Реферат: Східнослов янська держава Київська Русь

ЗМІСТ

1. Вступ…………………………………………………………..…..2

2. Передумови утворення східнослов’янської

держави……………………………………………………..….3

3. Виникнення і становлення Давньоруської

держа­ви…………………………………………………………5

4. Піднесення та розквіт Київської Русі……………………….15

5. Значення Київської Русі в історії

українського народу………………………………..……….24

6. Додаток…………………………….…………………………….29

7. Список використаної літератури…………………….……….30

Вступ

Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди свoїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків. На весь світ славилися вироби давньоруських майстрів. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалось славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам’яток. Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські хагани. Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків. Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу.

Джерелами відтворення історії Київської Русі є писемні й речові (археологічні) пам’ятки. Головними писемними джерелами є літописи: “Повість временних літ”, Київський, Галицько-Волинський, Новгородські, Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають і інші писемні пам’ятки – кодекси й записи норм права, князівські земельні грамоти, тощо.

Передумови утворення східнослов’янської держави.

Східні слов’яни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. “Повість временних літ” складена п’ять століть тому, малює грандіозне полотно цього розселення: “Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами… А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами.” Цей процес розселення в цілому завершився у VIII-IX ст.

Першим етапом утворення держави у східних слов’ян було утворення протягом VII – першої половини ІХ ст. перед державних утворень – полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнослов’янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу – великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов’янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння.

Докорінною причиною утворення держави у східних слов’ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв’язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора – публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.

Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних слов’ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози – в першу чергу з боку хозар, об’єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.

Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху “Із варяг у греки”.

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягання данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов’язкову ознаку успадкування влади князем. В умовах Київської Русі Х ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління й судочинства.

Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Руська держава. Можливо, літописець Нестор мав підстави, роблячи під 860-м роком запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь, відзначити, що з того часу “начася прозивати Руска земля”.

Виникнення і становлення Давньоруської держа­ви

(кінець IX — кінець Х ст.)

Близько VIII ст виникає осередок державності у приільменських слов'ян, що сформувався навколо Городища поблизу Новгорода (останній з'явився лише на початку Х ст.). Це протодержавне утворення було військовополі-гичним союзом (конфедерацією) слов'янських і неслов'янських земель Півночі, що контролював території не тільки ільменських слов'ян, а й кривичів, чуді, мері. У VIII—IX ст Південнорусьй землі на сто—двісті років випереджали в соціально-економічно­му та культурному розвитку північні, які, за словами літописця, жили "звериньським образом". Варязька експансія помітно прискорила процес формування державності у північному регіоні. Спо­чатку силою меча варяги змусили місцеве населення платити їм данину, але підкорені племена об'єдналися і вигнали варяг. Про­те неузгодженість слов'янських правителів, які не могли поділити владу, внутрішні чвари та суперечки призвели до парадоксального наслідку — на князювання було покликано нормандсь­кого конунга Рюрика.

У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Олега одна із найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді на принципові питання: ким він був — князем, боярином чи ватажком дружини? Чи був регент Ігоря у родинних стосунках з Рюриком? Що стало причиною воєнної експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади північних слов'ян чи бажання завоювати нові землі? На­віть ім'я "Олег" викликає дискусію. Деякі вчені вважають, що воно походить від скандинавського "Хельга" і означає не ім'я, а прізвисько — "Віщий".

У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу у місті. Легку пере­могу північної дружини історики схильні пояснювати зрадою ки­ївського боярства, яке чинило опір християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на Візантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні). Вбивство Аскольда і захоплення влади у Києві Олегом мало надзвичайно важливі наслідки: з одного боку, на київському престолі опинилася інша династія, об'єднання Північної та Південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, Київ було проголошено сто­лицею об'єднаної держави, з іншого — державний переворот став початком антихристиянської, язичеської реакції.

Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його правління (882—912 рр.) — відбулося збирання руських земель та консолідація їх навколо Києва. Не визнавши північних завойовників, державне об'єднання Руська земля розпалось, і Олег був змушений відновлю­вати колишню єдність силою меча. Літопис повідомляє, що 885 р. він "примучив" і обклав даниною полян, древлян, сіве­рян та радимичів, а з тиверцями та уличами продовжував вою­вати. В основу консолідації земель Олег заклав модель центра­лізованої держави, а не традиційної для Руської землі федера­ції племен.

У зовнішньополітичній сфері активність Давньоруської держави була зосереджена на традиційному для русичів візантійському напрямі. Починаючи з Аскольда і закінчуючи Святославом, кожен з руських князів вважав за необхідне організувати декілька походів на Візантію. Що їх штовхало на цей шлях? По-перше, Візантія була одним з основних торго­вих центрів, де збувалася зібрана з підкорених Києву земель данина, тому майже кожен похід мав на меті досягнення вигідних торгових угод з Константинополем; по-друге, Візантія вабила як багата імперія, яку, у разі перемоги, можна було обкласти даниною; по-третє, на той час Константинополь був визнаним центром релігійного та культурного життя, й інтенсивні контакти (війни та торгівля) з ним сприяли зростанню паростків цивілізації у східнослов'янському суспільстві; по-четверте, у боротьбі з сильнішим супротивником відбувалося власне самоствердження слов'янської державності на міжна­родній арені.

Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. (Деякі історики вважають, що воєнна експедиція 907 р. не що інше як міф, романтична легенда). Русько-візантійський договір 911 р. складався з 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золота), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912 р.) він загинув.

Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика — Ігор (912—945 рр.). Його князювання почалося тради­ційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби проти авто­номістських настроїв підкорених народів. Племена древлян та уличів відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Вогнем і мечем Ігор підкорив древлян і після трирічного протистояння переміг уличів, але останні лише формально визнали владу Києва і, покинувши Середнє Подніпров'я, мігрували у Подунав'я.

Саме у роки правління нащадка Рюрика на південних кордонах держави з'явилися нові тюркомовні кочівники — печеніги. В 915 р. Києву вдалося укласти з ними мирну угоду, але вже 930 р., підштовхувані Візантієо, печеніги рушили на Русь. Продовжуючи політику своїх попередників, Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Спочатку 941 р. на чолі воєнної експедиції, що просувалася на десяти тисячах суден, він з'явився під Константинополем, але армада русичів була спалена "грець­ким вогнем" (вогнепальні речовини — селітра, нафта, сірка — під тиском випускалися із бронзових труб, поставлених на візантійських судах). Зазнало поразки і руське суходольне війсь­ко. Проте ці невдачі не зупинили Ігоря. Вже 943 р. князь, зіб­равши під свої знамена варягів, полян, кривичів, тиверців та найнявши печенігів, розпочав новий грандіозний похід на Цар-город. Війська рухалися і суходолом, і морем, але на цей раз до битви справа не дійшла. Коли візантійському імператору Ро­ману повідомили, що "ідуть русичі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі", він вирішив не випробовувати долю і запропонував Ігорю мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш вигідним для русичів, ніж договір 911 р. Він підтвер­джував лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі у Константинополі, а руські воїни мусили обороняти кримсь­кі володіння Візантії від кочівників.

Антивізантійську спрямованісіь мав і похід Ігоря на Закавказзя, здійснений 944 р. Ця збройна акція мала на меті нейтралізацію союзника Константинополя, лідера войовничих горців Південного Прикаспію Марзубана. Арабські джерела повідомляють, що русичам у ході жорстокого протистояння вдалося ово­лодіти Дербентом, Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом Бердаа.

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини призвело 945 р. до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Після цих трагічних подій на чолі Давньоруської держави стала дружина Ігоря — княгиня Ольга (945—964 рр.), оскільки його син Святослав був ще малолітнім. Своє регентство вона розпо­чала з придушення древлянського повстання, у ході якого кіль­кох древлянських князів було вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень — спалено. Проте смерть Ігоря вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про форми і методи дер­жавного управління. Намагаючись убезпечити себе від нових на­родних виступів, Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягали у регламентації повинностей залежного населення; у нормуванні процесу збирання данини (визначення її розмірів і вста­новлення місць збирання), створенні осередків центральної кня­зівської влади на місцях — "становищ" і "погостів".

Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені У 946 та 957 рр. вона здійснила два дипломатичні візити до Константинополя, у ході яких було укладено союзницькі угоди, розглядалася проблема християнізації Русі (сама княгиня була охре­щена під час одного з візитів у візантійському Софіївському со­борі). Проте русько-візантійські відносини складалися не так, як того хотіла Ольга, оскільки імперія постійно підкреслювала свою зверхність. Намагаючись вирвати Русь з орбіти Константинопо­ля, вона 959 р. різко змінює вектор зовнішньополітичної актив­ності і відправляє послів до германського імператора Отона І з проханням направити до Києва єпископів і священиків. Ця спроба задовольнити попит на християнське духовенство за рахунок ла­тинських місіонерів завершилася невдачею — місія Адальберта, що діяла на Русі в 961—962 рр. під загрозою фізичної розправи з боку руських язичників змушена була рятуватися втечею.

Ця невдача у релігійній сфері серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції. Скориставшись обставинами, язич­ницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регенству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава (964—972 рр.). Правління цього князя припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору. Тому войовни­чий характер Святослава цілком відповідав духу епохи. За роки свого порівняно короткого правління, пройшовши походами зі Сходу на Захід, від Каспійського моря до Балкан, щонайменше 8000-8500 км, він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в геополітичний простір Євразії.

На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на Сході. Протягом 964—966 рр. він досягає значних успіхів на цьому стратегічному напрямку: підкоряє Києву в'ятичів, які сплачували данину хозарам; перемагає хозарських союзників — волзьких булгар та буртасів (мордву); завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м.Ітиль; примушує підкоритися племена ясів і касогів на Північному Кав­казі Ослаблення та занепад Хозарського каганату, зумовлені по­ходами Святослава, мали неоднозначні наслідки; з одного боку, вони сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Давньоруської держави, оскільки над землями в'ятичів та сіве­рян не нависала хозарська загроза, з іншого боку, падіння Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам.

Успіхи Святослава на Сході не на жарт стурбували Константинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної гри. У 968 р. на запрошення візантійського імператора Никифора Фоки київський князь на чолі 60-тисячного війська вирушає у похід проти Болгарії. Підштовхуючи русичів до боротьби з болгарами, візан­тійська дипломатія мала на меті зав'язати у кривавий вузол війни двох своїх сильних противників, що могли протидіяти встанов­ленню контролю Константинополя на Балканах, але розрахунки Візантії не виправдалися. Потужним ударом Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і захопив 80 міст вздовж Дунаю. Спочатку візантійська сторона не протидіяла активнос­ті русичів у Подунав'ї, адже чужими руками руйнувалася Бол­гарська держава, яка протягом ІХ ст. була грізним ворогом імпе­рії. (У 811 р. болгарський хан Крум розгромив візантійське вій­сько і взяв у облогу Константинополь. Згодом його онук Симеон витіснив Візантію з Балкан, залишивши їй лише міста Царгород та Солунь). Крім того, дунайський похід не давав можливості Святославу розпочати експансію у Північне Причорномор'я, у землі, підконтрольні Візантії. Проте, коли воєнні успіхи київсь­кого князя стали досить значними і він не побажав, незважаючи на тиск і натяки візантійської дипломатії, залишати Подунав'я, Константинополь пішов на два рішучі кроки: по-перше відновив дружні відносини з Болгарією, по-друге, підштовхнув печенігів до агресії проти Давньоруської держави.

Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968 р.) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, сам факт, що їм вдалося дійти до центру Київської Русі свідчив про наростання печенізької загрози та про гостру проблему держав­ного управління за відсутності постійно воюючого князя. Для зміцнення влади династії Святослав 969 р. розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Древлянській землі — Олег, у Новгороді — Володимир. Така реорганізація управлінської системи на Русі не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою лан­кою грандіозного стратегічного плану Святослава, головною ме­тою якого було створення могутньої Дунайсько-Дніпровської дер­жави. Наступним кроком практичного здійснення цього плану мало бути перенесення князівської резиденції на Дунай. "Не лю­бо мені в Києві жити, — говорив боярам Святослав. — Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — срібло й коні, із Русі ж хутро, і віск, і мед, і челядь".

Другий похід київського князя на Балкани розпочався 969 р. Святослав досить швидко, захопивши Переяславець, Великий Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тільки повернув собі втра­чені позиції у Болгарії, а й просунувся в глиб візантійської імпе­рії. Проте новому візантійському імператору вдалося зібрати чис­ленне військо і спочатку під Адріанополем зупинити Святосла­ва, а під Доростолом підписати мирну угоду (971 р.), відповід­но до якої київський князь брав на себе зобов'язання не воюва­ти з Візантією та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим. Навесні 972 р., повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагіч­но загинув. З його черепа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом.

Характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену; її перші спроби вписатися у геополітичний простір; постійна рухливість кордонів, розширення території країни; зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території держави; слабкість великокнязівської влади, що не була ще чітко організованою та централізованою; формування системи васально-ієрархічних від­носин.

Піднесення та розквіт Київської Русі

(кінець Х — середина XI ст.)

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча певний час полі­тична ситуація на Русі залишалася стабільною, вже 977 р. між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володи­миром — розпочалася боротьба за владу. Спочатку виник конф­лікт між древлянським князем Олегом та воєводою Ярополка Свинельдом. Приводом для протистояння стало вбивство сина Свинельда Люта, який полював у древлянських лісах і тим порушив права феодальної власності Олега. Глибинною ж основою конфлікту було питання про те, кому володіти Древлянською землею. Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Святос­лава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володи­мир покидає Новгород і тікає за море. Однак від боротьби за владу він не відмовляється: зібравши у Скандинавії сильну нормандську дружину, Володимир вже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм воєводою Блудом, тине Ярополк і Володимир стає повноправним правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний ре­форматор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 рр. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив три­валий процес формування території Київської держави. Саме у цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На пів­ночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Кар­пат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км² , Давньоруська держава стала найбільшою краї­ною в Європі.

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці Х ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з пече­нізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет кня­зівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою зале­жав від успіхів та невдач у протистоянні з кочовницьким степом. Саме тому сім переможних великих війн Володимира з печеніга­ми, про які повідомляють "Повість минулих літ" та інші джере­ла, принесли київському князеві військову славу. Оберігаючи влас­ні кордони, Володимир не покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а грунтовно готувався до тривалої бо­ротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні ва­ли і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ.

Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їхнього автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адмі­ністративного апарату робили владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокня­зівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам кня­зя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територі­альний поділ, що є однією з основних ознак сформованої дер­жавності.

Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя, її суть полягала у ліквідації "племінних" військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав "мужам лучшим" земельні володіння у прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою міс­цевому боярству.

Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що у централізованій державі у релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку нама­гався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пан­теону богів підкорених племен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її дер­жавотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років Х ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію.

Реформаційний доробок великого князя включає і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем "Уставом земленим", який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — "Правди Ярослава" (1016 р.).

Незважаючи на те що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з ба­гатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що у князя було 5 офі­ційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатич­них відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб своєрідною печаткою укладеного ним полі­тичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укла­дено угоду. Налагодження у 90-х роках Х ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

Останні роки правління Володимира не були безхмарними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щоріч­ну данину (2 тисячі гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу площину: їхня активна протидія центру поступається міс­цем енергійним намаганням завоювати великокняжий стіл. У хо­ді чотирирічного кривавого братовбивчого протистояння заги­нули Борис, Гліб. Святополк, Святослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Проте його влада над руськими землями була не повною, оскільки вже 1024р. він зазнав поразки в битві під міс­том Лиственом від свого брата, енергійного чернігівського князя Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий стіл, бра­там вдалося знайти компромісне рішення: вони утворили дуум­вірат, поділили Русь по Дніпру і з двок центрів — Києва та Чер­нігова — управляли величезною державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за словами Нестора, "самовлад­цем Руської землі".

Роки князювання Ярослава (1019—1054 рр.) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-завойовником (хоча його прихід до влади від­бувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будів­ником, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним вої­ном . Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спряму­вав у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періо­дом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якіс­них змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу державного правителя.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030— І031 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку півден­них рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому "змійові вали" з укріпленими фортецями. Тільки збудова­на вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр'єв, названий християнським ім'ям Ярослава, крім того, став і центром православної єпиокопії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю у 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий на­род мігрував на Дунай, а його місце у степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені у цей період характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньо­політична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце у міжнародній полі­тиці київського князя відігравала своєрідна "сімейна диплома­тія", тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династич­них шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського коровя Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імпера­тора Константина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Ген­ріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорсь­кого Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної полі­тики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах "сімейної дипломатії" союзів дали змогу Ярос­лаву стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають "тестем Європи".

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — "Руської правди", що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Продовжу­ючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха у 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчиз­няну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Іларіон (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний і полі­тичний діяч, філософ і оратор. Автор "Слова про закон і благо­дать" (бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером князівськога храму в с. Берестові, біля Києва, визначався вченістю і благочестям, Входив до кола найближчих радників Ярослава Муд­рого. В 1051 Ярослав самочинно поставив Іларіона у загально-руські митрополити без погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з вер­сій незабаром після поставлення у митрополити їларіон помер, за іншою — постригся у ченці під ім'ям Никона, поселився у Киє­во-Печерському монастирі й став автором так званого Печорсь­кого літопису 1073.

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з добою Володимира збільшилась у сім ра­зів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу пгоблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено прин­цип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: стар­ший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор - Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстар­шого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити у Києві.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централі­зованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського сус­пільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолі­дуючої ідеології — християнства; поява писаного кодифіковано­го права, ширше використання дипломатичних методів вирішен­ня міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, роз­квіт давньоруської культури.

Значення Київської Русі в історії

українського народу

Фінальним рубежем києворуського періоду історії були 40-ві роки XIII ст. Монголо-татарська навала завдала Русі, що посідала одне із чіль­них місць у загальноєвропейському історичному розвої середньовіччя, непо­правної шкоди. Упродовж кількох століть вона успішно протистояла кочо­вим народам степів, боронила себе і країни Центральної та Західної Євро­пи. Свою високу історичну місію — рятівниці європейської цивілізації — Київська Русь виконала і в 40-ві роки XIII ст., але цього разу ціною власно­го існування.

Вражена роз'їдаючою іржею феодальної роздробленості і місцевого сепа­ратизму, Русь не змогла протистояти військовій машині монголо-татар. З вогнем і мечем, долаючи героїчний опір русичів, вони пройшли руськими землями, спалили найбільші міста, розтоптали і розікрали матеріальні цін­ності народу, нищили духовні. На високій ноті обірвалась творчість руських зодчих і художників, літописців і билинників, музикантів і ремісників. Те, що вдалося врятувати, опинилося на довгі століття в земляних схованках.

М.С.Грушевський вважав своєрідним позитивним результатом монголо-татарської навали соціальне нівелювання народу. "Де проносилась татар­ська гроза, — писав історик, — там багатії страждали сильно. В результаті багатий клас розорявся, занепадав і зливався із загальною масою земства". Це явище справді мало місце, але було не прогресивним набутком монголо-татарського панування, а трагедією руського народу. "Демократизація" сус­пільства, досягнута за рахунок винищення елітарно-інтелектуальної його частини, відкинула Русь на століття назад.

Найбільше постраждала руська державність. З падінням Києва фактично перестала існувати єдина і самостійна держава. Формально князівська сис­тема продовжувала функціонувати. Монголо-татари не принесли в держав­не життя Русі чогось принципово нового, але вміло застосували принцип "поділяй і володарюй". Відтепер верховним сюзереном руських земель став хан Золотої Орди. Там, а не в Києві чи якомусь іншому місті Русі вирішу­валась її доля. Щоб посісти Велике Київське князівство (як і інші столи), потрібен був ханський ярлик. Ні Михайло Всеволодович, ні Данило Галиць­кий такої честі не удостоїлися. Натомість суздальський князь Ярослав Все­володович, а згодом і Олександр Ярославич Невський такі ярлики на Київ отримали. Хан, за словами літописця, "приказаша Олександрови Киев й всю Руськую землю". Київ лишався символом Русі, але реальної політичної сили вже не мав. Названі князі навіть не побажали зробити його своєю резиденцією, а передали в управління боярам. Можливо, що саме такою була воля монголо-татарських ханів, не зацікавлених у відродженні політичного значення Києва. В останній чверті XIII ст. він не мав навіть і номінального князя.

Вважається, що спадкоємцем державно-політичних традицій Київської Русі в помонгольський час стало Галицько-Волинське князівство. На відміну від Середнього Подніпров'я, західні землі Київської Русі менше постраж­дали від монголо-татарських завойовників. Упродовж другої половини XIII ст. тут велося монументальне будівництво, літописання, розвивалися торгівля, ремесла, сільськогосподарське виробництво. Завдяки політиці Да­нила Галицького і його найближчих наступників галицько-волинські землі не зазнали такого розорення з боку монголо-татарських зайд, як це мало місце в старій Руській землі — у Київщині, Чернігівщині і Переяславщині.

Проте ні Володимир, ні Галич не змогли очолити процеси політичної кон­солідації Південної Русі. Колись єдиний державотворчий потік, що виходив із Києва, розділився на кілька окремих річищ, насильно консервованих завойовниками; спершу монголо-татарами, згодом — Литвою і Польщею. Віка­ми налагоджені зв'язки між окремими землями Київської Русі, а також із країнами Європи були розірвані. Знищення Києва — як історичного цент­ру тяжіння давньоруських земель, серця Руської землі — спричинилося до того, що вони опинилися в сфері політичних інтересів сусідніх держав і на­довго втратили перспективу спільного незалежного розвитку.

Та незважаючи на трагічні наслідки для Київської Русі монголо-татарської навали, завойовники не змогли знищити історичні та культурні тради­ції народу, як і його самого. Руський народ продовжував жити на своїх предковічних землях і був гарантом безперервності історичного процесу. Спадщина Київської Русі стала тією базою, на якій розвинулась культура Русі-України в епоху пізнього середньовіччя.

У часи Київської Русі, особливо в період феодальної роздробленості, не вщухали міжкнязівські пристрасті з приводу переважного права на успадку­вання великокнязівського столу. Кому, якому князівському клану належить володіти Києвом, а отже, й Руссю — це питання стояло надзвичайно гост­ро. Не стало Київської Русі, але давні суперечності відродились у формі пи­тання про право на києворуську спадщину. Як колись князі не могли поді­лити Київ, так пізніше літописці та історики не могли дійти згоди у тому, який східнослов'янський народ є правонаступником історії Київської Русі.

Особливої гостроти ця проблема набула в першій чверті XIX ст. і вилилась у відому дискусію між М.П.Погодіним і М.О.Максимовичем. Незважаючи на висновки М.О.Максимовича, М.І.Кос­томарова та інших істориків про те, що український народ має рівні права на києворуську історико-культурну спадщину, великодержавна історична школа єдиним її правонаступником вважала росіян.

У радянський час набула поширення концепція давньоруської народно­сті, на базі якої розвинулись український, російський і білоруський народи. Цю справедливу в своїй основі тезу деформувала великоруська доктрина "старшого брата". Теоретичний постулат етногенетичної рівності на практи­ці трансформувався в незаперечний російський пріоритет. Вважалося при­родним починати історію Росії з часів Київської Русі і політичне небезпеч­ним стверджувати те саме стосовно України.

Усе це в минулому. Здавалося б, настав час істини. Але тепер маятник гойднувся в інший бік. І сьогодні теза про спільні історичні корені україн­ського і російського народів піддається сумнівам з українського боку. Всупе­реч історичній дійсності, деякі українські автори (вітчизняні і зарубіжні) обстоюють виняткове право українців на києворуську спадщину. При цьому чомусь не беруть до уваги того, що й білоруси безпосередньо причетні до цієї спадщини.

У процесі нового етапу національного відродження спостерігається супе­речливе ставлення до історичних традицій, які часто виступають у ролі за­ложників наших пристрастей і амбіцій. Дивно, але навіть протилежні думки користуються однаковим успіхом серед широкого читацького загалу. При­хильність знаходять як твердження про реквізовану Москвою нашу історичну назву "Русь", так і тези про те, ніби ми від найдавніших часів були українцями. При цьому назви "Русь", "руський" послідовно замінюються на "Україна" і "українець". І це не тільки стосовно XVI — XVIII ст., а й часів Київської Русі. Деякі видання наповнюються дефініціями — "княжа Украї­на", "хрещення України", "українська княгиня Ольга", "українські язич­ницькі боги", яких не знають стародавні джерела. Ця не наукова позиція не стільки утверджує українців у правах на києворуську спадщину, скільки дискредитує цю засадничо правильну ідею.

Насправді в реальному житті проблеми спадщини не існує, її давно і ус­пішно вирішили самі народи — український, російський і білоруський, роз­виток яких у помонгольський період рівною мірою грунтувався на високих досягненнях епохи Київської Русі.

Додаток 1.

Київська Русь ІХ-ХІІ ст.

Список використаної літератури.

1. “Історія України”. Посібник. За ред. В.А.Смолія, - К., 1997

2. Бойко О.Д. “Історія України”, - К., 1999

3. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996