійної непридатності керівника і головного бухгалтера філії, відсутності матеріально-технічної бази для функціонування філії. Для визначення професійної придатності кандидати на керівні посади філії проходять співбесіду із спеціалістами територіального управління Національного банку України з поданням тих же відомостей про них, що і для голови правління та головного бухгалтера банку, які передбачені Положенням про порядок створення та реєстрації комерційних банків.

Банки зобов'язані в місячний строк подати для узгодження в територіальне управління Національного банку зміни і доповнення до положень про філії, представництва, погоджувати зміну керівника, головного бухгалтера філії. Філії зобов'язані в тижневий строк повідомляти територіальне управління Національного банку про зміну поштової адреси, телефонів, телетайпу, факсу. Територіальне управління в тижневий строк повідомляє про ці зміни Національний банк України.

Комерційні банки можуть створювати філії і представництва на території інших держав на підставі відповідної ліцензії Національного банку України за тими ж вимогами, що встановлені для відкриття філій і представництв на території України і наявності ліцензії на здійснення інвестиції за кордон у зв'язку із створенням філії і представництва на території іншої держави.

Документи про відкриття філій та представництв банків на території інших держав розглядають підрозділи банківського нагляду, департамент валютного регулювання, юридичний департамент Національного банку України.

Філія чи представництво, що створюється комерційним банком на території іншої держави, реєструється відповідно до вимог законодавства цієї держави. Не пізніше одного місяця після реєстрації філії чи представництва контрольним органом держави, на території якої вона створюється, комерційний банк подає до Національного банку України легалізовані в установленому порядку документи про реєстрацію філії чи представництва на території іншої держави і положення про філію або представництво.

Банки зобов язані у місячний строк подавати Національному банку України інформацію про зміни та доповнення до положення про філію чи представництво, про зміни в керівництві філією або представництвом, про зміну місцезнаходження філії чи представництва.

261

Реєстрація представництв іноземних банків здійснюється Національним банком України. Для їх реєстрації подаються такі документи:

— клопотання про реєстрацію представництва за підписом уповноваженої особи, завіреним печаткою банку;

витяг банку;

з банківського (торговельного) реєстру про реєстрацію

— положення про представництво в 4-х примірниках;

— довіреність керівникам представництва на здійснення представницьких функцій;

— свідоцтво про державну реєстрацію представництва.

Зазначені документи подаються мовою оригіналу з нотаріально завіреними перекладами українською мовою і мають бути нотаріально завірені за місцем їх видачі та легалізовані в консульських установах України.

Представництва іноземних банків повинні в місячний строк повідомляти Національному банку України про всі зміни, що внесені до документів представництва.

Національний банк України може відмовити в реєстрації представництва іноземного банку у разі порушення порядку реєстрації, невідповідності поданих документів, недостовірності інформації, а також недотримання умов реєстрації або перевищення повноважень представництвом (комерційна діяльність, виконання банківських операцій).

З метою поліпшення обслуговування власних клієнтів і розширення їх кола банківські установи можуть створювати територіально відокремлені безбалансові відділення на балансі головного банку або його філії в межах однієї області. Ці безбалансові відділення можуть здійснювати тільки розрахунково-касове обслуговування клієнтів та вкладні операції.

У разі створення територіально відокремлених безбалансових відділень банківські установи зобов'язані здійснити заходи щодо забезпечення складання узагальнених щоденних балансів банківських установ, які включають залишки кас відповідних балансових відділень, та проведення повного і своєчасного обліку, періодичного (не рідше одного разу на місяць) перевезення первинних документів аналітичного обліку до філії банку.

Підкріплення операційної каси, вилучення надлишків готівки, перевезення інших цінностей проводиться в міру необхідності, залежно від технічного оснащення та організації охорони без-балансового відділення.

На відкриття безбалансового відділення банківська установа повинна одержати дозвіл територіального управління Національного банку України за місцем розташування відділення. Для одержання дозволу банківська установа, на балансі якої відкривається це відділення, надає територіальному управлінню такі документи

263

машинної обробки банківської інформації, засобами зв'язку для складання щоденного балансу банку або філії, системою програмного забезпечення, кадрами відповідної кваліфікації.

Після одержання рішення територіального управління Національного банку про скасування дозволу банківська установа, на балансі якої діяло територіально відокремлене безбалансове відділення, повинна здійснити заходи щодо припинення його діяльності.

У разі невиконання протягом двох місяців банківською установою, на балансі якої функціонувало безбалансове відділення, заходів щодо ліквідації зазначеного відділення, територіальне управління Національного банку України може відкликати наданий їй дозвіл на здійснення банківських операцій, які виконувало безбалансове відділення.

11.3. Ліцензування банківських операцій

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи України, забезпечення інтересів кредиторів, вкладників комерційних банків і відповідно до ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положення про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України за № 181 від 6 травня 1998 р. [5], Національний банк України надає ліцензії (дозволи) на здійснення банківських операцій. Положення регламентує порядок і умови надання ліцензії (дозволу) на здійснення банківських операцій комерційним банкам і їх установам, а також порядок і умови, за яких Національний банк України може відмовити в наданні ліцензії та відкликати її.

Ліцензування — порядок надання дозволу на здійснення окремих Мета

чи всіх банківських операцій комерційному банку, який з моменту ліцензування

реєстрації Національним банком України набув статусу юридичної ^ опвоаиій особи.

Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають встановленим Національним банком України обов'язковим вимогам та діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.

Комерційні банки (юридичні особи) мають право здійснювати банківські операції тільки після одержання відповідної ліцензії Національного банку.

Філії комерційних банків здійснюють банківські операції у межах повноважень, наданих головним банком, і дозволу територіального управління Національного банку за місцем знаходження філії банку.

Операціями банків, що підлягають ліцензуванню, вважаються банківські операції, перелічені у ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність», та інші операції з дозволу Національного банку України.

262

(з доведенням здатності чіткого і якісного функціонування цього підрозділу в межах банку (філії):

— рішення виконавчого органу банку про відкриття такого підрозділу;

— затверджене виконавчим органом банку положення про відокремлений підрозділ, яке має містити перелік операцій, які він здійснюватиме;

— договір про оренду приміщення, де має бути розташований відокремлений підрозділ;

— договір про охорону безбалансового відділення територіальним підрозділом Управління державної служби охорони при МВС України;

— договір на перевезення цінностей інкасацією Національного банку України або власними силами в супроводі працівників міліції підрозділів державної служби охорони.

Територіальне управління Національного банку може відмовити банківській установі в наданні такого дозволу, якщо в результаті перевірки вищезазначених документів з'ясувалось, що вони не відповідають вимогам Національного банку України, тобто:

— приміщення відділення не відповідає вимогам з технічного оснащення і організації охорони;

— відділення не забезпечено засобами машинної обробки банківської інформації, засобами і каналами зв'язку для складання щоденного балансу банку (філії) і якісного проведення розрахунків, системою програмного забезпечення;

— відділення не забезпечено кадрами відповідної кваліфікації.

Територіальне управління Національного банку повинно повернути пакет документів для одержання дозволу на відкриття безбалансового відділення у разі, якщо відділення здійснюватиме повний комплекс банківських операцій і в подальшому комерційний банк подає пакет документів на відкриття не безбалансового відділення, а філії.

Територіальне управління Національного банку може скасувати свій дозвіл на відкриття територіально відокремленого безбалансового відділення у разі:

— систематичного порушення правил ведення касової роботи;

— якщо підкріплення операційної каси, вилучення надлишків готівки, перевезення інших цінностей проводиться з порушенням встановлених Національним банком вимог;

— виявлення, що безбалансове відділення виконує банківські операції, які не передбачені положенням про відокремлений підрозділ;

— якщо приміщення відділення не відповідає вимогам технічного оснащення і організації охорони, не забезпечене засобами

264

Національний банк України надає банкам ліцензію на здійснення таких операцій:

— касове обслуговування клієнтів;

— перевезення грошово-валютних цінностей та інкасація грошових коштів;

— відповідальне зберігання цінностей клієнтів банку;

— ведення рахунків клієнтів (резидентів) у грошовій одиниці України;

— відкриття та ведення рахунків банків-кореспондентів (резидентів) у грошовій одиниці України;

— проведення операцій з касового виконання Державного бюджету України, в тому числі ведення бюджетних рахунків клієнтів та рахунків державних позабюджетних фондів;

— проведення операцій з касового виконання місцевого бюджету, ведення бюджетних рахунків клієнтів та рахунків місцевих позабюджетних фондів;

— надання та одержання кредитів на міжбанківському ринку;

— кредитування юридичних і фізичних осіб та фінансовий лізинг;

— факторинг;

— вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб;

— залучення депозитів юридичних осіб;

— залучення депозитів фізичних осіб;

— емісія цінних паперів;

— ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтїв-нерезидентів у грошовій одиниці України;

— неторговельні операції з валютними цінностями;

— ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті;

— ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України;

— відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

— відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

— залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

— залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;

— валютні операції на міжнародних ринках;

265

— операції з банківськими металами на валютному ринку Украї-

ни;

— операції з банківськими металами на міжнародних ринках;

— фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;

— видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;

— купівля, продаж цінних паперів та операції з ними;

— управління грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів;

— купівля, продаж державних цінних паперів та операції з ними.

Національний банк України надає новоствореним банкам ліцензії на здійснення банківських операцій у разі додержання ними ряду обов'язкових умов. Щоб одержати ліцензію, банк повинен мати професійно придатних керівних осіб банку (голову прав-лін-ня, його заступників, головного бухгалтера та його заступника, членів правління), кандидатури яких відповідають встановленим Національним банком кваліфікаційним вимогам щодо освіти, досвіду роботи та ділової репутації. На ці керівні посади не можуть бути призначені особи, які займали керівні посади в банках, що були визнані відповідно до чинного законодавства України банкрутами, та особи, які притягувалися до кримінальної ідповідальності або були звільнені за вимогою Національного ^анку. Окрім того, у структурі банку мають бути підрозділи, які виконуватимуть відповідні банківські операції, підрозділ внутрішнього аудиту, укомплектовані професійно придатними, кваліфікованими кадрами.

Банк повинен мати відповідні внутрішні документи, що регламентують здійснення ним діяльності, яка ліцензується Національним банком. Умовою отримання ліцензії є також забезпеченість банку необхідним банківським обладнанням, комп'ютерною ехнікою, програмними продуктами та засобами зв'язку, відповідними приміщеннями.

Новоствореному банку ліцензія надається лише на декілька операцій, до виконання яких він готовий і які забезпечать його нормальне функціонування та умови для розвитку.

Для розширення переліку операцій банк має дотримуватись ще деяких вимог.

• Статутний фонд діючого банку повинен бути зареєстрований і фактично сплачений у розмірі, не менше встановленого Національним банком України.

• Формування резервного та страхового фонду банку має відповідати вимогам чинного законодавства та нормативних актів Національного банку, статуту банку.

• Стабільна беззбиткова діяльність, додержання банком економічних нормативів, встановлених Національним банком Украї-

266

ни, протягом півріччя, що передує його зверненню до Національного банку, також є обов'язковим.

Стан кредитного портфеля банку не повинен загрожувати інтересам його кредиторів та вкладників (сума безнадійних до повернення кредитів не повинна перевищувати розмірів фактично сформованих резервного та страхового фондів банку).

Висновок зовнішнього аудитора про діяльність банку за звітний період, що передує зверненню банку до Національного банку щодо надання ліцензії, має бути позитивним.

Здійснення операцій, які ліцензуються Національним банком, не повинно негативно вплинути на діяльність банку (відсутність надмірної концентрації надання ризикових банківських послуг одному сектору економіки, здатність банку у разі розширення його діяльності забезпечувати формування резервів у розмірах, необхідних для покриття можливих збитків).

Банк не повинен мати порушень вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України і внутрішніх документів банку протягом року, що передує зверненню банку до Національного банку з клопотанням на одержання ліцензії.

Комерційний банк для одержання ліцензії на здійснення банківських операцій подає до Національного банку України такі документи:

— клопотання банку про надання ліцензії на здійснення банківських операцій (з переліком операцій, які банк бажає виконувати);

— бізнес-план банку на перший фінансовий рік його діяльності;

— відомості, що підтверджують професійну придатність керівників відповідних підрозділів;

— висновок територіального управління Національного банку України щодо технічної готовності та забезпеченості кваліфікованими кадрами.

Для розширення ліцензії на здійснення банківських операцій банк подає до Національного банку України такі документи:

— клопотання про надання ліцензії на здійснення банківських операцій (з переліком операцій, які банк бажає виконувати) за підписом голови правління банку;

— бізнес-план на наступний рік діяльності банку з урахуванням здійснення операцій, на які він має намір розширити ліцензію. Бізнес-план обов'язково повинен містити:

опис операцій та їх економічної доцільності;

коло клієнтів, яких банк має намір залучити з метою обслуговування;

економічне обгрунтування прогнозних показників балансового звіту та звіту про прибутки і збитки банку (опис джерел

267

залучення та спрямування коштів, фінансових результатів діяльності, формування резервів у розмірах, необхідних для покриття можливих збитків, прогнозний розрахунок додержання економічних нормативів);

розрахунковий балансовий звіт і розрахунок звіту по прибутках та збитках банку на наступний фінансовий рік (з урахуванням операцій, які проводитиме банк після розширення ліцензії);

опис кадрових змін та структури банку;

- балансовий звіт банку та звіт про прибутки і збитки на останню звітну дату, що передує зверненню банку до Національного банку України про розширення ліцензії, та на 1 січня поточного року, завірені територіальним управлінням Національного банку за місцезнаходженням банку;

- висновок зовнішнього аудитора про діяльність банку за звітний рік, що передує зверненню банку до Національного банку України. Має містити, згідно з угодою між комерційним банком та зовнішнім аудитором, інформацію про:

достовірність даних бухгалтерської звітності банку на дату складання звіту;

відповідність бухгалтерської звітності вимогам нормативних актів Національного банку України;

відповідність результатів фінансово-господарської діяльності банку його звітності;

дотримання банком вимог чинного законодавства України та нормативних актів Національного банку України;

правильність визначення прибутку, що підлягає оподаткуванню;

зловживання керівних осіб банку, якщо це мало місце;

допущення фактів діяльності та проведення операцій, на здійснення яких банк не мав ліцензії Національного банку, якщо вони мали місце;

стан системи та оцінку роботи внутрішнього аудиту комерційного банку;

іншу інформацію за згодою комерційного банку;

відповідні внутрішні документи банку, що регламентують здійснення банком операцій, на які банк бажає розширити ліцензію;

відомості, що підтверджують професійний рівень керівників відповідних підрозділів, які здійснюватимуть операції, на які банк бажає розширити ліцензію, та керівника підрозділу внутрішнього аудиту або особи, яка його здійснює;

висновок територіального управління Національного банку України про фінансовий стан банку, дотримання ним чинного законодавства та нормативних актів Національного банку Украї-

268

ни, його технічну готовність і забезпеченість кваліфікованими спеціалістами для виконання відповідних операцій, а також обгрунтовані пропозиції щодо можливості розширення ліцензії на здійснення кожної операції;

— довідку Державної податкової адміністрації про відсутність заборгованості банку перед бюджетом та відсутність порушень податкового законодавства протягом шести місяців, які передують зверненню банку щодо розширення ліцензії;

— звіт за всіма операціями, які дозволені банку ліцензією, за останні шість місяців. У звіті потрібно зазначити, скільки рахунків відкрив банк клієнтам, в яких валютах, кількість обмінних пунктів, кількість відкритих банком кореспондентських рахунків типу «ностро» і «лоро», а також класифікацію кредитного портфеля банку.

Положенням передбачено і ще деякі особливі умови для одержання банком ліцензії на здійснення окремих операцій. Ці умови передбачають більш жорсткі вимоги щодо розміру статутного капіталу, підготовки персоналу, матеріально-технічного забезпечення, досвіду (тривалості) функціонування банку тощо.

Одночасно з пакетом документів комерційний банк подає до територіального управління Національного банку України клопотання про надання висновку щодо їх відповідності встановленим вимогам. При поданні пакета документів територіальне управління перевіряє його комплектність. За відсутності хоча б одного з документів територіальне управління протягом трьох днів з моменту одержання документів має повернути комерційному банку пакет документів з супровідним листом з обгрунтуванням підстав його повернення.

У двотижневий термін з дня одержання повного пакета документів територіальне управління розглядає його та готує висновок щодо можливості надання банку ліцензії на здійснення перелічених у клопотанні банківських операцій та готовності банку до їх здійснення. У разі необхідності територіальне управління Національного банку може на місці перевірити достовірність інформації, викладеної в поданих документах.

Після розгляду пакета документів банку для одержання ліцензії територіальне управління Національного банку надсилає його разом зі своїм висновком до Національного банку України.

Підрозділ банківського нагляду розглядає подані документи разом з висновком територіального управління на предмет їх відповідності чинному законодавству, нормативним актам Національного банку України, вимогам, на підставі яких здійснюється ліцензування.

У разі необхідності подані документи розглядаються іншими департаментами Національного банку України.

Рішення щодо можливості надання ліцензії банкам приймається протягом одного місяця з дня одержання Національним банком Украї-

269

ни клопотання про одержання ліцензії та всіх документів, необхідних для одержання ліцензії.

Новостворені банки разом з документами, які подаються для їх реєстрації, у разі готовності до здійснення діяльності, на яку вони бажають одержати ліцензію, можуть подавати клопотання і про надання ліцензії на здійснення банківських операцій, додавши усі необхідні документи.

Після розгляду пакета документів управління реєстрації та ліцензування банків готує висновок щодо можливості надання банку ліцензії на здійснення певних операцій з переліком операцій і подає пакет документів з висновком на розгляд Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків (далі — Комісія) для прийняття рішення про надання ліцензії.

Національний банк може відмовити банку в наданні ліцензії, якщо за результатами розгляду поданого пакета документів, а для діючого банку також аналізу діяльності за рік, що передує його зверненню до Національного банку, встановлено, що надана недостовірна або неповна інформація, що здійснення операцій може негативно вплинути на діяльність банку, або якщо банк не виконав умов Положення про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій. Рішення про відмову в наданні ліцензії повідомляється банку в письмовій формі із зазначенням причин відмови.

Ліцензія набуває чинності з моменту прийняття відповідного рішення Комісією за поданням департаменту банківського нагляду і здійснення відповідного запису в Книзі реєстрації наданих ліцензій.

Ліцензія має бути виписана на спеціальному бланку, підписана заступником голови Правління Національного банку України, який за розподілом обов'язків між членами правління здійснює загальне керівництво банківським наглядом, і скріплена гербовою печаткою.

Територіальні управління Національного банку України надають дозвіл відкритим філіям банків на здійснення банківських операцій у місячний термін. Для одержання дозволу на здійснення банківських операцій відкрита філія повинна подати територіальному управлінню Національного банку України за місцем знаходження філії клопотання про надання їй дозволу на здійснення банківських операцій, нотаріально завірену копію ліцензії банку — юридичної особи на здійснення банківських операцій, довіреність, надану банком філії на здійснення банківських операцій, інформацію головного банку про наявність у філії необхідного банківського обладнання, комп'ютерної техніки, програмних продуктів, приміщення, які відповідають вимогам, встановленим Національним банком України, а також інформацію про кваліфікацію і професійну придатність керівника та головного бухгалтера філії і посадових осіб, зазначених у пункті 3.2 вищезазначеного Положення.

270

У разі необхідності територіальне управління Національного банку України може на місці перевірити достовірність інформації, викладеної в поданих документах.

Територіальне управління Національного банку може відмовити філії у наданні дозволу, якщо за результатами розгляду поданого пакета документів та діяльності філії за рік, що передує її зверненню до територіального управління, встановлені факти подання недостовірної або неповної інформації, негативного впливу від здійснення операцій на діяльність філії або банку, невиконання філією умов щодо передбаченого технічного оснащення.

Ліцензія на здійснення банківських операцій (окремих або всіх) відкликається згідно з Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Національного банку України за № 38 від 4 лютого 1998 р. Підставою для розгляду питання щодо позбавлення ліцензії є подання відповідних департаментів Національного банку України.

Ліцензія може бути відкликана у разі:

— виявлення недостовірних даних, на підставі яких була надана ліцензія;

— затримки початку проведення діяльності, на яку надана ліцензія, більш як на один рік з моменту надання ліцензії;

— виникнення становища, яке загрожує інтересам кредиторів та вкладників банку;

— виявлення порушень, допущених банком щодо вимог банківського і антимонопольного законодавства та нормативних актів Національного банку України;

— порушення економічних нормативів, які встановлені Національним банком України, протягом трьох місяців підряд або шести місяців протягом року;

— здійснення операцій, на які не було надано ліцензії;

— надання недостовірної інформації та звітності або несвоєчасного їх подання;

— невиконання у встановлений термін вимог Національного банку України щодо діяльності банку та умов, на підставі яких була надана ліцензія;

— порушення уповноваженими банками або установами уповноважених банків порядку і умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених Національним банком України;

— відмови купівлі та продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів.

Рішення про відкликання в банку ліцензії на право здійснення окремих банківських операцій приймається Комісією з питань

271

нагляду та регулювання діяльності банків. Вона має право на строк до трьох місяців зупиняти дію всіх або окремих пунктів ліцензії, забороняти або обмежувати проведення операцій, право на здійснення яких дає той чи інший пункт ліцензії.

Комісія при територіальному управлінні Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків має право:

— на строк до трьох місяців зупиняти дію окремих пунктів ліцензії (дозволу банку — юридичної особи на здійснення філією визначених банківських операцій);

— забороняти або обмежувати проведення окремих банківських операцій, які виконують комерційні банки (філії);

— відкликати в комерційного банку ліцензію на здійснення окремих банківських операцій за умов, визначених Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України.

Відкликання ліцензії на здійснення банківських операцій є крайнім заходом Національного банку України. До його застосування Національний банк використовує інші заходи застережного характеру відповідно до чинного законодавства та своїх нормативних актів.

У разі прийняття рішення про відкликання ліцензії на здійснення однієї або декількох банківських операцій комерційний банк повинен у день одержання зазначеного рішення відповідно припинити здійснення нових операцій та забезпечити виконання зобов'язань банку за банківськими операціями, за якими відкликано ліцензію перед кредиторами і вкладниками згідно з укладеними договорами. Банк зобов'язаний у триденний термін повернути Національному банку України раніше одержану ліцензію для заміни додатку з іншим переліком операцій.

Підрозділи банківського нагляду Національного банку України та його територіальних управлінь ведуть постійний контроль за додержанням банком вимог Національного банку щодо припинення здійснення операцій, за якими відкликано ліцензію. Якщо банк не припинив здійснення цих операцій, Правління Національного банку України може прийняти рішення про відкликання ліцензій на всі види банківських операцій.

Рішення про відкликання ліцензії на всі банківські операції приймається Правлінням Національного банку України на підставі пропозицій Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків. У разі прийняття такого рішення Правління Національного банку України одночасно приймає рішення про ліквідацію комерційного банку.

Рішення Правління Національного банку України про відкликання ліцензії на здійснення всіх банківських операцій повідомляється всім банкам України, а також публікується у центральній пресі.

272

11.4. Ліквідація комерційного банку

Комерційний банк може припинити свою діяльність у такий самий спосіб, як і інші господарські товариства. Проте банк є набагато складнішим організмом, він втілює в собі значно більший публічний (суспільний) інтерес, оскільки оперує і ризикує чужими коштами. Тому і порядок припинення його діяльності має враховувати ці особливості.

На сьогодні особливою проблемою є ліквідація банку як форми припинення його діяльності. Національний банк України, спираючись на ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність» розробив процедуру ліквідації банку і неодноразово коригував її з урахуванням набутого досвіду. Постановою Правління Національного банку України за № 38 від 4 лютого 1998 р. затверджено Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, яке зареєстровано в Міністерстві юстиції України за № 177/2617 від 19 березня 1998 р. [5].

Рішення Національного банку України про примусову ліквідацію комерційного банку може бути прийнято у разі допущення ним порушень, зазначених у ст. 62 Закону України «Про Національний банку України». Таке рішення приймається Правлінням Національного банку України та оформляється відповідною постановою. Цією постановою також відкликається ліцензія на право здійснення всіх банківських операцій, призначається ліквідатор (ліквідаційна комісія), а також припиняються повноваження правління, ради банку і загальних зборів комерційного банку. Копія постанови про ліквідацію комерційного банку, відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій та призначення ліквідатора (ліквідаційної комісії) надсилається комерційному банку в день її прийняття.

У разі прийняття рішення про ліквідацію комерційного банку та відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій керівник територіального управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку, не пізніше наступного дня після прийняття відповідного рішення припиняє усі активні операції за кореспондентськими (субкореспондентськими) рахунками комерційного банку як у національній, так і в іноземній валютах.

Якщо банк має відкриті кореспондентські рахунки у закордонних банках, ліквідатор (ліквідаційна комісія) на підставі відповідної інформації територіального управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку, доводить до цих банків рішення про ліквідацію комерційного банку та забезпечує повернення коштів з кореспондентських рахунків на накопичувальний рахунок ліквідатора (ліквідаційної комісії) відповідно до п. 2.13 розділу 2 глави IVцього Положення.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) приступає до виконання обов'язків відразу після прийняття постанови про ліквідацію комерційного банку. Ліквідатором банку може бути юридична особа,

273

■явність у такий на.. Проте банк є собі значно біль-ссерує і ризикує М його діяльності

■вя банку як фор-ій банк України, йіки і банківську Vі неодноразово Постановою Прав-4 лютого 1998 р. дьним банком за порушення в Міністерстві № р. [5].

шмухову ліквідацію і допущення ним «Про Національ-Правлінням Нагло відною поста-.хіиензія на право е-ється ліквідатор '.• повноваження іерційного банку. аїнку, відкликай-ькзіх операцій та надсилається комерційного бан-всіх банківських я Національного нтський рахунок ггтя відповідного еспондентськими ного банку як у

рахунки у закор-на підставі відпо-■вонального бан-й рахунок банку, щю комерційного ■ондентських ра-рвжвідаційної ко-юго Положення.

» виконання обо-іквідацію комер-юридична особа,

основною діяльністю якої є надання юридичних чи аудиторських послуг.

До прийняття постанови Національного банку України про ліквідацію комерційного банку між Національним банком та ліквідатором укладається договір. У цьому договорі визначаються права та обов'язки сторін щодо забезпечення процедури ліквідації комерційного банку. Договір вступає в дію з моменту призначення ліквідатора відповідною постановою Національного банку.

Крім того, ліквідація комерційного банку може проводитись ліквідаційною комісією, яка створюється під керівництвом та за участю працівників Національного банку України. У такому разі ліквідатором виступає ліквідаційна комісія, створена Національним банком. її роботою керує голова, призначений постановою Правління Національного банку України про ліквідацію комерційного банку.

Робота ліквідатора (ліквідаційної комісії) оплачується за рахунок банку, що ліквідується, або інших джерел. Кошторис витрат ліквідатора (ліквідаційної комісії) затверджує орган, який його призначив.

Ліквідатором не може бути юридична особа:

— яка є кредитором або акціонером (учасником) банку, що ліквідується;

— яка є стороною у судовій справі за участю банку, що ліквідується.

Юридична особа перед призначенням її ліквідатором зобов 'язана надати Національному банку України інформацію про свої ділові інтереси, зокрема щодо:

— заборгованості перед банками або володіння майновими правами банків;

— невиконання будь-яких зобов'язань стосовно будь-якого банку упродовж останніх п'яти років;

— володіння майном, яке конкурує з нерухомим майном банку, якщо при ліквідації здійснюватиметься оцінка цього майна, володіння та управління ним;

— інших інтересів, що можуть зашкодити неупередженому виконанню функцій ліквідатора;

— відсутності конфлікту інтересів з Національним банком України.

Національний банк України перед призначенням ліквідатора зобов'язаний переконатись у відсутності конфлікту інтересів та у здатності юридичної особи діяти неупереджено.

Якщо виникає конфлікт інтересів після призначення ліквідатора, останній зобов'язаний вжити заходів щодо усунення конфлікту інтересів та одночасно повідомити про це Національний банк України, який вирішує питання щодо можливості продовження роботи ліквідатора.

274

Національний банк України здійснює контроль за діяльністю ліквідатора (ліквідаційної комісії). У разі невідповідності роботи ліквідатора встановленим вимогам законодавства та умовам договору Національний банк має право розірвати договір з ліквідатором та призначити нового ліквідатора (ліквідаційну комісію).

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) не має права:

— використовувати або дозволяти використовувати майнові активи банку, що ліквідується, в своїх інтересах або в інтересах третіх осіб;

— приймати зобов'язання від імені Національного банку України без його письмового дозволу;

— розголошувати службову інформацію, якщо це не пов'язано із виконанням функцій ліквідатора.

На осіб, які залучаються ліквідатором до участі у процедурі ліквідації комерційного банку (або членів ліквідаційної комісії), поширюються усі вимоги, передбачені п. 6.5, 6.7, 6.8 зазначеного Положення.

Особи, які залучаються до процедури ліквідації, якщо вони є працівниками Національного банку України, звільняються за їх згодою від виконання своїх трудових обов'язків із збереженням за ними місця роботи, заробітної плати та всіх виплат, передбачених системою оплати праці за основним місцем роботи, на весь час їх участі у процедурі ліквідації комерційного банку.

З дня свого призначення ліквідатор (ліквідаційна комісія) має повне та виняткове право управляти та контролювати банк, вживати будь-яких заходів для ефективної ліквідації банку та одержання максимальної виручки від продажу активів банку.

При здійсненні заходів щодо проведення ліквідації банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) діє в межах наданих повноважень:

— управляє майном банку;

— здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку. При визначенні суми, яку можна одержати від продажу активів, ліквідатор зобов'язаний дати оцінку різним пропозиціям з урахуванням ринкової вартості активів;

— визначає ліквідаційну масу та розпоряджається нею;

— проводить роботу щодо стягнення дебіторської заборгованості, у тому числі може подавати позови у судові органи від імені банку;

— виявляє кредиторів та вживає заходів, спрямованих на задоволення їх вимог, зокрема реалізує майно банку;

— вирішує в установленому чинним законодавством порядку питання щодо звільнення працівників банку та призначення спеціалістів для забезпечення діяльності ліквідатора (зокрема головного бухгалтера, бухгалтера), у разі необхідності може залучати до роботи з ліквідації банку будь-якого експерта, консультанта;

275

— виплачує в установленому порядку заробітну плату особам, залученим до процедури ліквідації банку;

— складає ліквідаційний баланс і подає його на затвердження територіальному управлінню Національного банку України;

— зупиняє або обмежує погашення зобов'язань банку (за винятком зобов'язань, взятих ліквідатором при виконанні його функцій).

Водночас ліквідатору (ліквідаційній комісії) забороняється вчиняти дії, які свідчили б про продовження діяльності банку.

Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені кредиторами або засновниками, акціонерами (учасниками) банку в судовому порядку.

Для забезпечення виконання ліквідатором (ліквідаційною комісією) своїх повноважень у територіальному управлінні Національного банку України замість закритого кореспондентського рахунку банку відкривається накопичувальний рахунок, на який зараховуються кошти банку і надходження на його адресу та з якого проводяться розрахунки з кредиторами.

Відкриття накопичувального рахунку здійснюється на підставі рішення про ліквідацію банку та нотаріально засвідченої картки із зразками підписів уповноважених осіб, залучених до ліквідації, з відбитком печатки банку, що ліквідується.

Представник територіального управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок комерційного банку, що ліквідується, контролює перерахування коштів і візує перші примірники розрахункових документів на перерахування коштів з накопичувального рахунку.

Названим Положенням передбачено, що ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов 'язаний упродовж: трьох днів після свого призначення опублікувати у двох газетах, що поширюються на усій території України, та двох місцевих газетах інформацію про початок ліквідації банку, а також вивісити цю інформацію у кожному територіальному підрозділі банку із зазначенням дати і місця, де він приступає до управління банком. Оголошення має публікуватися у зазначених органах преси раз на тиждень протягом місяця.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) також надсилає письмові повідомлення вкладникам банку — фізичним особам, зазначаючи розмір вкладу згідно з бухгалтерським обліком банку.

Вимоги кредиторів повинні бути заявлені протягом одного місяця від дня першої публікації в офіційному друкованому органі зазначеного оголошення. Після закінчення зазначеного строку заяви кредиторів та вкладників банку не приймаються.

Після завершення строку, наданого кредиторам для заявлення своїх вимог, ліквідатор (ліквідаційна комісія), за наявності пропозицій купити банк цілком, може звернутися до відповідного підрозділу системи банківського нагляду Національного банку

276

України з обгрунтованими пропозиціями щодо проведення реорганізації банку шляхом злиття, приєднання або його продажу.

За висновками зазначеного підрозділу Правління Національного банку України може прийняти відповідне рішення, на підставі якого ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить реорганізацію комерційного банку або його продаж.

У разі ліквідації банку шляхом продажу частини або усіх його активів ліквідатор (ліквідаційна комісія) протягом трьох місяців з дня свого призначення здійснює інвентаризацію активів банку. Протягом цього строку ліквідатор (ліквідаційна комісія) має право розірвати договори про надання банку послуг, а також припинити зобов'язання банку щодо оренди (найму) рухомого і нерухомого майна, попередньо повідомивши про це іншу сторону за ЗО днів.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов 'язаний у двомісячний строк з дати призначення:

— припинити трастові зобов'язання банку, повернути власникові усі активи та матеріальні цінності, що перебувають у довірчому управлінні банку, здійснити остаточні розрахунки за трастовими рахунками;

— надіслати повідомлення усім клієнтам, які користуються послугами відповідального зберігання, про необхідність вилучити свої цінності упродовж місяця.

Матеріальні цінності, що перебували на відповідальному зберіганні банку і не були вилучені власниками в зазначений у повідомленні строк, вважаються фондами, на які не можуть претендувати кредитори банку. Ці цінності переходять у розпорядження Національного банку України для повернення законним власникам.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) у строк до трьох місяців з дня, зазначеного у повідомленні про ліквідацію, здійснює такі заходи щодо задоволення вимог кредиторів:

— складає перелік акцептованих ним вимог для затвердження Національним банком України;

— відхиляє вимоги у разі сумніву в їх дійсності;

— визначає суму заборгованості кожному кредитору та черговість погашення вимог;

— сповіщає кредиторів про акцептування вимог;

— щотижня протягом трьох тижнів публікує оголошення про день і місце, де можна ознайомитись з переліком вимог, та про дату подання цього переліку Національному банку України.

Після закінчення періоду, протягом якого можна подавати вимоги та проводити роботу щодо визнання або відхилення вимог кредиторів, ліквідатор (ліквідаційна комісія) складає проміжний ліквідаційний баланс, враховуючи результати проведеної інвентаризації активів та майна банку, і подає його до територі-

277

ального управління Національного банку України. Проміжний ліквідаційний баланс повинен містити дані про майно банку, що залишилося, список вимог кредиторів та результати розгляду їх вимог.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний щомісяця письмово повідомляти територіальне управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку, про результати роботи та подавати необхідні документи. Така інформація обов'язково повинна містити дані про стягнення дебіторської заборгованості, стан реалізації майна банку та розрахунки з кредиторами. Територіальне управління Національного банку в свою чергу зобов'язане щомісяця інформувати відповідний департамент системи банківського нагляду Національного банку України про роботу ліквідатора (ліквідаційної комісії). На вимогу зазначеного департаменту та територіального управління ліквідатор зобов'язаний надати додаткову інформацію.

Для задоволення вимог кредиторів ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить роботу щодо продажу майна комерційного банку. Рішення про продаж майна приймається ліквідатором (ліквідаційною комісією) і про це сповіщається у засобах масової інформації. Оголошення про аукціон має бути опубліковане принаймні у двох загальнодержавних та двох місцевих газетах.

Оголошення про аукціон має містити:

— назву, опис та іншу необхідну інформацію про майно;

— місце та час проведення аукціону, що повинен відбутися упродовж місяця після опублікування оголошення;

— умови покупки.

Якщо відсутні покупці і неможливо реалізувати повністю або частково майно банку, ліквідатор вирішує з кредиторами питання про передачу їм майна в рахунок задоволення претензійних вимог.

Вимоги кредиторів до банку, що ліквідується, задовольняються

за рахунок коштів банку в такій послідовності:

вимогкредиторів

— витрати і винагорода ліквідатора (ліквідаційної комісії) згіднодо банку, із затвердженим кошторисом та договором з Національним який ліквідується банком України;

— витрати Національного банку України, здійснені з метою забезпечення проведення ліквідації;

— вимоги кредиторів, забезпечені заставою (сума, що виплачується, не перевищує вартість застави);

— зобов'язання перед працівниками банку з оплати праці, невиконані та накопичені до дня призначення ліквідатора (ліквідаційної комісії);

— вимоги щодо державних і місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету і вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення;

278

— вимоги інших кредиторів;

— всі інші вимоги.

Вимоги кожної із наступних категорій задовольняються тільки після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо майна банку виявиться недостатньо для повного задоволення всіх вимог певної черги, наявні кошти розподіляються між кредиторами цієї черги пропорційно до суми їх вимог. Вимоги, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Активи, що залишились після погашення усіх вимог до банку, розподіляються між акціонерами (учасниками) відповідно до кількості належних їм акцій.

Вимоги кредиторів не задовольняються в таких випадках:

— майна банку не вистачає для задоволення вимог;

— вимоги не надійшли протягом встановленого строку;

— вимоги не визнані ліквідатором (ліквідаційною комісією) і це не оскаржено кредитором у встановленому порядку або за скаргою кредитора прийнято рішення про незадоволення його вимоги.

Вимоги кредиторів, що надійшли пізніше встановленого строку, можуть бути задоволені, якщо залишились кошти чи майно банку після задоволення вимог кредиторів, вимоги яких надійшли протягом встановленого строку.

У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості банку його кредиторам кошти не підлягають розподілу між акціонерами (учасниками) до вирішення цих спорів.

З дня прийняття рішення про ліквідацію комерційного банку припиняється нарахування пені та відсотків з усіх видів заборгованості банку та штрафів, нарахованих за результатами перевірок, здійснених Національним банком України, місцевими державними податковими адміністраціями тощо, а також за активними та пасивними операціями, у тому числі за депозитами. З цього дня також припиняється нарахування відсотків банками-кореспондентами за міжбанківськими кредитами, наданими ними банку, що ліквідується.

Після завершення роботи ліквідатор (ліквідаційна комісія) складає ліквідаційний баланс, який не пізніше 10-ти днів від дня закінчення строку роботи ліквідатора (ліквідаційної комісії) подається одночасно з матеріалами про його роботу територіальному управлінню Національного банку України для розгляду та затвердження. Якщо за результатами ліквідації банку є залишки за активами та пасивами балансу, то разом з ліквідаційним балансом надаються розшифровки усіх рахунків.

Не пізніше 10-ти днів після завершення роботи ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний одержати довідку органів внутрішніх справ щодо знищення печаток та штампів такого банку та подати її до територіального управління Національного банку України. У разі втрати (або інше) печаток та штампів ко-

279

мерційного банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний подати пояснювальну записку та копію заяви до органів внутрішніх справ про їх зникнення.

Розгляд матеріалів щодо ліквідації або реорганізації комерційного банку (у разі реорганізації обов'язково має бути акт приймання та передачі майна та документів, підписаний банком, що реорганізується, та банком-правонаступником), що готуються територіальним управлінням Національного банку, затвердження ліквідаційного балансу та закриття накопичувального рахунку здійснює уповноважена Правлінням Національного банку України Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків при територіальному управлінні Національного банку.

Рішення про виключення комерційного банку з Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ приймає ця ж Комісія.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний передати документи ліквідованого комерційного банку згідно з вимогами архівних правил відповідному територіальному управлінню Національного банку. Після прийняття документів від ліквідатора (ліквідаційної комісії) територіальне управління Національного банку передає зазначені документи до державного архіву або до архіву Національного банку України.

Після виключення комерційного банку з Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ ліквідатор (ліквідаційна комісія) звільняється від будь-яких зобов'язань, пов'язаних з ліквідацією банку.

Ліквідація комерційного банку вважається завершеною, а банк таким, що припинив свою діяльність, з моменту внесення запису про це до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

Водночас постає ряд проблем, пов'язаних із існуванням іншої процедури ліквідації банку — ліквідації внаслідок порушення арбітражним судом справи про банкрутство банку. У цьому разі банк ліквідовується згідно із законом України «Про банкрутство». На жаль, ні цим Законом, ні будь-яким іншим не врегульовано питання щодо пріоритетності процедур ліквідації банків і на практиці виникають ускладнення, якщо одночасно судом порушена справа про банкрутство і Національним банком України прийнято рішення про ліквідацію банку згідно із вищеназваним Положенням.

Література

1. Агарков М. М. Основи банкового права: Курс лекций. — М., 1929.

2. Банковское дело / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.

3. Базельский комитет по банковскому надзору: Сб. документов и мате-риалов / Сост. Ю. В. Кузнец. — М., 1997.

4. Бельїх Л. П. Устойчивость коммерческих банков: Как банкам избє-"■*" " жать банкротства. — М., 1996.

5. Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти. — К., 1998 - Т.1. - №2 (Б)7; № 2 (Б)10.

6. Бернд Р. Банковская система и контроль за банковской деятельнос-тью в условиях рьгаочной зкономики. — Мюнхен, 1994.

7. Воронова Л. К. Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин у народному господарстві: Навч. посібн. для юрид. вузів і факультетів. - К., 1988.

8. Ефимова Л. Г. Банковское право. — М., 1994.

9. Конопатська Л., Горячек І. Регулювання діяльності комерційних банків // Вісник Національного банку України. — 1998. — №7.

10. Лекции о деятельности центральних банков / Отв. ред. М. Роккас и К. Мастропаскуа. — Рим, 1996.

11. Матук Ж. Финансовьіе системи Франции и других стран. — М., 1994.

12. Полицатто В. П. Разумное регулирование и банковский надзор. Со-здание институциональннх рамок для банков. — Вашингтон, 1992.

13. Поляков В. П., Москвина Л. А. Структура и функции центральних банков: Зарубежньїй опьіт. — М.,1996.

14. Портер Р. С. Введение в регулирование, надзор и анализ банковской деятельности: Институт зкономического развития. — Вашингтон, 1993.

281

Розділ 12

Правове регулювання оподаткування банків

^ ЗаконодавствоУкраїнипрооподаткування діяльностібанків

• Загальнодержавнітамісцевіподаткиізбори

^ Оподаткуваннядоходівбанків, одержаних закордоном

VПраватавідповідальністьплатниківподатків

Правове регулювання оподаткування банків здійснюється на підставі Закону України «Про систему оподаткування» у редакції від 18 лютого 1997 р. та законів, які регулюють конкретні податки і збори (обов'язкові платежі). Згідно з Законом України «Про систему оподаткування» банки є платниками загальнодержавних, місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів).

Об'єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів та інші об'єкти, визначені законами України про оподаткування.

Ставки податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про оподаткування і не повинні змінюватися протягом бюджетного року. Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування.

Податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не передбачено Законом України «Про систему оподаткування», крім визначених Законом України «Про джерела фінансування дорожнього господарства України», сплаті не підлягають.

Зміни і доповнення до законів України про оподаткування стосовно пільг, ставок податків і зборів (обов'язкових платежів), механізму їх сплати вносяться не пізніше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджетного року.

При здійсненні основної діяльності банки сплачують такі загальнодержавні податки і збори:

— податок на прибуток;

282

— податок на додану вартість;

— плата (податок) за землю;

— збір на обов'язкове соціальне страхування;

— збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

— збір до Державного інноваційного фонду;

— податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

— державне мито;

— плата за торговий патент на діяльність у сфері торгівлі іноземною валютою.

Банки сплачують також місцеві податки: податок з реклами та комунальний податок. Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України.

Обов'язок банків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) припиняється із сплатою податку, збору (обов'язкового платежу) або його скасуванням. У разі ліквідації юридичної особи заборгованість з податків і зборів (обов'язкових платежів) сплачується у порядку, встановленому законами України.

Якщо міжнародним договором України, ратифікованим Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містять закони України про оподаткування, то застосовуються правила міжнародного договору.

Суми доходу або прибутку, одержані банками, їх філіями, відділеннями за кордоном, включаються до загальної суми доходу (прибутку), що підлягає оподаткуванню в Україні, і враховуються при визначенні розміру податку.

Суми податку на доход (прибуток), одержані за межами території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, сплачені банками, їх філіями, відділеннями за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав, зараховуються під час сплати ними податку з доходів (прибутку) в Україні. При цьому розмір зараховуваних сум не може перевищувати суми податку з доходів (прибутку), що підлягає сплаті в Україні, стосовно доходу (прибутку), одержаного за кордоном.

Контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) здійснюється державними податковими органами та іншими державними органами в межах повноважень, визначених законами.

Керівники і відповідні посадові особи юридичних осіб та фізичні особи під час перевірки, що проводиться державними податковими органами, зобов'язані давати пояснення з питань оподаткування у випадках, передбачених законами, виконувати вимоги державних податкових органів щодо усунення виявлених

283 —

порушень законів про оподаткування і підписати акт про проведення перевірки.

Платники податків і зборів (обов'язкових платежів) мають право:

— подавати державним податковим органам документи, що підтверджують право на пільги щодо оподаткування у порядку, встановленому законами України;

— одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведених державними податковими органами;

— оскаржувати у встановленому законом порядку рішення державних податкових органів та дії їх посадових осіб.

Відповідальність за правильність нарахування, своєчасність сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) і додержання законів про оподаткування несуть платники податків і зборів (обов'язкових платежів) відповідно до законів України.

Фінансові санкції за наслідками документальних перевірок та ревізій, які здійснюються органами державної податкової служби України та іншими упдвноваженими державними органами, застосовуються у розмірах, передбачених законодавчими актами, чинними на день завершення таких перевірок або ревізій.

Податок на прибуток __________

Податок на прибуток банки сплачують згідно з Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (22 травня 1997 р.).

Об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого (без врахування доходів, зазначених у законі) валового доходу звітного періоду на суму валових витрат і суму амортизаційних відрахувань. Прибуток банків оподатковується за ставкою ЗО % до об'єкта оподаткування. До складу валового доходу входить загальна сума доходу банку від усіх видів діяльності.

Датою збільшення валових доходів банків від здійснення кредитно-депозитних операцій є дата нарахування відсотків (комісійних) у строки, визначені кредитним (депозитним) договором. Якщо сума одержаних від боржника (дебітора) відсотків (комісійних) перевищує їх нараховану суму (дострокове погашення зобов'язань по сплаті відсотків (комісійних), валовий доход кредитора збільшується на суму фактично одержаних протягом податкового періоду відсотків (комісійних), а валові витрати дебітора збільшуються на таку ж суму в податковому періоді такого перерахування.

Якщо дебітор затримує сплату відсотків (комісійних), кредитор має право застосувати механізм врегулювання сумнівної (безнадійної) заборгованості. При цьому метод нарахувань для визначення податкових зобов'язань кредитора за таким кредитом (депозитом) не застосовується до повного погашення дебітором

284

За наявності простроченої заборгованості з відсотків при надходженні від дебітора коштів на погашення заборгованості за кредитом у першу чергу погашається заборгованість з відсотків.

До складу валових витрат включається сума будь-яких витрат банку, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються банком для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Зокрема, до валових витрат банків належать:

— витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням відсотків за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами або у вигляді орендної плати);

— суми коштів, внесених до страхових резервів;

— суми безнадійної заборгованості;

— витрати на проведення рекламних заходів;

— витрати зі страхування кредитних ризиків;

— витрати на оплату праці.

Датою збільшення валових витрат вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

— або дата списання коштів банків на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку — день їх видачі з каси банку;

— або дата оприбуткування банком товарів, дата фактичного одержання банком результатів робіт (послуг).

Банк має право зменшити суму валового доходу на вартість сумнівної, безнадійної заборгованості у разі, якщо банк звернувся із заявою до суду (арбітражного суду) про стягнення заборгованості з такого клієнта або про визнання його банкрутом, а також у випадках, якщо нотаріус вчинив виконавчий напис про стягнення боргу чи стягнення заставленого майна.

Безнадійною заборгованістю вважаються:

— заборгованість з зобов'язань, за якою минув строк позовної давності;

— заборгованість, яка виявилася непогашеною через нестачу майна фізичної чи юридичної особи, оголошеної банкрутом у встановленому законодавством порядку, або юридичної особи, що ліквідується;

— заборгованість, яка виявилася непогашеною через брак коштів, одержаних від продажу на відкритих аукціонах (публічних торгах) майна позичальника, переданого у заставу як забезпечення зазначеної заборгованості, за умови, що інші юридичні дії кредитора щодо примусового стягнення іншого майна позичальника не привели до повного покриття заборгованості;

— заборгованість, стягнення якої стало неможливим у зв'язку з дією обставин непереборної сили, стихійного лиха (форс-мажору), підтверджених у порядку, передбаченому законодавством;

— прострочена заборгованість померлих фізичних осіб, а також визнаних у судовому порядку безвісно відсутніми, померлими або недієздатними, а також прострочена заборгованість фізичних осіб, засуджених до позбавлення волі.

Якщо суд (арбітражний суд) приймає рішення на користь банку, валові доходи такого банку збільшуються на суму фактично відшкодованої заборгованості.

Якщо протягом ЗО календарних днів після прийняття зазначеного рішення боржник не повертає суми заборгованості, визнаної судом (арбітражним судом), банк протягом наступних ЗО календарних днів може звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання такого боржника банкрутом. При цьому валові доходи банку не збільшуються на суму визнаної заборгованості боржника протягом строку судового розгляду справи. Якщо банк у зазначений строк не подає заяви до арбітражного суду, він зобов'язаний збільшити валові доходи на суму заборгованості, визнаної судом (арбітражним судом).

Заборгованість, яка залишилась непогашеною після розподілу активів боржника, оголошеного банкрутом за рішенням суду (арбітражного суду), погашається у порядку, передбаченому законом.

Банки зобов'язані створювати страховий резерв для відшкодування можливих втрат з основного боргу (без відсотків та комісій) за всіма видами кредитів та інших активних операцій, які належать до їх господарської діяльності згідно з законодавством.

Створення страхового резерву здійснюється банком за методикою, яка встановлюється Національним банком України.

Розмір страхового резерву, що створюється за рахунок збільшення валових витрат банків, не може перевищувати 20 % від суми боргових вимог, а саме: сукупної заборгованості за кредитами, гарантіями та поруками, фактично наданими (виставленими на користь) дебіторам на останній робочий день звітного податкового періоду.

До суми зазначеної заборгованості не включаються зобов'язання дебіторів, які виникають при здійсненні операцій, що не включаються до основної діяльності банків. Під терміном «основна діяльність» розуміють операції, визначені ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» .

Якщо відбувається зменшення сукупного розміру нестандартних або безнадійних кредитів (інших видів заборгованості) у зв'язку з їх переведенням до стандартної категорії чи зі списанням до складу валових витрат банку, або при зменшенні сум бор-

286

гових вимог, що використовується як база для визначення обмежень, надлишкова сума страхового резерву направляється на збільшення валового доходу банку.

Безнадійна заборгованість відноситься на валові витрати кредитора, якщо термін позовної давності за відповідною угодою з дебітором минув до моменту набрання чинності Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

У випадках, якщо строк позовної давності за кредитною угодою не минув на момент набрання чинності зазначеного Закону, безнадійна заборгованість відшкодовується за рахунок страхового резерву та включається до складу валових витрат у порядку, викладеному нижче.

При цьому валовий доход дебітора збільшується на суму його заборгованості, з якої минув строк позовної давності у відповідний податковий період.

Безнадійна заборгованість за угодами, що передбачають виставлення векселя на користь кредитора як забезпечення боргових зобов'язань дебітора, відшкодовується за рахунок страхового резерву кредитора за умови, що опротестований у неплатежі вексель залишається непогашеним упродовж ЗО календарних днів з моменту його опротестування та векселеодержувач порушив справу про банкрутство векселедавця в арбітражному суді.

При цьому валовий доход векселедавця збільшується на суму опротестованого в неплатежі векселя у податковому періоді, на який припадає 30-й календарний день з моменту опротестування такого векселя.

Безнадійна заборгованість позичальника, визнаного банкрутом у встановленому законодавством порядку, відшкодовується за рахунок страхового резерву кредитора після прийняття арбітражним судом рішення про визнання дебітора банкрутом. Кошти, отримані кредитором у результаті завершення ліквідаційної процедури та продажу майна позичальника, включаються до складу валових доходів кредитора в податковий період їх надходження.

Якщо кредитор надає кредит дебітору, проти якого порушено справу про банкрутство до моменту укладення кредитної угоди, та інформація про порушення такої справи була оприлюднена (за винятком випадків надання фінансових кредитів у межах процедури санації дебітора під заставу його корпоративних прав), безнадійна заборгованість за кредитом погашається за рахунок власних коштів кредитора. При цьому валовий доход дебітора, оголошеного банкрутом у встановленому законодавством порядку, не збільшується на суму зазначеної безнадійної заборгованості.

Заборгованість, забезпечена заставою, погашається у порядку, передбаченому нормами Закону України «Про заставу». Заставо-держатель має право відшкодувати за рахунок страхового резерву частину заборгованості, що залишилася непогашеною через брак коштів, одержаних кредитором від продажу майна дебітора, переданого у заставу, та за умови, що інші юридичні дії креди

287

тора щодо примусового стягнення іншого майна позичальника не привели до повного покриття заборгованості. Продаж майна, переданого у заставу, здійснюється лише через аукціони (публічні торги). У разі відчуження майна, переданого у заставу, іншими способами кредитор покриває збитки за рахунок прибутку, який залишається у його розпорядженні після оподаткування.

Порядок проведення аукціонів (публічних торгів) встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Безнадійна заборгованість, яка виникла внаслідок неспроможності дебітора погасити заборгованість у зв'язку з дією обставин непереборної сили або стихійного лиха (форс-мажору), відшкодовується за рахунок страхового резерву кредитора за наявності будь-якого з таких документів:

— підтвердження Торгово-промислової палати України про настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на території України або підтвердження уповноважених органів іншої держави, легалізованих консульськими установами України, про настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на території такої держави;

— рішення Президента України про запровадження надзвичайної екологічної ситуації в окремих місцевостях України, затверджене Верховною Радою України, або рішення Кабінету Міністрів України про визнання окремих місцевостей України потерпілими від повені, посухи, пожежі та інших видів стихійного лиха, включаючи рішення щодо визнання окремих місцевостей потерпілими від несприятливих погодних умов, які спричинили втрату врожаю сільськогосподарських культур в обсягах, які перевищують ЗО % від середнього врожаю за попередні п'ять календарних років.

При цьому валовий доход дебітора не збільшується на суму заборгованості, що виникла внаслідок його неспроможності погасити таку заборгованість у зв'язку з дією обставин непереборної сили або стихійного лиха (форс-мажору), протягом усього строку дії таких форс-мажорних обставин.

Прострочена заборгованість підприємств, установ і організацій, на майно яких не може бути звернено стягнення (або тих, що не підлягають приватизації) згідно із законодавством України, відшкодовується за рахунок страхового резерву кредитора у разі, якщо протягом ЗО календарних днів з моменту виникнення прострочення зазначена заборгованість не була відшкодована коштами Державного бюджету України чи відповідних місцевих бюджетів або компенсована в будь-який інший спосіб.

При цьому кредитор у строки, передбачені законодавством, зобов'язаний звернутися до суду (арбітражного суду) з позовом щодо відшкодування збитків, одержаних у зв'язку з таким кредитуванням. Якщо кредитор не звертається до суду (арбітражного суду) протягом визначених законодавством строків, або якщо суд (арбітражний суд) відмовляє у позові чи залишає позовну за-

288

яву без розгляду, кредитор зобов'язаний збільшити валові доходи на суму безнадійної заборгованості у відповідний податковий період.

Прострочена заборгованість фізичних осіб, визнаних у судовому порядку безвісно відсутніми або померлими, відшкодовується за рахунок страхового резерву кредитора за умови, що рішення суду про визнання фізичних осіб безвісно відсутніми або померлими було прийнято пізніше дати укладення кредитної угоди.

Прострочена заборгованість за договорами, визнаними у судовому порядку повністю або частково недійсними з вини дебітора, відшкодовується за рахунок страхового резерву кредитора у разі, якщо дебітор не погашає заборгованість за зазначеними договорами протягом ЗО календарних днів з дня прийняття рішення суду про визнання їх повністю або частково недійсними.

При цьому валовий доход дебітора збільшується на суму такої заборгованості у податковий період, на який припадає рішення суду (арбітражного суду) щодо визнання договорів повністю або частково недійсними з вини дебітора.

Прострочена заборгованість за договорами або їх частинами, визнаними у судовому порядку недійсними з вини кредитора або з вини обох сторін, погашається за рахунок повернення дебітором суми кредиторської заборгованості, а в разі її неповернення протягом ЗО календарних днів — з прибутку, який залишається у розпорядженні кредитора після оподаткування.

Якщо всі заходи щодо стягнення безнадійної заборгованості не привели до позитивного наслідку, банки відносять на валові витрати таку заборгованість у частині, що не відшкодована за рахунок страхового резерву.

У випадку, коли дебітор повністю або частково погашає безнадійну заборгованість, попередньо віднесену кредитором до складу валових витрат або відшкодовану за рахунок страхового резерву, кредитор збільшує валовий доход на суму компенсації, одержаної від дебітора, у податковий період, протягом якого відбулося повернення зазначеної заборгованості або її частини.

Якщо відповідно до законодавства рішення про визнання договорів недійсними з вини дебітора скасовано, а кредитор не оскаржує таке рішення у строки, передбачені законодавством, кредитор збільшує валовий доход на суму заборгованості, попередньо включену до валових витрат або відшкодовану за рахунок страхового резерву у податковий період, протягом якого закінчився строк для подання такої скарги.

Валові витрати та валові доходи при відчуженні заставленого майна визначаються у такому порядку: відчуження об'єкта застави для заставодавця прирівнюється до продажу такого об'єкта, а основна сума кредиту та нарахованих на неї відсотків, що залишилися неповернутими кредитору, є ціною продажу такої застави. Якщо згідно з умовами договору або закону об'єкт застави відчужується у власність заставодержателя у рахунок погашен -

289

ня боргових зобов'язань, таке відчуження прирівнюється до купівлі заставодержателем такого об'єкта застави, а основна сума кредиту та нарахованих на неї відсотків, що залишилися непо-вернутими кредитору (гаранту), є ціною придбання такої застави. Якщо кредитор у подальшому продає об'єкт застави іншим особам, його доходи або збитки визначаються у загальному порядку.

Витрати банку на сплату відсотків за депозитами, орендними платежами, цивільно-правовими договорами пов'язаним з банком особам визначаються, виходячи із договірних цін (відсоткових ставок за депозит), але не вищих за звичайні ціни (звичайні відсоткові ставки за депозит). Звичайна відсоткова ставка за депозит — відсоткова ставка, що встановлюється залежно від строків та розміру депозиту за рішенням банку, яке має бути оприлюдненим, встановлювати однакові правила щодо укладення депозитного договору з будь-якими категоріями осіб з урахуванням обмежень, установлених законом.

До пов 'язаних з банком осіб належать:

— юридична особа, яка здійснює контроль над банком, або контролюється банком, або перебуває під спільним контролем з банком;

— фізична особа або члени сім'ї фізичної особи, які здійснюють контроль над банком. Членами сім'ї фізичної особи вважаються її чоловік або дружина, прямі родичі (діти або батьки) як фізичної особи, так і її чоловіка або дружини, а також чоловік або дружина будь-якого прямого родича фізичної особи або її чоловіка (дружини);

— посадова особа банку, уповноважена здійснювати від імені банку юридичні дії, спрямовані на встановлення, зміну або зупинення правових відносин, а також члени її сім'ї.

Під здійсненням контролю розуміють володіння безпосередньо або через більшу кількість пов'язаних фізичних чи юридичних осіб найбільшою часткою (паєм, пакетом акцій) статутного фонду банку або управління найбільшою кількістю голосів у керівному органі банку або володіння часткою (паєм, пакетом акцій), не меншою 20 % від статутного фонду банку.

Для фізичної особи загальна сума володіння часткою статутного фонду банку (голосів у керівному органі) визначається як загальна сума корпоративних прав, що належить такій фізичній особі, членам сім'ї такої фізичної особи та юридичним особам, які контролюються такою фізичною особою або членами її сім'ї.

При здійсненні операцій з продажу або купівлі іноземної валюти за дорученням та за рахунок клієнтів до валових доходів банку відносяться суми комісійних (брокерських) та інших подібних видів винагород, одержаних (нарахованих) банком у зв'язку із здійсненням таких операцій протягом звітного періоду, а до валових витрат — витрати банку, понесені (нараховані) у зв'язку із здійсненням таких операцій протягом звітного періоду.

290

Коштиабо майно, щоне включаютьсядо валовогодоходу інепідлягають оподаткуванню

При здійсненні операцій з купівлі або продажу іноземної валюти за рішенням банку до складу валових доходів або валових витрат банку включають кінцевий фінансовий результат обмінних (конверсійних) операцій за результатами звітного періоду, який вираховується як сума фінансових результатів обмінних (конверсійних) операцій за результатами кожного банківського дня. Фінансовим результатом обмінних (конверсійних) операцій за результатами банківського дня є різниця між валовими доходами, одержаними (нарахованими) банком у результаті продажу іноземної валюти протягом такого банківського дня, та валовими витратами, понесеними (нарахованими) у зв'язку із придбанням іноземної валюти протягом такого банківського дня.

У розрахунки фінансового результату обмінних (конверсійних) операцій не беруться суми комісійних (брокерських) або інших подібних винагород, сплачених або одержаних (нарахованих) банком у зв'язку із здійсненням обмінних (конверсійних) операцій, які відносяться до складу валових доходів або валових витрат банку в загальному порядку.

При здійсненні операцій з продажу або купівлі іноземної валюти за рахунок власних коштів банку іноземна валюта або заборгованість в іноземній валюті перераховуються в гривні за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України. При цьому позитивна або від'ємна різниця між результатом такого перерахунку та балансовою вартістю іноземної валюти або заборгованості включається відповідно до валових доходів або валових витрат кредитора або дебітора.

Не включаються до валового доходу і не підлягають оподаткуванню кошти або майно, залучені у зв 'язку з:

— одержанням банком фінансових кредитів, а також поверненням основної суми фінансових кредитів, наданих банком;

— залученням банком коштів або майна в депозит (вклад) чи на інші строкові або довірчі рахунки, а також поверненням банку основної суми депозиту (вкладу);

— залученням банком майна на підставі договору лізингу (оренди), концесії, комісії, консигнації, довірчого управління, схову (відповідального зберігання), а також згідно з іншими цивільно-правовими договорами, що не передбачають передачі права власності на таке майно.

Банки самостійно визначають суми податку, що підлягають сплаті. Протягом кварталу банки сплачують до бюджету за перший та другий місяць кварталу авансові внески податку на прибуток. Розрахунки авансових внесків здійснюються банками самостійно, без подання декларації про прибуток. Повідомлення про результати таких розрахунків надсилається податковому органу в строки, передбачені для сплати авансових внесків.

Суми податку на прибуток зараховуються до бюджетів територіальних громад за місцезнаходженням платника податку.

291

Податок на додану вартість

Податок на додану вартість банки сплачують згідно з Законом України «Про податок на додану вартість» (від 3 квітня 1996 р.), якщо обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) протягом будь-якого періоду з останніх дванадцяти календарних місяців перевищував 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Об'єктами оподаткування є:

— операції банків з продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України, в тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оперативної оренди (лізингу) та операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця;

— операції з продажу бланків дорожніх, банківських та особистих чеків, цінних паперів, розрахункових та платіжних документів, пластикових (розрахункових) карток.

Не є об'єктами оподаткування операції банків з: Неоподатковувані

операції' банків

— випуску, розміщення та продажу за кошти цінних паперів, що і

емітовані (випущені в обіг);

— обміну цінних паперів на інші цінні папери;

— депозитарної, реєстраторської і клірингової діяльності по цінних паперах;

— сплати орендних (лізингових) платежів за умовами договору фінансової оренди (лізингу) або за умовами договору оренди житлового фонду, що є основним місцем проживання орендаря;

— передачі майна в заставу позикодавцю (кредитору) згідно з договором позики та його повернення заставодавцю після закінчення дії такого договору;

— передачі кредитором, що є резидентом, об'єкта іпотечного кредиту у власність або використання позичальником;

— грошових виплат основної суми та відсотків згідно з умовами іпотечного кредиту;

— обігу валютних цінностей (у тому числі національної та іноземної валют), монетарних металів, банкнотів та монет Національного банку України, за винятком тих, що реалізуються для нумізматичних цілей; випуску, обігу та погашення державних лотерейних білетів, випущених в обіг за дозволом Міністерства фінансів України, виплати грошових виграшів, грошових призів і грошових винагород; продажу негашених поштових марок України, конвертів та листівок з негашеними поштовими марками України, крім колекційних марок, листівок та конвертів для філателістичних потреб;

— надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслуговування, залучення, розміщення та повернення коштів за дого-

292

ворами позики, депозиту, вкладу, страхування або доручення; надання, управління і переуступки фінансових кредитів, кредитних гарантій і банківських поручительств особою, що надала такі кредити, гарантії або поручительства;

— торгівлі за кошти або цінні папери борговими зобов'язаннями, за винятком операцій з інкасації боргових вимог та факторингу (факторних операцій);

— оплати вартості державних платних послуг, які надаються фізичним або юридичним особам органами виконавчої влади і місцевого самоврядування та обов'язковість одержання (надання) яких встановлюється законодавством, включаючи плату за реєстрацію, одержання ліцензії (дозволу), сертифікатів у вигляді зборів, державного мита тощо;

— виплат заробітної плати, пенсій, стипендій, субсидій, дотацій, інших грошових або майнових виплат фізичним особам за рахунок бюджетів або соціальних чи страхових фондів у порядку, встановленому законом;

— виплат дивідендів у грошовій формі або у формі цінних паперів (корпоративних прав), надання брокерських, дилерських послуг з укладання договорів (контрактів) на торгівлю цінними паперами та деривативами на фондових і товарних біржах, створених у порядку, передбаченому законами України «Про цінні папери і фондову біржу» та «Про товарну біржу»;

— передачі основних фондів як внеску до статутних фондів юридичних осіб для формування їх цілісного майнового комплексу в обмін на їх корпоративні права. (Під цілісним майновим комплексом слід розуміти активи, сукупність яких забезпечує ведення окремої підприємницької діяльності на постійній і регулярній основі та термін використання яких перевищує дванадцять календарних місяців).

База оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків та зборів (обов'язкових платежів), за винятком податку на додану вартість, що включаються в ціну товарів (робіт, послуг) згідно з законами України з питань оподаткування. До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платникові податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу в зв'язку з компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) таким платником податку.

Податок становить 20 % бази оподаткування та додається до ціни товарів (робіт, послуг).

Банк зобов'язаний надати одержувачу товарів (робіт, послуг) податкову накладну або товарний чек, інший розрахунковий або платіжний документ, що підтверджує продаж товарів (робіт, послуг) та/або прийняття платежу із зазначенням суми податку.

Якщо пре

танням кредіг персональних бов'язань вваї що засвідчує жувачу, або . чека), залежк

293

Якщо продаж товарів (робіт, послуг) здійснюється з використанням кредитних або дебетових карток, дорожніх, комерційних, персональних або інших чеків, датою збільшення податкових зобов'язань вважається або дата оформлення податкової накладної, що засвідчує факт надання банком товарів (робіт, послуг) одержувачу, або дата виписування відповідного рахунку (товарного чека), залежно від того, яка подія відбулася раніше.

Суми податку, що підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з будь-якою передачею товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду.

Податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) банком у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких входить до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Сплата податку провадиться не пізніше двадцятого числа місяця, що настає за звітним періодом. Для сплати податку банк подає податковому органу за місцем свого знаходження податкову декларацію незалежно від того, чи виникло у цьому періоді податкове зобов'язання, чи ні.

Якщо за результатами звітного періоду сума має від'ємне значення, вона підлягає відшкодуванню банку з Державного бюджету України протягом місяця, наступного після подачі декларації.

Підставою для одержання відшкодування є дані тільки податкової декларації за звітний період. За бажанням банку сума бюджетного відшкодування може бути повністю або частково зарахована в рахунок платежів з цього податку. Таке рішення банку фіксується в податковій декларації.

Суми податку на додану вартість зараховуються до Державного бюджету та використовуються насамперед для бюджетного відшкодування податку на додану вартість та формування бюджетних сум, що направляються як субвенції місцевим бюджетам.

Земельний податок

Земельний податок сплачують банки, які є власниками землі або землекористувачі (крім орендарів) на підставі Закону України «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 р. з розрахунку 5 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Збір на обов'язкове соціальне ст рахування

Збір на обов'язкове соціальне страхування банки сплачують на підставі Закону України «Про збір на обов'язкове соціальне страхування» від 26 червня 1997 р.

Об'єктом оподаткування є фактичні витрати банку на оплату праці працівників, які включають витрати на виплату основ-

294

ної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи із тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладанню податком на доходи фізичних осіб (прибутковим податком з громадян). До цих витрат не належать витрати на оплату виконаних робіт (послуг) згідно з цивільно-правовими договорами, виплату доходів у вигляді дивідендів, відсотків тощо, а також інші витрати, які не враховуються при обчисленні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України.

Збір на обов'язкове соціальне страхування сплачується одночасно з одержанням коштів на оплату праці.

Цей збір банки сплачують у розмірі 5,5 % від об'єкта оподаткування (у тому числі 1,5 % від об'єкта оподаткування на збір на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття).

Збір на обов'язкове державне пе нсійне страхування

Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування банки сплачують згідно з Законом України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування».

Об'єктом оподаткування є фактичні витрати банку на оплату праці працівників, які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про оплату праці» (крім виплат, передбачених Переліком видів оплати праці та інших виплат, на які не нараховується збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та які не враховуються при обчисленні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 697 від 18 травня 1998 р.), а також винагороди, що виплачуються громадянам за виконання робіт (послуг) за угодами цивільно-правового характеру.

З 1998 р. об'єктом оподаткування є також операції банку з купівлі-продажу валют.

Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування сплачують у розмірі 32% від фактичних витрат банку на оплату праці та 1 % від операції банку з купівлі-продажу валют.

Цей збір сплачують до Пенсійного фонду України одночасно з одержанням коштів на оплату праці.

Збір до Державного інноваційног о фонду

Збір до Державного інноваційного фонду банки сплачують згідно з Законом України «Про систему оподаткування» до Державного інноваційного фонду в розмірі 1 % від обсягу валового доходу у банківській діяльності, зменшеного на суму податку на додану вартість та акцизного збору.

295

Податок з власників транспорт них засобів

Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів банки сплачують згідно з Законом України «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів» в редакції від 18 лютого 1997 р., якщо вони є власниками транспортних засобів.

Податок обчислюється банками на підставі звітних даних про кількість транспортних засобів виходячи з об'єму циліндрів або потужності двигуна кожного виду і марки транспортних засобів.

Державне мито ________________

Державне мито банки сплачують згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р. № 7-93 за вчинення в їхніх інтересах дій та видачу документів, що мають юридичне значення, уповноваженими на те органами.

Плата за торговий патент

Плату за торговий патент на діяльність у сфері торгівлі іноземною валютою банки сплачують на підставі Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними у патенті видами підприємницької діяльності.

Патентуванню підлягають операції з торгівлі готівковими валютними цінностями, які здійснюються банками або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах обміну іноземної валюти: продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, виражених в іноземній валюті (у тому числі дорожніх, банківських та персональних чеків), а також операції з дебетування кредитних (дебетових) карток в обмін на валюту України, інших готівкових платіжних засобів, виражених у валюті України, а також в обмін на іншу іноземну валюту.

Якщо банк має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент придбавається окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу (обмінного пункту).

Вартість торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями встановлюється у фіксованому розмірі 320 гривень за календарний місяць.

Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями становить 36 календарних місяців.

Під час придбання торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями банк вносить одноразову плату в розмірі вартості торгового патенту за один місяць. На цю суму зменшується розмір плати за торговий патент, яка підлягає внесенню в останній квартал його дії.

296

Література

1. Вилкова Е. С. Налоговое регулирование банковской деятельности. — СПб., 1995.

2. Гега П. Правовий режим оподаткування в Україні. — К., 1997.

3. Гончаренко Л. Налогообложение коммерческих банков. — М.,1997.

4. Криницький І., Кучерявенко Н. Податкове право. — Харків, 1995.

5. Онищенко А. Финансовнй и налоговьій учет проблемной задолженно-сти коммерческого банка // Бизнес. — 1999. — № 32.

6. Соколовська А. Кодифікація податкової системи: уроки для України // Вісник Національного банку України. — 1997. — № 11.

7. Тиртьішний С. Зарубежньїй опьіт налогообложения коммерческих банков // Финансьі. — М., 1996.

8. Федосов В. Податкова система України. — К., 1994.

297

Розділ 13

Правові засади бухгалтерського обліку в банках

^ Нормативніактипробухгалтерськийоблік убанках

^ Графікидокументообороту

^ Інвентаризаціїмайна, коштівіфінансових зобов'язань

^ Бухгалтерськірахунки

^ Планрахунківбухгалтерськогообліку

Нормативні акти про бухгалтер ський облік у банках

Для нормального функціонування будь-якої ланки економіки необхідно, щоб суб'єкти господарювання та інші користувачі інформації, приймаючи рішення, мали правдиві й об'єктивні відомості про майно, грошовий та фінансовий стан, результати роботи як свого підприємства, так і партнерів. Таку інформацію надає бухгалтерський облік, який не тільки відбиває господарські процеси, а й активно впливає на них.

Бухгалтерський облік у банках здійснюється на підставі:

— Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.;

— Плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України та Інструкції про застосування Плану рахунків, затверджених постановою Правління Національного банку України за № 388 від 21 листопада 1997 р.;

— Правил бухгалтерського обліку процентних та комісійних доходів і витрат банків, затверджених постановою Правління Національного банку України за № 316 від 25 вересня 1997 р.;

— Правил бухгалтерського обліку банками України обмінних операцій в іноземній валюті та банківських металах, затверджених постановою Правління Національного банку України за № 238 від 21 липня 1997 р.;

— роз'яснень Національного банку України щодо бухгалтерського обліку.

Господарські операції, тобто факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і на фінансові результати, відображаються в облікових регістрах на підставі первинних документів.

298

Первинні документи повинні бути складені в момент здійснення операції, а якщо це неможливо, — безпосередньо після закінчення операції.

Інформація, що міститься у прийнятих до обліку первинних документах і необхідна для відображення у бухгалтерському обліку, нагромаджується та систематизується в облікових регістрах.

Регістри — носії спеціального формату (паперові, машинні) у вигляді машинограм, ордерів, журналів, особових рахунків тощо. Форми облікових регістрів рекомендує Національний банк України або банки їх розробляють самі.

Згруповані відомості про господарські операції банку за звітний період з облікових регістрів переносять до фінансових (бухгалтерських) звітів.

Графіки документообороту _____

Щоб упорядкувати рух та своєчасно відобразити господарські операції у бухгалтерському обліку, банки розробляють графіки документообороту. Рух паперів за банківськими операціями — це

послідовне переміщення розрахунково-грошових документів із моменту їх виписування або надходження іззовні до завершення операцій цього робочого дня і здавання в поточний архів. Графіком встановлено чітко визначене переміщення документів між банком і клієнтами, між різними установами банків; кількість підрозділів, через які проходить кожен первинний документ, та виконавців, які беруть у цьому участь. Цим же графіком визначено максимальний час перебування даних паперів у підрозділі, строки, відведені для відображення інформації у обліку.

Рух документів залежить від специфіки тих або інших операцій, структури обліково-операційного апарату банку, автоматизації обліку тощо. Тому порядок проходження документів у банку встановлюється ним самостійно з урахуванням вимог Національного банку до окремих операцій, а також із дотриманням основних правил: кожний документ підлягає попередньому контролю; документи по безготівкових розрахунках спочатку проводяться за дебетом рахунків платників і лише потім — за кредитом рахунків одержувачів; прибуткові касові документи обліковуються після того, як гроші прийме каса, а видаткові направляються в касу для оплати тільки після відображення їх за рахунками бухгалтерського обліку.

Графіки документообороту за різними операціями банку можуть набувати різних форм. Вони оформляються у вигляді схеми або переліку робіт зі створення, перевірки та обробки документів, що розробляються кожним підрозділом банку, а також усіма виконавцями із зазначенням їх взаємозв'язку і строків виконання робіт. Національний банк надає комерційним банкам ліцензії на ведення банківських операцій лише тоді, коли у них є внутрішні документи, які регламентують діяльність, що за законом підлягає ліцензуванню.

299

Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності банк проводить інвентаризацію майна, коштів і фінансових зобов'язань.

Інвентаризації __________________

Інвентаризації

майна, коштів

іфінансових

зобов'язань

Інвентаризації бувають повні (коли охоплюються всі кошти, грошові зобов'язання та майно установи банку) і часткові (коли охоплено лише один або кілька господарських об'єктів).

Кількість інвентаризацій у звітному році, дати їх проведення, перелік майна і зобов'язань, що підлягають інвентаризації під час кожної з них, визначаються банком, крім випадків, коли проведення інвентаризації є обов'язковим, наприклад, при зміні матеріально відповідальних осіб (на день прийому-передачі справ); при встановленні фактів крадіжок або зловживань, псування цінностей, а також за приписом судово-слідчих органів; у разі пожежі або стихійного лиха; у разі ліквідації банку.

Розбіжність фактичної наявності матеріальних цінностей та коштів з даними бухгалтерського обліку, що встановлені під час інвентаризації, установа банку врегульовує у такому порядку: виявлений надлишок підлягає оприбуткуванню та зарахуванню на результати фінансово-господарської діяльності як прибуток банку; нестача цінностей і коштів відшкодовується винними особами або зараховується на збитки банку.

Бухгалтерські рахунки __________

Для групування, відображення руху засобів, коштів, їх джерел і господарських процесів у обліку ведуться рахунки. За своєю формою бухгалтерський рахунок — це таблиця, що має дві протилежні за своїм призначанням сторони — дебет і кредит. Підсумки записів за дебетом та кредитом називають оборотами, а різниця між ними (з урахуванням залишку на початок періоду, за який беруться обороти) називається сальдо.

Господарські операції відображаються на рахунках бухгалтерського обліку подвійним записом, тобто з одночасною реєстрацією кожної операції в однаковій сумі в дебеті одного рахунка та кредиті іншого. У результаті цього між рахунками виникає взаємозв'язок, що називається кореспонденцією рахунків. Вона подається проводкою, тобто формулою, яка показує, за дебетом та кредитом яких рахунків і в якій сумі записується та чи інша операція.

За допомогою подвійного запису господарських операцій на рахунках бухгалтерського обліку забезпечується контроль. В однаковій сумі вони відображаються на дебеті одного і на кредиті іншого рахунка, чим досягається тотожність підсумків оборотів за дебетом і кредитом усіх рахунків. Відсутність такої рівності свідчить про те, що у записах операцій на рахунках допущено помилку. Крім цього, подвійний запис дає змогу контролювати економічний зміст проведених господарських операцій. Можна з'ясувати, після яких операцій відбулися зміни певного виду за-

300

собів, джерел їх утворення чи господарських процесів; звідки ці засоби надійшли і куди вони вибули.

Рахунки бухгалтерського обліку поділяють на балансові і позабалансові. Головними для їх розмежування є такі критерії:

— ймовірність того, що банк отримає або втратить якусь майбутню економічну вигоду, пов'язану з конкретним видом активу або пасиву;

— конкретний вид активу або пасиву має вартість, яка може бути точно оцінена.

Якщо господарські засоби, кошти і цінності не відповідають цим двом критеріям, то вони обліковуються на позабалансових рахунках. На них же заносять: вимоги та зобов'язання банку, що можуть виникнути у майбутні періоди та за якими він несе ризики; документи й цінності; операції з приватизації.

Рахунки поділяють на активні, пасивні і активно-пасивні залежно від обліку засобів або джерел їх утворення. Активні призначені для обліку розміщення коштів і господарських засобів, а пасивні — для обліку джерел утворення господарських засобів і коштів. Певна частина рахунків має змішаний характер, вони так і називаються: активно-пасивні.

За способом групування та узагальнення облікових даних бухгалтерські рахунки поділяють на синтетичні й аналітичні.

Синтетичні рахунки призначені для обліку інформації про склад та рух господарських засобів, коштів, джерел їх утворення і господарських процесів в узагальненому вигляді й у грошовому вимірі. Облік, що ведеться на таких рахунках, називається синтетичним. У банках він ведеться на рівні балансових рахунків II, IIIта IVпорядків. Для ґрунтовної характеристики об'єктів бухгалтерського обліку призначені аналітичні рахунки. Вони уточнюють зміст синтетичних рахунків. Облік, що ведеться на аналітичних рахунках, так і називається: аналітичний.

Для відображення у бухгалтерському обліку та звітності майно та господарські операції оцінюються в національній грошовій одиниці України.

Записи за валютними рахунками в синтетичному обліку роблять у гривнях, а в аналітичному обліку — у подвійному вираженні: в іноземній валюті за її номіналом і в гривнях за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України на час виконання операції. Активи та зобов'язання в іноземній валюті повинні переоцінюватися на звітну дату. Але в банках така переоцінка проводиться того ж дня, коли змінюється курс валюти. Активи та пасиви обліковуються за фактичними витратами на їх придбання або виникнення. При здійсненні операцій потрібно розрізняти дату операції та дату валютування. Перша з них — це дата відображення у бухгалтерському обліку операції на момент її здійснення, тобто виникнення прав (активів) або зобов'язань (пасивів) незалежно від того, коли фактично були одержані чи сплачені за цією операцією гроші. Дата валютування — це день реального (фактичного) зарахування або списання коштів за операцією.

План рахунків бухгалтерського о бліку

Банк веде бухгалтерський облік майна та результатів своєї роботи згідно з Планом рахунків бухгалтерського обліку.

План рахунків фінансових банківських установ — систематизований перелік рахунків бухгалтерського обліку, що використовується для реєстрації господарських операцій.

За рахунками відображаються операції, визначені чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України.

Балансові рахунки в Плані рахунків класифікуються за видами контрагентів, характером операцій і ступенем зниження ліквідності. Балансові рахунки (синтетичний облік) забезпечують інформацію про операції, які виконуються банком, та їх відображення у фінансовій звітності. Докладна інформація про кожного контрагента та кожну операцію забезпечується за допомогою аналітичного обліку, що дає змогу уникнути використання зайвої кількості окремих балансових рахунків. Класифікація загальних та специфічних параметрів рахунків клієнтів, а також вимоги до нумерації рахунків аналітичного обліку викладені у вказівках про ведення параметрів аналітичного обліку в банках України.

План рахунків складається з дев 'яти класів: Структура Плану

1. Казначейські та міжбанківські операції.

2. Операції з клієнтами.

3. Операції з цінними паперами та інші активи і зобов'язання.

4. Довгострокові вкладення, основні засоби та нематеріальні активи.

5. Капітал банку.

6. Доходи.

7. Витрати.

8. Управлінський облік.

9. Позабалансові рахунки.

Кожний клас поділяється на: рахунки IIпорядку (двозначні — розділ); рахунки III порядку (тризначні — група); рахунки IVпорядку (чотиризначні — балансовий рахунок).

Перший клас Плану рахунків визначає взаємовідносини між Національним та комерційними банками, а також між комерційними банками, а саме: операції з готівкою, банківськими металами, кредитами, депозитами та цінними паперами, що рефінан-суються Національним банком України.

У другому класі Плану рахунків відображаються операції з клієнтами, зокрема операції за розрахунками, наданими кредитами

302

та залученими депозитами, резерви під заборгованість за наданими клієнтам кредитами, кошти до запитання і строкові кошти клієнтів банку, дебіторська, кредиторська заборгованість і транзитні рахунки за операціями клієнтів.

За третім класом Плану рахунків передбачені операції з цінними паперами (окрім цінних паперів, що рефінансуються Національним банком України, та вкладень в асоційовані та дочірні компанії) та операції за іншими розрахунками, зокрема за господарськими операціями банку, операціями з формування банківських резервів, субординованого боргу, клірингових та транзитних рахунків, розрахунки між установами одного банку, позиції банку за іноземною валютою та банківськими металами тощо.

У четвертому класі відображені вкладення банку до статутних фондів підприємств та операції за основними засобами і нематеріальними активами банку.

У п'ятому класі відображені статутний капітал та фонди і резерви, створені за рахунок прибутку банку; результати індексації основних засобів; результати поточного року.

У шостому та сьомому класах Плану рахунків відображаються відсоткові та комісійні доходи та витрати банку, прибуток та збиток від торговельних операцій банку, інші банківські операційні доходи та витрати, небанківські операційні доходи та витрати, зменшення резервів, непередбачені доходи та витрати, податок на прибуток.

Доходи — це збільшення економічних вигод протягом звітного періоду у формі припливу або зростання активів, або зменшення зо-бов 'язань, що спричиняють збільшення капіталу і не є внесками акціонерів.

Витрати — це зменшення економічної вигоди у звітному періоді у формі відпливу або використання активів, або виникнення заборгованості, що ведуть до зменшення власного капіталу і не є розподіленням між: акціонерами.

Усі операційні доходи і витрати поділяють на банківські та небанківські.

До банківських належать доходи і витрати, безпосередньо пов'язані з банківською діяльністю, визначеною Законом України «Про банки і банківську діяльність». Небанківські доходи і витрати можуть включати інші доходи і витрати, які не відносяться до основної діяльності банку, але забезпечують здійснення банківської діяльності.

Доходи, перераховані клієнтам, і витрати, які відшкодовуються клієнтами, обліковуються на рахунках третього класу як кредиторська і дебіторська заборгованість відповідно.

Банківські доходи (витрати) поділяють на: відсоткові, комісійні, торговельні та інші банківські операційні доходи (витрати).

303

До відсоткових доходів (витрат) відносять доходи (витрати), які обчислюються пропорційно часу і сумі та є компенсацією банку за взятий на себе кредитний ризик:

— доходи (витрати) за кредитами і депозитами та за іншими відсотковими фінансовими інструментами, в тому числі за цінними паперами з фіксованим прибутком, що так чи інакше підраховані;

— доходи (витрати) у вигляді амортизації дисконту (премії) за цінними паперами;

— комісійні, подібні за природою до відсотків. Наприклад, доходи (витрати) від розміщення коштів у вигляді позики або за зобов'язання її надати, що визначаються пропорційно часу і сумі вимоги (зобов'язання).

Комісійні доходи (витрати) — це доходи (витрати) за усіма послугами, наданими (одержаними) контрагентам, окрім комісійних, що подібні за природою до відсотків. До категорії комісійних належать:

— комісійні за гарантії розміщення позик від імені інших кредиторів та за операціями з цінними паперами;

— комісійні доходи (витрати) від операцій за розрахунково-касове обслуговування, обслуговування кредитних (депозитних) рахунків, за зберігання цінностей та здійснення операцій з цінними паперами;

— комісійні за проведення операцій з іноземною валютою та за продаж або купівлю монет і банківських металів для третіх сторін;

— інші комісійні доходи (витрати) за операціями, що визначаються Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Торговельні прибутки (збитки) — це чисті прибутки (збитки) від операцій купівлі-продажу різних фінансових інструментів. До них належать:

— чисті прибутки (збитки) від діяльності на валютному ринку і ринку банківських металів;

— чисті прибутки (збитки) від операцій з цінними паперами на продаж;

— чисті прибутки (збитки) від торгівлі іншими фінансовими інструментами.

Інші банківські операційні доходи (витрати) — доходи (витрати) від банківської діяльності, що не включені у вищеперерахова-ні групи, визначені як «інші» доходи (витрати). До них належать: доходи від цінних паперів з непередбаченим доходом (дивіденди від акцій, що зберігаються як об'єкт торгівлі та капіталовкладень).

Небанківські операційні доходи і витрати поділяють на такі групи: адміністративні витрати; інші небанківські операційні доходи (витрати).

304

Адміністративні витрати — це витрати, пов 'язані із забезпеченням діяльності банку. До них належать: витрати на утримання персоналу (заробітна плата, премії); сплата податків та інших обов'язкових платежів, крім податку на прибуток; витрати на утримання та експлуатацію основних засобів та нематеріальних активів; інші експлуатаційні витрати (роботи і послуги, що використовуються банком у процесі комерційної діяльності, 5\УІРТ, винагорода посередникам, охорона тощо).

Інші небанківські операційні доходи (витрати) виникають у процесі здійснення небанківських операцій, які є складовою діяльності банку. До них належать: доходи (витрати) від продажу основних засобів, нематеріальних активів і фінансових інвестицій (вкладення у цінні папери та інвестиції в асоційовані і дочірні компанії); доходи від орендних операцій; доходи від продажу окремих небанківських послуг (аудиторські послуги, підтримка програмного забезпечення, консультації нефінансового характеру тощо) та інших операцій.

Операції з резервом банку здійснюються банком для відображення реального результату діяльності банку із урахуванням погіршення якості його активів або підвищення ризиковості його операцій.

Резерви формуються під знецінення заборгованості за кредитами, втрати від знецінення цінних паперів та під іншу сумнівну дебіторську заборгованість, яка визначається у цей звітний період.

Непередбачені доходи і витрати. Доходи (витрати) вважаються непередбаченими, якщо вони мають такі ознаки:

— виникають у разі надзвичайних подій і мають одноразовий характер — прибуток (збиток) буде визначений тільки за фактом подій;

— не повторюються по суті (наприклад, виникли через зміни у правилах бухгалтерського обліку активів і пасивів). Непередбачені доходи і витрати не можуть бути взяті до уваги для фінансової оцінки банку.

Доходи та витрати мають визнаватися такими, що належать до того звітного періоду, до якого вони відносяться, незважаючи на те, коли одержується або виплачується готівка чи її еквівалент. Установи, що звітують, відносять до відповідної статті звіту нараховані суми доходів і витрат за кожним фінансовим інструментом на кожну звітну дату. Винагороди, комісійні та інші прибутки реєструються в міру виконання операцій. Дивіденди, які одержуються, визнаються в тому періоді, в якому банк одержує інформацію про їх оголошення.

Обороти і залишки за рахунками доходів і витрат накопичуються з початку звітного року і наприкінці року закриваються на рахунок 5900 «Результат поточного року».

У восьмому класі відкриваються рахунки, деталізація яких визначається банком самостійно. Дані восьмого класу не враховуються у фінансових звітах банку.

305

У дев 'ятому класі обліковуються позабалансові операції:

— вимоги та зобов'язання банку, які можуть виникнути в майбутні періоди та за якими банк зазнає ризику; документи і цінності.

— розрахунки за операціями з приватизації.

Бухгалтерський облік операцій за позабалансовими рахунками, як і за балансовими, ведеться за системою подвійного запису. Позабалансові рахунки кореспондують тільки між собою. Усі рахунки дев'ятого класу поділяють на три частини.

1. Рахунки розділів 90—95 використовуються для обліку операцій, які є ризиковими для банку. Це зобов'язання та вимоги за укладеними, але ще не виконаними угодами, як, наприклад, кредитні лінії, дозволений овердрафт, непокриті безвідкличні акредитиви, різні гарантійні зобов'язання, зобов'язання за цінними паперами, спотові, форвардні та умовні контракти з купівлі-продажу іноземної валюти й інших фінансових інструментів. За рахунками розділів 90—95 не обліковуються надані зобов'язання, за якими не існують кредитні або ринкові ризики, наприклад, видані гарантії або акредитиви, за якими існує покриття у формі заставних депозитів або блокованих коштів клієнтів. При цьому такі кошти обліковуються за рахунком «Кошти в розрахунках».

Рахунки розділів 90—95 можуть бути активними або пасивними.

За рахунками розділів 90—95 обліковуються безвідкличні операції лише за угодами, які мають юридичну силу. Відкличні зобов'язання не є ризиковими і можуть на розсуд банку обліковуватись у розділі 98 або позасистемно.

2. Рахунки розділів 96—98 використовуються для обліку документів, цінностей та розрахунків за операціями з приватизації. Всі рахунки цих розділів активні.

3. Рахунки розділу 99 використовуються для обліку позабалансових операцій на контррахунках, які використовуються для подвійного запису. Контррахунки відкриваються в аналітичному обліку у будь-якому розрізі на розсуд банку. Наприклад:

— у розрізі контрагентів — тоді на контррахунку кожного контрагента відображатиметься позиція банку за позабалансовими зобов'язаннями і вимогами до цього контрагента;

— у розрізі фінансових інструментів як технічні рахунки без аналітичного змісту.

Література

1. Крумноу Ю. Банковский учет по международньш стандартам бухгал-терской отчетности // Бизнес и банки. — М., 1996. — № 49.

2. Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку: Пер. з англ. // За ред. С. Голова. - К., 1998.

3. Петрова С. Бухгалтерський та складський облік запасів товарно-матеріальних цінностей комерційних банків України // Вісник Національного банку України. — 1999. — № 7.

4. Ричаківська В. Бухгалтерський облік — основа формування економічної інформації // Вісник Національного банку України. — 1999.

- № 2.

5. Сенищ П., Ричаківська В., Олексієнко М. Теоретичні аспекти реформування бухгалтерського обліку в банках // Вісник Національного банку України. — 1997. — № 11.

6. Собко В. Бухгалтерський облік у підприємництві. — К., 1995.

7. Стоян В. Управлінський облік і контролінг у системі управління комерційним банком // Банківська справа. — 1997. — № 4.

8. Ширинская 3. Принципи бухгалтерского учета // Бизнес и банки. — М., 1999. - № 16.

307

Розділ 14

Банківська статистика: проблеми регулювання

■ Законодавчіактипрорегулюваннябанківської статистики

^ Порядокнаданнястатистичноїінформації

^ Перелікфайлівтаформзвітностібанків, щонадаютьсяНаціональномубанкуУкраїни

^ Відповідальністьзадостовірністьінформації

Процес переходу до ринкової економіки потребує постійної, надійної та докладної інформації, яка характеризує стан грошово-кредитного ринку та діяльність банківської системи України. Така інформація потрібна Національному банку України як центральному банку держави для виконання регулюючих та наглядових функцій.

Законодавчими підставами для регулювання банківської статистики є Закон України «Про державну статистику» від 17 вересня 1992 р., Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р., постанова Правління Національного банку України за № 436 від 12 грудня 1997 р. «Про затвердження «Правил організації фінансової та статистичної звітності банків України», роз'яснення Національного банку України. Правила організації фінансової та статистичної звітності банків України містять вимоги щодо складання форм банківської звітності відповідно до нового Плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України за № 388 від 21 листопада 1997 р. Банківську статистичну звітність надають регіональні управління Національного банку України, комерційні банки, що мають статус юридичної особи, дирекції та філії банків, що є резидентами і нерезидентами України, а також філії іноземних банків в Україні.

Інформація щодо порядку, періодичності, строків та способів надання форм міститься в переліках файлів та форм звітності територіальних управлінь, установ Національного банку України і комерційних банків. Зразки форм фінансової та статистичної звітності та інструкції щодо їх заповнення затверджено постановою Правління Національного банку України за № 209 від 1 липня 1997 р.

Більша частина інформації надається електронною поштою у вигляді файлів з набором значень економічних показників. Ці файли розроблені на базі показників форм звітності, які затверджено вищезазначеною постановою, з урахуванням змін та доповнень до форм, внесених відповідно до остаточних варіантів планів ра-

308

хунків, згруповані за періодичністю надання та економічною суттю показників.

Перелік файлів та форм звітності банків, що надаються Національному банку України

Файл				Форма звітності
Періо-	Періо-
дичність	Схема	дич-
№	Назва	(час надання	надання (розріз)	Назва	Номер	ність фор-
ЦРП)	мування
1	2	3	4	5	6	7
01	Дані про залишки на рахунках	Д	КБ-РУ	1. Баланс комерційного банку	1Д-КБ
*(№)*	РУ-ЦРП (обласний) додатково	2. Звіт про відкриті валютні позиції на кінець операційного дня 3. Розшифровка валютних рахунків за видами валют	540 550Д
філія —	4. Довідка про залучені	381	Двічі
РУ	кошти та їх залишки для визначення розміру обов'язкових резервів	на місяць
02	Дані про обороти та залишки на	М	КБ-РУ	1. Баланс комерційного банку	1-КБ
рахунках	(до 10 числа)	РУ-ЦРП (обласний) додатково філія — РУ	2. Оборотно-сальдовий баланс комерційного банку 3. Оборотно-сальдовий баланс філій українських комерційних банків, що розташовані за межами України 4. Балансовий звіт комерційного банку 5. Обороти за місяць за рахунками в іноземних валютах	10-КБ 10Н 11 550
03	Дані за оборотами про суми та відсот-	Д	КБ-РУ РУ-	1. Звіт про суми і відсоткові ставки за креди-	зюд
кові ставки за кре-	(II⁰⁰ )	ЦРП	тами
дитами та депози-	(облас-	2. Звіт про суми і відсот-	350Д
тами	ний)	кові ставки за депозитами
04	Дані за оборотами про суми та відсоткові ставки за кредитами	М (до 11 числа)	КБ-РУ РУ-ЦРП (обласний)	Звіт про суми і відсоткові ставки за кредитами	310

309

1	2	3	4	5	6	7
05	Дані за оборотами про суми та відсоткові ставки за депозитами	М (до 11 числа)	КБ-РУ РУ-ЦРП (обласний)	Звіт про суми і відсоткові ставки за депозитами	350
06	Дані про залишки за коштами до за-	М	КБ-РУ РУ-	1. Звіт про залишки заборгованості за кре-	316
питання, кредит-	(до 11	ЦРП	дитами, наданими
ними та депозит-	числа)	(облас-	клієнтам (класифіка-
ними рахунками	ний)	ція за галузями економіки) 2. Звіт про залишки заборгованості за кредитами, наданими клієнтам (класифікація за секторами економіки) 3. Звіт про залишки заборгованості за кредитами, наданими клієнтам (класифікація за цільовим спрямуванням) 4. Звіт про залишки заборгованості за кредитами, наданими клієнтам (класифікація за формами власності) 5. Звіт про залишки за депозитними зобов'язаннями (класифікація за галузями економіки) 6. Звіт про залишки за депозитними зобов'язаннями (класифікація за секторами економіки) 7. Звіт про залишки за депозитними зобов'язаннями (класифікація за формами власності)	321 322 323 353 360 362
07	Дані про цінні папери в портфелі банку	М (до 11 числа)	КБ-РУ РУ-ЦРП (обласний)	Звіт про стан портфеля цінних паперів	391
08	Дані про прибутки та збитки банків	К (до 11 числа)	КБ-РУ РУ-ЦРП (облас-	Звіт про прибутки та збитки комерційного банку	2-КБ
ний)

310

1	2	3	4	5	6	7
09	Дані про касове виконання Державного бюджету	Д	Філія — РУ РУ- ЦРП (філій-ний)	Доходи Державного бюджету України	412Д-К
10	Дані про касове виконання Державного бюджету	м (5 числах	Філія — РУ РУ- ЦРП (філій-ний)	Доходи Державного бюджету України	412-К
11	Дані про класифіковані активи за формами власності	К (до 20 числа)	КБ-РУ РУ-ЦРП (обласний)	Звіт про класифіковані активи	302
12	Дані про касові обороти балансових символів форми 748	Д (16™)	Філія — РУ РУ- НБУ (філій-ний)	Звіт про касові обороти банку	747Д
13	Дані про касові обороти символів форми 748	М (1 числа}	Філія — РУ РУ- НБУ (філій-ний)	Звіт про касові обороти банку	748
14	Дані про залишки за коштами до запитання, кредитними та депозитними рахунками	М (до 11 числа)	КБ-РУ РУ-ЦРП (обласний)	1. Звіт про залишки заборгованості за кредитами, наданими клієнтам (класифікація за видами економічної діяльності) 2. Звіт про залишки за депозитними зобов'язаннями (класифікація за видами економічної діяльності)	320 361
15	Дані про кількість клієнтів банку та кількість відкритих рахунків клієнтів	Р (Злющого)	КБ-РУ РУ-ЦРП (обласний)	Звіт про кількість клієнтів та особових рахунків	752
16	Дані про заборгованість за пролонгованими, простроченими та сумнівними кредитами	М (до 11 числа)	КБ-РУ РУ-ЦРП (обласний)	1. Звіт про прострочені активи, за якими не нараховуються відсотки 2. Звіт про заборгованість за простроченими кредитами, за	311 312	■•;

■ Розділ 14. Банківська статистика : проблеми регулювання ■■

1	2	3	4	5	6	7
якими ще нараховуються відсотки 3. Звіт про заборгованість за пролонгованими кредитами	315
17	Дані про кредитний портфель та залишки за депозитами	М (до 15 числа)	КБ — РУ РУ-ЦРП (обласний)	1. Звіт про кредитний портфель 2. Звіт про залишки за депозитами	301 341
18	Дані про залишки заборгованості за кредитами резидентам	Т (вівто-	КБ —РУ РУ — ЦРП (обласний)	Звіт про заборгованість за кредитами клієнтів-резидентів України, включаючи нараховані та прострочені відсотки (в розрізі галузей економіки та форм власності)	314Г
рок до 10°)	Дані про залишки заборгованості за кредитами резидентам		КБ —РУ РУ — ЦРП (обласний)		314Г
19	Дані про залишки за депозитними зобов'язаннями резидентів	Т (вівто-	КБ —РУ РУ— ЦРП (обласний)	Звіт про залишки за депозитними зобов'язаннями клієнтів-резиден-тів України (в розрізі галузей економіки та форм власності)	352Г
рок до	Дані про залишки за депозитними зобов'язаннями резидентів		КБ —РУ РУ— ЦРП (обласний)		352Г
20	Додаткові дані для розрахунку обов'язкових резервів	Д (16^м )	КБ —РУ РУ — НБУ (обласний)	Довідка про залучені кошти та їх залишки для визначення розміру обов'язкових резервів	381	Двічі на місяць
29	Дані про сплату пені за перевищення нормативного терміну проходження платежів	к (до 15 числа)	КБ —РУ РУ — ЦРП (обласний)	Дані про сплату комерційними банками пені за перевищення нормативного терміну проходження платежів	444
ЗО	Дані про розрахунок резерву на можливі втрати за позичками комерційних банків	К (до 20 числа)	КБ —РУ РУ — ЦРП (консо-лідов.)	Розрахунок резерву на можливі втрати за позичками комерційних банків	604
31	Дані про стан заборгованості витрат за заробітною платою	Т (1.6.11.	Філія — РУ РУ — НБУ (філій-ний)	Інформація про затримки виплати заробітної плати по Україні	749
16,21, м	Дані про стан заборгованості витрат за заробітною платою		Філія — РУ РУ — НБУ (філій-ний)	Інформація про затримки виплати заробітної плати по Україні	749
32	Дані про кількість пунктів обміну іноземної валюти та про суми іноземної валюти, купленої, проданої в обмінних пунктах	М (до 10 числа)	Філія — РУ РУ — ЦРП (філій-ний)	1. Дані про кількість пунктів обміну іноземної валюти 2. Звіт про оборот готівкової валюти в обмінних пунктах	526 527

Особливачастина

1	2	3	4	5	6	7
33	Дані про прогнозовані платежі з обслуговування зовнішнього боргу за одержаним довгостроковим негарантованим кредитом	Р (20 січня)	Філія — РУ РУ- ЦРП (філій-ний)	Звіт про прогнозовані платежі з обслуговування зовнішнього боргу за одержаним довгостроковим негарантованим кредитом	502
34	Дані про залучення та обслуговування іноземного довгострокового гарантованого та негарантованого кредиту	К (до 20 числа)	Філія — РУ РУ- ЦРП (філій-ний)	Звіт про залучення та обслуговування іноземного довгострокового гарантованого/негаран-тованого кредиту	503
35	Дані про планові платежі з одержання і погашення іноземних довгострокових гарантованих та негаран-тованих кредитів	Р (до 20 числа)	Філія — РУ РУ- ЦРП (філій-ний)	Прогнозовані операції з одержання і погашення іноземних довгострокових гарантованих/нега-рантованих кредитів	504
36	Дані про порушників законодавчо встановлених строків розрахунків за експортно-імпортними операціями	М (до 10 числа)	Фшія — РУ РУ — ЦРП (філій-ний)	Звіт про порушників законодавчо встановлених строків розрахунків за експортно-імпортними операціями (90 днів)	531
37	Дані про надані дозволи на продовження строку завершення розрахунків за експортно-імпортними операціями	М (до 10 числа)	Філія — РУ РУ- ЦРП (філій-ний)	Звіт про надані дозволи на продовження строку завершення розрахунків за експортно-імпортними операціями	532
38	Дані про виявлені банками порушення, що можуть свідчити про злочинну діяльність	П, Р (10 січ-	КБ —РУ РУ — ЦРП (консолідований)	Звіт про виявлені банками порушення, що можуть свідчити про злочинну діяльність	91
ня, 10 липня)			КБ —РУ РУ — ЦРП (консолідований)		91
39	Дані про курс валют та обсяги операцій іноземною валютою	Д	КБ —РУ РУ — ЦРП (обласний)	1. Інформація про курс та обсяги операцій з іноземною валютою 2. Інформація про курс та обсяги операцій з готівковою іноземною валютою 3. Інформація про обсяги операцій з безготівковою іноземною валютою	520 521 523

< Розділ 14. Банківська статистика : проблеми регулювання = 313

1	2	3	4	5	6	7
40	Дані про рух кош-	Д	КБ —РУ	Дані про рух коштів у	522
тів у гривнях на коррахунках іноземних банків в українських бан-	<т	РУ — ЦРП (обласний)	гривнях на кореспондентських рахунках іноземних банків в українських банках
ках
42	Економічні норма-	д	КБ —РУ	Звіт про дотримання	611*	Міся-
тиви	(іб^ю )	РУ — ЦРП (консолідований)	економічних нормативів	чна, на щоденній основі
К	Картотека кредитів	м	М	1. Звіт про надані банком «великі» кредити	613
д	д	(у розрізі «великих» кредитів) 2. Звіт про надані банком «великі» кредити (у розрізі «великих» кредитів)	614	Щоденна (на момент видачі
м	М	3. Звіт про надані бан-	615	кредиту)
м	М	ком кредити інсаиде-рам (у розрізі позичальників) 4. Звіт про надані банком «великі» кредити (у розрізі позичальни-	616
Т	т	ків) Звіт про залишки заборгованості за кредитами клієнтів-резидентів України, включаючи нараховані та прострочені відсотки (в розрізі видів	314
т	т	економічної діяльності) Звіт про залишки за депозитними зобов'язаннями клієнтів-резидентів України (в розрізі видів економічної діяльності та форм власності)	352
Поштова форма	Звіт про окремий зовнішній державний борг та про приватний борг, гарантований державою	500	Квартальна (до 15 числа)

314

1	2	3	4	5	6	7
Поштова форма	Звіт про стан окремого зовнішнього державного боргу та приватного боргу, гарантованого державою	501	Річна (31 січня)
-	Поштова форма	Звіт про дотримання нормативів відкритої валютної позиції	542	М (до 14
числа)	Поштова форма	Звіт про дотримання нормативів відкритої валютної позиції	542
Файл	Д	Звіт про зважену відкриту валютну позицію на кінець операційного дня	541
Файл	к	Звіт про списану безнадійну заборгованість	601
Файл	к	Звіт про зміни в резервах	602
Прогноз готівкового обігу	к к к к к к к	Філія — РУ РУ — НБУ (філій-ний)	1. Прогнозні розрахунки касових оборотів 2. Розрахунок прогнозу касових оборотів з надходження торговельної виручки 3. Розрахунок прогнозу касових оборотів з видач на заробітну плату та інших видів оплати праці 4. Розрахунок прогнозу касових оборотів з видачі з рахунків колективних сільськогосподарських підприємств 5. Розрахунок прогнозу касових оборотів з операцій підприємств зв'язку 6. Календар видачі готівки на заробітну плату 7. Основні показники до прогнозних розрахунків	720 721 724 726 728 729 730
м	Філія — РУ РУ- НБУ (філій- ний)	Інформація про результати перевірок дотримання касової дисципліни	740

Звітність складається в одиницях, встановлених для кожної форми окремо, з округленням сум до одиниць таким чином, щоб були збережені правильність підсумків та повний збір даних статистичних звітів і балансу.

Для одержання ряду деталізованих показників потрібно використовувати дані аналітичного обліку. Дані ряду форм звіряються з балансовими даними, отже, джерелом інформації для заповнення таких форм є дані синтетичних (балансових) і аналітичних рахунків бухгалтерського обліку. Балансові та позабалансові рахунки — мультивалютні, тобто облік операцій в іноземній валюті здійснюється за тими ж рахунками, що й операції в національній валюті. Перерахування в національну валюту здійснюється за офіційним курсом Національного банку України, встановленим на день здійснення операцій. Дані щодо сум у іноземній валюті у формах наводяться в гривневому еквіваленті.

Форми звітності, які одержуються з файлів економічних показників, а також поштові форми, підписують керівник банку і головний бухгалтер або їх заступники, які несуть повну відповідальність за достовірність, повноту та своєчасність надання інформації, і після цього відповідні файли надсилають на встановлену адресу електронною поштою або поштою. У разі виявлення помилки в звіті після його відправлення банк надсилає повторно виправлені файли чи форми, підписані відповідальними особами.

Література

1. Андросов А. Финансовая отчетность банка. — М., 1995.

2. Банківська статистика / Укл. Головач А., Головач Н., Захожай В. — К„ 1999.

3. Воронова Л., Іванік Н., Шамшетдінов Ю. Інформаційно-статистична діяльність НБУ // Вісник Національного банку України. — 1997. —

№ 8.

4. Ґедзь Т., Савчук Г. Реформування банківської звітності // Вісник Національного банку України. — 1999. — № 1.

5. Иванов Л. Бухгалтерская информация и оценка банковской деятельности // Бухгалтерский учет. — М., 1995. — № 6.

6. Международная система учета и статистики в банках Украйни / Сост. Конфулина В. — Харьков, 1998.

7. Черкасов В.Е. Финансовьій анализ в коммерческом банке. — М., 1995.

316

Розділ 15

Правові аспекти банківської таємниці

^ Комерційнатабанківськатаємниціякокремі правовіінститути, щозабезпечуютьпорядок використанняконфіденційноїінформації

^ Правоварегламентаціябанківськоїтаємниці вУкраїні

ґ Банківськатаємницявзарубіжнихкраїнах

15.1. Комерційна та банківська таємниці як окремі правові інститути

Однією з основних проблем усіх сучасних економічних систем, що грунтуються на ринкових відносинах, є забезпечення та збереження їх учасниками конфіденційності інформації в сфері їх професійної діяльності, що в свою чергу становить зміст професійної та комерційної таємниці. Право конфіденційності комерційної діяльності — система юридичних норм, що регулюють майнові та немайнові відносини з приводу втілення комерційно цінної інформації в об'єктивні форми її отримання, зміни і використання. Необхідно також додати, що під комерційно цінною інформацією мається на увазі не тільки інформація, що має реальну цінність, а й та, що є цінною потенційно [1, 7].

Правового визначення професійної таємниці в законодавстві України не дається. Водночас професійну таємницю можна визначити як певний комплекс конфіденційної інформації, в тому числі тієї, що становить комерційну таємницю, яку за умови її нерозго-лошення одержує особа в результаті своєї професійної діяльності.

Комерційну таємницю можна визначити як торговельні, виробничі, науково-технічні або організаційні відомості, що є цінними з комерційної точки зору та пов'язані з господарською діяльністю власника інформації. Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні» під комерційною таємницею підприємства маються на увазі відомості, пов 'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам. З урахуванням наведеного визначення спинимося на понятті державної таємниці, оскільки без розуміння її основних критеріїв неможливо розглядати інші види таємниць, у тому числі банківську.

Основним законодавчим актом у сфері державної таємниці є Закон України «Про державну таємницю». Згідно зі ст. 1 цього Закону державна таємниця — це вид таємної інформації, що охоп-

317

лює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави.

У ст. 2 цього ж Закону прямо зазначено, що дія законодавства України про державну таємницю не поширюється на відносини, пов'язані з охороною комерційної чи банківської таємниці, іншої конфіденційної та таємної інформації, якщо остання одночасно не є державною таємницею.

Згідно з положеннями ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні» склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства. При цьому відомості, які не можуть становити комерційної таємниці, визначаються Кабінетом Міністрів України. У зв'язку з цим Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» за № 611 від 9 серпня 1993 р. Відповідно до цієї постанови комерційної таємниці не становлять:

— установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;

— інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

— дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати Податків та інших обов'язкових платежів;

— відомості про кількість і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

— документи про сплату податків і обов'язкових платежів;

— інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

— документи про платоспроможність;

— відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

— відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Варто зауважити, що вимагати та одержувати зазначену інформацію може не будь-яка особа, а лише органи державної виконавчої влади, контролюючі і правоохоронні органи та інші особи відповідно до чинного законодавства України. Умови для одержання такої інформації мають бути прямо передбачені у певних нормативних актах.

318

Деякі дослідники визначають банківську таємницю як різновид комерційної таємниці. З такою позицією не можна погодитись, оскільки рівень та порядок віднесення тих чи інших відомостей до однієї з зазначених таємниць, а також правове оформлення таких дій є зовсім різними.

Комерційною таємницею вважаються будь-які відомості, крім тих, що заборонено відносити до комерційних, які визначаються такими самим суб'єктом господарської діяльності. Це означає, що обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю кожного з таких суб'єктів, буде різним. Більш того, якщо рішення про віднесення тих чи інших відомостей не прийнято, то режим комерційної таємниці автоматично не виникає. Це означає, що комерційна таємниця передбачає спеціальне оформлення на рівні локальних актів. На відміну від цього, банківська таємниця не потребує спеціального оформлення локальними актами, а коло її відомостей визначено законом і є однаковим для будь-яких банків та їх клієнтів. Коло осіб, які мають право одержувати відомості, що є банківською таємницею, також встановлюється законом і розширеному тлумаченню не підлягає. Ніяким іншим особам без згоди клієнта банківські відомості передаватись не повинні [3, 219].

Слід підкреслити, що поняття «комерційна таємниця» і «банківська таємниця» використовуються як самостійні, зокрема, у ст. 2 Закону України «Про державну таємницю». Водночас цікавим є той факт, що в чинному законодавстві України не передбачено відповідальності за порушення банківської таємниці. Така відповідальність встановлена лише за порушення комерційної таємниці (ст. 148⁶ «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю» та ст. 148⁷ «Розголошення комерційної таємниці» Кримінального кодексу України, ст. 1643 «Недобросовісна конкуренція» Кодексу України про адміністративні правопорушення). З викладеного та зі змісту зазначених правових норм випливає висновок про те, що за порушення банківської таємниці можна притягти до відповідальності лише у тому випадку, якщо дії винної особи можна кваліфікувати як порушення комерційної таємниці.

Банківська таємниця полягає в додержанні та збереженні інформації, яку банки та їх службовці одержують у процесі професійної діяльності стосовно економічної та особистої діяльності їх клієнтів. Банківська таємниця є різновидом професійної таємниці. Існування банківської таємниці та її необхідність пов'язані з тим, що здійснення банківських операцій і банківської діяльності в цілому, а також укладення конкретних банківських угод певною мірою являє собою одержання, переробку, збереження і використання інформації, яка, як правило, має високу економічну та іншу цінність. Варто зауважити, що зобов'язання стосовно професійної таємниці встановлюються передусім в інтересах клієнта, а не банкіра, оскільки специфіка банківських послуг передбачає одержання банком від свого клієнта інформації, від якої дуже часто залежить добробут цього клієнта. Слід підкреслити,

319

що самі банки в певних випадках теж можуть виступати як клієнти інших банків, оскільки мають свої власні рахунки.

Отже, можна зробити висновок, що банківська таємниця — це зобов'язання банку (фінансово-кредитноїустанови) зберігати таємницю за операціями своїх клієнтів.

Питання конфіденційності взаємовідносин банків та їх клієнтів не є лише питанням тільки їх двосторонніх відносин. Головна роль у регулюванні цих правовідносин належить насамперед державі, оскільки лише держава в особі її уповноважених органів може встановлювати та підтримувати певний правовий порядок створення та передачі будь-якої інформації, надто якщо йдеться про інформацію, яка забезпечує безпеку та стабільність економічних відносин у країні. У зв'язку з цим є природним закріплення у законодавстві гарантій держави щодо збереження конфіденційної інформації.

15.2. Правова регламентація банківської таємниці в Україні

У ст. 32 Конституції України чітко визначено: «Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини». У сфері банківської таємниці слід виділити ст. 384 «Вклади громадян у кредитних установах» Цивільного кодексу України, відповідно до якої держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника. Крім того, відповідно до ст. 23 Закону України «Про господарські товариства» посадові особи цих товариств повинні зберігати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію і несуть за її розголошення відповідальність, передбачену чинним законодавством України та установчими документами товариства.

У законодавстві України немає окремого правового документа в сфері регулювання банківської таємниці. Крім окремих посилань на банківську таємницю в різних законодавчих актах, є лише одна спеціальна стаття з цього приводу, яка закріплена в Законі України «Про банки і банківську діяльність». Це ст. 52 «Банківська таємниця», виходячи з положень якої можна виділити два основних аспекти банківської таємниці: зміст банківської таємниці та обмеження дії банківської таємниці.

Змістом банківської таємниці є збереження та нерозповсюджен-ня банками (їх службовцями) інформації щодо операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська система в Україні є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків. Отже, банківська таємниця поширюється і на центральний банк держави.

Що стосується обмеження банківської таємниці, то слід підкреслити неможливість її існування в абсолютній та безумовній формі. Прикладом цього може бути той факт, що навіть у своєму діловому листуванні клієнт обов'язково зазначає свої банківські

320

реквізити. До того ж зобов'язання банкірів зберігати інформацію завжди поступалися перед дією інших інститутів (кримінальне слідство, судовий процес, спадкове право тощо). При цьому варто зауважити, що порядок розкриття інформації стосовно фізичної особи відрізняється від такого порядку щодо юридичної особи. Це пов'язано безпосередньо з захистом приватного життя людини.

Згідно зі ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» довідки щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій видаються самим організаціям, органам державної податкової служби з питань оподаткування, органам Пенсійного фонду України з питань сплати страхових внесків, а також у випадках, передбачених законодавством, на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, Антимо-нопольного комітету України, державної контрольно-ревізійної служби, арбітражному суду та аудиторським організаціям.

Водночас довідки щодо рахунків і вкладів громадян видаються, крім самих клієнтів та їх представників, також судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, податкової міліції у справах, що знаходяться в їх провадженні. Довідки щодо рахунків і вкладів у разі смерті їх власника видаються особам, зазначеним банку власником рахунку і вкладу в заповідальному розпорядженні, державним нотаріальним конторам у справах спадщини, що знаходяться на розгляді, а також іноземним консульським установам.

Якщо стосовно юридичних осіб законодавством можуть бути передбачені додаткові випадки надання інформації окремим правоохоронним та контролюючим органам, то щодо фізичних осіб перелік випадків розкриття банками банківської таємниці чітко визначено і цей перелік згідно зі ст. 52 зазначеного Закону не підлягає розширенню.

У зв'язку з цим слід навести приклади додаткового законодавчого регулювання розкриття банківської таємниці. Так, згідно зі ст.12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від ЗО червня 1993 р. спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю на письмову вимогу їх керівників мають право одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб.

Необхідно виділити суперечності положень цього Закону та Закону «Про банки і банківську діяльність» у сфері одержання інформації про ті чи інші дії фізичних осіб. Суперечності полягають у тому, що згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» така інформація надається лише за наявності у провадженні спеціальних органів конкретних справ, а згідно з Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» ніякі обмеження для одержання ін-

321

формації не встановлені, тобто існує певна колізія норм різних законів. З огляду на те, що для банків спеціальним законом є Закон «Про банки і банківську діяльність», а також на те, що питання банківської таємниці окремо чітко регулюються тільки цим Законом, можна зробити висновок щодо пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність» перед іншими законами в сфері збереження банківської таємниці.

Подібні колізії правових норм трапляються і при реалізації положень деяких інших законів. Проте у будь-якому разі проблему розкриття інформації, що становить банківську таємницю, слід вирішувати виходячи з пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Окремо слід спинитись на порядку одержання органами податкової служби інформації, що становить банківську таємницю. Ці питання, крім ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», знайшли своє відображення і в податковому законодавстві. Так, згідно з п. 2 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органи податкової служби мають право одержувати безоплатно від організацій, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, певну інформацію у порядку, визначеному законодавством.

Зазначений порядок одержання інформації та покладення у зв'язку з цим на банки зобов'язань чітко врегульовані у Законі України «Про систему оподаткування». Відповідно до п. 1 ст. 12 цього Закону банки та інші фінансово-кредитні установи зобов'язані подавати державним податковим органам на їх запит відомості про наявність і рух коштів на розрахункових та інших рахунках платників податків — клієнтів цих установ. Таким чином, банки можуть надавати податковим органам інформацію, що становить банківську таємницю, лише на конкретний запит цих органів, а будь-які вимоги щодо систематичного одержання такої інформації є такими, що суперечать чинному законодавству.

Ще одним цікавим моментом, пов'язаним з банківською таємницею та її межами, є функціонування в Україні анонімних валютних рахунків, правовий режим яких передбачає відсутність повної інформації про власника рахунку навіть у банку. Зазначені рахунки почали функціонувати в Україні в результаті прийняття Указу Президента України «Про відкриття анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)» за № 679 від 1 серпня 1995 р. та постанови Правління Національного банку України за № 205 від 16 серпня 1995 р., якою було затверджено «Порядок відкриття та функціонування анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)».

Слід зазначити, що повна відсутність інформації про клієнтів банків є передумовою для зловживань у фінансовій сфері та легалізації кримінальних доходів, а тому існування подібної ситуації у банківській системі тієї чи іншої країни негативно сприймається міжнародним співтовариством. На сьогодні ці питання

322

знайшли своє відображення і у міжнародному праві, про що свідчить прийняття багатосторонніх міжнародних договорів у сфері банківського нагляду та боротьби з відмиванням брудних грошей. Слід зазначити, що Україна теж бере участь у цих договорах. Зокрема, 17 грудня 1997 р. Україною ратифікована Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом. З прийняттям певних міжнародних зобов'язань постає питання про необхідність імплементації норм міжнародного права у національне законодавство, а тому анонімність рахунків поступово має бути знята.

Як свідчить міжнародна практика, на зміну анонімним рахункам приходять, як правило, «кодовані» рахунки, оскільки правовий режим відкриття та функціонування цих рахунків дає змогу максимально враховувати інтереси їх власників щодо обмеження кола осіб, які мають доступ до їх приватної інформації у фінансовій сфері (ці рахунки обслуговують окремі спеціально призначені службові особи банку), і водночас забезпечити можливість правоохоронним органам ідентифікувати особистість власника цього рахунку (оскільки власник кодованого рахунку, на відміну від анонімного, для банку є відомим).

Реалізація на практиці положень щодо припинення функціонування анонімних рахунків в Україні почала знаходити своє правове оформлення у зв'язку з виданням Президентом України Указу «Про деякі питання захисту банківської таємниці» за № 805 від 21 липня 1998 р. Відповідно до цього Указу банкам заборонено відкривати анонімні валютні рахунки фізичним особам (резидентам і нерезидентам), а зарахування нарахованих відсотків за вже відкритими анонімними валютними рахунками фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) банки мають право здійснювати відповідно до строків, визначених умовами цих вкладів, але за період не пізніше 1 липня 1999 р.

На виконання цього Указу Національним банком України прийнято Інструкцію про порядок відкриття та функціонування кодованих рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) у іноземній валюті та національній валюті України, яка затверджена постановою Правління Національного банку України за № 469 від 9 листопада 1998 р.

Загальновідомо, що основний обсяг інформації зберігається на паперових носіях у вигляді тих чи інших документів. У зв'язку з цим є дуже важливим з'ясування строків зберігання банками конкретних документів. Виходячи з своєї компетенції, Національний банк України прийняв відповідний документ з цього приводу — Перелік документів Національного банку України, установ і організацій його системи, акціонерно-комерційних та комерційних банків України із зазначенням строків зберігання, який затверджений постановою Правління Національного банку України за № 327 від 23 грудня 1996 р.

Повертаючись до суті банківської таємниці, слід підкреслити, що вона є водночас засобом захисту особистості клієнта, охорони ділової таємниці та зміцнює довіру до національної банківсь-ч

323

кої системи, яка діє в умовах жорсткої міжнародної конкуренції, тим більше, що останнім часом активізувався процес експансії в Україну іноземного банківського капіталу. У зв'язку з цим проблема законодавчого регулювання банківської таємниці все більше загострюється і, крім чіткого матеріального закріплення, потребує розроблення ґрунтовних процесуальних механізмів із зазначених питань.

Оптимальним вирішенням проблеми банківської таємниці було б закріплення на рівні закону відповідної норми, згідно з якою право на одержання третіми особами інформації, що становить банківську таємницю, стало б можливим лише на підставі судового рішення. Такий порядок розкриття банківської таємниці із одночасним встановленням кримінальної відповідальності за розголошення банківської таємниці дав би змогу уникнути можливих зловживань при одержанні і використанні інформації про наявність і рух коштів та забезпечив би гарантії захисту прав та законних інтересів юридичних і фізичних осіб. Крім того, наявність відповідного судового рішення у наведеній ситуації повністю узгоджується з вимогами ст. 124 Конституції України, відповідно до якої правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

15.3. Банківська таємниця в зарубіжних країнах

Враховуючи певні особливості нормативного регулювання інституту банківської таємниці в Україні, корисним є ознайомлення з досвідом у цій сфері інших держав, особливо тих, де правові системи грунтуються на принципах римського права.

Практично в усіх країнах відомості про рахунки та операції за ними становлять банківську таємницю. Це означає, що такі відомості можна одержати, як правило, тільки у разі порушення кримінальної справи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не зумовлює для банку обов'язків надавати суду такі відомості, за винятком випадків, коли банк сам є стороною по справі [3, 235].

Слід зазначити, що, незважаючи на досить значну нормативно-юридичну практику багатьох держав, законодавче закріплення поняття банківської таємниці та її регулювання в кожній країні має свої особливості. Це зумовлено однією суттєвою причиною: банківська таємниця відбиває багатосторонні правові відносини: «банк — клієнт», «банк — банк», «клієнт і банк — держава». Ця багатосторонність не дає змоги юридично точно визначити та кодифікувати ці відносини в одному понятті.

Відповідно до Закону Швейцарії «Про банки і ощадні каси» до організацій, що зобов'язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банкірські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Оскільки цей закон поширюється на всі кредитні організації, які діють у Швейцарії, то до цієї групи входять також іноземні філії та іноземні дочірні банки на території країни. Зобов'язання відповідальних осіб щодо збереження банківсь-

324

кої таємниці діє упродовж всього їх життя незалежно від зміни місця роботи [1, 26].

Ст. 57 закону Франції про банки містить формулювання про те, що професійна таємниця не може бути прихована від судових органів, що провадять кримінальне слідство. Службовці банку повинні давати свідчення певним представникам правоохоронних органів, проте коло таких представників є обмеженим. Зокрема, особа, яка проводить дізнання, має одержати спеціальне доручення судового слідчого. Податковим органам Франції закон дає значні права щодо вимоги від кредитних установ конкретних повідомлень. Відповідно до положень «Книги податкових процедур» фіскальні агенти можуть з метою здійснення податкового контролю одержувати довідки з торговельних книг, прибуткових та інших документів, у тому числі службових документів кредитної установи. Серед інших органів, що мають право одержувати інформацію, що становить банківську таємницю, слід виділити митні органи, які на підставі ст. 65^і Митного кодексу можуть вимагати від кредитних установ не тільки відповідні довідки, а й вживати заходів щодо накладення арешту [2, 105].

Останнім часом у всіх європейських країнах активно приймається спеціальне законодавство в сфері боротьби з «відмиванням» капіталів. Як зазначалося, це пов'язано з удосконаленням правового регулювання цих питань на міжнародному рівні. У зв'язку з цим основним зобов'язанням для кредитних установ та інших фінансових посередників є встановлення особистості своїх клієнтів та особистості третіх осіб, на користь яких вони мають намір діяти. Крім того, кредитні установи повинні повідомляти спеціальним адміністративним органам про суми, що викликають підозру щодо проведення розрахунків, які можуть бути пов'язані з наркотиками чи іншими злочинними видами діяльності. Професійна таємниця банкірів має обмеження, і в разі проведення банком явно сумнівної операції без повідомлення про це компетентних органів банк та його службовці можуть бути притягнуті до відповідальності.

Варто зауважити, що законодавство багатьох країн передбачає не тільки наявність зобов'язань щодо збереження банківської таємниці, а й застосування певних санкцій за порушення порядку використання інформації, що становить зміст цієї таємниці. При цьому основними санкціями є накладення досить високих штрафів та позбавлення свободи на певний строк.

Література

1. Бубнов И. Л., Беляев А. Е. Правовое регулирование банковской тайни // Информационно-аналитическиє материальї // Научно-исследо-вательский институт ЦБ РФ. — М, 1997. — Вьт. 4(17).

2. Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право. Учреждения. Счета. Опе-рации. Услуги. — М., 1996.

3. Олейник О. М. Основьі банковского права. — М., 1997.