| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Курсовая работа: Курсовая работа: Англосаксонська правова система: історія і сучасність
Зміст стр.
Вступ ................................................................................................................... 3-5
1. Походження англосаксонської правової системи:
а) англосаксонський період (до 1066 року) ……………………………..…... 6-7
б) становлення загального права (1066-1485 роки) …………….................. 8-17
в) суперництво із правом справедливості (1485-1832 роки) …………..… 18-23
г) сучасний період ( з 1832 року) ………………………………………….. 24-26
2. Кримінально-процесуальне право Англії та США і його суб’єкти ….. 27-30
3. Суд Англії ………………………………………………………………... 31-38
4. Суди в США ……………………………………………………………... 39-47
Висновки ......................................................................................................... 48-49
Перелік посилань ............................................................................................ 50-51
Список використаної літератури .................................................................. 52-53
Вступ
Англосаксонська правова родина є однією з найпоширеніших у світі. Нею охоплюється територія таких держав, як Англія, США, Канада, Австралія, Північна Ірландія, Нова Зеландія й багато інших. Майже третя частина населення Земної кулі в цей час живе по принципах, споконвічно закладеним у дану правову родину й, особливо , у її ядро - англійське право. Строго говорячи, сфера застосування англійського права обмежується Англією й Уельсом. Воно не є ні правом Об’єднаного Королівства, ні правом Великобританії, тому що Північна Ірландія, Шотландія, острови Ла-Маншу й острів Мен не підкоряються англійському праву. Варто бачити розходження між вузькою концепцією англійського права, розглянутого як звід юридично обов’язкових норм, і універсальністю цього права, що є як модель для значної частини людства.
Англосаксонську правову родину найчастіше називають ще родиною загального права (common law). Від інших правових родин вона відрізняється насамперед тим, що як основне джерело права в ній міститься судовий прецедент. Відповідно до існуючих правил, суд при рішенні якого б то не було питання є формально зв’язаним рішенням по аналогічному питанню, винесеним вищестоящим судом або судом тієї ж інстанції. Однак фактично в процесі вибору відповідного прецеденту, його тлумачення, прийняття або неприйняття під приводом значної відмінності обставин знову розглянутої справи від раніше розглянутого, суд у цілому й окремі судді мають значну волю. Визнання прецеденту джерелом права дає можливість суду фактично творити право.
Слід зазначити, що визнання прецеденту має місце й за межами англосаксонського права. Однак при цьому він не претендує на роль основного джерела права. Останнє властиво лише загальному праву, що створюється суддями при розгляді конкретних справ і вирішенні різних суперечок між людьми. У силу цього загальне право нерідко йменується «суддівським правом» і тим самим виділяється як за назвою, так і по змісту серед інших правових систем. Дана особливість загального права, що з’явилася із часу його виникнення й становлення, залишається властивою йому й донині.
Зберігаються також і інші його особливості. Серед них такі, наприклад, як підсудність в англійській правовій системі, що становить основу англосаксонського права, чітко вираженого в порівнянні з континентальним правом розподілу на галузі права; орієнтація норм загального права - продукту судової діяльності по розгляду конкретних справ насамперед на вирішення конкретних проблем, а не на формулювання загального правила поведінки, орієнтованого на майбутнє; традиційне перебільшення ролі процесуального права в порівнянні з іншими галузями права, додання йому в ряді випадків більшого значення, ніж матеріальному праву.
Ці й інші їм подібні особливості в тому або іншому ступені охоплюють усі без винятку правові системи, що входять у родину англосаксонського права. Найбільш повно і яскраво вони відбиваються в англійському праві. Менш чітко й послідовно вони проявляються в американській і канадській системах права.
Причин такого нерівномірного поширення тих або інших рис на різні правові системи багато. Але найбільш важливі з них полягають у різних історичних, національних, культурних і інших умовах, у яких виникають і розвиваються або ж у які переносяться ті або інші правові інститути й моделі. Наприклад, система загального права, спочатку створена в Англії, виникла винятково завдяки діяльності королівських судів. Її походження й розвиток нерозривно пов’язані з королівською владою, у той час як використання ідей і інститутів загального права в США завжди перебувало в нерозривному зв’язку з республіканською владою. Особливості історичного розвитку цих країн, політичної й загальної культури наклали свій незгладимий відбиток також на їхні правові системи й правову культуру.
Про англосаксонську модель права і суду, зокрема, можна знайти досить багато літератури: підручників, навчальних посібників, монографій, наукових статей та праць багатьох сучасних вітчизняних та іноземних криміналістів. Серед яких найвідомішими є: В.М. Николайчик, А.В. Смирнов, И.Я. Фойницький, М.А. Чельцов-Бебутов, В.П. Шибико, К.Б. Калиновський.
Об’єкт дослідження в курсовій роботі – підручники, наукові статті та праці сучасних вітчизняних та іноземних криміналістів.
Мета дослідження – розкрити та дослідити англосаксонську модель суду.
Таким чином, необхідно вирішити слідуючі завдання:
1) розкрити та дослідити англосаксонську модель суду;
2) зробити аналіз встановлених фактів, а потім – висновки по зробленому дослідженню.
Методологію курсової роботи складають наступні методи: описовий та порівняльний.
1. Походження англосаксонської правової системи:
Історичний характер англійського права. При вивченні англійського права знання історії необхідно. Англійське право не знало відновлення ні на базі римського права, ні в силу кодифікації, що характерно для французького права й для інших правових систем романо-германської правової родини. Воно розвивалося автономним шляхом, контакти з Європейським континентом зробили на нього лише незначний вплив. Англійські юристи люблять підкреслювати історичну спадковість свого права й пишаються цією обставиною і не без підстав розглядають його як доказ великої мудрості загального права, його здатності пристосовуватися до мінливих умов, його неминущої цінності. Не слід перебільшувати цей «історичний» характер англійського права. Англійці люблять підкреслювати його, подібно тому як французи схильні говорити про раціональність і логічність свого права. Насправді роль традицій і раціоналізму в становленні й розвитку того й іншого права не настільки різні, тому що французьке право, як і англійське, повинне було пристосовуватися до змін і враховувати потреби суспільства, які завжди були й залишаються, загалом, дуже подібними [1, 13].
В історії англійського права можна виділити чотири основних періоди Перший період передував нормандському завоюванню 1066 року; другий, від 1066 року до встановлення династії Тюдорів (1485 рік), - період становлення загального права, коли воно затверджується, переборюючи опір місцевих звичаїв. Умови цього періоду зробили на правову систему вплив, що відчувається ще й у наш час .Третій період, з 1485 до 1832 року, - розквіт загального права; однак воно змушено було піти на компроміс із додатковою правовою системою, що знайшло своє вираження в «нормах справедливості». Четвертий період - з 1832 року й до наших днів, - коли загальне право зустрілося з небаченим розвитком законодавства й повинне було пристосуватися до суспільства, де постійно підсилюється значення державної адміністрації.
а) англосаксонський період (до 1066 року);
Є дата, що є основною в історії англійського права, як і в історії самої Англії і Європи, - це 1066 рік, коли Англія була завойована нормандцями. Період, що передував цій даті, в Англії називають періодом англосаксонського права. Римське панування, хоча воно й тривало в Англії чотири сторіччя - від імператора Клавдія до початку V століття, - залишило в Англії не більший слід, ніж кельтський період у Франції або іберійський період в Іспанії. Для істориків англійського права історія права починається з епохи, коли римське панування припинилося й різні племена німецького походження - сакси, англи, юти, датчани - взяли гору в Англії. Саме в цю епоху Англія була звернена до християнства місією святого Августина Кентерберійського (596 рік).
Право англосаксонської епохи мало відомо. Після звернення до християнства закони складалися так само, як і в континентальній Європі, з тією лише відмінністю, що писалися вони не на латині, а англосаксонською мовою. Як і інші варварські закони, вони регулювали тільки дуже обмежені аспекти тих суспільних відносин, на які поширюється сучасна концепція права. Тому використання терміна «англосаксонський» для позначення англійського або американського права зустрічає дорікання поза Європейським континентом і здається там абсурдним.
Закони Етельберта, складені близько 600 року, включають усього 90 коротких фраз. Закони датського короля Канута (1017-1035 роки), складені чотирма століттями пізніше, набагато більше розроблені й знаменують уже перехід від ери общинно-племінної до феодалізму. Персональний принцип поступається місцем, як і у Франції, територіальному, але діюче право залишається сугубо місцевим, хоча країна й була підлегла єдиному суверенові. До нормандського завоювання не було права, загального для всієї Англії [2, 10].
б) становлення загального права (1066-1485 роки);
Само по собі нормандське завоювання не змінило існуючого положення. Вільгельм Завойовник (як невдало його називають) претендував на панування в Англії на підставі спадкоємних титулів, а не в силу права завойовника. Він спеціально заявив про збереження дії англосаксонського права, і навіть у наші дні англійські юристи й судді в ряді випадків згадують і навіть застосовують той або інший закон англосаксонської епохи. Однак нормандське завоювання - серйозна подія в історії англійського права, тому що воно принесло в Англію разом з іноземною окупацією сильну централізовану владу, багату досвідом адміністративного керування, випробуваного в герцогстві Нормандія. З нормандським завоюванням общинно-племінна епоха скінчилася: в Англії встановився феодалізм.
Англійський феодалізм дуже відрізняється від феодалізму, що існував у цю ж епоху у Франції, у Німеччині або в Італії. Нормандські сеньйори, що пішли за Вільгельмом в Англію, опинилися в переможеній країні, яку вони не знали, а вдачі й населення якої нехтували. Вони відчули необхідність згрупуватися навколо свого пана, щоб захистити свої завоювання й свою власність. Завойовник зумів уникнути небезпеки, що представляли для нього занадто потужні васали: при розподілі земель, які він роздавав своїм соратникам, він не створив жодного великого феоду, і тому жоден «барон» не міг суперничати з ним. В 1290 році був прийнятий закон («Quіa emptores»), по якому тільки король міг дарувати землі, що ще раз підтвердило пряму залежність феодалів від короля. Дух організації й дисципліни виразився в створенні в 1086 році «Книги страшного суду», у яку було занесено 15 тисяч маєтків (manors) і 200 тисяч дворів, що існували тоді в Англії. Дух військової організованості й дисципліни, характерний, на відміну від Європейського континенту, для англійського феодалізму, відбився й на розвитку загального права [3, 15].
Загальне право називалося comune ley на нормандському жаргоні, що із царства Едуарда ІІ (1272-1307 роки) до XVІІ століття був розмовною мовою для юристів Англії, тоді як писемністю, як і в іншій Європі, була латинь. Французький був придворною мовою до воцаріння Тюдорів наприкінці XV століття. Природно, що цю ж мову використовували королівські суди й у міру розширення їхньої компетенції англійська мова витіснялася із судової сфери. Хоча пізніше почався зворотний процес і з XVІ століття в судах переважала англійська мова, проте лише в 1731 році вона була оголошена офіційною, а французька і латинь цю якість втратили.
Загальне право, на противагу місцевим звичаям - це право, загальне для всієї Англії. В 1066 році воно ще не існувало. Збори вільних людей, названі Судом графства (County Court), і їх підрозділ Суд сотні (Hundred Court) здійснювали в той період правосуддя на основі місцевих звичаїв в умовах найсуворішого формалізму з використанням способів доказів, які навряд чи можна назвати раціональними. Після завоювання суди графств і суди сотень були поступово замінені феодальною юрисдикцією нового типу (суди баронів, менорські суди), які судили також на основі звичаєвого права сугубо локального характеру. У сфері дії церковної юрисдикції, створеної після завоювання, застосовувалося канонічне право, загальне для всього християнства. Загальне право - право англійське й загальне для всієї Англії - було створено винятково королівськими судами, що називалися Вестмінстерськими - по місцю, де вони засідали починаючи з XІІІ століття.
Після нормандського завоювання королівські суди в Англії не мали універсальної компетенції. Суперечки передавалися, як правило, у різні перераховані раніше суди. Король здійснював тільки «вищий суд». Він втручався в суперечки у виняткових випадках: якщо існувала погроза миру в королівстві або якщо обставини справи були такі, що її не можна вирішити у звичайному порядку. Суд, де король вирішував справи за допомогою своїх наближених (Curіa regіs), - це, по суті, суд особливо знатних людей і особливо великих справ, а не звичайний суд, доступний кожному [4, 23].
У рамках Курії в XІІІ столітті зложилися автономні утворення, у тому числі наділені судовою компетенцією комісії з постійним місцеперебуванням у Вестмінстері. Компетенція цих судів була обмежена, вони повинні були зважати на сеньйорів, які хотіли бути хазяями в своєму будинку й зовсім не виражали своєї згоди із судовими вердиктами. Втручання королівської влади в справи сеньйорів і їх підданих здавалося сеньйорам неможливим й суперечним природному порядку речей, подібно тому як у наш час власники вважають міри державного втручання або націоналізацію суперечними священному, на їхню думку, праву власності. Королівські суди, нарешті, не могли навіть здійснювати правосуддя як апеляційна інстанція по всіх спорах, що виникають в королівстві. Втручання цих судів обмежувалося головним чином трьома категоріями справ: справами, що зачіпають королівські фінанси, справами, що стосуються земельної власності й нерухомості, тяжкими кримінальними злочинами, що зачіпають мир у королівстві. У судових органах (Суді казначейства) спочатку розглядалися тільки певні справи із зазначених трьох категорій, але незабаром цей поділ компетенції відпав і кожний із трьох королівських судів Вестмінстера міг розглядати всі справи, що підпадають під королівську юрисдикцію.
Всі інші справи, крім згаданих трьох категорій, як і раніше вирішувалися поза королівською юрисдикцією Судом графства або Судом сотні, феодальними й церковними судами, а пізніше у відповідних випадках і різних комерційних судах, яким право відправляти правосуддя було надано у зв’язку із проведенням різних ярмарків і торгів і які застосовували міжнародне торговельне право - Lex merkcatorіa, або Ley merhant.
Канцлер і королівські судді були зацікавлені в тому, щоб збільшити згаданий список приписів, з огляду на доходи, які вони одержували за розгляд справ. З іншого боку, король прагнув зміцнити свою владу й розширити свої судові повноваження в державі.
До розширення компетенції королівських судів штовхало й все зростаюче число звернень до них приватних осіб, що ставили королівську юрисдикцію вище всякої іншої. Адже тільки королівські суди могли реально забезпечити явку свідків у суд і виконання винесених рішень. І тільки король і церква могли зобов’язати своїх підданих принести присягу.
У силу всіх цих причин королівські суди розширювали свою юрисдикцію й наприкінці середніх століть стали єдиним органом правосуддя. Сеньйоральні суди осягла та ж доля, що й суди сотні, на частку муніципальних і торговельних судів залишилося небагато малозначних справ, а церковні суди розглядали лише суперечки, пов’язані зі святістю шлюбу або дисциплінарними провинами священнослужителів [5, 28].
Аж до XІ століття королівські суди, однак, не стали тим, що у Франції називають «судами загальної юрисдикції». Теоретично до 1875 року вони мали виняткову юрисдикцію. Приватні особи не мали права звертатися в цю судову інстанцію. Вони повинні були просити про надання їм такого привілею, що королівська влада робила лише при наявності достатніх підстав.
Звичайно той, хто просив про такий привілей, звертався до канцлера - вищої посадової особи Корони - і просив про видачу припису (wrіt) суду розглянути справу за умови оплати канцлерові судових витрат. Крім того, можна було звернутися зі скаргою (quіrela bіlla) прямо в суд. Деякі приписи були простим відбиттям судової практики, заснованої на скаргах. Одержати приписи канцлера або пряму згоду суду прийняти справу до розгляду було не так просто. Королівська влада в XІІІ столітті була не настільки ліберальна, щоб канцлер легко міг сам видати припис або судді могли погодитися розглядати справу в кожному разі. Довгий час цьому передував ретельний облік обставин справи, і перелік випадків, коли видавалися приписи, розширювався дуже повільно. Їх налічувалося всього 56, коли в 1227 році склали їхній перший список для суддів, і 76 - в 1832 році, коли була проведена велика судова реформа. Однак розширення компетенції королівських судів не пов’язано тільки зі збільшенням переліку підстав позовів. Воно не перебуває також і в прямій залежності від закону. Другим Вестмінстерським статутом (1285 рік), що вповноважив канцлера видавати приписи «у випадку подоби» (іn cjnsіmіlі casu), тобто тоді, коли ситуація була досить подібна до видачі припису. Для розширення компетенції королівських судів була використана інша техніка. Позивач у спеціальному попередньому документі - декларації детально викладав фактичні обставини справи й просив королівських суддів, урахувавши ці факти, прийняти суперечку до розгляду. Ці нові позови, при яких суди самі визнавали свою компетенцію, одержали назву позовів super casum. Згодом коло даних позовів розширилося й вони одержали різні спеціальні назви залежно від фактичних обставин, що обумовили їхній судовий розгляд: позов про відшкодування шкоди внаслідок невиконання зобов’язань, позов про припинення незаконного володіння.
Процесуальні форми в королівських судах у Вестмінстері варіювалися залежно від виду позову. Кожному з них відповідала певна процедура, що визначала послідовність процесуальних актів, представництво сторін, порядок подання доказів, спосіб виконання рішень. Було б фатальною помилкою йменувати позивача й відповідача в якомусь процесі так само, як це встановлено для процедури, але по позовах інших видів. Для розгляду одних видів було потрібно журі, для інших воно було не потрібно, але допускався такий доказ, як присяга (позов відхилявся, якщо певне число «свідків» під присягою заявляли, що відповідач заслуговує довіри). При одних позовах справа могла бути вирішена під час відсутності відповідача, а при інших - ні. Всі ці розходження зберігалися й тоді, коли справа розглядалося на підставі позову consіmіlі casu, оскільки в кожному конкретному випадку застосовувалася процедура, прийнята для подібного позову, що підпадає під перелік приписів. Найбільш часто використовувалася процедура, встановлена для позову про правопорушення (trespass) [6, 14].
Природно, що при цих умовах головна роль виявилася відведеною процесу. На континенті юристи приділяли основну увагу встановленню прав і обов’язків суб’єктів (норм матеріального права). Англійські юристи були зосереджені на питаннях процедури. Засоби судового захисту передують праву: процедура насамперед. Із самого початку загальне право зводилося до певного числа процесуальних форм (видів позовів), у рамках яких можна було одержати рішення, але ніколи не можна було точно знати заздалегідь, яким воно буде. Основна проблема полягала в тому, щоб королівський суд прийняв справу до розгляду, а потім уже довів його до кінця крізь нетрі формалізованої процедури. Яке буде рішення? На це питання не можна було дати яку-небудь точну відповідь. Загальне право лише повільно й поступово йшло до вироблення норм, що визначають права й обов’язки кожного.
Умови, у яких формувалося загальне право, представляють не тільки чисто теоретичний інтерес. Щонайменше в чотирьох аспектах вони протягом тривалого часу позначалися на англійському праві, у якому ще й сьогодні можна виявити їхній вплив. Історичні фактори привели, по-перше, до того, що англійські юристи зосереджували свою увагу на процесі. По-друге, вони визначили багато категорій англійського права, вплинули на його понятійний фонд. По-третє, завдяки цим факторам англійське право не знає розподілу на публічне й приватне. І по-четверте, вони перешкодили рецепції категорій і понять римського права. Розглянемо більш докладно всі ці чотири аспекти.
До XІ століття для англійських юристів важливо було не думати про те, яке рішення, на їхню думку справедливе, повинно бути винесеним в справі, а сконцентрувати свою увагу на різних процесуальних, найвищою мірою формалізованих діях по конкретних видах позовів. Всі ці процесуальні дії вели до однієї мети, а саме сформулювати ті питання, які будуть поставлені перед журі. Не слід забувати, що ще в 1856 році всі позови в судах загального права розглядалися за участю журі. Таким чином, розвиток англійського права відбило глибокий і переважний вплив процесуальних факторів. Англійське право можна було впорядковувати й розвивати тільки в рамках процесуальних форм, наданих королівськими судами в розпорядження сторін, які спорять. Це право, по формулі Г. Мена, «укладено у вузьке русло процесу». Воно - конгломерат процесуальних форм, покликаних забезпечити рішення спорів, кількість і види яких все збільшується. Викладаючи англійське право і його принципи, автор ХП століття Гленвілл (1187-1189 роки), а потім автор XІІІ століття Бректон (1250 рік) описали послідовно (на латині) приписи, за допомогою яких можна було звернутися у Вестмінстерські суди.
Юридичні хроніки, написані по-французькому й відомі за назвою Щорічників, знайомлять нас із англійським правом періоду 1290-1536 років, концентруючи свою увагу на процедурі й часто забуваючи повідомити про рішення, прийнятому по суті суперечки.
Для ілюстрації викладеного розглянемо історію договірного права. В XІІІ столітті, тобто в той час, коли був прийнятий Другий Вестмінстерський статут, договори підпадали під юрисдикцію і церковну, і муніципальну, і торговельну. Вестмінстерські суди не розглядали таких справ, за винятком двох випадків, які, по правді говорячи, були скоріше пов’язані із правом власності. Гленвілл наприкінці XІІ століття просто оголосив: «Приватні угоди, як правило, не охороняються судами нашого короля». Не було ніяких приписів, ніякої процедури, що стосуються договорів, на підставі яких можна було б звернутися в королівський суд. Як же вийти з цього положення ?
Спочатку в деяких випадках прибігали до поняття власності. Наймач, боржник, хоронитель, перевізник притягалися до відповідальності не в силу взятих ними на себе зобов’язань, а по тій фактичній обставині, що вони без належних підстав утримують у себе річ, що належить іншій особі. Для цієї ситуації існував особливий позов (wrіt of detіnue). В інших випадках обов’язок виконати обіцяне обґрунтовувався формою взятого зобов’язання. Був позов про повернення боргу (wrіt of debt), можливий при наявності формального документа абстрактного характеру, з якого виявлялося лише, що дана особа є боржником. При цьому не цікавилися, чи стоїть за цією борговою розпискою реальна угода.
Однак обоє з названих позовів не покривали всіх ситуацій, що зустрічалися, а передбачена ними процедура була незадовільною. Тому юристи шукали інші шляхи більш широкого охоплення договірного права. І такий засіб вони знайшли зрештою в позові, іменованому trespass. Це позов про правопорушення деліктного характеру, що мав у виді протиправне зазіхання на особистість, землю або майно позивача. Все це не має нічого загального з договором. Однак учасники суперечки намагалися переконати суд, що при деяких обставинах, коли взяте особою зобов’язання не буде виконано, можна розглядати це таким чином, начебто мав місце делікт.
Королівські суди поступово сприйняли цей підхід. Спочатку вони застосовували його тоді, коли одна зі сторін при виконанні договору зробила дію, що заподіяла збиток персоні або майну свого контрагента (mіsfeasance). Однак пройшло більше століття, перш ніж поряд зі справами такого роду суди стали розглядати й випадки, що коли взяв на себе зобов’язання за договором і явно не виконує його. Надалі під сферу дії позову підпадали й ті випадки, коли мала місце особлива угода про виконання зобов’язань. Важливою перемогою явилося рішення 1602 року, яке встановило, що такого роду угода мається на увазі сама собою, коли є зобов’язальне відношення. Треба було ще багато часу й зусиль, перш ніж позов assuspsіt, що виник з деліктного позову, звільнився від правил, пов’язаних з його деліктним походженням: неприпустимість поступки вимозі, необхідність встановити строго певним способом суму збитку, заподіяного невиконанням.
Форми позовів були ліквідовані більше ста років тому, а норми й категорії англійського права дотепер у ряді випадків несуть на собі відбиток тих перешкод, які завдяки процесуальним формам протистояли раціональному розвитку інститутів. «Ми ліквідували форми позову, - сказав відомий фахівець із історії англійського права Метланд, - але вони правлять нами зі своїх могил».
І це дійсно так. Повернемося знову до договірного права й звернемо увагу на ту обставину, що загальне право не знало інших санкцій за невиконання договірних зобов’язань, крім відшкодування збитку, оскільки позов «про прийняття на себе», що виник, як ми говорили, на базі деліктного позову, міг привести тільки до відшкодування збитку. Крім того, англійське поняття договору включає, з погляду англійських юристів, тільки ті договори, які до середини XІ століття захищалися позовом «про прийняття на себе»: воно не охоплює ні так звані безоплатні договори, ні договори, спрямовані на реституцію речі, власником якої залишався позивач (зберігання, позички, перевезення, тобто коли позивач передавав річ іншому), ні окремі види угод, які англійське право розглядає як «довірчу власність» (trust) [7, 73].
У сфері позадоговірної відповідальності (Law of torts) вплив минулого ще сильніший. Англійське право не знає загального принципу, що зв’язує деліктну відповідальність із провиною. Воно оперує окремими видами цивільних правопорушень: порушення володіння, шкідливість, наклеп. Деякі із цих видів відповідають древнім приписам, інші - більш пізнього походження. Саме ж головне у тому, що англійські юристи на превелику силу звільняються від звички мислити формулами старих процедур. Загальний принцип деліктної відповідальності сприймається на превелику силу, пробиваючи собі дорогу у вигляді спеціального делікту (neglіgence), причому поряд із цим принципом зберігається певна кількість особливих регламентації позадоговірних правопорушень.
Суди, для яких існував єдиний інтерес - інтерес королівства й Корони, - одержали в Англії саму повну юрисдикцію. Суди, що розглядали суперечки приватного права, зникли, а разом з ними зникло в Англії й саме поняття приватного права. Всі позови, підсудні королівській юстиції, розглядалися в країні як своєрідні суперечки публічно-правового характеру.
Публічний аспект в англійському праві проявлявся й у специфічній техніці приписів, по яких зверталися з позовом у королівський суд. Приписи являли собою не просто дозвіл діяти позивачеві, а з технічної сторони вони були як би наказом короля своїм чиновникам запропонувати відповідачеві не порушувати права й задовольнити вимогу позивача. Якщо відповідач відмовлявся коритися, позивач пред’являв до нього позов. Цей позов розглядався королівським судом не стільки тому, що відповідач заперечував проти домагань позивача, скільки у зв’язку з його непокорою наказу влади. Англійський судовий процес - публічне право, а не приватне. Він нагадує розгляд суперечки про скасування адміністративного акту у французькому праві. Мова йде про те, чи із достатньою підставою був виданий адміністративний акт (припис), що виходить із королівської канцелярії, чи належний був підтриманий наказ, який канцелярія дала відповідачеві. На відміну від суперечки про скасування адміністративного акту по французькому праву, по англійському праву справу порушує не той, кому адміністративний акт завдає шкоди, а той, хто одержав цей акт і хоче реалізувати його.
У континентальній Європі традиційно сформовані суди, на відміну від Англії, збереглися, хоча й підпадали під все більшу залежність від королівської влади. Покликані розглядати всі суперечки, вони ніколи не вважали свою компетенцію обмеженою лише певними видами справ, кожна з яких вимагала своєї особливої процесуальної форми. Вільні від такого роду обмежень суди могли без особливих ускладнень модернізувати процедуру розгляду справ, дотримуючись канонічного права і його моделі письмового процесу. Маючи загальну компетенцію, суди могли постійно звертатися до проблеми справедливості й керуватися в цьому римським правом.
Іншою була ситуація в Англії. Вестмінстерські суди були судами виняткової компетенції, причому для кожного виду підвідомчих їм справ існувала особлива процедура їхнього розгляду.
Строгість процедури загального права, необхідність укладатися в традиційні рамки - от основні причини, що перешкодили рецепції римського права в Англії й у ту епоху, коли Вестмінстерські суди, необмежено розширивши свою позицію, повинні були часто вирішувати суперечки, що виникають із відносин приватного права в його чистому виді. Процесуальні форми, з багатьох поглядів архаїчні, типово англійські, зобов’язували в кожному випадку підігнати під них, як би «натуралізувати» положення, які можна було запозичити з римського або канонічного права. Складність і техніцизм цих форм були такі, що вивчити їх можна було тільки в практиці застосування. Університетська освіта, заснована на римському праві, могла допомогти побачити справедливе рішення суперечки, але вона не допомагала виграти процес. Юристи й судді Англії до наших днів виховуються головним чином практикою; на відміну від країн континентальної Європи, від них не була потрібна університетська освіта, і аж до XX століття рідко можна було зустріти адвоката або юриста з такою освітою. Для того, щоб стати баристером, сьогодні потрібний диплом, але не обов’язково юридичний.
в) суперництво із правом справедливості (1485-1832 роки);
Вироблене в строгій залежності від формальної процедури, загальне право було піддано в силу цього подвійній небезпеці: з одного боку, воно могло не встигати у своєму розвитку за потребами епохи, а з іншого боку - йому загрожували консерватизм і рутина суддівського стану. Після свого блискучого розквіту в XІІІ столітті загальне право не уникло ні тієї, ні іншої небезпеки. Воно виявилося перед ризиком утворення нової правової системи-суперниці, що після закінчення деякого часу могла навіть замінити собою загальне право, подібно тому як у Римі античне цивільне право в класичну епоху виявилося заміненим преторським правом. Суперник, про якого йде мова, - це право справедливості (Law of Exuіty).
Обмежена компетенція королівської юрисдикції могла ще бути терпима, коли поряд із судами загального права існували інші суди, здатні вирішувати справи в тих випадках, коли цього не можна було зробити засобами загального права. Занепад, а потім зникнення всіх цих інших судів викликали необхідність пошуків нових коректив, покликаних заповнити прогалини загального права.
Природно, що в тих випадках, коли обмежена компетенція Вестмінстерських судів унеможливлювала розгляд або вирішення суперечки, розчарована сторона приходила до думки, що в неї залишається ще одна можливість домогтися справедливості: звернутися безпосередньо до короля - джерела всіх справедливостей і милостей. Королівські суди не займалися такого роду справами, але хіба король не міг заповнити недоліки діяльності своїх судів ? Звертання до короля в середньовічному мисленні - річ цілком природна, і королівські суди спочатку зовсім не заперечували, коли сторони при необхідності прибігали до цього засобу. В остаточному підсумку самі королівські суди теж були зобов’язані своїм розвитком саме цьому принципу (звертання до короля, щоб домогтися справедливості).
Отже, починаючи з XІ століття приватні особи, не маючи можливості домогтися рішення в королівських судах або у випадку невдоволення рішенням, винесеним по їхній справі, зверталися до короля й просили його милості втрутитися, «щоб зробити милосердя по совісті й по суті». Такий обіг звичайно проходив і через канцлера, що був сповідником короля й зобов’язаним керувати його совістю. Якщо лорд-канцлер вважав за потрібне, то він передавав скаргу королеві, і той ставив її на розгляд у своїй раді.
Це звертання до прерогативи короля, що мало спочатку під собою міцну основу й допускалося без заперечень, поки воно носило винятковий характер, однак, могло потім і спричинити конфлікт, як тільки воно прийняло загальний характер і перетворилося у звичайне оскарження рішень судів або навіть у спосіб повністю або частково обійти королівські суди.
Саме це й відбулося в результаті війни Червоної й Білої Рози, що ускладнила королеві можливість приймати рішення в раді. Лорд-канцлер в XV столітті стає усе більше й більше автономним суддею, що одноосібно вирішує справи від імені короля й ради, що делегували йому повноваження. З іншого боку, і особи, які спорять, все частіше й частіше просять втручання лорда-канцлера через ті перешкоди, які процедура й рутина суддів створили для нормального розвитку загального права.
Рішення, що спочатку приймалися з врахуванням «справедливості в цьому випадку», стали систематично виноситися на основі застосування доктрин «справедливості», що представляють собою додавання або корективи до «правового» принципу. Застосовуваний королівськими судами абсолютизм Тюдорів в XVІ столітті був заснований на широкому використанні королівської прерогативи. В галуззі кримінального процесу знаменита «зоряна палата» являла собою серйозну загрозу для волі підданих, хоча спочатку вона була покликана лише встановити порядок після громадянської війни [8, 84].
В галуззі цивільних відносин юрисдикція справедливості лорда-канцлера, заснована також на королівській прерогативі, одержала досить широке поширення. Після 1529 року канцлер не був більше ні духівником, ні сповідником короля. Він всі частіше виступав як юрист і розглядав скарги, адресовані йому, як дійсний суддя, але застосовував при цьому письмову процедуру, запозичену з канонічного права, яка повністю відрізнялася від процедури судів загального права. Принципи, застосовувані канцлером, також у значній мірі були запозичені, по суті, з римського й з канонічного права; рециповані принципи набагато більше, ніж багато застаріваючих норм загального права, задовольняли почуття соціального інтересу й справедливості епохи Відродження. Піклуючись про правосуддя й справедливе його відправлення, правителі Англії віддавали в той період перевагу юрисдикції лорда-канцлера.
Міркування політичного порядку також сприяли цьому. Використовувані канцлером римське й канонічне право, що не знали інституту присяжних, більше подобалися правителям, ніж загальне право з його публічною й гласною процедурою. Правителям здавалася переважнішою письмова таємна й інквізиційна процедура лорда-канцлера. Панувала також думка, що римське право з його формулою «правитель вилучений із чинності закону» відповідає духу й установкам королівського абсолютизму. Могло, нарешті, здаватися більше простим виробити зовсім нову систему права й відправлення правосуддя, ніж здійснювати реформи загального права, що стали на той час необхідними. Таким чином, в XVІ столітті в результаті діяльності лорда-канцлера й занепаду загального права англійське право ледве не потрапило в родину правових систем Європейського континенту.
Виникла серйозна погроза, що сторони не стануть звертатися в суди загального права й ці суди повністю зникнуть, так само як три століття назад зникли суди сотень у результаті того, що Вестмінстерські суди запропонували зацікавленим особам більш зроблені правові форми.
Те, що нічого подібного зрештою не відбулося, пояснюється різними причинами. Імовірно, позначилися протиріччя між судами й королівською владою. Суди загального права знайшли союзника в особі парламенту, що об’єднався з ними в боротьбі проти королівського абсолютизму. Погана організація суду канцлера, його складність і продажність також були використані супротивниками. Революція, що могла б повернути Англію в родину романських правових систем, не відбулася. У результаті був досягнутий компроміс залишилися існувати при певній рівновазі сил і суди загального права, і суд канцлера.
Цей компроміс не випливав ні із закону, ні з якого-небудь формального рішення, прийнятого королівською владою або суддями. Навпроти, при рішенні в 1616 році дуже гострого конфлікту, що зіштовхнув суди загального права, представлені головним суддею Коком, лідером ліберальної парламентської опозиції, і юрисдикцію лорда-канцлера, король Яків І висловився за канцлерський суд. Ситуація, однак, була дуже складною, і канцлери виявилися досить розумними, щоб не зловживати своєю перемогою. Вони не хотіли ще сильніше озлобити парламент, що на той час був більш зацікавлений у припиненні діяльності іншої прерогативи короля – «зоряної палати», - ніж у ліквідації права справедливості. Що ж стосується цього права, то відбулася наступна мовчазна угода на status quo: юрисдикція лорда-канцлера продовжує існувати, але вона не повинна розширюватися за рахунок судів загального права, канцлерський суд буде здійснювати юрисдикцію відповідно до прецедентів права справедливості, знявши тим самим докір у довільному рішенні справ. Крім того, було вирішено, що король не повинен більше використовувати свою судову владу для створення нових судів, незалежних від судів загального права. Разом з тим мінялася сама природа права справедливості. Лорд-канцлер як особа політична й суддя не претендував більше на суд за законами моралі й перетворювався усе більше й більше в юриста. З 1621 року був дозволений контроль палати лордів за рішеннями суду канцлера. Суди загального права в цих нових умовах схильні були допускати втручання канцлера, якщо воно могло бути засноване на прецеденті [9, 92].
По всіх цих причинах англійське право зберегло й до наших днів подвійну структуру. Поряд з нормами загального права, що зложилися в ході діяльності Вестмінстерських королівських судів, які називаються також судами загального права, англійське право включає й норми права справедливості, що вносять доповнення або виправлення в норми загального права. Характерно, що до 1875 року норми справедливості застосовувалися тільки спеціальним судом - судом канцлера. Однак згодом ці норми стали настільки ж строгими й настільки ж «юридичними», як і норми загального права. Розходження між ними стерлися. Англійське право справедливості спочатку являло собою справедливість у тому виді, який могли розуміти в XV або XVІ столітті, і в тій мірі, у якій у цю епоху лорд-канцлер міг додати їй ефективність.
Англійські суди в наші дні досить холодно ставляться до всіх натяків на те, що вони повинні іти за прикладом лорда-канцлера XV і XVІ століть або ж розвивати нові концепції справедливості. Право справедливості трактується ними як сукупність норм, які історично були покликані коректувати англійське право, але представляють сьогодні його невід’ємну частину. Причини, які в той час виправдували діяльність лорда-канцлера, нині не існують. Парламент завжди готовий втрутитися, якщо право в цьому бідує. Безпека юридичних відносин і пріоритет права виявилися б під погрозою, якщо під приводом справедливості судді стали б ставити під сумнів встановлені норми права. Англійські судді чітко продемонстрували в досить ясних формулюваннях свою рішучість не вставати на цей шлях.
XІІІ століття, епоха формування загального права, і XVІ століття, епоха розвитку права справедливості, - от ті рубежі, коли вимальовуються характерні риси структури англійського права. В XVІІ столітті, після спрямування права справедливості на загальне право, і в XVІІІ столітті англійське право розвивається цілком гармонійно, без видимих конфліктів. Однак у другій половині XVІІІ століття треба відзначити одну дуже істотну подію: поглинання торговельного права загальним правом. До цього часу торговельне право розглядалося в Англії як сторонній предмет, як право, міжнародне по своїй природі, застосування якого поширювалося тільки на купців. Однак особлива торговельна юрисдикція колишніх часів втратила з роками свій автономний характер. Ця еволюція повною мірою завершилася в другій половині XVІІІ століття, коли в Англії відбулася уніфікація того, що ми називаємо цивільним правом, і торговельного права; останнє було інтегровано загальним правом, інститути торговельного права перестали бути привілеєм класу комерсантів.
Найбільш примітні роботи цього періоду - це праця Литлтона про володіння, написана наприкінці XV століття, і праця Кока «Інститути англійського права», опублікована в 1628-1642 роках. Дуже цікаві також робота Фортеск’ю «У похвалу законам Англії» («De Laudіbus Legum Anglіae», 1470 рік) і діалоги між прихильником римського права й прихильником загального права, опубліковані в 1523-1532 роках Сен-Жерменом за назвою «Професор і студент» [10, 60].
Крім того, дуже важливі для вивчення загального права збірники судових рішень (reports), що замінили стародавні Щорічники судової практики, видання яких припинилося в 1535 році. Ці збірники, що викладали найважливіші вироки й рішення, і сьогодні ще становлять практичний інтерес; вони були перевидані із прекрасними таблицями в дуже солідній серії Englіsh Reports. У класичній праці Блекстона «Коментар до права Англії» описується англійське право другої половини XVІІІ століття, тобто тієї епохи, коли загальне право перебувало в апогеї. Коментар Блекстона (1765-1769 років), що неодноразово перевидавався, можна зрівняти із працями Пот’є у Франції. Вплив Коментарю був досить значним в Англії й у всіх країнах англійської мови, тому що він встановлював рамки англійського права й полегшував, наприклад для Сполучених Штатів Америки, поширення й рецепцію цього права.
г) сучасний період ( з 1832 року).
Цей період англійського права хронологічно визначається 1832 роком і триває дотепер. Цей період відрізняється значною трансформацією як державного механізму, так і правової системи Англії. На початку цього періоду були проведені досить радикальні правова й судова реформи. Подібно тому, як це відбулося в XІІІ й XVІ століттях, XІХ і XX століття також представляють в історії англійського права період істотної трансформації. Для цього періоду характерний розвиток ідей демократії й під впливом Бентама небачений дотепер розвиток законодавства. В 1832, 1833 і 1852 роках відбулися радикальна реформа й модернізація права. До цього часу англійське право розвивалося в процесуальних рамках, що представляли собою різні форми позовів. Звільнившись від цих процедурних оковів, англійські юристи, як і їхні колеги на континенті, не могли приділяти багато уваги матеріальному праву, на базі якого й стали відтепер систематизувати рішення загального права.
В 1873-1875 роках організація судів також була значно модифікована. Акти про судоустрій (Judіcature acts) ліквідували формальне розходження між судами загального права й канцлерськими судів справедливості. Всі англійські суди одержали право застосовувати і норми загального права, і норми права справедливості, на відміну від колись існуючого положення, при якому треба було звертатися в суд загального права, щоб одержати рішення по загальному праву, і в канцлерський суд, щоб одержати рішення на підставі норм права справедливості.
Що ж стосується матеріального права, то була проведена серйозна робота з розчищення (скасування фактично не чинних законів) і приведення норм у порядок (консолідація), що звільнила англійське право від архаїчних рішень і в багатьох галузях систематизувала його норми. Реформи XІХ століття не позбавили англійське право його традиційних рис. Вони не були адекватні кодифікації на французький лад. Англійське право як і раніше розвивалося судовою практикою. Законодавець відкрив судам нові можливості й дав їм нову орієнтацію, але не створив сам нового права.
Жоден автор не намагається більше повторити роботу, пророблену в минулому Гленвіллом, Бректоном, Коком і Блекстоном, і описати все діюче право, весь правовий ансамбль, що відбиває складність відносин сучасної цивілізації. Основними джерелами пізнання англійського права стали тепер (у тому, що стосується судової практики й законодавства) нова серія Law Reports (створена в 1865 році), а в галузі систематизації англійського права - Law of England, видавана за редакцією лорда Хелсбориа.
Модернізація, що почалася в XІХ столітті, триває й у наші дні, однак у трохи новій формі. Новий плин соціалістичного плану, що прагне побудувати суспільство на інших основах, замінив плин ліберальний, що панував до 1914 року. Загальне право переживає у зв’язку з цим серйозну кризу, тому що характерні для нього в силу самої природи форми (казуїстичні й засновані на судовій практиці) погано погоджуються з новими прагненнями здійснити швидкі й разом з тим глибокі зміни в суспільстві [11, 80].
Закони й регламенти придбали масштаб і значення, непорівнянні з тими, що були раніше. Видання нормативних управлінських актів і їхнє застосування породили ряд нових проблем, викликавши безліч конфліктів між органами керування й громадянами. Поряд із судами, що діють на основі загального права, з’явилося чимало інших інстанцій, покликаних розглядати справи, породжені новими законами. Стало очевидним, що традиційні суди будуть захлеснуті потоком справ, якщо покласти лише на них рішення цих нових суперечок. В Англії спрацювали ті ж самі фактори, які обумовили наявність у Франції й в інших країнах адміністративної юстиції. У зв’язку з цим малоістотна та обставина, що в Англії адміністративні суди не зведені в особливу ієрархічну судову систему. Важливо те, що значне число справ, не менше ніж те, що попадає в ординарні суди, перенесено тепер в органи, де юристи працюють разом з не юристами й де взагалі юристів може не бути, а також те, що ці справи розглядаються й вирішуються в такому дусі і за допомогою таких методів, які невластиві загальному праву.
Для рішення проблем, що стоять перед «державою благоденства», мабуть, у більшій мірі, ніж англійське право, підготовлені романські системи Європейського континенту з їхніми розробленими законодавством і доктриною. Тут також з’являється лінія зближення між англійським і континентальним правом. Цей рух стимулюється потребами міжнародної торгівлі. Йому сприяє також більше чітке усвідомлення близькості, що існує в європейських країнах, які керуються цінностями західної цивілізації. Новий імпульс до цього зближення дав вступ Великобританії в 1972 році в Європейське економічне співтовариство. Це привнесло нові риси й тенденції в англійське право.
2. Кримінально-процесуальне право Англії та США і його суб ’ єкти.
Кримінально-процесуальне право англосаксонської системи насамперед складається із загального права й права справедливості. Загальне право в Англії було створено Вестмінстерськими суддями, а право справедливості зложилося з рішень суду канцлера, які виправляли недоліки загального права. От чому право даних країн і по походженню, і за структурою називають прецедентним [12, 94].
Основною формою (джерелом) кримінально-процесуального права є судова практика. Рішення, винесені судом, обов’язкові для нього самого й для нижчестоящих судів по аналогічній справі. У цьому полягає правило прецеденту. У ряді випадків, особливо в США, Вищі суди не зв’язані своїми рішеннями. Однак у дійсності вони досить рідко прибігають до цього виключення.
Іншим джерелом права служить закон (статутне право). При цьому закон у порівнянні із судовою практикою відіграє другорядну роль, оскільки для юристів нормативний акт не має смислу, поки він не витлумачений судовими рішеннями. Виключення становить Конституція США, що має пряму дію.
Найважливішими нормативними джерелами англійського кримінально-процесуального права є Велика хартія вільностей 1215 року і Білль про права 1689 року. Помітимо, що з 1832 року роль закону в Англії стала зростати. Останнім часом прийнятий ряд найважливіших нормативних актів, серед них Закон про суди 1971 року, Закон про магістратські суди 1980 року, Закон про Верховний суд 1981 року, Закон про поліцію й докази по кримінальних справах 1984 року, Закон про державних обвинувачів 1985 року, Закон про суди й правове обслуговування 1990 року, Закон про кримінальне правосуддя й публічний порядок 1994 року і Закон про кримінальний процес і розслідування. Вищесказане дозволяє сказати, що в сучасній Англії серед джерел права законодавство посідає не менше місце, ніж прецеденти.
Кримінально-процесуальному праву США на відміну від англійського завжди властиві деякі риси, що зближають його з континентальною системою. Наявність більш розвиненого законодавства (особливо Конституції США й п’ятнадцяти виправлень), а також федеративного пристрою помітно відрізняють американське право від британського.
Як загальні особливості кримінально-процесуальних норм країн загального права можна відзначити їхній пріоритет перед нормами матеріального права в очах правозастосовників, а також їхня нерозділеність із цивільно-процесуальним правом. Незалежно від того, чи знаходять своє вираження кримінально-процесуальні норми в законі або прецеденті, для них характерна менша абстрактність - спрямованість на рішення конкретної проблеми, а не на формулювання загального правила поведінки.
Для Англії й США характерна складна судова система.
В Англії виділяються вищі й нижчі суди. Вищі суди представлені Верховним судом, що складається з Високого суду, Суду корони й кримінального відділення Апеляційного суду. По деяких справах вищою інстанцією виступає Апеляційний комітет палати лордів. В Америці одночасно взаємодіють судові системи штатів з федеральними судами. Судові системи штатів, загалом, складаються із трьох рівнів: судів першої ланки, апеляційних судів і Верховного суду. Вищі суди є апеляційною інстанцією для нижчестоящих, а також розглядають по першій інстанції справи особливого значення [13, 40].
Нижчі суди, або суди першої ланки, умовно можна назвати магістратськими судами, які обслуговуються мировими суддями, як правило, що не є юристами й не одержують винагороду. Вони можуть працювати не повний робочий час, займаючись приватною практикою в проміжках між виконанням обов’язків судді. Якщо обов’язки мирового судді за плату виконує професійний юрист, то він називається магістратом. Магістратський суд вирішує по суті справи невеликої суспільної небезпеки (місдімінори - кримінальні провини). Він не вправі призначити покарання вище встановленої межі (90 днів позбавлення волі в деяких штатах США й 6 місяців - в Англії). По тяжких злочинах (фелоніям) магістрати здійснюють попереднє провадження: санкціонують обшуки й арешти, проводять первісну явку арештованого в суд, встановлюють заставу, призначають захисника для незаможних, роблять попереднє слухання справи.
Іншим найважливішим суб’єктом процесу є обвинувач. Приватно-позовне провадження в англосаксонському процесі припускає можливість для кожного громадянина виступати обвинувачем у справі особисто або за допомогою адвоката. До 1985 року в Англії не було служби державного обвинувачення й у судах виступали адвокати, що представляють інтереси уряду. У цей час така служба існує. Державне обвинувачення по тяжких злочинах здійснює через своїх помічників директор публічних переслідувань, що призначається генеральним аторнеєм із числа баристерів або солістерів.
У США публічне обвинувачення існувало ще до революції. Його здійснює аторнейська служба, очолювана генеральним аторнеєм США, у підпорядкуванні якого знаходяться аторнеї США в кожному з 94 судових округів, що мають до 50 помічників.
На досудових стадіях функція обвинувачення здійснюється шляхом розслідування. Крім зазначених суб’єктів попереднє розслідування по більшості справ роблять поліція й деякі інші посадові особи (наприклад, в Англії сам генеральний аторней або директор керування по боротьбі з тяжкими шахрайствами). Поліція даних країн має складну структуру. В Англії виділяються національна поліція й поліція графств, в Америці - федеральна, штатів і місцева.
Третім основним учасником процесу виступають захисники, організації яких, до речі, були попередниками прокуратури. В Англії найстаршими корпораціями захисників є баристери й солістери. Баристери вважаються елітою й працюють у судах (у бар’єра), а солістери займаються із клієнтами й збирають доказовий матеріал на досудових етапах. З 1990 року тверда границя в їхніх функціях стала стиратися. До того ж з’явилася нова категорія правозаступників - адвокати, що мають право виступати в судах.
У США виділяються дві групи адвокатів. Перші працюють у юридичних консультаціях (агентствах захисників), що забезпечують участь адвокатів у процесі для незаможних за рахунок засобів штату. Другі вважаються приватними (платними) адвокатами й іменуються баристерами.
Розглянемо докладніше кримінальний процес країн системи загального права на прикладі судочинства США, звертаючи увагу на його відмінності від англійського кримінального процесу [14, 50].
Однією з особливостей англосаксонського процесу є його значна диференціація. Особливу процедуру має розгляд злочинів, зроблених неповнолітніми. По всіх справах кримінально-процесуальна форма розрізняється також залежно від категорії злочину. Так, провадження по фелоніям (тяжких кримінальних злочинах) більш ускладнено, ніж по місдімінорам (кримінальних провинах). Найбільший інтерес представляє судочинство по фелоніям, пов’язане з арештом, оскільки він торкається найважливіших прав людини. Американські юристи виділяють 19 етапів судочинства, які можна об’єднати в три великі групи:
1) стадію поліцейського розслідування;
2) стадію досудового дослідження обставин справи обвинуваченням і захистом;
3) судові стадії.
3. Суд Англії.
Вивчення судової практики - основного джерела англійського права припускає знання основних принципів англійського судоустрою. Англійська судова система здавна відрізнялася надзвичайною складністю й сьогодні, незважаючи на ряд реформ, проведених за останні сто років і що спростили і якоюсь мірою раціоналізували її, ця система спантеличує континентального юриста.
В Англії проведений розподіл - невідомий в Європі - на так зване високе правосуддя, здійснюване вищими судами, і нижче правосуддя, здійснюване більшим числом нижчестоящих судів і юридичних органів. Юристи завжди приділяли особливу увагу діяльності високих судів, оскільки останні не тільки розглядають конкретну справу, але й виносять рішення, що нерідко виходить за рамки даної справи й за певних умов утворить прецедент, якому потім слід випливати. Вивчаючи прецеденти, можна довідатися, яке ж англійське право. Але в той же час величезна більшість справ виявляється поза сферою цих високих судів і розглядається нижчими юрисдикціями. Ці інстанції не беруть участь, однак, у здійсненні судової влади їх рішення мають обмежене значення [15, 24].
Історія Англії знає багато високих судів: Вестмінстерські суди (суд королівської лави, суд загальних позовів, суд казначейства), що застосовували загальне право, канцлерський суд, що діяв на основі справедливості, суд Адміралтейства, що розглядав деякі справи в сфері морського права, суд по справах про розлучення, що діяв на основі канонічного права, суд по спадкоємних справах, що розглядав питання, пов’язані із заповітом. Метою Актів про судоустрій 1873-1875 років було спрощення сформованої системи. Акти скасували всі ці суди як самостійні й об’єднали їх у рамках нового єдиного Верховного суду, над яким у виняткових випадках міг здійснювати контроль Апеляційний комітет палати лордів.
Створена цими актами судова система не раз піддавалася модифікаціям і була істотно змінена Законами про суд 1971 року. Коротко опишемо нинішню організацію Верховного суду. У нього входять: Високий суд, Суд Корони й Апеляційний суд.
Високий суд складається із трьох відділень: королівської лави, канцлерського, по сімейних справах. Розподіл справ між цими відділеннями пов’язан лише із практичними міркуваннями, у принципі ж кожне відділення може розглядати будь-яку справу, що входить у компетенцію Високого суду. У рамках відділення королівської лави є Адміралтейський суд і Комерційний суд, у рамках канцлерського відділення - Патентний суд, але це означає лише наявність суддів, що спеціалізуються по даних питаннях, а також застосування спеціальної процедури при розгляді справ певної категорії. У складі Високого суду 80 суддів (вони носять титул «джастис»), до яких варто додати лорда - головного суддю, що очолює відділення королівської лави, канцлера, що очолює канцлерське відділення, і голови відділення по сімейних справах. Судді призначаються із числа адвокатів, для яких перехід у ранг суддів Її Величності означає пік професійної й суспільної кар’єри. Справи, які слухаються по першій інстанції, звичайно розглядає один суддя. Лише в минулому при розгляді справи по загальному праву в розгляді завжди брало участь журі; нині воно бере участь у слуханні цивільних справ лише у виняткових випадках. Відкинуте також правило про те, що вердикт присяжних (у тих рідких випадках, коли вони беруть участь) повинен бути винесений одноголосно.
Суд Корони - це нове утворення, створене Актами про суд 1971 року. Він розглядає кримінальні справи. Його склад більш багато особовий. Залежно від виду злочину справу може розглядати або суддя Високого суду, або окружний суддя (який повинен бути професійним, постійно працюючим суддею), або баристер, або солістер, тимчасово виконуючий обов’язки судді. В 1987 році було 465 баристерів. Якщо обвинувачуваний не визнає себе винним, у розгляді справи бере участь журі, але це буває нині рідко.
Апеляційний суд - це друга інстанція в рамках Верховного суду. У його складі 23 судді, іменовані лорд-джастисами й очолювані хоронителем судових архівів (Маsters of the Rolls). Справи розглядає колегія в складі трьох суддів. Скарга відхиляється, якщо більшість із них не вважають потрібним змінити рішення, на яке вона подана. Одна з колегій суду займається лише кримінальними справами. Це - кримінальне відділення Апеляційного суду. Колегія діє звичайно в складі лорд-джастиса й двох суддів з відділення королівської лави. На відміну від колегій, що розглядають цивільні справи, тут не прийнято, щоб думка суддів, що залишилися в меншостях, ставала відомою[16, 17].
Рішення Апеляційного суду можуть бути оскаржені в Апеляційному комітеті палати лордів. Таке оскарження носить винятковий характер: палата лордів винесла в 1990 році 50 рішень. Справи в палаті лордів розглядаються декількома, мінімум трьома, лордами. Можуть розглядати справи тільки лорд-канцлер - головуючий у палаті, 11 лордів (Lords of Appeal іn Ordіnary), які спеціально для цього вибрані перами Англії (не по праву спадкування), і лорди, які колись займали судові посади, перераховані в законі. Справи звичайно розглядають 5, але не менш 3 лордів. Кожний окремо висловлює в справі свою думку (speech), скарга відхиляється, якщо більшість не висловилася за її задоволення. Англійське право не знає французької практики скасування рішення й повернення справи на новий розгляд. І палата лордів, і Апеляційний суд виносять рішення по суті оскарженої ними справи.
Палата лордів - це вища судова інстанція не тільки для Англії, але й для всього об’єднаного Королівства. Крім того, судді палати лордів як такі або разом із суддями заморських територій утворюють Судовий комітет Таємної ради. На такому рівні розглядаються скарги на рішення верховних судів британських заморських територій або держав - членів Співдружності, оскільки ці держави не виключають можливості такої скарги (Нова Зеландія, Гамбія, Сьєрра-Леоне). Таким чином, суддям палати лордів доводиться часто застосовувати інше, неанглійське право. Вся ця процедура привертає увагу багатьох авторів, які бачать у ній гарантію проти тенденції додання праву сугубо національного характеру. Рішення Судового комітету (теоретично вони вважаються «думками, які він повідомляє Короні для здійснення її прерогатив»), засновані на загальному праві, володіють тим же авторитетом, що й рішення палати лордів. І ті, і інші рішення з тих самих збірників.
Крім високих судів в Англії діють різноманітні нижчестоящі інстанції, які й розглядають переважну більшість справ.
Найважливіші низькі суди по цивільних справах - це суди графств, створені законом в 1846 році й тільки за назвою схожі із судами графств середніх століть. Суди графств відіграють істотну роль у відправленні правосуддя в Англії, тому що закон наділив їх досить широкою компетенцією. Хоча компетенція Високого суду необмежена, він, у принципі, не приймає до розгляду справи, у яких сума позову нижче 5000 фунтів стерлінгів, і, отже, всі справи такого роду попадають у суди графств. У них (правда, не в усіх) розглядаються нині й шлюборозлучні справи при відсутності заперечення сторін. Усього в цій інстанції зайнято приблизно 420 суддів. Як і члени Високого суду, вони призначаються із числа адвокатів з репутацією. Малозначні справи (ціна позову менш 500 фунтів стерлінгів) можуть розглядатися помічником судді (він іменується реджистер) або бути спрямовані - відповідно до Закону 1973 року - на арбітражний розгляд.
Малозначні кримінальні злочини розглядаються магістратами - простими громадянами, на яких покладена роль мирових суддів. Їхнє загальне число становить приблизно 26 тисяч, і це не юристи. Магістратам допомагає секретар-юрист (клерк). Винагороди магістрати не одержують. Як правило, справу повинні розглядати не менш двох магістратів, і лише у виняткових малозначних випадках - один.
У Лондоні й деяких інших великих містах мировий суддя замінений постійно діючими оплачуваними магістрами. Вони призначаються королевою по поданню лорда-канцлера із числа баристерів або солістерів зі стажем не менш семи років [17, 19].
Компетенція магістратів не обмежується малозначними злочинами. І у відношенні інших, більш тяжких злочинів вони в порядку попередньої процедури вправі вирішувати, чи є докази провини, достатні для того, щоб обвинувачуваний став перед Судом Корони. З іншого боку, обвинувачуваний у ряді випадків має можливість просити, щоб його судив магістратський суд, і 80 % кримінальних справ розглядаються саме в такий спосіб. Обвинувачуваний зацікавлений у тому, щоб стати перед магістратським судом, що у силу обмеженої компетенції не може призначити міру покарання понад шість місяців позбавлення волі, тоді як у Суді Корони за таке ж діяння можна одержати набагато більш суворе покарання. У мировому суді немає журі, навіть у тому випадку, коли обвинувачуваний, що вибрав цей суд, не визнає себе винним.
До сказаного варто додати, що магістратський суд наділений деякою компетенцією по розгляду цивільних справ, насамперед сімейних (аліментних зобов’язань, охорони дітей), а також справ по стягненню деяких видів кредиту, передбачених законом.
Скарги на рішення графських судів приносяться прямо в Апеляційний суд, а на рішення мирових судів залежно від характеру справи - або в Суд Корони (тут її розглядає колегія в складі від 2 до 4 професійних суддів), або у відділення королівської лави (де її розглядають, як правило, троє суддів).
Для розгляду адміністративних справ і у випадку, якщо застосування окремих законів стикається із труднощами, судової компетенцією наділяються окремі органи - управління, комісії або трибунали. Без розгляду цими органами відповідні справи не можуть бути передані у Верховний суд.
Такого роду установи численні, і роль їх значна. Вони діють у сфері економіки (повітряний і наземний транспорт, фабричні марки, авторські права, радіомовлення), фінансів (прибутковий і земельний податки, ухиляння від сплати податків), землекористування, наймання житлових і нежитлових приміщень, у соціальній сфері, для рішення питань, пов’язаних з військовою службою. Рада трибуналів спостерігає за діяльністю цих установ [18, 113].
Трибунали досить різні за структурою й формами діяльності; іноді вони діють при органах управління, в інших випадках вони повністю автономні. Такі, наприклад, трибунали, покликані розглядати відносини власників і наймачів, роботодавців і службовців. Функцією одних трибуналів є розгляд спорів, інші ж лише контролюють правильність прийняття рішень адміністрацією. У цілому ж органи, про які йде мова, не схожі із французькими адміністративними судами. Всі ці органи функціонують під контролем Верховного суду. У всякому разі, теоретично це так. В Англії немає ієрархічної системи адміністративної юрисдикції, так само як немає й «вищої інстанції», що спеціалізується на розгляді спорів, у яких однією зі сторін є державний орган. Спроби створити у Верховному суді «адміністративне відділення» постійно натрапляють на опір тих, хто не хоче розвитку адміністративного права по континентальній моделі, тобто поза рамками загального права. Проте з 1981 року існує список адміністративних справ, якими займаються вищі судові інстанції. Ці справи розглядаються 9 суддями спеціального відділення Суду королівської лави дещо підвідомчого Апеляційному суду. В 1980 році визначена основна процедура для розгляду обігу про скасування рішень управлінських органів і нижчестоящих судів. Існуючі в Англії органи по розгляду адміністративних суперечок покликані діяти лише як нижчестоящі суди, які в цій країні складаються, як правило, з не юристів і не стільки здійснюють справжню судову владу, застосовуючи з достоїнством право, скільки призначені для того, щоб розвантажити дійсні суди, взявши на себе все, що не заслуговує їхньої уваги.
Судді англійських високих судів займають важливі позиції, і їхня роль очевидна. На відміну від того, що має місце на континенті, в Англії існує справжня судова влада, що за значенням і престижем не нижче законодавчої й виконавчої влади.
Високі суди в Англії - дійсна влада. Саме їм Англія зобов’язана створенням загального права й права справедливості. У наш час ситуація змінилася. Однак не було такої кодифікації, що змусила б англійського юриста повірити в те, що відтепер основним джерелом англійського права є закон. Не можна забувати й про історичну роль судів у твердженні прав і свобод. Багато хто стверджує, що ця роль - не тільки в минулому й наявність реальної судової влади є корисною противагою сформованому нині альянсу уряду й парламенту. Можна розглядати як конституційний звичай принцип, відповідно до якого жодний розгляд спорів не може не підлягати контролю суду, тобто судова влада володіє своєрідним природним правом (іnherent rіght) знати всі питання такого роду. Існування судової влади - повністю незалежної й досить шановної - необхідно для нормального функціонування англійських інститутів, формуванню й зміцненню яких суди настільки істотно сприяли в ході історії [19, 115].
Про ту роль, що визнана в Англії за високими судами, можна судити по ряду чинних правил. Всі підлягаючі розгляду суперечки - цивільні, кримінальні, адміністративні - або вирішуються Верховним судом, або щонайменше перебувають у сфері його контролю. Зацікавлені особи можуть у всіх випадках звернутися безпосередньо у Високий суд або Суд Корони. Звичайно, обоє ці суди прагнуть уникнути перевантаження, якщо порушувана справа може бути без усякого збитку розглянута нижчестоящим судом, але саме вони самі мають дискреційне право вирішувати це питання й, крім того, можуть у будь-який момент прийняти справу, розглянуту в іншому суді, до свого провадження. І Високий суд, і Суд Корони мають всю повноту юрисдикції, але під контролем Апеляційного суду й палати лордів.
Суди вищих інстанцій вільні не тільки у виробленні прийнятих норм, але й у встановленні порядку своєї діяльності. Правила діяльності Верховного суду (Rules of the Supreme Court) встановлені не парламентом, а комісією, у якій переважали судді.
Суди вищих інстанцій мають достатні засоби, щоб змусити поважати свої рішення. Вони можуть давати накази службовцям адміністрації (крім слуг Корони), що неможливо у Франції. За «неповагу до суду» вони можуть присудити до тюремного ув’язнення особу, що заважає нормальному ходу процесу, або особу, дії якої свідчать про небажання виконувати судові рішення по певних категоріях справ.
Важливим фактором, що свідчить про наявність в Англії судової влади, є концентрація правосуддя у вищих судових інстанціях. До 1800 року у Вестмінстерських судах налічувався максимум 15 суддів, а в 1900 році їх було 29. Всі ці судді жили в Лондоні, і тут же проходили судові засідання, хоча й існувала така форма деконцентрації, як проведення Судом королівської лави періодичних виїзних сесій - ассиз, що проводилися в деяких провінційних містах. Англійські адвокати (баристери) також були зосереджені в Лондоні, і кожний з них повинен був перебувати в одній із чотирьох корпорацій адвокатів, так званих «іннах».
Ця концентрація правосуддя сьогодні трохи похитнута. Зросло число суддів у високих інстанціях; хоча виїзні сесії скасовані, виникло нове правило, що дозволяє Високому суду діяти як у Лондоні, так і в провінції. Суд Корони є у всіх основних містах Англії. Ця ж тенденція характерна й для адвокатур. Хоча баристери повинні як і раніше належати до одного із чотирьох «іннів» і тільки тут, у Лондоні, вони можуть одержати дозвіл на заняття професією, проте з’являються місцеві колегії адвокатів, члени яких мають лише епізодичні контакти зі столицею.
Тенденції розвитку на сучасному етапі викликають у традиційних колах по різних підставах відомі побоювання. Ріст чисельності суддів, деконцентрація правосуддя - чи не відіб’ється це фатальним образом на уяві про роль судової влади, уяві, якій вже загрожують та нова роль, яку грає сьогодні законодавство ?
В Англії немає прокурорських органів при судах. Наявність представника виконавчої влади здалося б англійцям несумісним з автономією й достоїнством судової влади. Крім того, статус прокурора, по їхній уяві, порушує рівність обвинувачення й обвинувачуваного, котре повинне бути в кримінальній справі. Немає тут і міністерства юстиції, хоча багато хто й пророкує утворення такого органа. Автономія судової влади проявляється й у способі навчання й відборі юристів, які здійснюються органами, підконтрольними тільки судовій владі, а не довіряються університетам або іншим установам, незалежним від суду.
4. Суди в США.
Конституція Сполучених Штатів, як і будь-якої Європейської держави, передбачає наявність трьох незалежних галузей влади: законодавчої, виконавчої й судової. Відповідно до Конституції, функції кожної з галузей влади частково незалежні: частина з них пов’язана з іншими галузями влади. Наприклад, тільки судова влада вправі судити про конституційність актів, прийнятих Конгресом, але, у той же час, вона є залежною від повноважень Конгресу у рішеннях фінансових і багатьох інших адміністративних питань. Точно також потреби судової влади в приміщеннях і технічних засобах забезпечуються Управлінням загального забезпечення - федеральним органом, що входить у структуру виконавчої галузі влади. І, що найбільше істотно, суди щорічно одержують фінансування від Конгресу. Таким чином, судова влада, не будучи піддана повному контролю з боку інших галузей влади, не може, однак, існувати автономно від них.
У статті 111 Конституції США говориться: «судова влада в Сполучених Штатах належить винятково Верховному Суду, а також судам нижчої інстанції, засновуваним за рішенням Конгресу».
У відповідності зі статтею 111 Конституції Конгресом засновані наступні нижчестоящі суди:
- окружні суди (суди першої інстанції);
- тринадцять апеляційних судів проміжної юрисдикції, названих окружними апеляційними судами (дванадцять розподілені по територіальному принципу й розглядають скарги на рішення окружних судів (судів першої інстанції) на своїй території;
- Апеляційний суд федеральної юрисдикції - це спеціалізований апеляційний суд, що здійснює загальнонаціональну юрисдикцію в таких сферах, як міжнародна торгівля, інтелектуальна власність (наприклад, в галузі патентного права), державні замовлення, позови проти уряду Сполучених Штатів, а також справи ветеранів війни);
- спеціалізовані суди, наприклад, Суд по зовнішній торгівлі, і інші;
У федеральну систему судів входять Верховний Суд США, апеляційні й окружні, а також спеціальні суди. Всю систему очолює Верховний Суд США, що одночасно займає винятково важливе положення в структурі вищих державних установ поряд з Конгресом і Президентом США.
Верховний Суд США перебуває у Вашингтонові, округ Колумбія. У його склад входять Голова й вісім членів, ці дев’ять чоловік наділені надзвичайною владою, їхня відповідальність надзвичайно велика. Верховний Суд є вищим апеляційним судом і йому належить право остаточного висновку по справах, справедливість рішень по яких, винесених судами нижчих інстанцій, або їхня відповідність нормам Конституції США, ким-небудь оспорюється.
Верховний Суд вінчає цілу систему, що складається з великої кількості федеральних судів. Крім цього, кожний штат створив власну судову систему, що включає Верховний Суд даного штату, для розгляду цивільних і кримінальних справ і апеляцій на них. Існує також система окружних і міських судів. Найчастіше навіть у маленькому селищі з населенням у кілька сотень людей є місцевий суддя, іменований «мировим», що вирішує менш серйозні правові питання. Є особливі військові суди для військовослужбовців, а також інші спеціальні суди для рішення кола питань від сплати податків до порушення імміграційного законодавства.
Основна функція Верховного Суду - винесення рішень по судових справах, пов’язаним з обвинуваченнями в порушенні Конституції. Більшість справ стосуються обвинувачень у порушенні цивільних прав. Верховний Суд вправі за рекомендацією Наради суддів Сполучених Штатів встановлювати правила судочинства й порядок розгляду речових доказів для нижчестоящих судів.
Члени Верховного Суду й судді окружних апеляційних судів і судів першої інстанції призначаються Президентом Сполучених Штатів з наступним підтвердженням призначення Сенатом (одна з палат Конгресу). Статтею 111 Конституції передбачається, що ці судді «перебувають у своїй посаді за умови належного поводження». На практиці це означає, що суддя зберігає свій пост довічно, якщо тільки він не буде підданий імпічменту. Відповідно до тієї ж статті Конституції заробітна плата таких суддів, звичайно називаних суддями 111 статті, не може бути знижена.
Верховний Суд США є найбільш відомим федеральним судом. Якщо громадянин програє процес в Апеляційному суді, він може звернутися зі своїми проблемами у Верховний Суд США. Однак, на відміну від Апеляційного суду, Верховний Суд не зобов’язаний проводити слухання по вступним заявам. По суті, Верховний Суд заслуховує тільки невеликий відсоток вступних заяв на розгляд справ.
Апеляційні суди були створені в 1891 році як проміжна інстанція між Верховним судом США й окружними судами. У цей час є 13 апеляційних судів: один у федеральному окрузі Колумбія, 11 - у кожному з апеляційних округів, що охоплюють територію від 3 до 10 штатів і мають свій офіційний номер, і, нарешті, заснований в 1982 році Апеляційний суд федеральної юрисдикції, що розглядає скарги по митних і патентних справах і скарги на рішення Претензійного суду.
До складу кожного апеляційного суду входить від 4 до 23 суддів. Обов’язку голови покладають на того з них, хто довше всіх входить до складу цього суду, однак не досяг 70 років.
Окружні суди (іноді їхні назви переводяться як районні) складають основну ланку федеральної судової системи. Вся територія країни поділена на округи з урахуванням границь між штатами, так що в одному штаті є від одного до чотирьох округів. Відповідні окружні суди створені також на чотирьох заморських територіях США. Усього в цей час налічується 95 окружних судів, у кожному з яких від 2 до 27 суддів. Вони розглядають по першій інстанції цивільні й кримінальні справи, що входять у компетенцію федеральної юстиції, а також скарги на дії адміністративних відомств. Кримінальні справи й цивільні позови по більшості категорій справ із сумою позову понад 20 доларів слухаються за участю присяжних, якщо на цьому наполягає обвинувачуваний або позивач. При окружних судах функціонують федеральні магістрати (ця посада заснована в 1968 році). Вони займаються в основному підготовкою справ до слухання й контролем за виконанням судових рішень. Магістрати вправі самостійно розглядати кримінальні справи за обвинуваченням у малозначних злочинах, якщо ті караються позбавленням волі на строк до одного року й штрафом до 1000 доларів, однак за умови, що обвинувачуваний не наполягає на розгляді його справи суддею окружного суду. В 1978 році при кожному з окружних судів були засновані суди по справах про банкрутство, яким доручений розгляд цієї досить численної категорії справ. Скарги на їхні рішення можуть бути принесені, як правило, в окружний суд.
У силу своїх повноважень по організації федеральних судів першої інстанції Конгрес може в значній мірі контролювати їхню діяльність законодавчими методами. Конгресом встановлена щорічна звітність судової галузі влади, а також засновані структури в її складі, що виконують адміністративні, освітні й політичні функції.
Такі адміністративні, освітні й політичні структури дають судовій і іншій галузям влади механізм, за допомогою якого підтримується взаємодія між ними. Так, наприклад, у складі організаційної структури судової галузі влади є підрозділ по зв’язку із законодавцями. Це підрозділ, підтримуючи контракт із конгресменами, збирає інформацію про законопроекти, що зачіпають судову владу.
Основні адміністративні підрозділи судової галузі влади, засновані Конгресом: нарада суддів; адміністративне керування судовою системою США; федеральний судовий центр; окружні ради суддів.
Поряд із системою загальних судів існує кілька спеціалізованих федеральних судів. Їхня система піддалася значним перетворенням в 1982 році. Важливе місце в ній займає Претензійний суд. Він розглядає цивільні позови приватних осіб і корпорацій до уряду США на суму понад 10 000 доларів з вимогою про відшкодування збитку, заподіяного порушенням договорів, і по ряду підстав.
За рішенням Конгресу засновані також суди по справах про банкрутство, що є підрозділами окружних судів, а також посади суддів-магістратів як помічників або членів окружних судів. Магістрати асистують суддям 111 статті, висуваючи обвинувачення по кримінальних справах, здійснюючи безліч досудових процедур, а також рекомендуючи ті або інші рішення по справах, що підлягають розгляду суддями 111 статті, з доручення останніх. Судді таких судів призначаються на обмежений строк і не Президентом, а суддями 111 статті.
В 1980 році Суд по митних справах був перейменований у Суд по зовнішній торгівлі. Також є самостійний Податковий суд федерального підпорядкування, що розглядає суперечки, які виникають у зв’язку з визначенням розмірів федеральних податків і їхньою сплатою.
Суди штатів відіграють важливу роль у відправленні правосуддя в США, оскільки їм доводиться розглядати величезне число порушуваних справ. Ці суди підтримують самий тісний контакт із громадськістю. Більша частина позовів громадян розглядається в судах штатів, а не у федеральних судах. Суди штатів займаються розглядом таких справ, як пограбування, погрози фізичного насильства й порушення правил дорожнього руху, тобто з найбільш імовірними ситуаціями, у які може потрапити той або інший житель штату.
У судів штатів багато справ, тому що їхня юрисдикція має загальний, необмежений характер, що дозволяє їм приймати рішення практично по справах будь-якого характеру. Юрисдикція - це судочинство, відправлення правосуддя по справах, якими вповноважений займатися суд. За останні роки суди штатів щорічно розглядали понад 29 мільйонів справ.
Юрисдикція федеральних судів не настільки широка. У рік вони розглядають біля одного мільйона справ. З них 78 відсотків заяв про банкрутство, 4 відсотки - кримінальні справи, 18 - цивільні справи.
Здебільшого федеральні суди займаються провадженням справ, у яких однією зі сторін виступає США, а також справ, що стосуються порушень Конституції або федеральних законів і прав іноземних дипломатів. Крім того, федеральні суди займаються спеціальним судочинством, що зачіпає банкрутство й інциденти на морі, і розбирають справи, що відносяться до законів штатів, коли в конфлікт залучені сторони з різних штатів.
У компетенцію федеральних судів входить, насамперед, розгляд кримінальних справ про злочини, передбачені федеральним законодавством, цивільних справ по позовах до федеральної влади й по спорах, що виникають у зв’язку із застосуванням федеральних законів або між громадянами, що проживають у двох різних країнах, якщо при цьому сума позову перевищує 10 тисяч доларів.
По ряду питань компетенція федеральних судів і судів штатів збігається, що викликало формулювання досить складних правил розмежування їхніх функцій. При певних ситуаціях в органів обвинувачення й у позивачів по цивільних справах створюються можливості вибору між зверненням до суду одного зі штатів або у федеральний суд, а в деяких досить рідких випадках допускається звернення до федерального суду зі скаргою в справі, що розглядається в суді штату, але тільки якщо мова йде про тлумачення або застосування норм федерального права, якщо в наявності «федеральне питання».
Гнітюча частина кримінальних і цивільних справ розглядаються судами штатів, і лише відносно невелика їхня частина (5-10 відсотків) виявляється предметом розгляду федеральних судів.
Суд є установою, створеною урядом для врегулювання й рішення спорів юридичним шляхом. Суперечки виникають і направляються для розгляду в суд, коли люди не можуть самі дійти згоди із приводу якогось конкретного випадку.
Отже, у США є федеральні суди й суди штатів. Обидва типи судів є результатом того, що визначається Конституцією США як федералізм. Відповідно до концепції федералізму, частина функцій передається уряду США, у той час як інші функції є прерогативою штатів. Функції федерального уряду США зачіпають такі інтереси, як очищення водних шляхів всієї країни, забезпечення національної оборони й спостереження за станом національних парків. Уряди штатів здійснюють функції, що звичайно вважаються «урядовими» функціями - забезпечення роботи навчальних закладів, керування поліцейськими департаментами й асфальтування доріг.
Федеральні суди створюються урядом США для вирішення спорів, що стосуються федеральної Конституції й прийнятих Конгресом законів, іменованих статутами. Суди штатів створюються штатами, округами або містами, що входять у штат. Незважаючи на те, що суди штатів покликані стежити за дотриманням положень федеральної конституції й федеральних законів, у більшості випадків вони займаються проведенням у життя Конституції й законів конкретного штату.
Із всіх федеральних судів у США найбільш численними є окружні суди. Конгрес розділив країну на 94 федеральних судові округи. Окружні американські суди є федеральними судовими органами, де здійснюється судочинство, дають показання свідки й функціонують присяжні засідателі. У кожному окрузі діє суд по справах про неспроможність. Він є частиною окружного суду й займається перетворенням у життя законів про банкрутство.
Конгрес розмістив кожний з 94 округів в 12 регіональних системах. У кожній системі є апеляційний суд. Якщо той або інший громадянин програє процес, він може звернутися в Апеляційний суд із проханням переглянути справу у зв’язку з невірним застосуванням закону суддею. Іноді в апеляційні суди звертаються із клопотанням про перегляд рішень адміністративних органів, таких як, наприклад, національне управління по врегулюванню трудових суперечок. Є також федеральна система, чиї апеляційні суди базуються у Вашингтоні, але займаються слуханням певних справ на території всієї країни.
Деякі питання підсудні тільки федеральним судам. У ряді випадків сторони можуть звернутися як у суд штату, так і у федеральний суд. Однак у більшості випадків сторони мають право звертатися тільки в суд штату.
Незважаючи на те, що федеральні суди заслуховують значно менше справ, ніж суди штатів, справи, які вони розглядають, частіше всього мають загальнонаціональне значення, оскільки пов’язані з перетворенням у життя федеральних законів і охороною федеральних прав.
Федеральні суди частіше розглядають цивільні, а не кримінальні справи. У компетенцію федерального суду входить також розгляд цивільних позовів по перегляду рішень і дій адміністративних органів. Федеральні суди також заслуховують справи про банкрутство і мають у своєму складі спеціальних суддів по справах про банкрутство. Окремо від федеральних судів діють судові системи штатів.
В американських штатах діють різні системи судів. По більшій частині їхні особливості пояснюються історичними умовами формування судової системи даного штату.
Суди, що очолюють судову систему в штаті, найчастіше носять назви Верховних судів, однак у ряді штатів вони називаються апеляційними. Вони складаються з п’яти-дев’яти суддів, один із яких призначається головою. Верховні й відповідні ним суди штатів займаються, головним чином, розглядом апеляційних скарг на рішення нижчестоящих судів. У більшості штатів вони розглядають скарги лише на судові рішення, які стосуються питань права, в інших - і питань факту. У більшості штатів Верховні суди самі вирішують, чи приймати до розгляду апеляційні скарги й інші звертання до них, крім вироків до страти, скарги, які підлягають обов’язковому розгляду у верховному суді штату. В окремих штатах діє правило, відповідно до якого Верховний Суд зобов’язаний розглядати всі без винятку вступні до нього скарги.
Як суд першої інстанції ці суди найчастіше видають лише судові накази у випадку безпосереднього звертання до них, наприклад, зі скаргою на утримання під вартою, а в деяких випадках приймають до свого провадження пов’язані з виданням наказів справи, якщо вони відрізняються особливою складністю. Велика роль Верховних судів штатів у тлумаченні Конституцій і оцінці законодавства штатів у зв’язку з розглянутими ними судовими справами або скаргами на рішення адміністративних органів. Значення цієї функції істотно зросло за останні десятиліття, коли в окремих штатах Верховні суди стали проводити лінію на більш рішучий, ніж Верховний Суд США, захист прав громадян.
Також у штатах існують суди проміжної юрисдикції, які створені для розгляду скарг на вироки й рішення судів першої інстанції й інших судових установ. Вони носять різні назви, але частіше називаються апеляційними судами.
Основна ланка судової системи штатів - суди загальної юрисдикції, які виступають під самими різними назвами. Наприклад, у штаті Нью-Йорк - це Верховні суди, у штаті Каліфорнія - вищі суди, але частіше вони йменуються окружними судами.
У багатьох штатах також діють суди спеціальної юрисдикції - або самостійно, або при окружних судах. Це суди по податках, по земельних спорах, по справах про спадкування, по претензіях до влади штатів, суди, що розбирають величезну кількість справ про порушення правил дорожнього руху, і інших. Важливе місце серед них займають суди по справах неповнолітніх, що нерідко володіють і функціями сімейних судів.
У системі американських судів на рівні федерації й штатів відсутні спеціальні органи конституційного контролю, оскільки ці функції виконуються судами загальної юрисдикції. Верховний Суд США прецедентом 1803 року ввів для себе й для інших федеральних судів виняткове по своїй важливості повноваження тлумачити положення Конституції США й визнавати недійсними закони, видані Конгресом США й легіслатурами штатів, будь-які акти виконавчої влади за мотивами їхнього протиріччя Конституції. Верховний Суд США, як і інші федеральні суди, вправі по тим ж мотивам скасовувати рішення будь-яких судових органів. У свою чергу Верховні суди штатів самим активним образом розглядають справи, пов’язані із тлумаченням Конституції й законів штатів. Суди загальної юрисдикції в штатах також виступають у ролі органів конституційного контролю й адміністративної юстиції, оскільки вони нерідко приймають до свого розгляду скарги на дії адміністративних установ і посадових осіб за мотивами неправильного застосування тими законів.
Висновки
Англосаксонська правова система представлена наступними країнами: Англія, США, Нова Зеландія, Канада, Австралія, Індія, що були колоніями Британської імперії.
В Англії періоду нормандського завоювання існувала розрізнена, не зв’язана між собою локальна нормотворчість, заснована здебільшого на місцевих звичаях. Починаючи з X століття, королівські судді починають формування єдиного для всієї країни прецедентного права. Вироблювані рішення приймаються за основу всіма іншими суддями. Під час відсутності прецеденту суддя самостійно формулює рішення в справі. Таким чином, суддя здійснює нормотворчі функції. Поступово складається єдина система судових прецедентів - так зване загальне право. Загальне право - це судове право, вироблюване суддями в процесі розгляду конкретних правових суперечок - казусів.
Одночасно існує й статутне право - система нормативно-правових актів, і прецедентне. Але головне джерело англосаксонського права - судовий прецедент. Суддя тут – суб’єкт правотворчості. Відомі аксіоми англосаксонського права: «право тільки там, де є судовий захист», «закон - це те, що про нього говорять судді», «якщо немає прецеденту - право мовчить». Сила прецеденту визначається місцем суду в ієрархії судової влади. Нижчі суди прецедентів не створюють. При цьому кожний суддя формально зв’язаний рішеннями вищестоящих і аналогічних судів.
Для англосаксонської системи права характерний не нормативний, а казуальний тип юридичної свідомості: факт тут рівняється не з нормативною моделлю, а з іншим аналогічним казусом, судовою й правозастосовною практикою. Тому такий тип права часто називають казуальним. Норми права в англосаксонських правових системах носять досить детальний, казуїстичний характер, оскільки формулюються у вигляді прецедентів при рішенні конкретних казусів - справ. Величезне значення надається формалізованим процедурам, процесуальним нормам, засобам юридичного захисту.
Відсутній розподіл права на приватне й публічне. Як правило, немає й галузевого розподілу норм. В англосаксонській моделі формальний пріоритет належить законодавству, але фактично все залежить від розсуду судді, від того, як він витлумачить і застосує норму закону. Саме на судове рішення, а не на первісну норму закону орієнтуються учасники правовідносин.
Тому судове рішення має фактичний пріоритет перед законодавством. У США суди здійснюють конституційний контроль за відповідністю законодавчих актів Конституції країни, установлюючи прецедентні норми й виробляючи загально правові принципи.
До достоїнств англосаксонської правової родини відноситься гнучкість, оперативність, зв’язок з повсякденним життям, швидке пристосування права до обстановки, що змінюється. До недоліків – не систематизованість системи права, його казуїстичність, недостатня визначеність.
Перелік посилань
1. Суды и судебный процесс Великобритании: Англия, Уэльс, Шотландия: Учебник / Т.В. Апарова. - М.: Норма, 1996. – С. 13.
2. Буржуазная юстиция. Состояние и перспективы развития: Учебное пособие / С.В. Боботов. - М.: Инфра, 1997. – С. 10.
3. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 15.
4. Курс уголовно-процессуального права: Учебник / М.А. Чельцов-Бебутов. - СПб.: Питер, 2006. – С. 23.
5. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учебник / В.П. Шибико. – Киев: Кондор, 2006. – С. 28.
6. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2006. - С. 14.
7. Уголовный процесс основных зарубежных государств: Учебник / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2001. – С. 73.
8. Основные правовые системы современности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. - М.: Юристь, 2002. – С. 84.
9. Уголовный процесс зарубежных государств: Учебник / В.А. Ковалев. - М.: Зерцало, 2003. – С. 92.
10. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учебник / М.М. Михеенко. – Киев: Наука, 2003. – С. 60.
11. Модели уголовного процесса: Учебник / А.В. Смирнов. - СПб.: Питер, 2004. – С. 80.
12. Английская судебная система: Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. - М.: Юристь, 2004. – С. 94.
13. Курс уголовно-процессуального права: Учебник / М.А. Чельцов-Бебутов. - СПб.: Питер, 2006. – С. 40.
14. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учебник / В.П. Шибико. – Киев: Кондор, 2006. – С. 50.
15. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2006. - С. 24.
16. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 17.
17. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – С. 19.
18. Уголовный процесс зарубежных государств: Учебник / В.А. Ковалев. - М.: Зерцало, 2003. – С. 113.
19. Уголовный процесс зарубежных государств: Учебник / В.А. Ковалев. - М.: Зерцало, 2003. – С. 115.
Список використаної літератури
1. Суды и судебный процесс Великобритании: Англия, Уэльс, Шотландия: Учебник / Т.В. Апарова. - М.: Норма, 1996. – 215 с.
2. Буржуазная юстиция. Состояние и перспективы развития: Учебное пособие / С.В. Боботов. - М.: Инфра, 1997. – 244 с.
3. Верховенство права: Сборник / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 1999. – 210 с.
4. Основы уголовного процесса США: Учебник / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2000. – 357 с.
5. Уголовный процесс основных зарубежных государств: Учебник / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2001. – 259 с.
6. Основные правовые системы современности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. - М.: Юристь, 2002. – 270 с.
7. Уголовный процесс зарубежных государств: Учебник / В.А. Ковалев. - М.: Зерцало, 2003. – 189 с.
8. Органы расследования и судебная реформа в США: Учебник / В.А. Ковалев. - М.: Зерцало, 2003. – 257 с.
9. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учебник / М.М. Михеенко. – Киев: Наука, 2003. – 271 с.
10. Уголовный процесс США: Учебник / В.М. Николайчик. - М.: Зерцало, 2004. – 234 с.
11. Модели уголовного процесса: Учебник / А.В. Смирнов. - СПб.: Питер, 2004. – 269 с.
12. Английская судебная система: Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. - М.: Юристь, 2004. – 309 с.
13. Уголовная юстиция США: Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. - М.: Юристь, 2005. – 299 с.
14. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. – 280 с.
15. Курс уголовно-процессуального права: Учебник / М.А. Чельцов-Бебутов. - СПб.: Питер, 2006. – 346 с.
16. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции: Учебник / В.П. Шибико. – Киев: Кондор, 2006. – 349 с.
17. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2006. - 448 с.