Реферат: Олівер Кромвель

Реферат на тему:

“Олівер Кромвель”

КРОМВЕЛЬ, ОЛІВЕР (Cromwell, Olіver) (1599-1658), англійський державний діяч і воєначальник, вождь пуританської революції, який увійшов в історію як лорд-протектор Республіки Англії, Шотландії й Ірландії, найбільший внесок у формування сучасної Англії. Кромвель народився 25 квітня 1599 року у Хантінгдоні (графство Кембриджшир) у родині типових англійських дворян (джентрі) - Роберта Кромвеля і Елизабет Стюард. Батько Кромвеля - молодший син у родині, родоначальник якої Томас Кромвель (1485-1540) був найближчим сподвижником Генріха VІІІ і рушійною силою його реформ. Він одержав від короля значний стан як винагороду за проведену їм секуляризацію монастирських земель. Коли Олівер з'явився на світло, його дід, сер Генрі Кромвель, був одним із двох найбагатших землевласників у Хантінгдоні, але батько Кромвеля мав скромний статок. У 1616 Олівер закінчив школу в Хантінгдоні, після чого його відправили в один з коледжів Кембріджського університету, Сидні-Сассекс. Але вже через рік смерть батька змусила 18-літнього Олівера, єдиного сина в родині, залишити університет, щоб допомогти матері і сестрам. Можливо, якійсь час він відвідував також "Лінкольнз-Інн", одну з чотирьох лондонських адвокатських корпорацій. У 21 рік Кромвель одружився на Елізабет Буршир, дочки лондонського торговця шкірою і повернувся в Хантингдон, де зайнявся сільським господарством.

Початок політичної кар'єри

Протягом наступних 20 років Кромвель вів звичайне життя сільського дворянина і поміщика, щоправда, наповнене напруженими духовними пошуками; крім того, воно брав активну участь у місцевому політичному житті. Землеробство на тутешніх убогих ґрунтах не обіцяло великих доходів, і в якийсь момент Кромвель спробував щастя, зайнявшись розведенням худоби біля містечка Сент-Айвз. Про матеріальні труднощі він зміг забути лише в 1638 році, коли йому дісталася спадщина після смерті дядька по материнській лінії, і він перебрався в місто. Тим часом у 1628 році Кромвеля обрали від округу Хантінгдон в останній парламент Карла І, скликаний їм перед т.зв. "Одинадцятирічною тиранією", 11-літнім (1629-1640) періодом беспарламентского правління.

І в школі, і в університеті, і у своє перебування в Лондоні Кромвель знаходився під впливом пуританського руху, що ширився, що прагнув до радикальної реформи Англіканської церкви. Цьому руху протистояв напрямок т.зв. "високої церкви", якому благоволив Вільям Лод, що став у 1633 архієпископом Кентерберійським. Єдина промова, вимовлена Кромвелем у парламенті, що засідав у 1628-1629, містила люті нападки на єпископів високої церкви.

Початок громадянської війни

У період беспарламентского правління Карл І нажив собі безліч ворогів, обклавши непомірними поборами всі шари суспільства. Користаючись королівськими прерогативами, що залишилися ще від Середньовіччя, він вимагав сплати "корабельної податі" (1635), штрафував джентрі (у тому числі Кромвеля), якщо ті відмовлялися приймати титул лицаря, стягував т.зв. "добровільні приношення" і збільшив податі. Карл робив усе це, оскільки без згоди парламенту він не мав права обкладати населення новими податками. Далекою його метою було забезпечити фінансову незалежність королівської влади і ввести по всій країні "церковна однаковість". Останнє відіпхнуло від Карла як реформаторів-пуритан, так і багатьох з числа джентрі і городян. У 1638 році Карл розв'язав війну проти своїх шотландських підданих (по праву престолонаступництва він був королем як Англії, так і Шотландії), потерпівши невдачу в спробі нав'язати їм молитовник, аналогічний тому, який використовувася в Англіканській церкві. Пресвітеріані-шотландці, доглянувши в цьому погрозу своєму віросповіданню, повстали, і король був змушений скликати парламент, щоб запросити в нього грошей на війну.

Парламент зібрався навесні 1640 року, Кромвеля знову обрали в палату громад (від Кембриджу). Велика кількість претензій до короля, що нагромадилися за 11 років, налаштувало лідерів палати громад на агресивний і незговірливий лад. Кромвель відразу ж зарекомендував себе як войовничий пуританин, незмінно підтримуючи критиків державної церкви й уряду.

Цей т.зв. "Короткий парламент" (13 квітня - 5 травня 1640) був незабаром розпущений, однак улітку 1640 року шотландці знову розбили Карла і, що принизливо усього, зайняли північні області Англії. Карл звернувся по допомогу до нового парламенту, щозібрався восени 1640 року, причому Кромвель знову був обраний у нього від Кембриджу. "Довгий парламент" (3 листопада 1640 - 20 квітня 1653) відкинув політику короля і зобов'язав його відмовитися від багатьох прерогатив. Парламент настояв на узятті під варту архієпископа Лода, він присудив до смерті і відправив на плаху графа Страффорда, одного з найбільш близьких до Карла І людей, у 1633-1639 лорда-намісника в Ірландії. Палата громад прийняла складалася з 204 пунктів "Велику ремонстрацію", у якій були виражені неприйняття урядового курсу і недовіра королю. Кромвель голосував за "Велику ремонстрацію" з найбільшим ентузіазмом, заявивши, що, якби вона не пройшла, він виїхав би з Англії назавжди. Коли в 1641 році в Ірландії почалося повстання проти англійців, парламент зважився на безпрецедентний крок, зажадавши для себе права призначати всіх королівських міністрів і вище командування армії. Виведений із себе король зробив спробу особисто заарештувати п'ятьох лідерів парламенту за обвинуваченням у зраді. Коли це йому не удалося, Карл І залишив Лондон (10 січня 1642), щоб зібрати своїх прихильників на півночі Англії. Палата громад у свою чергу ввела в країні воєнний стан і відправила членів парламенту по їх виборчих округах для встановлення контролю над місцевими арсеналами й ополченням. Після прибуття в Кембридж Кромвель опанував замком, заарештував капітана загону графства і перешкодив коледжам відіслати королю частину срібла як пожертвування.

З цього часу Кромвель, якому минуло вже 40 років і ніяким військовим досвідом він не володів, висунувся на передній край - і як військовий організатор, і як лідер пуританського руху. Він прославився своїми радикально пуританськими поглядами в "Довгому парламенті", виступаючи за повне скасування епископата, а по всій східній Англії був відомий як борець за право церковних громад обирати як своїх священиків, так і ті форми релігійного життя, що влаштовують дану громаду.

Кромвель-полководець

У серпні 1642 року почалася громадянська війна. Кромвель, по природним даної відмінний кавалерійський офіцер, набрав у Хантінгдоні власний загін прихильників парламенту. З ним він взяв участь у завершальній фазі бою, що внічию закінчилося, при Еджхіллі 23 жовтня 1642 року. Згодом він поповнив загін, довівши його по чисельності до повнокомплектного полку, і одержавши у лютому 1643 року звання полковника. Протягом 1643 року він виявляв усе більшу активність у східній Англії, перетворивши її в опорну базу парламенту. У той же час Кромвель постійно спонукував палату громад, якщо тільки в неї маються скільки-небудь серйозні наміри одержати верх над королем, підняти платню солдатам, поліпшити їхню підготовку і підняти моральний дух новобранців. Адже король мав у своєму розпорядженні прекрасно навчене військо, укомплектованим головним чином лордами, сільськими джентрі і їхньою челяддю. Однак до осені 1643 уже дві третини території Англії й Уельсу контролювали прихильники короля, і, незважаючи на незначні перемоги, що одержали війська парламенту при Грантемі, Гейнсборо й Уїнсбі, де Кромвель робив свої перші кроки у військовому мистецтві, здавалося, що парламент потерпить поразку. Не бачачи іншого виходу, 25 вересня 1643 парламентські лідери дійшли згоди з керівництвом шотландців, і в 1644 шотландська армія вступила на територію Англії.

Кромвель, що став тепер уже генерал-лейтенантом, взяв участь у битві під Марстон-Мурі в Йоркширу 2 липня 1644 року. Тут він командував кавалерією, борючись пліч-о-пліч із шотландцями і з північною армією, на чолі якої стояли лорд Фердинанд Ферфакс і його син Томас (1612-1671). Чисельна перевага виявилася тоді на стороні сил парламенту, і королівська армія, який командував племінник Карла І принц Руперт, була розбита. Рік по тому, 14 червня 1645, Кромвель брав участь у розгромі армії принца Руперта в битві під Нейзбі, де шотландців уже не було, а на чолі парламентської армії стояв новий головнокомандуючий Томас Ферфакс. В обох боях Кромвель виявив чудову особисту мужність, спритність і полководницький талант. Та й загальний перелом у війні зробився можливим насамперед завдяки наполегливості, з яким Кромвель утримував східну Англію. У червні 1646 здався Оксфорд, останній великий оплот королівських сил, сам Карл І біг відтіля ще наприкінці квітня і здався в Ньюарку на милість шотландських військ. У ході першої громадянської війни Кромвель завоював репутацію видатного полководця і, відкрито критикуючи деяких аристократів, що командували парламентською армією, за пасивність і некомпетентність, зберігав вірність Ферфаксу.

Конфлікт парламенту й армії: друга громадянська війна

Усе це час Кромвель зберігав за собою місце в парламенті і з'являвся там, як тільки представлялася можливість. У 1644 він зіграв ключову роль у прийнятті Білля про самозречення, відповідно до якого члени парламенту, що займали командні посади в армії, повинні були піти з них, для того щоб в армію могла влитися нова кров. Це відкривало дорогу для призначення головнокомандуючим аполітичного Томаса Ферфакса. Кромвель був готовий скласти свої командирські повноваження, однак, уступивши наполяганням Ферфакса, залишився, щоб взяти участь у битві під Нейзбі. Кромвель не применшував свої дарування, але протягом усього життя приписував перемоги Вседержителю. Саме властива Кромвелю найвищою мірою самостійна, глибоко особиста пуританська віра спонукала його підняти зброю проти короля і надихала в битвах. Коли полягав союз із шотландцями, по якому в обмін на допомогу в боротьбі з роялістами пресвітеріанство поширювалося на всю Англію, Кромвель обмовив гарантії волі віросповідання собі самому і своєму друзям-індепендентам. Але спочатку він надав право визначати майбутню форму державного устрою цивільним керівникам парламенту, здебільшого пресвитерианам.

Однак виявилося, що палата громад (покинута прихильниками короля ще на початку війни) і жалюгідні залишки палати лордів прагнуть нав'язати тверду пресвітеріанську структуру всієї Англіканської церкви і розпустити по будинках солдатів Ферфакса, здебільшого індепендентів, не виплативши їм скільки-небудь задовільної винагороди за службу. Спочатку Кромвель, як член парламенту і людина, яка користувалася величезним авторитетом в армії, намагався виступити в ролі посередника між парламентом і солдатами, але в кінцевому рахунку був змушений зробити вибір, зв'язавши свою подальшу долю з армією. Він приклав чималі зусилля до того, щоб дійти згоди з королем, якого шотландці передали як бранця парламенту в лютому 1647, перш ніж їхнього війська залишили Англію. Кромвель не заперечував проти оголошення пресвітеріанської церкви державною церквою, однак наполягав на тому, щоб поза нею було дозволено існувати пуританським сектам (індепендентам). Ведучи від імені армії переговори з парламентом і королем щодо післявоєнного пристрою, Кромвель незмінно виявляв непоступливість у цьому питанні. У той же час він діяв як посередника усередині самої армії, намагаючись переконати радикалів, що бажали ввести демократичну республіку, що для настільки революційних перетворень ще не прийшов час. Його власна програма мала на увазі встановлення конституційної монархії з парламентом, що виражає інтереси середніх шарів, і церквою, що виявляє терпимість до інших віросповідань. Однак Кромвель будував плани, не приймаючи в розрахунок короля, що скористався розбіжностями супротивників і біг з полону на острів Уайт, відкіля призвав роялістів в Англії і Шотландії до нової громадянської війни, що розгорілася на початку 1648.

Друга громадянська війна: страта Карла І

Позиції парламенту й армії на той час зблизилися. Поки Ферфакс розправлявся з роялістами на південно-сході Англії, Кромвель придушив повстання в Уельсу, а потім рушив на північ, щоб битися із шотландцями. Він одержав серію перемог над переважаючими силами шотландців і роялістів у Ланкашире в серпні 1648 року (зокрема , у битві під Престогоні), що з'явилося його першим великим самостійним успіхом як полководця. Порушення королем і роялістами своїх клятв знову оживило крайні настрої в армії. Поки пресвітеріані в парламенті усе ще сподівалися дійти згоди з Карлом І, зять Кромвеля Генрі Айртон (1611-1651) очолив рух, целями якого були покарання короля і скинення монархії. 6 грудня 1648 південна армія зробила "чищення" палати громад від пресвітеріан (т.зв. Прайдова чищення) і зажадала суду над королем.

Осінь цього року Кромвель присвятив переслідуванню відступаючого ворога, поки не вступив в Единбург. Без видимих приводів він затримався на півночі, але Ферфакс нарешті відкликав його в Лондон. Справа порозумівалася сумнівами: Кромвель не знав, яку позицію йому варто зайняти по політичних питаннях. Після повернення він схвалив "чищення" і забезпечив доставку Карла І під стражів на суд. Оскільки Ферфакс відсторонився від яких би то ні було політичних рішень, Кромвель був змушений узяти всю повноту відповідальності на себе. Він розумів, що суд над королем завершиться винесенням смертного вироку. Але, один раз прийнявши рішення, Кромвель діяв нещадно, і в значній мірі саме його зусиллями судовий процес був доведений до кінця: короля присудили до страти. 30 січня на очах у безмовної юрби, що зібралася перед палацом Уайтхолл, Карл І був обезголовлений.

Ірландська і шотландська кампанії (1649-1651)

19 травня 1649 Англія була проголошена Республікою (Commonwealth). Кромвель став членом Державної ради, а потім його головою. Тим часом роялісти установили контроль над більшістю Ірландії, що вони сподівалися використовувати як базу для вторгнення в Англію. Кромвеля переконали прийняти командування експедиційною армією, що висадилася в Дубліні 15 серпня 1649, а потім направився на північ і осадив Дроєду. 10-11 вересня англійці взяли місто штурмом і перебили майже весь гарнізон, що капітулював. Пізніше Кромвель писав, що це масове убивство було "справедливим Божим судом над жалюгідними варварами". Різанина в Дроєді спонукала деякі інші гарнізони здатися. У жовтні був зломлений опір гарнізону Уексфорда, після чого масова екзекуція пройшла і тут. Під кінець року Кромвель контролював значну частину східного узбережжя Ірландії, а на початку 1650 повів армію вглиб острова, розоряти країну і винищуючи населення без розходження віку і підлоги. До того моменту, коли Кромвеля відкликали в Лондон, велика частина Ірландії була спустошена. Починаючи з 1651 року усі земельні володіння ірландців були конфісковані, їм залишили лише марну і незасвоєну область Коннахт, куди і зганяли основну частину населення, прирікаючи його на смерть від голоду й епідемій.

Неприємності Республіці обіцяла і Шотландія, де пресвітеріани прийшли до угоди з Карлом ІІ, старшим сином Карла І, і проголосили його королем. Не бажаючи вторгатися в Шотландію, генерал Ферфакс подав у відставку, і 25 червня 1650 посаду головнокомандуючого було запропоновано зайняти Кромвелю. Англійська армія перетнула шотландську границу 22 липня 1650, але спочатку не змогла домогтися скільки-небудь помітного успіху, оскільки супротивник обрав оборонну тактику. Як і під час ірландської кампанії, сухопутні війська підтримував флот, якому Кромвель надавав великого значення. Незважаючи на те що його армія була відрізана від англійських баз, 3 вересня 1650 він здобув велику перемогу при Данбарі (до сходу від Единбурга). Узимку Кромвель важко занедужав, і армія стояла без руху до літа, коли він за допомогою вдалих маневрів перехитрив шотландців. Останні зволіли не ставити під погрозу свої комунікаційні лінії, а пішли за юним Карлом ІІ в Англію, і тут при Вустері 3 вересня 1651 Кромвель їх оточив і розбив. Коли він повернувся в Лондон, його зустрічали як героя.

Встановлення протекторату (1653)

Два наступні роки ознаменувалися поновленням між парламентом, що начавшегося ще в 1647 році конфликта, і армією. В армії взяли гору радикальні настрої, вона вимагала реформи церкви і держави. Спочатку Кромвель спробував, як і колись, досягти компромісу, але зрештою став виступати від імені армії. Солдати вимагали розпуску залишку Довгого парламенту, що був названий "охвістям", і виборів нового однопалатного парламенту, здатного до реформ. Суспільство в цілому утомилося і від війни на морі, що велася проти Голландської республіки (1652-1654); хоча солдати Кромвеля не брали участь у цій війні, вони, безсумнівно, засуджували убивство братів-протестантів.

Коли були зірвані переговори про скликання нового парламенту, Кромвель 20 квітня 1653 розігнав "охвістя". Однак він не відразу узяв владу у свої руки. Замість цього індепендентським конгрегаціям було запропоновано призначити членів Пуританської асамблеї, що повинна була здійснювати функції як законодавчої, так і виконавчої влади. Цей орган представницької влади, відомий як "Малий парламент" (чи "Асамблея святих", а також "парламент Бербона"), з ентузіазмом узявся за реформи, але незабаром розколовся на консерваторів і радикалів. Боротьба між ними завершилася перемогою консервативного крила в грудні 1653, більшість членів якого передали свої повноваження Кромвелю. Державний переворот був зроблений за допомогою генерал-майора Джона Ламберта (1619-1684), другої, після Кромвеля, особи в армії. Саме Ламберт і його помічники склали т.зв. "Знаряддя керування" - нову конституцію англійської держави (прийнята 16 грудня 1653), по якій засновувалися виборний однопалатний парламент, скликуваний кожні три роки, призначувані довічно члени Державної ради і протектора-лорд-протектор як глава законодавчої і виконавчої влади. Посада лорда-протектора, не диктатора, але першого слуги Співдружності (Республіки), у яке були включені скорені Шотландія й Ірландія, зрозуміло, був запропонований Кромвелю.

Лорд-протектор: проблеми і досягнення

П'ять літ життя, що залишилися, Кромвель керував країною як лорд-протектор, іноді прибігаючи до допомоги парламенту, іноді обходячи без нього. Але, подібно королям колишніх часів, він незмінно залежав від консультацій і підтримки Державної ради (пізніше названого Таємною радою). Перша сесія парламенту протекторату (3 вересня 1654 - 22 січня 1655) була стурбована скоріше переглядом конституції, чим розробкою і прийняттям нових законів. Розбіжності між лордом-протектором і парламентом оживили надії роялістів на успіх. 22 січня 1655 Кромвель розпустив парламент, а в березні 1655 спалахнуло роялістське повстання. І хоча воно було негайно подавлене, лорд-протектор визнав за необхідне розділити країну на 10 округів, на чолі яких поставив генерал-майорів.

Тим часом Англія виявився вовлеченной у нову війну, цього разу з Іспанією (жовтень 1655), і Кромвель був змушений скликати новий парламент, щоб затвердити військові витрати. 17 вересня 1656 пройшло перше засідання другого парламенту протекторату, де Кромвель знову зштовхнувся із серйозною опозицією, особливо з боку затятих республіканців, що заперечували проти самої ідеї протекторату. У результаті парламент був підданий "чищенню", з нього були вилучені 160 членів, багато хто з який відмовилися присягнути на вірність режиму. Ті, хто залишився, в основному співробітничали з Кромвелем і Державною радою, хоча і виступали проти системи місцевого керування за допомогою генерал-майорів. Тоді ж група правознавців і цивільних лідерів запропонувала замінити військову диктатуру конституційною монархією (королем повинний був стати Кромвель) і створити державну пуританську церкву.

Кромвель змушений був відмовитися від пропозиції, оскільки ця ідея зустріла неприйняття його старих армійських друзів і соратників. Проте була прийнята нова конституція, по якій відновлювалася палата лордів; у палату громад допускалися всі, крім явних роялістів; місце Державної ради зайняла Таємна раду; крім того, уводилися деякі обмеження влади лорда-протектора і свободи совісті. Нова конституція, відома за назвою "Покірніша петиція і рада" набрала сили в червні 1657 року (прийнята 25 травня 1657). Була сформована верхня палата, однак у палату громад увійшли тепер раніше виключені члени парламенту, і в той же час її залишили друзі Кромвеля, призначені їм членами палати лордів. Тому вже в червні 1658 палата громад перетворилася в арену нападок на лорда-протектора з боку республіканців, що виступали за скасування нової конституції. Цього разу Кромвель не зумів стримати гніву і, переконаний, що за новим конфліктом піде вторгнення роялістів, 4 лютого 1658 року розпустив парламент.

Останні кілька місяців життя Кромвель правил без парламенту. Війна проти Іспанії, що велася в союзі з Францією, була виграна фактично за рахунок перемог на море. У грудні 1654 у Вест-Індію була послана військова експедиція, у травні 1655 вона опанувала Ямайкою. Кромвель зробив усе для того, щоб перетворити острів у процвітаючу колонію. Це був єдиний істотний підсумок його проекту заморської "протестантської імперії". Утім, у 1658 він одержав від французів порт Дюнкерк - на подяку за підтримку Франції проти Іспанії. Після висновку мирного договору з Голландією в 1654 початки розвиватися зовнішня торгівля. Кромвель боровся з фанатичними пуританами за справжню волю християнських віросповідань, яка б дозволяла членам єпископальної і Римсько-католицької церкви проводити богослужіння в приватних будинках. Він дозволив оселитися в Англії євреям, вигнаним ще Едуардом І, призначив гідних суддів і призвав своїх радників-юристів до реформи законодавства і більш дешевій судовій системі. Кромвель сприяв розвитку утворення, якийсь час був канцлером (номінальним главою) Оксфордского університету і допоміг заснувати коледж у Дареме. Однак мир у країні спочивав лише на авторитеті і моці його особистості, а також на підтримці армії: Кромвель повинний був бороти як зі змовниками-республіканцями, так і з непримиренними роялістами і зовнішніми ворогами. Він помер від малярії в Лондоні 3 вересня 1658 року. Перед смертю Кромвель назвав спадкоємцем свого сина Ричарда.

У 1661 році, після Реставрації, роялісти витягли набальзамоване тіло Кромвеля з Вестмінстерського абатства і повісили його на шибениці для кримінальників у Тайберні, а потім спалили і змішали з порохом, голову ж застромили на кіл у Вестмінстері, де вона залишалася до кінця правління Карла ІІ. Але знищити те, чого домоглася ця людина, вони були не в силах.

Висновок

Без участі Олівера Кромвеля неможливо представити хід Англійської революції сімнадцятого століття. Ця революція мала величезне значення в історії не тільки Англії але і всієї Європи. Вона остаточно підірвала феодальні підвалини і закріпила капіталістичний уклад у різних областях життя. Навіть відновлення монархії в Англії в 1660 р. не привело до скасування підсумків революції Кромвеля. Наочно продемонструвавши неспроможність феодалізму в порівнянні з капіталізмом, ця революція стала прикладом для буржуазних перетворень в інших країнах. Революція Кромвеля супроводжувалася жорстокою і кровопролитною війною, але Англія вийшла зі смуги соціальних бур не ослабленої, а зміцнілої, затвердивши на передових позиціях у Європі і світі.

Список використаної літератури

1. Барг М.А. Велика англійська революція в портретах її діячів. - М., 1991

2. Исмаилова С.В. Всесвітня історія. Енциклопедія для дітей. - М., 1993

3. Ведюшкин В.А. Нова історія закордонних країн. Підручник. - М., 2000