Реферат: Міжнародні телеоб'єднання

«Міжнародні телеоб’єднання»

План

Вступ

«Інтербачення»

«Євробачення»

Інші міжнародні телемовні союзи

«Арафсат»

«Уорлднет»

Висновок

Література

Вступ

У світі, напевно, немає жодної національної телемережі, яка при створенні власних передач не використовувала б іноземного відеоматеріалу. Обмінна чи закуплена теле- і кінопродукція становить у різних країнах від 1 до 50 процентів загального обсягу їх телепрограм. Можливості телеобміну суттєво розширилися в результаті використання космічних супутників, які зв'язали різні континенти й телевізійні мережі багатьох країн.

Поруч з найбільшим в Європі Стратовським стадіоном у Празі з високого пагорба над Влтавою націлені в зеніт потужні антени. Під ними – корпус штаб-квартири Міжнародної організації радіомовлення і телебачення (ОІРТ). І новини планети входять у наш дім через цей міжнародний телевізійний центр. Цілодобово каналами зв'язку, насамперед космічними, йде обмін новинами, телесюжетами, програмами, здійснюються трансляції найважливіших подій.

ОІРТ була заснована 28 червня 1946 року (тоді лише як радіомовна організація ОІР) у Брюсселі. З 1950 року її місцем перебування стала Прага. З 1959 року діяльність організації поширилася і на телебачення. Дійсними членами ОІРТ є понад тридцять національних організацій телебачення й радіомовлення, у тому числі СРСР, Україна, деякі інші союзні республіки, асоціативними – ряд телекомпаній. ОІРТ – добровільне, некомерційне об'єднання, засноване з метою обміну телерадіопередачами, інформацією про програмну діяльність і технічний розвиток у галузі телебачення й радіомовлення. У рамках ОІРТ проводяться різні конкурси й фестивалі з метою заохочення ефірної творчості. Як неурядова організація, ОІРТ є членом ЮНЕСКО, співробітничає з іншими міжнародними й регіональними телерадіомовними об'єднаннями, ООН, Міжнародним Олімпійським комітетом, системами супутникового зв'язку. Найвищий орган – Генеральна асамблея, яка скликається щорічно й обирає Адміністративну Раду. Члени ОІРТ платять річні внески залежно від кількості телевізорів і радіоприймачів у країні. 6 разів на рік виходить журнал «Радио и телевидение» (російською, англійською, німецькою мовами), який розповсюджується у 35 країнах.

«Інтербачення»

Одним з основних ланцюгів у структурі й діяльності ОІРТ е «Інтербачення». Вперше це слово виголосив на нараді телевізійників кількох східноєвропейських країн у 1960 році угорський журналіст Ференц Кульчер, ставши автором назви майбутньої організації. Тоді до її складу увійшли телевізійні служби чотирьох країн – НДР, Польщі, Угорщини та Чехословаччини, які на той час були вже об'єднані лініями зв'язку – радіорелейними та кабельними магістралями. Наступного року до «Інтербачення» вступили телеорганізації СРСР, України, Латвії, Естонії, у 1963 – Болгарії і Румунії, 1965 – Фінляндії, Білорусії та Литви, Молдавії і Словаччини, у 1972 році – Монголії, а згодом – Куби. З «Інтербаченням» співробітничають телевізійні служби Австралії, Югославії, Швеції та ряду інших країн. У 1982 році в систему включилися афганське, алжирське та в'єтнамське ТБ.

Найвищим законодавчим органом є Рада «Інтербачення», до складу якої входять представники всіх членів цієї організації. Крім того, у Празі функціонує Технічний центр «Інтербачення», що координує всі поточні справи, зв'язані з вирішенням економічних і фінансових питань, розвитком ліній зв'язку, зміцненням матеріальної бази, розширенням контактів з іншими міжнародними телеорганізаціями. Кошти з бюджету Технічного центру, який формується із внесків членів «Інтербачення», витрачаються насамперед на розвиток технічної бази. Чимало грошей іде на закупівлю програм у інших країн чи організацій. Так, досить дорого обходиться придбання прав на трансляції великих спортивних змагань (Олімпійських Ігор, чемпіонатів світу, Європи тощо). Тут «Інтербачення» виступає головною телеорганізацією і діє від імені всіх своїх членів.

Попервах основною турботою «Інтербачення» було налагодження обміну інформацією. Відеосюжети з однієї країни в інші надсилалися поштою, згодом учасники перейшли до обміну «актуальностями» по каналах зв'язку, що сприяло підвищенню рівня оперативності у висвітленні подій. Нині протягом року через мережу «Інтербачення» проходить близько 20 тисяч сюжетів з усіх країн. Найвідповідальніша для «Інтербачення» акція – підготовка спільних програм і створення єдиного плану мовлення. Він формується на основі пропозицій кожної національної телеорганізації. До назви передачі додається невелика анотація, яка допомагає з'ясувати зміст і форму матеріалу. Кому подобається, може запланувати для показу глядачам своєї країни.

Підготовка передачі для системи «Інтербачення» – складна й відповідальна справа. Випуск має бути розрахований не лише на свою телеаудиторію, але й зарубіжних глядачів. Окрім того, високі вимоги висуваються до технічної якості матеріалу, адже сигналові належить долати по лініях зв'язку нерідко тисячокілометрові відстані. Так, передачі з Берліна йдуть до нас по спеціальному підземному кабелю, прокладеному по трасі Берлін – Прага – Катовіце – Львів – Київ – Москва. Причому для телевізійної трансляції надається декілька каналів: один – для передачі зображення, інший – для так званого «інтершуму» (тобто звукового фону з місця подій – наприклад, шуму стадіону). Використовуються також телефонні лінії: одна для ведення репортажу коментатором, інша – для службових переговорів режисера й технічних служб.

Крім обміну «актуальностями» й тематичними програмами, вагоме місце в діяльності системи «Інтербачення» посідає проведення так званих унілатеральних (тобто спеціально підготовлених для певної країни) передач, за формою дещо споріднених з телемостами. Наприклад, іноземний кореспондент має видати матеріал в ефір своєї країни, і для нього треба організувати відповідну лінію зв'язку. Сьогодні дедалі частіше приїжджі журналісти ведуть репортажі не лише з Москви, але й з різних куточків країни. Так, під час зустрічі М. С. Горбачова і Ф. Міттерана у Києві у грудні 1989 року зі столиці України протягом одного дня було організовано 11 унілатеральних передач матеріалів телекореспондентів Франції, Англії, ФРН, Японії та інших країн. Проведення унілатералів і телемостів – найвищий програмний «пілотаж».

В останню чверть століття для пересилання програм, крім радіорелейних і кабельних магістралей, широко використовуються космічні системи зв'язку. Для цього було започатковане спеціалізоване міжнародне об'єднання «Інтерсупутник». З 1 лютого 1982року країни – члени «Інтербачення» повністю перейшли на супутниковий обмін новинами. Такі системи високоякісні й надійні. Вони дають можливість організовувати через один супутник обмін різноманітною інформацією між великою кількістю наземних станцій, розташованих одна від одної за багато тисяч кілометрів. Система супутникового зв'язку широко використовується як для національних, так і для міжнародних цілей.

Зацікавленість багатьох країн у дослідженні проблем супутникового зв'язку, розуміння того, що проведення досліджень й використання одержаних результатів дасть найбільший ефект при поєднанні зусиль зацікавлених країн, саме і стали причиною створення міжнародних організацій у галузі космічного зв'язку, однією з яких і є «Інтерсупутник». Угода про його створення була підписана 15 листопада 1971року в Москві, а наступного року зареєстрована в ООН. Юридичні й технічні основи «Інтерсупутника» були розроблені в рамках співробітництва соціалістичних країн у галузі освоєння й використання космічного простору в мирних цілях за програмою «Інтеркосмос». Членом «Інтерсупутника» може стати будь-яка держава, що визнає цілі й принципи діяльності даної міжнародної організації. А вони базуються на поважанні суверенітету й незалежності країн, рівноправ'я, невтручання у внутрішні справи, а також на взаємодопомозі й взаємній вигоді.

Керує діяльністю «Інтерсупутника» рада, до складу якої входять представники від кожної країни-члена з правом одного голосу. Рада схвалює плани по створенню, експлуатації й розвитку систем зв'язку, визначає технічні вимоги до наземних станцій, узгоджує розподіл каналів і використання космічного комплексу, визначає тариф за передачу інформації, обирає Генерального директора й затверджує структуру та штати дирекції.

«Інтерсупутник» включає як свої головні компоненти космічний комплекс і наземні приймально-передавальні станції. Супутники орендуються у системи «Інтеркосмос» (СРСР), а наземні станції є власністю тих держав, на території яких вони розташовані. Використання радянських супутників зв'язку, що мають бортові передавачі великої потужності, дало можливість у системі «Інтерсупутника» працювати наземним станціям з малими антенами й відносно невеликими капітальними витратами на їх спорудження. Обмін програмами відбувається через супутники «Стаціонар-4», небесною точкою «стояння» яких є зона Атлантичного океану (до неї входять європейські країни, Куба), і «Стаціонар-13» у зоні Індійського океану (азіатські члени ОІРТ).

Надійний зв'язок, як наземний, так і космічний, по системі «Інтерсупутника» між багатьма країнами сприяв не тільки розширенню обміну передачами, а й розвиткові двосторонніх програм – перекличок, телемостів, екранних діалогів. Активну участь у них бере й Українське телебачення. Міжнародна телеорганізація – ініціатор проведення багатьох цікавих заходів на голубому екрані. Весною 1968 року московський телевізійний театр вперше прикрасився прапорами країн – учасниць «Інтербачення» і емблемою

Міжнародного телевізійного форуму. Форум – не конкурс. Його мета – сприяти розповсюдженню телевізійних фільмів. На форумі не присуджуються призи. Але, як і на фестивалях, тут панує атмосфера справжнього творчого змагання. Драматурги, режисери, керівники телевізійних організацій багатьох країн світу кожних два роки збираються у залах московського Телецентру, щоб на спеціальних моніторах переглянути, відібрати й закупити стрічки країн – учасниць «Інтербачення». Звідси найцікавіше з їхнього творчого доробку продовжує свій шлях на домашні екрани. Хвилі телеефіру розносять по Земній кулі й чарівні образи найкращих грацій – учасниць змагань з художньої гімнастики на кубок «Інтербачення». Наприкінці 1989 року така трансляція велася з київського Палацу спорту.

Радянське телебачення щорічно показує понад півтори тисячі передач з європейських країн. 24,4 процента обсягу мовлення телебачення Болгарії становлять передачі з-за кордону, Угорщини – 31,8, Чехословаччини – 23,7 процента. Так «Інтербачення» сприяє зближенню народів різних країн, кращому їх порозумінню.

«Євробачення»

телевізійний об'єднання міжнародний трансляція

2 червня 1953 року телеглядачі Франції, ФРН і Голландії стали очевидцями досить мальовничої церемонії: телебачення «перенесло» їх через Ла-Манш до туманного Лондона на коронацію британської королеви Єлизавети II. Сталося так, що поряд із важливою датою у житті англійського королівського дому й у зв'язку з нею історія закріпила іншу пам'ятну подію, яка стосується вже літопису розвитку телебачення. Цього дня пряма телевізійна трансляція дала можливість глядачам кількох західноєвропейських країн побачити те, що було віддалене від них відстанями й державними кордонами. Так розпочалася діяльність міжнародної мережі телевізійного обміну.

Офіційно «Євробачення» оформилося у 1954 році й нині об'єднує телеорганізації 33 країн Західної Європи та Північної Африки. Воно спирається на солідну технічну базу – від американських космічних телеретрансляторів серії «Інтелсат» та європейської організації супутникового зв'язку «Єутелсат» до релейних і кабельних ліній довжиною понад 100 тисяч кілометрів.

Як вважають засновники «Євробачення», вихідним моментом його створення став спорт. Саме він був основним фактором привернення уваги великої інтернаціональної телеаудиторії. У 1956 році спорт у програмах «Євробачення» становив майже дві третини всього обсягу обмінів. Однак поступово дедалі більше місце на каналах цієї організації почали завойовувати новини про актуальні події й політичні коментарі. Як і газети, кіно та радіо, західноєвропейське телебачення стало могутньою зброєю впливу на маси. Починаючи з 1962 року, коли американські телемережі через космічний ретранслятор «Телестар» одержали прямий вихід на Європейський континент, було створено своєрідний постійний телеміст для поширення серед європейців заокеанських новин.

24 травня 1982року о 17.00по Гринвічу лондонська студія міжнародного телеагентства «Візньюс» вперше відкрила мовлення за проектом «Єврикон» («Образ Європи»). З цієї детально виваженої щодо змісту програми, яка через супутник зв'язку транслювалася на весь континент, починається історія «панєвропейського» телебачення. До випуску були включені матеріали австрійської, англійської, голландської, італійської, західнонімецької телекомпаній. Телеорганізації саме цих країн і були ініціаторами розробки проекту «Єврикон», до якого згодом приєдналися ще десять країн. Мета: органічне поєднання інформаційних, освітніх і розважальних шоу, які доповнювали б національні програми і водночас давали б широкій аудиторії «образ Європи». Для ефективнішого подолання лінгвістичних бар'єрів частина передач йшла у синхронному перекладі на 6 мов, частина ж супроводжувалася субтитрами. Однак не менші труднощі належало подолати й творцям програм: «панєвропейське» телевізійне співробітництво вимагало від журналістів позбавитися національних стереотипів у подачі матеріалу, аби стати зрозумілим і сусідам по континенту. Не завжди це вдавалося робити на належному рівні.

З експерименту «Єврикон» виросла станція «Європа ТБ» – результат кооперування державних мереж Голландії, Португалії, Ірландії, Італії і ФРН. Вона почала своє мовлення з жовтня 1985 року. Передбачався щоденний блок різноманітних передач обсягом 5,5 години. Але через сильний тиск з боку конкурентів «Європа ТБ» не змогла реалізувати своїх задумів про континентальну аудиторію 320 мільйонів чоловік. Через рік її потенційними глядачами були хіба що три проценти західноєвропейського населення.

Спадкоємцем «Європи ТБ», можливо, стане «Євросат» – телеслужба, початок функціонування якої заплановано на 1992 рік об'єднанням європейських супутників зв'язку «Євтелсат» (створене у 1977 році, представляє комунікаційні відомства 26 країн). Нещодавно міністри країн Спільного ринку уклали угоду про загальні норми телемовлення у добу супутникового зв'язку й кабельного телебачення. Згідно з нею вводяться обмеження на трансляцію передач, які пропагують порнографію, насильство й расизм, перевага надається загальноєвропейським програмам.

Нині, коли супутникова технологія БТМ дає змогу транслювати передачі будь-куди, 12 європейських країн прагнуть перешкодити «телебаченню без кордонів» наповнити екрани сексом, насильством і дешевими американськими серіалами. Обмеження на трансляції реклами не більш як 15 процентами щоденного ефірного часу стосується лише передач через кордони.

Домовленість про «Євросат» – важливий захід у діяльності ЄЕТ по створенню до кінця 1992 року Спільного ринку без внутрішніх кордонів. Підписання угоди затримувалося кілька місяців через вимогу Франції, щоб телестанції присвячували європейським програмам точно регламентовану більшу частину ефірного часу. І це не випадково. Адже, за даними ЄЕТ, у середньому понад 70 процентів художніх фільмів, які демонструються на ТБ у країнах Спільного ринку, імпортуються, причому половина з них – із США. Тож небезпідставним є занепокоєння французів, аби супутникове телебачення не привело до ще більшого поширення на нашому континенті дешевих американських серіалів.

Згідно з планами створення служби «Євросат» сигнали БТМ підуть через два потужних супутники з 18 каналами й будуть досить сильними, щоб гарантувати якісний прийом на невеликі домашні параболічні антени. Автори проекту вважають, що конкуренція між окремими національними телеслужбами, зниження витрат на супутникове мовлення, впровадження єдиних технічних стандартів зміцнять «пан-європейські» тенденції у ТБ.

Інші міжнародні телемовні союзи

«Азіябачення» – система обміну телевізійними програмами між членами Мовного союзу Азії і регіону Тихого океану (АБУ). Для обміну, насамперед оперативними сюжетами для випусків телевізійних новин, використовуються супутники зв'язку «Інтелсат», які діють у зонах Індійського і Тихого океанів. Район АБУ має три зони для обміну новинами: зона А з координаційним центром у Токіо, зона Б – із центром у Куала-Лумпурі. Обмін у цих зонах почався у 1984 році. У третій зоні (західна Азія) він поки що не відбувається.

«Арабобачення» – система обміну телевізійними програмами у рамках Мовного союзу арабських країн (АСБУ). Створення системи стало можливим після запуску і введення в експлуатацію супутників зв'язку «Арабсат». Ця організація була створена в 1976 році для здійснення зв'язку між членами Ліги арабських країн, куди входять 22 держави. Нині експлуатуються 2 супутники зв'язку, кожен з яких має 26 транспондерів. Обмін телевізійними новинами через супутник «Арабсат» почався наприкінці 1985 року.

«Арафсат»

12 африканських країн підписали угоду про створення африканської організації супутникового зв'язку. Поки що триває дослідження проблем, зв'язаних із створенням організації. Очікується, що в майбутньому до організації ввійдуть й інші країни Африки.

Названі вище організації супутникового зв'язку і телеоб'єднання призначені для міжнародного обміну програмами, як правило, на взаємовигідних засадах. Але окремі країни використовують національні супутникові системи для розповсюдження своїх матеріалів по всій Земній кулі. Інформаційне агентство ЮСІА (США) поклало початок створенню всесвітньої телемережі, яка має ті ж цілі, що й «Голос Америки».

«Уорлднет»

Наприкінці 1983 року світова супердержава – Сполучені Штати Америки – здійснила воєнну агресію проти невеличкої острівної країни у Карибському морі – Гренади. Силою зброї там було придушено народний рух за свободу. Приблизно у той же час США почали ще одну операцію – цього разу проти решти світу. З листопада 1983 року відбулася перша передача всесвітньої телевізійної мережі «Уорлднет». Вона була створена на основі вдосконаленої системи супутникового зв'язку «Інтелсат». Уряд Сполучених Штатів, розуміючи значення телевізійного мовлення в пропаганді «американського способу життя» за кордоном, поставив за мету перетворити мережу «Уорлднет» на екранний аналог основного радіорупора ЮСІА – «Голосу Америки». «Уорлднет» прагне поширити свій вплив на всю Земну кулю. Тому структурно телемережа складається з чотирьох регіональних служб: «Євронет» – на Європу, «Арнет» –«країни Карибського басейну, Південної і Центральної Америки, «Афнет» – Африку, «Іанет» – на країни Південно-Східної Азії. У планах «Уорлднет» – розширення мовлення й на зону Тихого океану.

Телепрограми, підготовлені у Вашингтоні, передаються ЮСІА в більш як сто країн світу. Прийом їх здійснюється з допомогою спеціальних параболічних антен, встановлених у посольствах США (в тому числі в Москві, у приміщеннях американських консульств у інших містах СРСР), а також у сотнях американських представництв і різних місій. З квітня 1985 року передачі ведуться 5 разів на тиждень по 2 години щодоби, а з 1987 року – по 4 години. «Уорлднет» адресує програми не лише співробітникам і відвідувачам американських посольств і консульств, але й національним ефірним і кабельним мережам багатьох країн. Безпосереднє завдання «Уорлднет» – охопити двогодинною регулярною програмою весь світ, для чого ведуться переговори про оренду супутникового часу в «Арабсат», «Бразільсат» та індонезійської системи «Палапа». Як на дріжджах, з року в рік зростає бюджет телепропагандистського консорціуму. Якщо на старті (у 1983 році) він становив 1,7 мільйона доларів, то у 1988 році – вже 30,4 мільйона. Нині асигнування на телемережу «Уорлднет» становлять більше половини всього бюджету теле- й кінослужби ЮСІА.

Особливістю «Уорлднет» є те, що вона забезпечує двосторонній радіотелевізійний зв'язок між штаб-квартирою ЮСІА у Вашингтоні й сотнями її філіалів у багатьох країнах світу. Телевізійний канал через супутники системи «Інтелсат» дає змогу одержувати в закордонних представництвах США зображення зі студій ЮСІА й проводити прямі міжконтинентальні пропагандистські прес-конференції з провідними американськими політичними діячами.

Передбачається, що на третьому етапі, коли утвердяться принципи БТМ і з'явиться достатня кількість домашніх спеціальних антен, «Уорлднет» зможе змінити спосіб розповсюдження сигналу й зменшити свою залежність від кабельних мереж-посередників. Ідеологи концепції «Уорлднет» люблять повторювати, що з висоти своїх геостаціонарних гнізд електронні птахи не розрізняють ніяких державних кордонів, і в «ненавмисному накладенні» своїх телепрограм на території СРСР та східноєвропейських держав бачать прямий шлях виходу на народи, які там проживають. Уже почалася трансляція окремих передач у системі СЕКАМ, тобто у тому технічному стандарті, в якому працюють радянські телевізори.

1990-м роком датується і початок телевізійного іномовлення – розповсюдження телепередач, спеціально підготовлених для народів інших країн. Сполучені Штати оголосили про організацію телетрансляцій на кубинську територію. Тим самим реалізується ідея створення телееквівалента підривної радіостанції «Радіо Марті», яка кілька років тому почала вести свої передачі.

Не бажає відставати від США й Англія. Ще у 1984 році дирекція БІ-БІ-СІ звернулася до уряду Великобританії з пропозицією про організацію телевізійного іномовлення, аналогічного Всесвітній службі лондонського радіо. Передбачається, що пробні телепередачі вийдуть в ефір у найближчі рік-два. Безперечно, така служба, використовуючи новітню комунікаційну технологію, активно включиться в британський пропагандистський арсенал.

Радянський Союз, ряд інших держав неодноразово з трибуни ООН, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій звертали увагу народів планети на загрозу національному суверенітету й культурним традиціям, яка спричиняється зловживанням «правом сильного» з космічної телеорбіти чи із сусідньої території. Світові потрібен рівноправний міжнародний телеобмін, який сприятиме розповсюдженню ідей гуманізму й соціального прогресу.

Висновок

На початку 50-х років, коли з'явилися перші телецентри, палкі прихильники «домашнього екрана» гучно іменували його «вікном у великий світ». Однак якщо бути точним, то це було швидше підсліпувате віконце з досить-таки нешироким полем зору й недалеким горизонтом. І важко було тоді передбачити, що телебачення за кілька десятиліть буквально полонить весь світ.

А тоді, років 35–40 тому, послана з верхівки телевежі радіохвиля ледь сягала 50–60-кілометрової відстані. Такий «острівний» характер розповсюдження телепрограм у великих містах та їх близьких околицях ставив ТБ хіба що в один ряд з міськими чи районними газетами або з дротовим радіомовленням. До цього слід додати й те, що в різних країнах телебачення започаткувалося й розвивалося під знаком трьох технічно несумісних між собою стандартів – СЕКАМ, ПАЛ, НТСЦ (з їх численними модифікаціями). А на певних етапах розвитку телесистем навіть кількість рядків розкладання картинки у телевізорах була неоднаковою: в СРСР – 625, США –525, Франції і Німеччині – 441, а в Англії – 405 рядків.

Здавалося, телебачення приречене бути локальним засобом інформації, йому ніколи не вибратися з «хуторянства». Але проти цього бурхливо протестувала сама природа «одинадцятої музи». Невдовзі на службу ТБ прийшли радіорелейні магістралі та кабельні лінії, а згодом – космічні ретранслятори на штучних супутниках Землі. Була створена й апаратура, яка «перекладає» телесигнал з мови одного стандарту на інший. І телебачення не лише підкорило відстані та годинні пояси всередині окремих країн, а й впевнено подолало державні кордони.

Однак і сьогодні не можна стверджувати, що воно вже стало глобальним. «Домашній екран» лише стоїть на порозі справжнього «світобачення». І реалізації цієї ідеї має сприяти впровадження нових технічних і технологічних принципів.

Література

1. Мащенко І.Г. Горизонти всесвітнього телебачення. – К.: Знання, 1991.

2. Качкан В.А., Лизанчук В.В. Особенности подготовки материалов для радио и телевидения. – Львов, 1987.

3. Ванчадзе Г.Н. Всемирное телевидение. Новые средства массовой информации – их аудитория, техника, бизнес и политика. – Тбилиси: Галантлеба, 1989.

4. Мащенко І.Г. Глобальне телебачення. – К.: Либідь, 1992.