Дипломная работа: Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

Кафедра кримінології та кримінально-виконавчого права

Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини

м. Одеса 2008 р.

З м і с т

Вступ. 3

Розділ 1. 8

Злочинність – загальносоціальна проблема. 8

1.1. Злочинність як форма порушення прав людини. 8

1.2. Сучасний стан злочинності в Україні 17

Розділ 2.Загальні засади боротьби із злочинністю.. 33

2.1. Забезпечення прав людини як засада формування політики в галузі боротьби із злочинністю.. 33

2.2. Справедливість як фактор боротьби із злочинністю.. 46

Розділ 3. Превенція як найбільш гуманна форма протидії злочинності 52

3.1. Поняття та сутність попереджувальної діяльності 52

3.2. Загальна та спеціальна превенція. 75

Висновки. 89

Список використаних джерел. 94

Вступ

У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалася досить обґрунтована точка зору, згідно з якою побудову правової держави необхідно розпочинати з захисту і забезпечення прав людини. Теорія і практика прав людини має довгу і повчальну історію. Визначними віхами на її історичному шляху є, зокрема, Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Всезагальна Декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. та інші міжнародно-правові документи щодо прав людини.

Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і особливість, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу регуляції їх поведінки, їх місця, ролі та значення у навколишньому світі.

Проблеми здійснення та захисту основних прав людини є надзвичайно важливим завданням права. Визнаючи людину як найвищу соціальну цінність, держава повинна створити і гарантувати належні умови існування для всіх членів суспільства. Із розвитком світової думки все більшого поширення набуває твердження про соціальне призначення держави. Вже не оспорюється висновок про те, що держава існує для людини, а не людина для держави. Розуміння даних положень виходить із меж національного права на міжнародно-правову арену. З кінця минулого століття світове співтовариство намагається застосувати усі можливі форми та засоби впливу з метою забезпечення основних прав людини.

Важливою частиною гуманної спрямованості розвитку суспільства є визначення основних прав і свобод, їх змістовного наповнення, меж, можливостей обмеження. Дані питання є загальними для усіх держав. Враховуючи відсутність розбіжностей між сутністю людини в тій або іншій державі, визначення основних стандартів в галузі прав людини є насамперед, завданням міжнародно-правових інститутів. Не може відбуватися різне тлумачення в різних країнах таких основних прав як права на життя, працю, родину та ін.

Виключно важливе значення має той факт, що Конституція України має гуманістичне спрямування, закріплює на національному рівні основні стандарти прав людини. Так, ст. 3 проголошує, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Регулюванню прав та свобод людини присвячений також окремий розділ Конституції України.

Як свідчать результати соціологічних та кримінологічних досліджень, злочинність стала однією з найбільш актуальних проблем сучасного українського суспільства. Населення часто відчуває почуття беззахисності перед нею. І це відчуття інколи призводить громадян навіть до таких невтішних висновків, що правоохоронні органи або безсилі перед злочинцями, або діють заодно з ними.

Однією з причин такого стану є, на наш погляд, не завжди достатньо зважена, обґрунтована, належним чином організована протидія злочинності з боку держави. Відомо, що протидія злочинності є однією з основних внутрішніх функцій будь–якої держави. І ефективність її здійснення багато в чому визначає ефективність функціонування державної влади взагалі. Саме тому визначальним завданням державної політики на сучасному етапі має стати максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження всіх видів злочинних проявів, особливо таких, як посягання на життя та здоров’я, права та інтереси особи, хабарництво, економічна, наркотична злочинність тощо. Саме в цьому і має знайти свій прояв правова, у тому числі і зокрема – кримінально–правова політика держави у сфері протидії злочинності.

Держава у своїй діяльності в боротьбі зі злочинністю не тільки здійснює заходи по боротьбі з нею, а й у деяких випадках може створювати негативні криміногенні чинники і тим чи іншим шляхом сприяти виникненню окремих (нових) видів злочинів. Тому для раціонального й ефективного контролю за злочинністю потрібна загальна теорія (теоретична модель) впливу державної влади на злочинність.

Злочинність, як самокерована система, чинить сильний опір правоохоронним органам, а інколи йде в атаку на соціальний порядок і правові підвалини суспільства. Недооцінка криміногенної ролі самої злочинності, властивості її до самодетермінації і зворотного впливу на суспільство призвела до ослаблення державного контролю за криміногенними процесами в суспільстві і розширеного відтворення злочинності. Виникла необхідність в осмисленні дійсності і формуванні більш реальних концепцій боротьби зі злочинністю.

Не викликає сумнівів те, що завдання стримування злочинності вирішується тільки взаємопов’язаними діями всіх ланок державної системи протидії злочинності, при цьому роль різних суб’єктів повинна бути диференційована за рівнем, масштабами, функціями, засобами стримування. Між державною владою та злочинністю складаються неоднозначні співвідносини. Влада історично приречена дбати про правопорядок, тобто стримувати зростання злочинності, яка їй загрожує. З іншого боку, державу презентують можновладці та підлеглі службовці. Існують дві перепони зростанню злочинності: а) соціальний прогрес, тобто економічний, науково-технічний та духовний розвиток суспільства і б)цілеспрямована протидія злочинності, яка традиційно зветься боротьбою зі злочинністю (в дисертації автор використовує назву “контроль за злочинністю”).

В умовах перехідного періоду Україна зробила впевнені кроки на шляху системного оновлення всіх сфер суспільного життя, його демократизації, сучасного цивілізованого розвитку. Одним із стратегічних пріоритетів цього процесу є послідовне утвердження демократичних засад суспільства, прав та свобод людини в усіх їх проявах, комплексне здійснення радикальних економічних, правових та організаційних заходів щодо рішучого обмеження корупції, організованої злочинності, тіньової економічної діяльності.

Завданням кримінологічної науки є пошук оптимальних шляхів удосконалення діяльності органів внутрішніх справ щодо попередження правопорушень, розробка з цією метою відповідних теоретичних і практичних рекомендацій. Вимагає подальшого розвитку кримінологічна теорія попередження злочинів, визначення правових основ цієї діяльності, кола суб'єктів та їх класифікації, дослідження рівнів попереджувальної діяльності, поглиблення наукового аналізу арсеналу соціальних, економічних, організаційних, управлінських, політичних, правових, психологічних та інших засобів попередження злочинів.

Науковому дослідженню проблем боротьби із злочинністю та забезпечення прав людини присвячено ряд праць. До таких праць можна віднести «Соціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика)» Голіна В.В., «Державний контроль за злочинністю» Литвака О.М., «Преступность ХХ века. Мировой криминологический анализ» Лунеева В.В., «Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні» Митрофанова А.А., «Стратегія і тактика боротьби з організованою злочинністю та корупцією» Романюк Б.В., Глушкова В.О.

Деякі актуальні проблеми боротьби із злочинністю та забезпечення прав людини в незалежній Україні знайшли своє відображення в статтях у періодичній пресі. Серед них можна відзначити статті Мелешко Н.П. «Преступность: проблемы правового реагирования», Тулякова В.О. «Державний захист природних прав жертв злочинів у сучасному світі».

Метою даної роботи є дослідження боротьби із злочинністю та забезпечення прав людини. Мета конкретизується в завданнях, якими є виявлення сутності злочинності, з’ясування гуманістичних основ кримінально-правової та кримінологічної політики держав; дослідження рівня, структури, динаміки та географії злочинності, виявлення особливостей заходів боротьби із злочинністю з урахуванням дотримання прав людини. Обрану проблему автор досліджує за допомогою загальнонаукових методів – системного, функціонального, аналітичного та спеціально-юридичних методів – порівняльно-правового, історико-юридичного, формально-логічного та інших засобів наукового пізнання.

Дана робота складається із трьох розділів, вступу і висновків. Перший розділ присвячений поняттю злочинності. В ньому йдеться про поняття, ознаки та сутність злочинності, розглядається проблема обґрунтування концепції державного контролю над злочинністю, співвідношення із поняттям кримінальної політики. Також досліджуються питання кримінологічної характеристики злочинності в незалежній Україні. Увага приділяється таким характеристикам злочинності як рівень, структура, динаміка та географія.

В другому розділі йдеться про загальні засади боротьби із злочинністю з урахуванням забезпечення прав людини. Ми розглядаємо гуманістичні засади кримінальної політики. Увага також приділяється моральним категоріям, що виступають основою державної боротьби із злочинністю, зокрема справедливості.

В третьому розділі розглядаються питання найбільш доцільних форм боротьби із злочинністю в Україні на сучасному етапі з урахуванням дотримання прав людини. Ми приходимо до обґрунтованого висновку про необхідність визнання найбільш важливим чинником державного контролю за злочинністю кримінологічної превенції. Ми також аналізуємо особливості об’єкту, суб’єкту та основних заходів загальної та спеціальної превенції, їх сутність та ефективність впливу на злочинність.

Розділ 1.

Злочинність – загальносоціальна проблема

1.1. Злочинність як форма порушення прав людини

Досліджуючи обрану тему слід одразу зауважити, що злочинність як соціальне явище представляє собою величезну загрозу правам людини.

На протязі багатьох десятиліть у радянській кримінології стосовно проблеми боротьби зі злочинністю домінувала концепція попередження злочинності, яка характеризувалась як система взаємопоєднаних заходів, здійснених в цілях викорінення злочинності і ліквідації причин, що її породжують. Більше всього при цьому попередження злочинності розглядалось як діяльність державних органів, громадських організацій і окремих громадян, спрямована на ліквідацію або нейтралізацію причин і умов злочинності взагалі, окремих видів злочинності, а також конкретних злочинів. Підкреслювалось, що попередження злочинності носить багаторівневий характер, здійснюється як в масштабі країни, так і в окремих регіонах або серед певного контингенту населення.[1]

Дуже поширеним стало також уявлення про попередження злочинності як специфічну форму державної діяльності, здійснювану державою і різними суб’єктами профілактичної діяльності як в процесі виконання загальних засад соціального розвитку і в ході вирішення спеціально-кримінологічних завдань.[2]

Деякі автори розглядають попередження злочинності як особливу галузь соціального регулювання, управління соціальними процесами. зв’язаними з викоріненням злочинності.[3]

Професор Голина В.В., характеризуючи кримінологічну профілактику злочинності, акцентував на профілактику попередження, профілактику ліквідації, профілактику захисту, але, крім цього, в якості самостійної частини спеціального попередження називав запобігання злочинів.[4]

Очевидно, що на формування приведених вище визначень і, відповідно, концепцій боротьби зі злочинністю відбилися передовсім соціально-політичні чинники, зокрема, ідеї про можливість повної ліквідації злочинності і профілактики злочинів як головного спрямування боротьби з злочинністю. Відповідно до партійних директив того часу акцент робився на причини і умови злочинності. Одначе, вплив на соціальні чинники злочинності не принесли відчутних, помітних результатів, рівень злочинності постійно зростав, завдання усунення причин і умов злочинності не була вирішена. Комуністична ідея ліквідації злочинності і її причин виявилась утопічною.

Поступове звільнення кримінологічної науки від ідеологічних пут і догм, сприяло більш глибокому проникненню в сутність злочинності і розуміння її витоків. Виявилось, що самі по собі соціальні умови, мінялись часом кардинально (то в кращу, то в гіршу сторони), і це не приводило до суттєвого послаблення криміногенної напруги в державі чи в окремо взятому регіоні.

Злочинність, як самокерована система, чинить сильний опір правоохоронним органам, а інколи іде в атаку на соціальний порядок і правові підвалини суспільства. Недооцінка кримінологічної ролі самої злочинності, властивості її до самодетермінації і зворотному впливу на суспільство, привела до ослаблення державного контролю за криміногенними процесами в суспільстві і розширеному відтворенню злочинності. Виникла необхідність в осмисленні реальності і формуванні більш реальних концепцій боротьби зі злочинністю.

Взаємозв’язок соціальних процесів, в тому числі в кримінальній і некримінальній сферах, вимагає створення комплексного соціального механізму контролю за злочинністю. Цей соціальний механізм, складений із його взаємодіючих елементів, повинен виконувати не тільки функції контролю і стримування злочинності, але і активно впливати на саму злочинність і злочинців.

Як показує аналіз літератури з обраної теми, більшість авторів в якості суб’єктів соціального механізму боротьби з злочинністю називають державу в особі законодавця, її органів влади і управління; правоохоронні органи; адміністрацію підприємств і установ; громадські організації і трудові колективи, а також окремих громадян. Очевидно, що кожному із названих суб’єктів властиві свої, при цьому надто специфічні функції. Не викликає сумнівів те, що завдання стримування злочинності вирішується тільки взаємнозв’язаними діями всіх ланок державної системи протидії злочинності, при цьому роль різних суб’єктів повинна бути диференційована по рівню, масштабах, функціях, засобах.

Звідси, зокрема, випливає завдання про необхідність чіткого співвідношення рівня і змісту діяльності кожного суб’єкта системи протидії злочинності з характеристикою відповідних об’єктів впливу.[5]

Російські вчені В.М. Кудрявцев, А.Б. Сахаров, Г.М. Маньковський вважають, що такий підхід до організації боротьби з злочинністю дозволяє забезпечити:

а) відповідність рівню і характеру завдань, що вирішуються кожною ланкою, з рівнем і об’ємом її функцій, повноважень, коштів, ресурсів;

б) узгодженість дій багатьох ланок для вирішення комплексних завдань;

в) розмежування випадків, коли достатньо використання можливостей загальної системи виховання і, коли в дію повинні вводитися спеціалізовані ланки;

г) зосередження сил і коштів на вирішених напрямках;

д) доцільне використання наявних (виділених) коштів.[6]

Кожна із вищенаведених точок зору має право на життя і не позбавлена практичного значення. Разом з тим, очевидно, що перераховані міри і суб’єкти запобігання злочинності відіграють далеко не однозначну роль в процесі стримання злочинності.

Серед численних наукових державно-правових теорій необхідно відзначити найважливішу – природо-правову, яка базується на ідеї громадського договору. Її засновники видатні мислителі Гуго Гроцій (1583-1645 р.), Томас Гоббс (1588-1682 р.), Самуель Пуфендофф (1632-1694), Жан-Жак Руссо (1712-1778).

Між державою та злочинністю складаються неоднозначні співвідношення. Державна влада історично приречена дбати про правопорядок, тобто стримувати зростання злочинності, без чого держава гине. З іншого боку, державні функції безпосередньо виконують посадові особи - від президента (монарха) до рядового функціонера. Їхні особисті інтереси та уподобання під час виконання посадових функцій, часом не збігаються з державними. Внаслідок цього в надрах державних владних структур виникає криміногенний осередок корупції та невігластва, що обумовлює дисфункцію влади і негативно впливає на динаміку злочинності. Тому всупереч добрим намірам деякі державні рішення в галузі економіки, соціального забезпечення населення, освіти і культури сприяють зростанню злочинності, тобто є криміногенними.

У будь-якому суспільстві є дві перепони зростання злочинності, використовуючи які, держава здійснює свою антикримінальну діяльність:

1) соціальний прогрес, тобто економічний, науково-технічний та духовний розвиток країни;

2) цілеспрямована протидія злочинності, що традиційно називається боротьбою зі злочинністю.

Співвідношення між цими двома чинниками та їхніми складовими є непростими і часом суперечливими. Далеко не завжди економічне благополуччя країни супроводжується розцвітом культури та духовності її населення, а посилення соціального контролю найчастіше не сприяє економічному та науково-технічному прогресу і подоланню корупції чиновників. Статистика свідчить про те, що у найбільш економічно розвинених країнах рівень злочинності значно перевищує середні показники. Середньосвітовий коефіцієнт злочинності у 1990 р. складав 5,5 тис. на 100 тис. населення, а у розвинених країнах - 8 тис[7] .

Своє призначення консолідуючої суспільної субстанції держава виконує, сприяючи соціальному прогресу, економічному розквіту, освіті, охороні здоров’я, які впливають або повинні позитивно впливати на рівень і структуру злочинності. Йдеться про так зване загальносоціальне попередження злочинності, яке багатьма кримінологами вважається різновидом профілактики поряд зі спеціально-кримінологічним[8] . Але існує з цього приводу інша думка, яка здається мені більш обгрунтованою. Економіка, освіта, культура не мають за мету подолати злочинність. Тут інші масштаби, інші рушійні сили. Люди вирощують хліб, будують міста та дороги, навчають дітей не заради подолання злочинності. Це лише одна невелика частка людських турбот, якою займаються спеціальні установи.

Найпоширенішим визначенням державних зусиль щодо стримання росту злочинності та зниження її рівня залишається "боротьба зі злочинністю". Цей термін офіційно затверджений у законах України, у відомчих актах та у назвах установ. Однак давно відзначався занадто войовничий характер звучання цих слів. Російський криміналіст Л.Є.Владимиров з цього приводу писав: "Не можна проголошувати метою правосуддя боротьбу зі злочинністю. І насправді, найбільш зручно і успішно боротьба могла б вестись, якби злочинців фізично знищували. Але держава не воює із хворими та не вихованими"[9] .

У кримінологічній літературі останніх років термін "боротьба" часто витісняється словом “протидія” та словосполученням "соціальний контроль за злочинністю". Науковий часопис Російської академії наук "Государство и право" провів так званий круглий стіл на тему "Зміцнення соціального контролю - одна з передумов вирішення соціально-економічних проблем". На думку одного з учасників дискусії О.М.Яковлева, "соціальний контроль - це контроль над протиправною поведінкою, який здійснюється державними органами та інститутами громадського суспільства з метою ефективного впливу на криміногенні чинники середовища"[10] . На мій погляд це дещо вузьке кримінологічне тлумачення соціального контролю за злочинністю. З нього випадає примусовий вплив на осіб, що вчинили злочини, тобто застосування кримінальних законів.

Більш адекватним є тлумачення соціального контролю, запропонованого В.В.Лунєєвим "як системи економічних, правових, ідеологічних та репресивних заходів, спрямованих на протидію злочинності"[11] . На думку А.Н.Харитонова, “заходи соціального контролю, які легітимно здійснюються компетентними державними установами з метою стримання суспільно небезпечної поведінки людей, складають державний контроль за злочинністю”[12] .

Про антикримінальну роль соціального контролю свідчить аналіз стану злочинності в десяти країнах з різним рівнем розвитку демократії та економіки, але з традиційно низьким рівнем злочинності: Швейцарії, Ірландії, Болгарії, КНДР, Перу, Алжирі, Саудівській Аравії, Японії, Непалі. Їх об’єднує наявність жорсткого соціального контролю за поведінкою людей - поліцейського, релігійного, сімейного, кланового, виробничого, тотального комуністичного. Цей останній різновид контролю зумовив відносно низький рівень злочинності в радянській Україні.

Кримінальна статистика свідчить, що стан і динаміка злочинності значною мірою визначаються дієвістю державного контролю. У першому розділі монографії наведена залежність рівня злочинності від активності систем державного контролю. Внаслідок рішучих дій уряду в 1985 р., підтриманих населенням, значно зменшився рівень злочинності в 1986-1987 роках, особливо кількість тяжких насильницьких посягань на життя, здоров’я та власність громадян. Але після поступового послаблення соціального контролю, кримінальна ситуація, починаючи з 1988 р. невпинно погіршується і в 1989 р. рівень злочинності зріс майже на третину. В той же час, кількість засуджених у 1989 р. зменшилася порівняно з 1986 р. майже на 40 %. У період перебудови криміногенна ситуація все більше виходила з-під державного контролю. Ініціатори і провідники перебудови не знали і не могли знати шляхів послідовного переходу від тоталітаризму до демократії. Та й населення, яке демократії не знало, не мало поваги до закону, а несподівану волю сприймало здебільшого як волю робити, що заманеться, без огляду на закон. Сприяв цьому і процес дезорганізації правоохоронної системи у перші перебудовні роки[13] .

Соціальний контроль за злочинністю, який здійснює державна влада, реалізується у формах:

1) створення і видання кримінального законодавства;

2) застосування норм кримінального закону;

3)спеціально-кримінологічного попередження злочинності та окремих злочинів.

Ці три форми контролю за злочинністю взаємно пов’язані. Кримінальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче законодавство визначають діяльність оперативно-розшукових служб, органів дізнання та досудового слідства, регламентують судовий розгляд кримінальних справ, призначення та виконання покарань.

Хоч, як уже зазначалося, проблеми соціально-економічного та культурного розвитку країни виходять далеко за кримінологічні рамки, і вирішення цих проблем не може розглядатися як різновид цілеспрямованого попередження злочинів. Подолання економічної та духовної кризи у сучасній Україні безумовно сприятиме контролю за злочинністю.

Спеціально-кримінологічне попередження злочинів та судово-слідча діяльність не можуть бути дієвими без належного кадрового і матеріального забезпечення, а подолання разючого майнового розшарування сучасного суспільства сприятиме тому, що кількість дрібних корисливих правопорушень, які здійснюють заради виживання, - зменшуватиметься.

Співвідношення між законодавством, каральними, адміністративно-організаційними та кримінологічно-попереджувальними заходами з урахуванням економічної та соціальної ситуації вивчається особливою наукою - кримінальною політикою.

Пріоритет попередження перед криміналізацією суспільно шкідливих вчинків є безперечним. На відміну від кримінально-правових заходів протистояння злочинності кримінологічне попередження планується заздалегідь і має наступальний характер. А тому, коли виявляється прогалина в законодавстві або неефективність окремих застарілих правових норм, то було б доцільним, на мій погляд, спочатку застосувати всі можливі засоби попередження небажаних вчинків і лише потім, якщо цього не досить, приймати відповідні законодавчі рішення[14] .

Стабільною повинна бути практика застосування кримінально-правових норм – у дізнанні, оперативно-розшуковій діяльності, досудовому слідстві, суді і при виконанні покарання. Крім законодавчого забезпечення, здійснення правосуддя потребує величезних матеріальних затрат, відповідного кадрового і технічного потенціалу. Стабільність кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства є передумовою його ефективності. Разом з тим невиправданий консерватизм застарілих процесуальних процедур шкодить правосуддю. Однак мають бути незмінними процесуальні гарантії законних прав і інтересів учасників процесу та демократичні підвалини судочинства. Будь-які коливання у цьому відношенні є недопустимими[15] .

Правозастосувальна діяльність має бути динамічною, а державна реакція на зміни в криміногенній ситуації не може бути стандартною. Стримування несприятливих тенденцій в динаміці та структурі злочинності досягається зростанням інтенсивності розшукової й слідчої роботи, а також скороченням латентної (скритої) злочинності, оскільки офіційно зареєстрована злочинність складає мізерну частину фактичної. Латентність злочинів, особливо економічних, величезна. А це породжує у зловмисників впевненість у безкарності. Зменшення відсотків латентності означає підвищення ефективності застосування кримінально-правових норм.

1.2. Сучасний стан злочинності в Україні

Ефективна боротьба із злочинністю можлива тільки з урахуванням її кримінологічної характеристики. Як і кожна соціальна система, як кожне масове явище, злочинність має досить сталі параметри, які умовно можна поділити на кількісні та якісні показники.

Кількісні показники вимірюються числами, які визначають розміри злочинності, або, як прийнято у кримінології, - рівень злочинності, якісні – її склад або структуру, а також розміщення у просторі (географію злочинності). Крім того, існує поняття динаміки злочинності, тобто зміни її параметрів протягом певного часу.

Джерелами кримінологічної інформації є оприлюднені у різних виданнях статистичні дані, а також офіційні звіти Міністерства внутрішніх справ (МВС)України.

Кількісним показником прийнято вважати рівень злочинності. Він відображає міру криміналізації суспільства і визначається кількістю злочинів, які стали відомими правоохоронним органам і потрапили в офіційні статистичні звіти, а також кількістю виявлених осіб, що їх вчинили. Їх ще не можна назвати злочинцями, бо ніхто не може бути визнаний винним у злочині, поки його вина не буде визнана судовим вироком, що набрав чинності. Однак статистично підозрювані та обвинувачені можуть умовно вважатись такими, що вчинили злочини. Йдеться про кримінологічний аналіз злочинності, а вона складається з двох компонентів - злочинів та людей, що їх вчинили[16] .

Розслідування кримінальних справ та судовий процес тривають іноді роками. Багато з тих, хто винен, не потрапляють до суду з різних причин. Тому кількість засуджених протягом року не повністю викриває людську сторону злочинності саме цього року. А тому статистичні звіти повідомляють про “виявлених осіб”, не називаючи їх ні засудженими, ні злочинцями. У 2001 р. в Україні зареєстровано 589 208 злочинів і виявлено 337 908 підозрюваних, а засуджено до різних покарань - 234613 осіб. В наступні роки кількість зареєстрованих злочинів становила: у 1998р.- 575982, у 1999 р.- 545416, у 2000- 553594. Виявлено: у 1998р.- 330067, у 1999 р.- 309808, у 2000- 309057 осіб[17] .

Однак одна лише абсолютна кількість злочинів та виявлених осіб не завжди відтворює рівень криміналізації суспільства, оскільки вона не враховує демографічну ситуацію. Тому більш адекватними показниками рівня злочинності вважаються не абсолютні показники, а її коефіцієнти (або індекси), тобто кількість зареєстрованих злочинів на 100 тис. /10 тис./ населення відповідного регіону, а також кількість виявлених осіб, що вчинили злочини на 100 /10/ тис. тієї частини населення, яка досягла віку кримінальної відповідальності за більшість злочинів. Відповідно до закону таким віком є 16 років[18] .

Перший коефіцієнт умовно називають коефіцієнтом інтенсивної злочинності, а другий - коефіцієнтом злочинної активності. Треба відзначити, що, як це не дивно, і в науковій літературі, і в статистичних розробках до цього часу немає єдиного підходу до визначення названих коефіцієнтів. У статистичних таблицях, що були додатками до збірника "Преступность в Украине" /К.,1994. - С.136 -185/ використовуються аж три кількісних показники: коефіцієнт злочинності на 100 тис. всього населення, коефіцієнт злочинності на 100 тис. населення віком 14 років і старше та коефіцієнт злочинності - кількість злочинів на 100 /10/ тис. населення, що досягло віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Така розбіжність у визначенні головного показника рівня злочинності неприпустима, оскільки вона виключає можливість порівняння даних, одержаних з різних джерел[19] .

Згідно з опублікованими розрахунками коефіцієнти інтенсивності злочинів в Україні протягом 12 років, починаючи з 1986 р., на 100 тис. населення такі: у 1986 р. - 488, у 1987 р. - 484, у 1988 р. - 473, у 1989 р. - 623, у 1990 р. - 718, у 1992 р. - 921, у 1993 р. - 1033, у 1994р. - 1096, у 1995 р. - 1241, у 1996 р. - 1202, у 1997 р. -1159. Після короткочасного зниження рівня злочинності протягом трьох років (1986-1988 р.р.), обумовленого рішучими антиалкогольними заходами держави, коефіцієнт злочинності невпинно зростає до 1995 р. Зростання рівня злочинності - одна з найболючіших проблем нашого сьогодення. Але разом з тим, не зважаючи на офіційні заяви про "невпинне зниження" злочинності у радянські часи, вона зростала завжди. Згідно з опублікованими вперше статистичними показниками (кримінальна статистика, після 1926 р., у СРСР була засекречена) кількість злочинів в Україні в 1997 р. порівняно з 1986 р. збільшилася в 2,4 рази, а щорічний середній приріст складав у ці роки 15 %. При цьому “піки” зростання припадали на 1989, 1990 та 1991 роки, тобто до проголошення державної незалежності України[20] . Тому твердження про "обвальне зростання злочинності" в незалежній Україні дещо, на мій погляд, перебільшені. Оцінка вітчизняної кримінальної статистики значною мірою полегшується порівнянням її з рівнем злочинності інших країн[21]

Якщо вірити офіційній звітності, то Україні ще далеко до світового рівня злочинності.

Одним з кількісних показників злочинності є її ціна, тобто розмір шкоди, що її завдає злочинність суспільству. Це економічні, соціальні, моральні та інші шкідливі наслідки кримінального зла. Це тисячі вбитих, покалічених та пограбованих, обкрадених, сплюндрованих... Величезні, ще не підраховані втрати в боротьбі зі злочинністю: витрати на утримання розшукового і судово-слідчого апарату, колоній та інших місць ув’язнення, виплати пенсій, компенсацій потерпілим тощо[22] . Нарешті, ціну злочинності складають також прямі збитки від розкрадань, пошкоджень майна, пожеж, аварій і катастроф. Достатньо згадати про наслідки Чорнобильської катастрофи...

У загальну ціну злочинності треба зараховувати також і втрати від тієї частини тіньової економіки, яка безпосередньо не пов’язана з розкраданням, але, відволікаючи значні кошти, підриває економіку країни, суттєво зменшує надходження до державного бюджету. У позабанковому обігу в Україні у 1999 р. перебувало приблизно 40% всієї грошової маси держави[23] . За оцінками експертів - близько 20 млрд. дол. США протягом 1992 -1993 років нелегально вивезено за кордон і зосереджено у зарубіжних банках. Для порівняння: сумарний бюджет МВС, Служби безпеки України (СБУ) та Прокуратури України на 1999 р. складав 79,7 трл. грн. або близько 400 млн.дол.[24] Тільки з порушених кримінальних справ збитки від розкрадань державного і колективного майна в 1997 р. становили 145060445 грн. З причин високої латентності цього виду злочинів за розкритими і зареєстрованими кримінальними справами неможливо зробити висновки щодо справжніх збитків від масових розкрадань у всіх галузях народного господарства[25] .

За даними МВС України, щорічно (1997 -2001 роки) від злочинів гинуть у середньому 15,3 тис. осіб, і цей показник збільшується щорічно. Це більше, ніж втрати "обмеженого контингенту військ" в Афганістані за 10 років. Такі втрати не відшкодовуються.

Не піддаються грошовому визначенню моральні збитки країни від криміналізації населення. Зростає правовий нігілізм, бездуховність, зневіра у справедливість. Ця соціальна хвороба своїми метастазами проникає у всі верстви населення, до самих високих. Процвітає корупція чиновників.

Якісним показником злочинності є, насамперед, її структура - співвідношення між складовими частинами, тобто між різними видами і групами злочинів. Визначення структури залежить від критеріїв групування. У цій роботі структура злочинності розглядається за соціально-демографічними ознаками осіб, які вчинили злочини та за кримінологічними ознаками.

Серед виявлених правопорушників, як свідчить кримінальна статистика, безперечна більшість чоловіків. У 2003 р. вони склали 82,6%, а жінки - 17,4%. Таке співвідношення є досить стабільним, хоча й відзначається деяке зростання показника жіночої злочинності: в 1993 р. відсоток жінок - злочинців помітно зменшився (13,6%).

Серед осіб, які вчинили злочин у 2003 р. понад 50 % - молоді люди віком до 30 років, 9% - неповнолітні (14 –17) років. Скоєні ними злочини (розкриті у 1996 р.) становили 10,5%, у 1997р. - 8,8%.

Соціальний стан засуджених й інших осіб, які вчинили злочини, мало відрізняється від середньостатистичних даних щодо всього населення: робітники складають 21,6%; селяни - 6,6%; службовці - 7,3%; учні - 4,6%; інші - пенсіонери, інваліди, домогосподарки та інші - 10,8%; працездатні особи (старше 16 років) та ті, що не працюють і не вчаться - 41,9% у 1996 р. і 57,1% у 2003 р.[26] Цей показник свідчить про глибоку економічну кризу, яка призводить до скорочення промислового виробництва і масових звільнень робітників. Звертає на себе увагу велика кількість правопорушників, які визнані такими, що не працюють. Серед них немало безробітних, а також тих, хто займається індивідуальною трудовою діяльністю /торгівлею, різного роду послугами/ без належного реєстрування та ліцензування. До цієї групи віднесені й маргінальні елементи суспільства, в тому числі проститутки, сутенери, професійні злочинці. Важливо відзначити зменшення, майже на 20 %, частки робітників серед злочинців протягом 1995 - 2000 років[27] .

Керуючись кримінологічними ознаками - мотивами і засобами вчинення, всю зареєстровану злочинність можна поділити на чотири блоки:

1) загальнокримінальна корислива злочинність (крадіжки, шахрайства, грабежі, розбої, вимагання тощо);

2) агресивна некорислива злочинність (умисні вбивства, тілесні ушкодження, згвалтування, хуліганство тощо);

3) економічна злочинність (розкрадання, хабарництво та інші прояви корупції, фальшивомонетництво, торгівля наркотиками та інші);

4) неагресивна і некорислива злочинність, яка відображає правовий нігілізм, свавілля та необачність правопорушників (необережна злочинність, дезертирство тощо). Структура злочинності останніх років розглядається у цій праці з урахуванням названої системи чотирьох блоків[28] .

Крадіжки - найбільш поширені злочини. Їх питома вага серед усіх зареєстрованих злочинів у 1986 р. - 16,5%, в 1992 р. - 58,1%. Це був пік. У наступні роки, спостерігалося зменшення цього структурного показника до 37,6% в 2000 р. Зростання статистики крадіжок в останні роки, спричинено загальним погіршенням криміногенної ситуації в країні, насамперед майновим розшаруванням населення, зубожінням значної його частини. Ці умови сприяють корисливим злочинам, а причини криються у трагічній історії України, що спонукало до втілення в людську особистість рабської психології, в якій своєрідно поєднуються страх перед владою, лінощі та паразитичні тенденції.

Шахрайство, передбачене ст. 191 діючого КК України, в статистиці посідає чемне місце. В 1999 р. було зафіксовано 12092 злочини, що складали 2 % від всієї зареєстрованої злочинності, в 2000 р.- 19417, в 2001 р.- 17111, в 2002 р. – 17693, в 2003 р.-16050 злочинів[29] .

Насильницькі корисливі злочини поєднують корисливі спонукання з агресивними, в даному разі насильницькими засобами їх досягнення. Це грабежі, розбійні напади, бандитизм, що практично завжди пов’язані з озброєними розбійними нападами або принаймні з приготуванням до таких нападів, вимагання й умисне корисливе вбивство.

Корисливе насильство, однак, не обмежується названими складами злочинів, об’єктивна сторона яких містить насильство. Між злочинними угрупуваннями час від часу виникають криваві "розбори", в основі яких лежать боротьба за зони впливу, або, простіше, бійка хижаків за здобич. Бандити чинять розправу з ненадійними з їхньої точки зору співучасниками. Для впливу на дебіторів кредитор наймає "крутих хлопців", що спеціалізуються на "вибиванні" боргів та усуненні конкурентів. Користь та насилля завжди були поряд - як в історії людства, так і в кримінальному середовищі[30] .

Оскільки кримінальна статистика відображає лише юридичну кваліфікацію правопорушень, то рівень корисливого насильства визначають за статистикою грабежів, розбійних нападів, вимагання та бандитизму. Питома вага корисливих вбивств визначається у деяких наукових публікаціях та узагальненнях судової практики.

У 1999 р. в Україні зафіксовано 29327 грабежів, у 2000 р.- 26430, у 2001 р.-24362, у 2002 р.-22838, у 2003 р.-23030. Згідно із законом, грабіж - це відкрите викрадання з метою заволодіння чужим майном. Грабіж, поєднаний з насильством, розглядається як кваліфікований злочин і карається набагато суворіше. Але й так званий "простий" грабіж є проявом агресивної поведінки злочинця, а тому його можна розглядати разом з іншими насильницькими корисливими посяганнями. Більшість грабіжницьких посягань (27612 випадків) спрямовано на приватне майно.

Розбійних нападів, зареєстрованих у 1999 р. - 5398, з яких лише 458 скоєно з метою заволодіння державним або колективним майном. А взагалі у 2000 р.- 5359, у 2001 р.-5437, у 2002 р.- 5173, у 2003 р.- 5636 скоєно розбійних нападів. Автори звіту МВС України за 2003 р. відзначили, що у 2002 р. спостерігалося зменшення кількості грабежів на 10 %, розбоїв на 0,6 %. Викрито 110 банд[31] . З цього приводу зазначалося, що спад корисливого насильства пояснюється тим, що певна частина потерпілих від цих злочинів, зневірившись у спроможності міліції допомогти їм або під загрозою злочинців, не зверталася з відповідними заявами до органів внутрішніх справ. Досить відверта самооцінка, хоч і не зовсім послідовна: треба було б визнати також численні відмови від порушення кримінальних справ у випадках, коли перспектива розкриття злочину, на думку правоохоронців, незначна, або з інших міркувань. Питома вага грабежів і розбоїв у структурі злочинності, звичайно зареєстрованої, складала у 2002 р. - 5,8%[32] .

Кримінальна статистика України, яка вперше після багатьох років засекречування була оприлюднена у 1994 р., а також подальші щорічні звіти МВС не містять інформації щодо всіх насильницьких злочинів. Обмежимо свій розгляд лише тяжким та найбільш поширеним кримінальним насильством.

Умисних вбивств у 2000 р. зареєстровано 4529, тобто 0,8% від загальної кількості всіх зареєстрованих злочинів, у 2001 р.- 4563, у 2002 р.- 4623, у 2003 р.- 4806. Порівняно з 1999 р., коли було зафіксовано 4896 вбивств, у 2000 р. їх кількість зменшилася на 8,1%. Але слід зауважити, що зменшення спостерігається вперше за роки незалежності України. До цього відповідний показник щорічно зростав, а в 1992 р. порівняно з 1991, кількість вбивств зросла на 26,7%. Наскільки ця статистика репрезентативна - інша річ[33] .

Внаслідок конфліктів, що виникали між злочинними кланами, протягом 1999 р. загинуло 286 осіб, серед них: 122 особи - керівники та підприємці приватних структур, 116 осіб - лідери й активні члени злочинних угруповань, 40 осіб - керівники державного сектора. Крім того, 65 осіб було поранено.

Ці цифри мало впливають на кримінальну статистику. Але їхній громадський резонанс та зухвалість вбивць значно погіршують загальну соціально - психологічну ситуацію в Україні. Вони підривають авторитет держави, стають небезпечним зразком для наслідування молодими правопорушниками та людьми з патологією психіки. Крім того, вуличні вбивства дедалі частіше скоюють загально небезпечним способом (вибухами, підпалами тощо).

В умовах глибокої економічної кризи особливу увагу привертають так звані економічні злочини. Вони складають третю кримінальну групу.

Економічна злочинність - це сукупність умисних корисливих злочинів, які вчиняються посадовими особами, іншими працівниками підприємств та установ незалежно від форм власності шляхом використання посадового становища і місця роботи, а також так званих “злочинних промислів”, виконання яких не пов’язане з використанням посадового становища[34] .

Серед особливо небезпечних злочинних проявів наркобізнес займає особливе місце, оскільки він не лише є традиційним джерелом надприбутків тіньової економіки, але й тісно пов’язаний з загальнокримінальною злочинністю та значно шкодить здоров’ю населення, особливо – молоді. Кількість зареєстрованих наркозлочинів у 1999 р.- 38203, у 2002 р.-38286, у 2001 р.- 39940, у 2002 р. – 42589, у 2003 р.- 45554[35] .

Така у загальних рисах структура злочинності України, якщо зважати на мотиви правопорушень та засоби їх вчинення. Але ми зовсім не знаємо загальної шкоди, яку заподіює корислива, економічна і насильницька злочинність. Ми не знаємо і того – скільки коштує один злочин, яка його ціна для суспільства, для держави ?[36] Таке знання потрібне для того, щоб посилити протидію злочинності, щоб у повному обсязі і за рахунок злочинців відшкодовувати заподіяну шкоду, щоб зробити злочинну діяльність невигідною.

Географія злочинності - розповсюдження злочинів по регіонах України. Треба відзначити, що кількісні та якісні показники злочинності у різних регіонах України між собою помітно відрізняються.

Звіт МВС України свідчить про те, що у 2003 р. географія мало змінилася порівняно з попередніми роками. Найвищий коефіцієнт злочинності (кількість зареєстрованих злочинів на 100 тис. населення), як і раніше - у Дніпропетровській області - 1990. Ця сумнівна першість Дніпропетровщина фіксується з 1992 р. Високий рівень злочинності відзначається також у Запорізькій, Харківській, Луганській, Миколаївській областях та у Криму (1612-1270). Значно нижчий рівень злочинності у західних областях, зокрема у Тернопільській (541), Закарпатській (552), Чернівецькій (575). Нагадаю, що середній рівень злочинності в Україні у 2003 р. визначається коефіцієнтом 1159 злочинів на 100 тис. населення. Загальна тенденція: рівень злочинності знижується з південного сходу до заходу України. Цей факт зумовлений соціально-демографічними, історичними та економічними особливостям регіонів, концентрацією населення у великих містах та іншими місцевими умовами[37] .

Майже дві третини злочинів фіксуються у містах та населених пунктах міського типу. Але протягом 1993-2003 років злочинність у селах зростає швидше, ніж у містах. Так, у 2001 р., порівняно з попереднім роком злочинність у селах виросла на 17,3 %, а у містах - на 10,9 %.

Від 44 до 57 % злочинів, зареєстрованих в областях припадає на долю обласних центрів, зокрема, Харкова, Запоріжжя, Одеси, Львова, Чернівців.

Кримінальна статистика лише приблизно відображає стан злочинності, оскільки значна частина її не реєструється. Це так звана латентна, тобто прихована злочинність /від лат. lateens (latentis) - прихований/. Часто злочинність порівнюють з айсбергом, 9/10 якого ховається під поверхнею води. Порівняння яскраве, але не досить точне: загальні розміри латентної злочинності набагато більші, ніж 90 % від усіх фактично скоєних злочинів. Кримінолог Ю.Д. Блувштейн та філософ А.В.Добринін вбачають суперечність у самому понятті латентності: факт злочину повинен знайти підтвердження обвинувальним вироком суду, а для цього він повинен бути відомим. Що невідоме, те і не злочин[38] .

Економічна злочинність ховається від правосуддя у так званій тіньовій економіці. І це також реальність, про яку всі знають. Експерти Українського центру економічних і політичних досліджень вважають, що у 2001 р. частина тіньового сектора економіки складала 50-60% від усієї економіки[39] . За експертними оцінками у 1994-1999 роках з України було вивезено 15-20 млрд. дол. США[40] . І, навряд чи коли-небудь це таємне стане явним.

Латентність буває природною і штучною. Природна латентність – це така, коли про скоєні злочини вірогідно знають лише самі правопорушники та причетні до цього особи. Штучна латентність виникає через небажання потерпілих, свідків та посадових осіб, які повинні протидіяти злочинності, сповіщати про скоєні злочини правоохоронні органи, давати правдиві свідчення тощо. І, нарешті, багато злочинів не реєструються належним чином і тому статистикою не враховуються[41] .

Зміна рівня і структури злочинності протягом певного часу називається динамікою злочинності. Вона залежить, з одного боку, від соціально-політичних, економічних та демографічних чинників, а з другого - від так званої “кримінальної політики”, тобто від змін у кримінальному законодавстві (криміналізації та декриміналізації певних чинників) та практики його застосування.

Динаміку злочинності іноді називають її тенденцією (лат. tendentia- прагну, прямую). Одне з тлумачень цього іноземного терміну є упередженість, однобока оцінка з метою нав'язання її кому-небудь[42] . І дійсно, за радянських часів кримінальну статистику було засекречено. На всіх рівнях, у тому числі і на найвищому, урядовому, стверджувалося про “невпинне” її скорочення. У роки незалежності України, навпаки, не вщухає галас щодо катастрофічного зростання злочинності та загальної криміналізації населення, хоч офіційна статистика не дає безсумнівних підстав щодо таких висновків.

Таким чином, динаміка, тобто коливання кримінальної статистики за певний історичний відрізок часу, свідчить не лише про реальні кількісні та якісні зміни злочинності, але й про політичні пристрасті можновладців, про спрямованість практики реагування на заяви потерпілих та інших фізичних і юридичних осіб, про зміни в законодавстві - криміналізацію та декриміналізацію правопорушень. Не випадково фундаментальне кримінологічне дослідження світової злочинності ХХ ст., здійснене російським науковцем В.В.Лунєєвим, побудовано головним чином на аналізі динаміки, яку відображає статистика[43] .

З найкращих міркувань у травні 1985 р. розпочався рішучий на зразок сталінської колективізації наступ на пияцтво. Одночасно зі знищенням тисяч гектарів унікальних виноградників та перепрофілювання горілчаних заводів у підприємства з виробництва безалкогольних напоїв, було посилено відповідальність за самогоноваріння, внесено низку доповнень до КК України. Це зумовило деяке короткочасне зростання рівня злочинності за рахунок збільшення кількості господарських злочинів. У 1986 і 1987 роках спостерігався спад рівня агресивної злочинності, тісно пов’язаної з алкоголізмом, - злісного хуліганства, умисних вбивств і тілесних ушкоджень, розбоїв тощо. У 1987 р. загальний рівень злочинності знизився на 5 %, а тяжких злочинів - на 15,5 %. Зменшилася також кількість зареєстрованих крадіжок державного та громадського майна (-23,4%), але зросла кількість крадіжок індивідуального майна (+7,1%). Кримінальна статистика 1985-1987 років свідчить про те, що мобілізація репресивних та пропагандистських зусиль при підтримці більшості населення може дати помітний але, на жаль, короткочасний результат. Трохи пізніше, у 1989 р. спостерігається стрімке, майже на 33 %, зростання злочинності відносно рівня попереднього року. Це чимось нагадувало прорив гатки у повінь. Частково такий стрибок кількісного показника пояснюється деякими змінами у правилах реєстрації злочинів у 1989 р. Тенденція зростання загального рівня злочинності спостерігалася і в наступні роки, особливо вона була помітною у 1992 р. (+18,5%)[44] . Того ж року значно зріс рівень умисних вбивств (у 1991 р. – 2902 випадків, а 1992 р. - 3679), тяжких тілесних ушкоджень, грабежів та розбоїв. Така динаміка злочинності першого року державної незалежності України зумовлена, на мою думку, дестабілізацією соціально-політичного життя та, можливо, недостатньою готовністю правозахисних відомств до роботи в нових умовах.

Досить високий темп зростання злочинності відзначається у 1993 р. (+12,2%). Цей рік увійде в історію як рік гіперінфляції, втрати мільйонами людей своїх грошових заощаджень в Ощадбанках і страхових компаніях. Саме тоді стали багатими спритні ділки, які скориставшись посадою та особистими зв’язками, напередодні знецінення купоно-карбованців отримували на пільгових умовах в банках кредити, і на ці кошти скуповували цінні товари.

Кількість тяжких злочинів у 1993 р. збільшилася порівняно з 1986 р. майже у 4,5 рази і становила 27 % від зареєстрованої кількості злочинів. Негативна тенденція динаміки продовжувалася і в 1994 р.: коли частка тяжких злочинів стрімко зросла - від 27 до 45 %, а в деяких регіонах, наприклад, у Харківській області цей структурний показник досяг загрозливого рівня - біля 60 % (!) Такого у дійсності ніколи і ніде не було і не може бути, бо багаторічні статистичні спостереження свідчать про відносну стабільність структур злочинності і якщо раптово, за один лише рік, в Україні тяжких злочинів зареєстровано 60 %, то це свідчить про значне зростання штучної латентної злочинності, тобто відвертого і масового приховування злочинів від реєстрації. Згадаємо, що 1994 р. - це рік парламентських та президентських виборів.

У 1995 р. спостерігалося значне зростання рівня злочинності (+12,2%). Загальна кількість зареєстрованих злочинів досягла найвищого рівня - майже 620 тис. Збільшується одночасно і кількість умисних вбивств та тяжких тілесних ушкоджень, які небезпідставно вважаються найменш латентними, а їхні статистичні показники - відносно надійними. Зберігається на високому рівні структурний вміст тяжких злочинів (біля 42%). Це означає зростання зареєстрованої злочинності на фоні збереження величезної кількості таємних кримінальних правопорушень.

Найбільшою кількістю зареєстрованих вбивств “на замовлення” відзначається за всі роки 1995 рік. У 1993 р. їх було виявлено 87, у 1994 р. - 198, у 1995 р. - 210, у 1996 р. -157, у 1997 р. - 134. Приблизно така сама ситуація складалася з терористичними проявами. Як відзначають автори звіту МВС України за 1997 р., терористичне насильство та замовлені вбивства становлять незначний відсоток посягань на життя, але справляють дуже значний вплив на кримінальну ситуацію в країні. Такі діяння демонструють суспільству всевладність кримінальних структур і можливість досягнення будь-якої мети шляхом злочину[45] .

Динаміка насильницьких корисливих злочинів досить суперечлива. У 1987-1999 роках спостерігалося інтенсивне зростання грабежів та розбоїв, у наступні роки – їх поступове зменшення. Автори звіту МВС України за 1999 р. зазначають, що спад корисливого насильства пояснюється тим, що певна частина потерпілих, зневірившись у спроможності міліції допомогти їм, або побоюючись злочинців не зверталася з відповідними заявами до органів внутрішніх справ.

Статистика, яка міститься у звіті МВС України за 2000 р., свідчить про подальший спад зареєстрованого корисливого насильства. Є підстави вважати, що діє та сама причина - потерпілі рідко звертаються до міліції. Таке припущення виходить з того, що всупереч статичним даним автори звіту пишуть про “існуючу тенденцію зростання кількості найбільш небезпечних корисливо-насильницьких посягань”[46] . Спостерігається щорічне зменшення на 4-5 % загальної кількості зареєстрованих злочинів в Україні.

Поступово, починаючи з 1999 р., зменшується також кількість крадіжок - цих найпоширеніших корисливих злочинів загальнокримінального блоку. У 2000 р. частка крадіжок складала 44 % від усіх зареєстрованих злочинів, у 1998 р. - 57 %.

Кримінальна статистика свідчить про неухильне зростання економічної злочинності. Як зазначалося, ця статистика показує головним чином про ту чи іншу активність оперативно-розшукових та слідчих підрозділів МВС і СБУ. Разом з тим і матеріали кримінальних справ, і неофіційна інформація, що переповнює шпальти вітчизняних та закордонних газет, і реальний стан справ в економіці свідчать про безпрецедентне масове розкрадання національного майна і корупцію на всіх рівнях влади, на всіх її гілках. У 1999 р. зареєстровано понад 61 тис. економічних злочинів, що на 40 % перевищує кількість таких злочинів, зареєстрованих у 1992 р. - першому році державної незалежності України. Статистика кримінальних правопорушень, що реєструється Державною службою боротьби з економічною злочинністю (ДСБЕЗ) зростала і в 2000 р. (+2,7 %)[47] .

Розділ 2.Загальні засади боротьби із злочинністю .

2.1. Забезпечення прав людини як засада формування політики в галузі боротьби із злочинністю

Основою державної боротьби із злочинністю є кримінальна політика. При цьому дотримання прав людини виступає однією із основних засад формуванняя цієї політики.

Політика – це організаційна та регулятивно–контрольна сфера суспільства, пов’язана з діяльністю державної влади щодо функціонування та розвитку суспільства в життєво важливих соціальних сферах[48] . Таким чином, політика є реалізацією державою її внутрішніх та зовнішніх функцій.

Одним із напрямів внутрішньої політики будь–якої держави у будь–який історичний проміжок часу є забезпечення законності та правопорядку, у тому числі – й протидія злочинності[49] . Очевидно, що й у сучасній Україні протидія злочинності є одним з напрямків внутрішньої політики держави.

Здійснення, тобто формування, інтерпретація та реалізація кримінально–правової політики в Україні підкоряється певним основним засадам, основоположним, вихідним ідеям і установленням, які називаються принципами здійснення кримінально–правової політики. Тому розуміння кримінально–правової політики не можливе без визначення принципів, на яких вона ґрунтується.

Категорія “принцип” означає основне, вихідне положення якої–небудь теорії, вчення, науки, світогляду, політичної організації тощо[50] . Заслуговує на увагу визначення М. О. Бєляєва про об’єктивно–суб’єктивний характер принципів, що діють у сфері політики та права. Як пише вчений, їх об’єктивність полягає в тому, що в принципах відбиваються об’єктивно діючі закономірності розвитку природи і суспільства, реально існуючи суспільні відносини, які склалися на даному історичному проміжку часу. Разом з тим, ці принципи є й категорією суб’єктивною, оскільки вони являють собою продукт свідомої діяльності людей, вони формулюються, проходячи через свідомість людей, уявляють собою сукупність ідей, які покликані спрямовувати розвиток того чи іншого суспільного явища в сфері політики чи права [51] .

В загальній формі принципи можна визначити як основні ідеї, що відображають об’єктивну реальність і визначають зміст процесів, що відбуваються в житті, і які закріплені в різних формах – у правових нормах, наукових роботах, свідомості людей тощо. Оскільки ж кримінально–правова політика існує на перетині правової політики та політики у сфері протидії злочинності, то можна стверджувати, що принципи кримінально–правової політики мають походження як від принципів правової політики, так і від принципів протидії злочинності в Україні.

В науковій літературі немає єдності щодо визначення переліку принципів "кримінальної політики". Так, А.С.Шляпочников відносить до них принципи законності, демократизму, гуманізму, попередження злочинності[52] . Ю.Г.Ляпунов – принципи демократизму, законності і гуманізму [53] . М.І.Загородников – принципи партійності, законності, гуманізму, наукового підходу до вироблення політики, зв’язок політики з практикою[54] . В.Є.Квашис – принципи законності, демократизму, законності, гуманізму та попередження злочинності[55] . П.С.Дагель – принципи демократизму, гуманізму, законності, поєднання заходів переконання і примусу, принцип участі громадськості у боротьбі зі злочинністю та принцип науковості. Окрім названих він також виділяє цілу низку так званих специфічних принципів кримінальної політики[56] . А.В. Наумов – принципи попередження злочинів, невідворотності відповідальності, законності, диференційованого підходу до різних категорій злочинців, застосування альтернативних позбавленню волі заходів впливу, залучення громадськості до боротьби зі злочинністю[57] . А.В. Кузнєцов – принципи демократизму, законності та гуманізму[58] . П.М. Панченко – єдність соціально–економічних, культурно–виховних та правових заходів боротьби зі злочинністю, поєднання заходів попередження, стримування та припинення злочинів, взаємозв’язок планування, організації та координації заходів боротьби зі злочинністю, невідворотність, доцільність та диференціацію заходів боротьби зі злочинністю[59] . А.П. Чугаєв – принципи демократизму, законності, гуманізму, поєднання заходів переконання та примусу, участь громадськості у боротьбі зі злочинністю, боротьбу зі злочинністю на основі наукового пізнання закономірностей розвитку суспільств[60] . М.О. Бєляєв – класовість, патріотизм, інтернаціоналізм, демократизм, гуманізм, законність, невідворотність покарання, економію заходів кримінальної репресії (а також цілу низку злочинів, віднесених ним до категорії специфічних)[61] . І.А. Ісмаїлов – принципи демократії, гуманізму, моральності, законності та науковості[62] . С.С. Босхолов – принципи законності, рівності громадян перед законом, демократизму, справедливості, гуманізму, невідворотності покарання та науковості[63] .

М. І. Панов та Л. М. Герасіна, які чи не єдині в сучасному українському правознавстві дослідили і виділили принципи “кримінальної політики”, як вони самі відзначають, “з урахуванням нових реалій, пов’язаних з розбудовою суверенних держав, які прямують до демократичної політичної системи”, віднесли до них:

принцип законності як ідею, згідно з якою злочинні дії, їх кваліфікуючі ознаки, покарання та інші наслідки вчиненого злочину визначаються тільки законом;

принцип рівності громадян перед законом – утворює фундамент правового статусу громадянина правової держави та демократичного суспільства. Він передбачає, що особи, які вчинили злочин, відповідно до закону підлягають кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об’єднань та інших обставин;

принцип демократизму визначає широкі можливості участі громадян в реалізації завдань кримінальної політики, завдяки максимально можливій відкритості цієї діяльності, за допомогою гласності, суспільного контролю та врахування громадської думки;

принцип справедливості встановлює, що покарання та інші заходи кримінально–правового характеру, які застосовуються до особи, котра вчинила злочин, повинні відповідати характеру й суспільній небезпечності кримінального делікту, обставинам його вчинення та характеристикам особи злочинця;

принцип гуманізму проголошує, що кримінальне законодавство забезпечує, насамперед, безпеку людини і суспільства, а покарання осіб, які скоїли злочин, не мають, на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людської гідності;

принцип невідворотності відповідальності означає, що будь–яка особа, котра вчинила злочин, повинна нести за нього відповідальність. Реалізація даного принципу вимагає ефективної діяльності органів кримінальної юстиції з розкриття та розслідування злочинів;

принцип науковості кримінальної політики полягає в тому, що при розробленні стратегії і тактики боротьби з злочинністю слід виходити з об’єктивних закономірностей та фактичного стану справи, тобто з реальних можливостей, які забезпечують досягнення максимально можливих результатів[64] .

Як видно, у цьому переліку, в основному, відображені ті ж принципи, які виділялися криміналістами і в радянський період, що правда в їх сучасній інтерпретації. Разом з тим, не можна не звернути уваги й на той факт, що ні єдиного критерію виділення принципів “кримінальної політики”, ні єдиного підходу до них в роботах цитованих вище авторів, на жаль, не спостерігається.

Слід однак відзначити, що більшість названих груп принципів “кримінальної політики” в цілому знаходяться в межах того переліку принципів правової політики, які виділяють та описують теоретики права. Так, наприклад, М. І. Матузов виділяє наступні “стрижневі принципи правової політики, на основі яких вона повинна розроблятися і здійснюватися”: 1) соціальна обумовленість; 2) наукова обґрунтованість; 3) стійкість і передбачуваність; 4) легітимність, демократичний характер; 5) гуманність і моральні засади; 6) справедливість; 7) гласність; 8) поєднання інтересів особистості і держави; 9) пріоритетність прав людини; 10) відповідність міжнародним стандартам. При цьому, наголошує М. І. Матузов, всі ці принципи між собою тісно взаємопов’язані[65] .

Таким чином, принципи кримінально–правової політики, в цілому пов’язуються дослідниками цієї проблеми з принципами правової політики і, очевидно, вважаються похідними від них. На наш погляд, з таким підходом не можна не погодитися.

Не вдаючись більш детально до аналізу принципів кримінального права, відзначимо, що на перетині їх з принципами правової політики (про які йшлося вище), саме й можна виділити принципи кримінально–правової політики. На наш погляд до принципів кримінально–правової політики слід віднести наступні основні засади, відправні ідеї, на базі яких вона має розроблятися та здійснюватися.

1. Принцип економії кримінально–правової репресії. Даний принцип полягає в тому, що кримінально–правова політика повинна здійснюватися лише в оптимально необхідних межах, не допускаючи їх перевищення. При здійсненні правотворчої кримінально–правової політики принцип економії репресії проявляється у тому, що віднесеними до числа злочинних та кримінально караних можуть бути лише ті діяння, які справді є суспільно небезпечними і протидіяти яким можна лише засобами кримінального права[66] . Як образно висловлюється М.Й. Коржанський, кримінальний закон – це “стратегічна зброя держави” і застосовувати її треба лише у випадках крайньої необхідності, коли інші засоби правової регламентації чи захисту недостатні або малоефективні[67] . Отже кримінально–правова правотворчість повинна реально стати в Україні ultima ratio серед інших напрямків правової політики протидії злочинності.

2. Названий принцип тісно переплітається з іншим – принципом доцільності кримінально-правової політики. Він полягає в тому, що застосування засобів кримінально-правового впливу повинно співвідноситися з цілями, які стоять перед кримінальною репресією, відповідати їм. Даний принцип визначає рамки кримінальної репресії, види і характер засобів впливу на винного, а також їх вибір і застосування на практиці, забезпечує баланс між кримінально-правовим ригоризмом і надмірною лібералізацією репресії.

3. Принцип диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання. Суть його полягає в тому, що кримінальна відповідальність та покарання не повинні носити зрівняльного характеру. В сфері правотворчої кримінально–правової політики цей принцип проявляється як принцип диференціації кримінальної відповідальності, при правозастосовчій формі здійснення кримінально–правової політики даний принцип полягає в індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання.

Диференціація кримінальної відповідальності здійснюється законодавцем в кримінальному законі і полягає в градації, розподілі відповідальності, в результаті чого встановлюються різні кримінально–правові наслідки в залежності від типового ступеня суспільної небезпечності злочину та особи винного[68] .

4. Принцип невідворотності кримінально–правового реагування на вчинений злочин. Даний принцип в теорії радянського кримінального права розумівся і тлумачився в роботах більшості криміналістів виключно як принцип невідворотності покарання (кримінальної відповідальності)[69] . Та й у сучасній літературі існує думку, що даний принцип кримінально–правової політики полягає в тому, що “всяка особа, яка вчинила злочин, повинна понести за нього кримінальну відповідальність”[70] . Однак ще в радянський період, говорячи про принцип невідворотності відповідальності В.М. Кудрявцев та С.Г. Келіна розуміли його таким чином: “всяка особа, в дії чи бездіяльності якої встановлений склад злочину, підлягає покаранню чи іншим заходам впливу, передбаченим кримінальним законом”[71] . Вони також відносили до змісту цього принципу тезу про те, що ніхто не може двічі нести кримінальну відповідальність за один і той самий злочин.

Правосуддя здійснюється не лише для покарання винної особи та попередження інших злочинів, але й заради відтворення справедливості. Одним із способів відновити справедливість є відшкодування, наскільки це можливо, вчиненої злочином шкоди.

Кримінально-процесуальне законодавство передбачає право потерпілого або його представників подати позов, який розглядається судом одночасно з кримінальною справою. Рішення про відшкодування збитків суд приймає і без наявності позову в порядку кримінально-правової реституції. Однак для реального захисту законних прав та інтересів потерпілого цього недостатньо, особливо в сучасних умовах економічної нестабільності та низького життєвого рівня більшості населення України. А тому судові рішення про відшкодування збитків дуже рідко виконуються в повному обсязі. Крім того, захист потерпілих не вичерпується задоволенням майнових претензій. Проблема захисту жертв злочинної діяльності є різноплановою і досить складною. Вона привертає до себе увагу світової спільноти. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію головних принципів правосуддя для захисту жертв злочинів і зловживання владою. Вона визначила такі головні напрями підтримки та сприяння потерпілим:

- впровадження у національному законодавстві держав - членів ООН - міжнародних стандартів доступу потерпілих до системи правосуддя та державної підтримки;

- кримінально-правова реституція;

- компенсація потерпілим з державних фондів;

-надання необхідної матеріальної, медичної, психологічної та соціальної допомоги потерпілим за урядовим, громадським та місцевим каналами[72] .

Більшість розвинених країн Європи, Північної Америки та Азії мають таке законодавство. Деякі кроки у цьому напрямі здійснюються і в Україні. Реально виконуються більш менш послідовно лише закони про відшкодування збитків, що заподіяні зловживанням владою при здійсненні правосуддя, а також жертвам політичних репресій минулих років. Всі інші потерпілі від злочинів практично залишаються без будь-якої підтримки і захисту наодинці зі своїми нелегкими проблемами. Вкрай збідніла держава не в змозі взяти на себе відшкодування збитків від крадіжок та інших майнових злочинів, вбивств, тілесних ушкоджень та автотранспортних злочинів. Потерпілі стають об’єктами переслідування і погроз з боку засуджених, їхніх родичів та інших зацікавлених осіб.

Як же вирішується ця проблема в інших країнах?

Територіально та за кількістю населення Україну часто порівнюють із Францією. У цій європейській країні жертви насильницьких злочинів та їхні утриманці мають право на компенсацію з боку держави шкоди, заподіяної злочинами проти особистості. До компенсаційних витрат належать витрати на лікування, повна компенсація за юридичне обслуговування потерпілих і членів їхніх сімей, майнові збитки (залежно від майнового становища жертви), відшкодування збитків, заподіяних автотранспортом (при відсутності страхування), терористичними актами, зараженням СНІД.

При міністерстві юстиції США створений департамент, який вирішує питання допомоги жертвам злочинів. Всі 50 штатів мають власне компенсаційне законодавство. Міністерство юстиції США забезпечує додаткове фінансування і технічну підтримку окремих штатів. Право на компенсацію мають потерпілі від злочинів, їхні утриманці, родичі. Компенсуються витрати на лікування, консультації психологів та психіатрів, втрати заробітку, на пошук нової роботи, витрати на поховання, реабілітацію, відшкодування втраченої власності[73] . Крім компенсації потерпілі мають і додаткові права, які сприяють захисту їхніх законних інтересів. Так, зокрема, Закон про права жертв від злочинів штату Пенсільванія (США) передбачає:

- право потерпілих брати участь у важливих процесуальних діях слідства та суду;

- подавати пропозиції щодо визначення розмірів та форми відшкодування збитків засудженими та у порядку державної компенсації;

- одержувати повідомлення тюремної адміністрації про звільнення злочинця, переміщення його в іншу тюрму, а на випадок втечі - негайного повідомлення про це.

Захист законних прав та інтересів потерпілих є одним із завдань поліції Федеративної Республіки Німеччини. У країні існує спеціалізована поліція із запобігання злочинів та допомоги населенню, серед численних функцій якої є:

- допомога жертвам злочинів;

- допомога особам, які потерпіли від побутових конфліктів;

- консультації відносно того, як уникнути злочинних нападів в різних ситуаціях;

- примирення конфліктуючих сімейних сторін;

-морально-психологічна допомога громадянам, в першу чергу неповнолітнім та особам літнього віку[74] .

Матеріальна та правова допомога жертвам злочинів надходить також і від громадських організацій. Існують Європейський форум підтримки жертв злочинів, а також національні асоціації, які є членами цього форуму. Така асоціація створена і в Росії. До її роботи залучають вчених-кримінологів, журналістів, адвокатів, медиків та психологів. Президент асоціації професор В.Є.Квашис в газетному інтерв’ю підкреслив, що труднощі в роботі є типовими для всіх країн СНД: “...ми ніякої підтримки від держави не отримуємо, тримаємося лише на ентузіазмі декількох фахівців та невеликої допомоги з боку спонсорів. У багатьох країнах підтримка жертв злочинів зводиться в ранг державної політики. Перші внески у спеціальні фонди роблять, насамперед, правоохоронні відомства, вони також беруть активну участь у підтримці потерпілих, особливо в перші дні після біди, що трапилася”[75] .

На жаль, в Україні, немає Асоціації підтримки жертв злочинів. Думаю, що її роль тимчасово могла б виконувати Українська кримінологічна асоціація, яку створено у 1998 р. Головне завдання науковців та юристів-практиків полягає в тому, щоб активізувати зусилля для створення нормативної бази захисту потерпілих від злочинів. З урахуванням досвіду інших країн було б доцільним значне розширення процесуальних прав потерпілого як учасника кримінального процесу, який міг би не лише висловлювати свою позицію щодо розмірів і форми відшкодування збитків, але й вимагати від суду рішень щодо захисту власної безпеки та безпеки своєї сім’ї. Відомо, що не лише свідки, але й потерпілі мають чимало проблем після проголошення судового вироку. Було б, на мій погляд, справедливим враховувати позицію потерпілого при вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення від покарання, помилування, застосування амністії. Часом трапляється, що милосердя до злочинця обертається жорстокістю до його жертви.

Потерпілий має знати, де саме знаходиться його кривдник, який відбуває покарання, коли і на якій підставі він звільняється з місць позбавлення волі. Втеча засудженого створює безпосередню загрозу потерпілому і свідкам. А тому органи внутрішніх справ зобов’язані цю загрозу відвернути та негайно сповістити про втечу в’язня.

Дуже важливо привернути увагу населення до проблем потерпілих. Це є складовою частиною морального відродження, виховання соціальної солідарності та взаємодопомоги у суспільстві. Необхідно до цієї болючої теми частіше зверталися засобам масової інформації, діячам мистецтва та літератури. А поки що про горе ні в чому не винних людей майже ніхто не згадує. Замість цього на екранах кінотеатрів та телебаченні - сумнівні сюжети про суперменів, вбивства, насилля та інші жахи. Не відстають і газети та масова детективна література, що заполонила книжковий ринок. І як зрозуміти, чому газета “Факти и комментарии”, якось не пошкодувала цілої сторінки для інтерв'ю з найманим вбивцею (кілером) в аеропорту “Бориспіль” перед далекою дорогою у теплі краї… А чи не краще було б його затримати і сповістити про це двома рядками?

А ось інша практика. Російська телестудія “Экран века” на замовлення та за участю асоціації створила за матеріалами США фільм “Як допомагають жертвам”. В ньому виступають і потерпілі, і юристи, і працівники громадської служби допомоги. У фільмі показано всі сторони цієї проблеми: робота поліції та судів, кризових центрів та “гарячих ліній”, федеральних та місцевих органів влади тощо. Але особливо докладно висвітлюється діяльність державного фонду допомоги жертвам, який фінансує компенсацію збитків, а також послуги соціального характеру. Показано яку увагу захисту жертв злочинів приділяє президент країни, владні структури та засоби масової інформації[76] .

В Україні катастрофічно не вистачає грошей, затримується виплата заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Не працюють великі промислові підприємства, зростає безробіття. За таких обставин створення спеціального державного фонду допомоги потерпілим від злочинів - справа непроста. Але можлива, якщо на це залучити кошти через обов’язкові відрахування із заробітної плати правопорушників, зі штрафів, за рахунок конфіскованого майна.

Таким чином, кримінально–правова політика в Україні сьогодні здійснюється з урахуванням необхідності забезпечення прав людини на принципах економії кримінальної репресії; доцільності; диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання за злочин; невідворотності кримінально–правового реагування на вчинений злочин. Це основні і власні (властиві саме їй) принципи кримінально–правової політики. Крім того, в сфері кримінально–правової політики мають певний прояв і інші принципи як більш загального характеру (загальні принципи права і політики – законність, демократизм, справедливість, гуманізм тощо). Захист природних прав потерпілих та матеріальна допомога з боку держави підвищують її авторитет, заохочують населення до співпраці з правоохоронними установами. А це означатиме зменшення випадків відмови жертв злочинів від подачі заяви про подію, зміни показань на користь обвинуваченого і т.ін. Скоротиться латентна та нерозкрита злочинність. І зменшиться кількість злочинів, мотив яких - помста. Якщо взяти до уваги всі позитивні наслідки прийняття та застосування законів про захист потерпілих, то не можна не визнати, що ці закони були б виправдані і не лише морально, але й економічно.

2.2. Справедливість як фактор боротьби із злочинністю

Дотримання прав людини при боротьбі із злочинністю проявляється також через характеристику справедливості цієї діяльності.

Моральна категорія справедливості складає найважливішу ознаку правової норми, є її суттю. Іншими словами, право - це легалізована справедливість, в ідеалі. Адже нерідко бувають і несправедливі закони, а ще частіше, - несправедливість судів, але то - аномалії суспільного життя.

Тісний зв’язок справедливості і права відображає мова. Мабуть більшість мов народів, які знають і поважають право, визначають слова "справедливість", "право", "правда", "правосуддя" однокореневими. У Польщі відомство, яке в Україні називається Міністерством юстиції, має назву Міністерство справедливості. І це мудро, бо нагадує людям про головне призначення правосуддя - знаходити і відновлювати справедливість.

Справедливість має бути проголошена найважливішим принципом призначення покарання. Для цього передусім є нагальна потреба подолати неймовірний хаос, який існує у визначенні санкцій діючих кримінально-правових норм. На жаль, такий суб’єктивізм зберігається і у новому КК[77] . Він безпосередньо впливає на практику застосування норм кримінального права.

Так звана "селекція" обвинувачених і засуджених стала звичною. Вона часто виправдовується особистістю правопорушника. Ще в 1961 році М.Д.Шаргородський застерігав: "Такий підхід означає порушення принципу демократизму - рівності всіх перед законом"[78] . Саме в той час у кодексі 1960 р. з’явилася виключна юрисдикція особливо небезпечного рецидивіста. Людина, яку офіційно було колись визнано особливо небезпечною, у випадку скоєння будь-якого умисного порушення закону, незалежно від того, чи є якийсь зв’язок його з минулим, карається надзвичайно суворо без права на умовно-дострокове звільнення з відбуванням покарання у тюрмі або колонії особливого режиму (та ж тюрма). Виходить, що особа карається не за злочин, а за кримінальне минуле, спокутуване призначеним раніше покаранням. Цю багатолітню несправедливість нарешті подолано у новому КК України.

Серед обставин, які обтяжують покарання, п.13 ст.67 КК передбачає вчинення злочину особою, яка перебувала у стані сп’яніння. Сенс і справедливість такого рішення не зовсім бездоганні. Адже алкогольне сп’яніння та наркотичне збудження - це симптоми отруєння, яке послаблює самоконтроль індивіда і його здатність адекватно реагувати на зовнішні обставини. Громадська думка схильна вважати сп’яніння як таке, що зменшує вину[79] . Єдиною підставою для протилежної оцінки можна вважати прагнення законодавця посилити боротьбу з пияцтвом, яке є одним з криміногенних чинників. Але у такий спосіб навряд чи можна чекати помітних успіхів. Він не відповідає принципу справедливості, оскільки, виходячи з історичних правових традицій, скоєння злочину, заздалегідь спланованого у тверезому стані заслуговує більш суворого покарання, ніж п`яна імпровізація (при всіх інших рівних умовах звичайно).

Викликає також сумнів справедливість постулату, який склався з давніх пір: ступінь соціальної небезпеки злочину та санкція за його вчинення визначаються тим, наскільки відповідний вчинок часто трапляється. У такому підході виявляється об`єктивна осудність, від якої сучасна вітчизняна кримінально-правова доктрина рішуче відмежувалася[80] . Індивід має право вимагати, щоб покарання за скоєний ним особисто кримінальний вчинок не залежав від того, скільки осіб, крім нього і без його участі, зроблять те саме.

Вважаю також аморальною і такою, що не відповідає вимогам справедливості, маніпуляцію репресією залежно від політичних кампаній та програм, що періодично проводяться в Україні та в окремих регіонах. Наприкінці 60-х років проводився рішучий наступ на хуліганство. Його частка в структурі злочинності становила близько 30%, а подекуди - до 40%. Були посилені санкції статей про хуліганство, суди призначали максимально суворі покарання. Можна лише здогадуватися, скільки скалічено було людських доль під гаслами "хай горить земля під ногами хуліганів", "хуліганству - бій" і т. ін.

Санкції ст. 296 КК України жорстокі, а злочин вважається тяжким. Однак диспозиція цієї статті така розпливчаста і невизначена ("грубе порушення громадського порядку"), що її, при бажанні, можна застосувати до кожного, навіть суто побутового конфлікту. А бажання таке у правоохоронців часом виникає, особливо наприкінці року або кварталу, щоб порушенням десятків кримінальних справ за ст.296 КК значно покращити звітність про розкриття тяжких злочинів.

Маніпуляція санкціями законів та практикою їх застосування відповідно до коливань державної кримінальної політики обертається нехтуваннями справедливості і трагедіями тисяч людей. Порушуються традиційні уявлення щодо пріоритету цінностей.

Серед обставин, які згідно із законом, суд враховує, як такі, що дають підстави для посилення покарання, передбачаються також корисливі та інші "низькі", егоїстичні мотиви злочину. З точки зору психологічної теорії мотивації, етична оцінка вчинку залежить не від потреби, що лежить в основі мотиву, а від вибору засобу задоволення цієї актуальної на даний час потреби. Саме вибір означає спрямованість особистості. Визначний німецький філософ А.Шопенгауер з приводу людського егоїзму писав: "Коли я бажаючи небагатослівно висловити могутність цієї антиморальної сили, думав про те, щоб однією рисою відзначити розміри егоїзму і шукав для цього яку-небудь дійсно виразну гіперболу, я наштовхнувся врешті-решт на таку: дехто здатний вбити людину тільки для того, щоб її жиром змастити свої чоботи. Але при цьому у мене все ж залишився сумнів, чи дійсно це гіпербола"[81] .

Сучасна кримінальна статистика свідчить: близько 80% зареєстрованих злочинів мають корисливу мотивацію. То чи варто вважати виключною обставину, що стала найпоширенішою? КК Росії 1996 р. не вважає корисливість обтяжуючою обставиною. Кожен мотив може бути низьким, вкрай спотвореним, якщо засіб задоволення індивідуальної або групової потреби разюче не відповідає значимості і гостроті потреби. Відомий афоризм "мета виправдовує засоби" відображає антигуманну егоїстичну позицію людини або корпорації.

І все ж таки егоїзм і корисливі мотиви вчинків породжують адаптаційну активність правопорушників. Значно небезпечнішою для людської цивілізації є деструктивна агресивність[82] . Може саме деструктивні мотиви злочинів слід вважати небезпечнішими, ніж корисливі ?

В деяких статтях Особливої частини КК вважаються кваліфікованими склади злочинів, які були скоєні за попередньою змовою групами осіб та організованими групами. Остання ознака визнається такою, що дає підстави посилити санкції у кілька разів. Закон не враховує психологічні механізми групової поведінки, коли виникає феномен "дроблення відповідальності". У гурті притупляється страх перед можливою карою: " я як всі". У росіян є прислів’я: "на миру и смерть красна". Мабуть таки злочинні об’єднання об’єктивно небезпечніші. Але ж об’єднання - це не кожен його учасник особисто. Адже різні шляхи приводять у злочинну зграю, різні ролі - різні дії. Логічно було б за груповий злочин покласти відповідальність на лідерів. Рядові співучасники, у тому числі члени організованих злочинних груп повинні відповідати лише за скоєне ними особисто. Це є аксіомою правосуддя, яке не визнає об'єктивного ставлення в вину[83] .

І не завжди виправдано, що за протиправні дії, які вчинили, скажімо, двоє, покарання посилюється вдвічі, ніж за таку саму провину злочинця-одинака. Наприклад, двоє домовилися і вкрали зі стоянки, що охороняється, автомобіль. Один із змовників відволікав охоронця, інший, який добре знається на протиугонних пристроях, відімкнув його, сів за кермо. Уявимо собі, що теж саме зробив один злодій, без допомоги. Хіба він цим не довів би свою виключну зухвалість і злодійський професіоналізм ? Але він отримає порівняно м’яке покарання. Бо - один. На мою думку, кваліфіковані за ознаками групового скоєння склади злочинів слід зберегти лише у тих статтях, де йдеться про агресивні напади - згвалтування, вбивства, розбої, тероризм і т.ін. Групові агресивні напади не лише об’єктивно страшніші, бо від них важче захиститися - вони цинічні й аморальні. Це відображають і народні прислів’я: "гуртом і батька добре бити". Тому переконливим було б значне посилення покарання за групові тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження, груповий опір представникові влади та деякі інші злочини. Але діюче кримінальне законодавство вирішує навпаки: названі та інші агресивні посягання, крім згвалтування, вчинені групою не вважаються вчиненими за обтяжуючих обставин, але вони широко використовуються у статтях про відповідальність за крадіжки, шахрайство і т. ін.

Принцип справедливості потребує також офіційної на законодавчому рівні відмови від презумпції знання правопорушником закону, який порушується. Це досить дивна у психологічному сприйнятті юридична фікція: зрозуміло, що неможливо знати всі закони, особливо ті, що передбачають відповідальність за господарські, економічні та багато інших подібних злочинів, мало пов’язаних з моральними нормами поведінки, і в той же час звично наводиться сентенція стародавнього Риму "ніхто не може незнанням закону виправдовуватися". А чому, власне, не може? Адже і серед професійних правознавців небагато знайдеться таких, які знають численні заборони у галузі підприємницької діяльності, митних правил і т.ін. Відомий французький криміналіст М.Ансель, відзначаючи цю обставину, резонно стверджує, що "застосування...юридичної фікції паралізує нормальний розвиток кримінального права і особливо перешкоджає такому реалізму, без якого вся репресивна система стає неефективною"[84] . Презумпція знання законів має визнаватися лише при розгляді загальнокримінальних злочинів, оскільки вони всім відомі і глибоко аморальні, а також за такі правопорушення, відповідальність за які наступає лише після адміністративної або іншої відповідальності (адміністративна преюдиція). У всіх інших випадках незнання закону залежно від причин незнання та інших обставин має пом’якшувати відповідальність за умисні злочини та звільняти від покарання за необережні[85] .

Визнання засудженою особою справедливості призначеного їй покарання є однією з передумов успішного завершення процесу застосування кримінального закону. Треба визнати, що це нелегка справа, оскільки людина схильна забувати інформацію, яка травмує її психіку. Це в психології зветься когнітивним дисонансом, що є різновидом психологічного захисту. До того ж прагнення індивіда до самовиправдовування знаходить підтримку у груповій свідомості мешканців колонії. Більшість засуджених не визнає справедливість вироків, оскільки “...вважають свої дії звичайними, традиційними, широко поширеними і такими, що мало чим відрізняються від поведінки інших осіб”[86] . На жаль де в чому вони мають сенс...

Розділ 3. Превенція як найбільш гуманна форма протидії злочинності .

3.1. Поняття та сутність попереджувальної діяльності

Одним з головних завдань кримінології є наукова розробка проблем попередження злочинів. Якщо у минулому тисячолітті попередження правопорушень визнавалось показником мудрості законодавця, то сьогодні потенціал мудрості у цій сфері повинен бути притаманним усім гілкам державної влади. Попередження правопорушень у суспільстві є необхідністю, оскільки останні є деструктивною силою, що суттєво гальмує його розвиток.

Найбільш проблемною частиною правопорушень є злочини через свою суспільну небезпеку. Злочинність зі своїми закономірностями має глибоко схований внутрішній зміст, а тому уявлення про неї мають здебільшого райдужний характер, про що свідчить висунення помилкових тез про її здоланність[87] . При цьому боротьба зі злочинністю, нейтралізація причин і умов, що її породжують, вимагають створення системи попередження злочинів та розробки комплексу засобів, за допомогою яких воно здійснюється. У 90–х роках XX століття радянська кримінологія доводила, що стоїть на порозі вирішення суттєвого теоретичного і практичного завдання – створення оптимальної моделі системи попередження злочинності у соціалістичному суспільстві, і в науковому та практичному плані готова до її вирішення[88] . Незважаючи на те, що історичний перебіг подій не дозволив перевірити життєздатність цього висновку, він явно був передчасним.

Більш як за дванадцять років у незалежній Україні поки що не створено системи попередження злочинності, а навпаки, як зазначають окремі кримінологи, система її профілактики залишається занедбаною. Тому цей напрямок діяльності вимагає нагальної розробки, створення цілісної науково обґрунтованої концепції та розбудови на її основі досконалої системи, визначення всіх складових комплексу заходів боротьби зі злочинністю.

Навіть без глибокого і детального екскурсу є очевидним, що в боротьбі зі злочинністю жодному суспільству, незалежно від історичної епохи, не вдалося знищити або викоренити злочинність. У цьому процесі можна констатувати лише певні позитивні зрушення, але не остаточне вирішення проблеми. Упродовж трьох останніх століть не здійснилися прогнози щодо ліквідації злочинності у "загальнонародному комуністичному суспільстві" та "капіталістичному суспільстві загального благоденства". Людство не позбавилось таких негативних явищ, як злочинність, безробіття, жебрацтво та інші пороки, навпаки, сьогодні воно усвідомлює, що немає абсолютних рецептів проти цих хвороб суспільства.

Незважаючи на досягнення соціального прогресу в багатьох країнах світу, функціонування впливових міжнародних організацій (ООН, Європарламент, Інтерпол та ін.), поєднання зусиль правоохоронних органів різних держав у боротьбі зі злочинністю, на початку XXI століття поширились такі небезпечні явища кримінального характеру, як тероризм, що для певних релігійних та інших угрупувань перетворився у злочинний геополітичний спосіб доведення зазіхань світового масштабу[89] , процвітає наркобізнес, торгівля людьми та інші небезпечні злочини.

Навіть процеси глобалізації, що передбачають поєднання економічних зусиль розвинутих країн, сприймаються окремою частиною людей у суспільстві як посягання на життєвий рівень населення у цих чи інших державах. Певні прошарки людей використовують цей привід для погіршення криміногенної ситуації, провокуючи переростання протестів економічного, соціального чи політичного характеру у вчинення таких небезпечних посягань, як терористичні акти, масові заворушення, посягання на працівників правоохоронних органів, знищення та пошкодження майна шляхом вчинення вибухів або підпалів.

Проте, такий стан не можна розглядати як нездатність чи небажання держави, суспільства та правоохоронних органів подолати злочинність, це лише у черговий раз свідчить про те, що злочинність була й залишається породженням суспільних відносин, людської природи, є постійним їх супутником на історичному шляху[90] .

Зі зміною соціальних та економічних умов в українському суспільстві, а надалі і з переходом до ринкових відносин стала швидко зростати злочинність, з'явились її нові форми та види, ще більше ускладнюючи проблеми, що стоять перед кримінологічною наукою. Адже вимагають перегляду та поглибленої розробки майже всі її інститути, особливо дослідження причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень в тому числі і військовослужбовцями.

Актуальним залишається інформаційне забезпечення кримінологічних досліджень. Кримінологічну ситуацію, контроль над криміногенними процесами, запобіжну роботу, певні оцінки, висновки щодо її результатів, динаміку та тенденції цих процесів можна оцінювати лише на підставі конкретних показників. Проте, системи таких показників, відповідної бази даних в Україні не створено[91] . Отже, не можна не погодитись з тим, що без науково обґрунтованих методик боротьби зі злочинністю та попередження правопорушень, сьогодні, в умовах технологічної та інформаційної революції, глобалізації сучасної цивілізації протидіяти злочинності неможливо.

У цілому питання попередження злочинності у кримінології розроблені досить ґрунтовно[92] . Значний внесок у загальну теорію і практику попередження злочинів зробили російські вчені Г.А. Аванесов, А.І. Долгова, Н.Ф. Кузнецова, В.М. Кудрявцев, І.І. Карпець, Г.М. Міньковський, О.Б. Сахаров та інші[93] . В Україні ці питання досліджували О.М. Бандурка, В.В. Голіна, Л.М. Давиденко, І.М. Даньшин, В.С. Зеленецький, А.Ф. Зелінський, А.П. Закалюк, І.П. Лановенко, О.М. Литвак, Ф.А. Лопушанський, В.Т. Нор, О.Я. Свєтлов, В.М. Трубников, І.М. Туркевич та інші.

Упродовж останніх років актуальні проблеми попередження злочинів розробляли вітчизняні вчені А.Б. Блага, В.П. Ємельянов, В.О. Глушков, В.К. Грищук, Н.О. Гутарова, О.М. Джужа, О.М. Костенко, В.Г. Лихолоб, В.М. Куц, М.І. Мельник, А.А. Музика, В.О. Навроцький, В.І. Шакун та інші. Дослідження зазначених вчених засвідчують, що розвиток суспільних відносин безпосередньо впливає на сферу попередження злочинів і правопорушень, а протидія злочинності – це справа всього цивілізованого суспільства[94] .

Впливу на злочинність, нейтралізації її питомого середовища присвячено численні праці, проте, незважаючи на тривалі наукові пошуки і дискусії, вчені кримінологи поки що не дійшли єдності щодо родового термінологічного визначення цієї діяльності і тому використовують різноманітні поняття. Серед таких понять: "соціальна профілактика", "боротьба зі злочинністю", "протидія злочинності", "тиск на злочинність", "соціальний контроль злочинності", "профілактика злочинності", "попередження злочинності", "запобігання злочинності", "превенція злочинності", "припинення злочинів" тощо. Кримінології відомі поняття "контроль", "регулювання", "стримання" та навіть "управління злочинністю".

Одним з нових категоріальних понять, що з'явилося в сучасній українській кримінологічній теорії, є поняття "соціально-правовий контроль", запропоноване О.М.Литваком як базове, що визначає всі форми державного впливу, протидії злочинності[95] .

До речі, інший варіант розглядуваного узагальненого поняття пропонують російські кримінологи – "забезпечення кримінологічної безпеки"[96] .

Безумовно, що зазначені терміни вживаються разом з іншими кримінологічними поняттями, пов'язаними з категорією злочинності. При цьому їх частина знаходить у кримінологів більш–менш узгоджену кримінологічну інтерпретацію. Зокрема, поняття "боротьба", "протидія", "тиск" мають загальновизнане тлумачення і практично не викликають заперечень щодо їх використання[97] .

Найбільш поширеним залишається термін "боротьба зі злочинністю", який вживається у міжнародних документах. Він став містким поняттям, еталоном, що у широкому розумінні означає політику, діяльність державних органів влади, правоохоронних органів, громадських організацій, міждержавних асоціацій та інших структур щодо виявлення, розкриття, розслідування та попередження злочинів[98] . Тобто йдеться про тотальний вплив на нейтралізацію факторів, що обумовлюють злочинність. Як зазначає А.І.Долгова, боротьба зі злочинністю – це активне зіткнення суспільства зі злочинністю, а протидія – недопущення порушення закону[99] . Поняття "протидія злочинності" охоплює як боротьбу зі злочинністю в кримінально-правовому аспекті, так і боротьбу щодо її попередження"[100] .

Проте висловлюються думки, що найбільш загальним поняттям є "соціальна профілактика правопорушень" як форма превенції правопорушень, що поєднує усі її елементи (загальносоціальну, спеціально-кримінологічну; загальну та індивідуальну; ранню та безпосередню профілактику, запобігання злочинам та адміністративним правопорушенням[101] . Такий підхід, на нашу думку, не викликає принципових заперечень.

Повертаючись до поняття "забезпечення кримінологічної безпеки", слід зазначити, що ця інтегральна категорія, очевидно, претендує на більш значну роль у кримінологічній теорії, оскільки вона, на думку автору, має своїм предметом не тільки наступ на злочинність, але й забезпечення захисту особи, суспільства і держави[102] . Саме таке визначення, на нашу думку є найбільш придатним для характеристики діяльності Військової служби правопорядку в галузі боротьби із правопорушеннями.

Результати (точніше їх відсутність) пошуку відмінностей між кримінологічними категоріями останнім часом викликають критичні висновки: "Термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не має теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених "переключатися" з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку"[103] . Такої думки дотримуються й деякі російські кримінологи, які вважають, що ці терміни (попередження, профілактика, превенція) можна використовувати як рівнозначні та обопільні.

Можна погодитись, що у цьому випадку спроби з'ясувати сутність того чи іншого терміна через етимологічне значення лексичної одиниці (конструкції) викликає значні труднощі. Найбільше питань виникає під час тлумачення й використання у кримінологічній теорії і практиці боротьби зі злочинністю таких визначень, як "профілактика", "попередження" та "запобігання" правопорушенням. Навіть сучасні тлумачні словники української мови визначають ці терміни таким чином, що за змістом вони мають більше спільного ніж розбіжностей ("профілактика" – запобігання; "попередження" – запобігання; "запобігання" – відвертання)[104] . Очевидно, що встановлення обґрунтованого ієрархічного розташування цих понять ("попередження" і "запобігання") здійснити неможливо, адже цьому заперечує наявна етимологічна тавтологія.

З огляду на визначену ситуацію, слід підтримати пропозиції вчених, які пропонують досягти домовленості щодо змісту даних понять[105] . Виходячи з цього, у зазначеній роботі ми розглядаємо поняття "попередження", "профілактика" як однорідні, тобто такі, що можуть замінювати одне одного, такі що визначають сутність діяльності Військової служби правопорядку щодо впливу на злочини та злочинність, фактори, які детермінують ці негативні соціальні явища[106] .

Попередження правопорушень розглядається як широкий комплекс державних і суспільних заходів, який включає заходи економічного, соціального, культурного, виховного, законодавчого й іншого характеру. Це також діяльність органів державної влади і правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю шляхом застосування заходів щодо виявлення, розкриття, розслідування й судового розгляду кримінальних справ, покарання злочинців, виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів, нагляду за законністю, поведінкою осіб, звільнених з місць позбавлення волі, виховання осіб, засуджених судами до мір покарання, що не пов’язані з позбавленням волі, або нестійких осіб, які не вчинили злочинів, але поводили себе антисоціально, аморально тощо.

Діяльність щодо попередження правопорушень розглядається як багаторівнева система заходів, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралізацію причин та умов злочинності[107] .

Вона класифікується за: рівнем, механізмом, обсягом, змістом заходів та суб’єктами її реалізації.

У попереджувальній діяльності виділяють загальносоціальний та спеціально-кримінологічний рівні. Загальносоціальне попередження злочинності пов’язане з найбільш значущими видами соціальної діяльності, масштабними заходами щодо розвитку економіки, соціальної інфраструктури, управлінської сфери, підтримання культури й моральності, зміцнення конституційних засад законності стосовно забезпечення прав, свобод, законних інтересів громадян та їх соціального захисту. Такі заходи, як правило, розглядають як основу спеціальної профілактики, оскільки вони спрямовані на обмеження підґрунтя злочинності та протидію криміногенним факторам у суспільстві.

Спеціально-кримінологічне (спеціальне) попередження складається із заходів, спрямованих на усунення, послаблення, нейтралізацію криміногенних факторів, виправлення осіб, які можуть вчинити злочин. Вони здійснюються спеціальними державними органами, а також об’єднаннями громадян, організаціями, підприємствами і установами різних форм власності.

Щодо рівнів профілактичної діяльності, існує не менше дискусійних питань, проте більшість дослідників вважають доцільним розглядати профілактичну діяльність як загальну у широкому соціально-правовому та вузькому спеціально-кримінологічному розумінні. Поділяючи такий підхід, В.В.Голіна пропонує розглядати запобігання на спеціально-кримінологічному рівні як профілактику у власному розумінні слова, а також покладення краю злочинам на стадіях готування і замаху. При цьому пропонується у структурі кримінологічної профілактики виділити чотири її види: "профілактика попередження"; "профілактика обмеження"; "профілактика усунення" і "профілактика захисту"[108] . Крім того, виходячи з масштабів і мети застосування запобіжних заходів, розрізняють два рівні попередження злочинності – загальну і індивідуальну профілактику[109] .

Відсутність спеціального законодавчого підґрунтя щодо попереджувальної діяльності органів державної влади, вимагає визначення її правових основ.

Таку основу становлять: Конституція України; кодифіковані законодавчі акти (КК України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші); Закони України («Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України», “Про міліціїію”, “Про Службу безпеки України”, “Про прокуратуру”, "Про Державну прикордонну службу України" та інші)[110] , Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, що визначають положення щодо охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю окремих державних та громадських формувань); акти міністерств та відомств, рішення місцевих органів влади з питань боротьби зі злочинністю і правопорушеннями, охорони громадського порядку; загальнодержавні, регіональні та місцеві програми боротьби зі злочинністю та профілактики правопорушенням, наприклад, Комплексна програма боротьби зі злочинністю на 2000–2005 рр.", "Програма реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003–2010 роки та інші[111] .

Наведені нормативно-правові акти і документи частково розкривають окремі аспекти загальної проблеми правового забезпечення діяльності органів державної влади щодо попередження правопорушень, однак не можуть замінити спеціального законодавчого акта, який би системно регулював відносини у цій сфері[112] .

Боротьба з правопорушеннями неможлива без застосування заходів загальносоціального рівня, серед яких можна назвати соціальні, економічні, організаційні, технічні, правові, виховні та інші. Сучасні потреби вимагають продовження пошуків щодо вдосконалення існуючих та створення нових систем, комплексів та інших структур, здатних протидіяти правопорушенням на зазначених рівнях. При цьому передусім виникає питання щодо можливості створення універсальної та гнучкої системи попередження правопорушень.

Історичний досвід показує, що навіть тоталітарні держави з єдиною ідеологією, централізованою адміністративною системою, міцними правоохоронними органами каральної спрямованості були не в змозі створити надійної системи протидії злочинності. Очевидними залишалися злочини проти особи, розкрадання в особливо великих розмірах та інші майнові і господарські злочини для отримання так званих нетрудових прибутків, незважаючи на загрозу за окремі діяння смертної кари.

Тому разом із розпадом соціалістичної системи у 90–х роках минулого століття, руйнуванням політичних та ідеологічних догматів, зміною економічних і суспільних відносин, переходу до ринку корислива злочинність швидко перемістилась у верхні ешелони господарської і державної сфери, адаптувалась до нового стану суспільства перехідного періоду, відродила традиційні та активно генерувала виникнення розмаїття нових форм організованої злочинності, поширила корупційні зв'язки на представників влади та правоохоронних органів[113] . Злочинність набула організованого, агресивного, насильницько-економічного спрямування. У суспільстві поширюються та стають традиційними такі діяння як викрадення людей, вимагання, вбивства на замовлення та інші тяжкі злочини.

Така небезпечна ситуація в державі вимагає від української кримінологічної науки активного продовження досліджень щодо створення державної системи попередження правопорушень та комплексу її заходів. Необхідно розширювати превентивні можливості права, яке залишається регулятором переважної більшості відносин у суспільстві, а тому може організовувати, направляти, стимулювати вплив на усунення економічних, соціальних, демографічних й інших причин та умов, що сприяють злочинності. Можна погодитись з тим, що право дозволяє забезпечити цілеспрямованість, взаємодію та упорядкованість профілактичної діяльності[114] .

У свою чергу профілактична діяльність вимагає самостійного правового регулювання, необхідного для вдосконалення її системи та складових чинників, забезпечення реалізації завдань діяльності суб'єктів профілактики, оскільки слід враховувати, що будь-які профілактичні заходи правоохоронних органів, посадових осіб або представників громадськості повинні відповідати положенням законодавства.

Без законодавчого визначення системи заходів попередження правопорушень, їх рівнів і порядку застосування органами державного управління та місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян, окремими громадянами, а також визначення прав та обов'язків державних органів i організацій, що проводять профілактичну роботу, i осіб, щодо яких здійснюються передбачені заходи, завдання попередження правопорушень вирішити дуже важко.

Під попередженням злочинів у сучасному розумінні необхідно вважати діяльність щодо реалізації системи заходів, спрямованих на виявлення й усунення причин i умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень. За своїм рівнем профілактичні заходи можуть здійснюватися на всій території України (державний рівень) або в окремому її регіоні (регіональний рівень), на місцях (місцевий рівень) у відповідній галузі господарства (галузевий рівень), на підприємстві, в установі, організації незалежно від форм власності.

Ми погоджуємося з тим, що попередження злочинності являє собою достатньо складний феномен, котрий неоднаково описується у вітчизняній та закордонній літературі, а одним із ключових суперечливих є питання про співвідношення загальносоціального і спеціально-кримінологічного попередження злочинів[115] .

Зазначене питання являє собою не просте впорядкування понятійного кримінологічного апарату, а має методологічне значення для опрацювання дійсно науково-практичного підходу в боротьбі зі злочинністю. Необхідно також наголосити на тому, що теорія і практика кримінологічної науки фактично визначилась щодо рівнів реалізації профілактичних заходів стосовно груп населення (загальна профілактика) або стосовно конкретної особи (індивідуальна профілактика)[116] .

Державна система попередження правопорушень повинна мати визначену систему за досвідом багатьох країн. На наш погляд, таке законодавство, у першу чергу, повинно складатися із Закону України "Про попередження злочинів" як основного законодавчого акта, який має визначити загальні засади, принципи, суб'єктів, форми, а також інші важливі положення щодо цієї сфери діяльності.

Важливою ознакою законодавства про попередження злочинів є його відповідність Конституції, законам України та нормам міжнародного права. При цьому відповідні положення цього базового закону необхідно імплементувати до законодавчих актів, що регулюють попереджувальну діяльність Військової служби правопорядку та інших правоохоронних органів.

Окрема група законодавчих актів має регулювати особливості діяльності інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій, громадян та їх об'єднань, які беруть участь у боротьбі зі злочинністю. Зазначеному законодавству мають відповідати підзаконні нормативно-правові документи міністерств, відомств та інших державних і громадських структур, що містять положення про застосування заходів профілактичного впливу.

Ми відзначали, що попереджувальні заходи залежать від рівня цієї діяльності. Таке положення не викликає заперечення, оскільки види впливу, що поширюються на громаду, усіх членів суспільства, безумовно, відрізняються за змістом, характером та спрямованістю таких заходів, що розраховані лише на конкретних осіб. Необхідно окремо відзначити, що профілактична діяльність не може бути спрямована на всіх членів суспільства, не може стосуватися тих, хто не порушує закон, а лише тих, які вчинюють злочинні посягання та інші антигромадські вчинки[117] . На думку інших вчених "коли захист прав передбачає тільки захист особи, здається, що такий підхід явно недостатній, тому що треба вести мову про захист тих, кого називають суспільством"[118] . Очевидно, що сутність такої суперечності певною мірою пов'язана із конкретними видами заходів, що використовуються сьогодні у попереджувальній діяльності.

Особлива сфера відносин, яку становить діяльність щодо попередження злочинів, потребує обов'язкового визначення її основних принципів, і хоча необхідність визначення таких принципів у певній сфері більшістю юристів не заперечується, аналіз показує, що далеко не всі законодавчі акти містять юридичне закріплення принципів їх забезпечення (наприклад, чинний КК України). Відсутність закріплення принципів у законодавчих актах пояснюється складністю точного сполучення загальноправових і галузевих принципів та догматичного визначення принципів законодавства, яке швидко розвивається[119] .

Проте ми впевнені, що діяльність щодо попередження злочинів є саме такою делікатною сферою, яка повинна ґрунтуватись на певних концептуальних принципах та керуватись ними при здійсненні профілактичних заходів, а принципи профілактичної діяльності мають бути закріплені в законі[120] , оскільки "безпринципність" законів вже доводила небезпечність цього явища.

На наш погляд, до них повинні належати такі принципи: наукової обґрунтованості, врахування рекомендацій сучасної кримінологічної теорії; підставності, тобто здійснення профілактичних заходів, передбачених законодавством України щодо діянь з ознаками злочину; законності здійснення або застосування заходів, що передбаченi законом, та іншими нормативними актами; справедливості, тобто застосування профілактичних заходів відповідно характеру і небезпеці антигромадської поведінки; демократизму профілактичної діяльності, а саме здійснення її за участю органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань і громадян; спiльностi, тобто участi у профiлактичнiй дiяльностi, крiм правоохоронних органiв, iнших державних органiв, органiв мiсцевого самоврядування, пiдприємств, установ, органiзацiй, об'єднань громадян та окремих громадян; гуманiзму, переважання у профілактичній діяльності методiв переконання; гласностi та прозорості у суспільстві; оприлюднення вiдомостей про стан профiлактики правопорушень у суспільстві; комплексності, тобто організації профілактичних заходів злочинів із застосуванням заходів економічного, соціального, політичного, правового, психологічного, педагогічного, організаційного та іншого характеру; поєднання загального, спеціального та індивідуального рівнів попередження злочинів; скоординованості взаємодії суб'єктів профілактичної діяльності; своєчасності і достатності застосування заходів профілактики злочинів.

Практика боротьби зі злочинністю вказує на необхідність створення уніфікованої системи її попередження. Попередження злочинності слід розглядати з позицій системного підходу, а саме: як діяльність державної системи для керованого впливу на злочинність, зниження її негативного впливу на розвиток суспільних відносин. При цьому дослідження свідчить про обов'язкове врахування таких положень, як ієрархічний взаємозв'язок завдань у цілому та на відповідному рівні, тобто цілеспрямованості діяльності щодо попередження злочинів; розробка цільових програм з урахуванням особливостей злочинності на окремих об'єктах профілактичного впливу на державному, регіональному та місцевому рівнях; адекватність заходів щодо тенденцій у стані, структурі та динаміці злочинності; правова регламентація повноважень суб'єктів профілактики, у тому числі і суб'єктів, що частково виконують ці функції; взаємозв'язок суб'єктів профілактики та забезпечення єдності їх дій; врахування масштабу дій причин злочинів і типів злочинної поведінки; застосування заходів з урахуванням взаємодії різних ланок та етапів попередження злочинів.

У попередженні злочинів використовуються різноманітні за змістом заходи, що в цілому утворюють систему економічних, політичних, правових, психологічних, організаційних, технічних[121] , соціальних, ідеологічних та інших чинників[122] . Так, концепція розвитку кримінологічної науки також передбачає близький за змістом перелік чинників, детермінуючих злочинність: соціально-економічні, політичні, адміністративно-управлінські, морально-психологічні[123] . Система цих заходів має універсальний характер, що забезпечує їх застосовування на різних рівнях.

Діяльність щодо попередження злочинів здійснюється відповідними суб'єктами, які можуть бути класифіковані на відповідні групи за ступенем спеціалізіції: спеціалізовані, для яких попередження злочинності є основною чи однією з основних завдань (органи внутрішніх справ, служба безпеки та інші). До другої групи входять відносно спеціалізовані суб'єкти, для яких така боротьба не є провідним завданням (Військової служби правопорядку, органи юстиції, митна служба тощо). Нарешті, неспеціалізованими суб'єкти – це фізичні та юридичні особи, які безпосередньо боротьбою зі злочинністю не займаються.

Незважаючи на те, що попереджувальні заходи впливають на усунення причин і умов виникнення злочинів, в теорії вони розглядаються фрагментарно, дається лише їх стисла характеристика, не вивчено механізму впливу цих заходів на криміногенні фактори. Не знайшло свого вирішення питання про те, – зазначає І.М.Даньшин, – які завдання і роль кримінологічної науки у розробці загальносоціальних заходів попередження злочинності.

Однак, слід погодитись з його думкою, що тільки загальносоціальні заходи можуть суттєво впливати на причини та умови злочинності у суспільстві, що ж стосується спеціально-кримінологічних заходів, то вони лише у змозі знижувати її рівень. Цей постулат у певній мірі допомагає розставити акценти щодо завдань попереджувальної діяльності держави, суспільства та правоохоронних органів. Таким чином, кримінологічна наука має займатися ґрунтовним вивченням змісту, механізму, оцінкою результатів та ефективності зазначених заходів попередження злочинів.

Дослідження показує, що наявність певної ієрархії заходів попередження злочинності визнається усіма кримінологами, хоча послідовність їх розташування не завжди співпадає. У системі попереджувальних заходів пріоритет, як правило, віддається економічним і соціальним заходам, що не викликає сумніву. Втім, враховуючи, що теоретичні концепції не завжди знаходять підґрунтя у практичній діяльності, ми вивчили думку респондентів з цього приводу. Опитування свідчить, що 21,0% респондентів ставить зазначені заходи попередження злочинності на перше місце, що підкреслює переважну зацікавленість населення у соціально-економічних перетвореннях.

Економічні заходи безпосередньо впливають на рівень життя людей, підвищення якого веде до зниження злочинності, особливо такої, що має економічні корені. Спостереження за тривалою економічною кризою в Україні свідчить про безпосередню залежність між зубожінням населення та різким зростанням майнових, насильницько-майнових, господарських та економічних злочинів.

Стабілізація економічної ситуації в державі обумовлює позитивні тенденції до скорочення злочинів, що вчинюються на економічному підґрунті. При цьому важливим фактором попередження злочинності є зменшення ступеня диференціації населення за рівнем прибутків, забезпечення прожиткового мінімуму для малозабезпечених верств населення, боротьба з безробіттям, стимулювання бізнесової діяльності. Необхідно зазначити, що сьогодні ґрунтовних вітчизняних досліджень щодо впливу економічних факторів на попередження злочинів також не розроблено.

Серед заходів попередження злочинів одними з провідних є організаційно–управлінські (11,7%), до яких належать: підвищення ефективності управлінської діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, забезпечення координації і взаємодії між суб'єктами, які здійснюють боротьбу зі злочинністю.

Водночас, жодна система попередження правопорушень не може обійтися без технічних заходів. Зростання технічного прогресу, оснащення суспільства новими технологіями, на думку 2,3% респондентів, забезпечує якісно новий рівень боротьби зі злочинністю. Впровадження нових технічних засобів, систем і технологій підвищує можливості виявлення злочинів їх запобігання, документування, розкриття та розслідування. Правоохоронні органи сьогодні не мають достатніх бюджетних, фінансових та матеріальних можливостей щодо задоволення цих потреб. З іншого боку, злочинність, особливо організована, має відповідні переваги. Організовані злочинні формування концентрують значні фінансові кошти, що надають можливість створення матеріальної інфраструктури, придбання сучасних транспортних засобів, зброї, спорядження, засобів зв'язку та іншого обладнання, необхідного для ефективної протидії правоохоронцям[124] .

Таким чином, правові заходи попередження правопорушень можна визначити як органічну систему матеріальних і процесуальних норм, що містять соціально обумовлені заборони та стандарти, спрямовані на загальну, спеціальну та індивідуальну превенцію правопорушень, усунення причин та умов, що їх породжують, а також регулювання діяльності щодо попередження правопорушень.

Таким чином, аналіз розвитку кримінологічної теорії щодо поняття, сутності, видів і заходів попередження правопорушень дозволяють дійти таких основних висновків.

Попередження правопорушень залишається одним з головних завдань кримінології. На початку третього тисячоліття є очевидним, що злочинність зі своїми закономірностями має глибоко схований внутрішній зміст, а всі постулати про її швидку здоланність є помилковим.

Суспільству не тільки не вдалося викоренити злочинність, а навпаки, в умовах сучасних досягнень цивілізації спостерігається поширення таких небезпечних явищ, як тероризм, наркобізнес, торгівля людьми тощо. Зазначені види злочинності набувають міжнародного, транснаціонального характеру.

Зміна соціально-економічних умов в Україні обумовила швидке зростання рівня правопорушень, появу її нових форм, що поставило перед кримінологічною наукою нові складні проблеми. В Україні поки що не створено оптимальної системи попередження злочинності, тому існує необхідність її розбудови.

Аналіз термінологічного наукового апарату і, зокрема, ключових понять: "соціальна профілактика", "боротьба зі злочинністю", "протидія злочинності", "тиск на злочинність", "соціальний контроль злочинності", "профілактика злочинності", "попередження злочинності", "запобігання злочинності" та інші, – показує, що їх кількість поступово зростає, проте ієрархія і субординація цих ключових визначень не завжди має єдине сприйняття серед кримінологів. Усвідомлюючи відсутність результатів пошуку принципових відмінностей між окремими кримінологічними категоріями, пропонується вважати недоцільним поглиблення понятійної плутанини. Висловлюється пропозиція щодо пошуку кримінологами консенсусу щодо змісту та субординації даних понять. Поняття "попередження" і "профілактика" використовуються в роботі як однорідні.

Конституція України дає підстави стверджувати, що всі органи влади сприяють діяльності щодо попередження правопорушень, оскільки охорона внутрішньої державної безпеки, зміцнення правопорядку є однією з основних функцій держави. Боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями різноманітними заходами здійснюють законодавча, виконавча і судова гілки влади.

Суб’єктом правоохоронної діяльності виступає держава через свої представницькі, виконавчі, судові органи і прокуратуру, а також громадські організації та об’єднання. В сучасних роботах з кримінології трапляється визначення суб'єктів попередження злочинів як сукупності державних та громадських організацій і громадян[125] або визначаються неспеціалізовані та спеціалізовані суб'єкти попередження злочинності[126] .

У теорії кримінології з цього приводу існують різні точки зору, відмінність яких пояснюється різними критеріями, що покладені в основу класифікації. Діяльність щодо попередження злочинів здійснюється відповідними суб'єктами, що можуть бути класифіковані на відповідні групи за ступенем спеціалізації: спеціалізовані, для яких попередження злочинності є основним чи одним з основних завдань (органи внутрішніх справ, Військова служба правопорядку, служба безпеки, прокуратура, суд та інші).

"Суб'єкти попередження злочинності, – за визначенням Н.В.Щедрина, – це державні органи, службові особи, недержавні організації і громадяни, які здійснюють відповідний вплив на визначений об'єкт з метою попередження злочинів". На його думку, одні з них (суб'єкти соціальної профілактики) здійснюють попередження непримусовими методами, інші (суб'єкти заходів безпеки, компенсації і покарання) – з використанням методів примусу[127] . Окремі кримінологи визначають у першій групі суб'єкти загальносоціальної профілактики, до яких відносять регіональні та місцеві органи влади і управління, а також громадські формування, які безпосередньо не виконують правоохоронних завдань (міністерства, партії, профспілки, церква та інші), а до другої групи відносять суб'єкти спеціально-кримінологічної профілактики (МВС, прокуратура, суд, приватні і громадські охоронні структури та інші)[128] . У цьому контексті викликає сумнів доцільність виділення в окрему групу суб'єктів працівників вищезазначених органів і установ, які здійснюють індивідуальну профілактику (дільничний інспектор, оперуповноважений карного розшуку та інші службові особи).

Важливе значення для науково обґрунтованої класифікації має врахування функціонального підходу, що використовують О.М.Бандурка і Л.М. Давиденко при визначенні власного підходу щодо розподілу суб'єктів попередження правопорушень:

1) суб'єкти, які визначають основні напрямки, завдання, форми та методи протидії злочинності в країні;

2) суб'єкти, які здійснюють інформаційно-аналітичне забезпечення протидії злочинності;

3) суб'єкти, які виявляють криміногенні фактори і сигналізують про них;

4) суб'єкти, які безпосередньо реалізують заходи щодо реагування на окремі злочини, а також заходи щодо послабленню або нейтралізації криміногенних факторів, зокрема щодо корекції особистісних деформацій та усуненню обставин, що їх сформували[129] .

Останній підхід, на нашу думку, не уникає жодної з ознак, що запропоновані іншими дослідниками, але, що важливо, відрізняється більш суттєвим науково-практичним рівнем узагальнення.

Центральне ядро суб'єктів, які безпосередньо здійснюють профілактичну діяльність, за Конституцією України утворюють правоохоронні органи, адже забезпечення державної безпеки покладається саме на них. Поняття "правоохоронні органи" широко використовується в теорії та практиці попередження злочинності, але має різне тлумачення. Окремі науковці охоплюють цим поняттям усі державні органи і громадські організації, хоча б у деякій мірі наділені правоохоронними функціями[130] . Інші розглядають його у широкому змісті, до якого включають усі державні органи, наділені повноваженнями контролю за додержанням законності і правопорядку, а також у вузькому – державні органи, спеціально створені для забезпечення законності і правопорядку, боротьби зі злочинністю, яким надані повноваження застосовувати заходи примусу і перевиховання правопорушників (суд, органи юстиції, Військова служба правопорядку, прокуратура, органи внутрішніх справ, безпеки)[131] .

Попередження правопорушень розглядається як комплекс заходів економічного, соціального, ідеологічного, культурного, виховного, законодавчого та іншого характеру, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралізацію причин та умов злочинності. Ця діяльність класифікується за: рівнем, механізмом, обсягом, змістом заходів та суб’єктами її реалізації. Правове підґрунтя діяльності щодо попередження правопорушень, яке базується на Конституції України, законодавчих та інших нормативно-правових актах. За рівнем профілактичні заходи можуть здійснюватися на всій території України (державний рівень) або в окремому регіоні (регіональний рівень), на місцях (місцевий рівень), у відповідній галузі господарства (галузевий рівень) або на підприємстві, в установі чи організації. Кримінологія фактично визначилась щодо рівнів реалізації профілактичних заходів стосовно груп населення (загальна профілактика) або стосовно конкретної особи (індивідуальна профілактика).

Державна система попередження правопорушень повинна мати власне законодавче підґрунтя, яке визначає загальні засади, принципи, суб'єктів, форми та інші важливі положення щодо цієї сфери діяльності, а також окремі законодавчі і нормативно-правові акти, які мають регулювати застосування заходів профілактичного впливу. Основні принципи діяльності щодо попередження злочинів вимагають обов'язкового закріплення на законодавчому рівні.

У попередженні правопорушень повинні використовуватися різноманітні за змістом заходи, що в цілому утворюють систему економічних, політичних, правових, психологічних, організаційних, технічних, соціальних, ідеологічних та інших чинників. Кримінологічна теорія вимагає наукового дослідження зазначених факторів та вивчення механізму їх впливу на причини і умови правопорушень.

3.2. Загальна та спеціальна превенція

Світова антикримінальна практика 90-х років поступово переходить до системного впливу на злочинність, тобто здійснення комплексних програм загальносоціальних, кримінально-правових (репресивних) та попереджувальних заходів протидії[132] . У широкому розумінні попередження злочинності тією або іншою мірою здійснюється всіма складовими державного контролю над злочинністю. Призначення покарання має на меті не лише відтворення справедливості, але й попередження нових злочинів засудженим та іншими особами.

Досі не узгоджено єдину термінологію понятійного апарату. Використовуються слова попередження (від рос. предупреждение), профілактика, запобігання (від рос. предотвращение), припинення (від рос. пресечение). Більшість авторів вважають ці слова синонімами. Дехто, зокрема працівники МВС, віддають перевагу терміну “профілактика”, розглядаючи його як родове поняття, різновидами якого є загальна профілактика, індивідуальна, а також “рання”. Остання визиває подив: всяка профілактика повинна бути “ранньою”. А якщо вона “пізня”, то кому вона потрібна? Автор поділяє позицію тих кримінологів (А.Ф. Зелінський, В.В. Голіна та ін.), які пропонують всі форми та заходи превентивного характеру об’єднати терміном “попередження”, а профілактикою називати заходи щодо усунення або нейтралізації криміногенних чинників. Так, між іншим, тлумачиться і медична профілактика, що здійснюється масовими санітарними та протиепідемічними заходами. За аналогією в кримінології - це охорона майна від крадіжок, патрулювання міліцейськими нарядами міських вулиць задля підтримки громадського порядку, усунення умов, що сприяють економічним злочинам, правова пропаганда тощо[133] .

Більш цілеспрямованим є запобігання реально можливим злочинам з боку конкретних осіб, які висловили свої наміри або готуються до злочину. І нарешті, як виключення із загального визначення превентивних заходів, припинення вже розпочатого злочинного посягання (до моменту закінчення та заподіяння шкоди) теж розглядається як індивідуальна форма спеціального кримінологічного попередження, хоча вона не виключає притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за замах на злочин чи вчинення при цьому іншого правопорушення, наприклад, за незаконне зберігання вогнепальної зброї тощо. Адже попередження складає соціальну цінність не лише скороченням сфери застосування кримінально-правових норм, але й зменшенням так званої ціни злочинності, її шкідливих наслідків. У багатьох випадках ці наслідки є невідворотними (смерть, втрата здоров’я тощо), а тому припинення агресивних проявів має важливе превентивне значення незалежно від того, що винні часом підлягають кримінальній відповідальності. До того ж запобігання шкідливих наслідків завжди розглядається як обставина, що пом’якшує покарання[134] .

На відміну від загально-соціальних програм, спрямованих на покращання економічного стану, розвиток культури, освіти та охорони здоров’я, спеціально-кримінологічні превентивні заходи мають на меті контроль над злочинністю без застосування репресій. Саме це відокремлює їх від усіх інших державних рішень, які так або інакше впливають на стан злочинності в країні. Але не слід вдаватися до інших крайностей і повністю заперечувати примусові заходи у процесі здійснення попередження, як це, зокрема, пропонував у свій час П.П.Осипов[135] . Адже адміністративно - правові стягнення, що спрямовані, наприклад, на усунення криміногенних чинників є, безперечно, примусовими. Але профілактичний примус дає можливість уникнути застосування більш суворого і тяжкого, тобто покарання за вчинений злочин.

Таким чином, попередження злочинності як родове поняття є: “система заходів, які вживає суспільство для того, щоб стримувати зростання злочинності і, по можливості, знизити її реальний рівень шляхом усунення та нейтралізації її причин та умов, що їй сприяють (профілактики), а також через запобігання та припинення окремих конкретних злочинів”[136] .

У кримінологічній літературі, зокрема у підручниках та навчальних посібниках, спостерігається також розбіжність поглядів щодо об’єктів та суб’єктів спеціально-кримінологічного попередження і класифікації попереджувальних заходів. На мою думку, ці погляди значною мірою визначають перспективи майбутньої кримінологічної теорії і практики, а тому заслуговують на розгляд.

Поняття об’єкта попередження з’явилося у спеціальній літературі порівняно недавно і означає криміногенні чинники, на які спрямовано діяльність суб’єктів попередження[137] . Іншими словами, це те, на що безпосередньо впливають (усувають, нейтралізують, стримують) з метою зменшити кількість правопорушень або запобігти конкретному реально можливому злочину, або припинити його здійснення. Визначення типових об’єктів попередження значною мірою залежить від методологічних позицій дослідників. Оскільки радянська і пострадянська кримінологія спирається на соціологічну парадигму і обожнює суспільні відносини, вважаючи тільки їх об’єктами злочинів, то й об’єктами попередження визначаються різного роду недоліки у функціонуванні суспільних відносин власності: виробничих, “надбудовних”, насамперед ідеологічних, сімейних та інших, які у соціалістичному суспільстві, звичайно, не є антагоністичними[138] . Кримінологи гуманістичної орієнтації вбачають об’єктами попередження насамперед людську гріховність та хвороби, які отримані у спадок, так і надбані в процесі життєдіяльності, хоча не заперечують також криміногенного впливу об’єктивних умов буття[139] .

Відповідно до цих магістральних напрямів кримінологічної думки об’єктами попередження стають сімейне виховання дітей, субкультура малих соціальних груп, девіантна поведінка неформальних молодіжних об’єднань, неналежна ефективність правоохоронної системи, явища соціальної анемії, а також агресивність та егоїзм людей, психопатологія та акцентуація особистості, шкідливі звички (наркоманія, алкоголізм і т. ін.)

Особливим об’єктом попередження є потенційні жертви злочинних посягань. Тут мова йде про так званий віктимологічний аспект попередження. У попередньому розділі віктимологія (наука про потерпілих) згадувалася у зв’язку з проблемами застосування кримінально-правових норм та захисту прав потерпілих. Не менш важливою є віктимологічна профілактика, яка поширюється на все населення країни, насамперед, на численні групи підвищеного ризику, пов’язаного з маргіналізацією, належністю до неформальних об’єднань антисоціального спрямування, а також на захист осіб, які виконують посадові та фахові обов’язки, що пов’язані з підвищеним ризиком (охорона, міліція, інкасатори банків, нічні таксисти, підприємці тощо)[140] .

Віктимологи відрізняють пасивний та активний захист. Пасивний захист - це броньовані двері квартир і грати на вікнах, електронна сигналізація у автомашинах та приміщеннях, бронежилети тощо. Активний захист здійснюється за допомогою припинення нападу охоронцями або потерпілим. Особистий захист не завжди буває успішним без використання зброї, в першу чергу вогнепальної. Проблема легального озброєння населення для активного захисту від бандитів та вбивць залишається не вирішеною, бо діючий закон, ставить правослухняного громадянина в нерівні умови: від озброєного автоматичною зброєю зловмисника він може захищатися лише газовими або пневматичними видами зброї, у найкращому разі - мисливською рушницею[141] .

Дослідження свідчать, що жертвами агресивних нападів найчастіше стають чоловіки (60-70%), але від корисливих посягань (розбої, грабежі) - частіше потерпають жінки.

Найбільш віктимним є вік від 21 до 30 років, але ймовірність стати жертвою крадіжок та розбійних нападів з проникненням у житло підвищується у осіб віком 60 років і старших. Особи у віці 21-30 років найбільше потерпають від сексуальних нападів. Це висновки дослідження, проведеного в Німеччині[142] . В Україні значно частіше жертвами стають діти, в першу чергу безпритульні. Статистика потерпілих не ведеться, а репрезентативні віктимологічні дослідження ще не набули належного поширення[143] .

Державна підтримка віктимологічної профілактики реалізується, з одного боку, через систематичне інформування населення про засоби самозахисту, з іншого - підтримкою спеціальних програм додаткової захищеності громадян від злочинності. Так, наприклад, із середини 1999 р. Київська державна адміністрація за допомогою преси організувала кампанію “Охоронець”: місто бере на себе створення у під’їздах житлових будинків спеціальних приміщень для цілодобового чергування охоронців за умов оплати їхніх послуг мешканцями. На жаль, таких прикладів державного або муніципального сприяння у віктимологічній профілактиці в Україні не дуже багато[144] .

Суб’єктами попередження кримінальних правопорушень можуть бути всі юридичні та фізичні особи, які, не порушуючи діючого законодавства та природних прав людини, свідомо і цілеспрямовано здійснюють профілактику, запобігання та припинення злочинів. Найчастіше, це владні структури - від Верховної Ради до селищної Ради, освітянські заходи, військові підрозділи, банки, податкова адміністрація, адміністрації та колективи установ, підприємств, а також громадські, спортивні та інші організації і об’єднання громадян, сім’я, окремі особи. Суб’єкти, про які йде мова, розподіляються на спеціалізовані і неспеціалізовані. Для перших попередження є одним із статутних функціональних завдань, не завжди головним, але обов’язковим. Так, наприклад, п.2 ст.10 Закону “Про міліцію” вказує на обов’язок міліції “виявляти, попереджувати, припиняти та розкривати злочини”. У п.6 цієї ж статті мова йде про профілактику: “виявляти криміногенні чинники, усувати їх, брати участь у правовому вихованні населення”. Спеціалізованими суб’єктами попередження слід вважати і всі інші підрозділи МВС України. Це зафіксовано Положенням про МВС, затверджене Президентом України 7 жовтня 1992 року.

Не викликає сумніву спеціально - попереджувальна функція СБУ, Державної податкової адміністрації, у складі якої працює податкова міліція з власним оперативно-розшуковим та слідчим апаратом, Державного митного комітету та Держкомкордону України у справах їхньої компетенції а також інші правоохоронні органи держави.

Складнішим є питання про те, чи слід вважати спеціальними суб’єктами попередження злочинності суди та прокуратуру. Майже у всіх відомих мені підручниках з кримінології та монографічних дослідженнях проблем попередження на це питання даються стверджувальні відповіді. Більше того, прокуратуру багато хто вважає природним координатором дій всіх спеціалізованих суб’єктів профілактики. Можливо, саме тому, з подачі своїх радників Президент України у 1999 р. призначив Генерального прокурора України Головою Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Вважаю, що особливий статус Генерального прокурора, встановлений Конституцією України 1996 р., не лише суперечить командно-адміністративним функціям Голови Координаційного комітету, а взагалі не передбачає превентивної діяльності як статутного обов’язку прокуратури. Щоправда, Перехідні положення Конституції тимчасово зберігають за прокуратурою досудове слідство, а також загальний нагляд за дотриманням законів установами, організаціями та приватними особами, що тісно пов’язане з попередженням реально можливих злочинів та профілактичною роботою. Але строк дії Перехідних положень завершується, а тимчасові повноваження, що збереглися з минулого, навряд чи повинні братися до уваги.

Заходи, спрямовані на усунення криміногенних чинників, здійснюються виключно виконавчою владою. Тільки вона має необхідні для цього повноваження, технічні та матеріальні можливості. Судову владу створено не для боротьби зі злочинністю, а заради здійснення правосуддя. Згідно з Конституцією суди є незалежними і підпорядковані лише закону. Ніякі інші міркування, в тому числі інтереси попередження злочинності, не повинні впливати на судові рішення. Право й обов’язок суду встановити у кримінальній справі причини та умови скоєння злочину і окремою ухвалою вимагати від компетентних осіб усунення цих причин та умов не є статутною функцією правосуддя, а виступає такою, що супроводжує її. Суд та прокуратура – це неспеціалізовані суб’єкти кримінологічної профілактики[145] .

Так само не слід вважати спеціалізованими превентивними установами державну законодавчу та представницьку місцеву владу, хоча вони у рамках своєї компетенції створюють нормативну базу для протистояння злочинності, а також періодично контролюють діяльність органів кримінальної юстиції. Але це не означає безпосереднього втручання в діяльність виконавчої влади і не перетворює парламент або місцеві Ради у спеціалізовані суб’єкти кримінологічного попередження. А тому вважаю, що, затверджуючи 25 червня 1993 р. постанову “Про державну програму боротьби зі злочинністю” з детальним розглядом організаційних правових та технічних заходів терміном до 1995 р., Верховна Рада України, як це вже було неодноразово, взяла на себе функції Президента України та Кабінету Міністрів. Не випадково наступну Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки затвердив згідно з Конституцією, Президент України.

Щодо недержавних суб’єктів попередження злочинів, то ними є громадські організації, приватні охоронні та розшукові формування, а також окремі громадяни. Вони дуже численні, але спеціальними, тобто такими, для яких кримінологічне попередження є статутною функцією, слід назвати ті громадські формування по охороні громадського порядку і державного кордону, які створені і зареєстровані відповідно до закону України від 22 липня 2000 р. "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”. Всі інші недержавні об’єднання та окремі громадяни, які законними засобами забезпечують свою безпеку та допомагають правоохоронним органам в попередженні злочинності, виступають як неспеціалізовані суб’єкти попередження[146] .

Тепер щодо змісту засобів кримінологічної профілактики. Залежно від того, передбачені вони нормами права чи ні, відрізняють заходи правові і не правові. Перші, як уже зазначалося, регулюються адміністративно-правовими нормами, окремими статтями КПК (наприклад, статті 23, 23¹ і 23² ), а також деякими нормами КК України. Це статті Загальної частини КК України, де йдеться про необхідну оборону, затримання злочинця, про стадії злочинної діяльності та добровільну відмову від злочину, а також статті Особливої частини, спрямовані на усунення типових, найпоширених криміногенних чинників: загроза вбивством або тяжким тілесним ушкодженням, втягування неповнолітніх в злочинну діяльність, незаконне носіння, зберігання, придбання, виготовлення та збут вогнепальної або холодної зброї, бойових припасів та вибухових речовин, статті про відповідальність за незаконний обіг наркотиків тощо.

Інші заходи попередження можуть бути технічними, організаційними, педагогічними, медичними або психологічними. Цим двом останнім, як на мою думку, мало приділяють уваги вчені-кримінологи, ще менше вони використовуються практично. Йдеться зокрема про психологічну діагностику особистості, що може мати неабияке значення для вирішення кадрових проблем, а також психотерапевтичне корегування агресивності особи для профілактики насильницьких злочинів.

Слід відзначити, що Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки передбачає “використання психологічних засобів профілактики протиправної поведінки і соціально-психологічної адаптації (реабілітації) окремих категорій громадян, зокрема військовослужбовців строкової служби, демобілізованих з військової служби, допризовників” (ст.72, п.4). На 1 квітня 1997 року, як свідчать звіти відомств, на які покладалося виконання цього пункту, майже нічого не зроблено. Крім фінансових та методологічних перепон, дається взнаки наше традиційне неприйняття клінічної кримінології, яка завжди асоціювалась з “антинародними, реакційними буржуазними теоріями”.

Діюче законодавство передбачає призначення судом примусового лікування від наркоманії та алкоголізму осіб, що вчинили злочини під впливом названих психічних відхилень (ст.96 КК). Лікування проводиться у місцях виконання покарань і, як свідчить практика, є малоефективним: дається взнаки його примусовий характер, неналежний фаховий рівень лікування, нестача коштовних медикаментів і т. ін. Примусове лікування засуджених осіб від інших психопатологій, які не виключають осудності, законом не передбачається, а здійснюється на загальних підставах. До цього часу не створені у потрібній кількості центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, що передбачається Законом від 21 січня 1995 р. “Про органи і служби в справах неповнолітніх та спеціальних установах для неповнолітніх”. Викликає подив положення цього закону про те, що неповнолітні потрапляють до центру медико-соціальної реабілітації лише за власним бажанням. Нагадаю, йдеться про юних алкоголіків, наркоманів, токсикоманів та дітей з іншими відхиленнями поведінки, що не досягли віку кримінальної відповідальності, а тому не підлягають примусовому лікуванню у виправно-трудових колоніях для неповнолітніх. Вони не можуть також перебувати у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації. А, якщо така дитина не забажає лікуватися у центрі медико-соціальної реабілітації, то що з нею робити ? або не занадто велика повага до "прав" хворої неповнолітньої людини, якщо вона приречена на деградацію та загибель ? Вважаю, що до названих установ, які ще треба створити й належним чином обладнати, потрібно за наявності висновку медико-експертної комісії та ухвали суду направляти неповнолітніх з делінквентною поведінкою незалежно від їхнього бажання.

Вважаю, що відповідні зміни в Законі України "Про органи та служби у справах неповнолітніх і спеціальні заклади для неповнолітніх", були б доречними і відповідали б міжнародним стандартам захисту прав особистості.

Втіленням державної кримінологічної політики України наприкінці ХХ століття є президентська Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки. Вона складається з 13 розділів:

1) організаційно-правові заходи;

2) забезпечення конституційного ладу, прав і свобод людини;

3) профілактика правопорушень і злочинності;

4) боротьба з наркоманією і алкоголізмом;

5) боротьба з організованою злочинністю і корупцією;

6) боротьба зі злочинністю у сфері економіки;

7) поліпшення розслідування кримінальних справ та розшукової роботи;

8) удосконалення кримінально-виконавчої системи;

9) міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю;

10) науково-методичне забезпечення боротьби зі злочинністю;

11) кадрове забезпечення боротьби зі злочинністю;

12) матеріально-технічне забезпечення правоохоронних органів;

13) перспективні заходи.

Структура програмних документів багато в чому схожа. Але треба відзначити наявність в Комплексній цільовій програмі важливих розділів про науково-методичне забезпечення діяльності кримінальної юстиції та перспективні заходи. Крім того, сьомий розділ передбачає рекомендації відносно спрощення досудового розслідування по деяких справах, та вдосконалення співробітництва між органами досудового слідства, а також відшкодування збитків потерпілим. Майже немає проектів загальносоціального масштабу, а там де вони є (наприклад, ст.2), відзначається їхня кримінологічна спрямованість. Решту цього досить місткого документа присвячено кримінологічному попередженню та заходам щодо його забезпечення.

Вважаю, що найважливішим стратегічним напрямом попередження злочинності повинна стати профілактика і запобігання агресивній злочинності.

Агресивна як і корислива злочинність також подекуди набуває організованих форм. Але форма не повинна заступати сутність явища. Сутність кримінальної агресії складає її мотивація - ворожнеча і жадоба до руйнування і смерті. Власне всі різноманітні кримінальні мотиви можна поділити на дві категорії: адаптаційні і деструктивні. Першу репрезентує корисливість, другу - прагнення до знищення і руйнування. Деструктивна злочинність більш небезпечна для окремих людей і всього людства, ніж корислива[147] .

Зосередження сил і засобів на приборкання економічної злочинності (а саме в економіці процвітає організована злочинність) відволікає увагу правоохоронних органів від протистояння кримінальній агресії. Крім того, подолати економічну злочинність, або, точніше, утримати її в допустимих межах, можливо лише спираючись на реформування економіки. Примус у цій справі завжди був не досить ефективним засобом. Це однак не означає, що автор пропонує відмовитися від заходів соціального контролю у цій галузі. Йдеться про пріоритети цінностей і раціональний розподіл сил і засобів протидії злочинності.

Підводячи підсумки огляду проблем кримінологічної політики в Україні, слід, на мою думку, визначити, що попередження злочинності є прерогативою виконавчої влади і повинно плануватися на всіх рівнях - від всеукраїнського до районного. Для розробки основ кримінологічного планування і координації суб’єктів профілактичної діяльності діючий нині Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України вважаю доцільним перетворити на Координаційний комітет по контролю над злочинністю або - Комітет по плануванню та координації заходів контролю над злочинністю. Це повинен бути діючий, фаховий орган виконавчої влади, підпорядкований главі держави або уряду. Крім того, він має стати методичним центром розробки та здійснення кримінологічної політики держави. Згідно з Конституцією України пріоритетним напрямом такої політики є захист людини. В умовах економічної кризи та соціальної нестабільності другим пріоритетним напрямом державних заходів щодо контролю над злочинністю стає контроль над економічною злочинністю. І третій стратегічний напрям - протистояння організованій злочинності[148] .

Організованість - це можлива ознака будь-якої злочинної діяльності, найчастіше корисливої. Але ще більш небезпечні деструктивні мотиви терористичної організованої діяльності. Безперечно протистояння організованим злочинним групам має свої особливості, але не такі, щоб виправдати створення мережі міжвідомчих спеціалізованих підрозділів, які виконують ту ж саму роботу, що й неспеціалізовані. Було б логічним і головне більш продуктивним, аби організованими формами економічної або загальнокримінальної злочинності “займалися ” ті ж самі підрозділи МВС і СБУ, які створені для протидії відповідним категоріям злочинів незалежно від наявності ознаки групового їх вчинення. Разом з тим у складі цих підрозділів можуть бути створені спеціальні відділи, для оперативно-розшукової діяльності по виявленню банд, терористичних організацій, торговців наркотиками, розкрадачів, корупціонерів тощо.

Кримінологічне планування не можливе без кримінологічного прогнозування. Прогноз на відміну від інтуїції - науково обгрунтоване передбачення. А тому воно може здійснюватись лише кваліфікованими кримінологами. Вітчизняна кримінологічна наука зараз у жалюгідному стані незначного додатка до кримінально-правової догматики і тому прогнозування та планування антикримінальних дій, особливо в регіонах, значною мірою має суто формальний характер. В Україні відсутня система підготовки кримінологів на основі психологічної або соціологічної освіти. Вивчення кримінології у вищих навчальних закладах має характер загального ознайомлення з предметом, а не професійного вивчення. Створена у 1998 році Кримінологічна асоціація України мала б сприяти відновленню кримінологічної науки, яка зазнала нищівного розгрому наприкінці 20-х років і більш ніж 30 років вважалася в Радянському Союзі “буржуазною лженаукою”. Але треба визнати, що перші два роки існування Кримінологічна асоціація присвятила роздумам про подальший шлях. З’їзд кримінологів, який відбувся наприкінці 2000 р., започаткував вирішення подальшої долі кримінологічної науки, її реальну вагу в організації соціального контролю над злочинністю, в формуванні державної антикримінальної політики.

Висновки

Досліджуючи обрану тему слід одразу зауважити, що злочинність як соціальне явище представляє собою величезну загрозу правам людини.

Злочинність, як самокерована система, чинить сильний опір правоохоронним органам, а інколи іде в атаку на соціальний порядок і правові підвалини суспільства. Недооцінка кримінологічної ролі самої злочинності, властивості її до самодетермінації і зворотному впливу на суспільство, привела до ослаблення державного контролю за криміногенними процесами в суспільстві і розширеному відтворенню злочинності. Взаємозв’язок соціальних процесів, в тому числі в кримінальній і некримінальній сферах, вимагає створення комплексного соціального механізму контролю за злочинністю. Цей соціальний механізм, складений із його взаємодіючих елементів, повинен виконувати не тільки функції контролю і стримування злочинності, але і активно впливати на саму злочинність і злочинців.

Між державою та злочинністю складаються неоднозначні співвідношення. Державна влада історично приречена дбати про правопорядок, тобто стримувати зростання злочинності, без чого держава гине. З іншого боку, державні функції безпосередньо виконують посадові особи - від президента (монарха) до рядового функціонера. Їхні особисті інтереси та уподобання під час виконання посадових функцій, часом не збігаються з державними. Внаслідок цього в надрах державних владних структур виникає криміногенний осередок корупції та невігластва, що обумовлює дисфункцію влади і негативно впливає на динаміку злочинності. Тому всупереч добрим намірам деякі державні рішення в галузі економіки, соціального забезпечення населення, освіти і культури сприяють зростанню злочинності, тобто є криміногенними.

Правозастосувальна діяльність має бути динамічною, а державна реакція на зміни в криміногенній ситуації не може бути стандартною. Стримування несприятливих тенденцій в динаміці та структурі злочинності досягається зростанням інтенсивності розшукової й слідчої роботи, а також скороченням латентної (скритої) злочинності, оскільки офіційно зареєстрована злочинність складає мізерну частину фактичної. Латентність злочинів, особливо економічних, величезна. А це породжує у зловмисників впевненість у безкарності. Зменшення відсотків латентності означає підвищення ефективності застосування кримінально-правових норм.

Ефективна боротьба із злочинністю можлива тільки з урахуванням її кримінологічної характеристики. Як і кожна соціальна система, як кожне масове явище, злочинність має досить сталі параметри, які умовно можна поділити на кількісні та якісні показники.

Якщо вірити офіційній звітності, то Україні ще далеко до світового рівня злочинності.

Дослідженням структури злочинності встановлено, що кримінологічна структура злочинності складається з чотирьох блоків:

1) загально кримінальна корислива злочинність;

2) агресивна некорислива злочинність;

3) економічна злочинність;

4) неагресивна й некорислива злочинність.

Найбільш поширеною за статистикою є загальнокримінальна корислива злочинність, особливо крадіжки, які складають майже половину зареєстрованих злочинів. При розгляді поняття географії злочинності йдеться про поширення злочинів по регіонах України. Воно неоднорідне – від найвищого рівня в південно-східних областях та в Криму, до найнижчого – в західних регіонах. Кримінальна статистика ніколи не відображає дійсного рівня злочинності та її реальну структуру, оскільки існує латентна (прихована) злочинність, яка складається з природної та штучної.

Кримінологічні показники з часом змінюються. Ці зміни називають динамікою злочинності. Аналіз свідчить про зростання в 2,4 рази (точніше, на 36,5%) загального рівня злочинності за період з 1986 по 2003 роки. За радянських часів (1986-1991 рр.) зростання встановило 163%. Виходить, що за роки державної незалежності темпи зростання злочинності в Україні дещо зменшилися.

Аналіз стану злочинності в Україні, її динаміки та географії не дає підстав для панічних заяв про “обвальне зростання” злочинності та реальну небезпеку перетворення нашого суспільства в ненормативне. Разом з тим, викликають занепокоєння якісні зміни в структурі злочинності: агресивна злочинність стає жортокішою, а економічна – організованою та транснаціональною.

Адекватній оцінці стану злочинності суттєво заважає її латентність (прихованість), значна частина якої має штучний характер, коли інформація про злочини не подається до правоохоронних органів або належним чином свідомо не реєструється. В дисертації пропонуються заходи удосконалення кримінальної статистики: вона повинна здійснюватись установами, які не відповідають за розкриття злочинів та розслідування справ.

Основою державної боротьби із злочинністю є кримінальна політика. При цьому дотримання прав людини виступає однією із основних засад формуванняя цієї політики. Політика – це організаційна та регулятивно–контрольна сфера суспільства, пов’язана з діяльністю державної влади щодо функціонування та розвитку суспільства в життєво важливих соціальних сферах.

Кримінально–правова політика в Україні сьогодні здійснюється з урахуванням необхідності забезпечення прав людини на принципах економії кримінальної репресії; доцільності; диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання за злочин; невідворотності кримінально–правового реагування на вчинений злочин. Це основні і власні (властиві саме їй) принципи кримінально–правової політики. Крім того, в сфері кримінально–правової політики мають певний прояв і інші принципи як більш загального характеру (загальні принципи права і політики – законність, демократизм, справедливість, гуманізм тощо). Захист природних прав потерпілих та матеріальна допомога з боку держави підвищують її авторитет, заохочують населення до співпраці з правоохоронними установами. А це означатиме зменшення випадків відмови жертв злочинів від подачі заяви про подію, зміни показань на користь обвинуваченого і т.ін. Скоротиться латентна та нерозкрита злочинність. І зменшиться кількість злочинів, мотив яких - помста. Якщо взяти до уваги всі позитивні наслідки прийняття та застосування законів про захист потерпілих, то не можна не визнати, що ці закони були б виправдані і не лише морально, але й економічно.

Дотримання прав людини при боротьбі із злочинністю проявляється також через характеристику справедливості цієї діяльності. Моральна категорія справедливості складає найважливішу ознаку правової норми, є її суттю. Іншими словами, право - це легалізована справедливість, в ідеалі. Адже нерідко бувають і несправедливі закони, а ще частіше, - несправедливість судів, але то - аномалії суспільного життя.

Принцип справедливості потребує також офіційної на законодавчому рівні відмови від презумпції знання правопорушником закону, який порушується. Це досить дивна у психологічному сприйнятті юридична фікція: зрозуміло, що неможливо знати всі закони, особливо ті, що передбачають відповідальність за господарські, економічні та багато інших подібних злочинів, мало пов’язаних з моральними нормами поведінки.

Одним з головних завдань кримінології є наукова розробка проблем попередження злочинів. Якщо у минулому тисячолітті попередження правопорушень визнавалось показником мудрості законодавця, то сьогодні потенціал мудрості у цій сфері повинен бути притаманним усім гілкам державної влади. Попередження правопорушень у суспільстві є необхідністю, оскільки останні є деструктивною силою, що суттєво гальмує його розвиток.

Попередження правопорушень розглядається як комплекс заходів економічного, соціального, ідеологічного, культурного, виховного, законодавчого та іншого характеру, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралізацію причин та умов злочинності. Ця діяльність класифікується за: рівнем, механізмом, обсягом, змістом заходів та суб’єктами її реалізації. Правове підґрунтя діяльності щодо попередження правопорушень, яке базується на Конституції України, законодавчих та інших нормативно-правових актах. За рівнем профілактичні заходи можуть здійснюватися на всій території України (державний рівень) або в окремому регіоні (регіональний рівень), на місцях (місцевий рівень), у відповідній галузі господарства (галузевий рівень) або на підприємстві, в установі чи організації. Кримінологія фактично визначилась щодо рівнів реалізації профілактичних заходів стосовно груп населення (загальна профілактика) або стосовно конкретної особи (індивідуальна профілактика).

Державна система попередження правопорушень повинна мати власне законодавче підґрунтя, яке визначає загальні засади, принципи, суб'єктів, форми та інші важливі положення щодо цієї сфери діяльності, а також окремі законодавчі і нормативно-правові акти, які мають регулювати застосування заходів профілактичного впливу. Основні принципи діяльності щодо попередження злочинів вимагають обов'язкового закріплення на законодавчому рівні.

У попередженні правопорушень повинні використовуватися різноманітні за змістом заходи, що в цілому утворюють систему економічних, політичних, правових, психологічних, організаційних, технічних, соціальних, ідеологічних та інших чинників. Кримінологічна теорія вимагає наукового дослідження зазначених факторів та вивчення механізму їх впливу на причини і умови правопорушень.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.96 р.// Відомості Верховної Ради України.-1996.-№30.-ст.141.

2. Закон України "Про Державну прикордонну службу України" // ВВР. – 2003. – № 27. – Ст.208.

3. Закон України "Про міліцію" від 20.12.1990 р. // ВВР. – 1991. – № 4. – Ст.20.

4. Закон України "Про прокуратуру" вiд 5.11.1991 р. // ВВР.– 1991.– №53. – Ст.793.

5. Закон України "Про службу безпеки України" вiд 25.03.1992 р. // ВВР. – 1992. – 13 травня.

6. Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001–2005 рр.: Указ Президента України від 25.12.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 52. – ст.101;

7. Програма реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003–2010 роки // Офіційний вісник України. – 2003. – № 24. – ст.1133.

8. Восьмой конгресс ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями. М. – 1990 –с.26

9. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.

10. Айдаров И.И. О профилактиктической политике и ее роли в борьбе с преступностью//Вопросы борьбы с преступностью.-Вып.47.-М.,1988.-С.106-108.

11. Бабаев М.М., Плешаков В.А. Основы криминологической безопасности // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России. – 2000. – С.45.

12. Бандурка А.М., Давиденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003.

13. Блувштейн Ю.Д., Добрынин А.В.Основания криминологии. Опыт логико-философского исследования.-Минск,1990.

14. Боков А.Б. Социальное назначение органов внутренних дел и проблемы борьбы с преступностью // Закон и право. – 2003. – № 4. – С.20–22.

15. Бородин С.В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. – М., 1990.

16. Босхолов С.С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно–правовой и информационный аспекты. – М.: Учебно–консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999.

17. Владимиров Л.Е. Уголовный законодатель как воспитатель.-М.,1903.

18. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину.Автореф. дис.доктора юр. наук.-К.,1999.

19. Голина В.В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений. – К. - 1989.

20. Голина В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика) // Автореф. дис. доктора юрид.наук. – Харків, 1994.

21. Голіна В.В. Кримінологічна профілактика злочинів // Радянське право. – 1980. – № 8. – С.45.

22. Голіна В.В.Попередження злочинності.Лекція.-Харків,1994.

23. Даньшин И.Н. Актуальные вопросы предупреждения преступности // Вопросы борьбы с преступностью. –М.: Юрид. лит., 1988. – Вып. 47. – С.104.

24. Даньшин И.Н. Криминология: понятие, предмет, задачи и система криминологической науки: конспект лекции. - Харьков,1995. – С. 71.

25. Долгова А.И. Организация предупреждения преступности с учетом детерминации// Вопросы борьбы с преступностью.-Вып.47.-М.,1988.-С.85-87.

26. Ємельянов В. Щодо кримінально-правового визначення тероризму // Право України. – 1999. – № 8. – С.83.

27. Загальна теорія держави та права / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін. За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002.

28. Закалюк А.П. Общественное воздействие и предупреждение правонарушений. – Наукова думка.

29. Звирбуль В.К. Деятельность прокуратуры по предупреждению преступности. – М.: Юридическая лит-ра, 1971.

30. Зелінський А.Ф., Литвак О.М. Деякі зауваження кримінологів щодо проектів КК України. //Право України.-1999.-№5.-С.70-73.

31. Зудин В.Ф. Социальная профилактика преступлений. – Саратов: изд-во Саратовского унив-та, 1983.

32. Игошев К.Е. Социальный контроль и профилактика преступлений. – Горький, 1976.

33. Игошев К.Е., Шмаров И.В. Социальные аспекты предупреждения правонарушений. – М., 1980.

34. Иншаков С.М.Зарубежная криминология.-М.,1997.

35. Исмаилов И.А. Преступность и уголовная политика (актуальные проблемы борьбы с преступностью). – Баку, 1990.

36. Кайзер Г. Криминология: Пер. с нем. – М.: Юрид. лит., 1979.

37. Карпец И.И. Социалистическая криминология. Состояние. Задачи // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып.47. – М.: Юрид. лит., 1988.

38. Карпов Н.Н. К вопросу о государственной политике предупреждения правонарушений // Право и политика. – 2001. – № 11. – С. 93.

39. КелинаС.Г. Некоторые аспекты теории криминализации // Проблемы уголовной политики и уголовного права: Межвуз. сб. науч. тр. М.: МВШМ МВД РФ, 1994. – С. 47 – 53.

40. Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI століття // Інформаційний бюлетень – К.: Академія правових наук України. – № 5. – 2002. – С.12–13.

41. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996.

42. Коробеев А.И. Советская уголовно–правовая политика: проблемы криминализации и пенализации. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1987.

43. Костенко О.М. Організована злочинність: Юридична дефініція та модель протидії.// Проблеми боротьби з корупцією і організованою злочинністю.- Т.7.- К.,1998.

44. Криминология. – М.: ООО "Профобразование", 2002.

45. Криминология. Учебник для ВУЗов. - Под ред.А.И.Долговой. - М.,1997.

46. Криминология. Учебное пособие. Под общ. ред. докт. юрид. наук, проф., Заслуж. юриста Российской Федерации В.Е.Эминова. –М.: Изд. группа ИНФРА^. М–НОРМА, 1997.

47. Криминология: Учеб. пособие / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой. – М., 1996.

48. Криминология: Учебник – СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет, Питер, 2002.

49. Криміногенна ситуація в Україні: оцінка, тенденції, проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2001.

50. Криміногенна ситуація в Україні: оцінка, тенденції, проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2003.

51. Криміногенна ситуація в Україні: оцінка, тенденції, проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2002.

52. Кримінологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів / О.М.Джужа, Я.Ю.Кондратьєв, О.Г.Кулик, П.П.Михайленко та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

53. Кудрявцев В.Н. Причины правонарушений. – М., 1976.

54. Кудрявцев В.Н., Келина С.Г. О принципах советского уголовного права // Проблемы советской уголовной политики. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1985. - С. 6–7.

55. Кузнецов А.В. Понятие и социальная ценность основополагающих принципов советской уголовной политики // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 40. – М., 1984. – С. 6 - 10.

56. Кузнецова Н.Ф. Проблема изучения эффективности уголовно-правовых норм и институтов// Эффективность применения уголовного закона. - М.,1973.-С.31.

57. Кури Х. Исследование проблем виктимизации в Германии//Криминологические исследования в мире.-М.,1995.

58. Курс кримінології: Загальна частина: Підручник / О.М.Джужа, П.П.Михайленко та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

59. Лекарь А.Г. Профилактика преступлений. – М., 1972.

60. Лесниевски–Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. – М.: Норма, 1998.

61. Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002.

62. Литвак О.М.Злочинність, її причини та профілактика.-К.,1997.

63. Лихова С. Про визначення поняття "правоохоронні органи" // Радянське право. – 1984. – № 11. – С.74–76;

64. Лихолоб В.Г., Филонов В.П., Коваленко О.И. и др. Криминология. – Киев–Донецк, 1997.

65. Лунеев В.В. Преступность в ХХ веке.Мировой криминологический анализ.-М.,1997.

66. Малков В.Д. О концептуальных основах развития государственной системы профилактики правонарушений // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России, 2000. – С.23.

67. Маляренко В.Т. Про соціальну зумовленість і справедливість покарання // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 3. – С. 3.

68. Матузов Н.И. Актуальные проблемы российской правовой политики // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 5.

69. Матузов Н.И. Понятие и основные приоритеты российской правовой политики // Правоведение. – 1997. – № 4. – С. 6

70. Мельник М.І. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупції: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2002.

71. Миньковский Г.М. О понятии и системе уголовной политики в свете положений Конституции СССР // Конституционно-правовые основы организации и деятельности органов внутренних дел. – М., 1982. – С.71;

72. Миньковский Г.М. Предмет криминологической профилактики и некоторые проблемы ее эффективности // В сб.: Вопросы борьбы с преступностью. Вып.17. – М.: Юридическая лит-ра, 1972.

73. Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація: Дис… канд.. юрид. наук. – Одеса, 2005.

74. Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України (статті, доповіді, рецензії): У 3-х т. – К.: Генеза, 1999. – 944 с.

75. Негодченко В.О. Діяльність органів внутрішніх справ щодо попередження злочинів в сучасних умовах: Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2003.

76. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. – К.: Видавництво "Аконіт", 1998.

77. Панов М., Герасіна Л. Правова політика як універсальний феномен соціального буття // Право України. – 2001. – № 8. – С. 39.

78. Панченко П.Н. Основные направления борьбы с преступностью и их изучение в системе вузовской подготовки работников органов внутренних дел. – М., 1985.

79. Петров Э.И. Защита прав человека как функция субъектов профилактики // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності. – Дніпропетровськ: "Поліграфіст", 1999.

80. Побегайло Э.Ф., Ревин В.П. Уголовно-правовые средства предупреждения тяжких преступлений против личности. – М.: Академия МВД СССР, 1989.

81. Похмелкин В.В. Социальная справедливость и уголовная ответственность. – Красноярск, 1990.

82. Предупреждение преступлений и иных правонарушений: Сборник документов. – М.: Юрид. лит., 1986. – 304 с.

83. Ратинов А.Р., Ефремова Г.Х. Правосознание и преступное поведение// Правосознание и правовое воспитание личности.-М.,1982.-С.32.

84. Сахаров А.Б. Социальная система предупреждения преступности // Советское государство и право. – 1972. - №11. – С.65-67.

85. Теоретические основы предупреждения преступности. – М.: Юрид. лит., 1977.

86. Тіньова економіка та організована злочинність в Україні: сучасний стан та проблеми боротьби з ними. Аналітична доповідь УЦЕПД.-К.,2000.

87. Туляков В.А. Виктимология (социальные и криминологические проблемы).- Одесса, 2000.

88. Туляков В.О. Державний захист природних прав жертв злочинів у сучасному світі// Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників.-т.7.-К.,1998.

89. Туркевич И.К. Деятельность местных советов народных депутатов по предупреждению преступлений и иных правонарушений // Автореф. дис. доктора юрид.наук. – К., 1987.

90. Україна в контексті світової економіки: сучасне становище та перспективи. Аналітична доповідь УЦЕПД / Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх подолання.-Т.10.-К.,2002.

91. Фролова О.П. Злочинність і система кримінальних покарань. – Київ, 1997.

92. Харитонов А.Н. Государственный контроль над преступностью (вопросы теории).- Автореферат на соискание уч. степ. доктора юр. наук.- Н.-Новгород,1997.

93. Четвериков В.С. Криминология: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА^. М, 1996.

94. Чугаев А.П. Основы дифференциации ответственности и индивидуализации наказания. – Краснодар, 1985.

95. Щедрин Н.В. Основы общей теории предупреждения преступности. – Красноярск, 1999.

[1] Закалюк А.П. Общественное воздействие и предупреждение правонарушений. – Наукова думка. – С.129-131; Зудин В.Ф. Социальная профилактика преступлений. – Саратов: изд-во Саратовского унив-та. – С.52-54; Звирбуль В.К. Деятельность прокуратуры по предупреждению преступности. – М.: Юридическая лит-ра, 1971. – С.20; Шляпочников А.С. К вопросу о классификации мер предупреждения преступности // В сб.: Вопросы борьбы с преступностью. Вып.17. – М.: Юридическая лит-ра, 1972. – С.3-5; Миньковский Г.М. Предмет криминологической профилактики и некоторые проблемы ее эффективности // В сб.: Вопросы борьбы с преступностью. Вып.17. – М.: Юридическая лит-ра, 1972. – С.11-16.

[2] Голина В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика) // Автореф. дис. доктора юрид.наук. – Харків, 19994; Туркевич И.К. Деятельность местных советов народных депутатов по предупреждению преступлений и иных правонарушений // Автореф. дис. доктора юрид.наук. – К., 1987. – С.15-17; Зудин В.Ф. Социальная профилактика преступлений. – Саратов: изд-во Саратовского унив-та, 1983. – С.52-54.

[3] Туркевич И.К. Деятельность местных советов народных депутатов по предупреждению преступлений и иных правонарушений. - С.21-23.

[4] Голина В.В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений. – К. - 1989. – С.42-52.

[5] Сахаров А.Б. Социальная система предупреждения преступности // Советское государство и право. – 1972. - №11. – С.65-67.

[6] Теоретические основы предупреждения преступности. - М.: Юридическая литература. – 1977. – С.33.

[7] Лунеев В.В. Преступность ХХ века.-С.15.

[8] Криминология. Учебник для ВУЗов.Под ред.А.И.Долговой.-М.,1997.-С.339-342.

[9] Владимиров Л.Е. Уголовный законодатель как воспитатель.-М.,1903.- С.82.

[10] Государство и право.-1999.- №9.-С.70.

[11] Лунеев В.В.Преступность ХХ века.-С.78-80.

[12] Харитонов А.Н. Государственный контроль над преступностью (вопросы теории).- Автореферат на соискание уч. степ. доктора юр. наук.- Н.-Новгород,1997.-С.12.

[13] Матузов Н.И. Понятие и основные приоритеты российской правовой политики // Правоведение. – 1997. – № 4. – С. 6

[14] Келина С.Г. Некоторые аспекты теории криминализации // Проблемы уголовной политики и уголовного права: Межвуз. сб. науч. тр. М.: МВШМ МВД РФ, 1994. – С. 47

[15] Лесниевски–Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. – М.: Норма, 1998. – С. 62.

[16] Матузов Н.И. Актуальные проблемы российской правовой политики // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 5.

[17] Криміногенна ситуація в Україні: оцінка,тенденції,проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2001.

[18] Маляренко В.Т. Про соціальну зумовленість і справедливість покарання // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 3. – С. 3.

[19] Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 67.

[20] Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 69.

[21] Лунеев В.В.Преступность ХХ века.Мировой криминологический анализ.-М.,1997.-С.21.

[22] Згідно із звітом МВС України у 2000 р. кримінально-виконавча система України містить 184 установи, в яких на 1 січня 2001 р. знаходиться 216 тис. засуджених, обвинувачених та пацієнтів лікувально-трудових профілакторіїв. Вартість утримання кожного складає 42,5 грн. за місяць. Більше половини працездатних засуджених не працює, продуктивність праці інших - низька (Криміногенна ситуація в Україні.-К.,2001.-С.70-71).

[23] Тіньова економіка та організована злочинність в Україні:сучасний стан та проблеми боротьби з ними.Аналітична доповідь УЦЕПД.-К.,2000.-С.4-5.

[24] Криміногенна ситуація в Україні: оцінка, тенденції, проблеми.-К.,2001.-С.43.

[25] Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 70.

[26] Криміногенна ситуація в Україні: оцінка,тенденції,проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2003.

[27] Даньшин И.Н. Криминология: понятие, предмет, задачи и система криминологической науки: конспект лекции.-Харьков,1995. – С. 71.

[28] Литвак О.М.Злочинність, її причини та профілактика.-К.,1997.-С.28-31.

[29] Криміногенна ситуація в Україні: оцінка,тенденції,проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2003.

[30] Костенко О.М. Організована злочинність: Юридична дефініція та модель протидії.// Проблеми боротьби з корупцією і організованою злочинністю.- Т.7.- К.,1998.- С.72.

[31] Криміногенна ситуація в Україні: оцінка,тенденції,проблеми.-К.,2003.-С.22.

[32] Криміногенна ситуація в Україні: оцінка,тенденції,проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2002.

[33] Криміногенна ситуація в Україні: оцінка,тенденції,проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2003.

[34] Костенко О.М. Організована злочинність: Юридична дефініція та модель протидії.// Проблеми боротьби з корупцією і організованою злочинністю.- Т.7.- К.,1998.- С.72.

[35] Криміногенна ситуація в Україні: оцінка,тенденції,проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2001.

[36] Вперше у літературі поставив питання про ціну злочину і необхідність повного відшкодування заподіяної злочином шкоди М.Й. Коржанський. – Див.: Коржанський Н.И. Очерки теории уголовного права. – Волгоград. – 1992. – с.10-12.

[37] Криміногенна ситуація в Україні: оцінка,тенденції,проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2003.

[38] Блувштейн Ю.Д., Добрынин А.В.Основания криминологии. Опыт логико-философского исследования.-Минск,1990.-С.44-46.

[39] Україна в контексті світової економіки: сучасне становище та перспективи. Аналітична доповідь УЦЕПД / Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх подолання.-Т.10.-К.,2002.-С.215.

[40] Тіньова економіка та організована злочинність в Україні: сучасний стан та проблеми боротьби з ними//Аналітична доповідь УЦЕПД.-К.,2000.-С.1-4,7.

[41] Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 76.

[42] Ожегов С.И.Словарь русского языка.-М.,1970.-С.781.

[43] Лунеев В.В. Преступность в ХХ веке.Мировой криминологический анализ.-М.,1997.

[44] Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 79.

[45] Криміногенна ситуація в Україні.-К., 2001.-С.20.

[46] Криміногенна ситуація в Україні.-К., 2001.-С.21-22.

[47] Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю: Дис… докт. юрид. наук. – Х., 2002. – С. 80.

[48] Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація: Дис… канд.. юрид. наук. – Одеса, 2005. – С. 29.

[49] Загальна теорія держави та права / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін. За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. С. 78.

[50] Коробеев А.И. Советская уголовно–правовая политика: проблемы криминализации и пенализации. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1987. С. 31.

[51] Беляев Н.А. Уголовно–правовая политика и пути ее реализации. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1986. – С. 30.

[52] Шляпочников А.С. Ленинские принципы уголовной политики Советского государства // Советское государство и право. – 1968. – № 4. – С. 64.

[53] Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Советская уголовная политика и ее отражение в действующем законодательстве. – М., 1979. С. 61–93.

[54] Загородников Н.И. Советская уголовная политика и деятельность органов внутренних дел. – М., 1979. С. 65–77.

[55] Квашис В.Е. Принципы советской уголовной политики // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 35. М., 1981. С. 32.

[56] Дагель П.С. Проблемы советской уголовной политики. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1982. С. 32–38.

[57] Наумов А.В. Реализация уголовного права и деятельность следователя. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1983. С. 61.

[58] Кузнецов А.В. Понятие и социальная ценность основополагающих принципов советской уголовной политики // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 40. – М., 1984. – С. 6.

[59] Панченко П.Н. Основные направления борьбы с преступностью и их изучение в системе вузовской подготовки работников органов внутренних дел. – М., 1985. С. 42.

[60] Чугаев А.П. Основы дифференциации ответственности и индивидуализации наказания. – Краснодар, 1985. С. 5–6.

[61] Беляев Н.А. Уголовно–правовая политика и пути ее реализации. – Л.: Изд–во Ленинградского ун–та, 1986. С. 40.

[62] Исмаилов И.А. Преступность и уголовная политика (актуальные проблемы борьбы с преступностью). – Баку, 1990. – С. 142.

[63] Босхолов С.С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно–правовой и информационный аспекты. – М.: Учебно–консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999. С. 34–35.

[64] Панов М., Герасіна Л. Правова політика як універсальний феномен соціального буття // Право України. – 2001. – № 8. – С. 39.

[65] Матузов Н.И. Понятие и основные приоритеты российской правовой политики // Правоведение. – 1997. – № 4. – С. 9; Матузов Н.И. Актуальные проблемы российской правовой политики // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 7.

[66] Коробеев А.И. Советская уголовно–правовая политика: проблемы криминализации и пенализации. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1987. С. 33.

[67] Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996. С. 32.

[68] Лесниевски–Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. – М.: Норма, 1998. С. 52.

[69] Беляев Н.А. Уголовно–правовая политика и пути ее реализации. – Л.: Изд–во Ленинградского ун–та, 1986. С. 46.

[70] Босхолов С.С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно–правовой и информационный аспекты. – М.: Учебно–консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999. С. 37.

[71] Кудрявцев В.Н., Келина С.Г. О принципах советского уголовного права // Проблемы советской уголовной политики. – Владивосток: Изд–во Дальневосточного ун–та, 1985. С. 6–7.

[72] Туляков В.О. Державний захист природних прав жертв злочинів у сучасному світі// Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників.-т.7.-К.,1998.-С.122-129.

[73] Туляков В.О.Згадана праця.-С.125-127.

[74] А как у них? //Щит и меч.-М.,1985.-№2.-С.5.

[75] Руднев В.Один день из жизни потерпевших от преступления// Известия.-22 февраля 1994 г.

[76] Руднев В.Згадана стаття.

[77] Зелінський А.Ф., Литвак О.М. Деякі зауваження кримінологів щодо проектів КК України. //Право України.-1999.-№5.-С.70-73.

[78] Шаргородский М.Д.Вопросы общего учения о наказании в теории советского уголовного права// Советское государство и право.-1961.-№10.-С.144.

[79] Кузнецова Н.Ф. Проблема изучения эффективности уголовно-правовых норм и институтов// Эффективность применения уголовного закона. - Сб.статей. - Отв. ред. Н.Ф.Кузнецова, И.Е.Михайловская.-М.,1973.-С.31.

[80] Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину.Автореф. дис.доктора юр. наук.-К.,1999.-С.10-13.

[81] Шопенгауэр А. Две основные проблемы этики. Афоризмы житейской мудрости.-Минск,1997.-С.263.

[82] Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности.-М.,1998.-С.286-355.

[83] Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину.-К.,1997.-С.82-96.

[84] Ансель М. Новая социальная защита (гуманистическое движение в уголовной политике).-М.,1970.-С.195.

[85] Коган В.М. Социальный механизм уголовно-правового воздействия.-Автореф. Дисс. доктора юр.наук.-М.,1985.-С.17-18.

[86] Ратинов А.Р., Ефремова Г.Х. Правосознание и преступное поведение// Правосознание и правовое воспитание личности.-М.,1982.-С.32.

[87] Карпец И.И. Социалистическая криминология. Состояние. Задачи // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып.47. – М.: Юрид. лит., 1988. – С.5.

[88] Курс советской криминологии. Предупреждение преступности, М., 1986; Жалинский А.Э. Социальное предупреждение преступлений в СССР. – Львов, 1976; Лекарь А.Г. Профилактика преступлений. – М., 1972; Игошев К.Е. Социальный контроль и профилактика преступлений. – Горький, 1976; Блувштейн Ю.Д., Зырин М.И., Романов В.В. Профилактика преступлений. – М., 1985; Бородин С.В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. – М., 1990.

[89] Ємельянов В. Щодо кримінально-правового визначення тероризму // Право України. – 1999. – № 8. – С.83.

[90] Злочинність іноді розглядають як необхідне явище. Див.: Кайзер Г. Криминология: Пер. с нем. – М.: Юрид. лит., 1979. – С.94.

[91] Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI століття // Інформаційний бюлетень. – К., 2002. – № 5. – С.18.

[92] Філонов О.В. Теоретичні та методологічні основи виникнення і розвитку кримінологічної науки: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 1998. – 20 с.

[93] Курс советской криминологии. – М., 1986; Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980; Кудрявцев В.Н. Причины правонарушений. – М., 1976; Игошев К.Е., Шмаров И.В. Социальные аспекты предупреждения правонарушений. – М., 1980 та інші.

[94] Холыст Б. Криминология. Основные проблемы / Под ред. проф. Н.А.Стручкова. – М., 1980. – С.189–190.

[95] Литвак О.М. Державний контроль над злочинністю: Кримінологічний аспект: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08/ Харків, 2002. – С.7–8.

[96] Бабаев М.М., Плешаков В.А. Основы криминологической безопасности // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России. – 2000. – С.45.

[97] Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України (статті, доповіді, рецензії): У 3-х т. – К.: Генеза, 1999. – 944 с. Вживання поняття "протидія", на думку М.Й.Коржанського, засвідчує неспроможність держави вести активну, наступальну політику проти злочинності.

[98] Бородин С.В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. – М., 1985. – С.13.

[99] Долгова А.И. Криминология. – М.: Издат. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – С.209.

[100] Бандурка А.М., Давиденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003. – С.86.

[101] Малков В.Д. О концептуальных основах развития государственной системы профилактики правонарушений // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России, 2000. – С.23.

[102] Бабаев М.М., Плешаков В.А. Основы криминологической безопасности // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. – М.: Академия управления МВД России, 2000. – С.48.

[103] Курс кримінології: Загальна частина: Підручник / О.М.Джужа, П.П.Михайленко та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С.136–137.

[104] Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. – К.: Видавництво "Аконіт", 1998. – Т.2. – С.89, 827;. Т.3. – С.569.

[105] Бандурка А.М., Давиденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003. – С.87.

[106] Логіка знає “термінологічну конвенцію” – угоду щодо однакового вжитку того чи іншого поняття. Див.: Щедрин Н.В. Основы общей теории предупреждения преступности. – Красноярск, 1999. – С.4.

[107] Криминология: Учеб. пособие / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой. – М., 1996.

[108] Голіна В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика): Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08/ Українська державна юридична академія. – Х., 1994. – 28с.; Голіна В.В. Кримінологічна профілактика злочинів // Радянське право. – 1980. – № 8. – С.45.

[109] Лихолоб В.Г., Филонов В.П., Коваленко О.И. и др. Криминология. – Киев–Донецк, 1997. – С.155; Четвериков В.С. Криминология: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА^. М, 1996. – С.97.

[110] Закони України "Про прокуратуру" вiд 5.11.1991 р. // ВВР.– 1991.– №53. – Ст.793; "Про службу безпеки України" вiд 25.03.1992 р. // ВВР. – 1992. – 13 травня; "Про Державну прикордонну службу України" // ВВР. – 2003. – № 27. – Ст.208; "Про *ію" від 20.12.1990 р. // ВВР. – 1991. – № 4. – Ст.20 та інші.

[111] Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001–2005 рр. – Затв. Указом Президента України від 25.12.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 52. – ст.101; Програма реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003–2010 роки // Офіційний вісник України. – 2003. – № 24. – ст.1133.

[112] За радянських часів – це акти партійних, радянських, правоохоронних органів та інших організацій. Див.: Предупреждение преступлений и иных правонарушений: Сборник документов. – М.: Юрид. лит., 1986. – 304 с.

[113] Мельник М.І. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупції: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2002. – С.1.

[114] Теоретические основы предупреждения преступности. – М.: Юрид. лит., 1977. – С.96.

[115] Бандурка А.М., Давиденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Х.: Основа, 2003. – С.92.

[116] Вплив на злочинність передбачає персоналізацію, адресну роботу, що доходить до кожного об'єкта впливу, а тому не можна не погодитись з тим, що ефективність наукових досліджень, пов'язаних з боротьбою зі злочинністю, вимагає перш за все орієнтації на конкретний практичний результат. Див.: Боков А.Б. Социальное назначение органов внутренних дел и проблемы борьбы с преступностью // Закон и право. – 2003. – № 4. – С.20–22.

[117] Миньковский Г.М. О понятии и системе уголовной политики в свете положений Конституции СССР // Конституционно-правовые основы организации и деятельности органов внутренних дел. – М., 1982. – С.71; Побегайло Э.Ф., Ревин В.П. Уголовно-правовые средства предупреждения тяжких преступлений против личности. – М.: Академия МВД СССР, 1989. – С.7.

[118] Петров Э.И. Защита прав человека как функция субъектов профилактики // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності. – Дніпропетровськ: "Поліграфіст", 1999. – С.40.

[119] Похмелкин В.В. Социальная справедливость и уголовная ответственность. – Красноярск, 1990. – С.6.

[120] Кримінологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів / О.М.Джужа, Я.Ю.Кондратьєв, О.Г.Кулик, П.П.Михайленко та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.114.

[121] Криминология. Учебное пособие. Под общ. ред. докт. юрид. наук, проф., Заслуж. юриста Российской Федерации В.Е.Эминова. –М.: Изд. группа ИНФРА^. М–НОРМА, 1997. – С.28.

[122] Криминология: Учебник.– СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет, Питер, 2002. – 432 с.

[123] Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні на початкуXXIстоліття // Інформаційний бюлетень – К.: Академія правових наук України. – № 5. – 2002. – С.12–13.

[124] Негодченко В.О. Діяльність органів внутрішніх справ щодо попередження злочинів в сучасних умовах: Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2003 – С. 30.

[125] Криминология. – М.: ООО "Профобразование", 2002. – С.38.

[126] Шиханцов Г.Г. Криминология. Учебник для вузов. – М.: ИКД "Зерцало", 2001. – С.171.

[127] Щедрин Н.В. Основы общей теории предупреждения преступности: Учебное пособие. – Красноярск. КГУ, 1999. – С.30.

[128] Криминология: Учебник – СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет, Питер, 2002. – С.184–185.

[129] Бандурка А.М., Давыденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Харьков: "Основа", 2003. – С.100.

[130] Лихова С. Про визначення поняття "правоохоронні органи" // Радянське право. – 1984. – № 11. – С.74–76; Осадчий В.І. Правоохоронні органи як суб'єкти кримінально-правового захисту // Право України. – 1997. –№ 11. – С.71–72.

[131] Тевлін Р. Про поняття "правоохоронні органи" у вузькому та широкому розумінні // Радянське право. – 1985. – № 7. – С.53.

[132] Иншаков С.М.Зарубежная криминология.-М.,1997.-С.202-231.

[133] Беляев Н.А. Уголовно–правовая политика и пути ее реализации. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1986. – С. 51.

[134] Босхолов С.С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно–правовой и информационный аспекты. – М.: Учебно–консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999. – С. 61.

[135] Осипов П.П. Гуманистические основы предупреждения преступлений в социалистическом обществе//Правоведение.-М.,1975.-№3.-С.89.

[136] Зелинский А.Ф.Криминология. Курс лекций.-Харьков,1996.-С.140.

[137] Голіна В.В.Попередження злочинності.Лекція.-Харків,1994.-С.12-14.

[138] Айдаров И.И. О профилактиктической политике и ее роли в борьбе с преступностью//Вопросы борьбы с преступностью.-Вып.47.-М.,1988.-С.106-108; Долгова А.И. Организация предупреждения преступности с учетом детерминации// Вопросы борьбы с преступностью.-Вып.47.-М.,1988.-С.85-87.

[139] Гаухман Л.Д., Ляпунов Ю.И. Понятие советской уголовной политики и ее основные направления. – М.: Юридическая литература, 1980. – С. 61.

[140] Туляков В.О. Державний захист природних прав жертв злочинів у сучасному світі// Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників.-Т.7.- К.,1998.-С.122.

[141] Карпов Н.Н. К вопросу о государственной политике предупреждения правонарушений // Право и политика. – 2001. – № 11. – С. 93.

[142] Кури Х. Исследование проблем виктимизации в Германии//Криминологические исследования в мире.-М.,1995.-С.121-124.

[143] Туляков В.А. Виктимология (социальные и криминологические проблемы).- Одесса, 2000.-С.129-136, 134-144.

[144] Келина С.Г. Некоторые аспекты теории криминализации // Проблемы уголовной политики и уголовного права: Межвуз. сб. науч. тр. М.: МВШМ МВД РФ, 1994. – С. 47.

[145] Лесниевски–Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. – М.: Норма, 1998. – С. 88.

[146] Гаухман Л.Д., Ляпунов Ю.И. Понятие советской уголовной политики и ее основные направления. – М.: Юридическая литература, 1980. – С. 50.

[147] Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности.-М.,1998.- С.356-426.

[148] Фролова О.П. Злочинність і система кримінальних покарань. – Київ, 1997. – С. 79.