Реферат: Аналіз журналістських розслідувань на матерілах газети "Голос України"

Аналіз журналістських розслідувань на матеріалах газети «Голос України»

Спроба будь-що засекретити які-небудь дані для журналіста-професіонала мусить стати своєрідним сигналом про те, що від нього свідомо приховується щось надзвичайно важливе. Журналіст мусить довести не тільки своє право на отримання вичерпної інформації, а й протизаконність дій посадових осіб, які намагаються ввести його в оману чи звести на його шляху нездоланні бар’єри. Саме на таку позицію став кореспондент газети «Голос України» Ігор Науменко, розслідуючи протиправні оборудки, які призвели до фактичного зникнення одного з найбільших у світі — Чорноморського морського пароплавства.

Ознайомившись із наказом Міністерства транспорту України від 4 лютого 2002 року про передачу чотирма державними портами — Миколаївським, Маріупольським, Одеським та Іллічівськом — семи транспортних теплоходів на баланс об’єднання «Український комерційний флот», журналіст, природно, вирішив з’ясувати законність такого рішення. Він уже мав дані, що до названого об’єднання, за розпорядженням Мінтрансу, крім Маріупольського морського порту входить і маловідоме київське підприємство «Сі Трайдент».

Щоб отримати з компетентного джерела вичерпні відповіді на запитання, які виникли у журналіста у зв’язку зі згадуваним наказом, на ім’я держсекретаря міністерства, згідно зі статтею 33 Закону України «Про інформацію», був направлений офіційний запит. У ньому редакція просила відповісти на такі запитання:

1) 30.09.1999 року Подільською райдержадміністрацією була зареєстрована судноплавна компанія «Сі Трайдент» зі статутним фондом у 2,7 млн. гривень. Засновником цієї компанії було Міністерство транспорту України. За свідченнями, які має редакція, наповнення статутного фонду «Сі Трайдент» на 01.01.2002 року складало 0,00 грн. Чи відповідають ці дані дійсності і якщо не відповідають, то чи поліпшилася ситуація на сьогодні? Якщо так, то конкретно в якій формі (грошовій чи матеріальній) відбувається наповнення статутного фонду?

2) Коли, на підставі яких рішень і в якій правовій формі Мінтрансом України було створено об’єднання «Український комерційний флот»?

3) Які підприємства ввійшли в це об’єднання і яку правову форму вони мають?

Цілком зрозуміло, що запит стосувався відкритої інформації. Однак відповідь, одержана з Мінтрансу, змусила журналіста в публікації «Підводний човен в степах України» вдатися до емоційно-загостреного коментаря: «Те, що в Україні власть предержащі в кращому разі вважають журналістів за ідіотів — ні для кого не новина. Але панове! Не до такої ж міри!»

І кореспондента можна зрозуміти. Перший заступник держсекретаря міністерства відповів редакції газети, що інформація, про яку йдеться у журналістському запиті, згідно зі статтею 30 Закону України «Про інформацію», «...має обмежений доступ, що унеможливлює її по суті».

Стандартна бюрократична відписка, розрахована її автором на правову журналістську некомпетентність. Проте в даному разі навіть обумовлений посиланням на статтю відповідного Закону чиновницький виверт не спрацював. Журналіст нагадав державному посадовцеві, що хоча стаття, на яку той посилається, і присвячена інформації з обмеженим доступом, але таке обмеження поширюється лише на ту її частину, яка одержана організацією чи установою за власний кошт. Державні ж структури, до яких належить і Мінтранс, утримуються на кошти платників податків, тож зобов’язані без зволікань задовольняти запити ЗМІ, які представляють інтереси громадськості, тобто тих самих платників.

Журналістові не зайве також нагадувати особам, які зводять перед ним штучні бар’єри, що необґрунтована відмова від надання відповідної інформації чи навмисне її приховування тягнуть за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або й кримінальну відповідальність згідно із законодавством України.

2008 року в газеті «Голос України» виходить стаття Сергія Павленка «Кривавий» гетьман Сагайдачний?». Твір одразу ж привертає увагу широкої громадськості політичною гостротою порушеної проблеми, масштабністю її розкриття. Це глибоке журналістське розслідування складної ситуації, яка склалася у 1618 році під час походу козаків на Москву під керівництвом гетьмана П. Сагайдачного. Ця стаття стає відповіддю на численні публікації російських ЗМІ, в яких гетьмана П. Сагайдачного називають «кривавим» і в яких стверджується, що козаки після себе залишили не один обагрений кров’ю «російський Батурин».

Аби читач мав якнайповніше уявлення про те, що відбувалося на початку ХVІІ століття під час походу козаків на Москву, публіцист розслідує проблему з різних позицій — історичної, політичної, економічної, морально-психологічної. Він докладно вивчає ситуацію з документів, що мають історичну цінність, оперує великою кількістю інформації, взятої з різноманітних документальних джерел, по журналістські осмислює заяви та свідчення осіб, що були очевидцями тих подій, аналізує, зіставляє, узагальнює факти, яких в публікації дуже велика кількість. Ось як автор змальовує драматичну ситуацію, що склалася під час походу козаків П. Сагайдачного на Москву в 1618 році:

«Зазначимо: на Москву йшло не тільки реєстрове козацьке військо, а в основному скликаний Сагайдачним охочий до військового промислу люд. Це не ідеальний контингент. Історик І. Каманін у нарисі про П. Сагайдачного пише: «У 1618 році і кількість скарг на руйнування козаками панських маєтків збільшується, і самі ці напади відрізняються більшою жорстокістю; цього року північна частина Київського воєводства, тобто повіти Житомирський, Овручський і частина... Київського, були... особливо сильно спустошені: напр., околиці Житомира, м. Радомисль, м. Рожев, Троянів, Ходорків, Котельня, Кодня, Лещин, Заволч, Брусилов, Коростишів, Трахтемирів, Корнін та ін.; число ж розорених сіл, що входили до складу волостей перерахованих містечок, дуже велике».

Ці стихійні ватаги, що розоряли польських панів, були ненадовго «утихомирені» ідеєю походу на Москву. А також можливістю потрапити до козацького реєстру — похід Владислава на Москву складався невдало, і Сагайдачний, в обмін на допомогу, «уторгував» у поляків вигідні для українців умови, в тому числі збільшення платного козацького реєстру.

Майже 20-тисячний загін козаків, їхніх помічників — пахолків не був забезпечений ресурсами для походу. Тому енергія учасників рейду багато в чому йшла на реквізицію худоби, одягу на захоплених землях. Так, на розпитах Д. Сабуров говорив, що «роспрашивали ево черкасы про московские стада, где под Москвой ходят». Воєвода М. Спєшньов повідомляв... що «литовские люди и русские изменники казаки... его, де, Михалка поимали и мучали, гли и розпрашивали про богатых крестьян».

Публіцист не голослівний у своїх роздумах. Він не лише наводить вражаючі своєю жорстокістю подробиці походу, а й пером очевидця змальовує факти з місця події, а й підкріпляє свої розмірковування логічними висновками.

«Чим же відрізнялося поводження козаків Сагайдачного під час взяття ними Ливен, Єльця, Данкова, Лебедяни від діянь меншиковських вояків?

Так, казаки взяли ці прикордонні пункти, де ніс службу нечисленний військовий люд. Йти на Москву і залишати в тилу застави ворога? На війні це нелогічно. Але чи вирізали козаки при цьому мирний люд? Кречетник Яків Мосеєв говорив у Москві про поводження ворогів: «Как черкасы (так називали українців. — С. П.) Елец взяли, а воеводы Андрей Полев да Иван Хрущом, да государев посланик Степан Хрущом, да Матвей Челюсткин, да крымских гонцов Ромозан с товарищи 12 человек, а их два кречетника Иван Петров да он, Яков, да ястребник Розгильдеи Григоров, да с ними ельчане немногие люди только человек з двесте и сидели в городе тот день, как острог взяли, до обеда». Далі: «А Елец, и посад, и город сожгли, а попов елецких всех, переграбя, отпустили. И людей всех ельчан, которых взяли за крестным целованием, з женами и з детьми отпустили, проводили до села».

Автор намагається розповідати словами очевидців, що наближує матеріал до жанру репортажу, який логічно переходить у публіцистичний коментар:

«Захоплення міст Московії Сагайдачним порівнювати з діями солдат Меньшикова в Батурині немає підстав — це події різного порядку. Меньшиков, як представник російської держави, з допомогою регулярної армії, карав у Батурині українців за їх бажання бути вільним народом. А королевич Владислав використовував найманців, у тому числі козаків, що не мали писаного статуту обмежень дій під час бою. До того ж у 1618 р. козаки не мали ні своєї держави, ні навіть автономії в складі Польщі. Україна не може каятися за їхні дії, пролиту безневинну кров — відповідальність за це в першу чергу несе та країна, накази якої вони виконували (і якої вже нема). За Московський похід відповідальність несуть також російські партії того часу, що обрали королевича Владислава своїм царем. Це частково їхнє бажання, ідеї перетворили Московію на руїну у «смутний час».

Розслідуючи причини і факти походу П. Сагайдачного на Москву, публіцист простежує історичну тенденцію антиукраїнських настроїв, які завершувалися нерідко кривавими наслідками.

Одним з таких наслідків став штучно створений великий голод 1933 року. До цієї теми звертається автор газети «Голос України» Данило Кулиняк в своєму розслідуванні «Свідок злочину — полковник КДБ». Журналіст починає свій матеріал з того, що повідомляє читачам про те, що його розслідування почалося ще за радянських часів і на нього пішов не один рік:

«Нині з теми голодомору знято заборону. Я ж хочу розповісти про те, як третину сторіччя тому на Сумщині ми збирали інформацію про голод, коли така діяльність вважалася антирадянською і за неї можна було одержати кілька років ув’язнення. […]

Ця тема тоді замовчувалася, і ми, розуміючи загрозу втрати цінної інформації, адже очевидці поступово вимирали, почали збирати матеріали про голодомор».

Розслідувач використовував в своєму розслідування такі джерела інформації, як газети тих років та свідчення очевидців трагедії:

«1967 року я став науковцем Роменського краєзнавчого музею. Тут доля звела мене з багатьма ентузіастами краєзнавства. Серед них був Феодосій Сахно з містечка Сміле, 1911 року народження, нині покійний. Саме від нього я найбільше довідався про великий голод 1933 року в Україні — Феодосій Іванович пережив його. […]

В архіві музею збереглися газети тих років, і навіть за ними можна було уявити масштаби трагедії. Бо коли в газетах того часу друкувалися реляції про те, що, наприклад, колгосп імені Леніна виконав 11 річних планів, то не важко здогадатися, що з того села вже вимели все. Повідомлення ж про те, що, наприклад, голова колгоспу «Перше травня» розстріляний за зрив хлібозаготівель (друкували в газетах і таке), свідчили про методи, якими більшовики домагалися виконання планів отих самих хлібозаготівель.».

Всі факти, які розслідувач використав в своєму матеріалі, підкріплюються подробицями очевидців трагедії. Так, колишній голова колгоспу із села Плавинище Холоша розповів Данилу Кулиняку про те, як його мордували в НКВС за невиконання плану розкуркулення. Житель Смілого Микола Бойко повідав, як його засудили на 25 років лиш за те, що він, тракторист, дозволив своєму помічнику, дванадцятирічному хлопцю, взяти жменю посівного зерна, щоб врятувати від голодної смерті матір — вдову червоноармійця.

«Дорогою з поля хлопчину спіймали. Він сказав, що йому дав зерно дядько Микола Бойко, й того арештували просто в полі. Між іншим, зерно хлопчина взяв без відома Бойка, але той не сказав цього на суді, щоб врятувати хлопця, його сестру і матір».

Журналістом ще за радянських часів було зібрано багато фактів, але розслідування довелося припинити, так як його діяльність помітили і йому довелося бесідувати з начальником Сумського облуправління КДБ полковником Чепаком. Він пояснив Данилу Кулиняку суть його «антирадянської діяльності»:

«Що ти розповідаєш мені про тридцять третій! — сказав він. — Я народився в Яготинському районі і сам хлопчаком ледь не вмер з голоду, наше село майже все вимерло. Так що не треба мене в чомусь переконувати, я той голод пережив. Але зрозумій — не було постанови Політбюро ЦК партії про голод 33-го! Не було. Отже, офіційно і голоду не було. Значить, ти збираєш і поширюєш наклепи про радянську дійсність, за що передбачено покарання в кримінальному кодексі».

Ця досить м’яка розмова-попередження (чекістською мовою — профілактика) відбулася десь у 69 році — так з’явилося ще одне свідчення очевидця, полковника КДБ Трохима Павловича Чепака, про що і свідчить назва матеріалу.

Це журналістське розслідування виділяється серед інших тим, що автор почав його ще за радянських часів, коли «не було постанови Політбюро ЦК партії про голод 33-го!» Ця тема була закрита для суспільства і кожного окремого громадянина в цілому, а оприлюднення, і навіть пошук фактів по ній жорстоко каралися законом.

Ще одним цікавим розслідуванням на історичну тематику є матеріал Михайла Відейко «Русь і віщий Олег». Ще на початку автор ставить собі мету дослідження:

«Хто ж стояв на чолі величезної за тими часами флотилії, що прокралася дніпровими рукавами до древнього Києва? Хто об’єднав північні й південні володіння русів через три роки після смерті Рюрика? Спадкоємець славного конунга був ще легендарнішою особистістю. Сучасники називали його Віщим Олегом. Віщий — тобто той, що відає майбутнє, отже —віщун, а то й чаклун».

Поступово автор наводить різні історичні версії, зіставляє та аналізує їх. Виходить, по суті, історична справка про епоху князювання на Русі Олега, розроблена автором-розслідувачем на основі великої кількості зібраного матеріалу. Вражає те, що в своєму дослідженні М. Відейко використовує велику кількість джерел, як офіціальних (свідчення археологів, істориків), так і неофіціальних (слухи та різні версії), зібраних автором під час кропіткої праці).

Цікавим по своїй суті є розслідування на історичну тематику автора газети «Голос України», доктора політичних, кандидата психологічних наук,проректора з інформаційно-аналітичної роботи Університету «Україна» Валерія Бебика під назвою «Римляни та теукри!». Автор жаліється на те, що понад 1000 років українців годували політичними міфами Рюриковичів-Мономаховичів про те, що до запровадження християнства вони не мали ні власної історії, ні культури:

«Так, зайди якісь, що відбрунькувалися від «великорусской народности»... Визнавалось, правда, що древні цивілізації на території України таки були: Мезин (Чернігівщина, ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила (Запоріжжя, ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипілля (Подніпров’я, VІ—ІІ тис. до н. е.), Аратта-Оратта (ІV—ІІ тис. до н. е.), Скіфія (VІІ ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е.), Ольвія (VІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е.), Боспор (V ст. до н. е. — ІV ст. н. е.), Антія (ІІІ-VІ ст. н. е.) тощо. Але українці начебто не мають до них жодного стосунку, бо з’явилися буцімто в «Окраине» лише у XІV ст. н. е. А що ж насправді?..», — запитує В. Бебик.

Поступово, спираючись на праці відомих археологів та істориків (С. Бібікова, С. Стурлусона, А. Кифішина, В. Клочка, О. Білоусько та ін.), аналізуючи результати археологічних досліджень автор матеріалу В. Бебик приходить важливих висновків:

«Узявши до уваги, що троянці були вихідцями з України, все стає на свої місця. Вони прийшли в Анатолію (сучасна Туреччина) зі своїми міфами, формами суспільного устрою та матеріальної культури.

Троя, будучи певною правонаступницею Шумеру (який успадкував культуру Енеїди), «запозичила» елементи своєї релігійно-філософської культури Стародавньому Єгиптові, Античній Греції, а через останню — Римській імперії.

І ще одне. За свідченням автора книги «Мезия в І—ІІ веках нашей эры» Г. Златковської, малоазіатські області поблизу Трої населяли ті самі фракійські племена, що і в Мезії. А В. Щербаков свого часу довів, що тамтешні мешканці були «тисячами ниток» пов’язані з Трипіллям! Прадавнє українське коло замкнулось!»

Так автор доводить, що український народ має глибокі корені.

В розслідуванні «Роксолана: міфи і історія» авторка Дарина Назарчук намагається віднайти правду про українську жінку-легенду Роксолану, яка полонила серце турецького султана Сулеймана І. Авторка шукає відповіді на такі запитання: «Що це за дівчина? Звідки вона взялася? Як вдавалося їй понад три десятиліття залишатися однією з найвпливовіших постатей Турецької імперії?»

Розкрити таємницю їй допомагає сучасний дослідник, відомий прикарпатський історик академік Володимир Грабовецький, який ось уже понад півстоліття намагається проникнути у таємницю цієї легендарної жінки.

Пошук В. Грабовецького та інших науковців, зокрема українського тюрколога і сходознавця, автора «Історії Туреччини» Агатангела Кримського і львівського вченого Я. Кіся показали, що історичних матеріалів з цієї теми надзвичайно мало. По суті, є лише одне першоджерело, яке вказує, що вона дочка попа з Рогатина. Про це писав тодішній польський посол поет-історик Самуїл Твардовський. Він дивувався, як це такий величний султан Сулейман І, якого європейці називали Пишним або Великим, Величавим, перед яким падали ниць правителі багатьох країн, "дався водити себе за ніс", як він писав, "убогій дівчині" з Рогатина. Більше того, всупереч мусульманським звичаям і законам ця дівчина стала його першою дружиною.

Однак, незважаючи на мізерну кількість історичних документів, мало хто нині не чув про Роксолану. Це більше завдяки легендам та художнім творам, зокрема, історичним романам Осипа Назарука і Павла Загребельного та відомому телесеріалу. Однак, зауважує В. Грабовецький, фантазія і домисли в цих творах далеко відірвалися від документального підгрунтя.

«Що ж є правдою, а що вигадкою? Ось про Роксолану кажуть, що її справжнє прізвище — Настя Лісовська. Це так?» — цікавиця авторка, на що отримує вичерпну відповідь дослідника:

«На жаль, ми не знаємо досі ні хрещеного ім'я, ні прізвища цієї дівчини. Щодо Насті Лісовської, то її придумали письменники, які, звичайно ж, мають право на домисли. І з'явилося це ім'я тільки в середині ХІХ століття. Ні у галицьких гродських книгах, ні у земських актах кінця ХV — початку ХVІ ст., які я тисячами переглянув, не знайдено жодної згадки про якийсь рід Лісовських. А у повідомленнях венеціанських послів зі Стамбула того періоду її називають Гасекі Хуррем, що у перекладі з турецької означає Весела (Радісна) Султанша, або ще Росса, Роса, Русса. Посли звернули увагу на жінку з Європи, яка раптом з'явилася у стамбульському гаремі серед переважно азійських представниць. Звісно, що вона заінтригувала. Власне, з їхніх донесень Європа й довідалася про Роксолану».

Дослідник жаліється на те, що багато фактів стосовно історії легендарної жінки Роксолани ще невідомо. На них можуть пролити світло турецькі архіви, які ще погано вивчені.