Курсовая работа: Українські перекладознавці XX сторіччя

Українські перекладознавці 20 ст.
ПЛАН

Вступ................................................................................................................ 3

Розділ 1. Історичні аспекти перекладознавства............................................. 6

1.1 Осмислення ролі перекладної літератури в українському суспільстві 6

1.2 Історичні основи перекладу................................................................ 14

Розділ 2. Сучасні видатні перекладознавці України................................... 19

2.1 Доктор філологічних наук та перекладознавець Зорівчак Р.П......... 19

2.2 Видатний теоретик та практик перекладу Коптілов В.В................... 22

Розділ 3. Культури мови перекладу як галузь перекладознавства............ 26

Висновок........................................................................................................ 28

Список використаної літератури.................................................................. 30

Вступ

У другій половині бурхливого двадцятого сторіччя, зокрема в його останні десятиріччя, надзвичайно інтенсифікувалися міжнародні контакти в усіх галузях політичного, економічного, культурного та суспільного життя. Науково-технічний прогрес супроводжується так званим "інформаційним вибухом". Світ охоплений різноманітними конференціями, симпозіумами, форумами за участю сотень і тисяч осіб. Наша реактивна доба зрушила з місця мільйони людей.

Першим наслідком "інформаційного виверження" став "перекладацький вибух". Нові течії у всьому світі були б немислимі без перекладачів. Водночас, дуже змінився сам характер їхньої праці. Значно зросла кількість науково-технічних перекладів (з підрозділами: технічні, медичні, економічно-комерційні, юридично-законодавчі та iн.), виділилися окремо усні та письмові перекладачі конференцій, без яких були б неможливі будь-які міжнародні зв'язки. Під час судового процесу над фашистськими воєнними злочинцями, що відбувався у 1945 - 1946 рр. у Нюрнберзі в Міжнародному Військовому Трубуналі, уперше було застосовано синхронний переклад. Керував синхроністами перекладач Президента Айзенгауера – полковник Л. Достер. У 1946 р. Організація Об'єднаних Націй перейшла на синхронний переклад. З роками він набув надзвичайного поширення.

Перекладачі безпосереднього спілкування, теле- та кіноперекладачі, перекладачі моніторної служби, телефонні перекладачі, перекладачі судів та трибуналів, дипломатичні перекладачі - ось яке розмаїття характеризує професію перекладача в наші дні. Нашим повсякденням стали також комп'ютерний переклад, електронна пошта, започаткована 1972 р., та інтернет.

Значно професіоналізувалася праця перекладачів. Зросли й вимоги до її якостi. Усе глибше усвідомлюють фахівці, що перекладений текст може мати значущий вплив на певні політичні ухвали чи розвиток технологічних процесів, і, отже, навіть мінімальна семантична похибка в перекладі може спричинитися до серйозних матеріальних або моральних втрат, мати небезпечні наслідки. Таким чином зростає, стає прискіпливішою увага перекладача до тексту-джерела. Знову ж таки, тексти стають усе більш фаховими, сповненими термінів та термінологічних сполук, часто, на жаль, полісемантичних. Водночас, виникає і вимога, так би мовити, "лінгвістичної" універсальності. Від професійного перекладача за наших часів вимагається, щоб він активно володів усіма мовними стилями та їхніми видозмінами, бо автором тексту-джерела може бути і витончений стиліст, і напівграмотний прохач чи позивач. Текст часто містить чимало алюзій, абревіатур, архаїзмів, неологізмів, діалектизмів, волаючих імен, каламбурів, явищ вертикального контексту чи інших складних лінгвальних одиниць. Інколи усні перекладачі змушені долати малограмотне мовлення, зокрема коли їхніми клієнтами є іноземці, що користуються під час офіційних зустрічей не рідною мовою, а іншою, поширенішою, якою володіють не в повному обсязі. Для такої професії потрібні і талант, і велика відданість справі, і колосальні знання, бо майже завжди йдеться не про переклад з мови на мову, а з культури на культуру.

Таким чином, основну мету даної курсової роботи можна визначити як – вивчення особливостей перекладу у 20 ст. та дослідження досвіду видатних перекладознавців нашого часу.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань :

· дослідити історичні аспекти перекладознавства;

· розглянути особливості сучасного етапу у розвитку перекладознавства;

· проаналізувати культурні аспекти перекладу.

Предметом курсової роботи є особливості сучасного перекладу та напрацювання сучасних перекладознавців в цій галузі.

Об’єктом курсової роботи є перекладознавці 20 ст.

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета, завдання, предмет та об’єкт дослідження. Основна частина присвячена дослідженню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати курсової роботи.

Розділ 1. Історичні аспекти перекладознавства

1.1 Осмислення ролі перекладної літератури в українському суспільстві

Вплив перекладної літератури на світовідчуття людства – загальновизнаний. Яку важливу роль відіграє художній і науковий переклад в утворенні і виробленні літературної мови – основної прикмети повноцінної нації – доводити нема потреби. Досить вказати на приклад літературної латинської мови, започаткованої перекладом Гомерової “Одіссеї”, що його здійснив у середині ІІІ ст. до н. е. Лівій Андронік. Або ж на приклад французької прози початку XVIII ст., розвиткові якої значно посприяв арабський казковий епос “Тисяча і одна ніч”, що його в епоху повного панування літературного, інтелектуального і морального конформізму геніально переклав А. Галлан.

Перекладні твори збагачують не лише національну літературу, а й загальну скарбницю світової літератури, про що слушно писав М. Рябчук: “У сьогоднішньому світі […] кожен твір незримо, опосередковано або й прямо і явно позначається на всій світовій літературі, впливає на неї через безліч літературних і позалітературних чинників. Те саме стосується і літературних перекладів, не тільки “експорт”, а й “імпорт” літератури є внеском у світову культуру” [6]

Зрештою, переклад суттєво збагачує самого перекладача, приміром, французький романтик Ж. де Нерваль не написав би своїх сонетів, якби як перекладач не пройшов школи Г. Гайне. Історія українського перекладу має свої особливості порівняно із класичною схемою більшості європейських літератур: спершу переклади Біблії, згодом античних авторів, тоді сучасників і загалом авторів національних літератур. Українська перекладацька традиція – багатовікова. Історія склалася так трагічно, що українська мова й література – головні чинники формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормальних умовах. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови. Переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом національної самостійності, вони часто обирали знаряддям боротьби – поряд з оригінальною творчістю – переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність. Слушно писав один із найвидатніших українських перекладачів ХІХ ст. М. Старицький у “Заспіві” до власного перекладу романтичної поеми Дж. Г. Байрона “Мазепа”:

Британця пісню голосну

Я переклав на рідну мову,

Щоб неокриленому Слову

Добути силу чарівну

У газеті “Слово” та в журналі “Нива” з’явилися перші переклади, а також висловлювалися цінні думки про значення та специфіку перекладацьких здобутків.

Творчість І. Франка посідає особливе місце в історії українського художнього і наукового перекладу. Розпочавши працю на цій ниві як гімназист старших класів, І. Франко перекладав до останніх днів свого життя. Його перекладацький талант виявився в різних жанрах, охопив різні літератури та епохи, а його перекладознавчі студії сприяють зростанню майстерності перекладачів і сьогодні.

Саме період, охоплений нашою бібліографією, завдячує І. Франкові дуже багато, адже більшість перекладачів цієї епохи були його молодшими сучасниками. 1920–30-ті рр. і на Великій Україні, і на Західній Україні були важливим періодом в історії українського художнього перекладу, хоча не лише землю, а й душу народу ділила межа на Збручі. Ю. О. Жлуктенко так характеризував цю добу: “Цілком природно, що серед перших перекладачів художньої літератури цього часу ми бачимо письменників і поетів – М. Рильського, М. Терещенка, М. Йогансена, В. Підмогильного, М. Зерова та ін. Особливістю цього періоду було також те, що в перекладацькій діяльності, як ніколи, брали активну участь мовознавці – професор Є. Тимченко, академік А. Кримський, професори – майбутні академіки М. Калинович, О. Баранников” [8]. До перелічених доречно додати прізвища львів’янина М. Рудницького та (в ті роки) чернівчанина В. Сімоновича.

У Літературно-меморіальному музеї Григорія Кочура в Ірпені зберігається, серед рукописів М. Зерова, дуже цікавий документ – датований 31 березня 1930 р. лист голови Кабінету порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка в Харкові майбутнього академіка О. Білецького до М. Зерова на його київську адресу (вул. Леніна, 82, пом. 7) з проханням ознайомитися зі списком творів чужоземних літератур з античних часів до най новіших та використати його при складанні п’ятирічного плану перекладної літератури для видавництва “Література і мистецтво”.

У цьому списку – 246 позицій (чимало з них – багатотомових), поруч більшості з них зазначено прізвище перекладача та стан готовності перекладу. Є і дописки до окремих позицій рукою Миколи Костьовича. До деяких позицій є і певне пояснення щодо суті твору. Уся еліта українського перекладу в ньому – М. Рильський, П. Ріттер, В. Свідзінський, М. Калинович, В. Мисик, М. Іванов, Лесь Курбас, П. Карманський.

Зародження та становлення перекладацької думки і теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає на 70-ті рр. XIX ст. На початку 1864 р. у Львові виник постійний український народний театр, що зумовило потребу перекладного репертуару. У газеті “Слово” та в журналі “Нива” з’явилися перші переклади, а також висловлювалися цінні думки про значення та специфіку перекладацьких здобутків.

Після Другої світової війни, завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолював М. Рильський, а після нього Г. Кочур, наш переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило й систематично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували “домашнім ужитком”, а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож нашим перекладачам і в Україні, і поза Україною – Борисові Тену, Т. Осьмачці, М. Терещенку, М. Бажану, В. Мисику, В. Барці, Г. Кочуру, І. Стешенко, Й. Кобіву, Д. Паламарчукові, І. Качуровському, О. Тарнавському, М. Лукашеві, О. Зуєвському, Є. Дроб’язкові, Д. Павличкові, І. Світличному, Є. Поповичу, О. Сенюк, В. Лучукові, А. Содоморі, Л. Череватенкові, Р. Лубківському, Я. Кравцеві, М. Москаленкові, М. Габлевич, В. Шовкуну, М. Стрісі та іншим талантам з роду Протея – йшлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови.

І ось у таких умовах, коли в Україні до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність критичної літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. У другій половині ХХ ст. склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. “І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по “відлизі”, якби її не підживлював – невидимо, та все ж незмінно – художній переклад такого рівня і такого самозречення?” – ставить риторичне запитання М. Новикова [8].

Ми особисто вважаємо дуже добрими посібниками для удосконаленння та ушляхетнення власного мовлення перекладні антології «Відлуння», «Друге відлуння» та «Третє відлуння» Г. Кочура, «Від Боккаччо до Аполлінера» М. Лукаша, «Захід і Схід» В. Мисика, Гомерові «Іліаду» й «Одіссею» в перекладі Бориса Тена, повного українського Горація в перекладі А. Содомори, у його ж перекладі Овідієві «Любовні елегії» та «Скорботні елегії», «Фауст» Ґете у перекладі М. Лукаша та в його ж перекладі (з допрацюванням А. Перепаді) Сервантесового «Дон Кіхота», «Світовий сонет» Д. Павличка та інші шедеври перекладної літератури.

Явище універсалізму творчої особистості перекладача – симптоматичне для української літератури. Одначе лише в 60-х роках ХХ ст. художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі. Маю на увазі класиків українського перекладу – Г. Кочура, М. Лукаша, Бориса Тена, А. Содомору, Ю. Лісняка, Д. Паламарчука та ін. Художній переклад месником постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Так перекладацтво набуло несподівано політичного значення, опинилося на передньому краї боротьби за українську культуру. Це була унікальна ситуація, коли в переклад ішли, щоб рятувати мову і будувати націю. То була величезна жертовна праця [10].

“Перекладна література на Україні має таку саму драматичну історію, що й література оригінальна, тільки вдвоє драматичнішу. Усі нагінки на мову, на письменство незмірно тяжким обухом спадали на переклад”, – зазначав Р. Доценко [4].

Збірка життєписів провідних українських перекладачів склала б справжній мартиролог з дуже драматичними сторінками. Важким був шлях наших перекладачів, зокрема у ХХ ст. Скільки було серед них – полеглих, розстріляних, замучених, засланих, їх постійно гудили за “потяг до буржуазної літератури”, їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, – мовляв, це відхід від сучасної літературної норми.

Ось деякі промовисті факти з історії українського художнього перекладу. У 1964 р. М. Рильський та Г. Кочур видали антологію новітньої чеської поезії. У цьому ж році, за редакцією М. Рильського, Леоніда Первомайського та Г. Кочура, вийшла антологія новітньої словацької поезії ХІХ–ХХ ст. Одначе то були не просто перекладні антології, а коронні праці українського художнього перекладу. В умовах тоталітарного режиму, безглуздої цензури та нищівної самоцензури ці книжки, повні асоціацій з рідною історією, вчили любити свободу та рідний край [12].

Художній переклад відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Не вивчену ще роль. Одна з його найзворушливіших сторінок – це праця над перекладами в умовах тюрем і заслань. Це майже вся творчість поета каторжанина П. Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М. Зерова на Соловках (праця над перекладом Вергілієвої «Енеїди») у 30-х рр. ХХ ст., у 40–50-х рр. – Г. Кочура в Інті, у 70-80-х рр. – В. Стуса,. Світличного, І. Калинця, І. Коваленка та рецензування цих перекладів Г. Кочуром. Як важко було цим подвижникам дістати навіть іноземні оригінали! Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та офіційної цензури в концтаборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві. А часто відіслані в листах до рідних переклади були конфісковані. Скільки перекладів пропало, скільки знищили сторожі тюрем та концтаборів. Як тут не згадати М. Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці “Австро-руські спомини”) закликав написати історію втрачених творів української літератури. У ХХ ст. кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.

Історію українського художнього перекладу, української перекладознавчої думки ще не осмислено, не досліджено, не випрацювано навіть теоретичний каркас її дослідження, а отже – не написано ще історії української літератури і, тим самим, повноцінної історії нашого народу.

Загалом, створення концептуальної історії світового перекладу є першочерговим завданням сучасної теорії перекладу, яку треба утвердити як окрему незалежну дисципліну. Адже теорія може успішно розвиватися лише тоді, коли вона має у своєму розпорядженні достатньо опрацьований величезний дослідний матеріал діахронного характеру, а саме такий матеріал може, без сумніву, забезпечити історія перекладної літератури. В українських умовах це поняття охоплює і світову літературу в українських перекладах і українську літературу в перекладах різними мовами. Адже глибоко правдиві слова М. Гумільова про те, що для того, по-справжньому зрозуміти поета можна лише, перечитавши всі переклади його творів різними іноземними мовами [1].

Взірцем для наших дослідників повинен бути курс лекцій блискучого дослідника української літератури М. Зерова, опублікований під заголовком “Нове українське письменство” у виданні праць М. Зерова з літературознавства (Київ, 2003), у якому переладацьку діяльність кожного автора розглянено нарівні з його оригінальною творчістю. Дуже багато можемо почерпнути також із праць російських дослідників Ю. Д. Лєвіна, М. П. Алєксєєва, А. В. Федорова, В. М. Россельса, В. Ю. Шора, Ю. Г. Еткінда, В. Н. Комісарова, Г. В. Чернова, естонського – П. Торопа, американських – М. Фрідберга та Л. Венуті [1].

Згідно з основними вимогами теорії полісистеми, випрацьованої перекладознавцями з Ізраїлю – Г. Турі та І. Івеном-Зогаром, історикові літератури, літературознавцю та перекладознавцю доречно досліджувати творчість видатних літературних особистостей з погляду дискурсу – водночас як авторів перекладних та оригінальних творів. Тоді стануть очевидними чимало суттєвих фактів, виявів перекладацької естетики. Приміром, у 1930-х роках П. Тичина – після свого надзвичайного творчого злету збірок «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав» – пише художньо ниці віршики збірки «Партія веде» (однойменна поезія, дві «Пісні трактористки» та ін.), але доказом того, що його великий літературний талант не змогли вбити, є його перекладацька діяльність цих років – «Троянди і хрест» О. Блока, Пушкінові «Біси». 1930 р. він зробив конгеніальний переклад перлини світової лірики – вірша «Белеет парус одинокий…», що його написав вісімнадцятирічний М. Лермонтов, – найглибший з усіх двадцяти українських перекладів, які зібрав В. Радчук [1, 10].

Як справедливо зазначав проф. Г. Грабович, історія літератури нероздільно пов'язана з дискурсом: її творять не тільки поодинокі праці, а й їх рецепція. Ідеться про сприйняття читачів.

Досліджувати українську перекладацьку культуру необхідно в щільному зв’язку з історією народу та з історією розвитку цільової мови, її лексикону, образного фонду, фразеологічних засобів, синтакси. Скажімо, якщо у XIX ст. наші перекладачі, може, й надмірно українізували перекладувані драматичні твори, то не слід забувати, що це був лише період становлення українського національного театру, і було б помилкою оцінювати їхню діяльність з погляду сучасних вимог до художнього перекладу. Важливо також глибоко дослідити вплив перекладної літератури на розвиток літератури оригінальної.

Озброївшись солідною теоретичною базою, картотеками, бібліографіями, базами даних, можна приступати до комплексного вивчення історії українського художнього перекладу на основі найновіших досягнень світового перекладознавства. Назву хоча б теорію багатоаспектності перекладу В. Н. Комісарова, культурологічну парадигму інтерпретації художнього перекладу Г. В. Чернова, концепцію тотального перекладу П. Торопа, полі системи Г. Турі та І. Івена-Зогара, жанрову теорію перекладу, у випрацювання якої зробили свій посильний внесок і українські перекладознавці – О. І. Чередниченко, В. Д. Радчук, П. О. Бех та ін.

1.2 Історичні основи перекладу

По-різному готували перекладацькі кадри в різні епохи та в різних країнах. У Канаді, приміром, підготовка перекладачів почалася із викрадення дітей, а саме: у 1534 р., відкривши затоку Св. Лаврентія, французький мореплавець Ж. Картьє намагався нав'язати контакти з індіанцями за допомогою мови жестів. Оскільки такий спосіб спілкування був досить складним і не завжди вдалим, то, від'їжджаючи, він викрав синів вождя ірокезького племені із Стадакони (територія сьогоднішньої провінції Квебек) Дома Агая і Тайноагні й завіз їх до Франції. Згодом, повернувшись на батьківщину, ці юнаки стали першими перекладачами в історії Канади. Одначе ретельно виконували свої перекладницькі обов’язки лише до того часу, доки їхні нові господарі не стали кривдниками їхнього племені. А тоді навідріз відмовилися. Були патріотами. До речі, патріотизм - це невід’ємна риса перекладача, за звичай, представника свого народу [11].

Одну із найдавніших перекладацьких шкіл було засновано в Єгипті, ще в 1835 р. Одначе лише в 70-х роках нашого сторіччя настало повне усвідомлення того, що навчання перекладу – це окрема комплексна дисципліна з власною теорією та методикою. Tепер у світі є чимало Інститутів перекладу та перекладацьких факультетів чи відділів в університетах, як, приміром, Iнститути усних та письмових перекладачів у Парижі, Брюсселі та Оттаві, Всеросійський перекладацький центр у Москві, перекладацький відділ факультету іноземної філології Національного університету ім. Т. Шевченка в Києві, перекладацькі факультети Тамперського університету в Фінляндії, Віденського - в Австрії, Карлового - в Празі. У деяких інститутах навчають і мов і перекладу, в інші приймають студентів лише з досконалим знанням мов і зосереджують увагу передусім на мистецтві та вмінні перекладати [11, 9].

Що ж до перекладу в Україні, то, по-перше, українська мова (як і чимало інших) належить до мов обмеженого поширення, що одразу збільшує вагу перекладу в нас. Ще творці слов'янської писемності - євангелисти Кирило та Мефодій - змушені були обстоювати перед Римом та Візантією право людей читати Біблію не лише грецькою і латинською, а й старослов'янською мовами.

Оскільки наша історія склалася так трагічно, що українська мова й література - головні чинники формування нації в умовах бездержавності - майже ніколи не мали нормальних умов для функціонування, перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відігравала надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення її мови. Переважна більшість українських письменників минулого по-подвижницькому ставилася до перекладу. Вони були просвітителями свого народу та борцями за його кращу долю, і своїм знаряддям, поряд з оригінальною творчістю, часто обирали переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність.

Після другої світової війни, завдяки блискучій школі українського художнього перекладу, очолюваній спершу М.Рильським, а після його смерті в 1964 р. – Г. Кочуром, перекладна література систематично й повносило входить у національну культуру. Український художній переклад - месником - постає на повний зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої в своєму історичному розвитку оригінальної української літератури. Перекладна література стає також великим скарбом для прийдешнього через нагромадження тих лексичних, образних, віршових, структурно-конотативних ресурсів, які тепер можуть широко використовувати українські письменники.

Доля була жорстокою до наших перекладачів. Скільки було серед них поляглих, розстріляних, замучених, засланих! Але вони завжди стояли на сторожі Слова. Під віршовою сповіддю Г. Кочура:

“Приймаю, доле, все без скарги, без вагань,

Лиш вбережи, молю, мого життя основу, -

Моє оплачене поневірянням слово.

В нім сяє все, чого позбавлений в житті,

В нім – волі й вічності уламки золоті,

В нім – правді світовій і правді нашій дань”

міг би підписатися кожний з цих подвижників

На жаль, останніми роками наша перекладна література зазнала гіркотних, непоправних утрат: межу вічності переступили М.Бажан, Борис Тен, І. Стешенко, М. Лукаш, Г. Кочур, О.Тарнавський, О. Зуєвський, Д. Паламарчук, В. Митрофанов [8].

Вмирають мудреці з держави слів,

Святі, що сущі над патериками...

Вкраїнської словесності держава

Поволі тратить гетьманів своїх...

(В. Коротич)

Для нашої філології важливий не лише художній переклад українською мовою, а й переклад українського художнього слова різними мовами, передусім англійською. У цій галузі маємо тепер чимало новинок. Так, у Канаді тільки що видано два томи із запланованого п’ятитомника “Women’s voices in Ukrainian literature”, де вміщено переклади творів Олени Пчілки та Наталії Кобринської, Дніпрової Чайки та Любові Яновської. У цьому ж році заплановано видати в наступних трьох томах твори Ольги Кобилянської та Євгенії Ярошинської, Лесі Українки і Грицька Григоренка та дитячі оповідання письменниць цієї епохи. Цей своєрідний подвиг - донести до англомовного читача творчість українських письменниць, долаючи часові, географічні та мовні бар’єри, взяла на себе професор Романа Франко, що впродовж тривалого часу керувала кафедрою славістики та сучасних мов у Саскачеванському університеті.

Що ж до науково-технічного перекладу, то він ледь животів, після короткочасного ренесансу, пов'язаного з Інститутом української наукової мови, який було по-варварському знищено у 1930 р., під приводом надуманого процесу над фіктивною "Спілкою визволення України". Нас переслідують лексикографічні злидні, упродовж десятиліть, коли наша мова призначалася лише для домашнього вжитку, ми майже не видавали термінологічних словників, не мали ніяких умов для вишколювання перекладачів-синхроністів, перекладачів аудіо-візуальної комунікації, перекладачів дипломатичного рівня та богословської літератури. На жаль, дотепер ми не маємо окремої професійної організації перекладачів, отже, не належимо до Міжнародної федерації перекладачів, FIT, заснованої у Парижі 1953 р., яка тепер об’єднує перекладачів понад 80-и держав. За сприяння цієї організації, 1995 р. опубліковано надзвичай вартісну колективну монографію за редакцією Ж. Делісл та Дж. Вудворс “Перекладачі крізь віки” водночас англійською та французькою мовами [4].

В Київському державному університеті ім. Т. Шевченка був здавна перекладацький відділ, але його головним завданням було навчати військових перекладачів з російською як мовою-джерелом. Лише у 1991 р. ситуація там кардинально змінилася. Львівський державний університет ім. І. Франка вперше проводив набір на перекладацький відділ у 1996/97 н. р.. Студент перекладач повинен критично оцінювати лінгвістично-філософське підґрунтя численних перекладознавчих систем, починаючи від поглядів Ціцерона, Горація та Св. Джерома, аж до сучасних наукових парадигм, зокрема, до лінгвістичної поліфонії Е. Табаковської, поняття багатоаспектності перекладу проф. В. Комісарова та культурологічної парадигми інтерпретації художнього перекладу проф. Г. Чернова.

Вимогою нашого часу є комплексна асиміляція знань і, отже, перекладознавство, зокрема його методологія, може успішно розвиватися, лише широко використовуючи здобутки інших наук, зокрема, когнітивістики, семіотики. Так, мовна картина світу - важлива складова мовної компетенції. Вона складається із концептуальних структур, по-своєму організованих і відображених в кожній мові. Розбіжності концептуальних структур мови-джерела та цільової мови часто спричиняють перекладацькі аномалії.

Розділ 2. Сучасні видатні перекладознавці України

2.1 Доктор філологічних наук та перекладознавець Зорівчак Р.П.

В даному розділі ми розглянемо декілька видатних вітчизняних перекладознавців 20 ст.. Так, одним із корифеїв українського перекладу є доктор філологічних наук, професор, член та заступник голови Науково-технічної рад Львівського національного університету ім. І.Франка, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, академік Академії наук вищої школи України, член Національної спілки письменників України, відмінник освіти України Зорівчак Роксоляна Петрівна

Вона народилася 8 листопада 1934 р. у Львові. У 1956 р. закінчила відділ англійської філології факультету іноземної мови Львівського державного університету ім. І. Франка, одержавши Диплом з відзнакою за спеціальністю "англійська філологія" з присвоєнням кваліфікації філолога. 1976 р. захистила кандидатську дисертацію на тему “Фразеологія письменника як проблема перекладу (на матеріалі перекладів поетичних творів Т. Г. Шевченка англійською мовою)”, у 1987 р. захистила докторську дисертацію на тему “Лінгвостилістичні характеристики художнього тексту і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози)”. Працювала на кафедрі іноземних мов Львівської державної консерваторії ім. М. В. Лисенка: старший викладач (1956–1978 рр.), доцент (1978–1989 рр.), професор (1989–1991 рр.). З 1992 до 1998 рр. – професор кафедри англійської філології Львівського державного університету ім. І. Франка. З 1998 р. - перший завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка.

Англіст-фразеолог, перекладознавець, дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження української літератури до англомовного світу і англомовних літератур до української літератури, засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін.

Читає теоретичні курси з вступу до перекладознавства, теорії і практики перекладу, історії художнього перекладу, техніки перекладу на конференціях, контрастивної лінгвістики, контрастивної фразеології, рецепції англійської літератури в Україні. Керівник численних кандидатських дисертацій, 30 разів виступала опонентом на захистах кандидатських дисертацій, один раз – докторської.

Автор монографій: “Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія (на матеріалі перекладів творів української літератури англійською мовою)“ (1983), “Реалія і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози)” (1989), розділу “Українсько-англійські літературні взаємини” (у кн.: “Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті”: У 5 т. – К., 1988 – Т. 3), розвідок (понад 700) з перекладознавства, контрастивної лінгвістики та англістики в колективних монографіях, енциклопедичних виданнях (зокрема, в УРЕ, УЛЕ, компендіумі “Українська мова”), в україномовній та англомовній лінгвістичній пресі. Ініціатор, науковий редактор та автор передмови бібліографічного покажчика “Григорій Кочур” (Львів: ЛНУ, 1999), - першої персональної бібліографії перекладача і перекладознавця в Україні. Науковий редактор та співавтор передмови біобібліографічного покажчика "Микола Лукаш" (Львів: ЛНУ, 1999).

Член Спеціалізованих учених рад при Київському та Львівському національних університетах для захисту докторських та кандидатських дисертацій з германістики, романістики, перекладознавства; керівник Методологічного семінару з проблем перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. професора Ю.О. Жлуктенка при ЛНУ ім. І. Франка; голова Комісії всесвітньої літератури ім. Миколи Лукаша НТШ та член Президії цього товариства; співкерівник (з А. Содоморою) Секції перекладачів Львівської організації Національної спілки письменників України; член редколегій українських наукових збірок: “Теорія і практика перекладу” (Київ), “Іноземна філологія” (Львів), “Вісник Львівського університету. Серія іноземні мови” (Львів), “Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці філологічної секції” (Львів), “Германська філологія: Науковий вісник Чернівецького університету” (Чернівці); член Товариства ім. Фулбрайта в Україні (1999).

Упроваджує українське перекладознавство до міжнародного контексту як учасник численних міжнародних форумів, зокрема IX і XI Міжнар. з’їздів славістів (Київ, 1983; Братислава, 1993), Першого – П’ятого Конгресів Міжнародної асоціації україністів (Київ, 1990; Львів, 1993; Харків, 1996; Одеса, 1999, Чернівці, 2002), Міжнародної наукової конференції “Терія перекладу і наукові основи підготовки перекладачів "“(Москва, 1975, 1988), Міжнародної конференції Британської асоціації фахівців з порівняльного літературознавства (Ворвік, Великобританія, 1992), XIII Конгресу Міжнародної федерації перекладачів (Брайтон, Великобританія, 1993), Міжнародної конференції “Слово. Текст. Час (Щецін, 1999, 2001, 2002), Всеєвропейської Конференції перекладачів і перекладознавців (Бєлград, 2001), міжнародної конференції "Григорій Кочур і український переклад" (Київ - Ірпінь, 2003) та ін. Для співпраці українських філологів з філологами англомовного світу чимало зробила Р. Зорівчак, викладаючи українську мову та переклад в Лондонському університеті як стипендіат Британської ради (1991/1992 н. р.) і в Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн (штат Іллінойс) як стипендіат наукових обмінів імені В. Фулбрайта (1997), де вона читала лекції з перекладознавства і фразеології.

Статті про Р. Зорівчак є в УЛЕ ( 1990, т. 2), “Хто є хто в Україні” (К., 1997, 2000), Універсальному словникові-енциклопедії (1999, 2002), “2000 Oustanding people of the 20th century” (Кембрідж, 1998), “Marquis Who’s Who in the World” (1998, 16-е вид.; 2002, 18-е вид.), “The international Directory of Distinguished Leadership” ( 1999, 8-е вид.) та ін.

2.2 Видатний теоретик та практик перекладу Коптілов В.В.

Одним із видатних перекладознавців сучасності є Віктор Вікторович Коптілов - перекладача, теоретик перекладу. 3 липня 2000 року йому виповнилося 70 років. Свою першу переклацьку спробу він здійснив 1948 року, коли вчився в 10-му класі. Це була балада Л.Уланда "Прокляття співця". Переклад, як його тепер оцінює сам перекладач, був наївний, зроблений без будь-якої підготовки. Пригадується йому з тієї юнацької проби пера романтичний початок:

Стояв над синім морем у давнії часи

Старий високий замок /якоїсь там/ краси...

Потім на 2-3-х курсах Київського університету, коли лекції видавалися студенту філфаку В.Коптілову надто вже нудними, він для розваги перекладав вірші А.Фета українською:

Тільки пісні потрібна краса,

А красі навіть пісні не треба, -

а поезію М. Рильського - російською:

На цвет гречихи пали росы

И пчел веселый гул затих...

Чи знав тоді замріяний спудент В.Коптілов, що цей інтерес до "таких собі забавок", як він їх тепер називає, зрештою приведе його до фундаментального перекладознавства, а учні його учнів вивчатимуть його праці в університетських курсах? Що сам академік М.Рильський 1964 року напише ґрунтовний відгук на його кандидатську дисертацію "Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)" і що року 2000-го йому буде вручено премію імені того ж таки М.Рильського за кращий художній переклад? Певна річ, не міг він того знати, проте "забавки" виявилися напрочуд стійкими, - вочевидь, не випадковістю, а лакмусовим папірцем покликання [2].

По-справжньому захопився перекладом В.Коптілов, коли був в аспірантурі. Навіть тему свого кандидатського досліду змінив з історії прислівника на згаданий нарис історії перекладу. У відгуку на цю кваліфікаційну пробу принципово доскіпливий М.Рильський, до речі, визнавав, що змінив деякі власні погляди на переклад під її впливом. Зокрема поет погодився з засадою історизму, що дозволяє і переспіви Т.Шевченка розглядати саме як тогочасні переклади, а самого Кобзаря називати в історичному ряду перекладачем: "Я довго був під гіпнозом думки, що "Давидові псалми", приміром, - це тільки вільні варіації на біблійні теми. Словом, ніколи не пізно відмовитися від власної помилки" (М.Рильський. Мистецтво перекладу. Статті, виступи, нотатки. Київ, 1975, с.183). Там же класик відзначав перспективність ученого і те, що "саме ж на фактах історії тільки й можна виводити теоретичні побудови". Докторська дисертація, захищена у 1971 році, мала назву "Актуальні теоретичні проблеми українського художнього перекладу". У ній було охоплено вже не лише слов'янський, а значно ширший літературний і мовний ареал Європи та Нового Світу, а головне - вона таки свідчила, що у сфері перекладу Україна нарешті має концептуально плідного вченого міжнародного масштабу. Того ж року вийшла і однойменна книжка. Потім з'явилися книжки "Першотвір і переклад" (1972), "Теорія і практика перекладу" (1982). Разом з ними десятки перекладознавчих статей В.Коптілова розбуркували до дискусій інтерпретаторський цех, формуючи у дослідницькій і навчальній філології новий напрямок.

Тим часом, опановуючи нові мови, В.Коптілов розширював і сферу своїх перекладацьких зацікавлень. Попервах великих текстів побоювався, але радо працював над короткими творами. Опублікував свої версії з М.Рея, В.Блейка, Г.Гайне. Паралельно писав критичні розбори перекладних видань, огляди перекладацького процесу, чим теж вивіряв свій фаховий світогляд теоретика і практика перекладу. У 1960-80-ті роки переклав чимало поезій з англійської мови (Донн, Шеллі, Блейк, По, Вітмен, Єйтс, Джойс та інші ірландці), з німецької (поети бароко, Гельдерлін, Гайне, Рільке, Шторм, Фонтане, Бехер та інші), з польської (Кохановський, Лесьмян, Броневський, Слонімський, Стафф, Виспянський, Каспрович, Словацький та інші), з російської (Некрасов, Брюсов, Блок). Пізніше в центрі творчих інтересів перекладача опинилася французька поезія у двох своїх часових "крайнощах": ХХ століття і Середньовіччя. Серед поетів ХХ століття: П.Валері, П.Клодель, Р.Шар, Л.Араґон, А.Мішо, Ф.Супо, Ж.Превер, Ж.Ануй, Е.Ґільвік. Поруч з ними слід поставити добірки поезій швейцарських та канадських авторів, поетів регіону Індійського океану та Карибського басейну тощо, а також прозові переклади романів Ф.Саґан "Тьмяний профіль" і А.Лопеса "Новий романс" та його оповідання. З епохи Середніх Віків: переспіви "Роману про Трістана та Ізольду" і "Роман про Ренара", а також прозові "Легенди про лицарів Круглого Столу". "Зимова казка" В.Шекспіра - єдиний драматичний твір у доробку перекладача, але він і один з небагатьох шедеврів британського класика, що їх було уперше перекладено для повного українськомовного 6-томника його творів [2, 6].

Останніми роками професор В.Коптілов рідко виступає з теоретичними статтями чи рецензіями на переклади, а більше часу й сил віддає самим перекладам, не цураючися й переспівів, що їх вважає доцільними для популяризації творів фольклорного походження. Ці переклади, до речі, якщо їх читати уважно, порівнюючи з оригіналами, виявляють дуже продуману, мотивовану і цікаву систему роботи Майстра. Це й роблять тепер студенти - майбутні перекладачі - у своїх бакалаврських і магістерських студіях, де звичними є і посилання на наукові праці нашого українського перекладознавця.

У короткому розділу курсової роботи немає змоги торкнутися ширшої культурницької місії В.Коптілова як паризького працівника ЮНЕСКО, енциклопедиста, члена численних редколегій, укладача і редактора наукових та перекладних видань, збирача крилатих висловів (витлумачених спільно з А.Коваль у відомій книзі) тощо. Але про його наукову школу сказати варто, бо вона була у своєму роді першою в Україні, їй завдячують сьогодні і школи професорів Р.Зорівчак у Львові та М.Новикової у Сімферополі, - хоч сама вона у свою чергу є продовженням фахової традиції, що зродилася у колах таких перекладачів, як І.Франко, М.Рильський, Г.Кочур, які вміли свєю спостережливістю, критикою і узагальненнями формувати цеховий світогляд і самий перекладацький гурт. Перекладознавча школа В.Коптілова заявила про себе в кінці 70-х років, коли один за одним стали на ноги його аспіранти.

Розділ 3. Культури мови перекладу як галузь перекладознавства

Культура мови перекладу — галузь перекладознавства, що вивчає й оцінює текст перекладу щодо його відповідності загальнолітературній нормі, стилістичній системі літературної мови. Культура мови перекладу залежить від мовної культури взагалі, від стану розвитку стилів літературної мови, тобто від мовних процесів, що відбуваються в оригинальній літературі. Культура мови перекладу пов’язана з оцінкою досконалого (недосконалого) перекладу, тобто враховує його функціонування як явища рідної літератури й мови. Відповідна оцінка передбачає порівняння тексту перекладу з оригіналом, встановлення адекватності здійсненого перекладу. При цьому Культура мови перекладу заперечує буквальний, дослівний переклад, орієнтує перекладачів на дотримання міри естетичного в передачі національного колориту оригіналу, на творчі пошуки у відтворенні індивідуального стилю автора, який послуговується діалектною, регіональною лексикою, архаїчними мовними засобами, різними прийомами стилізації.

Співвідношення мови оригіналу і мови перекладу — величина історично змінна. В Середні віки переклади були переважно буквальні, в 17 — 18 ст. «вільні», для яких характерне скорочення і навіть зміни. Пізніше перекладачі прагнуть до відповідності оригіналу, до точної передачі і змісту, і художніх особливостей його. В певну добу першотвір прочитується перекладачами по новому. Давні переклади несуть на собі відбиток минулого стану літературної мови. Крім того, через мовні явища перекладачі доносять до сучасного читача загальнокультурну, естетичну оцінку першотвору. Як галузь мистецтва перекладу культура мови перекладу сприяє відбору, шліфуванню виражальних засобів рідної мови, урізноманітнює її стилістичні можливості. Відчуття рідної мови допомагає перекладачеві у використанні стилістичних маркованих засобів (діалектної, просторічної, архаїчної, високої книжної або розмовної зниженої лексики). Недосконалий той переклад, у якому відбувається стилістична переорієнтація мови оригіналу, що неодмінно призводить до порушення його змісту. Культура мови перекладу заперечує не лише буквальний переклад, а й мовне штукарство, яке власне перетворює переклад на довільний переказ, або переспів. Тонка межа відділяє новаторську мовотворчість перекладача від формального експериментування зі словом. Теоретики й практики перекладу відзначають труднощі у відтворенні фразеології першотвору, передачі міжмовних омонімів, наголошують, що переклад із близькоспоріднених мов буває складніший, ніж із мов структурно віддалених, а переклад наукової, публіцистичної літератури легший, ніж художньої. В історії української перекладної літератури і перекладознавства вирізняються окремі періоди, коли з кількісним збільшенням перекладів, з розширенням кількості мов, з яких перекладають, зростає увага і до культури мови перекладу [2].

Висновок

Написати історію українського художнього перекладу, а, отже, по-новому осмислити історію української літератури завдання надскладне, що вимагає самовідданої праці, енциклопедичних знань, високого професіоналізму.

Ідеально було б утворити в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України відділ, що досліджував би історію українського художнього перекладу та історію перекладів української літератури світовими мовами – щось на зразок Пушкінського дому в Петербурзі. На жаль, у наших умовах не можемо й мріяти про це. Але ж тепер в Україні започатковано кафедри перекладу, де – при вміло організованій роботі – можна зробити чимало – зрозуміло, при певними викладацькими кадрами. По-перше, необхідно провести велику бібліографічну роботу, до якої слід (з відчутною користю для них самих) залучити студентів філологічних факультетів, зокрема перекладацьких відділів. Лише зібравши великий бібліографічний фактаж, слід переходити до самого дослідження.

Треба провести надзвичайно велику дослідчу працю щодо окремих перекладачів, щодо історії відтворення українською мовою творчої спадщини найвидатніших авторів, щодо окремих перекладацьких епох, часто працювати з рукописними текстами. А тоді вже переходити до кінцевої мети – створення історії перекладу та перекладознавчої думки в Україні. Ще 1987 р. професор М. О. Новикова у програмній перекладознавчій статті “Арифметика и алгебра перевода. Платить кто будет?..” обґрунтувала необхідність впровадити теорію перекладу в навчальні плани на всіх філологічних факультетах вищих навчальних закладів (ішлося тоді ще про СРСР). Ця вимога залишилася дієвою і на сьогодні в умовах України. Тільки ж не менш необхідним є упровадити викладання історії перекладної літератури, якщо прагнемо того, щоб наші філологи могли мислити категоріями літературознавчими, категоріями світової літератури, щоб усвідомлювали рідну літературу у всесвітньому контексті.

Очевидно, для цього потрібно вишколювати відповідні педагогічні кадри з глибоким знанням не лише іноземних мов, а й культури інших народів. Перед нами – дуже складні завдання, але реальні й необхідні.

Що ж чигає на наш художній переклад тепер? Здавалося б, у вільній Україні повинні бути створені умови для його повноцінного розвитку. Та сувора дійсність засвідчує часто протилежне.

Ступивши крок у нове тисячоліття, ми чи не найболісніше відчуваємо зміни, передусім, у сфері мовній: полишаючи мовлене, пісенне слово, притлумлюючи властиве нам прагнення мислитиобразами, ввійшли ми в світ прагматичний, раціональний, де почуттєве, багате на стилістичні нюанси слово стає не тільки чимось дивним, а й начебто зайвим.

Доречно активізувати перекладознавчу критику, яка у нас майже відсутня. Не випрацювані у нас ще теоретичні основи критики перекладу, бракує і критиків і журналів, де їхні рецензії можна б друкувати.

Список використаної літератури

1. Зорівчак Р. П. Про підготовку перекладачів для України ХХІ ст.. // Сучасна лінгвістика, 2005., №7. – с.15-17

2. Зорівчак Р.П. Реалія і переклад. - Львів: Вид-во при Львів. ун-ті, 1989. Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови/ Відп. ред. В.М. Русанівський.- К.: Наукова думка, 1977.- 237 с.

3. Комиссаров В.К. Теория перевода. - М.: Высш.шк., 2000. -253 с.

4. Коптілов В.В. Теорія і практика перекладу. –Київ: Вища школа, Вид-во при Київському університеті, 2001.-166с.

5. Кухаренко В.А. Интерпретация текста.-М.: Просвещение, 1988.- 192 с. Філологічні науки

6. Любченко Т.Н. Практичні підходи до перекладу // Теорія i практика перекладу. - К., 1991. - Вип. 17. - с.89-97.

7. Новикова М.А. Микола Лукаш: миф и антимиф // Теорiя і практика перекладу. -К.: Вища школа, 1991. -Вип.17. -С.98-107.

8. Новикова М.А. Про історію перекладу // Теорiя і практика перекладу. -К.: Вища школа, 1991. -Вип.10. -С.21-27.

9. Рецкер Я.И. Теория перевода и переводческая практика. – Х.: Лингво, 2001. – 216с.

10. Рильський М. Мистецтво перекладу. Статті, виступи, нотатки. Київ, 1975, с.183

11. Федоров А.В. Основы общей теории перевода. - М.: Высшая школа, 1983.- 303с.

12. Швейцер А.Д. К проблеме лингвистического изучения процесса перевода.//Вопросы языкознания. - 1999. - № 4. - с.40-49.