Реферат: Аналіз правового становища прокуратури Румунії

Міністерство освіти і науки України

Ужгородський національний університет

Юридичний факультет

Кафедра

Реферат на тему:

Аналіз правового становища прокуратури Румунії.

Студента 2-го курсу

Науковий керівник:

Ужгород 2006

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС

РОЗДІЛ ІІ. ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ РАМОК

РОЗДІЛ ІІІ. ПОВНОВАЖЕННЯ ІНШИХ ОРГАНІВ

РОЗДІЛ І. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС

Ст. 130 Конституція Румунії містить наступні положення стосовно прокуратури:

„Роль Прокуратури:

1) У судовому засіданні Прокуратура представляє інтереси всього суспільства і захищає правопорядок, а також права і свободи громадян.

2) Прокуратура здійснює свої повноваження через прокурорів, якіутворюють органи прокуратури, при умовах, встановлених законом.

Статус прокурорів:

1) Прокурори здійснюють свою діяльність відповідно до принципів законності, неупередженості й ієрархічного контролю, під керівництвом міністерства юстиції.

2) Функції прокурора несумісні з будь-якими іншими публічними або приватними функціями, за винятком викладацьких функцій у вищих навчальних закладах.

Авторитарні уряди традиційно розширюють повноваження прокурорів, скорочуючи в той же час повноваження суддів. Румунія в цьому плані не є виключенням. До скинення Чаушеску в 1989 році румунська правова система відрізнялася сильною прокуратурою і слабкою судовою владою. Найбільш суперечливі аспекти цієї правової структури були усунуті після 1989 року, нетрадиційні повноваження прокурорів залишилися незачепленими.[1]

Румунська Конституція 1991 року не дотримується суворого принципу поділу влади. Хоча усі судді і прокурори класифікуються як члени магістратур, останні зовсім очевидно знаходяться винятково під „п’ятою” виконавчої влади. Конституція, у її первісному виді, залишила неясної лінію адміністративного поділу між цими органами. Розділ 6 "Судова влада" Конституції містить норми, що регулюють діяльність як судів, так і прокурорів. Текст Конституції, що містить положення про ключовий конституційний орган у прокурорській діяльності як такий - прокуратурі, носить дуже загальний і уривчастий характер ("Прокуратура здійснює свої повноваження через прокурорів... при умовах, установлених законом", ст. 130).

Судді і прокурори, як члени магістратури мають імунітет від кримінального переслідування. У відношенні їх не може бути початерозслідування, проведений обшук, арешт або висунуте обвинувачення без одержання згоди міністра юстиції (ст. 91 Закону "Про організацію суддівської справи" 1992 року).

Відповідно до Конституції, прокурори здійснюють свою діяльність відповідно до принципів законності, неупередженості й ієрархічного контролю під керівництвом Міністерства юстиції (ст.131). Закон про організацію суддівської справи 1992 року (доповнений Законом 142/1997) ще більш підсилив принцип субординації. У відповідності зі статтею 28 цього закону, прокурори можуть видавати обов'язкові накази і припиняти або скасовувати акти і розпорядження нижчестоящих прокурорів. Більш того, у результаті змін, внесених у Закон у 1997 році, усі прокурори підлягають нагляду і контролю міністра юстиції (ст. 33,34). На відміну від суддів, Конституція не покладає на прокурорів обов'язок здійснювати свої повноваження відкрито чи привселюдно, що ставить під сумнів будь-яку заява про те, що функції прокуратури є частиною і відгалуженням "системи правосуддя".

Ґрунтуючись на цих міркуваннях, ряд румунських вчених-правознавців стверджували, що в дійсності прокуратура є складовою частиною виконавчої галузі влади і тому Конституцію варто доповнити положеннями, належним чином визначальними функції прокуратури і її місце в загальній інституціональній структурі. І хоча зміни 1997 року до Закону "Про організацію суддівської справи" 1992 року можуть розглядатися як крок у напрямку інституціональної раціоналізації, вони не обмежують серйозно які-небудь прокурорські повноваження. В Конституції 1991 року прокуратура і судді розглядаються як складові частини "судової влади". Але Закон 1997 року встановлює, що тільки суди наділені "повноваженням здійснювати правосуддя", а отже, лише суди утворять самостійну гілку влади (п.2 ст. 1 Закону "Про організацію суддівської справи").

Відповідно до цієї логіки, прокуратура формально поміщена в структуру виконавчої влади, що означає легалізацію її фактичного статусу.

РОЗДІЛ ІІ. ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ РАМОК

Проте, це юридичне переоформлення інституціональних рамок, швидше за все, негативно позначиться на незалежності судової влади. Роль Вищої Ради Магістратури ілюструє проблему. Відповідно до Конституції, Вища Рада Магістратури "вносить Президенту Румунії пропозиції про призначення на посади суддів і прокурорів (ст. 133). Крім того, він приймає всі рішення про просування по службі, зміщенні і покаранні суддів". Однак Вища Рада Магістратури не має подібну компетенцію у відношенні прокурорів, нагляд за діяльністю яких здійснюється органом, що складається винятково з членів прокуратури, неупередженість яких у даному випадку викликає сумніву. Більш того, Вища Рада Магістратури складається з 10 суддів і 5 прокурорів, що дає можливість прокурорам, що нині формально "відносяться" до виконавчої влади, впливати на кар'єру суддів, що уособлюють незалежну судову владу. Висновок у даному випадку однозначний: прокуратура повинна бути "передана" виконавчій владі лише за умови, що вона буде позбавлена одночасно прерогатив, що дозволяють їй впливати на судову владу.[2]

Зміна складу Вищої Ради Магістратури не викликає сумнівів у тому, що для цього буде потрібно лише внести зміни в Закон "Про організацію суддівської справи", а не в Конституцію. Однак тут виникає інша проблема, для вирішення якої може знадобитися внесення виправлення в Конституцію. В даний час члени Вищої Ради Магістратури обираються Парламентом на 4 роки - термін, занадто нетривалий для того, щоб забезпечити їх незалежність.

Відповідно до Конституції, "призначені Президентом Румунії судді незмінювані" (ст. 124). Відповідно до Закону про організацію суддівської справи, професійний статус прокурорів характеризується "стабільністю". Наскільки на практиці існує розбіжності між "стабільністю", зміст якої ніяким чином не деталізовано, і "незмінюваністю", визначити важко. Прокурори призначаються відповідно до тієї ж процедури, що і судді; термін їхнього перебування в посаді не обмежений тимчасовими рамками. Проте, очевидним залишається факт того, що прокуратура зберегла свої широкі прерогативи. Прокурори можуть видавати ордер на арешт самостійно і зобов'язані звертатися за одержанням санкції суду лише в тому випадку, коли бажають продовжити дію ордера за межі встановленого 30-денного терміну. Протягом і 30 днів попереднього (досудового) слідства, судді вправі прийняти постанову про звільнення арештованого, підозрюваного тільки в тому випадку, якщо останній оскаржив законність затримки.

У ході кримінального розслідування прокурори мають виняткові повноваження видавати ордери на проведення обшуків і прослуховування телефонних переговорів, що не підлягають оскарженню в суд на будь-якій стадії кримінального процесу.

З іншого боку, у недалекому майбутньому очікуються значні зміни, пов'язані з обмеженням волі розсуду прокурора. Наприклад, Міністерство юстиції в даний час розробляє проект закону, що передбачає передачу визначених повноважень прокурорів слідчим суддям (інститут, запозичений із правової системи Франції).

Владні повноваження прокурорів також були збережені й в інших відносинах. Генеральний прокурор має виняткове право оскарження рішень, винесених судами по кримінальних справах. Вони можуть діяти аналогічним чином і по цивільних справах, але тільки в спеціально обговорених випадках. Зокрема, це можливо, "коли суди виходять за рамки своєї юрисдикції".

Примітно, що в недавньому минулому ця можливість оскарження широко використовувалася деякими прокурорами. У період з весни 1994 року по кінець 1996 року Генеральний прокурор оскаржив значне число судових рішень про повернення націоналізованих будинків і квартир їхнім первісним і власникам. Після того як колишній Президент Іон Ілієску привселюдно назвав ці рішення судів "неправомірними" і закликав місцеві адміністративні органи бойкотувати їхнє виконання, пішла серія "екстраординарних апеляцій". Виконавча влада робила явний тиск на суди, з метою затримати процес реституції власності, і ця тактика, мабуть, досягла бажаного результату.

Після такої негативної характеристики Президентом судових рішень про реституцію, Верховний Суд, що підтвердив юрисдикцію нижчестоящих судів по справах про реституцію, зненацька заперечив сам себе й ухвалив, що суди перевищили межі своїх повноважень. Однак на цьому історія не закінчилася. Багато осіб, що раніше виступали позивачами по справах про реституцію, оскаржили рішення Верховного Суду в Європейський Суд по правах людини, стверджуючи, що вони були позбавлені права на доступ у суд. У своєму рішенні від 22 травня 1998 року Європейський Суд по правах людини підтримав позивачів. Значне число аналогічних справ знаходиться на розгляді. Діючий закон про організацію суддівської справи як і раніше наділяє прокурорів повноваженням здійснювати нагляд за установами попереднього (досудового) слідства, в'язницями і забезпечувати дотримання необхідних стандартів виховання і безпеки (ст.27). В значній мірі це завдання виконується недбало. Насамперед, прокурори найчастіше знаходяться в досить дружніх відносинах з керівництвом пенітенціарних установ, і тому вимога строгого дотримання встановлених правил ,може сприйматися як порушення професійної солідарності. Крім того, прокурори покладаються на співробітництво з тими, кого вони контролюють, виконуючи свої функції нагляду. Наприклад, їм не дозволено входити на територію центрів затримкиполіцейських ділянок без згоди керівника місцевої поліції. Як результат цього, незліченні факти зловживань у відношенні затриманих залишаються безкарними.[3]

Нарешті, досить значне число дій прокурорів виявляється поза судовим і контролем. Зокрема, рішення прокурора про припинення провадження по кримінальній справі не підлягає оскарженню в суді. Незважаючи на те що Конституційний Суд оголосив цю норму неконституційної (Рішення 486 від 21 грудня 1997 р.) ще має бути прийнята процедура судового контролю за і припиненням кримінальних справ.

РОЗДІЛ ІІІ. ПОВНОВАЖЕННЯ ІНШИХ ОРГАНІВ

Наявність інституту військових прокурорів (і судів) також дозволяє виконавчій владі втручатися в судовий процес. Конституція не передбачає окремої системи військової юстиції. Проте, військові прокурори і судді продовжують виконувати свої функції і спеціальний закон (Закон №34/1993) узаконює таке положення.

Слідство у відношенні поліції, військовослужбовців чи співробітників служб безпеки, обвинувачуваних у здійсненні кримінальних злочинів, проводиться військовими прокурорами, їх справи розглядаються військовими суддями у військових судах. Якщо навіть у злочині замішані і цивільні особи і військовослужбовці, то ці справи розглядаються також лише військовими прокурорами. Поряд із правами й обов'язками, якими наділені їх цивільні "колеги", військові судді і прокурори користуються всіма привілеями військового персоналу. Військові прокурори мають військові звання: їхнє просування по службовим драбині у рамках професійної ієрархії регулюються правилами просування по військовій службі.[4]

Добір і підготовка військових прокурорів забезпечуються Міністерством юстиції і Міністерством оборони. Якщо у відношенні військових прокурорів і суддів проводяться розслідування по підозрі в здійсненні посадових злочинів,застосовуються військово-дисциплінарні норми, а не норми Цивільно-процесуального кодексу, їх заробітна плата (яка перевершує заробітну плату цивільних суддів і прокурорів) виплачується Міністерством оборони. Але, з іншої сторони, вони в меншому ступені піддаються "стабільності", іншими словами, менш твердому і затяжному стопору в просуванні по службовій драбині, оскільки їхній кар'єрний ріст визначається Міністром оборони. Відзиваючи підвищення, міністр може впливати на кар'єру військового прокурора. При таких обставинах останній зацікавлений у збереженні незаплямованої репутації своїх начальників.

Велика частина скарг проти поліцейських, ніколи не досягає судів, і порушники користуються фактичною безкарністю. Як і у випадку з цивільними прокурорами, тісні відносини між військовослужбовцями високого рангу і військових прокурорів можуть бути неофіційними, але вкрай серйозними перешкодами до належного розслідування злочинів. Це стало очевидним під час розслідування подій, зв'язаних зі скиненням Чаушеску. Хоча більш тисячі чоловік були убиті поліцією й армією в грудні 1989 року, практично всі справи у відношенні військовослужбовців, були припинені військовою прокуратурою. Після 1997 року, коли було приведено до присяги новий уряд, провадження по декількох таких справах були зненацька знову порушені, що, мабуть, було обумовлено політичним тиском зверху.

Таке становище постійно викликало критику Ради Європи. У своїй "Доповіді про візит у Румунію" Дж. Фроувейн писав: "Дійсно, крім цивільних прокурорів, є військові прокурори і військові суди, що мають виняткову юрисдикцію по розгляду справ про злочини військовослужбовців. При колишньому режимі, юрисдикція військових прокурорів і військових судів також поширювалася на багато правопорушень і злочини проти державної безпеки. Нині, очевидно, ситуація змінилася, але релікти минулого щезалишаються... На мій запит про процедури подачі скарг на жорстокість поводження поліції, мені було заявлено, що на сьогодні лише прокурори і суди компетентні вживати заходів по таких справах. Таке положення несумісне з ефективним наглядом за фактами зловживань поліції; я одержав запевнення, що відповідні норми будуть незабаром змінені".

Хоча ці запевнення були зроблені ще в 1993 році, ситуація не змінилася до 1999 року.

Одним словом, румунську прокуратуру фактично не торкнулися важливіінституціональні зміни, що відбулися після 1990 року. Навпаки, прокуратура зберегла багато з тих повноважень, якими вона користалася в період диктатури. До того ж, більшість прокурорів, що одержали свої призначення в період правління Чаушеску, усе ще займають колишні посади. Разючий приклад такого збереження наступності в умовах змін демонструє кар'єру Олександру Тукуляну, який, будучи прокурором високого рангу в Бухаресті, ухвалив у 1985 році продовжити термін попереднього (досудового) слідства дисидента Георга Урсу, згодом убитого у в’язниці. Не дивно, що Тукуляну був понижений у посаді (у грудні 1989 року), але продовжував працювати в прокуратурі. У червні 1990 року він знову проявив себе, розпорядившись про арешт декількох сотень громадян на тій підставі, що вони брали участь у "антикомуністичних і антиурядових" демонстраціях, проведених в Університетському Сквері в Бухаресті. У результаті Тукуляну був знову підвищений по службі, зайнявши посаду глави Департаменту Кримінальних Розслідувань, вищої посади в рамках апарата Генерального прокурора. І незважаючи на те, що в листопаду 1996 року вибори, які відбулися, привели до влади тих же демонстрантів з Університетського Скверу, яких Тукуляну відправив у в'язницю. В 1990 року, його професійна кар'єра продовжували свій "метеоритний шлях". Зберігаючи свою високу посаду в апараті Генерального прокурора, у червні 1998 року він був обраний парламентом членом ВищоїРади Магістратури. До всього іншого, його ім'я згадувалося в пресі, як можливого кандидата на посаду Генерального прокурора.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Мадиевский С.А. Правовая система Румынии. - М., 2004. - С.217

2. Страшун Б.А. Конституционные перемены в Восточной Европе. - М., 2001. - С.58

3. Даев В.Г., Маршунов М.Н. Основы теории прокурорского надзора. - М., 2004. - С. 89

4. Моника Маковей Польша // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2002. - №3. - С.69

[1] Мадиевский С.А. Правовая система Румынии. - М., 2004. - С.217

[2] Страшун Б.А. Конституционные перемены в Восточной Европе. - М., 2001. - С.58

[3] Даев В.Г., Маршунов М.Н. Основы теории прокурорского надзора. - М., 2004. - С. 89

[4] Моника Маковей Польша // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2002. - №3. - С.69