| Скачать .docx |
Курсовая работа: Ризький мирний договір
КУРСОВА РОБОТА
На тему:
Ризький мирний договір та його політико правові наслідки
ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………………………………………... 3-4
РОЗДІЛ 1. Радянсько-польська війна……………………………………. 5-13
1.1. Передумови війни………………………………………………………..... 5-8
1.2. Передумови підписання Ризького мирного договору…………………. 8-13
РОЗДІЛ 2. Ризький мирний договір та його політико правові
наслідки……………………………………………………………………… 14-28
2.1. Підписання Ризького мирного договору та наслідки
радянсько-польської війни………………………………………………….. 14-16
2.2. Реалізація Ризького мирного договору……………………………....... 16-28
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….... 29-31
Список використаної літератури………………………………………… 32-33
РОЗДІЛ 1. Радянсько-польська війна
1.1 . Передумови війни
У 1815 р. Польща знов зникла з політичної карти Європи. Межі, встановлені в Східній Європі Віденським конгресом, проіснували до 1914 р., коли Перша світова війна, що почалася, поставила питання про новий територіальний переділ. Вже 14 серпня 1914 р. російський уряд заявив про прагнення об'єднати всіх поляків у межах Царства Польського під скіпетром російського імператора. З свого боку Німеччина і Австро-Угорщина обмежилися досить загальними деклараціями про майбутню свободу поляків без яких-небудь конкретних обіцянок. В ході війни у складі німецької, австро-угорської, російської і французької армій були створені національні польські військові частини. Після окупації Царства Польського німецькими і австро-угорськими військами в 1915 р. переважна частина польського населення виявилася під контролем Німеччини і Австро-Угорщини, які 5 листопаду 1916 р. проголосили «самостійність» Царства Польського без вказівки його меж. Як орган управління в грудні 1916 р. була створена Тимчасова Державна рада. У відповідь контрзаходом Росії стала заява 12 грудня 1916 р. про прагнення до створення «вільної Польщі» зі всіх її трьох частин. В січні 1917 р. ця заява в цілому була підтримана Англією, Францією і США.
Тим часом в лютому — березні 1917 р. політична боротьба ліберальних партій і уряду в Петербурзі завершилася зреченням Миколи II і створенням Тимчасового уряду і системи Рад. Вже 14 (27) березня 1917 р. Петербурзька рада декларувала право націй на самовизначення, яким може скористатися і Польща. Природно, що 17 (30) березня Тимчасовий уряд також заявив про необхідність створення польської незалежної держави, що знаходиться у військовому союзі з Росією. Правда, реалізація цієї заяви відкладалася до закінчення війни і рішень Засновницьких зборів [3, c. 35-36].
Створений 12 вересня 1917 р. у Варшаві замість Тимчасової Державної ради Регентська рада підтвердила цю позицію, хоча в той момент ці заяви були простою декларацією, оскільки територія Польщі була окупована Німеччиною і Австро-Угорщиною. Тим часом широка популяризація ідеї національного самовизначення привела до посилення відцентрових тенденцій в Росії. 4 березня 1917 р. в Києві була створена Центральна Рада, до якої увійшли М. Грушевський, С. Петлюра і В. Винниченко, що зажадала від Тимчасового уряду найширшу автономію України і чіткого визначення її меж. З свого боку Тимчасовий уряд прагнув відтягнути повне рішення цих питань до скликання Засновницьких зборів.
У міру наближення кінця Першої світової війни радянський уряд, бажаючи одержувати з Варшави більш оперативну інформацію, 29 жовтня 1918 р. запропонував Регентській Раді акредитувати Ю. Мархлевского як дипломатичного представника РРФСР в Польщі [4, c. 460]. Проте цього разу Варшава, що побоювалася посилення більшовицького впливу, промовчала. У міру погіршення положення в Польщі активізувався соціальний рух.
11 листопаду 1918 р. Німеччина підписала перемир'я в Комп’єні, згідно якому відмовилася від Брестського договору. 13 листопаду Москва також анулювала цей договір, що зробило його встановлення неіснуючими. 16 листопада Пілсудській повідомив всі країни, окрім РРФСР, про створення незалежної польської держави. 26—28 листопаду в ході обміну нотами з питання про долю місії Регентської ради, що знаходиться в Москві, радянський уряд заявив про готовність встановити дипломатичні відносини з Польщею[4,c. 579-581]. 4 грудня Варшава заявила, що до рішення питання про місію ніякого обговорення цієї проблеми не буде. В ході обміну нотами в грудні 1918 р. радянська сторона тричі пропонувала встановити дипломатичні відносини, але Польща під різними приводами відмовлялася від цих пропозицій. 2 січня 1919 р. поляки розстріляли місію Російського Червоного Хреста, що викликало новий обмін нотами цього разу із звинуваченнями з боку РРФСР. Таким чином, Москва визнала Польщу і була готова нормалізувати відносини з нею, але Варшава була стурбована визначенням своїх меж. Як і більшість інших політиків, Пілсудський був прихильником відновлення польської межі 1772 р. і вважав, що чим довше в Росії продовжується плутанина, тим більші території зможе контролювати Польща.
Основну увагу польського керівництва привертала ситуація на південному сході, де ще 9 листопада 1918 р. була проголошена ЗУНР на чолі з президентом Е. Петрушевичем, територія якої охоплювала Східну Галіцію, Лемківщину, Закарпаття і Буковину. 1 листопаду 1918 р. польське населення Львова підняло повстання і захопило місто. В цей же час польські війська генерала В. Івашкевича захопили східну Холмщину і Підляща, що відійшли по Брестському світу до УНР. 9 листопаду поляки вибили українські частки з Перемишля. З цього, власне, і розпочалася польсько-українська війна.
3 січня 1919 р. ЗУНР і УНР об'єдналися. До січня 1919 р. українські частки контролювали всю територію Східної Галіції, окрім Львова і залізниці Левів — Перемишль. Спроби посередництва країн Антанти приводили лише до короткого перемирря.
З листопада 1918 по квітень 1919 р. в Східній Галіції діяло 60—80% польських військ. В середині березня 1919 р. до Польщі стала прибувати 70-тисячна армія генерала Ю. Галлера з Франції. 22 березня на вимогу Антанти українці знову припинили бойові дії. У Парижі польські представники доводили, що Східна Галіція повинна бути приєднана до Польщі, а УНР не може бути визнана. В умовах правової невизначеності Польща прагнула захопити якомога більше територію. 20 квітня поляки почали настання, що зробило українців згідливішими, але Польща не висувала ніяких вимог.
16—24 березня 1919 р. в Москві проходили неофіційні радянсько-польські переговори, в ході яких польська місія виставила наступні умови угоди. Від РРФСР вимагалося, по-перше, не використовувати Червону армію для підтримки революції в Польщі; по-друге, не створювати радянського польського уряду і, по-третє, пропонувалося встановити межу на основі самовизначення населення спірних територій з висновком звідти військ сторін[4,c.105-107]. У цілому Москва прийняла ці умови, але Варшава так і не пішла на офіційні переговори, оскільки уряд Пілсудського прагнув захопити якомога більше територію.
8 грудня 1919 р. Верховна рада Антанти оповістила Декларацію про часові східні межі Польщі, згідно якою межею стала лінія етнографічного переважання польського населення від Східної Пруссії та колишньої російсько-австрійської межі на Бузі. Відносно окупованих Польщею земель на сході в декларації не було сказано ні слова[4, 431-432].
Цілі польського керівництва були досить відверто сформульовані в інформаційному документі для командного складу Волинського фронту, підготовленому по вказівці Пілсудського 1 березня 1920 р. В ньому наголошувалося, що «глава держави і польський уряд стоять на позиції безумовного ослаблення Росії. В даний час польський уряд має намір підтримати національний український рух, щоб створити самостійну українську державу і таким шляхом значно ослабити Росію, відірвавши від неї найбагатшу зерном і природними копалинами околицю. Провідною ідеєю створення самостійної України є створення бар'єру між Польщею і Росією і перехід України під польський вплив і забезпечення таким шляхом експансії Польщі як економічної — для створення собі ринку збуту, так і політичної»[6,c. 165].
1.2. Передумови підписання Ризького мирного договору.
У Варшаві 11 вересня почало розв'язуватися питання про склад і повноваження делегації на переговорах з Москвою в Ризі. Основним питанням був, природно, питання про межу. Польські військові наполягали на отриманні лінії по Дніпру, але у результаті було вирішено обмежитися лінією перемир'я по р. Збруч — р. Ствіга — східне Рівне — Лунінца — Барановичів. Делегація одержала право рухати цю лінію на схід, укладати перемир'я і прелімінарний договір і вести переговори з РРФСР і УРСР. Разом з тим Варшава не могла не прислухатися до рад Парижа і не поспішала досягти угоди. 12 вересня до Риги прибула радянська, а 19 вересня — польська делегації. 21 вересня сторони почали переговори[5,c. 469, 486], які проходили на фоні наступу польських військ на Волині і в Білорусі. Оскільки виявилося, що радянські війська не в змозі змінити ситуацію на польському фронті, а на півдні продовжувалися запеклі бої з військами Врангеля, Москва була вимушена шукати компроміс. 23 вересня від імені ВЦВК було заявлено, що РРФСР згодна на межу по лінії р. Кулі — Огинській канал — р. Ясельда — р. Поцуп і далі по межі Східної Галіції, але мир повинен бути укладений протягом 10 днів (до 5 жовтня). 28 вересня польській делегації був переданий радянський проект прелімінарного договору і запропонована межа по лінії від гирла р. Свіслочь — Рудня — Беловеж — Каменец-Літовськ — Брест-Літовськ — Піша — Любомль — Володимир-Волинський — Грібовіца і далі по колишній австро-російської межі до Дністра[5,c. 406]. Оскільки було необхідно усилити війська, що діяли проти Врангеля, Москва прагнула скоріше завершити справу мирною угодою, але польська сторона не поспішала. 1 жовтня Варшава порахувала радянські пропозиції неприйнятними, але вирішила добиватися перемир'я, оскільки зимова кампанія польської армії була не потрібна.
2 жовтня польська делегація в Ризі висунула свої пропозиції про межу, лінія якої повинна було проходити по р. Збручь — Рівно — Сарни — Лунінец — на захід від Мінська — Вілейка — Дієна і відрізувати Литву від РРФСР. Радянська делегація наполягала на своїй пропозиції від 28 вересня. Пропозиції, що зрозуміло, що так розходяться, було б надзвичайно важко примирити, а в умовах подальшого відступу Червоної армії тривала суперечка була не на користь Москви, і 4 серпня було вирішено поступитися. 5 жовтня польській делегації було заявлено про згоду радянської сторони з її пропозицією про лінію межі. При цьому радянська делегація виставила наступні умови: 1) Підписати договір до 8 жовтня, 2) Польща визнавала право РРФСР на транзит через свою територію до Литви і Німеччини і 3) Відмовитися від включення в договір положень про сплату Польщі суми в золоті по титулу активної участі польських земель в економічному житті Російської імперії, замінивши його згадкою про те, що розрахунок буде проведений. Польська делегація відповіла згодою, але зажадала підписати протокол про згоду РРФСР виплатити Польщі певну суму в золоті і надати їй концесії в рахунок виплат. Після отримання згоди Москви і узгодження документів 12 жовтня в 19.30 був підписаний прелімінарний мир між Польщею і РРФСР з УРСР.
Сторони визнали взаємну незалежність, прагнення до невтручання у внутрішні справи, відмова від підтримки ворожих один одному дій і відмовилися від взаємних фінансових претензій, окрім визнання участі Польщі в економічному житті Російської імперії і в її золотому запасі. Польщі повинні було бути передані культурні і історичні цінності, евакуйовані з Царства Польського як до, так і під час Першої світової війни. Була підписана також угода про перемир'я, яке набувало чинності з 18 жовтня 1920 р. Всі ці угоди були ратифіковані УРСР 20 жовтня, Польщею — 22 жовтня, а РРФСР — 23 жовтня. Договір набув чинності після обміну ратифікаційними грамотами 2 листопада, що відбувся в Лібаве (Лієпає). Польські війська були відведені на демаркаційну лінію, а радянські частини вступили до Мінська, Луцька, Проскурова і Кам'янець-Подільського. В цілому, згідно польській статистиці, Польща отримала західнобілоруські землі з населенням в 3 987 тис. людина, з яких близько 3 млн. складали білоруси, і західноукраїнські території приблизно з 10 млн. населення, з якого майже половина були українцями. Правда, з урахуванням того, що польські статистики записували поляками всіх осіб католицького і уніатського віросповідання, частка етнічного польського населення на цих «східних околицях» складала всього лише близько 10% [1, c. 90].
Крім переговорів з Москвою поляки з 30 вересня вели переговори і з Литвою, з якою 7 жовтня було підписано угоду про демаркаційну лінію, що залишала Вільнюс Литві. Цей крок пояснювався побоюваннями Варшави перед Лігою Націй, що відгукнулася на скаргу Литви щодо дій польських військ на її території. Щоб все-таки одержати Вільнюс, польське керівництво інсценувало «заколот» в армії, і 9 жовтня дивізія генерала Желіговського, що «збунтувалася», захопила місто. Офіційно Варшава не відмовилася від раніше підписаної угоди, що, втім, не перешкодило їй включити Вільно до складу Польщі.
Відмова польського керівництва від підтримки Врангеля і Петлюри в обмін на отримання територій на Сході дозволила радянському керівництву перекинути основні сили Червоної армії на південь і до 16 листопаду 1920 р. розгромити врангельські війська і завершити Громадянську війну в Європейській частині країни. Проте ще належало добитися підписання Польщею остаточного мирного договору. Природно, що підписаний прелімінарний договір сторони прагнули виконувати на основі взаємності. Так, Москві досить довго довелося переконувати Варшаву виконати положення угоди про припинення підтримки військових загонів Булак-Балаховича, Савінкова і Петлюри, які продовжували базуватися на польській території. Формально польське керівництво видало накази про припинення співпраці з цими формуваннями і їх висновок протягом 2 тижнів за межу Польщі. Але реальне виконання цих наказів почалося лише після того, як ці загони були вибиті з радянської території в 20-х числах листопаду. Більш того, в прикордонних районах Литви, окупованих Польщею, до грудня 1920 р. була зосереджена 59-тисячна армія генерала Желіговського, який ще в жовтні був офіційно оголошений Варшавою «бунтівником».
Зрозуміло, що це створювало певну нервозність в Москві і не сприяло веденню поновлених 17 листопада переговорів в Ризі[2,c. 121, 155]. Радянська сторона неодноразово вимагала роззброєння білогвардійських загонів і відведення в тил армії Желіговського[5,c. 465-468]. У самій польській армії наростали настрої демобілізацій, а в деяких частинах навіть виникали Солдатські ради, втім, досить швидко розігнані командуванням. Крім того, польське військове командування вимагало від політичного керівництва не відводити війська з фронту і подавало підтримку антирадянським формуванням. Вже 14 листопаду радянська сторона заявила Польщі, що вона неухильно виконуватиме всі умови угоди, чого вимагає і від Варшави. В цих умовах польське керівництво нарешті змогло роззброїти білогвардійські формування, не перешкоджаючи, втім, частині петлюрівських загонів піти до Румунії, звідки вони скоювали нальоти на територію УРСР. В ході переговорів в Ризі польська сторона, природно, відводила всі докори радянської делегації в невиконанні угод. Основним питанням переговорів цього разу стала економічно-фінансова угода. Польська делегація прагнула одержати від радянської сторони якомога більше, а радянська делегація, природно, не поспішала йти на поступки Варшаві. В цей час Польща намагалася добитися допомоги від Франції, але Париж був зайнятий власними справами.
За участь Польщі в економічному житті Російської імперії польська делегація зажадала 300 млн. золотом, а радянська сторона була згодна виплатити 30 млн. Польща вимагала також передачі їй 2 тис. паровозів і великого числа вагонів, окрім вкрадені в період війни 255 паровозів, 435 пасажирських і 8 859 товарних вагонів. Також польська делегація висунула і нові територіальні вимоги на Україні: Проскурів, Кам'янець-Подільський, Ново-Константинів і Новоушицьк. Зрозуміло, що подібні вимоги лише ускладнювали переговори і створювали можливість їх зриву. Якщо ж врахувати, що в цей час в пресі досить багато писалося про організацію Антантою нового походу на Радянську Росію, Польща за допомогою Англії і Франції переозброювала свою армію і 21 лютого 1921 р. уклала військовий союз з Францією, направлений проти Німеччини і РРФСР, зрозуміло, що Москві доводилося йти на певні поступки. Не дивлячись на те що Франція в цілому підтримувала польську політику затягування переговорів, вона не визнала східну межу Польщі. Прагнення Парижа створити єдиний антирадянський кордон між Балтійським і Чорним морями натрапило на небажання Прибалтійських країн зближуватися з Польщею через неясність перспектив її відносин з РРФСР. Так же обережно віднеслися до пропозиції про військовий союз з Польщею і в Бухаресті. Лише 3 березня 1921 р. Румунія заявила про згоду на висновок оборонної військової конвенції з Польщею.
Не дивлячись на всі ці труднощі, переговори в Ризі продовжувалися. 24 лютого сторони підписали протокол про продовження перемир'я до обміну ратифікаційними грамотами мирного договору, угоди про репатріацію і змішану прикордонну комісію[5,c. 502-514]. Польська делегація згодилася на запропоновані Москвою 30 млн. рублів золотом, але зажадала 12 тис. кв. км. У результаті вдалося досягти компромісу, і Варшаві було передано близько 3 тис. кв. км в Поліссі і на березі р. Західна Двіна. Сторони згодилися на передачу Польщі 300 паровозів, 435 пасажирських і 8 100 товарних вагонів. Крім того, поступово мінялося і зовнішньополітичне положення РРФСР. 26 лютого 1921 р. Радянська Росія підписала договір про дружбу з Персією, 28 лютого — з Афганістаном. 16 березня були підписані торговий договір з Англією і договір про дружбу з Туреччиною. Разом з тим у Москви вистачало і труднощів, пов'язаних з внутрішнім положенням країни, що виходить із стану Громадянської війни. З другого боку, польський Сейм в лютому зажадав укласти від уряду мирний договір з східним сусідом. Підсумком радянсько-польських переговорів став Ризький мирний договір, підписаний в 20.30 18 березня 1921 р.
РОЗДІЛ 2. Ризький мирний договір та його політико правові наслідки
2.1. Підписання Ризького мирного договору та наслідки радянсько-польської війни
Ризьким мирним договором сторони зобов'язалися поважати державний суверенітет один одного, не створювати і не підтримувати організацій, що борються з іншою стороною. Була передбачена процедура оптації громадян. Радянська сторона зобов'язалася виплатити Польщі 30 млн. рублів золотом в монетах або злитках і передати залізничний склад і інше майно на 18 245 тис. рублів золотом. Польща звільнялася від боргів Російської імперії, і передбачалися переговори про економічну угоду. Між сторонами були встановлені дипломатичні відносини. Договір був ратифікований ВЦВК РРФСР 14 квітня, польським Сеймом — 15 квітня, а ЦВК УРСР — 17 квітня 1921 р. 30 квітня після обміну ратифікаційними грамотами в Мінську договір набув чинності [1.c. 153-201]. Радянсько-польська війна закінчилася.
На жаль, дотепер не ясні втрати сторін у війні 1919—1920 рр. Згідно польських даних, польська армія тільки з квітня по жовтень 1920 р. втратила 184 246 чоловік, правда, про які втрати йде мова, не уточнюється [7,c. 264]. Втрати Червоної армії невідомі. Відомо лише, що війни польські війська узяли в полон більше 146 тис. людина, вміст яких в Польщі був дуже далеко від яких-небудь гуманітарних стандартів. Особливим знущанням піддавалися комуністи або запідозрені в приналежності до них, а полонені червоноармійці-німці взагалі розстрілювалися на місці. Але навіть і прості полонені часто ставали жертвами свавілля польських військових властей. Широко було поширено пограбування полонених, знущання над полоненими жінками. Мабуть, подібне відношення до радянських військовополонених з'явилося в значній мірі результатом багаторічної пропаганди «вини» Росії перед Польщею. Все це привело до того, що близько 60 тис. радянських військовополонених померли в польських таборах. До 21 листопаду 1921 р. з Польщі повернулися 75 699 колишніх військовополонених (932 люди відмовилися повертатися), а з Німеччини — 40 986 інтернованих. Польських полонених в Радянській Росії було близько 60 тис. (мабуть, це число включає також цивільних полонених, заручників і інтернованих осіб) і їх зміст не переслідував мети знищити або принизити їх. Навпаки, пригнічуючи більшість полонених розглядалося як «брати по класу» і які-небудь репресії відносно них були просто неможливі. Політична робота в таборах військовополонених переслідувала мету розвинути у них «класову» свідомість. Звичайно, не можна заперечувати, що в умовах бойових дій мали місце окремі ексцеси відносно полонених, особливо офіцерів, але радянське командування прагнуло присікати їх і карати винних. На вмісті полонених в РРФСР, безумовно, позначалася загальна економічна розруха. Після закінчення війни до Польщі повернулося 27 598 колишніх військовополонених, а близько 2 тис. залишилося в РРФСР[8,c. 43-48].
Підписання Ризького мирного договору привело до встановлення східної межі Польщі, але визначення решти меж країни на цьому не завершилося. Межа з Німеччиною була встановлена Версальським мирним договором, але не розмежованими залишалися райони на півдні Східної Пруссії (Мазури) і у Верхній Сілезії. 18 липня 1920 р. відбувся плебісцит в Мазурах показав, що польське населення не поспішає об'єднуватися з воюючою державою, і ця територія залишилася у складі Німеччини. У Верхній Сілезії ситуація була досить напруженої, і в січні 1920 р. туди були введені міжнародні війська Англії, Франції і Італії для підтримки порядку. Проте в серпні 1920 р. поляки, що складали велику частину населення сільських районів, підняли повстання і створили польську адміністрацію. Проте за наполяганням Антанти, повстання було згорнуто, і як компроміс була створена поліція на паритетних початках з німців і поляків. Врешті-решт, 20 березня 1921 р. у Верхній Сілезії відбувся плебісцит, в ході якого населення території східне річки Одер висловилося за приєднання до Польщі. Не дивлячись на цей результат голосування, Англія і Італія, що прагнули ослабити французького союзника, наполягала на передачі Польщі лише половини цієї території.
Це рішення привело до того, що 2 травня 1921 р. на підприємствах Верхньої Сілезії поляки почали страйки, а наступного дня знов спалахнуло повстання. Офіційно Польща не втручалася в події, але приватним порядком немало польських військових брало участь в них. Природно, країни Антанти зажадали припинити безлади, і хоча повсталі зайняли майже всю територію, населення яке висловилося за об'єднання з Польщею, окрім крупних міст, їм довелося припинити повстання. В середині червня було досягнуте перемир'я між німцями і поляками, а в кінці місяця з Верхньої Сілезії під тиском Антанти почався висновок польських і німецьких озброєних загонів. 20 жовтня 1921 р. конференція послів Антанти вирішила передати Польщі 1/3 території Верхньої Сілезії, але підприємства, що знаходилися на ній, залишалися за їх власниками (переважно німцями), а для товарів цих підприємств було встановлено п'ятирічне безмитне ввезення до Німеччини. З свого боку Польща створювала на переданій території особливий сейм — орган місцевого самоврядування.
2.2. Реалізація Ризького договору
У радянсько-польських відносинах першої половини 1920-х років основними питаннями були реалізація встановлень Ризького договору і закріплення на міжнародній арені. При цьому положення Польщі і Радянських республік було різним. Польща була загальновизнаною державою, що полягала в союзі з Францією, хоча і що мав різні прикордонні проблеми. Тоді як Радянські республіки були визнані всього лише де-факто, тому для них була важлива будь-яка дипломатична угода, що робить їх повноправними учасниками міжнародних відносин. Крім того, було абсолютно ясно, що країни, що межували з Радянськими республіками, швидше підуть по шляху повного їх визнання. Цілком зрозуміло, що відносинам з Польщею — найбільшим західним сусідом — були особливо важливі. Польське керівництво чудово розуміло вигоди свого положення і прагнуло використовувати їх для деякої ревізії Ризького договору. Перш за все, Варшава прагнула не поспішати з реалізацією встановлень договору, оскільки їй, крім всього іншого, доводилося враховувати думку країн Антанти відносно контактів з Москвою.
Все це привело до того, що навіть рішення найпростішого питання про встановлення дипломатичних відносин між Польщею і Радянськими республіками (стаття 24 договору) зажадало певного часу. Перш за все, Варшава запропонувала обмежитися взаємним призначенням повірених в справах або підтримувати дипломатичні відносини через дипломатів, акредитованих в Латвії. Зрозуміло, що Москву не влаштовувало подібне рішення чітко обумовленого в договорі питання. 19 і 25 травня РРФСР зверталася до Польщі з пропозицією реалізувати статтю 24 Ризького договору і дозволити Л. М. Карахану на початку червня прибути до Варшави як повноважений представник[5,c. 26-27]. 4 червня Польща відповіла, що прийме радянського повноваженого представника тоді, коли польський дипломат прибуде до Москви. Польська преса розвернула кампанію по обговоренню позитивних і негативних сторін нормалізації відносин з східним сусідом. Хоча Т. Филипович був призначений польським послом в Москві ще 1 липня, до місця служби він прибув лише 4 серпня, напередодні до Варшави прибув Карахан[5,c. 49-50]. З УРСР дипломатичні відносини були встановлені лише 6 жовтня, коли польські дипломати прибули до Харкова, а українські — до Варшави.
Важливим питанням двосторонніх відносин була проблема репатріації військовополонених і цивільних осіб. Для її вирішення було створено дві змішані радянсько-польські комісії, і вже в березні 1921 р. почалася репатріація військовополонених. Правда, обидві сторони мали один до одного певні претензії: радянська сторона вимагала пом'якшити режим в польських таборах для радянських військовополонених, а польська була незадоволена тим, що їхні військовополонені, що повертаються, як і репатріанти, були в значній мірі носіями більшовицьких ідей. У результаті польська сторона, прагнучи уповільнити репатріацію, щоб встигнути профільтрувати тих, що повертаються, відмовилася від розширення мережі пропускних пунктів на межі, і репатріація затягнулася до осені 1923 р.
Немало проблем у сторін було з демаркацією межі. 2 травня 1921 р. в Мінську почала роботу змішана прикордонна комісія, але до кінця липня польська сторона фактично саботувала її роботу. Коли ж сторони перейшли до конкретної демаркації, то Польща зажадала відсунути межу на схід в деяких місцях на 1-2, а то і 30 км. У результаті тільки в листопаді 1922 р. межа була проведена на місцевості і передана адміністративним і прикордонним властям сторін, а повністю робота прикордонної комісії завершилася лише в серпні 1924 р.
Але найважчим для обох держав питанням було виконання статті 5 Ризького договору, що передбачала відмову сторін від підтримки ворожих один одному організацій на своїй території. Восени 1920 р. в Польщі було інтерновано близько 35 тис. військовослужбовців із загонів З. Булак-Балаховіча, Б. Перемикина, Б. Савінкова, З. Петлюри. Проте в таборах для інтернованих зберігалися військові структури і велися військові заняття, тобто йшлося не стільки про інтернованих, скільки про тимчасово роззброєні військові загони. Якщо ж врахувати, що їх офіцери не роззброювалися, а озброєння складалося поряд з таборами, то цілком зрозуміло турбота радянської сторони. Крім того, політичні організації УНР і білогвардійців цілком легально діяли в Польщі, а радянські протести призводили лише до того, що одні організації закривалися, а замість них виникали інші. Велику увагу радянська сторона надавала припиненню діяльності петлюрівського уряду, центром дії якого був Тарнов. Петлюрівські війська під керівництвом Ю. Тютюнника в співпраці з польською розвідкою вели закидання на територію УРСР шпигунів і банд формувань[5, c. 34-36].
Весною 1921 р. польський генштаб допоміг Тютюннику підготувати план операції з метою захоплення Кам’янець-Подільська і подальшого настання на північ Правобережної України, а з території Румунії генерал Гуляй-Гуленко повинен був наступати на Одесу. Проте радянські чекісти заарештували декількох кур'єрів і петлюрівських груп в прикордонні, і операція була відкладена. РРФСР і УРСР 11 і 16 квітня 1921 р. протестували проти збереження в Польщі всіх цих антирадянських організацій. Природно, Варшава 19 і 29 квітня заперечувала свою підтримку. 4 липня Москва зажадала вислати від Варшави з Польщі найвідоміших діячів білої еміграції. Зрозуміло, що Польща виказала контр претензії, а Москва припинила роботу змішаної спеціальної комісії до тих пір, поки з Польщі не вишлють головних російських білогвардійців і їх діяльність не буде припинена.
Зрозуміло, що відчуваючи так істотну підтримку, Польща могла проявляти значну зовнішньополітичну активність в Східній Європі, прагнучи знайти статус великої держави. В цих умовах польське керівництво не поспішало реалізовувати встановлення Ризького договору, тим більше що влітку 1921 р. в Радянській Росії почався голод і виникла надія, що влада більшовиків ляже. У цей момент Антанта вирішила підштовхнути події. 3 вересня 1921 р. Франція запропонувала Польщі спрямувати РРФСР ультиматум, у разі відхилення якого слід було почати війну. З свого боку Париж також обіцяв спрямувати до Москви ультиматум і схилити до цього Румунію. Проте радянська дипломатія, дізнавшись про ці наміри, зрадила їхні гласності. Природно, що Польща і Франція заявили про те, що ніяких пропозицій не було. Правда, це не перешкодило Польщі поцікавитися у Німеччини, які поступки у верхньосилезському питанні дозволять Варшаві розраховувати на нейтралітет Берліна у разі нової радянсько-польської війни. 5 вересня Польща закрила східну межу, стянув туди додаткові сили жандармерії. З свого боку Москва 9 вересня знов зажадала припинити від Варшави допомогу білогвардійцям[9,c. 24-25].
14 вересня Польща спрямувала РРФСР вербальну ноту з вказівкою на невиконання Ризького договору. Від Москви вимагалося звільнити до 1 жовтня і доставити до межі всіх польських заручників і полонених; передати Польщі золото і коштовності, що належали їй за договором; негайно почати роботу реевакуаційної і спеціальної змішаних комісій. Інакше Варшава загрожувала розривом дипломатичних відносин. 17 вересня Москва заявила про згоду до 1 жовтня внести перший внесок золота і, приступити до роботи реевакуаційної комісії, якщо Польща до цього ж часу видалить з своєї території найвідоміших лідерів білогвардійців і покарає винних в їх підтримці. Наступного дня радянській стороні була передана польська нота, що підтвердила вищезгадані вимоги і повідомляла про готовність Польщі повідомити про заходи, прийняті проти переходу межі небажаними елементами. Працівники радянського повноваженого представництва виявилися під демонстративним наглядом польської поліції, а обстановка на радянсько-польській межі загострилася [5, c. 67-69].
Прагнучи уникнути наростання конфронтації, РРФСР 22 вересня запропонувала конкретну програму заходів нормалізації відносин на основі обопільного виконання встановлень Ризького договору. Москва вказала, що багато польських вимог вже виконано, а інше буде виконане на взаємній основі. Радянська сторона знов наполягала на видаленні з Польщі осіб, причетних до нальотів на радянську територію, арешті і засудженні тих, хто брав участь в цих інцидентах, перекладі таборів для інтернованих подалі від радянської межі, звільненні козаків-емігрантів з польської прикордонної охорони і пропонувала провести сумісне розслідування фактів підтримки савінківців і петлюрівців польськими військовими. Термін виконання цих заходів було запропоновано відсунути на 5 жовтня. Публікація цієї відповіді в пресі привела до того, що Румунія відмовилася виставити від наміру свої претензії.
У той же час 15 вересня Англія звинуватила РРФСР в порушенні договору від 16 березня 1921 р., але після отримання 27 вересня радянської відповіді визнала, що всі звинувачення ґрунтувалися на недостовірних джерелах. З претензіями до РРФСР виступили також Фінляндія і Естонія[4,c. 322-323]. Зрозуміло, що в Москві побоювалися виникнення війни, але внутрішні проблеми її західних сусідів і тверда, хоча і конструктивна, позиція радянської дипломатії дозволили знайти компроміс. Вже 26 вересня Польща заявила про готовність обговорити радянські пропозиції. У результаті переговорів 7 жовтня був підписаний радянсько-польський протокол про врегулювання взаємних претензій. Було вирішено, що не пізніше 8 жовтня з Польщі виїдуть Б. Савінков, Д. Ярославцев, Д. Одінец, А. Дикгоф-Деренталь і А. Рудін, а не пізніше 20 жовтня — А. Мягков, Ю. Тютюнник, М. Павленко-Омельянович, А. Зелінський і З. Булак-Балаховіч. З 8 жовтня повинні почати свою роботу реевакуаційна і спеціальна комісії, а РРФСР почне проведення реевакуації майна і культурних цінностей до Польщі, і до 20 жовтня передасть перший внесок за залізничне майно. З свого боку Польща повідомить радянській стороні текст наказу по армії щодо виконання статті 5 Ризького договору, а робочі загони з інтернованих будуть переведені з прикордонних районів углиб країни[5,c. 98-99].
Вже 10 жовтня РРФСР передала Польщі перший внесок золота і коштовностей, але Варшава не поспішала з висилкою білогвардійців, і лише після двократних нагадувань і припинення роботи комісій 30 жовтня вищезгадані особи покинули Польщу». 1 листопада Польщі був переданий внесок за залізничний пересувний склад, а 15 листопада реевакуаційна комісія вирішила почати передачу Польщі архівів, евакуйованих в 1915 р. Проте недоліку в охочих повоювати не було. В кінці вересня 1921 р. фінські іррегулярні частини вторгнулися в Радянську Карелію, розраховувавши захопити її і приєднати до Фінляндії. Бої в Карелії тривали до початку березня 1922 р. Природно, Польща запропонувала Фінляндії свою допомогу, але, оскільки в Карелії діяли формально недержавні загони, в Хельсінкі відхилювали цю пропозицію.
Основною зовнішньополітичною метою Польщі було створення військово-політичного блоку в Східній Європі під своїм керівництвом. Польське керівництво вважало, що створення подібного союзу дозволить, З одного боку, робити вплив на Радянські республіки, а з іншою — вплинути на Англію і Францію і добитися для Польщі статусу великої держави. Певний поштовх цим намірам дало рішення Антанти від січня 1922 р. скликати в Генуї міжнародну конференцію для розгляду питань економічного відродження Європи. Хоча РРФСР і була запрошена на конференцію, це зовсім не означало її юридичного визнання. Тим самим не визнавалися і укладені нею договори. В цих умовах Польща виявилася за ситуації, коли міжнародне співтовариство не визнавало її східних меж і на неї могла бути покладена частина боргів Російської імперії. Тому Варшава вирішила натиснути на РРФСР і досягнути угоди з Естонією, Латвією і Фінляндією, які опинилися в схожій ситуації.
Одержавши 4 грудня 1921 р. польську пропозицію про початок торгових переговорів, Москва 14 грудня відповіла згодою[4,c. 572]. 10 березня, у Варшаві переговори показали, що Польща використовує торгові переговори для досягнення політичних цілей. Варшава вимагала, щоб РРФСР відмовилася від підтримки Литви, припинила антиверсальську пропаганду, і не бажала розширювати транзит до Німеччини і Австрії. Зрозуміло, що переговори були перервані, а спроби Варшави зіграти на суперечностях Москви і Києва не вдалися[1, c. 80-93]. 13 березня у Варшаві відкрилася конференція Естонії, Латвії і Польщі, що прагнули погоджувати свою позицію напередодні Генуезької конференції. 17 березня був підписаний Варшавський договір, згідно якого його учасники підтверджували свої договори з РРФСР, обіцяли не укладати договорів, направлених один проти одного, вирішувати суперечки мирним шляхом і зберігати доброзичливий нейтралітет і консультуватися у разі «неспровокованого нападу» з сходу. Також була досягнута домовленість про координацію дипломатичних дій в Москві, тим самим Польща дістала певну можливість впливати на зовнішню політику прибалтійських країн. Варшавський договір міг би стати основою Балтійського союзу, але Фінляндія його не ратифікувала[5, c. 97-98].
Щоб дотримати пристойність, учасники конференції в кінці її роботи запросили радянського представника взяти в ній участь, але Москва розсудливо відмовилася, не бажаючи створювати враження, що ухвалені рішення злагоджені з нею. 16 березня РРФСР запропонувала учасникам конференції у Варшаві прибути 22 березня до Москви для обговорення загальних питань напередодні Генуезької конференції, але Польща і прибалтійські країни, що демонстрували свою незалежність, запропонували як місце наради Ригу. В ході конференції в Ризі 29—30 березня 1922 р. була досягнута угода про бажаність злагоджених дій делегацій РРФСР, Польщі, Латвії і Естонії в Генуї і взаємній гарантії договорів між ними. Сторони закликали до визнання РРФСР де-юре. Також йшлося поліпшити про бажаність залізничне повідомлення і передати охорону меж регулярним військам або прикордонній охороні, що дозволило б усунути з прикордонної смуги озброєні банди. Але негативна реакція Франції примусила Польщу 6 квітня заявити, що всі досягнуті домовленості є лише обміном думками, що не має обов'язкової сили[1,c. 101-104].
У Генуї польська делегація зайняла про французьку позицію і разом з країнами Малої Антанти виступила проти визнання РРФСР де-юре. Вслід за Англією і Францією Польща засудила радянсько-німецький договір в Рапалло, а польська преса підняла шум з приводу радянсько-німецького військового союзу і підготовки нападу на Польщу. Природно, Москва 24 квітня резонно вказала Польщі, що її дії порушують Ризький договір і угода, згідно яким слід було сприяти визнанню РРФСР де-юре. З свого боку Польща намагалася таким шляхом добитися визнання Англією і Францією своєї східної межі і отримати репарації від Німеччини. Проте жодна з цих цілей досягнута не була. Більш того, коли в бесіді з англійським міністром фінансів Н. Чемберленом польський представник заявив, що сильна Польща відповідає інтересам Англії, він почув у відповідь, що це не так. Головне, щоб Німеччина мала нагоду для експансії на схід, а сильна Польща цьому заважатиме.
12 червня 1922 р. Москва запропонувала Польщі і своїм північно-західним сусідам скликати конференцію для обговорення питання про пропорційне скорочення озброєних сил. Природно, ця пропозиція не викликала ентузіазму у Варшаві. Польське керівництво заявило 9 липня про готовність брати участь, але лише після завершення аналогічних нарад в Лізі Націй, що незабаром навряд було можливе. Проте широка пропаганда радянської пропозиції і позиція Румунії і прибалтійських країн привели до того, що в серпні в Таллінні пройшли консультації військових експертів, які запропонували, щоб Польща, Латвія, Естонія і Фінляндія разом мали б такі ж озброєні сили, як і РРФСР, тобто йшлося б про скорочення саме радянських озброєних сил. Врешті-решт, після різної тяганини Польща 29 серпня згодилася взяти участь в Московській конференції з роззброєння. 2 грудня 1922 р. до Москви прибули делегації від Польщі, Латвії, Литви і Естонії. Польща представляла також інтереси свого союзника Румунії, яка відмовилася від прямої участі в конференції через невирішене Бессарабського питання. Радянська делегація запропонувала скоротити озброєні сили на 25%, але Польща наполягала на моральному роззброєнні і запропонувала підписати договір про ненапад і арбітраж. Коли ж текст договору про ненапад був злагоджений, з'ясувалося, що Польща і прибалтійські країни не хочуть відмовлятися від угод, що суперечили передбачуваному договору про ненапад. У результаті, як і більшість подібних заходів, Московська конференція з роззброєння 12 грудня завершилася безрезультатно[5, c. 194].
У другій половині 1922 р. Москва неодноразово піднімала перед Варшавою питання про торговий договір, але Польща, посилаючись на невизнання радянської монополії зовнішньої торгівлі, ухилялася від переговорів. З свого боку Варшава вимагала виконання Москвою фінансових зобов'язань за Ризьким договором. Проте 19 вересня 1922 р. почалися переговори про поштово-телеграфну конвенцію, яка була підписана 23 травня 1923 р. Восени 1922 р. відновили роботу реевакуаційна і змішана комісії. Події 1923 р. в Німеччині привели до тому, що Польща провела мобілізацію 800 тис. резервістів. Тим самим польська армія могла бути використана або для допомоги Франції проти Німеччини, або для недопущення радянської допомоги Німеччини. Варшава неодноразово заявляла про свою готовність підтримати Францію, якщо Париж попросить її про це. З свого боку Радянський Союз запропонував Польщі, Чехословаччині, Естонії, Латвії і Литві зберігати нейтралітет і заявив, що не потерпить їх військові дії проти Німеччини[12,c. 78].
У той же час радянська сторона знов спробувала налагодити економічні відносини з Варшавою, але польська позиція залишалася непохитною, і новий раунд переговорів завершився безрезультатно. Польський уряд не порахувався з тим, що польські бізнесмени прагнули вийти на радянський ринок, і з політичних міркувань займало непримиренну позицію. Проте 30 липня на паритетних початках було утворено «російсько-польське АТ» (Роздоль), що займалося організацією торгівлі між СРСР і Польщею і за її межами. В 1923—1925 рр. на радянсько-польській межі мали місце нові інциденти з банд формуваннями, що діяли з території Польщі, і СРСР припинив відправку до Польщі золота і коштовностей. 18 червня Варшава зажадала відновлення передачі цінностей, але Москва, у свою чергу, запропонувала їй відшкодувати збиток від набігів. Польська сторона бойкотувала Всесоюзну сільськогосподарську виставку в Москві, на яку були запрошені як польські фірми, так і члени польського уряду. Більш того, польська сторона прагнула перешкоджати радянському транзиту до Німеччини, де продовжувалися безлади, розглядаючи його як підтримку боєздатності Берліна. В жовтні 1923 р. СРСР вів переговори з Польщею і прибалтійськими країнами з питання про транзит і нейтралітет відносно Німеччини, але далі за загальні розмови Варшава не пішла. Одночасно Польща попереджала Англію і Францію про радянську загрозу, але подібні заяви не сприймалися на Заході всерйоз.
Тим часом продовжувалися радянсько-польські переговори про рішення фінансових питань Ризького договору. Польська сторона виставила претензії на 75 млн. рублів за евакуйовані матеріальні цінності в 1915 р., правда, значна частина польських вимог не була належним чином документована. Проте радянська сторона, зацікавлена в збереженні нормальних відносин, нерідко йшла на поступки, що, втім, не заважало Польщі використовувати всі ці труднощі в антирадянській агітації. З грудня 1921 р. по 1 червня 1924 р. Польщі було передано устаткування 28 заводів і багато розрізненого устаткування, евакуйованого з її території в роки Першої світової війни. Одночасно змішана розрахункова комісія розглядала питання про приватні фінансові претензії польських громадян. Врешті-решт радянська сторона згодилася виплатити по цих претензіях 1 081 120 185 польських марок (2 195 золотих рублів, або 1 114 доларів), але Варшава відмовилася, і питання було надовго відкладено. Крім того, Польща прагнула отримати більше 6 млн. рублів золотом за евакуйовану худобу і 15 млн. золотих рублів за евакуйовані непромислові товари приватних осіб. Природно, що Москва відхилилася від виплати так завищених сум. Одночасно відбувалася передача Польщі культурних цінностей (архіви, бібліотеки, музеї і т.п.), вивезених з Польщі з кінця XVIII століття. У результаті 25 серпня 1924 р. була підписана радянсько-польська угода про реевакуацію і компенсацію майна[4, c. 636], а 2 грудня 1924 р. СРСР передав Польщі 102 913 доларів. Передача основної частини культурних цінностей завершилася угодою від 16 листопаду 1927 р., по якому сторони вирішили продовжувати цю роботу без яких-небудь тимчасових обмежень. СРСР залишився винен Польщі 30 млн. золотих рублів — цих грошей у Москви просто не було. Оскільки золотий запас поповнювався завдяки розширенню зовнішньої торгівлі, радянська сторона вказала, що сама Польща, відмовляючись від укладення торгового договору, не дозволяє прискорити виплату цих засобів. Все це дозволило Москві не поспішати з погашенням даного платежу[1, c. 191].
Важливе значення в радянсько-польських відносинах відігравало питання про виконання польською стороною ухвал Ризького договору щодо надання культурних прав білорусам і українцям в східних районах країни. 17 грудня 1920 р. польський сейм прийняв закон про націлювання землею солдатів, що відзначилися в радянсько-польській війні, і до кінця 1922 р. в східних районах Польщі землю отримало близько 25 тис. сімей. Ці переселенці розглядалися польським керівництвом як опора майбутньої полонізації околиць. Замість національних шкіл, що закривалися, відкривалися польські. Зрозуміло, що місцеве населення негативно віднеслося до полонізації, і поступово в східних районах Польщі формувався національний рух, помітніший в Східній Галіції. 15 березня 1923 р. конференція послів Антанти визнала де-факто межі Польщі з Литвою і СРСР, закріпивши в її складі Східну Галіцію і Віленину. Це викликало протест Москви і Києва, що заявили про невизнання ними цього рішення[10,c. 152-153].
10 травня 1924 р. СРСР звернув увагу Польщі на те, що «переслідування національних меншин прийняли масовий і систематичний характер», і привів конкретні факти насильства польських властей над населенням східних околиць. Природно, Варшава відхилювала ці претензії, оголосивши їх втручанням у внутрішні справи Польщі. 12 серпня в ході переговорів з Англією радянська сторона знов заявила про необхідність надання населенню Східної Галіції права на самовизначення. Польська сторона 23 серпня заявила Москві, що ніякого питання про Східну Галіцію не існує, і посилила каральні заходи проти білоруського і українського населення. Природно, СРСР 5 вересня підтвердив незмінність своєї позиції в питанні про рішення долі Східної Галіції, а 9 вересня спростував виказані в інтерв'ю польського військового міністра В. Сикорского звинувачення СРСР в організації «бандитських нападів на нашій східній межі»[4,5, c. 323 – 326, c. 444-448].
У відповідь польська сторона 16 вересня заявила, що згідно з Ризькою угодою обидві сторони відмовилися від «всяких прав і домагань на землі» по обидві сторони межі, і тому радянська сторона не має права робити зауваження з питання про Східну Галіцію, яка є територією Польщі. 22 вересня Москва вказала, що її заяви відносяться не до фактичної приналежності території Східної Галіції, а до тієї форми, в якій це питання було вирішено без участі СРСР і без урахування думки самого населення цієї території, що було свого часу обіцяне країнами Антанти. Що стосується докорів Варшави втручання у внутрішні справи Польщі, на це було справедливо заявлено, що підтримка польським представником в Лізі Націй грузинського емігрантського уряду в обстановці заколоту в Грузії і є прямим втручанням у внутрішні справи СРСР[5,c. 326-327].
ВИСНОВКИ
Росія і Польща ось вже більше тисячі років є сусідами. Як завжди, російсько-польські відносини охоплювали широкий спектр явищ — від боротьби за визначення своїх меж до глибоких культурних зв'язків. Розглядаючи радянсько-польські відносини 20—30-х років XX століття, важко не помітити їх глибинного зв'язку з попереднім розвитком. Звичайно, нові соціально-політичні і націоналістичні ідеї, так популярні у той час, наклали свій неповторний відбиток на розвиток відносин між двома країнами. Смуга нового переділу миру і Східної Європи, зокрема, що відкрилася Першою світовою війною, безпосереднім чином втягнула з свою водоверть і Росію, і Польщу.
Радянсько-польські відносини спочатку були обтяжені проблемами територіального розмежування різних регіонів колишньої Російської імперії. До цього додавалася ще майже 100-річна пропаганда в Польщі ідеї про «історичну вину Росії», яка була досить широко поширена серед польської інтелігенції, а після 1915 р. всіляко насаджувалася серед польського населення спочатку германо-австро-угорським окупантами і потім керівництвом Другої Речі Посполитої. Для Варшави ця ідея служила обґрунтовуванням польського націоналізму і виправданням територіальних домагань до своїх східних сусідів. Крім того, радянсько-польські відносини не могли не нести на собі відбитку бурхливої епохи Революції і Громадянської війни в Росії і Східній Європі. В результаті національні ідеї тісно перепліталися з соціально-політичними, що лише посилювало взаємну неприязнь. Але все таки основною суперечністю між Москвою і Варшавою було територіальне розмежування, яке кожна сторона представляла по-своєму, що ховалося за цією строкатою ідейно-політичною ширмою.
Польське керівництво виходило з того факту, що території, що розділяють Польщу і Росію, населені неросійськими народами (білорусами, литовцями, українцями, євреями і т.д.) з вкрапленнями поляків, що служило йому обґрунтовуванням домагань на межі 1772 року.
Важливо також відзначити, що в умовах запеклої Громадянської війни радянське керівництво прагнуло мирно домовитися з Польщею про межу, але експансіоністські домагання Варшави не дозволили реалізувати цей варіант. Польське керівництво виходило з того очевидного факту, що, хоча країни Антанти були прихильниками збігу польської етнографічної і державної меж на Сході, європейське територіальне врегулювання було для них важливо. Цей момент слід було використати і захопити якомога більшу територію, щоб не тільки відновити польську державність, але і завдати максимального збитку своїм сусідам, що повинне було, на думку захоплюваного честолюбними планами польського керівництва, дозволити Польщі добитися статусу великої держави.
Причому цей міжнародний статус Польща повинна було як би «успадковувати» від Російської імперії, що дозволило б їй «змити ганьбу підпорядкування Росії». Тим більше що Громадянська війна в Росії давала надії на здійснення подібних планів.
Разом з тим події 1920 р. показали, що реалізувати в повному об'ємі як польські, так і радянські плани неможливо, і сторонам довелося йти на компроміс. Нарешті вони поглянули один на одного як рівні, що і відобразили хід переговорів про світ і Ризький договір. Територіальне питання було вирішено між Москвою і Варшавою класичним шляхом компромісу сили. Радянсько-польська межа була визначена довільно по конфігурації лінії фронту, що випадково склалася. Ніякого іншого обґрунтовування ця нова межа не мала, та і не могла мати. Одержавши 1/2 території Білорусі і 1/4 України, що сприймалися як призначені для полонізації «дикі околиці», Польща стала державою, в якій поляки складали лише 64% населення. Хоча сторони відмовилися від взаємних територіальних домагань, ризька межа стала непереборним бар'єром між Польщею і СРСР. Як справедливо відзначила І.В. Міхутіна, «все це створило грунт для нових конфліктів і в найближчі десятиліття тінню лягло на радянсько-польські відносини. Ситуація взаємного недовір'я, політичної підозрілості, психологічній неприязні одержала трагічний дозвіл в пролозі Другої світової війни»[13, c. 248-249].
З погляду радянської сторони, ризька межа була найзручнішим рубежем для вторгнення в СРСР, що не мав ніяких природних перешкод до Дніпра. У результаті «панська» Польща сприймалася радянським керівництвом як потенційний супротивник № 1. Тому західна межа СРСР зміцнювалася як ніяка інша і в 1920-х, і в 1930-х роках. Прагнення Варшави до домінування в Східній Європі сприймалося в Москві як підготовка військово-політичного союзу на західних радянських межах, реалізація ідеї «санітарного кордону» проти нього. В цій думці Кремль укріплювало і постійне відхилення польською стороною будь-яких радянських пропозицій, направлених на зниження взаємної підозрілості. З свого боку польське керівництво побоювалося подібними поступками показати свою слабкість і, природно, демонструвало «силу» і в Прибалтиці, і в Румунії.
Для радянської сторони 1920 р. став не меншим визначним, ніж для польської. Польське вторгнення в умовах явного згасання Громадянської війни в Росії підтвердило всім відому істину про те, що для слабкого всякий сусід — небезпечний ворог. Люди різних політичних поглядів наочно переконалися в наявності реальної зовнішньої загрози, а результат радянсько-польської війни укріпив загальне прагнення до відродження могутньої держави у вигляді СРСР. Абстрактне «капіталістичне оточення» отримало своє реальне втілення в особі Польщі — «улюбленого дітища» Антанти і «головної опори» Версальської системи в Європі. І з тією, і з другого боку всі ці фобії і пропагандистські стереотипи всіляко підтримувалися і насаджувалися, і польське, і радянське керівництво пройшло горнило війни 1919—1920 рр. Абстрагуючись від цієї дійсності, взагалі неможливо зрозуміти загальні тенденції радянсько-польських відносин 1920—1930-х рр.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Ольшанский П.Н. Рижский договор и развитие советско-польских отношений 1921—1924 гг. М., 1974.
2.Польско-советская война. Ч. 1, 2.
3.Документы и материалы по истории советско-польских отношений (далее — ДМИСПО). Т. 1. М., 1963.
4. Мирный договор между Россией и Украиной, с одной стороны, и Польшей — с другой от 18 марта 1921 г. // Документы внешней политики СССР. Т. 3. М., 1959.
5. Договор между Союзом ССР и Польской Республикой о советско-польской государственной границе от 16 августа 1945 г. // Правда. 1945. 17 августа.
6.Михутина И.В. Некоторые проблемы истории польско-советской войны 1919—1920 гг. // Версаль и новая Восточная Европа.
7.Залусский 3. Пути к достоверности{Наленч Д., Наленч Т. Юзеф Пилсудский — легенды и факты. Пер. с польск. М., 1990.
8.Гриф секретности снят: Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах: Статистическое исследование. М., 1993. С. 34; Мыхутина И.В. Так сколько же советских военнопленных погибло в Польше в 1919—1921 гг.? Новая и новейшая история. 1995. № 3.; Костюшко И. И. К вопросу о польских военнопленных 1920 года Славяноведение. 2000. № 3.; Дайнес В.О. Россия — Польша. Работа над ошибками Независимая газета. 3 ноября 2000 г.; Филимошин М.В. «Десятками стрелял людей только за то, что... выглядели как большевики»{Военно-исторический журнал. 2001. № 2.
9.Почс К.Я. «Санитарный кордон». Прибалтийский регион и Польша в антисоветских планах английского и французского империализма (1921—1929 гг.). Рига. 1985.
10.Скляров С.А. Определение польско-украинской границы на Парижской мирной конференцииВерсаль и новая Восточная Европа. М., 1996.
11.Мельтюхов М.И. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918-1939 гг. — М.: Вече, 2001.
12.Горлов С. А. Советско-германский диалог накануне пакта Молотова — Риббентропа. 1939 // Новая и новейшая история. 1993. N 4.
13.Михутина И. В. Польско-советская война 1919—1920 гг.