Реферат: Сучасний стан корейської проблеми

Реферат

на тему :

Сучасний стан корейської проблеми.

Військово-політична ситуація на Корейському півострові після завершення Другої У той час як військова й політична ситуація в розділеній "залізною завісою" Європі ні кінець 40-х рр. у цілому стабілізувалась, на Далекому Сході конфронтація між державами радянського блоку і США та їхніми союзниками набула небаченої гостроти. Рішеннями Московської наради міністрів закордонних справ великих держав у грудні 1945 р. передбачалося взаємне виведення радянських і американських військ відповідно з Півночі й Півдня Корейського півострова, де вони приймали капітуляцію японських збройних сил, і встановлення опіки над країною на 5-річний термін. Підготовка конкретних пропозицій щодо відродження Кореї як єдиної демократичної незалежної держави та формування тимчасового центрального уряду була доручена спільній комісії з представників радянського й американського командування. Але внаслідок гострих розбіжностей її діяльність виявилася безрезультатною.

На Півдні американці просували до влади учасника боротьби за незалежність Кореї досвідченого ліберального політика-емігранта Лі Син Мана . Під прискіпливим наглядом американських військових він мав реалізувати план демократичних перетворень, аналогічний тому, що був розроблений у Вашингтоні для переможеної Японії. Радянська військова адміністрація на Півночі зробила ставку на Кім Ір Сена, що змолоду брав участь у комуністичному антияпонському партизанському русі, змушений був шукати політичного притулку в СРСР, а після визволення в мундирі майора Радянської Армії був переправлений до Пхеньяна і почав швидке сходження по щаблям політичної кар’єри.

З огляду на наявність "комуністичної загрози", США внесли питання про Корею на розгляд другої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Більшістю голосів та схвалила 14 листопада 1947 р. американський проект резолюції про створення Тимчасової комісії ООН по Кореї , що повинна була забезпечити проведення вільних виборів на півострові й формування загальнонаціонального уряду. Але СРСР відмовився визнати повноваження Тимчасової комісії, а Українська РСР, відповідно, не погодилася взяти участь у її роботі. У результаті напівдемократичні вибори відбулися в травні 1948 р. лише на Півдні, але 12 грудня того ж року Генеральна Асамблея ООН спеціальною резолюцією визнала "єдино законною" проголошену 15 серпня Корейську Республіку зі столицею в Сеулі (площа – 98,5 тис. кв. км, населення – 47,5 млн. чол. на 2000 р.). На Півночі, у Пхеньяні, 9 вересня була проголошена Корейська Народно-Демократична Республіка (площа – 120,5 тис. кв. км, населення – 22 млн. чол. на 2001 р.). Обидві держави розпочали підготовку до об'єднання півострова силою, що полегшувалося завершенням на кінець 1949 р. виведення радянських і американських військ. На Півдні в якості радників залишалося 500 американських військових і 700 цивільних службовців.

Тим часом, 5 березня 1949 р. відбувся візит до Москви північнокорейської делегації в складі голови уряду КНДР Кім Ір Сена й міністра закордонних справ Пак Хен Єна. Хоча питання про військове об'єднання обох частин Кореї під час переговорів не піднімалося, Сталін пообіцяв надати Пхеньяну суттєву допомогу в створенні збройних сил. Протягом усього 1949 р. відбувалися інтенсивні поставки радянського озброєння, бойової техніки, боєприпасів, іншого військового спорядження до КНДР, північнокорейська армія час від часу випробовувала на міцність південнокорейську оборону. Нарешті, після консультацій з Мао Цзедуном Сталін 9 лютого 1950 р. дозволив Кім Ір Сену розпочати підготовку широкомасштабної операції на півострові. У штабі північнокорейської армії за участю радянських радників у глибокій таємниці здійснювалося розроблення плану наступу, прискорено формувалися кілька нових дивізій.

На цьому фоні дивною видається фактична бездіяльність СІЛА, котрі нічого не вчинили, щоб попередити виникнення одного з найкривавіших регіональних конфліктів XX ст. Хоча із січня 1950 р, південнокорейські військові неодноразово повідомляли в Тимчасову комісію ООН по Кореї розвідувальні дані про загрозу агресії з Півночі, американці сприймали це як спроби політичного тиску в надії отримати більшу фінансово-економічну допомогу й підтримку. Ще на початку березня 1949 р. командувач американськими військами на Тихому океані Д.Макартур в одному з інтерв'ю недвозначно виніс Корею за межі оборонного периметра США. "Наша лінія оборони, - заявив тоді генерал, - іде ланцюгом островів, що оточують азійське узбережжя. Вона починається на Філіппінах і продовжується через архіпелаг Рюкю, включаючи в себе його головний бастіон Окінаву. Потім вона звивається і йде через Японію й ланцюг Алеутських островів до Аляски". Держсекретар Дін Ачесон у виступі в Національному прес-клубі у Вашингтоні 12 січня 1950 р. пішов іще далі. Він не лише підтвердив виключення з американського оборонного периметра Індокитаю, Тайваню й Кореї, але й конкретно відмовився від будь-яких намірів давати гарантії країнам, що знаходилися безпосередньо на азійському материку.

Далекими від ідилічних були й відносини офіційного Вашингтона з Лі Син Маном: приймаючи в лютому 1950 р. закон про надання Південній Кореї фінансово-економічної допомоги, Конгрес обумовив її включенням до сеульського уряду представника комуністичної партії. На парламентських виборах 30 травня прибічники південнокорейського президента зазнали гучної поразки, отримавши лише 45 із 210 мандатів. З'явилася реальна можливість усунення непримиренних антикомуністів від влади і налагодження конструктивного діалогу з Пхеньяном, але атака північнокорейської армії у неділю, 25 червня 1950 р. , що увінчалася повним успіхом, не лише зберегла президентський пост за Лі Син Маном, але й викликала кардинальні зміни в усій світовій політиці.